Chapter Text
Про те, що мені призначили Супутника, я дізнався останнім. У цьому не було нічого дивного — такий був звичай, і нікого не хвилювало те, що я вже два роки мав постійного коханця. «О, синку… — млосно обмахуючись віялом з павичого пір'я, говорила матінка. — Це все несерйозно, правда? Ти ж чудово знаєш, яке майбутнє тобі приготоване. Саті — хороший хлопчик, але поруч із тобою має бути аскез, спеціально навчений служити тобі».
Так, я це чудово знав, і проклинав той день, коли народився в сім'ї Богоподібних. Нас вважали божествами, влаштовували свята на нашу честь, приносили нам дари… ми були об'єктом поклоніння культу Ананда-Марг — Шляху Радості. А все завдяки двом безглуздим фамільним особливостям, що передаються у спадок: гетерохромії та... розпорошенню — як я це називав. Саме так, у всіх чоловіків у нашому роді були очі різного кольору, і вміння розчинятися у повітрі, стаючи невидимими. «Дурне та марне вміння», — скажете ви, і я з вами погоджуся. Принаймні, мені воно за двадцять один рік життя не знадобилося жодного разу (за винятком ігор у ліжку, звісно).
Історично склалося так, що ми стали вищою кастою. Колись давно моїм хитромудрим предкам вдалося вразити легковірних простаків своїми здібностями та незвичним зовнішнім виглядом. Культ починався з невеликої групи людей, які увірували в «Богоподібних» і під керівництвом мого прапрадідулі створили матеріальну базу: священні тексти, ритуали поклоніння та безліч інших способів лизання наших дуп.
Культ поширювався Найянарою з неймовірною швидкістю. Простолюд увірував у те, що наш дотик зцілює, благословляє, дарує вічну благодать після смерті і бака знає, що ще. Під час розпилення ми нібито потрапляли в астральний вимір і там бачили майбутнє, отримували божественні знання та насичувалися божественною енергією. Загалом, люди охоче поглинали все, що підносили їм наші жерці — тапасити — з подачі мого винахідливого предка. Філософія Шляху Радості, яку він вигадав, називалася «тапас». Послідовники та жерці обирали один із трьох видів тапасу — тапас тіла, тапас мови або тапас серця. У першому випадку вони позбавляли себе плотських радощів, у другому — прирікали себе на вічне мовчання, а в третьому — давали обітницю прихильності до всього живого, незворушності та душевної гармонії. Вважалося, що, наслідуючи такий шлях, можна було досягти вищого блаженства і в наступному житті переродитися в Богоподібного.
Саме мій прапрадідусь, людина з дикою і невичерпною фантазією, вигадав цю напіврабовласницьку систему, через яку мені треба було няньчитися з вісімнадцятирічним молокососом. Йому, бачте, захотілося молодого тіла. Тому тапасити почали нишпорити країною у пошуках батьків, готових віддати своїх дітей-підлітків на навчання і в майбутньому — «віддане служіння божествам». Звісно — за щедру винагороду. Таких батьків виявилося чимало, адже, як я вже згадав, культ швидко набирав обертів, і люди були тільки раді, коли у їхньої дитини з'являвся шанс стати Супутницею або Супутником Богоподібного. Їх називали аскезами, і всі вони вибирали тапас серця — щоб стати покірними та жертовними служителями Культу. Простіше кажучи — виконувати будь-які забаганки Богоподібних.
Ну, ви зрозуміли.
З часом Супутники стали обов'язковою складовою нашого життя, перетворившись з іграшок на справжніх чоловіків і дружин. Богоподібні стали пов'язувати свої долі лише з аскезами, яких спеціально готували для цього та піддавали найскладнішому випробуванню наприкінці навчання. Той, хто проходив випробування найкраще, і ставав супутником чергового спадкоємця — такого, як я — коли тому виповнювалося двадцять один рік. Вважалося, що тільки аскези варті того, щоб прожити життя пліч-о-пліч з Богоподібним. Тому, закрутивши роман із Саті — норовливим і нахабним блондином, що одного разу прив'язався до мене прямо на вулиці — я знав, що з цього нічого не вийде. Саті не був послідовником Шляху Радості, але був розумним хлопцем і знав, з ким найвигідніше закрутити роман. Ми не любили одне одного, просто користувалися: я — його тілом, а він — моїми привілеями, але з ним вже точно було краще, ніж із запобігливим, напханим релігійними нісенітницями хлопчиком з провінції. Мама моя і сама вірила у всі ці нісенітниці й чути не хотіла про моє бунтарство. Тому ми з Саті домовилися зустрічатися потайки, якщо мені стане зовсім нудно із Супутником. А це, на мою думку, було неминуче.
***
Привезли його до нашого палацу наступного ранку після того, як мама повідомила про завершення відбору серед аскезів. Я встиг втекти зі своїх покоїв і розпорошитися, щоб поспостерігати за ним збоку. Його супроводжували двоє тапаситів у полотняних рясах. Мати, димлячись від злості, вимушено збрехала їм, що в мене важливі справи, і сама прийняла аскеза.
Хлопчик виглядав виснаженим і наляканим. На відміну від жерців, він був одягнений у білу шовкову робу, що виглядала безформною на його тендітному тілі. "Або я чогось не знаю, або у нас з'явився четвертий тапас голоду", — подумав я, відчувши бажання нагодувати хлопця.
Його темні очі здавались величезними через тіні, що запали під ними, губи виглядали знекровленими, а тонкі пальці нервово смикали підколотий величезною брошкою поділ роби. Незважаючи на видиму втому і виснаження, хлопець мав досить яскраву зовнішність. Темні, неслухняні кучері ледве закривали вуха і лоскотали витончену шию, довгі вії відкидали тіні на ідеальні вилиці, ніс був невеликий і прямий, а губи, хоч і втратили колір, виглядали досить спокусливо. Хлопець намагався дивитися в підлогу, але раз у раз його вії сторожко злітали догори, і він з побоюванням оглядав розкішно обставлений коридор з позолоченими світильниками, м'якими килимами та оббитими оксамитом стінами.
"Мабуть, зроду такого не бачив", — з легкою поблажливістю подумав я.
Нарешті матінка відправила тапаситів додому, завела хлопця до моїх покоїв і наказала служниці принести чогось поїсти. Потім, щільно прикривши двері в кімнату, вона тихо промовила:
— Я знаю, що ти тут, негіднику. Досить ховатись і піди, заспокой хлопчика, він наляканий. Не забувай — тепер ти за нього відповідаєш.
Я промовчав, стримавши невдоволене зітхання, і явився тільки після того, як вона покинула коридор. «Я не просив цієї відповідальності, втім, як і його жертви, — подумав я, майже з ненавистю дивлячись на двері своїх покоїв. — Все життя прожити з релігійним фанатиком, послідовником фальшивого культу, який мене шанує, як бога? Може, комусь іншому це видалося б веселим, але не мені. Я мушу змусити його зірватися, а вже тоді... матиму право відправити його назад через непридатність. Хочу сам вибирати, з ким ділити ліжко і брати шлюб, бака вас забирай!»
Зібравшись із духом і скорчивши незадоволену міну (що не потребувало надто багато зусиль), я навіщось прочесав пальцями копицю русявого волосся, рішуче штовхнув двері і переступив поріг.
Цей нещасний стояв навколішки біля маленького вівтаря в куточку і молився, навіть не озирнувшись на стук дверей. «Оце так… що може бути нудніше? — похмуро подумав я. — Не встиг приїхати, а вже б'є чолом. Гаразд… спробуємо його розворушити».
— Ось як ти зустрічаєш свого ане́тера? — суворо й голосно спитав я.
Хлопець здригнувся всім тілом і блискавично схопився на ноги.
— О, вибачте, благаю… я увійшов у молитовний транс, мені сказали, у вас важливі справи, і ви не прийдете, і я… — зачастив він і бубонів ще щось, але я вже не слухав.
— Ой, замовкни, заради всього святого. Бурмочеш, нічого не розібрати. Як звати тебе хоч?
Пацанчик перевів дух і відповів:
— Деміан, мій пане.
«А щоб тебе розірвало… — роздратовано подумав я. — Починається, бака тебе забери. А мене хтось запитав, чи я хочу бути паном, божеством і святістю?»
— Ім'я хоч справжнє? — буркнув я, украй поховавши свої надії на адекватність аскеза. — Чи тапасити вигадали, щоб звучало гарніше?
— Що ви, пане! — здивовано округлив очі хлопець. — Я не став би вам брехати, мені не можна!
— Гаразд, вірю, — відмахнувся я.
У двері постукали, і ввійшла служниця з їжею, розсипавшись у вибаченнях — мабуть, подумала, що чомусь завадила. Я зі зростаючим обуренням зачекав, поки вона не забралася із покоїв, грубо схопив застиглого на місці Деміана за руку і посадив за стіл.
— Їж давай. Бо кістками гримиш тут. А коли поїси, то пошукаємо тобі кімнату. Ти тут не житимеш.
— Н-не житиму, анетера? — вражено перепитав юнак.
— Бачу, ти маєш проблеми зі слухом, — уїдливо промовив я. — Як же ти пройшов випробування?
— Ні-ні, я все чую, — наївно запевнив мене Деміан. — Мій слух у повному порядку, пане. Я пройшов випробування, я навчився і буду для вас хорошим Супутником. Сподіваюся.
— Якщо все так піде і далі, то я в цьому дуже сумніваюся, — промимрив я. — Починай вже їсти… і поводься тихо, я хочу подрімати.
— Так, анетера, — покірно схилив голову хлопець і незграбно взяв до рук срібну вилку.
Я закотив очі і побрів до ліжка, раптом відчувши себе абсолютно виснаженим навіть після такої короткої розмови. Що буде далі — я навіть уявляти не хотів.
— Ти хоч в курсі, що я ім’я маю? — втомлено поцікавився я, впавши на м'які подушки.
— Так, анетера, — з тією ж інтонацією слухняного хлопчика повторив Деміан і, ніби школяр у відповідь на запитання вчителя, перерахував усі мої титули та імена: — Хе́му Сінке́л Зла́тан Айджавар’я Богоподібний.
— Якщо ти щоразу так до мене звертатимешся, ми витрачатимемо півдня на порожню балаканину, — знову розсердився я. — Вибери щось одне. Сподіваюся, ти знаєш, яке з цих імен для повсякденного вжитку?
Деміан кивнув головою.
— Златан, пане.
— Добре. Отак до мене і звертайся, вкурив?
— Так, анетера, — звично відповів Деміан, але одразу виправився: — Златан.
— Чудово, — буркнув я. — Хоч із одним розібралися.
Хлопець зніяковіло опустив очі і почав колупатися виделкою в тарілці з курячим «ачар ґошт», а я продовжив будувати плани щодо того, як роздраконити його, та ще й при свідках. Без свідків мені ніхто не повірить і вигнати цього Деміана з палацу не вийде. «Ти поглянь, який він милий, — гидко пропищала підсвідомість. — Не хочеш скористатися шансом і насолодитися свіженьким, незіпсованим тілом?» Я шумно видихнув, послав свою підсвідомість подалі й відвернувся до стіни. Але чомусь перед очима й досі стояли темні кучері, що лоскочуть ніжну, білу шкіру шиї.