Chapter Text
Часто люди кажуть, що у важкі часи ти вчишся цінувати маленькі радощі. Усілякі ліричні й химерні явища, такі, як захід сонця, спів пташок і розмаїття кольорів вишуканих квітів.
Що ж, Герміона могла впевнено відповісти цим людям, що все це — повна маячня.
Маячня. Маячня. Маячня.
Сонце заходить за горизонт однаково щодень, пташки — дратують, а від їх співу болить голова. Квіти, з їх ароматами та барвами, — це останнє, що турбувало Герміону нині. Вони всі, зрештою, вмирають. Перетворюються на бридкі понівечені залишки. Особливо, коли зима починає окуповувати землю.
Ні, важкі часи, такі, як зараз, відвертають тебе від усього. Все інше стає неважливим, розірваним, заповненим давучою важкістю темряви. Герміона помітила, що навіть навчання втратило для неї сенс. Ба більше, всі інші почувались так само.
Студенти Гоґвортсу тонули в меланхолії.
Принаймні ті, яким дозволили повернутись.
За її підрахунками, десь чверть від звичайної кількості учнів школи снувала одинокими коридорами, обмінюючись похмурими поглядами та тихими розмовами. Проте, лекції, квідич і інші події відбувались за розкладом, хоч і для всіх було очевидним, що студенти втратили будь-яке бажання змагатися, спілкуватися чи, навіть, учитися.
Макґонеґел намагалась робити все, щоб зберегти відчуття чогось знайомого і послідовного, але намарно. Гоґвортс став псевдошколою, порожньою ілюзією зі стародавніми стінами й людьми, які колись були тут у безпеці. Це, звісно, повна маячня.
На календарі 1 жовтня, а це значить, що Герміона повернулась у школу всього пару тижнів тому, та здавалося, що часу минуло куди більше. А ще це значить, що Дамблдор помер рівно 5 місяців тому. Ні, Гоґвортс точно в небезпеці, і всі це знають. Смертежери проникли до школи — все, завдяки Драко-чорт-забирай-Мелфою та Снейпу, який убив найвеличнішого генія з усіх, кого вона знала.
Волдеморт повернувся. Взагалі-то, він повернувся декілька років тому, та тепер його повернення з кожним днем ставало все гучнішим і загрозливішим. Вона була паралізована. Саме так. До біса всі стереотипи ґрифіндорських кольорів. Іноді цілком раціонально бути наляканим.
Ситуацію загострювало і те, що її, так би мовити, найліпші друзі покинули її саму. Ось так, Гаррі та Рон тягались по всій країні в пошуках горокраксів. Без неї. Скоріше за все, це була ідея Люпина, але вона не бачила в цьому жоднісінького сенсу. Герміона обожнювала своїх друзів, та, якщо вона права, Гаррі ловив психічні зриви приблизно щогодини, а Рон періодично перечіпався об власну ногу.
Так, це не вони так вирішили, але Герміона не могла нічого вдіяти з образою, що оселилася в її голові. Бо вони, на відміну від неї, хоча б мали одне одного.
Її залишили тут, із Макґонеґел, допомагати перетворювати Гоґвортс на сховище. Безпечне місце. Деякі члени Ордену також були тут: Шеймус, Дін і Джіні працювали разом із професорами. Наймолодша Візлі була дуже привітною, але й близько не могла замінити хлопців і заповнити пустку, яку вони лишили по собі. Здебільшого, Герміона почувалась дуже самотньою.
Звісно, її обрали старостою дівчат. Можливо тому, що тоді в неї буде власна кімната, щоб завжди мати змогу допомагати зі справами Ордена. Або для того, щоб вона могла допізна затримуватись у бібліотеці в пошуках корисної інформації. Або ж тому, що вона — та сама подруга Гаррі Поттера і мала стати символом надії для усіх бідолах, які блукали Гоґвортсом. Що б там не було, вона була рада допомогти, хоча залюбки поїхала б зі Роном і Гаррі.
Майкла Корнера обрали старостою хлопців, але вона ніколи не розуміла чому. Можливо, причиною було те, що він був префектом і членом Армії Дамблдора. Навряд чи він активно брав участь у приготуваннях Ордена. Вона могла б спитати його, або навіть спробувати розпитати інших студентів. Та останнім часом, спілкувалась лише з Макґонеґел. Вона була дуже зайнята… занурена в бажанні допомогти.
Дортуар старости дівчат здавався порожнім. Спустошеним.
Він знаходився біля ґрифіндорської вежі: спальня, кухонька, невеличка зала, ванна кімната і ще одна спальня. Спальня, в якій жив би Гаррі, якби його обрали старостою хлопців. Корнер жив у власному дортуарі, ближче до вежі Рейвенклов (за що Герміона була дуже вдячна). Вона не хотіла, щоб хтось, окрім хлопців, був свідком її зривів, приступів злості та переживань.
Та хлопців тут не було. Вони надсилали їй одного листа що два тижні і ніколи не розповідали ні про що, що могло наштовхнути Волдеморта на думку про їх полювання за горокраксами.
Тому — так, все було погано. Дуже погано.
Настільки погано, що слова перед її очима зливалися в розмиту пляму, сконцентруватись ніяк не виходило. Після опівночі Герміона, пришпорена своїм черговим безсонням, вирушила до бібліотеки в пошуках нової інформації про горокракси.
Друга година ранку. Очевидно, тут нікого не було і лиш бліде світло від її Лумосавидавало життя між лабіринтів книжкових полиць. Потерши свої стомлені від безсонних ночей очі, вона ще раз спробувала сконцентруватись на розмитих символах, та це було досить важко.
— Добре, — пробубніла до себе, слідкуючи пальцем за реченням, щоб сфокусувати погляд, — Герпо Фоул став першим відомим чаклуном, який створив горокракс і вони можуть бути тільки…
Гадство… Вона вже читала це речення двічі.
***
— Ти збожеволів, — він різко зупинився на місці, — я навіть не знаю, яких покручених зіллячок ти там напився, але я нізащо не повернусь.
— Маєш кращі ідеї? — Снейп повільно повернувся і зважив поглядом молодика перед собою.
— Ти часом не забув, що ми там наробили? — спитав він, вказуючи помітно тремтячою рукою на примарне сяйво школи. — Мене, бляха, приб’ють на місці, лиш я ногу занесу над порогом!
— Драко, немає часу на суперечки, — колишній професор скривився і схопив його за комір, — я присягнувся захищати тебе і це єдине місце, де ти будеш у безпеці…
— Забери руки! — прошипів Драко, пручаючись в лапах Снейпа, який тягнув його у бік Гоґвортсу. — Брудний зраднику крові!
Снейп зупинив свій марш і перехопив Драко так, щоб наблизити своє обличчя до його. Вираз зіллєварового обличчя не змінився, однак Мелфой враз відчув загрозливий погляд чаклуна. Та він не здригнувся. Він був зрадником крові. Це факт.
Вони зі Снейпом переховувались останні декілька місяців після… подій на Астрономічній вежі. Драко не був дурнем. Він розумів, що його провал матиме наслідки, однак, він навіть уявити не міг їхніх масштабів. Темний Лорд жадав його смерті.
Відтоді він не розмовляв зі своїми батьками, не знав, що з ними сталось. Він насилу покинув якусь халупу на Шетландських островах у компанії моторошного чоловіка з засаленим волоссям (який, до речі, прямо зараз давив його своїм поглядом). О, а ще — за його голову призначена винагорода. Обидві сторони хотіли його смерті. Чудесненько.
Ще тоді Снейп розказав йому, що був шпигуном, що зрадив їх усіх і був одним із них. Драко виблював жалюгідні рештки, що вони спромоглися зібрати того дня, а потім увесь вечір намагався забратись геть з їхньої убогої шотландської схованки.
Та куди б він подався?
Він би здав Снейпа заради власної вигоди, але тут невеличка проблемка — Волдеморт хотів аваднути його якнайшвидше. Для нього не було місця поруч зі смертежерами. Це доконало його і змусило слідувати за зрадником крові, який, за його словами, більше не міг захистити його.
Лайно.
І тепер він припер його у Гоґвортс.
Мелфой намагався дізнатись більше про залучення Снейпа у справи Ордена, але придурошний козел видавав самісінький мінімум. Драко все гадав, а чи не здурів той геть повністю. Адже вся ця концепція шпигуна радше походила на істеричні блукання напівпритомного. Врешті-решт, він убив Дамблдора. Та хіба він тягнув би його в Гоґвортс, якби не мав хоч якихось звʼязків із Макґонеґел і Орденом?
Усі ці питання та хвилювання ґерґотіли в його голові й дерли вуха відлунням спогадів. Відповідей не було. Обіцянок також. Нічого. Він просто покинутий блукати у цьому болючому лімбі думок і гадати, коли все стало так складно.
П’ять місяців у хиткій халупі на якомусь віддаленому Шетландському острові, де лиш блеяння овець порушувало тишу, зробило його трохи… напруженим. Ну і звісно, існування на прицілі палички наймогутнішого чаклуна ніяк не покращувало ситуацію.
Що за відстійний тиждень. Відстійний місяць. Відстійний рік.
— Я намагаюся захистити тебе, Драко, — огризнувся чоловік, міцніше хапаючи мантію Драко. — Це єдине місце, де ти будеш у безпеці…
— Я не буду тут у безпеці, — відразливо рикнув блондин, — я грьобаний ворог для них…
— Зараз ти ворог для обох сторін, — вставив Снейп і продовжив крокувати в бік Гоґвортсу, — але ж ця навряд чи вб’є тебе. Професорка Макґонеґел уже погодилась на це.
— Тупа корова, — прокаркав Драко, за що чоловік добряче смикнув його за комір. — Тож я маю довірити свою безпеку тій чокнутій мимрі?
— Ти не маєш вибору.
Драко більше не пручався.
***
Вона здригнулася.
Осінь дуже швидко заповзла в замок, торкалась холодом її потилиці. Її подих залишав шовкові хмарки пари, а пальці заривались у рукавах джемпера, щоб зберегти хоч крихти тепла.
Герміона зістрибнула зі свого місця, коли почула, що відкрилися двері в бібліотеку. Схопивши паличку, вона начаклувала Лумос і прислухалась до кроків. Намагалась дихати якомога тихіше і майже безшумно піднялась зі свого місця.
Виглядаючи між книжковими полицями, вона силилась роздивитись, хоч найменший рух. Усі тіні зливались в одну масу майже повної темряви, тож вона сконцентрувалась на звуках. Хто б не був за тими дверима, він повільно рухався вглиб бібліотеки. Її рука міцніше вхопила паличку.
— Міс Ґрейнджер? — почувся знайомий голос і вона опустила плечі. — Ви тут?
— Лумос, — зітхнувши, вона покрокувала в напрямку, звідки пролунав голос, — я тут, професоре Слизороже.
— О, ось ви де, — він нервово усміхнувся, коли вона показалась із темряви. — Знаєте, ми всюди вас шукаємо. Не варто вам бути тут в таку годину. Навіть, якщо ви — староста.
— Все добре? — проігнорувала зауваження професора Герміона.
— Професорка Макґонеґел хотіла б із вами поговорити, — професор провів її до виходу з бібліотеки. — Вона у своєму кабінеті.
— Щось сталось? — Герміона стривожено нахмурилась. Чому б це Макґонеґел кликала її о другій ранку?
— Я не знаю, що відбувається, міс Ґрейнджер, — знизав печами професор, — але певен, усе в порядку. Інакше, ми б уже знали.
— Скоріше за все, — на автоматі кивнула вона, ховаючи руки в кишені, — але це трохи дивно.
— У такі часи, міс Ґрейнджер, — стомлено зітхнув чоловік, — я здивований, що ви ще вважаєте щось дивним.
— Авжеж.
— Я проведу вас до кабінету, — виснажено промовив він. — Якщо хочете, можу почекати біля кабінету, щоб провести до вашого дортуару.
— Не варто, — помахала головою Герміона, — моя кімната зовсім поруч зі кабінетом Макґонеґел. До того ж, ви втомилися.
— Якщо чесно, мене розбудили, — професор позіхнув у рукав, — але ж і ви читали в бібліотеці. Вас турбує безсоння, міс Ґрейнджер?
— Все в порядку, — брехня.
— Якщо ви не проти, я б порекомендував вам зілля Сну без Снів? — запропонував Горацій. Звісно ж, він усе розумів. — Можу завтра зварити порцію для вас.
— О, ні, дякую, — відповіла вона, ніяково посміхнувшись, — у разі чого, в мене є маґлівські таблетки. Але все добре, професоре. Справді.
— Ну, якщо ви так кажете, міс Ґрейнджер, — їх невеличка суперечка закінчилась, коли двері до кабінету директорки були зовсім поруч, — тоді я вас залишу.
— Дякую вам, професоре, — вона ввічливо кивнула і, дочекавшись поки майстер зіллєваріння зникне за рогом, пробубніла пароль: — Смугастий кіт.
***
Драко сидів у здоровенному кріслі, нервово стискаючи щелепу і споглядаючи за сваркою двох професорів. Йому доводилось докладати колосальних зусиль, щоб утримати себе в руках і не наволати на цю парочку. Він би закляв їх, або принаймні кинув парочку Сіленціо, але Макґонеґел міцно тримала свою паличку і, здається, була готовою захищатись.
— Я погодилась зустрітися з тобою, Северусе, — швидко вимовила відьма, — але не обіцяла дозволити йому залишитись тут.
— Йому більше нікуди йти, — спокійно промовив Снейп, кинувши погляд на Драко. — Лорд уб’є його, якщо знайде, Мінерво…
— І ти хочеш, щоб я занапастила інших студентів? — обірвала вона. Її шотландський акцент нагадав Драко його ницу схованку на півночі.
— Ти намагаєшся врятувати студентів, — похмуро заявив чаклун, — він потребує цього, як ніхто ін…
— Саме через нього це місце атакували! — тепер вона вже кричала, вказуючи пальцем прямо на Драко. — Цей хлопець…
— …дитина, — перебив Снейп, ігноруючи ображений буркіт з боку крісла, — яку просто ввели в оману.
Після цих слів, Драко підвів погляд на чоловіка. Дивне відчуття, коли тебе захищає той, кого ти зневажаєш.
— Він знав, що робить, — промовила директорка, повертаючись до діалогу, — і якби не його дурість, все було б зовсім інакше…
— Темний Лорд все одно був би загрозою, — зауважив він, — ти ж знаєш, що Албус…
— Не смій тиснути на мене спогадами про нього! — знову підвищила голос директорка. — Не смій, Северусе…
— Ти знаєш, що я правий, — м’яко акцентував він, — ти і сама прекрасно пам’ятаєш, як твердо він не хотів, аби Драко слідував тією стежкою.
На цій фразі щелепа того самого нащадка Мелфоїв впала додолу. Безліч питань затопили його свідомість, а повітря покинуло легені. Старий пердун цікавився ним? Хотів врятувати від мороку? І Снейп знав? Більше секретів, більше пазлів в його голові.
— Що за…
— Я просив тебе стулити пельку, — наголошено промовив Снейп, навіть не дивлячись в його бік. — Ти знаєш, Албус дозволив би йому залишитися тут, Мінерво…
— Що ж, — зітхнула директорка, потерши постарілою рукою чоло,— можливо саме доброзичливість і віра в людей врешті й загубила його.
— Може й так, — ствердив Снейп, — у мене обмаль часу. Йому треба сховатись від Темного Лорда.
Стара відьма напружила губи і оглянула юнака своїм мудрим і проникливим поглядом. Драко спробував протистояти її взору, але піймав себе на розгляданні власних колін, відчуваючи втому, що повільно стуляла його повіки. Чи то через холод, що пробирався крізь щілини їхньої хиткої халупи, чи болючі спазми голоду, чи, можливо, жалюгідні залишки його совісті, та він давно майже не спав. А точніше — від першого червня, за чотири дні до його сімнадцятиріччя.
Сон став забутим блаженством. Як і повноцінний обід. І ліжко. І душ. І тепло…
— Гаразд, — промовила Макґонеґел, піднявши голову, — нехай залишається. Але в мене є умови, містере Мелфою. І якщо, хоч одна з них буде порушена, — ви самі по собі.
Драко повільно підняв погляд на професорку, в ньому читався подив і зневага. Хто вона така, щоб ставити якісь там умови? Наче вона робить йому послугу. Він ніколи не хотів бути тут. Йому не потрібна її смердюча допомога. Хай вона засуне її собі…
— Ваша паличка, містере Мелфою, — вона протягнула руку.
— Відвали, — приснув він. Збоку від нього щось ворухнулось і він шоковано спостерігав, як його паличка покинула кишеню і впала в її долоню.
— Вам не можна відвідувати заняття з рештою студентів, — сухо промовила професорка, — я думаю, це очевидно. Вас не мають бачити. Впевнена, що ніхто зі студентів не зрадіє вашому поверненню.
Він закотив очі. Як же його бісять люди, яким обов’язково проговорювати очевидне.
— Ви не зможете покинути кімнату, яку вам виділять, — продовжила вона, нервово стискаючи губи, — ноги вашої не буде за межами Гоґвортсу без мого дозволу, а якщо ні — ви не повернетесь сюди більше ніколи. Ніколи.
Драко задумливо потер підборіддя і зиркнув на Снейпа, який свердлив його своїм стандартним нетерплячим поглядом. Як же він хотів послати їх обох до біса, зайнятися своїми справами. Та знав, що це пропозиція, від якої він не може відмовитися. Він знову нагадав собі, що йому нікуди йти. Так тому і бути. Ще одна схованка, з якої немає виходу. Ще одна навісна тюрма. Мерліне допоможи.
— Він залишиться тут? — Снейп порушив тишу. — З тобою?
— У мене забагато справ, Северусе, — коротко відповіла відьма. — Але є ідея, хто може приглянути за ним.
— Слизоріг? — він насупився. — Хтось іще з професорів?
— Ти сам прекрасно знаєш, що вони так само зайняті, — Мінерва здивовано вигнула брову, — з огляду на обставини, Северусе, є лиш кілька людей, яким я справді довіряю. Якщо ти хочеш, щоб ніхто не дізнався про місцеперебування містера Мелфоя, тоді він залишиться з міс Ґрейнджер.
Драко вирячив очі і йому враз висохло в роті.
— Бісова бруднокровка…
— Слідкуйте за язиком, містере Мелфою, — застерегла вона. — Я думала, що ясно дала зрозуміти, що ваше перебування тут можливе лише за дотримання певних умов…
— Думаєте, запхнувши мене в одну кімнату з нею — ви захистите мене? — Драко не вірив власним вухам. — Якщо хтось і жадає мене вбити, так само сильно, як Темний Лорд, то це — бруднокровка.
— Щоб я не чула більше цього слова, — повторила відьма, застережливо вказуючи пальцем. — Більш того, я впевнена, що міс Ґрейнджер спроможна впоратись із цією… ситуацію по-дорослому.
Драко невесело всміхнувся.
— Ви точно здуріли.
— Виходить, що так, — погодилась вона, — але на вашому місці, я б не підштовхувала мене до глибшого аналізу нашої угоди.
— Це так ти мене захищаєш? — Драко глянув на Снейпа поглядом, повним відрази. — Повісити мене на цих ідіотів…
— Досить, — перервав той і перевів на професорку зацікавлений погляд. — Мінерво, ти впевнена, що міс Ґрейнджер упорається?
— Вона — наш єдиний варіант, — заявила Макґонеґел. — Єдина студентка, якій я цілком довіряю.
— Краще, якщо це буде хтось із професорів.
— У професорів по вуха проблем із іншими студентами, — нетерпляче відповіла директорка. — Міс Ґрейнджер цілком спроможна допомогти, і до того ж, має в розпорядженні вільну кімнату у дортуарі.
— Це все якийсь жарт, — рикнув Драко, нахмуривши носа, — я відмовляюсь жити під одним дахом із цією…
— Наступного разу я не проситиму тебе заткнутися, — на цей раз Снейп просто дав йому запотиличника.
— Ви робитимете так, як вам кажуть, містере Мелфою, — жорстко промовила відьма. — Це — єдина можливість. Або приймайте її, або шукайте допомоги деінде.
Зухвалі відповіді, одна різкіша іншої, вже гуркотіти в горлі, але втома почала потроху гасити його задерикуватість. Гоґвортс, на відміну від халупи, був теплим. Теплим і заколисливим. М’яке крісло обіймало його, хоч він з усіх сил намагався ігнорувати це приємне відчуття. Запах їжі іноді доносився до його нюху, тож шлунок вже майже зрадив його принципову позицію.
— Я так розумію, ви приймаєте пропозицію?
Пропозиція. Він приснув. Це була зовсім не пропозиція і всі в цій кімнаті це розуміли. Це ультиматум: лишайся з ворогом або помри. Батьки шукатимуть його. Батько вмовить Лорда переглянути його… проступок. Напевно.
— Він приймає, — відповів Снейп замість нього, споглядаючи свого колишнього студента твердим поглядом, не приймаючи «ні» за відповідь.
— Так тому і бути, — стомлено зітхнула директорка. — Маєте якісь особисті речі?
Він знову витріщився на свої коліна. Відповідь була дуже проста — ні. Ні, він не мав нічого свого. Лише його безліч разів магічно-очищений пошарпаний одяг, який він носив від тієї самої ночі на вежі, і мантія, що дав йому Снейп. Жодних ознак його колись розкішного життя, жодного символу, який би підкреслював його сумнозвісний спадок. Він ненавидів те, що нічого не мав.
— Ні, — швидко вимовив він, заплющуючи очі.
— Тоді домашні ельфи принесуть вам щось, — голос її зовсім не пом’якшав. — Очікуйте завтра, речі принесуть у кімнату міс Ґрейнджер.
— А міс Ґрейнджер уже погодилась на такий порядок? — в голосі Снейпа чувся неприкритий скептицизм.
— Ще ні.
Золотисті брови Мелфоя злетіли. Ще ні? Ця жінка вириє йому могилу швидше, ніж Волдеморт.
***
Вона йшла коридором, торкаючись старих цеглинок. Її пальці й нігті були погризені від переживань. Вона знала, чому Макґонеґел її покликала. Була лиш одна причина.
Погані новини.
Хтось помер. Або скалічився. Або план Гаррі та Рона розкрили. Можливо, школа знову в небезпеці. Або Волдеморт викрив штаб Ордену.
Варіантів безліч, але всі погані.
Вона похоронила свій оптимізм у темних спогадах тієї ночі на Астрономічній вежі. Її сумні спогади обірвав голос Макґонеґел, що доносився з кінця коридору. Коли відлуння її голосу стихло, пролунав інший. Чоловічий.
Вона прискорилась, гуркіт її кроків розносився коридором, а рука міцно стискала паличку. Вона не могла розібрати чітких слів, або фраз. Було не чутно, чи є серед них інший голос. Прошепотівши пароль і ворухнувши зап’ястям, вона різко відкрила важкі двері. Очі розширились від приголомшливої сцени.
Снейп. Тут. У Гоґвортсі.
Вона навіть не помітила Мелфоя.
До неї звернулось три пари очей, але все, що вона бачила — це він. Чоловік, який убив найкращого з людей. Вона відчула вогонь у грудях.
— Ти, — видихнула вона. Шок промайнув на її обличчі, а за ним і гнів. Герміона різко випрямила руку й підвела паличку, в очах танцювали небезпечні вогники. — Імпедімента!
Він відбив її закляття без особливих зусиль, чим розлютив її ще більше. Злість рокотала Герміоні у вухах, заглушаючи заспокійливі слова Макґонеґел. Її магія тріскотіла на кінчиках пальців, жадаючи помсти. Вона кинула Ступефай, але й ця атака не достигла цілі.
Драко тихо спостерігав за двобоєм, міркуючи про те, чому Снейп взагалі носиться з нею. Невеличкий Петрифікус поставить докучливу бруднокровку на місце. Вона не помічала його, жодного разу не відвела погляду від іншого чаклуна. Він готовий побитись об заклад, що, побачивши його, вона б точно не зменшила градус своєї істерики.
Мабуть, вирішивши покласти цьому край до того, як їх невеличка дуель вийшла з-під контролю, Снейп кинув у бік дівчини безмовний Сіленціо. Його брови здивовано злетіли вгору, коли він зрозумів, що його дії нічого не змінили, і похитнувся від її наступного закляття. Вона практикувалася. І коли це вона освоїла безмовні захисні чари?
— Достатньо! — Макґонеґел спробувала втрутитись, але Герміона майже цього не помітила. — Міс Ґрейнджер, заспокойтесь і дайте мені все пояснити…
Молода відьма й оком не повела.
— Конфрін…
Вона перевела розгублений і спантеличений зрадою погляд на директорку, коли її паличка вилетіла з руки. Коли ж вона відчула, як зачаровані мотузки сковують тіло, очі Герміони наповнились болючими сльозами. Старша відьма поглянула на неї з жалем, перш ніж змахнути паличкою знов. Герміона відчула, як її ноги відриваються від підлоги і вона переміщується назад, прямо в шафу.
Дверцята закрились за нею з гучним гуркотом і вона завмерла на мить, перш ніж закричати, зриваючи горло і борсаючись у захва́ті мотузок. Чому Макґонеґел зробила це? Вона кашлянула від різкого болю у горлі й зглитнула черговий крик.
Що відбувається?
По іншу сторону дверцят, Драко засів у кріслі і закотив очі. Він спостерігав за професорами, а коли вони переглянулися, розділяючи скептицизм, то майже розсміявся з їхньої тупості. Його дійсно оточували повні ідіоти.
— Ну що ж, — голос його був трохи скрипучим, але сочився сарказмом, — усе пройшло просто чудово.