Work Text:
Сьогодні він одягнув спідницю. Коротку, чорну, з тоненькими сірими смужками, що обплітали її, наче павутинки. До спідниці – кроп-топ, що відкривав ледь помітні кубики пресу. Затягнув ноги у чорні колготки в сіточку. Прикрив їх чорним пальтом по коліна. Підвів очі чорним олівцем, в нижню губу повернув пірсинг, який зазвичай діставав, бо Йому не подобалося. На пальці надягнув масивні, металеві перстні, на зап’ястя – шиповані браслети. Застібнув на шиї чорний, шкіряний чокер. Взув чорні, високі шнуровані «мартенси».
Сьогодні у нього було свято.
Сьогодні він хотів померти.
Вулиці міста зустріли його липкою, осінньою вогкістю, що пронизувала до кісток. Холодно, але ґудзики не застібати, хай видно буде його ноги у колготках і топ із написом «Fuck the system». Голову – нижче, не дивитися у вічі пішоходам… крок за кроком, уперед, одна нога поперед іншої. У навушниках – AC/DC, голосно, щоб утопити думки. Вони тонуть, губляться, розпливаються… чи, може, то перед очима розпливається усе від сліз? Або дощ нарешті вирвався з полону густого туману і впав на ці летаргічні вулиці, аби хоч трохи розворушити сірий люд? Він не знав. Ішов далі – крок за кроком, ступаючи важко, наче машина, запрограмована на самознищення.
До місця призначення лишалася одна пісня. Ще здалеку він побачив - ті, хто йому потрібен, уже там. З Ним він часто гуляв цим парком, проходив повз них, огризався у відповідь на лайку і погрози. Купка вдягнених в однакові куртки і шапки хлопців. Бляшанка пива чи енергетика в руках, дим від цигарок, а в очах – лють. Вона мала причину, її можна було пояснити й навіть пробачити, але він не хотів пробачати чи виправдовувати. Не сьогодні.
Сьогодні йому було все одно.
Бо він втратив Його.
Того, хто так боявся взяти його за руку на вулиці, але притискав до себе у тиші квартири і шепотів красиві слова. Того, хто зневажав і важку музику, й «мартенси», й шиповані браслети, й чокери, але цілував так солодко і пристрасно, що серце рвалося з грудей. Того, хто прагнув його змінити, викорінити бунтарство, зухвалість, принциповість… і він готовий був пожертвувати кожним принципом. Того, хто часом робив так боляче, що сльози скрапували з вій, але й утішав так майстерно після. Того, заради кого він ладен був роздягнути не лише тіло, а й душу. Того, хто мав дружину… але насправді кохав його єдиного.
Так здавалося. У це він вірив, непохитно, до останнього. Доки не грюкнули двері за Ним, і в квартирі не запанував інший вид тиші – не той, що приходив під час поцілунків і пестощів. Цю тишу не міг розірвати ні найголосніший крик, ні найгучніша музика. Цією тишею була самотність. І врешті-решт настала мить, коли він вже не міг її терпіти. Йому набридло ховатися по кутках; називати себе чужими словами – «просто друг», «племінник», «двоюрідний брат»; мовчати у відповідь на обра́зи… щоб догодити Йому. «Не наривайся, Артеме, бо гірше буде. Не провокуй їх. Нащо ти носиш цей райдужний значок? Та й взагалі, наплічники – для дітлахів, тобі вже двадцять три, час посерйознішати... Дійсно? Світшот – це саме те, що треба одягати у пристойний ресторан? Що люди подумають? Ну, не ображайся, коханий. Це ж задля твого блага».
Артем зустрів Його в картинній галереї. Випадково дістав безкоштовний квиток на кафедрі. Хлопець і сам був художником, тому часто відвідував виставки, шукав натхнення та й просто оцінював конкурентів. І ось, біля однієї з картин у стилі абстракціонізму, до нього підійшов Він – чоловік його мрії. Дорогий костюм, чисто виголене обличчя з чітко окресленим, наче у древньоримських статуй, підборіддям, красиві очі, дбайливо вкладене волосся. Артем гадав, що той помилився, переплутав його з кимось, або просто хотів спитати, де туалет абощо, але ж ні – цей ідеальний мужчина, цей витвір мистецтва дійсно зацікавився ним, звичайнісіньким студентом-неформалом.
Уже наступної ночі вони переспали в номері готелю, а за тиждень Він забрав Артема із гуртожитку і зняв для нього окрему квартиру в елітному житловому масиві, де з тих пір і відбувались їхні зустрічі. Артем присвячував йому весь вільний час, віддалився від друзів, обманював батьків… А Він брехав дружині, що їде на конференцію, у відрядження, а сам проводив час із Артемом, водив його в ресторани, на виставки, навіть брав з собою в коротенькі подорожі за кордон. На першу річницю Він зробив так, щоб картину Артема виставили у тій самій галереї, де вони познайомилися. Він умів робити широкі жести, кожного дня говорив, що кохає. Він дбав про нього так, як ніхто й ніколи. Але й боляче робив так, як ніхто, прикидаючись, ніби не розуміє, чому Артем просить покинути дружину, й насміхаючись над його принциповістю.
Тепер, коли Його не було поряд, Артем був вільний. Але жити не хотілося. Не після Його слів про те, що він ніколи не покине жінку, бо так треба для бізнесу. Що молодий коханець не важливіший за якийсь довбаний контракт, який мав принести багатство. Артем ненавидів Його за це, але й кохав, досі кохав до нестями, і так стомився слухати цю тишу – в динаміку телефона, в месенджері, в серці. Тож він вирішив заявити про себе востаннє – голосно, шокуюче, рок-н-рольно – так, як він завжди любив. Крикнути: «Ось він Я! Так, я "збоченець", і так, я люблю, коли мене трахають в зад! І що з того? Чи це заважає вам жити? Ростити ваших дітей? Любити ваших дружин? Чи ви робите з нас цапа-відбувайла, щоб не вирішувати проблеми у ваших правильних, традиційних сім’ях?».
… - О-о-о, а ось і підарок наш виплив! – гукнув один із «тітушок», побачивши, що наближається Артем. – Давненько тебе не бачили! Мабуть, папік виїбав так, що дірка болить?
Хлопець мовчки підійшов майже впритул до них і зупинився, стиснувши кулаки.
- А що це ти нап’ялив, га?! – зарепетував найвищий на зріст пацан, певно, їхній ватажок. – Як смієш ганьбити наше місто? Тут тобі не Амстердам, ти, йобаний-в-рот! Шалава ти бо́рза! Таких, як ти, в армію треба, там навчать, як мужиком бути! Та я тобі зараз пику так розфарбую, що ти хуї смоктати не зможеш!
Артем зачекав, поки той завершить свою тираду, й спокійно промовив:
- Нападай. Я не тікатиму.
Ватажок сплюнув на асфальт, озирнувся навколо – чи немає свідків – і сильно штовхнув хлопця в груди. Той втримався на ногах, бо був далеко не тендітний, і… штовхнув нападника у відповідь. Пацан заточився від несподіванки, але кореші не дали йому впасти, підняли страшний ґвалт… і почалося. Вони кинулися на Артема усі разом – вп’ятьох чи вшістьох, він не рахував. Металеві перстні й браслети стали в нагоді, бо йому вдалося роз’юшити пару носів і зацідити комусь у живіт, перш ніж його повалили на землю, в найближчі кущі. Тоді він скрутився в клубочок, рахував удари по ребрам, по ниркам - раз, два, три... десять - і подумки просив лиш одного: щоб скоріше вдарили по голові, і все скінчилося. Але раптом почувся жіночий крик, і пацанва розлетілася навсібіч, наче зграя зляканих ворон. Артем заплющив очі, благаючи, аби настало забуття, і щоб його ніхто не чіпав, але навіть такої милості йому не подарували.
- Хлопче, ти живий? О божечки-господи, та що ж це таке твориться? – забідкалася над ним якась жіночка, і довелося розплющити очі, котрі, на диво, не запливли від ударів.
- Слава Йсу, живий, - видихнула його рятівниця, жінка років шістдесяти у світлому пальтечку та зі старомодним начосом на голові. – Викликати швидку чи поліцію? Де болить? О матір божа, та у тебе все обличчя у крові!
- Н-нікого не викликайте, - спромігся вимовити Артем і, зціпивши зуби від болю в ребрах, припіднявся й прихилився спиною до стовбура дерева. – Я в нормі. Дякую.
- Та як же ж так? – сплеснула руками жіночка. – На тебе ж цілим гуртом напали, тварюки такі! Я ж усе бачила, можу дати свідчення, підтвердити…
- Не треба поліції, будь ласка, - голосніше і впевненіше повторив Артем. – Я трохи посиджу й піду, зі мною все добре, клянуся.
- Ох, горечко ти моє… ну гаразд, силувати не буду, - відповіла жінка. – Візьми хоча б носовичок, обличчя витреш…
Вона дістала з кишені білу, випрасувану хустинку і простягнула йому. Артем взяв її, кивнув у знак вдячності, й жіночка нарешті пішла, щохвилини озираючись, доки не зникла за рогом.
Боліла і пульсувала нижня губа, і вже почала набрякати. Хлопець помацав її, скривившись – на пальцях лишилася кров. «Ну, хоч сережку не згубив», - майнула думка, й відразу вирвався болісний, хрипкий сміх – та яка вже різниця, знайдуть мій труп із сережкою, чи без неї? Артем недбало витер підборіддя носовичком, намацав рукою спинку лавочки і, обпершись на неї, зміг піднятися на ноги. На диво, нічого не було зламано, тільки сильно боліли ребра і поперек, але такий біль знести було легше, ніж слова «з мене досить, квартиру лиши собі, я платитиму». І кляте грюкання дверима.
У Артема був план Б. Він знав, куди йти. Тож потихеньку, обтрусивши з одягу сухе листя, він пішов у місце, яке любив відвідувати ще до знайомства з Ним. Парк був розташований на пагорбі, й був там один крутий схил, огороджений невисоким парканом. Поряд стояла лавочка, на якій любили сидіти містяни й спостерігати за заходом сонця. Внизу, біля підніжжя пагорбу, розкинувся старий крейдяний кар’єр, купа гострих каменів, тож якщо правильно стрибнути… можна було розбитися так, що вже не відкачають. З огляду на мерзенну погоду, там зараз не мало бути нікого, хто міг би завадити.
Лавочка дійсно була порожня. Хлопець дошкутильгав до неї й важко сів, зойкнувши, бо поперек неначе проштрикнули розжареними лезами. «Бляха, ще ж треба перелізти через довбаний паркан…». Він хотів устати, дуже хотів, але в голові запаморочилося від болю, підкотила нудота, і останнім, що виникло у його змученому мозку, була думка «почався дощ».
***
- Артемчику, ну ти й витворив… Давненько я не спостерігав за такою драматичною спробою покинути цей грішний світ, - почув він насмішкуватий парубоцький голос і повільно розліпив повіки.
Не було ніякого дощу. Навпаки – сяяло сонце, і все навкруги було неприродньо яскравим. Поряд на лавці сидів юнак – світловолосий, миловидний, у білосніжній сорочці й кремових штанях зі «стрілками». «Що це на ньому? Кінець жовтня, а він одягнувся на спеку?» - подумав Артем, протер очі і знову їх розплющив. Юнак нікуди не зник – сидів поряд і продовжував посміхатися так безтурботно, ніби перед ним був не скривавлений гот, а янгол небесний.
- Ти хто? Ми знайомі? – прохрипів Артем.
- Звісно, знайомі, - легко погодився парубок. – Я тебе з дитинства знаю.
- А я… я вперше тебе бачу, - ще більше насупився Артем, випростався і здивовано підмітив, що спина більше не болить.
- А ти й не мусив мене бачити. Я здалеку спостерігаю, - пояснив хлоп так, наче то була найочевидніша річ на світі. – Та це й не має значення… я чого прийшов? Щоб сказати тобі дещо супер-важливе. Я нечасто кажу це комусь, тож слухай уважно, гаразд?
Артем зачудовано кивнув, бо коли говорив цей дивний парубок, його дійсно хотілося слухати.
- Тебе наразі не чекають ні внизу, ні нагорі, - урочисто промовив юнак, підкріпивши свої слова жестами: палець вниз-палець вгору.
- Щ-що? – перепитав Артем, простеживши за його пальцем, як загіпнотизований.
- «Що-що»… рано тобі помирати, - весело заявив парубок. – От скажи мені: ти жити пробував? Якось воно ганебно - коли здаєшся, навіть не стараючись.
- А що, по-твоєму, я робив усі ці роки? – обурився Артем.
- Плив за течією! – переможно вигукнув незнайомець. – В школі був середнячком, бо не старався. В універ тебе батьки запроторили, на спеціальність, яка тобі не подобалася. Картини свої ти пишеш у шухляду, бо тобі ліньки добиватися визнання. Закохався у першого-ліпшого, хто помітив тебе і айфон подарував. Ти – як амеба, Артемчику! Життя пропливає повз, а ти лежиш на хвильках, пузцем догори, і чекаєш, доки на тебе манна небесна впаде. А знаєш, у чому іронія? Ти почав жити по-справжньому, тільки коли надумав померти. Так-так, оцей момент, коли ти сказав «я не тікатиму» - це було дійсно круто. Як той кадр із фільму, котрий обирають для трейлера… розумієш, про що я? Найкращий кадр. Хіба ж тобі самому не сподобалося? Ти повстав проти них, заявив про себе, сказав «я рівний вам, я теж людина, і я буду захищатися». А те, як ти одягнувся сьогодні? Боже милий, та це ж офігезно! І вгорі, і внизу зацінили, я тобі гарантую!
Хлоп на мить замовк, а Артем витріщався на нього, аж рота відкривши від здивування. «Звідки він стільки знає про мене? Та що відбувається взагалі?!».
- Тож подумай гарненько, перш ніж стрибати, - продовжив блондинчик. – Якщо стрибнеш – тебе реанімують, повір. Бо я ж кажу – тебе не чекають ніде, крім цього світу. Поки що. Але от в чому заковика – не можу обіцяти, що не залишишся калікою після реанімації. Тут вже я влади не маю, соррі.
- Що ти… що ти таке говориш? – промимрив Артем і, піддавшись дивному пориву, простягнув до нього руку. – Ти… ти справжній?
Незнайомець взяв його за руку, цілком відчутно стиснув пальці й відповів:
- Звісно, ні. Я у твоїй голові. Інакше я з’являтися не можу. Та й виглядаю я насправді зо-о-овсім інакше. Гадаю, тобі б сподобалося. Чорний колір, шипи, крила, все таке… Не питай, чому у тебе в голові я маю вигляд херувимчика, бо я гадки не маю, чесно. У снах і мареннях логіка відсутня. Та й поп-культура має величезний вплив на людський мозок, як не крути.
- То це… сон? – здогадався Артем. – Це все не насправді?
- Н-ну, скоріше – непритомність, - виправив його парубок. – Але мої слова – справжні. Подумай. Спробуй жити. А потім, коли спробуєш – поклич мене. Я прийду, і ми поговоримо ще раз.
- Як… як я тебе покличу? – збентежено перепитав Артем.
- Перед тим, як лягати спати, промов: «я тебе запрошую». Тільки так я зайду у твій сон, бо зазвичай я приходжу тільки до тих, хто на межі життя і смерті.
Юнак посміхнувся йому, підморгнув, відпустив його руку і встав із лави.
- Зажди! – похопився Артем. – Хто ти такий? Як тебе звуть?
- А цього тобі знати не слід, - посварився на нього пальчиком незнайомець. – І цей, слухай… забудь ти того бізнесмена. Бо нащо потрібна людина, котра вбиває все, що робить тебе… тобою? Я трохи допоможу тобі в цьому, принаймні, спробую… хоч мені й випишуть догану, звісно. Але ти заслуговуєш на краплинку везіння після двох років добровільного рабства. Еге ж?
- Еге ж, - повторив за ним Артем.
- От і добренько, - посміхнувся юнак своєю сонячною посмішкою. – Бережи себе, красунчику. Гарного тобі… життя. Па-па!
І він розчинився у повітрі, наче голограма чи міраж. Там, де він стояв, ще кілька секунд виднілося легеньке світіння, а потім і воно зникло. "Або мене таки вдарили по голові, і я з’їхав з ґлузду, або вже помер", - подумав Артем і…
… прокинувся.
Спершу він почув стукіт дощових крапель, а потім вже розплющив очі. Сонця, звісно ж, не було, а небо чомусь стало… бузковим? «Якого біса… - втомлено подумав хлопець. – Ще один глюк?».
- Агов! Ти мене чуєш? Нарешті отямився, я вже думав «швидку» викликати, - почув він чийсь голос і перевів погляд з неба на обличчя того, хто схилився над ним.
- Привіт, - сказав його співрозмовник і посміхнувся.
Страшенно повільно до Артема дійшло, що над ним – зовсім не небо, а бузкова парасолька. А той, хто говорив до нього, виявився хлопцем приблизно його віку, з великими темними очима, татуюванням у вигляді трояндової гілочки з шипами над правою бровою, невеликими тунелями в вухах, абсолютно-неймовірно-сексуальними губами і ямочкою на підборідді. Коротко стрижене волосся теж здавалося бузковим через парасольку, але, скоріше за все, було висвітлене або платинове.
- Чого так дивишся? Тобі погано? Може, все-таки викликати медиків? – стурбовано перепитав хлопець.
- Т-та ні, не треба, я в порядку, - пробурмотів Артем.
- Щось не схоже було, доки ти лежав тут без тями… ще й кров на обличчі. Стривай-но, дай сюди.
Артем навіть не зрозумів, про що він, доки той не вихопив у нього з рук жіноччину хустинку й виставив її на мить під зливу. Намочивши її, він обережно стер з губ і підборіддя Артема залишки крові. Хлопець оторопів настільки, що не міг навіть поворухнутися.
- Ну ось, так краще… губа, певно, зсередини розбита, бо зовні пошкоджень я не бачу, - зробив висновок хлопець і повернув йому хустинку. – Класний пірсинг, до речі. Теж такий хочу.
- Тебе це не бентежить? – вирвалося у Артема, коли він опустив погляд і побачив свої ноги у розірваних колготках.
- Що саме? – здивувався блондин.
- Н-ну… те, що ти стираєш кров з губ хлопця у спідниці, посеред міського парку.
Хлопець якусь мить здивовано на нього витріщався, а потім пирхнув від сміху.
- Не зрозумів – чого мене має бентежити твоя спідниця? – запитав він, коли вдосталь насміявся. – Трохи не по погоді, так, але… блін, ну гарно ж! Я завжди хотів, та все не наважувався. Ти такий сміливий! Та й увесь твій лук – ну тотал слей!
Тепер уже розсміявся Артем, знову ж таки підмітивши, що ребра й поперек дійсно не болять, як і в тому глюку-маренні.
- От бачиш, до чого цей "слей" привів…
- Певен, ти теж їм наваляв, - зиркнувши на масивні персні, з посмішкою сказав блондин. – Я – Мі́лан. А тебе як звати?
- Арт, - вирвалося у Артема. Він завжди ненавидів своє ім’я.
- Арт? Як… мистецтво? – примружився Мілан.
- Т-та ні… просто Арт, - уперше насмілився посміхнутися йому хлопець.
- Ну що ж, Арте… ти на метро? Бо дощ посилюється, а ще я просто здихаю, так хочу бургер, - весело проторохтів блондин і простягнув йому руку. – Ходімо? Бо змокнеш тут, як хлющ, без мене.
«Дякую, херувимчику в кремових штанях, - подумав Арт. – Мабуть, я все-таки ще трохи поживу».
- Ходімо, - вголос промовив він, взяв Мілана за руку, й вони, притиснувшись плечем до плеча, під парасолькою, підтюпцем побігли по калюжах у напрямку метро.
А покинуту на лаві скривавлену хустинку, подаровану доброю жіночкою, підхопило раптовим поривом вітру й скинуло вниз, зі схилу. Вона, пурхаючи, наче фантастична пташка, спустилася вниз, на гострі камені, й лишилася лежати там, наче жертва, яку забрав крейдяний кар’єр цього разу замість людського життя.