Work Text:
Мій перший дорослий друг знав мого батька.
Через відкриті вікна моєї спальні влітку добре чутно, як річка кличе тебе у гості. Але батько суворо забороняв навідуватися до води. І тільки по четвергам, коли він на весь день їхав у місто, я відчувала себе достатньо сміливо щоб ослухатися наказу.
Річкова вода завжди була каламутна, якась сіра і трохи густа. Я ніколи не залазила далі ніж по литки. Але та жінка не шкодувала ні колін, ні подолу, який смішно хлюпав, коли вона вилазила назад.
Я зустрічала її щочетверга. Можливо вона бувала там частіше, але я не питала. Тому не можу нічого сказати.
Жінка завзято борсалася руками у мулі. А інколи сідала на березі й прикладала вухо до піску. Чи ходила, зігнувши спину, й зазирала під велике важке каміння, якого мені не довзолялося торкатися. Бо воно "заважке".
Вона була моїм першим дорослим другом і я цим дуже пишалася.
Ми багато розмовляли. Про мій день, мій дім. Та про мого батька. Вона завжди слухала і сумно усміхалася. А інколи навіть розповідала про сім'ю за якою сумувала і про своє старе кохання, якого краще б не було.
Вона говорила про мого батька, якого я не знала. Але проблиски якого бачила, коли він гримав на мене п'яний чи бив по столу кулаками.
Щочетверга ми знову і знову щось шукали. Точніше вона шукала, а я снувала поруч, завзято намагаючись вгадати, яких скарбів вона намагається дістатись.
І одного разу вона вперше мене обірвала. Сказала допомогти.
———
Річка неохоче віддавала кістки. Але кожен хоче бути знайденим. Й тепер, коли ми їх побачили, вони світилися для мене, як найпечальніші найтрагічніші флюрисцентні палички.
А варто було закінчити — жінка сказала, що тепер нарешті може допомогти мені піти далі. І (можливо) навіть колись пробачити собі.
Тому, що моїм першим дорослим другом була жінка, яка знала мого батька. І так любила, так його боялася, що не змогла нікому розказати, як він зізнався у випадковому вбивстві власної дочки.
Але й так все не залишила.