Only The Brave (Переклад Українською)

by asichka

Summary:

Реґулус Блек розлючений. Він хоче помститися. Він хоче бачити, як світ згорить за все, що той із ним зробив. І ще він хоче поцілуватися з Джеймсом Поттером, але це таємниця, яку він забере з собою в могилу. Помста важливіша за... те дивне відчуття, яке переповнює його щоразу, коли він бачить Поттера.

Джеймс Поттер розгублений, бо Реґулус Блек раптом став неймовірно привабливим. І це так несправедливо, бо Сіріус вб’є його, якщо він не візьме себе в руки.

АБО

Історія про двох закоханих (х2, бо тут ще Вульфстари) під час війни ідіотів, і про жертви, на які їм доведеться піти, щоб пережити її.

Notes:

• A translation of [Restricted Work] by Solmussa (Log in to access.)

Примітки від авторки:

Вітаннячка!
Будь ласка, не додавайте цей фанфік на Goodreads чи інші сайти, я хочу, щоб ця робота існувала тільки в межах АО3.

Грайлист до роботи: https://open.spotify.com/playlist/19HGnqEibyDvawr2a098pa?si=5e47d379a9e748ef&nd=1&dlsi=7f26cb5c08734cd7

І ще один, створений улюбленою читачкою (Мейв): https://open.spotify.com/playlist/6YqJv8YHiRhpAmx1v6H0Py?si=dz3WbMTZQ-iQx9pIxovvvg&dd=1

Насолоджуйтеся. <3

Попередження до розділу:
Незначна фізична сутичка (сварка учнів)
Трохи лайки
Згадки жорстокого поводження з дітьми (історія Сіріуса)

Chapter 1: Початок

Того дня коли Сіріус Блек втік з дому їх сім’ї, його молодший брат, Реґулус, дізнався як відчувається справжня ненависть.

Холодна і нестерпна, вона поширювалась кожним дюймом його єства, становлячись з ним одним цілим. Вона поглинула його, вчепившись у серце і стискаючи його, поки воно не перестало битися. Мертва, застигла істота в клітці з кісток.

Того дня, коли Сіріус Блек втік від нього, Реґулус присягнув собі, що помститься. Він піде на все, що буде потрібно. Він зробить усе, що буде потрібно. Жодна межа не буде святою, жодне обмеження не нездоланним. Він прорветься скрізь все, якщо це принесе йому те, чого він хоче.

Помсти. 

— Ти не слухаєш мене, правда ж? — Запитує Доркас, помітно роздратована. Вона махає ідеально наманікюреною рукою перед його обличчям.

Реґулус виривається з власних думок і хмуро дивиться на подругу. Купе поїзда занадто переповнене, як на його думку, але він мало що може з цим зробити. Ці люди відмовляються залишити його на самоті навіть на хвилинку. Так роблять друзі, кажуть вони йому. Так-так, але коли він хоче залишитися наодинці зі своїми демонами, це його дратує.  

— Ні, — визнає він, бо не любить брехати. 

Еван усміхається, хитаючи головою. Барті посміхається Доркас.

— Казав же.

Доркас драматично закочує очі. 

— Я питала, чи не треба тобі йти на патрулювання старост, ти ж тепер авторитетна особа. 

От лайно. Вона має рацію. Стогнучи, Реґулус дозволяє голові з м'яким стуком впасти на сидіння. Трясця. Він забув, можливо, тому, що не має жодного інтересу до цієї посади. Він не хотів бути старостою, але, як виявилось, не можна просто відправити значок поштою назад. 

— Не може ж все бути так погано, — каже Барті, подивившись на Реґулусове обличчя. — Ти зможеш знімати бали з людей на дозвіллі. 

Еван із захопленням киває. Доркас знизує плечима, відкинувшись назад на сидіння, закривши очі. Тепер, коли вона виконала свій обов'язок і нагадала Реґулусу про його страждання, вона проспить решту шляху. 

Реґулус підіймається. Поправляє мантію. Зелену краватку. 

— Не в поїзді. 

— Скільки часу триватиме патрулювання? — Недбало питає Еван.

Реґулус міг би підмітити, що хитрити не має сенсу. Усі в цьому вагоні знають, як він ставиться до Барті, окрім самого Барті. Але Реґулус цього не робить, тому що хоч хтось в їхній неадекватній групі повинен бути нормальним підлітком. Він вирішив, що це буде Еван. Тож, Реґулус ухиляється від відповіді. 

— Повернусь перед тим, як дістанемось Гоґсміду. До цього часу спробуйте відшукати Пандору.

З цими словами він виходить з купе.

Легке погойдування поїзду змушує його зосередитися на своїх кроках, щоб не відволікатися. Декілька учнів проносяться поряд із ним по коридору так близько, що їхні мантії шурхотять при зіткненні. Реґулус робить все можливе, щоб не здригнутися.

На жаль, коли він приходить, нарада старост вже розпочалася. Він приходить останнім, і всі обертаються, щоб подивитися на нього, коли він прослизає в купе. Реґулус витримує небажану увагу, так само як і все інше. Стоїчно. Спокійно. 

У його шлунку бурлить щось несамовите, але обличчя залишається кам’яним. 

— Ось ти де, Блеку, — каже староста з сьомого курсу Гафелпафу. — Пунктуальність — це важливо. Постарайся не запізнюватися на патрулі знову.

З іншого краю купе темні очі Северуса знаходять його. Реґулус не зводить з нього погляду, навіть коли той киває головою в знак признання. Гафелпафець більше нічого не говорить, повертаючись до розподілу секцій у поїзді між парами. Реґулусові пальці смикаються всередині його мантії, він чекає, мовчки бажаючи, що хлопець не поставить його в пару з Северусом.

Він ніколи не любив лицемірів. На думку Реґулуса, можна або просторікувати про чистоту крові, або соромитися своєї закоханості в уродженку маґлів. Але не і те, й інше.

— Ремус Люпин, — кличе Старший Хлопець, відводячи увагу Реґулуса від Северуса.

Люпин — один із друзів Сіріуса. Очевидно, Ґрифіндорець, бо Сіріус не асоціює себе ні з ким іншим, і тихий хлопець. Розумний і замкнутий. Люпин виглядає втомленим і трохи схудлим. Його вилиці трохи занадто запалі, а мантія трохи занадто вільна. Схоже, за все літо він небагато їв або підріс надто швидко і тіло ще не встигло наздогнати. А може, і те, і інше. 

— І Реґулус Блек. На вас передні вагони. 

Люпин човгає і стає поряд з Реґулусом, чекаючи поки всіх відпустять на свої позиції. Крадькома глянувши на нього, Реґулус вдається в питання, як багато Люпин знає про нього. Чи знає взагалі щось? Чи розповідає Сіріус про нього своїм друзям? Реґулус сумнівається. Хоча вони повинні знати про те, що сталося, чи не так? Це ж не таємниця, що Сіріус Блек втік. 

Але деталі… Реґулус ледве стримує дрож і запитує себе, чи є у Сіріуса шрами від того, що сталося з ним тієї ночі, коли він пішов. 

Реґулус не впевнений, чи хоче він, щоб його брат носив на собі докази такої жахливої зради, чи ні. Шрами — гарне нагадування. І Сіріусу не завадило б мати пригадку ніколи більше не дихати в сторону іншого Блека. Але також… що ж. Реґулус розуміє, як це — бажати, щоб цих шрамів не існувало. Ненавидіти дивитися на себе в дзеркало. Бажати… Припини. Від цих думок йому хочеться щось зламати, тож він з силою відштовхує їх від себе. 

— На цьому все, — каже староста. — Можете йти. Якщо щось трапиться під час вашого патруля, відзвітуйте в цей вагон. 

Їх відпускають, і перш ніж він встигає скласти якийсь план, він опиняється поруч із Люпином у передній частині поїзда. На подив Реґулуса, — приємний подив, — патрулюють вони в тиші. Люпин, здається, теж не відчуває дискомфорту, і цього достатньо для того, щоб той став Реґулусу цікавим. Більшість підлітків, яких він знає, — включно з його друзями, — вважають тишу незручною. Хтось завжди намагається заповнити її чимось, що спаде на думку, неважливо, наскільки нешкідливим чи нецікавим. Найчастіше це призводить до абсолютно непотрібних і безглуздих суперечок на кшталт «хто б переміг у двобої між Гіпогрифом і Василіском».

Люпин, однак, навіть не метушиться. Він на сто відсотків не турбується. Власне, говорить він тільки тоді, коли це необхідно. 

— Звідки хочеш почати? — Запитує Люпин, коли вони дістаються до їхньої секції, дивлячись на Реґулуса перш ніж перевести погляд на свої черевики.

Реґулус знизує плечима.

— Байдуже.

Люпин наспівує, показуючи головою на дальній кінець вагона.

— Тоді зверху. 

У його голові промайнула непристойна репліка, але обличчя Реґулуса не змінюється. Він коротко киває, йдучи в тому напрямку куди вказав Люпин. Іншому хлопцю залишається тільки йти за ним. Він іде. 

Між ними знову запановує тиша і Реґулус не може не розслабитися. Він вражений і злегка збентежений тим, наскільки вона затишна. Вони патрулюють вагони пліч-о-пліч, чіпляючись спостережливими очима за деталі, які відкривають більше, ніж учні, на яких вони дивляться, хотіли б, щоб вони знали. Або принаймні так думає Реґулус. Він би не хотів, щоб про нього дізналися щось з одного погляду. Саме тому він так ретельно стежить за тим, щоб його обличчя завжди залишалося чистою маскою.

Вони пройшли вже майже половину свого патруля, коли його осяює. Салазарові шкарпетки, він... Реґулус з жахом виявляє, що насолоджується цим. Це… тихе товариство між ним і Люпином відчувається… добре. Може, бути старостою не так вже й погано, якщо йому доведеться ходити ось в такій благовенній тиші дивлячись на інших учнів. 

На жаль, як тільки Реґулус робить таке відкриття, хтось вирішує почати бійку в їхній секції. 

— Трясця твоїй матері, — стогне Люпин, дивлячись на дітей, що сперечаються, страждально закочуючи очі. Роздратований, Люпин дивиться на Реґулуса, явно очікуючи більше, ніж порожній погляд, який він отримує, судячи з роздратування, яке видніється в очах Люпина. — Допомогти не хочеш?

Реґулус кліпає очима, обмірковуючи ситуацію. Гаразд, я з цим розберуся. Проклинаючи їх у своїх думках за те, що порушили його спокій, Реґулус повертається до дітей, що сперечаються і робить один, розмірений крок.

— У вас є п’ять секунд, щоб припинити що б це не було, перш ніж я нашлю прокльон і ваші зуби повипадають з ваших ротів, — різко говорить він, як скальпелем розрізаючи лють, що підживлює хлопців. — Один, два… 

Щось у його тоні змушує хлопців зупинитись, завагатися. Вони полишають спроби вдарити один одного, щоб подивитись на Реґулуса, котрий дістав свою паличку і недбало тримає її у своїй руці.

— Як він і сказав, — додає Люпин. — І ми знімаємо по десять балів з кожного з вас. 

Один з хлопців глибоко хмуриться, дивлячись на Люпина.

— Та ви ж не можете кидати прокльони на інших учнів… ні?

— Нє! Б’юся об заклад, що їм не дозволено нас кривдити, — каже інший.

— Ах, але ж втрата зубів не зробить вам боляче. Вони просто випадуть, — відповідає Реґулус, і в його голосі звучать нотки, від яких один із хлопців буквально здригається.

— Ви не можете знімати бали поки ми не в школі!

— Так не можна!

Попри їхні протести, обидва бешкетники відступають. Жоден з них не впевнений, що Реґулус їх не прокляне, дивлячись на їхні нажахані погляди які вони кидають на паличку Реґулуса кожні декілька секунд. Реґулус рухає рукою й один з хлопчиків ковтає.

Люпин знизує плечима. 

— Хто сказав?

Реґулус хоче посміхнутися. Люпин нахабний. Натомість Реґулус мовчки дивиться на хлопців, допоки вони не розсядуться на протилежні сидіння в купе і мир не відновиться. Люпин робить їм додаткове попередження перш ніж вони з Реґулусом виходять назад в коридор, щоб продовжити патрулювання.

Між ними знову настає тиша. Як і до цього, вона приємна. Легка. Реґулус не може пригадати коли востаннє відчував таку невимушеність поряд з незнайомцем. Обережно, повільно, боковим поглядом він починає його роздивлятись. Люпин гарний. Справді. А ще він високий. Вищий за Реґулуса, так що йому треба трохи підвести голову, щоб роздивитися його краще. Його дратує, що Сіріус, схоже, заводить собі тільки гарних друзів. Наче це його особисте «пішов ти» Реґулусу — заводити дружбу тільки з привабливими людьми до яких у нього немає шансу доторкнутись. Навіть випадково, бо Реґулус з цим дуже обережний.

Люпин моргає і Реґулус переводить погляд вперед так швидко, що майже скручує собі шию. Він не буде спійманий за підгляданням за цим хлопцем. Тільки через його труп. 

Він радше відчуває, ніж бачить, що очі Люпина сфокусовані на його профілі. Йому хочеться зіщулитися під цим поглядом, але він не дозволяє собі поворухнутися, відреагувати. 

— Ти наводиш трохи жаху, — каже Люпин. Реґулуса дивує, що він звучить вражено, що є незвичним. Він не очікував, що Ґрифіндорець може зрозуміти, як іноді корисно бути моторошним. Бути небезпечним.

— Звучиш приголомшено. 

Люпин сміється. 

— Я жорстокіший за середньостатистичного ученя Гоґвортсу. Але ці хлопчиська там мало не всралися. 

Він лається. Ремус Люпин багато лається.

Реґулус дивиться на іншого хлопця. Той зустрічається з ним поглядом, зелений з коричневим. У ньому є щось схоже на зацікавленість. Реґулус відчуває, що якщо дати йому найменшу можливість, Люпин може спробувати поставити йому якесь питання. Це змушує Реґулуса закритися в собі. Друг його брата не може дивитись на нього двічі. З будь-якої причини.

Він продовжує йти, не кажучи ні слова. Люпин не давить і Реґулус трохи його за це ненавидить. Було б легше, якби він дратувався через це. 

 

***

 

Того дня, коли Сіріус Блек втік з дому, Джеймс Поттер віднайшов в собі частинку темряви. Це налякало його до смерті, бо він завжди був добрим. Веселим і кумедним. Легким у спілкуванні, популярним, і таким яким повинен бути Джеймс Поттер. 

І все ж, коли Сіріус, — буквально його споріднена душа, — з’явився на порозі його будинку на межі смерті, Джеймсу довелося обрати допомогу йому, а не мчати на площу Ґримо і вбивати всіх на його шляху.

Джеймс ніколи більше не відчував нічого подібного. І сподівається, що ніколи не відчує. Це не схоже на нього — боятися почуттів. Він великий хлопчик, з великим серцем, і він ніколи не боявся цього показувати. Просто він ніколи не відчував таких негативних, сильних емоцій ні до, ні після, і що ж… Це його трохи шокувало.

Наразі з ним все добре. Насправді навіть чудово, тому що поїзд ось-ось під’їде до Гоґсміду і його останній рік у Гоґвортсі скоро розпочнеться. Вони зроблять його незабутнім. Він сам і троє його найкращих друзів.

Сіріус розвалився навпроти нього, сплутавши свої ноги з його ногами. Цього літа він підріс, але він все ще нижчий за Джеймса і Ремуса. Пітер читає поруч з Джеймсом, його ніс настільки заритий в книгу, що він може з нею засмоктатися. 

Двері в купе відчиняються і Сіріусові пальці смикаються, коли заходить Ремус. Джеймс намагається приховати легку посмішку, що розпливається на його губах.

— Як пройшло патрулювання? — Питає Джеймс, бо Сіріусу потрібна хвилинка, щоб опанувати себе, коли Ремус заходить до приміщення, у якому він перебуває. Джеймс як вірний брат, завжди готовий підтримати його, тож. — Сталось щось цікаве?

Ремус сідає. Дивиться на Сіріуса. 

— Мене поставили у пару з твоїм братом.

Сіріус випрямляється так швидко, наче його щось вкусило. 

— Реґ? Він староста?

Ремус киває.

— Він щось тобі казав? — Питає Сіріус, маленький м’яз на його щелепі цокає. 

— Ні. Він небагато говорить, — каже Ремус, стискаючи губи. — Хоча коли говорить… — Він робить такий вражений вираз обличчя, що Джеймс клянеться Мерліном, що очі Сіріуса вилізуть з очниць будь-якої миті. — Він зупинив перепалку одним реченням. 

— Чому в тебе такий вражений вигляд? — Запитує Сіріус, нахиляючись вперед. — Не роби так. Не звучи вражено. Це ж мій брат. Він не вражає. Він — маленьке лайно, яке мене зрадило. Ми його не любимо.

На все це Ремус киває. 

— Я лише кажу, що він жахає, а не що я хотів би з ним одружитись. 

Сіріус пихкає і падає на своє сидіння. 

— Не смішно, Муні.

Пітер відривається від книги. 

— Трохи смішно. 

Джеймс прочищає горло, привертаючи до себе увагу, перш ніж ситуація може загостритися. Тема Реґулуса небезпечна. Хоча минув рік відтоді, як він вирвався на волю від нікчемної трати повітря, якими є Вальбурга та Оріон Блек, Сіріус ще не до кінця усвідомив, що для них означає його втеча і те, що Реґулус остався позаду. Він оплакує свого брата так, ніби той помер, тільки от він живий і здоровий, і, як виявилось, він жахаючий.

— Говорячи про те, що дійсно смішно, — починає Джеймс. — Я чув, що Аліса цим літом зустрілась з мамою Френка.

Вони всі поринають в зацікавлене обговорення того, як мати Френка, — ще дехто жахливий, — залякала Алісу. Парочка випустилася минулим червнем і розпочала тренування на Аврорів у Міністерстві тим самим літом, тому що напруга наростає і потрібно більше Аврорів, але Джеймс досі підтримує зв’язок із Френком.

Поки його друзі обговорюють незабутні події того як Авґуста Лонґботом змусила їх захотіти заритися під землю, Джеймс поринає у свої думки. Він не може нічого з цим вдіяти, адже за своєю природою він допитлива людина. Востаннє коли він бачив Реґулуса, у цьому самому поїзді в останній день їхнього шостого року навчання і п’ятого Реґулуса, хлопчик виглядав як залишки шепоту від людини. Худющий, низькорослий і блідий, як привид. Від нього і близько не віяло чимось небезпечним. Принаймні не для Джеймса, який завжди був широкоплечим і зависоким для свого віку. У всякому разі, Реґулус виглядав так, наче потроху зникав.

Тільки через зацікавленість через те, що сказав їм Ремус, коли вони сходять з поїзда і йдуть до карет без коней, Джеймс сканує своїм поглядом натовп учнів, шукаючи молодшого Блека. Сіріус скаржиться на дощ, навіть не здогадуючись про Джеймсові пошуки. Ремус і Пітер йдуть за кілька кроків попереду, жваво обговорюючи бенкет, який чекає на них у замку. 

На жаль, Джеймс не знаходить Реґулуса, так що йому залишається ще трохи почекати, поки він залазить у карету з друзями. 

— Усе гаразд, Золотороже? — Запитує Сіріус, проводячи рукою по своєму волоссю, щоб згладити краплі води на ньому. Ремус совається на своєму сидінні, дивлячись у вікно.

Джеймс зачиняє дверцята й знизує плечима, почуваючись винним буквально без причини. 

— Вмираю з голоду.

— Я теж, — каже Пітер. — Краще б цей капелюх не відняв багато часу.

Вони бурмочуть в знак згоди й карета починає рухатись бруківкою у напрямку школи.

Передпокій переповнений, і ледь відчутно пахне дощем, тому що безумовно ллє як з відра і навіть коротка пробіжка по сходах намочить всіх. Сіріус трусить головою, як пес, — Джеймс не може втриматися від сміху, — а Ремус намагається відчитати його без посмішки. Пітер ставиться до цього набагато цивілізованіше і використовує свою паличку, щоб висушитись. Джеймс збирається зробити те саме, коли нарешті ловить проблиск постаті Реґулуса Блека.

І, що ж. Трясця.

Коли він встиг так вирости?  

Джеймс думає, що зрозумів, що Ремус мав на увазі. Реґулус став вище. Все ще нижче за Джеймса, але не такий, що його неможливо помітити в натовпі. І він… погладшав? Якимось чином? Він все ще худий. Стрункий. Типу, він не став зненацька підкачаним чи щось таке, але й не виглядає так, ніби його морили голодом. Навіть його шкіра стала здоровішого відтінку. Він виглядає… сильнішим. Менш схожим на того, хто може знепритомніти будь-якої секунди. Ніхто б не описав цього Реґулуса як блідого привида, і Джеймс зацікавлений. Він що, справді хворів минулого року? Він різко подорослішав? Що відбувається? Джеймс також впевнений, що той зробив щось зі своїм волоссям теж. Воно блискуче і дуже гарно спадає на обличчя, обтяжене дощовою водою. Він хмуриться на Барті Кравча, але Кравч, здається, не звертає на це уваги. Джеймс розуміє, бо Реґулус хмуриться досить мило і...

— Джеймсе!

— Що? — Він моргає, хитаючи головою. Згадує, що витріщався на брата свого найкращого друга. — Вибач, що ти казав?

Сіріус закочує очі та витягує шию, щоб розгледіти, на що витріщився Джеймс. 

— Еванс? Серйозно? Знову?

Джеймс помічає, що Лілі Еванс стоїть з її друзями прямісінько поряд із Реґулусом і його маленькою бандою. Він відчуває таке полегшення, що мало не зітхає вголос. 

— Ага. Вибач, трохи відволікся. 

Сіріус видає невеличкий звук розуміння і тягне Джеймса за руку в сторону Великої Зали. 

— На дівчат пізніше подивишся, а зараз ми хочемо їсти. Ходімо. 

Йому стає трохи соромно через те, що йому доводиться стримуватися, щоб не озирнутися через плече. Це безглуздо, насправді. Його цікавість тепер задоволена. Йому більше нема на що дивитися. 

Chapter 2: Амуртензія

Notes:

Попередження до розділу:

Обговорення/згадки ґомофобії
Безсоння
Згадки цькування
Лайка!

Думаю, що це все, але якщо я щось не вказала, скажіть мені про це в коментарях!
Також вказуйте на помилки, якщо їх побачите!

Насолоджуйтесь :)

Реґулус не міг заснути.

Його це нервувало, тому що сон насправді дуже важливий. Це одна з речей, які він відкрив для себе цього літа. Якщо він збирається здійснити свої плани та помститись, йому потрібно стати настільки сильним, наскільки це можливо. Не тільки фізично, але й морально. До цього часу він присвячував себе чіткому тренувальному плану, який, на думку його матері, мусить допомогти йому виграти кубок з квідичу для Слизерину. Цього разу вона його схвалює. Це таке дивне відчуття, що Реґулус волів би не визнавати його взагалі. Він також з’їдав кожну страву, яку для нього готував Крічер, що має додаткову перевагу — робить його домашнього ельфа дуже щасливим. І, найголовніше, Реґулус спав.

Більше ночей краще, ніж інші, але він намагався.

Він ворочиться у своєму ліжку, невдоволено стогнучи в подушку. Це не кінець світу, якщо у нього видалася погана ніч, але в замку мало що поробиш. До того ж він не взяв із собою жодної сигарети, тож прокрастися на Астрономічну Вежу й покурити — не варіант. Крім того, він не хоче бути спійманим після відбою, відпрацювання — не краще марнування його часу, тож їх уникатиме. Та й гуртожиток не надто сприяє нічним розвагам. Барті з Еваном у відключці, хроплять у своїх ліжках. Едвард Селвін не спить, читає щось із завішеними фіранками, але Реґулусу Едвард не подобається.

Він лежить так ще трохи, тихо у своєму ліжку, у роздумах. Він думає про своє літо. Ранні пробіжки на землях їхнього літнього маєтку у передмісті. Швидко пролітаючі дні, проведені в сімейній бібліотеці, де він читав кожну книгу про Темні Мистецтва, яку тільки міг знайти. Згадує про вечори, коли сидів на даху з пачкою маглівських сигарет у компанії тільки зірок на небі. Люди в темних мантіях і дивних масках приходили та уходили. Про голоси, які обговорювали плани, що змусять людину з не зламаними пальцями на ногах скрутитися в черевиках.

Незабаром до них додасться голос Реґулуса. Він шепотітиме по кутках, ховатиметься в тіні. Робитиме те, що буде потрібно, для кращого світу.

Він помститься.

Але, звісно ж, не сьогодні. Сьогодні він просто учень, який страждає на безсоння і якому до нестями нудно.

Він тихо вислизає зі своєї кімнати та спускається сходами до спільної кімнати. Вона безлюдна, що не дивно цієї пізньої ночі. Зараз перша година ночі і єдине світло падає з вікон, що виходять на озеро. Все навколо темне, сяюче зелене, що Реґулус вважає заспокійливим. Не те щоб він коли-небудь сказав би це комусь вголос.

Щойно він торкається спиною дивану, двері до спільної кімнати відчиняються, і Доркас заходить всередину з посмішкою на вустах. Вона напружується і зникає, тільки-но дівчина зустрічається поглядом із Реґулусом.

— Що ти тут робиш? — Запитує вона.

Реґулус піднімає брову.

Доркас зітхає.

— Я не скажу тобі, де була. Не твого ума справа.

Він схиляє голову набік, темні кучері спадають.

— Я не питав.

Реґулус любить Доркас настільки, наскільки він може любити когось. Вона хороша подруга. Трохи безжальна, за що він її цінує. Вона достатньо хоробра, щоб бути Ґрифіндоркою, якби не її хитрий розум.

Вона на мить замислюється, перш ніж плюхнутися на диван поруч із Реґулусом.

— Не спиться?

— Ні. — Немає сенсу заперечувати очевидне. І він міг би знайти набагато гіршого співрозмовника для нічної розмови, ніж Доркас. Барті був би надто гучним і нестерпним. Еван о такій порі просто б не прокинувся. Ніколи. За жодних обставин. А Пандора живе у Вежі Гафелпафу, тож вона не варіант. Інших друзів у Реґулуса немає. Він не хоче й не потребує їх.

Єдина причина, чому він їх має, так це через те, що він зустрів їх до того, як його серце закрижаніло. До того, як холод просочився в кожну кісточку його тіла, витатуювавши біль і лють у кістковому мозку.

— Що тебе бентежить? — Запитує Доркас. В її голосі відчувається напруга, ніби вона намагається контролювати розмову. 

Реґулус відкидає голову назад на диван, втупивши очі в стелю. 

— Нічого. Я просто страждаю на безсоння та ще не встиг зварити зілля.

Ідеально вищипані брови Доркас здіймаються вгору. 

— То ось як ти зробив… це? — Її руки ліниво змахують вгору-вниз, позначаючи «цим» Реґулусове здоров’я і, відповідно, зовнішній вигляд.

— Виявляється, чіткий графік сну — це майже диво.

Доркас випускає вражений звук. 

— Знаю, що Барті з Еваном довели тебе майже до ручки в поїзді, але ти маєш гарний вигляд, Реґ. Я вже почала хвилюватися перед літом.

— Хвилюватися? — Реґулус знає, що був замалим для свого віку. Трохи блідим. Його ребра випирали, а на стегнах постійно з’являлися синці.

Але він не може придумати причину, яка могла б викликати занепокоєння у когось, а тим паче у Доркас. Не схоже, щоб вона колись бачила фіолетові та жовті синці, або кістки, що випирали так, наче хотіли прорвати шкіру. Або щось інше.

— Ти виглядав так, наче знепритомнієш в будь-який момент.

Реґулус ображено насміхається.

— Неправда.

— Ти був схожий на хвору вікторіанську дитину.

— Я ось настільки близький до того, щоб наслати на тебе прокльон, Медовз.

Доркас сміється, і Реґулусу подобається цей звук. Він не часто змушує людей сміятися. Та й не намагається. Сіріус завжди був смішнішим із них.

— Я намагалася зробити тобі комплімент, а ти якимось чином усе перекрутив, — розважливо каже вона. — Можливо, я зроблю це своїм проєктом на рік. Навчити Реґґі приймати компліменти, виклик 78 року.

Реґулус цього не визнає. Він все ще дивиться в стелю, спостерігає, як тіні м’яко пливуть від рухів озера за вікном. Доркас опускає голову на плече, вдивляючись на Реґулусів профіль.

Тиша розтягується. Реґулус їй це дозволяє. Він майже відчуває, як Доркас здається. Хоче сказати щось. Що завгодно, аби заполонити тишу. Вони всі так роблять, рано чи пізно.

— Я була з кимось, — прошепотіла вона, дещо здивувавши його. 

Він не впевнений, чому це треба тримати в секреті. Не те щоб люди з їхнього року не зустрічалися з кимось. У Барті так завжди — то одна, то інша інтрижка. Він киває, щоб дати їй знати, що почув її, але не буде коментувати. Особисте життя Доркас — це її справа. Якщо вона захоче поділитись, він вислухає. Але питань ставити не буде.

Тиша змушує Доркас почуватися комфортніше, тому що через хвильку вона продовжує.

— Я просто… Я не люблю спати в гуртожитку. Відтоді, як… Скажімо, зараз не найкращий час.

Після цього Реґулус підводиться і дивиться на неї. Вони всі знають, що Доркас було важко наприкінці минулого року, але вони думали, що це через тиск наближення НОЧІ. Вони припускали, що вона нервувала через випуск. Немає нічого незвичайного в тому, що наприкінці шостого або на початку сьомого року навчання учні трохи панікують. 

Реґулусу не спало на думку, що у неї можуть бути проблеми з дівчатами в гуртожитку. Він мав би знати краще. Приділяти більше уваги. Хіба не він пишався своєю спостережливістю? Як він це пропустив?

Його серце мертве. Закрижаніле. Але в ньому ще тече достатньо крові, щоб відчути тиху, вбивчу ненависть, коли його друзям завдають болю. У нього їх мало, і він не зможе завести більше, тому Реґулус зробить невимовне, щоб зберегти тих, хто у нього є.

— Розкажи мені, — каже він. Просить, але водночас вимагає.

Доркас зітхає. 

— Не можу. Але нічого страшного. Вони, напевно, уже всі сплять, так що я зможу прослизнути.

— Ні, — відрізає Реґулус. — Скажи, хто тебе скривдив.

Доркас дивиться на нього великими карими очима, обрамленими густими віями. Вона вивчає його обличчя, яке, як він знає, нічого не показує. Його губи складені в тонку лінію, бо він стискає свою щелепу і його очі сконцентровані на його подрузі в очікуванні.

— Не знаю, чи можу тобі довіряти, — шепоче вона.

Реґулус киває. Справедливо. 

— Я маю намір зробити щось жахливе з тим, хто тебе скривдив.

Доркас хихотить, ніби не очікувала цього. 

— Я не це мала на увазі. Я...

І раптом все стає на свої місця. У його мозку кілька гвинтиків рухаються, і частинки складаються разом. Він знає, що не склалися б, якби діло було не в самому Реґулусі. Раптово, він розуміє. Він розуміє, бо він такий самий.

— Хто? — Запитує він, цього разу трохи лагідніше.

Вона зустрічається з ним поглядом і робить глибокий вдих.

— Блер.

Слово зависає між ними, важке за всім його значенням. Для них небезпечно говорити про це вголос. Сім’я Доркас не настільки сувора, як Реґулусова, але вона Слизеринка. Вона в гадючнику. Реґулуса вражає, що Доркас, мабуть, потребувала величезної мужності, щоб зробити щось, що могло б розкрити її почуття до Блер.

— Хочеш розповісти мені, що сталося?

Доркас повільно вивчає його. Зрештою, вона каже:

— Тобі не огидно.

— Ні.

— Чому?

І тоді він приймає рішення. Він хоче зберегти друзів, які в нього є, бо більше він не знайде. Не там, куди він збирається. Не з тим, що йому треба буде зробити. І йому потрібні союзники. Йому знадобиться допомога, якщо все піде так, як він задумав. Реґулус досконалий. Реґулус неймовірно, чорт його забирай, досконалий. Але він не непереможний. Він залежний від зілля сну, яке дозволяє йому залишатися здоровим, і має виснажливий страх перед зачиненими дверима, з усіх речей. Він розуміє, що це ірраціонально. Але нічого не може з цим вдіяти. Так чи інакше, суть у тому, що йому подобається Доркас. І вона розповіла йому те, що може повністю її знищити.

Так що, щоб поєднати їхні долі та прив’язати її до себе, Реґулус відповідає запитанням на запитання.

— А ти як думаєш?

Губи Доркас складаються в ідеальну «о». 

— Ти, справді?

Щось всередині нього невдоволено цією реакцією. Невже це настільки шокує? Він ніколи ні з ким не зустрічався. Навіть для видимості. Його ніколи не бачили поряд із дівчиною, якою б була не сама Доркас або Пандора. Ніколи не говорив про закоханість, або кого вважає привабливим. Звичайно, хтось повинен був замислитись в якийсь момент. 

Вона бачить щось у його виразі обличчя, і поспішає пояснити.

— Я хотіла сказати… Я думала, що ти просто не… що не відчуваєш нічого до людей. Будь-якої статі. Тому що ти ніколи не говорив, або дивився на когось, чи…

— А. — Він зрозумів. Він дуже добре маскує свої емоції, контролює себе, терпить. — Ну, я відчуваю.

Доркас дарує йому посмішку й сідає прямо, поклавши руки йому на плечі. Реґулус застигає, тому що йому не подобається, коли його торкаються. Але він дозволяє їй це, коли вона шепче:

— Реґулус, я лесбійка. Мені подобаються дівчата.

І в темряві ночі, у тиші, яку порушує тільки їхнє тихе дихання, вперше в житті, Реґулус розповідає комусь іншому правду, яка має над ним певну владу. Його це лякає, але він все одно це робить. Зрештою, це лише одна з перших страшних речей, які він зробить у найближчі декілька місяців.

— Доркас, я ґей. Мені подобаються хлопці.

 

***

 

Джеймс не любить Зілля і настійки. Він непогано в них розбирається, але йому просто не подобається їх варити. Він знав про це роками, але однаково не мав іншого вибору, окрім як обрати їх для НОЧІ, тому що вони обов’язкові для кар’єри Аврора. А навіщо? Ну, знаєте, не схоже, що Аврори мають час тягати за собою котли. Безумовно ж, є люди, які готують для них зілля?

Джеймс не впевнений. Він припускає, що це насправді не має значення, тому що вимога все одно існує і йому треба її дотриматись. І він дотримається. Він знайде спосіб.

— Чому ти так дивишся у свій котел? — Запитує Лілі, яка працює сьогодні поруч із ним.

Вони варять амуртензію — не найважче зілля, але воно завдає Джеймсу певних клопотів. Він майже впевнений, що колір не такий, як потрібен.

— Здається, я зробив щось не так, але второпати не можу, що саме. І чи зможу це виправити, — відповідає він, проводячи рукою по волоссю.

Лілі посувається ближче та дивиться на зілля. У неї дуже гарне, густе руде волосся. Він завжди вважав її дуже вродливою. Аж до того, що весь п’ятий курс він був у неї дуже сильно закоханий. Він запрошував її на побачення мільйон разів. Вона завжди відмовляла. Це його нищило, але він розумів. Вони не дуже добре підходять один одному.

— Гмм, — протягує вона, трохи помішуючи його зілля.

Лілі добра і зациклена на книжках. Вона лякаюче кмітлива, і також генійка в зіллях, так що Джеймс із радістю уступає їй своє місце й дає можливість тицяти та штрикати щось всередині його котла. Якщо хтось і зможе виправити його зілля, то це Лілі Еванс.

— Здається, що ти додав більше шипів троянди, ніж потрібно, але нічого страшного. Ось. — Вона тягнеться за наступним інгредієнтом, висипає і розмішує в дуже специфічному порядку, якого Джеймс ніколи раніше не бачив. Він упевнений, що в його книзі такого немає, але він ніколи не був прихильником правил.

Якщо Лілі хоче порушити їх, щоб врятувати його зілля, він від щирого серця це підтримує.

— Місячний камінь у тебе? — Запитує вона його. Джеймс швидко подає його їй. Вона кидає його в котел і всміхається. — Ось. Воно має почати пахнути як щось. Пахне?

Джеймс нахиляється. 

— Лак для мітел, — каже він, посміхаючись. Він ворушить бровами й Лілі сміється. — І… трава! Люблю траву. — Він дивиться на Лілі, яка досі мило хихоче. — О, і… лаванда? Що?

Джеймс щиро збентежений. Він відходить від котла, чекає хвильку. Нюхає знову. Так. Лаванда. Він так ламає над цим голову, що не одразу помічає, як щоки Лілі вкрилися рум’янцем.

— Лаванда? Ти впевнений?

Джеймс киває. 

— Ну, так. Наш домашній ельф любить її та використовує для прання білизни. Я впізнаю її будь-де. — Він стискає губи, замислившись. — Чи означає це, що мене приваблюють люди, які пахнуть лавандою? Мені точно не подобаються домашні ельфи, без образ до них. Тоді що? Просто цей запах? Чи конкретна людина, яка пахне лавандою? Багато людей нею пахнуть. Я не розумію.

Лілі все ще червоніє, уважно слухаючи, як Джеймс веде свою тираду. Ніби він розмірковує про щось важливе, а не переживає маленьку кризу через те, що раптом закохався у свого домашнього ельфа (звісно ж, не закохався. Але Лілі досі усміхається і йому це навіть подобається).

— Ну, це дійсно пов’язано з чимось, що тебе приваблює. Але не запах конкретної людини, я гадаю. Скоріш, це, мабуть, хтось, хто якимось чином охоплює всі три? Я не впевнена.

— Лак для мітел і трава це зрозуміло, — проголошує він. — Лаванда трохи бентежить, але най буде.

Лілі знову хихоче. Джеймс збирається запитати в неї, що вона відчуває в зіллі, коли позаду них здіймається галас.

Сіріус дивиться на свій котел так, ніби той може його вкусити, а Ремус намагається, — безуспішно, — його заспокоїти. По суті, як тільки Ремус намагається до нього наблизитись, Сіріус починає панікувати ще більше. Пітер безпомічно дивиться на них, стаючи перед Ремусом, щоб той не намагався підійти до Сіріуса знову, тому що, як можна побачити, це хвилює їхнього друга. Пітер і Джеймс зустрічаються поглядами, і Джеймс потішно качає головою. Він здогадується, що могло статися. Він також розуміє, що Сіріусу знадобиться більше, ніж запах амуртензії, щоб зрозуміти, що він закоханий у їхнього друга.

— Вибач, — Джеймс каже Лілі, пробираючись крізь столи, щоб дістатися до свого друга.

Джеймс хапає Сіріусову руку й тягне його до себе, поки Пітер відволікає Ремуса.

— Гультяю?

— Я не розумію, — шепоче той, переводячи погляд з Джеймса на котел і назад. Його руки тремтять. — Воно пахне дивно. Воно зіпсоване.

Джеймс знизує плечима, рукою досі стискаючи Сіріусове плече. Він знає, що дотики йому допомагають. Заземлюють.

— В моєму була лаванда, можеш у це повірити? Я? І Лаванда?

— Ти ненавидиш прати, — одразу ж каже Сіріус, підтримуючи навіть коли це не потрібно. — Це просто дурниця.

Джеймс урочисто киває.

— Можливо, ми зробили щось не так. Або інгредієнти були занадто старі. Чого ти хвилюєшся? Не може це бути гірше за лаванду.

— Ну, — каже Сіріус, крадькома озираючись навколо. — Тут є трава. І, знаєш коли майже світанок і повітря пахне мокрим, свіжим і просто хрустким?

Джеймс не може сказати, що знає, але все одно підбадьорливо киває головою, бо це його Гультяй і в нього немає іншого виходу.

Сіріус знову озирається. Нахиляє свою голову ближче до Джеймсової, порушуючи його особистий простір. Якби Джеймс трохи нижче нахилив голову, він зміг би поцілувати кінчик Сіріусового носа. Ось настільки він близько. Його друг шепоче: 

— І там був… кхм. Був шоколад.

Джеймс дуже сильно стримує себе від того, щоб не посміхнутись. Він дивиться вниз, трохи згинаючи шию, щоб встановити зоровий контакт зі своїм другом, випадково його не поцілувавши. 

— Гультяю. Ти ж любиш шоколад.

— Люблю, — каже він. А потім, трохи випрямившись, але залишаючись у Джеймсовому просторі, продовжує: — Але я не хочу з ним переспати!

Джеймс вибухає сміхом. Сіріусові губи кривляться, наче він намагається залишатися серйозним. Але в нього не виходить. 

— Гультяю, друже, я теж не хочу трахнутись з кущем лаванди, і в мене не стається емоційний зрив через це. Ти довбана королева драми.

Сіріус посміхається, проводячи рукою крізь своє довге волосся. 

— Я ідіот.

— Ти ідіот, — підтверджує Джеймс. — Але ти мій ідіот. Я тебе люблю.

Сіріус одразу ж тягне Джеймса в обійми, охоплюючи руками його талію і стискаючи так, ніби ніколи його не відпустить.

— Я теж тебе люблю, Золотороже.

 

***

 

Реґулуса постійно оточують ідіоти. Це його дратує. Реґулус хотів би, щоби було якесь жебракування: якщо ти не можеш сидіти в тиші, або пересуватися з класу в клас, не бігаючи по коридорах, ти вибуваєш. Якщо не можеш ходити, не гупаючи своїми ногами — вибуваєш. Якщо ти не можеш пережовувати свою їжу, не показуючи її всім учням — вибуваєш. Дихаєш надто голосно? Звалюй. Бурмотиш собі щось під ніс, поки читаєш книгу? Забирайся звідси нахрін.

Гучні, огидні люди такі неприємні, що їх потрібно гнати в шию з приміщень. З країни, якби на те була його воля.

На жаль, саме через це, можливо, долю світу не треба давати Реґулусу в руки. Він би знищив половину населення, якби міг. Вони просто…

Група третьокурсників продирається повз нього, штовхаючи, намагаючись втиснутися в простір між Реґулусом і стіною. Чого йому тільки коштувало не дістати паличку і проклясти їх до наступного століття.

Мерлінові яйця. Ці діти.

— Я майже впевнений, що ми не були такими надокучливими на нашому третьому курсі, — говорить Еван, звужуючи очі, дивлячись на віддаляючіся постаті молодших учнів.

— Це тому, що Реґ радше помре, ніж буде схожий на дикуна, — каже Барті. — Він нав'язав нам свою відсторонену, цивілізовану поведінку.

— Лише на вигляд, — каже Реґулус, бо його друзі — дикуни, які спричинять хаос, якщо їх залишити без нагляду довше, ніж на дві хвилини.

— Твоє життя було б таким нудним, якби у тебе не було нас, — наголошує Барті. — Можеш собі це уявити, Еване?

— Це було б так трагічно, — каже він. — Він був би таким меланхолійним, що люди плутали б його з пригніченим, тихим привидом, який блукає бібліотекою.

— Доволі вродливим, — додає Барті, ворушачи бровами. — Дівчата ще не западають на тебе, Реґ?

— Ні.

Еван на диво поводиться тихо, але Реґулус вирішує не задумуватись, чому. Якщо Еван захоче про це поговорити, краще хай обговорить це зі стіною. Одного драматичного зізнання посеред ночі більш ніж достатньо для Реґулуса. Ще одного йому не треба. Ніколи.

— Скоро почнуть, — Барті продовжує. — Ти завжди був привабливим, але тепер ти… ну, знаєш, подорослішав.

— Мені шістнадцять, — нагадує йому Реґулус. — Ми ще навіть не вийшли з періоду статевого дозрівання.

— Ти завжди говориш найсексуальніші речі, — відповідає Барті. Еван хихикає і Реґулусу доводиться проковтнути стогін.

Вони повертають за ріг, і до абсолютного жаху Реґулуса, дві дівчини піднімають очі й одразу ж починають хихотіти. Барті так регоче, що починає похрюкувати. 

— Реґулус Блек, новий серцеїд Гоґвортсу. Твій брат ніколи не оговтається.

— Ви двоє божевільні, — каже Реґулус.

— Це твоя присутність. Ти зводиш нас із розуму! Ми не можемо стримуватися ні хвилини більше! — каже Барті й вони знову вибухають сміхом.

Реґулус закочує очі, але нічого не коментує. Його друзі продовжують дражнити його всю дорогу до наступного класу, де вони сидять на справді запаморочливому уроці Історії Магії. Коли він закінчується, Еван із Барті йдуть у спільну кімнату, щоби пограти у вибухові карти, а Реґулус бере напрям у сторону бібліотеки. Трохи пізніше ввечері в нього патрулювання старост, тож він воліє вбити час за книжками.

Він читає книгу Замовлянь, тихо запам’ятовуючи теорію безшумного накладання, коли чує його. Ім’я. Ім’я, яке переслідує Реґулуса відтоді, як він навчається в цій школі.

— Ти це про Джеймса Поттера?

Реґулусів шлунок скручує. У цей момент він майже переконаний, що це павловська реакція. Будь-що і все, що пов’язано з Джеймсом Поттером, викликає у нього лють.

Якби ненависть була уособленням, для Реґулуса це був би Джеймс «я нестерпний і пишаюсь цим» Поттер. Звісно, це означає, що Реґулусу нічого не лишається, окрім як нашорошити вуха і дослухатися до розмови дівчат.

— Звісно. На нашому році більше немає Джеймсів, Марлін, — відповідає голос. — Ти даси мені закінчити?

Чується шум капітуляції від тої, як припускає Реґулус, є Марлін. Дівчина продовжує свою розповідь.

— Він сказав, що відчув лак для мітел, траву, і… ну, лаванду.

На якусь мить запановує приголомшлива тиша, під час якої Реґулус щиро збентежений, аж поки інший голос не каже:

— Він відчув головний інгредієнт твоїх парфумів, лосьйону для тіла й шампуню у своїй амуртензії?

Реґулус одразу знаходить у цьому привілей. Знання речей, які відчув Джеймс Поттер у своїй амуртензії — це могутньо. Будь-яке знання про його ворога додає могутності, але це те, що може бути справді принизливим — просто золото. Реґулус мовчки підводиться зі стільця і притуляється до книжкових полиць, зазираючи крізь маленькі прогалини в книжках.

Він впізнає всіх дівчат. Ось Лілі Еванс, у якої таке яскраве волосся, що воно майже як маяк. Саме вона все пояснює. А ось Марлін МакКіннон, яка грає в Ґрифіндорській команді з Квідичу, і МакДональд. Він не може пригадати її ім’я, але вона також голосна й трохи дратівлива, так що Реґулус знає, хто вона така.

— І що він про це сказав? — Запитує МакКіннон.

Еванс червоніє. 

— Ну, він був збентежений. Говорив щось про прання і домових ельфів. Не думаю, що він зрозумів, що це я.

МакДональд підтискає губи, накручуючи пасмо волосся на палець. 

— А ми… ми точно в цьому впевнені? Ну, його вочевидь приваблюють речі, які пахнуть лавандою, так що, так. І він був закоханий у тебе весь п’ятий курс. Це не таємниця. Але Лілі, ти не так багато часу проводиш на свіжому повітрі. І ти не сиділа на мітлі з того моменту, як уроки мадам Гуч перестали бути обов’язковими на другому курсі.

Еванс стогне, складаючи руки на столі та лягаючи на них чолом. Реґулус думає, що така драматичність соромлива, але не те щоб він збирався їй на це вказувати.

— Гм, добре. Ну він явно в когось закоханий. Має бути. Джеймс не зустрічався ні з ким після того, як розлучився з Джо після Різдва минулого року. Багато часу пройшло, хіба ні? — Бурмоче МакКіннон. — Думаєш, що йому подобається хтось, кому не подобається він?

Еванс підіймає на неї очі, відверто стривожені. 

— Хто при здоровому глузді скаже «ні» Джеймсу Поттеру?

— Лесбійка, — одразу ж відповідає МакДональд.

Реґулусів шлунок стискається так сильно, що йому здається, що його зараз знудить на книжкові полиці. А Ґрифіндорки навіть оком не повели. Ніби це нормально. Ніби вони можуть говорити про це, не озираючись і не перешіптуючись.

— Ну, так. Але якби Джеймсу подобалася лесбійка, я думаю, що вона б сказала йому, що вона не зацікавлена і він би рухався далі, — міркує Еванс. — Але той, кого приваблюють чоловіки, не зміг би йому відмовити. Це неможливо.

— Може, йому подобається хлопець натурал, — припускає МакКіннон.

Реґулус думає, що зараз знепритомніє. Як ці дівчата обговорюють це так невимушено? Ніби це дрібниця? Його долоні спітніли, і він майже впевнений, що у нього почастішало дихання. І все ж, чомусь, він не може змусити себе повернутися на стілець. Він хоче почути, що дівчата скажуть про можливість того, що Джеймсу Поттеру, найнатуральнішому хлопцеві, який тільки існує, сподобався інший хлопець.

— Той самий сценарій, що і з лесбійкою. Вони б просто сказали ні, і Джеймс рухався б далі, — каже Еванс, яка, схоже, тепер головна авторитетна особа у питаннях про Поттера.

З нічого Реґулуса починає це дратувати. Уся ця розмова просто смішна.

— Що ж, у тебе є два варіанти, Лілз. Або ти запрошуєш його на побачення, або чекаєш, поки він сам допетрає. Але це може зайняти деякий час.

Еванс зітхає, що звучить більше схвильовано.

— Я це зроблю. Запрошу на побачення, маю на увазі. Зроблю це на вечірці в п’ятницю.

Реґулус відступає від книжкової полиці, повертається до свого стільця і схиляється над своєю книгою із Замовляння, наче останні десять хвилин він не підслуховував компанію дівчат. Однак, читати він так і не продовжує.

Chapter 3: Переодягальні для Квідичу

Summary:

Для Реґулуса було потрясінням — виявити, що він може мати сильну пристрасть до когось, кого він ненавидить. Відтоді він тримав обидві правди в голові, — я ненавиджу Джеймса Поттера; Я виснажливо закоханий у Джеймса Поттера, — це складне протиріччя, яке, він волів би, перестало його переслідувати, але цього, звісно ж, не станеться. Жодна з цих істин не стала менш значущою з плином часу.

Notes:

Від авторки:
Вітаю!
Цей розділ трішки більший за попередні, і я буду намагатися тримати їх в однаковому розмірі далі по ходу історії, але я більше сфокусована на вмісті, ніж на кількості слів, тож я не можу обіцяти вам однакову довжину кожного розділу. :)

Попередження до розділу:
Посилання на безсоння Реґулуса
Згадки залежності Реґулуса від зілля сновидінь
Багато лайки
Посилання на жорстоке поводження з дітьми (історія Сіріуса)
Коротка сцена агресивного поводження між братами (когось відштовхують до стіни)
Згадки вживання алкоголю неповнолітніми
Згадки ґомофобії

Думаю, що це все! Насолоджуйтеся :)

Джеймс приходить на тренування раніше, тому що він капітан і його обов’язок — подавати приклад іншим. Він також любить переодягатися в тиші, без решти команди, яка крутиться поряд із ним. Це той невеликий період часу тільки для себе, і він насолоджується ним.

Ніхто б ніколи не подумав, що Джеймсу Поттеру подобається тиша. Якщо ви спитаєте його друзів, він — найщасливіша людина посеред вечірки, яка привертає увагу. Розповідає жарти та змушує людей сміятися. О, так. Але Джеймс також любить побути на самоті. У тиші. Вирватися від усіх очікувань і очей сконцентрованих на ньому.

З Сіріусом все інакше, бо Сіріус не може залишатися на самоті. Джеймс знає і розуміє це. У Сіріуса на плечах сидять демони, які починають нашіптувати йому щось, коли він залишається наодинці. Він уже краще з ними бореться, але Джеймс підозрює, що Сіріусу доведеться битися із цією травмою до кінця життя.

Він хотів би стерти це все. Захистити його від цього. Стерти площу Ґримо з лиця землі й будь-які згадки про її існування. Але він не може, так що він поводиться із Сіріусом голосно, щоб тримати демонів на відстані. 

І ті кілька хвилин тиші, які випадають йому час від часу, дуже приємні. Перепочинок. Кілька хвилин, щоб зібрати себе в одне ціле й далі битися за своїх друзів.

Але це не те, про що треба думати перед першим тренуванням їх останнього року, так що Джеймс перенаправляє свої думки. Зосереджується на тому, як мотивувати свою команду викластися на повну. Він хоче закінчити школу з Кубком з Квідичу. Він вигравав його двічі, але третій раз буде справжнім подарунком. Він хоче стати легендою і його команда приведе його до цілі. Вони стануть легендами разом.

Він знімає шкільну форму й кидає її на купу, не гаючи часу одягаючи Квідичне спорядження. Джеймс завжди високої думки про себе, але коли він одягнений у свою форму, він відчуває себе справді непереможним. Він саме застібає ґудзики на штанах, коли чує безпомилковий і, відверто кажучи, заважаючий звук душу.

Тут не повинно нікого бути. Зовсім нікого.

Попередня команда закінчила тренування вже давно. Він навмисне це перевірив. Немає жодної причини для того, щоб хтось ще був тут. Це його тихий час. Час на роздуми, час на підготовку. Він капітан, і йому потрібен час на розробку стратегії.

Хто, в біса, порушує його спокій? Абсолютно неприпустимо.

Натягування та зав’язування черевиків займає більше часу, ніж йому хотілося б, тож тільки-но він встигає зробити крок уперед, як зловмисник виходить із душових.

І, що ж тут сказати?

Їбать.

Типу. Справді. Джеймс відчуває, як його щелепа практично вдаряється об підлогу. У його роті пересихає. Диво, що він досі стоїть на ногах. Як взагалі хтось, хто зіткнеться з мокрим Реґулусом Блеком, в одному рушнику, низько перекинутим через стегна, переживе це — для Джеймса загадка. Тому що після цього він не буде таким, яким був раніше. Цей образ назавжди витатуювався за його повіками.

Просто.

Їбать.

Джеймс хоче з ним пококетувати. Він хоче обдарувати його поглядом і посмішкою, напружити м'язи, щоб перевірити, чи не клюне він. Тому що це те, що завжди робить Джеймс. Він заграє до людей, які йому до вподоби, і сподівається, що він сподобається їм настільки, щоб побачити, чи приведе це кудись. До інтрижки на одну ніч чи до чогось особливого. Він не перебірливий, і йому подобаються обидві статі, хоча Джеймс більше цінує відданість. Але цього разу він не може так зробити. Він категорично не може щось сказати або зробити. Не Реґулусу.

Чорт забирай, та на Джеймсові знання, Реґулусу навіть не подобаються хлопці. Більшість людей вважає, що це неправильно. Огидно. А знаючи те, що він знає про сім’ю Блеків, є велика ймовірність, що Реґулус прокляне його, якщо хоча б припустить, що Джеймс вважає його привабливим.

Тож Джеймс просто стоїть там, з мільйоном думок, що проносяться в його голові, і не в змозі ні рухатися, ні дихати, ні функціонувати, тому що краплі води стікають по Реґулусовому тілу, вловлюючи світло, і, змилуйся Ґодрику, Джеймсу недобре.

Реґулус незворушний та навіть не здогадується про скажені думки в голові Джеймса. Він зупиняється на секунду, рука досі у вологих кучерях. Дивиться на Джеймса з легкою розгубленістю, ніби намагається зрозуміти, чому той прийшов так рано, трохи хмуриться, а потім йде до своєї шафки не обмовившись і словом.

Джеймс божеволіє. Реґулус у хорошій формі. Він худорлявий, спритний і з ледь помітними м’язами. Не такими, як у Джеймса, які видно крізь шкіру, наче вони так і прагнуть уваги. Його шкіра до біса ідеальна. Бездоганна. Він… Джеймс думає, що Реґулус найгарніша людська істота, яку він колись бачив.

Яка срана несправедливість, тому що Джеймс відданий Сіріусові, а Сіріус ненавидить свого брата за те, що той залишився з їх сім’єю. Сіріус ненавидить його, бо той завдав йому більше болю, ніж усі закляття Круціатусу, які він витримав у тому будинку разом узяті.

А ще тому, що Реґулус зневажає Сіріуса і все, що пов’язане з Сіріусом, теж. Джеймс набагато більше ніж річ, яка стосується Сіріуса, і він цим пишається. Отож.

По суті, Джеймс виявив заборонений плід. І він хоче його скуштувати, але він дуже добре усвідомлює причини, чому він заборонений. Він знає. Він розуміє. І він їх поважає.

Він ніколи не ризикне розчарувати Сіріуса цією, дуже очевидною для нього, проявою приголомшливого жадання.

Однаково відстійно. Бо Джеймс не може пригадати, коли востаннє хтось викликав у нього таку сильну реакцію. Він не впевнений, що взагалі коли-небудь реагував так сильно раніше. І, чесно кажучи, це блядський сором.

— Йди геть, — гиркає Реґулус, оглядаючись на нього через плече.

Поки Джеймс переживав внутрішню кризу, він натягнув чорні штани. Він зупиняється на мить, простягає руки над головою. У Джеймса перехоплює подих, коли той трохи вигинає спину. Ніби йому байдуже, що Джеймс тут. Реґулус піднімає сорочку.

— Я просто… Я не думав, що хтось досі буде тут, — каже Джеймс, хоча й не впевнений, чому. Йому треба просто розвернутися. Піти до свого закутка. Закінчити одягатися і піти на поле. — Чому ти досі тут?

Цього разу Реґулус на нього навіть не дивиться. 

— Не твоя справа.

Це, як виявилось, найгірше, що міг сказати Реґулус, бо тепер Джеймс так само зацікавлений як і зачарований тим, як Реґулусова шкіра рухається, поки він вдягається. Він усвідомлює, десь у далекій частині свого розуму, що він не повинен на це дивитись. Але й Реґулус наче не жалівся. Наскільки Джеймс може судити, його це зовсім не турбує.

— Мені цікаво, — Джеймс каже йому. Чесно. Відкрито. Це завжди спрацьовувало. Бо брехун він жахливий. — Буде краще, якщо ти скажеш мені, щоб я припинив цікавитись і дав тобі спокій. Інакше я буду діставати тебе, поки не отримаю відповіді.

Після цього Реґулус повертається. Джеймс радий, бо він не може, — і не збирається, — його торкатися, але поки Реґулус дозволяє, Джеймс буде продовжувати дивитися, тому що цей хлопець справжній подарунок від божеств.

— Поттер. У тебе є п’ять секунд, щоб зібратися з моїх очей, перш ніж я почну відрізати кінцівки від твого тіла, — каже Реґулус. Різко й холодно. Так, ніби він має це на увазі.

Це божевілля. Джеймс знає, що Реґулус не зробить нічого подібного. Вони в школі, тут є правила. Обмеження.

Крім того, він би не став. Він… не став би ж?

Його нутро скручує від одночасно страху та захоплення. З ним щось не так, але не настільки, щоб він не міг розпізнати порожню погрозу.

Частина нього хоче вірити, що Реґулус не заподіє йому шкоди, але він не впевнений і це… гм. Йому не повинно подобатися це настільки сильно, наскільки подобається, у цьому він переконаний.

І все ж. Він не може й далі нариватись і дізнатися. Бо це Реґулус Блек, а він — Джеймс Поттер, і Джеймс Поттер вірний до кінця.

Джеймс відступає. Реґулус повертається до одягання.

Його мозку потрібно дві секунди, щоби почати бігати з однієї думки на іншу. Чому Реґулус тут один так пізно? Коли він став таким гарячим? Він справді міг завдати йому шкоди?

Він переміг у цьому раунді, але Джеймс не брехав, коли казав, що його зацікавленість змусить його рити глибше.

Щось явно сталося з Реґулусом цього літа. Він виріс, не лише фізично, але й… як чоловік. Впевнений у собі. Зібраний. Спокійний. Він такий гарний, як якісь небезпечні речі. Ножі. Скелі. Омите океаном каміння. Шторм. Джеймс посміхається сам того не помічаючи.

Реґулус розкішний і страхітливий. Як Муні й казав йому, а Джеймс до цього часу забув. Він не повинен був забувати, бо Ремус ніколи не помиляється, а ще його друга-вовкулаку мало що лякає.

І що це все означає? Може, Реґулус теж спромігся втекти? Ні. Він би знав. Чи ні? Сіріус би дізнався, якби Реґулус покинув їхню родину.

Від кого? Сіріус намагається уникати будь-яких контактів з будь-ким зі свого життя перед втечею. Отже, це могло статися, а вони б навіть не дізналися. Джеймс впускає свою сорочку, якою бавився в руках. Якщо Реґулус покинув родину… якщо є шанс того, що він не фанатик чистоти крові, яким Сіріус його вважає… Джеймс повинен це з’ясувати, бо Сіріус має знати. Бо в глибині душі він сумує за братом. 

Джеймс забов’язаний це з’ясувати, бо якщо це зможе возз’єднати братів Блек, тоді добре. Він не може не спробувати.

Ґодрик милостивий. Джеймс майже готовий допитувати Реґулуса прямо тут, у роздягальні, доки не отримає відповіді, але коли він розвертається, Реґулус вже зник. Джеймс не чув, як він пішов. Хлопець непомітний і швидкий. Одна з причин, чому він гарний ловець. Джеймсу не подобається, з якою легкістю Реґулус пішов. Як він може бути таким… безтурботним, коли Джеймс настільки… протилежне?

Це несправедливо.

Зітхнувши, Джеймс виходить на поле трохи пізніше. Він впевнений, що хтось його розігрує. Можливо, це жарт від всесвіту за все ті витівки, які він витворяв над викладачами та учнями цієї школи без докорів сумління за останні шість років. Тому що те, що Реґулус Блек став такою тривожно-страшною та агресивно гарячою людиною, не може бути нічим іншим, окрім як повільними тортурами. І, якщо на його долю випало це пережити, то Джеймс неодмінно повинен знати, що сталося з Реґулусом Блеком і що його так змінило.

 

***

 

Реґулус заходить у перший-ліпший порожній кабінет і зачиняє за собою двері. Він заходить недбало, елегантно. Він озирається довкола, вивчаючи всю кімнату одним лінивим, але спостережливим поглядом. Реґулус витягує свою паличку і вимовляє закляття, щоб впевнитись, що тут ніхто не ховається.

Він притуляється спиною до стіни. Накладає заглушуюче закляття, достатньо потужне, щоб заглушити камеру для тортур, не питайте, звідки він цього навчився. З удаваною нудьгою Реґулус чекає кілька секунд і повторює перше закляття, щоб виявити людську присутність. Нічого.

Він на самоті. Цілком і повністю один. Він кладе свою паличку в кобуру і робить глибокий вдих, а потім протягує довге «бляяяяяяяяяяяяяяяя» і сідає навпочіпки.

Салазар, бляха, Слизерин.

Що це в біса щойно сталося?

Джеймс Поттер стався, от що. Він був… там. Одягнений у штани для квідичу, без сорочки й такий неймовірний і… Реґулус голосно стогне, дозволяючи голові відкинутися на двері з глухим стуком.

Він відчуває, як його кров закипає, і це неабияк насторожує. Для людини, яка майже завжди мерзне, цей прилив тепла, що протікає крізь нього, бентежить. Але він просто не може… Джеймс стояв перед ним напівоголений.

— Боже мій, — Реґулус відкидає волосся назад, подалі від обличчя. Він не знає, що із собою робити.

Він уявляв це, безумовно. Його розум вигадав сотню різних варіантів, як Джеймс Поттер виглядає під одягом. Не можна бути закоханим у підлого хлопця, який вкрав твого брата на багато років, і не мати фантазії чи двохсот. Це частина себе, яку він тримає під замком, бо день, коли Реґулус Блек побачив Джеймса Поттера вперше, був днем, коли він зрозумів, що він ґей. Вкрай, безповоротно, ґей.

Для Реґулуса було потрясінням — виявити, що він може мати сильну пристрасть до когось, кого він ненавидить. Відтоді він тримав обидві правди в голові, — я ненавиджу Джеймса Поттера; Я виснажливо закоханий у Джеймса Поттера, — це складне протиріччя, яке, він волів би, перестало його переслідувати, але цього, звісно ж, не станеться. Жодна з цих істин не стала менш значущою з плином часу.

Тож так. Іноді він уявляв собі, як Джеймс виглядає голим. Усе ж за все він підліток. І що ж… Що йому ще залишалося робити? І, так. У його уяві це виглядало досить вражаюче. Це тіло, якому він хотів би одночасно поклонятись і знищити. Втім, досить непогане.

І все ж.

Усе ж.

Реґулусова уява працювала настільки, блять, хибно, так, чорт його забирай, жалюгідно, що аж соромно, бо що б він собі не уявляв, Джеймс у своїй подобі був у мільйон разів краще.

Реґулусу довелося стримуватися, щоб не накинутися на нього, як тільки вони зустрілися віч-на-віч. Ох, він би провів язиком по кожному з тих м’язів преса. Несправедливо, що одна людина може мати стільки м'язів.

Реґулус робить глибокий вдих. Усе гаразд. З ним усе гаразд. Усе в нього просто охуїтельно.

Насправді ні.

Він видає спотворений звук, знову вдаряючись головою об стіну. Стук. Стук. Стук.

Реґулус хотів би, щоб йому не потрібно було кліпати, бо щоразу, коли він заплющує очі, він бачить його. Стоячого перед ним. М’які лінії та гострі краї в потрібних місцях, волосся, про яке Реґулус не може думати без бажання втратити свідомість. Його окуляри трохи перекошені, ніби він необережно знімав сорочку. Реґулусу дуже хотілося простягнути руку і поправити їх.

Він просто був там. Витріщався. Витріщався на нього. Чому?

Джеймс виглядав ошелешеним, наче натрапити на ловця Слизерину у Квідичній роздягальні було настільки неймовірним, що це зламало йому мозок. Він ідіот.

Він найгарячіший ідіот з усіх ідіотів, але все ж. Реґулусу треба викинути цей інцидент з голови та рухатися далі. Він все ще ненавидить сам факт існування Джеймса Поттера і те, що він уособлює. Йому не подобається його особистість — яка, з погляду Реґулуса, поки що являє собою перебування Капітаном команди з Квідичу й ношення окулярів. Цього недостатньо, вважає Реґулус, але він явно в меншості, тому що всі, хто йому трапляються, поклоняються землі по якій пройде Поттер. Навіть його рідний брат.

Реґулус посміюється, огортаючи себе ненавистю, як покривалом. Це допомагає. Думати про те, як Поттер прослизнув у життя Сіріуса й зайняв місце, яке мало належати Реґулусу. Неважливо, наскільки його приваблює Джеймс. Він усе ще одна з причин, через які Сіріус пішов.

Це останній прояв слабкості, який Реґулус собі дозволяє. Ще один уривчастий подих, ще декілька прокльонів, що злітають з його вуст. 

Досить значить досить. У нього є справи, які треба зробити. Зілля, які треба зварити. Книжки, які треба прочитати. Дослідження, яке треба провести.

На нього чекає складний і довготривалий план помсти, який потрібно втілити в життя.

Реґулус приводить себе до ладу. Він розправляє свій одяг і поправляє зачіску. Вирівнює дихання. Коли він готовий, він покидає кабінет і йде в кімнату зіллєваріння, де проведе наступні декілька годин, змішуючи лаванду з пелюстками асфоделі та корінням валеріани для свого зілля без сновидінь.

Після вечері, якої він уникнув, — натомість пішовши прямо на кухні, щоб попросити у ельфів трохи їжі, — він наздоганяє Пандору. Адже тепер, коли він провів деякий час, занурившись у варіння зілля, він почувається менш розгубленим і набагато більш заспокоєним. Крім того, Пандора ніколи не пробачить йому, якщо він не знайде її сьогодні ввечері.

Він мав був відшукати її вчора після вечері, але побачив, як вона розмовляє з якимись Ґрифіндорками й вирішив не заважати. Але не сьогодні. Сьогодні йому необхідно відволіктися. Пандора з цим чудово справляється, бо їй завжди є про що проговорити.

Він знаходить її внизу сходів, вона щойно вийшла з Великої Зали.

Вона дуже рада його бачити, і дає йому про це знати голосно запищавши і підкидаючи руки вгору. Реґулус закочує очі, але злегка киває їй. Разом вони прямують подалі від галасу тих, хто залишає вечерю, до менш переповненого коридору.

— Минулої ночі я бачила сон, — перше, що вона йому каже, і кожен м’яз Реґулуса напружується. Сни Пандори його лякають.

— Чи хочу я про це знати?

Вона перекидає пасма свого білявого волосся через плече і трохи знизує плечима. 

— Не хочеш. Але ти мусиш, — спокійно каже вона, і її блакитні очі мерехтять мудрістю далеко за межами її шістнадцятирічного віку. Вона завжди була такою. Старою, ексцентричною душею в молодому тілі.

Реґулус зітхає і киває. Він знає, що краще не сперечатись. Від Пандори не відвертишся.

Вона дивиться йому в очі із серйозністю. 

— Ти був у печері. Вона темна, мокра, холодна, і ти боявся. Дуже боявся.

Реґулус пихкає. 

— Дякую.

Пандора кидає на нього погляд, і він поступається, дозволяючи їй закінчити. 

— Реґ. Це був поганий сон, — її голос тремтить і Реґулус відчуває провину, хоча він не винен, що його сонний «я» зробив щось таке, що засмутило Пандору.

— Що ти маєш на увазі?

Вона робить зміцнюючий вдих. 

— Ну, коли все стає дуже погано… Ти здаєшся.

— Га?

Пандора робить рух, ніби хоче доторкнутися до нього, але потім передумує.

— Ти здався. У сні, який у мене був, ти просто… прийняв кінець і не намагався боротися. Це було нестерпно, Реґ. Це було неправильно, — вона витирає сльозу, яка потекла по її щоці, що змушує Реґулуса розгубитися, але перш ніж він встигає висловити свою розгубленість, Пандора розправляє плечі й каже: — Але ти не можеш здатися, Реґ. Не можеш. Я тобі не дозволю.

— Пан, я поняття не маю, про що ти говориш.

Вона заплющує очі, потираючи скроні. 

— Я прокинулася й знову заснула, щоб продовжити дивитися цей сон. І я спитала, як зробити так, щоб він не здався? І я побачила це, Реґ. Я побачила.

— Побачила що?

— Печеру. Тебе. Як ти здався. А потім… ах, це було неймовірно, Реґ. Так що я хочу, щоб ти пообіцяв мені. Пообіцяв, що коли відчуєш, що не можеш рухатися далі, ти будеш думати про сонце. Тому що в моїх снах, якщо ти думаєш про сонце, ти знаходиш у собі сили рухатися далі. А мені потрібно, щоб ти завжди продовжував рухатися далі. Незважаючи ні на що.

Реґулуса це ставить в глухий кут, адже він більше схильний до нічного життя. Він думає, що зірки надихають більше. Він не ненавидить сонце, він не монстр, але... воно просто не таке особливе, гаразд? От тільки Реґулус добре знає, що не варто нехтувати снами та попередженнями Пандори. Вона бачить все, навіть якщо половину часу вони не розуміють, що саме вона бачить.

Зітхнувши, Реґулус визнає поразку й запитує: 

— Що це може означати, як думаєш?

— Ні, — різко каже Пандора. — Пообіцяй мені.

Реґулус закочує очі. 

— Звісно. Так, Пан. Я обіцяю, що буду думати про сонце. Але що це, це сонце? Це щось буквальне?

Пандора розслабляється, накручує пасмо волосся на палець. 

— Не думаю, що це буквальне, ні. Гадаю, що коли ти думаєш, що надію втрачено, треба дивитися на світлу сторону. Причину, чому ти робиш те, що робиш. Печера — це лише ти та твої почуття, тому що ти стримуєш їх і поводишся так, ніби їх не існує.

Реґулус хоче заперечити, але вона йому не дозволяє.

— Сонце теж щось означає, але я ще не знаю, що саме. Щось, що робить тебе щасливим. Що змушує тебе визнати ці почуття.

Ах, отже це про емоції.

На сьогодні з нього вже досить, зважаючи на те, що він зіткнувся з Поттером і все таке. Реґулус ковтає різку відповідь, яка хоче вирватися з нього, тому що Пандора надто чиста для його отрути, і вона щиро вірить, що це може допомогти.

Реґулус не знає, як сказати їй, що йому по цимбалах на її пухнасті, пов’язані з емоціями сновидіння. Він сподівався на щось, що проллє світло на його плани помсти. Щось пов’язане з війною, мабуть. Чи є в нього шанси на успіх. На виживання.

Проте, він розуміє, що ігнорувати її не треба, тому зберігає цю інформацію у своїй голові. Він сумнівається, що це коли-небудь станеться, але якщо колись він опиниться в темній печері, він не забуде подумати про сонце.

— Не можу нічого придумати, — каже він, бо вона досі чекає його відповіді. — Хай буде буквальне сонце. Мені це подобається, напевно.

— Я вже казала тобі раніше. Жоден з моїх снів не є буквальним, — наполягає Пандора. — Не хвилюйся, ми знайдемо твоє сонце. О, до речі, це нагадало мені, що коли я була на вулиці, то зустріла Марлін МакКіннон, мила дівчина, — на це Реґулус пирхає. МакКіннон не мила. Вона ненормальна. Реґулус знає її, тому що вона відбивачка Ґрифіндорців. Вона літає так, ніби її переслідує розгнівана банші. — І вона запросила мене на цю вечірку на узліссі Забороненого Лісу в п’ятницю. Ми мусимо піти. Доркас хоче піти.

Реґулус не може подумати ні про що, чого б він хотів менше, ніж піти на вечірку Ґрифіндорців, і він збирається сказати про це Пандорі, коли вона додає: 

— Я чула, що вони принесуть вогневіскі. Гадаю, що буде доволі цікаво.

Він морщить ніс. Смикає за локон на потилиці. П’яні люди на узліссі Забороненого Лісу звучить як катастрофа. Алкоголь — це фантастичне виправдання для людей робити те лайно, яке вони не мають робити. Багато чого може статися в темряві.

Гмм. Маленький дзвіночок у його голові видає дзинь.

Він… гаразд... Це його останній рік. Йому вже шістнадцять. Достатньо дорослий, щоби піти. Він не буде повертатися до Гоґвортсу на сьомий рік, і він з цим змирився. Це необхідно, якщо він хоче отримати все, чого він хоче.

Помста вимагає жертв. Це Реґулус дуже добре знає.

І жодна межа, якою б святою вона не була, не буде нездоланною. Не в гонитві за помстою.

Але він усе ще підліток. На останні декілька місяців його життя, він… просто учень у школі, оточений іншими учнями. Зовнішній світ з усією його потворністю просочується крізь щілини, але ще не зазіхає на нього. Цього не станеться до Великодня.

Егоїстично, але Реґулус хоче знати, як це. Він хоче мати декілька спогадів. Моментів, про які він зможе згадувати, коли стане важко. Він ніколи не був і не буде нормальною дитиною, але він має право на щось типу… підліткових витівок? Хіба ні?

Може, саме про це і велося в сні Пандори. Що йому потрібно щось… якщо не веселе, тоді принаймні розважальне. Щось, чим зайнялася б нормальна дитина. Це ж не зашкодить йому, ні?

— Реґ? — запитує Пандора. Він ледве помічає, напружено обдумуючи всі причини, через які він, всупереч своєму здоровому глузду, мабуть, повинен просто погодитися.

Звісно, Реґулусу хотілося б дізнатися, що таке вечірка. Він навіть ніколи не напивався. Він мусить дізнатися, міркує він. Бо знання — це сила.

Існує велика ймовірність, що він не переживе того, що чекає на нього попереду. Реґулус не хоче помирати навіть не дізнавшись, як це, почуватися п’яним. Або не поцілувавши когось. В ідеалі, він би хотів зайнятися сексом. Хоча б раз. Щоб більше не загадуватись над питанням. 

Реґулус хоче знати.

Пандора приймає його мовчання за небажання, і каже:

 — Реґ, будь ласка. Доркас і я справді хочемо піти, а Барті з Еваном ніколи не погодяться, якщо ти скажеш ні. Прошу тебе.

Вона надувається на нього, і Реґулусу так легко вдавати, що справа в його друзях. Він зробить це для них, а не для себе. Він тримається за цю думку, коли киває.

— Гаразд, — каже він з нудьгуючим виглядом.

Пандора посміхається так широко, що її очі зморщуються, майже затиснені її щоками. Це виглядає так мило, що Реґулус майже посміхається. Майже.

Вони знаходять вільну нішу й сідають разом. Розмовляти з Пандорою завжди приємно, навіть попри те, що вона єдина людина, якій Реґулус пише листи поза школою. Вона знає, що він не може багато чого писати у них, бо його матір їх читає, так що по поверненню в школу вона віддає йому список з переліком запитань.

Вони обговорюють Реґулусову залежність від зілля сновидінь, і як вони впливають на його здоров’я, — Пандора стверджує, що залежність від будь-чого — це погано, байдуже від чого, поки Реґулус наполягає на тому, що хронічне безсоння набагато гірше, наводячи в приклад стан свого здоров’я наприкінці минулого року, — коли четверо людей повертають за кут і йдуть коридором у їхньому напрямку.

Реґулус одразу впізнає голос, який говорить. Він впізнав би його будь-де. Що б то не стало.

— Я сказав йому піти нахуй, що ж ще, — каже Сіріус, звучачи радше роздратовано. — Яке нахабство. Типу… хіба я не… хіба залишились якісь сумніви?

— Цілком ні. Жодних, — одразу ж відповідає Джеймс. Без запинок.

Реґулусу доводиться протистояти бажанню подивитися через плече. Вони сидять так, що ніша затуляє його й Пандору, так що Сіріус і його друзі не побачать їх, поки не наблизяться.

Реґулус думає, що це Петіґру той, хто говорить далі: 

— Це могла бути перевірка. Може, ти й ненавидиш своїх батьків, але не причину. Хтозна.

Сіріус пирхає. 

— Ну, тепер вони знають. Тепер, бляха, знають.

Реґулус хмуриться, занепокоєння бурлить у шлунку. Якщо він усе правильно зрозумів, якийсь дурень намагався… ні. Ніхто не повіся б настільки тупо. Вони б не зробили цього. Ох, допоможи йому Салазар, якщо вони… Реґулус збирається зробити комусь дуже боляче. Вони знають, що в Гоґвортсі про це не можна навіть пошепки обмовитись, якщо не впевнені, що співрозмовник про це знає.

— Він розповів якісь подробиці? — знову Джеймс.

— Ні. Треба було йому підіграти, так? Спробувати вивідати якусь інформацію, — Сіріус стогне. — Я придурок. Я розізлився надто швидко.

Голос Люпина настільки тихий, що Реґулусу доводиться напружити слух. 

— Ти не придурок, Сіріусе.

Реґулус озирається через плече. Вони все одно вже ближче, і скоро побачать його й Пандору. І йому цікаво, бо щось у тому, як Люпин розмовляв з братом, настільки... відрізняється від того, як говорили Петіґру і Джеймс, що Реґулус не міг не помітити.

Реґулусу цікаво. Тож він дивиться.

Руки Сіріуса в кишенях, зсутулений наче збирається кинутися в істерику, але Реґулус бачить, що губи його скривлені в посмішці. Люпин дивиться на Сіріуса з якоюсь ніжною турботою, яку Реґулус не розуміє, але від якої йому хочеться згорнутися в клубок і заплакати. Це його тривожить.

Петіґру незворушний, він просто йде собі поряд із друзями.

Джеймс теж дивиться на Сіріуса. Принаймні доти, доки погляд Реґулуса не переходить на нього. Ніби відчувши це, Джеймс підводить голову, і їхні погляди зустрічаються.

Ні, бляха, ні.

Реґулус втискається в нішу так сильно, що стукається головою об стіну, але навіть не здригається. Біль — це добре. Він допомагає йому стримувати абсолютно безглузду реакцію, яку він щойно мав через те, що випадково зустрівся поглядом з Джеймсом. З Поттером.

— Привіт, — лагідно говорить Пандора, коли вони наближаються.

Серце Реґулуса б'ється об його ребра з такою силою, що він упевнений, що на них з’являться синці.

Він хоче, щоб вони продовжили йти, щоб вони пройшли повз нього без зайвих слів. Але його бажання не виконується. Сіріус підводить очі на Пандору й киває, — усім подобається Пандора, — але вираз його обличчя міняється, коли той бачить Реґулуса.

— Ти, — каже він. На його підборідді немає щетини, що є чимось новим. Коли він востаннє бачив брата, він намагався відростити бороду.

— Так красномовно. — відповідає Реґулус.

Сіріус робить крок уперед. Поттер кладе руку йому на плече, і цей маленький жест більше, ніж будь-яка ментальна лайка, справді допомагає Реґулусу вийти з гормонального туману в голові та вписати його в категорію «триматися подалі». Джеймс Поттер не знає, як бути деінде, окрім як на боці Сіріуса Блека.

— Це була твоя ідея? — запитує Сіріус. — Думав, що смішно буде?

Люпин теж підходить до Сіріуса. 

— Сіріус… Я не думаю, що…

— Селвін твій друг. — каже він, повністю ігноруючи Люпина.

Реґулусу мав би знати, що не варто втручатися. Сіріус явно чимось засмучений і шукає сварки. Йому треба було мовчати. Але не промовчав.

— Селвін кретин. — відповідає Реґулус.

Сіріус посміхається. 

— Це те саме.

Реґулус схиляє голову набік, дозволяє очам пробігтися по тілу брата. Сіріус має гарний вигляд. Здоровий. Сильний. Видно, що Поттери добре про нього дбають. Реґулус хоче його вдарити. Хоче, щоб йому було боляче. Але вiн знає, що не варто піддаватися імпульсам. Це йому нічого не дасть. Він не такий, як Сіріус, і саме через це він досягне успіху там, де Сіріус не зміг.

— Як дотепно. — сухо каже Реґулус.

Реґулус відкидається назад, повертається обличчям до Пандори. Як і очікувалось, Сіріуса безмежно бісить те, що він більше не звертає на нього уваги. Він кидається вперед, застаючи всіх зненацька. Включно з Джеймсом. Він запізнюється на якусь мить і не встигає зупинити Сіріуса коли той хапає Реґулуса за мантію і піднімає його на ноги.

— Він з твоєї кімнати. Селвін. Це ти його підмовив? Га? Це ти?!

Раптом, Реґулус опиняється віч-на-віч зі своїм братом, що, здається, дезорієнтує Сіріуса. Це приносить задоволення, і Реґулус посміхається. Холодною, гострою посмішкою. 

— Обережніше, брате. Я вже не такий маленький.

Сіріус відступає, тому що він завжди так робить. Він краще піде на дно, ніж признає, що прорахувався. 

— Якщо хтось із твоїх друзів ще раз наблизиться до мене зі своїм кровожерливим лайном, я їх повбиваю.

— Як примітивно, — каже Реґулус, все ще спокійний, попри те, що брат досі тримає його за комір. — Але з іншого боку, це ж ваша Ґрифіндорська натура, так? Праведна жорстокість в ім’я сміливості.

Він ненадовго опускає погляд нижче на побілілі кулаки Сіріуса. Це спрацьовує. Сіріус відпускає його, наче обпікся, і відступає від Реґулуса на крок назад. Реґулус просто дивиться на нього, кривлячи ніс з відразою.

— Краще так, ніж бути малим безхребетним лайном, — гарчить він, відкидаючи волосся з очей. Він відростив його довше. У їхньої матері був би припадок, якби вона побачила його зараз.

— Це та частина, де ти називаєш мене зміюкою, у надії, що цим мене образиш? — Реґулус дивиться на свою руку, де один з перснів трохи перекрутився. Він його поправляє.

— Ні, Реґ, — каже Сіріус, відступаючи ще на крок назад, щоб приєднатися до своїх друзів, які дивилися на всю суперечку, переступаючи з ноги на ногу. Напевно, очікуючи найкращого моменту, щоб втрутитись. — Це та частина, де я кажу тобі, що я більше не граю в ігри. Якщо хтось із вас ще раз наблизиться до мене, або до тих, хто мені дорогий, я змушу тебе пошкодувати.

— О, тепер я наляканий. — каже Реґулус, закочуючи очі. Правду говорячи, йому цікаво. Сіріусу кортіло побитися, але він ледве стримався, щоб не піддатися цьому пориву. Реґулус не впевнений, що це могло б значити.

— Ще б пак, — відповідає Сіріус. — Не забувай, що я виріс у тому ж будинку, що й ти. Чого б тебе не навчили, я навчився цьому першим.

Сіріус повертається і робить жест головою, який його маленькі посіпаки розуміють як «ми йдемо», тому що вони всі починають йти, не кажучи більше ні слова. Пандора метушиться біля нього, питаючи, чи все гаразд,  але очі Реґулуса прикипіли до потилиці брата.

Щось змінилося. Сіріус ніколи не поводився так… зріло. Так небезпечно. Бляха, це воно, так? Наче Сіріус усвідомив, що він більше не дитина. Але чому? До минулого року він планував дурні витівки зі своєю компанією, здіймаючи галас скрізь, куди б вони не пішли. Він жив заради уваги та уваги тільки. То чому зараз?

Позаду нього почувся шурхіт, а потім дотик руки на його руці, такий легкий, наче пір’їнка. 

— Реґ, скажи щось. — благає Пандора.

— Зі мною усе гаразд. — відповідає він, відриваючи погляд від чорних кучерів його старшого брата, тільки для того, щоб виявити, що Джеймс озирнувся через плече перед тим, як завернути за ріг.

Від зорового контакту йому все ще хочеться звалитися на землю, але будь він проклят, якщо це покаже.

Notes:

Примітки від авторки:

Я просто хотіла сказати, що моя улюблена річ між цими двома, так це різниця між тим, як вони сприймають один одного і свої внутрішні думки.
Джеймс: Реґулус такий безтурботний.
Реґулус: фіоадіідалвіалщіа’ащдваді Джеймс без сорочки будь ласка хтось допоможіть мені оіфажфахіфєафіажбі
Вони такі дорогоцінні. Я люблю їх.

Chapter 4: Закоханість

Notes:

Від авторки:
Вітання!
Цей розділ трохи коротший, але це тому, що наступний буде довгим і приємним (вечірка!). І Вульфстари там теж будуть!

Попередження до розділу:
Ґомофобія
Вогонь та опіки (станеться нещасний випадок і щось спалахне)
Безсоння і залежність Реґулуса від зілля сновидінь
Багато лайки
Посилання на жорстоке поводження в сім’ї та в дитинстві (Вальбурга погана матір)

Сподіваюся, вам сподобається!

У Джеймса проблеми.

Зазвичай, з ними він йде прямо до Сіріуса, але на цей раз його проблема худа, зеленоока і злісна. Він не може розповісти Сіріусу про те, що майже впевнений, що запав на його молодшого брата. Сіріус, зі зрозумілих причин, дуже розгнівається.

Тому що як тут не розгніваєшся?

Реґулус такий… він просто… він такий… Реґулус. Підлий. Зарозумілий. Безтурботний. Він навіть не здригнувся, коли Сіріус штовхнув його об стіну! Хто так може? Хто зберігає самовладання, коли їх ось-ось поб’є старший брат? Це не… це інтригує, от що.

Наскільки ж спокійним, зібраним і чарівним є Реґулус. Він носить персні, які, на його думку, гарні, допоки Реґулус не вирішує з ними пограти. Це, вважає Джеймс, повинно бути заборонено. Воно… Джеймсів мозок ламається. Він не може обробити всі способи, у яких Реґулус гарний, тому що їх неймовірно багато.

У Джеймса біда, і він не може підійти з нею до Сіріуса. Такого ще ніколи не траплялося. Це його бентежить, дезорієнтує. Він почувається розгублено. Наче він опинився посеред океану і йому немає, на чому пливти.

Але він не може потурбувати цим Сіріуса. Принаймні, не зараз. Йому доведеться, якщо ситуація досягне критичної точки, але Джеймс сподівається, що зможе себе врятувати.

Тож, замість того, щоби йти до Сіріуса, Джеймс робить наступну найкращу річ — шукає Муні. У Ремуса все добре, бо повня була якраз перед початком навчального року, так що йому не треба піклуватися про це найближчі три або приблизно стільки тижнів. Джеймс також вкрав плитку шоколаду з валізи Пітера, яку він має намір повернути, щоб та допомогла згладити справи з Ремусом, якщо це знадобиться. Під цим Джеймс має на увазі підкуп. Він не вище підкупу своїх друзів за допомогу.

Ремус у бібліотеці разом із Лілі Еванс. Джеймс не проти цього, адже дівчата набагато мудріші за хлопців, і вона може пожаліти його і поділитися порадою. Тільки треба бути обережним, щоб вони не здогадалися, хто є об’єктом його… ем… проблем (бо він не може й не буде думати про слово «жадання» і близько поряд з іменем Реґулуса, бо інакше знепритомніє).

— Ремус, — бадьоро каже він. — Еванс.

Вони обоє одразу ж шикають на нього, що лише змушує його посміхнутися, коли він опускається на стілець навпроти них. 

— Мені потрібна ваша допомога.

Ремус і Лілі піднімають очі. Ремус хмуриться і запитує:

— Наша допомога?

Джеймс киває, намагаючись зробити найбільш янгольський вираз обличчя. 

— Мені потрібна порада. Щодо… ну. Я закохався в декого.

Очі Лілі, дуже гарні, дуже зелені, мало не вилазять з очниць. 

— Перепрошую?

— Не треба перепрошувати, Еванс, — посміхається Джеймс. — Я закохався і не знаю, як позбутися цієї закоханості. Я сподівався, що ви зможете допомогти.

— Лілі. — каже вона. За цим слідує важка тиша, ніби сталося щось знаменне. Вона знизує плечима. — Ну, тобто, ми вчимося в одній школі вже от сім років. Можеш звати мене Лілі.

Джеймс здивовано кліпає. Ремус також дивиться на Лілі, але вона здається незворушною.

— Ти впевнена? — запитує Джеймс.

Лілі закочує очі. 

— Звичайно, я впевнена.

Ремус штовхає її плечем. На його губах грайлива посмішка, яка Джеймса бентежить, але на цьому він не зациклюється, бо, хоча їхні стосунки з Лілі значно покращилися за останній рік, він ніколи не думав, що вони дійдуть до цього. Не після того, як він витратив весь п’ятий рік намагаючись змусити її піти з ним на побачення, роблячи все більш дурнуваті та неприємні речі.

— Це… чудово. Лілі. — каже Джеймс. — Звісно ж, відтепер ти мусиш звертатися до мене лише «Ваша Високість»…

Лілі хихоче. Вона хихоче. Джеймс в рівній мірі радий і спантеличений. Ремус прочищає горло і встає.

— Гадаю, що Лілі більш ніж здатна дати тобі романтичну пораду, Джеймсе, тож я залишу тебе з нею. Мені треба повернути свої книжки в гуртожиток до патруля старост, а я вже запізнююся.

Джеймс хоче заперечити. Йому потрібен Ремус. І він впевнений, що Лілі дасть йому гарну пораду, але йому просто не так комфортно з нею. Але Ремус вже відступає, і він не хоче ображати Лілі, коли вона поводиться з ним так мило. Тож він залишається.

— Ти казав, що закохався? — ніжно запитує Лілі. — І хочеш цієї закоханості позбутися?

Джеймс зітхає. 

— Я не подобаюсь цій людині, тому я хотів би, щоб… це почуття зникло.

— А звідки ти знаєш, що їм не подобаєшся? Ти їм казав?

— Ні. Я не можу їм сказати. Повір мені, Лілі, це не варіант. Але я впевнений, що я їм не подобаюся. Анітрохи. — бадьоро каже Джеймс, хоча йому не дуже приємно це озвучувати. — Нічого страшного. Це просто закоханість, і я зрозумів це на ранній стадії. Я просто хочу, щоб вона зникла і я міг продовжити пошуки кохання мого життя.

Лілі чомусь червоніє. Мабуть, вона романтик. Їй це личить, думає Джеймс. Лілі схожа на дівчину, яка вірить у справжнє кохання. Йому це подобається.

Вона якусь мить вивчає його, а потім каже: 

— Ну, у тебе є два варіанти. Ти можеш або почати зустрічатися з кимось іншим, або спробувати перечекати та допомогти цій закоханості зникнути, якщо зосередишся на всіх поганих речах, які є в цій людині.

Джеймс відкриває рот, але Лілі перебиває його. 

— В них є погані речі. Навіть не сперечайся. У всіх є недоліки. Жодна людина не ідеальна, та й не повинна бути, щоби бути гідною любові. Просто знайди, що в них не так і сконцентруйся на цьому. Будемо сподіватися, що це допоможе.

— Це твоя рекомендація? Не зустрічатися з кимось іншим?

Лілі знизує плечима. 

— Це було б несправедливо по відношенню до іншої людини. Хіба що ти скажеш їм, що ви зустрічаєтеся лише для того, щоби позбавитися закоханості, але я сумніваюся, що багато хто на це погодиться.

Джеймс киває. Вона має рацію. 

— Є таке. Я не хочу цього робити. Гаразд, так що, мені зосередитися на дратівливих крупицях? Так? На поганому. Наприклад… Взагалі, головна причина чому я закохався, так це те, що він гарний. Як особистість, я не впевнений, що в ньому є щось, що можна виправити. Тож… Ось.

Лілі сидить нерухомо. У великих, зелених очах видніється турбота. Вона посміхається йому. 

— Якщо ти можеш їх уникати, тоді буде легше, якщо закоханість — це суто фізичний потяг. У вас все буде добре, Ваша Високосте.

Джеймс голосно сміється. На повні груди. Це так несподівано, але так приємно. Лілі хихоче теж. На жаль, це не обходить увагою мадам Пінс, яка виганяє їх обох з бібліотеки. Джеймс допомагає Лілі нести її книжки, бо його мати виховала джентльмена, і вони повертаються до Ґрифіндорської Вежі разом.

— Вибач, що через мене тебе вигнали з бібліотеки, — каже він після короткого, затишного моменту тиші.

— Це було моє вперше, — усміхається Лілі. — Могло бути й гірше. Відпрацювання.

Джеймс видає обурений звук, протягуючи його, коли Лілі хихоче знову. 

— Тільки не кажи мені, що за всі шість років у Гоґвортсі не отримувала відпрацювання.

Лілі просто розводить руками. 

— Я досить розумна, щоб не попастися.

О, вона зухвала. Йому це подобається. Дуже подобається. Він профукав Лілі Еванс як подругу. Він хотів би повернутися в минуле, і сказати собі п’ятнадцятирічному, що перестав поводитися, як мудень, і не намагався звабити її безглуздими планами. Треба було просто спробувати стати її другом.

— Не спокушай мене. — каже він. — Ми поклялися відмовитися від наших старих звичок цього року, але я можу провернути витівку, щоб затягнути тебе на відпрацювання разом зі мною. Ну, знаєш, щоб ти отримала повні враження від Гоґвортсу.

Лілі підтискає губи, ніби роздумуючи, але перш ніж вона встигає відповісти, двоє старост повертають за ріг і починають йти по коридору в їхню сторону. Пара таких знайомих й водночас абсолютно чужих йому очей дивляться на книжки, які він притискає до грудей, перш ніж зустрітися з ним поглядом. У Джеймса перехоплює подих, бо Реґулус вже ще прекрасний. Це факт, і Джеймс нічого не може зробити, щоб це змінити.

Поруч з ним, тихий звук занепокоєння зривається з губ Лілі, і цього достатньо, щоб він відірвав погляд від Реґулуса й помітив, що поруч із ним іде ніхто інший, як Слинявус. Серйозно?

Нікого з Ґрифіндорців не обминуло стороною те, що Лілі припинила спілкування зі Слинявусом у якийсь момент на шостому курсі. Їхні стосунки почали погіршуватися ще наприкінці п’ятого, але справжній розрив із Северусом Снейпом стався минулого року. Відтоді Лілі уникає його, як чуми.

От тільки вони опинилися в довгому коридорі, і їм нічого не залишається, як пройти повз них або розвернутися і відступити. Це було б принизливо, тому Джеймс приймає рішення, що не дозволить Лілі втекти. Лілі Еванс, бляха, не втече. Не в його присутності.

— Підігравай мені, — бурмоче собі під ніс Джеймс за секунду до того, як переносить вагу книжок на ліву руку, щоб покласти праву на плечі Лілі.

Вона зручніше притуляється до нього, наче вони робили це роками. Вони продовжують йти так, не звертаючи уваги на те як очевидно виглядає їх невеличке шоу. Слинявус настільки напружився, що на його лобі вилізла вена. Він стискає щелепу так сильно, що Джеймс майже очікує почути хрускіт зубів, коли вони наближаються до того, щоб пройти повз один одного в коридорі.

Він намагається. Він справді дуже старається не дивитися на Реґулуса, бо він має перебороти свій незручний напад збудження, коли це стосується його. Але у Джеймса погано виходить стримувати свої пориви. Це в них із Сіріусом спільне, і що неодноразово збивало їх з правильного шляху.

Тож він дивиться. Звісно ж, він дивиться. Реґулус прямо перед ним. І він хмуриться, що, з якоїсь незрозумілої причини, йому подобається. Якби він міг, він би розгладив своїми пальцями цю зморшку між його бровами. Він розгладив би цю похмурість ніжними подушечками пальців і...

Реґулус піднімає брови, коли ловить на собі його погляд, і на його губах з’являється глузлива усмішка. Бляха. Рот Реґулуса це не те, на чому йому треба зосереджуватися зараз. Тільки от… Реґулус дивиться у відповідь, адже так? Джеймс ледь не спотикається о свої ноги. Вони вже на відстані дотику, і він… гм. Реґулус зловив його погляд, але нічого не сказав. Він просто… дозволяє це.

Чому?

Вони проходять повз один одного та ось Реґулус уже за межами поля зору Джеймса. Лілі все ще поряд із ним, він на мить забув про неї, і кроки двох хлопців віддаляються.

— Дякую. — бурмоче Лілі, делікатно вивільняючись з-під руки Джеймса.

Він їй посміхається, і молиться Ґодрику, що вона досі настільки схвильована зустріччю зі Слинявусом, що не помічає, наскільки вона фальшива. 

— Без проблем.

Вони не промовляють більше ні слова, поки не доходять до спільної кімнати й бурмочуть прощання.

 

***

 

Для вечора вівторка у кімнаті Реґулуса забагато людей. Йому це не до вподоби, але він розуміє, що його друзям подобається, тому терпить. Особисто він віддає перевагу маленькій компанії. Спілкування віч-на-віч не такі стресові, — Барті й Еван для нього рахуються за одну людину, тому він сприймає їх разом, — але не завжди все йде так, як він хоче. Трагічно, він знає. Але так влаштований світ і у Реґулуса є важливіші речі, про які варто турбуватися.

Він також у досить поганому настрої. Ці два дні він був похмурий, і хоча він не може зрозуміти, з чого це, він дозволяє цьому настрою тягнути його на дно, в тихе місце. Він розмовляє лише тоді, коли необхідно, а решту часу проводить зарившись у свої думки. Планує. Роздумує. Готується. Будує інтриги. Помста — це важка праця.

Він веде до того, що дозволяє своїм друзям вдертися в його особистий простір зі страждаючим виглядом бабусі, яка приголомшена тим, що до неї в гості приїхали онуки, тому що вони зрозуміли, що щось не так, і відмовилися подарувати йому ще один вечір в спокої й тиші.

Реґулус радше б на них надувся, але що є, то є. Компанія сама йому нав’язалася. 

Він лежить на ліжку, схрестивши ноги. Пандора всілася на краю, ніби вона почувається як вдома у гуртожитку Слизеринських хлопців. Доркас розкинулася на ліжку Евана, жуючи шоколадну жабу, бо Еван зіркою розтягнувся на ліжку Барті. Той сидить на підлозі, притулившись спиною до бильця ліжка. Рука Евана час від часу проводить по волоссю Барті на маківці. Здається, обидва хлопці цього не помічають. Або помічають, але просто не хочуть цього визнавати.

Реґулус поняття не має, де Едвард Селвін, і це добре, бо він все ще хоче задушити його за те, що той поводився, як ідіот, намагаючись завербувати Сіріуса «я одержимий своїм волоссям» Блека на бік Відомо-Кого. 

Чесне слово, Реґулус може його вбити. Може. Він підозрює, що Селвін про це знає, бо уникає Реґулуса за будь-яку ціну.

Барті з Еваном сперечаються, чи правда, що маґли пхають маленьких людей у коробки й змушують їх грати сценічні вистави для своєї розваги. Реґулус знає, що телебачення працює не так, але палка дискусія друзів надто цікава. Крім того, він майже впевнений, що мозок Барті вибухне, якщо він спробує пояснити йому, як працює електрика.

— Я думаю, ти помиляєшся, — раптом каже Пандора. — Всі знають, що крихітних людей не існує. 

Ця заява викликає приголомшену тишу. Всі вже знають, що краще не робити поспішних висновків про те, що каже Пандора. Її мозок працює якимось загадковим образом, і йому потрібен час. Тому всі просто чекають. 

— А що, якщо вони пхають в ці коробки якусь расу фейрі? Очевидно, це не можуть бути піксі, бо вони надто непередбачувані, щоб очікувати від них, що вони зможуть витримати цілу виставу, але є раса малих, лагідних духів, які піддаються майже будь-чому, якщо дати їм цукру. — пояснює Пандора. 

Барті з Еваном обмірковують це, киваючи з серйозними виразами на обличчі. 

— Що ж, це має сенс.

— Маґли не знають, що фейрі існують. — каже їм Доркас з ліжка. — Вибач, Пандоро, це гарна теорія, але Статут про секретність робить її малоймовірною.

Пандора надувається. 

— Що ж, саме тому цей Статут про секретність необхідно скасувати!

Реґулус робить глибокий вдих. Коли Пандора починає обговорювати цю тему, її не зупинити. Вона дуже захоплюється ідеєю того, щоб маґли дізналися про існування магічного світу. Реґулус з нею не погоджується, але не тому, що має щось проти маґлів. Зовсім ні. Він вважає, що вони доволі хитромудрі. Але ще й тому, що він розуміє, як це — хотіти того, чого не можеш мати. Щось, чим хтось інший хизується, зловживає, не цінує, а ти готовий за це вбити.

Якби маґли дізналися, що магія існує, вони б захотіли її собі. Це була б кривава бійня. 

Ці думки він вголос не проговорює. Пандора просторікує, а всі інші кивають так, як робили це мільйони разів раніше. У якийсь момент Пандора підіймається на ліжко Реґулуса і підкреслює свою думку затято жестикулюючи. Еван обережно підштовхує подушку їй під край ліжка, тому що вона неодноразово так падала, і добре мати щось, щоб пом’якшити падіння. 

Доркас перевертається на живіт і підпирає підборіддя руками, дивлячись на Пандору з ніжною посмішкою. Реґулус на мить замислюється, чи Доркас колись була закохана в Пандору, але відкидає цю думку. Те, що Доркас подобаються дівчата, не означає, що вона закохується в кожну представницю жіночої статі, так само як він ніколи не бачив Евана таким.

Реґулус ніколи не зізнається вголос, що більшу частину четвертого курсу він таємно і болісно був закоханий у Барті. Це було приблизно в той час, коли Джеймс почав виставляти себе на посміховисько, намагаючись запросити Лілі Еванс на побачення, і тоді Реґулус нарешті визнав для себе, що свічка, яку він проти своєї волі тримав для Джеймса, ніколи не запалиться. Того року Барті змужнів, у нього зник дитячий жирок, залишивши вилиці, об які можна було порізатись. І Реґулус виявив, що був би не проти пролити трохи крові через свого друга. Або разом з ним.

Але на той час у Сіріуса вдома почало все йти шкереберть. Ситуація виходила з-під контролю, Сіріус поводився неадекватно, — і в школі теж, — а Реґулус не мав можливості навіть продумати про те, чи подобається він Барті взаємно. Він просто не міг змиритися з тим, що друг відмовить йому, або, що ще гірше, буде зневажати його через те, що йому подобаються хлопці. Тому він ніколи не розповідав.

На щастя для нього, він це повністю переріс. Але це сталося, і Реґулус знає, що це сталося, і це його трохи бентежить, навіть якщо жодна жива душа про це не знає.

— Я думаю, що маґли збожеволіли б від страху, якби дізналися, що цей світ існує. — каже Еван. — Типу, ви коли-небудь бачили драконів?

Барті обертається, щоб подивитися на нього, піднявши брови.

— А ти?

Еван сідає прямо, намагаючись виглядати спокійно. 

— Ну, так. Цього літа. Ми були в Румунії на відпочинку і бачили декількох. Вони жахливі. — Еван здригається. — Думаю, що маґлам краще про це не знати. 

— Еге ж. Не можу уявити, як би Василіски з ними порозумілися. — додає Доркас, звучачи трохи забавно.

Барті всім тілом повертається до Евана. 

— Я хочу більше дізнатися про всю оцю драконячу ситуацію. Якими вони були? 

— Злими. — каже Еван.

— Тож, як Реґ? — запитує Барті.

Реґулус закочує на них очі коли всі погляди падають на нього. 

— Як смішно.

— Ні, але, типу, майже? Вони ніби бісилися через те, що ми там були, дивилися на них. — пояснює Еван. — Слідкуючим доводиться вдягати всю захисну одежу, але все одно багато хто опікається. І багацько драконів були роздратовані, коли їм не подавали їжу вчасно. Або якщо їх не тренували належним чином. Тобто, вони хочуть, щоб слідкуючі про них піклувалися, але водночас ставилися до них агресивно? Це дивно, і страшно. Дракони — злобні створіння. Повір.

— Те, що я чую, — урочисто промовляє Барті. — Так це те, що ми ділимо кімнату з драконом. 

Доркас пихкає, зрадниця. Пандора сідає і нічого не говорить, але трохи посміхається.

— І ти теж? — запитує її Реґулус, прикидаючи ображеним.

Їхню розмову перериває Селвін, який заходить у кімнату. Він роззирається довкола, і робить таке обличчя, ніби відчув запах чогось гнилого. Реґулус зустрічається з ним поглядом, без слів погрожуючи йому сказати хоч слово. Попри всі докази протилежного, схоже, що Селвін не такий вже й ідіот, тому вирішує сісти на своє ліжко та завісити фіранки без зайвого слова. Але він зіпсував настрій, так що Пандора встає, щоб піти.  

Доркас пропонує її провести, і після швидкого прощання, обидві дівчини залишають кімнату. Реґулус готується до сну, слухаючи, як Барті з Еваном продовжують свою суперечку щодо телебачення, в цей раз вже пошепки. Він не п’є зілля сну, але залишає пляшечку з ним на тумбочці поряд з ліжком на потім. Ніхто не помічає. Коли вимикають світло, Реґулус лежить поверх своєї ковдри з завішеними фіранками, доки не почує три різних храпи. 

Вислизнути з гуртожитку і залишитися непоміченим настільки легко, що це аж дратує. Він хотів би, щоб було важче, щоб треба було докласти більше зусиль. Але це не має значення. Він тихо спускається сходами, тримаючи паличку в одній руці, мітлу в іншій, а потім злітає сходами до дівочого гуртожитку. Він уже бував у кімнаті Доркас, тож з легкістю її знаходить. 

Він зробив би це раніше, але створення комбінації з заклять і зілль зайняла трохи часу. Вони досить неякісні як для помсти, але Реґулус поки не може вжити більш радикальних заходів. Рік тільки почався і він не хоче, щоб його відрахували. Досить прикро, що Реґулус ніколи не зможе офіційно скласти НОЧІ, — хоча він упевнений, що зміг би скласти їх на відмінно, — тож він не хоче бути хлопцем, якого виженуть з Гоґвортсу. Як би сильно він не хотів завдати цим дівчатам болю.  

Увійшовши до кімнати, він притуляє мітлу до стіни та рухається тихо, наче тінь. Як і очікувалося, Доркас тут немає. Її пропозиція провести Пандору до Вежі Рейвенклову була не зовсім альтруїстичною. Реґулус підходить до кожного ліжка й обережно крапає зілля з пляшечки на волосся кожної сплячої дівчини. Одразу після цього він змахує паличкою, шепочучи закляття якомога тихіше. Одна з них бурмоче щось уві сні, але жодна не прокидається.

Так само безшумно, як і зайшов, Реґулус покидає кімнату і злітає по сходах, очікуючи Доркас у спільній кімнаті. Він вмощується на дивані й дозволяє своїм думкам унести його подалі. Вони заносять його в різні місця. На дах його літнього маєтку, — він дуже сумує за сигаретами, — до перекусів, які робив йому Крічер. Він думає про Квідич, бо перша гра сезону буде вже скоро, і вона проти Ґрифіндору. Реґулус ненавидить грати проти Ґрифіндору, бо його брат в команді, і Джеймс теж. Спостерігання за польотами Джеймса Поттера відволікає.

Його мозок сприймає цю думку як можливість нагадати йому про Джеймса без сорочки в роздягальні. Реґулус відчуває, як кров приливає до щік, але він сам, і тут темно, тож він це дозволяє. Він ненавидить те, що Джеймс змушує його так почуватись. Ненавидить себе за цю слабкість. Було б набагато легше, якби він просто ненавидів Джеймса і нічого більше. 

На якусь мить, розум Реґулуса хоче подумати про Сіріуса, але Реґулус із жорстокістю відганяє ці думки. Він ніколи про це не думає. Ніколи.

Він вже збирається облишити очікування і піти у свою кімнату та випити зілля сну, коли двері в спільну кімнату відчиняються і Доркас заходить усередину. Вона здригається, коли бачить його, а потім сідає поруч з ним на диван.

— Ти чекав на мене? — тихо запитує вона.

Реґулус киває. Доркас посміхається.

— Дякую, — каже вона. — Зі мною все буде добре. Вони вже мають спати.

— Вони сплять. — говорить Реґулус. 

Доркас підіймається і прямує у бік сходів. 

— Добраніч, Реґ. 

Він не рухається, поки вона не зникне з поля зору. Він ніколи не скаже про це вголос, але якби Доркас попросилася спати в його ліжку, він би погодився. Тому що Реґулус знає, як це — намагатися відпочити в місці, де ти не почуваєш себе у безпеці. Ось чому йому потрібні зілля. Саме тому він впевниться у тому, що Доркас знатиме, що з ним вона в безпеці, кожен день до кінця цього року. 

 

***

 

Джеймс підозрює, що це одна з тих самих ідей, які здаються блискучими на момент задуму, але виявляються досить катастрофічними під час реалізації. Свідчення цього помаранчове, яскраве та неймовірно гаряче. Це химерний спосіб сказати, що їхня кімната у вогні.

Точніше, у вогні Ремусове ліжко. 

Ремус його прикінчить. 

Пітер повторює закляття Аґуаменті, але це не дуже допомагає. Сіріус у ванній, несамовито мочить рушники, бо вичитав у маґлівсьому журналі, що так можна загасити пожежу. Джеймс шкодує про свої життєві рішення. 

— Муні нас вб’є. — слабко промовляє він, відчиняючи вікно, перш ніж вони задихнуться від диму. — Жорстоко. Нещадно. Він використає нашу кров, щоб загасити вогонь. 

Пітер видає такий звук, ніби ось-ось заплаче, але маленькими бризками води продовжує слухняно поливати полум’я, що охопило ліжко Ремуса. 

— Як це взагалі сталося? — повторює він собі під ніс.

— Золотороже! Не допоможеш? Тут всюди вода!

Джеймс кидається у ванну кімнату, щоб допомогти Сіріусові. Якимось чином, маленький потоп, який він влаштував — найменша з їхніх проблем станом на зараз. Сіріус повністю змок, сорочка його уніформи прилипла до тіла наче друга шкіра. Він кидає в бік Джеймса мокрі рушники, який без сперечань їх піднімає. Вони важчі, ніж він очікував, але Джеймс згоден підняти хоч мармурову статую прямо зараз, якщо це допоможе загасити вогонь, перш ніж він пошириться. Вода просочується крізь його одяг теж. Разом вони несуть мокрі рушники назад до кімнати. 

— Нам треба його задушити, — каже Сіріус. — Втопити! Кидай на нього рушники!

— Це просто катастрофа! — кричить Пітер.

— Спочатку гасіння вогню, істерики на потім! — наполягає Сіріус. — Рушники на вогонь. Ну ж бо!

Вони намагаються підійти ближче до вогню, але все марно. Сіріус за допомогою Левіози намагається піднести рушник ближче, але він так сильно хвилюється, що його приціл збивається. Вогонь піднімається по балдахіну над ліжком Ремуса. Якщо вони не поквапляться, вогонь досягне стелі, і тоді їм буде непереливки. Єдиний спосіб врятуватись — це якщо хтось вилізе на ліжко і покладе рушники звідти. А це означає, що хтось постраждає ще до того, як вогонь загасне. Це має бути Джеймс, бо це була його ідея. Саме він подумав, що якщо зачарувати вибухові карти підсилюючим закляттям, це буде більш захопливо. І він також в жодному разі не буде стояти осторонь і дивитись як його друзі обпікаються вогнем. 

— Відступіть. Я це зроблю. — визивається Джеймс. 

— Разом. — покірно говорить Сіріус, відводячи плечі назад. 

Джеймс не може допустити, щоб волосся Сіріуса постраждало від вогню. Його друг може пережити тортури, — що й, по факту, зробив, — але не втрату свого волосся. Крім того, егоїстично, Джеймс знає, що йому буде болючіше дивитися, як Сіріус обпікається, ніж якщо обпечеться він сам. Отже… 

— Волосся занадто довге. Воно підпалиться. Передай мені рушники, — каже Джеймс. — Не сперечайся. У нас мало часу. 

І ось Джеймс забирається на палаюче ліжко і починає розстилати мокрі рушники на полум’я так швидко, як тільки може. На диво, це спрацьовує. Вогонь починає згасати. Що не дивно, у процесі Джеймс обпікається, тому що все ліжко, рама і фіранки у вогні, і він рухався настільки швидко, наскільки міг. Опіки на його руках і щиколотках, трохи на підборідді.

— Пітере, фіранки! Врятуй волосся Золоторога! — викрикує Сіріус, жестикулюючи на фіранки, які досі небезпечно палають поряд з головою Джеймса. — Зі мною!

— АҐВАМЕНТІ! — обидва його друзів кричать в унісон, вода ллється на Джеймса наче тропічний шторм. Рештки полум’я зникають і він падає на рушники, відчуваючи себе відверто виснаженим. 

Його руки починають пульсувати, що викликає тривогу. Потім до нього доходить біль, і Джеймс стогне.

Сіріус миттю опиняється біля нього. 

— Наскільки все погано?

Джеймс перевертається, щоб показати свої руки, які сильно почервоніли, напружені та починають вкриватися пухирями. Пітер видає звук занепокоєння, ніби від цього видовища може втратити свідомість. 

— Все не так...

— ЯКОГО ХРІНА?

Двері грюкають об стіну, коли Ремус заходить до кімнати, ніздрі його роздуваються від гніву. Очами він обводить кімнату, вбираючи в себе звичайний, дезорганізований безлад. Перескакує через Пітера, а потім зупиняється на Джеймсі з Сіріусом.

Сіріус підіймається на ноги та серйозно дивиться на Ремуса. 

— Дякувати Мерліну, що ти тут, Муні. Золоторіг зараз втратить свої руки!

Бажання запалити сварку одразу покидає Ремуса. Буквально в одну мить він виглядає готовим до вбивства, а в наступну — кліпає очима, ніби навіть не розуміючи, де знаходиться. Джеймсу нестерпно боляче, але не настільки, що він не помічає, що однією з причин, чому Ремус так раптово втратив самовладання, є те, що Сіріус досі мокрий, його сорочка все ще прилипає до тіла, і він дивиться на нього щенячими очима.

— Муні! — наполегливо скрикує Сіріус, жестом вказуючи на Джеймса. — Допоможи Золоторогові! 

З деякими труднощами Ремус відводить свій погляд від Сіріуса і переводить його на Джеймса. І зі стану розгубленості він переходить у зосереджений. 

— Клянуся Ґодриком Ґрифіндором і всіма чарівниками до нього, що ти найтупіший сучий син, який тільки жив, Джеймсе Поттер! Як це, блядь, сталося? 

Він лається й лається, але також рухається, з чарівною паличкою в руці. Він стає навколішки біля Джеймса, щоб оглянути його руки, досі просторікує про те, що одного дня вони вб’ють себе, і він нарешті віднайде спокій, навіть якщо це буде лише на одну хвилину, коли він переживе їхню втрату, перш ніж приєднається до них добровільно. 

Ніхто з них не зважає на це, тому що це не вперше, коли Ремус лає їх, прибираючи за ними безлад, який вони створили. Для них це звичайний четвер. 

— Це дуже погано, і у мене немає досвіду з кривавими опіками. — розчаровано каже Ремус. Він підводиться. — Нумо. Ми йдемо до Поппі.

— І що ми їй скажемо? — питає Пітер. — Ми не можемо сказати, що підпалили Ремусове ліжко.

Джеймс стогне, бо йому боляче, і він втомився, а ще він підпалив Ремусове ліжко. 

Сіріус вже знімає свою мокру сорочку і шукає нову. Очі Ремуса не відриваються від Сіріусової спини весь час, поки той роздягнений. Джеймс запитує себе, чи знає він про це. Чи знає Ремус, що його тягне до Сіріуса, як метелика до вогню. Чи усвідомив він, що це означає. 

Джеймс на сто відсотків упевнений, що Сіріус не знає про свої почуття. Якщо між ними колись щось і станеться, то тільки з ініціативи Ремуса. Бо Сіріус — найзабудькуватіший, найрозсіяніший ідіот в усій школі. 

— Облиш, Золоторіг страждає і це мене занепокоює. — каже він, забивши на пошук сорочки та недбало поцупивши один із джемперів Ремуса. Він на нього трохи завеликий, але не до смішного. Сіріус, зрештою, все ще гравець Ґрифіндорської команди, і тут, як ніяк, з’являться якісь м’язи після відбивання бладжерів декілька годин підряд.

— Не чув, щоб ти питав, чи можеш ти це взяти. — каже Ремус, піднявши брову. Здається, він приходить до тями, щойно Сіріус одягається, і цю інформацію Джеймс заносить собі в мозок під назвою «як відволікти Муні». На крайній випадок.

— Ти б мені відмовив? — питає Сіріус, янгольськи кліпаючи віями. 

— Хлопці. Благаю. Мені боляче. — гарчить Джеймс, перш ніж його друзі відволічуться на один одного, що забудуть про те, що йому потрібна невідкладна медична допомога.

Це робить свою справу. Вони швидко вибігають з кімнати і всю дорогу до лазарету сперечаються про те, яку брехню вони скажуть Поппі. Зрештою, саме Ремус придумує історію про Джеймса, який намагався врятувати стос книжок, лежачих поряд з каміном, які розкидали першокурсники у спільній кімнаті. Поппі на це клює і починає працювати над Джеймсовими опіками. 

Йому доведеться залишитись на ніч, і це добре, бо в їхньому гуртожитку наразі не вистачає одного ліжка в кімнаті. Поппі каже йому, що він пропустить завтрашні заняття, але до кінця дня буде вільний, що дуже добре, тому що завтра відбудеться вечірка, яку Джеймс не може пропустити. Друзі залишають його як тільки медсестра змушує його прийняти зілля сну. Джеймс відключається ще до того, як вони виходять з лазарету. 

Chapter 5: Веселки

Summary:

Він тут.

 

Реґулус Блек тут.

Він не виглядає щасливим від цього, весь насуплений і примружує очі, але він тут. Ґодрик, довбаний, Ґрифіндор. Він такий гарний, що на нього боляче дивитись. Мерехтливе полум'я багаття відкидає тіні, які танцюють і чіпляються за кутики обличчя Реґулуса, кидаючи різкий відблиск на розріз його щелепи чи пряму лінію носа.

Груди Джеймса раптово стискаються, наче зроблені з гуми, розтягнутої занадто сильно. Його руки трохи тремтять.

Notes:

Від авторки:
Вітаю!

Попередження до розділу:
Ґомофобія
Сцена в лазареті, у якій є розмова про медицину і поранення, нічого детального, просто… Джеймс обпік свої руки у минулому розділі.
Розпивання алкоголю неповнолітніми
Неповнолітні персонажі курять (сигарети)
Жарти про смерть
Ревнощі

Думаю, що це все! Насолоджуйтесь :)

Реґулус, Еван, Барті і Доркас заходять у Велику Залу на сніданок як і в усі інші ранки. Мало хто звертає на них увагу, окрім кількох дівчат, які ніяк не можуть вирішити, на кого витріщатися. Еван і Барті завжди привертали увагу людей, але Реґулус не звик до такої пильної уваги. Йому це не подобається, і не тільки через те, що він не цікавиться дівчатами. 

Він повинен залишатися якомога менш помітним. Це важливо для успіху його плану. Звичайно, він врахував, що є елемент уваги, який він отримує просто за те, що він є тим, хто він є, — Реґулус Блек, останній наслідник шляхетного і давнього роду Блеків, — але в іншому він намагається залишатися непоміченим.

Вони знаходять вільні місця ближче до кінця столу, і це чиста випадковість, що вони біля сусідок Доркас по кімнаті. Все виглядає нормально, що Реґулуса дивує. Він очікував, що щось вже повинно було статися. Хіба що… гмм.

Він нахиляється до Доркас, яка намагається оцінити когось за сусіднім столом. Реґулус не намагається з’ясувати, кого. Ця інформація належить Доркас і тільки їй. Якщо вона захоче сказати йому, то вона це зробить.

Він нахиляє свою голову ближче до неї та шепоче: 

— Наскільки рано ти прокинулася сьогодні?

Доркас кумедно дивиться на нього, але все одно відповідає: 

— Перед світанком. Хотіла вийти перш ніж вони прокинуться. 

Реґулус стискає свої руки в кулаки під столом. 

— То ти майже не спала.

Це не було питанням, але Доркас відповідає наче було: 

— Спала. Декілька годин. Зі мною все добре, Реґ.

Барті з Еваном нахиляються ближче, бажаючи долучитись до розмови. 

— Що його так роздратувало з самого ранку? — запитує Еван, вказуючи своєю головою в сторону Реґулуса. 

Його друзі знають, що Реґулус не рання пташка, а це означає, що він не вступає в контакт ні з ким принаймні до третього уроку. Факт того, що він настільки розлючений о такій ранній порі свідчить про те, як сильно він переймається тим, що дівчата роблять з Доркас. Він цього не дозволить.

— Ох, нічого, — відповідає Доркас. — У мене виникли деякі суперечки з моїми сусідками по кімнаті. 

Барті одразу ж кидає вбивчий погляд на дівчат, що сидять за кількома місцями з протилежного боку столу, і бурмоче собі під ніс, що тільки Доркас скаже слово, він відверне увагу. Одна з них, ім’я якої Реґулус не запам’ятав, випадково дивиться в їхній бік, коли він робить те саме. Вона одразу ж повертається й активно шепоче щось своїм подружкам. 

— Ми сховаємо тіло. — коментує Еван, також дивлячись у їх напрямку. 

— Яке тіло?

— Те, яке Реґулус залишить після себе, звичайно. — Барті каже так, наче це звичайна річ. 

Реґулус майже посміхається. 

— Не залякуй мене гарним проведенням часу.

— Можемо зробити це разом, — розмірковує Барті. — Буде весело. Правда, Реґ?

Посмішка, якою він посміхається, трохи дивна, і Реґулус не може сказати, чи це тавро божевілля Барті, чи щось інше. Так чи інакше, він більше не може гаяти час, тому що Доркас намагається (і у неї не виходить) вдавати, що її не зворушує цей прояв лояльності.

— Ніхто нікого не вбиватиме. Все гаразд. — каже вона. — Вони просто поводяться як сучки, це все. Не треба цим перейматись.

Реґулус дивиться за дівчатами. На їхні жорстокі посмішки, коли вони дивляться на Доркас, яка несвідомо присунулася ближче до Барті. Блер, в яку Доркас була закохана, встає зі свого місця і йде в їхню сторону. Інші йдуть за нею, жалюгідно демонструючи овечу поведінку.

— Привіт, Барті, — говорить Блер, перекидуючи пасма волосся через плече. — Ти йдеш на сьогоднішню вечірку?

Барті, який не має жодного уявлення про те, що сталося з Доркас, але ніколи не зрадить своїм друзям, дивиться на неї, як на комаху. 

— Не розмовляй зі мною. Не зацікавлений. 

З деяких причин, спочатку він дивиться на Евана, а потім на Реґулуса, коли це говорить. Він захисно обіймає Доркас рукою. 

— Забирайся геть. — каже Барті. 

І Реґулус бачить момент, коли Блер вирішує зруйнувати життя Доркас, щоб відімстити їй, бо Барті тільки що відмовив їй на публіці. Реґулус сідає прямо, щоб подивитись. 

— Ти втрачаєш свій час поряд із нею, Кравч. — каже Блер, смакуючи слова, ніби насолоджується ними. — Бачиш, у чому справа, Медовз л…

Слова застрягають у неї в горлі, наче намагаються її задушити. Вона намагається дихнути повз них, кілька секунд помітно борючись, перш ніж її очі розширюються, а рука злітає до волосся. Перший звук, який вилітає з її рота — крик болю. Її подруги охають позаду неї. Густа, яскраво-фіолетова смуга пробилася крізь її волосся, і її неможливо приховати. Блер кричить, шаленіє.

— Що тільки що сталося? Чому це? Що за… — потім вона переводить вбивчий погляд на Доркас. — Що ти накоїла, ти, огидна…

Стається те саме. Слово застрягає в горлі, душить її, і так само синє пасмо проростає крізь її волосся, ідеально поєднуючись з фіолетовим кольором. Блер скрикує, тому що Реґулус запевнився, що це буде пекти, коли кольори будуть проростати з їх голів. Якщо він зробив все правильно, тоді це повинно відчуватися наче хтось здирає шкіру з голови Блер.

Доркас дивиться, широко розплющивши очі. На її обличчі такий щирий шок, такий жах, що ні в кого з тих, хто спостерігає за процесом, не виникає сумнівів, що вона не має до цього жодного відношення. Реґулус може підтвердити, бо за усім цим стоїть він. Блер повинна бути вдячна. Він був би набагато жорстокішим, якби не тримався в тіні. Бути відрахованим на другому тижні навчання звучить не дуже.

— Що це таке?! — знову викрикує Блер. — Моє волосся!

Одна з її подружок виступає вперед, відважно намагаючись закінчити те, що її маленька королева розпочала. 

— Тоді це скажу я. Ми всі знаємо, що Доркас…

Настає хаос. У той момент, коли решта дівчат бачать фіолетове пасмо, що пронизує другу голову, вони втрачають будь-який намір викривати Доркас або навіть допомагати Блер та іншій дівчині. Позорниці відступають, залишаючи Блер і її подружку. Вони кричать, плачучи. Драматичні витівки, від яких у Реґулуса боліла б голова, якби він не був відповідальним за це. Йому це навіть подобається.

— Що ти накоїла? — Блер наполягає, намагаючись не натякати на те, що може змусити її задихатися або забарвити її голову в третій колір.

Доркас хитає головою. 

— Я до цього ніяким боком не причетна. 

Барті дивиться на Реґулуса і він недбало знизує плечима. Розуміння, а потім голодний блиск в очах Барті. Він завжди цінував помсту. Він посміхається Реґулусу.

До них підходить Слизоріг, голова їх факультету. Як тільки він опиняється у зоні досяжності, дівчатка починають плакати та просити його, щоб він, будь ласка, повернув їм нормальне волосся і покарав Доркас. Далі все дуже нудно. Доркас віддає чарівну паличку Слизорогові, щоб підтвердити, що вона не застосовувала жодних заклинань, які хоча б віддалено відповідальні за це. Дівчата намагаються пояснити Слизорогові, чому вони думають, що це Доркас, — що, по-перше, його збентежує, — і це робить волосся Блер сумішшю фіолетових, синіх, зелених і жовтих пасом, перш ніж вона здається. Інша дівчина доходить лише до зеленого, що дуже прикро, але Реґулус впевнений, що вони спробують ще раз у своєму гуртожитку. Він не може дочекатися, щоб побачити, чи прийдуть вони сьогодні на вечірку, чи ні.

Коли нарешті Слизоріг повідомляє дівчинам, що не має жодного уявлення про те, що сталося, і хто за це відповідальний, і що він не знає, як їхнє волосся було зачароване, тому їм доведеться просто почекати, поки воно вицвіте — це не загрожує життю і не завдає болю, каже він їм, коли вони протестують — вони всі можуть іти геть.

Вони йдуть коридором на перший урок, коли їх наздоганяє Пандора. Вона виглядає трохи схвильовано. Еван відсувається, щоб звільнити їй місце. Їх називають багато як, вони роблять багато поганих речей, але хлопці завжди піклуються про своїх дівчат. 

Пандора поправляє форму, а потім запитує: 

— Як довго їхнє волосся залишатиметься таким?

— Поняття не маю. Це була не я, клянуся. — наполягає Доркас, розводячи руками.

— Я питала Реґґі. — просто каже Пандора.

Доркас зупиняється, дивиться на Реґулуса з приголомшеним виразом обличчя, яке він не може прочитати. На мить він панікує. Можливо, йому не варто було цього робити. Це було нерозумно. І Доркас це не схва…

Обійми з'являються з нізвідки, Реґулус здригається так сильно, що у нього клацають зуби, але Доркас не відпускає його. Вона тепла і напрочуд м'яка. Пахне кокосом. Реґулус хотів би бути тією людиною, яка може насолоджуватися обіймами, але, попри те, що Доркас — його справжня подруга, він просто не може витримати гнітюче відчуття обіймів.

— Ні, — слабо каже Реґулус, намагаючись вивільнитись, бо вона зараз його задушить. Він задихається. Опинився у пастці, у якій він не хотів бути. — Доркас, відпусти мене.

Пандора кладе руки на плечі Доркас і обережно відриває її від нього. 

— Ти ж знаєш, що Реґ не обіймається.

— Вибач, — каже Доркас, витираючи сльозу з куточка ока. — Ніхто раніше не робив для мене нічого подібного.

Барті з Еваном відверто збентежені, і не можуть нічого сказати, але це залежить тільки від Доркас, хоче вона пояснити чи ні. Вона хлопає їх обох по плечах і каже, що поговорить з ними іншим часом, коли вона буде готова. Вони це приймають, і Реґулус згадує, чому у першу чергу вони стали його друзями. 

І Барті, і Еван мають купу лайна, з яким їм доводиться справлятися самостійно. Це може розізлити їх ще більше. Натомість це зробило їх розуміючими. Не зрозумійте його неправильно. Барті поводиться просто диявольськи, коли хоче, але це вибір, який він робить просто заради розваги. Справа не в тому, ким він є. Те ж саме з Еваном, хоча він, з іншого боку, тихий розумник. Менш диявольский і більш хитрий. Підступний, як будь-який хороший Слизеринець, тільки непримітний. Барті має божевільну вдачу; Еван скоріше може вдарити когось ножем у спину. З Барті ви побачите, коли він прийде. Він захоче, щоб ви знали, що він прийде. 

Вони просто це розуміють. Вони знають, як це, зростати у будинку, в якому не відчуваєш себе як вдома. Вони розуміють тяжкість очікувань і натиск. Одинадцятирічному Реґулусу було легко знайти розраду в тому, що життя інших людей теж відстійне. Раніше вони забиралися разом у ліжко, усі троє, і просипали свої нічні кошмари в тісному клубку дружби. Вони виросли з цього, оскільки у Реґулуса з’явилась неприязнь до фізичних дотиків та близькості, а Барті потребує займати більшість своїх ночей сексом. Не кажучи вже про складності із закоханістю Евана в Барті, — очевидної лише для Реґулуса, бо він сам закоханий і може побачити ознаки.

Але дружба залишається. Неважливо, що вони змінилися. Стало важче з усім цим розбиратися, але попри все, вони залишаються друзями. Барті, Реґулус та Еван. Реґулус чіпляється за це, — за них, за ідею про них, можливо, — як потопаючий за рятівний круг.

— Реґ? Як довго закляття протримається? — знову запитує Пандора, витягуючи його із думок. 

Реґулус знизує плечима, поправляє свою краватку, яка трохи пом’ялася, коли Доркас його обійняла.

— Поки я не відчую, що вони достатньо плазують біля ніг Доркас. 

Доркас вдихає, на мить прикриває рота. А тоді: 

— Я збираюся знову тебе обійняти. — оголошує вона.

— Ні, — попереджає Реґулус, відступаючи на довгий крок назад. — Обійми Евана.

На загальну забаву, вона це робить. Еван повертає обійми без нарікань.

— Я ні чорта не розумію.

— Я теж, друже. — каже Барті, хитаючи головою. — Я теж.

Після цього день Реґулуса стає тихим. Він іде на уроки, слухає, нудьгує, а потім планує у своїй голові. Йому потрібен доступ у заборонену секцію бібліотеки, тож, на жаль, йому доведеться поговорити зі Слизорогом. Він зробить це наступного тижня, тому що йому треба ще декілька днів, щоб повністю адаптуватися до школи. Йому також потрібна закинута кімната, де він зможе тренуватися і його не спіймають. І йому треба піти до Забороненого Лісу, щоб зібрати декілька інгредієнтів для своїх зілль. Можливо, у неділю ввечері, коли більшість людей розійдуться по своїх кімнатах, щоб відпочити перед початком нового тижня. 

Реґулус буде зайнятий цього року. Він досі ловець Слизерину. Позиції, яку він не втратить, бо він любить літати й це дасть йому змогу тренуватися, що важливо для ясного розуму і допомагає впоратися з проблемами зі сном. Але це передбачає регулярні практики. Менше часу для всього іншого. Все ж, він з цим упорається. Він прискіпливий і організований. 

І, якщо бути чесним, це досить захоплююче. Все, що він повинен зробити, прочитати, дослідити або попрактикувати, послугує його плану помсти. Це наповнює його відчуттям мети, яку він не мав відтоді, як… ну. Дуже довго. Він працює над досягненням мети, і це тримає його врівноваженим. Коли твій мозок переповнений думками про помсту, немає місця ні для чого іншого. 

Реґулус обідає зі своїми друзями, мовчки, поки вони жваво обговорюють вечірку, на яку збираються піти цього вечора. Барті продовжує говорити про якесь величезне багаття, яке йому необхідно побачити, — не питайте Реґулуса, навіщо, він не розуміє, — і Еван його в цьому підтримує. Доркас сьогодні їсть разом із Пандорою, сидячи за столом Рейвенклов. Це незвично, але ніхто ніколи не відмовляє Пандорі. Так що вони сидять разом. 

Реґулус трохи спостерігає за ними, поки неуважно запихає до рота картопляне пюре. А потім, без жодної причини, його погляд відволікається від двох друзів, і він сканує поглядом стіл Ґрифіндору. Двічі. Тричі. 

Спочатку він находить Люпина. Його не ставили з ним на патрулі знову, що трохи прикро. Крім усього іншого, Люпин розуміє, наскільки заспокійливою може бути тиша у гарній компанії. Не заважає і те, що на нього приємно дивитися. 

До речі, про красу. 

Сіріус і Петіґру теж з ним, але поміж ними порожнє місце. Порожнеча настільки велика, що Реґулус здивувався, що не помітив цього одразу. Джеймса з ними нема. Джеймса узагалі тут нема.

Реґулус знаходить Лілі Еванс. На його збентежене полегшення, вона з МакКіннон і МакДональд. Без Джеймса. 

Де подівся Джеймс?

Питання слідує за ним з Великої Зали до класу Зілля і настійок, останнього уроку перед тим, як він стане вільним на вихідні. Він ледь не зіпсував своє зілля Смертельного ковтку, — яке настільки просте, що він міг би зварити його з заплющеними очима, — бо він, бляха, відволікався. Цим питанням. Джеймсом. Чесно кажучи, це дратує. 

Тому, коли Слизоріг просить його доставити деякі зілля в лазарет, Реґулус підбадьорюється. Лазарет. Джеймс і його друзі проводять дуже багато часу у лазареті, бо постійно травмуються. Так чи інакше. Насправді вражає безліч способів, якими вони примудряються отримувати травми. 

Так що, Джеймс може бути в лазареті. І Реґулус бере зілля, які Слизоріг йому дає та уходить, даючи Барті та Евану знати, що зустрінеться з ними в гуртожитку, перш ніж вони підуть на жахливу вечірку пізніше тієї ж ночі. 

Реґулус кривиться, коли штовхає двері до лазарету, намагаючись втримати флакони й пляшки з зіллями. Він мало не впускає пляшку, коли проходить у двері, набагато менш витончено, ніж він зазвичай робить все інше, але його не можна звинувачувати. Він жонглює справді вражаючою кількістю зілль в руках.

— Містере Блек! — вигукує мадам Помфрі, поспішаючи до нього як тільки його помічає. — Чесне слово, Горацій повинен був дати вам коробку чи ще шось. Востаннє, коли він присилав мені це, бідна учениця випустила з рук цілих три. Звісно ж, я її не звинувачую. Вся вина лежить на Горації.

Реґулус вивантажує пляшки та флакони на візок, який вона підкочує до нього. Вона все ще вовтузиться, безперервно базікаючи, поки Реґулус завантажує свій вантаж. Закінчивши, він поверхнево киває їй і розвертається, щоб піти. Саме тоді він помічає на одному з ліжок гриву скуйовдженого волосся. 

А, то виходить, що Реґулус мав рацію. Він тут. 

Він каже собі не дивитися. Для нього тут нічого немає. Немає причини підходити ближче. Реґулусу було цікаво, де подівся Джеймс, і тепер він знає. Йому треба йти.

Ноги не слухаються його і несуть через лазарет, поки він не бачить Джеймса Поттера, що лежить на ліжку. Він спить, — дякувати за це Салазару, — але його руки сильно забинтовані й лежать на колінах. 

Реґулуса раптом охоплює на сто відсотків невиправдана лють. Джеймсові руки. Він вб’є того, хто з ним це зробив. Повільно. Болісно. Він змусить їх страждати. Буде розтягувати час. 

Трясця. 

Реґулус занадто занурився в глибину своєї люті, щоб зупинитися і подумати, наскільки його реакція переходить усі межі. Все, що він може робити — це дивитися на забинтовані руки й планувати вбивство. Джеймс — загонич. Йому потрібні його руки для Квідичу. Неможливість грати вб’є його, Реґулус знає. Вся школа про це знає. Це все, заради чого живе Джеймс Поттер. 

Але також… У Джеймса гарні руки. Вони великі та сильні, і Реґулус завжди підозрював, що мозолі на них від того, що він хапав мітлу і ловив квафели. Це просто… не правильно, що хтось їх поранив.

Джеймсові руки. 

Хтось прочищає горло за його спиною, і Реґулус повертається до реальності. Він поводиться надто очевидно. Йому треба взяти себе в руки. Він відчуває, як кров приливає до щік, і ненавидить себе за те, що червоніє. На щастя, він добре себе контролює. Він змушує своє тіло розслабитися. Кров текти нормально. Рум’янець зникає так само швидко, як і з’явився.

Мадам Помфрі напевно помітила, як він витріщається, тому що вона вклала зілля йому в руку і проговорила: 

— Йому потрібно випити це. Будь ласка, дайте йому це, добре? У мене учень другого курсу, весь покритий гнійниками та потребує невідкладної допомоги. 

Його пальці автоматично змикаються навколо пляшки ще до того, як він встигає зрозуміти, що він робить чи що це значить. Повільно, він підходить до ліжка Джеймса. Він стоїть біля нього болісно довгу мить, перш ніж прочистити горло раз, два. 

— Поттер. — гаркає він, коли Джеймс не прокидається. 

Це спрацьовує. Джеймс кліпає, розплющуючи очі. Його окуляри лежать на тумбочці біля ліжка, і Реґулус уперше в житті бачить, наскільки вони великі та нищівні. Коричневий і золотистий — кольори, які роблять осінь найтеплішою і найзатишнішою порою року. 

Реґулусу огидно від себе за такі думки. Він безмежно вдячний, що ніхто не чує його думок. Йому так соромно, чесно кажучи. 

— Сіріус? — Джеймс досі трохи сонний. — Я не бачу. Не подаси мені мої окуляри?

Реґулус потребує лише за мить усвідомлює, що з перев’язаними обома руками Джеймс не може самостійно дістати окуляри. І він вагається. Тому що Джеймс не знає що це він. І… що ж. Реґулус не ідіот. Він розуміє, коли бачить можливість. 

Джеймсова шкіра тепла. Це перше, що він помічає, коли торкається пальцями його щелепи. Джеймс не реагує, тільки швидко кліпає очима, і перше в житті Реґулус вдячний, що у його брата немає поняття особистого простору чи кордонів. Він бачив як Сіріус торкався Джеймса мільйон разів. 

Реґулус підносить флакон до його рота. Його рука, бляха, тремтить, але Джеймс, здається, не помічає. 

— Пий. — каже Реґулус, намагаючись якомога краще зімітувати свого брата. Якщо він обмежиться одним-двома словами, то він впевнений, що йому все зійде з рук.

— На смак як підошви черевиків Пітера. — скаржиться Джеймс, але слухняно випиває все до дна. 

У Реґулуса виникають питання. Перше — чому, во благо зеленої Мерлінової землі, Джеймс вирішив використати антологію підошви черевиків Пітера. Дивно специфічно, якщо ви запитаєте Реґулуса. І тривожно. Але Джеймс допив і знову заговорив, чим відволік Реґулуса. 

— Гидота. — кривиться Джеймс. — Якби не вечірка, я б відмовився і залишився тут ще на один день. 

Вечірка.

Реґулус забув.

— Вірно, вечірка. 

— Ага, — Джеймс відкидається на подушки. — Поппі казала, що ще один флакон цієї отрути і я можу йти. Я трохи запізнюся, тож перевір, щоб захист був встановлений правильно, добре? Піт відповідає за відволікання Філча, ти ж знаєш, як місис Норріс любить з ним гратись. І Муні… — Джеймс замовкає, стискаючи губи. Реґулус відчуває, що Джеймс хоче щось сказати, але вирішує цього не робити. — Не дозволяй йому багато пити. Його до біса важко буде тащити до замку. 

— Звісно. — каже він. Це, мабуть, не те, що відповів би Сіріус, бо очі Джеймса звужуються до щілин. 

— Де він спав минулої ночі?

— Хто? — Реґулус зрозумів, що це була помилка, бо Джеймс сідає прямо, примружившись на нього.

— Гультяю?

— Гм? — він не може змусити себе відповісти, бо Джеймс примружив очі, ніби намагаючись розгледіти його краще, і це так мило, що мозок Реґулуса тане. 

А ще це небезпечно. 

Реґулус повинен просто втекти. Він повинен негайно покинути лазарет. Зберегти обличчя, поки може. Але він так близько до Джеймса. Так болісно близько. Він бачить маленький шрам на його лобі, і проступаючу щетину вздовж гострої лінії його щелепи. Він може порахувати його вії, — у нього їх забагато, це непотрібно і мило, і Реґулус хоче, блять, померти прямо на місці, — і простежити очима форму його губ. 

Він ніколи раніше не був так близько до Джеймса, і частинка його вдячна за це, бо Реґулус упевнений, що це могло б його вбити. Молодша версія його самого впала б навзнак, якби побачила Джеймса Поттера зблизька. 

Наразі Реґулус висить на волосині. Але він тримається, і це головне. 

Ось тільки кінчики його пальців знову на щелепі хлопця. Він повинен зупинитися. Він не може зупинитися. 

— Що ти робиш? — запитує Джеймс, цього разу інакше. Його голос. Він зацікавлений і лагідний, ніби він знає, але не хоче його відлякати. Але Джеймс не може знати. Нізащо. — Чого ти хочеш?

Чого ти хочеш?

Реґулус відступає, нарешті поновивши контроль над своїм тілом. 

— Побачимось на вечірці, — поспішно, різко каже він. А ще тому, що він спостережливий і розумний, і помре, якщо Джеймс коли-небудь дізнається, що це він був у лазареті, додає, — Золотороже. 

І тоді Реґулус тікає. Він не біжить, бо Джеймсу це здалося б дивним, але й не зупиняється. Він не зупиняється поки не опиняється у своїй кімнаті, де Еван і Барті відчитують його за те, що він зайняв так довго, причому їхні голоси досить гучні, щоб заглушити голос Джеймса. 

Чого ти хочеш?

Салазаре, змилуйся. Якби Джеймс дізнався, це стало б Реґулусовою погибеллю. 

 

***

 

Джеймс проходить крізь захист, розставлений по периметру, де буде проходити вечірка, наче довбаний Василіск у нього на хвості. Поппі ледь не відкусила йому голову за те, що він до біса настирливо намагався покинути лазарет. Він знову пошкодив одну з рук, занадто швидко розірвавши бінти. На правій руці збоку з’явився пухир, який пульсує і болить, але Джеймсу байдуже.

Він ні про що не жаліє. 

Джеймс впевнений, що в лазареті був не Сіріус, і йому потрібно це підтвердити. Він відчуває, як ця можливість гризе його зсередини. Бо якщо це був не Сіріус, то це міг бути лише Реґулус. 

Що значить, що Реґулус Блек торкався його обличчя. 

Джеймс не зможе дихати, якщо дозволить собі розглянути цей варіант. Його легені стають менше, горло стискається, і він не знає, що з собою робити. Бо, що це було? Чому він там був?

Спочатку він бачить Пітера, бо той пробігає через захист і наздоганяє Джеймса, перш ніж він його помічає. Різко зупинившись, Пітер робить розворот. Поклавши руки на коліна і задихаючись, він посміхається до Джеймса.

— Норріс під замком, і Філчу знадобиться вся ніч, щоб знайти її. 

Джеймс посміхається і плескає друга по плечу. 

— Гарна робота, Червохвісте. Підемо знайдемо інших.

Вони разом ідуть до вечірки. Вона проходить на узліссі Забороненого Лісу, в природному півколі, де лінія дерев спускається від самого замку і створює ідеальну ділянку в тіні. 

— Муні!

Ремус наливає собі випити, тому Джеймс і Пітер пробираються крізь натовп до нього. 

Кілька столів були спущені з замку і вишикувані в лінію впритул до дерев — таким чином, столики з напоями слугують бар'єром, що не дозволяє нікому потрапити до лісу.

Ремус приніс музичний програвач, і ритм якоїсь пісні Флітвуд Мек розноситься по галявині, змішуючись з розмовами та сміхом людей. Вийшло непогано, більше людей, ніж Джеймс очікував. 

— Як твої руки? — запитує у нього Ремус. — Гей, Піте, з Філчем все владнано? 

Пітер киває і відходить налити собі трохи пуншу. Джеймс піднімає руки, щоб показати Ремусові, що вони майже зцілилися. Він ще не може повністю розігнути пальці, але Поппі сказала йому, що через декілька годин стане краще, коли зілля закінчить діяти. З ним усе буде гаразд.

Джеймс хапає пластиковий стаканчик і пляшку вогневіскі. Ремус кліпає на нього.

— З тобою все гаразд?

Джеймс знизує плечима.

— Це ж вечірка.

Ремус якось дивно на нього дивиться, але Джеймс не може зараз цим перейматися, бо йому потрібен Сіріус. 

— Де Гультяй?

Те, як напружуються плечі Ремуса, вже є першою підказкою. Друга, це як Ремус стикає свій стаканчик, який майже ламається під тиском його руки.

— Он там. — каже Ремус, вказуючи підборіддям на дальній кінець галявини. У цих простих двох словах — лють.

Джеймс простежує за його поглядом і бачить, як Сіріус безсоромно фліртує з дівчиною з Гафелпафу. Він ковтає стогін, що хоче підступити до горла. Що він, в біса, робить? Джеймс точно знає, що йому не подобається ця дівчина, тому що вона запрошувала його на побачення ще на другий вечір, коли Ремус був на патрулі старост, і Сіріус їй відмовив.

— Я це перерву. — каже він, наливаючи напій для Сіріуса, щоб мати виправдання. Не те щоб воно було йому потрібно. Сіріус — його брат, і він може турбувати його, коли захоче.

— Справді? — запитує Ремус, вдаючи невимушеність. Це б спрацювало, якби Джеймс не провів шість років, спостерігаючи за своїм другом, щоб усі вони могли передбачити, коли йому почне боліти напередодні повні.

Ремус страшенно ревнує, і йому дуже важко приховувати це від Джеймса.

— Треба в нього дещо спитати, — просто каже Джеймс. — Ти йдеш?

Ремус вагається, а потім випиває залишки свого пуншу за раз, перш ніж піти із Джеймсом.

— Піте?

— Звісно. — Пітер теж приєднується до них.

Кілька людей намагаються зупинитися і заговорити з ними, поки вони йдуть, але на обличчі Джеймса, мабуть, видно його занепокоєння, тому неважко змусити їх залишити його наодинці.

Сіріус слухає все, що говорить йому дівчина, дозволяючи своєму волоссю трохи спасти вперед, коли він нахиляє голову. Він дарує їй напівпосмішку, яка підказує Джеймсу, скільки часу у нього залишилося до того, як ситуація обернеться катастрофою. Джеймс бачив це мільйони разів. У нього є приблизно десять секунд, перш ніж дівчина відкине обережність і поцілує його. Коли вона це зробить, Сіріус поцілує її у відповідь і в них з’явиться Муні, який буде ходити похмурим цілий тиждень.

Він тут не для цього. Не сьогодні. Не тоді, коли існує можливість, що Реґулус торкався його обличчя. Один цей факт вже близько години лунає в його голові, і він є пріоритетом номер один для Джеймса. 

— Сіріусе, — каже Джеймс, підходячи до свого друга і грубо розриваючи зоровий контакт між ним і дівчиною. — Мені треба з тобою поговорити.

— Поттер, ми з Сіріусом розмовляємо. — заперечує дівчина.

— Так, Джеймсе, не можеш почекати? — Джеймс кидає на Сіріуса погляд, і той закінчує розмову. Негайно. Без сумніву. — Вибач, Діано. Може, пізніше.

Діана незадоволена, але не наважується втрутитися, коли Сіріус і його друзі збираються в невеличке коло за кілька кроків від неї. Тут темно, єдине джерело світла на вечірці — величезне багаття посередині та кілька світлових куль, що літають над головою. І все ж, Джеймс може помітити полегшення в очах Ремуса, тепер, коли Сіріус не збирається засмоктатися з кимось, хто не він.

Чесне слово. Джеймс заприсягся, що триматиметься подалі від цього, але він вже на межі.

Але зараз не час. У нього є більш важливі речі, які треба обговорити. 

— Гультяю, — урочисто каже він. — Дякую тобі, що завітав раніше і допоміг мені випити останній флакон зілля перед тим, як мені зняли бінти.

Частка секунди, необхідна Сіріусу, щоб обробити інформацію і відповісти, здається Джеймсу вічністю. Він відчуває, — що досить абсурдно, — що від його відповіді залежить дуже багато.

— Що?

Серце Джеймса, бляха, злітає в небо. Він хоче скинути кулак у повітря, пробігтися навколо і, бляха, кричати на все горло, тому що це був не Сіріус. 

— Хіба ти не заходив раніше?

— Ні, — Сіріус хмуриться. — А мусив?

Джеймс не може дихати. Справді. Він не може змусити себе вдихнути.

Це був не Сіріус.

Ремус, завжди надто розумний для власного блага, — за винятком, очевидно, тих випадків, коли йдеться про Сіріуса, — втручається в розмову: 

— А чому, по-твоєму, Сіріус мав бути в лазареті?

Джеймс знизує плечима, ніби це не має значення. Ніби це не його серце калатає так сильно, що він не здивувався б, якби воно вискочило з грудей і пострибало по галявині. 

— Хтось прийшов допомогти Поппі. В них було чорне, довге волосся. Я був трохи заспаний і без окулярів, тому я подумав, що це міг бути Сіріус.

Пітер закочує очі.

— Бо він добре відомий своїми спонтанними проявами доброти. 

Джеймс з усіх сил намагається втриматися на місці. Його тіло хоче повернутися до замку і спуститися в підземелля, щоб зустрітися з Реґулусом прямо зараз. Тільки от він не може. Його завалять відпрацюваннями до кінця його життя, якщо він спробує увірватися в загальну кімнату Слизерину без належної підготовки, чого він не може зробити сьогодні, тому що його спільники знаходяться прямо тут, поруч з ним. Що значить, що йому доведеться жити з цими знаннями принаймні до завтра, бо Реґулус Блек нізащо не з’явиться на вечірці у Забороненому Лісі. 

— Ай, Піте! — каже Сіріус, притискаючи руку до грудей, щоб вдати, наче йому боляче. — Я хочу, щоб ти знав, що немає нічого, чого б я не зробив для Золоторога.

Ремус закочує очі.

— Так, так. Ми знаємо. — він злегка струшує свою порожній стаканчик з пуншем, а тоді показує на порожній стакан Сіріуса. — Налити ще? Ти виглядаєш так, наче тобі потрібно ще. 

Сіріус увесь загоряється і практично притуляється до Ремуса, закинувши одну руку йому на плечі. 

— Мені подобається, коли ти так хтиво зі мною розмовляєш.

Джеймс думає, що Ремус зараз знепритомніє. Його очі вирячені, а обличчя яскраво багряне, але Сіріус цього не помічає, бо вже йде до столиків з напоями, тягнучи за собою Ремуса.

— Ти… — починає Пітер. Зупиняється. Прикушує губу. — Ти теж це бачиш, так? Я не… вигадую?

Джеймс дивиться на свого друга, здивований тим, що Пітер говорить про це з ним. Не тому, що Пітер був би проти, а тому, що Пітер з тих, хто дозволяє людям мати свої секрети та зберігає їх.

— Я бачу. Але вони — ні. — обережно відповідає він, задумуючись, до чого Пітер веде. 

Він киває. Зітхає. 

— Зазвичай, я не… Тобто, ну. Ти знаєш, що я не лізу в чужі справи. Але… може, тільки цього разу?

— На що ти натякаєш, Піте?

Пітер робить глибокий вдих і шокує Джеймса, кажучи:

— На них до біса боляче дивитися, Золотороже. Вони так захоплені один одним, і навіть не помічають цього, що це викликає у мене тривогу. Я відчуваю стрес через сексуальну напругу між ними. Як це взагалі можливо? Це… неправильно. Неправильно. Треба з цим щось робити.

Джеймс сміється. Сміється, бо Пітер правий і це смішно, але він також не знає, що робити, бо Сіріус і Ремус вперті, травмовані й просто… 

— Я навіть не знаю, з чого почати, Піте. Вони ж друзі. Ставки вищі. А що, як вони пересплять, а потім все стане незручно?

Пітер пфиркає. 

— Але… подивися на них! Джеймсе, це триває вже два роки! І ти сьогодні перервав те, що повинно було статися з Діаною, але ти не зможеш втримати Сіріуса від заскоків у чиєсь ліжко, а Ремуса — від ходіння по колу, це просто виснажливо. Або, що ще гірше, що, якщо Ремус почне з кимось зустрічатись? Чи тобі нагадати, що було, коли був Том?

Джеймс хитає головою. Ремус зустрічався з минулим капітаном команди Гафелпафу по Квідичу, дуже гарний хлопчина, на два роки попереду них, у другій половині п’ятого курсу. Вони розійшлися, тому що Том випустився, а у Ремуса попереду було ще два роки навчання. Більшість часу поки Том і Ремус були разом, Сіріус проводив весь час на відпрацюваннях, або, ну, з пляшкою вогневіскі. Це було жахливо, і Сіріус умудрився звинуватити в цьому напругу вдома, у що Ремус остаточно повірив, коли того літа він втік до Поттерів, але Джеймс і Пітер знали краще.

— Я пам’ятаю Тома.

Пітер з розумним виглядом киває головою.

— Так от, веду я до того, що їм треба переспати. Це необхідно. Якщо вони не трахнуться до Різдва, я закрию їх обох в кладовці для мітел поки вони все між собою не вирішать.

Джеймс затягує Піта в обійми, бо чесно? Те саме. Дуже прикро спостерігати за двома їхніми друзями.

— Це станеться. Врешті-решт.

Він підозрює, що Пітер не до кінця розуміє, що між його друзями дещо більше, ніж просто сексуальний потяг, але так чи інакше, щось рано чи пізно має дати про себе знати. Джеймс дуже сподівається, що це спрацює, бо він не знає, як він це виправить, якщо не спрацює.

— Знаєш що, — каже Пітер, відступаючи. — Я піду напою їх пуншем. Або спробую змусити їх випити багацько шотів. Прошу вибачити. 

І з цими словами, він починає йти у напрямку Сіріуса з Ремусом, які розмовляють і випивають, зачаровані одне одним і повністю забувши про все і всіх інших. Джеймс хитає головою, усмішка розколює його обличчя навпіл.

Він сканує галявину, помічаючи знайомі лиця гравців у Квідич. У глибині душі він сподівається знайти його. Це марно. Безглуздо. Але Джеймс не може брехати собі. Він хоче, щоб Реґулус з'явився, бо йому важко зосередитися на вечірці.

Джеймс намагається. Він з усіх сил намагається бути нормальним, поводитися так, ніби він радий бути тут. Так що він продовжує оглядати територію, думаючи, що б такого зробити чи з ким поговорити.

Джо, його колишня, сидить біля багаття з Бет, її найкращою подругою. Вони зустрічаються поглядами і кивають одне одному. Вони розійшлися на хорошій ноті.

Джо на сьомому році Гафелпафу, з дивовижними здібностями до Трансфігурації, і очі такі блакитні, що інколи Джеймс не міг дивитись ні на що інше. З нею все було легко. Невибагливо. Зустрічалися, коли їм було зручно, але не будували жодних планів. Аж раптом вони не бачилися три тижні та зрозуміли, що їм це більше не заходить. Бет сказала їм про це, і вона мала рацію. Вони розійшлися з такою ж легкістю, з якою робили все інше. Без сліз, без істерик.

Джеймс думає, що Бет зустрічається із Джо, але він не певен. Він також не допитується. Не всі це показують, і одностатеві пари, як правило, тримаються в тіні. Так само було у Ремуса з Томом. Мало хто знав, що вони були разом. Це турбувало Джеймса тоді, і турбує досі, адже вони могли б цілуватися прямо там, біля вогнища, якби їм, бляха, цього захотілося. Але вони не можуть. Це одна з багатьох речей, які Джеймс хотів би змінити у світі.

Для нього це не має значення. Люди — це люди. Це не тільки хлопці й дівчата. Це просто… люди, які його приваблюють, і ті, які його не приваблюють. Він не впадає в шок від того, що його тягне до хлопця. Він шокований лише тим, що це брат Сіріуса. Можливо, він ніколи не відчував такого до хлопця, — він не впевнений у цьому, він підозрює, що в якийсь момент був трохи закоханий у Ремуса, але він не буде з цим розбиратись, — але він просто не відчуває, що в цьому є щось незвичайне. Не для нього.

Хай там як, розчаровує, що Джо з Бет не можуть просто бути собою. Що вони не можуть насолодитися такою ж свободою, як і гетеросексуальні пари. Це повна маячня, от що.

Він роздумує, чи не піти йому поговорити з ними, коли гучний звук виривається з його вуст без його дозволу.

Він тут.

Реґулус Блек тут.

Він не виглядає щасливим від цього, весь насуплений і примружує очі, але він тут. Ґодрик, довбаний, Ґрифіндор. Він такий гарний, що на нього боляче дивитись. Мерехтливе полум'я багаття відкидає тіні, які танцюють і чіпляються за кутики обличчя Реґулуса, кидаючи різкий відблиск на розріз його щелепи чи пряму лінію носа.

Груди Джеймса раптово стискаються, наче зроблені з гуми, розтягнутої занадто сильно. Його руки трохи тремтять.

Джеймс іде. Він іде, і це божевілля, тому що навколо них люди, які побачать, що він йде прямісінько до Слизеринця. І не просто Слизеринця, а до Реґулуса Блека.

Але він не може зупинитися. Він мусить дізнатися. Він мусить…

Він врізається в тіло, занадто мале, щоб витримати удар. Людина відскакує від нього, наче бладжер, що вдаряється об биту.

— Ох, чорт, Лілі, вибач. — Джеймс різко зупиняється, його руки простягаються до Лілі, перш ніж вона завалиться назад. Він її ловить, бо має дивовижні рефлекси, і обережно ставить її на ноги. — Я тебе не помітив. Ти не постраждала? Мені дуже шкода. 

Лілі трохи дезорієнтована, але швидко випростовується.

— Все гаразд. Просто трохи темно. 

Джеймс кліпає на неї, потім помічає, що досі тримає її за руки і відпускає.

— Ти в порядку? Вибач.

МакКіннон і МакДональд з’являються нізвідки, хитаючи своїми головами на Джеймса.

— Чесне слово, Кепе, — каже Марлін. — Думала, що наш зірковий загонич має кращі рефлекси.

— Я все ж спіймав її, правда? — усміхається Джеймс.

Дівчата посміхаються і обмінюються поглядами. Мері вказує на стаканчик з вогневіскі, який вилетів з Джеймсової хватки при зіткненні та зараз валяється на землі.

— Схоже, тобі треба налити ще. Лілі якраз йшла до столика з напоями. Загладь свою провину і проведи її, добре?

Джеймс не може придумати вагомої причини не робити цього. Тому що він не може сказати їм правду. І тепер, коли він був силою вибитий з власного ідіотизму, — принаймні на мить, — він бачить, що вирішувати справи з Реґулусом посеред вечірки — не найкраща ідея. Йому доведеться знайти інший спосіб. 

— А ви не хочете ще випити? — запитує Лілі у своїх подруг.

— Ні, — весело відповідає Марлін. — Я вже випила три. Ідеальна кількість.

— Кількість чого? — цікавиться Джеймс.

— Рідкої хоробрості. — лукаво відповідає вона. — Мері тут моя супутниця. 

Лілі закочує очі.

— Гаразд, добре. Бажаю удачі?

Мері хитає головою.

— Цього разу їй знадобиться більше, ніж просто удача. Помолися, щоб ми не опинилися у лазареті.

Лілі видає стривожений звук.

— Марлін. Скажи мені, що це не Слизеринка.

На це Джеймс нашорошив вуха. Це ненаписане правило — Ґрифіндорці не сплять зі Слизеринцями. Такого просто не буває. І все ж, Джеймс розуміє, що досить наївно думати, що за всю історію Гоґвортсу Ґрифіндорець ніколи не спав зі Слизеринцем. Це повинно було статися. Мало було статися хоч колись.

— Вона виглядає неееймовірно. — заявляє Марлін. — І джерело, від якого я це почула, поклялося мені зберіганням секрету, що їй теж подобаються дівчата. Очевидно, це не для загального відома, бо Слизеринці — відстій. Всі, крім неї. 

Джеймс несподівано сильно зацікавлений в успіху Марлін з завоювання дівчини. Якщо хтось інший приведе Слизеринця до них, то, безперечно, він зможе… що? Нічого. Нічого не зможе, бо він жадає не звичайного Слизеринця. Це брат Сіріуса. Недоторканий. 

Марлін посміхається до Джеймса, насолоджуючись можливістю трохи поскандалити, абсолютно не звертаючи уваги на Джеймсову драму.

— Це означає, що хтось, з ким вона спала, проговорився.

Джеймс негайно затуляє вуха.

— Мені не потрібно цього знати. Піду візьму чогось випити. Лілі, ти йдеш? 

Лілі йде за ним через галявину. Вона щось каже йому, але через натовп, музику та тріскіт багаття Джеймс погано чує, тож він дає зрозуміти, що вони поговорять, коли підійдуть до столів. Лілі, здається, задоволена просто йти поруч із ним, поки вони не пройдуть повз більшість людей. 

Джеймс бачить, що Сіріус і Ремус досі розмовляють. Вони відійшли від натовпу і наблизилися до лісосмуги, наполовину приховані тінями. Якимось чином вони вдвох створили простір, який належить тільки їм. Чесно кажучи, іноді Джеймсу хочеться стукнути їх по голові, щоб вони вже з цим поквапилися. Сіріус знаходиться в особистому просторі Ремуса, але його це не турбує. Джеймс дивиться, як Сіріус запалює сигарету, — він залежний від цих маґлівських штук вже декілька місяців, — і Ремус відбирає її у нього, щоб зробити затяжку. 

На вустах Джеймса з'являється легка посмішка. Він так любить цих двох, що не знає, що б робив без них.

Він не може знайти Пітера, а це значить, що скоріш за все він десь з компашкою Гербалогів. Пітер дуже любить свої рослини, і має групу друзів, які поділяють його інтерес. Джеймс любить його і вислуховував довгі лекції про властивості мільйонів овочів, але він надзвичайно радий, що Пітер має людей, з якими він може поговорити про це, і які дійсно цікавляться темою, а не просто людей, які говорять про цю тему. 

Вони дістаються до столика з напоями, і Лілі тягнеться до маслопива. Джеймс вагається. Він не повинен напиватися, але також… побіжний погляд підтверджує, що Реґулус все ще тут. Він сидить біля багаття разом з Кравчем і Розьє, і вони, здається, спостерігають як танцюють Пандора і Доркас Медовз. 

— Не хочеш пива, Джеймсе? — запитує Лілі. 

Відблиски полум’я падають на кучері Реґулуса. Він схожий на бога, молодий, красивий і наче не з цього світу.

Недоторканий.

— Ні, дякую. — Джеймс наливає собі трохи вогневіски, і змушує себе відвести погляд від брата найкращого друга. 

— То як там справи із твоєю закоханістю? — недбало запитує його Лілі. 

Джеймс майже давиться своїм напоєм. Він казав їй, що спробує зосередитися на поганих речах, так? Чесно кажучи, Джеймс за це забув. На свій він скаже, що був зайнятий ліквідацією пожежі, а потім прийшов Реґулус, доторкнувся до його обличчя і… що йому залишалось робити? Він же з плоті і кісток!

— Ну, не дуже. — каже він, знизуючи плечима. — Важко зосередитися на поганому, коли вони настільки охріненно прекрасні, що хочеться розридатись. 

Вуста Лілі роблять форму «о», і Джеймс розуміє, що він п’яніший, ніж думав.

— Вибач, Лілі, схоже я випив забагато вогневіскі. Мій фільтр не працює. 

Вона усміхається.

— Я навіть не знала, що у тебе є фільтр!

Джеймс регоче. 

— Він потрібен мені не дуже часто. — каже він. Це правда. Більшість часу, Джеймс просто говорить те, що думає, тому що йому не соромно. Йому немає чого приховувати, немає чого фільтрувати.

Його очі знову мандрують галявиною, тому що вони злі й підступні. І він бачить, що Реґулус піднявся зі свого місця і йде в напрямку лісу. До… Ремуса? Тепер Реґулус розмовляє з Ремусом. Куди, чорт забирай, подівся Сіріус?

Джеймс збентежений. Він також… трохи роздратований. Чому Ремусу можна ось так відкрито розмовляти із Реґулусом? Він теж так хоче. Він хоче спитати. Він мусить запитати, бо його щелепу досі поколює там, де Реґулус його торкався, і він відчайдушно хоче з’ясувати, чи означає це, що Реґулус хотів би торкнутися його в інших місцях. 

Коли Реґулус бере Ремусову сигарету… Джеймс вирішує, що йому начхати. Не сьогодні. 

— Лілі, — каже він. Він допиває віскі одним довгим ковтком і ставить стаканчик на стіл. — Мені треба піти швиденько дещо зробити. Вибач. Побачимось пізніше. 

Chapter 6: Вечірка в Лісі

Notes:

Від авторки:
Вітаннячка!
У цьому розділі маленька бонусна «Інтерлюдія» з ПОВом Сіріуса (сконцентрована на Вульфстарах, бо, ну, я просто не могла!). Більша кількість історії буде перемикатися між ПОВами Джеймса та Реґулуса, в принципі як і минулі п’ять розділів, але я буду міняти їх туди-сюди, щоб додати трішки смаку. Сподіваюся, вам сподобається.

 

Попередження до розділу:
Розпивання алкоголю неповнолітніми
Неповнолітні персонажі курять
Згадки про жорстоке поводження з дітьми у минулому (Вальбургааа погана матір, ми знаємо)
Згадки тортур у минулому (пов’язане з жорстоким поводженням з дітьми)
Багато лайки
Згадки можливої смерті у майбутньому (дехто думає, що те, що вони роблять — небезпечне, і це може призвести до смерті)
Незначне (дуже незначне) поранення/біль пов’язане із закляттям
Ревнощі
Ґомофобія
Коротка згадка про самоушкодження у минулому
Обговорення тероризму між двома Смертежерами (планування нападу на маґлів)
Не впевнена, чи потрібно ставити попередження до цього, але на всяк випадок: буде момент коли хтось згадує про те, що розглядає можливість проведення акту екзорцизму, щоб вигнати дуже погану ідею з чийогось мозку.

Думаю, це все! Цей розділ довгий, насолоджуйтеся! :D

Вказуйте в коментарях на помилки, які побачите!

Реґулусу не подобається бути п’яним. Він пригадує, що хотів дізнатися, як це. Тепер, коли він знає, він думає, що більше ніколи не захоче цього відчувати. 

Його кінцівки занадто розслаблені, а рівновага порушена. Його лице наче живе окремим життям, і здається, що просто робить речі без його дозволу, що викликає занепокоєння. Барті над ним сміється, тому що, схоже, він ніжно усміхається, дивлячись на Пандору і Доркас, які танцюють, як дурепи. 

Алкоголь робить його недбалим. Він вже оступився. Декілька хвилин тому, Еван вирішив ні з того ні з сього його обійняти, і він дозволив на цілих дві секунди, перш ніж відштовхнути його. Чесно кажучи, дуже погана робота з його боку.

Він насупився. Він знає. Він робить це спеціально, тому що думає, що якщо зробить якийсь дурнуватий вираз обличчя, то його лице почне його слухатись. 

— Реґ, пішли зі мною! — Пандора з’являється, бере його за руку і тащить за собою. 

Реґулус засмучений тим, що, схоже, його тіло теж рухається без його дозволу, бо він йде за Пандорою, яка рухається у напрямку Доркас. 

— Ні. — каже Реґулус, але він вже стоїть на місці і навколо нього танцюють дівчата. Він хоче, щоб земля його проковтнула. 

Барті дивиться на нього, ніби не може повірити своїм очам. Він майже не кліпає. Еван сміється так сильно, що ризикує от-от завалитися у вогнище. 

Пандора скидує руки вгору.

— Танцюй з нами, Реґ!

— Я краще помру.

— З тобою не весело. — каже Доркас, стикаючись стегнами з його стегнами. 

Реґулус дивиться на неї, і вона поступається. Реґулус достатньо свідомий, щоб зрозуміти, що ця помилка, — як і з обіймами Евана, — побічний ефект його сп’яніння, тому він присягнувся собі, що більше ніколи цього не зробить. Але зараз він п’яний і трохи не в собі, і нічого не може з цим вдіяти, окрім як чекати, поки це не пройде. 

Проблема в тому, що йому неймовірно хочеться курити. Заради сигарети зараз він би зробив справді жахливі речі. Але у нього нема жодної, а його друзі не курять. 

Він цілеспрямовано відходить, але не до колоди. Ні. Це небезпечно, бо з тим, що Барті та Еван дізналися сьогодні, вони спробують напоїти Реґулуса і змусити робити щось дивне. Замість цього, він іде трохи подалі від натовпу, щоб роздивитись вечірку і вирішити, кого примусити дати йому сигарету. 

Небагато людей курять, бо сигарети — це маґлівські речі, і вони досі не дійшли до Гоґвортсу. Він бачить парочку, яка розділяє одну на двох, стоячи так близько, що він одного погляду на них Реґулусу стає незручно. Їх він не запитає в жодному разі.

Він роздумує над двома людьми з Гафелпафу, які тримаються трохи осторонь від основної вечірки. Так. Вони підійдуть. Реґулус іде до них, відпрацьовуючи в голові своє прохання. Що сказати. Як сказати. Не надто грубо, не надто ввічливо. Він майже доходить до них, коли помічає Люпина. Він стоїть один, притулився до дерева на узліссі. І що ви думаєте? Він курить сигарету. 

Реґулус звинувачує алкоголь в тому, що його ноги змінили курс і пішли у його напрямку. Люпин рано його помічає, і на подив Реґулуса, ніяк не реагує на наближення Слизеринця. Люпин просто чекає, ніби те, що Реґулус прямує до нього на вечірці — це нормально. 

Реґулус неймовірно вдячний, що Люпин не робить з цього великої проблеми. Хлопець зрозумів, він так думає. Навколо Люпина панує атмосфера тиші й темряви, щось кипить просто під поверхнею. Так, він наскрізь Ґрифіндорець, але також… Реґулус відчуває, що у Люпина було не найлегше життя. 

Він вирішує, що той йому подобається. В іншому житті, може, вони б могли стати друзями. До холоду, і клітки з кістками, і зникненням того всього, що робило Реґулуса напівпристойним хлопцем. Вони могли б бути чимось більшим. Двоє тихих дітей, що сидять у темряві, дозволяючи тиші говорити за них.

Коли він підходить до Люпина, Реґулус недбало киває йому і запитує:

— У тебе є ще?

Якимось чином, Люпин розуміє, що він має на увазі. Він хитає головою.

— Цю мені дав друг. Але я можу поділитись. 

Реґулус вагається. Спільне куріння сигарети відчувається як щось інтимне. Чи не так? Але не схоже, що Люпин переймається. Тільки от… це дивно, ні? Він не знає Люпина. Вони не близькі, ніколи не будуть. У них було тільки одне спільне патрулювання в поїзді. І все. 

Одна справа для Реґулуса — думати, що вони могли б мати життя, яке не вирвало б усе хороше в ньому з його рук, і зовсім інша — вдавати, що це життя відбувається тут і зараз. Але це не так. І цього ніколи не буде. 

— Чому?

Люпин знизує плечима.

— Виглядаєш трохи відчайдушно. 

Реґулус відступає. Трясця. Він надто п’яний, якщо дозволяє собі таке перед Люпином. Це одне — розслабитися поряд з Еваном і Барті, — вони, все ж за все, п’ятдесят відсотків з тих людей, яким він довіряє в цьому світі, — але тут? З Люпином? Бляха, ні. Це… погано. Це небезпечно. Коли люди можуть бачити твої почуття і думати, що можуть використати їх проти тебе. Реґулус рано дізнався, що приховувати безпечніше. Він волів би просто не відчувати, але він ще не навчився цього. Тому йому доводиться приховувати. 

— Забудь. — Реґулус повертається, щоб піти, але Люпин хапає його за руку. 

І ось у чому справа. Реґулус не любить, коли його торкаються. Його друзі знають, тому цього не роблять. Поки не переконаються, що все гаразд, що він бачить, що це відбудеться. Що він встигне зупинити, якщо захоче. Він все одно майже завжди відмовляє, коли вони запитують. 

Тож коли рука Люпина стискає його передпліччя, все тіло Реґулуса смикається так різко, що він відчуває це на зубах. Люпин помічає, — або він взагалі не збирався цього робити, — тому що його рука відстороняється так швидко, як і наблизилася. Напруга покидає Реґулуса, і у нього трохи паморочиться в голові. 

— Вибач. Я… тобі не обов’язково йти. Я мав на увазі те, що казав, — каже Люпин. — Просто… от. — він знову пропонує йому сигарету. — Я не проти, якщо ти не проти. 

Реґулус дивиться на сигарету перед ним і… ну. Він хотів викурити хоч одну цілий тиждень. Він не знає, чи буде у нього ще можливість. Не те щоб він міг піти та купити маґлівських сигарет у Гоґсміді. 

Він бере її, підносить до своїх вуст.

— Як ти… — Люпин обривається, дивлячись як він вдихає. 

Реґулус повертає сигарету, видихаючи дим і почуваючи себе трохи спокійніше. 

— Маґлівський хлопець поділився зі мною у пабі цього літа. 

—Ти був у пабі? Маґлівському? Навіщо?

Реґулус знизує плечима.

— По справах.

Люпин кидає на нього довгий погляд, від якого Реґулусу хочеться зіщулитися. Але цього не робить. Принаймні, для цього у нього залишилося достатньо контролю. 

Правда полягає в тому, що Реґулус був у тому пабі, обмірковуючи, чи є сенс у тому, що він намагається зробити. Він підслухав збори Смертежерів і відчув себе приголомшеним величезною кількістю бажаючих приєднатися до їхніх лав. Темний Лорд швидко набирає сили. Того дня Реґулус відчував себе дитиною, яка хоче сидіти за столом із дорослими. 

Його помста здавалася йому дитячою забавою. Неможливою. Він занурився в себе. Намагався вирішити, що робити. Чи зможе він продовжувати. 

І тоді, гарний маґлівський хлопець (який якраз був дуже схожий на Капітана Ґрифіндорської команди по Квідичу, тільки без окулярів, і з чорнилами на обох його руках) спробував до нього позалицятися. Ні з того ні з сього. Він підсів до нього за барну стійку і представився, а потім придбав йому напій. Реґулус спершу почувався розгублено. Спантеличено. 

Але потім хлопець присунув свою ногу до Реґулусової, і посміхнувся йому так, ніби Реґулус був вартий посмішки. Ніби цей хлопець щиро хотів просто... сидіти й пити з ним. Наче його компанії було досить. Це було… дивно. Жахливо. Це також було брехнею, але знову ж таки, хлопець не знав, ким був Реґулус. Про те, що він готувався зробити. Про те, що він робив.

Кістки та кров, холод і біль. 

І йому це сподобалося. Він відчував, що, можливо, так. Він міг би. У нього всьо для цього було. Він планував і готувався цілий рік, перш ніж зробити перший крок. І він збирався продовжувати працювати над цим, бо Реґулус знав, що не можна нічого сприймати за належне. Він збирався продовжувати відточувати свою майстерність, стати найкращим чарівником і приєднатися до столу дорослих.

Вони будуть благати його приєднатися до столу дорослих. 

А потім, коли він буде там і у нього з’явиться влада, вплив і доступ… тоді він помститься. Врівноважить терези. Віддасть стільки, скільки змушений був взяти. 

І якщо він це переживе, — велике якщо, — можливо, він спробує знайти хлопця, який би знову посміхнувся йому так само. Хтось, хто не знає його, його минуле, його ім’я. Хто не зможе побачити розтрощені частини його. Хтось, хто навіть не здогадається, що він — розбита оболонка людини, яка продовжує рухатися, підживлювана виключно злістю і гнівом, що крижаним льодом обпікає його вени… Він знайде когось такого. Іншу посмішку. Одного дня, можливо, поцілунок. Коли у нього буде простір і час, щоб подумати, чи зможе він поділитися цим з іншою людиною.

Реґулус вийшов з пабу, підсівши на сигарети і сповнений нових цілей. 

Про це він Люпіну розповідати не буде.

Ґрифіндорець знову передає йому сигарету. Залишилось дві, може три затяжки. Реґулус відчуває тугу, навіть коли вдихає. Дуже люб’язно з боку Люпина було поділитись, але цього недостатньо. Реґулус у мільйонний раз шкодує, що не взяв із собою заначку. Який ідіотський недогляд від того, хто пишається тим, який він розумний. Але Вальбурга продивляється його валізу, тож, чесно, було легше їх залишити. 

Зараз він про це шкодує. Буде шкодувати до Різдва, можливо. 

— Докури, — каже Люпин. — Я дістану ще. 

На обличчі Реґулуса щось промайнуло, бо губи Люпина посмикуються від розваги. 

— Я можу попросити, якщо ти хочеш, — каже він. — Але попереджаю. Це Сіріусові.

Реґулус давиться димом, кашляючи. 

— Що?

— Твій брат. Він той, хто дав мені цю. — пояснює Люпин. — Він від них залежний і має упаковку. 

— А. — промовляє Реґулус. Звісно ж, бляха, у нього вони є, бо у Сіріуса є все. Завжди. 

Але Реґулус не збирається обговорювати свого брата з Люпином. Чи з кимось іншим. Ніколи. Реґулус навіть не хоче обговорювати Сіріуса із собою.

Коли стає очевидно, що сигареті більше нічого віддати, Реґулус гасить її і киває в бік Люпина. 

— Ще побачимося. 

Очі Люпина округляються, і він промовляє:

— Блеку, зачекай…

Але Реґулус вже повертається, коли Люпин намагається його попередити. Він запізнився. Реґулус наштовхується на грудну клітину з твердими м’язами, і хто б міг подумати? Джеймс Поттер такий же міцний, як і на вигляд. 

І пахне він до біса добре, і це просто… Чому він не може смердіти? Це б дуже допомогло з дурною маленькою закоханістю Реґулуса в нього. Він майже впевнений, що зміг би пережити її, якби Джеймс просто жахливо пахнув. Але ні. Очевидно, що ні. Це Джеймс «я-ідеальний-а-ти-ні» Поттер. Він так добре пахне, що Реґулус хоче його вкусити. 

Реґулус швидко відступає, скорчивши на обличчі гримасу презирства. 

— Поттер. Для чого тобі, бляха, ці потворні окуляри?

Реґулус ненавидить, що йому доводиться нахиляти голову назад, щоб подивитися на Джеймса, але він це робить. Джеймс високий. Це дратує. Він пильно дивиться на Реґулуса, його карі очі серйозні, чесні та просто смертельно небезпечні. 

— Що ти робиш тут із Ремусом? — слова Джеймса звучать трохи невпевнено, і це нагадує Реґулусу про його власне оп’яніння. 

Це небезпечна ситуація, і Реґулус не має наміру в неї потрапляти. Особливо, коли він ще й напідпитку. Йому потрібно якомога швидше забиратись геть, бо перед Джеймсом Поттером він не збирається втрачати ні грама самовладання. 

— Зникни. — каже Реґулус, обходячи Джеймса.

Але Джеймс робить крок убік, щоб перехопити його, і вони знову опиняються грудьми до грудей. Очі Реґулуса на рівні підборіддя Джеймса. Як би це не називалося. Трясця. Реґулус відчуває тепло, яке випромінює тіло Джеймса, і це злочинно. Чому він такий теплий? Це м’язи? Мабуть, це через м’язи. Джеймс як пічка. 

— Золотороже? — Люпин кличе звідкись з-за спини Реґулуса. Його голос звучить невпевнено, і Реґулус вважає це справедливим. Це дуже дивно. 

— Гультяй збожеволіє, якщо дізнається про це. Ти знаєш, що я правий. — каже Джеймс, явно говорячи Ремусові про його брата. Ніби Реґулус не знає, які дурні прізвиська вони дали одне одному. 

Чомусь заява Джеймса змушує Люпина передумати. Він підходить до них і каже:

— Дай мені хвилинку, добре?

Джеймс киває, і при цьому ледь не зачіпає підборіддям ніс Реґулуса. Реґулус пам’ятає, як пальцями водив по цій лінії підборіддя, і ледь не падає на коліна, намагаючись не торкнутися Джеймса знову. 

Не треба було стільки пити.

Люпин зникає, і Реґулус згадує, що йому слід було відступити близько століття тому. Він так і робить, але Джеймс теж робить крок, тільки уперед. 

Реґулус роздратований і розгублений. До того ж він все ще п’яний, тому замість того, щоб щось сказати, він робить це знову. Тому що він хоче перевірити, чи продовжить Джеймс. І той продовжує. 

Джеймс, здається, має намір триматися якомога ближче, але так не піде. Зовсім не піде. Тому що Реґулус п’яний і він не буде ризикувати. Досить того, що він так нерозважливо повівся у лазареті. Він не зробить цієї помилки знову. 

Ще один крок назад. І Джеймс робить уперед. 

Салазар, чорт його забирай, Слизерин. Серйозно?

Реґулус не може думати, тому що Джеймс настільки, бляха, близько до нього, що це приголомшливо. Його мозок перестає працювати, і він відчуває, що от-от відключиться, бо це Джеймс Поттер, і він такий теплий, і від нього так добре пахне, — кедром, травою і світанком, — і Реґулус не може зрозуміти, що, в біса, відбувається. 

Він себе не контролює, і це неприпустимо. Саме це повертає його до тями, під алкоголем чи без нього. 

Реґулус робить єдине, що вміє робити, коли втрачає контроль.

Наступає.

Паличка впивається в нижню частину щелепи Джеймса, змушуючи його різко вдихнути. Від цього звуку Реґулус ледь не падає на коліна. Якимось дивом, він досі стоїть прямо, рука не рухається, а паличка впивається в темну шкіру, яку він дуже хоче облизати. 

— Ти справді збираєшся проклясти мене, Блек? — запитує Джеймс. Реґулус посилює хватку, бо голос Джеймса трохи тихий, і від цього у нього скручується у животі.

— Відійди від мене. — чітко й повільно промовляє Реґулус. Він відчуває величезне полегшення, коли чує, що звучить як його звичайне, зле «я». Дякувати за це Салазару. 

— Ти впевнений? — запитує Джеймс. 

— Я зроблю тобі боляче. — легені Реґулуса відмовлять в будь-яку секунду. Його коліна тремтять, а в роті пересохло. 

Джеймс знову робить крок ближче, і Реґулус відступає. Ще один крок, і він зможе… ох. О ні. Там дерево. За його спиною дерево.

Джеймс вагається. Тримається поруч, але дає Реґулусу трохи простору і той його за це ненавидить. Тому що Реґулус бачить, що Джеймс намагається поводити себе шанобливо, навіть коли він… він що? Залякує Реґулуса? Чесно кажучи, він не розуміє, що відбувається. Його паличка досі погрозливо втискається Джеймсу під щелепу, але Реґулус не відчуває, що контролює ситуацію. 

Джеймс проводить рукою по волоссю.

— Слухай, Блеку, мені просто треба з тобою переговорити.

Це, напевно, якийсь розіграш. Має бути, і він на нього не попадеться. Він радше жуватиме скло, ніж дозволить Джеймсу Поттеру його принизити.

Реґулус збирається вивергнути ще більше отрути, надавити своєю паличкою трохи сильніше в останньому попередженні, щоб Джеймс відчепився, коли той каже:

— Лазарет. Я знаю, що це був ти. Ти дав мені мої ліки. Ти торкався мого обличчя. Нащо? Мені треба знати чому. Чому?

І, бляха. Легені Реґулуса спустошуються так раптово, що його ребра починають боліти ніби по ним вдарили батогом. Джеймс знає, що це був він, і він хоче знати чому. Але річ у тому, що Реґулус не знає, чому. Він картає себе відтоді, як зробив це. Бовдур. Так нерозумно. 

Тому що він ненавидить Джеймса. Джеймс у його списку помсти. Звичайно, не на самій верхівці, бо Реґулус, на якомусь рівні, хоче зберегти це гарне личко недоторканим якомога довше, але він у ньому. Джеймса чекає розплата, і вона буде здійснена рукою Реґулуса. 

Джеймс — одна з причин, чому Сіріус пішов. Джеймс — це все, що Реґулус зневажає. Джеймс — його антипод.

Джеймс… дивно на нього дивиться. 

Думка пронизує його, як стріла, що потрапляє в яблучко. Це розколює Реґулуса навпіл, — від бажання і страху. Джеймс виглядає так, ніби він чогось хоче, а Реґулус не в змозі визначити предмет цього бажання, тому що це означало б… Це просто… Ні. Не може бути. Це розіграш. Джеймс його розводить. Зараз його друзі вискочать з-за дерев і висміють Реґулуса за те, що він навіть на секунду допустив таку думку. 

А потім погляд Джеймса опускається до рота Реґулуса.

Тіло Реґулуса реагує так, ніби його підпалили. Але він на це не поведеться. Він сильніше за це. Він є господарем свого тіла, і воно підчиняється йому. І Реґулус каже ні.

Ні.

Джеймс не рухається. Він просто… витріщається. На Реґулуса. На його лице. І Реґулус переконує себе, що йому все здається. Це алкоголь. Реґулус п’яний і він втрачає свій глузд. Бо ну неможливо, щоб Джеймс думав про те, про що думає Реґулус. Тому що якщо… Якщо Джеймс Поттер… 

Ні.

Це розіграш, і Реґулус на це не поведеться. 

— Відчепися. — каже Реґулус, а потім посилає через свою паличку електричне закляття, яке розряджає шкіру Джеймса.

Він відскакує назад, лаючись. Широко розплющивши очі за окулярами, Джеймс підносить руку до шиї й витріщається на Реґулуса. 

— Боляче!

Реґулус відштовхується від дерева і дивиться на нього крізь ніс. 

— Це було просто попередження. 

І Джеймс. Джеймс, клятий, Поттер стогне, дивлячись на Реґулуса так, ніби ніколи його раніше не бачив, і каже:

— Бляха. 

І саме інтонація цього слова робить це. Подає натяк на те, що, можливо, це був не жарт, і Джеймс був… Джеймс був що?

Неможливо. Ні. 

Реґулус втікає. Він просто кидається до лісу, звертаючи вбік, щоб триматися ближче до узлісся, щоб не загубитися. Він не вперше у Забороненому Лісі й не востаннє. Поки він тримається на розумній відстані на краю, він знає, як з нього вийти. Він не зупиняється, поки не пройде скрізь захист, вгору по пагорбу. Через передпокій і вниз до підземель. 

Він пробігає через загальну кімнату, майже безлюдну о цій годині, і піднімається сходами так швидко, що його груди здіймаються, коли він штовхає двері до своєї кімнати. Вона порожня, дякувати Салазару. Він стягує з себе одяг так швидко, як тільки може, і залазить у ліжко. Майже силоміць зачиняє фіранки. Після двох заглушуючих заклять, Реґулус прикушує подушку і кричить. 

 

***

 

Інтерлюдія: ПОВ Сіріуса

 

Сіріус сірйозно (ха-ха) розмірковує над тим, щоб спробувати використати непомітне розширювальне закляття на власному сечовому міхурі. Бо якби він не був готовий луснути, йому не довелося б залишити Ремуса курити на самоті. Це просто, ну. Він майже буквально обмочився, і це, очевидно, не дуже б гарно виглядало.

Він глибоко в лісі, довкола темрява. Задовольняючи дурні фізіологічні потреби свого тіла, Сіріус вдихає. Йому завжди подобався запах Забороненого Лісу — мускусний, вологий і живий. 

Поряд тріскає гілка. Сіріус навіть не здригається. Він навіть не наляканий. Не те щоб Сіріус був безстрашним. Є речі, які лякають його, хоча він ніколи не зізнається в цьому нікому, окрім Джеймса. Просто у Забороненому Лісі не ховається нічого з того, чого він боїться. Істоти тут можуть завдати фізичного болю. Розірвати його тіло на шматки. Сіріус був там, робив це і пережив це. Він не боїться болю. 

Він закінчує свої справи та повертається назад тим же шляхом, яким прийшов. Ремус уже докурив сигарету, і, можливо, ще одну. Сіріусу подобається курити з ним разом. Це те, що належить тільки їм, адже Джеймс не виносить смаку тютюну. 

Сіріусу це подобається. І Ремусу теж. 

Він посміхається сам до себе, коли досягає узлісся. Вечірка має шалений успіх. Чим далі, тим більше людей танцює, — здається, під керівництвом Пандори, — і чимало пар цілуються.

Сіріус хотів би з кимось поцілуватися. Але він також хоче знайти Ремуса і трохи його подратувати. Задля розваги. Тому що Сіріусу весело, коли Ремус розлючений і дивиться на нього так, ніби хоче відкусити йому голову. 

Він оглядає галявину. Пітер з натовпом Гербалогів. Джеймс зник, як і Ремус. Гмм. Щось сталося? Мапа у Сіріуса в кишені, але щоб її дістати, йому треба трохи відступити назад до лісу. Він може перевірити, чи Ремус і Джеймс кудись пішли. О, якщо вони потрапили в біду, Сіріус когось вб’є. 

— Гультяю. — каже Ремус, виходячи з тіні та стаючи перед ним. 

Сіріус поправляє шкіряну куртку, потім перевіряє, чи волосся вкладене так, як треба, притримуване його чарівною паличкою. Він завдячує Марлін за те, що вона навчила його цього трюку, який допомагає тримати волосся подалі від обличчя, і бути впевненим, що він ніколи не залишиться без чарівної палички. Це він називає безпрограшним варіантом. 

Ремус тицяє йому в руку напій, який він одразу ж відпиває.

— О-о, дякую, Муні. — він увесь світиться. Ремус закочує очі. — Де Золоторіг? — запитує Сіріус, оглядаючись. 

Ремус підходить ближче.

— Хтозна. — каже він, а потім робить довгий ковток. Його адамове яблуко рухається, коли він ковтає.

— Розважаєшся? — запитує Сіріус. Він допиває свій напій, сподіваючись, що той його охолодить. Тут раптом стало спекотно. Не треба було розпалювати таке величезне багаття. 

Ремус знизує плечима.

— Вечірка виходить непогана. Ти в нормі?

Сіріус киває, дістає з кишені пачку сигарет. Простягає одну Ремусові. Той бере, і Сіріус помічає, — вже не вперше, — що в Ремуса дуже гарні руки. Чесно кажучи, він трохи заздрить. Сіріус хотів би мати такі руки. Типу. У нього дивовижні руки, Сіріус дуже задоволений його зовнішністю в цілому. Він гарячий, і він це знає, і весь світ це знає. 

Але в Ремуса дуже гарні руки та Сіріус думає про них дуже часто. 

Сіріус запалює свою сигарету першим. Він завжди так робить, бо тоді зможе піднести запальничку до обличчя Ремуса і дивитися, як світло танцює над веснянками, що розсипані на його переніссі. Те, як його очі, — золоті, наче зроблені майстерним ювеліром, — мерехтять і відображають крихітне полум’я, яке він тримає між ними. 

— Не проти, якщо я вип’ю? — запитує він, жестом показуючи на напій Ремуса, коли обидві їхні сигарети підпалені. 

Ремус передає йому напій, і Сіріус робить ковток. Йому це потрібно, бо в роті пересохло, і, відверто кажучи, це дуже незручно. Йому все ще занадто тепло, але з цим він нічого не може вдіяти.

— Звідки ти їх береш? — запитує Ремус, піднімаючи сигарету. 

— Є один паб на околиці міста у Гоґсміді, де їх продають. Але у мене в гуртожитку шість пачок. — каже Сіріус. — Я дам тобі стільки, скільки захочеш. Не хвилюйся за це.

Ремус посміхається, піднімає руку. Сіріус одразу ж пірнає під неї. Це одне з його найулюбленіших місць на планеті. Поряд з Ремусом. Торкатися Ремуса. Ремус так приємно пахне шоколадом і свіжим повітрям. Сіріус міг би запакувати запах Ремуса в пляшечку і носити її в кишені. Він робить його спокійніше. Допомагає йому сповільнитися. 

Сіріус ніколи не думав, що знайде когось, хто зможе змусити його сповільнитися. 

— Ого. Вау. — шепче Ремус. Сіріус підводить очі. Ремус жестом показує головою в бік вечірки. — Бет і Джо.

Сіріус примружується. Йому потрібна мить, але він знаходить їх. Вони на протилежному боці галявини, на самому краю, де закінчується захист. Він гадки не має, як Ремус їх побачив, бо їх майже не видно через тіні. Але вони там, стоять так близько одна до одної, що схоже, ніби вони цілуються. 

— Це сміливо. — бурмоче Сіріус. — Якщо хтось побачить… — його тіло здригається, і він знає, що Ремус це відчув, бо вони притиснуті одне до одного. 

Ремус зітхає. Киває.

— Я знаю, Гультяю. Знаю.

— Не звучи так сумно. — каже Сіріус, бо не може терпіти сумного Ремуса. Йому боляче. Глибоко всередині нього, в місцях, в яких він навіть не знав, що може боліти. Сіріус піде на все, щоб не дати Ремусові сумувати. 

— Ну. Це повне лайно.

— Що саме?

— Те, що я мушу ховатися, щоб бути з тим, хто мені подобається.

І це, ну. Так і є. Але…

— Тобі хтось подобається?

У голосі Сіріуса чується паніка. Чесно кажучи, він і справді трохи панікує. Його серце калатає, і йому просто… йому треба відійти. Він так і робить, а Ремус смішно дивиться на нього.

— Не роби цього. Тільки не знову.

— Що ти маєш на увазі? Хто… тобто… Муні! — Сіріус до біса схвильований. Його руки смикаються, і він стискає їх у кулаки.

— Ми говорили про це. Про Тома. Пам’ятаєш? — Ремус дивиться на нього.

— Я не… ти ж знаєш, мені байдуже, що тобі… — подобаються хлопці. Він не проговорює наступні слова, бо не хоче, щоб хтось підслухав. Це було б дуже погано для Ремуса. — Просто… Том був цілковитим ідіотом.

— Мерлінові яйця, Сіріусе. Минуло вже два роки. Ти просто ненавидів його без жодної причини.

— З причини! — викрикує Сіріус. Це не має жодного сенсу, але це не має значення, бо Ремус ще не сказав йому, хто саме йому подобається. А Сіріус повинен знати. Сіріус мусить схвалити це, бо він піклується про Ремуса, а Ремус мусить мати певні стандарти. — Він був з Рейвенклов. І занадто високий для тебе. Це виглядало смішно, чесно кажучи. І він поводився так, наче йому належала ця довбана школа. Том був підлабузником, Муні. Ти заслуговуєш на краще.

— Невже? — з викликом каже Ремус, очі його палають. Сіріус його розлютив.

У нього паморочиться в голові. Розлючений Ремус такий… чудовий. Сіріус може сперечатися з ним цілими днями. Йому це ніколи не набридає. Вогонь в його очах, те, як напружується шия, як пульсує жилка на лобі. Розлючений Ремус до біса гарний. 

— Так, ти заслуговуєш. — наполягає Сіріус. — Ти можеш отримати кого завгодно!

Ремус насміхається.

— Я не можу, і ти це знаєш. І розумієш, чому не можу. Я просто… бляха. Сіріус. Знаєш, що? Я надто п’яний для цього.

Він розвертається, щоб піти, а Сіріусу стискає серце.

— Ні. Стій, Муні. Зачекай!

Він прямує за ним. Біжить за ним, бо йому подобається сердитий Муні тільки тоді, коли він кричить на нього. Якщо він піде… Сіріус не зможе. Просто не зможе. Тож він біжить за своїм другом. Стає поруч з ним на крок.

— Ти не сказав мені, хто тобі подобається. — каже він тихим голосом. 

Ремус дивиться на нього таким поглядом, що Сіріусу хочеться вчинити щось безрозсудне. Стрибнути зі скелі, мабуть?

— Ти просто неймовірний, Гультяю.

Сіріус знизує плечима, бо вони його знають. Його та його проблеми. Його та його характер. Його нездатність робити щось правильно. Існувати, не дратуючи людей і ламаючи щось. Він — ходяча катастрофа, з нульовою емоційною зрілістю. Його мати роками керувала ним і розпинала його. Тож, чого Ремус очікував?

— Це лише я, Муні. — каже Сіріус. І в цьому так багато всього. Усе, що Ремус знає про нього. Те, що мало б змусити його ненавидіти, але чомусь не змусило. Ремус бачив найгірше в Сіріусі, а він все одно залишався. 

Ремус знає. Ремус бачить. Ремус, з незрозумілих причин, приймає, залишається і піклується. Для Сіріуса це майже занадто.

Ремус зупиняється. Дивиться на нього так, що це майже обпікає шкіру, змушує його пальці сіпатися. А потім вони обіймаються, і все знову стає добре. Сіріус вдома. З ним усе гаразд, і з Ремусом усе гаразд. І більше нічого не має значення.

 

***

 

Джеймс дає Ремусу один день. Він вважає, що це справедливо, адже вони спалили його ліжко в ніч на четвер, і досі його не полагодили. Після вечірки, їм довелося зібрати всі їхні чотири мізки до купи, щоб знайти рішення, щоб ніхто не дізнався. Вони впоралися в суботу ввечері, тож Джеймс подумав, що, можливо, Ремус нарешті йому все пояснить. 

Натомість у них з Сіріусом знову виникла безглузда суперечка через його джемпери. Суперечка, яка залишилась невирішеною, тому що Ремус здався, щойно Сіріус витягнув шоколадку і помахав нею перед ним. Потім вони згорнулися калачиком на нещодавно відновленому ліжку, взявши кожен по книжці, і читали годинами, поки голова Сіріуса лежала на колінах Ремуса. 

Пітер витріщався на них, не вірячи своїм очам. Джеймс просто знизав плечима. 

І все ж, Джеймс чекав. Він дав Ремусові суботній вечір, і ранок неділі. Це забагато часу, думає Джеймс. Часу, який Ремус використав нерозумно. Отже. Настав день неділі, і Джеймсу не залишилося нічого іншого, як вистежити Ремуса в бібліотеці. 

Він залишив Сіріуса з Пітером, який викликав його на партію в шахи. Вона триватиме деякий час, тому що вони обидва дуже добре грають та ненавидять програвати. Джеймс має час поговорити з Ремусом у спокої. 

Його друг-вовкулака сидить за великим столом, склонившись над декількома книжками. Джеймс помічає, що на Ремусі джемпер, який Сіріус взяв у четвер увечері. Він майже впевнений, що той не випраний.

— Ремусе, — каже Джеймс у знак привітання, опускаючись  на стілець поруч із ним. Він спирається ліктем на стіл і кладе підборіддя на руку. — Нічого не хочеш мені розповісти?

Ремус дивиться на нього довгу мить. Кліпає. 

— Говори конкретніше, Джеймс. 

— Чому ти тусувався з Реґулусом на вечірці? 

Підходить під «конкретніше»? Джеймс чомусь хвилюється, і йому важко тримати себе в руках. Його реакція може бути дещо неадекватною. Однак він не впевнений, чому. Тож він просто з цим змиряється. 

Ремус зітхає, а потім знизує плечима.

— Він староста. У нас добре пройшов патруль у поїзді і я…

— Ремусе. — Джеймс не може повірити, що він намагається провернути з ним це лайно. 

— Добре, — каже він, приймаючи поразку. — Він хотів сигарету. 

Джеймс моргає. Він якось одночасно і здивований, і не здивований тим, що Реґулус курить. Типу, він знав, тому що бачив це. Але також він подумав, що, можливо, це було під впливом Ремуса, а не те, що Реґулус сам шукав, чого б покурити. Здається, обидва брати Блек мають щось на кшталт залежної риси характеру. Гм.

— З яких пір ти куриш з Реґулусом Блеком? — Джеймс не хотів, щоб запитання вийшло таким кусючим, але вже як вийшло.

— Джеймс, про що це все насправді? — запитує Ремус, дивлячись на нього одним зі своїх «я не жартую» поглядів. 

Про що це все насправді? Джеймс не знає. Він не знає. Таке відчуття, що Ремус був близький з Реґулусом. Ділився чимось. І Реґулус не погрожував йому розчленуванням. Реґулус його не кривдив. Не відштовхував його. 

І хоча Джеймс з якихось незрозумілих причин вважає підлу сутність Реґулуса привабливою, — він мало не вибухнув, коли той здійнявся над ним з паличкою в руці й виголосив досить безжальне «це було просто попередження», — Джеймс хотів би, щоб хлопець підпустив його ближче. Хоча б раз. 

Він хоче відповідей, Джеймс. Він хоче знати, що сталося з Реґулусом. Чи не втік він з дому. Чи його ще можна врятувати. Джеймсу потрібно знати, чому він торкався його лиця у лазареті.

Чому?

Що все це значить?

Він не може запитати про це Ремуса. Він не може сказати Ремусу, що саме це він тут робить. Копається у пошуках відповідей, які він не знайде. 

Тож він обирає шлях, який, як він знає, відволіче його друга. 

— Ти ж знаєш, що Сіріус збожеволіє, якщо дізнається, що ти зблизився з Реґулусом. — каже Джеймс. 

Ремус нахиляє голову, в його очах проблискує невдоволення.

— Сіріус мені не командувач.

Джеймс пирхає.

— Облиш, Муні. Ти ж знаєш, що це не так. 

Ремус деякий час мовчить. Довше, ніж Джеймсу було б комфортно. Він хоче якось розірвати цю порожнечу. Сказати щось. Але він розуміє, що іноді Ремус потребує, щоб той почекав. Так що Джеймс змушує себе потерпіти. Він підставляє руки під стегна, щоб не соватися, хоча черевиком продовжує стукати по підлозі. 

— Ось в чому справа, Джеймсе, — каже Ремус. — Реґулусу дуже хотілося викурити цю сигарету. Це було очевидно, тому що він був п’яний. Якби я йому її не дав, він би пішов і попросив когось іншого, а Реґулус Блек — не найулюбленіша людина в цій школі. 

Джеймс киває, тому що все це правда. Має сенс. Тільки…

— І ти… подумав, що краще це будеш ти, ніж хтось інший? Я… чому?

— Бо він молодший брат Сіріуса, Золотороже. — каже Ремус, наче це все пояснює. 

— Ми ненавидимо брата Сіріуса, — невпевнено відповідає Джеймс. — Хіба ні?

— Ми ненавидимо, але ми також дбаємо про нього.

Джеймс відкриває рота. Знову його закриває. Він не знає, що сказати. Це для нього нова інформація. Він… ну, розгублений, але також здивований. 

— Справді? 

— Так, Джеймсе. Бо Сіріус ненавидить Реґулуса, але він помре, якщо з ним станеться щось погане. Ти знаєш, що йому не байдуже. У глибині душі. Він досі піклується. І це йому болить. 

І, гаразд, так. Ремус має рацію. Тепер, коли він це сказав, Джеймс знає, що це правда. Як щось, що він завжди усвідомлював, просто… не зважав. На задвірках свідомості. 

— Так. — каже він, розслаблено відкидаючись на стільці. — То ти поводився з ним добре заради Сіріуса. 

— Так.

— Зрозумів.

Джеймс відчуває таке полегшення, що мало не хихоче. Ремус не фліртував з Реґулусом. Нема ніякої таємної… стоп, що? Бляха. Джеймс майже падає зі свого стільця. Це те, через що він так переймався? 

Очевидно, що так. Мерлінові яйця, Джеймс у більшій халепі, ніж він думав, якщо він ревнував до Ремуса. Ремуса, з усіх людей! Ремуса, який обертається навколо Сіріуса, як планета навколо своєї зірки. 

— Що я хочу знати, — недбало каже Ремус, прориваючись крізь туман у мозку Джеймса. — Чому ти так, бляха, переймався, Джеймсе. 

— Та просто так.

— Джеймс.

— А?

— У тебе є рівно одна хвилина, щоб сказати мені, що закоханість, якої ти намагаєшся позбавитись — не пов’язана з Реґулусом Блеком, — каже Ремус, відкидаючись на стільці. — Або я особисто розколю твої мізки, і за допомогою екзорцизму вигоню з них це божевілля. 

Джеймс не знає, що таке екзорцизм. Але він знає, що Ремус не жартує. Він занадто, бляха, розумний. Хитрий. Спостережливий. Це тому, що він ніколи не підіймає шум. 

— Справа не в цьому. — відповідає Джеймс. Це ну… не зовсім так. Справа в цьому, але Джеймс також вважає, що тут є щось інше. Він цікавиться Реґулусом і небезпідставно. Він думає, що Реґулус щось приховує. і це може бути щось, що все змінить. 

Брови Ремуса торкаються лінії росту його волосся. 

— Муні, — повільно веде Джеймс. — Якщо я скажу, що підозрюю, що з ним щось сталося і я хочу з’ясувати, що саме. Якщо я скажу тобі, що думаю, що це щось, що можливо зробить Сіріуса щасливим, ти повіриш мені? 

Ремус випростовується, сідаючи прямо. 

— Продовжуй. 

— Я… я не хочу нічого казати, бо якщо я помиляюся, це ранить Сіріуса тільки більше. Я просто… намагаюся з’ясувати. Розумієш? Я хочу, щоб ти мені довіряв. Якщо я помиляюся, то я помиляюся і це ні до чого не призведе, і Сіріус не дізнається. Але якщо я маю рацію… Муні, якщо я правий, ми можемо їх воззєднати. 

Він чує різкий вдих Ремуса і розуміє, що його друг у справі. 

— Що тобі потрібно? 

— Мені треба, щоб Реґулус поговорив зі мною, — серйозно відповідає Джеймс. — Є якісь ідеї?

Ремус бубонить собі під ніс.

— Сигарети.

 

Саме так пізніше того вечора Джеймс опиняється під плащем-невидимкою, тримаючи в руках Мапу і вислизає зі школи до Гоґсміду. Ремус знає, — бо Сіріус сказав йому, — що на краю села є старезний паб, де продають маґлівські сигарети. Туди Джеймс і направляється. 

Він знає кожен куточок Гоґсміду як свої п’ять пальців. На п’ятому курсі, найгіршому курсі Сіріусового життя, вони майже щоночі разом тікали з замку, щоб випити з Розмертою. Вона знала, що вони порушують правила, але бачила, що з Сіріусом щось не так. Вона бачила його кокетливі посмішки та легкі жарти наскрізь і дозволяла їм випивати з нею. Джеймс підозрює, що вона думала так само як і Ремус думав з Реґулусом — краще з нею, ніж десь в іншому місці в неприємній компанії. Джеймс безмежно їй вдячний. 

Але сьогодні він не йде до «Трьох Мітел». Він проходить повз, надійно сховавшись під плащем-невидимкою, і прямує на околицю міста. 

У пабі темно, тому Джеймс не бачить, що робить підлогу такою липкою. Так навіть краще, бо Джеймс впевнений, що його знудило б, якби він побачив. Сховавшись в кутку, він стягує плащ і ховає його під одяг. Він одягнув шкіряну куртку Сіріуса, сподіваючись, що в ній буде менше схожий на учня. 

Він сідає за барну стійку і замовляє віскі. Не найкраща ідея — пити, коли йому завтра на заняття, але він сумнівається, що тут продають маслопиво. Якщо він обмежиться лише одним стаканом, то все буде гаразд. 

Чоловік наливає йому і без жодного слова ховає монети до кишені. Джеймс натягує свою найпрезирливішу посмішку, яка, як він усвідомлює, зовсім не така вже й презирлива, — але вже як є, і каже: 

— Чув, що у вас є сигарети на продаж. Дві пачки. 

Чоловік зупиняється, дивиться на нього. Джеймс впевнено витримує його погляд. Він може це зробити. І це спрацьовує. 

— Дайте мені хвилинку. 

Він зникає за барною стійкою. Джеймс повільно потягує віскі. Невдовзі бармен повертається, тримаючи в руках дві пачки сигарет, які він бачив у Сіріуса. Розрахунок проходить легко, і ось Джеймс має все, що потрібно, щоб заманити Реґулуса у розмову. 

Як же безглуздо, що йому довелося докласти таких зусиль, щоб змусити хлопця заговорити з ним. Але Джеймсу це трохи подобається. Те, що Реґулус не одразу зацікавився. Що йому доведеться над цим попрацювати. 

Джеймс сповзає зі стільця і прямує до туалету, що знаходиться позаду, щоб одягнути плащ-невидимку і вийти. На виході він проходить поряд зі стійкою, де туляться двоє чоловіків, і вловлює їхню розмову. Це зупиняє його на півдорозі. 

— …вдарити по Ліверпулю, щоб надіслати повідомлення. Ми набираємо силу. Швидко набираємо прихильників. — говорить один із них. — Відомо-Хто милостивий до тих, хто допомагає нашій справі. 

— Як виглядає ця допомога?

Джеймс підходить ближче, затамувавши подих. Чоловік, який проводить набір, відповідає: 

— Перше завдання — це, звісно, тест. Нам не потрібні слабаки, які не можуть витримати певних випробувань. 

Другий смикається на своєму місці.

— Я не збираюся нікого вбивати. 

— Поспішаєш, чи що? — гиготить вербувальник. — Розслабся. Ніхто нікого не вбиватиме. Лише налякаємо. Викликаємо невеликий переполох. Мені потрібен доступ до залізничного вокзалу Ліверпуля. Міністерство останнім часом охороняє місця, де скупчуються маґли. Треба їх прибрати. 

— Ніхто не помре?

— Люди будуть поранені, — каже вербувальник. — Але ми їх не вбиватимемо. Поки що.

Джеймса нудить. Жовч підступає до горла, і він знає, що якщо зараз же не забереться звідси, то зробить якусь дурницю. Щось, за що його вб’ють. Це неправильно — він повинен когось попередити, щоб могли захистити маґлів на залізничному вокзалі Ліверпуля. 

Намагатися побитися з цими двома тут і зараз нікому не поможе. Джеймс хороший дуелянт. Він до біса вправний, і він це знає. Але він ще дитина. І як би йому не хотілося грати в героя, в глибині душі Джеймс знає, що правильніше всього — залишатися в тіні. Так він врятує життя, переконує він себе. 

От тільки Джеймс не знає, коли вони планують атакувати. Його коліна тремтять, і він рясно пітніє, але Джеймс змушує своє тіло залишатися на місці. Послухати.

— Гаразд, — погоджується чоловік, якого вербують. — Коли?

— У годину пік завтра вдень. 

Джеймс вибігає з пабу так швидко, що штовхає кілька стільців. Хтось здивовано зойкає, але він не зупиняється. Він щосили хапається за плащ і біжить.  

Він не зупиняється, поки не добігає до крамниці «Медові Руці». Тут він змушений сповільнитися, щоб не розбудити власника, який живе нагорі, над крамницею. Серце калатає в грудях, кров шумить у вухах, Джеймс знаходить потайний хід і падає вниз, у прохід, що веде до Гоґвортсу. А потім знову біжить. Він мчить тунелем, наче у нього на хвості диявол, бо, відверто кажучи, так воно і є. 

Він вискакує з тунелю. Мапу ледь не розриває від того, як швидко він витягує її з кишені. 

— Урочисто присягаюся не затівати нічого доброго, — каже він. Потім знову біжить, слідуючи мапою, щоб уникнути патрулюючих старост, і знаходить шлях до кабінету Дамблдора. 

Ґарґулья дивиться на нього, кам’яна і поважна. Джеймс намагається вдихнути повітря. Його легені горять, і він відчуває легке запаморочення. Кінчики його пальців поколює від адреналіну. 

— Я не знаю пароль, — задихаючись, каже він Ґарґульї, його голос ледь чутно хрипить. — Але якщо ти не впустиш мене поговорити з Дамблдором, люди загинуть. — його голос тремтить, а з лівого ока витікає сльоза. — Будь ласка.

Ґарґулья рухається. Джеймс захлинається риданням полегшення і кидається вгору по сходах ще до того, як камінь закінчує рухатись. Його ноги вимагають, щоб він заспокоївся, дав їм перепочити. Він не слухається, летить сходами вгору через біль у м’язах і піт, що стікає по спині. 

Кабінет Дамблдора такий самий, як і завжди, хоча Джеймс не може сказати, що буває тут часто. Так, він часто потрапляє у неприємності, але з ними завжди розбирається Макґонеґел. Вона викликає їх до свого кабінету, сварить, залишає після уроків. Іноді замість цього вона дає їм печиво. Єдиний раз, коли Джеймс приходив сюди, був після нерозумної витівки Сіріуса. Тої, що мала б їх розсварити, але в підсумку зблизила. 

Він пам’ятає, як сидів тут і слухав, як Сіріус зривався, ридав, і казав Дамблдору, що пив, бо не знав, як інакше вгамувати біль. Що він не думав. Що він майже не був там. Він промовив ці слова, дозволивши Слинявусу їх підслухати, але він не мав цього на меті. Він не хотів цього. Він плакав і гриз нігті, щоб якось заспокоїтися. 

Він пам’ятає, як Сіріус ненавидів себе так сильно, що не міг зустрітися з Ремусом поглядом, коли той теж прийшов до кабінету.

Він пам’ятає, як Дамблдор сказав Сіріусу, що йому треба буде піти до Поппі після зустрічі, бо йому буде боляче, коли він усвідомить, що накоїв. Як він змусив Слинявуса пообіцяти, що той ніколи нікому не розповість. 

Джеймс пам’ятає, як Ремус розривався між гнівом через зраду і болісним розумінням того, що Сіріус зробив це не для того, щоб завдати йому болю, а щоб завдати собі болю, бо його демони взяли гору над ним. Що з їхнім другом коїлося щось дуже погане, а вони не змогли допомогти йому впоратися з цим, тому він закрутився так сильно і швидко, що поставив під загрозу чиєсь життя. 

Ремус майже одразу пішов до Тома за розрадою та порадою. Вийшовши з кабінету Дамблдора не озираючись, Сіріуса настільки це зруйнувало, що Джеймс попросив Еффі та Монті приїхати до Гоґвортсу, щоб допомогти йому.

Він пам’ятає, як Сіріус благав, щоб його виключили. Як Сіріус стояв на колінах перед батьками й казав, що не вартий їхнього часу. Просив вибачення за те, що «заплямував Джеймса» своєю дружбою. Джеймс не витримав. Він теж впав на підлогу і плакав разом із Сіріусом. Благав його зрозуміти, що люди роблять помилки, і це нормально. Те, що він зробив — не було добре, але навряд чи це був кінець. Джеймс любив Сіріуса. Усього його. Навіть його погані й темні сторони. 

Джеймс пам’ятає, як Ремус плакав у ліжку Джеймса щовечора допізна цілий тиждень поспіль, бо не міг залишатися з Томом, тільки не в Рейвенкловській Вежі. А Том не розумів. Не до кінця. Том не знав, що Ремус був вовкулакою. Він не міг знати. Ремус ніколи не хотів йому розповідати. Тож саме Джеймс тримав його у руках, коли той плакав, і питав, знову і знову, чому Сіріус так з ним вчинив. Чому саме він. Чому Сіріус.

Він пам’ятає місяці, які пішли на те, щоб це пережити. Повільно, але неухильно. Джеймс пробачив Сіріуса одразу, але Ремус з цим боровся. Джеймс ніколи не наполягав. Сіріус чекав. Він над цим працював. День за днем, день за днем. Маленькими жестами. Великими жестами. Сіріус показував Ремусові, що любить його і що він засвоїв урок. 

Він пам’ятає, як Ремус нарешті зрозумів глибину Сіріусової травми. Як йому було боляче. Наскільки жахливим було те, що сталося з ним на Площі Ґримо. Це не виправдовувало його вчинку, але вписувало його в контекст. Це заповнило прогалини та допомогло Ремусові зрозуміти, що він не єдиний, кому довелося мати справу з чимось важким. Можливо, Сіріус і не перетворювався на вовка кожного повного місяця, але він жив з постійним тягарем тортур від рук власної матері кожного дня. 

Він пам’ятає той день, коли Ремус пробачив Сіріуса, і вони поговорили. Це був перший тиждень шостого курсу. Він цілу ніч спостерігав за ними на Мапі в Астрономічній Вежі. Вони не поверталися до світанку. Джеймс підозрює, що саме тоді для них все змінилося, або принаймні коли Ремус усвідомив, що відчуває до їхнього друга, хоча він ніколи не питав про це. 

Сіріус не плакав відтоді, як сталася витівка. Жодної сльозинки. Якщо бути до кінця чесним, Сіріус і до того ніколи по-справжньому не плакав. Хіба що з Джеймсом. Наодинці. Але не перед іншими. Ніколи перед іншими. Це було свідченням того, наскільки він був розбитий, що не зміг втримати це в собі того дня.

Ох. Джеймс пам’ятає. Він ніколи не забуде. 

— Містере Поттер, — каже Дамблдор, заходячи до кабінету через маленькі двері ззаду, які, як підозрює Джеймс, ведуть до його кімнати. — З вами все гаразд?

І Джеймс хоче плакати. Він хоче зламатися. Але не може. На кону життя. Тож він робить сильний вдих і дивиться Дамблдору в очі.

— Сьогодні ввечері я був поза школою. Зайшов до пабу в Гоґсміді. Підслухав розмову двох чоловіків про Відомо-Кого. Вони планують напад. 

Він мусить зупинитися, перевести подих. Дамблдор пильно спостерігає за ним, але чекає. Вірить, що Джеймс дасть те, що йому потрібно.

— Ліверпульський вокзал. Завтра вдень, у годину пік. Один з чоловіків приведе підопічних. Вони казали… він казав, що це для залякування. Попередження. Відомо-Хто набирає силу, і все більше людей приєднуються до нього щодня. — Джеймс проводить руками по волоссю. — Зупиніть їх. Будь ласка.

І тоді він падає. Його тіло не витримує, адже він підтягнутий, молодий і здоровий, а ще він щойно пробіг увесь шлях від окраїни Гоґсміду до кабінету Дамблдора. Він вперше тримав у руках справжні людські життя, і що він знає про те, як бути героєм? Йому лише вісімнадцять! Це жахливо, усвідомлювати те, що одна помилка з його боку може приректи людей на смерть. Він не хоче такої відповідальності. Але якщо не він, то хто? Хтось мусить. Хтось повинен. Ця війна, яка назріває, про яку він чув, як шепотілися батьки… що ж. Її не виграють люди, які стоять осторонь і нічого не роблять. 

І все ж. Джеймс до біса виснажений і пригнічений, тож падає на підлогу.

Дамблдор швидко рухається, вигукуючи накази до своїх портретів. Він дістає свою паличку і викликає Патронуса, який відправляє Ґодрик невідомо куди або кому. Це вражає. Джеймсу треба навчитися так робити, коли він буде не в стані шоку. 

Джеймс лежить на підлозі, стримуючи сльози й намагаючись нормально дихати. Дамблдор пересувається навколо нього, відкриває доступ у своєму каміні та засовує в нього голову. Джеймс не чує, що він говорить, але це не має значення. Дамблдор бере на себе відповідальність. Він щось робить. 

Він збирається зупинити напад.  

Джеймс відчуває полегшення, і йому вдається трохи заспокоїти дихання. Він витирає сльози з обличчя, коли двері кабінету відчиняються, і всередину заходить Макґонеґел. Вона бачить Джеймса на підлозі та дивиться на нього двічі. 

— Поттере! З вами все гаразд? — вона присідає біля нього, допомагає йому встати. Вона підводить його до стільця і починає заварювати чай. — Потрібна мадам Помфрі?

Джеймс хитає головою.

— Ні. Я в порядку. Усе гаразд. 

Макґонеґел наливає йому чашку чаю, потім повертається до Дамблдора.

— Албусе! У хлопчика шок. Треба було покликати Поппі. 

— Цей молодий чоловік щойно врятував незлічену кількість життів, Мінерво. Він не хотів би, щоб я зволікав, — каже він. Потім він переводить блакитні очі на Джеймса і запитує: — Ви б не хотіли?

Той рішуче хитає головою.

— Ні, сер. Звісно, ні. Найважливіше — зупинити цей напад. 

Макґонеґел дивиться на нього дивним поглядом, але киває.

— Дуже добре. Албусе, що тобі потрібно?

Дамблдор обходить свій стіл і сідає на стілець. Фенікс на своєму сідалі спить. Джеймс розуміє. Він теж втомився. Дамблдор ставить Макґонеґел кілька запитань, а потім дає їй вказівки зв’язатися з кількома людьми, про яких Джеймс ніколи раніше не чув.

— Містере Поттер, будь ласка, випийте чаю, — каже вона. — Боюся, мені доведеться зняти з Ґрифіндору п’ятдесят балів за те, що ви вийшли за територію школи посеред ночі. 

Джеймс здригається, але киває. Він вважає, що це справедливо. Адже Ґрифіндор жодного разу не вигравав кубок школи відтоді, як він вступив до неї. Люди змирилися з тим, що поки він і його друзі поруч, це програшна справа. Але це все одно робить боляче.

Доти, доки Макґонеґел не посміхнеться і не додасть:

— І нарахувати Ґрифіндору сто п’ятдесят балів за надзвичайну стійкість і хоробрість, які ви продемонстрували сьогодні. 

З цими словами вона зникає вниз по сходах знову залишаючи його наодинці з Дамблдором. Джеймс посміхається. У Сіріуса буде серцевий напад, коли він дізнається, що Макґонеґел йому посміхнулася. Йому це ніколи не вдавалося, хоча він і намагався. Закоханість Сіріуса в їхню професорку з Трансфігурації добре відома.

— Містере Поттер, — каже Дамблдор. — Джеймс. Дозволите мені називати вас Джеймсом?

Він ошелешено киває.

— Звісно, сер. 

— Джеймсе, сьогодні ви зробили дещо вражаюче. — каже йому Дамблдор. — Розповісте мені, як це сталося?

Джеймс нахиляє голову. Вагається. Він не збирається віддавати Мапу чи плащ. Або розповідати причину, через яку він опинився у тому пабі. Але він також бачить, що Дамблдор просить бути ввічливим. Він може вимагати пояснень, і Джеймс не матиме іншого виходу, окрім як дати їх. 

— Ну, я пішов до цього пабу…

Джеймс розповідає йому історію, прикрашаючі деякі моменти та зберігаючи в таємниці Мапу і плащ. Він каже, що був у кабінці одразу за цими двома чоловіками, а не стояв поруч з ними. Каже, що використав закляття, щоб покращити свій слух. Каже, що був там, щоб купити алкоголь, але пляшка розбилася, коли він божевільно поспішав повернутися. Дамблдор не ставить це під сумнів. Здається, йому байдуже. 

Коли він закінчує, Дамблдор довго дивиться на нього, перш ніж заговорити. 

— Я вражений, що ви змогли стримати себе в руках. Зберегти спокій, щоб зібрати якомога більше інформації. Ви вчинили правильно. Як я вже казав Мінерві, ви врятули сьогодні багато життів, Джеймсе.

— Дякую, сер. — каже він, трохи ошелешений компліментом Дамблдора.

— Я так розумію, ви хочете приєднатися до програми підготовки Аврорів, коли закінчите школу. — каже Дамблдор. 

— Так, сер. Я думав стати професійним гравцем у Квідич, але поговорив з Френком Лонґботомом. Я розумію, що все набагато гірше, ніж здається на перший погляд, сер. Я хочу допомогти, — каже Джеймс. — І Сіріус теж.

Дамблдор киває.

— Дуже благородно. Дуже хоробро. Але я боюся, що програма Аврорів під загрозою. Містер Кравч бореться з цим і дуже переживає. А Аластор Муді не має можливості належним чином тренувати своїх людей. У Волдеморта є шпигуни у Міністерстві. Він має там вплив. Це вже не найкращий спосіб дати відсіч. 

Ці слова виливаються на нього, як відро крижаної води. Бо Джеймс хоче боротися. Він хоче захищати маґлів та маґлородців. Він хоче протистояти людям на кшталт Блеків, які так скривдили власну дитину, що вона не може дивитися на себе в дзеркало, не здригаючись.

Якщо бути Аврором — це не варіант… що ж, що ж. Має бути якась альтернатива. І Джеймс її прийме. Якою б вона не була. 

— Що ж нам робити, сер?

Notes:

Від авторки:

Відразу зазначу, що тут присутня розбіжність з каноном, тому я граюся з хронологією подій так, як вважаю за потрібне, щоб ця історія вдалася. Повністю усвідомлюючи, що малоймовірно, що Джеймс був завербований в Орден так рано, але також… Дамблдор відправив Гаррі на полювання за горокраксами у цьому ж віці, тож це не так вже й надумано. Йому байдуже, що його солдати занадто молоді, тож :)

Я також вигадую деякі інші речі, тому, будь ласка, не шукайте канонічної точності. Канон — це двоюрідний родич, який іноді з’являється, але більшу частину року ми про нього взагалі нічого не чуємо.

Крім того, СІРІУС НАСТІЛЬКИ ЗАКОХАНИЙ, ЩО НАВІТЬ НЕ ПІДОЗРЮЄ ПРО ЦЕ, ОМГ <3

Дякую за прочитання!

Chapter 7: Ми станемо героями

Notes:

Від авторки:
Вітаю вітаю!

Тут будуть Вульфстари, і трошки (кліпніть і не побачите) Бартілусів.

Попередження до розділу:
Згадки насильства/докази насильства
Згадки жорстокого поводження з дітьми (Знову Вальбурга)
Лайка!
Неявна внутрішня ґомофобія
Згадки війни

Ранкова пошта по понеділкам завжди метушлива. Голосна. Реґулус це ненавидить. Сови махають своїми крилами й створюють надто багато галасу. Листи та пакунки пурхають і з глухим стуком падають на чотири столи, часто перекидаючи чашки з чаєм або дзвенячи столовими приборами. Це йому допікає.

Але він вже до цього звик, тож Реґулус залишається незворушним. Він продовжує їсти свій сніданок, коли лист падає на коліна Доркас, вибиваючи з руки тост, який вона їла. Він не здригається, коли Еван отримує газету, і вона перекидає його чай, який виливається на штани Барті, що той аж підскакує з місця, проклинаючи сову Евана. Реґулус навіть не відривається від яєчні та чорної кави.

Сова матері Барті впустила лист на його тост. Він злісно на неї дивиться, і не піднімає його, доки не використає паличку, щоб висушити штани. Він сідає назад, вдивляється в лист так, ніби хоче спалити його силою думки. 

Реґулус ніколи не отримує пошти, тому він не звертає уваги, коли сова впускає пакунок, який б’є його по голові, а потім відскакує на стіл і перекидає його каву. Скорботними очима він спостерігає, як темна пляма розтікається, а потім обурено дивиться на сову.

Він не впізнає її. Ніколи її не бачив. Вона велика, і про неї добре дбають. Пір’я блискуче, пишне. Розумні очі спостерігають за ним, напевно, чекаючи на ласощі, яких вона не отримає. Не після того, як перелила його каву.

— Чия ти? — бурмоче він собі під ніс, крутячи пакунок у своїх руках. Він маленький і легкий. Трохи незграбно загорнутий у простий, коричневий папір.

Він підносить його до вуха і трохи трясе, але нічого всередині не брязкає. Гмм.

Реґулус починає розривати паперову обгортку, перш ніж його мозок встигає за його діями і його руки зупиняться. Він не знає, хто це надіслав, і що це таке. Це може бути якийсь розіграш. Це може бути… що це може бути? Єдині люди, які могли б надіслати йому щось, сидять поруч з ним, зайняті своїми листами або, у випадку Евана «Щоденним Віщуном».

Це може бути з дому, але малоймовірно. Його матір ніколи раніше не надсилала йому нічого. Вальбурга Блек не з тих, що надсилає неочікувані подарунки. Вона купує йому речі. Більше, ніж йому потрібно. Вальбурга одержима бажанням дати Реґулусу все найкраще, це можна побачити подивившись на його колекцію мітел за останні декілька років. Вона вважає, що накупляючи йому якогось лайна, вона компенсує брак усього іншого. 

Це ніколи не спрацьовувало із Сіріусом — він був надто зациклений на матеріальних речах. Він відмовлявся від усього і влаштовував істерики, які закінчувалися тим, що йому робили боляче. Або голодуванням. Або і тим, і іншим. З Реґулусом це теж не спрацьовує, але він розумніший. Завжди був розумнішим. Тож він знає, що треба дякувати та кивати головою, коли йому дарують подарунки, і Вальбурга здебільшого буде триматися від нього подалі. За винятком того, що вона дарує йому подарунки тільки тоді, коли вони мають сенс. Його день народження. Різдво. День перед поверненням до школи. Вальбурга Блек — не спонтанна жінка. А Оріон й вдиху не зробить без дозволу дружини, тож очевидно, що це не від нього. 

Реґулус мав би бути більш стурбованим, але правда в тому, що йому цікаво. Якщо хтось розігрує його, він із задоволенням заховає це у шафку, а потім спланує помсту. Йому цікаво і він хоче побачити, що всередині цього несподіваного подарунку, який він отримав. Тільки не тут.

Реґулус кладе пакунок до кишені, не відкриваючи його.

— Ого, — раптом вигукує Барті. — Що за чортівня з ним сталася?

— М? — Реґулус підводить очі, дивлячись, куди дивиться Барті.

Повітря вибиває з його легень. 

Джеймс запізнився на сніданок. Нічого страшного. Усі час від часу запізнюються на сніданки. Але він… Джеймс виглядає так, ніби бився з банші й програв. Він розпатланий, і ходить так, ніби його ноги не можуть його нормально нести. У нього пригнічений вигляд, а на щелепі починає розквітати синець. Прямісінько там, де Реґулус торкався його у лазареті. 

— Виглядає він лайняно, — коментує Барті, що змушує Реґулуса косо на нього подивитись. — Я не знав, що Поттер може виглядати лайняно. 

Реґулус нагадує собі, що йому треба дихати. 

Доркас спантеличено дивиться на Барті. Що Реґулус цілком розуміє, бо відколи це Барті помічає, як виглядає Джеймс? Еван відклав газету і дивиться на Поттера, стиснувши губи від занепокоєння, хоча Реґулус підозрює, що справа не в стані Джеймса, скільки в тому, що Барті помітив стан Джеймса. Барті, здається, вловив дивну обстановку і повернувся до читання листа від своєї матері. 

Реґулус зміг вдихнути та видихнути не виставивши себе дурнем. Зараз для нього першочерговим завданням є взяти себе в руки, щоб залишитися на місці, а не почати допитувати цілу школу під прицілом чарівної палички, з'ясовуючи, що трапилося. Щось відбувається, і Реґулус ненавидить не знати, що саме. 

Спочатку його руки, а тепер це. Хтось кривдить Джеймса? Ну, це дурниця. Хтось явно робить Джеймсу боляче. І Реґулус збирається їх вбити. Повільно. Болісно. Він збирається розтягувати це і насолоджуватися цим. 

Реґулус обводить поглядом усю залу. Ніхто не виглядає винуватим або задоволеним. Люди виглядають трохи шокованими. Голови повертаються, щоб подивитися, як Джеймс підходить до Ґрифіндорського столу і сідає поруч із Сіріусом.

Реґулус спостерігає, як Сіріус метушиться біля Джеймса. Він бере його обличчя в долоні та повертає туди-сюди, весь час розмовляючи з Джеймсом. Джеймс посміхається, каже щось у відповідь. Сіріус оглядає синець, наблизившись до обличчя Джеймса так близько, що вони могли б поцілуватися. Але Джеймса зовсім не турбують ні близькість, ні дотики Сіріуса.  

Реґулусу скуручує шлунок, кулак міцно стискається. Так сильно, що аж болить. Він повинен відвести погляд. Але Джеймс виглядає таким… втомленим. Переможеним. Ніби його світло трохи потьмяніло. І він це ненавидить. Більше, ніж він ненавидить його, — і себе за цю дурнувату закоханість, — Реґулус ненавидить те, що змусило Джеймсове світло потьмяніти. 

— Думаєш, хтось його кинув? — запитує Доркас. 

— Ні, — різко відповідає Реґулус. — У нього синці. Він побився.

Доркас нахиляє голову, її коси спадають на плече.

— Звідки ти знаєш?

Реґулус розсіяний, роздратований і, відверто кажучи, трохи не в собі, тому поводиться необережно. Він неуважний зі словами. Зі своїми виразами.

— Синець на щелепі. Якраз там, де Сіріус його торкається. 

— Гмм, — протягує Доркас.

Еван звужує очі на Реґулуса.

— Чому ти так звучиш?

Реґулус одразу випростується. Він звучить трохи роздратовано. І це справедливо, адже хтось завдає Джеймсу болю, і це не він. Йому це не подобається. Але все одно. Його друзі не мають дізнатися. Бляха. Він не може цього робити. Не зараз. Ніколи. Він повинен забиратися звідси, поки хтось не склав два і два. Салазар, бляха, Слизерин, він радше помре, ніж його викриють. 

— Мені це подобається, — каже він, сповзаючи з лавки, щоб встати. — Шкода, що той, хто вдарив Поттера, не вдарив його трохи сильніше. Прикро, що він досі стоїть на ногах.

Барті засміявся.

— Ти зловісний, Реґґі. 

Прилітає пізня сова і впускає другого листа на коліна Барті. Він одразу стирає посмішку з його обличчя, і Реґулус розуміє, що це від його батька. Барті не дуже добре відреагує, коли прочитає його. А Реґулус не може бути тут зараз, не тоді, коли у нього всередині все кипить, бо Джеймса поранили, і він не знає, хто це зробив. Еван зможе допомогти Барті цього разу. З листом його батька. У Реґулуса немає на це місця. 

Реґулус різко підводиться, вказуючи головою на вихід.

— Побачимося в класі.

Доркас протестує, але він не зупиняється. Не озирається. 

Реґулус відчуває, як пакунок пропалює діру в його кишені весь день, але у нього заняття, і він не має часу подивитися, що в ньому, до другої половини дня. Йому також було важко зосередитися на чомусь сьогодні, тому що вся школа говорила про Джеймса Поттера і бійку, яка, очевидно, у нього була. Спекуляції нестримно поширюються, особливо тому, що ніхто не взяв на себе відповідальність за синець на обличчі Поттера. 

Реґулус роздратований. Він хоче знати, хто це зробив, щоб він міг… щоб він міг зробити їм боляче. Частково він трохи вражений, адже Джеймс чудовий чарівник. Це факт, і допомагає те, що ніхто не намагається це заперечити. Так що, або його застали зненацька, або на нього напав ще кращий чарівник. Небагато учнів можуть його перевершити. Сіріус міг би, але Реґулус знає, що Сіріус радше помре, ніж скривдить Джеймса. 

Він посміюється, а потім розуміє, що вголос висміяв власні думки посеред лекції із Замовлянь і панікує. Він розкривається, і це смішно. Йому потрібно взяти себе в руки, поки ніхто не помітив.

— Гей, що з тобою, в дідька, відбувається? — запитує його Барті, бурмочучи під ніс. Сьогодні вони сидять за однією партою. Реґулус не може згадати, чому. Барті зазвичай сидить з Еваном, але сьогодні він сидить попереду них з дівчиною Ґрінґрас.

Він хмуриться на Барті, а потім знову дивиться на передню частину класу.

— Ні. — відрізає Барті. — Зі мною це не спрацює, Реґ. Ти поводишся дивно цілий день. Дивніше, ніж зазвичай. 

— Хіба? — Реґулус насупився. Він крутить кільце на середньому пальці, щоб чимось зайняти свої руки. 

Барті дивиться вниз, а потім до чортиків шокує Реґулуса, опускаючи руку на його руку, зупиняючи його пальці. Реґулус настільки розгублений, що не знає, що робити. Як реагувати. Він повністю нерухомий. Він ледве дихає.

Його друзі знають. Вони його не торкаються. 

Що Барті робить?

Барті нахиляється ближче.

— Я бачив, що ти отримав щось сьогодні поштою. Це від Вальбурги? — він дивиться на нього уважно, зосереджено. — Ти знаєш, я розумію. Паскудні батьки — це і моя доля.

Реґулус не може відповісти. Він дивиться вниз на їхні руки, потім знову на Барті, намагаючись донести до нього, що його мозок не почне функціонувати, поки Барті не перестане його торкатися. 

Барті замислюється на мить, перш ніж розуміє, що спричиняє Реґулусу дискомфорт.

— Це через те, що я торкаюся тебе, чи тому, що хлопець тримає тебе за руку? 

Реґулус давиться власним диханням. Його пальці смикаються під пальцями Барті. Що коїться? Що Барті робить? Допоможіть. Реґулус не може. Він просто… не може. Не з цим, що б то не було. До того ж вони сидять на уроці з чортових Замовлянь. Він що, здурів?

— Барті, — крізь зціплені зуби вдається вимовити Реґулусу. — Якого хріна?

Барті звик до Реґулуса. Його не бентежить ні лайка, ні огризання. Реґулус може вдарити його прямо зараз, а Барті просто засміється. 

— Дай мені відповідь, — і тоді Барті каже те, чого Реґулус не очікував. — Будь ласка. 

І що ж. Барті його друг. Він дружить з ним уже багато років. Перший друг, якого він знайшов у школі, бо щойно сортувальний капелюх вигукнув «Слизерин», Сіріус почав віддалятися від нього. Барті був там, чекав за столом. Він звільнив місце для Реґулуса і представився, з повними щоками, широкою усмішкою.

І, що більш важливе: Барті знає, як Реґулус ненавидить, коли його торкаються. Він знає. Він це поважає. Він поважав це роками. Тож, якщо Барті робить це зараз, то, можливо, тому, що Барті це потрібно. 

Трясця. 

Що, якщо Барті це потрібно? Чи може він це йому дати? Він не знає. Тому що є холод, і клітка з кісток, і наскільки б сильно Реґулус не хотів бути достатнім для своїх друзів… ну. Іноді він не може. Іноді він не спроможний. 

Але… Він може щось зробити. Дати йому щось. Хоч трішки, бо з усім цим він не може. Тож Реґулус ковтає і дивиться на Барті, з усіх сил намагаючись перебороти дискомфорт від чужої руки на своїй. 

— Мені не подобається, коли мене торкаються. — тихо каже Реґулус. — Будь-хто.

Рука Барті негайно відстороняється, але залишається поруч. 

— Гаразд. 

Реґулус витримує погляд Барті. Тепер, коли він його не торкається, він знову спокійний. Зібраний. Він не здригається, коли Барті нахиляється ще ближче. Реґулус вважає, що це божевілля. Барті з’їхав з глузду. Він завжди був трохи нерозважливим, трохи божевільним. Але це? Зовсім новий рівень. 

Вони знаходяться в самому кінці класу Замовлянь, тож їх ніхто не побачить, якщо не обернеться, щоб подивитися. І все ж. Реґулус не розуміє, що Барті намагається зробити. Намагається довести. Він просто знає, що урок Замовлянь для цього не підходить. 

Саме тоді Реґулус помічає, що Барті не дихає.

— Що, бляха, з тобою сталося? — запитує Реґулус. 

Але він залишається на місці. Він не рухається. Він відчуває тепло від шкіри Барті, так близько до нього. Через це йому хочеться відсторонитись, але Реґулус не боягуз. Він не боягуз. Він відчуває, що Барті його випробовує. Він пройде це випробування. Чого б це не коштувало. 

Барті відступає. Просто так. Без попереджень. Без пояснень. Він відкидається на спинку стільця, потім залазить у кишеню і дістає листа. Реґулус одразу впізнає почерк.

І він розуміє. Барті має рацію, що паскудні батьки — те, з чим вони мають багато спільного в житті. Бо батько Барті ще гірший за Вальбургу. Вальбурга принаймні намагається балувати Реґулуса, навіть якщо у неї паршиво це виходить. Бартеміус Кравч дбає тільки про свій публічний імідж. Нічого більше. Його син є або інструментом для просування його денного порядку, або перешкодою, яку треба прибрати з дороги. 

— Прочитай. — каже Барті, поклавши листа на сторону парти Реґулуса. 

Він штовхає його від себе.

— Ні.

Барті на нього хмуриться.

— Я сказав тобі прочитати. 

Реґулус знизує плечима.

— Мені й не треба. Твій батько сказав якусь дурницю, і ти хочеш йому помститися. 

Барті спостерігає за ним, і його брова починає сіпатися. Це у нього така особливість, коли він нервує або наляканий. До Реґулуса тільки зараз дійшло, скільки ж, бляха, мужності треба було набратися Барті, щоб підступитися так близько. Доторкнутися до його руки. Барті — не як Доркас. Якщо він відкриває щось подібне про себе, він не зможе впоратися з цим належним чином. 

От тобі й дивне усвідомлення посеред довбаного уроку Замовлянь. 

Чесно кажучи, Реґулус вважав себе розумним. Як йому знадобилося стільки часу, щоб зібрати все до купи, він сам не розуміє. 

— Він — недостатньо вагома причина, Барті. — каже Реґулус.

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо ти хочеш трахнутись з хлопцем, роби це заради себе. А не для того, щоб йому помститися.

Тепер настала черга Барті вдавитися власним диханням. Він починає кашляти, і так голосно, що привертає увагу професора Флитвіка. Він звертає увагу класу, щоб запитати Барті, чи все з ним гаразд. Барті вдається підтвердити, що все добре. Заняття продовжується.

Погляд Евана на мить затримується, але Реґулус киває, даючи йому зрозуміти, що все під контролем. 

Барті робить глибокий вдих, кладе лист від батька до кишені. Постукуючи пальцями по столу, він скоса поглядає на Реґулуса. 

— Це те, що ти робиш?

Реґулус на це не попадається.

— Мені не подобається, коли мене торкаються.

— Зовсім? — голос Барті трохи надламується. Ледь помітно, але Реґулус не може це ігнорувати. Не може, бо Барті — його друг, і він робить усе можливе, щоб достукатися до Реґулуса про те, що його лякає. 

Серце Реґулуса закрижаніло. Клітка з кісток навколо нього. Жорстка, мертва і груба. Але був час, коли це було не так. І Барті був першою людиною, яка показала Реґулусу справжнє значення дружби. Тоді, коли Реґулус був не проти обіймів, Барті був першою людиною, окрім його рідного брата, яка обійняла його. Згодом вони виросли, і їхні стосунки стали складнішими, адже вони тепер хлопці, а хлопці не надто багато говорять про почуття. У всякому разі, не Реґулус.

І ось Барті. Просить про допомогу, як може. Реґулус не в змозі його ігнорувати. І не проігнорує. 

— Ну, ні, — признає Реґулус. — Думаю, я міг би насолоджуватися цим, з правильною людиною. 

Барті робить довгий видих. Він відкриває рота, щоб запитати ще щось. Сказати ще щось. Але Флитвік закінчує заняття. З нізвідки. Реґулус навіть не помітив, що пройшла година.

Вони збирають свої речі в тиші та виходять з класу. Еван їх наздоганяє, але перш ніж Барті повертається до звичного себе, він дарує Реґулусу таємну, вдячну усмішку. Тільки для нього.

Реґулус закарбовує її в пам’яті.

***

 

У Джеймса болить все. Усюди. У нього болить там, де не мало б боліти. Це трохи соромно, але він нічого не може з цим вдіяти. Він ледве доживає до кінця дня. Правда в тому, що йому це вдалося лише тому, що Сіріус не відходив від нього ні на хвилинку. У якийсь момент Джеймса тягнули по коридору Сіріус і Ремус, тому що його ноги просто не слухалися. Настільки він виснажений і знесилений. 

Він ні про що не шкодує. 

Тому що завдяки дуелі з Аластором Муді минулої ночі, Джеймс виборов собі місце в Ордені Фенікса. Він настільки задоволений собою, що міг би пробігти мільйон кіл навколо озера, як тільки його тіло відновиться після перенесеного. Аластор Муді — безжальний дуелянт. Він також став новим коханням Джеймса, у платонічному ви настільки вражаючий, що я хочу бути вами, коли виросту сенсі. Цей чоловік неймовірно рухається. Він трохи несповна розуму, але Джеймс не має нічого проти божевілля. Особливо, коли воно призводить до таких вражаючих навичок. 

— Ми майже на місці. — бурчить Сіріус, практично самотужки несучи Джеймса сходами до їхньої кімнати. 

Вони самі, напівдорозі на підйомі по сходах. Ремус пішов до лазарету, щоб умовити Поппі дати йому зілля, яке допоможе Джеймсу швидше одужати. Пітер у Теплицях, тому що у нього продвинута Гербалогія, і його заняття тривають додаткову годину в понеділок після обіду. 

— Мені потрібна хвилинка. — хрипить Джеймс.

Сіріус зупиняється, дивиться на нього. Потім він підхоплює Джеймса на руки, як наречену, і несе його решту шляху. Сіріус штовхає двері їхньої кімнати, і вони разом завалюються усередину.

— Бляха, Золотороже, ти важкий. — бурчить Сіріус. 

Вони навіть не доходять до одного з ліжок, натомість падаючи на підлогу, на якій так багато розкиданих речей, що це практично матрац.

Джеймс стогне і перевертається на спину.

— Ґодрику, змилуйся.

Сіріус хитає головою, перевертається на спину поруч з Джеймсом, так що вони опиняються пліч-о-пліч, обличчями до стелі.

— Розкажи мені все.

Джеймс посміхається, наперекір болю. Сіріус чекав цілий день, щоб почути подробиці, адже Джеймс не міг відкрито говорити про Орден там, де їх могли підслухати. Знаючи свого найкращого друга, свого брата, Джеймс не сумнівається, що для нього це було буквально тортурами. І все ж, він покірно чекав, і допомагав Джеймсу пережити день, жодного разу не поскаржившись. Гаразд, можливо, він скаржився пару разів, але Джеймс не тримає на нього зла. 

— Я ходив до Гоґсміду, бо мене підбив на це Ремус. — каже Джеймс. Він почувається повним нікчемою, брешучи Сіріусу, але він не може сказати йому справжню причину, через яку був у селищі.

Реґулус.

Джеймс замислюється, чи викурив він вже сигарету. Чи посміхнувся він, побачивши його записку. Він хотів перевірити, але не міг подивитися під час сніданку, щоб Сіріус не помітив. Не тоді, коли Сіріус переживав через Джеймсові синці. А потім у нього не було можливості під час обідньої перерви, бо вони всі запізнювалися, а Джеймс був напівмертвий на ногах і все таке. Джеймс хоче думати про Реґулуса. Але не зараз. Він не може думати про Реґулуса зараз. 

Сіріус хмикає, ніби це виправдання цілком правдоподібне, що так і є. Джеймс ніколи, ні разу не ігнорував чийогось виклику. 

— Так чи інакше, я був там, зі своїм плащем, у цьому брудному пабі на околиці містечка, — пояснює Джеймс. — І я почув, як ці двоє розмовляли про напад на маґлів. Це було… Я хотів зробити щось прямо там і тоді. Але… я знав, що це буде нерозумно. Я не знав достатньо, і я подумав, що в цьому можуть бути замішані інші люди, тож, напавши на цих двох, я насправді нікого б не захистив, розумієш? Тож я просто… сховався і слухав. 

— Ось чому ти — Капітан з команди по Квідичу, а я — злиденний відбивач. — сміється Сіріус. — Я б почав кидати прокльони направо і наліво. 

Джеймс хихикає, а потім стогне, бо йому боляче.

— Я знаю.

— То що ти зробив? — запитує Сіріус. 

— Я потягнув свою дупу назад до замку, як тільки дізнався те, що мені було потрібно, і пішов до Дамблдора. Він одразу мені повірив і почав віддавати накази своїм портретам, а потім покликав Мінні. — Джеймс усміхається Сіріусу, який повертається обличчям до друга. 

Сіріусові брови злітають вгору.

— Ти не казав мені, що в цьому замішана Мінні!

— Я кажу тобі зараз. — каже Джеймс, сяючи. — Це було неймовірно, Гультяю. Дамблдор був таким… таким вражаючим. Він також надіслав Патронуса з посланням. Нам треба цим зайнятися. Навчитися це робити. А потім прийшла Макґонеґел і посміхнулася мені!

— НІ.

— Так!

Сіріус одразу ж починає кататися по підлозі, скиглячи.

— Як ти міг, Золотороже! Ти ж знаєш, які у мене почуття до неї! Як ти міг вкрасти в мене кохання мого життя?! — він такий драматичний, влаштовує цілу істерику через одну-єдину посмішку.

Джеймс сміється, а потім бурчить.

— Бляха, Гультяю. Не сміши мене. Мені боляче. 

Сіріус зупиняється, дивиться на нього. Він обурений, і це так до біса смішно, що Джеймс ледве стримується, щоб не засміятися знову.

— Ти на це заслуговуєш! Не можу повірити, що ти змусив її посміхнутися тобі.

Сіріус знову валиться на спину, драматично розкинувши руки по боках. Його волосся розвівається довкола голови, чорне, блискуче, і відверто дивне як для хлопця. Сіріус дуже ним пишається.

— Ти хочеш почути про дуель чи ні? — запитує Джеймс, підіймаючи обидві брови, щоб підкреслити на цьому увагу. 

Сіріус переповзає через одяг, щоб знову наблизитися до Джеймса. Той янгольськи кліпає віями.

— Давай. 

Його очі сяють. Сіріус любить авантюри. Це його безрозсудна сторона, яка шукає гострих відчуттів. Сторона, відповідальна за багато грандіозних ночей, більш ніж справедливу частку травм, але завжди, завжди, за добре проведений час, незважаючи ні на що. 

Джеймс опирається на лікоть, намагаючись залишатися стриманим. 

— Після того, як Мінні пішла, прибув Муді. Ну, знаєш, другий за посадою у відділі Аврорів у Міністерстві. 

Сіріус киває.

— Мої батьки ненавидять його майже так само, як ненавидять Кравча. 

— Ну, от він з’являється, так? І Дамблдор такий… «Джеймсе, ви сьогодні врятували життя, і показали навички, які нам дуже потрібні» і я, бляха, вирячився, як півень, Гультяю. Уяви собі. Дамблдор сказав мені, що в мене є навички! 

Сіріус енергійно киває. Джеймс продовжує.

— Він захотів мене завербувати, прикинь? Він сказав, що програма Аврорів скомпроментована, тому що у Волдеморта є шпигуни у Міністерстві, і стає все важче і важче цьому протистояти.

Очі Сіріуса блищать. Він так схвильований, що його щоки трохи почервоніли. 

— Гаразд, значить, Орден, так? Це те, що ти казав. 

— Саме так. Орден Фенікса. — каже Джеймс, і його голос звучить трохи замріяно, але, хто може його звинувачувати? Це таємна організація, яка бореться зі злом. Маленький Джеймс Поттер отримав би серцевий напад, якби дізнався, що одного дня його завербують до організації його мрії. Він врятує світ! Зі своїми друзями! 

— І щоб потрапити в нього, треба битися на дуелі з Муді? — нетерпляче запитує Сіріус. Щиро. 

— Так. Це важко, Сіріусе. Він з біса вправний дуелянт. Він надер мені дупу, — каже Джеймс, кривлячись. — Але ти не мусиш його перемагати. Ти повинен довести, що ти вправний. Що ти не розгубишся.

Сіріус підводиться, схвильовано розмахуючи руками. Він теж носить кільця. Джеймс намагається про це не думати, бо це нагадує йому про Реґулуса. Він не хоче думати про Реґулуса, коли він із Сіріусом. 

Сіріус дивиться на підлогу, навмисно уникаючи Джеймсів погляд. Він знімає перстень з великого пальця, а потім одягає його назад — нервовий тик, який Джеймс впізнає.

— Думаєш, вони дозволять мені спробувати? — запитує Сіріус, жуючи нижню губу. — Вони не повинні. Авжеж. Я б не дозволив мені спробувати. Тобто, ну, я Блек. Але все ж? Це було б добре, Золотороже. Я зроблю все, що завгодно.

Джеймс посміхається до нього з того місця, де він лежить на підлозі. 

— Ти ж не думаєш, що я дозволив їм завербувати мене в організацію по боротьбі зі злочинцями без однієї-двох вимог, чи не так?

Очі Сіріуса дуже широко розплющуються, дика посмішка починає викривляти його рот. 

— Я сказав, що приєднаюся лише тоді, якщо вони візьмуть і тебе, — щиросердно каже Джеймс. — Муді викличе тебе на дуель у неділю в Гоґсміді. Ремуса теж. І Пітера. 

— Так, чорт забирай, так! — Сіріус кидається на Джеймса. Джеймс крекче, бо йому боляче, але він не відпускає. 

Сіріус міцно його обіймає. Обидва хлопці лежать на підлозі, сплутавшись один з одним так, що важко сказати, де починається один, а де закінчується інший. І так і має бути, бо Джеймс не знає, хто він без Сіріуса, а Сіріус не знає, хто він без Джеймса. Вони брати. Найкращі друзі. Споріднені душі. 

Насправді Джеймс впевнений, що для того, що вони поділяють, ще не придумали слова, і це добре, бо воно унікальне. Це їхнє. І це назавжди. 

Ремус і оком не змигнув, коли увійшов і побачив на підлозі посеред кімнати згорнутих разом Сіріуса і Джеймса. Він сідає поруч із ними, схрестивши ноги, і уважно слухає, як Джеймс і Сіріус переказують йому всю історію. 

Тепер, коли Сіріус почув історію, він заповнює прогалини. Ще одна драматична проява істерики, коли Джеймс розповідає Ремусу, що Макґонеґел йому посміхнулася, що змушує Ремуса подивитися на Сіріуса з любов’ю, яку Джеймс хоче перелити в пляшку і тримати її на тумбочці, щоб давати Сіріусу, коли йому насняться кошмари. 

Якимось чином під час розповіді, Сіріус перебирається ближче до Ремуса і тепер його голова лежить на колінах Ремуса, а ноги досі переплутані з ногами Джеймса. Вони дозволяють йому, бо знають, що Сіріусу це потрібно. Близькість. Дотики, які не завдають болю. Тепло і любов, яких він не знав в оселі, яку ніколи не міг називати домом. 

— Тож, Муні, — каже Сіріус, дивлячись на Ремуса з його колін. Ремус дивиться вниз, посміхаючись йому. — У неділю ми будемо битися на дуелі з Муді, щоб нас теж прийняли до Ордену. 

У Ремуса відкривається рот. Він дивиться на Джеймса. 

— Справді? І я теж?

Серце Джеймса обливається кров’ю. За його друга. За невпевненість на його обличчі. За непевну надію в його голосі, ніби він не може повірити, що вони йому дозволять. Кров’ю обливається, бо Ремус завжди такий. Завжди думає, що він недостатньо хороший. Що він другий варіант. Ніколи не гідний того хорошого, що з ним трапляється. 

Він настільки схожий на Сіріуса, що Джеймсу стає зрозуміло, чому вони не можуть розібратися у своїх почуттях. 

— Так, Ремусе. І ти теж. — суворо каже Джеймс. — В них немає з цим жодних проблем. Віриш чи ні, але Муді був радий, що до їхніх лав приєднається вовкулака. Вони вважають, що це допоможе мати різні погляди. І я сказав їм, що ти до біса вправний у Захисті від Темних Мистецтв. 

Щоки Ремуса червоніють. Він відкриває рота, знову його закриває. Сіріус смикає за передню частину сорочки, щоб привернути його увагу.

— Муні? Ти неймовірний у Захисті від Темних Мистецтв. 

Джеймс затамовує подих, бо Ремус виглядає так, ніби збирається щось зробити. Йому треба дати їм простір. Але йому боляче і він дуже виснажений.

— Справді? — запитує Ремус, все ще дивлячись вниз на Сіріуса. 

Джеймс бере одне з принесених Ремусом зілль і повільно відстороняється від них, щоб сісти та випити його. Ні Сіріус, ні Ремус не звертають на нього уваги.

— Так, — каже Сіріус. Його рука досі тримає Ремуса за сорочку. — І Ордену Фенікса дуже з тобою пощастить. Зрозумів?

Джеймс випиває зілля. Його серце калатає в грудях, наче це у нього момент з хлопцем, який йому подобається, але серйозно. Це важливий момент. Джеймс відчуває це до мозку кісток. Якщо Ремус просто… якщо він скоротить відстань між ними, Сіріус дозволить йому. Джеймс знає. 

— Гаразд. — каже Ремус. Так тихо, що Джеймс ледве чує.

— Добре. — відповідає Сіріус. Потім кліпає, дивиться на руку, що все ще смикає Ремуса за сорочку, і відпускає.

Джеймс мусить прикусити розчарований стогін.

— Я втомився, Муні, — каже Сіріус. — Цілий день тягав по школі Золоторога. 

Ремус гуде, на його губах з’являється легка посмішка. 

— Зрозуміло. І це моя проблема, бо…? 

Сіріус посміхається до нього, і Джеймс ніколи не бачив, щоб ця посмішка була спрямована на когось іншого, окрім Ремуса. Він не здивований, що Ремус від цього дуже легко здається. Без жодного слова, Ремус запускає руку у волосся Сіріуса і починає перебирати пальцями по його шкірі голови. Це те, що робить тільки Ремус. Вперше він зробив це одного дня на третьому курсі, коли Сіріус отримав жахливого листа від матері та не переставав ридати, і відтоді Сіріус не дає йому це припиняти. Навіть Джеймс не торкається його волосся ось так. 

Сіріус видає звук, який звучить тривожно по-котячому, особливо від того, чия анімагічна форма — собака. Але Джеймс не коментує. Він просто відкидає голову назад і заплющує очі. Він втомився, але він вдома і люди, яких він любить, у безпеці. Він може трохи відпочити. 

Chapter 8: Поцілуй мене

Notes:

Від авторки:
Гей, гей!

Слухайте, цей розділ змусив мене хихотіти, коли я його писала, бо в ньому Бартілуси ТА Джеґулуси. Реґулус не знає, що із собою робити, але я скажу: добре для нього.

Трохи Вульфстарів (їх буде більше у наступних главах, обіцяю!)

Попередження до розділу:
Згадки/обговорення ґомофобії та внутрішньої ґомофобії
Обговорення поганих батьків/недогляду за дітьми/жорстокого поводження
Лайка!
Коротка згадка про психічну маніпуляцію (газлайтинг) (активно в розділі не спостерігається, лише згадується, що хтось робить це з кимось іншим)
Згадки можливої смерті у майбутньому
Згадки можливого нападу тварини у майбутньому
Тривожність
Згадки того, що хтось хворий (ніхто не хворіє, але думають, що можуть бути хворими через нервозність)
Сигарети — хоч в цьому розділі ніхто й не курить!

Насолоджуйтеся! :)

Реґулус по лікті занурений у приготування зілля, коли Барті без попередження заходить до кабінету. Вперше з моменту їхнього знайомства в одинадцять років, Реґулус не надто радий бачити Барті. Насправді йому незручно. Йому потрібно зосередитися на тому, що він робить, і якщо Барті знову буде поводитись дивно без причини, Реґулус його звідси вижене. Він якраз збирається це сказати, коли чує як Пандора заходить слідом за Барті. Доркас іде ззаду. 

— Де Еван? — це перше, що запитує Реґулус, бо його відсутність настільки очевидна, що він хоче дати Барті по голові за ту витівку, яку той вчинив вчора на уроці Замовлянь. 

Еван помітив, що Барті дивно поводився із Реґулусом, і відтоді не в гуморі. Минулої ночі в їхній кімнаті було так незручно, що Едвард, блядський, Селвін запитав у Евана, чи все з ним гаразд (Селвін напряму розмовляє тільки з Еваном. Він уникає Барті й Реґулуса, як лихоманки). 

Барті намагається удавати, що нічого не сталося, і бреше Евану, коли той запитує, чи щось відбувається. Барті не дуже добре вміє це робити, тож білявий хлопець може точно сказати, що Барті бреше, і це тільки ще більше занепокоює Евана. Реґулус намагається триматися осторонь, тому що він тут не для розведення драми, а ще він не зовсім розуміє, що і навіщо робив Барті.

— Десь дується, — відповідає Барті, нічого не втямивши. — Він не говорить, чому, але він у поганому настрої. Як би там не було — переживе. — Реґулус ошелешено дивиться на Барті. Він справді нічого не помічає, чи просто намагається обманути себе? Реґулус не може сказати. 

Реґулус вважає, що Барті потрібна допомога. Їм всім потрібна, якщо бути чесним, але він не надто на цьому зациклюється. 

Барті знизує плечима. А потім:

— Відволічись від того, чим зараз займаєшся, Реґ. Ти маєш це вислухати. 

Реґулус напружується, як тятива лука. Це звучить так, ніби Пандорі наснився ще один сон. Він зітхає і відкладає свій ніж та пелюстки лаванди, які він підготовлював для зілля сну. Він робить його партіями, але зілля не може стояти надто довго, інакше воно втратить ефект, тому він приходить сюди щонайменше раз на тиждень, заварює лаванду, асфодель і ще близько семи інгредієнтів, щоби виспатися, чорт забирай. 

Він зменшує вогонь, щоб зілля кипіло, а потім відходить від столу, щоб стати перед друзями. Уніформа Доркас за ніч зазнала змін, що викликає у Реґулуса легку підозру. Питати він за це не буде.

Спідниця Доркас стала коротше, ніж раніше, але не настільки скандально, щоб за це їй призначили відпрацювання. Вона пришила дві шпильки до сорочки і додала маленьку срібну кліпсу до краватки Слизерину. Реґулусу дуже подобається кліпса, адже він дуже любить срібні прикраси. Золоту не місце на тілі. 

— Пандора бачила сон. — виголошує Доркас. 

От і почалося. 

— Коли? — запитує Реґулус.

Доркас посміхається.

— Щойно. Вона дрімала на твоєму ліжку. 

Реґулус кліпає на цю інформацію, але це вся реакція, яку вони отримають. Пандора дрімає в їхній кімнаті не вперше. Чи подобається йому, що це було на його ліжку? Ні. Чи збирається він робити з цього велику проблему? Теж ні. Тому що це Пандора, а Пандору треба захищати. Навіть від самої себе. 

Він проводить рукою по волоссю, потім киває. 

— Ну?

Пандора підіймає голову вгору, ніби прислухаючись до когось, хто зависає над нею. Вона киває, а потім переводить погляд на Реґулуса. 

— Там був вовкулака. Ти в небезпеці. 

Реґулус стогне. Тільки не знову. Хіба моторошного сну про печеру було недостатньо? Чому підсвідомість Пандори так і наражає його на небезпеку? Реґулус вважає, що це нечесно. Його життя й так досить паскудне і без божественного втручання, яке хоче зробити його ще гіршим. До того ж він уже в небезпеці. Або буде, коли повністю реалізує свій план помсти. 

— Реґ, — із застереженням у голосі каже Доркас. — Якщо Пан говорить, що ти у небезпеці, значить так і є. Ми повинні бути готові. 

Я вже готовий. Але він цього не говорить, тому що не розповідав їм, що планує робити. І не впевнений, що розповість. У його плані є кілька невирішених питань, з якими йому важко розібратися, а тому поки що їх ігнорує. 

Барті схрещує руки на грудях.

— Доркас має рацію. 

— Звичайно ж я маю рацію. 

Реґулус закочує очі.

— Гаразд. Вовк загризе мене до смерті, так?

— Ні. — каже Пандора, накручуючи на палець пасмо довгого світлого волосся. — По-перше, мої сни не буквальні. Вовк уособлює певну загрозу. Небезпеку як поняття. Не справжнього вовка. 

— Має сенс, — відгукується Доркас. — Реґулус впорався б з вовком. Навряд чи він його вб’є. Він до біса швидкий і хитрий.

— Тоді що? — запитує Барті.

— Що б це не було, Реґулусу воно загрожує. Він у небезпеці, і у нього два варіанти: довіритись оленю або піти самому. — спокійно пояснює Пандора. 

Реґулус настільки здивований появою нової тварини у цьому і без того божевільному сценарії, що майже сміється. Що це, за Салазарових жахіть, таке? Хіба печери було недостатньо? Серйозно. Він знає, що його помста небезпечна. Що те, що збирається зробити, закінчиться для нього каліцтвом або смертю. Але чи обов’язково Пандорі постійно йому за це нагадувати? Він намагається провести напівнормальний навчальний рік! Останній, який у нього колись буде. Він міг би обійтися без приреченості та похмурості. 

Очевидно, Пандора ще не закінчила. Її блакитні очі знаходять його, і вона стає похмурою та серйозною. 

— Я не змогла побачити, який вибір ти зробиш, а це означає, що він важливий. Крім того, уві сні з’явився Грімм, тож це справді небезпечна ситуація. Життя або смерть. — її голос трохи тремтить, перш ніж вона закінчує свою промову. Пандора завжди вміла залишати свої емоції поза тлумаченням снів. Це Реґулус може признати. 

— Я не можу сказати тобі, що станеться. Але я думаю, що тобі треба довіритись оленю. Від оленя віє… спокійною, теплою аурою. Тож, довірся їй. Гаразд? — очі Пандори великі та щирі, і Реґулус хоче висвітлити це, але відчуває, що це було б неповажно. 

Доркас і Барті виглядають розгубленими, але стурбованими. Це… Реґулусу це не подобається. Це викликає у нього дивне відчуття всередині, ніби черв’яки повзають по його кровоносних судинах. До того ж їм немає про що хвилюватися. Доркас казала. Він швидкий і хитрий. Реґулус пишається своєю магічною майстерністю. Це єдине, що робить його життєздатним. Єдине, що дає йому якусь цінність. Його мозок. 

Реґулус хитає головою.

— Дякую тобі, Пан. Я буду мати це на увазі. 

Не буде. Він поважає здібності Пандори й точно знає, що вони реальні. Просто їх дуже важко розшифрувати. Він може тижнями ламати голову над тим, що символізують вовк і олень, і так і не зрозуміти. Момент небезпеки може настати й зникнути до того, як він розставить всі крапки над «і» — таке вже траплялося раніше, коли вони лише постфактум усвідомили, що ситуація Пандорі снилася. Не дуже корисно. 

— Я думаю, що нам варто розглянути образи та значення тварин. — каже Доркас, жуючи нижню губу. — Мені не подобається, що ти снишся Пан і ти у небезпеці, Реґ, дуже не подобається. 

— Зі мною все буде гаразд, — каже Реґулус. — Я довірюся оленю.

Обличчя Барті кривиться, але він знає, що краще не заперечувати. Пандора і Доркас обмінюються поглядами.

— Ми підемо до бібліотеки, про всяк випадок. Почитаємо про вовків та оленів і подивимося, що зможемо знайти. — каже Доркас. 

— І про Грімм теж. — додає Пандора.

Доркас киває, бере Пандору за руку і знову дивиться на Реґулуса. 

— Закінчуй зі своїми зіллями. Побачимося за вечерею, добре? 

Груди Реґулуса некомфортно стискає і в них зароджується тепло. Він чомусь хоче залізти під стіл. Він цього не робить, звісно. Але хоче. Натомість він знизує плечима.

— Вам не обов’язково це робити.

Пандора йому усміхається.

— Ми знаємо. Але ми хочемо. 

З цим вони йдуть. А Реґулус… ну. Він розгублений, бо з ним такого не траплялося. Не зовсім. Він… він розумний, досвідчений і безжалісний. Ніхто його не захищає. Ніхто й не повинен. У глибині душі Реґулус завжди сумнівався, що хтось це колись зробить. 

Він усвідомлює, що це приємно. Пандора і Доркас йдуть до бібліотеки, щоб прочитати щось заради нього. Це мило. Йому подобається. Він вдячний.

Він наляканий. Він відчуває провину.

Він не може згадати, коли востаннє робив щось для Пандори. Тож тепер він їй винен. Це ніби й добре, бо вона Пандора, але водночас… це змушує Реґулуса трохи нервувати. 

І Доркас? Ну. Просто. Йому слід було скривдити Блер сильніше. Залишатися з Доркас частіше. Впустити її у своє ліжко, мабуть? Він зробив для неї недостатньо, тому що він був зайнятий своїм лайном і чесно? Як він взагалі може називати себе дру...

— Припини. Не роби цього. — суворо каже Барті. Реґулус хмуриться, дивлячись на нього. Барті сідає на стіл. — Ти наш друг, Реґ. Іноді ми робимо щось для тебе. Так працює дружба. 

Реґулус завмирає, намагаючись осмислити. Він знає, що це правда. Типу, об’єктивно. Логічно. Він розуміє поняття дружби. І, до певної міри, він постійно робить щось для своїх друзів. Не роздумуючи. Тому що вони його друзі й він може зробити багато речей, які вони не можуть. Це не складно, насправді. 

Але чому вони щось роблять для нього? Він… зламаний. Закрижанілий. Кістки й холод, біль та злість. Це все, чим він є, і чим буде. Помста, гнів і гіркота. Хто захоче робити щось для когось, хто настільки переповнений потворним лайном?

— Я хочу тебе дещо запитати. — раптом каже Барті. — Ні. Я маю у тебе дещо запитати.

Реґулус дивиться на нього і волосся на шиї стає дибки. Барті нервується. Це видно одразу. І Реґулусів розум реагує, зосереджуючись на тому, як Барті жує нижню губу і відбиває пальцем по своєму коліну. Він раптом гостро усвідомлює, що вони самі в кабінеті, і ніхто не зайде і їх не потурбує, бо Слизоріг довіряє Реґулусу і дає йому тут повну свободу дій. 

— Ні. — це слово злітає з вуст Реґулуса, як стріла. Різко. Смертоносно. Нестримно.

Барті насміхається. Він сповзає зі столу і робить крок до Реґулуса.

— Ти не знаєш, що я збираюся запитати.

— Все одно ні. 

Реґулус пітніє. Голова трохи легка, перед очами паморочиться. Він майже одержимо перебирає своїми перснями. 

Барті робить ще крок. Реґулус застигає на місці. Ноги не слухаються його. Він повинен рухатись. Відійти з дороги. Сказати Барті, щоб той відчепився.

Він повинен, тож чому він цього не робить?

— Барті. — каже він, і його голос трохи хрипить. 

Схоже, Барті вважає, що це гарний знак, а не ознака того, що Реґулус в одному кроці від падіння. Він підходить до Реґулуса, аж поки їхні черевики не стають упритул. 

— Прошу. — каже Барті. Слабко і благально. 

Реґулус хмуриться.

— Чого ти хочеш?

— Мені просто треба дещо з’ясувати, Реґ, — каже Барті, оглядаючи очима його обличчя. — І це маєш бути ти, бо це не може бути Еван. І ніхто інший. Я нікому більше не довіряю.

— Це не може бути Еван. — повторює Реґулус, стискаючи губи, показуючи Барті, що він не вважає це гарною ідеєю. Навіть і близько. Що б Барті не задумав, це закінчиться погано. 

Але Барті лише киває. Він проводить рукою по своєму волоссю, заплющу очі. Відкриває їх знову.

— Ти… ну, ти — це ти. Ніякої прив’язаності. Ніяких почуттів. Еван… Я не можу його про це просити. Це маєш бути ти. 

Реґулус не дихає. Якби він дихав, його груди торкалися б грудей Барті, бо вони, бляха, аж настільки близько. Барті приємно пахне. Реґулус знав це і раніше, але тепер він це відчув. Чисто і хрустко, як лимон. Його очі блакитні, а вилиці гострі, і Реґулус ще ніколи не був так близько до хлопця. Навіть з маґлом у пабі цього літа. 

Це робить з його нутрощами не зовсім приємні речі. 

— Я не можу тобі допомогти… — Реґулусу доводиться ковтнути. — Ніколи раніше цього не робив. Я не…

Барті киває, маленька усмішка з’являється на краєчку його губ. 

— Так. Так, звісно. Я теж. Тож, може… ми можемо перевірити? Гаразд? Це те, що мені потрібно. Я просто… я повинен знати. Щоб упевнитися?

Реґулусу не потрібно нічого перевіряти. У нього немає жодних сумнівів, що він ґей. Йому подобаються хлопці. Це істина, така ж стійка і непорушна, як сонце, що сходить щоранку. Але Барті, вочевидь, потрібно. Він переляканий. Реґулус може це сказати, бо його дихання дуже нерівне, Барті теж пітніє, а очі трохи дикі. 

Реґулус не впевнений, чи оговтається Барті, якщо він зараз йому відмовить. Якщо він відкине його відчайдушне благання про допомогу. 

Чи достатньо цього для його першого поцілунку?

Реґулус не знає. Чого буде достатньо? Барті його друг. Він той, кому він довіряє настільки, наскільки Реґулус може комусь довіряти. Барті божевільний, але також відданий. Його перший друг. Барті той, в кого він раніше був закоханий. Об’єктивно кажучи, Барті до біса привабливий. 

Може, цього досить? Це просто… У Реґулуса більше ніколи не буде першого поцілунку. Є тільки один. І Барті просить його про це. 

Реґулус ніколи раніше не думав, яким буде його перший поцілунок. Він навіть не був упевнений, що коли-небудь його отримає. 

За винятком… ну. Був один момент. Лише один. У лісі, тієї ночі. Чотири дні тому, Реґулус стояв в тіні Забороненого Лісу і на одну-єдину дику, страхітливу мить замислився, чи не збирається Джеймс Поттер його поцілувати. 

В жарт, звісно. Але все ж. І… частинка його цього хотіла. Бо це був Джеймс, і Реґулус завжди хотів дізнатися, який Джеймс на смак. От тільки Джеймс ніколи не подивиться на Реґулуса так. Не по-справжньому. В жодному сенсі. 

Але що, якби? 

І ні. Реґулус не зробить цього з собою. Він не збирається відмовлятися від чогось через те, що неможливе може статися. Це нерозумно, а Реґулус — це багато речей, але не нерозумність. 

— Чому я? — Реґулус запитує Барті, трохи нахиляючи голову набік.

Очі Барті опускаються до його рота, і він гучно ковтає. Намагається посміхнутися, але його трясе, так що це більше сходить на гримасу. 

— Ну, я… Я думаю, що ти…

Він зупиняється. Робить глибокий вдих.

— Ти гарячий, гаразд? Я не можу перестати це помічати. Відколи ти повернувся до школи цього року, я не можу більше нікуди дивитися, і що це взагалі означає? А ще Еван, ти помічав, наскільки неймовірно він виглядає? Еван! Як… Я просто… Реґ, він вчора торкнувся моєї руки, і у мене встав.— Барті давиться словом, його щоки так сильно червоніють, що Реґулус гадає, чи не боляче йому. 

Відчай накочується на Барті хвилями, і це змушує Реґулуса захотіти щось з цим зробити. Його друг переживає, і цього разу Реґулус не може виправити ситуацію, завдавши комусь шкоди. Тому що людина, яка спричиняє Барті страждання, — це сам Барті. 

Він виглядає наляканим. 

— Мені соромно, Реґ, я розгублений. Так сильно розгублений. Я не… Я… Мені подобаються дівчата, гаразд? Типу, я їх люблю. Присягаюся, що люблю, вони розкішні й м’які, а цицьки… Ти коли-небудь бачив цицьки зблизька? Охуїти які чудові. Але чому? Що зі мною відбувається? Я не розумію. Чому я помічаю тебе та Евана? О, і Люпина. І… і цього ловця з Гафелпафу. Типу, що за хуйня, Реґ? 

Барті вчепляється руками в волосся, він смикає його, ніби намагається витіснити ці думки зі свого мозку. 

Реґулус намагається не реагувати. Барті на сто відсотків має рацію. Люди, яких він перерахував, дуже красиві. Привабливі. Особливо Люпин. Але Реґулус не знає, як на все це відповісти, бо він ніколи… ну. У Реґулуса ніколи не виникало сумнівів. Йому взагалі ніколи не подобалися дівчата. 

Барті все ще продовжує розпатякувати, перераховуючи імена, деякі з яких Реґулус не впізнає. Аж поки очі Барті ледь не вилазять з очниць, і він не говорить:

— І гірше за все — Поттер. Їбучий Поттер, Реґ, ти можеш у це повірити? Цей хлопець гарний, і я помітив це, і я себе ненавиджу. Це огидно. Але він просто…

Абсолютно точно ні.

Реґулус не буде стояти та вислуховувати як Барті, або хтось інший говорить про те, наскільки Джеймс гарячий. Не буде. 

— Барті, зупинися. Припини негайно. — огризається Реґулус, обриваючи його. — Це через твого батька? 

Тоді він відхиляється. Відступає назад, подалі від Реґулуса. Хитає головою.

— Ні. 

Реґулус чекає. Дивиться на нього, спокійно, стримано та обізнано. Барті заплющує очі. Потім розплющує. А потім каже:

— Гаразд. Можливо? 

Барті опускає очі, трохи згорбивши плечі. Соромлячись. Але Реґулус не може… ох, він не дозволить Барті соромитися того, хто йому подобається. Тільки через свій труп. Йому просто треба дещо прояснити. Реґулус йому з цим допоможе, або спробує. 

— Ти хочеш поцілувати мене, щоб це допомогло тобі зрозуміти, чи тобі справді подобаються хлопці, чи ти поводишся так тільки щоб позлити свого батька? — прямо запитує Реґулус. 

Барті виглядає так, ніби от-от розплачеться, чого Реґулус бачить не часто. Потрібно дуже постаратися, щоб довести Барті до такого стану. Якби він міг, Реґулус би убив Бартеміуса Кравча. Він про це думав, довго і ретельно. Одного дня, він це зробить. Якщо Барті не дістанеться до нього першим. 

—Тобі подобаються хлопці? — запитує його Барті. — Тобто, я думав, що подобаються, після вчорашнього, але я не питав тебе, і, можливо, ти думаєш, що я…

Реґулус дивиться йому прямо в очі та каже:

— Так. 

Барті випускає довгий видих.

— Як ти дізнався?

Реґулус спирається на стіл поруч із Барті. Грається з одним зі своїх перснів. 

— Я просто зрозумів. Я побачив цього хлопця… і це було як «вау». Я був надто юним, щоб мати належні… гм… сексуальні уяви. Але я, безумовно, закохався в нього. А потім, коли я став достатньо дорослим, щоб відчувати сексуальний потяг, це завжди були хлопці. Я просто… у мене не було ніяких питань. Це завжди були хлопці. Тільки хлопці. 

— Але ти казав, що ніколи не цілувався. — шепоче Барті.

— Ну. Я не знаю, хто ще міг бути квіром, тому я ніколи не ризикував. — зізнається Реґулус. 

Барті киває, ніби це все має найбільший сенс у світі. 

— Так. Ні, я розумію. Це могло закінчитися дійсно погано. І як тільки люди дізнаються, ти не зможеш повернути все назад. Але також… це відстійно, Реґ. Тобі шістнадцять. 

— І тобі теж.

— Так, але я цілував людей. У мене був секс, — каже Барті. — Дуже багато. З дівчатами, зауваж, що просто охуєнно. Просто… чому зараз я думаю про поцілунки з чуваками? Що зі мною не так? 

— Нічого. — негайно відповідає Реґулус. Без жодних вагань. Він відштовхується від столу і стає перед Барті, — З тобою все гаразд, Барті. Тобі можуть подобатися обидві статі. Це нікого не стосується, окрім тебе. І я майже впевнений, що ти не один такий. Люди просто це не афішують, зі зрозумілих причин. 

Барті безпорадно дивиться на нього. Налякано.

— Я так заплутався, Реґ. Я не знаю, що робити. Я не можу сказати, чи це реально, чи це… 

— Це нормально, — каже Реґулус. — Тобі шістнадцять, друже. Навряд чи ти зможеш розібратися з цим прямо зараз. 

— Ти розібрався. — каже Барті, на сто відсотків щиро. 

Реґулус знизує плечима, проводить рукою по своїм кучерям.

— Особливі обставини. 

Барті сміється, і вони занурюються у приємну тишу. Реґулус спостерігає за думками Барті, на його обличчі миготять емоції. Ненависть і біль. Є й небезпечний блиск. Реґулус мріє про те, щоб прямо зараз прибрати голову Департаменту Магічного Правопорядку. Вбити його боляче. Практикувати на ньому закляття. Можливо, це єдиний раз у житті, коли Бартеміус Кравч був би по-справжньому корисним. Цей чоловік не заслуговує на повітря, яким дихає. 

Барті переносить свою вагу, стискає губи. Він робить глибокий вдих і дивиться прямо на Реґулуса. 

— Чи можу я тебе торкнутися? — запитує Барту, дивлячись вниз, де пальці Реґулуса крутять його персні. 

Реґулус знову напружується, але також… Він не боягуз. І не дурень. Він не чекатиме на Джеймса чи когось іншого. Барті цього хоче. Він цього потребує. А Реґулус… що ж. Годинник тікає, адже так? Йому залишилось декілька місяців нормальності. 

Він каже: — Так. Гаразд, добре. 

Реґулус випростовується, коли Барті бере його за руку. Від цього йому хочеться звиватися, але менше, ніж зазвичай. Він намагається пам’ятати, що він це вибрав. Це його вибір. Він все контролює. Він може сказати Барті відступити і він це зробить. 

З ним усе гаразд.

Реґулус ковтає. Барті розставляє ноги та тягне його на себе. Реґулус стоїть поміж ними. Знову близько до Барті. Його чотирнадцятирічна версія знепритомніла б від шоку. І хвилювання. 

— Ти злий, колючий і надто багато хмуришся, — тихо каже йому Барті. Він боїться. Вони обоє бояться. — Але ти перша людина, яку я для себе обрав. Перший друг, на якого мій батько не мав впливу. І ми розуміємо один одного в якийсь викривлений, довбаний спосіб. Тому що твоя матір настільки ж погана, як і мій батько.

Реґулус киває. Він розуміє, що має статися. Цього разу він не збирається цього зупиняти, бо Барті це потрібно. І Реґулус хоче знати, як це відчувається. Поцілунок. З кимось, кому він довіряє. З кимось, хто достатньо гарний, щоб у нього підкошувалися коліна, коли він був молодшим. 

— Я не можу довіритись з цим нікому іншому, Реґ, — каже Барті. — Але це твій вибір. 

Барті дивиться вгору, у його очі. Із запитанням. Довірою. Це найвразливіше, коли Реґулус коли-небудь бачив Барті. 

І Реґулус цілує його. Робить це трохи агресивно, бо боїться, що злякається, якщо буде зволікати ще мить. Тож, він притискається губами до губ Барті з такою силою, що хлопець трохи відкидається назад. 

Це приємно. Його світ не змінюється. Небо не розколюється. Але це приємно, думає Реґулус. Він не впевнений, що…

Ох.

Очевидно, Барті знає щось, чого не знає він. Його язик проходиться по ніжній губі Реґулуса, і це… це краще, ніж приємно. 

Реґулус зітхає, і коли його рот відкривається, Барті бере ініціативу на себе. Його язик прослизає в рот Реґулуса і голова Реґулуса паморочиться. Він робить усе можливе, щоб не відставати. Він знає, що для Барті очевидно, що він не має жодного уявлення про те, що він робить, але це ж Барті. Його друг. Неважливо, що Реґулус не вміє цього робити. Не з Барті. 

І раптом він розуміє, що це ідеальний перший поцілунок, тому що він може вчитися, пробувати, робити помилки, і це не буде нищити його сумнівами в собі. Барті знає, що він ніколи не робив цього раніше. Він знав, що це буде погано. Можливо, жахливо. Реґулус не впевнений, що у нього є природні здібності до цього. Їх і не повинно бути, бо… ну. Він Реґулус Блек. Але наперекір цьому, незважаючи ні ні що, Барті все одно хотів, щоб це був Реґ. І, чесно кажучи, Барті добре в цьому розбирається, що дуже допомагає, тому що Реґ швидко вчиться. 

Вони досі цілуються. Язики, зуби та губи. Усе набагато безладніше, ніж Реґулус очікував, і якщо подумати, йому хочеться відсторонитися, але водночас він насолоджується цим, якимось чином. Тож він залишається. І звертає увагу на те, що робить Барті, і намагається робити те саме. 

Реґулус трохи розслабляється. Попри те, що він когось цілує, а руки Барті проходяться по його рукам до плечей, він в цьому розслабляється. Реґулус хотів дізнатися, і тепер він знає, і йому доведеться знайти спосіб отримати більше протягом наступних кількох місяців, тому що він багато чого упустив. 

Поцілунки — це чудово. 

Реґулус робить крок ближче, і Барті стогне. І цей стогін ударяє прямісінько по основі хребта Реґулуса. Салазар, бляха, Слизерин. Він зараз знепритомніє. 

Вони розривають поцілунок, дихаючи нерівно і незграбно. Реґулус змушує себе витримати погляд Барті. 

— Так, — каже Барті, усміхаючись. — Мені на всі сто відсотків подобаються хлопці. 

І Реґулус, не зважаючи ні на що, а може, саме через це, сміється. 

— Давай більше цього не робити, добре? — запитує Барті. — Ти привабливий і все таке, але це зробить все незручним. 

Реґулус випускає тремтячий подих. Полегшення. Бо цілувати Барті було приємно, і він радий, що зробив це. Тепер він знає, і якщо він коли-небудь когось поцілує, то не почуватиметься недолугим ідіотом. 

Але Реґулус не зацікавлений у Барті. Не в цьому сенсі. І він знає, що Евана він цікавить. Краще, щоб це залишилося в минулому, як одноразовий досвід. Як експеримент. Поміч другові.

Реґулус киває.

— Згоден.

— Гаразд, — каже Барті, посміхаючись. — А тепер я дам тобі декілька порад, добре?

Реґулус закочує очі, але не каже Барті, щоб той замовк.

 

***

 

Джеймс складає Мапу і тяжко стогне так тихо, я тільки може. Реґулус не покидав гуртожиток цілий вечір. Вже майже північ, і Джеймс не може не думати, що Ремус помилився, і Реґулус не так вже й сильно хотів курити.

Решта його друзів вже сплять. Зчинився невеликий галас, коли Пітер прийшов до їх кімнати і Джеймс все пояснив, але потім вони заспокоїлися і пішли спати. Джеймс чує глибоке, повільне дихання, яке свідчить про те, що всі сплять. Один він не спить. Чекає.

Можливо, йому варто було почекати. Не відправляти сигарети так швидко. У Джеймса все ще є друга пачка, і він пообіцяв собі, що зачекає, перш ніж відправляти її йому. 

Він зітхає та відкидається на подушку. Біль та синці майже зникли, дякувати зіллям, які Ремус йому приніс. Сьогодні він виспиться, і Джеймс знає, що йому це необхідно. І все ж. Він сподівався, що Реґулус вийде з гуртожитку покурити. 

Джеймс засинає, і йому сниться бліда, гладка шкіра. Губи, які ніколи не посміхаються, темні кучері та очі глибоко зеленого кольору з сірим відтінком. 

Джеймс прокидається спітнілим і з болем зовсім з інших причин, ніж коли він засинав. 

Він нервує весь шлях до сніданку. Сіріус помічає, але вірить йому, коли Джеймс каже, що це хвилювання через Орден. Ремус має бадьору ходу. Вона у нього відтоді, як той дізнався, що Орден хоче його завербувати, і це викликає у Джеймса посмішку. Пітер також з нетерпінням чекає неділі, але з меншою радістю, тому що Пітеру ніколи не відмовляли в чомусь просто через те, що він існує. Ремусу відмовляли, а тепер його запросили в унікальне місце. Він у захваті. 

Вони разом заходять до Великої Зали, привертаючи увагу як і завжди. Джеймс закидає руку Сіріусові на плече. Вони обоє прямують до столів, наче вони тут господарі. Останні два дні були чудовими, і вони у відмінному настрої. На верхівці світу. Герої, які збираються вступити до таємних лав, які врятують усіх. 

Сіріус посміхається групі дівчат з Гафелпафу, коли вони йдуть, і Джеймс клянеться, що одна з них зомліває. Йому здається, що він чує, як Ремус посміюється позаду них, але Джеймс надто щасливий, щоб відвести погляд. 

Ніхто б ніколи не дізнався, що в понеділок увечері Сіріус заснув, муркочучи на колінах Ремуса, коли той гладив його по волоссю. Не цей Сіріус. Той Сіріус, якого всі бачать за межами гуртожитку Мародерів, крутий і недоторканий. Він може бути гучним, — і часто таким буває, — щоб привернути увагу, але ніколи тихим. Трохи схожий на Реґулуса, але набагато менш похмурий і більш справжній.

Поруч із дівчатами є вільне місце, і ті заглиблені у розмову, коли вони підходять. Сіріус сідає поруч з Марлін, товаришкою відбивачкою у Ґрифіндорській команді. Вона посміхається йому, і вони роблять маленьке таємне рукостискання, яке використовують перед передматчевим ажіотажем. 

— Сьогоднішнє тренування буде просто бомбезним. — каже Марлін. Джеймсу подобається, як добре вони ладнають між собою, тому що вони — вбивча команда. О, цьогорічний кубок точно у них в руках!

Сіріус піднімає половину волосся і закріплює його чарівною паличкою, щоб утримати на місці, перш ніж підморгнути Марлін. Потім він бере з її тарілки дерун. Марлін закочує очі.

— Там буквально стоїть цілий підніс. 

— Він смачніше, коли вкрадений у тебе. — каже Сіріус. 

Пітер сідає поруч із Мері, яка одразу ж ставить перед ним склянку соку. Пітер, напівсонний, дякує їй. Мері та Лілі дивляться на Джеймса, який все ще стоїть, і посміхаються. 

— Будеш стояти там весь ранок, Кепе? — дражниться Марлін.

Джеймс сідає навпроти Сіріуса. Мері перехиляється через стіл, повз Лілі, і торкається руки Джеймса.

— Гей, Поттере, — каже вона. — Що, чорт забирай, сталося з тобою у понеділок? Не хотіла запитувати вчора, бо Лілі наполягала, щоб ми давали тобі спокій, але я вмираю від цікавості. 

Джеймс сміється і влаштовує невеличку виставу. Він проводить рукою по своєму волоссю, нахиляє голову. Він може трохи зігнути руку, а може і не зігнути, щоб дівчата побачили, як випинаються його м’язи в засмальцьованій сорочці. 

— Спробував занадто небезпечний рух на мітлі та у мене сталася пристрасна зустріч з травою. 

Сіріус регоче, закинувши голову назад. Ремус, що сів поруч з Лілі, відводить погляд. 

Джеймс підморгує Марлін.

— Я не можу бути найкращим Капітаном Квідичної команди, якщо не готовий піти на ризик. 

Лілі хитає головою.

— Ти міг собі щось зламати. 

— Раніше це ніколи його не зупиняло. — каже Ремус. Він п’є свою каву. Чорну, без цукру. Джеймс не переносить навіть її запаху.

Він наливає собі чаю і кладе щонайменше три ложки меду. 

Потім починає приходити пошта. Джеймсу вона подобається. Це так захоплююче і трохи метушливо. Він підіймає голову і спостерігає, як сови влітають до зали, скидаючи листи та пакунки в нетерплячі руки. Від їхніх батьків прийшов один лист для нього та один для Сіріуса. Він без жодного слова передає його через стіл. Сіріус вихоплює його і кладе до кишені. Він ніколи не читає листи від Еффі на людях. 

Джеймс відкриває свій, швидко проходиться очима. Поганих новин немає. Все гаразд. Він прочитає його як слід пізніше, бо вже знає, що все гаразд. Засовуючи листа до кишені, він відкушує шматочок пісочного печива і спостерігає, як сова Пітера мучиться з пакунком, більшим за неї саму. 

Батьки Пітера надіслали йому солодощів. Ремус намагається вкрасти шоколад, але Пітер вже до цього готовий і тримає його подалі від нього зі справжньою майстерністю. 

— Червохвісте. — скиглить Ремус.

— Нє-а, — каже Пітер. — Може, пізніше, якщо гарненько попросиш. 

Сіріус хмуриться на них, але помічає це тільки Джеймс. В цілому, сніданок видався хорошим. Тільки от. Джеймс хоче подивитись. Відчайдушно. Але він не може. Не тут. Не в оточені людей. 

— Що ж, — каже Марлін, ставлячи чашку з чаєм трохи надто різко. — Мені потрібен доброволець.

— Для чого? — запитує Пітер.

Лілі дивиться на Джеймса, примружившись, ніби вивчаючи його на предмет чогось. 

— Він підійде. Глянь на його вії. 

Джеймс збентежено моргає.

— Мої що?

— Вії, — твердить Мері. — Вони ідеальні. Довгі. Густі. 

— Навіщо вам потрібні Джеймсові вії? — запитує Сіріус, зацікавлено. Марлін посміхається. 

— Нам потрібна модель, щоб попрактикуватися. Модель з гарними очима і віями. 

Джеймсу трохи цікаво, але у нього не вистачає на це часу. Він хитає головою.

— Вибачте, дівчата, але у мене немає часу. Перша гра у Квідич через декілька тижнів. Мені треба попрацювати над стратегією. 

І я повинен знайти спосіб змусити Реґулуса Блека поговорити зі мною, думає Джеймс, але цього не говорить. Він робить усе можливе, щоб не відводити очей від столу. Ніхто не може побачити, що він дивиться на Слизеринців. 

— У Сіріуса гарні очі та довгі вії. — недбало каже Ремус.

Сіріус давиться своїм соком, розливаючи його навколо себе. Марлін стріляє в нього обізнаною посмішкою, яку він не помічає, бо надто зайнятий боротьбою за своє життя. Пітер подає йому серветку.

— Ось. 

Сіріус бере її, витирає своє обличчя. По його щоці котиться сльоза, але він майже оговтався. Він глибоко вдихає, проводить рукою по волоссю, а потім невимушено посміхається до дівчини. 

— Звісно. Я буду вашою моделлю. 

— Чудово. — каже Марлін, плескаючи в долоні. Мері й Лілі задоволено кивають головами, і Джеймс підозрює, що саме цього вони й хотіли з самого початку. 

Сіріус дістає свою паличку з волосся і вимовляє закляття, щоб прибрати безлад, який він створив на столі, а Ремус…  Джеймсу цікаво, чи лопне вена на його лобі, і чи спричинить вона також безлад, чи це буде внутрішня кровотеча. Відверто кажучи, на цьому етапі вітається все, що може підштовхнути когось із них до дій. Навіть аневризма чи ще щось. 

— У неділю ввечері? — запитує Лілі у Сіріуса.

Він хитає головою, знову піднімаючи волосся вгору. 

— У неділю зайнятий. Можемо в понеділок. Або в суботу. 

— Понеділок. — каже Джеймс. — Понеділок найкраще. 

Він не хоче, щоб що це не було завадило дуелі Сіріуса та Ремуса з Муді. Джеймс дивиться на Ремуса, чиє обличчя так глибоко занурене в каву, що ніс, мабуть, її торкається. 

— Гаразд. Понеділок. — байдуже каже Сіріус.

Джеймс вловлює обізнану посмішку Пітера. Очі його мерехтять, коли Лілі ледь помітно киває йому. А. Отже, тут відбувається щось, про що Джеймс не знає. Але він може здогадатися. Що б дівчата не хотіли зробити з Сіріусом, вони намагаються спровокувати Ремуса на якийсь вчинок. 

Лілі дуже близька з Ремусом, і Джеймс знає, що вона не могла не помітити, як він реагує на Сіріуса. 

Джеймс схвалює. Залучення дівчат лише прискорить процес. Зблизить їх швидше, і це добре, тому що, чесно кажучи, вже давно пора. 

Якщо їм буде потрібна його допомога, він допоможе. А поки що, він буде триматися осторонь. У Джеймса і так достатньо турбот, і він довіряє дівчатам більше, ніж собі. Тож. 

Він відволікається, а тому поводиться неуважно. Через це він забуває, що йому не можна дивитися. Він дивиться. Через голову Сіріуса і через весь зал, аж до столу Слизерина. 

Реґулус там, і його вигляд вражає Джеймса, немов блискавка. Він задається питанням, чи настане день, коли він зможе дивитися на Реґулуса і не почуватися так, наче його вдарили. Він сумнівається. Реґулус неймовірно, бляха, гарний.

Він п’є з чашки, спокійно їсть свій сніданок. Медовз та Кравч поряд із ним, щось жваво обговорюють. Пандора сьогодні разом з ними. Наскільки Джеймс знає, вона єдина людина з іншого факультету, якій Слизеринці дозволяють сидіти з ними. Дехто з сьомих курсів кілька разів дивиться в її бік, але ніхто їй нічого не каже. Джеймс не сумнівається, що Барті Кравч мав би що сказати з цього приводу, якби хтось щось сказав. Відомо, що час від часу він з’їжджає з котушок і робить безрозсудні вчинки. Захист Пандори був би виправданням для його схильностей. 

Посередині за столом сидять дві дівчини, чиє волосся кольорів веселки. Джеймс хоче дізнатися, хто це зробив, адже це був геніальний розіграш. Просто… вишуканий. Ідеально зреалізований. І хто б це не зробив, його не спіймали. Геніально, як на нього. Видатна робота. Сьогодні вони вдягнули шапочки, що говорить Джеймсу про те, що ніхто ще не з’ясував, як виправити те, що з ними сталося. 

Реґулус відривається від кави, коли входить Розьє. Кравч теж дивиться на Розьє, губи напружені й стиснуті в тонку лінію. Реґулус виглядає трохи виснаженим, ніби не виспався. Коли він сідає поруч з Реґулусом, то каже хлопцеві щось таке, що змушує його заціпеніти. Реґулус не надто виразний. Більшу частину часу він тримає своє тіло напруженим та підтягнутим. Але час від часу маска трохи сповзає. Що б не сказав йому Еван, Реґулуса це підкосило. Медовз і Пандора теж зрозуміли, що сталося, і спостерігають за ними з розгубленим і стурбованим виразом обличчя. 

Реґулус не відповідає. Чим би Розьє його не заманював, він дозволяє цьому зійти йому з рук. Але тут Розьє, мабуть, сказав щось дуже образливе, бо Реґулус відштовхується від столу і підводиться. Джеймс бачить, як Кравч кличе його, але Реґулус продовжує йти. Джеймс зривається з місця, перш ніж усвідомлює, що робить. 

— Я залишив мої підручники у гуртожитку, — поспішно каже він. — Побачимося в кабінеті.

Всі бурмочуть на знак згоди, надто зайняті обговоренням пліток зі «Щотижневих Відьом», які щойно отримала Мері, що по-справжньому відволікло увагу від фальшивої книжкової драми Джеймса. Сіріус кидає на нього погляд «все гаразд?» і Джеймс киває «так, не хвилюйся». Сіріус це приймає, і повертається до обговорення пліткової газети з дівчатами. 

Джеймс вислизає так швидко, як тільки може, не біжучи. Останнє, що йому потрібно — це привернути увагу до того, що він слідує за Реґулусом Блеком. 

Він бачить, як його плащ зникає за рогом, і поспішає за ним. Тепер, коли він зник з поля зору, Джеймс наважується побігти. Він біжить так швидко, як тільки може, намагаючись контролювати дихання, щоб не задихатися, коли нарешті наздоганяє Реґулуса. 

Коли він робить поворот, то стикається віч-на-віч з паличкою Реґулуса. 

— Що… — брови Реґулуса здіймаються вгору. — Поттер?

Джеймс усміхається. Реґулус такий гарний! Він впевнено крокує вперед, попри паличку, що тицяє йому в груди.

— Нам треба припинити зустрічатися ось так. 

Реґулус не вражений. Він не опускає свою паличку.

— Йди геть. 

Джеймс починає впадати у відчай. Він не звик до того, що з ним не хочуть спілкуватися. Реґулус його розгублює, і він милий, і Джеймсу важко тверезо мислити, коли він йому погрожує. Судячи з усього, Джеймсу подобаються небезпечні люди. Хто б міг подумати. 

— Ну ж бо, Блеку. Хіба я не отримаю хоча б «дякую»? — він звучить трохи знервовано. Або ображено. Джеймс не впевнений. 

Реґулус моргає. Його вії такі довгі. Дівчата були б у захваті від нього як від моделі, але Джеймс не хоче, щоб хтось ще усвідомлював, наскільки Реґулус розкішний. Йому подобається, що він єдиний, хто володіє цим знанням, наскільки він може судити. Він же єдиний? 

Реґулус нахиляє голову, хмурячись. Він трохи опускає паличку на міліметр.

— За що?

— О, — каже Джеймс, повертаючись до безпосереднього тут і зараз. — Ти не отримав сигарети?

Реґулус завмирає, впускаючи паличку. 

— Що?

— Я… ем… ти вчора не отримав пакунок? Моя сова мала була доставити його тобі, але я був трохи зайнятий, так що, може…

— Ох. — Реґулус лізе рукою у кишеню. Витягує невеличкий пакунок, який Джеймс поспіхом загорнув. Він досі недоторканий. 

До здивування Джеймса, Реґулус починає відкривати його прямо тут і зараз. Він обережно розриває папір, і Джеймс насилу дихає, дивлячись, як довгі спритні пальці Реґулуса проходяться по його поганим навичкам пакування. Сьогодні він вдягнув три кільця: одне на середньому пальці правої руки, і два на лівій — на вказівному та безіменному пальцях. 

Він дістає пачку сигарет і повертає її, знаходячи записку, прикріплену до неї Джеймсом.

Мені не потрібно знати, чому.

Дякую за останню пляшку зілля.

ДП.

Реґулус хмуриться на записку, потім дивиться на Джеймса, насупившись так сильно, що між його бровами з’являються три лінії. І що б він тільки не віддав, щоб зробити крок вперед і доторкнутися пальцями до цього насупленого обличчя. Зняти цю напруженість. Подивитися, як виглядає Реґулус, коли він не насуплений, адже Джеймс вважає, що Реґулус ще миліший, коли посміхається. 

Але він не може. Ще ні. Не може. Він відлякає Реґулуса, а він не може дозволити собі цього зробити. 

— Послухай, — каже Джеймс, бо відчуває, що все швидко йде на спад. Йому потрібно якось його затримати. — Ремус сказав мені, що у тебе закінчилися сигарети і я хотів віддячити тобі за те, що ти дав мені останню пляшку. Я б не зміг зробити це сам. Це все. 

— Що сталося? — запитує його Реґулус. 

Джеймс моргає, збентежений. Не допомагає і те, що очі Реґулуса такі відволікаючі, і те, що він все ще тримає сигарети своїми довгими пальцями в перснях. 

— Що?

— З руками. — каже Реґулус.

Джеймс червоніє. 

— Я сам винен. Зробив дурницю. 

Вираз обличчя Реґулуса не змінюється. Але щось, чого Джеймс не може розібрати, промайнуло в його очах. 

— Дурні люди роблять дурні речі. 

Джеймс посміхається, розвеселившись.

— Я знаю, що ти можеш обізвати мене і краще, Блеку. Називати мене дурнем вже не так оригінально. 

— Звідки вони у тебе?

— О, так і кортить дізнатися? — дражниться Джеймс. 

Він одразу ж шкодує про сказане, бо той невеликий прогрес, якого йому вдалося досягти з Реґулусом, зникає. З його обличчя зникають будь-які емоції, стає на сто відсотків порожнім. 

— Що це таке, Поттер? Якщо ти намагаєшся мене розіграти, це погано для тебе скінчиться. — каже Реґулус, ніби його навіть не турбує можливість бути розіграним, а лише просто неприємно. — Дуже погано. 

Джеймс хитає головою, проводячи руками по волоссю. 

— Без розіграшів, Блек. Віриш чи ні, деякі люди роблять речі просто так. Без скритих мотивів.

— Я тобі не вірю.

— Навіщо мені тебе розводити, Блек? — запитує Джеймс, серйозно. — Чому тут? Чому саме так? 

— Бо ти дурень і маєш незріле уявлення про веселощі. — спокійно відповідає Реґулус. 

— Та годі тобі. — невдоволено каже Джеймс. — Перш за все, наші розіграші веселі. По-друге, наші жарти набагато креативніші, ніж ось це, що ти думаєш. До того ж розіграш виходить хорошим, коли ти отримуєш на них реакцію. Без глядачів розіграшу не вийде. А зараз ніхто не дивиться. 

Реґулус морщить носа, ніби це поняття йому абсолютно чуже. На якусь мить Джеймсу здається, що йому вдалося його переконати, але потім обличчя Реґулуса знову стає пустим. 

— Дай мені спокій, Поттер. Знайди когось іншого до кого можна причепитися. 

— Блек. — Джеймс протягує руку без дозволу. Він вчасно себе опановує і відступає, не торкнувшись іншого хлопця. Реґулус це помічає. Він перестає відвертатися, піднявши брови. — Якщо тобі потрібно більше, — каже Джеймс, киваючи на сигарети, — Все, що тобі потрібно зробити — це попросити. 

— Яка твоя ціна?

Джеймс не вагається, не моргає. Йому потрібно, щоб Реґулус знав, що він не бреше. 

— Розмова. Лише розмова. Ввічлива розмова. 

— Я краще встромлю собі пір’я в очі. — каже Реґулус. 

— Не треба. Вони занадто красиві. — випалює Джеймс. Дурень. Необережний. 

Реґулус тепер з нього насміхатиметься. Образить його по-справжньому. Спадкоємець дому Блеків, — якщо він все ще ним є, що Джеймс палко сподівається, не так, — ніяк не може бути неупередженим. Він ніколи навіть не замислиться над тим, що хлопцю може подобатися інший хлопець. Він підготовлює себе до образ. До ненависті. Тож його повністю заскочує зненацька те, що далі говорить Реґулус. 

— Тобі не варто говорити такі речі людям, яким ти не довіряєш. — холодно зауважує Реґулус, без ознак відрази, але помітно напружено. — Це може бути ризиковано. 

І Джеймс. Ох. Джеймс бачить можливість. Принаймні, думає, що бачить. І цього більше ніж достатньо. Йому достатньо крихти можливості, щоб зробити стрибок віри. 

— Ах, Блеку. Ти маєш знати, що я люблю трішки ризикувати. 

Джеймс підморгує. 

Затримує дихання. Молиться Ґодрику Ґрифіндору та Мерліну і всім іншим древнім могутнім божествам, яких він знає або про яких чув, що він не сплутав реакцію.

І Реґулус… Реґулус червоніє. Ледь помітно, але він дуже блідий, тож Джеймсу неважко це помітити. Рожевий колір розтікається по його щоках, і це так мило, так прекрасно, що рот Джеймса розтуляється в формі букви «о». 

Час зупиняється. В цій миті, коли тектонічні плити їхніх світів зміщуються і пристосовуються. Вони звільняють місце для того, щоб тут щось проросло. Це неможливо. Мало б бути. Але це все одно відбувається. 

Якщо Джеймс буде обережним, він може щось посадити. Воно може вирости та існувати. Зв’язати їх разом. Якщо він над цим попрацює. Крок за кроком. Цеглинка за цеглинкою. 

І він готовий. Джеймс готовий працювати. Закласти фундамент. Доглядати та поливати. Як сонце, що світить на маленьку рослинку, так і Джеймс віддасться цій справі. 

Тому що… бляха. Якщо є можливість, що Реґулус не такий, як вони думали… Що ж. Сіріус поверне свого брата, а Джеймс… те, чого хоче Джеймс, він не може визнати. Поки що ні. Бо Сіріус на першому місці, але можливо. Колись. Якщо він зробить все правильно. 

— Ти справжній бовдур, Поттер. — каже Реґулус, швидко кліпаючи очима. Він повертається і йде геть. Рум’янець майже зник, але Джеймс його бачив. Він бачив, і це все, що має значення. 

Джеймс дозволяє йому піти, бо цей раунд пройшов у мільйон разів краще, ніж він очікував, і він не ризикне все зіпсувати. Тож він дивиться, як Реґулус йде, елегантно і врівноважено, і так вивищується над усіма, що справді міг би бути богом, який ходить посеред смертних. 

Ох. У Джеймса раніше були проблеми. Він боровся у невідомих водах, намагався не дати собі зануритися. Джеймс тримався на плаву лише завдяки зусиллям і впертості. А зараз? Зараз він швидко тоне, повністю занурений під воду, неминуче йде на дно. І він не хоче намагатися виплисти. 

Chapter 9: Сваха Медовз

Notes:

Від авторки:
Вітаю вітаю!

У цьому розділі з’явиться нова Інтерлюдія, королева власною персоною — Доркас Медовз!!

Попередження до розділу:
Тривожність
Внутрішня ґомофобія
Куріння/сигарети
Згадки жорстокості
Згадки жорстокого поводження та недогляду за дітьми у минулому

Думаю, це все! Сподіваюся, що ви насолодитеся історією :)

Реґулус дуже б хотів, щоб йому не треба було ховатися в пустих кабінетах під час нервового зриву. Це смішно. Він таким не займається. Він спокійний, зібраний. Він Реґулус, бляха, Блек, майстер своїх емоцій, володар свого тіла. Він дракон, заради бога. Його друзі так казали. 

І все ж. Він ховається у кабінеті й задихається.

Знову. 

Справді жалюгідно. Він цілувався з Барті вчора, і через цього у нього не стався зрив. Справжній поцілунок, з язиком та всім іншим! І з ним усе було гаразд. Насправді все було дуже цивілізовано. Барті дав йому кілька порад щодо вдосконалення. Реґулус йому подякував. Барті висловив вдячність за те, що Реґулус допоміг йому. Вони ще раз підтвердили, що домовилися більше ніколи цього не робити. Справу закрито. Без драми. Жодних проявів емоцій. 

Але Джеймс довбаний Поттер підморгує йому, і він опиняється на межі буквальної смерті. 

Реґулус приголомшений. Тому що Джеймс. Джеймс щойно? Він… він сказав, що його очі красиві. І він… він натякнув, що Реґулус… теж, можливо?

Реґулус не знає, що й думати.

Думка про те, що Джеймс може бути не натуралом — неймовірна. Це йде врозріз з усім, що Реґулус про нього знає. Джеймс — типовий підліток-мерзотник. Невже ні? 

Зарозумілий, бо він привабливий, і він це знає. Поверхневий, бо зустрічався лише з іншими привабливими людьми. Голосний і нестерпний, бо любить увагу. Він самовпевнений і запальний. 

Реґулус знає, що жодна з цих речей не є взаємовиключною з квір-буттям. 

Просто. Ну.

Джеймсу не можуть подобатися хлопці, так? Це, мабуть, добре продуманий розіграш. От тільки... Він сказав, що це не так. Реґулус знає, що не варто просто довіряти чиїмось словам, але Джеймс мав рацію. Це не має сенсу. Якби це був розіграш, все було б інакше. Реґулус бачив, — і був жертвою, як і решта Слизерину, — сотні розіграшів за ці роки. Вони діють не так. 

Що ж тоді відбувається? Чому?

Сигарети в кишені кличуть його. Він не хоче нічого більше ніж пропустити лекції та піти кудись покурити. Той факт, що саме Джеймс Поттер дав йому ці сигарети — зводить з розуму. Мозок Реґулуса болить від спроб розібратися в цьому. 

Бо... Якщо Джеймсу подобаються хлопці, що тоді? Одна справа — прийняти приголомшливу правду про те, що Джеймс Поттер може бути квіром. Зовсім інша справа, що йому може подобатись Реґулус.

Він не може. 

Комусь на кшталт Джеймса Поттера не може сподобатися хтось на кшталт Реґулуса Блека. 

Голосний і нестерпний не дуже добре поєднується зі злісним і тихим. І так, Реґулуса страшенно тягне до Джеймса, але це тому, що Реґулус зламаний. Будь-яку нормальну, розсудливу людину відштовхне їхня протилежність. Особливо, якщо їхня протилежність — спадкоємець Найшляхетнішого і Найдавнішого роду Блек.

Але Джеймс сказав…

Ні.

Він не буде думати про це. Не зараз. Ніколи. Йому треба зосередитися. Думати про помсту, і про все, чому йому треба навчитися і зробити до того, як прийде час. Йому потрібно з’ясувати, як розібратися з плутаниною, яку вони влаштували, — Барті та Реґулус, — і виправити свої стосунки з Еваном. Тому що він не знає, що вони цілувалися, і він все ще холодно ставиться до них через ситуацію на уроці Замовлянь. Якщо Еван дізнається, що вони цілувалися, він уб’є їх обох уві сні. Як би Реґулус не жалів, він не може померти. Поки ні. Йому треба розробляти план помсти. 

Тож, у нього багато чого відбувається, і Джеймс Поттер не зіб’є його зі шляху. Він цього не допустить.

Реґулус наполовину готовий викинути сигарети, але не може змусити себе це зробити. Незалежно від того, звідки вони взялися — факт залишається фактом: він до смерті хотів їх роздобути. Було б до біса нерозумно цим не скористатися.

Тому він їх зберігає і планує насолодитися своєю першою затяжкою тієї ж ночі. 

 

*** 

 

Доркас налітає на Реґулуса, як тільки той заходить до бібліотеки. Вона чекала на нього, він це відчуває. Його пронизує укол провини, адже Доркас, мабуть, була тут певний час. Але він не хоче ділитися вільним кабінетом, який зайняв для своєї практики. Це єдиний секрет, який він не може розкрити. Залишки темної магії в повітрі одразу його видадуть і Реґулус не буде ризикувати тим, що Доркас дізнається про його плани та спробує його зупинити. 

Доркас переплела косу і цього разу додала до неї невеличкі прикраси. Виглядає до біса круто, і Реґулус хотів би бути тією людиною, яка може сказати про це вголос. Він розуміє, що дівчатам подобається, коли їм роблять компліменти. Шкода, що Реґулус не вміє їх робити.

Доркас косо на нього споглядає.

— Де ти був?

Вона йде поруч із ним, поки він крокує кімнатою до столу у самому кінці, між полицями книг з Історії Магії. Ніхто ніколи не підходить близько. Це улюблене місце Реґулуса. Тихе. Усамітнене. 

— У кімнаті для зіллєваріння. — каже він спокійно. Реґулус гарний брехун. Має бути, якщо живе з кимось на кшталт Вальбурги Блек.

— Я перевіряла. Тебе там не було.

Вони завертають за ріг. Як і очікувалося, стіл тут порожній. Якби не Реґулус, він був би покритий пилом. Він довгий, за ним можна було б розмістити п’ять-шість осіб, якби Реґулус був тією людиною, яка займається в навчальних групах. Але він не такий. Йому не подобається натовп.

Реґулус дістає книжки та розкладає їх на столі. У нього є система за якою він розкладає книги відповідно до неї. Це допомагає йому зосередитися. Допомагає йому тримати думки упорядкованими. 

— Я був у кімнаті Слизорога. 

— А, — промовляє Доркас. Вона киває, відтягує стілець від столу і сідає, намагаючись не доторкнутися до книг чи пергаментів Реґулуса. — Чим ти там займаєшся?

— Краще тобі не знати. — відповідає Реґулус.

Це не зовсім брехня. Реґулус користується приватною кімнатою Слизорога, але не сьогодні. Зіллю, яке він варить, потрібно багато часу, щоб настоятися, тому йому ще не треба його перевіряти. 

Слизоріг думає, що він просто амбітний. Він і гадки не має, які у Реґулуса плани щодо Фелікс Феліціса, якщо все вийде так, як треба. Найприкріше те, що воно повинно варитися шість місяців, тож у Реґулуса немає іншого вибору, окрім як почати варити його у Гоґвортсі. На щастя, Слизорогові сподобалося, що Реґулус кинув собі такий виклик. І можливо, він натякнув, що якщо йому вдасться його зварити, то він порекомендує його для участі у Великому Британському чемпіонаті з зіллєваріння. 

Реґулус радше обніме мантикору, ніж братиме участь у такій дурості, але що б там не було, хай Слизоріг спить спокійно і не пхає свого носа не у свої справи. 

— Як Слизоріг дозволяє тобі проводити експерименти? — запитує Доркас.

Реґулус знизує плечима.

— Він радий трохи порушити правила заради Блека.

Доркас мугикає, але час припинити. Вона тут не для цього. Реґулус знає. Він думав, що Пандора спробує виманити це з нього. Він би волів, щоб так і було. Доркас для нього… особлива. Брехати їй складніше, але він не вище цього. 

Доркас кладе лікоть на стіл, впираючись підборіддям у руку. Її коси спадають через плече. Вона піднімає брову на Реґулуса.

— Ну? 

Реґулус дивиться у відповідь. Порожньо. 

— Ти дійсно хочеш, щоб я розпитувала? — запитує вона, хмурячись. 

Реґулус бере пір’я, вмочує його в пляшечку з чорнилом. 

— Я не маю уявлення, про що ти говориш. 

Доркас проходить повз нього і закриває його записник.

— Не мороч мені голову, Реґ. З Еваном щось відбувається, і я хочу знати, що. Починай говорити. 

Він зітхає, потирає скроні. Що він має сказати? Він не може розповісти Доркас. Це не його справа. Він втягнутий у це, бо, мабуть, тепер це його життя. Реґулус Блек — частина якоїсь псевдоромантичної драми. Це як страшний сон, від якого він не може прокинутися. Але він також не може ним поділитися. Він не збирається розповідати їй про Барті, і він бачив ознаки того, що Еван закоханий в їхнього друга, але це також не його справа. 

— Так само як ти розповіси мені, навіщо намастила своє волосся блискучою хрінню?

Доркас відкриває рота. Закриває. Піджимає губи.

— Гаразд. Я закохалася. — зізнається Доркас. — Я сподіваюся, що вона мене помітить. Вона підійшла поговорити зі мною під час вечірки у Забороненому Лісі, але я не знаю, чи я їй… ну, розумієш, подобаюся чи ні. Все було неоднозначно.

Реґулус розгублено витріщається на неї. Він не думав, що Доркас зізнається у цьому. Тепер, коли вона це зробила, він не знає, що робити далі. Що можна сказати на таке зізнання?

— А. — це те, що виривається з рота Реґулуса.

Доркас посміхається.

— Гарна спроба, Реґ. Але не у всіх такі складності з емоціями, як у тебе. Для мене не проблема зізнатися, що мені хтось подобається. Я б навіть сказала тобі, хто вона, якби не боялася, що ти їй щось зробиш. 

— Чому? Вона ж не відшила тебе? — запитує Реґулус з підозрою. Доркас сміється.

— Ні. Але може. І це нормально. 

— Ні.

— Так, Реґулусе, — лагідно каже Доркас. — Це нормально. Я знаю, що це можливо, і я ризикую. Тому вона може відшити мене, а може й ні. І цього достатньо. 

— Ти божевільна. — відповідає Реґулус, звучачи так само гидко, як і почувається. Чому Доркас поводиться так необережно? Ось, чому він має наглядати за нею. Захищати її.

— А ти чарівний.

Реґулус відхиляється.

— Не змушуй мене робити тобі боляче. 

Вона хихоче, хитаючи головою. Зітхнувши, відкидається на спинку стільця.

— Вона неймовірна, Реґ. Сподіваюся, вона мене помітить.

— Якщо ні, я виколю їй очі. Вони все одно не працюють. 

Доркас видає стривожений звук.

— Досить цього. Насильство — це не відповідь. Принаймні, не завжди. — вона стукає пальцем по столу, деякий час вивчаючи Реґулуса. 

Він повертається до записування нотаток на пергаменті, радіючи, що Доркас, здається, закінчила говорити. На його превеликий жаль, всього на три хвилини. Доркас підштовхує його дуже легким постукуванням свого взуття об його. Він це ігнорує. Вона робить так знову. Реґулус не має іншого вибору, окрім як відкласти своє перо та подивитися на подругу.

— Що тепер?

— Що ти зробив з Еваном? — тихо запитує вона.

— Нічого.

— Що Барті зробив Евану, що ти допомагаєш приховати?

— Спитай Евана. — каже Реґулус. 

Доркас посміхається.

— Я вже це зробила. Пандора і я питали. 

Реґулус має нарахувати їй балів за старанність. Вони дружать багато років, щось повинно було їй передатися, і Реґулус радий, що це щось корисне.

Він дивиться на неї з порожнім виразом на обличчі. Маскою презирства. 

— Тоді ти знаєш.

— Я знаю, що Еван думає, що у вас з Барті таємний палкий роман. — Доркас каже це так, ніби це найзвичайнісінька річ у світі. Ніби вона просто каже йому, що на дворі йде дощ, і в цьому нічого особливого. Реґулус стримано вражений. — Хіба що, якби у тебе був роман з Барті, ти б мені сказав, — Доркас дивиться на нього, а потім вагається. Реґулус знову почувається винним. — Так? 

Він не може повірити, що це зараз з ним відбувається. Чесне слово. Півтори години тому він був у порожній кімнаті, практикуючи прокляття, які можуть вбити людину в шість різних способів, а тепер він сидить тут, поки одна з його найближчих друзів розпитує його про хлопців. 

Це соромно, і це не те, чим повинен займатися планувальник помсти.

— Доркас, — каже Реґулус. — В мові не вистачить слів, щоб пояснити тобі, що у мене в жодному разі немає ніякого таємного палкого роману з Барті.

— Ох, дякувати Салазару. 

— Або з будь-ким. — додає він на всяк випадок. 

Реґулус знову бере до рук перо. Відкриває один зі своїх записників. Але схоже, Доркас ще не закінчила. Вона накриває рукою сторінку. Він дивиться на неї один раз, попереджуючи. Доркас не рухається, тому він малює їй на руці. Він малює зірку, бо малювати не вміє зовсім і не хоче осоромитися, спробувавши щось складніше.

— Реґ! — скаржиться Доркас. — Це не змиється цілий день!

— Я намагаюся вчитися. — каже він. 

Доркас хитає головою, кривиться. 

— У тебе немає роману з Барті, але щось відбувається. Що, бляха, відбувається, Реґ? Еван нещасливий. 

— Еван має сказати Барті, що він відчуває. — каже Реґулус, не відриваючись від пергаменту, хоча він повністю втратив хід думок і не читає жодного слова на сторінці. 

— Звідки ти знаєш, що відчуває Еван? — підозрілий тон Доркас змушує його занепокоїтися. 

— Очевидно для будь-кого, у кого є пара робочих очей.

— А зараз?

У Реґулуса починає боліти голова. Доркас невгамовна, і він любить її за це, за винятком тих випадків, коли він сам під її прицілом. Він відкидається на спинку стільця, проводить рукою по кучерях.

— Слухай. У Барті була криза. Йому повинен був хтось, з ким можна було поговорити, тож він прийшов до мене. Це все, що я можу тобі розповісти. Але справді, Барті та Евану треба поговорити. — Реґулус звучить втомлено і, чесно кажучи, так воно і є. Це виснажливо. 

— Чому Барті зі своєю кризою пішов до тебе, а не до Евана?

Реґулуса це анітрохи не ображає, адже він поставив Барті те саме запитання. І на це принаймні він може відповісти, бо це не секрет.

— У нас обох жахливі батьки. І Барті… він просто сказав, що це не може бути Еван. 

Доркас сміється. По-справжньому регоче. 

— Ой, як це все до біса заплутано. Отже, Барті подобається Еван, він від цього з розуму сходить, і що, фліртує з тобою?

Вона не помиляється. І Реґулус хоче, щоб зараз вона пішла геть, бо вона його подруга, але йому потрібен спокій і тиша для роботи, а Доркас забирає надто багато його часу. Тож, Реґулус киває.

— Типу того?

Доркас проводить рукою по обличчю.

— Хлопці такі ідіоти. Клянуся Салазаром. Гаразд. Добре. Тепер мені треба поговорити з Барті. — вона стискає губи, нахиляє голову і дивиться на Реґулуса. — І як тобі?

— Що і як тобі?

— Фліртувати з кимось. — каже Доркас. — З хлопцем. Гарним хлопцем. 

І Реґулус, ну… Реґулусу ніби як хочеться розповісти їй. Тому що він нікому не розповідав, а має, так? Перший поцілунок — це така річ, якою хочеться поділитись. Але… Він не знає як. Він не може просто взяти й… почати хихотіти і шепотіти. Він не думає, що фізично на це здатен. Але він також не хоче залишати Доркас у роздумах. Реґулус посміхається.

— Гадаю, це було приємно. 

— Просто приємно? Ну, мабуть, так. Тобі ж не подобається Барті. — її очі дуже, дуже сильно розширюються. — Тобі ж не подобається Барті?

— Ні. — каже Реґулус. Твердо. Впевнено. Тому що це стовідсоткова правда. 

— Гаразд. Ну, коли хтось, хто тобі подобається, буде з тобою фліртувати, я хочу почути про це все. Зрозумів? — вона встає. — А зараз я піду знайду Барті та спробую його напоумити.

Але Реґулус більше не звертає на неї уваги. Тому що, схоже, його мозок його ненавидить. Його мозок нагадав про сьогоднішній ранок. Про Джеймса, який посміхався, поки Реґулус наставляв на нього свою паличку. Джеймса, який казав йому, що в нього гарні очі. Джеймса, який йому підморгнув. 

Він не може розповісти Доркас. Але в усамітненому, темному куточку бібліотеки, Реґулус, можливо, на якусь секунду може визнати, що коли хтось, хто тобі подобається, фліртує з тобою, це охрініти як запаморочливо. 

 

***

 

Інтерлюдія: ПОВ Доркас

 

Барті Кравч не є улюбленцем Доркас. Він їй дуже подобається, але в його очах іноді з’являється якийсь блиск, що змушує її нервувати. Барті небезпечний. Це їй допікає, хоча Барті ніколи не спрямовував на неї свою особливу форму божевілля. Доркас знає, що він ніколи цього і не зробить, бо вони друзі, а Барті відданий.

Але Доркас неприємно усвідомлювати, що в глибині душі вона знає, на що здатен Барті. Або, можливо, не те, на що він здатен, а те, як мало йому потрібно, щоб це зробити.

Доркас усвідомлює, що в цьому є щось трохи лицемірне, адже вона вважає Реґулуса Блека своїм найкращим другом. Вона думає, — сподівається, — що він теж вважає її своєю найкращою подругою. З Реґулусом важко сказати, бо у нього алергія на почуття. 

І все ж. Реґулус злий і відсторонений, він носить маску байдужості, як броню. Але Доркас знає, в глибині душі вона знає, що Реґулусу не байдуже. У власний спосіб. Його хвилюють деякі речі. Він хвилюється за неї. І за Пандору. За Барті з Еваном теж.

І Реґулус здатен на темні вчинки. Доркас повністю усвідомлює той факт, що Реґулус, з великою ймовірністю, здатен на вбивство. Можливо, тортури. Він злий, коли відчуває себе загнаним у кут, і розважливий, коли хоче бути таким. Різниця між Реґулусом та Барті полягає в тому, що Реґулус робить тільки те, що вважає за потрібне, і розглядає усі можливі варіанти. Завжди. Щоб бути жахливим, Реґулусу потрібен мотив. Причина. План та дії. Барті достатньо того, щоб у нього був поганий день, щоб зробити щось божевільне. Щось незворотнє. 

І все одно. Барті — її друг, і він ще не впав зі скелі. Доркас оптимістка, і вона думає, що, можливо, вони зможуть разом утримати Барті від падіння. Крім того, їй подобається Еван, а в Евана зараз не найкращі часи. 

Доркас знаходить Барті у спільній кімнаті Слизерина. З усіх людей він розмовляє саме з Мальсібером. Доркас із задоволенням перериває цю розмову, а Барті не чинить жодного опору, коли вона тягне його в куток. 

— Що це було? — запитує вона його, показуючи головою на Мальсібера. Барті знизує плечима.

— Він питає шості курси, що ми хочемо робити, коли закінчимо школу. 

О. Цікаво. 

— Чим ти хочеш займатися? — Доркас не про це хоче поговорити з Барті, але їй цікаво. Вона не має жодного поняття, чим вона хоче займатися після школи. Тому що поза цими стінами світ розвалюється, і Доркас нервує, коли про це думає. Сім’я не тисне на неї, але вона знає, що від неї чогось очікують. 

Її двоюрідний родич став Смертежером, і кілька людей в його родині голосно цим пишаються. Не її батьки, за що Доркас безмежно вдячна. Але все ж. Доркас не зможе довго ігнорувати реальність. 

— Чимось, що найбільше розлютить мого батька. — відповідає Барті. — Він очолює відділ боротьби зі злочинністю, тож думаю, що займуся злочинністю.

Доркас зітхає.

— Щось конкретне?

— Може, контрабандою? Не знаю. — Барті витягує руки над головою. — Про що ти взагалі хотіла поговорити?

Доркас уважно на нього дивиться. З Барті щось не так, але вона не може зрозуміти, що саме. Еван теж це помітив. Він розповів їй та Пандорі. Це зводить його з розуму, адже Еван розпитував Барті, але той відмахувався. Доркас думає, що знає, чому, і її невеличка розмова з Реґулусом допомогла їй у цьому переконатися. 

— Ти розмовляв з Еваном останнім часом? — недбало запитує вона.

Барті хмуриться, нахиляється вперед.

— Ми живимо в одній кімнаті. Звісно, я розмовляю з ним кожен день. 

Доркас хитає головою, перекидує коси через плече. 

— Я маю на увазі, типу, справжня розмова. Він вже розповів тобі?

— Розповів мені що? — плечі Барті напружуються, і Доркас хоче посміхнутися. Але не посміхається. 

Доркас озирається, вдаючи, що боїться, що її підслухають. Барті на краю свого сидіння. Доркас теж нахиляється ближче. Знизує голос до змовницького шепоту.

— Він в когось закохався. 

Кров відливає від обличчя Барті. Це єдиний доказ того, що Доркас має рацію щодо Евана та Барті. І вона збирається втрутитися, тому що не вірить, що вони самі з цим розберуться. І, тому що, чесно кажучи, їм потрібна її допомога. Ці двоє нікуди не годяться.

— В кого? — запитує Барті, напружено. 

Доркас нахиляється ще ближче.

— Не знаю. Еван мені не каже, — вона намагається звучати роздратовано, розчаровано. — Але я декого підозрюю. Еван проговорився, що це хтось із його близьких, а він не з багатьма близький. 

Барті видає тривожний звук.

— Пандора? 

Доркас хитає головою.

— Ставлю на Реґулуса. 

Барті не рухається. Закляк. Доркас впевнена, що він не дихає. 

— Еван… ти думаєш, що він… — Барті ковтає. — Хлопці? 

Доркас звужує на нього очі. Вона простягає руку вперед і хапає Барті за краватку, притягує його так близько, що відчуває його дихання на своєму обличчі. 

— Якщо ти скажеш якесь ґомофобне лайно, Барті Кравч, я відрубаю твого члена. 

Барті регоче. Він регоче, а потім притискається лобом до Доркас. 

— Бляха, Медовз. І ти теж? Ми скажена зграйка.

Доркас відпускає його. Барті все ще сміється. Вона вичікує. 

Вони скажені? Доркас так не думає, але вона розуміє, чому Барті так думає. Барті виріс у середовищі, яке не допускає жодних відхилень від того, що його батько вважає «правильним». Це не його провина, але це до біса сумно. І все ж, Доркас пишається успіхами, яких досяг Барті. Це вимагає мужності, і вона це поважає. 

Доркас вирішує стати трохи сміливішою. Наступного разу, коли вона побачить Марлін МакКіннон, вона щось зробить. Щось скаже. З’ясує, чи подобаються їй дівчата. Тому що Доркас не може перестати думати про неї з самої вечірки, а це щось значить. Доркас хоче з’ясувати, що саме.

Поки Доркас мріє про МакКіннон, Барті заспокоюється, проводить рукою по обличчю.

— Дідько, Доркас, — каже він. — Хто б міг подумати?

Вона знизує плечима. 

— Це поширеніше, ніж ти думаєш, Барті. Люди просто про це не говорять. 

— Реґ казав те саме. — розмірковує Барті. Потім його мозок згадує про розмову, яку вони вели, і вся веселість зникає з його обличчя. — То ти думаєш, що Евану подобається Реґ? — запитує Барті. Він шепоче, ніби боїться, що якщо скаже голосніше, то це стане правдою. 

Доркас знизує плечима.

— Ну, а хто ж іще?

Барті опускає голову на руки. Глибоко дихає. 

— Бляха. Ось чому останнім часом він поводиться так дивно. Бо він бачив… він думає… блядь, — він підіймає очі на Доркас. — Але я не хотів… я не знав. І Реґ? Евану не може подобатись Реґ. Не може!

— Чому ні? — запитує Доркас, хоча вона знає причину страждань Барті. 

— Бо я… — Барті давиться. — Бляха. Я… — він закриває очі. — Евану не може подобатись Реґ.

— Барті…

— Я поцілував Реґулуса.  

Слова падають з його вуст, наче каміння. Вони брязкають між ними, заповнюючи простір зі здивованим благоговінням. 

— Ти що?! — Доркас нічого не може вдіяти. Вона скрикує. Це… що? Вона не знає, що більш шокуюче. Реґулус я не можу витерпіти навіть випадкових дотиків Блек, який цілувався з Барті Кравчем, або те, що Барті Кравч зізнався в чомусь подібному Доркас. І Реґулус… цей маленький засранець нічого не сказав! Ах, Доркас його прикінчить. 

Здається, він теж це розуміє, бо Барті починає панікувати.

— Бляха. Лайно. Доркас, ти не можеш нікому розповідати. Я не повинен був цього говорити. Це просто вислизнуло. Я не… Чорт. Еван не повинен знати, гаразд? 

Доркас тяжко зітхає.

— Мерлінові яйця, Барті. Якого хріна? Коли це сталося?

— Реґ тобі не казав?

— Ні. — каже Доркас, намагаючись приховати біль у голосі. — Він мені не розповів. 

Барті потирає пальцями скроні. Кусає губу. Стогне. Коли він знову дивиться на Доркас, вираз його обличчя сирий і трохи відчайдушний. 

— Я тільки… Мені не подобається Реґулус. Я… ти думаєш, що Еван… справді?

— Ну, — обережно каже Доркас, бо Барті на межі нервового зриву, і їй його шкода. Вона досі опрацьовує той факт, що Реґулус і Барті поцілувалися, але мова йде про Евана. Вона не може відволікатися. — Еван сказав, що це хтось з його близьких друзів. Він проговорився, що це він, і я подумала, що це Реґ, бо знала… Реґ сказав мені, що йому подобаються хлопці. 

Доркас дає цьому час настоятися. Вона терпляче чекає. Барті сам має з цим розібратися. 

У спільній кімнаті багато людей, як для середи пополудні, але ніхто не звертає на них уваги. Снейп сидить з Мальсібером та деякими іншими з сьомого курсу. Вони перешіптуються і щось планують. Доркас відвертається. Знаходить дівчат з її року. Їх волосся досі різнокольорове, що змушує Доркас посміхатися кожен раз, коли вона про це згадує. 

— Еван не казав тобі, що це саме Реґ? — м’яко запитує Барті. Доркас ніколи не чула, щоб він говорив таким тоном. — Тобто, конкретно? 

— Ні. Я припустила, що це так. Я не думаю, що Еван усвідомив, що проговорився, що це хлопець, — каже вона йому. — Він лише сказав, що це близький друг. 

— Зрозуміло. — відповідає Барті. І він дійсно розуміє. Доркас може сказати. 

Тут її робота завершена. Зернятко посаджене. Тепер залежить тільки від Барті, чи зробить він щось із цим. Доркас сподівається, що зробить. Бо вона думає, що якщо це спрацює, це може стати тим, що втримає Барті на краю. Тому що таке щастя… воно має силу. Воно може заспокоїти та допомогти людині стати кращою. У Барті є темна, божевільна сторона, але Доркас думає, що якщо є хтось, хто може її подавити… що ж. 

— Я рада, що ти так думаєш, — каже Доркас, підводячись. — Щасти.

Барті теж встає. Дивиться на Доркас. Усміхається до неї.

— Ти знала весь цей час, чи не так?

Доркас пожимає плечима.

— Можливо. 

Вона підморгує йому і йде. Барті підіймається до своєї кімнати перескакуючи по дві сходинки, перш ніж Доркас встигає навіть дійти до дверей на дівочі сходи.

 

***

 

Тренування з Квідичу проходять відмінно. Джеймс відчуває, що міг би поборотися з Гіпогрифом та перемогти. Його команда просто вбивча. Вони провели на полі дві години, але здалося, що тільки п’ять хвилин. Ось як їм було весело. Вони зупинилися лише тому, що стало темніше, ніж повинно бути для безпечного, особливо з оскаженілими бладжерами, що снували навколо.  

Сіріус хапається за нього, щойно вони приземляються. Джеймс падає спиною на траву, Сіріус розпластується на ньому. 

— Гей, Блеку! Припини знущатися з Капітана! Якщо ти пораниш його перед грою, я тебе вб’ю. — кричить Олів, одна з загоничів, шестикурсниця. 

Сіріус показує їй середній палець і Марлін регоче. 

— Облиш, Олів, дай спокою їхньому бромансу. Ніщо не може стати між ними.

Олів бурмоче щось про безпеку Джеймса поруч із божевільним, але дівчата зникають у роздягальнях, і на землі залишаються лише він і Сіріус. Сіріус радісно мугикає, зовсім не переймаючись тим, що його коліно в небезпечній близькості від того, щоб вбити надію Джеймса колись стати батьком.

— Ти зараз мені по яйцям зарядиш, — попереджає Джеймс, коли Сіріус переносить свою вагу. — Якщо хочеш бути хрещеним батьком, то зараз же прибери ногу.

— Ах, чорт. — каже Сіріус, перевертаючись на бік, так що він лише наполовину лежить на Джеймсі. — Вибачте, майбутні маленькі Джеймси. 

Джеймс сміється, бо як тут не сміятися, коли Сіріус буквально розмовляє з його пахом? Він божевільний. Джеймс його любить.

— Сьогодні була дійсно гарна гра. — каже Сіріус. — Третій кубок для Ґрифіндору у нас в кишені. 

Джеймс випростовується, дозволяє голові вдаритися об землю. 

— Не можу повірити, що ми закінчуємо школу через… сім місяців? Вісім? Не так вже й довго. Недостатньо довго. — він закладає руки за голову. Сіріус притискається до нього, кладе голову йому на груди. — Я сумуватиму за цим місцем. 

— Замовкни, — каже Сіріус. — Не кажи про сумне. Ми не говоримо про сумне. 

Сіріус тицяє Джеймса в живіт, від чого той здригається всім тілом. Вони сміються. Ніч ясна, температура починає знижуватися з тим як вони наближаються до жовтня. Місяць зростає, і Джеймс зітхає. Наприкінці наступного тижня буде перша повня на сьомому курсі. 

— О, дивися! — каже Сіріус, показуючи вгору — Це ж я! Привіт! Найяскравіша зірка на небі, пані та панове. 

Джеймс посміхається, хоч Сіріус цього й не бачить. Він дозволяє Сіріусу трохи потеревенити про астрономію, перш ніж вони занурюються в тишу. Затишну. Інтимну. Сіріус — єдина людина у світі, чиє мовчання не змушує Джеймса нервувати. 

Сіріус запалює сигарету. Курить в спокої. Джеймс задається питанням, чи куритиме сьогодні Реґулус. Він хоче піти та перевірити Мапу. З’ясувати, чи не вислизнув він для цього зі Слизеринського гуртожитку. Куди б Реґулус пішов? Він сподівається, що кудись у звичайне місце, наприклад, до Астрономічної Вежі. Таким чином, Джеймс теж міг би там з’явитися. Удати, що це збіг обставин. Можливо, тоді Реґулус з ним поговорить. 

— Ми повинні піти побачитись з Розмертою. — каже Сіріус, підводячись і дивлячись на Джеймса згори донизу. — Тільки ми вдвох. Давай вислизнемо звідси. 

Занепокоєння поширюється від нутра Джеймса аж до пальців на руках і ногах. Сіріус не просився до Розмерти дуже, дуже давно. Звісно, на шостому курсі вони час від часу ходили випити, але це було під час відвідин Гоґсміду або на вихідних. Але у звичайну середу? Це змушує Джеймса згадати п’ятий курс, а це погано. 

— З тобою все гаразд, Гультяю? — запитує Джеймс. 

Сіріус знизує плечима, намагається бути незворушним. Але його очі дивляться куди завгодно, тільки не зустрічаються з очима Джеймса, і він не для того провів останні шість років поруч із цим хлопцем, щоб не знати, як його прочитати.

— Так. Це не… Я не буду пити нічого, окрім маслопива. Обіцяю. Все не так. Мені просто треба трохи розвіятись. — він проводить рукою по обличчю, затримує її на підборідді, наче щось стримує. Щось, що він хоче сказати, але не знає як.

Джеймс підводиться, обіймає Сіріуса. Сіріус одразу ж до нього тулиться. Джеймс занурюється обличчям у волосся Сіріуса. 

— Що б тебе не турбувало, ти завжди можеш розповісти мені. Ти мусиш мені розповісти, бо ми разом пройдемо через це лайно, гаразд?

— Я не готовий. — шепоче він у вигин шиї Джеймса. 

І Джеймс розуміє. Бо він теж не готовий, хіба ні? Він досі не розповів Сіріусові про Реґулуса. Не те щоб було багато про що розповідати, але Джеймс знає, якби це був хтось інший, в кого він закохався, він би вже проговорився. Сіріус знав би кожну дрібницю: від того, як у Джеймса тремтить у животі, коли він бачить Реґулуса, до його підозр, що той має якусь небезпечну схильність до того, що його шкіра вкривається мурашками, коли Реґулус каже йому щось погане. 

Сіріус знав би про це і висміював би Джеймса, але він також був би найкращим помічником. Якби це був хтось інший, Джеймс знає, що вони б уже бодай з ним поговорили, бо Сіріус допоміг би це зробити. 

Але… сказати Сіріусу він не може. Принаймні, поки що. Поки Джеймс не дізнається більше. Дізнається, чи жаліє Реґулус, що відмовив, коли Сіріус просив його піти з ним тієї ночі. Чи сумує Реґулус за своїм братом. Чи є надія на примирення, чи ні. 

— Отже… «Три Мітли»? — запитує Сіріус, все ще ховаючись у просторі між шиєю та плечем Джеймса. 

Джеймс хотів спробувати зустрітися з Реґулусом вночі, але Сіріусу він потрібен. Тож Реґулусу доведеться зачекати. Бо як би він не був заінтригований, як би не хотів знову побачити це красиве, підле обличчя… Сіріус на першому місці. Завжди. Попри все і всіх.

Джеймс стискає свого друга в обіймах і каже:

— Спочатку мені треба прийняти душ, але так. Давай візьмемо плащ і Мапу. Я впевнений, що Розмерта за тобою скучила. 

Сіріус посміхається до нього вдячною, сповненою любові посмішкою. Це найкраща посмішка, яку Джеймс коли-небудь бачив. За цю посмішку Джеймс готовий померти. 

— Дякую, Золотороже.

— Нема за що.

Хлопці покидають поле для Квідичу разом. І пізніше, того ж вечора, вони сидять у «Трьох Мітлах» з Розмертою, п’ють маслопиво і жартують. Вони так смішать її, що по її рожевих щоках течуть сльози, а Сіріус насолоджується увагою, теплотою пабу і тим, що Джеймс поруч з ним. Завжди. Назавжди. 

Дорогою назад Сіріус дивиться на Джеймса і киває сам собі. Він каже Джеймсу, що почувається краще. І він обіцяє, що коли зрозуміє, як сказати про те, що його турбує, він розповість про це Джеймсові. Джеймс обіцяє йому, що він любитиме його незважаючи ні на що. Він каже йому, що немає нічого, що він міг би сказати Джеймсу, що могло б це змінити. І голос Сіріуса трохи хрипить, коли він відповідає:

— Я знаю, Джеймсе. Я знаю. 

Notes:

Від авторки:
Почесна відзнака Доркас «свасі» Медовз. Вона королева. Я її дуже люблю.
Solmussa.

Chapter 10: Сектумсемпра

Notes:

Від авторки:
Вітаю вітаю!
Ось і 10 розділ — він довгий :D

Будь ласка, майте на увазі, що в цьому розділі присутнє насильство, поранення і паніка, тому прочитайте попередження:
Куріння
Фізичне насильство (штовхання)
Магічне насильство (Сектумсемпра)
Кровотеча/втрата крові
Опіки, спричинені вибухом в кабінеті для Зіллєваріння
Лазарет/медичне втручання

Думаю, це все!

Реґулус ненавидить Джеймса Поттера. Це факт. Незаперечна істина. Він ненавидить Джеймса з багатьох причин, деякі з них більш обґрунтовані, ніж інші, а іноді й сильніші, ніж інші. Але в цей момент, Реґулус ненавидить Джеймса Поттера через те, що він якимось чином зник і змусив Реґулуса повірити, що, може, з’явиться. Чому? Не питайте Реґулуса, він не знає. Як? Те саме. Джеймс не може знати, що Реґулус вислизнув з гуртожитку і сидить на даху соварні. 

Реґулус вдихає. Відчуває дим у своїх легенях. Він вважає, що це не може бути корисним для здоров’я. Це взагалі шкідливо? Він ніколи не питав маґлів, чи це так. І той хлопець у пабі про це не згадував. Ба. У всякому разі, це не важливо. Швидше за все, він помре протягом наступних декількох років, тож чи це має значення? Він так не думає. 

Реґулус видихає. Він просто жалюгідний, ось який він. Позорисько для мстивих людей у всьому світі. Чесно кажучи, після цього нападу дурості, Реґулус навіть не впевнений, що може називати себе розумним. Це просто… Він не усвідомлював, що чекав на появу Джеймса, поки не докурив третю сигарету і не відчув, що йому не хочеться йти. Але він чекав. На його превеликий жах, він і досі тут. 

А Джеймс так і не з’явився. 

Реґулус відкидається на плитку, між його пальцями четверта сигарета. Що з ним таке? Нічого не змінилося. Він завжди був закоханий у Джеймса, і раніше це ніколи не заважало йому жити. Звісно, ще два тижні тому Реґулус не знав, як Джеймс виглядає без сорочки. Це справді має певний ефект, визнає він. Він також не знав, яка на дотик його шкіра. Тож, може?

Йому це не подобається. Відчуття, що він рухається до чогось, чого не може побачити або спланувати. Щось, що він не може зупинити, тому що це те, що відбувається з ним. Це не його вибір. Очевидно, що це провина Джеймса. Він повинен припинити з’являтися і намагатися говорити з Реґулусом. Про що їм, трясця, говорити? Абсолютно ні про що. Ні про що, тому що Джеймса і Реґулуса пов’язує лише одна людина, але їхні стосунки з цією людиною настільки протилежні, що це не рахується. 

Очі його обдивляються небо, і він знаходить його. Він може знайти його в будь-якому небі. Сіріус сьогодні яскраво сяє. Як і завжди, тому що, звичайно, бляха, він повинен був бути найяскравішим. Але сьогодні він ніби знущається з Реґулуса. Джеймс не з’явився, і, ймовірно, він зараз із Сіріусом в гуртожитку робить якусь дурість. 

Джеймс такий дурень. 

Реґулусова закоханість в Джеймса така дурна.

Реґулус ненавидить своє життя. 

Стогнучи, він проводить рукою по обличчю. З логічної точки зору, Реґулус знає, що Джеймс не може прийти. Немає жодної причини, чому Реґулус навіть на це сподівався. Або щоб Джеймс про це знав. Звідки, в біса, Джеймс міг знати, коли Реґулус погрожував йому, завдавав болю та ображав його на кожнім кроці? Сам Реґулус навіть не здогадувався, що хотів, аби Джеймс з’явився, поки той справді не прийшов. І, давайте подивимося правді в очі, Джеймс добре вчиться в школі, але чи розумний він? Реґулус сумнівається. 

І все ж, Реґулусу боляче. Йому болить, бо Джеймс його переслідує. Він бачив його тіло, яке, до речі, створене для гріха. Гріхів, які Реґулус залюбки скоїв би. Неодноразово. Він бачив його очі зблизька. Кольору лісового горіха, який міг би стати його улюбленим, якби він дбав про це настільки, щоб мати улюблену річ. Реґулус знає, як пахне Джеймс. І яка на дотик груба шкіра його щелепи, щетина. 

— Нахуй моє життя. — бурчить Реґулус. 

Він хоче позбутися цього почуття, бо воно все ускладнює. Реґулус має перестати жадати Джеймса Поттера. Але як? Як перестати? 

Зосередження на помсті не допомагає. Реґулус може робити багато справ одночасно. Останні кілька тижнів він робить успіхи. Практикує прокльони в покинутому класі, варить Фелікс Феліціс, проводить дослідження в бібліотеці. Тиждень тому він отримав перепустку в Заборонену секцію і вже знайшов три фоліанти, щоб пройтися по ним гребінцем з тонкими зубчиками.

Він також не спускав очей з Доркас. Її сусідки по кімнаті не просили вибачення, але вони не настільки дурні, щоб продовжувати ображати Доркас. Не тоді, коли в їхньому волоссі все ще проростають кольори веселки щоразу, коли вони намагаються це зробити. Реґулус вважає, що з цим покінчено, і він не планує найближчим часом скасовувати те, що зробив. Можливо, навіть ніколи. 

А також вся та халепа між Барті та Еваном, але це, чесно кажучи, не на ньому. Типу. Він поцілувався з Барті один раз. Еван про це не знає. Напруга виникла через те, що Барті був настільки дурним, що фліртував з Реґулусом на уроці Чарів, і Еван це побачив. Барті має зізнатися. Або ж Еван має сказати Барті, що він не ускладнює, він просто ревнує, а це дві дуже різні речі.  У будь-якому випадку, це не для Реґулуса. Він буде триматися осторонь. До того ж наскільки він може судити, між ними усе більш-менш заспокоїлося. Вони ще трохи побалакали, перш ніж заснули, і Реґулус вислизнув з гуртожитку. 

Реґулус припускає, що він міг би прочитати дослідження Доркас і Пандори про оленів і вовків, яке вони йому дали. Але Реґулуса це не хвилює. Не дуже. Символізм снів Пандори важко зрозуміти. І, що б вона не говорила, деякі з її снів були буквальними. По суті, він не може знати, чи варто йому турбуватися про справжніх тварин, чи ні. Тож він і не намагається. Це марна трата часу. 

Реґулус докурює свою сигарету. Кладе пачку до кишені. Джеймс не прийде, і це навіть добре. Він навіть не знав би, що робити, якби Джеймс з’явився. Образив би. Погрожував йому. Весь час сподіваючись, що Джеймс мазохіст і захоче залишитися трохи довше. 

Він підводиться, дивиться на зірки. 

— Це все твоя провина, знаєш? — каже він у небо. — Через тебе я в повній сраці. Я розбитий, і зламаний, і є тільки кістки, і холод, і страждання, і образа, і біль через тебе. Тому що ти, бляха, пішов. 

А Джеймс Поттер цьому посприяв. Це завжди Джеймс.

Реґулус ненавидить Джеймса Поттера.

Реґулус одержимий Джеймсом Поттером. 

Не має значення, скільки часу минає. Ці дві істини залишаються. Так і є. Частина його, його мозку, його природи. Дві сторони однієї медалі. 

Пізніше тієї ж ночі Реґулус сидить у ліжку, тримаючи в руці пляшечку із зіллям без сну. Він дивиться на неї. Цікаво, як це - мати можливість просто заплющити очі та відпочити. Йому не зрозуміти. У нього не було жодного сну без кошмарів з тієї ночі. Той день змінив усе. День, коли він закрижанів, його кістки зімкнулися, а мозок сказав: “Тепер ми ненавидимо сон”.

Реґулус випиває зілля. Він щоразу це зневажає, але не спати ще гірше. І саме тому, що він п’є зілля сну, він не бачить снів. Якби він бачив, Реґулусу снилися б горіхові очі, смаглява шкіра, великі руки та усмішка, яскравіша за сонце. 

 

***

 

У Джеймса був просто фантастичний день. Того ранку у них було ще одне вбивче тренування з квідичу, попри те, що вони з Сіріусом були поза школою до пізньої ночі. Чесно кажучи, його команда просто чудова. Вони настільки синхронізовані, літають як професіонали. Все просто ідеально. 

І після цього у них була дуже цікава лекція Захисту від Темних Мистецтв, де  вони навчилися заклинанню, що досить ефективно захищає цінні або таємні речі. Дуже зручно, якщо вони захоплять когось живим, щоб отримати інформацію і не дати поганим хлопцям його врятувати. 

Загалом, дуже хороший четвер. 

Аж поки він не завертає за ріг і не бачить, як Снівеліус чіпляється до Лілі. Вона явно стривожена, хитає головою і розводить руками, що дуже чітко вказує на те, що вона не хоче, щоб Снівеліус до неї наближався. Сіріус так швидко витягує чарівну паличку, що його волосся розвіюється, перш ніж Джеймс встигає моргнути. Вони обмінюються швидким поглядом, а потім прямують коридором до них обох. Лілі дуже здібна, але Джеймс не буде просто спостерігати за чимось подібним. 

— Дай мені спокій, Северусе. — каже Лілі. — Я ж казала тобі. Я не пробачаю тобі. Ти зробив свій вибір. І це не той вибір, на який я можу закрити очі. 

— Лілі, це просто смішно. Це не найкращий спосіб… — він підходить ближче. Лілі швидко відступає назад, виставивши руки долонями до нього. 

— Я не хочу цього чути! Просто йди геть. 

Снівеліус простягає руки й кладе їй на плечі. Лілі завмирає. Джеймс чує, як гарчить. 

— Забери від неї свої брудні руки!

І Лілі, і Снівеліус здивовано піднімають очі. Снівеліус насміхається, а Лілі зітхає, наче їй полегшало. 

— Відпусти, Северусе, — каже вона. — Я не хочу, щоб ти коли-небудь знову мене торкався. 

Він відпускає, і це добре, бо Джеймс кинув би в нього прокльон, якби він ще хоч на мить затримався і торкався її. Лілі притискається ближче до Сіріуса і Джеймса, і Сіріус одразу ж пересувається так, щоб вони з Джеймсом опинилися з обох боків від неї. На його обличчі з’являється небезпечна посмішка, яка, як знає Джеймс, означає, що він чекає, коли Снівеліус дасть йому привід зробити щось безрозсудне. 

— Зарозумілі, як і завжди. Це вас двох не стосується. — шипить Снівеліус, знову переводячи погляд на Лілі. Він піднімає підборіддя, розправляє плечі. — Лілі, я заслуговую на шанс…

— Ні. — каже Лілі, впираючись маленькими рученятами в боки. Джеймс замислюється, чому вона не взяла з собою чарівну паличку, але не перебиває, щоб запитати. Не тоді, коли і він, і Сіріус озброєні та готові. — Тобі цього не дозволено, Северусе. Ти нічого не заслуговуєш. Мій час належить мені, і я можу віддавати його кому завгодно і з будь-якої причини. Ти не маєш на нього права. 

— Я твій найдавніший друг! — Снівеліус робить крок ближче. Джеймс і Сіріус одночасно підіймають свої палички. Він перестає рухатися, але продовжує дивитися на Лілі так, ніби справді очікує, що вона здасться. 

Джеймс йому співчуває. Лілі, вочевидь, не збирається змінювати свою думку. Вона і не повинна, не після того, як Снівеліус назвав її словом на «б». Не після того, як вона дізналася, що він водиться із Мальсібером і його зграйкою в школі і поза нею. Роками вони висміювали і знущалися з інших маґлонароджених. Ходять чутки, що Снівеліус і його банда поповнять ряди Смертежерами після випуску. Приєднаються до тих, хто вважає, що такі, як Лілі, не повинні існувати. 

Раптом Джеймса осяює, що дуже ймовірно, що він зустріне на полі бою людей, яких він впізнає. Він щойно вступив до Ордену Фенікса, щоб брати участь у цій війні, і він буде воювати на протилежному боці від хлопця, який зараз стоїть перед ним. 

Він цього Джеймса трохи нудить.

— Ти не можеш називати себе моїм другом, Северусе. Більше не можеш. Не після того, як ти зрадив нашу дружбу, — відповідає Лілі. Вона витирає сльозу зі щоки, але вигин її брів рішучий, як і завжди. Це дівчина, яка не зламається. Джеймс захоплюється і поважає це.

Лілі, вочевидь, збирається з силами. Снівеліус зачепив її за живе, і вона не витримує. Її голос підвищується на кілька октав. 

— Ти не можеш називати себе моїм другом, бо ти вважаєш таких, як я, меншовартісними. Не гідними. Якби це залежало від тебе, ти б відібрав мою паличку!

— Не в тебе, — намагається заперечити Снівеліус. — Ніколи в тебе. 

Лілі сміється. Гірко і холодно, і Джеймс ніколи не чув, щоб вона звучала так злісно. Це привабливо. Типу. Для нього Лілі ще ніколи не була такою звабливою, як зараз, і хай допоможе йому Ґодрик Ґрифіндор, він справді має схильність до злих людей. Лілі далеко не така підла, як Реґулус, але все ж таки. Цього єдиного моменту достатньо, щоб підтвердити його підозру.

— Ти не розумієш, так? — каже Лілі. — Ти не можеш мати і те, і інше, лицеміре! 

Але Джеймс відволікається, бо він якимось чином силою думки викликав Реґулуса, думаючи про злих людей. Лілі все ще лається на Снівеліуса, Сіріус націлив на нього чарівну паличку і спостерігає за розгортанням цієї сцени з кумедною напівпосмішкою. Джеймс затамує подих, бо Реґулус щойно завернув за ріг і прямує коридором до них. 

З усіх людей, Реґулус йде поруч із Ремусом . На яку мить Джеймс панікує, а що, якщо Ремус збрехав і робить із Реґулусом щось непристойне? Джеймсу стає зле, він почуває себе зрадженим, хоча це й абсурдно. Але потім він згадує, що вони патрулюють, бо вони старости, і що Ремус сказав їм раніше сьогодні, що він буде у парі з Реґулусом, щоб Сіріус не панікував, якщо випадково натрапить на них або побачить на карті. 

Напруженість швидко полишає Джеймса, дозволяючи йому прийти до тями саме тоді, коли обидва старости зупиняються позаду Снівеліуса. 

— Що відбувається? — запитує Ремус. 

Реґулус виглядає нудьгуючим. Незацікавленим. Його анітрохи не турбує драма, що розгортається між трьома Ґрифіндорцями і Снівеліусом. Його очі злегка пробігаються навколо, темно-зелені, з довгими віями. Чарівні. 

— Не твоя справа. — огризається Снівеліус. 

Коли Реґулус дивиться на Снівеліуса, його брови трохи зводяться, посилюючи його постійну насупленість. О, ні. Джеймс знову напружується. Вони друзі? Джеймс не знає, чи ладнає Реґулус зі Снівеліусом, але раптом, несамовито сподівається, що ні. Він цього не витримає. Це буде означати, що Реґулус дружить з людьми, яких вони підозрюють у тому, що вони є майбутніми Смертежерами, але це просто… ні. 

— Не хвилюйся, Ремусе. Я розберуся, — каже Лілі. Ввічливо і мило, вона пронизує Снівеліуса таким суворим поглядом, що той дивом не здригається. Цілком очевидно, що Лілі не сподобалося, що він грубо повівся з Ремусом. Анітрохи. — Северус якраз йде. Він більше ніколи мене не потурбує. 

Вона повертається, посміхається Сіріусові, потім Джеймсу, бо вони досі стоять по бокам від неї. Вони прикривають її спину. 

Снівеліус виривається вперед. Він бере Лілі за руку і змушує її обернутися. Лілі ахкає, заскочена зненацька. Снівеліус втручається в особистий простір Лілі, наближається так близько до неї, що Лілі блідне. 

— Ти робиш мені боляче. — каже вона, смикаючи свою руку.

— Ти мусиш мене вислу… 

Сіріусів кулак б’є його так сильно, що голова Снівеліуса відкидається назад, і він спотикається, відпускаючи руку Лілі. 

Лілі відскакує, наштовхується на Джеймса, який піднімає руку, щоб захистити її. Сіріус дивиться на неї, і вона киває на знак подяки. Снівеліус стогне і притискає руку до ока. На ранок, думає Джеймс, буде чималий синець. 

Сіріус злегка струшує рукою, але в усьому іншому він залишається незворушним.

— Ще раз її торкнешся, і втратиш свої руки. 

— Пішов ти, Блек. — Снівеліус вимахує чарівною паличкою, і вони починають дуель. 

— Захисти Лілі. — каже Сіріус Джеймсу, ухиляючись від прокльонів Снейпа. — Я розберуся. 

Сіріус швидкий, але Снівеліус лихий. Лунають крики, а потім Ремус стає на бік Сіріуса. Закляття летять на всі боки. Лілі просить Снівеліуса зупинитися, але він не слухає. Реґулус притулився до стіни, спостерігаючи за розвитком подій, засунувши руки в кишені. Він позіхає. 

Коли Джеймс відводить погляд від Реґулуса, його шлунок зводить. Снейп цілиться прямо в Ремуса, який не встигає ухилитися. Закляття летить швидко. Так швидко, що все, що може зробити Ремус — це приготуватися до удару. 

І тут з’являється Сіріус, який відштовхує Ремуса від прокльону і приймає його на себе. Закляття влучає Сіріусу в бік грудей, біля правого плеча. 

— Сіріусе! — Ремус ахкає. Навіть Снівеліус трохи шокований, і на мить у коридорі запановує тиша. 

Рвучкі червоні смуги розходяться по грудях і плечах Сіріуса, вниз по його руці. На прес з правого боку. Кров розливається багряними плямами по його уніформі, капає йому під ноги. Це відбувається швидко, надто швидко. Джеймсу зовсім не подобається їхній вигляд. Сіріус стискає зуби. Він стікає кров’ю, але не падає. 

Його закляття б’є Снівеліуса в груди, приголомшливе закляття, яке збиває його з ніг. Тільки тоді Сіріус стогне, прикладає руку до поранених грудей і голосно лається. Він блідне дуже швидко. Занадто швидко. 

Джеймс рухається. Він біжить вперед, перечіпаючись через власні ноги, намагаючись дістатися до свого друга. Ремус вже там, бурмоче щось, що, сподівається Джеймс, є зцілювальними закляттями. Навіть Реґулус відштовхнувся від стіни і стоїть прямо. Нерухомо, як статуя. Він більше не позіхає. 

Снівеліус майже забутий лежить на підлозі, непритомний. Так навіть краще, бо якщо Джеймс передумає… 

— Зі мною все гаразд, Муні, — каже Сіріус. — Не хвилюй свою гарненьку голівоньку. Зі мною все гаразд. 

З ним не все гаразд. Його голос звучить нерозбірливо, ніби він п’яний. Але він не п’яний. Трясця. Серце Джеймса підпирає у нього в горлі. Цього не може бути. Джеймс відкидає голову Сіріуса назад, і йому перехоплює подих. Він такий до біса блідий, що під його очима з’явилися глибокі темні синці, яких не було буквально хвилину тому. 

— Гультяю? 

Сіріус бурчить, потім у нього підкошуються коліна, і він падає. Ремус ловить його, лаючись собі під ніс, бо зцілювальні закляття, які він застосовує, не діють. Вони опускаються разом, руками Ремус притискає Сіріуса до себе. Сіріус стікає кров’ю так рясно, що не минає й кількох ударів серця, як Ремуса заливає його кров’ю. Здається, йому байдуже. Джеймса нудить від цього запаху. Тут так багато крові. 

— Муні, що відбувається? — запитує Джеймс, його голос такий жалюгідний і слабкий, що він зніяковів би, якби це не був Сіріус. Його брат стікає кров’ю в коридорі Гоґвортсу, бо він був надто зайнятий захистом Лілі. 

— Я не знаю. Я не знаю. Нічого не працює. Чому нічого не працює? — Ремус у розпачі, пробує все, що знає, одне зцілювальне закляття за іншим. Тут багато крові. Занадто багато клятої крові. 

Сіріус підіймає голову. Його очі тріпочуть.

— Муні. Не хвилюйся так. — каже Сіріус. Він підіймає тремтячу руку і притискає палець до щоки Ремуса. — Посміхнися мені, Муні. 

— Замовкни, Гультяю. — шипить Ремус, бурмочучи собі під ніс закляття. 

Джеймс важко ковтає, його охоплює паніка. Йому треба допомогти. Зробити щось. Але тільки Ремус знає закляття. Не він. Він… він нікчемний, і це найстрашніше. Сіріус у небезпеці, а Джеймс такий, бляха, нікчема.

Лілі плаче, каже щось про те, що в неї немає з собою палички. Вона ридає так сильно, що гикає, і це до біса відволікає, але Джеймс не може нічого сказати, бо, чесно кажучи, те саме. Сіріусу погано, і вони всі у розпачі. Лілі нишпорить у своєму рюкзаку, шукаючи щось, сльози течуть по її обличчю. 

— Ти такий гарний, Муні. 

Сіріусова рука опускається з обличчя Ремуса. Він хитає головою. Джеймс захлинається риданням.

— Сіріус! — він присідає біля них. — Бляха, Сіріусе, прокинься! 

І тоді Ремус піднімає очі, сповнені жаху, на Джеймса, і він не може дихати. Голос Ремуса тремтить, коли він каже:

— Я не знаю, що робити. Нічого не допомагає, Джеймсе. Що мені робити? Скажи мені, що робити. Будь ласка, врятуй його, Джеймсе. Врятуй його. 

Джеймсу здається, що Ремус ніколи раніше не просив його про допомогу. Не так, як зараз. Не у відчаї. І бляха. Це щось із Джеймсом робить. Це його найкращий друг, його брат, і вони обидва зломлені. Він мусить зібрати їх обох разом. 

Це те, чим Джеймс займається. Він вирішує усі проблеми. Допомагає друзям. Джеймс рятує людей, і він врятує Сіріуса, навіть якщо це буде останнє, що він зробить. Він піде на той світ і поміняється з ним місцями, якщо буде потрібно. 

Йому треба перестати панікувати і думати.

Бути Капітаном.

Глибокий вдих. Гаразд. Зараз їм потрібна допомога. Допомога. 

— Лілі, йди по Поппі. НЕГАЙНО! — його голос лунає, як грім, і пронизується крізь плач Лілі. Вона кидає сумку, киває, а потім біжить. — Швидше! — вона вже завертає за ріг, біжить швидше, ніж Джеймс коли-небудь бачив, щоб хтось біг. 

Руки Джеймса заплямовані кров’ю, але він все одно проводить ними по волоссю, бо це допомагає йому думати. Що далі? Зупинити кровотечу. Їм потрібно зупинити або сповільнити кровотечу. Джеймс стягує з себе формену мантію і знімає сорочку так швидко, що вона рветься. Неважливо, бо він все одно її зіпсує. 

Сіріусу треба зупинити кровотечу.

— Тримайся, Гультяю. — каже Джеймс, стаючи поруч із ним на коліна, і притискаючи свою сорочку до його ран. Навколо нього, на ногах Ремуса — скрізь калюжі крові. Сіріус виглядає як привид. Джеймсу хочеться блювати, але він цього не робить. Він все виправить. 

Ремус одразу ж підхоплюється і використовує все, що є під рукою, — власну сорочку, руки, носовичок, який мав при собі, — щоб допомогти Джеймсу притиснути Сіріусові рани. 

— Не виходить, — шепоче Ремус, але він досі не втрачає надії. Джеймс це бачить. Ремус чіпляється за той факт, що Джеймс вжив заходів, і що це має спрацювати. Має спрацювати. Інші варіанти не варті того, щоб про них думати. 

— Потерпи ще трохи, Гультяю. Поппі зараз прийде. З тобою все буде добре. — каже Джеймс. 

Раптом голос, про який він майже забув, теж заговорив.

— Вона не зможе йому допомогти. — каже Реґулус. Ах. Реґулус. Здається, він все ще тут. Він забув, бо Сіріус поранений, і виглядає він дуже погано. 

Джеймс дивиться на Реґулуса, і Джеймс знає, що виглядає відчайдушним і готовим на все, якщо це означає, що Сіріус отримає допомогу. Йому байдуже, якщо йому доведеться благати, якщо це соромно. Все, що він може зробити, це підняти очі на Реґулуса з жахом, який він відчуває, і попросити, не кажучи ні слова. 

Ти знаєш, що робити? 

І Реґулус рухається. Він рухається, і Джеймс може його за це розцілувати, от настільки він вдячний. 

— Снейп знає зворотнє закляття. Він сам вигадав цей прокльон. Тільки він знає, як його зупинити, — каже Реґулус, жестом вказуючи на Снівеліуса. — Змусь його тобі розповісти. Я затримаю кровотечу. А тепер геть з дороги. 

На радість і шок Джеймса, Реґулус опускається на коліна біля брата, дістає з кишені пляшечку і починає методично капати на рани якесь зілля. Він обережний, красиві руки проходяться над тілом брата, не торкаючись, але близько. Зілля шипить, Сіріус смикається. Воно діє. Сіріус все ще стікає кров’ю, але вже не так сильно. Ремус, задихаючись, дивиться на Реґулуса, як на бога. 

Джеймс не втрачає часу. Він подякує Реґулусу пізніше, бо кровотеча зупинилася, але Сіріус уже втратив надто багато крові, а рани відкриті, зяють, і йому, мабуть, нестерпно боляче. Сіріус все ще в небезпеці. 

Джеймс направляє свою чарівну паличку на Снівеліуса і повертає його до тями. Він одразу ж починає лаятися, піднімаючи свою паличку, але Джеймс вже готовий.

— Експеліармус! — а потім зв’язує його, використовуючи чарівні мотузки, які затягнуться навколо нього, якщо він спробує щось зробити.

Обеззброєний і зв’язаний, Снівеліус стає менш войовничим.

— Зціли Сіріуса, — каже Джеймс, підступаючи ближче. — Негайно.

Він виглядає трохи несповна розуму, голі груди і все таке. Але йому байдуже. Йому плювати. Все, що його хвилює — це його брат, який стікає кров’ю на підлозі, і той факт, що цей жалюгідний шматок лайна — єдиний, хто знає, як його врятувати. 

Снівеліус йому усміхається. Вилупок. 

— А якщо не зцілю? Що ти будеш робити, Поттере? Катуватимеш мене, доки я не зламаюся? У тебе не вистачить на це духу. — насміхається він, піднімаючи брови. Це явний виклик. 

Джеймсові руки тремтять. Снівеліус це бачить. Але Сіріус — це Сіріус. І він хрипить на підлозі, небезпечно близький до незворотних ушкоджень від сильної крововтрати або й гірше. 

Річ у тім, що люди схильні недооцінювати його зв’язок із Сіріусом. Вони цього не розуміють, бо дехто просто… не бачить далі крові. Або вони просто ніколи не відчували настільки сильної любові, яка проникає в кістковий мозок і стає важливою частиною вас самих.

Джеймс тільки з Сіріусом.

А Сіріус тільки з Джеймсом.

Вони брати. Не за кров’ю, а за вибором. Вони не мають один від одного таємниць. Вони не засуджують одне одного. Існує лише любов, прийняття та розуміння. Вони є орієнтиром один для одного. Сіріус — зірка, за якою Джеймс прямує додому, а Джеймс — сонце, що зцілює розбиту душу Сіріуса.

Немає нічого, чого б Джеймс не зробив для Сіріуса. 

— Якби це був хтось інший, — каже Джеймс, і його голос звучить так, ніби він належить незнайомцю. Він божевільний. Дикий. Він занурюється в нього. В біль, лють і відчай. — Але ти скривдив Сіріуса. Тому я зроблю боляче тобі.

Джеймс піднімає паличку, перебираючи в голові відомі йому закляття. Він хоче завдати йому болю. Він мусить. Щоб врятувати Сіріуса. Але він… трясця. О, ні. Чи зможе Джеймс це зробити? Він не думає, що зможе, але Сіріус. Сіріус стікає кров’ю на підлогу в руках Ремуса, а Ремус розбивається, і Джеймс мусить їх врятувати.

Джеймс стискає щелепу. Він мусить це зробити. Завдати комусь болю навмисно. Комусь беззбройному.

Джеймс не може цього зробити. Сіріус може померти, і це буде його провина.  Джеймс без вагань зайняв би його місце, але він не може цього зробити, і це його зламає.

Сіріус стогне. Стогін слабкий, сповнений болю, і щось всередині Джеймса ламається.

Джеймс може це зробити.

Це ж Сіріус, і він зробить для нього все, що завгодно.

— Фурнюнкулюс!

Снівеліус кричить, коли його тіло вкривається болючими фурункулами та прищами. Джеймса зараз знудить, але він тримається. Тримається, бо це Сіріус, і якщо його виключать, то тільки за те, що він врятував життя свого брата.

Снівеліус скиглить. Джеймс важко дихає.

— Зворотнє закляття. — каже Джеймс.

Слизеринець посміхається до нього крізь біль від фурункулів на обличчі.

— І це найкраще, на що здатен сумнозвісний Поттер?

І Джеймс піднімає свою паличку. Він не хоче цього робити, але зробить. Він знає слово непростимого закляття. Чи зможе він це зробити? Є тільки один спосіб це з’ясувати. І якщо за це його відправлять до Азкабану… що ж. Краще так, ніж втратити Сіріуса. Що завгодно буде краще, ніж втрата Сіріуса. 

— Кру… 

Його перериває стукіт кроків. А потім, Лілі знову повертає за ріг і біжить, задихаючись. Вона спітніла, волосся прилипло до обличчя. Поппі біжить за нею. І Джеймс знає, що робити.

— Лілі. Снейп знає протизакляття, але він відмовляється…

Лілі обертається до Снівеліуса з палаючими очима і різким голосом. Вона повністю ігнорує фурункули на його обличчі, руках. Вона безжальна. Зла. Вона, бляха, неперевершена. 

— Якщо ти хочеш, щоб існувала бодай найменша можливість, що я коли-небудь знову з тобою заговорю, ти зцілиш Сіріуса Блека прямо зараз. Або, Боже поможи, Северусе Снейпе, я надрукую всі твої секрети і роздам їх у вигляді шкільного вісника.

Снейп випалює контрзакляття разом з інструкціями щодо відповідних рухів паличкою. Джеймс падає на коліна, вдаряючись об підлогу з такою силою, що йому здається, що він зламав колінну чашечку. Це не має значення. Він водить паличкою вгору-вниз, над зяючими ранами, керуючись вказівками, які щойно дав йому Снівеліус. На його полегшення, вони починають гоїтися. Закриваються так само швидко, як і відкрилися. 

Мадам Помфрі теж там. Вона принесла з собою кровозамінне зілля, і Джеймс до біса вдячний за мозок Лілі. Поппі дає його Сіріусові, поки Джеймс обробляє рани.

Поранення затягуються, а Джеймс сидить на п’ятах і дивиться, як Поппі витягує зі своєї мантії ще одне кровозамінне зілля і знову вливає його в Сіріуса. Ремус не витримує, тримає Сіріуса на руках і починає трястися. Сіріус виглядає паскудно. Він не зовсім притомний. 

Джеймс дивиться вгору, знаходячи Реґулуса. Він дивиться на брата, не знаючи, що Джеймс дивиться на нього. Він виглядає молодо і… полегшено? Джеймс про це не скаже, але він упевнений, що Реґулус відчуває полегшення від того, що Сіріус тепер у надійних руках. Його губи, такі досконалі, виглядають ніби намальованими на обличчі, ледь-ледь розтуляються, щоб випустити тремтливий подих. 

А потім Реґулус надягає маску і знову виглядає таким же незворушним, як і завжди. Він знову закручує корок на пляшці і ховає її в кишеню, швидко підводячись. 

— Ви влаштували безлад. — каже він, переступаючи через калюжу крові. — Десять балів з Ґрифіндору.

Ремус піднімає голову, дивлячись на нього, як на божевільного.

— Пішов ти нахуй, Блек. — огризається він. 

Поппі охає, але вона зосереджена на Сіріусі, і не відволікатиметься від допомоги через лайку. Ремусові начхати на те, що тут присутній дорослий. Не тоді, коли він весь у крові Сіріуса. 

Він дивиться на Реґулуса і каже, трохи дратівливо:

— Сто балів зі Слизерину за спробу вбивства!

Реґулус знизує плечима. 

— Справедливо. 

І йде геть. Цього разу Джеймс не дивиться. Він не може дивитися нікуди, крім Сіріуса. Якби він це зробив, Джеймс побачив би, що руки Реґулуса тремтять. Він побачив би, що він згорбився аж так, що плечі притиснулися до вух. А якби Джеймс пішов за ним, то побачив би, як Реґулус у пориві люті розриває на шматки порожній кабінет. 

 

***

 

Снейпа залишили на відпрацювання до кінця року, і він втратив додаткову сотню балів Слизерину, коли Макґонеґел і Слизоріг втрутилися в цю справу. Ніхто не знає, як йому вдалося уникнути виключення, що ставить у глухий кут навіть самого Реґулуса. Він ніколи б не подумав, що можна пробачити навмисну ​​небезпеку для життя однокурсника. Це наштовхнуло його на деякі ідеї. Якби він дізнався про це раніше, сусідки Доркас по гуртожитку не відбулися б так легко. 

Реґулус чує плітки за сніданком. Такі речі ніколи надовго не залишаються в таємниці, особливо коли вони стосуються Сіріуса Блека. А ще тому, що всі роздратовані тим, що на пісочному годиннику, який підраховує бали (Реґулус ніколи не звертав на нього уваги, тож він не впевнений, яка у нього справжня назва?), майже неможливо побачити зелений колір. 

Реґулус не коментує. Деталі, що чуються навколо — все це вигадки. Брехня. Кожна наступна — дикіша за попередню. Дехто каже, що Джеймс піддав Снейпа Круціатусу. Дехто каже, що Сіріус душив його майже до смерті, попри поранення. Є версія, що Лілі Еванс погрожувала зарізати його ножем. Ремус — відважний герой, який відніс непритомного Сіріуса до лазарету. 

Єдине, що достеменно відомо, це те, що і Джеймс, і Ремус були без сорочок, — як саме, залежить від історії, — і Реґулус чув, як не менше п’яти груп дівчат хихотіли і зітхали над цією частиною оповіді. Йому доводиться докласти чималих зусиль, щоб їх не придушити. 

Це все маячня. Ніщо з цього і близько не схоже на те, що сталося насправді. Реґулус знає. Він там був . Правда страшніша за вигадку. Це завжди так. Реґулус це знає, бо мільйон разів фантазував про те, як завдає братові болю. Справді. Фантазував про те, що він зробить із Сіріусом, щоб його покарати. Як він буде мститися. І все ж… коли він побачив його на підлозі, за кілька хвилин до смерті… стікаючого кров’ю. Так багато довбаної крові. Ну. У нього в кишені був Золототисячник. Він просто не міг цього не зробити. 

Реґулус каже собі, що не зможе помститися, якщо Сіріус помре. А його брат не повинен загинути від рук огидного лицеміра, яким є Северус Снейп. Це просто неприйнятно. Сіріус буде страждати, але тільки від руки Реґулуса. І нікого іншого. 

Сіріуса та його друзів немає на сніданку. Реґулус впевнений, що вони досі в лазареті, що добре. Це добре, бо він почувається трохи знервованим, розгубленим і просто не в собі.  Він не хоче на них дивитися. На будь-кого з них. Бо того, що сталося вчора вдень, було занадто. Не тільки Сіріусові поранення, але і Люпинів відчай. Джеймсові страждання. Трясця. Джеймс так старався зробити Снейпу боляче, але просто… не зміг цього зробити. Не зовсім. Джеймс завагався , і Реґулус це ненавидить, але також він здивований. Людина повинна бути створена з чистого, довбаного світла, щоб завагатися в таку мить. 

Реґулус був за секунду від того, щоб самому закатувати Снейпа за контрзакляття, коли з’явилася Еванс. Він би це зробив. Він наполовину шкодує, що не встиг. Було б добре перевірити, чи зможе він витримати, тому що його змусили тренуватися вдома, але поки що лише на тваринах. Реґулус радше катуватиме того, хто на це заслуговує. Його нудить від того, що він кривдить тварин, адже вони нічого не зробили. Вони невинні. 

— Гей. — Доркас сідає поруч із ним. Барті займає місце навпроти нього, і Еван сідає зліва від нього. Реґулус не впевнений, чи вони все вирішили, чи прикидаються, що нічого не сталося. Доркас йому не розповіла, а він не питав Барті чи Евана. Але, схоже, вони знову знайшли спільну мову. 

Еван дивиться на нього та каже: 

— Ти сьогодні рано пішов. 

Реґулус відставляє каву. Знизує плечима. Він пішов з кімнати ще до світанку, задовго до того, як усі встали. У нього були справи. Він не бачить сенсу про це говорити.

Доркас закочує очі.

— Справді, Реґ? 

Настає довга тиша. Реґулус не має жодного уявлення, про що вона каже, тому так. Він мусить її запитати, але не з жорстокості чи насмішки. З усіх людей він ніколи б не вчинив так з Доркас. Все тому, що він не має жодного уявлення про те, чого Доркас хоче, і він занадто несвідомий і розсіяний, щоб спробувати це зрозуміти. 

Ну, тобто. Реґулус бачив Джеймса без сорочки і в крові менш як добу тому. Це було набагато сексуальніше, ніж мало бути. Джеймс виглядав дико. Розлючено. Він виглядав так, ніби був здатен на темряву… навіть якщо потім йому не вдалося через це пройти. Це було… інтригуюче. Думка того, що в Джеймсі є хоча б крихта темряви. Що в ньому є щось більше, ніж постійно усміхнений капітан квідичної команди. І маленька, збочена частинка Реґулуса хоче це дослідити. Побачити, чи зможе він натиснути на кнопки всередині Джеймса. Змусити його перейти на темну сторону. 

Все його тіло пронизують мурашки. Бляха. 

Реґулусу потрібно зробити ковток кави, інакше він зганьбиться, бо його думки улітають разом із ним.

Еван посміюється. Дивиться на Доркас. Вона киває, і Еван каже:

— Ну ж бо, Реґ. З тобою все гаразд? 

Він дивиться на Евана, насупившись. Перенаправляє свої думки подалі від Джеймса і від того, чи є в ньому якась темрява, чи ні. Ці думки небезпечні, і Реґулус матиме їх лише тоді, коли залишатиметься наодинці вночі. 

Реґулус переводить погляд на Доркас. Барті. Знову на Евана. Чому з ним повинно бути щось не так? Наскільки Реґулус знає, — і наскільки знають його друзі, — для цього питання немає жодних підстав. 

— Так.

Доркас хитає головою, дарує йому маленьку, обережну посмішку.

— Реґ. Досить. Справді. Твій брат ледве не помер. Ти бачив, як це сталося. Ти впевнений, що все гаразд?

Ох. Точно. Це. Реґулус підтримує зоровий контакт, щоб переконатися, що не буде ніяких сумнівів. Не може бути ніяких сумніві. Він ненавидить свого брата і його не турбує те, що сталося. Йому байдуже. 

Йому не може не бути байдуже. 

Тож він дивиться на Доркас і каже:

— Так.

Барті, Еван і Доркас обмінюються поглядами, але його друзі замовкають. Протягом дня про це більше ніхто не згадує. Доркас йде на свої заняття, а Барті та Еван залишаються з Реґулусом. Вони пересиджують урок Чарів, — Барті знову сидить з Еваном, — а потім Трансфігурацію. Реґулус помічає, що Макґонеґел у поганому настрої, тож урок проходить невиправдано важко. Він нікому про це не каже. 

Лише після обіду, коли вони прямують до класу зілль, все починає ставати цікавіше. Реґулус квапить Барті та Евана, стверджуючи, що йому треба поставити Слизорогові кілька запитань перед початком уроку. Вони скаржаться, але все одно підкоряються. Тому вони рано з’являються біля дверей. 

Якраз вчасно. 

Реґулус збирається постукати і перервати закінчення уроку сьомого курсу, як раптом із кабінету чується гучний вибух. Двері риплять на петлях. Реґулус посміхається сам до себе, відступає вбік і відходить. Він чекає. 

Двері відчиняються настіж. Всередині класу — суцільний хаос. Такий, що змусив би Реґулуса розвернутися і побігти в протилежному напрямку. Але сьогодні він цього не зробить. Сьогодні він насолодиться шумом, навіть якщо від нього болітиме голова. 

Чуються крики і плач. Слизоріг вигукує вказівки. Мальсібер, велетень, — в усі боки, — вибігає з кабінету, несучи непритомного й тяжко пораненого Северуса Снейпа. Вони вкриті сажею, пилом і залишками зілля, над яким вони працювали. Щока Мальсібера обпечена, і він втратив брови, але в іншому з ним все гаразд. А зі Снейпом? Не дуже. Його шкіра сходить з його тіла. Це лячно. Жахливо. Реґулус давно так не розважався. Мальсібер рветься до лазарету, навіть не подивившись на них. 

Доркас виходить назовні, кашляючи. Вона неушкоджена, але теж вкрита пилом і сажею. Вона здригається, побачивши Реґулуса, Барті та Евана.

— Що це, в біса, було? — запитує Барті.

Доркас знову кашляє, і Реґулус пропонує їй шовкову хустинку з написом Р.А.Б. Вона витирає нею обличчя.

— Котел Снейпа вибухнув. 

Еван риється в сумці і знаходить маленьку пляшку води, яку пропонує Доркас. Вона відпиває, вдячно йому усміхаючись.

— З усіма все гаразд? 

— Ну, зі Снейпом ні. — каже Доркас. — Мальсібер був його напарником, тож він трохи обпікся, але насправді… вибух був дуже слабким? Постраждав тільки Снейп. 

Усі троє його друзів дивляться на Реґулуса. Реґулус просто моргає, хитає головою і проштовхується повз них у цілковитий хаос кабінету. 

Панує метушня. Сажа осідає на волосся та шкіру людей. Він проходить повз групу дівчат, які скаржаться на зіпсований одяг, і Реґулус так сильно закочує очі, що майже бачить свій мозок. 

Кілька учнів насторожено дивляться на свої котли, показуючи, що вони налякані і відчувають себе вразливими. Всі вогні погашені, а зілля випорожнені, — ймовірно, Слизорогом, — тож жоден котел вже не вибухне. Але істерики не припиняються. 

За кілька місяців всі ці люди мають вийти у світ. Після такого прояву ідіотизму і загальної некомпетентності, Реґулус дуже здивується, якщо вони переживуть це літо. 

Деякі люди вийшли назовні, щоб подихати чистим повітрям, як це одразу зробила Доркас. Реґулус думає, що ці люди проживуть трохи довше, хоча він не впевнений. Поруч із ними не буде Доркас, щоб показати приклад. На думку Реґулуса, Доркас — єдина розумна людина на сьомому курсі. 

Слизоріг помічає його, коли той уже майже на півдорозі до нього. Він жестом запрошує його підійти, і Реґулус підходить. 

— Блек, дякувати Салазару, що ви прийшли раніше. Будь ласка, віднесіть це мадам Помфрі. У нас щойно стався нещасний випадок. 

— О, ні, — вимовляє він. — З вами все гаразд, професоре?

Слизоріг майже тане від фальшивої стурбованості в голосі Реґулуса. Чесно кажучи, Реґулуса зараз виверне. 

— Не хвилюйтеся за мене, юначе. Зі мною все гаразд, але мені треба перевірити котли, раптом є ще один несправний! Віднесете це до лазарету? Це знадобиться мадам Помфрі, щоб допомогти містеру Снейпу. 

Реґулус бере флакони й урочисто киває. 

— Буде зроблено. 

Його друзі виходять з кабінету. Барті та Еван допомагають Доркас привести волосся до ладу. Виходить не дуже добре, але вони намагаються. Доркас помічає Реґулуса і питає “Куди ти йдеш?”

— Лазарет. Слизоріг попросив мене віднести це. — каже Реґулус, злегка струшуючи флаконами, які він тримає у руках. — Побачимося пізніше. 

У лазареті вирує метушня. Реґулус застає мадам Помфрі, яка відчайдушно намагається допомогти Снейпу, а Мальсібер задумливо сидить на стільці. Він скаржиться на незначні опіки на обличчі та руках, очевидно, не звертаючи уваги на те, що поруч із ним його друг бореться за життя. 

Реґулус обережно наближається, бо мадам Помфрі багато рухається, і він не хоче випадково застати її зненацька. 

— Мадам Помфрі, — каже він. — Слизоріг надіслав це вам. Куди мені їх поставити?

Вона повертається, дивиться на флакони і вириває один з них з рук Реґулуса.

— Дякую. Туди, будь ласка. 

Реґулус залишає її, щоб вона вилила вміст флакона на опіки Снейпа, а сам іде розставляти решту флаконів на вказану шафку. Вона знаходиться трохи далі в лазареті, тож Реґулусу доводиться підійти ближче до решти ліжок. 

Він рухається трохи повільніше, ніж треба, і Реґулус каже собі, що це для того, щоб ніхто з Ґрифіндорців, які товпляться біля ліжка, не зачепив його. Він доходить до шафи, відчиняє її. Краєм ока він бачить їх. Складаючи зілля в шафу, Реґулус спостерігає за ними.

Він не може побачити Сіріуса, бо той буквально оточений людьми. Петіґру і Люпин там. Реґулус не бачить Джеймса, але він упевнений, що це тому, що він поруч із Сіріусом. А ще там дівчата. Еванс, МакКіннон та МакДональд. Все підніжжя ліжка також встелене листівками, цукерками та невеличкими подарунками. 

Реґулус кепкує, закінчує розставляти зілля по місцях. Зачинає дверцята шафи. 

Він знову майже біля дверей, коли чує слабкий звук кроків за спиною.

— Блек. Зачекай-но.

Це Люпин. Реґулус не хоче з ним розмовляти. Він іде швидше, але Люпин все одно його наздоганяє. Він перехоплює Реґулуса, коли той виходить за двері.

— Сіріус був би радий, якби ти зупинився біля його ліжка, — каже Люпин, поспішаючи. — Він знає, що ти допоміг. Він вдячний. 

— Він дурень. — відповідає Реґулус.  

— Чому це? — спокійно запитує Люпин. Врівноважено. Його погляд перехоплює погляд Реґулуса, і він знає, що це виклик, попри зібране повітря, яке Люпин намагається видихати. 

— Я староста. У мене в кишені був Золототисячник. Я не міг дозволити учневі стікати кров’ю в коридорі, — каже Реґулус. Це факт. Холодна правда. Позбавлена почуттів. — Будь-якому учневі. 

Люпин стискає губи. Його очі звужуються.

— Зрозумів.

— Забирайся з дороги. — каже Реґулус, бо він не хоче торкатися Люпина, щоб забратися звідси. 

Люпин так і робить. Він швидко відходить у бік, звільняючи Реґулусу шлях. Він починає йти. 

— Дякую. — каже Люпин, коли Реґулус опиняється поруч із ним. Голос низький і стриманий. — Мені байдуже, чому ти це зробив. Ти врятував його. Дякую тобі. Я твій боржник. Великий боржник. Приходь забрати цей борг коли завгодно. 

Реґулус проходиться очима по Люпину. 

— А якщо я попрошу щось, чого ти дати не в змозі? 

— Ти врятував Сіріуса, — каже Люпин. Він знизує плечима. — Немає такої ціни, яку б я не заплатив. 

З цим, Ремус повертається до лазарету. Реґулус робить глибокий вдих, перш ніж рушити у зворотньому напрямку. Ремус Люпин у нього в боргу. Між чарівниками це велика справа. Люпин знав, про що казав, коли це робив. Він розумів, що тепер Реґулус може щось від нього вимагати, а Люпин не може відмовити. Не вся магія пов’язана з чарівними паличками. 

Реґулус не може придумати нічого такого, в чому Люпин міг би йому хоч якось допомогти, і для нього буде краще, якщо хлопець більше ніколи не буде поруч із ним. Останнє, що потрібно Реґулусу, це щоб Сіріус дізнався про його план помсти. І все ж. Якщо він справді буде в скруті, Реґулус припускає, що може попросити про допомогу, і Люпин не матиме іншого вибору, окрім як надати її.

Є речі й гірші, ніж мати когось у боргу, вирішує Реґулус.

Chapter 11: Дах Соварні

Notes:

Від авторки:
Добридень!

ДОВГИЙ розділ, який подарує вам дружні стосунки між Доркас і Реґом, помсту Реґулуса — частина 2, розриваючі серце ЗолотоГультяї, ще одну інтерлюдію ТА Джеґулусів.

Попередження до розділу:
Куріння
Лайка
Посилання на насилля у минулому
Посилання на жорстоке поводження з дітьми та тортури у минулому
Легке магічне насильство (дуель)
Посилання/згадки насильства над дітьми у минулому (історія Ремуса)
Якщо ви боїтеся висоти, то знайте, що дехто ледь не впав з даху!

Думаю, це все.

Від перекладачки:
Посеред розділу буде "*" поряд одним із речень, і в кінцевих примітках ви знайдете цій зірочці пояснення.

Реґулус повертається до свого гуртожитку досить пізно в п’ятницю ввечері, бо після його соромицької зустрічі з Люпином у лазареті, він пішов до соварні і зібрався на дах, щоб покурити. Він також пропустив вечерю, тож йому довелося йти в кухні, щоб попросити в ельфів трохи їжі. Вони швидко приготували щось для нього, і Реґулус поїв разом з ними. 

Йому подобається на кухні, тому що домові ельфі — милі, прості створіння. Не прості в тому сенсі, що вони не розумні — вони надзвичайно здібні. Просто прості. Вони мають чітку мету в житті, і її досягнення робить їх щасливими. Реґулус б’ється об заклад, що жоден із домашніх ельфів не турбується про те, чи думав про них хлопчик, який має бути їхнім природним заклятим ворогом, протягом останнього дня, або не зриваються і не кричать на зірки через те, що той не з’являється, коли він виходить викурити кілька сигарет. 

Ні. 

Реґулус майже впевнений, що домашні ельфи сміялися б з нього, якби дізналися, яким жалюгідним він стає через якогось там Джеймса Поттера. 

Хай там як, у нього був час похмуритися через те, наскільки сильною стає його закоханість, а тепер йому потрібно готуватися до сну. Світ не перестає обертатися тільки тому, що Реґулус у відчаї через хлопчика зі скуйовдженим волоссям. 

Реґулус штовхає двері до своєї кімнати, і ледь не наштовхується на спину Слизорога. Він настільки втомився, що не одразу запитує, що голова факультету робить у його гуртожитку.

— Вибачте, професоре. — каже він, відходить убік і прямує до своєї частини кімнати.

Слизоріг хитає головою.

— Не хвилюйтеся, хлопче. Я не повинен був стояти так близько до дверей. — він кладе руки на талію і нетерпляче постукує ногою по підлозі.  

І тепер Реґулус усвідомлює, наскільки це дивно, адже Слизоріг раніше ніколи не був у його гуртожитку. Реґулус кидає погляд на Барті з Еваном, які з усіх сил намагаються вдавати, що їм не подобається видовище. Барті нахиляє голову, і погляд Реґулуса переходить на ридаючого Едварда Селвіна, який пакує свої валізи. Реґулусові брови здіймаються до лінії росту волосся. Він наполегливо працює, але, мабуть, бувають часи, коли Горацій Слизоріг працює ще наполегливіше. 

— Поквапся, хлопче. У нас немає на це цілої ночі. — нетерпляче каже Слизоріг Селвіну. 

— Присягаюся, я не робив цього. — плаче Селвін. Голос у нього хрипить. — Це був не я. Будь ласка, не робіть це. 

Обличчя Слизорога пом’якшується, бо він до біса слабкий. Реґулус вважає, що голова будинку повинен бути суворішим. Як Макґонеґел. Хоча він нікому в цьому не зізнається.

— Це тимчасове відсторонення, містере Селвін. Ви повернетеся через чотири тижні.

Селвін продовжує плакати, але Реґулус його ігнорує. Тимчасове відсторонення? Він сподівався на виключення. Реґулус сідає на ліжко і починає роззуватися. Звуки плачу Селвіна — музика для його вух. 

Реґулус приймає довгий, гарячий душ, навмисно гаючи час, щоб Слизоріг і Селвін зникли, коли він повернеться. Йому це вдається, і він знаходить у кімнаті лише Барті та Евана. 

— Як це сталося? — запитує Реґулус, хоча й сам знає.

Еван, який лежить на ліжку, піднімає голову. 

— Слизоріг оглядав увесь клас після того, як вибухнув Снейпів котел. У речах Селвіна він знайшов докази того, що той втрутився в його роботу. Якусь речовину, що викликає уповільнену реакцію, начерки стримуючого закляття, щоб постраждав тільки Снейп. Усе це було зроблено навмисно, і все це — почерком Селвіна. Трохи нерозумно з його боку не позбутися доказів, як на мене. 

— Він присягався, що цього не робив, — додає Барті. Він знову сидить на підлозі. Рука Евана знову поруч з його волоссям. Вони вдають, що нічого не відбувається. Знову. — Але всі знають, що він має зуб на Снейпа. 

— Справді? — запитує Реґулус. Несподівано. Це просто чудово, і він не може не привітати себе з тим, що йому поталанило, а також з ретельно розробленим планом. Той факт, що у Селвіна був «мотив» — це вишенька на верхівці смачного торта. 

Еван киває, трохи боязко озирається, хоча вони самі в гуртожитку. 

— Ймовірно, Селвін пішов до Снейпа і Мальсібера, вихваляючись, що його сім’я тісно пов’язана з Темним Лордом. Снейпу це не сподобалося. Вони добряче посварилися. Селвін був принижений. 

— А, — каже Реґулус. Він проводить рукою по мокрих кучерях, витягує піжаму. — Що ж. Я радий, що він пішов. Селвін… 

Саме в цей момент Реґулуса осяяла геніальна ідея. Натхненна, справді. Неважливо, що той Селвін (дурна трата місця) зробив, бо тепер у Реґулуса є важливіші справи. Головне те, що Селвін зник, і тепер чотири тижні у них буде вільне місце. 

Реґулус обертається, з його руки звисає піжамна сорочка.

— Барті. Клич Доркас. 

Хлопці обмінюються поглядами.

— Навіщо? — запитує Еван, хоча Барті вже зводиться на ноги.

— Щоб їй не довелося спати у кімнаті, повній стервозних підразок бджолиних маток, протягом наступних чотирьох тижнів, — каже Реґулус, вказуючи на ліжко. — Вона може зайняти місце Селвіна. 

Очі Евана широко розплющуються, а на обличчі з’являється усмішка, яка розколює його обличчя навпіл.

— Ти геній. 

За дві секунди Барті вилітає з кімнати як чоловік, який має на меті привести їхню подругу у безпечне місце. Це тимчасово, але краще, ніж нічого. Реґулус закінчує одягатися. Еван наспівує собі під ніс, виглядаючи дуже задоволеним і щасливим. Частинка Реґулуса хоче запитати. Просто тому, що він… ну. У них все вийшло? У нього і Барті? Вони друзі? Щось більше? Щось відбувається?

Реґулус знає, що це не його справа, але, на відміну від Доркас, він не може про це забути. Він не може забути про це, бо хоче знати, чи це можливо. Чи можуть двоє хлопців бути разом і тримати це в таємниці. Зберігати це в безпеці. 

Реґулус відмовляється розглядати причини, чому він до смерті хоче це з’ясувати. Він не буде про це допитуватись. Не зараз. Ні коли-небудь. Тим більше, що Джеймс так і не з’явився (ми все ще ігноруємо той факт, що Джеймс просто не міг знати, куди Реґулус ходить курити, бо хто користується логікою, коли мріє про свою закоханість?) і тепер Реґулус змирився з тим, що це безнадійна справа. Джеймс справді дав йому ті сигарети просто тому, що був вдячний Реґулусу за те, що той допоміг йому з останнім флаконом зілля. Нічого більше. Нічого менше. 

— Ласкаво просимо до нашої скромної оселі. — каже Барті, відчиняє двері з драматичним розмахом і відступає вбік, щоб пропустити Доркас. Реґулус не дивується, коли бачить, що вона несе невелику сумку. 

— Ви впевнені, що ви не проти? — запитує вона Реґулуса та Евана, бігаючи поглядом між ними. 

Реґулус киває. Еван сповнений ентузіазму.

— Бляха, так. Це буде круто.

— Це була ідея Реґулуса. — тихо каже Барті. 

Реґулус дивиться на нього, насупившись. Доркас променіє, потім стрибає до ліжка Евана і обіймає його.

— Це тобі, Реґулусе. 

Його друзі сміються, а Реґулус лише хитає головою. Доркас розкладає свої речі біля нового ліжка, а Барті та Еван повертаються на свої звичні місця.

— Якби ж то Пандора була Слизеринкою, та? 

Всі кивають на знак згоди. Реґулус часто думав про це, адже вони бачать Пандору трохи менше, ніж хотілося б, просто тому, що не бачаться у спільній кімнаті чи гуртожитку. 

— Ми приведемо її завтра. — каже Еван. — Якщо вона захоче залишитися, то може спати в ліжку Доркас.

— Сміливо з твого боку припускати, що я поділюся! — каже Доркас. Барті дивиться на неї.

— Це Пандора. 

Доркас зітхає, знову опускає голову на матрац і каже:

— Гаразд, добре. Може переночувати, якщо вона захоче. 

Решта вечора проходить приємно. Його друзі пліткують, а він слухає. Вони розпитують його про майбутній матч з квідичу, що відбудеться на наступних вихідних. Реґулус трохи шокований тим, що жовтень вже майже на носі. Він відволікався. Багато чого сталося. 

Коли вони вимикають світло, Реґулус випиває своє зілля на самоті у своєму ліжку. За фіранками. Поки він чекає, коли воно почне діяти, він прокручує в голові список справ, які йому потрібно зробити.

 

Знайти вільну кімнату, щоб попрактикувати закляття. 

Роздобути інгредієнти для Фелікс Феліціса.

Скривдити Снейпа.

Покарати Селвіна за те, що він наговорив Сіріусу в перший день у школі.

Перевірити Фелікс Феліціс.

Закінчити читати третій фоліант, який він взяв із забороненої секції, перш ніж повернутися за іншими.

З’ясувати, яке закляття Снейп використав на Сіріусові і навчитися його застосовувати.

Почати переглядати особисті справи учнів Гоґвортсу.

 

Припинити думати про Джеймса Поттера.

 

***

 

Джеймс на мить замислюється, перш ніж вислизнути з гуртожитку в п’ятницю ввечері. Ремус захоче піти з ним, якщо Джеймс скаже йому, куди він іде. Але Джеймс повинен це зробити. І він має зробити це сам. 

— Вибач, Муні. — шепоче він, перш ніж вийти і зачинити за собою двері. 

Він під плащем і з мапою, тож шлях до лазарету простий. Це дає йому час привести думки до ладу. Весь минулий день він був на межі зриву, носячи в собі провину за свою невдачу. Чесно? Джеймс почувається як повний безлад. 

Його брат ледь не загинув. Джеймс майже використав непростиме закляття. У Ремуса стався такий сильний зрив, якого Джеймс ще ніколи не бачив, дивлячись, як Сіріус помирає. Джеймс зовсім його не звинувачує, він просто схвильований, бо Ремус досить непохитний. Всупереч усьому, Реґулус прийшов їм на допомогу, і це… що ж. Джеймс не знає, що з цим робити, бо якщо це не вагомий доказ того, що якась його частина все ще турбується про Сіріуса, то він не знає, що тоді.

Усього цього занадто багато, і Джеймс не мав часу перевести подих і обміркувати все це, бо був дуже зайнятий. Він мусив розповісти про все професорам, у тому числі й Дамблдору. Було дуже незручно, адже його щойно прийняли до Ордену, а в неділю у його друзів дуель з Аластором. Останнє, що їм було потрібно, це сутичка.

На щастя, єдиний, хто облажався по-крупному — це Снівеліус. Його не виключили лише тому, що він пригрозив викрити Ремуса як вокулаку. Макґонеґел мало не випотрошила його за це. Це було блискуче. Але врешті-решт вони не могли так ризикувати. Тож Снівеліус залишається, але він ходить по тонкому льоду. Здається, нікого не хвилювало, що Сіріус вдарив його, скільки б раз Снівеліус не стверджував, що він лише захищався. 

Лілі, як завжди, була героїнею. Вона досить спокійно і твердо пояснила, що Снівеліус чіплявся до неї, а Сіріус вдарив його лише тому, що той досить сильно схопив Лілі. Сіріус її захищав, і Лілі не хотіла, щоб його за це покарали. Допомогло те, що на її руці були сліди від пальців Снівеліуса. 

— Іноді дуже зручно бути ніжною квіточкою. — пожартувала вона з Джеймсом, коли їх відпустили з кабінету Дамблдора. 

Джеймс провів увесь вечір четверга та всю п’ятницю в лазареті з Сіріусом. Він втратив стільки крові, що знадобився весь запас зілль Поппі, щоб повернути його до здорового рівня, а для цього довелося будити Сіріуса щогодини, щоб влити йому зілля. Це було виснажливо, але Джеймс і Ремус впоралися. Без жодних нарікань.

Пітер поцупив їм їжі з кухні та залишився з ними в подобі пацюка, сидячи на плечі Джеймса, щоб Поппі його не викрила.

Коротко кажучи, Джеймс втомився. Він не виспався, він на межі, але він повинен зробити це, перш ніж зможе відпочити. Досі він не мав такої можливості, бо не полишав Сіріуса наодинці ні на мить. 

Джеймс і погляду не кидає на Снівеліуса, коли проходить повз нього в лазареті. Іноді карма втручається негайно, і якимось абсолютним дивом його котел вибухнув сьогодні. Джеймс сподівається, що це було боляче. 

Ліжко Сіріуса стоїть якомога далі від ліжка Снівеліуса, і всі знають, що це не випадковість. Він не спить, як Джеймс і передбачав. Сіріус не буде спати в лазареті, де він не може накласти закляття тиші або залізти в ліжко Джеймса, якщо у нього справді погана ніч.  

— Агов, — каже Джеймс, стягуючи плащ, щоб Сіріус міг його побачити. — Як ти?

Сіріус посміхається. Посувається. Джеймс залазить до нього на ліжко. 

— Мені нудно. — каже Сіріус, надуваючи губи. — Я почуваюся добре. Не розумію, чому Поппі не дозволяє мені повернутися у гуртожиток. 

— Їй треба перевірити твою кров, — каже Джеймс. — Типу, впевнитись, що все поповнилося належним чином. Не питай. Я не розумію нічого з цієї медичної дребедні. Це робота Ремуса.  

Сіріус злегка хихикає, дивлячись, як Джеймс дістає з кишені пачку “Берті Боттс”. Вони відкривають її і починають жувати боби, іноді зіштовхуючись руками, коли тягнуться до них одночасно. 

— Повільніше, Золотороже. Це ж я поранений. Я маю перевагу. — скиглить Сіріус. 

Джеймс віддає йому пачку. Сіріус сяє. Він тягне час. Він знає. А Джеймс не повинен тягнути час. Він прийшов сюди, щоб дещо сказати, і він повинен це сказати. Джеймс боягуз. Він Ґрифіндорець, а вони хоробрі і благородні. 

Джеймс опановує себе.

— Отже, — каже він. — Мені треба тобі дещо сказати. 

Сіріус негайно відкладає упаковку. Він впізнає тон голосу Джеймса. Як він міг не впізнати? Все, чим Сіріус є для Джеймса, Джеймс є для Сіріуса. Їхній зв’язок взаємний. Обопільний. Сіріус може читати Джеймса так само добре, як Джеймс може читати Сіріуса. 

— Це через минулу ніч? — запитує Сіріус. Джеймс киває.

— Так.

Сіріус опускає голову на руки.

— Дідько. Я знаю, Золотороже. Це було… Я не знаю, чому, гаразд? Це просто… Я думав, що я помру, і все, чого я хотів… Я був наляканий. 

Джеймс збентежений. Тобто… Він і гадки не має, про що Сіріус зараз говорить. Зовсім.

— Гультяю?

Сіріус заривається руками у волосся. 

— Він питав тебе про це? Він вважає мене дивним? Чи він… він здавався нормальним сьогодні, але тут було так багато людей. Я не знаю. Я не можу сказати. Джеймсе, що мені робити?

— Пригальмуй, — каже Джеймс. Він підсувається ближче до Сіріуса, так що вони торкаються пліч-о-пліч. — Я не розумію, про що ти кажеш, Гультяю. 

Сіріус на нього моргає. 

— Не знаєш? Але ж ти був там. Ти… ти не чув?

— Не чув що?

— Що я казав!

— Сіріусе, якщо ти не помітив, ти помирав. Я був зайнятий трохи іншим. Я не можу пригадати, що ти казав. — обурюється Джеймс. Справді. Були речі важливіше, чи не так? — Зачекай. А що ти казав? 

— Нічого. — одразу ж каже Сіріус. — Здається, я марив. Неважливо.

Джеймс дивиться на нього. 

— Я бачу, коли ти мені брешеш.

— А про що ти хотів поговорити? — переводить тему Сіріус. — Чому це не могло зачекати до ранку? 

І це спрацьовує, бо тривога повертається до Джеймса, і раптом він не дуже переймається тим, що сказав Сіріус, або думає, що сказав, або чому він так сильно панікує з цього приводу. Сіріус врешті-решт скаже йому, або Джеймс витягне це з нього. Але це не може чекати, бо Джеймс почувається так, ніби це з’їдає його живцем.

Він відчуває, як провина тисне йому на шкіру, заповзає в кожний сантиметр його нутрощів. Вага цього тягаря от-от зламає його, і Джеймс просто не може цього витримати. 

Джеймс ковтає. Робить глибокий вдих.

— Я хотів вибачитися.

Сіріус витріщається на цього, розгублено зводячи брови.

— За що?

І ось вона. Жахлива правда. Невдача Джеймса перед єдиною людиною, яку він поклявся ніколи не підводити. Ніколи не засмучувати. Це боляче, і Джеймс не хотів би цього казати, але каже. Він знає, що мусить, бо Сіріус заслуговує на краще. Він заслуговує на те, щоб почути це, і Джеймс винен йому принаймні це, бо він підвів свого брата.

— Бо я завагався. — каже Джеймс. Його голос зривається, розбивається під вагою невдачі. Жахливе, здавлене ридання виривається з нього. 

І тоді Джеймс починає плакати. Сльози ллються, як вода з прорваної дамби, нескінченно, нестримно. Джеймс не може зробити нічого, окрім як виставити його, доказ своєї слабкості, на показ Сіріусові. І він не проти, бо Сіріус бачив, як він плаче і раніше. Просто Джеймс ніколи не думав, що сльози, які течуть по його щоках, можуть бути породжені такою річчю. Що він підвів Сіріуса Блека. Брата. Споріднену душу. А Джеймс його підвів. 

Але Сіріус, о, Сіріус не вагається. Навіть на мить. Він одразу ж обіймає Джеймса і притискає його до своїх грудей, а Джеймс знову і знову повторює: 

— Пробач, Сіріусе. Мені так шкода. Пробач мені. 

Джеймс заливається слізьми. Сіріус обіймає його. Джеймс не заслуговує на це, але він відчуває, що розвалиться на частини, якщо Сіріус його відпустить. 

— Я повинен був… Я намагався… Я завагався, Гультяю. А ти помирав. Ти помирав, а я зволікав. Мені шкода. Мені дуже шкода. 

— Гей, — каже Сіріус, міцніше притискаючи його до себе. Він трохи погойдується, вперед-назад, наче Джеймс — дитина, а Сіріус — його старший брат, який його втішає. — Джеймсе. Золотороже. Слухай мене дуже уважно, бо я скажу це лише один раз. Ти слухаєш? 

Джеймс шморгає, киває на грудях Сіріуса. 

— Я люблю тебе за те, що ти з тих людей, які вагаються, перш ніж катувати когось іншого. — каже Сіріус, і його голос теж зривається. Його слова звучать важко, ніби важливість того, що він говорить, чіпляється за них і робить їх тяжкими. — Я не сумніваюся, що ти хотів врятувати мене понад усе. Ти б зайняв моє місце, якби міг. Тому що я зробив би те саме для тебе. Але ніколи, ніколи не вибачайся переді мною за те, що ти не наважився використати те закляття. Ти чуєш мене? Мені байдуже, за яких обставин.

— Але ж ти міг померти. 

— Це було б того варте. — зловтішно каже Сіріус. Його руки міцно стискають найкращого друга. — Я б з радістю помер, щоб ти не став такою людиною, яких я… яких вони… — він зупиняється. Ковтає. — Я люблю тебе за те, що ти вагався, Золотороже. 

Джеймс розуміє. Це вражає його раптово, як буревій. Що означає це прокляття для Сіріуса. Те, як він сам зазнав його від рук власної матері. Сіріус боїться темряви всередині. Він розповідав, що у неї є зуби, і вона поїдає його, як десерт. Він уже казав Джеймсові, що бореться з нею щодня і щоночі. Він відштовхує її і просить піти геть, перестати гризтися. Але Сіріус робив жахливі речі, хоча він не жахлива людина. І Джеймс розуміє, що він має на увазі. Що він не хоче, щоб Джеймс теж бився з цими зубами. 

— Мені потрібно, щоб ти залишався собою. — шепоче Сіріус. — Таким, який ти є, гаразд? Вагайся кожен раз, Золотороже. Обіцяй мені. 

Він киває. 

— Я люблю тебе, Гультяю. — каже Джеймс. — Вибач. 

— Я теж тебе люблю. — відповідає Сіріус. І вони залишаються сидіти так на деякий час. Тримаються одне за одного. 

Вони роблять це, тому що їм це потрібно. Джеймсові, бо він не знає, як показати свою любов, якщо не може торкатися людей. Сіріусові, бо до зустрічі з Джеймсом він не знав, що може любити дотики. Тож вони обіймаються. Часто. А коли вони не можуть обійнятися, то перекидують руки через плече, або стискають передпліччя. Іноді ударяються кулаками, штовхають коліном. 

Вони так і не виросли з цього, і Джеймс не думає, що виростуть. Декому це може здатися дивним, але Джеймсу на це щиро байдуже. Він дбає про думку суспільства, (він збрехав би, якби сказав, що йому не подобається його успішний образ капітана квідичної команди). Популярність — це круто. І він хоче зробити все можливе, щоб її зберегти. 

Але коли мова йде про Сіріуса? Він зруйнує свою репутацію, якщо це буде потрібно. Ніщо і ніколи не стане поміж ними. Він цього не допустить. До того ж, люди вже до них звикли. Жарти, звісно, присутні, але він не думає, що хтось настільки дурний, щоб висміювати щось таке до біса непорочне. 

— Поппі казала, коли тебе відпустить? — запитує Джеймс, він настільки втомився, що ледве тримає очі відкритими. 

Сіріус відкидається назад, притягує Джеймса до себе. Вони лежать поруч, у ліжку, замалому для двох сімнадцятирічних підлітків, які грають у квідич кілька разів на тиждень. 

Їм байдуже. 

— Завтра. — каже Сіріус, позіхаючи. — Що добре, бо я ніяк не можу пропустити дуель з Муді в неділю. 

Джеймс киває. Позіхає. Сіріус теж. Вони втомилися, і вже пізно. У лазареті моторошно тихо, крізь вікна, що вишикувалися вздовж дальньої стіни, пробиваються ламані частинки зоряного світла. У повітрі пахне ліками та дезінфікуючими засобами, і Джеймс ненавидить це, тому що прихід сюди означає, що хтось, про кого він піклується, страждає. Найчастіше це Ремус. 

— Будемо спати? — запитує Джеймс, дістаючи мапу. 

Сіріус ніяковіє, і Джеймс припиняє робити те, що робить. Він здогадується. Він розуміє.

— Залишишся зі мною? — запитує Сіріус Джеймса. — Щоб я міг поспати? 

І Джеймс це робить. Він залишається. Він ніколи не покине Сіріуса. Немає такого місця, куди б він пішов, і Джеймс не пішов за ним. 

 

***

 

Інтерлюдія: ПОВ Ремуса

 

Якби Аластор Муді не був найбільш вражаючим виродком на світі, Ремус Люпин хотів би вбити його за те, що він так його принизив. Типу, він підніс Ремусові його дупу на срібній тарілочці. Чесно кажучи, він думав, що був непоганим у дуелях до цього моменту. 

Ремус піднімає паличку з підлоги, стогнучи, тому що його спина відвалюється після того, як кілька хвилин тому він невдало приземлився на сідницю, і знову повертається обличчям до Муді, рішуче насупивши брови. Він принаймні зумів утримати кілька щитів, які Муді не зміг подолати, доки витривалість Ремуса не вичерпалася. Це не дуже вражаюче, але перемога є перемога. Ремус візьме її там, де тільки зможе. Він пітніє, як смажена курка, волосся прилипло до обличчя.

Ремус робить все можливе, бореться до останнього. Бо хоч він і впевнений, що йому відмовлять, він хоче, щоб Муді це запам’ятав. Він зробить усе можливе, щоб Орден принаймні дізнався, що один, бляха, вовкулака, підібрався до нього настільки близько. Тому що він погана новина, і несе тягар, якого він не побажав би своєму найлютішому ворогові, але Ремус Люпин може битися на дуелі, як і будь-який інший чарівник. Або принаймні намагатися.

— Досить. — каже Муді, піднімаючи паличку і киваючи Ремусові. Той нахиляється, руки на колінах. Він важко дихає, його біла футболка прилипає до вологої шкіри. Муді підходить ближче, плескає його по плечу. — Гарна робота, Люпине. 

Гарна робота? З Муді все гаразд? Ремус піднімає очі, борючись зі своїми жалюгідними легенями, щоб вони перестали поводитися, як маленькі падлюки, і дозволили йому нормального говорити. 

— Що ви маєте на увазі? — хрипить він. Муді кумедно дивиться на нього.

— Я мав на увазі гарна робота. 

Ой, годі. Одне з Ремусових заклинань, мабуть, влучило йому в голову, бо Ремус до біса впевнений, що це не було гарною роботою. Але все одно. Ремус не збирається вказувати на це, тому що він так сильно хоче вступити в Орден, що може прокласти собі шлях в нього і обманом. Він не вище цього. 

Ноги Ремуса болять, бо він все ще оговтується після прокльону желе-ніг, але він іде так, ніби вони його не турбують, доки він не приєднується до Джеймса. Ремус добре знає, що таке біль, і цей - пустяки. Його найкращі повні боліли вдвічі сильніше. Він не хоче навіть думати про найгірші. Ні. Він сильний виродок. У нього немає іншого вибору, окрім як бути таким. Ремус притуляється до стіни поруч із друзями, намагаючись виглядати незворушним.

Джеймс нахиляється ближче, кладе руку йому на плече.

— Від Муді це означає, що ти в справі. — каже Джеймс. — Гарна робота означає, що ти прийнятий. 

Ремус не може дихати. Він…

— Ти впевнений?

Джеймс киває, сяючи. 

— Звісно, я впевнений. Він сказав те саме мені і Піту. З тобою все гаразд? 

Ні. Так. Ремус, бляха, зараз злетить у повітря. Бо… ну. Вони… Аластор Муді дозволяє йому, вовкулаці, приєднатися до його таємної спілки. Щоб битися з поганцями. Захищати невинних і вразливих. Він. Його. Ремуса Люпина. 

Він просто. Вау. Ремус думає, що йому треба присісти, але він не сяде. Не тут. Він не може дати жодної причини, щоб вони передумали. Ніяких слабкостей. Нічого, що могло б змусити їх думати, що він себе не контролює. Тому що він контролює. Завжди, крім повні. До неї ще кілька днів, тож нема про що хвилюватися.

— А ти вмієш рухатися, Ремусе, — посміхаючись, каже Сіріус. Він знімає свою шкіряну куртку. — Не думаю, що я б так швидко оговтався від того прокляття з желейними ногами. 

Ремус хоче, щоб його друзі перестали робити йому компліменти. Йому від цього незручно. Він не знає, як на це реагувати. Що казати. 

— Як Піт? — запитує Ремус. Його нутро танцює довбану самбу, але йому вдається зберегти нейтральний голос. 

Піта також прийняли, але він вийшов на вулицю, щоб провітрити легені після того, як в нього потрапило якесь заклинання, що викликає удушення, яке Муді вистрелив у нього. Його похвалили за швидкі рефлекси, що не здивувало Ремуса, адже Пітер менший за них, але швидший. Він завжди був таким. Підступним і далекоглядним.

— Блек. Твоя черга. — гарчить Муді. 

Сіріус підморгує друзям, перш ніж зробити крок уперед. Ремус знає, що Сіріус нервує. Він цілий день вовтузиться зі своїми перснями і жує губу (що Ремус палко ненавидить, бо хіба він не може показати свою стривоженість так, щоб не виглядати ще більш привабливим?).

Але Ремус розуміє. Сіріус думає, що з ним можуть бути суворіше, бо він Блек, але йому не треба за це хвилюватися. Він найкращий дуелянт, якого він коли-небудь зустрічав, і перевершає його тільки він сам з Джеймсом поруч із ним. 

Ремус випростовується, коли Сіріус піднімається. Він витягує свою паличку з волосся, і бляха. Це стається кожного разу. Чому він це робить? Хіба він не може носити паличку в кишені? Чи в кобурі, як всі поважні люди? Ні. Сіріус мусить катувати Ремуса, будучи до біса сексуальним щоразу, коли йому потрібно накласти маленьке дурнувате закляття. 

— На рахунок три. — каже Муді.

Вони піднімають чарівні палички. Куртка Сіріуса лежить на спинці стільця. На ньому чорна сорочка, закатана по лікті. І це, теж, зводить Ремуса з розуму. М’язи Сіріуса. Маленький шкіряний браслет на його зап’ясті. Він звик до цього, в якомусь загальному сенсі. Він живе в одній кімнаті з Сіріусом, а це означає, що він навчився це витримувати, бо Сіріус є Сіріус, і він наполягає на тому, щоб навіть найбуденніші речі виглядали пиздець як привабливо. 

Він використовує будь-який привід, щоб зняти сорочку, або просто вирішує пройтися по їхньому гуртожитку в одних піжамних штанях без жодної на те причини. Ремус запам’ятав кожну деталь тіла Сіріуса. Закарбував у пам’яті кожну лінію, кожен хребець, кожен вигин, кожну горбинку, кожен шрам, кожен дрібний недолік. Насправді Ремус стільки разів бачив Сіріуса майже голим, що мав би мати до цього цілковитий імунітет. Нечутливість. 

І все ж, попри те, що він звик до цього, що він навчив себе ігнорувати це протягом багатьох років, Ремус лише наполовину людина. Неважливо, чи Сіріус одягнений у довбані трико, чи він голий до пояса. Бувають дні, коли Ремус думає, що зараз вибухне. Бувають дні, коли Ремусу хочеться плакати від усвідомлення того, як сильно він хоче свого найкращого друга. Це боляче. Це гризе його з середини. Йому здається, що він трохи божеволіє. 

Сьогодні один з таких днів, і Сіріусова поза для початку поєдинку змушує коліна Ремуса підкошуватися. 

Коли пролітає перше закляття, Ремус хоче впасти на землю. Йому потрібна кожна унція самоконтролю, щоб зберігати спокій, коли все, що він хоче робити — це стогнати. Сіріус — це мистецтво. Він м’язистий і елегантний. Довгі лінії і досить гострі краї, об які можна порізатись. Він володіє собою, як зброєю, його паличка — продовження його руки. Він швидкий в ногах і граціозний у рухах зап’ястя. 

Сіріус знає, як це — опинитися на іншому кінці чарівної палички. Це знання є тільки у нього. Джеймс і Пітер навіть не можуть собі цього уявити, бо єдиний раз, коли їм хтось погрожував — це якийсь дурний Слизеренець, який шукав бійки. Об’єкт А: Снівеліус. Це ніколи не приносило багато користі. Це ніколи не завдавало їм особливої шкоди. 

Ремус трохи інший, але він знає, що не зможе зрозуміти особливий вид травми Сіріуса. Болю. Бо так, Ремус знає біль. Він добре його знає. Але його біль йде зсередини. Від чогось, що дав йому мстивий незнайомець. Це його життєвий тягар, і це відстійно, але в цьому нікого не можна звинувачувати, окрім божевільного психопата, який зробив це з ним і багатьма іншими дітьми. 

Але Сіріус? Бляха. Сіріусу завдала біль людина, яка мала б його від неї захищати. Жінка, яка народила його, яка мала бути його притулком. Його власна їбуча мати. Це ненормально. Це збочення. Ремус постійно дивується силі Сіріуса, адже це дивно, що він тримається так добре після того, через що він витримав у тому будинку. А Сіріус, будучи Сіріусом, наполегливо працював над тим, щоб більше ніколи не залежати від чиєїсь милості. 

Муді зараз у цьому переконується.

Кілька хвилин вони б’ються, ухиляючись і відхиляючись. Муді б’є Сіріуса по руці якимось вогняним закляттям, яке обпікає йому шкіру, залишаючи після себе слід. Ремус стискає щелепу. Йому важко стриматися, щоб не вилікувати Сіріуса негайно. Це, мабуть, до біса боляче, але Сіріус не збавляє обертів. Він зціплює зуби і пробивається крізь біль. Розум переважає над матерією. 

Дуель триває, попри сморід обгорілої шкіри. Джеймс виглядає трохи позеленілим, але Ремус до біса пишається тим, наскільки Сіріус сильний. 

Вони рухаються по кімнаті, змушуючи один одного робити кроки в той чи інший бік, бо занадто швидко стріляють закляттями. І тоді, це стається. Сіріус — єдиний з них, хто влучає в нього. Це просто приголомшливе закляття, від якого Аластор оговтується через кілька секунд, але він влучив у нього. У роті Ремуса пересохло, і якби це не було так до біса очевидно, він би поправив джинси, бо в них стало незручно. 

Ісус Христос на мотоциклі. 

Муді сміється, а Сіріус посміхається. В його очах божевільний блиск. Ремус не дихає. Він думає, що якщо спробує, то видасть ганебний звук і всі дізнаються.

Вони не можуть дізнатися. 

Посміхнися мені, Муні.

Ти такий гарний, Муні.

Він не думає, що Сіріус пам’ятає. Але він пам’ятає. О, Ремус пам’ятає. Сіріус помирав і хотів, що Ремус йому посміхнувся. Що він має з цим робити? Сіріус і гадки не має, що він з ним робить. Він просто… він Сіріус. Він тактильний, відкритий і не має поняття про особисті кордони, тому постійно перебуває в їхньому просторі. Не тільки його. Джеймса теж. 

Ремус знає, що не варто думати, ніби Сіріус дивитиметься на нього якось по-особливому. Просто Сіріус такий. Це не означає нічого, крім того, що він і так знає: Сіріус дуже любить своїх друзів. Безмежно. А Ремус — його друг. Це все, чим він коли-небудь буде. І це добре. Але, чорт забирай, як би Ремус хотів, щоб Сіріус дав йому трохи більше простору, адже це гігантське зусилля — не накоїти дурниць, коли він так близько до нього, що Ремус чує, як б’ється його серце. 

Дуель все ще триває. Муді двічі поцілив в Сіріуса. У нього кровоточить рана на тулубі, а на коліні з’явився огидний нарив. Але Сіріус… ох, бляха, клятий Сіріус. Цей славний, жорстокий вилупок віддає так само добре, як і отримує. Одне з очей Муді набрякло, через що він не може прицілитися, а рука Муді кровоточить з неглибокого порізу біля зап’ястя. 

Ремус дивиться на Джеймса, бо якщо він не припинить спостерігати за Сіріусом, то знепритомніє. Джеймс сяє, гордість і любов написані на його обличчі. Ремусові гріє серце те, як сильно ці двоє люблять одне одного. У глибині душі він заздрить. Він хотів би любити Сіріуса так, як Джеймс, бо це нормально. Це дозволено. Це щиро, і Сіріусу це потрібно. 

Сіріусу не потрібно те, що відчуває до нього Ремус. Всеохоплююче. Всепоглинаюче. Трохи темне, бо Ремус готовий убити за Сіріуса. Без жодних запитань. Без вагань. І хіба це не безумство? Як Ремус готовий вбити, померти, зробити що завгодно заради хлопця, який не кохає його у відповідь? Сіріус навіть не гей, наскільки Ремус знає. А Ремус знав би. 

Він знову дивиться на Джеймса. Лілі сказала йому, що підозрює, ніби Джеймс закоханий у якогось хлопця. Вона сказала лише тому, що відчайдушно хотіла знати, в кого саме, і єдиною людиною, яку вона могла запитати, був Ремус. Вона б ніколи не розповіла про Джеймса своїм друзям, і Ремус знає, що це правда. Але Лілі помилково подумала, що Ремус вже знає. Це не було великою проблемою. Ремус нікому не скаже, і це також не сюрприз. Джеймс настільки сповнений любові, що Ремуса не шокувало те, що він нетрадиційної орієнтації. Якби Ремусу довелося вгадати? Він би сказав, що Джеймс людинна людина. Стать для нього не має значення. Це дуже в стилі Джеймса Поттера. 

Але не в стилі Сіріуса. Сіріусу подобаються дівчата. Дуже. Ремус знає, проти своєї волі і на свій жах. Зазвичай Сіріус ходить з ними кудись в інше місце, але було кілька випадків, коли він приводив їх до їхнього гуртожитку. Це найближче, коли Ремус був, щоб заплакати перед сном. 

— Досить. — гукає Муді, повертаючи Ремуса назад до цієї кімнаті, і до сьогодення, і до його найкращого друга, який трохи спітнів, але далеко не так сильно, як Ремус. 

Їбати Сіріуса Блека. Чесно. 

І ще, так. Їбати Сіріуса Блека. Він би хотів. ^[1]

Ремус з’їхав з глузду. З ним щось не так. Він безмежно вдячний, що ніхто не чує його думок. 

Сіріус посміхається до Муді. А той киває.

— Молодець, Блек. Гарна робота. — Муді повертається до них. — Ви всі новобранці, але ви не будете задіяні, поки не закінчите навчання, зі зрозумілих причин. Ми не будемо витрачати час на те, щоб повернути вас до школи та забрати зі школи, якщо тільки не виникне надзвичайної ситуації, і нам не знадобляться всі руки на борту. Але поки ви тут, будьте уважними та обережними. Ми будемо організовувати тренування, щоб ви були готові приєднатися до нас на полі бою, як тільки закінчите навчання. 

— Що ви маєте на увазі під “будьте уважними та обережними”, сер? — Ремус здивовано помічає, що Пітер в якийсь момент повернувся. Він так відволікся на дуель Сіріуса, що пропустив це. 

— Ви ходите до школи з дітьми деяких сумнозвісних Смертежерів. — каже Муді. — Нічого не можу довести, бо вони хитрі виродки. Але я в цьому впевнений. Подивіться, може знайдете щось вартісне. Донесіть це Албусу. 

Вони прощаються та Муді йде. І всі четверо довго дивляться одне на одного, перш ніж перейти до волання, криків і переможних танців. Мародери — частина Ордену Фенікса, і вони від цього у захваті. 

 

***

 

У Реґулуса закінчуються сигарети. У нього залишилося дві. Це проблема, бо тільки через свій труп він буде принижувати себе, шукаючи Джеймса, щоб попросити ще. 

Він знову на даху, і сьогодні похмура ніч, за яку він вдячний. Він не хоче бачити, як сьогодні сяє Сіріус. Він знає, що його брата вчора виписали з лазарету, тож він повністю одужав, але чутки досі ходять. Куди б Реґулус не ішов цими вихідними, він чув, як люди обговорювали Сіріуса “зверни на мене увагу” Блека. 

До біса дратує, чесно кажучи. 

Навіть Пандора згадала про Сіріуса, наполягаючи на тому, що Реґулусу потрібно обговорити цей інцидент для його ж блага. Реґулус ніколи не зривався на Пандору, бо це все одно, що штовхнути цуценя, але він був близький до цього. Він вибіг з кімнати і відтоді не повертався, натомість пішов перевірити своє зілля і занурився в дослідження у забороненій секції бібліотеки. 

Реґулус гасить недопалок об плитку так агресивно, що дряпає собі ніготь. Лаючись, він підносить його до рота. Металічний присмак крові до болю знайомий. Реґулус заплющує очі, бачить свій дім. Сходи, з яких він не раз скочувався після того, як його штовхали. Килим, який він кілька разів забруднював багряною кров’ю. 

Він розплющує очі знову. Добре, що він не боїться крові. Буде багато крові, якщо він хоче помститися. Він збирається запалити ще одну сигарету, коли чує приглушені кроки внизу. Хтось у соварні. Кому, в біса, в неділю так пізно вночі треба прийти у соварню? 

Він не рухається, чекаючи. Вони скоро підуть. Але вони не йдуть. Кроки стають ближчими, а потім хтось вилазить з вікна на дах. 

Паличка Реґулуса одразу ж опиняється в його руці. Він розмірковує над ідеєю зіштовхнути їх з даху. Один удар ногою в груди — і вони впадуть. Він згинає коліно… і швидко відкидає цю ідею. Бо якщо його нюх правильний, — а він правильний, не можна бути добрим чаклуном з несправним носом, — то людина, яка вилазить на дах до нього — це Джеймс Поттер. 

Він присідає там, де піднявся, надто близько до краю. Це викликає у нього занепокоєння. Реґулус хоче простягнути руку і потягнути Джеймса ближче за сорочку, щоб він був подалі від краю. Він дурень. Якщо він втратить рівновагу, то впаде назад. Руки Реґулуса смикаються, але навколо темно, і він знає, що інший хлопець нічого не бачить. На відміну від Реґулуса, у якого наростає тривога, скоріш за все Джеймс, очевидно, не переймається можливістю неминучої смерті. 

— Привіт. — обережно каже він. І так. Реґулус впізнав би цей голос будь-де.

Джеймс Поттер на даху соварні разом з ним. Пізно вночі. Вони наодинці.

Реґулус боїться, що у нього станеться розрив серця.

— Блек?

Як для людини, сповненої енергії, Джеймс напрочуд спокійний, і Реґулусу потрібна мить, щоб зрозуміти, що Джеймс чекає. Він чекає, що він щось зробить. Скаже щось. 

— Що ти тут робиш? — це те, на чому вирішує зупинитися Реґулус. 

Йому потрібен час, щоб зібратися з думками. Щоб зорієнтуватися. Тому що він вже декілька днів сподівався, що Джеймс з’явиться. І це була безпечна річ, на яку можна було сподіватися, коли було неможливо, що це станеться насправді. Абстрактне бажання, яке ніколи не набуде форми. 

Але от Джеймс з’явився. Він тут. З плоті й кісток. Скуйовджене волосся, окуляри, великі руки. Він тут, і Реґулус може знепритомніти. Що було б жахливо, адже вони на даху досить величезного замку. Падіння було б смертельним. 

— Ну, — починає Джеймс. Він піднімає руку, обхоплює потилицю. — Я отримав достовірну інформацію, що, ймовірно, у тебе скоро закінчаться сигарети. 

Реґулус моргає. Тут темно, тож він майже бачить обриси Джеймса. Його окуляри ловлять промені світла, що пробиваються крізь хмари. Однак він не може розгледіти його виразу обличчя. Реґулусу це не подобається, бо він не може зрозуміти ситуацію. Він не впевнений, що Джеймс тут не для того, щоб поглузувати з нього. 

— І що?

Джеймс тягнеться до своїх джинсів. Дістає пачку сигарет.

— У мене є ще. 

Реґулус не знає, що казати далі. Це все так… нереально. Його мозок з трудом розуміє, що Джеймс тут, і що він, схоже, подолав увесь цей шлях лише для того, щоб… принести йому ще сигарет? Від абсурдності ситуації Реґулусу хочеться реготати. Це просто… Смішно. Ось, що це. 

— Як ти мене знайшов? 

Джеймс посміхається. 

— Я шукав тебе цілу вічність. — каже він. — Я вже збирався здатися і покликати сову, щоб вона принесла їх тобі завтра вранці, коли побачив сліди на підвіконні. 

— Сліди. — твердо відповідає Реґулус. Він не розуміє, про що говорить Джеймс, але хоче зрозуміти, бо якщо він залишає докази, то він повинен знати, щоб припинити це робити. 

— Цим вікном ніхто не користується. Зазвичай воно брудне, вкрите пилом, пір’ям і… лайном. Совиним лайном. — каже Джеймс, не відволікаючись від суті. — Але я помітив на ньому сліди, тож вирішив перевірити. І ось ти тут. 

Реґулус не думав, що залишає сліди на совиному лайні. Радий це чути. У майбутньому йому доведеться бути обережнішим. Це гарна порада, він має визнати. А Джеймс… ну. Це було дуже розумно з його боку. 

Хлопець все ще сидить на краю, не рухаючись. Пачка сигарет у нього на руці, і він просто… чекає. Реґулус не хоче визнавати, що йому це подобається. Джеймс просто чекає, що він буде вказувати, що буде далі. Це контроль, а Реґулус любить контроль. Крім того, він хоче цю пачку сигарет, бо в нього залишилися останні дві. 

Він підносить до вуст сигарету, яку збирався запалити, коли з’явився Джеймс. Підпалює її кінчиком палички. Маленьке полум’я ненадовго освітлює Джеймса, даючи Реґулусу змогу розгледіти вираз обличчя хлопця. Він обережний, насторожений. Але також просто… щирий. Його волосся скуйовджене, як і завжди, і Реґулусу цікаво, що б він відчув, якби провів по ньому рукою. 

— Чого ти хочеш? — запитує Реґулус, затягнувшись сигаретою. 

Джеймс рухається йде вперед, але черепиця, на яку він наступає, просідає. Він втрачає рівновагу.

— Чорт. — це слово виривається з вуст Джеймса, коли він розкидує руками, намагаючись допомогти собі відновити рівновагу. Черепиця зісковзує і перелітає через край, зникаючи в порожнечі. 

Реґулус кидається до нього ще до того, як повністю усвідомлює ситуацію. Він вище на даху і має міцнішу опору. Його рука стискає сорочку Джеймса спереду, і він відступає назад, навалюючись всією своєю вагою. Його черевики волочаться по плитці, а тіло падає назад, але принаймні він тягне Джеймса за собою. Реґулус вдаряється сідницею об плитку, Джеймс падає на нього зверху. Вони сповзають вниз разом, панічно дихаючи і перебираючи ногами, щоб втриматися. 

Вони впадуть з даху.

Разом. 

Хтось знайде їхні тіла, розбиті біля підніжжя Вежі. Переплутані. Чи подумають, що вони були коханцями? 

Реґулус наступає на карниз і докладає всіх зусиль, щоб зупинити їхнє скочування з даху. Він стогне від надмірних зусиль, ноги загрожують підкоситися під вагою їхніх поєднаних тіл. Джеймс більший за нього. Важчий. 

Над ними простягається рука Джеймса, і Реґулус відчуває, коли той знаходить щось, за що можна вхопитися. Він теж стогне, а потім тіло Джеймса напружується, м’язи і груба сила. Тиск на ноги Реґулуса послаблюється, бо Джеймс тримається і бореться за те, щоб утримати їх на даху. 

Разом. 

Джеймс притискається до Реґулуса, його вільна рука незграбно залазить йому під пахву. Реґулус не хоче помирати. Не тут, не так. Тож він відкидає весь сором, і гордість, і все інше. Реґулус чіпляється за Джеймса, руки його на лопатках, обличчя заховане у вигині шиї, а Джеймс чіпляється за дах. 

— Ноги в порядку? — запитує Джеймс, затамувавши подих.

— Так. — відповідає Реґулус, не менш збентежений. 

— На рахунок три, ти штовхай, а я тягну нас нагору. Гаразд?

— Гаразд. 

Джеймс рахує до трьох. Реґулус упирається п’ятами і штовхається з усієї сили. Джеймс гарчить, і зараз не час, справді не час, але це сексуально, і Реґулус не може не помітити, коли він підтягує їх однією рукою. Їх тіла притиснуті так близько, що у Реґулуса почалася б справжня ґей-паніка, якби вони не боролися за своє життя в буквальному сенсі цього слова. Дюйм за дюймом, рохкаючи, вони відлазять від краю даху. 

Усе це триває дві хвилини, може, три. Але Реґулус до біса виснажений. Щойно він відчуває, що в безпеці, його голова падає назад на плитку і він важко дихає. Повітря наповнює його легені, які горять, і він пітніє. Його кучері прилипли до чола, і він весь гарячий, тому що Джеймс — це довбана піч. Адреналін, що протікає крізь нього, затьмарює мозок, і за секунду він усвідомлює, що частково він закипає через те, що Джеймс Поттер лежить на ньому. Ще й захеканий. І пітніє. 

Коли Реґулус мав цю фантазію, вона розігрувалася трохи по-іншому. А саме, менше смертельної небезпеки і більше оголеності. Але він візьме те, що дають, вирішує він. 

Отже, поки Джеймс оговтується після того, як ледь не розбився насмерть, Реґулус запам’ятовує відчуття його тіла. Він важкий і ніби ідеально прилягає до нього. Джеймс все ще пахне чудово, — світанком, травою і кедром, — а його серце так сильно калатає в грудній клітці, що Реґулус теж це відчуває. 

Реґулус — людина, врешті-решт. Принаймні, якась його частина. А це наслідки. Переломний момент. І зараз темно. Ніч, а вона завжди має дивний вплив на людей. Це те, що він каже собі, коли усвідомлює, що та частина його, яка закохана в Джеймса Поттера, значно переважає ту, яка його ненавидить. 

— Трясця. — каже Джеймс. Його рот знаходиться десь біля шиї Реґулуса, тому він відчуває його дихання на своїй шкірі. 

Це змушує кров Реґулуса приливати не туди, куди треба. 

— Злізай. — бурчить він, бо якщо Джеймс помітить, йому доведеться зрештою кинутися з даху. 

— Вибач. Так. — бурмоче Джеймс, скочуючись з Реґулуса і лягаючи поруч з ним. — Дякую тобі. Це було близько. 

— Ти такий, бляха, тупий, Поттере. — огризається Реґулус. Він загубив цигарку, яку щойно запалив під час усього цього дійства, тож тепер у нього залишилася лише одна. Він підкурює її, драматично вдихаючи, щоб Джеймс зрозумів, що він розлючений. — Про що ти думав? Ти що, ніколи раніше не був на даху?

— Не зовсім, ні. — відповідає Джеймс так, ніби це цілком нормальна розмова. — Якщо я хочу наблизитися до неба, я просто злітаю.

Реґулус не має, що на це сказати, тому що це справедливо. Це має сенс. Джеймс добре вміє літати. Дуже добре. Краще, ніж Реґулус, хоча Реґулус швидше повіситься за яйця, ніж скаже це вголос.

Нічний вітерець обдуває їх, підхоплюючи дим від сигарети Реґулуса і сплутуючи його кучері. Він все ще лежить на спині на плитці, Джеймс поруч, і… так. Це якимось чином відбувається. Реґулус відчуває, ніби він застряг у своєму сні. У… хорошому? Так. Хороший сон. Не те щоб він коли-небудь бачив щось подібне раніше, але це не має значення. Принаймні, він так не думає. 

— Тримай. — каже Джеймс через деякий час. Реґулус повертає голову і бачить, що рука Джеймса все ще стискає пачку сигарет. 

І він просто витріщається. Тому що вони ледь не розбилися на смерть, але Джеймс, блядь, Поттер тримався за ці сигарети… чому?

— Ти палиш? — запитує Реґулус.

— Ні. Мені не подобається. — відповідає Джеймс. — Від них болить голова. 

Реґулус знову занурюється в мовчання, але простягає руку і бере пачку у Джеймса. Їхні пальці доторкаються, і Реґулус згадує, як Барті втратив самовладання, коли Еван торкнувся його руки. Чесно? Те саме. Вони жалюгідні. Він і Барті, двоє людей з емоційними проблемами, які втрачають свій колективний розум через дотик руки. 

Реґулус повинен просто стрибнути з даху і позбавити себе від сорому жити з цим знанням.

— Я можу дістати ще. — тихо каже Джеймс. — Я не проти. Це легко. 

— Просто скажи мені, як ти їх дістаєш, Поттер. — огризається Реґулус. Усе його єство бунтує проти ідеї бути в його владі. Що йому доведеться просити те, що йому потрібно. Це не контроль. 

Джеймс сідає, підтягує коліна ближче до тіла і кладе на них лікті. Реґулус дивиться на вигин його спини, Ґрифіндорський светр розтягується на м’язах, які, як знає Реґулус, можуть тягнути два тіла водночас. Трясця. Він більше ніколи не знатиме спокою, чи не так? Не знаючи, наскільки сильний Джеймс Поттер насправді.

Салазар, змилуйся. 

— Я купив їх для тебе, бо не знав, як інакше змусити тебе поговорити зі мною. — каже Джеймс. Він не дивиться на Реґулуса, просто говорить у ніч. 

Реґулус відштовхується, сідаючи у схожій позі. Недокурена сигарета звисає з його пальців.

— Я не хочу з тобою говорити. — відповідає Реґулус. Джеймс киває.

— Так. Так, я це зрозумів. Я просто… Ні. Але я зрозумів. — потім він дивиться на Реґулуса, повертаючи голову до нього. Вони вже досить близько, щоб Реґулус міг побачити його обличчя, попри темряву, і на ньому — смуток. 

І це… Ні. Реґулус цього не хоче. Не хоче. Бляха. 

— Я хочу ще сигарет. — бурмоче Реґулус. 

Очі Джеймса звужуються. М’яз смикається на його щелепі. 

— Ти збиваєш мене з пантелику. Чесно кажучи. 

Ремус знизує плечима.

— Звучить як твоя проблема. 

Джеймс опускає коліно, вивертається всім тілом так, щоб опинитися обличчям до Реґулуса. Реґулус гасить недопалок, але не дивиться на Джеймса. Інший хлопець дивиться на нього. Вивчає його, думає Реґулус. Він дозволяє це, бо йому подобається відчуття, що увага Джеймса прикута до нього. 

Його погляд теплий, і Реґулус клянеться, що може сказати, куди він дивиться, тому що він залишає сліди тепла на його шкірі. Об’єктивно це неможливо. Але Реґулус перебуває на даху наодинці з Джеймсом Поттером вночі, тож межі можливого вже розсунуті. Не приставайте до нього з логікою чи фактами. Не зараз. 

— Гаразд. — раптом каже він. — Отже, якщо я буду приносити тобі сигарети сюди, буде нормально? Ти… це не буде настирливо? І я можу сидіти тут з тобою і просто… бути?

Реґулус киває, але не дивиться. Це паскудна угода. Джеймс не отримує буквально нічого. Тому Реґулус очікує, що Джеймс висміє його, скаже, що він збожеволів. Можливо, Джеймс схаменеться, покине цей дах і більше ніколи не повернеться. Він нізащо не погодиться на роль постачальника сигарет. Не тоді, коли він може бути деінде, з кимось іншим. 

— Круто. Так. Мені це подобається. — замість цього каже Джеймс.

Реґулус, нарешті, шоковано дивиться на нього. Джеймс посміхається. Сяє. Просто паморочить голову. 

— З тобою щось не так. — каже йому Реґулус. Його шлунок щойно вирішив, що він тренується для участі в Олімпійських іграх зі спортивної гімнастики, але його обличчя залишається незмінним. Пустим. Порожнім. 

Джеймс знизує плечима, в його очах з’являється сором’язливий блиск. Але його посмішка не зникає, все ще розділяючи його гарне обличчя навпіл.

— З усіма щось не так, — приязно каже він. — І багато чого так теж. 

Реґулус глузує. Звичайно ж, Джеймс Поттер — оптиміст. Варто лише поглянути на нього, щоб зрозуміти це. А чому б йому не бути оптимістом? Життя для нього добре. Він багатий. Він гарний. Він добре вчиться. Він клята легенда квідичу. Йому все вдається. Реґулус вважає, що у Джеймса ніколи не було поганих днів. 

— Як ти взагалі на них підсів? — запитує Джеймс, схиливши голову набік, все ще спостерігаючи за Реґулусом. 

— Маґлівський хлопак. — відповідає той. 

Джеймс відкриває рот. Закриває його. Реґулус чекає, йому цікаво. Він не знає, що Джеймс скаже далі, і він заінтригований. Здається, мозок Джеймса працює на зовсім іншій частоті, ніж його. 

— Тобі подобаються ще якісь маґлівські штуки? — запитує Джеймс. І Реґулус майже посміхається, бо ніколи за мільйон років не подумав би, що це буде саме те, що він збирається запитати.

Проте, це легко. Це розмова, яку він може вести. 

— Ти знаєш, що таке кубик Рубіка?

Джеймс хитає головою.

— Ні. А що це?

Реґулус відкидається назад, спираючись на лікті.

— Це така коробочка, яка має різні кольори. По суті, це головоломка. І ти маєш скласти його так, щоб кожна сторона була одного кольору. Ось так, — Реґулус жестикулює руками, імітуючи повороти та клацання.

Джеймс підсувається ближче.

— То ти любиш головоломки?

— Так. Люблю.

Джеймс задоволено киває.

— Має сенс. Ти розумний. Я віддаю перевагу діям, а не роздумам. Хоча Ремус любить головоломки. 

Джеймс продовжує говорити, розповідаючи йому про якусь головоломку, яку склав Ремус, як йому здається, але Реґулус не слухає, бо Джеймс недбало сказав “ти розумний” і продовжує говорити так, ніби Реґулус не замовк. Як він міг так просто… сказати таке? Запросто. Так легко.

— Блеку?

Реґулус моргає. 

— Що?

— Покажеш мені, як розв’язувати одну з тих головоломок з кубиками? — запитує його Джеймс. — Якщо я зможу дістати її? 

І Реґулуса вражає, що Джеймс справді мав на увазі те, що сказав. Він повернеться сюди. З сигаретами для нього. Він мусить, так? Він би не питав про кубик, якби це було не так. Одна справа збрехати один раз, щоб зняти себе з гачка. Але це? Виглядає надто хитромудро. Джеймс міг би просто забути про це. 

Реґулус знову киває. Йому здається, що це все, що він може зробити, коли йдеться про Джеймса Поттера.

— Так, Поттер. Я покажу тобі, як скласти кубик Рубіка, якщо твої руки його дістануться.

— О, дістануться. — усміхається Джеймс. — Дістануться.

Notes:

Від перекладачки:
[1.] - гра слів fuck-fuck.
"Fuck Sirius Black. Honestly.
Also, yes. Fuck Sirius Black. He wishes."
Від авторки:
Мої діти ще нічого не тямлять, але вже розмовляють, тож далі все може йти тільки вперед <3

Chapter 12: Богемська Рапсодія

Notes:

Від авторки:
Вітання!

Попередження до розділу:
Висота/польоти (мітли)
Дехто знову ледь не падає зі значної висоти
Куріння
Розпивання алкоголю неповнолітніми

Також по ходу розділу згадується декілька пісень з короткими уривками текстів. Всі вони належать співакам(співачкам)/авторам(авторкам) пісень і всі позначені належним чином. :)

У понеділок після обіду Джеймс — людина на місії. Його друзі цілий день тягнуть за собою ноги, втомлені і побиті після дуелі з Муді, але Джеймс? Джеймс на вершині світу. 

Він відчуває себе непереможним.

Йому не терпиться знову залізти на дах соварні. Але спершу він повинен знайти один з тих кубиків. З двох причин: перша — у нього склалося враження, що Реґулус не думає, що йому вдасться його дістати. Друга — це головоломка, яку складають руками, і Джеймс зробить що завгодно, аби отримати привід подивитися, як Реґулус орудує руками. 

Тож. Людина на місії. 

— Еванс! — кричить Джеймс через всю Ґрифіндорську вітальню, щойно той переступає через поріг портрета. 

Лілі, як завжди, сидить з Марлін і Мері. Вони роблять домашнє завдання, або принаймні тримають перед собою відкриті книжки. Марлін вітається з ним.

— Як справи, Кепе? 

— Привіт Марлін, Мері, — ввічливо каже Джеймс. — Лілі. Я хочу попросити тебе про послугу. 

— Звичайно, Джеймсе. Що тобі потрібно? — запитує Лілі, швидко кидаючи погляд на подруг. — Усе гаразд?

Джеймс енергійно киває. Все чудово. Дивовижно. Неперевершено. Світ прекрасний, він на вершині, і, чесно кажучи, Джеймс міг би заспівати. 

— Мені треба дістати кубик ребі? Кубик Райбана? Головоломку. Ну, знаєш? Маґлівську? — каже він, ще й жестикулючи руками, щоб донести свою думку. 

Марлін розгублено морщить ніс. Але брові Мері здіймаються вгору, і вона сміється.

— Ти маєш на увазі кубик Рубіка? 

— О! — вигукує Лілі. — Молодець, Мері. Я на мить розгубилася. 

Джеймс сяє.

— Дякую. Так. Саме так. Кубик Рубіка. Він мені потрібен. Як мені його дістати? 

Лілі та Мері обмінюються поглядами. Марлін рухається на стільці поближче.

— Про який куб ви говорите?

— Дуже популярна головоломка. Маґли її обожнюють, — відповідає Мері. — А навіщо він тобі, Джеймсе?

Він переносить вагу з п’ят на носочки, балансуючи на ногах. Сьогодні через нього протікає більше енергії, ніж зазвичай. Він відчуває, як електричні імпульси проходяться по ньому відтоді, як ледь не розбився насмерть, а Реґулус його врятував. 

Реґулус врятував його.

І Джеймс був так близько до нього. Вони… лежали там, разом. І він… ух. Джеймс мало не знепритомнів від бажання. Реґулус так добре почувався під ним. Ніби він створений для того, щоб бути під ним. А ще він дивовижно пахне. Дерев’яно. Трав’яно. Як свіже повітря, що дивно, бо наскільки Джеймс знає, Реґулус не проводить багато часу на вулиці. Хіба що, ну… Джеймс не дуже добре знає Реґулуса, чи не так?

Наприклад, він навіть не підозрював, що йому подобаються головоломки. Джеймс вважає, що це чарівно. Він такий розумний. Хто розгадує головоломки для розваги? Ну, Реґулус геній Блек, ось хто. І Джеймс навчиться складати цей кубик, навіть якщо це коштуватиме йому життя. 

— Мені просто потрібен один. — каже Джеймс. — Це сюрприз. 

Лілі посміхається йому.

— Я попрошу батьків надіслати мені один. Маґлам легко їх дістати. Це займе пару днів. 

Джеймс намагається приховати своє розчарування. Він знав, що все це буде не одразу, але, якщо бути чесним, йому важко бути терплячим щодо Реґулуса. Джеймс хоче, щоб настала ніч, і він хоче знову залізти у соварню. Це все, про що він може думати. Про Реґулуса вночі. Реґулуса, який курить. Реґулус, який дивиться на нього, насупившись і нахмурившись. Розлючений, але також… трохи лагідний? Джеймс вважає, що Реґулусу подобається, коли Джеймс його дратує. І він не може дочекатися, коли знову опиниться там. З ним. Отже… Кілька днів — це не дуже добре. Але це не провина Лілі. Вона лише намагається допомогти. 

— Скільки я тобі за це винен? — запитує Джеймс. Лілі хитає головою.

— Та, не переймайся за…

— Пиво. — каже Марлін. — Наступних вихідних у Гоґсміді.

Джеймс дивиться на Лілі, потім знизує плечима.

— Звісно. Все що хочеш. — Лілі чомусь червоніє. Джеймс вважає, що це робить її дуже милою, але не такою милою, як Реґулуса. Єдина претензія Джеймса до даху, це те, що там темно, і Джеймс не бачить, чи впливає він якось на Реґулуса. 

Він ще не знайшов для цього рішення, але маленькими кроками рухається до нього. Він не хоче, щоб його дозвіл сидіти з ним, коли він курить, скасували. Минулої ночі був момент, коли Джеймс, відверто кажучи, подумав, що Реґулус скаже йому триматися від нього подалі, і він би так і зробив. Він би не хотів цього. Але він би це зробив, тому що Реґулус — Блек, і він знає, що в їхньому домі не дотримувалися жодних кордонів, тому Джеймс поводиться до біса обережно, щоб не наробити помилок. 

Він, скоріш за все, все ще лажає час від часу, але Джеймс намагається. 

— Так. Це було б чудово. Пиво на наступних вихідних у Гоґсміді — це чудово. — каже Лілі, все ще червоніючи.

Мері закочує очі, але не коментує. Марлін раптово підводиться зі свого місця і махає рукою.

— Сіріусе!

Джеймс озирається через плече і бачить свого найкращого друга, який прямує через спільну кімнату до дівчат. Він виглядає втомленим, але в кращій формі, ніж Пітер і Ремус. Його чарівна паличка у волосся, а шкільна мантія розстебнута, показуючи вільну краватку поверх сорочки. 

— Джеймсе, — Сіріус штовхає плечем його плече. — Навіщо ти турбуєш дівчат?

Джеймс посміхається, знизує плечима.

— Не твоя справа.

Сіріус одразу ж ахкає.

— Зрада! — вигукує він, хоча й не підвищує голосу. Вони у спільній кімнаті, тож Сіріус тримає свій драматизм під контролем. — Ну, ми зайняті. Тож давай, рухай звідси ніжками. 

— Зайняті? 

Мері чіпляється рукою в руку Сіріуса і дивиться на Джеймса з такою зверхністю, що йому хочеться штовхнути її під ребра, щоб розсмішити.

— Сіріус — наша модель на сьогодні. 

А. Джеймс про це все забув. Він піднімає руки вгору.

— Вибачте. Я забув. Емм… щасти?

Сіріус ворушить бровами, і всі троє дівчат хихикають. Навіть Марлін. Щоправда… Марлін навіть не подобаються хлопці, тож це дещо говорить про чарівність Сіріуса. Джеймс хитає головою і махає головою на прощання, піднімаючись сходами до свого гуртожитку, і залишаючи свого найкращого друга терпіти те, що дівчата для нього запланували. 

Сіріус повертається лише через дві години, коли Джеймс у піжамі стоїть посеред гуртожитку і намагається викликати патронус. Тепер, коли всі вони вступили до Ордену, Джеймс настояв на тому, щоб вони навчилися надсилати один одному повідомлення у такий спосіб. Перший крок — це викликати фізичний патронус. Легше сказати, ніж зробити. 

Ремус сидить на краю ліжка з книжкою на колінах. Пітер лежить на підлозі поряд зі своїм ліжком, спостерігає за Джеймсом і дає некорисні коментарі. 

Двері відчиняються, і Джеймс обертається. Його майже-тут-але-не-зовсім патронус зникає. Сіріус зачиняє за собою двері і піднімає підборіддя.

— Що це таке?

Лунає хрипкий звук, а потім Ремус кашляє. Пітер сідає.

— Все гаразд, Муні? 

Ремус киває, але все ще кашляє.

— Попало… не в те горло. — каже він між кашлем. 

Сіріус дивиться на Ремуса трохи стурбовано. Джеймс дивиться на Сіріуса. Щось змінилося. Джеймс одразу помічає, але не може сказати, що саме. Волосся Сіріуса не змінилося. Він ніколи нікому не дозволяв до нього торкатися. Тож… його одяг? Ні. Він все ще у формі. Краватка вільно висить на шиї.

— Навіщо ти був потрібен дівчатам? — запитує Джеймс. 

Ремус перестає кашляти. Книга впала, і першою ознакою того, що щось не так, для Джеймса є те, що Ремус не підняв її. Він просто… дивиться. З трохи відкритим ротом. Дивиться на Сіріуса.

— Що ти думаєш? — запитує Сіріус у Ремуса, повністю ігноруючи запитання Джеймса. 

Ремус підводиться і рухається до Сіріуса, який чекає на нього посеред кімнати, тримаючи руки на стегнах. Руки Ремуса тремтять, і Джеймс повільно відходить, аж поки майже не навалюється на Пітера. Той швидко схоплюється на ноги.

Джеймс і Пітер стоять дуже нерухомо, пліч-о-пліч. Джеймсу здається, що ніхто з них не дихає.

Ремус зупиняється перед Сіріусом. Піднімає руку. І хапає Сіріуса за підборіддя. Джеймс мусить ляснути долонею по вустах Пітера, щоб приглушити його шоковане зітхання. 

Сіріус посміхається, не звертаючи уваги на те, що Ремусові пальці підіймають його обличчя вгору, щоб він міг роздивитися його під кращим кутом. 

— Ну?

Джеймс не розуміє, що відбувається. Він нічого не розуміє. Не може навіть сказати, що Ремус шукає. Але він шукає, і там щось є. Щось, що Ремус повинен побачити, так? Повинен, бо це очевидно. Тож Сіріус може просто… вони можуть… 

— Тобі личить. — каже Ремус, опускаючи руку. 

Ні. Ні, не опускай! Хоче сказати Джеймс, але не може. Він не може. Джеймс не може втручатися. Вони повинні розібратися в цьому самі.

— То тобі подобається? — запитує Сіріус. А це…? О. Ох. Надії Джеймса злітають до небес. Це фліртуючий голос Сіріуса. Пані та панове, Сіріус фліртує з Ремусом. 

Джеймсу доводиться стриматися, щоб не проспівати “алілуя”. 

— Так, — хрипким голосом каже Ремус. — Мені подобається. 

Сіріус посміхається, трохи відкидає волосся назад. Ремус ковтає. Ствердно киває.

— Так, ти гарно виглядаєш, Гультяю. Дівчата добре попрацювали. — і відступає назад. 

Джеймс голосно стогне. Він нічого не може вдіяти. Обидва його друзі дивляться на нього, і Джеймс офіційно зіпсував момент. Що ж. На свій захист він скаже, що Ремус зіпсував його сам. Як Ремус це проґавив? Сіріус фліртував. Чи було це навмисно? Джеймс не знає. Він не думає, що це має значення. Неважливо, чи знає Сіріус, що робить, чи ні, тому що Джеймс абсолютно, на сто відсотків впевнений, що в ту мить, коли Ремус його поцілує, Сіріус прозріє. 

— Що таке, Золотороже? — запитує його Сіріус.

— Я просто не розумію, про що ви двоє говорите.

Ремус сміється. Сіріус моргає кілька разів, дуже швидко. І Джеймс розуміє.

— О, на тобі макіяж!

— Ага, — каже Сіріус. — А тобі як?

І, чесно кажучи, він виглядає добре. Він ледь помітний. Лише трохи чорної підводки (Джеймс думає, що так воно називається) і… ця штука, яку дівчата наносять на вії, щоб зробити їх густішими. Темнішими. Джо постійно так робила, і Джеймсу це дуже подобалося. 

На Сіріусі це спрацювало. Джеймс розуміє, чому Ремус так мучився. У Сіріуса прекрасні очі. Сірі, майже сріблясті.

— Так, Гультяю. Виглядаєш сексуально. 

Сіріус знову ворушить бровами, для певності знову відкидає волосся назад. 

— Я знаю! Дівчата — довбані генійки! Я носитиму це щодня, доки не помру. Світ до цього не готовий!

Пітер сміється, хитає головою.

— Заради Ґодрика. Нам не потрібно, щоб твоє его ставало ще більше.

Сіріус ігнорує його, роблячи коло по кімнаті, кліпаючи віями.

— Люди падатимуть до моїх ніг.

Джеймс хихикає. Ремус спостерігає за Сіріусом з такою відчайдушною тугою на обличчі, що Джеймсу хочеться вдарити найкращого друга по голові, але він не може цього зробити. Не може. Так? Бляха. Він більше не знає. Очевидно, цим двом потрібна допомога.

— Гаразд. Що ж, — каже Ремус, прочищаючи горло. — Ми тут дечим займалися. 

— Так! — згадує Джеймс, знову хапаючи паличку. — Сідай, Гультяю. Ми вчимося викликати патронус. 

— Кльово! — Сіріус сідає, витягує чарівну паличку з волосся. — Піт, це потрібна книжка? 

Ремус опускає обличчя в долоні, але це помічає лише Джеймс. Він розуміє його почуття, і хоча не може сказати йому про це, Джеймс мовчки, таємно проявляє Ремусові солідарність. Закоханість у брата Блек — це до біса боляче.  

 

***

 

У Реґулуса є стратегія. Вона дуже проста. Він не відведе очей від землі, поки не опиниться на свіжому повітрі. Ця стратегія має лише переваги. З одного боку, йому не потрібно дивитися в очі нікому в команді. На думку Реґулуса, це тільки на краще, адже він не є фанатом більшості своїх товаришів по команді. Чому? Тому що вони всі безглузді грубіяни. Вони грають невитончено. Чесно кажучи, Реґулус вважає, що, за винятком дівчини Ґрінґрас (загоничка) і Рабастана Лестранжа (їхнього воротаря), решту його команди можна було б замінити на тролів, і вони б грали більш витончено. 

Інша причина, чому його стратегія є блискучою, полягає в тому, що поки він дивиться на землю, він не може випадково побачити Джеймса. З огляду на те, наскільки запаморочливим був минулий тиждень, Реґулус з жодних причин не може дивитися на Джеймса Поттера до того, як він підніметься в повітря, інакше він не зможе зосередитися. Чому? Тому що Джеймс двічі за останній тиждень приходив посидіти з ним на даху соварні. Чесно кажучи, Реґулус волів би, щоб він приходив щовечора, але не будемо жадібними. 

Вперше це сталося у вівторок. Джеймс з’явився, і що ви думаєте? У нього був кубик Рубіка. Реґулус курив, поки Джеймс намагався його скласти. Це було мило. Зрештою, Реґулус забрав його у Джеймса і зібрав його сам. Джеймс весь час не дихав. 

Друга ніч була лише минулої ночі. Реґулус був трохи роздратований тим, що Джеймс не з’являвся до кінця тижня, але Реґулус помітив, що Джеймс пропустив сніданок у четвер і виглядав досить виснаженим, коли він побачив його за вечерею. Те ж саме з його друзями. Мабуть, щось сталося в їхньому гуртожитку, зробив висновок Реґулус. Дивно, як їм вдається так часто потрапляти в халепи. 

І все ж. Джеймс з’явився вчора ввечері з синцями під очима, але з такою ж широкою посмішкою, як завжди, і Реґулус нічого не питав. Він не хоче, щоб Джеймс дражнив його за те, що той звертає на це увагу. Джеймс знову приніс кубик і продовжив свої способи розв’язати головоломку. Реґулус допоміг йому, хоча цього разу не забрав його. Вигляд Джеймса, сповнений захоплення, коли остання деталь стала на місце, змусив Реґулуса захотіти його поцілувати. 

Це налякало його, і він різко встав і пішов, заявивши, що йому треба виспатися перед сьогоднішнім матчем. Джеймс, наперекір тому, що є капітаном команди суперників, побажав йому гарної гри, перш ніж відпустити його.

Вони ніколи не спускалися з даху разом. Вони не домовлялися про це, не говорили про це. Просто… вони так роблять. 

Реґулус розігрівається перед матчем. Він вже вдягнув своє квідичне спорядження і намагається розім’ятися, дивлячись на підлогу роздягальні. Його розум старанно постачає йому спогади про те, як виглядав Джеймс, коли він зіткнувся з ним у перший тиждень після повернення до школи. 

Реґулус не може повірити, що декілька разів повноцінно розмовляв з тим самим Джеймсом пізно вночі на даху. Це божевільно. А ще це безрозсудно. 

Його капітан скликає команду, щоб всі зібралися разом. Реґулус витягує ноги. Він стоїть на краю кола гравців, слухаючи, як капітан бубонить якісь дурниці, які, як він знає, нічого не змінять. Єдина людина, яка може виграти цей матч — це Реґулус, спіймавши снич якнайшвидше. 

Він викладеться на повну. 

Якщо Джеймс думає… ох. О, ні. 

Шлунок Реґулуса провалюється. Крізь підлогу, в землю, і летить аж до самого ядра планети. 

Він ідіот. Салазар, бляха, Слизерин, він не може повірити, що повівся на це. 

Усе це має сенс, у якомусь збоченому розумінні. Він над цим замислювався. Чекав, що ж буде далі, бо в якому всесвіті Джеймс Поттер захоче проводити час з Реґулусом Блеком? Сіріус нізащо не дозволив би цього, і немає жодного шансу, що Джеймс зробив би щось за спиною Сіріуса. Не кажучи вже про те, що це просто дивно. У Джеймса є кращі заняття. У нього є кращі друзі. Цікаві люди, які займаються цікавими речами і у них не виникає труднощів у спілкуванні через боротьбу з власними емоціями. 

Чому Реґулус не побачив цього раніше? Мерлінова борода у вогні. Його обдурили. У Реґулуса жахливе відчуття, що це була командна робота. Мабуть, Сіріус це видумав. 

Реґулусу погано. 

Він мав би здогадатися, що це не випадковість, що Джеймс нарешті з’явився на даху за тиждень до першої гри у квідич. А Реґулус… його розвели, як дитину. Все, що було потрібно — це щоб Джеймс посміхнувся. Був таким чарівним з кубиком Рубіка. Джеймс з його щирістю і великими, гарними очима. 

Їм майже вдалося його надурити.

Майже.

Його брат і Джеймс будуть в захваті. Реґулус підозрює, що вони вже святкують свою перемогу. Думаючи, що Реґулус буде відволікатися на Джеймса, або що він, можливо, не буде старатися з усіх сил. Можливо, і те, і інше. 

Реґулус виграє цю гру, а потім випотрошить Джеймса Поттера. Нахуй його ретельно продумані плани помсти. До біса порядок дій. До сраки все і всіх, що змусило Реґулуса хоч трохи пом’якшати і подумати, що Джеймс, можливо, просто хотів з ним позависати. 

Гра почалася.

Він виходить зі своєю командою назовні, дивлячись на траву. Він не буде дивитися в очі. Не буде. Вони займають позиції, і він чекає на свисток. Коли нога Реґулуса ступає на землю, він відштовхується так сильно, що напруга пронизує його щиколотку і доходить аж до коліна. Він злітає вгору, як стріла, вітер плутає його кучері. Вперше Реґулус озирається. Його товариші по команді летять на свої позиції. Команда Ґрифіндору теж у повітрі. 

Сіріус крутить у руці биту, летячи в строю поруч з МакКіннон. Реґулус знаходить їхню ловчиню, високу і струнку дівчинку, на ім'я Сілвервуд. Вона на п’ятому курсі, думає Реґулус. Вона вправна, але не настільки, як він. Єдиний шанс Ґрифіндору на перемогу — набрати достатню кількість балів до того, як він спіймає снич. Бо він його спіймає. 

До речі, про бали… ось і він. Джеймс підлітає до кожного гравця своєї команди, щоб сказати останнє напутнє слово, перш ніж приєднатися до капітана команди Слизерину в центрі поля. Реґулус стискає мітлу так сильно, що кісточки пальців болять у рукавичках. Про що він тільки думав?

Як Реґулус міг повірити, навіть на секунду, що цей хлопець у ньому зацікавлений?

Це смішно, насправді. Але Реґулусу потрібно залишити самобичування на потім. Тому що зараз він повинен знайти снич.

Лунає свисток.

Шоу починається.

Реґулус злітає. У нього найкраща мітла на ринку, і вона реагує на кожну його забаганку. Він злітає над грою, і одразу ж починає шукати снич. Він десь тут. І він повинен його знайти. 

Він робить обережне коло, його очі бігають по полю. Гра розвивається швидко. Джеймс і його загоничі володіють м’ячем, і вони передають Квафел між собою так, ніби гравців Слизерина, які намагаються їх заблокувати, навіть не існує. Реґулус не хоче бути враженим, але він вражений. Він розвертається і летить у протилежному напрямку, щоб не бачити, як Джеймс забиває перший гол у грі. 

Коментатор, здається, теж закоханий у Джеймса. Він просто не може припинити говорити про те, який він блискучий. Реґулусу хочеться заткнути вуха ватою, щоб уникнути істерики. Джеймс забиває, і трибуни шаленіють. Реґулус зітхає, а потім подвоює зусилля. 

Знайди снич.

Сіріус і МакКіннон роблять якийсь дивний маневр, в результаті якого Сіріус якимось чином опинився з обома битами. Він б’є обома палицями одночасно, застаючи Слизеринців зненацька. Одного з них збиває з мітли. Реґулус роздратований, але змушує себе не звертати на це уваги. 

Його пріоритет — снич.

Реґулус продовжує шукати. Джеймс забиває ще три голи. Сіріус і МакКіннон успішно зупиняють загоничів Слизерину, щоб не дати їм відібрати Квафел, цілячись бладжерами зі смертельною точністю. Реґулус дедалі більше сердиться. Команда Ґрифіндору занадто хороша. 

Він не зупиняється. Не здається. Снич десь тут. Він його знайде.

Він летить і летить. Шукає скрізь.

Де ж він, курва?

Минає дві години, Реґулус досі не знайшов снич. Це неможливо. Він розчарований. Він спітнів і до біса розлючений. Гра триває вже так довго, що його ноги судомить на мітлі, і він виснажений. 

Снич, схоже, зник. Ловчиня іншої команди теж його не бачить що не полегшує Реґулусове відчуття невдачі, але й не погіршує його самопочуття. 

Слизеринська команда стає дедалі злішою, і це нікому не допомагає. Вони вже зробили два фоли, настільки погані, що Гуч призначила пенальті для Ґрифіндору. Пенальті, які Джеймс не промазав. Очевидно. 

Джеймс в ударі. Він забив стільки голів, що Слизерин не зможе наздогнати. Якщо вони заб’ють ще один, то навіть якщо Реґулус зловить снич — гра все одно буде за Ґрифіндором. Це просто кошмар. 

Реґулус намагається летіти нижче, на випадок, якщо снич літає біля землі. Він ніколи не шукав його так довго. Над ним Ґрінґрас забиває гол для Слизеріну. Ґрифіндорські загоничі атакують у відповідь. Гравець, який не є Джеймсом, забиває гол для Ґрифіндору після блискучого пасу Джеймса. Реґулус стогне, витягуючись. Снича тут немає. 

Бляха.

Нарешті.

Реґулус помічає його. Після всього цього часу він вперше бачить маленьку золоту кульку. Маленьке лайно пролітає прямо над головою Сіріуса, який не бачить його, бо відстежує бладжер, що переслідує Джеймса. Реґулус не вагається. Він злітає вгору, рухаючись прямо на брата. Він летить дуже швидко. Він зловить його, але, швидше за все, це призведе до того, що він вріжеться у свого брата. Чи хвилює його це? Не дуже. Реґулус сподівається, що це буде не дуже боляче.

Джеймс Поттер забиває гол. 

Реґулус мчить до Сіріуса на шаленій швидкості. Реґулус до біса розлючений. Якщо він зловить снич зараз, Ґрифіндор переможе. Але якщо він відпустить його після того, як запримітив, Джеймс і Сіріус подумають, що він зробив це навмисно. Чи не так? Вони подумають, що він здався заради них, тому що їхня хитрість спрацювала і він закохався у Джеймса. 

Реґулус не знає, що робити. Він не хоче програвати, але хоче, щоб Джеймс і Сіріус думали, що їхній дурнуватий маленький план не спрацював. 

Він усе ще летить швидше, ніж мав би. Сіріус повертає голову і бачить його. Його очі розширюються від шоку. У розумінні. Вони зіткнуться. 

А потім, цього не стається. Ґрифіндорський загонич, який не є Джеймсом чи дівчиною, несподівано вискакує перед ним, і рефлекси Реґулуса змушують його підняти мітлу, щоб уникнути зіткнення. Його шлунок ремствує, але він не може відволіктися, бо втрачає контроль. Реґулус голосно лається, міцно стискаючи ручку мітли. Одна з його рук не витримує, її зводить судомою. І він звисає з мітли, тримаючись однією рукою кілька секунд, поки мітла крутиться сама по собі.

Трясця твоїй матері. 

Реґулусу вдається вилізти назад на мітлу, важко дихаючи. 

Снич зник. Реґулус глибоко вдихає, намагається зорієнтуватися. Він відчуває легке запаморочення. 

— Блек, з тобою все гаразд? — запитує Гуч.

Він киває, показуючи їй великий палець. 

Десь на полі лунають крики, і коли Реґулус озирається, то бачить, що Джеймс Поттер абсолютно несамовито визвіряється на загонича, який щойно вилетів перед Реґулусом. Дивно бачити, як Джеймс визвіряється на власну команду. Реґулус не може розібрати його точних слів, але він явно розлючений. 

Сіріус підлітає до нього, перекриваючи вид на Джеймса і загонича. Вони мовчать. Лише дивляться один на одного. Два брати в різних командах. В очах Сіріуса з’являється запитання, якого Реґулус не розуміє. 

Він відлітає і повертається до пошуків снича. Його команда повинна викластися на повну і забити більше голів. Його завдання — знайти і зловити снич. Це те, що він збирається зробити. 

За той час, поки він знову знаходить снич, Джеймс забиває ще двічі. Він промахується двічі, що трапляється дуже рідко, бо Джеймс ніколи не промахується, але зараз це вже не має значення. Ґрифіндор далеко попереду. 

Реґулус пірнає за сничем. Ловчиня Ґрифіндору теж його побачила, тож вони летять за ним наввипередки. Вона одразу за ним. Її мітла не така хороша, як його, тож Реґулус виграє перегонки. Навіть якщо це означатиме, що Слизерин програє. У Реґулуса немає вибору. Його команда програє, але він не дозволить Ґрифіндору заробити ще 150 балів зі снича. Абсолютно, бляха, ні.

Реґулус нахиляє мітлу і на повній швидкості летить у вертикальному положенні, яке змушує його відчувати кожен сантиметр тіла. Почуватися живим. Величним. Невагомим і могутнім, і в цю мить він сподівається, що Джеймс спостерігає за ним, бо Реґулус відчуває себе непереможним. Якби він міг бути таким весь час, він би не сумнівався, що для Джеймса він міг би бути привабливим. 

Якби він міг бути таким весь час, Джеймс їв би з його долоні. 

Реґулус ловить снич. І гра закінчується. Ґрифіндор переміг. Реґулус піднімає очі й бачить, що щоки Джеймса розчервонілися, і він дивиться на нього так, ніби той щойно повісив на небо місяць… І раптом Реґулус не знає, що й думати. Він не впевнений, що це була хитрість, але й не впевнений, що ні. 

 

***

 

Спільна кімната Ґрифіндору переповнена вщерть. Всі і їх мами тут. Ґрифіндорці запросили близьких друзів з інших будинків, тому тут також є кілька учнів з Рейвенклов та Гафелпафу. 

На шок і потаємну радість Джеймса, тут є Слизеринка. Лише одна, і її сюди пустили, бо Марлін досі крутить у руці биту і погрозливо розмахує нею щоразу, коли хтось дихає не так у її бік. 

Пітер і Ремус пронесли випивку, поки команда з квідичу пакувала своє спорядження перед вечіркою, тож пиво (маґлівське, з алкоголем) і вогневіскі течуть рікою. Ще й музика лунає. 

Джеймсу не перепало жодної хвилинки, щоб перевести подих. Кожен мав що йому сказати, і він, чесно кажучи, живе заради уваги. Його команда показала себе блискуче, і він так пишається ними, — про що розповідає всім, — і ця перемога підтверджує те, що він і так знав. Цього року вони нездоланні. 

Він тисне руки, розповідає про особливо вдалі голи, дозволяє людям себе обіймати. Він аплодує, виголошує тости, святкує. Минає приблизно півтори години, перш ніж люди або занадто п’яні, щоб активно підходити до нього, або якщо вони вже підходили, більше не повертаються до Джеймса. 

Сіріус ходить по кімнаті, переходячи від групи до групи, щоб непомітно підтримувати ажіотаж. Він все ще носить з собою свою биту, яку люди люблять. Зараз він перекинув її через обидва плечі, закинувши на неї руки. Він розмовляє з Ремусом, який притулився до стіни з пляшкою маґлівського пива, яка за шийку звисає з його пальців. Сіріус уже трохи на підпитку, і його щоки розчервонілися, поки він розмовляє з Ремусом. 

Джеймс посміхається сам до себе, коли починає грати «Wish You Were Here» гурту  Pink Floyd. Ремус нахиляє голову, ніби прислуховуючись, а коли впізнає музику, його очі розширюються і він посміхається. Сіріус одразу ж опускає биту, відкидає її до стіни. Він обхоплює Ремуса рукою, нахиляється ближче, і Джеймс бачить, як він співає. 

І тоді Ремус теж починає ворушити губами. Відтворюючи слова, але насправді не вимовляючи їх, бо Ремус наполягає на тому, що у нього поганий слух, хоча Джеймс має сумніви, що це справді так. Зі свого боку, Джеймс, на жаль, дуже погано співає. Не те щоб це мало значення. Він безсоромний і все одно це робить. Джеймс дивиться, як його друзі співають один одному про душі, загублені, як риби в акваріумі, і задається питанням, що потрібно для того, щоб звести їх разом, як вони обидва хочуть.

Він посміхається, бо це станеться. Має статися. Рано чи пізно.

Пляшка пива холодить його руку, і коли він робить ковток, то відчуває чудовий смак. 

Пітер танцює з Олів, однієї з загоничок Джеймса. Марлін і Доркас Медовз розмовляють, сидячи на дивані біля каміна. Доркас одягнена в маґлівський одяг, що дуже розумно, бо не одразу зрозуміло, що вона зі Слизерину. Мері та Лілі сидять поруч, невимушено розмовляють, але водночас не спускають з них очей. 

Джеймс щасливий. Він з людьми, яких він любить, і всі святкують.

How I wish… How I wish you were here…/Як би я хотів… як би я хотів, щоб ти був тут. 

Джеймс хоче. Але він знає, що це нерозумно, бо Реґулус сьогодні програв, і якби це був Джеймс, він би дувся у своїй кімнаті. Реґулус грав чудово. Він літає так, як робить і все інше, з грацією і врівноваженістю. Навіть коли Аллан його підрізав, — Аллан наполягав, що думав, ніби Реґулус хотів напасти на Сіріуса, бо не помітив снич, — Реґулус оговтався швидко й елегантно.

Джеймс хотів би, щоб він був тут. Він хотів би зробити те, що Марлін зробила з Доркас. Просто… привести його сюди. Поговорити. Випити разом. Це все, чого хоче Джеймс, каже він собі. 

Музика змінюється, а Джеймс залишається на місці, спостерігає за своїми людьми, посміхається. Думки відпливають туди, коли їм не слід було б. Пітер і Олів все ще танцюють, що передвіщає його другові багато хорошого. Він їй щось каже, і вона так сильно сміється, що в куточку її ока з’являється сльоза. Сіріус і Ремус стоять біля відра з пивом, висмикуючи нові пляшки з льоду, що тане. Сіріус хизується, відкриваючи кришку зубами. 

Джеймс відштовхується від стіни і йде до них, бо його пляшка порожня. Він уже майже поруч із друзями, коли починає грати “Богемська Рапсодія”. Сіріус одразу ж втрачає свій розум. Він зойкає, жбурляє своє пиво в бік Ремуса, який хапає його, не змигнувши оком, і застрибує на найближчий стіл. 

Сіріус уже вимовляє слова, коли приземляється на стіл. Не гаючи часу. 

Усі погляди звертаються на нього. Сіріус знає кожне слово цієї пісні. І бек-вокал теж. Він починає повільно, похитуючи стегнами, бо вступ такий драматичний і спокусливий. Він перевдягнув своє квідичне спорядження, адже він Сіріус Блек і не втратить нагоди вдягнути шкіряну куртку. Це його улюблений наряд — джинси з низькою посадкою та біла футболка. 

Він співає, ідеально синхронізуючись з музикою.

— Doesn’t really matter to me… /Для мене це не має значення… — Сіріус схрещує руки на грудях. 

Уся кімната дивиться. Сіріус співає, і вас пробачать, якщо ви подумаєте, що він є оригінальним виконавцем цієї пісні, наскільки пристрасно він її виконує. Фредді Мерк’юрі — один з кумирів Сіріуса, і Джеймс чесно не розуміє, як його друг досі не усвідомив, що він квір. Та байдуже. Сіріус іноді буває трохи несвідомим. 

— Carry on… Carry on… /Продовжуй… Продовжуй… — Сіріус бере ноти без зусиль, бездоганно.

Уся кімната їсть з його долонь. Поруч із Джеймсом дві дівчини зітхають так голосно, що він на секунду переводить на них погляд. Джеймс хитає головою, розвеселений. Потім шукає поглядом Ремуса. І Ремус… ох. Дай Боже йому сил. Ремус заціпеніло дивиться на нього. Він застиг. Він навіть не кліпає, просто дивиться, як Сіріус грає соло на повітряній гітарі, зігнувши коліна і закинувши голову назад. 

Руки Ремуса трохи смикаються, і Джеймсу знайоме це відчуття. У нього така ж реакція, коли Реґулус пояснює йому, як складати кубик Рубіка. Смикання відбувається від зусилля, яке потрібно докласти, щоб не простягнути руку і не доторкнутися. Взяти. Відчути. 

Повітряне соло на гітарі закінчується, і грають кілька секунд фортепіано, які попереджають усіх про те, що буде далі.

— Марлін!!! — кричить Сіріус. І білява дівчина пролітає через кімнату, щоб застрибнути з ним на стіл якраз вчасно, щоб приєднатися до нього і заспівати дуетом. 

Доркас поспішає вперед, бо явно не хоче цього пропустити. Марлін обертається до Сіріуса, і вони перекидаються реченнями, наче практикувалися в подібному лайні.

— I see a little silhouette of a man!/Я бачу маленький чоловічий силует! — співає Марлін.

— Scaramouch, Scaramouch, will you do the Fandango!/Скарамуш, Скарамуш, чи станцюєш фанданго? — відповідає Сіріус.

— Thunderbolts and lightning, very very frightening me!/Грім та блискавка мене дуже, дуже лякають! — цього разу вони співають разом. 

Сіріус і Марлін присідають на стіл і по черзі встають на кожне “Галілео” в пісні, чим викликають сміх у натовпі. А потім Сіріус стає бідолашним хлопчиком, а Марлін — бек-вокалісткою, і Джеймс не знає, чи дивитися на них, які виконують надскладну постановку, чи на Доркас і Ремуса, які перебувають за кілька секунд від серцевого нападу. 

Повітряна гітара повертається, і Марлін та Сіріус беруться за це. Волосся розлітається, руки «грають», коліна зігнуті, а тіла відкинуті назад. А потім пісня закінчується, і ніщо вже не має значення, знає Джеймс. Ніщо не має значення, окрім того, як Сіріусові очі знаходять Ремусові, або як він падає на коліна на стіл і підморгує йому, коли все закінчується. 

Кімната вибухає радісними вигуками та оплесками, а Марлін і Сіріус, — який знову став на ноги, — вклоняються своїм глядачам. Доркас сяє так сильно, що освітлює кімнату, а коли Марлін зістрибує зі столу, вона кидається вперед і починає розпинатися про те, як це було дивовижно, і яка Марлін талановита, і, чесно кажучи, Ґрифіндорські вечірки набагато веселіші, бо вона не знає жодного Слизеринця, який би так робив. 

— З тобою все гаразд? — Джеймс хапає пляшку пива і штовхає Ремуса ліктем.

Ремус закриває рота. Моргає. Дивиться на нього.

— Так. — він випрямляється. Трохи хмуриться. — Звісно, все гаразд. 

З нізвідки з’являється Сіріус і обіймає Джеймса. Той сміється, обіймає свого найкращого друга.

— Яка гра! Яка вечірка! Муні, йди сюди! — каже Сіріус, а потім обіймає Ремуса, і Ремус обіймає його у відповідь. Їхній друг-перевертень трохи занурює обличчя, ховаючись у вигин шиї Сіріуса, і Джеймс бачить, що це за жест. Невеличка поблажка, яку Ремус дозволяє собі, бо він щойно пережив цю виставу, не знепритомнівши, і це заслуговує на певну винагороду. 

Джеймс розчиняється в натовпі. Вагається. Він може приєднатися до Лілі та Мері. Або піти поговорити з кимось зі своєї команди. Чесно кажучи, за винятком Пітера й Олів, Марлін і Доркас чи Сіріуса і Ремуса, Джеймс міг би поговорити з будь-ким.

Але він не хоче. Людини, з якою Джеймс хоче поговорити, тут не має. А Джеймс.. що ж. Вечірка триває вже досить довго. Люди трохи напідпитку. 

Він вислизає, піднімається сходами. У свою кімнату. Хапає мітлу і, не озираючись, вилітає у вікно. 

 

***

 

Реґулус на даху, бо він на сто відсотків упевнений, що Джеймс сьогодні не прийде. Він у вітальні Ґрифіндору, святкує перемогу зі своєю командою. 

Реґулус курить і курить вже близько двох годин. Він викурив цілу пачку занадто швидко. Враховуючи, що він більше не пустить Джеймса на цей дах, завтра він про це пошкодує. Але що ж йому робити? Капітан Слизеринської команди мав нахабство накинутися на нього за те, що він спіймав снич. Той факт, що ловчиня Ґрифіндору відставала від Реґулуса на кілька секунд і сама б його спіймала, якби він промахнувся аби не помітив, але, знову ж таки, Реґулус знав, що його капітан — безмозкий ідіот, тож не міг очікувати від нього реальних думок. 

Реґулус посміюється. Ніч ясна, місяць починає сходити. У четвер він був повним, і тієї ночі Реґулус, — як дурень, — подумав, що шкода, що Джеймс його пропускає, адже він був неймовірно красивим. 

Реґулус знаходить Сіріуса в небі за звичкою, або тому, що він мазохіст. Він не впевнений у цьому. Він звужує на нього очі, спрямовуючи весь свій біль і лють на цю єдину зірку. Найяскравішу. Завжди найкращу. Завжди більшу. Завжди все те, чим ніколи не буде Реґулус.

— Сподіваюся, ти до біса щасливий.

— Блек? 

Він так сильно здригається, що сигарета падає, пропалюючи дірку в штанях.

— Бляха! — кричить Реґулус, трясучи ногою, щоб відкинути сигарету. Його шкіра трохи пульсує там, де обпік кінчик сигарети, але бувало й гірше. І він упевнений, що Доркас зможе залатати його штани. 

Тепер треба розібратися з непроханим гостем. Коли Реґулус піднімає голову, Джеймс дивиться на нього широко розплющеними очима.

Реґулус не чув, як він підійшов, бо той не вліз у вікно. Джеймс на мітлі, зависає біля Реґулуса. Він все ще у своєму квідичному споряджені, що є злочином. Реґулус ненавидить, як його штани обтягують його відверто дурнувато великі стегна. Кому потрібні такі великі стегна? Для чого вони потрібні? От чесно. Хто-небудь, скажіть йому, який в біса сенс у цих ногах, щоб він припинив гадати, витріщатися і пускати слину. 

— З тобою все гаразд? 

Очі Реґулуса спалахують. Яке зухвальство!

— Можеш іти прямо нахуй, Поттер.

— Ох. — тихо каже Джеймс. Його плечі трохи згорбилися. — Мені шкода?

Реґулус дивиться на нього двічі, а тоді витріщається на нього. Йому шкода? Через що? 

Джеймс хитає головою, але здається, що він робить це більше у відповідь до себе, ніж на реакцію Реґулуса.

— Ну, тобто. Я не шкодую про те, що ми перемогли. Ми грали дуже добре, і ми заслуговували на перемогу. Але мені шкода, що ви програли. Це дивно. Такого ніколи раніше не траплялося. — каже Джеймс, звучачи трохи спантеличено. 

Реґулус, який ні чорта не розуміє, тільки супиться. 

— Це? 

Реґулус не знає, що ще сказати. Він хоче, щоб Поттер давав йому спокій. І ніколи більше не приходив сюди, на цей дах.  Він хоче. Реґулус не знає, чого він хоче. Або знає, але не хоче собі в цьому зізнатися. Не тоді, коли є велика ймовірність, що Джеймс тут лише для того, щоб позловтішатися. Реґулус цього не допустить. Нізащо.

— Поттер, справді, відчепися. — каже Реґулус.

— Я зрозумів. Зрозумів. У мене теж паскудний настрій, коли ми програємо, — Джеймс зітхає, проводить рукою по волоссю. — Це складно. 

— Припини казати “це” так, ніби воно щось значить. — огризається Реґулус.

— О, — каже Джеймс. — Я просто маю на увазі, що мені ніколи раніше не було діла до когось з протилежної команди. 

Реґулус відчуває, як світ розверзається під ним. А може, це просто його мозок залишає його череп. Бо Джеймс не міг цього сказати. Тільки от він сказав. Реґулус чув це на власні вуха. Він не… Джеймс просто взяв і сказав це. Без жодних вагань. Без сумління. 

— Тобі що? — слова злітають з вуст Реґулуса без його дозволу. Вони слабкі, м’які, і все те, чим не є Реґулус. Але Реґулус висить на волосині, натягнутій так тонко, що ось-ось обірветься, і що тоді? 

Йому потрібно, щоб це почало мати сенс негайно, інакше він зробить якусь дурницю. 

— Я сказав, — чітко вимовляє Джеймс. Він навіть трохи підвищує голос, ніби хоче щось довести. — Що я піклуюся про тебе і про те, що ти відчуваєш. І що ти граєш за команду, яка сьогодні програла. Тож мені дуже шкода, хоч я дуже радий, що моя команда перемогла.

Реґулус підводиться на ноги, хитаючи головою.

— Ні.

— Ні? 

Він рветься по швах. Розплутується. Реґулус відчуває це по тому, як мчить його кров, стукаючи у вухах. Як його руки хочуть смикатися, але він не дозволяє їм, бо не може дозволити Джеймсу побачити. Його горло стискає, а груди натягнуті, як тятива лука, і Реґулус просто не може з цим змиритися. 

Він дивиться на Джеймса, намагаючись втриматися за ненависть. Він ненавидить цього хлопця. Він йому подобається, так, його тягне до нього, теж так. Але Реґулус ненавидить його. 

— Ні. Тобі все одно. Тобі не може бути не байдуже, — каже Реґулус. Його руки тремтять, він програв цю битву. Тож він ховає їх у кишенях, щоб виграти собі час. Йому треба злізти з даху. Негайно. — І я більше не дозволю тобі гратися зі мною. Це закінчиться прямо зараз. Або я зроблю тобі боляче, Поттер. 

Він робить крок уперед, і Джеймс рухає мітлою, щоб перекрити йому шлях до втечі.

— Стій. Блек, зупинися. 

Він кидається вбік, намагається втекти. Його нога майже зісковзує з даху, але він втримує рівновагу. Робить крок. Джеймс знову рухається, затуляючи його. 

— Залиш мене в спокої. — майже гарчить Реґулус.

— Реґулус.

І це… Він ніколи не чув, щоб хтось так вимовляв його ім’я. Трохи відчайдушно, але водночас ніжно. Турботливо. Ніби його ім’ям треба смакувати. Це вкорінює його в землю. Змушує його похитнутися. Він повертається, дивиться на Джеймса. 

Я ненавиджу Джеймса Поттера.

Я закоханий у Джеймса Поттера.

— Я залишу тебе, якщо ти цього хочеш, — твердо каже Джеймс. — Але я хочу знати, чому. Раніше нам тут було добре. Тож якщо ти засмучений програшем команди, я зрозумію, і залишу тебе сьогодні в спокої.

— Ні. Залиш мене назавжди. — огризається Реґулус. 

— Мені потрібне пояснення, бо я дуже не хочу цього робити, — каже Джеймс. — То чому? Що трапилося? 

Реґулус повинен піти. Мусить, бо він забуває, за що ненавидить Поттера. Він вкрав його брата. Хіба ні? Але якщо він був такий добрий до Сіріуса, як Сіріус міг йому відмовити? Як хтось може відмовити Джеймсу Поттеру, коли він такий дорогоцінний?

І все ж Реґулус мусить. Він повинен сказати «ні». Тому що не існує світу, в якому він може… що? Бути другом Джеймса? Неможливо. Та й не хоче він цього. 

І навіть якби він хотів. Навіть якщо і так… До Великодня залишилося кілька місяців. Початку кінця. Помсти всіх помст. Плану знищення всіх, хто коли-небудь шкодив Реґулусу. Джеймс у списку. І Сіріус теж. 

— Реґулус. Прошу, скажи мені, чому. — знову каже Джеймс.

Я ненавиджу Джеймса Поттера?

Я дуже сильно закоханий у Джеймса Поттера. 

Реґулус тремтяче зітхає. Кілька місяців. Кілька останніх місяців. І може… він хоче знати. До біса сильно хоче знати. Він може робити дві речі. Бути псевдодругом Джеймса вночі, на даху, подалі від світу. І продовжувати продумувати помсту весь інший час. Джеймс ніколи не дізнається. І ніхто інший не повинен знати, що вони тут. Це їхнє місце. Маленький куточок світу, який він вкрав для себе. Той, який знайшов Джеймс, і тепер вони ділять його разом. І тут, на цьому даху, вночі, так легко прикидатися. 

Він може вкрасти цей час у ночі. У місяця і зірок. Сіріус винен йому так багато, чи не так? 

Але якщо Реґулус збирається ризикнути, він повинен знати. Він не такий, як Доркас. Він має бути впевнений, що тут щось відбувається. Що він не йде на необдуманий ризик. Отже, він відповідає Джеймсу. 

— Бо я не вірю, що тобі є до мене діло, — холодно зауважує Реґулус. Джеймс стривожено хмуриться.

— Чому? 

Реґулус підіймає брову, дивиться на нього пронизливим поглядом. І Джеймс посміхається.

— А. Ну… — він підносить руку до потилиці. Він виглядає чарівно. Реґулус хоче ненавидіти його за це, але не може. — Розумієш, річ у тім, що мені не повинно бути до тебе діла, — м’яко каже Джеймс. — Але я ідіот, Реґулусе. Я постійно роблю те, чого не повинен. 

Реґулус не може дихати. Його груди болять. Це щось нове і жахливе. Він не розуміє, що відбувається. Єдине, що він знає напевно, це те, що якщо Джеймс продовжить вимовляти його ім’я, йому доведеться кинутися з даху в озеро, тому що він просто не може з цим впоратися. З тим, що це з ним робить.

— Чого ти хочеш, Поттер?

— Прямо зараз? 

Реґулус киває. Це не зовсім те, що він мав на увазі, але його також лякає те, що Джеймс, здається, готовий чесно відповідати на його запитання. Він не готовий почути справжню відповідь. Повну відповідь. Тож просто киває.

Джеймс простягає руку, все ще сидячи своїй мітлі, зависнувши над дахом. Він каже:

— Дозволь мені покатати тебе. 

І він не може встояти. Він безсилий. Занадто зацікавлений, щоб залишитися осторонь. Занадто спокушений думкою, що це може статися. І тепер він трохи розуміє, що мала на увазі Доркас. Адже Джеймс уже сказав йому, прямо в обличчя, що він небайдужий. Реґулус все ще йому не вірить, але що як? 

А це… що ж. Що якщо? 

Тож, він бере Джеймса за руку. 

Chapter 13: Ти віриш мені?

Notes:

Від авторки:
Вітаю!

Попередження до сьогоднішнього розділу:
Більше страхів, пов’язаних з висотою.
Дуже розпливчасте посилання на Реґулусове зілля сновидінь (моргніть і не побачите)
Згадки про минулу смерть (нечіткі, без насилля, просто згадується у розмові)
Спогади про жорстоке поводження з дітьми (історія Сіріуса і Реґулуса)
Посилання на ґомофобію (як явище, яке, на жаль, існує в суспільстві, але в цьому розділі ніхто відкрито не проявляє ґомофобію)

Думаю, це все! Насолоджуйтеся :D

Рука Реґулуса прилягає до руки Джеймса так, наче хтось узяв форму і відлив її за розмірами. Він холодний, але Джеймсу це не заважає, бо він завжди занадто теплий. Бачите? Знову. Вони створені, щоб бути разом. Протилежності, які підходять для створення збалансованого… чогось. Джеймс не може розгледіти це, поки що, але воно існує. Він може сказати це, бо його груди стискаються, а потім розширюються, наче наповнюються бульбашками, коли Реґулус торкається його. 

Джеймс обережно смикає його руку, так обережно, ніби Реґулус може злякатися і втекти. Але Реґулус підходить ближче. У кожній клітинці його тіла відчувається небажання і вагання, але він рухається, тож Джеймс відчуває слабку надію. 

Джеймс жестом показує головою на задню частину мітли, і Реґулус без жодного слова залазить на неї. Реґулус дуже добре літає, тому спочатку він без проблем сідає на мітлу, а потім Джеймс може сказати, коли він доходить до неминучого висновку того, що має статися далі. Джеймс побудував весь цей план на тому, що Реґулус буде змушений триматися за нього. Він з нетерпінням на це чекає. 

— А знаєш, ні. — каже Реґулус, починаючи злізати з мітли.

Джеймс оглядається.

— Нумо, Реґулусе. Це лише для твоєї безпеки.

— Ні.

Він упертий, Джеймс повинен віддати йому належне. Він знову хмуриться, зводить брови. В його очах з’явився непохитний блиск. Цей хлопець не погодиться на це, Джеймс це чітко бачить. 

Гаразд. Добре. Отже, його план не працює.

Джеймс може пристосуватися. Він розумний, принаймні так йому кажуть. І він зрозумів, що Реґулус трохи прискіпливий у плані фізичного контакту. Здається, він погодиться на нього, тільки якщо сам буде ініціатором. І це може бути даремно, але Джеймс думає, що, можливо, він погодиться помінятися. На цьому етапі Джеймсу нічого втрачати, тож він рішає спробувати.

— А якщо ти сядеш переді мною?

Реґулус зупиняється. Він знову стоїть на даху, виглядає невпевнено. Хочете вірте, хочете ні, але він насупився ще більше, тому що, вочевидь, це його постійний вираз обличчя. Але він все ще тут, і він не кидає в Джеймса прокльоном, тож він отримує перемогу. 

— І ти будеш триматися за мене? — запитує Реґулус, схиливши голову набік, ніби обдумуючи це питання. Джеймс киває.

— Так. 

— Ти не матимеш жодного контролю над мітлою. — каже він. Його голос робить наголос на слові, що підказує Джеймсу, що саме він має на увазі. Реґулусу подобається відчувати, що він контролює ситуацію. Це чудово, адже Джеймс без проблем може приєднатися до когось і прокататися. 

— Не зважай на це. Ну, я спланував для нас цілий маршрут, але я не проти його змінити. Ти можеш полетіти, куди захочеш. Або я підскажу тобі, куди летіти. — спокійно каже Джеймс. 

Реґулус вовтузиться зі своїми перснями, що відволікає. Але він робить невпевнений крок ближче. Джеймс чекає. Не підганяє. Це має бути його вибір. Інакше вони ніколи нікуди не дійдуть. 

— Гаразд, — нарешті каже Реґулус, розправляючи плечі. — Тримайся за мене.

Джеймс сповзає назад по мітлі, а Реґулус цього разу залазить перед ним. Коли він влаштовується, Джеймс просувається вперед, доки інший хлопець не опиниться між його ногами. Джеймсу варто було про це подумати, адже він тільки зараз усвідомив, що фактично прирік себе на буквальне катування в осяжному майбутньому. 

Реґулус пасує. Він вписується так, ніби створений для нього. Щоб сидіти тут, між Джеймсових ніг. Він думає про камін, купу книжок, — Реґулус схожий на людину, яка читає багато книжок, — ковдри та подушки. Пишний килим. Гарячі напої парують на приставному столику поруч. Реґулус сидить між ногами Джеймса, читає. Джеймс просто існує. Тихо. Умиротворено. З цим хлопцем біля нього, з потріскуванням вогню і снігом, що кружляє за вікном. 

— Поттер! — озивається Реґулус, а Джеймс трохи занурився у свої фантазії і пропустив його слова.

— Га?

— Я злітаю, незалежно від того, безпечно ти сидиш чи ні. — каже Реґулус.

Джеймс посміхається. Такий злий. Такий гарний. Він обіймає Реґулуса за талію, притискається грудьми до його спини. Хлопець так сильно відштовхується від даху, що аж черепиця стогне, але Джеймс занадто відволікається на запах шкіри Реґулуса.

Лаванда.

І що за клятий момент для прозріння. Він ширяє в повітрі, тримаючись за хлопця, який, як він раптом усвідомив, уособлює все, що приваблює Джеймса. Все, що Джеймс міг би полюбити, якби йому дали шанс. 

Трава. Відкрите повітря. Двір. Реґулус проводить час у Забороненому Лісі, як він сказав днями. Або у своєму саду, де у нього є невеличка ділянка, де він щось вирощує. Йому доводиться, для інгредієнтів для зілль. Це простіше і швидше, ніж купувати абсолютно все, особливо коли певні рослини або квіти повинні піддаватися впливу таких речей, як місячне світло в певну ніч абощо.

Лак для мітел. Бо він ловець. І не просто ловець. Він найкращий у школі. Реґулус любить літати, і в нього це добре виходить. Наразі вони якраз на мітлі, немовби для того, щоб донести думку. 

І лаванда. Яка, чесно… Джеймс поняття не має, звідки вона взялася, але вона є. Він впізнає її де завгодно, і вона тут, на шкірі Реґулуса. Не на його одязі. На його шкірі. Реґулус Блек пахне лавандою. І ще чимось, як пергамент, і… ну. Хлопцем. Він хлопець і пахне як хлопець, і Джеймса анітрохи не дивує, що йому це подобається. 

Але головне, що він також пахне лавандою. 

— Поттер? 

— Вибач. Що? — Джеймс відчуває себе враженим. Він знав, що його тягне до Реґулуса. Зводить з розуму від пожадливості і бажання, яких він не повинен мати. 

Але це? Це небезпечніше. Але й краще. І якщо він буде чесним із собою і на мить відкладе свої почуття до Сіріуса (відверто кажучи, це найважче, що він коли-небудь робив), Джеймс може визнати, що відтоді, як йому вдалося по-справжньому поговорити з Реґулусом, йому подобається те, що він дізнається. 

Привабливість — це лише оболонка. І так, на поверхневому рівні Джеймса вабить те, як виглядає Реґулус Блек. Жахливо притягує. Надзвичайно спокушає. Але це лише… ну. Це поверхнево. Це нічого не значить, чи не так? 

Але тепер Джеймс бачить, що ховається під шкірою Реґулуса, і йому це так подобається, що він хоче зануритися в ньому сам. 

Реґулус розумний. Він страшенно розумний. Розумніший, ніж Джеймс міг би коли-небудь мріяти бути. Він також захищає своїх друзів, що Джеймс помітив, коли зробив невдалий коментар про те, що Розьє здається трохи нуднуватим, і Реґулус на нього накинувся. Реґулус також вважає, що маґли цікаві, і це поки що найбільш багатообіцяюче відкриття, бо Джеймс точно знає, що прихильники чистої крові не вважають маґлів гідними чогось, не кажучи вже про те, щоб бути цікавими. Реґулус знає про маґлів надто багато, щоб це було випадковістю чи жартом. Наче Реґулус цілеспрямовано досліджував ці речі. І хіба це не доказ того, що він не такий, як його батьки? Має бути. 

— Поттер, я запитав тебе, куди ми летимо. — каже Реґулус. 

Його голос. Джеймсу подобається його голос. Він гострий, наче має грані. Іноді він обертає його проти Джеймса, і це йому теж подобається. Джеймсу цікаво, чи вміє Реґулус співати, як Сіріус. Чи він коли-небудь співав пісню.

Яку музику любить Реґулус? 

— Я зараз скину тебе з цієї мітли, Поттер. — гарчить Реґулус, штовхаючи ліктем назад прямо в живіт Джеймса. 

Той крекче від болю, але крізь нього йому вдається відповісти. 

— Так, вибач. Гаразд. Давай спустимося до озера. — наказує Джеймс. 

Джеймс намагається зосередитися. Насолоджуватися моментом. Він відчуває тіло Реґулуса під пахвами, його руки розкинути на м’язах живота. Волосся Реґулуса лоскоче обличчя Джеймса, що не повинно йому подобатися, але подобається, бо це підтверджує, що воно таке ж м’яке, як і виглядає.

Вони летять вниз, близько до озера, поки Джеймс не спонукає Реґулуса, щоб той опустив їх майже до рівня води. Реґулус слухається, і Джеймс нахиляється і торкається спокійної поверхні кінчиками пальців. Вода крижана і поколює шкіру, але брижі, які він залишає після себе, варті того, бо в озері віддзеркалюється небо, і Джеймс відчуває, що у нього під кінчиками пальців - зорі. Він нахиляється надто рвучко і на секунду втрачає рівновагу, але швидко відновлює її. 

— Заради Мерліна, Поттер, що ти в біса робиш? — запитує Реґулус.

— Торкаюся неба. — відповідає Джеймс.

— Якщо ти впадеш, я тебе рятувати не буду. — роздратовано каже Реґулус.

— Та годі, це ж круто. — каже Джеймс. Він злегка стискає Реґулуса руками і додає: — Давай. Спробуй. Я не дам тобі впасти.

— Ні.

— Торкнися неба, Реґулусе. — каже Джеймс. 

— Це озеро, Поттер.

— Де твоя уява? 

І замість чергової репліки Реґулус замовкає. Він трохи сповільнюється, і Джеймс пролізає крізь шпаринку, бо він дізнався, що коли Реґулус вагається, то це тому, що він хоче цього, просто не знає, як це собі дозволити. Джеймс не проти допомогти.

— Реґулусе, довірся мені. Я тебе тримаю. — наполягає Джеймс. — Торкнися неба. 

На його радість, Реґулус так і робить. Він тримає руку на держаку мітли, кісточки пальців біліють від того, як міцно він його стискає. А потім його довгі пальці торкаються води, і він залишає за собою слід з красивих симетричних брижів. Зорі мерехтять, і на них миготить сріблясте відображення місяця на чорній поверхні. Реґулус летить трохи швидше, нахиляє мітлу так, щоб вони слідували за місячним світлом, розтягнутим над водою. 

Джеймс міцно тримає його, і він відчуває, як Реґулус розслабляється, занурюючи більшу частину руки в озеро і ворушачи пальцями, наче справді торкається стежки до місяця. Джеймс не впевнений, бо не може розгледіти обличчя Реґулуса, але йому здається, що той майже посміхається. 

Коли вони вже майже досягають берега, Реґулус знову випростовується і піднімає мітлу вище, щоб вони могли літати над озером. І до абсолютного Джеймсового захвату, Реґулус дозволяє своїй голові впасти на плече Джеймса і промовити:

— Гаразд. Це було чудово. 

Якби Джеймс умів співати, він би зараз заспівав.

Джеймс нахиляє обличчя, і він так близько до Реґулуса, що може поцілувати його в нижню частину щелепи. Але не цілує. Не може. Він не хоче. Занадто рано, та й не в цьому річ, як би сильно Джеймс цього не хотів. Річ у тім, щоб знайти спосіб пробратися всередину. Врятувати Реґулуса. Повернути його до Сіріуса. 

Те, чого хоче Джеймс, несуттєве. 

Але він хоче. І він визнає це, бо не соромиться. Він великий хлопчик з сильними почуттями і великим серцем, і це нормально. За винятком, ну… Він не впевнений, що цього разу в цьому є якийсь сенс. Чи хоче цього Реґулус? Він не питав. Бувають моменти, коли Джеймс думає, що Реґулус хоче, але він не забуває, що Реґулус — Блек. Є причина, чому Сіріус так бореться зі своїми почуттями до Ремуса. Причина, через яку він заперечує і абсолютно сліпий до того, чого він насправді хоче. 

Джеймс не може уявити, щоб Реґулус просто прийняв щось подібне, навіть якби це було частиною його сутності. А він би прийняв? Джеймс сподівається колись це з’ясувати. Його оптимізм може зашкодити йому, але Джеймс готовий ризикнути.

— Летимо туди. — каже він, вказуючи на гори за озером. 

— Що там? — запитує Реґулус, але він вже повертає мітлу під кутом і прискорюється. Для цього йому доводиться нахилитися вперед, і Джеймс оплакує втрату контакту.

— Зараз побачиш. 

І вони бачать. Коли вони злітають над горами, стають видимими маленькі села, розкидані по землі. Мерехтливі вогники усіяли затінений краєвид, наче світлячки, що налетіли на темний оксамит. Це дуже красиво, думає Джеймс. Йому подобається літати сюди час від часу, бо це нагадує йому, наскільки світ великий, і наскільки малі його проблеми, коли він подивиться на них з певної перспективи. 

Реґулус схвально бурмоче, а Джеймс посміхається сам до себе.

— Взимку тут гарніше. Ми повернемося, і я покажу тобі.

— Що покажеш? 

— Маленький фокус, — каже Джеймс, надзвичайно задоволений тим, що Реґулус не відмовився у майбутньому це зробити. — Для нього мені потрібен сніг і лід. 

— А. — каже Реґулус. Вони зависають у повітрі, дивлячись, як земля простягається так далеко, аж поки не зустрічається з небом. Вгорі так багато зірок, а внизу так багато маленьких вогників. 

Джеймс на секунду забувається і піддається імпульсу покласти підборіддя на плече Реґулуса. Він відчуває, як хлопець напружився, але нічого не каже, і Джеймс задумується, що, можливо, він помилявся щодо Реґулуса, і той не такий вже й Блек, як він думав. 

І тут все йде шкереберть. Тому що Джеймс чекає, коли Реґулус втомиться, вирішить, що з нього досить і захоче піти. Джеймс міг би залишитися тут на всю ніч, відчуваючи дихання Реґулуса під своїми руками, насолоджуючись його запахом і тим, що він з ним робить. 

Проблема в тому, що просто мовчки чекаючи, він дає Реґулусу час на роздуми. Джеймс цього ще не зрозумів, але те, що Реґулус має час на роздуми, ніколи не закінчується для нього добре.

Джеймс відчуває зміну ще до того, як Реґулус заговорить, бо він буквально притиснутий до його тіла. Ніби хтось клацнув вимикачем, і енергія, що протікає через Слизеринця, перетворюється з задоволеної і трохи зацікавленої на злу і холодну. Джеймс ледве встигає опанувати себе, відриваючи підборіддя від плеча Реґулуса. 

— Ось, чого я не розумію. — каже Реґулус, і його голос звучить відсторонено. Холодно. Джеймс негайно переходить у стан бойової готовності.

— Запитуй, — каже Джеймс. — Ти можеш просто запитати, Реґулусе. Я відповім.

Реґулусові плечі напружуються так сильно, шо піднімаються на кілька дюймів вгору, ближче до вух.

— Де ж Сіріус? Він дивиться, чи не так? Чекає. 

Джеймс настільки спантеличений, що його руки трохи розслабляються, обіймаючи іншого хлопця.

— Що?

— Я не буду повторювати. — каже Реґулус. Тоді Джеймс помічає, що мітла повільно нахиляється назад.

— Що ти робиш? 

У відповідь Реґулус нахиляє мітлу ще більше. 

Ґодрик Ґрифіндор, змилуйся над його душею, Реґулус його скине. Він не сумнівається. Він скине його, бо знає, що у Джеймса є паличка, і він зможе пом’якшити падіння. Але вони так далеко від замку, що йому знадобиться ціла ніч, а потім ще й день, щоб повернутися назад. У Джеймса є карта, але він сховав плащ у соварні, тож для нього це було б просто катастрофою. Його спіймають, коли він повертатиметься.

Крім того, він ніяк не зможе приховати це від своїх друзів, а це означатиме, що вони дізнаються, що він прокрадався на дах з Реґулусом.

Абсолютна катастрофа.

— Реґулус, — спокійно каже Джеймс. — Сіріус не знає.

— Я тобі не вірю.

— Присягаюся. Він не знає. 

— Припини мені брехати.

— Я присягаюся ім'ям моєї матері, чого, до речі, ніколи не роблю, тому що моя мати мені дуже дорога, що не брешу тобі. — трохи відчайдушно каже Джеймс. 

— Гарна спроба. 

Мітла продовжує нахилятися, але вже менш агресивно. Він злегка зковзає, бо він сильний, але не може протистояти гравітації. Реґулус застиг, дивиться прямо перед собою, але Джеймс вважає, що він робить успіхи. Принаймні, він сповільнився. Але у Джеймса закінчується час, щоб успішно це обернути.

— Реґулус, я клянуся тобі, що Сіріус не знає. Ніхто не знає, ясно? Ну, Ремус підозрює. Але Сіріус не знає. Він і гадки не має. Клянуся. 

Вони не вирівнюються, але перестають рухатися. Джеймс просувається вперед щосили, виграючи, можливо, дюйм. Це небагато. Він, безумовно, все ще сповзає назад, але він тримається за Реґулуса, тож з ним все гаразд. Поки Реґулус не робить нічого, щоб змусити його руки розтиснутись, він в порядку. 

— Чому? — Реґулус звучить трохи захекано, ніби він біг, але це не так, він просто сидить на мітлі і злегка катує Джеймса. 

— Тому що мені потрібен був хтось, хто допоміг би мені дістати сигарети, і я звернувся до Ремуса. Він сказав мені, як їх дістати. Він сказав мені, що ти теж любиш їх курити. Це було після вечірки, — поспіхом пояснює Джеймс, плутаючись у власних словах, намагаючись пояснити Реґулусу. — Але він не знає… ніхто не знає про дах. Просто… ніхто не знає. 

— Ніхто не знає. — каже Реґулус. Мітла трохи нахиляється вперед, даючи Джеймсу перепочинок. Він майже припадає до Реґулуса з полегшенням. 

Реґулус говорить так, ніби це було для нього самого, а не для Джеймса. Ніби він заспокоює себе. А Джеймс просто… Він має переконатися, що Реґулус розуміє, що він робить це не в рамках якогось дивного плану. Ніякого розіграшу, ніяких жартів. Тут немає ніякого прихованого плану. Йому потрібно, щоб Реґулус знав, що це просто Джеймс… просто Джеймс, справді. Дурне лайно на кшталт цього — його особлива марка ідіотизму. І так було завжди. 

— Я хотів побачити тебе після гри. — каже Джеймс.

— Навіщо? 

— Просто хотів, — відповідає Джеймс. — Тому я втік з вечірки і прийшов шукати тебе. Сіріус не знає  — він намагається щоб його голос звучав рішуче, рівно. Впевнено. Реґулус мусить йому повірити, бо це правда. — Він і гадки не має. І, чесно кажучи, я не в захваті від цього. Я почуваюся лайном через те, що приховую це від нього, і я хочу йому розповісти. Врешті-решт. Але я не збирався йому розповідати, поки не з’ясую, чи є у мене шанс… 

Він кричить, бо повністю зісковзує з мітли. Він летить у повітрі, і йому, бляха, треба дістати паличку, щоб зупинити падіння, але Реґулус, мабуть, наклав на нього якесь закляття, бо руки Джеймса повністю оніміли і стали марними, тож він не може її дістати. 

Серце калатає в грудях, борючись за місце з рештою нутрощів Джеймса, які оселилися у верхній частині його ребер. Він і раніше падав з мітли, але ніколи не падав навмисно. Це… гаразд. Це жахливо. Джеймс не може користуватися руками. Він не може дістати свою паличку.

Він падає.

Він розіб’ється.

Це буде боляче.

Джеймс не впевнений, що виживе. І невже Реґулус просто дасть йому померти?

Ні, не дасть. Так само різко, як він зіштовхнув Джеймса з мітли, Реґулус знову з’являється, націливши на нього чарівну паличку, коли той пролітає над ним, сповільнюючи падіння достатньо, щоб зловити його в обійми. 

Чесно кажучи… Джеймс думав, що саме він буде рятівником, але це… гм… приємно? Реґулус сильніший, ніж здається, і він справді фантастичний літун. Джеймса ще ніколи ніхто не рятував, а тепер Реґулус врятував його вже двічі. Джеймс може до цього звикнути. 

— Мерлінові яйця, — бурчить Джеймс, чіпляючись за Реґулуса, який вправно балансує на мітлі, тримаючи Джеймса. — Ґодрику, змилуйся. Трясця твоїй матері. Господи. Я думав, що помру. 

Реґулус закочує очі, потім допомагає Джеймсу знову залізти на мітлу. Цього разу перед Реґулусом, можливо, тому, що за логікою це єдине, що має сенс. 

Джеймс обхоплює руків’я і озирається через плече.

— Якщо хотів мене вбити, є кращі способи. — каже Джеймс, бо його серце калатає, голова йде обертом, а Реґулус щойно скинув його з кількох десятків футів, перш ніж зловити знову.

Реґулус дивиться на нього з таким надприродним спокоєм, що Джеймс ніколи б не подумав, що цей хлопець щойно вчинив замах на вбивство. Він такий, бляха, холоднокровний. Він мусить визнати, що він трохи божевільний. Добре, що Джеймс не проти божевілля.

— Якщо ти розповіси про це Сіріусу, я так і зроблю. — каже Реґулус. — Це було попередження. 

Джеймс щосили намагається проковтнути свою репліку. Реґулус не може заборонити йому розмовляти з найкращим другом. Той факт, що він його брат, дещо ускладнює ситуацію, але все ж таки. Джеймс ніколи не брехав Сіріусу і не збирається починати зараз. Але він може вирішити це притримавши певну інформацію подовше. І він так і зробить. 

Особливо, коли йому погрожують смертю  на висоті кількох тисяч футів у повітрі. 

— Що ж, — обережно каже Джеймс, все ще оглядаючись на мітлі, щоб дивитися на Реґулуса позаду себе. — Поки що немає про що розповідати. Чи не так?

Їхні погляди зустрічаються, і вони чекають. Його карі очі пасують до зелених. Чарівних. Таких гарних, Джеймс міг би дивитися в них цілий день. Брови Реґулуса зведені разом, і в цьому видно виклик. Він спонукає Джеймса здатися першим. Сказати, що щось є. І що щось краще, ніж нічого, і воно може перерости в будь-що.

А Джеймс ніколи не стикався з викликом, який би йому не подобався, тож, звісно, Джеймс здається першим. Він відкриває рота, але Реґулус швидко відводить погляд і оголошує:

— Ми повертаємося. Досить дурощів для однієї ночі.

Його руки стискають Джеймса, і йому не залишається нічого іншого, окрім як підкоритися. Джеймс не думає, що вже коли-небудь зможе відмовити Реґулусу Блеку в чомусь.

 

***

 

Реґулус стукає у двері і чекає, поки Макґонеґел запросить його зайти. Її кабінет відрізняється від кабінету Слизорога, що анітрохи не дивує Реґулуса. Вони цілковиті протилежності, ці двоє. Реґулус віддає перевагу голові Ґрифіндорського факультету, хоча ніколи їй про це не скаже. 

Він відчуває, що вона з тих жінок, які не вагаються, коли все йде шкереберть. Спокійна. Врівноважена. Зібрана. Вона випромінює силу, і Реґулус це поважає. Ось чому він іде до неї з цим першим, навіть якщо є кращі кандидати. У глибині душі Реґулус роками мріяв про привід як слід поговорити з нею поза уроком Трансфігурації, хоча й не збирається цього визнавати. 

Він може тримати це на видноті. Вдати, що це необхідне дослідження. Що він хоче бути скрупульозним і не залишити жодного камінчика без уваги, навіть якщо Мінерва Макґонеґел навряд чи щось йому дасть. Вона занадто розумна для цього. 

Її офіс — невелика кімнатка, але в ній є великий камін, який вже потріскує, хоча зараз початок жовтня. На стінах кілька портретів, але нічого надзвичайного. Все просто. Розкішно. Елегантно. Реґулусу подобається. Тут затишно і спокійно. Він міг би прочитати тут тонну книжок, якби мав час для читання на дозвіллі, якого у нього більше немає. 

— Містере Блек, будь ласка, сідайте. — каже Макґонеґел, вказуючи на стілець навпроти свого столу. Позаду неї — вікно з видом на подвір’я.

— Дякую, професорко. — відповідає Реґулус, сідаючи. Він дістає зі своєї сумки шматок пергаменту, чорнильницю та перо. 

Він прочищає горло, дивиться на жінку, яка спокійно чекає, коли він заговорить. Він знає, що скаже. Він ретельно відрепетирував, щоб вона розповіла йому якомога більше, не підозрюючи, чого він насправді хоче. 

— Як ви знаєте, я роблю проєкт для нашого уроку з Історії Магії, — починає Реґулус.

Він заклав основу для цього, провівши неймовірну нудну годину з професором історії, який зробив йому пропозицію. Привид погодився, мабуть, тому, що Реґулус — єдина людина, яка коли-небудь хотіла отримати додатковий бал з історії. Він був настільки зворушений, що на його очах з’явилися сльози, які спонукали Реґулуса негайно і поспішно покинути приміщення. Не зважаючи ні на що, він отримав те, що хотів, а саме: Біннс сказав усім іншим професорам, щоб вони дозволили Реґулусу взяти у них інтерв’ю, якщо він попросить.

— Я вивчаю видатних діячів та успішних чарівників, які є випускниками Гоґвортсу. Як ми знаємо, їх багато, але мене особливо цікавлять Слизеринці, тому що я сподіваюся знайти деякі закономірності в поведінці або риси, притаманні цим справді винятковим особистостям. — пояснює він. 

Вона злегка киває йому, визнаючи його розповідь, що говорить Реґулусу про те, що він на правильному шляху. Вона продовжує уважно дивитися на нього. Ввічливо слухає його, не перебиваючи. Йому це дуже подобається.

— Я хочу зосередитися на Слизерині, бо це мій факультет, але якщо проєкт буде вдалим і буде попит, професор Біннс поширить його і на інші факультети.

— Звучить захоплююче, містере Блек, але я з Ґрифіндору, — каже вона, а потім робить ковток чаю. — І я не розумію, чого ви сподіваєтеся досягти цим. 

— Ну, якщо бути чесним з вами, професорко, все почалося з того, що мені стало цікаво, наскільки справедливим є сортування капелюха. — каже Реґулус, сподіваючись, що його передчуття, що Макґонеґел — жінка, яка поважає відвертість, є правильним. 

— Справді? — запитує вона, злегка нахиливши голову. 

Реґулус продовжує.

— Ну, так. Ви, наприклад, були відомою капелюходумкою. Чому так сталося? Про що це нам говорить? Ви могли б бути у двох факультетах. Чи були б ви такою успішною, якби потрапили у Рейвенклов? Можливо, навіть краще? Ми ніколи не дізнаємося, тому що учнів саджають у ці рамки, і вони ніколи не ставлять це під сумнів. Мало хто наважується за них зазирнути. — бурмоче Реґулус. Він знає, що патякає, але йому потрібно, що Макґонеґел повірила в його щирість. 

Макґонеґел довго на нього дивиться. Реґулус чекає. Витримує її пильний погляд.

— Ви хочете дізнатися, чи не мали ці успішні люди, яких ви досліджуєте, рис з інших факультетів? Чи не так? Що ви сподіваєтеся довести, містере Блек?

— Мені просто цікаво. — розпливчасто відповідає він. 

Вона заковтує приманку. Він бачить, як її вираз обличчя трохи пом’якшується, і знає, про що вона думає. Він знає, бо сподівається, що це станеться і допоможе йому щось з неї витягнути. Вона думає, що це молодший брат, який намагається з’ясувати причини, чому його старшого брата відправили не на той факультет. Перш ніж вона відкриє рота, Реґулус вже знає, що вона збирається йому потурати.

— Дуже добре, містере Блек. Задавайте свої питання. 

Реґулус починає легко. Він запитує про її досвід сортування під приводом того, що хоче більше дізнатися про те, як працює капелюх. Йому потрібно знати якомога більше, якщо він збирається написати роботу, яка кидає виклик усій системі сортування. Макґонеґел розповідає йому, як вона сперечалася з капелюхом понад п’ять хвилин, перш ніж потрапила до Ґрифіндору. 

Потім він переходить до її команди з квідичу, бо Реґулус знає, що Макґонеґел грала за Ґрифіндор. Він запитує про досвід гри проти Слизеріну. Вона згадує двох відомих гравців у квідич, випускників Ґрифіндору та Слизерину. Вона грала лише з одним із них протягом одного року, тому що вони мало стикались, але вона розповідає йому все, що може. 

Потім він згадує про те, що вона була старостою. Це гарний перехід до обговорення інших видатних учнів. Він згадує, що помітив, що є учні, які, здається, виділяються більше, ніж інші. Він переглянув списки найкращих хлопців і дівчат кількох поколінь. Вони обговорюють, що, здається, немає жодного факультету, на якому було б більше відмінників, ніж в інших. 

Вони говорять про те, що Слизерин має найбільше нагород з зіллєваріння, ніж будь-який інший факультет. І Реґулус починає розпитувати про родовід і традиції. Риси, які є спільними для всіх Слизеринців. 

А потім він починає ставити запитання, на які справді хоче отримати відповіді. Все, що було до цього, було відволікаючим маневром. Прикриттям, щоб Макґонеґел не здогадалася, що він хоче знати. 

— А як щодо факультетських легенд, професорко? — невинно запитує він. — Не пов’язані з квідичем, звісно. Я знаю про них. Всі знають. А чи є хтось, хто, на вашу думку, був легендою Слизерину, коли ви вперше прийшли до школи? Учень, який був… улюбленцем, можливо? 

Макґонеґел підводить очі й замислюється. Вона була розслаблена, — або настільки розслаблена, наскільки Мінерва Макґонеґел може бути розслабленою, — п’є свій чай і розмовляє з ним. А потім щось змінюється. І вона киває.

— За кілька років до того, як я прийшла до школи, був один хлопчик, який мав популярність, але я не пам’ятаю його імені. Я ніколи його не зустрічала. — каже вона, і це звучить дуже розпливчасто. Вона навмисне дає таку відповідь, і Реґулус відчуває, що намацує підказку кінчиками пальців. 

— Ви пам’ятаєте що-небудь про нього? 

Він бачить, як щось промайнуло в його очах. Вона знає ім’я. Вона про когось думає.

— Ні, не багато. Він не грав у квідич, а це все, що мене тоді цікавило. Якщо вас цікавлять імена гравців у квідич, вони всі на меморіальних табличках. Можете побачити їх на власні очі. 

Він це знає. Він вже там був. Бачив усі меморіальні таблички, квідичні і неквідичні. Прочитав кожне ім’я (саме так він дізнався, що Макґонеґел була у квідичній команді). Він досі невпевнений, що жодна з них не є тим, що він шукає. 

Реґулус залишається незворушним. Він не показує свого розчарування. Макґонеґел думала про когось, але не сказала йому. Чому?

— З ким би ви порекомендували поговорити про це далі, професорко? Звісно, я візьму інтерв’ю у професора Слизорога. Але з ким-небудь ще? 

— Гадаю, ви могли б поговорити з професором Флітвіком. Він працює тут навіть довше, ніж я. — відповідає Макґонеґел. Реґулус дякує їй і виходить з кабінету.

Він підпалює пергамент з марними нотатками і викидає його у смітник, а потім прямує до кабінету Флітвіка. 

 

***

 

Інтерв’ю професора Флітвіка проходить подібно до інтерв’ю Макґонеґел з однією помітною відмінністю. Реґулус уникає тем, пов’язаних з квідичем, і натомість одразу зосереджується на учнях, які блискуче себе проявили. Реґулус постійно говорить про те, що Рейвенкловці найрозумніші, і цікавиться, чи наближалися до них Слизеринці. 

І Флітвік киває.

— У нас досі не ставалося такого, щоб Рейвенкловець отримав нагороду за особливі заслуги перед школою. У 1800-х роках була дівчинка з Ґрифіндору, а нещодавно — хлопець зі Слизерину. Здається, десь у 1941 році, — каже він, стискаючи губи, замислюючись. — Ми не любимо про це говорити, бо учениця загинула досить трагічно, але це публічна інформація. Ти розумний хлопець. Дізнався б про це в будь-якому випадку. 

Реґулус не дихає. Він знає табличку. Він замислюється. Раніше він не звертав уваги, бо що взагалі означає “особливі заслуги перед школою”? Він думав, що той пожертвував трохи грошей абощо. Очевидно, що ні. 

Дівчина померла.

Хлопець зі Слизерину отримав нагороду.

— Я не розумію, професоре, — невинно каже Реґулус. — Якщо бідолашна учениця померла, то за що нагородили іншого хлопця? Я маю на увазі, що я б, звичайно, зрозумів, якби він врятував їй життя. Але це трохи спантеличує, ні?

Професор Флітвік киває.

— Ну, так. Але нагороду учень отримав за те, що знайшов людину, відповідальну за смерть дівчини.

— Дякую, професоре. — каже Реґулус, підводячись і збираючи свої нотатки. — Ваше інтерв’ю було дуже корисним. 

— Без проблем, містере Блек. Щасти вам у вашому дослідженні!

Реґулус чекає, поки за ним зачиняться двері, перш ніж поспішає коридором. Вже пізно, і більшість людей попрямує на вечерю. Він і сам голодний, але надто зайнятий. У нього є справи важливіше. Бо якщо на початку на початку сорокових років померла дівчина, а хлопець зі Слизерину отримав нагороду за те, що знайшов вбивцю… Реґулус майже впевнений, що вбивця може бути тим, кого він шукає. 

Це небагато, але вже щось. Це зачіпка, і це більше, ніж Реґулус мав на цьому конкретному етапі планування помсти. Усе інше йде як по маслу: вправно б’ється на дуелях, проклинає, використовує темну магію загалом — галочка. Зілля Фелікс Феліціс, що допоможе йому пережити лайно, в яке він пірнає з головою — галочка. Дотримуватися режиму сну, фізичних вправ і правильно харчуватися, щоб мати достатню розумову концентрацію, щоб почати тренувати легіліменцію та оклюменцію — галочка.

Йому ще треба розібратися з деякими питаннями в сім’ї. І в якийсь момент він повинен продумати те, як його друзі гратимуть у цій історії. Він не хоче, щоб вони постраждали. Але це вже потім. 

Річ у тім, що він місяцями намагався з’ясувати, звідки взявся Темний Лорд. Реґулус зробив кілька припущень, бо треба було ж з чогось починати, і він чув, як він розмовляв. У нього справді є британський акцент, хоч і трохи спотворений. Тож він припускає, що той колись навчався у Гоґвортсі. Коли? Він не знає, але сорокові роки здаються таким же підходящим десятиліттям, як і будь-яке інше. 

Єдине, в чому Реґулус не сумнівається: якщо Темний Лорд і відвідував Гоґвортс у дитинстві, то він був Слизеринцем. Жоден кровожер не міг потрапити до якогось іншого факультету. І саме це він і намагається знайти — видатних, сильних Слизеринців, які виділялися в школі, щоб він міг їх дослідити. Бо Волдеморт вражаючий. Він могутній. Хтось на кшталт нього мав бути найкращим учнем. 

І тепер у нього є зачіпка. Реґулус підозрює, що він є вбивцею, якого спіймав інший учень Слизерину, тож, природно, він повинен почати з пошуку нагородженої людини. Це також має сенс — якщо його достроково виключили з Гоґвортсу, він не буде відомим випускником. Це пояснює, чому ніхто не може сказати йому, хто такий Волдеморт. Навіть його сім’я не знає. Усі, за ким він шпигував, вважають, що Волдеморт просто матеріалізувався кілька років тому як небезпечний темний чарівник, яким він є.

Реґулус вважає це маячнею. У нього має бути передісторія. Вона є у кожного. Хтось був його матір’ю (Реґулус здригається від цієї думки), а хтось — батьком, і Реґулус хоче дізнатися, хто вони. 

Коли він нарешті добігає до трофейної шафи з табличками, Реґулус злегка задихається. Тут темно, бо вже вечір, але Реґулус дістає свою чарівну паличку і бурмоче “Люмос!”.

Нагороджується Том Редл за особливі заслуги перед школою.

Том Редл. 

Реґулус посміхається до себе. Він щойно познайомився зі своїм новим найкращим другом. Він прямує до бібліотеки, щоб перевірити родовід. Якщо він був Слизеринцем, то, швидше за все, Редл був щонайменше напівкровкою. Дуже мало дітей, народжених від маґлів, потрапляють до Слизерину. На думку Реґулуса, це тому, що діти мають сильне почуття самозбереження і прямо відмовляються від вибору капелюха. Він просто не може повірити, що серед маґлів не буває хитрунів. 

Якщо подумати, то примушувати капелюх розподілити їх туди, де вони не мають бути — це досить по-слизеринськи з їхнього боку. От, все зрозуміло. Реґулус правий. Сперечайтеся зі стіною. 

Так чи інакше… Йому потрібно знайти цього загадкового Редла і розпитати його про ймовірного вбивцю. Якщо він ходив до школи в сорокових роках, він все ще має бути десь поруч. Чарівники живуть довго, і цей Том не може бути старшим за п’ятдесят з чимось років. Його пам’ять має бути непоганою, тож усе, що потрібно зробити Реґулусу — це переконати його розповісти йому цю казочку. Він прийде з кількома зіллями та прокляттями, які допоможуть йому, якщо Редл не піддасться на його прохання. 

— Реґ?!

Він піднімає очі й розуміє, що він стоїть на сходовому майданчику. Він настільки добре знає дорогу до бібліотеки, що може дістатися туди, не звертаючи уваги, що дає йому час на те, щоб привести думки до ладу. Доркас сходить зі сходів, що рухаються, прямо перед ним і посміхається. Реґулусу потрібна мить, щоб його мозок обробив трохи розпатланий стан, в якому перебуває його подруга. 

І раптом він розуміє, що не бачив її сьогодні вранці, а мав би. Доркас тепер живе в його кімнаті. Фіранки на її ліжку були завішані, і Реґулус просто припустив, що вона спить, бо сьогодні вихідний. Але, можливо, вона взагалі там не спала. 

— Звідки ти прийшла? — запитує він, насупившись, розглядаючи такі деталі, як розмазаний макіяж (макіяж у Доркас завжди відмінний, тому це дуже підозріло) або її зім’яту сорочку. 

І Доркас засяяла. Вона сяє так, ніби їй п’ять років і зараз ранок Різдва. Реґулус збентежений, але в хорошому сенсі. Доркас виглядає щасливою, і Реґулус повністю її підтримує. Насправді Доркас повинна бути щасливою весь час. Він би зробив це можливим, якби міг. 

— Я маю тобі щось розповісти. — каже Доркас. Вона нахиляється вперед і тягнеться до нього рукою, перш ніж встигає спіймати себе на цьому і опустити її. — Вибач, я схвильована. Ми можемо поговорити?

Реґулус хоче піти до бібліотеки та зайнятися дослідженням. Але сьогодні він також досягнув прогресу. Значного. Він провів більшу частину дня, розмовляючи з вчителями. Реґулус вважає, що може зробити невелику перерву для своєї подруги. Він може піти з Доркас і зробити свій внесок, щоб це щастя тривало. Вона хоче поговорити, а це означає, що йому майже нічого не треба робити. А він слухати вміє. 

Він вирішує, що може продовжити пошуки цієї людини-загадки завтра.

— Ти пропустиш вечерю. — каже Реґулус.

— Воно того варте. — відповідає Доркас. 

Реґулус хитає головою. Він не дозволить Доркас голодувати заради якихось пліток.

— Йдемо. Ходімо зі мною. — каже він їй, потім розвертається і спускається сходами, а Доркас іде слідом за ним.

Він веде її до кухонь, зупиняється перед портретом з грушею. Реґулус дивиться на подругу, вовтузячись з перснем.

— Не розповідай про це нікому. — попереджає її він. — Якщо я почну наштовхуватися на людей на кухнях, я зроблю тобі боляче. 

Доркас киває, очі широко розплющені й допитливі.

— Це тут кухні? Як ти здогадався, що вони тут? 

Реґулусу подобається трепет у її голосі. Це змушує його почуватися так, ніби він зробив щось хороше. Щось вражаюче.

— Тут працює двоюрідний брат Крічера, — каже Реґулус, знизуючи плечима. — Він мені розповів. 

Домашні ельфи вітаються з ним, як завжди, гомоном голосів і схвильованими жестами. Для того, хто зневажає натовпи і гучні місця, Реґулус чомусь напрочуд невимушено спілкується з домовиками. 

Він присідає навпочіпки, кілька хвилин розмовляє зі своїми улюбленцями, зокрема Таппі, двоюрідним братом Крічера. 

— Знайомтеся, це моя подруга Доркас.

— Вітаємо, пані Доркас! — відповідає хор голосів. — Ласкаво просимо, ласкаво просимо!

Доркас посміхається і махає рукою, трохи соромлячись. Реґулус стає поруч з нею, щоб звернутися до всіх ельфів одночасно. 

— Вона має розповісти мені щось таємне і важливе, але ми не хочемо лягати спати голодними. Ви можете допомогти нам, будь ласка? — ввічливо запитує Реґулус. 

Доркас нахиляється до нього і шепоче:

— Не думаю, що колись чула, щоб ти поводився так ввічливо, а ми знайомі вже шість років. 

Відбувається шквал активності. Буквально торнадо маленьких людей, які роблять мільйон справ одночасно. Якимось чином, посеред усього цього Реґулуса збивають з ніг і саджають за стіл у кутку, на якому стоїть вражаюче розмаїття страв. Доркас саджають поруч, ймовірно, для того, щоб вони могли спокійно поговорити. Домашні ельфи приносять переносну ширму і ставлять її навколо них.

— Якщо вам щось знадобиться, просто покличте! — каже їм Таппі, двоюрідний брат Крічера. — Ми не слухаємо через ширму, ми не слухаємо! 

— Дякую тобі, Таппі. — каже Реґулус. Таппі посміхається. Вклоняється так низько, що його вуха торкаються підлоги, а потім зникає за ширмою. 

Реґулус дивиться на Доркас, яка дивиться на нього з роззявленим ротом. У пам’яті Реґулуса зринає спогад. Йому було шість, може, сім, а Сіріусу — вісім. Їхня мати принесла додому кошеня і наказала Сіріусові катувати його для практики. Сіріус відмовився. Мати пригрозила, що зламає кошеняті шию. Сіріус зголосився зробити це сам, чим дуже порадував Вальбургу. 

Однак щойно Сіріус узяв кошеня в руки, він помчав через будинок швидше, ніж це було можливо, і з розгону викинув його через вікно на вулицю. Реґулус побіг за ним і наздогнав якраз вчасно, щоб побачити, як кошеня благополучно приземлилося і побігло геть. Він роззявив свого рота так само, а Сіріус поклав палець до рота Реґулуса, щоб посміятися. Тоді їх знайшла мати. 

За це Вальбурга зламала Сіріусові всі пальці, а Реґулусові заклеїла рота на три дні. Реґулус на деякий час став Сіріусовими руками, але Сіріус відмовився бути голосом Реґулуса, боячись, що Вальбурга покарає його ще більше. Це був перший раз, коли Реґулус голодував.

— Не можу повірити, що це щойно сталося. — каже Доркас, дивлячись на їжу, розкладену перед ними. — То ось де ти їж, коли пропускаєш прийоми їжі у Великій залі.

Реґулус знизує плечима.

— Іноді я просто пропускаю прийоми їжі.

— І чому я не здивована? — запитує Доркас, а потім накладає собі миску салату. 

Натомість Реґулус обирає смажені овочі. Він не любить сиру їжу. Кілька хвилин вони їдять мовчки, перш ніж Доркас робить ковток води і прочищає горло. Вона дивиться на Реґулуса, кусає губу. Реґулус намагається зобразити на своєму обличчі зацікавлений вираз, який, на його думку, досі похмурий, але це менш виражено. Доркас знизує плечима.

— Пам’ятаєш, я казала тобі, що закохалася? 

— Не хвилюйся. Я зроблю так, щоб це виглядало як нещасний випадок. — одразу ж каже Реґулус. Доркас видає стривожений звук.

— Салазарів плащ на палиці, ні. Я кажу тобі про хороше, а не погане. Не треба нікого вбивати. 

Хороше? Реґулус не одразу усвідомлює, що це може бути, але коли розуміє, то розслаблено відкидається на спинку стільця.

— То ти теж їй подобаєшся? 

Доркас знову променіє. Широко і радісно. 

— Так, подобаюся. Реґулус, і… ну. Я не зовсім впевнена, наскільки це офіційно, бо ми обидві випили, тож, гадаю, мені треба ще раз поговорити з нею, щоб упевнитися, але… Здається, ми зустрічаємося? Думаю, у мене є дівчина.

Це недобре. Як вважає Реґулус, то навколо цих речей не повинно бути жодної двозначності, так? Тобто, це так або ні. Ви або зустрічаєтеся, або ні. Ви ж не можете… чи можете? Реґулус трохи панікує, бо якщо нормальні люди, як Доркас, можуть опинитися в такій ситуації, то яка надія у Реґулуса? 

Він досі не може сказати напевно, чи можна вважати те, що відбувається вночі на даху, романтикою. Існує велика ймовірність, що Джеймс просто ставиться до нього як до платонічного друга. Реґулус не знає, але думає, що це просто тому, що він… ну. Він Реґулус Блек, зламаний і холодний. Але якщо Доркас Медовз не може сказати, чи є у неї дівчина, чи ні? Це занепокоює. Реґулус сподівався, що інші люди знають такі речі, щоб коли настане момент істини, вони могли йому допомогти. 

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що думаєш, що у тебе є дівчина? 

Посмішка Доркас трохи тьмяніє.

— Ну… Просто… Думаю, але я не впевнена? 

— Хіба це не та річ, в якій ти повинна бути впевнена? — чим більше він думає про це, тим більше тривожиться. Якщо не брати до уваги його власну розгубленість щодо Джеймса, вся ситуація просто не є найкращою для Доркас. Чи не так?

Доркас сказала, що у вбивстві нема потреби, але з його точки зору, це дуже ймовірно. Що це за людина, яка змушує інших думати, що вони зустрічаються, але залишає це настільки невизначеним, що вони в цьому не впевнені? 

— Гаразд. Як я вже казала. Ми були п’яні. — виправдовується Доркас. — Вона сказала мені, що я їй дуже подобаюся. І я сказала їй, що вона мені теж подобається. І ми поцілувалися. А потім вона сказала, що ми повинні зробити це знову, тобто не одразу, що ми і зробили, але знову, тобто іншим разом.

— Доркас. — застережливо каже Реґулус. 

— І коли я прокинулася в її ліжку… Ні, не дивися так на мене, Реґулусе Блек. Мені сімнадцять років і я можу займатися сексом, якщо захочу. — каже Доркас. 

Реґулус поняття не має, як він дивиться на Доркас, бо він не засуджує. Анітрохи. Насправді він трохи заздрить, бо теж хотів би зайнятися сексом, але не з дівчиною. З однією конкретною людиною. З людиною з таким рельєфним пресом, що Реґулус досі не може повірити, що він справжній, з таким скуйовдженим волоссям, що зводить Реґулуса з розуму, і стегнами, від яких йому хочеться втратити свідомість. 

— Так от, — продовжує Доркас. — Коли я прокинулася, вона була дуже милою. Мені не було ніяково, і це диво, тому що, скажу я тобі, наслідки цього зазвичай до біса незручні. Типу, ти збираєш свої речі, і просто… але це було не так. Не з Марлін. 

Реґулус бачить, що теревені Доркас — це заперечення. Вона намагається переконати себе, а не Реґулуса. І він вважає, що це його обов’язок, як її друга, вказати їй на це. Хіба ні? Він не може просто дозволити їй бігти стрімголов назустріч катастрофі. Він не може дозволити їй постраждати, так?

— Доркас, послухай… — пробує він знову. Вона хитає головою.

— Ні. Не треба. У мене хороше передчуття щодо цього. Справді. 

Реґулус зітхає, дивиться на стелю.

— Доркас. Вона використовувала слово «дівчина»?

Доркас здувається, як повітряна кулька.

— Ну, ні, — вона робить глибокий вдих. — Але на свій захист скажу, що в спільній кімнаті було так шумно, що ми не могли поговорити. Там було дуже людно, тож не було жодного шансу і…

— Ти поцілувала дівчину на очах інших людей? — Реґулус наполовину зіскочив зі стільця від шоку. Доркас що, збожеволіла? Вона посміхається, мрійливо зітхаючи.

— Ну, і так, і ні. Ми були в спільній кімнаті, але дві її подруги прикривали нас. Тобто, вони знають, і їх це влаштовує. Здається, вони прикривали Марлін роками. І вони не мали жодних проблем з тим, що ми пішли до їхнього гуртожитку. І…

— Зачекай. 

Мозок Реґулуса чіпляється за слово. Ім’я. Доркас вимовила його вже двічі, але в перший раз воно не дуже запам’яталося через шок і розгубленість цього зізнання. А тепер? Реґулус відчуває, як світ під ним тріщить. Небо розколюється навпіл, на нього  ллється світло. Йому здається, що він чує спів небесних хорів, і вони співають французькою. Головний хор Реґулуса підозріло схожий на Едіт Піаф, але він не прислуховується до нього надто уважно.

Доркас дивиться на нього, вагаючись. Реґулус обережно запитує:

— Марлін… МакКіннон? — Доркас киває, стримуючи ще одну величезну посмішку. — Ґрифіндорська Відбивачка? — вона знову киває, розгублено зводячи брови. — Блондинка? З великою кількістю чорної підводки? 

— Реґулусе, чому ти… 

— Ти зустрічаєшся з Марлін МакКіннон. — повторює Реґулус. Просто, щоб бути впевненим. Тут не може бути ніякої плутанини. Жодної. Анітрохи.

— Так. Ну, я думаю, що зустрічаюся з нею. Але так, з тією Марлін, — відповідає Доркас. — А що?

Реґулус кладе лікоть на стіл і впирається підборіддям у долоню. Мерлінові яйця. Це… він не пам’ятає, коли востаннє йому так щастило за один день. Спершу Флітвік наштовхує його на правильний шлях, щоб він дізнався більше про минуле Волдеморта. А тепер його найкраща подруга прокладає собі шлях до найближчого оточення Джеймса. 

Це чудово з кількох причин. По-перше, це підтверджує його підозру, що Ґрифіндорці набагато відкритіші та відвертіші за Слизеринців. По-друге, шанси на те, що Джеймс нетрадиційної орієнтації, і Реґулусу не здалося, що він фліртував минулої ночі на мітлі, зросли вдесятеро. По-третє, він може дізнатися, і дізнається, чи був Джеймс щирим минулої ночі. Реґулус так думає, бо Джеймс не буде брехати, щоб врятувати своє життя, а ще Реґулус ледь не вбив його, тож було б до біса нерозумно з боку Джеймса продовжувати цю гру після такого. По-четверте, Доркас може і буде надавати йому інформацію, щоб тримати Джеймса зацікавленим. 

— То ти була на вечірці з нагоди перемоги Ґрифіндору? — запитує він, зберігаючи тон спокійним. Невимушеним. Нейтральним. Доркас дивно дивиться на нього, але киває.

— Так. Марлін запросила мене. Я казала тобі, що збираюся поговорити з нею про те, чи не зацікавлена вона після тієї вечірки в Забороненому Лісі. Вона зацікавлена. Дуже зацікавлена. 

— Ну, на мою думку, вона тобі підходить. — каже Реґулус, випростуючись. Доркас пирхає, бере буханець хліба, кладе його назад.

— Облиш, Реґулусе. Ти коли-небудь з нею розмовляв? 

Він нахиляється вперед, наполовину нахилившись через стіл, і дивиться Доркас прямо в очі.

— Той, хто наважився поцілувати тебе в кімнаті, повній людей, має моє схвалення. Ти не заслуговуєш на менше. 

— Ох. 

У Доркас з’являються сльози на очах, і Реґулус почувається ніяково. Він опускається на стілець.

— Якщо ти заплачеш, я залишу тебе тут саму.

Доркас сміється. Вона втирає сльозу в куточку ока, але, на щастя, уникає сліз. Вони їдять мовчки, і Реґулус напружено думає, як запитати Доркас про те, що він хоче знати, так, щоб вона не дізналася про його страшенну закоханість у Джеймса Поттера розміром з Шотландію.

Якому він подобається, а може і не подобається у відповідь. 

Чи розуміє це Реґулус? Ні. Він збирається з цим боротися? Теж ні.

Він намагався. Він боровся з ним. Бив його струмом. Погрожував йому. Реґулус робив усе можливе, щоб відштовхнути Джеймса. Гаразд, можливо, не усе можливе, бо егоїстична частина його не хотіла, щоб Джеймс пішов. Але він намагався. Він був злий і трохи жорстокий. Він скинув його з кількох десятків футів. 

І все ж, Джеймс Поттер продовжує повертатися. Незрозуміло. Неможливо. Джеймс просто… здається, хоче бути поруч з ним. Він пообіцяв, що прийде на дах знову сьогодні вночі, і щоночі, поки Реґулус не скаже йому припинити приходити. Це були останні слова, які Джеймс сказав йому минулої ночі. Тієї ж ночі, коли він мало не вбив його.

Джеймс Поттер, очевидно, божевільний. 

Але його божевілля якимось чином штовхає його в бік Реґулуса, і в цей момент Реґулус просто не буде з ним боротися. 

Він буде обережним. О, він буде до чортиків обережним. Але він не зупинить це. Якщо не буде вагомої причини. І якщо він збирається знайти ці причини, він повинен запитати. От тільки… Він не знає як. Що йому сказати? Він не може просто сказати. Розумієте… Він не як Доркас. Він не може просто так заявити про свою закоханість. 

— Я… ем… — Реґулус пробує. Не виходить. Очевидно, що не виходить. Це просто смішно.

— Ти що? 

— Хто ще був на вечірці? — запитує Реґулус. Він зберігає кам’яну маску на обличчі. Жодних емоцій. Просто порожнеча. 

Доркас звужує на нього очі, пережовуючи картоплину. У неї такий погляд, який говорить Реґулусу, що вона зрозуміла, що відбувається щось не те. Якщо пощастить, Доркас з’ясує це сама, і Реґулусу не доведеться нічого говорити. Це було б чудово. 

— Сіріус був там, звісно. Просто… пив пиво і добре проводив час. Він здебільшого тримався своїх друзів. Чомусь часто притулявся до стін. Люди, здається, знаходили це привабливим. До нього підходило кілька дівчат, але він їм усім відмовив. — Доркас каже все це швидко, ніби знає, що Реґулус зараз скаже їй, що йому байдуже на брата. Зазвичай, він би так і зробив. Якби не одне “але”. Куди Сіріус, туди й Джеймс. Тож він витримує цю інформацію, якщо вона призведе до того, що Доркас розповість про Джеймса наступним. 

— Гаразд. — це все, що каже Реґулус. — Сталося щось цікаве? 

— Ну, він співав пісню. Це було вражаюче. Я знаю, що ми його ненавидимо. Власне… він ніколи нічого мені не робив, але ти ненавидиш його, і я ненавиджу його у солідарність. Проте, я повинна віддати йому належне.

— Він був… з кимось ще? — намагається Реґулус. Чи може він і тут використати карту брата? Він сумнівається, бо Доркас знає його набагато краще, ніж Макґонеґел. Але спробувати варто. 

Доркас загоряється. 

— Ну, так. Тобто, я не впевнена, добре? Але я думаю… я думаю, що причина, чому він відмовив усім тим дівчатам, полягає в тому, що у твого брата є хлопець.

Реґулус так сильно давиться водою, що падає ці стільця.

— Реґ? — Доркас шоковано витріщається на нього. — З тобою все гаразд? 

Ні. З ним не все гаразд. У Сіріуса є хлопець? Що? Цього не може бути. Не може бути. Він не так зрозумів Доркас. Або на Доркас наклали Конфундус, і її мозок не працює. 

— Що ти щойно сказала? — запитав Реґулус, підводячись на ноги.

— Я думаю, що у Сіріуса… — каже Доркас, вагаючись. — Вони не цілувалися, але він був… багато його торкався, розумієш? Весь в його просторі. У мене було таке відчуття, знаєш? Як… 

Реґулус сідає, проводить рукою по кучерях. Вона все ще патякає, але він слухає лише наполовину. Доркас просто не розуміє, бо не бачила їх разом так часто, як Реґулус. Його не дивує, що вона думає, ніби між ними щось є, але Реґулус знає, що нічого немає. 

— А потім, коли Сіріус співав, те, як він дивився на Сіріуса? Мені здалося, що все було по-іншому. А ще був момент… 

Голос Доркас то наближається, то віддаляється, поки Реґулус оговтується від шоку. Вона все не так зрозуміла. Сіріус замінив його Джеймсом. Їх пов’язує те, що пов’язує братів. Вони б ніколи не побачили один одного в такому плані. Тож, він перебиває Доркас:

— Ну, Сіріус завжди був таким з Джеймсом. У них немає сорому, але це не романтика. 

— А потім вони курили разом, так близько…

— О, то це не Джеймс? — каже Реґулус. Це вислизає з нього, бо якщо це не Джеймс, то хто, в біса, міг підібратися до Сіріуса настільки близько, що це збентежило Доркас? Може, Люпин? 

Доркас різко замовкає. Реґулус все ще не може прийти до тями, він не подумав, і сказав це, і обличчя Доркас розвернулося, щоб витріщитися на нього широко розплющеними очима. 

Вони зустрічаються поглядами. І Реґулус розуміє, що зробив помилку. Доркас кладе руку на спинку стільця Реґулуса і дивиться на нього.

— Джеймс? 

Реґулус закочує очі. Доркас хитає головою.

— По-перше, звідки ти знаєш, хто курить, а хто ні? А по-друге, з яких пір він просто Джеймс? 

Реґулус — господар свого тіла. Так і є. Завжди було. Тому він фізично зупиняє розквіт рум’янцю, хоча від цього зусилля у нього трохи паморочиться в голові. Він перехоплює погляд Доркас і позіхає.

— Сіріус роками без упину теревенив про нього, перш ніж зрадив нас. — каже він. — Це далося взнаки. 

Доркас витримує його погляд незручно довгу мить, перш ніж сідає назад, залишаючи між ними трохи місця. 

— Це був не Поттер. Це був Люпин. 

Реґулус крутить перстень на великому пальці.

— Я думаю, що Сіріус надокучливий і настирливий сам по собі. — каже він, знизуючи плечима. — Він не може бути ґеєм.

— Чому ні? Ти ж ґей.

Реґулус хмуриться.

— Я не хочу говорити про свого брата. — різко каже він. І на його подив, Доркас просто киває.

— Ну, Поттер теж там був. Він розмовляв майже з усіма, думаю, він щось на кшталт соціального метелика, а? Але він не проводив надто багато часу з кимось одним. 

Реґулус сидить дуже спокійно. Не совається. Не моргає. Ледве дихає. Йому треба вдавати, що йому байдуже. Йому не цікаво. Він також не в захваті від того, що Джеймс не був ні з ким на тій вечірці. Це небагато значить, але це вже щось. Чи не так? Якби у Джеймса була дівчина, вона б там була. Тож, як мінімум, це підтверджує, що Джеймс вільний. Ні? 

— Марлін і він, очевидно, хороші друзі. Він її капітан, — недбало каже Доркас. — Вона б знала, якби він був у комусь зацікавлений. 

— Хіба схоже, що мені не байдуже? — запитує Реґулус, трохи занадто агресивно. Доркас посміхається. 

— Ні, не схоже. Але у мене є здогадка, і я хочу це перевірити.

Реґулус насміхається, відсуває стілець і встає. 

— У тебе є важливіші речі, про які варто турбуватися. Наприклад, з’ясувати, чи є Марлін твоєю дівчиною, чи ні.

— Ауч! — каже Доркас, теж підводячись. Реґулус знизує плечима.

— Мені не шкода. Хтось же має тримати тебе на ногах. 

— Десь тут є ознака любові. — каже Доркас, махаючи на прощання домашнім ельфам, коли вони перетинають кухню. 

Реґулус більше нічого не говорить дорогою до їхнього гуртожитку. Він надто зайнятий, прокручуючи в голові слова Доркас, аналізуючи все, що вона розповіла йому про Джеймса. Небагато, звісно, але Реґулус зголоднів за інформацією, тож він візьме що завгодно. Будь-який натяк, який допоможе йому зрозуміти, що відбувається, що це означає. Чи є у Реґулуса якийсь шанс з Джеймсом. 

На свій абсолютний жах, Реґулус сподівається, що має. І хіба це не жалюгідно? Так, жалюгідно. Коли справа доходить до Джеймса, володіння Реґулуса над собою залишає бажати кращого. На диво, воно не настільки погане, як він думав.

Notes:

Від авторки:
Джеймс Поттер — безнадійний романтик, який без жодної причини влаштовує випадкове побачення, і це дає мені ЖИТТЯ. Також, варто відзначити той факт, що жоден з них не розуміє, що це побачення.

Закохані ідіоти — це мій стиль.

Те, що Реґулус Блек — маленький засранець, який погрожує вбивством, бо просто не може змиритися з тим, що хтось може бути в ньому зацікавлений — це так трагічно, але я також, я люблю його, ваша честь.
Вибачте, мені не шкода?
Доркас королева Медовз вловлює ауру Реґулуса, але знає його досить добре, щоб не говорити про це вголос? ВОНА — НАЙКРАЩА ПЕРСОНАЖКА. Крім того, хто як не вона дізналася про Вульфстар-катастрофу, в той час, як ці двоє все ще на сто відсотків сліпі до неї.
ДОПОМОЖІТЬ ЇМ, вони цього потребують.
Хай там як… Все це для того, щоб сказати, що мої діти просуваються вперед!!! Повільно, але вірно.

Даруйте за таку довгу тираду, я випила чотири чашки кави і чомусь відчула себе занадто балакучою.

Chapter 14: Кубик Рубіка та візити до Гоґсміду

Notes:

Попередження до розділу:
Куріння
Розпивання алкоголю неповнолітніми

Це все! Цей розділ легкий, милий і веселий :D
Насолоджуйтеся!

Джеймс дотримується свого слова та з'являється на даху в понеділок ввечері. Реґулус більше не намагається його вбити. Вони сидять, та Реґулус курить. Джеймс розбирається з кубиком Рубіка. Першого дня вони мало розмовляють, наче хочуть, щоб усе вляглося. Джеймс відчуває, що Реґулус ще йому не довіряє, і це нормально. Джеймс може бути терплячим. Він заслужить його довіру. Щось у його нутрі підказує йому, що Реґулус того вартий, якщо тільки Джеймс знайде час, щоб пролізти крізь крихітні тріщини в його стінах. 

Вечір вівторка пройшов краще. Джеймс розпитував Реґулуса про мітли, поки працював над кубиком Рубіка, — у нього виходить все краще і швидше, — і вони проводять майже дві години, обговорюючи бренди, моделі та технічні характеристики. Це найдовша розмова Джеймса і Реґулуса за весь час. Реґулус образив Джеймса, а точніше, його вибір бренду. Але Джеймс не зважає, бо голос Реґулуса не такий різкий.

Минає тиждень, і вони зустрічаються на даху майже щовечора. Суботу вони вирішують пропустити, бо їхні друзі щось запідозрять, якщо вони безслідно зникнуть. Це запропонував Реґулус, і Джеймс одразу ж погодився. У неділю вони зустрічаються знову. І понеділок. І вівторок. 

Вони говорять про Квідич та тактику гри. Про маґлівське телебачення (де Реґулус пояснює Джеймсу, що таке електрика, і той розуміє, що бачив, як вона працює, але так і не зрозумів, як їм це вдалося). Реґулус розповідає Джеймсу про автомобілі, які його дуже захоплюють. Він одразу ж заявляє, що купить собі машину, як тільки закінчить школу. Джеймс розповідає Реґулусу про лабораторію свого батька, бо знає, що Реґулус любить зілля, а батько Джеймса заробив купу грошей на виробництві зілля краси. Вони обговорюють шкільні плітки, адже Джеймс дружить з Мері МакДональд, тож знає про них усе. Реґулус шокований, коли дізнається, що професорка арифметики, за чутками, закрутила роман з професором алхімії, хоча всі підозрювали, що вона закохана в маґлівського викладача музики, який працює на пів ставки. 

До другої середи Джеймс збирає кубик Рубіка, майже не дивлячись на нього, і Реґулус коментує той факт, що він впорався з цим завданням. Він каже це у такий спосіб, що Джеймс не може зрозуміти, чи це комплімент, чи образа, але йому все одно подобається. Джеймс дозволяє цьому осісти між ними, і вони деякий час мовчать. Він розуміє, що вона слугувала свого роду підтримкою, адже якщо Джеймс був зайнятий її вирішенням, поки вони розмовляли, то ні для чого іншого не залишалося місця. Але тепер, коли йому більше немає сенсу возитися з нею, що ж… Відчуття трохи інші, але в хорошому сенсі. 

У четвер ввечері Джеймс сидить ближче до Реґулуса, ніж раніше. Інший хлопець не визнає цього, але й не відсувається. Джеймс вважає це за перемогу. Ніч хмарна, і вітер стає прохолодним. В середині жовтня так далеко на півночі стає холодно, і дах — не найзатишніше місце. 

— А що буде, коли тут стане надто холодно сидіти? — запитує Джеймс. Реґулус запалює сигарету, одну з останніх в його пачці. Джеймс вже запланував, як завтра прокрастися до Гоґсміду, щоб дістати для нього ще. 

Реґулус кидає на нього косий погляд, потім видихає дим.

— Ти забув, що ти чарівник? 

Джеймс посміюється.

— Та ну тебе, Реґулусе. Зігріваючі чари діють лише деякий час, і вони не дуже приємні. 

Реґулус знизує плечима. Затягується сигаретою. Джеймс спостерігає за ним, за тим як палаючий кінчик відображається в його очах, або за елегантним вигином його пальців, що тримають сигарету. Реґулус — найвродливіша людина, яку Джеймс коли-небудь бачив, і він досі не може повірити, що проводить з ним час. Наодинці. Далеко від решти світу.

— Я щось придумаю, — каже Джеймс. — Знайду інше місце, куди можна піти. 

Реґулус дивиться на нього, глибоко насупивши брови. Джеймс хоче їх розгладити. Бажання притиснути подушечку пальця до місця між бровами ніколи не зникає. Наразі Джеймс думає, що ніколи і не зникне. 

— Що? — запитує Джеймс, знизуючи плечима. — Коли цей дах засипле снігом, він стане смертельною пасткою. У мене було достатньо кошмарів про те, як я розбився на смерть, вистачить їх аж до шістдесяти років. Дякую.

Куточок губ Реґулуса сіпається, і це ударяє Джеймса, наче нищівна куля. Його легені здавлюються, а нутро стискається. Це була…? Йому майже вдалося змусити його посміхнутися? 

— Неважливо. — каже Реґулус, а потім відкидається на черепицю і дивиться на небо. Воно темне. Жодна зірка не освітлює ніч.

Джеймс спостерігає за ним. Він часто це робить. Він знає, що Реґулус це помічає, але це ще одна річ, яку вони просто не визнають. І Джеймс запевняє себе, що це нормально. Це нормально. Йому не потрібно знати, чи думає про нього Реґулус в такому плані. Насправді Джеймс знає, що, швидше за все, ні. Адже так? За винятком деяких моментів. І Джеймс чіпляється за ці моменти, як за рятівне коло. 

— Ти любиш музику? — запитує Джеймс у Реґулуса, відкидаючись назад, повторюючи положення іншого хлопця. 

Реґулус повертає голову, щоб подивитися на нього, з тривожним виразом на обличчі.

— Який монстр не любить музику? 

Джеймс посміхається. 

— Гаразд, справедливо. — він закладає руки за голову, намагається розслабитися, що важко, коли сидиш на одному даху з хлопцем, який переслідує тебе уві снах. — Є улюблена? 

— Знаєш якусь маґлівську музику? — запитує Реґулус. 

— Так. — відповідає Джеймс. — Ремус обожнює Бові. Сіріус одержимий «Queen» і «The Clash». Пітові подобається все потроху.

Реґулус не реагує на ім’я брата, і Джеймс не може сказати, добре це чи погано. Втім, він не встигає запитати, бо Реґулус дивиться своїми зеленими очима в його карі очі і каже:

— А ти? Що тобі подобається?

Джеймс підводить погляд до неба і безсоромно відповідає:

— ABBA. 

І чомусь саме це викликає у Реґулуса сміх. Спочатку це лише здивоване хихотіння, ніби Реґулуса застали зненацька, і це вирвалося без його дозволу. Джеймс сідає так швидко, що сковзає на кілька дюймів по черепиці, але йому байдуже, не може бути не байдуже, бо він дивиться на Реґулуса, і тоді інший хлопець програє битву з самим собою і починає хихикати. 

Реґулус сміється.   

Так м’яко і тихо.

Його плечі тремтять, і він згорбився, ніби хоче приховати це, але Джеймс бачить, як куточки його рота піднялися вгору. 

Він чує його.

Як і все інше, що робить Реґулус. Елегантний. Граціозний. Сміх Реґулуса дзвінкий, і Джеймс хоче померти від того, наскільки він прекрасний.

Джеймс хоче, щоб Реґулус ніколи не переставав сміятися. 

Неважливо, що Реґулус сміється з нього. Джеймса хвилює лише те, що це сталося, і він цьому сприяв, і зараз він відчуває себе непереможним. 

— Агов! — каже він з більшим запалом, ніж потрібно. — Dancing Queen — найкраща пісня всіх часів, ясно? Я не потерплю жодного наклепу на «ABBA». 

Реґулус видає придушений звук, ніби намагається припинити хихикати, але не може втриматися. Груди Джеймса переповнені. Повні радості. Повні гордості. Повні бажання. Повні речей, які він не може назвати. 

— Dancing Queen? — каже Реґулус, дивлячись вгору крізь вії. У куточку його ока з’являється сльоза, і рот Джеймса відкривається. Він просто… Він занадто милий. Він ідеальний, і він тут, з Джеймсом, і він посміхається. 

— Young and sweet, only seventeen, — каже він і для годиться трохи хитає плечима. 

Реґулус знову хихикає, ховає обличчя в долонях.

Джеймсу потрібно негайно дістати камеру. Йому потрібно увічнити це для нащадків. Цей момент, прямо тут. Реґулус Блек посміхається йому. Джеймс провів достатньо часу з Реґулусом, щоб знати, що це щось особливе. Це дорогоцінне. І це для нього. 

Джеймс хоче, щоб Реґулус Блек посміхався йому щодня до кінця його життя, і масштабність цієї думки мала б лякати його, але не лякає. Не лякає, бо що ще Джеймс робить на цьому даху, якщо не… він не може брехати собі. Він хоче возз’єднати братів Блек, але Джеймс тут не лише заради Сіріуса. 

Він тут заради Реґулуса. Він тут заради себе.

— Це твоя улюблена? — запитує Реґулус, проводячи рукою по кучерях. Він трохи опанував себе, тож більше не хихикає, але все ще напівпосміхається, і Джеймсу, чесно кажучи, хочеться плакати від того, яким щасливим його робить ця маленька річ.

Втім, його не можна звинувачувати. Бо Реґулус, який посміхається — це щось інше. Його обличчя змінюється, розслабляється. Похмурість зникає, і здається, ніби хтось запалив у ньому світло. Джеймс клянеться, що його очі стали зеленішими, ідеальні зуби білішими, а кучері темнішими. Кути його обличчя загострилися, що не має сенсу, бо посмішка мала б тоді пом’якшитися, але це так, і Джеймсу хочеться поцілувати їх усі і подивитися, чи не поріжеться він об них. 

Коли Реґулус посміхається, на правому боці біля його рота з’являється невелика ямочка, і Джеймс заплатив би цілий статок, щоб її поцілувати.

— Ні. — каже Джеймс. — Моя улюблена пісня насправді не від ABBA.

— Зрада!! — каже Реґулус, в Джеймс дивиться на нього з роззявленим ротом. Реґулус Блек… жартує? Він може жартувати? З ним. Джеймс починає хвилюватися, що все це йому сниться. Реґулус відводить погляд. 

— Ні, — випалює Джеймс. — Не треба. Це було кумедно. Я просто… я не звик до цього. 

Реґулус знову дивиться на нього, але тепер він насупився. Що, чесно кажучи… Джеймсу теж подобається. Він думає, що йому просто подобається Реґулус. Усе в ньому.

— Не звик до чого?

— До тебе. До такого. — тихо каже Джеймс. — Мені подобається. 

Реґулус дістає сигарету і запалює її. Після великої затяжки, видихнувши дим він запитує: 

— Ну, так що? Улюблена пісня?

— The Sounds of SIlence. — відповідає Джеймс. Тепер настала черга Реґулуса витріщатися, і на його обличчі з’являється непідробне здивування. 

— Тобі подобаються Simon and Garfunkel? 

— Ти їх знаєш?

І Реґулус підповзає ближче до Джеймса. Просто рухає сідницями, тягнеться по плитці, щоб бути ближче до нього, коліна майже торкаються. Серце Джеймса калатає в грудях. Реґулус ніколи не робив цього раніше. Ніколи не присувався ближче. Не ініціював жодного контакту. Джеймс не проти бути тим, хто весь час ініціює, але він і гадки не мав, що час від часу бажав, аби Реґулус брав на себе цю роль, аж поки це не сталося. 

— Я їх обожнюю. — каже Реґулус. — Я просто не думав, що тобі вони подобаються. Вони не дуже веселі. 

Джеймс знизує плечима.

— Ну, тобто, я не став би вмикати їх на вечірці. Але їх приємно слухати. Щось у м’яких акордах гітари і голосах… Я не знаю. — каже Джеймс, відчуваючи безпричинну сором’язливість. 

Джеймс розуміє, що Simon and Garfunkel не в його стилі. Він має бути фанатом Queen, як Сіріус, або можливо, фанатом Fleetwood Mac чи The Beatles. Так, йому подобається дещо з їхньої музики. Але "The Sound of Silence" вражає його більше, ніж будь-що інше.

— Я радий, що вони тобі подобаються, — каже Джеймс Реґулусу. — Ми могли б.. ем. Послухати їх якось. Що тобі ще подобається? 

Реґулус виглядає розслабленим. Маленька посмішка повернулася, повисла на кутиках його губ. Сигарета звисає з його пальців. На ньому персні, всі срібні, і великий зелений джемпер. Джеймс хотів би обійняти його. Попросити сісти між його ніг і просто… курити. У вигині тіла Джеймса. Він, звісно, не просить. Але хоче. 

— Леонард Коен. — каже Реґулус. — Ти його знаєш?

— Не думаю, — відповідає Джеймс. — Як він звучить?

— Сумно. — знизує плечима Реґулус. — Послухай «Famous Blue Raincoat», якщо зможеш. 

— Це твоя улюблена? — він хитає головою, кучері розвиваються. 

— Моя улюблена… — він зупиняється. Дивиться на нього. — Неважливо. Так. Ця. 

Джеймс посміхається.

— Це не може бути гірше за ABBA. Обіцяю не сміятися з тебе.

Реґулус зітхає, підводить очі догори. Крапля капає йому на чоло. Джеймс теж піднімає очі. На його окуляри капає ще одна, і світ розпливається. Починається дощ, і, схоже, він буде сильним. 

Джеймс відчуває, як роздратування розповзається по його венах. Це що, жарт? Він хоче погрозити небу кулаком. Усе йшло так добре. Вони гарно проводили час, і Реґулус посміхався! Чому всесвіт так його ненавидить? Реґулус підводиться.

— Гаразд. Ну що ж.

Джеймс схоплюється на ноги, ледь не втрачаючи рівноваги. В останню мить він вирівнюється, якраз вчасно, щоб скинути руку і зупинити Реґулуса, який прямував до краю, де внизу чекає вікно.

— Зажди! — трохи захекано вигукує Джеймс.

Дощ посилюється. Його одяг починає провисати, а волосся прилипає до чола. Кучері Реґулуса теж обтяжуються. Але він зупиняється і повертає обличчя, шоб подивитися на Джеймса, попри те, що крапля дощу стікає по його носі.

Джеймсу шалено хочеться його поцілувати. Хіба це не було б чимось? Поцілунок під дощем. Трясця. Це як в одному з тих романтичних романів, які любить читати його мати.

— Яка твоя улюблена пісня, Реґулусе? — запитує Джеймс.

Він довго дивиться на Джеймса, вдивляючись у його обличчя. Якимось чином вони підходять один до одного ближче, аж поки Джеймс не бачить маленькі краплі води на віях Реґулуса. А Реґулус просто... дивиться. Він також проявляє у цьому сміливість. Проводить очима по рисах обличчя Джеймса. Джеймс не ворушиться, дозволяє Реґулусу робити те, що він хоче. 

Джеймс знає, що якби Реґулус доторкнувся до нього чи поцілував, він би просто дозволив йому. Насправді Джеймс хоче цього. 

Очі Реґулуса опускаються до рота Джеймса, і його серце завмирає. Потім ще раз. Але Реґулус знову піднімає очі, моргаючи. 

— Hymne à l'amour. — тихо відповідає він. Потім розвертається і, не озираючись, спускається у вікно. 

Джеймс залишається. Він залишається ще довго після того, як його одяг стає мокрим і прилипає до шкіри. Він залишається, навіть коли починає тремтіти. Він залишається, бо Реґулус Блек, вочевидь, розмовляє французькою, і він розмовляв з ним французькою. Ось що це було, так? Чи означає це, що улюблена пісня Реґулуса — французькою? Джеймс збирається це з’ясувати. Він також збирається вивчити французьку. Він вирішив. Бо коли Реґулус сказав ці слова, вони прозвучали так гарно, що зруйнували Джеймса і змусили його перебудуватись з нуля. 

Джеймс думає, сковзаючи з даху, залишаючи за собою всюди водяний слід, що йому потрібно припинити брехати самому собі. Він навіть не зачіпав тему Сіріуса з Реґулусом, і це не тому, що він забув. А тому, що Джеймсу надто подобається пізнавати Реґулуса. Чи робить це його поганим другом? Джеймс, чесно кажучи, не може сказати. 

Але він не може продовжувати приховувати це від Сіріуса, ні? Йому це… не подобається. Але що він скаже своєму другові? Що він зависає з його братом на даху, поки той курить, а Джеймс без упину теревенить про всяку дурню? Це просто здається… це ще недостатньо серйозне, чи не так?

Крім того, Сіріус ще не сказав йому, що саме його турбує. Тож це нормально, потребувати час. Це нормально — зачекати, перш ніж казати щось, що може призвести до великих змін. Джеймс вирішує, що дасть собі ще трохи часу. Принаймні, ще кілька ночей. Просто щоб побачити, чи дійсно щось відбувається. 

 

***

 

Реґулус не йде на дах у п’ятницю ввечері, тому що Джеймс сказав йому, що не зможе прийти, і він не бачить сенсу йти туди один. Більше не бачить. Натомість він залишається у своєму гуртожитку з Барті, Еваном, Доркас і Пандорою.

Вони обговорюють Гоґсмід, адже перший візит відбудеться наступного дня, але Реґулус не звертає на них уваги. Він на своєму ліжку, лежить горілиць і дивиться в стелю. Реґулусу хочеться посміхатися. 

Він, звісно, не робить це. Його друзі подумають, що у нього серцевий напад або щось подібне. Але він хоче. Він просто… він не може перестати думати про Джеймса. Яскраву посмішку Джеймса. Його гордий голос, коли він без жодного сорому оголосив, що йому подобається ABBA. Похитування плечима. Салазарів плащ на палиці, плечі Джеймса — це щось. 

А його улюблена пісня? Джеймс Поттер має приховані сторони. Реґулус спочатку був трохи наляканий, адже так легко було сказати собі, що його закоханість була несерйозною, коли він думав, що Джеймс не має особистості. А потім йому довелося взяти і стати таким… милим. Просто до біса чарівним. А ще він розумний. Може, не такий, як Реґулус, але все одно розумний. І він наполегливий, що Реґулус поважає. Він не зупинився, поки не опанував цей дурний кубик Рубіка.

Він також наполегливий щодо Реґулуса. Терплячий. І він слухає. Це так небезпечно, бо Реґулус поступово зісковзує. Він це відчуває. Він дозволяє собі потроху сповзати на даху. Назустріч Джеймсу. Розчинятись у чомусь, що мало б жахати його, але якщо Реґулус буде з собою чесним, — щорічний виняток, назвемо це так, — це викликає у нього зацікавленість. Реґулус хоче знати, що станеться, якщо він наважиться. 

Він хоче торкатися Джеймса. Реґулус хоче поцілувати його. Він хоче володіти ним. Усіма способами, якими можна володіти іншою людиною. Тому що Реґулус жадібний і егоїстичний, а Джеймс завжди віддає. Реґулус хоче забрати все. 

Він не розуміє, чому досі цього не зробив. Він думав про це. Під дощем, минулої ночі. Йому було цікаво, що сталося б, якби він поцілував Джеймса. 

Але ймовірність того, що Джеймс… що він не хоче того ж самого… це зруйнує Реґулуса. А він не може собі цього дозволити. Його не можна зломити, бо він сам має багато чого зруйнувати. Реґулус повинен залишатися жорстоким. Він повинен підточити свої грані, щоб коли прийде час, він міг лишити за собою кривавий слід. Єдине, що лякає Реґулуса найбільше, хоча він з усіх сил намагається ігнорувати це — те, що час рухається швидше, ніж йому хотілося б. 

До Великодня ще п’ять місяців. Це все, що у нього залишилося. П’ять місяців, а потім він влаштує пекло. 

— Що з тобою, бляха, відбувається? — запитує Барті, стоячи на ліжку Реґулуса, дивлячись на нього зверху вниз. 

Реґулус кліпає, шокований, побачивши Барті. Він у своїй піжамі, джоггери і біла футболка, і дивиться на Реґулуса з допитливістю. Коли він встиг залізти на ліжко?

— Відчепися. — каже Реґулус. 

Доркас теж залазить на ліжко. Вона сідає біля Реґулуса, досить близько, щоб доторкнутися.

— Ні. Барті правий. Ти весь тиждень поводишся дивно. Щось сталося? 

Пандора стоїть позаду Доркас, дивлячись на Реґулуса через її голову. Сьогодні вона в капелюсі, бо, мабуть, деякі з її ідей улітають в різні боки. Зараз він трохи криво сидить, і коли вона нахиляє голову, Реґулусу здається, що капелюх зараз впаде.

— Нічого. — каже він. — Барті, забери ноги з мого ліжка. 

Він закочує очі, але зістрибує і приземляється поруч з Еваном. Чудово. Всі його друзі тепер стоять навколо нього. Реґулус зітхає, підводиться на ліктях.

— Вам що, більше нема чим зайнятися?

— Ні, — мило відповідає Пандора. — Я саме там, де хочу бути.

Доркас посміхається. Еван піднімає підборіддя до Реґулуса.

— Ти впевнений, що ти… ну. Нічого не хочеш нам розповісти? 

Реґулус піднімає брови. Він обводить поглядом своїх друзів. Людей, які йому небайдужі. Чотирьох, які пережили холод, кістки та біль. У всякому разі, в певному сенсі. Бо Реґулус не впевнений, що любить їх; він не впевнений, що може любити щось або когось. Але на що б він не був здатен, ці четверо — це все для нього.

І все ж Реґулус їм не довіряє. Не може їм довіряти. Не з такою таємницею. Не з Джеймсом. Тому що Джеймс належить йому, і тільки йому, і ночі крадуть у них час, який спливає. Реґулус на цокаючому годиннику, і кожен день наближає його до точки неповернення. Він не хоче нічого видавати. Навіть прошепотіти про це. Це його, і це Джеймса, і Реґулус збереже це до останньої секунди. 

Він егоїстичний і власницький, але він скажений і заплутаний, і він хлопчик, якому довелося занадто швидко стати чоловіком, тому що наближається війна, і він збирається біти на полі бою. На передовій. Здіймати пекло. 

Тож… Засудіть його за те, що він хоче тримати те єдине, що в нього є, не темне, не спотворене і не скривавлене, подалі від усіх інших.

— Ні. 

Вони знизують плечима, обмінюючись поглядами. Визнають поразку.

— Гаразд. — каже Еван. Він тягне Барті за руку і вони повертаються до його ліжка. Лягають разом на ньому, сплутавши кінцівки. Реґулус дивується, але не питає. Ні Доркас, ні Пандора оком не моргнули.

— Ти підеш завтра до Гоґсміду? — запитує його Пандора.

— Ні. Я зайнятий. — відповідає Реґулус. — У мене зустріч зі Слизорогом. 

Він бреше, але його друзі в ньому не сумніваються. Що ж. Це не така й вже велика брехня. Зрештою, він поговорить зі Слизорогом, але спершу йому треба продовжити досліджувати Редла самостійно. Найкраще знати, які у нього сліпі зони, перш ніж звертатися до Слизорога. Отже.

Реґулус не любить брехати, і робить це дуже рідко тільки в разі потреби. В ці дні ця необхідність виникає набагато частіше, ніж йому хотілося б, але він нічого не може з цим вдіяти. Його друзі не повинні знати про його дослідження. Це означало б розповісти їм про його плани помсти. Про жертви, на які він збирається піти. 

Пандора розповість комусь, тому що вона захоче зупинити його і захистити, і вона вважатиме, що це єдиний спосіб. Еван і Барті запропонують допомогу, яку Реґулус теж не може прийняти. Занадто небезпечно. Реґулус вже підозрює, що Еван може стати проблемою, адже його батько — клятий Смертежер. Тож йому не потрібно підливати масла у вогонь. А Доркас? Доркас знайде всі причини, чому це погана ідея. Вона спробує його переконати. І Реґулусу доведеться розбити їй серце, а він цього не хоче. Він не хоче завдавати болю Доркас. 

Реґулус знає, що коли прийде час захищати своїх друзів, йому доведеться все ретельно спланувати. Він не має жодного уявлення, як він це зробить, але він це зробить. 

— Тобі щось потрібно в селищі? — запитує Доркас. 

— Ти йдеш? — запитує Барті зі свого місця на підлозі біля ліжка Евана. — Ти ж казала, що не підеш? 

— Я казала що не піду з тобою і Еваном. — каже Доркас з блиском в очах.

А. Реґулус знає. 

— А з ким же ти тоді йдеш? — запитує Еван, злегка ображено. — Ми твої єдині друзі.

— Це трохи грубо. — м’яко каже Пандора.

— Це не робить це менш правдивим. — каже Барті, стаючи на бік Евана. 

Доркас зітхає. Встає посеред кімнати і відкидає плечі назад. Реґулус відразу підхоплюється з ліжка, бо якщо Доркас збирається зробити те, що він думає, він готовий захистити її, якщо Еван чи Барті поведуться як ідіоти. Що, чесно кажучи, вони можуть зробити. Просто тому, що Реґулус не впевнений, що їм ще комфортно з власною сексуальністю. Реґулус без вагань завдасть болю будь-кому з них, якщо вони хоча б подивляться на Доркас не так.

— Я з деким зустрічаюся, — каже Доркас. — І я іду з нею до Гоґсміду.

Реґулус здивовано дивиться на Барті, коли той посміхається, в його очах з’являється обізнаний блиск, ніби він анітрохи не шокований цією новиною. Еван посміхається Доркас і підморгує їй. Пандора голосно верещить і кидається до Доркас, щоб обійняти її.

— У тебе є дівчина? І я не знала? Доркас! Справді! Це дивовижно. Як її звати?

Пандора так схвильована, що її слова вириваються разом в одному незрозумілому пориві, але вони всі звикли до неї, тож вони все одно мають сенс. Доркас червоніє.

— А, ну що ж. Вам не дозволено судити.

Еван насміхається, але на його губах з’являється грайлива посмішка. 

— Було б трохи лицемірно з мого боку судити чийсь вибір партнера.

Барті обертається, широко розплющивши очі.

— Агов. Що це має означати? 

— О. — виривається з Реґулуса, перш ніж він встигає зупинитися. Еван і Барті завмирають. Вони повільно повертаються, ніби бояться. І Реґулус це ненавидить. Він ненавидить те, що зробило його таким. Настільки їдким, що його найближчі друзі помітно стомилися від нього. 

А дарма. Бо Барті знає. Заради Мерліна, Барті знає. І все ж він трохи обережний, ніби не впевнений, що скаже Реґулус. 

Реґулус ненавидить свого брата. Він ненавидить його, бо той пішов однієї ночі, і Реґулус закрижанів, і все, що робило його напівпристойним, витекло з нього крізь тріщини. Порожнім, за винятком тієї крихти, яка вижила і чіпляється за його друзів. Цих чотирьох людей. А Реґулус стоїть тут, у цій кімнаті, в оточені своїх людей, і нагадує про холод. Клітку з кісток. Холод, біль і кров. Лють, біль і помсту. 

Це все, що він є.

Це все, чим він може бути.

Це все, що бачать його друзі. 

І все ж, бувають моменти на даху, коли Джеймс дивиться на нього, Реґулус клянеться, що відчуває цівку тепла. Вона така легка, що її ледве видно, але Реґулус хоче вірити, що вона існує. І він тримається за неї, і робить все можливе, щоб зняти маску з обличчя. 

— Бляха, нарешті цей час настав. Чесне слово. — каже Реґулус, а потім напівпосміхається і киває друзям.

— Він щойно…? — Еван витріщається на Реґулуса з роззявленим ротом.

— Так. — відповідає Барті. Зараз він сяє, дивлячись на Реґулуса так, як колись, коли їм було по 11 років, і він все ще думав, що життя може мати щось хороше для них в запасі. — Реґулус Блек щойно посміхнувся, пані та панове. Нам слід готуватися до апокаліпсису. 

Хтось голосно чхає, і це руйнує чарівність моменту. Реґулус піднімає очі, і Пандора чомусь плаче. Барті сміється, а потім Еван теж хихикає. Це настільки абсурдно, що Реґулус змушений зітхнути.

— Я оточений ідіотами. — бурмоче він, але йому радісно, і він пишається собою. 

— Хай там як! — кричить Доркас. — Повертаємося до моїх новин? Гаразд? 

Реґулус знову напружуються, адже це одна справа, коли вони всі приймають один одного. Зовсім інша — коли група Слизеринців не проти того, що один з них зустрічається з Ґрифіндорцем. Барті й Еван виглядають розслабленими, зацікавленими. Пандора все ще тихо плаче.

— Я зустрічаюся з Марлін МакКіннон. — оголошує Доркас. — І перш ніж у вас з’являться якісь дурні ідеї, пам’ятайте, що вона до біса добре махає битою, зрозуміло?

— Як тобі це вдалося? — запитав Барті. — Вона курить.

Еван б’є його по голові, і Барті здригається, а потім знизує плечима.

— Що? Це правда. 

Еван закочує очі.

— Обережніше, Кравч.

Реґулус дивиться на друзів, потім потирає пальцями скроні.

— Те, що ми знаємо, що ви двоє тепер разом, не означає, що ви можете робити… це. Не робіть цього. Тримайте це в таємниці.

Барті обертається до Реґулуса і ворушить бровами.

— Заздриш, Блек? Може, ти засмучений, що проґавив усю цю красу? — він показує жестом на себе, самовдоволено посміхаючись. 

Реґулус дивиться на Евана, повністю ігноруючи Барті.

— Гадаю, його треба приструнити. 

— Знаєш, що? Ти абсолютно правий. — Еван сповзає з ліжка і прямує до Реґулуса, вираз наміру на його обличчі настільки переконливий, що змушує Барті у відповідь кинутися за своїм хлопцем(?). — Зачекай. Чекай, чекай. Гаразд, гаразд! — Барті хапає Евана за сорочку ззаду і знову тягне на ліжко. 

— Не смішно. — бурчить Барті, знову сідає на підлогу, і бере руку Евана так, щоб вона лежала на його голові. Еван посміхається.

— Трохи смішно. — каже Доркас, сяючи. Пандора голосно зітхає.

— Це так дивовижно. Якраз вчасно любов знайшла цю групу.

— Принаймні, половину групи, — каже Еван, переводячи погляд з Пандори на Реґулуса. — Чи…?

Пандора хитає головою.

— Ти знаєш, що я ще не зустріла свою людину. Він чекає на мене в лісі. 

Реґулус щосили намагається не застогнати. На четвертому курсі Пандора побачила сон про чоловіка з довгим світлим волоссям, який танцював на лісовій галявині, і відтоді вона відмовляється дивитися на когось іншого. Вона каже, що це її людина, і вона не хоче чути іншого. 

— Салазарові шкарпетки, Пандоро, — каже Доркас. — Ти ж не чекаєш того таємничого чоловіка зі сну?

— Звісно, чекаю. — просто відповідає вона. — А як щодо твоєї людини, Реґ?

Три голови повертаються і дивляться на нього з такою синхронною точністю, що стає трохи лячно. Легені Реґулуса витискають з нього повітря, але він пручається. Його секрет. Його. Його і Джеймса. 

— Запитай мою матір. — каже він, знизуючи плечима. — Не те щоб я міг вибирати, на кому одружуватися абощо.

— Це до біса прикро. — каже Еван, виглядаючи щиро засмученим. Доркас підозріло дивиться на нього, але Реґулус вирішує це проігнорувати. Барті гарчить.

— Це лайно собаче. Ти не мусиш одружуватися з тим, ким вона скаже. 

Реґулус знизує плечима. Тримає маску на місці. Щільно приховує все, що вирує всередині нього, приливну хвилю моментів на даху, яка загрожує потопити його. Його горло напружене, як гітарна струна, але йому все одно вдається звучати знуджено, коли він каже:

— Не те щоб мене це дуже хвилювало. 

 

***

 

— Ти не бачив Мапу? — запитує Джеймс у Ремуса. — Я залишив її тут минулої ночі. 

Через двері до ванної кімнати вони чують, як Сіріус приймає душ. Він співає, — “London’s Burning” гурту «The Clash», яка тепер одна з його нових одержимостей, — а це означає, що він у гарному настрої. Це також означає, що всі кімната наповниться парою, щойно він відчинить двері, бо Сіріус приймає душ буквально у вулканічній лаві. Він бере високу ноту, і Пітер хихикає. 

Джеймс ніжно посміхається.

— Чому він такий щасливий? 

Піт знизує плечима.

— Без поняття. Він увесь вечір був у бібліотеці з Муні. 

Джеймс роззявив рота на Ремуса, який знизав плечима.

— Працювали над патронусами. Сіріус викликав напівтілесний. Ось чому. — він нахиляє голову в бік ванної кімнати якраз вчасно для ще однієї високої ноти.

Вони всі посміхаються один одному. Щасливий Гультяй — це добре.

Пітер піднімає дві сорочки і звертається до Джеймса.

— Яку з них?

— Цю. — відповідає Джеймс. Він повертається до копання в абсолютному безладі, що панує на його стороні кімнати, повністю злившись з безладом Сіріусової сторони. Якби не ліжка, їх було б неможливо розрізнити. 

— Я не можу знайти Мапу!

Ремус позіхає, підводить голову з ліжка.

— Навіщо тобі Мапа? Ми йдемо до Гоґсміду.

— Я, може, і не піду, — недбало каже Джеймс. — Треба перевірити дещо на Мапі. Та де ж вона?! О!

Він витягує її з-під одягу, скинутого на купу, бо мусив роздягатися в темряві, щоб не розбудити друзів. Минулої ночі він пізно пішов за сигаретами, тому й сказав Реґулусу, що не прийде на дах. Джеймс помітив на Мапі (яку, так, він перевіряв, тому що він на такому рівні одержимості, що шукає ім’я на пергаменті буквально без жодної причини), що Реґулус вирішив не йти, замість того щоб піти одному. Від цього у Джеймса всередині все розпливлося. 

— Ти не можеш цього зробити, — каже Пітер, раптом ставши серйозним. — Тобі треба йти в селище.

Джеймс дивиться на нього, хмуриться.

— Це ж не така вже й велика справа, правда? Ти все одно підеш з Олів. 

— Але ж ти обіцяв Лілі. — каже Пітер. Ремус киває, підводячись з ліжка і порпаючись у своїх валізах. 

— Так. Ти обіцяв їх випити в «Трьох мітлах», друже. Не можеш же ти її просто залишити. 

Джеймс блідне. От лайно. Він забув про це. Зовсім. Він не здивований, бо його дуже добре відволікали. Він не пропускав тренування команди, бо квідич — це святе, і він все ще дуже хоче виграти Кубок. Він зробив приблизно половину домашнього завдання. Іншу половину він списав у Ремуса.

Це все. 

Решта його мозкової енергії була присвячена лише Реґулусу і тільки Реґулусу. У його свідомості по колу прокручуються ночі, коли вони зустрічаються на даху, аж поки Джеймсу не настає час підійматися у соварню і повторити все спочатку. 

Це все, про що він може думати. Реґулус. Чудовий голос Реґулуса. Його пальці в перснях. Те, як його волосся кучерявиться над вухами. Прямий схил його носа. Форма його губ. Ґодрик, змилуйся над ним, Джеймс провів непомірно багато часу, думаючи про форму губ Реґулуса. Він одержимий ними. Він одержимий Реґулусом взагалі. 

— Що… тобто… — намагається пояснити Джеймс. — Я куплю їй стільки випивки, скільки вона захоче, але це не побачення. Це ж не… вона ж не чекає на побачення, так?

— Ні. — відповідає Ремус. — Можу підтвердити. Це не побачення. 

Джеймс зітхає з полегшенням.

— Ну що ж. Давай я дам тобі грошей, і ти купиш Лілі стільки випивки, скільки вона захоче? — щойно він це промовив, Джеймс зрозумів, що це досить паскудний вчинок. 

І справа не в тому, що він проти того, щоб проводити час з Лілі в Гоґсміді. Джеймсу подобається Лілі. Вона весела і розумна, і вона допомогла йому з тим кубиком Рубіка. Просто Джеймс не знає, чи збирається Реґулус до Гоґсміду, і якщо збирається, то він радше просто витріщатиметься на нього. А якщо ні, то Джеймс теж хотів би залишитися в Замку.

Минулої ночі він не бачив його, бо Джеймс мав піти купити сигарет, і це була єдина ніч, коли він зміг вислизнути. Його друзі ще нічого не запідозрили, але це станеться. Джеймс знає, що останні кілька днів йому щастило.

Пітер відволікся, бо у нього щось сталося з Олів. Ремус і Сіріус були зайняті, бо їм обом не вдається викликати патронус, тож вільну хвилину вони тренуються, намагаючись викликати повністю тілесного патронуса до Гелловіну, який вже не за горами. Якщо минулого вечора Сіріусу вдалося зробити напівтілесний, то цей особливий спосіб відволікання уваги дуже скоро закінчиться, і Сіріус зверне увагу на дивну поведінку Джеймса. 

— Гаразд. — каже він, визнаючи поразку. У його інтересах провести день у Гоґсміді з друзями, щоб у них не виникло підозр щодо нього. — Значить, Гоґсмід. 

 

***

 

Вони вирішують йти разом, усі. Серед них, на приємний подив Джеймса, є Доркас Медовз. Джеймс не міг не помітити, що Доркас дружить з Реґулусом, і він не проти витягнути з неї інформацію, якщо трапиться нагода. А саме, чи подобаються Реґулусові хлопці зі смаглявою шкірою, скуйовдженим волоссям і в окулярах. Джеймс сподівається, що так, бо тримати руки при собі стає все важче і важче. 

Сьогодні прохолодний осінній день, кінець жовтня швидко до них наближається. Сильний вітер здуває помаранчеве листя, що почало опадати обабіч дороги до Гоґсміду, і кілька людей у місті, мабуть, уже запалили каміни, бо в повітрі витає запах горілої деревини. 

Джеймс не дуже любить цю пору року. Він віддає перевагу Різдву, снігу та справжньому холоду. Цей перехідний період дратує, але Ремус любить Гелловін, тож Джеймс намагається не скаржитися. Якщо подумати, то наступні два тижні для Джеймса будуть насиченими: повня, а потім традиційна вечірка на Гелловін. Їм потрібно негайно почати її планувати.

Пітер і Олів йдуть попереду, жваво розмовляючи про Ґодрик зна що. Олів також ще та зануда з гербалогії, але Джеймс чув слова «електрика» та «актори», тож він думає, що Олів розповідає Пітеру про розваги маґлів. Олів — напівкровка. Її батько — маґл. 

Сіріус, Ремус і Джеймс йдуть разом. Друзі ділять між собою сигарету і обговорюють майбутній Чемпіонат світу з Квідичу. Ремус не надто захоплюється квідичем, але ділиться думками про гравців, які, на його думку, гарно виглядають. Це бісить Джеймса і безмежно веселить Сіріуса.

Дівчата прикривають тил. Мері, Лілі, Марлін і Доркас. Марлін і Доркас йдуть трохи ближче одна до одної і посередині, тож Лілі і Мері йдуть по боках. Джеймс впізнає цю формацію, бо вони з Пітером робили так само кілька разів на п’ятому курсі, коли Ремус і Том хотіли разом піти до Гоґсміду, не привертаючи уваги. 

Коли вони прибувають до селища, Сіріус оголошує, що йому треба до «Медових руць». Ремус одразу ж зголошується піти з ним. Пітер веде Олів до невеличкої пекарні, що неподалік, — не до мадам Падіфут, як радив Джеймс, — і каже, що вони приєднаються до них у пабі пізніше. 

— Мені треба купити шкільне приладдя, — дещо сором’язливо каже Доркас. Вона дивиться на Марлін з обожнюванням і нерішучістю, ніби Доркас не на сто відсотків впевнена, як з нею поводитися. Джеймс співчуває, бо відчуває те саме з Реґулусом. — Але я можу піти сама і наздогнати тебе пізніше?

— Я піду з тобою, — каже Марлін. — Дівчата можуть…

— Ні. — одразу ж заперечує Мері. — Ми підемо разом. Я буду вашим прикриттям. Ходімо.

— Лілі? — запитує Марлін. 

Лілі вагається. Мері пильно дивиться на Джеймса, і він розуміє натяк. Чим швидше він виконає обіцянку, тим краще. А Доркас і Марлін не потребують двох супроводжуючих. До того ж, вітер посилюється, і незабаром усі шукатимуть прихистку в «Трьох мітлах», тож розумно з їхнього боку заздалегідь зайняти столик.

— Здається, я винен Лілі випивку. — каже Джеймс з легкою посмішкою. — Ходімо до «Мітел». Ми займемо великий столик, коли всі почнуть збиратися. 

Лілі променіє.

— Чудово. Так. — вона повертається до своїх друзів і махає рукою. — Скоро побачимося. 

Вони йдуть пліч-о-пліч. Волосся Лілі зібране в пучок, кілька пасом обвівають її обличчя вітром. Вона кутається в затишний джемпер, який виглядає досить м’яким, що в нього можна завернути немовля. Джеймс думає про Реґулуса і його зелений джемпер. Він темний, не яскраво-зелений. Реґулус завжди одягається в темні кольори, і Джеймс вважає, що це чудово, бо вони підкреслюють його очі. Крім того, Реґулус досить блідий, тому темні кольори йому більше пасують. Джеймс ніколи в житті не думав так багато про вибір одягу, але коли справа доходить до Реґулуса, він виявляє, що у нього з’являється безліч нових ідей. Це захоплююче. 

Він штовхає двері до пабу і махає Лілі, щоб вона заходила. Вона, посміхаючись, проходить повз нього і вітається з Розмертою. Вони знаходять кабінку і замовляють два маслопива, а потім прослизають всередину і сідають віч-на-віч. 

Паб ще не дуже заповнений, тож рівень шуму можна стерпіти. Чути гомін розмов, дзенькіт келихів, які подають або забирають, і час від часу скрегіт табурета об дерев’яну підлогу. Великий камін на дальній стіні час від часу потріскує, відкидаючи тепле помаранчеве світло на відвідувачів і порожні столики. Палаючі дрова змішуються з виразним запахом пива.

— Ти навчився складати кубик Рубіка? — запитує його Лілі. 

Джеймс робить ковток свого сливового пива і посміхається їй у відповідь. 

— Навчився!

Він так пишається собою за це, адже це було нелегко. Він ніби хоче похвалитися їй тим, що навчився розв’язувати головоломку на даху в темряві, але не може. Ці моменти дорогоцінні для нього, і він не хоче ділитися ними ні з ким іншим. Дах соварні став для них своєрідним святилищем. Джеймс не має сумнівів, що якби він спробував поговорити з Реґулусом в іншому місці, його зустріли б кінцем палички і погрожували випотрошити. 

— Ти розповіси мені, як ти про нього дізнався? 

Він хитає головою, все ще посміхаючись. 

— Ні, не думаю, що розповім. 

Лілі хихикає. Робить ковток. На мить вона виглядає задумливою, ніби зважує якісь варіанти в голові. Джеймс чекає. Він нікуди не поспішає і радий дозволити їй вести розмову, бо все, про що Джеймс хоче поговорити — це Реґулус, а він не може, тож безпечніше не дозволяти йому вести розмову.

— Ти не дуже обачний, Джеймсе. Знаєш, чому? Це ті, закоханості в кого ти хотів позбавитися. Чи не так?

Джеймс зітхає, кладе руки на стіл і поглядає на Лілі.

— Лілі, я так ефектно провалився у спробі позбутися її, що ти навіть не уявляєш. 

Це нормально, думає він. Адже він уже казав їй, що закохався і хотів цього позбутися, тож насправді в цьому немає нічого нового. І це допомагає йому почухати його сверблячку. Дозволяє йому відчути, що він розповідає комусь, але насправді не розповідає. 

Її очі розширюються, і вона теж нахиляється вперед. 

— Але ти казав, що ти не подобаєшся їм? Це змінилося?

— Я не впевнений. — чесно відповідає їй Джеймс. — Ми… гм… проводимо час разом. Але це все дуже платонічно. Я не можу сказати, чи подобаюся я цій людині. Іноді мені здається, що так, але я не впевнений.

— Ти фліртуєш з ними? — м’яко запитує його Лілі. Вона стискає своє маслопиво, ніби боїться, що воно втече, кісточки пальців трохи біліші, ніж решта руки. 

— Я намагаюся, але не думаю, що в мене це добре виходить. — жартує Джеймс. — Нічого страшного. Мені подобається проводити з ними час. Ми просто балакаємо про всяку всячину та збираємо кубик Рубіка. Це приємно.

Лілі схиляє голову набік, трохи хмуриться, зморщуючи чоло.

— Але хіба ти не хочеш більшого? 

— Що ти маєш на увазі? 

— Ну, я думаю, якби це була я, я б хотіла більшого. Всього цього. Поцілунків і дотиків, розумієш? — Лілі запекло червоніє, і Джеймс думає, що це чарівно. Він посміхається їй.

— Так. Тобто, я хочу цього. Я просто не знаю, чи він цього хоче. — Джеймс розуміє, що обмовився, як тільки сказав це, але не може взяти свої слова назад. Чорт. Лілі, вочевидь, збирається його викрити, бо єдиний «він» у всьому Гоґвортсі — Реґулус Блек. Джеймс намагається змусити себе дихати. — Я… я маю на увазі, це ж не… 

— Не панікуй. — каже Лілі, тягнучись до його руки. Вона бере її і злегка стискає. — Я вже знала, що це хлопець. Я нікому не казала і не збираюся. Це твоя справа. Ти можеш мені довіряти, Джеймсе. 

Рот Джеймса відкривається. Він ковтає, змушуючи своє серце сповзти назад і стати на місце. Він киває, робить ще один вдих.

— Як?

— Ти сказав, що це «він» ще тоді у бібліотеці. — знизує плечима Лілі. Її рука все ще ніжно накриває його, і Джеймсу подобається її тепло. Воно допомагає йому залишатися на землі, бо, чесно кажучи? На мить перед його очима промайнуло його життя.

— Я нікому не розповідав, — шепоче Джеймс. — Не тому, що… мені соромно. Але я не знаю, чи він… Я навіть не знаю, чи йому подобаються хлопці. 

Брови Лілі злітають вгору.

— А. Розумію. — вона прикушує губу. — Чому б тобі просто не запитати його? 

Щось в Лілі є. У тому, як м’якшає її обличчя, коли вона дивиться на Джеймса. Її рот, у майже постійній, ніжній посмішці. Світло пабу, що падає на її волосся, яскраве, як ревучий вогонь. Лілі змушує його відчувати себе в безпеці. Ніби з ним буде все гаразд, не зважаючи ні на що. Ніби він не мусить мати відповіді на все. Тож Джеймс зізнається в цьому. Страсі, який він носив у собі. 

— Що, якщо він скаже «ні»?

Це ж так просто, чи не так? Джеймс не може спитати Реґулуса, бо якщо він це зробить, то не зможе прикидатися, що робить це лише заради Сіріуса. Що, будьмо чесними, Джеймс знав від самого початку. Легше казати собі, що він лише хоче возз'єднати братів. Відсунути свої плани на задвірки і вдавати, що нічого не відбувається.

Якщо Джеймс запитає Реґулуса, а Реґулус скаже «ні», Джеймс не знає, чи вистачить йому духу продовжувати спілкуватися з ним. Буде надто боляче знати, що він ніколи не зможе доторкнутися до нього. А якщо він скаже «так»? Якщо Реґулус підтвердить, Джеймс буде приречений. Безповоротно. Він не знатиме спокою, поки Реґулус не дасть йому шанс.

— Краще знати, Джеймсе. — каже йому Лілі. — Завжди краще знати. 

Її голос звучить сумно, і це змушує Джеймса підняти очі й по-справжньому, щиро подивитися на Лілі. Навколо рота видніється напруження. Їй добре вдається це приховати, але Джеймс дивиться, і він може сказати, що щось не так.

— З тобою все гаразд, Лілі? — запитує Джеймс. 

І Лілі відсахується, майже силоміць висмикуючи свою руку назад. Це така різка зміна порівнюючи з тим, що було хвилину тому, що Джеймса аж пересмикує.

— Зі мною все гаразд, Джеймсе. А чому не повинно бути? 

Джеймс розгублений. Він абсолютно розгублений. Якимось чином він образив Лілі, але не має жодного уявлення про те, що він зробив.

— Вибач? Я просто… я не знаю. У тебе був такий сумний голос. Не хотів тебе засмучувати. Що б це не було, ти можеш мені розповісти. — каже Джеймс, намагаючись з усіх сил виправити те, що він зруйнував. — Ти була такою доброю до мене і так мені допомогла. Якщо я можу чимось віддячити, я б хотів це зробити.

Лілі хитає головою, зітхає. На мить заплющує очі, а коли відкриває їх, знову нахиляється вперед.

— Все гаразд, Джеймсе. Але дякую тобі. 

Після цього їхня розмова дещо затихає. Лілі більше не питає і не коментує таємничу закоханість Джеймса, і Джеймс теж про неї не згадує. Вони обговорюють своє завдання з Чарів, і настає полегшення, коли заходять Марлін, Мері та Доркас і приєднуються до них у кабінці. 

Сіріус і Ремус приєднуються через кілька хвилин, Сіріус потирає руки, скаржачись на вітер. Ремус закочує очі, знімає шарф і закутує ним Сіріуса. Вони сідають поруч з Лілі, а Мері, Доркас і Марлін сідають на бік Джеймса. 

Розмерта кружляє над їхнім столом, озирається і клацає язиком.

— Ти виглядаєш трохи змерзлим, любий, — каже вона Сіріусу. — Глінтвейну?

— Ти знаєш шлях до серця чоловіка, Розі. — каже Сіріус, усміхаючись дивлячись на неї. 

Розмерта обм’якає. Ремус знову закочує очі. 

— Маслопиво. — каже він. — Будь ласка.

І Джеймсу стає зрозуміло, що це була запізніла фраза. 

Джеймсу хочеться сміятися, бо Ремус, ревнуючий до Розмерти - це справді смішно. Він точно знає, що Сіріус фліртує з нею лише тому, що вона дозволяла йому пити алкоголь ще задовго до того, як він став достатньо дорослим, щоб робити це легально. І все ж. Джеймс припускає, що його б теж дратувало, якби Реґулус ходив і підморгував власникам пабів. 

Він замовляє глінтвейн, як Сіріус, бо ніколи його не пив і йому цікаво, а потім крадькома оглядає паб, поки дівчата роблять замовлення. Він помічає Кравча і Розьє біля барної стійки, але Реґулуса з ними немає. Пандори теж тут немає, наскільки Джеймс може судити, тож вони можуть бути десь в іншому місці. Це всі друзі Реґулуса, думає Джеймс. Він вже деякий час спостерігає за його ім’ям на карті, і щоразу, коли Реґулус з іншими людьми, це один з цих чотирьох, або будь-яка їхня комбінація. 

— Я не знала, що в «Трьох мітлах» є обслуговування столів. — коментує Доркас, коли Розмерта відходить. Марлін пирхає.

— У них немає. Можеш подякувати отій шльондрі, що сидить ось тут. — вона нахиляє голову в бік Сіріуса і віддає йому невеличку честь. Доркас з жахом дивиться на Марлін, але Сіріус лише хихикає.

— Облиш, МакКіннон. Не моя вина, що Розмерті не подобаються дівчата.

Марлін надувається. 

— Не тикай мені в обличчя моєю невдачею.

— Я тицьну в… — Ремус ляскає долонею по роті Сіріуса.

— Ні. — каже Ремус. — Ти не будеш поводитися непристойно перед ввічливою компанією. 

Сіріус ворушить бровами, а потім лиже долоню Ремуса. Джеймс знає, бо це Сіріус, і в них одна клітина мозку. Це те, що зробив би Джеймс. Шокуюче, а може, й не дуже, але Ремус не відпускає. Брови Сіріуса насуплюються, і тепер Джеймс бачить, що він дується під рукою Ремуса.

Доркас спостерігає за ними широко розплющеними очима, злегка відкривши рота. Лілі хитає головою, але її розважають ці витівки. Мері закочує очі.

— Чесно кажучи, вам обом, — каже вона, показуючи пальцем на Ремуса, а потім на Сіріуса. — Потрібна професійна допомога. 

Ремус відпускає Сіріуса, який одразу ж хмуриться на нього, і це так нагадує Джеймсу Реґулуса, що йому на мить стає погано. Ремус витирає руку об джинси Сіріуса.

— Це не круто, Ремусе. — каже Сіріус. — Ти виставляєш мене на посміховисько перед дівчатами.

— Ти й сам непогано з цим пораєшся. — відказує Ремус. 

Сіріус притискає руки до грудей, імітуючи біль, голосно задихаючись.

— Ауч! 

Доркас хихикає, і вони обидва дивляться на неї.

— Вибачте. — каже Доркас, але вона все ще сміється. На повну силу регоче. Марлін спостерігає за нею, і її очі блищать чимось таким, чого Джеймс ніколи раніше не бачив у Марлін. Йому це подобається. Він радий за неї. Доркас усе ще сміється.

Сіріус пихкає, наче ображений, хоча Джеймс знає, що це не так. Ремус червоніє. 

— О, Салазарів плащ на палиці, — каже Доркас, витираючи сльозу зі щоки. — Я просто не очікувала цього. 

— Що саме? — запитує Мері, щиро цікавлячись. 

— Плащ на палиці? — Лілі бурмоче собі під ніс. — Ніколи не чула цього раніше. 

— Драматизм? Люпин, який ніжно підколює Блека? Це так смішно. — каже Доркас, трохи соромлячись своєї реакції.

— Я не драматизую. — каже Сіріус, ставлячи лікті на стіл. Шарф Ремуса виглядає трохи безглуздо з рештою Сіріусового вбрання, але він не звертається звертати на це увагу. Марлін насміхається. 

— Так, звісно.

— Ага, авжеж. — додає Лілі. І Мері теж.

— Джеймсе! — каже Сіріус.

— Найменш драматична людина, яку я коли-небудь зустрічав. — без вагань відповідає Джеймс. І з ідеальною вимовою. Його голос не здригається. Анітрохи. 

За столом лунають вигуки «Та ну!», але Сіріус відкидається на спинку крісла, наче йому байдуже, і посміхається. 

— Думка Джеймса — єдина, що має значення, — каже він недбало. — Отже, справу закрито.

Доркас дивиться на Марлін. 

— Вони завжди такі?

Марлін хитає головою.

— Ні. Зазвичай вони гірші. 

— До цього звикаєш. — каже Ремус з виглядом людини, яка роками терпіла тортури. 

Лілі торкається плеча Сіріуса.

— Вибач, я швиденько. — каже вона. І на подив Джеймса, Сіріус, здається, точно знає, що має на увазі Лілі, бо він нахиляється вперед, залишаючи шлях відкритим для Лілі, щоб легенько ляснути Ремуса по голові. — Навіть не прикидайся, що ти не гірший за них обох разом узятих.

Джеймс відкриває рота, дивлячись на Лілі із захопленим шоком. Сіріус сідає, закидає голову назад і сміється. Це голосно, і це один з найулюбленіших звуків Джеймса у світі. Судячи з виразу обличчя Ремуса, він поділяє його почуття. 

Коли Сіріус оговтується, він повертається до Лілі і дає їй п’ять.

— Так його, Руда! Ось про це я й кажу!

— Я не зробив нічого такого, щоб заслужити на такий напад на мою особистість. — скаржиться Ремус, хоча він теж посміхається. 

Приходить Розмерта з напоями, і вони розмовляють, сміються і жартують решту дня в пабі. Джеймс час від часу задається питанням, що було б, якби Реґулус міг бути з ним, як Доркас з Марлін. Він знає, що цього ніколи не станеться, тому що Реґулус не схожий на людину, якій подобається сидіти в переповненій кабінці. Але це приємна думка. Вона зігріває груди Джеймса і змушує його посміхатися у свій напій.

Можливо, колись, думає він.

У них є весь час у світі.

Колись.

Notes:

Від авторки:

Невелика вставка моментів на даху, тому що я вірю в те, що люди повинні трохи пізнати один одного, перш ніж вони дійсно відкриються… але це означає, що перший поцілунок вже близько :)

Chapter 15: Спалах Ревнощів

Notes:

Від авторки:
Привіт!

Попередження до розділу:
Внутрішня ґомофобія
Куріння
Розпивання алкоголю неповнолітніми
Незначне насильство
Згадки насильства та кровотечі у минулому (ситуація зі Снейпом)
Згадки жорстокого поводження з дітьми у минулому

Думаю, це всі з попереджень!

Інтерлюдія: ПОВ Сіріуса

 

Сіріус трохи напідпитку, але йому тепло і він щасливий. Він спирається на Ремуса, який обіймає його за плече, коли вони повертаються до замку. Це був гарний день. Один з тих, коли Сіріус згадує, що в його житті є хороші люди. Люди, які вміють сміятися, розуміти жарти і навіть не погоджуватися один з одним, не витягаючи чарівні палички і не погрожуючи розчленуванням.

Сіріус має сигарети в кишені, його найкращий друг поруч з ним, а всі інші, хто йому подобається, йдуть перед ними. Джеймс іде попереду групи, ніби поспішає повернутися назад, чого Сіріус не розуміє. Чому Джеймс поспішає, коли все, що має значення, знаходиться прямо тут?

Він дістає з кишені пачку сигарет і дістає одну, а потім пропонує її Ремусові. Той теж бере одну. Сіріус прикурює спочатку свою, потім Ремуса і дивиться, як полум’я грає в його очах. 

Ремус прекрасний.

Сіріус до біса розгублений. 

Інцидент зі Снівеліусом він пам’ятає лише крізь якийсь туман. Було дуже боляче, але фізичний біль не має влади над Сіріусом, тож з ним майже було все гаразд. Аж поки не стало погано. Він відчув слабкість, запаморочення. Перед очима з’явилися темні плями. Сіріус опинився на підлозі, чомусь тримаючись за Ремуса. А тоді йому стало холодно. Дуже холодно.

Сіріусу здавалося, що в коридорі з’явилася смерть і шукає його. Холод пронизував його до кісток, поширюючись по тілу так швидко, що Сіріус розумів, що йому кінець. Він помре.

Він збирався померти на руках у Ремуса, бо Ремус все ще намагався його врятувати. Він був такий розбитий, несамовито вимовляючи зцілювальне закляття за закляттям, і Сіріус хотів сказати йому, що все гаразд. Що він знає, що Ремус робив усе, що міг, і Сіріус його не звинувачує. 

Ремус дивився на нього широко розплющеними бурштиновими очима і був до біса наляканий. А Сіріуса переповнило відчуття провини, таке сильне, що він на мить забув, що боїться смерті. 

І в ту мить, в той подих, коли Сіріус дуже добре усвідомлював страх і біль Ремуса, все, про що міг думати Сіріус, було: Він не знає. Я не сказав йому. 

Він жалкував. Так сильно жалкував, що цей жаль був у кожній краплині крові, яка витікала з понівеченого тіла Сіріуса. Сіріус усвідомлював, що більше не побачить жодного дня, і ще більше його обтяжувало те, що він ніколи не казав Ремусові, який він гарний. 

Сіріус дивиться вбік, на свого друга. Прямуючого до замку, закинувши руку на плечі Сіріуса, у завеликому для нього джемпері та з блиском в очах, бо врешті-решт Ремус випив глінтвейну.

Прекрасний.

Ремус навіть не підозрює про це. Просто. Ремус… Він класний, і розумний, і іноді трохи злий, але це нормально, тому що він набагато розумніший за всіх інших, і йому дозволено сердитися. Він гарний, сексуальний і зухвалий, і поводиться так, ніби навіть не усвідомлює цього. Якщо чесно, це трохи розчаровує Сіріуса. 

Сіріус не розуміє, що все це означає. Або знає, але він не може. Не може. Це ж не він, так? Сіріус не відчуває цього до Ремуса, бо Ремус — його друг. 

І все ж, Сіріус ніколи не відчував бажання притиснутися губами до губ Джеймса. Він ніколи не думав, що станеться, якщо він вкусить Джеймса під щелепою. Він ніколи не ловив себе на тому, що витріщається на тіло Джеймса чи затамовує подих від форми його рук. 

Всі ці речі сталися з ним по відношенню до Ремуса. Але це ж лише нав’язливі думки, так? Це нормально — мати дивні бажання. Цікавитися речами, які, як ти знаєш, насправді не хочеш. Бо він не хоче. 

Але Сіріус ледь не помер, і він так жалкував про це. Що б це означало? 

Це не може нічого означати. Не для нього. 

Чесно кажучи, Сіріус вважає, що вже дуже давно ні з ким не спав. Він молодий чоловік, він любить секс, і він не займався ним вже цілу вічність. Бажання накопичується, а він нічого не робить. Звичайно, це нормально, що він трохи розгублений і його мозок чіпляється за першу-ліпшу людину. 

Бо Сіріус чудово знає, що Ремусові подобаються хлопці. Це нормально. Сіріус не засуджує, і він зробить боляче будь-кому, хто посміє. Просто знання того, що Ремусові подобаються хлопці, змушує Сіріуса трохи нервувати, в тому сенсі, що… ну. Сіріус замислюється, чи дивився коли-небудь Ремус на нього так само? Дивився? Чи вважає Ремус Сіріуса привабливим? Він сподівається, що так. Він дуже вродливий, він це знає. Ремус мусить з цим погодитися, так? Але Сіріус ніколи не питав. 

Так чи інакше… Сіріус думає, що оскільки Ремусові подобаються хлопці, його мозок вирішив зациклитися на ньому, бо він незадоволений. Але це… лише теоретично. Бо Ремусові подобаються хлопці, а Сіріус — хлопець. Враховуючи, наскільки він був незадоволеним останнім часом, не дивно, що його мозок вирішив, що Ремус — це можлива віддушина. Якою він не є, не зовсім, але саме тому нав’язливі думки і є нав’язливими, чи не так?

І хто може його звинувачувати?

Сіріус знову скоса поглядає на Ремуса. Він нічого не може з собою вдіяти. Ремус цього не помічає, бо із задоволенням курить, ідучи поруч. Зараз темно, і Сіріус каже собі, що саме тому він може витріщатися. Ніхто не бачить. Ніхто його не зловить. Навіть Ремус.

Ремус такий вродливий, що це має бути незаконно. 

Сіріус не повинен цього помічати. Але він помічає. Але не повинен. Він мусить припинити. Йому треба знайти віддушину. Справжню. Когось, з ким можна трохи порозважатись. 

— Ти в порядку? — запитує Ремус, відкидаючи недопалок. Сіріус киває, докурює свою.

— Все чудово. 

Ремус посміхається. Його шарф досі обмотаний навколо шиї Сіріуса, і він так приємно пахне. Шоколадом і пергаментом. І Сіріус сподівається, що Ремус не попросить його назад, щоб він міг залишити його собі на деякий час. 

— Марлін і Доркас гарно виглядають разом. — каже Ремус, дивлячись уперед. Дівчата йдуть, тримаючись за руки, по боках від них — Мері та Лілі. Мері трохи схожа на охоронця на посту, який весь час перевіряє їхнє оточення на випадок, якщо вони зіткнуться з людьми. 

Лілі, однак, дивиться на потилицю Джеймса, який йде попереду них з Пітером. Олів затрималася в Гоґсміді ще трохи, щоб побути зі своїми друзями.

— Руда ще не сказала йому, так? — зацікавлено запитує Сіріус. 

Йому не потрібно уточнювати, що саме. Ремус одразу розуміє, про що він каже. 

— Ні. Гадаю, вона сподівається, що Джеймс зрозуміє це сам.

Сіріус хихикає. 

— Не може бути. Золоторіг не такий спостережливий. — він проводить рукою по волоссю, посміхаючись. — Може скажемо йому?

Ремус хитає головою.

— Лілі змусила мене пообіцяти, що я нічого не скажу. Вона думає, що більше не подобається Джеймсу. 

Сіріус зітхає, дивиться вперед і знаходить потилицю Джеймса.

— Ну, вже занадто пізно, хіба ні? Вона відмовляла йому мільйон разів. Треба було добре подумати. 

Ремус пирхає, а Сіріус променіє на свого друга. 

— Джеймс тоді був нестерпним.

— Наклеп! — одразу ж каже Сіріус, виглядаючи обуреним. — Я цього не потерплю. 

— Ти занадто упереджений.

— Як і ти. — відказує Сіріус. — Ти дружиш з Рудою, і це затьмарює твої судження. 

— А ще я дружу з Джеймсом. — каже Ремус. 

— Ну, так. — відповідає Сіріус. — П’ятий курс був сороміцьким для всіх. 

Він волів би не думати про це, дякую. Це був найгірший рік у його житті. Якби Сіріус міг повернутися у минуле, він зробив би все по-іншому. Але він не може, і йому доводиться жити з усвідомленням того, що він зрадив одного зі своїх найближчих друзів. Не найгордіший для нього момент. 

— Хочеш попрактикуватися в патронусах у гуртожитку? — запитує його Ремус, швидко змінюючи тему. Сіріус за це вдячний.

— Так, — каже він. — Давай займемося цим. 

Сіріус любить практикувати патронуси, бо це змушує його думати про хороші часи. Щасливі часи. І спостерігати за фізичним проявом цих добрих спогадів — одне з найкращих почуттів у житті. Усередині нього є хороші речі, і якщо він зосередиться на них, то зможе їх розвинути. 

У темряви є зуби, і вона хоче вкусити, але Сіріус дає відсіч. Вдень і вночі. Він бореться. І коли він вимовляє патронуси, він думає про своїх друзів і про найкращі часи, які вони провели разом. І світло ллється з нього так, ніби він зірка, на честь якої його назвали. 

 

***

 

Реґулус зайшов у глухий кут. 

Наскільки він може судити, немає жодних записів про те, що сталося, коли Том Ріддл отримав нагороду за особливі заслуги перед школою. Це виглядає так, ніби хтось хотів замести все під килим. З одного боку, це робить Реґулуса ще більш допитливим. З іншого боку, він до біса розчарований, бо провів більшу частину суботи в бібліотеці і не має буквально нічого, чим можна було б похвалитися. 

Він ще не говорив зі Слизорогом, тому що той дратує і все ще говорить про Великий Британський чемпіонат з зіллєваріння, але Реґулусу доведеться це зробити. Тому що він не робить ніякого прогресу і не може більше гаяти часу.

Він голодний, роздратований і втомлений, коли повертається до свого гуртожитку, щоб залишити книжки перед тим, як піти на вечерю. Єдине, що радує, це те, що сьогодні ввечері Джеймс знову буде на даху, і він сподівається, що з новою упаковкою сигарет. Тож.

Реґулус приймає душ і одягається, коли Барті, Еван і Доркас повертаються з Гоґсміду. 

— Здоров, Реґулусе! — вітається Барті, занадто голосно і весело. 

Барті напідпитку, і Реґулус здогадується, чим вони займалися цілий день — пиячили в «Трьох мітлах». Розмерта, власниці пабу, не може встояти перед вродливим обличчям, тож Барті вдається уникнути покарання за вбивство. Він розпиває там алкоголь ще з минулого року. Реґулус закочує очі. 

— Еване, тепер він твоя проблема. Розберися з ним. 

Еван хихикає, але обережно тягне Барті до їхньої частини кімнати.

— Ні, зачекай! — протестує Барті. — Реґ. Доркас має розповісти тобі про своє побачення. Вона не може заткнутися і не говорити про Марлііііін! — каже Барті співучим голосом. 

Доркас зітхає і допомагає Евану тягнути Барті до ліжка. Еван починає допомагати Барті роздягатися, що виглядає зовсім не так сексуально, як мало б бути, адже Барті здебільшого просто… сидить. Млявий.

— Ну? — запитує Реґулус у Доркас. 

Вона сяє. 

— Це було так чудово! — Доркас трохи кружляє посеред кімнати. — Мері пішла з нами за покупками, але здебільшого вона трималася осторонь, якщо поблизу не було людей, тож це було схоже на побачення. А потім ми пішли до пабу з друзями Марлін.

Доркас робить паузу, хмуриться. Реґулус чекає. Він хоче це почути, бо друзі Марлін — Ґрифіндорці. Джеймс теж Ґрифіндорець. Існує ймовірність, що Джеймс там був, і Реґулус хоче про це знати. 

Йому дуже хочеться. Реґулус більше не може навіть прикидатися, що це не так, тому що більша частина його мозку в ці дні присвячена думкам про Джеймса. Коли він не одержимий своєю помстою, Джеймс — це все, про що він думає. Постійно. Чудово. І соромно, до того ж.

Але ніхто не може прочитати думки Реґулуса, тож все гаразд. Він звик розчаровувати себе, тож цей новий рівень жалюгідності не викликає тривоги. Поки ніхто не помічає, з ним все буде гаразд. 

Реґулусу потрібна допомога. Він знає. Він не… він ненормальний. Він це усвідомлює. У нього є шрами на душі і клітка з кісток, що охоплює мертве, застигле серце, яке більше не буде битися. А ще він — підліток, який під впливом гормонів страшенно закоханий у капітана спортивної команди. Поговоримо про кліше. 

Тож так. Реґулусу потрібна допомога. Він не зацікавлений в її отриманні, тому що Джеймс в його голові любить його, і це приємно. Отже, він не зупинитися. На його думку, марення — це фантастично. 

— Там був твій брат. — замість цього каже Доркас. Реґулус мало не стогне вголос. Люди повинні припинити ходити навколо нього по шкарлупі, коли мова заходить про Сіріуса. Реґулус знає, що Сіріус існує. Вони ненавидять один одного, і це нормально. Він не хоче про нього говорити. 

— Дивовижно. — каже Реґулус. Доркас знизує плечима.

— Він кумедний. І вони з Поттером страшні, присягаюся.

Еван озирається через плече. 

— Страшні?

— Типу, вони читають думки один одного? — каже Доркас. — Це дивно, але так чарівно? За цим було так цікаво спостерігати. 

— Гей, Доркас! — каже Барті, з’являючись з-за спини Евана напіводягненим. — Ти можеш підтвердити, що Поттер нарешті запросив руду на побачення? 

Реґулусів шлунок скручує. Що?

— Гадаю, що так? — обережно каже Доркас. — Я не впевнена, що там відбувається. Мері, здається, думає, що між ними все вже вирішено, бо, вочевидь, Лілі подобається Поттер, і вони сьогодні влаштували якесь побачення. Але Марлін сказала мені, що вона не впевнена, що вона подобається Поттеру. 

— Ну, вони трималися за руки в пабі. — каже Барті. — Я це бачив. Еван теж бачив. 

Реґулус не може дихати. 

— Трималися за руки? — запитує Доркас, роззявивши рота. — Ти впевнений? 

Груди Реґулуса розриває. 

— Було більше схоже на те, що вони говорили про щось серйозне. — каже Еван, знизуючи плечима. 

— Вона строїла йому оченятка, і вони трималися за руки через стіл. — наполягає Барті. 

Кістки, мороз і сталактити. Лід тріщить, ламається. Розсікає нутрощі Реґулуса і проливаючи кров. Багряні ріки розливаються і омивають порожню тундру його серця, забираючи все, що змушувало Реґулуса коли-небудь хотіти посміхатися. 

— Ти впевнений? — запитує Доркас у Барті та Евана, зосереджено та цілеспрямовано, наче відповідь має значення.

— Так. — відповідає Барті. 

— Гадаю, що так? Я не знаю, кому не все одно? — додає Еван. 

Реґулусові. Реґулусові не все одно. Так сильно, що його зараз знудить. Джеймс з кимось зустрічається. З кимось, хто не Реґулус. З дівчиною. Що, начебто, чесно. Але й ні. Нечесно. Бо що сталося з катанням на мітлі? А обіцянкою покататися на мітлі, коли випаде сніг? А як же маленькі погляди, або той раз, коли він підморгнув йому? А як же Джеймс, що затамував подих, коли Реґулус торкався його, або те, як він поклав підборіддя йому на плече, коли вони летіли? 

Джеймс сказав, що у нього гарні очі, а тепер він строїть очі дівчині. 

Реґулус хоче кричати. Звук підповзає до горла, наче шок, біль і лють мають ноги, і вони пробираються вгору, щоб виплеснутися з його рота. Він задихається від усього цього, тоне. 

Але Реґулус не може. Не зараз. Він стискає щелепу, так сильно скрегоче зубами, що не здивувався б, якби від них пішов пил. 

Йому треба піти, побути на самоті. От тільки він не може поворухнутися. 

— Реґулусе? — Доркас звучить стривожено, тож Реґулус змушує себе подивитися на неї. — Чорт, — каже Доркас. А потім, так тихо, що Реґулус читає по її губах, ніж чує: — Мені шкода. 

Ні. 

Ні.  

— Я йду на вечерю. — каже Реґулус і вибігає з кімнати, ігноруючи Доркас, яка кличе його на ім’я.

Реґулус не йде на вечерю. Очевидно. Йому здається, що він більше ніколи не зможе їсти. Його шлунок — це вируюча буря речей, яких він не може назвати, які змішуються разом і змушують його відчувати слабкість. 

На дах він теж не піде. Він більше ніколи не піде на той клятий дах. Він не хоче більше бачити Джеймса. Бо вони зближалися, чи не так? Це відбувалося. Ночі на проліт на тому даху. Розмовляли. Ділилися усіляким. Реґулус сказав йому, яка в нього улюблена пісня, заради Мерліна. І заради чого? Це все було даремно. Марно. Жорстокий жарт всесвіту. 

Реґулус, чесно кажучи, просто хоче щось зламати. У нього у грудях болить, що абсурдно, бо його груди замерзлі, порожні, тундра болю і кісток, і більше нічого. 

Тільки... 

Йому болить.  

Реґулусу потрібно, щоб воно перестало боліти. Він зробить усе, щоб перестало боліти, бо холод безпечний. Він знайомий. Це те, що дозволяє йому ясно мислити і зосередитися на тому, що потрібно робити. 

Тож Реґулус вирушає піти до кабінету. Туди, де він тренується. Він знаходиться в кутку замку, захований за кількома шафами з мітлами. Судячи з пилу, що вкриває коридор, сюди ніхто не заходить, не кажучи вже про те, що користуються мітлами. Він агресивно штовхає двері, тому що йому потрібно, щоб це біль покинув його, і йому здається, що нанесення його іншому лайну допоможе. 

Темна магія витає в повітрі, накопичена і сконцентрована з багатьох разів. Тут немає вікон, тому вона не може втекти. У цій кімнаті немає послаблення. Ні пощади. Ні співчуття. Вона душить Реґулуса, обволікає його горло, наче гірка сльота. Вона нагадує йому його дім. Затінений, похмурий. Гнітючий і моторошний. 

Він зриває з себе мантію і закочує рукави сорочки. І він починає. Реґулус витанцьовує по кабінету, вигукуючи прокляття за прокляттям. Він робить мішені з поламаних меблів, перетворюючи їх на манекени, що мають форму людей. Вони неповноцінні, бо Реґулус не витрачав багато часу на те, щоб створити їх як слід, — йому було байдуже, — тому пропорції не дуже вдалі, і деякі з них виглядають більш людиноподібними, ніж інші. Моторошна колекція силуетів спостерігає, як він знищує їх один за одним. 

У цьому божевіллі немає ніякого порядку. Реґулус розлючений, і він дозволяє цьому поглинути себе. Він не повинен був відступати від цього з самого початку. Він повинен був триматися своєї обіцянки, яку дав собі в темряві ночі, коли дивився, як Сіріус самотужки тягне своє зламане тіло.

Реґулус хоче помститися. Це його рушій, його мотивація. те, що тримає його тут, зосередженим і готовим. Єдина мета, яка змушує його рухатися навіть у ті дні, коли було б легше залишатися на місці. 

Реґулус дозволяє кусючому болю і гніву пронизати себе зсередини. Це знайоме відчуття. Йому воно відомо. Крижаний холод і непереборна сила. Мороз. Кістки, клітка і мертва істота, яка не повинна нічого відчувати, але чомусь відчуває. Неприйнятно. Жалюгідно.

Реґулус рухається, і його чарівна паличка махає, і всілякі прокляття влучають у манекени, які розриваються на шматки, або вибухають у полум’ї, або зморщуються і вмирають, як рослини без води. Реґулус ненавидить Джеймса Поттера за те, що той зробив його таким. І він живиться цим. Він спирається на це. Приниження від усвідомлення того, що Реґулус думав, що те, що вони робили, відрізнялося від того, що це було насправді. 

Ненависть поширюється на кожен сантиметр того, ким він є. Йому не варто було сподіватися. Надія — це для слабких. Надія нікому нахуй не здалася, ось що. Тому що у нього було трохи надії один раз в житті, і подивіться, до чого це привело. 

Він не тямить себе від ревнощів через Джеймса чортового Поттера.

Реґулус зупиняється, задихаючись. Кожен м’яз кричить йому, щоб він не поспішав. У кімнаті більше немає манекенів. Він розірвав їх усіх, але біль все ще там, роздирає шкарлупу його холодного серця і стискає. Дивно, що у замороженої, мертвої істоти в клітці з кісток все ще може щось боліти. 

Реґулус змахує паличкою і відновлює манекени. Вони ще більш гротескні, ніж раніше, бо він їх понівечив. Він думає, що це поетично, як кімната відображає те, що всередині нього. Він — безладний хлопчисько у безладній кімнаті, оточений темрявою і шрамами від магії, досить небезпечними, щоб змусити будь-якого чарівника завагатися. 

Він відводить плечі назад, відтягує сорочку від шкіри. Він спітнів, і тканина прилипла. Це не має значення.

Він починає знову. Танець. Прокляття. Палаюча лють і єдиний вихід, який він знає. Єдиний, який він собі дозволяє, бо що ще він може зробити? Він не може нікому розповісти. І він не може зламатися і заплакати. Не через це. Не через те, чого навіть не існувало. 

— Реґул… Ох, бляха!

Реґулус зупиняється, обертається на ногах, широко розплющивши очі. Він задихається, і його паличка піднята. Джеймс присідає біля дверей, а прям над ним, там, де секунду тому були його груди, випалений слід від одного з проклять Реґулуса. 

На одну мить Реґулус почуває себе щасливим. Він відчуває… полегшення. Джеймс шукав його. І в цьому проблема. Ось чому Реґулус втрачає самовладання. Тому що Джеймс Поттер не знає, що він з ним робить, або знає, але йому байдуже. У будь-якому випадку, це має припинитися. Він не може з ним дружити. Реґулус не хоче з ним дружити.

— Тебе не повинно тут бути. — каже Реґулус. 

Джеймс дивиться вгору, широко розплющивши очі за окулярами. Він зводиться на ноги і заходить у кімнату, і бачить, у якому стані Реґулус. 

— Ти не прийшов на дах. — каже Джеймс так, ніби це щось пояснює. 

— Більше не буду цього робити, — відповідає Реґулус. — А тепер йди.

Він бачить, що Джеймс не повністю його слухає. Він здається розсіяним, хоча Реґулус не впевнений, що саме його відволікає. Джеймс також виглядає трохи спантеличеним. Він дивиться на Реґулуса.

— З тобою все гаразд, Реґулусе? 

І це… Реґулус відчуває, як по льоду розповзаються тріщини. Чотири слова, як чотири шипи, розколюють стіни, які він збудував, бо Джеймс запитує зі щирим занепокоєнням Ідіот навіть не здогадується, що це все через нього. Це все його провина. Реґулус хоче сказати йому. Накричати на нього, щоб він розплющив свої кляті очі і побачив те, що прямо перед ним , що він катує його, і Реґулус більше не може цього терпіти, але також і те, що думка про те, що він ніколи більше не розмовлятиме з Джеймсом, викликає у нього бажання залізти в яму і дозволити черв’якам з’їсти його. 

— Ти повинен піти. — каже Реґулус, міцно стискаючи свою паличку.

— Ні, — каже Джеймс. — Ти явно чимось засмучений. Дозволь мені допомогти.

— Мені не потрібна твоя допомога! — огризається Реґулус, піднімаючи паличку. 

Джеймс йде вперед. Реґулус не рухається. Не відступає. І Джеймс не зупиняється, доки кінчик палички не тицяє йому в груди. Він дивиться на Реґулуса своїми карими очима, в яких рішучість і запал. 

— Давай спробуємо так, — каже Джеймс. — Мені не потрібно знати, що сталося, щоб допомогти прогнати це з тебе. Отже… — Джеймс дістає свою паличку і повертається, вказуючи на манекен навмання. — Ми їх підриваємо чи як?

Реґулус дивиться на нього. Цей хлопець просто неймовірний. Він… невинний. Просто невинний. Довбане світло, тепло і добро. Реґулус не заслуговує нічого з цього, і все ж Джеймс тут, готовий погодитися з тим, що він робить, без жодної причини, окрім того, що він, здається, думає, що це те, що потрібно Реґулусу.

За інших обставин так би і було. Реґулус думає, що вони могли б розважитися. Джеймс дуже хороший чарівник. Вони могли б навіть побитися на дуелі заради розваги. Трохи поранити один одного, але так, щоб потім вилікувати. Розбитися на шматки, шоб зібратися назад краще.  

От тільки Джеймс зустрічається з Лілі, бляха, Еванс, і це… це має сенс, вважає Реґулус. І це те, на що Джеймс заслуговує, адже йому не треба ховатися, щоб бути разом з Еванс. Він може торкатися її і цілувати…

— Забирайся звідси до біса. — каже Реґулус крізь зуби. Він не повинен був думати про те, як Джеймс цілує Еванс. Він справді не повинен був, але він це зробив, і Реґулус за секунду від чергового вибуху люті. 

Його тон, мабуть, видав його, бо коли Джеймс обертається, щоб подивитися на нього, він трохи насторожується.

— Реґулус, ти злий на мене?

— Так. — випльовує Реґулус, бо так і є. Він не може злитися. Він не має на це права. Але він злий. — Тож іди геть і залиш мене в спокої.

На обличчі Джеймса з’являється вираз шоку, потім розгубленості, потім тривоги. Реґулуса вражає, що він може так чітко відобразити стільки емоцій на своєму обличчі. Реґулус ніколи не зміг би, навіть якби спробував. А він не намагався. І ніколи не зможе. 

— Що я зробив? — запитує Джеймс.

— Відвали, Поттер. — настоює Реґулус.

Він відчуває, що втрачає контроль. Це все занадто. Ревнощі, біль. Джеймс тут, з ним, у цій кімнаті. Він повинен був відчути темну магію. Мусить. Її неможливо не відчути. А він навіть не спитав про це Реґулуса. 

Джеймс вагається, потім, здається, приймає якесь рішення і знизує плечима.

— Ні.

— Ні? 

— Ні, я не піду звідси, поки ти не скажеш мені, чому ти на мене злишся. — м’яз на щелепі Джеймса смикається, і він занадто сильно стискає паличку. — Це несправедливо, і так справа не піде.

Реґулусу потрібна мить, щоб зрозуміти, що Джеймс розлютився. І… що ж. У роті Реґулуса пересохло, тож і це теж. Джеймс не закінчив. 

— Востаннє, коли я тебе бачив, все було добре. А тепер ні, і я не можу зрозуміти, чому так сталося, тож ти мені скажеш. — каже Джеймс і дивиться на Реґулуса так, ніби кидає йому виклик. — Тож перестань, блядь, поводитися так грубо, і давай розберемося з цим як дорослі люди, чи ти виливаєш свою злобу тільки на меблі, бо вони не можуть дати відсіч?

— О, не починай! 

— Так, чорт забирай, дуже навіть почну! — огризається Джеймс. Різко. Голосно. 

Реґулусу стає спекотно по всьому тілу до кінчиків пальців, що божевільно, але також… гаразд. Злий Джеймс, мабуть, на нього діє. 

— Чому ти злий на мене, Блек?

— О, то тепер Блек, так? 

Очі Джеймса спалахують. 

— Та що, бляха, з тобою таке, у чому проблема!? 

І Реґулус ненавидить його так сильно, що не може думати, не може дихати, не може нічого робити, окрім як прийняти виклик. Він безпорадний, безнадійний. Він розгублений хлопчисько перед чоловіком, який йому подобається, і Салазаре Слизерине, допоможи йому, бо йому це знадобиться. 

— Те, що ти тримаєшся за руки з Лілі Еванс — ось моя проблема! Ти і твоя дурна пика з’являєшся тут, ніби твоя дівчина не чекає на тебе в гуртожитку! Це моя проблема!

Реґулусове важке дихання — це єдине, що можна почути в тиші, що настала після цього. 

Джеймс моргає. Ховає паличку в кишеню. Реґулус хоче, щоб земля розверзлася і поглинула його. Щоб блискавка вразила його. Що завгодно, що забере його звідси, від Джеймса і від наслідків того, що він щойно сказав.

— Я маю бути на сто відсотків переконаним щодо цього, — обережно каже Джеймс. — Не може бути ніякої плутанини. Отож.

— Йди. — каже Реґулус, дивлячись собі під ноги. Він вже достатньо принижений. Джеймс повинен мати повагу і дати Реґулусу трохи усамітнитися. 

Але він цього не робить. Ні. Натомість раптом, несподівано, рука Джеймса торкається підборіддя Реґулуса і змушує його підняти обличчя, і Реґулус зараз помре. Дякую. До побачення.

— Реґулусе, ти ревнуєш? Це те, що відбувається? 

Реґулус відштовхує Джеймса, схрестивши руки на грудях, штовхаючи щосили. Джеймс, заскочений зненацька, відступає назад.

— Давай, — каже Реґулус, майже гарчачи. — Смійся з мене. Нарешті, бляха, настав час.

— Реґулусе. — тихо відповідає Джеймс. Настільки тихо, що Реґулусу доводиться подивитися на нього. Він не має вибору. Тому що йому завжди подобалося, коли Джеймс називав його на ім’я, але цього разу? Джеймс звучить так, ніби він поклоняється, і це Реґулус на його вівтарі. Це, мабуть, найкраще, що Реґулус чув за своє життя. Тож, звісно, він здається. Як він міг не піддатися?

Коли їхні очі зустрічаються, Джеймс відкриває рота і починає повністю, ретельно знищувати світ, як його розуміє Реґулус.

— Як би сексуально ти не виглядав, коли чимось переймаєшся, немає жодної причини ревнувати мене до Лілі чи до когось іншого, тому що не існує жодної клітинки мого єства, яка б не була абсолютно і безглуздо одержима тобою. — щиро каже Джеймс.

Паличка Реґулуса з брязкотом падає на підлогу, а потім він робить крок уперед, і Джеймс теж, і тепер вони стоять близько, так близько, що їхні черевики торкаються один одного. Реґулус підводить голову догори і дивиться на нього, і його мозок просто існує в його черепі, бо Джеймс витріщається на його рот.

— Ти не зустрічаєшся з Лілі? 

— Ні, — каже Джеймс. — Якщо хочеш знати, я купив їй випити, бо вона допомогла мені дістати кубик Рубіка, який я хотів, щоб я міг принести його на дах і мати привід витріщатися на твої руки.

— Руки? — Реґулус стає незв’язним.

— Так. Вони прекрасні, Реґулусе. Ти прекрасний. Чудовий. Розумний, — каже Джеймс, а потім, лагіднішим тоном. — Я думаю лише про тебе. Весь час. Тільки про тебе. 

— Ох.

— Я збираюся поцілувати тебе. — наголошує Джеймс. Реґулусу здається, що він зараз вискочить зі шкіри. Але Джеймс не рухається. Чому Джеймс не рухається? Він сказав, що поцілує його, але не цілує. І Реґулус… а.

Ой. 

— Так. — каже Реґулус. 

Джеймс цілує його так, ніби уявляв собі це мільйон разів і точно знає, чого хоче. Його руки обхоплюють обличчя Реґулуса, і йому має бути неприємно, але це зовсім не так. Він підводить обличчя Реґулуса вгору, щоб змінити положення, а потім Джеймс проводить кінчиком язика по нижній губі Реґулуса. Це довбане диво, що Реґулус не втрачає свідомість лише від цього. Він відкриває рот, впускаючи Джеймса всередину, і борода Мерліна у вогні, Барті був дилетантом. Джеймс… Джеймс всюди одночасно. Весь всесвіт Реґулуса звузився до торкання їхніх язиків, ворушіння губами, і це все… 

Ох, бляха. 

Джеймс кусає Реґулуса за губу і він видає найсором’язливіший звук, який він коли-небудь видавав у своєму житті. Він відчуває, як горять його щоки, але він не хоче зупиняти це, що б це не було. І Джеймсу, мабуть, сподобався звук, який видав Реґулус, тому що він цілує його тільки глибше, краще, міцніше. 

Реґулус запускає одну руку в волосся Джеймса, і цього разу стогне Джеймс, а пальці Реґулуса стискаються. Тепер він розуміє. Звук. Раніше він помилився. Це найкращий звук, який він чув за все своє життя, і все, чого він хоче — змусити Джеймса повторити його знову. 

Джеймс розриває поцілунок, і Реґулус готується до неминучого шкодування. Або що б там не сказав Джеймс, щоб прикинутися, ніби нічого не сталося. І це нормально. Реґулус буде в порядку. Але Джеймс не зацікавлений у наданні коментарів. Джеймса не цікавить нічого, окрім Реґулуса, у що Реґулус не може повірити, не розуміє, але не ставить під сумнів, бо, о, Мерліне, чорт забирай. 

Джеймс лишає маленькі м’які поцілунки і кусає Реґулуса під щелепою, його пальці заплутуються в кучерях на потилиці. Голова Реґулуса сама собою падає набік, але йому байдуже, бо Джеймс атакує його шию, і Реґулусу залишається тільки триматися за життя і молитися, щоб ноги не підкосилися.

Джеймс повертається до його рота в якийсь момент, — можливо, за хвилину, можливо, через ціле життя, — Реґулус не впевнений. Реґулусу начхати. Вони знову цілуються. А потім Реґулус сидить на столі, а Джеймс стоїть у нього між ніг, і вони все ще цілуються. Їхні руки блукають по руках, по волоссю, по грудях. І язики, і зуби, і губи. 

Реґулус помер і, всупереч усьому, потрапив на довбані небеса.

Джеймс раптово відсторонюється, його руки, які Реґулус тільки зараз усвідомлює, лежать на його стегнах, застигають.

— Нам потрібно зупинитися. — каже Джеймс. 

Він захеканий, задиханий, і Реґулус не погоджується. Категорично.

— Ні, не потрібно. 

Джеймс сміється, знову бере його за обличчя і нахиляє так, щоб він міг як слід на нього подивитися. 

— Потрібно, бо я ось настільки близький до того, щоб втратити глузд. І ти заслуговуєш на краще.

— Насправді не заслуговую. — каже Реґулус. 

— Я думаю, що заслуговуєш. — м’яко каже Джеймс, трохи відсуваючись. Реґулус зітхає. Знизує плечима.

— Гаразд. Тобі ж гірше.

Джеймс посміхається.

— Справді? 

Реґулус трохи відштовхує його назад, сповзає зі столу. Джеймс ловить його за талію і притягує до себе, близько. Вони знову цілуються, і Реґулус не може втриматися, щоб не посміхнутися Джеймсу в губи. Він це помічає, але Джеймс, здається, не переймається. 

Минає ще одне життя, перш ніж вони розходяться по-справжньому, здебільшого тому, що їм потрібно дихати. Дурні легені. 

— Реґулус, — каже Джеймс, притискаючи їхні лоби один до одного. — Я хотів зробити це відтоді, як зустрів тебе в роздягальні для квідичу.

— Припини. — каже він. Джеймс лише посміхається.

— Ти такий до біса гарний. 

— Через тебе мені ніяково. — відповідає Реґулус, але він теж посміхається. Він нічого не може з собою вдіяти.

— Вибач? 

— Ти ідіот. — каже Реґулус. І це правда. Вони стоять так якусь мить, з широко розплющеними очима і розпашілими щоками. Губи розпухли і дихання трохи прискорене.

Джеймс зітхає, потім відступає назад. Він опускає руки, і Реґулус відчуває втрату контакту, ніби на нього вилили відро крижаної води. Джеймс проводить рукою по обличчю, ляскає себе по губах. 

— Так. Гаразд. — каже він, і зараз він змушує Реґулуса нервувати, а це просто не годиться. — Мені треба… тобі це не сподобається. Але мені треба поговорити про це з Сіріусом.

— Ні, — негайно заперечує Реґулус. — Тобі не можна цього робити. 

— Реґулус, він мій найкращий друг.

— Мені байдуже, навіть якщо він клятий Міністр Магії. Ти не можеш йому сказати. — наполягає Реґулус.

Сіріус не повинен дізнатися. Не може, бо це найкраще, що коли-небудь траплялося з Реґулусом, а Сіріус це зруйнує. Він забере Джеймса. Знову залишить Реґулуса на самоті в холоді. А він тепер знає, що таке тепло. Знає, як воно відчувається, бо воно скрізь у Джеймсі. Його губах, руках, волоссі. Його шкіра зроблена з нього, і холод ніколи не турбував Реґулуса раніше. А тепер? Тепер Реґулус хоче тепла. 

Сіріус не може забрати це у нього. 

Тільки не знову. Джеймс зариває обидві руки у волосся. Він виглядає засмученим, і Реґулус трохи ненавидить, що він цьому посприяв, але також… Він не може сказати Сіріусу.

— Я хочу поцілувати тебе ще раз. — каже Джеймс, від чого у Реґулуса голова йде обертом. Він не може витримати цього хлопця. 

— Підтримую. — каже він, бо що ж іще? 

— Я не можу зробити це знову, поки не розповім Сіріусу. — оголошує Джеймс. А Реґулус закочує очі. 

— Ти і так чудово з цим порався. 

Джеймс посміхається. Реґулус піднімає брови, на його обличчі з’являється самовдоволений вираз. Це слушне зауваження, і він це знає. Джеймс хихикає, зітхає.

— Слухай, я думав, що матиму більше часу. Я навіть не був упевнений, що ти… — він невиразно жестикулює між ними. — Але я завжди планував розповісти Сіріусу, якщо буду впевнений, що це може статися. Що ти цього хочеш. 

Реґулус відкидається на спинку столу, щоб виглядати незворушним, а також тому, що від розповіді Джеймса про те, що він будував плани щодо того, якщо вони зійдуться, у нього підкошуються коліна.

— Якщо ти скажеш Сіріусу, цього більше ніколи не станеться. — каже Реґулус, використовуючи той самий маленький жест рукою між ними, який Джеймс зробив хвилину тому. Він хмуриться.

— Це несправедливо.

— Це факт, — відповідає Реґулус. — Він заборонить тобі бачитися зі мною знову. 

Вираз обличчя Джеймса пом’якшується. Він підходить до Реґулуса, який все ще спирається на стіл, і зупиняється прямо перед ним. Джеймс піднімає руку, і Реґулус дивиться на неї з трепетом. І Джеймс, довбаний Джеймс, запитує його:

— Так нормально?

Реґулус безсловесно киває, і рука Джеймса проводить по його вилиці, перш ніж зупинитися, обхопивши долонею його обличчя. Реґулус розслабляється. У нього немає вибору. Рука Джеймса така тепла, трохи груба, бо він загонич, і відчувати її на своїй шкірі дуже приємно. 

— Сіріус не зможе втримати мене від цього, — каже Джеймс. — Він може сказати, що йому це не подобається. Він може сказати, що хоче, щоб я припинив. Я не зобов’язаний його слухати. 

Реґулус хмуриться. 

— Так багато для найкращого друга. 

— Ми постійно робимо лайно, яке не подобається іншому, — каже йому Джеймс. — Це нормально. Ми ж не наглядачі один одного. Ми не брешемо один одному. Я розкажу Сіріусу, Реґулусе. Це факт. А після цього я шукатиму тебе. Тобі вирішувати, чи хочеш ти, щоб я тебе знайшов. 

 

***

 

Джеймс прокидається від крику. Він мало спав, бо коли нарешті дістався ліжка, то був надто збуджений, щоб відпочивати. На мить він трохи дезорієнтований, потирає очі тильною стороною долоні. Коли його осяює, це вражає його, як удар блискавки. 

Він поцілував Реґулуса.

Реґулус поцілував його у відповідь.

Усе його тіло поколює від усвідомлення, наче в крові з’явилося світло, і воно тече крізь нього яскравіше і швидше, ніж раніше. Він ніколи не відчував нічого подібного. Частина його задається питанням, чи не варто йому трохи насторожитися, адже це ненормально, чи не так? Він не повинен відчувати цього. Так гостро. Поки що, принаймні. 

Але Джеймс перебуває у постійному піднесеному настрої відтоді, як це сталося. Що за дивовижний поцілунок. Поцілунки, бо їх було декілька. О, Ґодрику, змилуйся над ним. Джеймс приречений. Реґулус його зламав. Це сталося лише раз, і Джеймс не може собі уявити, що коли-небудь захоче поцілувати когось іншого. Та й навіщо йому це, коли існує Реґулус Блек?

Посмішка на обличчі Джеймса не зникає. Він хоче залишитися там, де він є, і програвати поцілунок у своїй уяві знову і знову.

Але в його кімнаті лунають крики, і Джеймс не ма іншого вибору, окрім як перевірити, що там відбувається. І, для запису, він не дуже цим задоволений. 

Відсунувши фіранки, Джеймс сповзає з ліжка в піжамі і стикається з величезною рослиною, яка, здається грає у квач з Ремусом, Сіріусом і Пітером. Джеймс кліпає. Витирає окуляри. Дивиться ще раз.

Так. Величезна рослина, — яка майже сягає рівня стелі, — фіолетовими щупальцями намагається зловити його друзів, які несамовито стрибають по меблях і ухиляються, як можуть. 

— Що, в ім’я всього святого, відбувається? — вигукує Джеймс з відвислою щелепою. 

Це було помилкою, тому що рослина побачила, що з’явився новий учасник, і щупальце одразу ж кидається до нього. Джеймс не впевнений, як саме це відбувається, але він біжить. По колу. По меблях і ліжках, по викинутому одязі та розбитих уламках речей. 

Ще занадто рано для цього, думає Джеймс, відштовхуючи Ремуса вбік, щоб вивести його за межі досяжності ще одного щупальця. Чесне слово, скільки їх у цієї штуки?

— Вибачте, — кричить Пітер. — Я забув погодувати це рано вранці, і воно розлютилося. 

Джеймс збирається вбити Пітера за це. Тому що він повинен бути в ліжку, хихикаючи через Реґулуса, замість того, щоб… чим би він зараз не займався.

— Досить. Я збираюся підірвати цю кляту потвору і відправити її в небуття! — доволі погрозливо промовляє Ремус. Ефект дещо зменшується, коли він хекає і зойкає, зачіпляючись ногою за край Сіріусової валізи і він майже падає, але втримується. 

— Ні! — волає Пітер. — Ви не можете їй зашкодити. 

Сіріус хапає Ремуса, і вони обоє відкочуються вчасно, щоб уникнути щупалець, які кидаються на них. Ця рослина невблаганна, а Джеймс втомлений і просто… Чи не могла б вони не робити цього? Чесно. Один тиждень. Він хоче всього один тиждень, коли з ними не станеться нічого катастрофічного. Цього забагато? Він що, просить, щоб йому місяць з неба дістали? Він так не думає. 

— Це вона? — запитує Сіріус, пірнаючи під щупальце, а потім роблячи колесо (?) вбік, щоб не потрапити під ще одне щупальце.

— Так, вона! — каже Пітер. — Вона просто засмучена. Зазвичай вона дуже мила. 

— Піте! — кричить Джеймс. — Це рослина, яка намагається нас вбити.

— Їй подобається жива наживка. — пояснює Пітер, ніби це не тривожна новина. 

Ремус крекче, одне зі щупалець вдарило його по тулубу і відкинуло до спинки ліжка. Він ухиляється, перш ніж рослина встигає його схопити, але це, мабуть, було боляче. Залишиться неприємний синець. 

— Якого розміру ця жива наживка? — запитує Джеймс, проклинаючи себе під ніс, коли б’ється мізинцем ноги по ліжку Пітера.

— Зазвичай гризуни, — пояснює Пітер. — Але зараз вона надто схвильована. Я просто відключився і забув її погодувати. Це недобре.

Волосся Сіріуса розкуйовджене, стирчить на всі боки і робить його трохи божевільним. Він стрибає з ліжка Джеймса на своє і спрямовує чарівну паличку прямо на рослину-вбивцю Пітера.

— Досить цього лайна! — кричить він. — Піте, або ти змусиш її заспокоїтися протягом наступних тридцяти секунд, або я розбомблю її до біса! 

— Ти не можеш цього зробити! — кричить Пітер.

— Ще й як можу! — Сіріус піднімає паличку вище. Пітер верещить. 

Джеймс пірнає під щупальце і вистрибує на ліжко поруч із Сіріусом, кладе йому руку на плече.

— Гультяю. Хвилинку. — каже Джеймс. — Пітере. Як нам її заспокоїти? 

— Ну, — каже Пітер, перестрибуючи через ліжко Ремуса, щоб втекти від щупальця. — Мені треба піти в оранжерею і дістати зілля, щоб воно…

— Цього не станеться, чорт забирай. — каже Ремус. — Ми можемо виправити це прямо зараз, не завдаючи їй шкоди? 

Пітер виглядає так, ніби ось-ось заплаче, але він заперечливо хитає головою. Ремус дивиться на Сіріуса і киває. Сіріус не встигає й оком змигнути, як рослина вибухає в їхній кімнаті. Це огидно. Шматочки розлітаються всюди, змішані зі слизькою речовиною, яка прилипає до шкіри. 

Джеймс нічого не бачить, бо його окуляри вкриті цією речовиною, і тепер їхня кімната пахне болотом. Якщо чесно, Джеймс не хотів, щоб сьогоднішній день пройшов саме так. Він мав би залишатися в ліжку і марити про Реґулуса. 

— Чи обов’язково було бути таким жорстоким? — скорботно запитав Пітер.

— Воно намагалося нас з’їсти, — каже Сіріус, витираючи чарівну паличку піжамними штанами. Він, як завжди, без сорочки. — І тепер тут безлад. 

Ремус зітхає, піднімає очі вгору, ніби молячись про божественне втручання. Вочевидь, воно не надходить, тож він хапає свою паличку з тумбочки і каже:

— Так. Ну що ж. Ми все одно повинні були прибрати в гуртожитку.

Їм знадобилося чотири години, щоб привести все до ладу, бо скрізь слиз і шматочки рослин, а ще тому, що вони часто зупинялися, щоб перекусити. Ремус командує ними, але Джеймса це не бентежить, бо він все одно нічого не тямить у справах по дому. Коли гуртожиток знову стає придатним для проживання, вони по черзі йдуть у душ. Джеймс заходить першим, потім Пітер, потім Сіріус. Коли Ремус виходить з душу, на його ребрах вже розквітає синець. 

Сіріус, який жував пісочне печиво, стрибає уперед, наче хтось укусив його за сідницю. Джеймс думає, що Сіріус не усвідомлює, що робить. Він просто помітив, що Ремус поранений, і відреагував. 

— Схоже, це боляче, — каже Сіріус, стоячи дуже близько до Ремуса, який все ще в рушнику і виглядає вкрай схвильованим. — Ти впевнений, що ребра не зламані?

Ремус прочищає горло.

— Я в порядку, Сіріусе. 

— Точно? — наполягає Сіріус. — Не рухайся. 

Сіріус обережно підносить пальці до синця, що розквітає, впираючись подушечками вказівного та середнього пальців у шкіру Ремуса. Той різко вдихає, але Сіріус лише бурчить щось про холодні руки. Джеймсу хочеться схопити його за плечі і втовкмачити йому трохи розуму. Як він може цього не бачити?

— Так боляче? — запитує Сіріус, а тоді стискає трохи сильніше. Ремус здригається. 

— Не дуже. Я впевнений, що вони не зламані. Я в нормі.

Сіріус киває, відступає назад. Дивиться на Ремуса. 

— Гаразд, — каже він. — Просто пересвідчився. 

Ремус посміхається, хоча Джеймс упевнений, що всередині він помирає. З ним би так і було, якби це було між ним і Реґулусом. Але Ремус добре вміє з цим справлятися. Ігноруючи власні почуття, бо Сіріус, вочевидь, несвідомий й не готовий. 

Джеймс вважає, що Ремус потребує нагороди за терпіння. Пітер перехоплює його погляд і на його обличчі з’являється вираз “зроби щось”, але Джеймс хитає головою “ні”. Вони не можуть втручатися. Не в цю справу. Тому що воно таке делікатне, таке крихке, що вони можуть його зламати. Джеймс не думає, що вони зможуть з цього повернутися. 

Він дивиться, як Сіріус повертається до свого печива, з чарівною паличкою у волоссі, ні про що не турбуючись. А Ремус незграбними пальцями одягається, хоча ніхто, крім Джеймса, не бачить, бо Ремус стоїть до них спиною. Пітер збирає залишки глиняного горщика, в якому жила рослина до того, як вона розсердилася і потроїла свій розмір і уходить, щоб віднести їх в оранжерею. 

Джеймс, Сіріус і Ремус ідуть на обід, бо проспали весь сніданок, перед тим, як на них напала рослина. Джеймс нервує, це просто смішно. Він уже сто разів ходив на обід. Це звичайнісінька неділя. Кінець жовтня, майже Гелловін. Наближається повня. Нічого незвичайного. 

І все ж все інакше.

Джеймс інакший. Він відчуває, як це розливається по його венах, прямо від серця до кожної частини тіла. Воно наповнює його легені і підживлює його кроки. Він до біса щасливий. Він подобається Реґулусу. Він справді зносить йому голову. У хорошому сенсі. У найкращому сенсі. 

Щойно вони заходять до Великої Зали, Джеймс кидає погляд на Слизеринський стіл, і Мерлінова борода у вогні. Реґулус сидить там, разом з Кравчем і Розьє. Доркас і Пандора сидять навпроти них, і всі вони розмовляють, але Реґулус лише слухає. Він виглядає трохи розсіяним, і Джеймс дуже сподівається, що він думає про вчорашній день. 

Вони доходять до столу Гафелпафу, коли Реґулус підводить голову і зустрічається з Джеймсом поглядом. Йому перехоплює подих. Хвилювання і страх пронизують його, бо вони дивляться одне на одного, і Джеймс відчуває, що зараз спалахне. Він не розуміє, як всі інші просто… їдять свій обід. Хіба вони не бачать цього? Хіба вони не відчувають, яке наелектризоване повітря між Джеймсом і Реґулусом?

Чесно кажучи, Джеймс шокований, що ніхто не помітив, що температура в кімнаті піднялася на кілька градусів. 

Обличчя Реґулуса порожнє, трохи похмуре, але не дуже. Джеймс знає, що Реґулус завжди такий. Він хоче посміхнутися, але не може. Він знає, що це може. І він ненавидить це. Джеймс одразу ж вирішує, що придумає якийсь шифр, щоб сказати Реґулусу, який він милий, красивий, а також до біса гарячий, але так, щоб це не було очевидно.

Джеймс трохи задиханий, коли сідає поруч із Сіріусом, який нічого не помітив. Вони розставляють тарілки, починають їсти. Приходять дівчата і сідають з ними. Починається балаканина, плітки. Джеймс не слухає. Він хоче знову побачити Реґулуса. Поцілувати його, обійняти, доторкнутися до нього і сказати йому все, що він змушує Джеймса відчувати. 

Але він не може цього зробити, поки не поговорить з Сіріусом. Тож він мусить розповісти Сіріусу.

Джеймс розуміє, що йому страшенно страшно розповідати Сіріусу. 

Все вийшло з-під контролю. Джеймс вважає, що це не його провина. Він не може відповідати за примхи свого серця. У нього були добрі наміри. І досі є. І якщо він трохи захопився цим процесом, ну…

Джеймс раптом гостро усвідомлює, наскільки цілковито він провалив свою початкову місію. Він навіть не знає, чи Реґулус все ще пов’язаний з його родиною. Частина Джеймса думає, що ні, адже Реґулусу явно подобаються хлопці, а це зовсім не те, з чим сім’я Блеків ніколи не погодиться навіть віддалено.

Але також… Джеймс не може припускати. Він не знає, і він повинен був дізнатися, але Реґулус відволікає, і Джеймс просто не може з цим впоратися. Як він може пам’ятати абсолютно про все, якщо він навіть не може згадати свого імені, коли на нього дивляться ці зелені очі?

— Гелловін. — досить агресивно і, здається, нізвідки вимовляє Марлін, стукаючи для годиться рукою по столу. 

Джеймс трохи перелякано підстрибує, через те що на нього дивляться друзі, бо це незвично для нього, але ніхто не коментує, бо Ремус, — який любить Гелловін так само як і Марлін, — нетерпляче нахиляється вперед. 

— Гелловін. — каже він. — Рейвенклов і Гафелпаф згодні. Я не питав Слизерин і не збираюся. Не в образу Доркас, вона не рахується.

Марлен киває.

— Так, я говорила з нею. Вона хоче прийти і привести кількох своїх друзів, але буде краще, якщо ми не будемо офіційно намагатися залучити їхній факультет. Вони зіпсують весь кайф.

— Ми вже вирішили з місцем? — запитує Мері. Лілі киває. 

— Одна з теплиць не працює, тож ми можемо зробити все там. Пітер?

— Він поговорить зі Спраут за це, але він думає, що це не буде проблемою. — підтверджує Ремус.

— А ви, хлопці, принесете нам випивку? — запитує Мері. 

Сіріус киває, дивиться на Джеймса, а потім підморгує Мері. 

— Залиш це нам з Джеймсом, Ми вас прикриємо. 

— Ви зможете зробити це до п’ятниці? Було б добре, якби вона вся була в теплиці. — каже Лілі. — У четвер ми будемо встановлювати декорації. 

Джеймс уже готовий погодитися, коли Сіріус хитає головою.

— Ні, не можу. Випивку привезуть у суботу, і це остаточно.

Він дивиться на Ремуса так швидко, що Джеймс ледве встигає запримітити. У середу повня. Ремус буде слабким і нездоровим у четвер і п’ятницю. Сіріус відмовляється відходити від нього, поки він повністю не одужає, тому він взагалі не піде до Гоґсміду. Він буде дратівливим і взагалі нерозумним, бо він стає таким, коли Муні боляче, що має сенс для Джеймса, але це трохи незручний час, якщо бути до кінця чесним. 

Джеймс одразу відчуває себе лайном через такі думки, але пожалій його, Ґодрику, він нічого не може з собою вдіяти. Реґулус і його рот щось з ним зробили.

Оскільки повний місяць так близько, це означає, що якщо Джеймс хоче знову поцілувати Реґулуса цього тижня, а він відчайдушно хоче; насправді, він хоче поцілувати його прямо зараз — у нього є час до середи, щоб розповісти про це Сіріусу. Джеймс відкладає виделку. Немає сенсу гратися з їжею, коли він не може її їсти. Не тоді, коли його шлунок так вирує.

Notes:

Від авторки:
Почесна згадка Сіріусу Розгубленому Блеку за його повну нездатність розібратися у власних почуттях і Ремусу Сталевому Люпину за те, що не накинувся на нього після атаки рослини.

Доркас Королева Медовз викриває Реґулуса.
Більше про це пізніше :)

Chapter 16: Зізнання

Notes:

Примітки до глави:

Вітаннячка!
В цьому розділі більше анґсту, ніж у попередніх, але також трохи веселих, легких моментів.

Попередження до розділу:
Внутрішня ґомофобія
Згадки крові та вбивства (коротко)
Згадки жорстокого поводження з дітьми у минулому
Куріння
Легке магічне та фізичне насильство (когось штовхають)
Знущання та використання образ/слюрів (слово на “Б” по відношенню до двох маґлонароджених учнів, яких ми не знаємо, але це стається)

Думаю, на цю главу це все! Сподіваюся, вам сподобається :D

Наступні два дні були болісними. Джеймс не може описати їх інакше. Він прокидається з болем, лягає спати з тугою, а простір між ними сповнений крадених поглядів, нетерпінням і жагою, такою несамовитою, що Джеймс відчуває, як вона запалює його зсередини.  

Щоразу, коли Джеймс бачить Реґулуса через залу під час їжі або у випадковому коридорі між уроками, йому доводиться фізично стримуватися, щоб не підійти до нього і не сказати щось, не зробити щось, Джеймс вже навіть не знає. Справа не лише в поцілунках. Це Реґулус. Весь він. Його похмурість, мовчання, уїдливість в голосі, коли він називає Джеймса дурнем. 

Джеймс хоче говорити з ним про маґлів, про квідич або про музику. Він хоче перепитати назву його улюбленої пісні, бо вона французською, і він, очевидно, не запам’ятав її, але хоче слухати її доти, доки не зможе повторити кожне слово.

Якщо до поцілунку Джеймс був одержимий Реґулусом, то тепер, коли він знає, як це відчувається, він на всі сто відсотків ним захоплений. Це з’їдає його живцем, як же сильно він тужить.

У понеділок вранці Джеймс надсилає Реґулусу записку за допомогою сови і спостерігає, як Реґулус її читає. Зовні нічого не змінилося, але Джеймс помічає, що Реґулус згорнув записку і поклав її в кишеню, наче це щось, що він хотів би залишити собі. Джеймс вирішує, що це добрий знак. 

Записка проста:

Не можу прийти на дах, поки не поговорю з ним. Ще не було нагоди.

Д.

Джеймс сподівається, що цього достатньо, бо він дуже, дуже не може піти на дах, поки не набереться сміливості поговорити з Сіріусом. Він подумує про те, щоб забрати свої слова назад і розшукати Реґулуса, хоча ще не сказав Сіріусу, але це дуже небезпечна стежка. Джеймс знає, що в ньому говорить відчай, бо він вище цього. Він не може вчинити так зі своїм найкращим другом.

Не зможе, хоч як би він не тужив. 

Джеймс знає, що не зможе стримати себе і не поцілувати Реґулуса знову, якщо вони залишаться один з одним на одинці, тому цього просто не може статися. Він повинен залишатися подалі, бо Джеймс може витримати болісну тугу очікування, але він не зрадить Сіріуса таким чином. 

Це важко. Буває мало моментів, коли вони з Сіріусом залишаються по-справжньому наодинці, і Джеймс, — на превеликий сором, — боїться. Він навіть не впевнений, чого саме боїться, але йому страшенно лячно. Можливо, тому, що Сіріус ніколи не пробачив і не пробачить Реґулусу те, що той вирішив залишитися в тому будинку. Можливо, тому що Сіріус ненавидить себе за те, що не намагався сильніше. За те, що покинув брата, хоча це був вибір Реґулуса. А може, теж можливий варіант, Сіріус стане захисником і захоче відлупцювати Джеймса за те, що той торкнувся його молодшого брата. А може, і все разом. І Джеймс впевнений у своїх стосунках з Сіріусом, але Реґулус є Реґулус. У Сіріуса є глибокі, складні почуття щодо свого брата, які Джеймс не до кінця розуміє.

І все одно. Джеймс повинен йому розповісти. Він мусить, бо інакше, якщо він триматиме це в таємниці, Сіріус дізнається пізніше, а цього не може статися, бо Джеймс не переживе, якщо Сіріус порве з ним. У платонічному сенсі. Неважливо, важливо те, що Джеймс не хоче ризикувати і руйнувати свій зв’язок з братом, тому він повинен набратися хоробрості і поговорити з ним зараз. Поки ще не пізно. 

Можливість розповісти йому про це з’являється під час тренування з квідичу у вівторок. Джеймс підганяє момент, адже наступного дня повня і все таке. Але він… ну. Він боїться, тому що це дуже важливо, і існує багато способів, через які все може піти не так. Джеймс не хоче, щоб щось пішло не так. Він не впевнений, що зможе впоратися, якщо це станеться. 

Сіріус затримує його наприкінці тренування у вівторок ввечері, і вся команда залишає їх там, де вони вдавано б’ються на траві, бо вони хлопчаки, ідіоти і безмежно люблять один одного. Коли вони приходять у душові, всі інші вже давно пішли. Джеймс знає, що зараз або ніколи, але це також почувається дивно, розповідати Сіріусові, що він закохався в його молодшого брата, в роздягальні для квідичу.

Отже, вони мовчки приймають душ, і Джеймс закінчує раніше за Сіріуса, бо той витрачає непомірно багато часу на укладку зачіски. А потім Джеймс одягається і чекає, і Сіріус теж натягує на себе одяг.

— Золотороже, — каже Сіріус, коли вони разом виходять з роздягальні. — Я можу допомогти? 

Джеймс хмуриться, дивлячись на друга.

— З чим?

— З тим, що у тебе на думці останні два дні. — просто відповідає Сіріус. — Ну… ти знаєш. Я завжди тут. 

Джеймс важко зітхає. Вони посеред коридору, і це не найкраще місце. Будь-хто може пройти повз них будь-якої миті. Але якщо він не зробить цього зараз, то не зробить ніколи, а Джеймс просто не може уявити, що втратить Реґулуса, навіть не отримавши його. Не те щоб Реґулус був чимось, що можна було б отримати, просто він… Джеймс хотів би побачити, чи зможуть вони стати чимось більшим. Разом. Він і Реґулус. Завести стосунки, думає Джеймс. Це те, чого він хоче, якщо Реґулус теж цього хоче.

— Мені треба дещо тобі сказати, але я дуже боюся це робити. — виривається з Джеймса. — Я не знаю, як тобі сказати, Гультяю. 

Сіріус хмуриться, відводить погляд, знову дивиться на Джеймса. 

— Астрономічна Вежа?

Джеймс киває. Тепер він у цій справі, і він мусить довести її до кінця. Астрономічна вежа — це місце, куди вони ходять, коли їм потрібно серйозно поговорити сам на сам. Це трапляється нечасто. Востаннє Сіріус і Ремус використовували її цілий рік тому, коли вони нарешті розібралися з тим, що сталося після витівки. Але це доречно, вважає Джеймс. 

Вони піднімаються через замок у затишній тиші, адже Сіріус не має жодного уявлення про те, що Джеймс збирається йому розповісти, а він сліпо вірить своєму найкращому другові. Джеймс сподівається, що Сіріус його зрозуміє. Він же повинен, правда?

Ґодрик милостивий, допоможи йому. Сіріус може скинути його з цієї вежі. 

Вони приходять раніше, ніж Джеймс був готовий, але він не думає, що коли-небудь був би достатньо готовим, тож на краще. Він мусить це зробити, незважаючи ні на що. Вони сідають на краю вежі, звісивши ноги над прірвою. Сіріус запалює сигарету і чекає. 

Ліс розкинувся над землею. За ним Джеймс бачить тіні пагорбів, які переходять у Шотландію. Світ такий великий. А вони лише двоє хлопців у школі, яка здається їм цілим всесвітом. А насправді? Вони маленькі люди на великій планеті, чи не так? Джеймс дивиться на зірки. Він знає, яка з них Сіріус. І йому цікаво, де Реґулус. Чи може він його побачити. Він запитає його наступного разу. 

А щоб наступний раз настав, він має почати говорити. 

Джеймс не знає, з чого почати. Як він пояснить Сіріусу, що сталося? Він не може просто сказати це. Чи може?

Джеймс прочищає горло. Ти ж Ґрифіндорець, Джеймсе Поттер. Поводься відповідно, каже він собі.

— Пам’ятаєш той день, коли ми розповіли один одному, які у нас ховчики? — запитує Джеймс. 

Це такий же гарний початок, як і будь-який інший, і Джеймс сподівається, що це нагадає Сіріусу про те, ким вони є один для одного. Він сподівається, що їхній зв’язок сильніший за все на світі. 

— Так. Звісно, що так. Твій все ще…? — Сіріус замовкає, не в змозі вимовити це.

Йому ніколи не вдавалося озвучити це, а Джеймс вимовив ці слова вголос лише одного разу. Того дня, коли він розповів Сіріусові, що Джеймсовим ховчик був сам Джеймс, весь у крові, стоячий над тілом Вальбурги Блек. Він боїться темряви, яку відчув того дня, коли Сіріус втік. Того, що вона може означати для нього, якщо він впустить її в себе. Сіріус чудово це розумів, адже його боґарт — це він сам, у зеленій краватці і зі злісною посмішкою. Він стояв гордо, який спадкоємець дому, який ненавидить, завдає болю і ламає. 

— Так. Так, я не тому про це говорю. Просто… ми поклялися, що ніколи не будемо приховувати один від одного важливі речі, — каже Джеймс. Його серце калатає, а в грудях стискає. — Навіть коли вони… коли ми знаємо, що інший може бути не надто радий цьому абощо.

Сіріус виглядає стривоженим. Відверто стурбованим. Це розтоплює серце Джеймса.

— Ти когось скривдив? — шепоче Сіріус. А тоді, без жодних вагань: — Усе гаразд, Золотороже. Я все виправлю. Ремус допоможе. Ми знищимо докази. Ніхто…

Джеймс любить його. Дуже сильно. Безмежно глибоко. Він любить його так, що сам не до кінця розуміє, бо ця любов більша за нього. Несамовито, палко Джеймс сподівається, що Сіріус любить його так само як і він. Що він зрозуміє.

— Я нікому не зробив нічого поганого. Але я закохався. — каже Джеймс, перебиваючи Сіріуса. — Тобто, мені дехто подобається. Дуже сильно.

Сіріус розгублено супить брови. Він відкриває рота, потім знову закриває.

— Чому ти почав з боґартів, щоб розповісти мені про свою закоханість?

— Бо я не знав, як почати інакше. — каже Джеймс, стискаючи пальці. Його долоні спітніли. — І це була одна з найважливіших речей, які я коли-небудь тобі розповідав, а ти навіть оком не повів... Не знаю, Гультяю. Я страшенно хвилююсь. 

— Чому? — запитав Сіріус, затягуючись сигаретою. — Ти ж і раніше закохувався, Джеймсе. 

— Це хлопець. — випалює Джеймс. 

Він дивиться, як Сіріус це опрацьовує. Річ у тім, що Джеймс знає, що Сіріус не має проблем з цією частиною. Але він не очікував, що це може щось викликати в Сіріусі. Тому що Джеймс одразу бачить по виразу його обличчя, що Сіріус вирішує якусь ментальну вправу, яка веде його в хибному напрямку.

Плечі Сіріуса напружуються, і він виглядає так, ніби готується до удару прямо в живіт. Джеймс збентежений, чесно кажучи, і йому трохи цікаво почути, що за безглузду історію вигадав Сіріус, бо він знає, що б це не було, це не так. І Сіріус нагороджує Джеймса, нарешті вимовляючи крізь зуби:

— Ремус? 

Ґодрик Ґрифіндор допоможи його найкращому другові, бо його остання клітина мозку відлунює в його голові. Джеймс хоче його вдарити. Вбити в нього трохи розуму. Чесне слово. 

— Ґодрику, ні. — каже Джеймс, закочуючи очі. — Тільки не Ремус.

— О, дякувати Мерліну. — каже Сіріус з таким хвилюванням, що Джеймс може тільки витріщатися на нього з відкритим ротом. Цей хлопець абсолютно нічого не усвідомлює. 

Його наполовину спокушає думка перевести розмову в інше русло і змусити Сіріуса зрозуміти, чому він так сильно запанікував від думки, що Джеймс міг бути закоханий у Ремуса, але Джеймс не може так вчинити з собою. Він не може так вчинити з Реґулусом. Реґулус чекає на нього, — або Джеймс сподівається, що чекає, — і він не сприйматиме терпіння Реґулуса як належне.

Сіріус опановує себе, потім киває Джеймсу.

— Ти хвилювався, що я не сприйму його, бо він хлопець? Я не знаю, що я такого зробив, щоб ти так думав, але скажи мені, щоб я міг негайно це виправити. 

Джеймс робить глибокий вдих. 

— Я знав, що ти не будеш проти того, що він хлопець, — він вагається. Мусить ковтнути. — Хоча, можливо, тобі не дуже сподобається саме цей хлопець. 

— Це ж не Ремус, так? — підтверджує Сіріус, знову трохи занепокоєний.

Джеймс закочує очі. Він нічого не може з собою вдіяти.

— Мерліне, Сіріусе, ні. Це не Ремус. 

— Тоді я не розумію, чому мене це не влаштує. Мені байдуже, з ким ти зустрічаєшся, Джеймсе. Якщо вони роблять тебе щасливими, вони мені подобаються. Якщо вони зроблять тобі боляче, я їх вб’ю. Все просто. — каже Сіріус.

— Слизерин. — шепоче Джеймс.

Це, треба визнати, застає Сіріуса зненацька. Він моргає. Обдумує. Підлаштовується.

— Гаразд. Не ідеал, звісно, але подивися на Марлз. Доркас взагалі-то досить класна, і вона зі Слизерину. Якщо ми можемо зробити виняток, то можемо зробити й другий. 

— Він… історія його сім’ї та інші речі трохи все ускладнюють. — каже Джеймс. Сіріус знизує плечима.

— Це судити не буду. Не я. 

— А ще він грає у квідич. — додає Джеймс, сподіваючись, що Сіріус складе два і два та Джеймсові не доведеться цього казати.

— Він добре вчиться в школі? Тільки не кажи, що він тупий. Ти заслуговуєш краще, ніж якогось дурня. 

— Так, — підтверджує Джеймс. — Дуже добре вчиться. Навіть дуже розумний. Чесно кажучи, змушує це виглядати нескладним. 

Сіріус киває, задоволений цією інформацією.

— І я гадаю, що він гарний, так? У тебе є стандарти, Джеймсе. — дражниться Сіріус. — Блондин? Брюнет? А може, рудий? Головне, щоб він був гарний. 

— Брюнет. Так, він дуже гарний. Занадто гарний. Він прекрасний. — каже Джеймс, заплющуючи очі. 

Ось воно. Він повинен це сказати. Джеймс робить глибокий вдих. 

— Сіріусе, — шепоче Джеймс, серце його б’ється так сильно, що він чує, як кров шумить у вухах. — Я люблю тебе. Ти ж знаєш це, правда? Ти такий важливий для мене, і я…

А тепер Сіріус панікує. Він зойкає, перериваючи Джеймса. Сіріус підхоплюється, приземляється на ноги і робить кілька кроків убік. Він запускає руки у волосся, ходить по вежі.

Він бурмоче щось собі під ніс, що Джеймс не може вловити. Джеймс роззявив рота, дивуючись, що за свіже пекло нової дурості накинулося на його друга.

Коли Сіріус повертається до Джеймса, він виглядає блідим, але рішучим.

— Золотороже, — обережно, повільно промовляє Сіріус. — Я б за тебе буквально здох, але я не… я не… просто… Ти мені як брат. 

Джеймс абсолютно втрачає дар мови. Його найкращий друг — повний бовдур. Абсолютно з розуму з’їхав. Він пропустив ту частину, де Джеймс казав, що він Слизеринець? Про що він взагалі говорить? 

Ґодрик Ґрифіндор на мітлі. Його найкращому другові потрібна допомога.

Джеймс настільки вражений розумовими стрибками й висновками, які щойно зробив Сіріус, що не може зробити нічого іншого, як випалити:

— Не той брат Блек, друже.

Сіріус хмуриться, трясе головою, наче намагається витрусити воду з вух.

— Що?

І, гаразд. Тепер все зроблено, так. Джеймс не може відступити, та й не може. Тож він на повній швидкості мчиться вперед. 

— Я безтямно закоханий у твого брата. Хлопця зі Слизерину. Не в тебе, ти, довбаний ідіоте. 

До честі Сіріуса, він не вдарив Джеймса і не зіштовхнув його з Астрономічної вежі. Він стоїть, застигши і відкривши рота, дивиться на свого найкращого друга, як здається, цілу вічність. Вітер несе хмари, які відкидають тіні на коло площадки вежі, коли пропливають повз місяць. Майже повний. Джеймсу спадає на думку безглузда думка, що вони спостерігають за ними. Цікаво. Місяць і зірки судять його за те, що він хоче переспати з братом свого найкращого друга. 

Джеймс підводиться, щоб бути на рівних, і щойно Джеймс опиняється обличчям до Сіріуса, той, здається, достатньо оговтується, щоб сказати:

— Ти… що? — Сіріус кліпає. І знову. 

І його очі дуже сильно розширяються, коли він підходить ближче.

— Джеймс Флімонт Поттер, що ти щойно сказав мені? — кричить Сіріус, що є не дуже добре, але він все ще не вдарив Джеймса, тож він вважає це за перемогу. — Ти… мій молодший брат? Я, схоже, не так почув. Повтори-но ще раз. Ну, давай, спробуй!

Джеймс так і робить. Він же Ґрифіндорець, так? Хоробрий до нерозсудливості. 

— Реґулус. Я закохався в Реґулуса. Дуже сильно. Я намагався цього уникнути, але нічого не вийшло. Пробач, Гультяю. Але я присягнувся, що ніколи не брехатиму тобі. І ось ми тут.

Сіріус схожий на суміш відрази і болю. Його руки смикаються, і він робить крок назад.

— Ти… чому? Як? Коли? Якого, бляха, хріна, Золотороже? 

Сіріус шокований, це очевидно, але не настільки, щоб не додати:

— І ще я набагато сексуальніше за Реґґі, дуже тобі дякую. 

Джеймс лише безпорадно знизує плечима. 

— Я, звісно, не хотів, щоб так сталося, Гультяю. Просто я натрапив на нього одного разу, і він був… ну. Він чудовий. 

Сіріус скривлює обличчя, жахаючись від думки, що хтось може вважати його молодшого брата привабливим. Джеймс закочує очі.

— Хай там як. Я не хотів приховувати це від тебе.

— Мені потрібна хвилинка. — каже Сіріус. Він відходить до протилежної стіні, притискається до неї лобом. Джеймс чекає. Сіріус випускає низку такої яскравої лайки, що Ремус міг би ним пишатись. 

Через довгу хвилину чи дві Сіріус повертається. Драматично зітхає, проводить рукою по волоссю.

— Чесно, Джеймсе. У тебе справді жахливий смак на чоловіків, — каже він. — Але я допоможу, чим зможу. 

Такого Джеймс не очікував. Він був готовий до набагато більших істерик від Сіріуса. До крику. Навіть удару.

— Ти… допоможеш?

— Звісно, що так, — впевнено каже Сіріус. — Я не дозволю тебе страждати на самоті. Ти це переживеш, обіцяю. 

— Я не думаю, що хочу цього? — Сіріус дивиться на нього дещо поблажливо, і це насторожує. 

Щось не так. Але Сіріус не знає, що саме. Тоді Сіріус м’яко каже:

— Джеймсе, ти мусиш. Для твого ж блага. Ти не можеш закохатися в того, хто ніколи не покохає тебе взаємно.

Джеймса це образило. Типу? 

— Чому це він не покохає мене взаємно? 

І Сіріус дивиться на нього з такою любов’ю, що серце Джеймса мало не розривається.

— Тому що він фанатик чистоти крові і традиціоналіст, Джеймсе. Він одружиться з якоюсь чистокровною дівчиною, яку вибере для нього Вальбурга, і в них будуть маленькі дітки, які понесуть славу Найшляхетнішого, Найдавнішого і Найдовбанутішого Дому Блеків. 

Ох. От лайно. Сіріус думає…. ну. Цього Джеймс таки розуміє, бо Сіріус за майже два роки не вимовив жодного слова, яке б не було погрозливим для його брата, тож звідки йому знати? Звісно, Реґулус у Сіріусовій голові ніколи б цього не зробив. Не з хлопцем. Джеймс підозрює, що Сіріус трохи перебільшує. На рахунок Реґулуса. Джеймс думав, що пережив найгірше, але він помилявся. Найважча частина попереду. Але, можливо, це дає Сіріусу надію, так?  Так само як це дає надію Джеймсу. Реґулус не такий, як вони думали. 

— Сіріусе, — обережно промовляє Джеймс. — Я не сподіваюся на це. Я знаю, що Реґулус закоханий у мене. 

— Ґодрику, змилуйся. — каже Сіріус, дивлячись на Джеймса так, ніби той з’їхав з глузду. — Джеймс, я знаю, що ти вічний оптиміст, але я не дозволю тобі робити це з собою. Заперечення — це твоя річка, але не Ніл. Прошу. 

Джеймс мусить хихикнути, бо це було смішно. Але також… Він відчуває, як його нутро підступає до горла, коли він каже:

— Ми цілувалися. Ми з Реґулусом цілувалися. Я гарантую тобі, що він був у цьому зацікавлений. Йому надзвичайно це сподобалося. 

Вираз обличчя Сіріуса швидко змінюється. Жалість і рішучість стираються шоком. Жахом. Невірою.

— Перепочинь-но. Реґґі тебе не цілував. — Сіріус звучить захекано, наче щойно збіг сходами до Астрономічної вежі. Він намагається віддихатися, знову проводить рукою по волоссю. А тоді: — Він цілував?

Джеймс не може стримати посмішку. Він не хоче, щоб вона з’являлася, бо це делікатна тема, делікатна розмова, і дурній посмішці тут, чесно кажучи, не місце. Але це не має значення. Він все одно посміхається. Наче м’язи на його обличчі смикає спогад, абсолютно незалежно від його намірів. 

— Якщо бути більш точним, я поцілував його, і він поцілував мене у відповідь. Але так. Це сталося. Ми поцілувалися. 

І після цього Сіріус б’є його. Його кулак просто прилетів. Без попередження. Сіріус до біса швидкий, завжди таким був, і Джеймс не побачив, як він наближається, аж поки кулак не опиняється біля його обличчя. Він зіштовхується зі щелепою Джеймса, Джеймс крекче, але витримує удар. Він думає, що це справедливо. Так вчинив би старший брат. Крім того, Сіріус вчинив би щось набагато гірше, якби знав, наскільки брудними іноді стають думки Джеймса про Реґулуса. Речі, які він хотів би зробити,— і зробив би, — якби його мозок не наздоганяв його тіло посеред усього цього. Це дуже легкий удар, і Джеймс не скаржиться на нього. 

— Чорт. — каже Сіріус, струшуючи руку і кривлячись. — Вибач, Золотороже. Я просто… ти поцілував мого молодшого брата!

— Він поцілував мене у відповідь. — повторює Джеймс, масажуючи щелепу, щоб полегшити біль. — Ти знову мене вдариш? 

— Я ще про це думаю. — каже Сіріус. — Мій брат! Ти серйозно? Невже у всій школі не було інших хлопців? 

Джеймс дивиться на свого друга великими, безпорадними очима. Він має рацію, але також помиляється. Це не було чимось, що обирав Джеймс. Це те, що з ним сталося. Першого дня він подивився на Реґулуса у Великій Залі, і йому стало цікаво. Він побачив його в рушнику в роздягальні для квідичу, а потім все. 

Пуф.

Чао.

Адіос. 

Тут лежить Джеймс Поттер, який помер від самозаймання, спричиненого гарячковістю Реґулуса Блека. 

— Я нічого не міг вдіяти, Сіріусе. — каже Джеймс. 

Щось у його голосі, мабуть, доходить до нього, бо кулак Сіріуса трохи розслаблюється, і він хитає головою, виглядаючи розгубленим. Дуже розгубленим.

— Але ж він… Реґґі, — Сіріус відступає на кілька кроків назад, наче це поняття так сильно розхитує його світ, що він не може втримати рівновагу. — Реґґі. 

Джеймс чекає. Дає йому час. Цього багато, він знає. А Сіріус не найвправніший в опануванні великих емоцій. Тож Джеймс стоїть там, в Астрономічній вежі. і дає Сіріусу час, щоб усе обдумати. 

У нього болить щелепа, і він відчуває себе трохи виснаженим, але в цілому все могло б бути гірше. Могло бути й краще, але могло бути й гірше.

Минає кілька хвилин мовчання, перш ніж Сіріус підходить до перил і дивиться в небо. Джеймс знає, що це таке, бо одного разу він застав його в маєтку Поттерів, коли той посеред ночі прокрадався до саду. Сіріус знає, де Реґулус, або де він може бути, навіть коли небо затягнуте хмарами. 

Джеймс підходить і стає поруч зі своїм найкращим другом. Він теж дивиться в гору. Говорить у повітря. 

— Якби я міг вибирати, якби я міг це контролювати, це був би не Реґулус, бо я знаю. Я знаю, Сіріусе. Але я нічого не можу вдіяти. Я намагався. Повір мені, я пробував. — каже Джеймс голосом сповненим страхом і надією. — Я тримався подалі, і це зводило мене з розуму. А потім я почав пізнавати його, і стало ще гірше, бо він… він не такий, як я думав. 

— Як довго? — запитує Сіріус. Сухо, грубувато. 

— Ми спілкувалися близько трьох тижнів, можливо, трохи більше, — розповідає Джеймс. — Поцілунок стався лише в суботу ввечері. Це було… Реґулус трохи розлютився, бо думав, що я з якихось причин зустрічаюся з Лілі. І це просто сталося. Але я сказав йому, що це не повториться, поки я не розповім тобі. Відтоді я його більше не бачив.

Сіріус кладе руки на перила, міцно стискаючи їх. Джеймс бачить напругу на його плечах, і ненавидить, що це через нього. 

— У нього сталася істерика?

— Так, — каже Джеймс, підносячи руку до потилиці. — Він ревнував.

— Трясця твоїй матері, Золотороже, — кривиться Сіріус. — Я не знаю, що сказати. Я не знаю, як я до цього ставлюся.

Джеймс киває, хоча Сіріус не дивиться на нього. 

— Я думав… ну. Коли я вперше заговорив з ним, я сказав собі, що намагаюся з’ясувати, чи він… — він замовкає. Він не знає, чи може це сказати. Бо що, якщо його надія зробить Сіріусу боляче?

— Він що? 

— Чи він теж втік. — шепоче Джеймс. 

Тепер Сіріус дивиться на нього з широко розплющеними і… сповненими надії очима. І Джеймсу хочеться плакати. Бо він мав рацію. Ремус мав рацію. У глибині душі Сіріус хоче, щоб Реґулус повернувся, що Реґулус не фанатик чистоти крові і традиціоналіст, яким його вважає Сіріус. Він буде заперечувати це цілими днями, але Сіріус сумує за своїм молодшим братом. І ненавидить його. Але Джеймс думає, що це нормально. Адже ненависть і любов настільки близькі до одне одного, що можуть помінятися місцями від найменшого поштовху.

— Те, що він експерементує, не значить, що він не… ну, ти знаєш. — каже Сіріус, крадькома дивлячись на Джеймса. 

— Він не експерементує, — одразу ж каже Джеймс. Знову ж таки, злегка ображено. — І перш ніж ти ще щось скажеш, Реґулус знає до біса багато про маґлів, і вважає їх цікавими, і жодного разу не сказав нічого, що змусило б мене подумати, що він у чомусь погоджується з Вальбургою. Тож…

— Поглянь на себе, ти вже його захищаєш. — бурчить Сіріус. Тепер він насупився, що Джеймс ненавидить. Сіріус не похмура персона. Це Реґулус такий. 

— Гультяю, я люблю тебе. Ти мій найкращий друг. Мій брат, — каже Джеймс. — Але Реґулус надто мені подобається, щоб я кинув його ще до того, як все почалося. Тож, якщо тобі потрібно вибити з мене все лайно, роби це. Бо я не відступлю.

— А якщо я тебе попрошу? 

— Не попросиш. — твердо каже Джеймс.

Вони зустрічаються поглядами. Сріблясто-сірий з горіховим. У цьому погляді — мільйон речей. Сіріус боїться надіятися. Але він хоче. Він ревнує. Сіріус не любить ділитися, а Джеймс - єдина людина, яка завжди належала тільки йому. Але Сіріус занадто сильно любить Джеймса, щоб активно перешкоджати його щастю. Він буде поводитися як мудак. Але не зупинить його. А Джеймс… Джеймс зробить для Сіріуса все, що завгодно, бо знає, що Сіріус його про це не попросить. Довіра. Глибока, непорушна довіра. 

— Я не буду, — тихо каже Сіріус. — Але це не означає, що мені це подобається. Ти і мій брат — це безглуздя. У вас нічого не вийде. А коли він зробить тобі боляче, що тоді? 

— Ти потягнеш мене до «Трьох мітел», і ми разом нап’ємося. — знизує плечима Джеймс, але посміхається. — І ти знаєш, що я його не ображу. 

— Мені байдуже. — бурчить Сіріус, відводячи погляд. Джеймс тільки ширше посміхається.

— Гаразд. 

Сіріус сідає, запалює сигарету. Джеймс сідає з ним. Він почувається на мільйон тонн легше. Тепер він вільний, і може піти шукати Реґулуса. Джеймс не може дочекатися. 

— Як воно? — тихо запитує Сіріус. — Цілуватися з хлопцем? 

У Джеймса перехоплює подих, бо невже Сіріус наважився? Чи готовий він нарешті зізнатися собі, що хоче Ремуса? Джеймс думає, що знепритомніє від радості, якщо вони вийдуть з цієї вежі і Сіріус піде шукати Муні. 

— Це неймовірно. — каже Джеймс. — Поцілунок є поцілунок, Гультяю. Неважливо, дівчина чи це хлопець. Важливо, щоб людина тобі подобалася. 

— У Реґґі немає щетини. — каже Сіріус, і це застає Джеймса зненацька, аж поки він не згадує, що з них чотирьох Ремус має найбільше рослинності на обличчі. Він голиться через день. 

Джеймс не знає, як правильно підібрати слова. Він не хоче відмовляти Сіріуса від ідеї поцілунку з хлопцем, але й брехати не збирається. У Реґулуса немає щетини. У Ремуса є щетина. Хіба це має значення? Джеймс так не думає. Крім тоже, він може забути, що він би з радістю поцілував Ремуса десь на четвертому курсі, але вважає, що безпечніше не казати про це Сіріусу. 

Він все ще може зіштовхнути його з вежі. 

— Я був би не проти, якби вона була. — каже Джеймс. — Я… я маю на увазі… Коли тобі подобається дівчина, тобі байдуже, яке у неї волосся - коротке чи довге. Блондинка, брюнетка, руда чи якась інша. Чи з’являється у неї… не знаю, ямочка, коли вона посміхається, чи ні. Є так багато маленьких відмінностей, які роблять їх унікальними, і це не означає, що ти не поцілуєш дюжину з них, так? Вони не однакові, але тобі подобаються всі вони з їхніми відмінностями. Можливо, у тебе є певний типаж, але як тільки ти закохуєшся, тобі стає все одно. Веснянки, не веснянки, і все таке інше. Тобі все одно, хіба ні? 

Сіріус агресивно киває.

— Ага. Так.

— Ну, так само і з хлопцями. Деякі хлопці мають щетину, деякі ні. У когось довге волосся, — він показує на Сіріуса, сподіваючись, що це його на щось надихне. — А в декого ні. — показує на себе, щоб це не звучало надто наполегливо. 

Джеймс посміхається, коли Сіріус хмуриться, розуміючи, що той прокручує це в голові. Він сподівається, що все йде в правильному напрямку. 

— Слухай, мені подобається Реґулус. Справді подобається. Реґулус — особливий шлях, і з якихось причин він мені підходить, — каже Джеймс. — І неважливо, чи є щетина, чи її немає. 

— Але хіба це не… він хлопчик. Я просто… Я, бляха, не можу повірити, що мій молодший брат — ґей. — каже Сіріус, звучачи схвильовано. 

О, тільки не знову. Сіріус повинен розбиратися в собі, а не зациклюватися на Реґулусі. Уф. Але, можливо… Заждіть. Може, це воно.

— Ти міг би поговорити з ним про це. — обережно каже Джеймс. Сіріус регоче. 

— Не треба. Припини. Те, що він подобається тобі, не означає, що він повинен подобатися і мені. Він же засранець. Я його ненавиджу, і не забувай, що я не хочу, щоб ти був з ним. Я терплю це, тому що ти б ходив, як побите цуценя, якби я попросив тебе обірвати це, але я вірю, що ти одумаєшся і припиниш це рано чи пізно.

— Дякую? — Джеймс посміюється. 

Сіріус штовхає Джеймса плечем.

— Поки що не дякуй, — каже він, лише напівжартома. — Я все ще шокований. Можливо, завтра почуватимуся менш милосердним. 

Джеймс кладе руку на плече Сіріуса. Підсувається, щоб вони були близько до один одного. 

— Я зроблю так, як ти скажеш, гаразд? Якщо ти не хочеш, щоб я взагалі про нього згадував, я не буду. 

— Це фізично неможливо для тебе. 

— Це не так.

— Джеймс. 

— Що? Я нікому про нього не розповідав. Нікому. Тільки ти знаєш. 

Сіріус хмикає, потім киває. Знову запановує тиша, аж поки Сіріус не порушує її.

— Справедливо. Що він на це сказав?

— Про що? 

— Ти сказав, що сказав йому, що розкажеш мені. — пояснює Сіріус. 

Він дістає ще одну сигарету і запалює її, але Джеймс навряд чи вкаже на те, скільки він вже викурив. Не тоді, коли Сіріус так до біса розсудливо ставиться до всього цього. 

— Він думав, що ти заборониш мені з ним бачитися. — зізнається Джеймс. — Гадаю, він був наляканий. Він просив мене не казати тобі. Він був непохитний щодо цього.

— Але ти все одно це зробив?

— Я завжди планував це, Гультяю. — каже Джеймс. — Ніяких секретів. Ніколи. Не між нами. 

Після цього Сіріус довго мовчить. Дивиться в небо і дихає. Заплющує очі. Знову розплющує. Запускає руки у волосся або опускає їх на коліна. Іноді вони трохи тремтять. Під час цього він мовчить. 

Здебільшого курить. Не каже ані слова. Джеймс його не перериває. Він сидить поруч зі своїм найкращим другом і витримує шторм, який він накликав на них своїм вибором. Він не шкодує про нього. Не може шкодувати, бо тепер у нього є Реґулус, і Джеймс знає, що це початок чогось грандіозного. Але йому хотілося б, щоб усе було простіше. Щоб це був хтось, кого Сіріус не ненавидів би так сильно, щоб воно розмилося і перетворилося на любов. 

Але що є, те є, і тому Джеймс чекає. Він не метушиться. Він не скаржиться. Він сидить. І чекає. І його терпіння знову окупається, бо майже через годину Сіріус повертає обличчя і ховає його у вигин його шиї. 

— Я все ще номер один? 

— Завжди і назавжди, Сіріусе.

— Гаразд. — тихо каже він. — Я це, бляха, ненавиджу, Золотороже. Але так. Гаразд. 

 

***

 

Реґулус знову патрулює разом з Люпином. Це трохи його непокоїть, бо він переконаний, що як тільки Люпин гляне на нього, то зрозуміє, що два дні тому Джеймс цілував його до напівсмерті. Власне, він майже на нього не дивиться. Але Реґулус все ще трохи напружений через це, бо неможливо, щоб з ним сталося щось настільки неймовірне, і цього ніхто не помітив. 

Реґулус завжди знав, що його маска зроблена з заліза, але якщо він коли-небудь сумнівався у своїй здатності закритися від світу, то це переконало його, що його обличчя не можна прочитати. І це йому на руку, адже для того, що він планує, йому потрібен серйозний вираз обличчя. 

Реґулус і Люпин йдуть пліч-о-пліч мовчки, як завжди. Затишно. Ніяких дурних запитань, щоб згаяти час. Ніякої метушні. Ніяких пліток. Люпин — улюблений напарник Реґулуса по патрулю, і він вважає це злим жартом Всесвіту. Але Реґулус і так знає, що всесвіт ненавидить його до глибини душі, тож це не дивно. 

Перша година проходить досить нудно. Вони крокують порожнім коридором за порожнім коридором, поглядаючи туди й сюди, чи не має учнів, які не вилізли з ліжка після комендантської години. Поки що вони ні з ним не зіткнулися. На думку Реґулуса, час витрачений на патруль відчувається марним. Він ніколи не думав, що колись захоче цього, але йому хочеться, щоб хтось спричинив трохи неприємностей. Просто щоб було чим зайнятися. 

Раптом міс Норріс нявкає і кидається перед ними Салазар невідомо звідки, а потім зникає на сходах. Вони обоє трохи лякаються, але ні Люпин, ні Реґулус не здіймають галасу через переляк. 

Вони чують її нявкання, коли сходи починають рухатися, затримуючи її на них, поки вони знову не зупиняються. Реґулус закочує очі.

— Дурна кішка.

Люпин видає сухий смішок, але нічого не каже. 

Вони продовжують йти. Реґулус помічає, що майже два місяці в Гоґвортсі допомогли Люпину поправитися. Він виглядає менш худим. Тепер не схоже, що він надто швидко виріс. Йому це личить. Реґулус знову думає, що цей хлопець гарний. 

Але сьогодні ввечері Люпин виглядає виснаженим. Під його очима глибокі синці, а відтінок шкіри більш сіруватий, ніж мав би бути. Реґулус помічає, що чим довше вони патрулюють разом, тим більше Люпин втомлюється. Минуло дві години (у них тригодинний патруль) і Люпин трохи тягне за собою ноги, хоч і робить усе можливе, щоб Реґулус цього не помітив. 

Вони майже біля мосту, що веде до соварні, і Реґулус одразу змінює курс, не встигаючи обдумати це рішення. 

— Що ти робиш? Нам туди. — каже Люпин. Він користується нагодою, щоб зупинитися на мить, підтверджуючи підозри Реґулуса.

— Хвилинку. — відповідає він і продовжує йти, поки не опиняється на мосту. 

Він не надто дивується, коли чує кроки Люпина за спиною. Реґулус зупиняється приблизно на третині шляху до мосту, достатньо далеко, щоб дим випадково не потрапив у приміщення, — бо тоді б його спіймали, — але не настільки далеко, щоб вони не встигли повернутися і закінчити їхній обхід. 

Реґулус спирається передпліччям на перила і дістає сигарету, потім пропонує Люпину.

— Це проти правил. — каже Люпин, вагаючись. 

— Боїшся, що старости під час патрулювання знімуть з тебе бали? — запитує Реґулус, піднявши брову. 

Губи Люпина смикаються, і він бере сигарету. Він спирається на перила поруч з Реґулусом і зітхає, дивлячись на темряву і ліхтарі, що звисають з неї. Ніч гарна. По небу пливуть декілька хмар, але видно зорі та місяць. Майже повний. 

Сіріус моргає йому, легко і могутньо. Найяскравіша зірка на небі. Реґулусу зводить шлунок. Джеймс більше не писав йому, і його немає сьогодні на даху, — Реґулус перевіряв, — тож або Сіріус виграв цю війну, або Джеймс йому ще не сказав. Реґулус ненавидить це. Ненавидить так сильно, бо чому в нього не могло статися цього з Барті чи Еваном, чи навіть з довбаним Люпином. 

Погляд Реґулуса ковзає вбік і він бачить Люпина, який дивиться на місяць так, ніби той особисто його образив. Реґулус повертається до своєї внутрішньої кризи. 

Якби він був закоханий у Люпина, а не в Джеймса, все було б простіше. Буквально з будь-ким в цьому клятому замку було б простіше, ніж з хлопцем, на якого проміняв його брат. Ніби Реґулусу подобається біль. Він починає думати, що так і є. Інакше навіщо йому було зв’язуватися з єдиним хлопцем, який зі стовідсотковою впевненістю щоразу буде обирати Сіріуса, а не його? 

Він міг би бути з ким завгодно. З ким завгодно, тільки не з Джеймсом “спорідненою душею Сіріуса Блека” Поттером. Бо Реґулус упевнений, що Сіріус переможе. Джеймс ніколи не вибере Реґулуса. І не повинен. Реґулус розуміє, що об’єктивно ніхто не повинен його обирати. Він заплутаний, і він зломлений, і такий злий, що підніме пекло і здійснить таку жорстоку помсту, що його ім’я пам’ятатимуть поколіннями. 

Але Реґулус егоїстичний і занадто сильно хоче Джеймса, щоб дозволити логіці затьмарити його бажання. Джеймс не повинен обирати його. Але він хотів би цього. Реґулус зробить невимовні речі, якщо це буде означати, що Джеймс повернеться. 

Але це все безглуздо. Тому що «повинен» чи «не повинен» не має значення, коли він знає результат. 

Сіріус, — його рідна кров, спільна, з усією її темрявою, — вже обрав Джеймса, а не Реґулуса. Звісно, Джеймс теж обере Сіріуса.

Реґулус мав би звикнути до цього. Але він не звик. 

— З тобою все гаразд? — запитує Люпин, лякаючи Реґулуса. Реґулус хмуриться на нього. 

— Що? — Люпин пильно дивиться на його руку. Руку, яка стискає перила з такою силою, що дерево аж застогнало. Реґулус відпускає їх. Робить собі запис у пам’яті, щоб стежити за цим і не видавати себе знову. 

— У тебе якісь неприємності чи що? — перепитує Люпин. Реґулусові брові сягають лінії росту волосся.

— Що ти робиш? 

Люпин знизує плечима.

— Просто перевіряю. Не роби з цього дивацтва.

— Не роби… — Реґулус моргає. — Ми не розмовляємо. А тепер ти заговорив. Це ти робиш все до біса дивним. 

Він гасить сигарету, закочує очі на Люпина. Ну, чесне слово. Що з таке з Ґрифіндорцями та їхніми дурнуватим почуттям честі й обов’язку? Вони так гарно проводили час, спокійно палили, щоб Люпин міг перепочити. Це те, що Реґулус отримує за спроби бути добрим. Це його знак, що він ніколи не повинен робити цього знову, очевидно, що йому набагато краще залишатися просто егоїстичним виродком. 

Реґулус починає спускатися мостом, щоб продовжити патрулювання і покласти край дуже незручній ситуації. Яке розчарування. Він покладав такі надії на Люпина і їхні майбутні патрулі разом. І ось він повинен був взяти і зруйнувати це розмовою. Запитанням. 

— Де ти береш сигарети? — запитує його Люпин, коли наздоганяє. Він важко дихає, наче прогулянка мостом повністю його виснажила. 

Реґулус вважає, що це безглуздо. Люпин не грає у квідич, але у нього не така вже й погана форма. Чи не так? Він усвідомлює, що поняття не має. Хіба що колись він бігав по школі з Сіріусом та його друзями, розігруючи людей. Цього року вони чомусь припинили це робити, — як кажуть, постукаємо по дереву, щоб так і залишалось, — але Ремус пробіг чимало коридорів за ці роки, щоб уникнути Філча. 

— Не твоя справа, Люпине. 

Дивно, але це викликає у Люпина посмішку. Він киває сам собі, ніби знає якусь маленьку таємницю. На щастя, він не намагається говорити далі, нарешті зрозумівши дуже чіткі сигнали Реґулуса, що той не хоче розмовляти. Після деякого часу благословенної тиші Реґулус вирішує, що пробачить сьогоднішній промах, якщо Люпин більше ніколи не намагатиметься поцікавитися його самопочуттям. Реґулус вважатиме це за помилку, спричиненою очевидним виснаженням Люпина, з яким він бореться. 

Їхні три години майже закінчуються, коли вони натрапляють на неприємність. Реґулус посилає мовчазну низку прокльонів тому, хто чи що його слухає, бо, звісно ж, за п’ять хвилин до закінчення часу їм довелося зіткнутися з невеликою групою сьомикурсників Слизеринців, які переслідують двох маґлівських Гафелпафців.

Реґулус дуже шкодує, що скиглив про те, що йому було нудно перші дві години. 

Він чує, як Люпин зітхає, ніби теж шкодує про свій вибір, який привів його сюди сьогодні, але потім Люпин бере себе в руки. Тільки Салазар знає, звідки в нього беруться сили випростатися на повний зріст і витягнути чарівну паличку, коли ще секунду тому він ледве переступав з ноги на ногу. 

Реґулус вражений, проти своєї волі, але він вражений.

— Агов! — каже Люпин, кидаючись вперед. — Залиште їх у спокої. 

Долохов, Лестранж, — молодший, бо старший закінчив школу кілька років тому, — і Ейвері дивляться на нього. А Снейп - ні. Він усе ще посміхається до двох гафелпафців, які притиснуті до стіни і виглядають так, ніби ось зараз розплачуться. 

— Я думав, ти сказав, що вони вже тут пройшли. — огризається Дологов на Ейвері, який виглядає шокованою, побачивши двох старост.

Як це до біса типово для них — знати розклад патрулів старост, щоб переслідувати людей і не бути спійманими.

— Снейпе, — буркнув Люпин. — Відвали.

Тоді Северус підводить очі. Він коротко дивиться на Реґулуса, а потім переводить погляд на Люпина.

— Важка нічка для прогулянки, чи не так? 

Люпин стискає свою паличку. Він опускає її, щоб не спрямовувати на них.

— Я знімаю п’ятдесят балів зі Слизерину за переслідування учнів. Плюс ще по десять з кожного вас за те, що ви вийшли після комендантської години. — чітко каже Люпин.

Посмішка, яка розпливається по обличчю Долохова — дика. Реґулус був би заляканий, якби хоч трохи поважав Долохова. Але він не поважає, бо Долохов — піхотинець. Суцільні м’язи, жодного мозку. Реґулус міг би здолати його із заплющеними очима і зі зв’язаною за спиною рукою. Але посмішка моторошна. Напевно, тренувався для такого ефекту. Це він йому зарахує. 

— Я так не думаю, Люпине. — каже Долохов, дивлячись на паличку, яку Люпин тримає збоку, але ще не підняв вгору. — Ти трохи в меншості, чи не так?

Люпин дивиться на Реґулуса. 

Ах. Бляха. Це закінчиться потворно, еге? Реґулус не має симпатії до жодного зі Слизеринців, що стоять перед ним. Він на сто відсотків байдужий до Ейвері і Долохова. Лестранж нормальний, і він йому потай симпатизує, бо Родольфус довбаний псих і поводиться з Рабастаном, як з лайном в буквальному сенсі. Не те щоб Реґулус коли-небудь озвучував це або коли-небудь озвучить. Але. Солідарність з жахливими старшими братами, розумієте?

А ще Северус Снейп, якого Реґулус просто зневажає. Він лицемір. Мерзотник, який завжди бреше і маніпулює усім і всіма. Реґулусу здається кумедним, що він так переймається чистотою крові, коли він лише напівкровка, і він дуже хотів би, щоб про це всі забули. Шкода, що Реґулус переконав Барті час від часу згадувати про це в розмовах. Випадково, ніби ненароком. Але Барті робить, бо Реґулус вклав цю ідею в його голову, і Северуса з розуму зводить те, що це постійно випливає. Реґулус вважає, що він на це заслуговує. І після того, як він прокляв Сіріуса тим кривавим закляттям, яке сам створив? Реґулусу огидно навіть дихати тим самим повітрям. Щось у Северусі змушує його хотіти вбивати. 

— Блек і пальцем проти нас не поворухне, — каже Ейвері. — Не стане на бік двох бруднокровок.

Паличка Люпина змахує, а потім ноги Ейвері підкошуються, і він з криком падає на підлогу. Реґулусу здається досить смішним, як він починає лаятися з підлоги, не в змозі піднятися. 

Долохов, Лестранж і Снейп піднімають чарівні палички і наводять на Люпина, а отже, і на Реґулуса, бо він все ще стоїть поруч зі своїм колегою-старостою. 

Реґулус робить страдницький вигляд і закочує очі. Він робить крок уперед, а Слизеринці вагаються, бо він — Спадкоємець Дому Блек, а це має вагу. Реґулусу про це і не знати. 

— Ну ж бо. Забирайтеся звідси. — каже Реґулус двом гафелпафцям, насміхаючись над ними, щоб не видати себе. — Двадцять балів з Гафелпафу за те, що вийшли після комендантської години. 

Двоє дітей біжать геть так швидко, що вас би пробачили, якби ви повірили, що диявол сидить у них на хвості. Коли вони йдуть, Реґулус дивиться на Слизеринців і нахиляє голову до Люпина.

— Ти ж знаєш, що це погана ідея. — каже він, звертаючись до Лестранжа, бо той йому найбільше подобається. 

— Він прокляв Ейвері. — відповідає Лестранж.

— І прокляну вас всіх, якщо ви, бляха, не звалите звідси. І бали вже зняті! — наполягає Люпин. 

Реґулус дивиться на нього.

— Троє проти одного. Ти впевнений? 

І Люпин дивиться у відповідь, шокований. Реґулус не впевнений, як він ставиться до того, що Люпин щойно… припустив, що Реґулус прикриє його спину. Навіщо йому це робити?

— Троє проти одного? 

Реґулус знизує плечима.

— Я не буду в це втручатися. 

Долохов хихикає.

— Вже не такий хоробрий, га, Люпине? 

І Люпин. Довбаний Ремус Люпин, розправляє плечі і посміхається до них. Реґулус з жахом виявляє. що він це поважає. Він хоробрий, цей ідіот. Реґулус мусить віддати йому належне. Але він такий втомлений. Виснажений, якщо чесно. І він влаштовує шоу, але воно триватиме не довго. 

Троє Слизеринців знову піднімають свої чарівні палички, обмірковуючи. Люпин збирається битися з ними самотужки. Реґулус не зможе йому допомогти. Просто не може. Але хоче, тому що Люпин маж такий виснажений, але відчайдушний вигляд, і це… привабливо, думає Реґулус. І в сексуальному сенсі, і в дорослий, на якого я хочу бути схожий, коли виросту. 

Але він не може. Це остаточно. 

Реґулус приготувався спостерігати за тим, як Люпин отримує по голові, коли з нізвідки з’являється Пітер Петіґру, який мчить коридором, піднявши чарівну паличку. Біжить так. ніби за ним женуться, хоча це не так. І він розумний, бо Слизеринці його не бачать, і він не видає себе. Він не кричить Люпину, що він йому допоможе, не видає жодного звуку. Він просто підбігає і цілиться. 

І якимось чином Люпин і Петіґру знають, кого з них атакуватиме інший, тому не нападають разом.

— Петріфікус Тоталус! — вигукує Люпин, збиваючи Долохова саме тоді, коли приголомшливе закляття Петіґру влучає Лестранжу в спину. 

Реґулус вважає, що це було розумно, і роздумує, чи знав Люпин, що Петіґру прийде. Ставлю на те, що ні. Він на сто відсотків збирався зіткнутися з ними сам на сам, і йому пощастило в останню мить. Дуже по-ґрифіндорськи. Це, мабуть, зрештою вб’є його, але байдуже. Поки це не на очах у Реґулуса, йому байдуже. 

Северус блідне, озирається на полеглих товаришів і відходить убік. 

— Ви не можете мене торкатися. — каже Северус, хоча звучить це не надто впевнено.

— Хто сказав? 

Люпин робить крок уперед, очі звужуються майже до щілин. Реґулус помічає, як напружено розправляються його плечі, як пульсує вена на лобі. Мерлінова борода у вогні, Люпин страшенно ненавидить Северуса.

— Муні? — запитує Петіґру.

Люпин ігнорує його, але Петіґру все одно підходить, щоб стати поруч з другом. Він виглядає нерішучим, але залишається на місці. 

— Ти не здатен на це, — каже Северус. — Занадто переймаєшся тим, щоб довести, що ти не монстр, яким ми тебе знаємо. 

Реґулус моргає. Северус говорить так, ніби знає Люпина… дуже близько. А це не так. Тут відбувається щось, про Реґулус не знає. І справа не в цьому. Він ніколи в житті не був упевнений ні в чому так, як у тому, що Ремус Люпин скоріше помре, ніж торкнеться палицею Северуса Снейпа. Він не розуміє, чому і як. Але Реґулус знає. 

Отже, що б не відбувалося між ними, воно темніше. І це інтригує Реґулуса. Він додає це до списку речей, які хоче дізнатися, трохи стривожений тим, наскільки довгим він стає. Але він не має часу на роздуми, бо сцена перед ним продовжує розгортатися. 

— Слід було подумати про це до того, як ти ледь не вбив Сіріуса. — каже Люпин, і у Реґулуса пробігає дрож по спині, бо це голос людини, яка обмірковує вбивство. Холодний, різкий. З зубами, що здатні проломити кістки. — На моїх руках була його кров. Він помирав, і це була твоя провина, Снівеліусе. Гадаю, це мене виправдовує. 

Щось відбувається з його обличчям. Воно викривляється і темніє, ніби він щиро піддається якомусь глибокому інстинкту вбивці. За цим дуже цікаво спостерігати. Очевидно, Люпин затаїв образу на Северуса за напад на Сіріуса, — Реґулус таємно підтримує його, нікому не кажіть, — і це велика образа. Ненависть до нього спотворює обличчя Люпина, роблячи його риси трохи вовчими. 

Реґулус відчуває, як цівка тривоги пронизує його нутро, і Салазар Слизерин, змилуйся над душею Северуса, бо це йому знадобиться. Ремус Люпин — небезпечна людина під цією безтурботною зовнішністю. Він збирається загнати Северуса в могилу. 

Реґулус знає гарне місце за теплицями, щоб поховати тіло. 

— Муні, я не думаю, що це гарна ідея. Це не ти. — тихо каже Петіґру. Його знову ігнорують. 

Люпин робить крок ближче до Северуса. 

— Я все розповім! — каже Северус. 

Реґулус не пропускає тремтіння в його голосі чи страх, що промайнув у його очах. 

— Ні, не розповіси, — гарчить Люпин. — Ти більше не зможеш говорити.

— Ремусе, припини. Не роби цього. — наполягає Пітер.

— Заткнися, Піте!

Люпин виглядає божевільним.

І до Реґулуса доходить, що Петіґру має рацію. Люпин не повністю тут. Він трохи не в собі, а це не найкращий спосіб мислення для першого вбивства. Одна справа - забирати життя свідомо. Умисно. З певної причини. Якою б не була причина, але така, яку ти обдумав і прийняв. 

Зовсім інша справа — робити це з жорстокої примхи. 

Люпин піднімає паличку, а Реґулус вагається. Северус заслуговує на те, що має статися, але це погубить Люпина. Він це знає. Глибоко в душі, він нутром чує. Це не спосіб помститися. Розпитайте його про це. Він експерт. Люпин буде шкодувати про це до кінця своїх днів, а це просто лайняно. Ніхто не заслуговує на таке життя. 

Реґулус зупиняє його.

— Експеліармус! 

Паличка Люпина злітає в повітря, і він вихором підхоплюється на ноги, розвертаючись до Реґулуса. Северус щодуху тікає геть, залишаючи друзів позаду. Який же він боягуз. Ну і хай. Люпин робить крок ближче, але Реґулус залишається на місці, дивлячись на Люпина, націливши на нього свою паличку.

— Як ти посмів?! — гарчить Люпин.

Реґулус закочує очі, вдаючи незворушність. 

— Чесно, Люпине. Візьми себе в руки. Ти сам себе ганьбиш. 

Петіґру звужує очі на Реґулуса, але його цей малий не турбує. Реґулус зосереджений лише на Люпині. На тому, чи він відступить, чи у них виникнуть проблеми. Реґулус не хоче мати проблем з Люпином, бо він друг Джеймса, і десь у глибині душі він все ще сподівається, що Джеймс прийде за ним, як і обіцяв. 

Ворогувати з одним, — точніше, з двома, — його найближчими друзями — не найкраща ідея.

— Тоді це все, — каже Люпин, випростуючись і дивлячись на Реґулуса, як на заразу. — Твій вибір. 

Реґулус не розуміє, про що він говорить, але нехай. Якщо це виведе його з агресивного стану, він на це погодиться.

— Як скажеш, Люпин. — каже він, ховаючи чарівну паличку до кишені. Він розвертається і робить кілька кроків коридором, перш ніж озирнутися через плече: — Десять балів з Ґрифіндору за те, що вийшов після комендантської, Петіґру.

Люпин випускає низку лайки, яка слідує за Реґулусом майже до самих підземель, дзвенячи у його вухах.

Notes:

Від авторки:
ЗолотоГультяї володіють моїм серцем. Платонічні споріднені душі століття. Тисячоліття!!! Сіріус сильно переживає через те, що Реґулус ґей, і трохи перебільшує? ПОМОЖІТЬ. Я люблю його. І найбільше він боїться, що Джеймс вкраде його дорогоцінного Ремуса? ТЬХУ. Смакота, якщо можна так сказати.
Реґулус і Ремус —> неохочі друзі. Просто зачекайте. Ці двоє люблять бути сварливими і тихими разом, але на це потрібен час.
Також, я обіцяю Джеґулусів у наступному розділі, і майже в кожному наступному протягом деякого часу. Ця глава просто стала між ними.

Chapter 17: А якщо я скажу, що ти мені подобаєшся?

Notes:

Від авторки:
Вітаюю!
У цьому розділі буде трохи анґсту, але також і деякі приємні моменти, а потім ще більше анґсту, бо таке вже життя :)

Попередження до розділу:
Куріння
Незначне насилля
Вживання/зловживання медичними препаратами (снодійне Реґа)
Згадки вбивства (не по темі, але трохи обговорюється)
Обговорення війни (боюся, на дворі 1977, звинувачуйте Смертежерів)
Внутрішня ґомофобія
Коротка панічна атака (не від ПОВу персонажа)
Зображення ран і загоєння (порізи, трохи крові, переламані кістки)
Посилання на жорстоке поводження з дітьми у минулому

Думаю, це все!! Насолоджуйтеся :)

У Реґулуса сьогодні не найкращий день. Правду кажучи, він вважає, що у нього не було гарного дня вже багато років, але останні три були особливо важкими. Після інциденту з іншими Слизеринцями та Люпином йому було важче, ніж зазвичай, заснути минулої ночі. Йому довелося випити додаткове зілля, щоб воно подіяло. Його звичайна доза не подіяла так, як мала б. 

Щось підказує Реґулусу, що, можливо, йому варто було б розібратися в цьому, або принаймні трохи занепокоїтися, але він не має на це ні часу, ні простору для роздумів. Він зайнятий. У нього стрес. Він нервує. 

Записка, яку Джеймс надіслав йому, лежить у нього в кишені, де вона перебуває з ранку понеділка. 

Реґулус читав її приблизно мільйон разів. Це жалюгідно. Він знає. Залиште його, курва, в спокої. Дякую. 

Вже середа, а Джеймс досі не прийшов його шукати. Це або означає, що він ще не сказав Сіріусу, що малоймовірно, адже Джеймс - втілення Годрика Ґрифіндора, тож боягузтво йому незнайоме, або ж це означає, що Реґулус мав рацію. Сіріус переконав Джеймса триматися від нього подалі, і Реґулус більше ніколи не поцілує його. 

Реґулус хоче вбити свого брата.

Це не новина, але гострота цього відчуття посилилася. 

Змирившись з черговим днем страждань, Реґулус слідом за Барті та Еваном заходить до Великої Зали. Доркас вже тут, бо вона пройшла весь шлях до Ґрифіндорської Вежі, щоб піти на сніданок разом з Марлін. Реґулус вважає, що це вкрай нерозумно, але Доркас, як захоче, так і буде робити. Він не збирається судити. Не тоді, коли у нього під рукою записка з єдиним реченням, яке він витягує за кожної нагоди, щоб зациклитися на маленькій букві «Д», підписаній наприкінці. 

Пандора махає їй рукою з місця, де вона сидить поруч з Доркас. Барті та Еван сідають поруч, а Реґулус займає місце біля дівчат. Щойно хлопці вмощуються, Доркас просить їх нахилитися ближче. Реґулус навіть не встигає налити собі кави.

— Я думаю, що Мальсібер, Ейвері та інші щось задумали. — шепоче вона.

— З чого б це? — запитує Еван. Барті вже дивиться вниз по столу зі звуженими очима.

— Вони поводяться дивно відтоді, як прийшли сюди. —  зголошується Пандора. — Їхні аури якісь не такі. Ну, більш неправильні, ніж зазвичай. 

Реґулус здогадується, що це якось пов’язано з тим, що їх прокляли минулої ночі. Хтозна, скільки вони пробули в тому коридорі, доки закляття не розвіялося або хтось не знайшов їх. Реґулус сподівається, що досить довго. 

Але він не згадує про це, бо не хоче виправдовуватися перед друзями. Натомість Реґулус хмуриться.

— І як це нас стосується?

— Не стосується. — каже Доркас. — Поки що ні. Але будьте напоготові.

Їх перериває прибуття ранкової пошти. Реґулус відхиляється назад, подалі від розлитих гарячих напоїв і соку, які завжди є наслідками невлучного прицілу сов. Він нічого не чекає, тож користується нагодою, щоб нарешті налити собі велику чашку кави, чорної, як його душа, а потім переводить погляд на Ґрифіндорський стіл. 

І він миттєво давиться кавою, бо брат дивиться прямо на нього.

Він знає. 

Реґулус кілька разів кашляє, відставляє чашку. Він заспокоюється, потім знову піднімає очі й зустрічається поглядом із Сіріусом. Він розлючений. О, він до біса розлючений. Сіріус скрегоче зубами, а під лівим оком у нього смикається маленький м’яз, коли він дуже злиться. Вони разом сміялися з цього на Площі Ґримо, доки Сіріус не втік. 

Ах. Який же чудовий спосіб врятувати ранок, що стрімко занепадає. Сіріус, що просто кипить від люті, прикрасив Реґулусів день. Чесно кажучи, Реґулус майже посміхається, бо це так приємно. І Реґулус знає Сіріуса досить добре, щоб зрозуміти, що справа не в минулій ночі з Люпином. Він так думає. Можливо… але й справді, Реґулус стане на бік Слизеринців, адже саме цього очікує від нього брат. Чи не так? Він би ніколи не розлютився через щось таке буденне. 

Ні. Справа в Джеймсі. Це мусить бути через Джеймса. Він, мабуть, розповів йому, і Сіріус втрачає самовладання . І що найцікавіше? Він нічого не може з цим вдіяти, бо ніколи б не виказав свого найкращого друга перед усією школою. 

Салазар Слизерин на мітлі. Це надто приємно. Реґулусу ніколи не спадало на думку, що його закоханість у Джеймса може мати позитивний побічний ефект, але тепер, коли він дивиться прямо на нього, він задоволений.

Джеймс сказав Сіріусу, що поцілував Реґулуса, і Сіріус лютує.

Це по-дитячому і дріб'язково, але Реґулусу майже хочеться підійти до їхнього столу і позловтішатися. Якби це не було так небезпечно, якби це не означало звести нанівець всю роботу, яку він зробив для своєї помсти, Реґулус підійшов би до Ґрифіндорців і поцілував Джеймса в губи просто зараз, щоб подивитися, як Сіріус божеволіє. 

Сіріус думав, що назавжди утримає Джеймса при собі, а Реґулус прийшов і забрав частинку його. Частинку, до якої Сіріус ніколи не доторкнеться.

Так приємно бачити, як Сіріус тихо кипить, штрикаючи яєчню з такою силою, що Марлін простягає руку і бере його за зап’ястя, мабуть, запитуючи, чи все гаразд. Сіріус агресивно киває, і Марлін відпускає його. Але Реґулус все це бачив, і він просто торжествує. Це неймовірно, матір вашу!

Його брат, швидше за все, злий на нього не тільки за те, що він розбестив Джеймса, йому, ймовірно, також огидний Реґулус, але це вже другорядне. Сіріус роками відчував огиду до Реґулуса, тож це ще одна причина. Неважливо. Не має значення Реґулус грітиметься в мовчазній люті свого брата і насолоджуватиметься нею. 

Він перескакує поглядом повз Люпина, — який, до речі, виглядає паскудно, ще гірше, ніж учора ввечері після всіх цих випробувань, — і знаходить Джеймса. Той розмовляє з Еванс і МакДональд, тримаючи між двома пальцями недоїдений тост. Він такий жвавий, пристрасно розповідає Салазар невідомо про що. Він розмахує вільною рукою, щоб підкреслити свою думку, що робить його більш привабливим. Реґулус ледь не здригається, бо він пам'ятає, як ці руки торкалися його обличчя та плуталися в його волоссі. 

— Срань господня. — шепоче Еван, і Реґулусу доводиться відвести погляд від Джеймса, щоб насупитися на друга.

Барті читає «Щоденний віщун», який Еван перекинув через плече, на його обличчі здивування.

— Це божевілля.

— Що? — запитує Реґулус, зацікавлений. Його друзів важко налякати. 

Еван мовчки передає йому газету, і Реґулус бачить жахливу фотографію з місця злочину. У заголовку йдеться про чоловіка, якого переїхав потяг, що відходив зі станції Ліверпуля. Вважається, що під дією Імперіуса його змусили вийти на колії якраз тоді, коли наближався швидкісний потяг. Дивний, ніколи раніше не сфотографований знак висів над станцією весь ранок. Зелений череп зі змією, що виривається з пащі. 

Реґулус знав, що це колись станеться, але це все одно ударяє його, неначе молот. Значить, це та мітка, яку він обрав. Та, про яку йому казали, що незабаром йому запропонують. Яку він прийме, бо вже давно зробив свій вибір. 

Чесно кажучи, річ відверто убога. Але з іншого боку, Реґулус не міг очікувати, що той, хто назвав себе Волан-де-Мортом має гарний смак, чи не так?

— Ось воно, — каже Еван, коли Реґулус передає газету Доркас, щоб вона могла її прочитати. — Мітка Темного Лорда. 

— Що ти про це знаєш? — запитує Реґулус. Еван озирається, нахиляється ближче.

— Вона у мого батька. Я бачив її лише раз, тому що вони більшу частину часу її приховують. У нього таке правило, у Темного Лорда, тому, якщо хтось зіллється, він не зможе розкрити забагато імен. 

Барті киває.

— Розумно, напевно. 

— Не всі отримують мітку, — додає Еван, задоволений тим, що привертає до себе увагу, навіть якщо тема трохи моторошна. — Очевидно, тепер, коли їхня кількість зросла, Темний Лорд хоче, щоб її мали лише його найдовіреніші люди. Це спосіб показати відданість і готовність зробити все, що потрібно. Це велика честь — отримати цю мітку. 

Реґулус важко ковтає, але Еван цього не помічає. Барті знизує плечима.

— На руці так само виглядає? Вона ж до біса потворна. 

Еван сміється, з любов’ю дивиться на свого хлопця (?).

— Трохи інакше, але в принципі так само. 

Вони втрьох обмінюються поглядами. Не дивно, що батько Евана має мітку. Він був на боці Волдеморта і підтримував його з самого дитинства Евана. Розьє пишаються тим, що були однією з перших родин, які приєдналися до Темного Лорда. 

Реґулус відчуває, як у шлунку зароджується холодний страх. Він готовий до цього, але побачити її вперше — все одно шок. Одна справа — приєднатися до їхніх лав, коли відчуваєш, що це незворотній процес. Але мати це тавро на своїй шкірі? Великий крок. Реґулус нагадує собі, що навряд чи доживе до того часу, коли зможе про щось шкодувати, тож може й так. Але Еван? Він задається питанням, чи піде він слідами свого батька. Реґулус дуже сподівається, що ні. 

— Чому змія? — запитує Барті.

Еван знизує плечима.

— Без поняття. 

Реґулус сідає на місце. Конфлікт, або війна, як дехто це називає, триває вже багато років. Міністерство не надто успішно відбивається, але Реґулус знає, що всі трохи нервують через Мінчума. Він обіймає посаду Міністра Магії вже півтора року, і вже встиг щось змінити. Він, разом з батьком Барті, чинить опір. Очищають міністерство від шпигунів. Вони навіть запроторили більше дементорів до Азкабану. 

Але це завжди ставалося в тіні. Обидві сторони діють за лаштунками. Одна тому, що невизначеність викликає страх, а страх сіє хаос. Інша сторона — через те, що їм соромно за те, як незначно вони просунулися у боротьбі з цим явищем.

Отже, це все замовчується. Зникнення. Нез’ясовані смерті. Випадкові вбивства маґлів. Усе замовчується і приховується. Ходили чутки, недолугі описи знаку, який іноді з’являвся над місцями злочинів, але газетам було заборонено його зображати. Реґулус не знає, чому, бо вважає, що завжди краще знати. І все ж. Те, що вони вирішили поділитися тим, як він виглядає, зараз, викликає занепокоєння. 

Реґулус не знає, що це означає, навіщо його пропустили в новини. Що всі знають, чого слід остерігатися. 

— Це лажа. — каже Доркас, кидаючи газету на стіл. 

— Тут написано, чому цей чоловік став жертвою? — запитує Барті. 

Еван хитає головою.

— Ні. Найдивніше, що він не маґлівського походження. Мабуть, розлютив когось впливового.

Доркас насміхається.

— Звучить так, ніби ти вважаєш розумним вбити когось, якщо він тебе розлютив. 

— Залежить від обставин. — каже Еван. — Деколи, так і є. 

Доркас відводить погляд, м’яз на її щелепі сіпається. Вона бере свій сік, але її рука тремтить. Реґулус хотів би, щоб світ був таким простим, яким його хоче бачити Доркас. Але це не так. Він теж вбиватиме людей, коли прийде час. І він не вагатиметься. 

Це змушує його чомусь подивитися в бік професорського столу. Дамблдора тут немає. Не надто дивно для сніданку, але досить, щоб Реґулус помітив. Він не здивувався б, якби той брав участь у бойових діях, усі знають, що він досить могутній, щоб Волдеморт нервував через нього. 

Пандора, яка читала новини останньою, відкладає газету, але нічого не каже. Вона бліда і мовчазна, втупилась у мітку на малюнку, ніби вона ось-ось вискочить і вкусить її. А потім, на жах Реґулуса, вона повертає голову і дивиться на Ґрифіндорський стіл. На місце, де сидять Джеймс і його друзі.

Серце Реґулуса завмирає. 

Пандора побачила ще один сон? Про що? Чому?

Реґулус хмурить брови, бо розуміє, що коли прийде час, він прийде для всіх, а не лише для Реґулуса. Реґулус має плани помсти, список імен та людей, яким він помститься. І все це відбуватиметься на тлі війни, бо так має бути. Але вперше Реґулус по-справжньому усвідомлює, що всі інші, хто покине Гоґвортс, також йдуть у світ, в якому стало небезпечно навіть просто існувати. 

І Реґулус вирішує прямо там, за сніданком у Гоґвортсі, перед недоїденою їжею і своєю щоденною чорною кавою, що Джеймс не може брати участь у війні. Він і не буде. Звісно, той, хто так добре грає у квідич, стане професійним гравцем і подорожуватиме світом, граючи. Чи не так? 

Він має бути в безпеці. Реґулус не думав про це досі, але це необхідно. Джеймс. У безпеці. 

Тепер Реґулус знає, який він на смак, і це знання означає, що йому доведеться внести деякі корективи. Джеймс має бути в безпеці. Має бути. Але як Реґулус збирається це зробити? Джеймс — мрійник. Він до мозку кісток Ґрифіндорець. Якщо і є людина, яка повинна бути на передовій і боротися за те, що вона вважає правильним, то це Джеймс. 

Реґулуса зараз знудить на свій сніданок.

Пандора все ще дивиться на фотографію мітки, і Реґулус не хоче нічого більше, окрім як допитати її про це, але це на потім. Якщо Пандора бачила сон про Джеймса, Реґулус мусить знати, але він не питатиме про це на людях.

На протилежному боці кімнати, за Ґрифіндорським столом, Джеймс читає газету. Сіріус схилився над одним його плечем, а Марлін — над іншим. Вони троє виглядають засмученими, але Джеймс? Джеймс виглядає так, ніби ось-ось розплачеться. 

Це видовище не подобається Реґулусу, бо Джеймс зазвичай такий щасливий. Він людина, яка завжди посміхається. Тепла і світла. Присутність якої осяює кімнату. По суті — Джеймс полярна протилежність Реґулусу, але зараз на його обличчі застигла глибока нахмуреність і смуток, які приглушують його світло, і це просто не може не турбувати. 

Реґулус відводить погляд, бо інакше зробить якусь дурницю. Він відсуває тарілку зі сніданком убік, бо втратив апетит. Краєм ока Реґулус бачить, як Джеймс поспіхом виходить із зали. Поодинці.

Рішення встати не потребує жодних роздумів. Реґулус просто робить це. Він встає і йде за Джеймсом, кидаючи друзям швидке:

— Побачимося в класі. 

Потім він теж виходить за двері. Реґулус надто повільний, тому не може сказати, в якому напрямку пішов Джеймс. Він уже готовий здатися, коли чує це. Приглушений звук. Удар, ніби щось впало або когось вдарили. Реґулус іде на звук бічним коридором і знаходить двері до комори. Він заходить всередину, зачиняє за собою двері і одразу ж накладає заклинання глушіння. Про всяк випадок. 

Джеймс скрутився калачиком, і Реґулусу стає зрозуміло, що він не чув, як він увійшов. Його плечі тремтять, і він щось бурмоче в простір між колінами, але це здавлене і абсолютно нерозбірливе бурмотіння. 

Повітря в кімнаті важке. Сумне. І це означає, що Реґулус не йде далі, а залишається біля дверей. Він не знає, чи хоче Джеймс бачити його тут. Реґулус не хотів би, якби вони помінялися ролями. У нього бувають дні, коли він не хоче, щоб хтось був поруч. Вони трапляються не надто часто, але трапляються, і Реґулус навчився з ними справлятися. 

— Поттер? 

Джеймс піднімає очі і, побачивши Реґулуса, одразу ж випростовується, розпливаючись у легкій посмішці. Він проводить рукою по волоссю. Реґулус помічає, що другу руку він тримає за спиною. 

— Реґулусе. Що ти тут робиш? — запитує Джеймс, але не агресивно. Радше зацікавлено, наче Джеймс не може уявити причину, чому Реґулус пішов за ним.

— Ти засмучений. — зазначає Реґулус. — Чому? 

Джеймс знизує плечима, роблячи справді жалюгідну спробу виглядати незворушним. Це просто не одна з сильних сторін Джеймса. Він занадто очевидний, принаймні для когось спостережливого, як Реґулус. Додайте до цього той факт, що Реґулус роками був закоханий у цього хлопця, а отже, спостерігав за його існуванням і, ну… Досить сказати, що Реґулус знає, як читати Джеймса. 

— Нічого такого. Я просто повівся нерозумно. — каже Джеймс. 

Реґулус роззирається довкола. Кімната маленька і захаращена. Біля стін стоять старі письмові столи поламані стільці. Кілька коробок, вкритих пилом. Погляд Реґулуса чіпляється за дошку, що висить на стіні. На заглибленні розміром з кулак.

— Скажи мені. — наполягає Реґулус.

На мить Джеймс виглядає так, ніби цього не хоче. Ніби він збирається продовжувати цю шараду, прикидаючись дурником абощо. Але потім він моргає, дивиться на Реґулуса, і Джеймс розсипається. Як бісове печиво. Він розсипається так швидко, що Реґулус навіть не встигає приготуватися. 

— Це я винен. — шепоче Джеймс, потім його очі червоніють і… 

Салазаре, змилуйся, Джеймс плаче. Реґулус мав би все продумати. Він не вміє справлятися зі сльозами. Ніколи не вмів. Просто… що йому тепер робити? Реґулус радий, що залишився біля дверей, бо принаймні у нього є виправдання, чому він не… е-е... не торкається Джеймса, щоб заспокоїти його. Не те щоб Реґулус знав, як це робити.

На жаль, Реґулусу хотілося б це знати. Тому що він дуже хотів би доторкнутися до Джеймса, але не так, як треба, коли хтось плаче , думає Реґулус. Він не… він не може просто… Салазар Слизерин, змилуйся над ним, це так незручно.

Він ковтає, а потім намагається отримати трохи більше інформації, щоб зрозуміти, що в біса відбувається.

— Що?

— Чоловік, — каже Джеймс, борючись за самовладання, але програє битву, бо по його щоках течуть сльози. На щастя, він не ридає, а просто тихо плаче. Реґулус не мав би іншого вибору, окрім як втекти, якби Джеймс почав голосно ревіти. Він проводить межу між звуками. — Чоловік у Ліверпулі. Це моя провина. 

І це. Ох. До біса це лайно. Чесно. Просто, бляха, ні. Ні. Реґулусу незручно від сліз, але ще більше йому незручно від думки, що Джеймс вважає себе відповідальним за це звірство. Реґулус виявляє, що ненавидить, коли Джеймс засмучений. Можливо, він і не знає, як запропонувати розраду, але він знає факти. 

— Це ти наклав закляття Імперіуса? 

Джеймс перестає хандрити і дивиться на Реґулуса так, ніби у нього виросла друга голова.

— Звичайно, ні. — вигукує Джеймс з обуренням у голосі. 

Ах. Набагато краще. З обуренням Реґулус вже може працювати. Набагато краще, ніж плач. 

— Ну що ж. Тоді це не твоя провина.

Джеймс дивиться вниз, потім назад на Реґулуса, і вираз його обличчя настільки сирий і розбитий, що Реґулусу хочеться його обійняти, що, відверто кажучи, лякає. Реґулус вже багато років не мав бажання просто щиро обійняти когось.

— Він збирався зробити щось погане, але я зупинив його, — розповідає Джеймс. — І тепер вони вбили його через це. Це моя провина, що він мертвий. 

Реґулус помічає, що тут є щось, що йому не подобається, щось, що він повинен розгадати, дослідити і, можливо, покрасти цьому край. Але він не може повністю обробити це, бо Джеймс знову починає плакати. Реґулус цього не допустить. Просто не допустить. Тож він робить крок вперед і з силою штовхає Джеймса назад.

— Не роби цього. Припини.

— Якби я цього не зробив… він би… — Джеймс хитає головою.

— Ні, — злостиво каже Реґулус. — У нього був вибір. І людина, яка його прокляла, мала вибір. Люди приймають рішення і повинні жити з наслідками. Не будь таким зарозумілим, щоб думати, що це має якесь відношення до тебе. 

Джеймс кліпає, здригається.

— Але якби я його не зупинив, його б сьогодні не вбили. 

— А якби його мати не трахнулася з його батьком кілька десятиліть тому, його б теж не вбили сьогодні. — відповідає Реґулус. — Такий хід думок — ідіотський. Чесно, Джеймсе. Ти здатен на більше. 

Джеймс якусь мить дивиться на нього, а потім сміється. Він сміється і Реґулус не може втриматися від посмішки на своєму обличчі. Минає мить, і Джеймс заспокоюється. Коли він це робить, він зітхає і киває.

— Дякую.

Реґулус знизує плечима, потім киває підборіддям до тіла Джеймса.

— Покажи мені свою руку.

Джеймс здригається, але на диво не сперечається. Це виглядає так, ніби він вирішив дозволити Реґулусу розіграти цей сценарій, можливо, тому, що Джеймс, здається, не зовсім при своєму умі. Тож, він показує Реґулусу, і Реґулус хоче вдарити Джеймса по голові за його дурість.

— Мерлінові яйця, що з тобою в біса не так? 

Реґулус скорочує простір між ними і бере руку Джеймса у свою. Вона в синцях і набрякла, кісточки пальців розбиті і кровоточать. Реґулус не здивувався б, якби той зламав пару кісток.

— Я не подумав. — сором’язливо каже Джеймс. — Нічого страшного. Поппі все виправить.

Поппі? Ні. Він повинен переконатися, що рука Джеймса заживе належним чином. Поппі хоче як краще, але вона завжди надто зайнята. Реґулус не ризикне, якщо вона не приділить цій руці уваги і турботи, на яку вона заслуговує.

— Ні. 

— Я маю зцілюватися маґлівським способом як покарання, чи що? — сумнівно запитує Джеймс. Реґулус дивиться на нього.

— Іноді я справді дивуюся, як тобі вдалося так довго залишатися живим.

Джеймс видає якийсь звук, схожий на хрюкіт, але дозволяє Реґулусу вертіти його рукою так і сяк. Вивчати її. Реґулус прокручує в голові список дій, злегка натискаючи подушечками пальців, щоб перевірити ступінь пошкодження. Реґулусу дуже потрібно, щоб Джеймс припинив задавати їм болю. Його рукам. Йому слід бути обережнішим, інакше Реґулус змусить його носити рукавички. Рукавички, які він зможе знімати лише для того, щоб цілуватися з Реґулусом.

Це вже інша справа. Реґулус не пішов за Джеймсом у порожню кімнату після трьох днів очікування, щоб дозволити йому залишити його без уваги. Реґулусу потрібно, щоб Джеймс поцілував його знову. Йому потрібно, шоб його руки були в його волоссі, а їхні тіла притиснуті один до одного. Щоб це сталося, Джеймсу потрібні дві робочі руки. 

Реґулус дістає свою паличку і береться до роботи. Він знезаражує, очищає. Це займає небагато часу, і Джеймс весь цей час мовчки за ним спостерігає. Спочатку Реґулус перевіряє кістки, потім знімає набряк, щоб можна було закрити рани. 

— Ти добре з цим пораєшся. — каже Джеймс. 

Реґулус починає відновлювати м’язи та шкіру.

— Я мушу. — бурмоче Реґулус, не звертаючи уваги на власні слова, коли працює над рукою Джеймса. 

Він відчуває, як Джеймс напружився, і проклинає себе за те, що сказав, але це вже сказано, і немає сенсу прикидатися, що це не так. Джеймс — найкращий друг Сіріуса. Він знає, який їхній дім. Реґулуса ця думка дещо заспокоює. Йому ніколи не доведеться розповідати, бо Джеймс вже знає. А якщо в Реґулуса буде поганий день, один з тих рідкісних, коли все йому допікає і він ледве витримує звук власного голосу… що ж. Джеймс, швидше за все, зрозуміє, бо Сіріус вирвався, але не надто рано, тож Сіріус, напевно, теж трохи навіжений? 

Він мусить бути. Реґулус не вивчав цілющі чари, щоб використовувати їх на собі. Ні. Це сталося пізніше. 

Заклинання роблять свою справу. Реґулус майже закінчив лікувати руку Джеймса, і він дуже задоволений собою, бо коли він закінчить, від поранення не залишиться й сліду. Це величезне полегшення, адже такі руки, як у Джеймса, ніколи не повинні страждати. Їх треба берегти за будь-яку ціну, а саме для того, щоб вони могли робити з Реґулусом нечисті речі. 

Гаразд. Так. Він зізнається. Реґулус багато думав про руки Джеймса. Більше, ніж, мабуть, вважається за здорове, але це тема Реґулуса, так чи інакше, тож все добре.

— Я сказав Сіріусу, — різко мовить Джеймс. — Про поцілунок.

Про поцілунок . Реґулусу подобається, як це звучить. Можливо, більше, ніж повинно було б, але точно більше, ніж доречно. Але все одно. Те, як Джеймс про це каже, ніби це важливо. Реґулус міг би заверещати. Він ніколи цього не зробить. Але міг би. В уяві. 

— Реґулусе? 

Реґулус дивиться на Джеймса і посміхається.

— Я знаю, що ти йому сказав. Він розлючений.

Брови Джеймса злітають вгору.

— Не виглядай від цього таким щасливим. 

— Тебе це турбує? 

— Я… ну. Мені потрібно, щоб він знав і розумів. Було б добре, якби він підтримав мене, але це не обов’язково. — обережно каже Джеймс. Він дивиться на Реґулуса, чекаючи реакції, але не отримує її. Не щодо Сіріуса. 

Реґулус не хотів, щоб він знав, але це була єдина умова Джеймса, і він не мав вибору. Реґулус, чесно кажучи, навіть не думав, що вони знову так розмовлятимуть. Але вони розмовляють. Спілкуються. Мабуть, щось пішло добре, так? Але це не означає, що він хоче мати з братом щось спільне. Тепер це все позаду, і Джеймс, вочевидь, тримає своє слово і не зупиняє, щоб це не було… що ж. Реґулус не бачить сенсу більше згадувати про брата. 

Реґулус кладе паличку назад у кобуру. Рука Джеймса як новенька.

— Ось. Готово. — каже Реґулус.

— Дякую. — каже Джеймс. 

Реґулус мусить відпустити його, але він не хоче. Рука Джеймса тепла і більша за його, і Реґулусу хочеться просто потримати її без жодної причини. Та ні. Він бреше. Причина є: Джеймс тут. Повернувся. Він сказав Сіріусу, і Сіріус не хоче, щоб він був тут, але він тут. 

Джеймс ніби читає його думки, бо переплітає свої пальці з пальцями Реґулуса, повертаючи його руку так, щоб їм було зручніше. І це… Реґулус настільки перевантажений, що не може обробити й половини того, що проходить через його тіло, пробігає через його мозок. 

Але є одна думка. Одна, яка виривається на перший план і перехоплює подих.

Джеймс обрав Реґулуса.

Реґулусу щиро хочеться розплакатися. 

Його ще ніхто і ніколи не обирав. 

У нього стискається горло, і він розсипається, як картковий будиночок, але що він має робити? Як він має зберігати самовладання, коли Джеймс… він… 

— Я хочу поцілувати тебе. — каже Джеймс, злегка смикаючи їхні з’єднані руки, щоб наблизити Реґулуса до себе. Він дозволяє своєму тілу рухатися, входячи в особистий простір Джеймс і відчуваючи тепло, яке він випромінює. — Можна тебе поцілувати? 

Реґулус не відповідає. Принаймні, не словами. Він просто. Він робить це. Тому що минуло три дні, і він думав, що цього більше не станеться, тож він збирається насолоджуватися цим, поки може. Реґулус притискається своїм ротом до рота Джеймса. 

Джеймс одразу ж цілує його у відповідь, змушуючи Реґулуса взяти поцілунок під свій контроль. Реґулусу це подобається. Йому подобається, що Джеймс бере на себе ініціативу, що він домагається того, чого хоче, тому що того, чого хоче Реґулус, хоче і він, навіть якщо він і не знав про це, поки вони не почали робити це. Наприклад, кусання губ. Джеймс знову кусає Реґулуса за нижню губу, як і першого разу, і все тіло Реґулуса стає рідким. Він відчуває, що зараз спалахне, і Салазар йому допоможи, але Реґулус анітрохи не боїться обпектися. 

Реґулус обіймає Джеймса за шию і притискається до нього ближче. Джеймс стогне тихо, низько, з глибини горла, і Реґулус відчуває це у своїй душі. Руки Джеймса рухаються по тілу Реґулуса, зупиняючись на задній частині його стегон, що нормально? Це те трохи дивно, але… 

Ох.

Реґулус більше не підтримує власну вагу, бо Джеймс щойно… Він підняв його. Ноги Реґулуса обхоплюють талію Джеймса, і тепер руки Джеймса буквально стискають сідниці Реґулуса, і він… Це… Мерліне, бляха, допоможи, Реґулус зараз знепритомніє. 

— Так нормально? — запитує Джеймс, залишаючи на шиї Реґулуса вологі поцілунки.

Чи так нормально? Реґулусу ще ніколи в житті не було так добре, але він, здається, втратив здатність говорити, тому замість цього він проводить губами по лінії щелепи Джеймса, відчуваючи себе богом, коли інший хлопець здригається і стогне. 

В якийсь момент Джеймс знаходить стіну, до якої можна притулитись, і так навіть краще. Поцілунки біля стіни тепер одні з найулюбленіших способів поцілунків Реґулуса. Реґулус знає, що Джеймс може відчувати, що він твердий, але Реґулус впевнений, що Джеймс теж, тож усе гаразд. Адже так? Це має бути гаразд? Вони б не робили цього, якби це було не так. Крім того, Реґулус нічого не може з цим вдіяти. Джеймс до біса сексуальний, і він витворяє язиком такі речі, що Реґулус перетворюється на безглузде місиво із задишок і стогонів. 

Вони припиняють цілуватися лише тоді, коли чують, як коридором за дверима кімнати гуркоче натовп учнів, натякаючи, щоб вони або йшли звідси геть, або пропустили перше заняття. Реґулус хотів би залишитися тут назавжди, але він також розуміє, що не може цього зробити. 

— Джеймсе, — каже він, смикаючи його за волосся, щоб він припинив те, що робить з його шиєю і подивився на нього. Джеймсу, мабуть, подобається, коли його смикають за волосся, тому що він видає ще один з тих гріховних звуків і винагороджує Реґулуса легким укусом особливо чутливого місця, яке збиває хід його думок. — Ох. Трясця. Джеймсе. 

Ще один стогін, глибокий і гріховний. Довгий, млосний поцілунок, який змушує Реґулуса на мить забути власне ім’я. Потім Джеймс зупиняється, дивиться на Реґулуса. Він важко дихає, але його очі такі яскраві, що могли б освітити цілий світ. 

— Мені це подобається, — каже він. — Коли ти звеш мене Джеймсом.

Реґулус навіть не помітив цього, якщо чесно. Якось… вислизнуло. Але це ж нерозумно, чи не так? Він не може називати його Поттером, коли вони роблять це . І Реґулус знизує плечима, ніби це дрібниці. 

Щоб було зрозуміло: це не дрібниці. Але Реґулус буде панікувати з цього приводу пізніше. Наодинці.

Зараз же, коли рот Джеймса не приліплений до шкіри Реґулуса, він може думати. Тому.

— Нам треба йти на заняття. — каже Реґулус. 

Джеймс дується. Буквально дується. Реґулус ненавидить, як це послаблює його рішучість. 

— Ми могли б просто пропустити заняття сьогодні.

Реґулуса це спокушає. Його так це, до біса, спокушає. Але він не може. Хтось помітить, а цього не можна допустити. Від цього залежить життя Реґулуса. 

— Ні, ми не можемо. Ніхто не повинен дізнатися. — каже йому Реґулус. Він намагається говорити серйозно, але це не так дієво, коли він все ще тримається за Джеймса, обхопивши його ногами за талію і все таке. — Ти не можеш нікому розповісти. Ти зрозумів? 

На його величезне полегшення, вираз обличчя Джеймса тверезіє. 

— Зрозумів. Я нікому не розповім. Я б ніколи не піддав тебе ризику, Реґ. 

Що робити Реґулусу, окрім як знову поцілувати Джеймса? Він знає, що застає його зненацька, бо дихання вибивається з його грудей, але Джеймс має рефлекси переслідувача не просто так, і швидко оговтується. А потім вони знову цілуються, наполегливо, і Реґулус думає, що, можливо, так, їм варто просто пропустити сьогодні заняття. 

Цього разу поцілунок перериває Джеймс.

— Бляха. Більше так не роби, або я не дозволю тобі вийти з цієї кімнати. 

Реґулус відкидає голову назад на стіну, намагаючись перевести подих. Якщо Джеймс намагається відволікти його, то йому це жахливо вдається. 

Вони стоять ось так протягом тривалого часу, дихаючи і усвідомлюючи, що це те, чим вони зараз займаються. Реґулусу все ще здається, що він напівсонний, і що будь-якої миті він може прокинутися і виявити, що це все було лише вигадкою. Але цього не може бути, тому що його вигадки ніколи не наближалися до цього. Ніколи не були навіть наполовину такими чудовими. 

Реґулус дивиться вниз на Джеймса, який дивиться на нього крізь вії. Бляха. Реґулусу по вуха влип в цього ідіота. 

— Зараз я тебе опущу, — каже йому Джеймс. — Гаразд? 

Він киває, і тоді ноги Реґулуса стають на тверду землю, і це… Так не піде. Він ненавидить це. Якби Реґулус міг собі дозволити, він би змусив Джеймса постійно носити його на руках. Тільки от… Що ж.

— Гаразд. — каже Реґулус, поправляючи краватку, яка в якийсь момент ослабла. 

Джеймс посміхається, відступає назад, щоб дати йому трохи місця.

— Отже, — каже Джеймс. Робить паузу. Він потирає потилицю, що, як помітив Реґулус, він робить, коли нервує. Реґулус піднімає брову. Джеймс посміхається, прикушує губу. — Я… е… ми будемо робити це? Типу. Знову? Ти… хочеш цього? 

Реґулус розгублено кліпає. Він дивиться на Джеймса, не знаючи, що сказати. Його уражає, що він не має жодного досвіду з… цим. Людьми, поцілунками і всім, що відбувається між цими речами. Він знає, що це називається “мутками”. Іноді це переростає у стосунки. Неважливо. Він ніколи не робив цього раніше. Але Джеймс цього не знає. Джеймс не може цього знати. Це незручно, і Реґулус хоче, щоб Джеймс думав, що він крутий, і він знає, шо робить.

Він намагається звучати невимушено, коли каже:

— Звичайно. 

Джеймс сяє. 

— А, гаразд. Так. Добре. — він переводить подих. — Слухай. Ти мені подобаєшся. Справді. Дуже. Тож я хотів би продовжувати робити це, а також розмовляти. Пізнавати тебе. Тож. От. Я хотів, щоб ти знав.

Ти мені дуже подобаєшся.

Ти мені подобаєшся.

Ти мені дуже подобаєшся. 

Як Джеймс може таке казати? Реґулусу стає важко дихати, і він хотів би сказати Джеймсу, що він теж йому подобається. Але не може. Не знає як. Слова просто не знаходяться.

Але це не має значення, бо слова — це лише слова, і вони не обов'язково мають бути вирішальними чи остаточними. Реґулус дивиться на Джеймса і згадує, що той зайняв його місце поруч із Сіріусом, і що він змусив Сіріуса хотіти битися настільки сильно, що той вирвався. Реґулус ненавидів його за це. Можливо, він ненавидить його й досі, трохи. Але це губиться в тумані всього іншого. Теплоті Джеймса. Тому, як він дивиться на Реґулуса, і як він може розсмішити його своєю серйозністю та дурнуватістю. Як він не здається. Він… Джеймс намагається. У всьому. Змусити Реґулуса заговорити з ним. Змусити Реґулуса посміхатися. Складає кубик Рубіка. Джеймс не здається, і Реґулус до біса прикипів до нього. 

О, Мерліне, допоможи йому.

У цю мить Реґулус розуміє, що більше не ненавидить Джеймса. Він не може. Можливо, він ніколи й ненавидів по-справжньому, а просто заздрив братові. Бо Сіріусу завжди діставалося все найкраще. Він був першим, а Реґулусу життя завжди нагадувало, що він другий. Усіма можливими способами. Але цього разу Реґулус перший, чи не так? Тому що Джеймсу не подобається Сіріус ось так. Джеймсу подобається Реґулус . Джеймс хоче продовжувати цілувати Реґулуса. Його. Він єдиний, кому дістається все найкраще.

А Реґулус ніколи в житті не мав нічого, що належало б тільки йому, що було б таким цінним, тому він збирається триматися за нього обома руками так довго, як тільки зможе. 

Поки не настане час його помсти, і він неминуче муситиме відпустити Джеймса. Але до цього ще далеко, а зараз вони разом у кімнаті, наодинці після поцілунку. Реґулус не думатиме про помсту. Не тоді, коли Джеймс дивиться на нього таким поглядом. 

Вони якусь мить дивляться одне на одного. Реґулус повинен щось зробити. Він хоче зробити щось, щоб показати Джеймсу те, чого не може сказати. Тому він піднімає руку і тягнеться до обличчя Джеймса, обводить рукою обриси його щоки і щелепи, як він робив це в лазареті кілька тижнів тому. 

Обличчя Джеймса тане. Він просто… Він тане, з нього виривається маленьке, задоволене зітхання.

Реґулус хотів би закарбувати в пам’яті цей вираз обличчя Джеймса. І він закарбує. У нього є кілька місяців, і він збирається закарбувати все це в пам’яті, щоб, коли у нього більше не буде Джеймса, у нього було це. Ідеальні спогади про нього в усіх відношеннях. 

Коли Реґулус опускає руку, щоки Джеймса червоніють, а очі блищать. Він каже:

— О, так. Гаразд. Я теж. 

І Реґулус хоче поцілувати його знову, бо Джеймс якимось чином розуміє. Він розуміє Реґулуса на такому рівні, на якому не повинен був би, але розуміє. Очевидно, досягнення неможливого — це особлива магія Джеймса Поттера. Це до біса вражає, і Реґулус відчуває, що він ніби не вміщується у власному тілі. Ніби він може просто розширитися і вирватися зі свого тіла від того, як до біса добре мати можливість просто… спілкуватися з Джеймсом на його власних умовах. 

Реґулус посміхається йому, бо немає часу на нові поцілунки, але Джеймс заслуговує на них. І Реґулус намагається. Він посміхається так широко, як тільки може, і винагородою йому стає вираз чистого благоговіння на обличчі Джеймса.

А потім він киває, і Реґулус розвертається до дверей, бо йому треба йти, інакше у них будуть неприємності. Джеймс зупиняє його. 

— Зачекай, — каже Джеймс. — Я просто… я не зможу прийти на дах сьогодні ввечері. Але я хочу. Дуже хочу. Але у мого друга… ну, у них зараз важкі часи, і я їм потрібен.

Реґулус дивиться на нього через плече і бачить вагання на обличчі Джеймса. Але він розуміє його, і від цього Джеймс подобається йому ще більше. Тому що, якби у Доркас були важкі часи, Реґулус був би поруч з нею. Це те, що Реґулус розуміє. Це те, що він поважає.  

— Тоді завтра? — запитує Реґулус.

Посмішка Джеймса осяює кімнату.

— Завтра. 

 

***

 

Це погана повня. Серце Джеймса розривається за Ремусом, Муні, коли вони борються зі своєю природою. Вовк та анімаги провели ніч, женучись один за одним, що не є чимось незвичайним. За винятком того, що коли одного з них ловили, — зазвичай це був Гультяй, бо він найбільш нерозважливий і завжди тримається поруч з вовком, — Муні вівся здичавіло. Набагато більше, ніж зазвичай. І з цим нічого не вдієш. Вони всі знають, що деякі повні кращі за інші, а та, що була наприкінці жовтня, була жахливою. 

Джеймсу довелося насилу тащити Сіріуса з Хатини, бо він відмовлявся залишати там Ремуса самого. Тремтячого і голого. У синцях і ранах, але нічого серйозного. Принаймні хоч це. Відтоді, як вони стали анімагами, Ремус не завдавав собі серйозних травм. 

Усе скінчилося. Пітер йде попереду, щоб переконатися, що вони зможуть безпечно повернутися до гуртожитку. Джеймс і Сіріус кульгають коридорами, допомагаючи один одному триматися на ногах. Вони теж у синцях і крові, але вони цілі, і вони допомогли Ремусу пережити ще одну повню. Це все, що має значення. 

Пітер допомагає Джеймсу дістатися ліжка після того, як вони обоє вкладають Сіріуса. У гуртожитку тихо, похмуро. Завжди так на світанок після повні. Пітер метушиться навколо них, виконуючи ритуал, який вони відпрацювали дуже давно. Він приносить їм воду і мокру тканину, щоб витерти з їхньої шкіри лісовий бруд. Потім Пітер підходить до єдиної шухляди, яку їм дозволяється відкривати на стороні Ремуса, і дістає звідти дві ампули. Він дає одну Сіріусу, а другу Джеймсу. Вони одразу ж випивають їх, бо вони абсолютно огидні на смак, тож якщо вони завагаються, то не вип’ють їх.

— Ґодриків меч на дні озера, — каже Сіріус. — На смак як підошва черевиків Пітера. 

Пітер лише пирхає, самовдоволений тим, що йому не треба приймати ліки.

— Вам треба одужувати. У неділю у нас тренування Ордену.

Сіріус і Джеймс жалібно кивають, допиваючи зілля крізь кривляння та стогони.

— Ви помітили, що Дамблдора сьогодні не було ні на сніданку, ні на обіді? 

Сіріус падає на ліжко. 

— Він, мабуть, з Аластором, так? Б’ється з ними? Змушує їх поплатитися. 

Аластор став для Сіріуса чимось на кшталт героя. Він трохи одержимий цією людиною, в сенсі «я хочу бути таким, як ви, коли виросту». Коли він дізнався, що не сам Муді буде приходити до Гоґсміду, щоб тренувати їх, він був дуже розчарований. 

— Як ви думаєте, на що це буде схоже? — запитує Пітер. — Коли ми будемо в Ордені?

— Ми вже в Ордені. — хрипить Джеймс, кашляючи через присмак ліків. 

Сіріус посміхається.

— Так, ми всі. Усі ми. Це ж охреніти як блискуче. Ми закінчимо цю війну, Золотороже. Ти, і я, і Муні, і Червохвісте. 

Пітер променіє, але трохи соває руками.

— Але це буде небезпечно. Чи не так? 

— Так веселіше. — каже Сіріус. — Якби це було легко, кожен би це зробив.. А це не буде будь-хто. Це будемо ми. Рятівники чарівного світу. 

— Мені подобається, як це звучить. — усміхається Джеймс. — Ми — герої.

Пітер закочує очі.

— Поки що ні. Але так. Звучить добре, хіба ні? 

Вони занурюються у власні думки, які у випадку Джеймса включають стоячі овації у переповненій кімнаті. Його батьки сидять у першому ряду. З одного боку від них сидить Сіріус, який обіймає Ремуса, — в уяві Джеймса ці двоє вже багато років разом, — і Пітер з Олів. З іншого боку Реґулус дивиться на нього з гордістю і великою, яскравою посмішкою, що може засоромити зірку, на честь якої він названий.

Реґулус. 

Джеймс хоче його побачити. Відчайдушно. Він сподівається, що той не дуже зайнятий. Можливо, йому вдасться вислизнути в якийсь момент? Якщо він надішле йому записку про спонтанну зустріч посеред дня, чи прийде він?

Джеймс так не думає, але все ж варто задуматися, так?

Джеймс також хоче розпитати Реґулуса про невеликий інцидент, який стався з Ремусом під час патрулювання старост. Ремус не дуже багато про це розповів, лише те, що щось сталося. «Сутичка» з групою Слизеринців, а потім з’явився Реґулус, і як староста поклав цьому край. 

Очевидно, Пітер теж був у цьому замішаний. Він каже, що побачив Ремуса на карті і пішов перевірити, бо Сіріус і Джеймс були в Астрономічній Вежі, і він знав, що це означає щось серйозне. Джеймс і Сіріус обступили Пітера і допитували його про це, але Пітер також відмахнувся від цього, як від дрібниці. 

Отже, насправді Джеймс тягнеться. Він це знає. Джеймс просто хоче його побачити, ось і все. Йому не хотілося б, що б у нього попереду був цілий день уроків. Уроків без Реґулуса, бо він на рік відстає. 

Ух.

— Нагадай мені, що у нас сьогодні по розкладу. — каже Джеймс, дивлячись на Пітера. 

— Спершу Трансфігурація, — каже Пітер. — Потім я піду на Гербалогію, а ви, хлопці, на Алхімію. 

Сіріус стогне, підводячись на ліктях, щоб подивитися на друзів. 

— У Ремуса — Просунута Арифметика. Тож я піду на неї, а ти візьмеш Алхімію, Золотороже. 

Джеймс киває на знак згоди. Ремусу не подобається просити у людей конспекти занять після повні. Він вважає, що це привертає увагу до його пропусків, і живе в постійному страху, що хтось довідається. Тож за останні два роки Сіріус і Джеймс розробили систему, за якою вони по черзі ходять на уроки Ремуса, щоб записати, про що говорилося на уроці. У половині випадків жоден з них немає уявлення про те, що відбувається, але вони роблять записи дуже ретельно, і Ремус ніколи не скаржився. 

Ліки починають діяти, і Джеймс почувається трохи краще. Ніколи не ідеально, і йому болітиме весь день, але принаймні він не кульгатиме. Сіріус крутить тулубом, і його хребет видає хрускіт. Пітер уже скидає свій одяг, щоб першим прийняти душ. Йому ніколи не буває боляче, бо він дуже малий, тому він завжди бере на себе роль наглядача, коли сходить місяць. Джеймс любить його за це.  

Коли вмикається душ, Сіріус і Джеймс падають на свої ліжка.

— Мені треба проспати цілий рік. — бурчить Сіріус. — Як гадаєш, як себе почуває Муні?

— Швидше за все, як лайно. Він переживає найгірше. Але ж у нього є Поппі. Тож, — знизує плечима Джеймс, хоча він лежить, і в цьому немає жодного сенсу.

— Дякувати Ґодрику за Поппі. — з полегшенням промовляє Сіріус. 

Джеймс погоджується. Він повертає голову, щоб подивитися на свого найкращого друга, який вже дивиться на нього. Його брови супляться, наче він читає думки Джеймса і знає, що той збирається сказати. Джеймс кривиться, а потім каже:

— Я зустрічаюся з ним сьогодні ввечері. Просто… щоб ти знав.

Йому не треба казати Сіріусу, про кого він говорить. Він і так знає. Сіріус закочує очі, прикриває їх рукою, різко закинутою над головою.

— Ґодрику, змилуйся наді мною. Як часто це тепер буде відбуватися?

— Емм… досить часто? 

— Перепочинь. Як часто це «часто»? Це… Золотороже. Не щодня? — каже Сіріус, піднімаючи руку, щоб глянути на Джеймса, перш ніж опустити її назад на обличчя. - Краще б вам просто розмовляти. Тримай свої руки при собі. Він мій молодший брат, і ти не будеш… ти знаєш. Його. Не можна. Я забороняю.

— Ти навіть не можеш цього сказати. — дражниться Джеймс. 

Це була невдала ідея, бо Сіріус перевертається на бік і погрозливо дивиться на Джеймса. Джеймс уступає, бо Сіріус усе ще поводиться розсудливо, а Джеймс не буде випробувати долю. Тільки не з Реґулусом. Джеймс пирхає.

— Слухай. У нас все дуже… в рамках рейтингу PG. Здебільшого він курить, а я розмовляю.

Сіріусові очі трохи розширюються.

— Зачекай. Справді? 

— Так. — киває Джеймс. — Ну, тобто, ми цілувалися. Очевидно. Я ж тобі казав. Але так. Ми просто розмовляємо.

— І про що він говорить? — запитує Сіріус, кусаючи губу і чухаючи носа, ніби не хоче запитувати, але цікавість бере гору. А потім: — Чекай-но, що? Реґґі курить? 

Джеймс робить невеликий жест головою, який Сіріус розуміє. Той киває головою. Джеймс сповзає зі свого ліжка і переповзає до Сіріусового. 

— У нього є якийсь друг-маґл, що підсадив його на них. — Сіріус хмуриться, але Джеймс не дає йому шансу перебити його знову. — Сіріусе, це нормально — бути зацікавленим.

— Ні. — одразу ж відповідає він, наче це була мимовільна реакція. 

— Це так. — наполягає Джеймс. — Він твій брат. І, можливо, був дурнем тієї ночі, коли ти втік, і зробив помилку. Що, якщо він шкодує про це? Хіба ти не захочеш пробачити його і рухатися далі?

— Він обрав їх, а не мене, Джеймсе. — каже Сіріус, заплющуючи очі.

— Він був наляканою дитиною. 

Сіріус насміхається.

— Він нагодував тебе цією сльозливою історією? Я думав, що ти значно розумніший, Золотороже.

— Ми ще не говорили на справді глибокі теми. — зізнається Джеймс. — Ми тільки… знаєш, пізнаємо один одного. Ми ніколи не говорили про тебе, за винятком того випадку, коли я сказав йому, що не збираюся приховувати це від тебе. 

Сіріус мугикає. Пітер відчиняє двері до ванної, випускаючи хмару пари. Сіріус скочується з ліжка і зникає у ванній без жодного слова. Джеймс зітхає. Він знає, що на це потрібен час. Але він ніколи не був дуже терплячим, тож не дивно, що йому важко. 

Якби Джеймс міг, він змусив би Сіріуса і Реґулуса помиритися прямо зараз. 

На жаль, це ніколи не буває так просто. Тому Джеймс повинен навчитися чекати. Давати Сіріусу час і простір. 

— З тобою все гаразд, Золотороже? — запитує його Пітер.

— Так, Піте, — відповідає Джеймс. — Просто втомився. Ти ж знаєш. 

Пітер проводить гребінцем по волоссю. Дивиться на Джеймса.

— Ти не мусиш мені казати, але я знаю, що щось сталося. Просто… що ж. Я тут, гаразд? Якщо тобі щось знадобиться.

Джеймс посміхається до свого друга. Його серце трохи калатає, як і щоразу, коли він нагадує собі, як йому пощастило. Як багато людей він любить. 

— Дякую, Піте. Я… ну, дещо відбувається. Але я не можу про це говорити, — каже Джеймс. — Але дякую тобі.

— Звертайся. — посміхається Пітер. 

Перекочуючись на ліжку, щоб сісти, Джеймс кладе підборіддя на коліно.

— Як там Олів?

Щоки Пітера заливаються рум’янцем, і він посміхається широко і яскраво. А потім він починає розповідати Джеймсу про те, яка дивовижна його загоничка. Вона кумедна, добра і, мабуть, любить слухати просторікування Пітера про рослини. Вона теж захоплюється гербалогією. 

Коли Сіріус виходить з душу, він бачить, що Пітер хихоче, а Джеймс підбурює його, і одразу ж приєднується до веселощів. Він добродушно дражнить Пітера про його дівчину, попри те, що Пітер наполягає, що вони ще не говорили про те, чи офіційно вони разом, чи ні. 

Коли Джеймс закінчує приймати душ, вони вже запізнюються, і їм доводиться пропустити сніданок. Це наражає їх на жахливий подвійний урок Трансфігурації. Але Макґонеґел знає, що повня для них завжди важка. Вона не має жодного уявлення про частину з анімагією, але знає, що вони переживають, бо важко спостерігати, як це впливає на Ремуса. Тож, попри те, що Макґонеґел часом буває трохи суворою і дещо страхітливою, на наступний день після повні вона завжди дає їм поблажку. Вона не дивиться в їхній бік. Вона не робить їм зауважень, коли Сіріус на кілька хвилин засинає, або коли Джеймс постійно перекидає чашку, яку вони мають трансфігурувати. 

Джеймс перехоплює погляд Реґулуса на шляху до Великої Зали на обід, і йому знову хочеться, щоб у них був спосіб щось сказати одне одному. Хоч щось. Бачити Реґулуса, але не мати можливості поговорити з ним — це трохи схоже на тортури. 

Обличчя Реґулуса залишається порожнім, трохи похмурим. Але він не перериває зорового контакту з Джеймсом, поки Кравч не говорить йому щось, і Реґулус змушений відвести погляд. Джеймс чіпляється за нього, за цей маленький жест. Це має щось означати, так? 

Вони втрьох обідають з рекордною швидкістю, запихаючи їжу до рота так, наче ніколи не бачили її раніше. Вони входять і виходять з Великої Зали за п’ятнадцять хвилин, і в них лишається сорок п’ять хвилин, щоб відвідати Ремуса в лазареті. 

Сіріус загортає дві солодкі булочки у велику серветку і ховає їх у кишеню, бо всі знають, що Ремус їх любить, а подають їх не дуже часто. Пітер швидко цілує Олів, від чого Джеймс і Сіріус ахкають, а щоки Пітера червоніють, і вони виходять. 

Джеймс знає запах лазарету краще, ніж мав би. Краще, ніж хотів би. Він вважає, що вони були тут занадто багато разів. Але нічого не вдієш. Навіть якщо вони не постраждали, жартуючи на сокурсниками, — а вони жартували, і часто, — у навчальному році щонайменше вісім повних місяців. Це на вісім забагато. 

Біла плитка, білі простирадла, металеві каркаси ліжок. Все це настільки знайоме, що Джеймс може уявити його із заплющеними очима. І хіба це не трагедія? Йому було лише одинадцять, коли він вперше опинився тут після їхньої першої витівки. Усе пройшло добре, але він впав, коли біг, щоб його не спіймали, і пошкодив щиколотку. Пізніше того ж дня Сіріус ніс його до лазарету. 

Коли його ніс поколює від сильного смороду дезінфікуючих засобів і металу, Джеймс задається питанням, чи не варто було їм проводити час інакше. Чи не варто було спричиняти менше хаосу. Світ у вогні за цими стінами, а вони витратили стільки часу на те, щоб безпричинно дражнити людей. Ну. Гаразд. Причина є. Це було по-справжньому смішно, і їм було так до біса весело. Це було епічно, і їм належить щонайменше три шкільні рекорди — найбільша кількість відпрацювань, найдовша серія навмисних програшів кубка школи (на превеликий жах Мінні), і вони вже четвертий рік поспіль визнані найкрутішими учнями Гоґвортсу, — це буде п'ятий, — за результатами щорічного учнівського опитування, яке проводить той, хто цьогоріч був найбільшим пліткарчуком. 

Але що, якби замість цього вони вдосконалювалися в магії? Що, якби? 

Джеймс розуміє, що Реґулус вважає, що він не винен, і він дуже цінує його вчорашні слова. Чесно кажучи, це йому даже допомогло. Але він все одно відчуває провину. Він думає, що, можливо, був інший шлях. Який не закінчився б такою жахливою смертю людини. 

Він відганяє ці думки, щойно вони доходять до ліжка їхнього друга. Ремус загорнувся в кокон з ковдр, напівсидячи, з купою подушок за спиною. Він виглядає втомленим і трохи змарнілим, але на позитиві. І так завжди. Ранок найгірший, а потім він починає приходити до тями, і через півтора дня або близько того з ним все гаразд. До наступної повні. Знову і знову. 

— Привіт, Муні, — тихо каже Сіріус, сідаючи на край ліжка. — Як ти почуваєшся?

— Привіт, Гультяю. — каже Ремус. Він звучить втомлено, але дивиться на Сіріуса з тією ж сумішшю радості, туги і турботи, що й завжди. — Зі мною все гаразд. Завтра все буде добре. 

Сіріус дістає з кишені булочки і з гордою посмішкою показує їх Ремусові.

— Тримай. Може, вони допоможуть? 

Він звучить так щиро, так прагне допомогти. Зробити так, щоб Ремусові стало краще. Джеймс відчуває, як його серце трохи тане. Сіріус дивиться на Ремуса з відкритим виявом чистого обожнювання, що робить його молодшим. М’якшим. Сіріусом, яким він міг би бути, якби народився у когось іншого, а не у Вальбурги Блек. 

Ремус, у свою чергу, намагається приховати свою реакцію. Його щелепа напружується, а губи на долю секунди перетворюються у тонку лінію. Його очі заплющуються. Ремус зітхає, потім оговтується і забирає булочки в Сіріуса.

— Дякую, Гультяю.

— Нема за що, Муні. — Сіріус усміхається. 

Щелепа Ремуса розтискається, потім знову стискається, маленький м’яз там клацає. Занадто багато, занадто рано. Ремус завжди трохи нестабільний до і після повні, а Сіріус зараз надто сильно на нього впливає. Зазвичай він добре справляється зі своїми емоціями, але явно не сьогодні. Вони повинні допомогти йому, бо Сіріус — забудькуватий ідіот. 

Джеймс збирається втрутитися, але Пітер випереджає його, також помітивши зміну настрою свого друга.

— Гей, — звертається Пітер, підходячи ближче. — Що сталося?

Ремус хитає головою, так невдало позіхаючи, що Джеймс думає, що ніхто на це не купився б. 

— Просто був важкий день. Мені треба відпочити. 

І Джеймс думає, що розуміє. Ця історія з Реґулусом дала йому багато зрозуміти. Бо якби хлопець, який йому подобається, зробив для нього щось таке ж миле, як Сіріус щойно зробив для Ремуса, і йому не дозволили б жодним чином показати, що він відчуває… Джеймс, мабуть, теж захотів би, щоб його залишили на самоті.

Підійшовши ближче, Джеймс бере Ремуса за руку і злегка стискає її.

— Гей. Все гаразд. Ми дамо тобі відпочити. 

Ремус вдячно дивиться на нього, але Сіріус хмуриться. Стурбовано.

— Муні? Що сталося? 

Джеймс відпускає Ремуса, щоб спромогтися смикнути Сіріуса за руку, і той дозволяє відтягнути себе трохи назад, але все ще дивиться на Ремуса так, ніби не розуміє, чому його просять піти. Джеймс розуміє і це, теж. Тому що Сіріус завжди поруч з Ремусом після всього, що стається. Завжди. Кожного місяця, відколи вони дізналися. 

Однак, здається, Ремус досяг своєї точки зламу. Тому що він дивиться на Сіріуса з тією ж любов’ю і тугою, що і завжди, але також з якоюсь поступливістю, яка лякає Джеймса. Так, ніби Ремус переможений. Ніби він, можливо, залишає спроби з Сіріусом у цьому сенсі. Джеймс трохи хвилюється. Ремус просто не може цього зробити. З ним не може бути покінчено. Він не може здатися. Джеймс не хоче, щоб він здавався, бо Ремус цього не знає, але Сіріус загублений у ньому так само як Ремус в Сіріусі. Вони просто цього не бачать. 

Джеймс уже не вперше задається питанням, чи не варто їм просто щось з цим зробити. Але Сіріуса легко злякати. І на його долю випало надто багато лайна. Він може погано відреагувати. Це буде ще гірше. 

Тож Джеймс притримує язика, а Ремус каже:

— Мені просто треба трохи побути на самоті, гаразд? Дякую за це, Гультяю. Ти найкращий друг, про якого тільки можна мріяти. 

Сіріус зітхає, визнаючи поразку. Він киває.

— Гаразд. Все, що тобі потрібно.

Він не промовляє жодного слова до кінця дня. Джеймс не тисне на нього.

Notes:

Від авторки:
Вульфстари ВБИВАЮТЬ МЕНЕ.

Chapter 18: Жахливі Речі

Notes:

Від авторки:
Привіт!

Попередження до розділу:
Куріння
Згадки минулого вбивства (чоловік у Ліверпулі)
Посилання на минуле жорстоке поводження з дітьми
Посилання на можливе майбутнє вбивство
Згадки можливого блювання (ніхто цього не робить, просто згадується, наче вони зараз це зроблять)
Палкі поцілунки (одяг залишається!) (палкіші, ніж були раніше, тому попереджаю)
Імовірність того, що хтось наносить собі самоушкодження (для конкретної мети, разова річ)
У цьому розділі також обговорюється тема сексу.

Думаю, це все. Якщо я щось пропустила, будь ласка, вкажіть на це і я додам!
Сподіваюся, вам сподобається <3

Вітер пронизливо холодить, коли Джеймс забирається на дах. Він казав Реґулусові, що знайде для них інше місце для зустрічей, оскільки наближається зима, але він був зайнятий. Тепер щонеділі у них тренування Ордену, на додачу до всього іншого, чим вони займаються. Не кажучи вже про Квідич, який залишається справжньою пристрастю Джеймса. Він закінчить школу як єдиний Капітан, який вигравав Кубок кожного року свого капітанства. Він не погодиться на менше.

Так чи інакше, він був зайнятий та відволікався, але йому потрібно придумати, куди ходити з Реґулусом, якщо він не хоче, щоб вони обоє замерзли до смерті. Не найкраще місце для того, чим він хоче займатися з Реґулусом. Отже. Джеймс припускає, що Астрономічна Вежа є варіантом, але це напівпопулярне місце для пар. Їх можуть випадково побачити. Не кажучи вже про те, що його друзі ходять туди на серйозні розмови, що трапляється нечасто, але не є виключенням. 

Джеймсу доведеться знайти краще рішення. Це не буде складно, якщо він докладе зусиль, а заради можливості провести більше часу з Реґулусом він це зробить. 

Джеймс сідає на холодну черепицю. Накладає зігріваюче закляття. Сьогодні він прийшов раніше Реґулуса. Він чекає і вовтузиться з пачкою сигарет, яку приніс для нього. Джеймс хоче, щоб Реґулус прийшов швидше, бо він не в найкращому становищі. Залишатися наодинці зі своїми думками — не найкраща ідея сьогодні. Не тоді, коли Джеймс все ще відчуває провину за чоловіка в Ліверпулі. 

Він хоче відволіктися, а Реґулус чудово вміє його відволікати.

Але чи був би він його відволіканням, якби дізнався, що зробив Джеймс? Що б подумав Реґулус, якби дізнався, що Джеймс брав активну участь у подіях, які призвели до вбивства цієї людини?

Джеймс не впевнений, що Реґулус захоче його бачити, і це жахливо. Але Джеймс не буде звинувачувати Реґулуса, якщо це станеться. Тому що Джеймс повинен допомагати людям. Рятувати їх. Захищати їх. І він не впорався. Чоловік помер, і його кров на руках Джеймса. Принаймні, йому так здається. 

Він не встиг як слід обговорити це з друзями, бо новина надійшла вранці в день повні. Вони побіжно торкнулися цієї теми, і Сіріус, Ремус і Пітер сказали майже те саме, що й Реґулус. Вони сказали йому, щоб він не тиснув на себе, що він врятував багато життів, і вибір цієї людини не був відповідальністю Джеймса. Але це було швидко, бо Ремус мав іти до Халупи, і потім, ну. Наступний день був не найлегшим. 

Сіріус заховався у своєму ліжку, опустивши фіранки, щойно уроки закінчилися. Він так і не вийшов, коли Джеймс пішов на зустріч з Реґулусом. Отже, у нього не було можливості виговоритися друзям, а вчорашні слова втратили свою вагу. 

Провина залишається. Вона нікуди не дінеться. Джеймс не знає, як її позбутися. І це його лякає, бо він не ідіот. Він знає, що на війні гинуть люди. Він щойно вступив до лав війська, і він хоче битися, чи не так? Це означає, що люди помруть. 

Це означає, що Джеймсу, можливо, доведеться вбивати. 

Джеймс не думає, що зможе. Зрештою, він завагався, коли на кону було життя Сіріуса. Якщо цього було недостатньо, щоб він піддався своїй темряві… Джеймс не знає, чи зможе він принести користь Ордену Фенікса. 

Дамблдор ніколи б не завербував його, якби знав, наскільки Джеймс слабкий. 

Дуже благородно. Дуже хоробро.

У вас є навички, які могли б бути корисними для наших цілей.

Дамблдор ніколи б не сказав йому цього, якби знав, що Джеймса от-от знудить через почуття провини за смерть людини. Чи має значення, що ця людина була готова стратити тисячі маґлів? Ні. Бо життя є життя, чи не так? Джеймс не може… чи може? Він не думає, що зможе. 

— Гей. — каже Реґулус, і Джеймс так швидко дивиться вгору, що на секунду перед очима з’являється чорні плями.

Реґулус спостерігає за ним з примруженими очима, сідаючи на даху поруч. Джеймс не помітив, як він прийшов. Не побачив його. Це вперше. 

— Ти в нормі? — запитує Реґулус.

Джеймс киває, простягає йому пачку сигарет.

— Просто поринув у роздуми. Вибач.

Реґулус кладе пачку в кишеню і дістає сигарету з майже викуреної. Він підпалює її паличкою, маленьке полум’я мерехтить на кінчику, освітлюючи невеликий простір між ними. Реґулус робить довгу затяжку, потім дивиться на Джеймса, коли той гасить паличку.

— Погані. — каже Реґулус. 

Це не питання, але Джеймс відповідає так, ніби це воно і є.

— Ні. Просто… — він зітхає. Дивиться на Реґулуса. Визнає поразку, бо, вочевидь, не може втриматися перед гарними людьми. — Гаразд. Так. Погані роздуми. 

— Розкажи мені. — наказує Реґулус. По тону його голосу неможливо помилитися. 

Джеймс не хоче, тому що він вже це робив, і Реґулус сказав йому забути про це. Якщо Джеймс знову заговорить про це, йому буде нудно. Джеймс не нудний. Він веселий і цікавий. Він гарний, добре цілується і все таке. 

Це те, чим він повинен займатися. 

— Це пусте, — каже Джеймс, нахиляючись вперед. — Неважливо. 

Погляд Реґулуса опускається до його рота, і Джеймс думає, що він переміг, але Реґулус хитає головою і відсторонюється, перш ніж вони встигають поцілуватися. Джеймс ледь не скиглить на знак протесту, лише в останню мить стримуючи себе.

— Розкажи мені. — повторює Реґулус. — І тоді я тебе поцілую.

— Реґулус, це не має значення. — скаржиться Джеймс. 

— Мені без різниці. Я хочу знати. — відповідає Реґулус.

Щось у його голосі змушує Джеймса замислитися. Це схоже на маленьке коливання. Порушення в гладкості зазвичай спокійного і незворушного тону Реґулуса, яке видає, що він не жартує, коли просить Джеймса розповісти йому. 

Він хоче знати настільки сильно, що це робить тріщини на його фасаді. 

І Джеймс усвідомив тієї ночі на мітлі, що він не може відмовити Реґулусу Блеку ні в чому. Не може. Тож він зітхає і підповзає ближче.

— Так нормально? 

Реґулус киває. Джеймс робить глибокий вдих і каже:

— Я все ще думаю про чоловіка в Ліверпулі. Я знаю, ти казав, що це не моя провина. Але мені все одно здається, що моя.

— Провина має властивість чіплятися за внутрішні частинки наших ребер, — тихо каже Реґулус. — Не дозволяй цьому статися. Це не твоя вина, Джеймсе.

— Я знаю про це, тут, — каже Джеймс, постукуючи себе по скроні. — Але тут… ну. Я відчуваю, що зазнав невдачі. Ніби я повинен був зробити більше, але не зробив. 

Реґулус гасить сигарету об черепицю і повертається до Джеймса обличчям. Він кладе одну руку на ту, яку Джеймс поклав собі на груди, а іншу підносить до обличчя Джеймса, ніжно притискаючи її і ефективно припиняючи кровообіг до мозку Джеймса. Реґулус може бути таким до біса ніжним, коли захоче. Це запаморочує Джеймсу голову. Він хоче, щоб Реґулус ніколи не переставав бути з ним ніжним. 

— Це не твоя робота – рятувати всіх. — суворо каже Реґулус. Його рука холодить його обличчя, але Джеймсу це подобається. Йому подобається, що він так виразно відчуває її на своїй шкірі, це ніби доказ того, що Реґулус все ще тут, торкається його, навіть якщо він набридає йому і знову говорить на ту саму тему. 

— Але людям потрібна допомога, — слабко каже Джеймс. — І я можу їм допомогти. Я повинен. Бо я можу. І це… 

— Ти дитина, Джеймсе. — обриває його Реґулус. — Це не твоя робота — рятувати світ. 

Але він цього хоче. Джеймс дуже сильно хоче врятувати всіх. Тому що альтернатива полягає в тому, що деякі люди, про яких він піклується, можуть постраждати, а це не те, з чим Джеймс зможе жити. Він може нести свій тягар, страждати, згинатися під вагою світу, але ніщо не зламає його, доки він знає, що його люди в безпеці. 

І все ж. Що ж. Реґулус, можливо, має рацію. 

— Не сам, ні. Я не зможу врятувати всіх сам, — погоджується Джеймс. — Але… Ми повинні битися, так? Мусимо.

— Ні, не повинні. — наполягає Реґулус, і в його голосі з’являються нотки, ніби він розмірковує про щось конкретне. Джеймса охоплює паніка від думки, що Реґулус якось довідався про Орден, але це не можливо. Він не знає. Він не може. Він не дізнається. — Залиш бій дорослим. Професіоналам. Це не твоя робота.

Джеймс відчуває, як його серце розривається на частини. Хіба це не його робота? Можливо, ні. Але він все одно повинен це робити, бо існує дуже багато поганих людей. А також дуже багато людей, які нічого не роблять. І саме так гинуть невинні люди. Чи не так?

— Реґулусе, ти знаєш, що там відбувається. — тихо каже Джеймс. Реґулус застигає.

— Це не має нічого спільного з тобою. 

— Я думаю, що саме тому все так погано. Занадто багато людей думають, що це їх не стосується, і нічого не роблять. Я не можу бути таким, — каже Джеймс Реґулусу. — І я… мені подобається допомагати людям. 

Реґулус зміщується, присуваючись ближче. Їхні коліна зіштовхуються, і тепер Реґулус повністю обхоплює обличчя Джеймса обома руками. Його персні прохолодно торкаються шкіри щелепи Джеймса, а пальці ніжно впиваються в шкіру.

— Ти такий до біса хороший, Джеймсе. — каже Реґулус.

Він звучить сумно. Ніби це трагедія.

— Ти кажеш це так, ніби це погано? 

— Так. — твердить Реґулус. — Тому що це наразить тебе на небезпеку, і мені доведеться робити жахливі речі, щоб тебе вберегти.

Жорстока власницькість у його голосі викликає у Джеймса бажання поцілувати його і водночас відштовхнути від себе.

— Ти цього не зробиш.

Реґулус піднімає брову.

— Абсолютно точно зроблю. 

— Я не хочу, щоб ти робив погані речі заради мене. — каже Джеймс, стривожений. 

Але також… Чому ж тоді йому це дозволено? Ґодрик Ґрифіндор був би в жаху від Джеймса. Він і сам трохи наляканий, але… нічого не може з собою вдіяти? Небезпечно власницький Реґулус збуджує Джеймса. Що є, то є. Тривожно, але й гаряче до біса.

— Тобі стане легше, якщо я скажу, що вже робив жахливі речі заради інших людей?

Джеймс відкриває рот. Закриває його. 

— Я… як би не було дивно, ревную. — каже він, бо так і є, і це збиває з пантелику. 

Реґулус посміхається. Посмішка дещо розслаблена, але жорстокий оскал чіпляється за куточки його рота, а блиск в очах говорить Джеймсу, що він все ще дуже напружений. 

— Не в тому сенсі. Не так, як з тобою. Але для друзів. Я дбаю про своїх друзів, і я подбаю про тебе. 

— Ні. — каже Джеймс. — Я подбаю про тебе. 

Реґулус цілує його. Швидко, але палко. Ніби Реґулус не міг стриматися. 

Коли він відстороняється, він виглядає серйозним. Ніякої посмішки чи усмішки. Лише Реґулус Блек, який дивиться на нього своїми пронизливими зеленими очима так, ніби бачить душу Джеймса наскрізь. 

— Ти не врятуєш мене, Джеймсе. Я не хочу, щоб ти це робив. Я робив жахливі речі і зроблю ще більше. Ти не зможеш мене зупинити. Я не хочу, щоб ти намагався. — каже Реґулус. Він вимовляє це безжально, так, ніби завдає ударів і чекає, який з них змусить Джеймса впасти. — Я погана людина, і якщо ти на цьому даху тільки тому, що ввів себе в оману, думаючи, що я хороший, то тобі краще злізти з нього прямо зараз. Тому що це не так. І я не хочу нею бути. 

Джеймс повинен готуватися до втечі. Він повинен відчути огиду або розчарування. Можливо, жах. Все разом. Він немає уявлення про те, які погані речі зробив Реґулус, але одного усвідомлення того, що він їх зробив, має бути достатньо. Він зізнався. Це ж було зізнання, так? Отже, він повинен просто вирішити, що буде краще, якщо він піде. 

І все ж, єдине, що відчуває Джеймс — це тривожну зацікавленість. Він хоче знати. Він хоче побачити. Відкрити найглибші, найтемніші куточки Реґулуса і пролити на них світло. Реґулус має свої проблеми. Він знає це, бо його брат — його найкращий друг. Не можна вирости на площі Ґримо під гнітом Вальбурги Блек та втекти звідти сонячним і райдужним. 

Джеймс бачив темряву в Сіріусі, і він не став від цього любити його менше. То чому з Реґулусом має бути інакше? Цього не буде. Джеймс розуміє, що люди не прості. У них є шари, історії, темрява і світло. Можливо, Реґулус робив жахливі речі, але він також може бути хорошим, коли захоче. Він піклується про своїх друзів. Захищає їх. Одного цього достатньо. Дружба важлива для Джеймса, і Реґулус це розуміє. Це доказ того, що в ньому є добро. 

І в Реґулусі є… є м’якість, яку Джеймс тільки почав відкривати для себе. Ніжність, як тоді, коли він торкався обличчя Джеймса. Коли він дав йому зілля, щоб те зцілило його рани, і прикинувся його братом, щоб бути поруч з Джеймсом у Лазареті. М’якість у тому, як він говорив про свою улюблену пісню, і в тому, як елегантно він вперше показав Джеймсу, як складати кубик Рубіка. 

Тож так. Можливо, Реґулус легко піддається своїй темряві, але що, якщо це через те, що він просто не знає світла? На площі Ґримо немає нічого подібного. 

Джеймс не боїться усвідомити, що Реґулус подобається йому більше за його чесність. За його хоробрість. Бо зізнаватися у таких речах нелегко. Реґулус може бути темним, якщо йому це потрібно. Джеймс має достатньо світла для них обох. Реґулус може бути безладним. Хаосом. Тінню і біллю. Яким би він не хотів бути, яким би йому не потрібно було бути, Джеймс це прийме. Плекатиме це. І, можливо, вони будуть зростати разом. Хіба це не прекрасно? Джеймс вважає, що так. 

— Я знаю, що всередині тебе є темрява, Реґулусе, — каже Джеймс. — Це нормально. Віриш чи ні, всередині мене теж є трохи темряви. Але ти не повинен дозволяти їй перемогти.

— Я не мій брат, Джеймсе. Я не бунтар, який тікає, залишає позаду, а потім хоче гратися в героя. Я не борюся з темрявою. Я приймаю її, бо не боюся дозволити їй перемогти, якщо це дасть мені те, чого я хочу.

З усього, що щойно сказав Реґулус, одна фраза зачепила Джеймса за живе. З надією він запитує:

— Залишає позаду? 

Реґулус відводить погляд, опускає руки.

— Не треба. Просто не треба. 

Джеймсу хочеться плакати від того, що це означає. Сіріус втік, і вони завжди звинувачували Реґулуса, що він не втік з ним, але що, якщо Реґулус бачить це інакше? Досі це ніколи не спадало йому на думку. Що, якщо Реґулус залишився, але не хотів цього? Існує мільйон причин, чому все сталося саме так, як сталося тієї ночі. Чи не так? Джеймс чув лише одну версію. І хіба це не проблема всього світу? У всього є дві сторони. 

Реґулус не хороша людина, як він каже, але він тут, втішає Джеймса зі святою терпеливістю. Цього достатньо. Все, що потрібно, щоб бути добрим — це іскра, так? І ця іскра є в Реґулусі. Джеймс просто повинен бути обережним, щоб запалити її. 

Він міг би сказати йому, що Сіріус вважає, ніби Реґулус залишився за власним бажанням, а він дізнався, що, можливо, все було не так просто. Але він не скаже. Не скаже. Надто рано і надто багато для однієї ночі. І Джеймс не може ризикувати, бо йому потрібно, щоб Реґулус зрозумів, що цього разу він не залишиться позаду. Джеймс цього не допустить. 

— Гаразд. Добре. — каже Джеймс.

— Гаразд. — теж каже Реґулус. 

— То, ем… чого ж ти хочеш? — запитує Джеймс. Це те, що він сказав, так? Він дозволить темряві перемогти, щоб отримати те, що він хоче. Це розумне запитання. Джеймс сподівається, що Реґулус не відмовить йому і в цьому.

Реґулус дивиться на нього. Зітхає, повертає руки на обличчя Джеймса і великими пальцями проводить по його вилицях.

— Прямо зараз? Я хочу тебе.

Реґулус цілує його, і Джеймс змушений поцілувати його у відповідь, бо його тіло не здатне на щось інше.

Поцілунки з Реґулусом не схожі на поцілунки з іншими людьми, з якими він був. Вони небезпечні, пронизливі та хвилюючі, немов він ходить по канату. І найкраще те, що Джеймс хоче впасти. Різко і швидко, і розбитися об красиві, гострі, небезпечні речі, які змушує його відчувати Реґулус. Джеймс хоче всього цього, і він хоче цього з Реґулусом.

Їхні язики зустрічаються, і тіло Джеймса розпалюється. Миттєво. Без жодного накопичення. Реґулус зводить його з розуму, пробуджуючи в ньому голод, який він ніколи не думав, що зможе відчути. Він приголомшливий, і дещо відчайдушний. 

Почуття беруть гору над думками, і Джеймс діє суто інстинктивно. Імпульсивно. Його тіло хоче, воно наказує, і Джеймс охоче за ним слідує. 

Джеймс штовхає Реґулуса назад на черепицю, і хлопець легко, з готовністю лягає, дозволяючи Джеймсу перелізти на нього, так що їхні тіла притискаються одне до одного. Руки Реґулуса заплутуються в його волоссі, пальці стискають і злегка тягнуть. Джеймс не знав, що його шкіра голови така чутлива, але тепер знає, і він щиро сподівається, що Реґулус ніколи не перестане смикати його за волосся. Ніколи. 

Джеймс кусає нижню губу Реґулуса, м’яку і пухку, найдосконалішу губу, яку він коли-небудь бачив, і хлопець видає звук, який долинає прямо до штанів Джеймса. Джеймс знайшов собі релігію. Вона тут. Гімн — це тихі звуки Реґулуса, які він намагається приховати, але не може, і Джеймс закарбовує їх у пам’яті. Текст — це відбиток мурашок на шкірі Реґулуса, коли Джеймс проводить по ній руками. Кредо віри? Сам Реґулус Блек. Бог, що зійшов з нічного неба і створив Джеймса, щоб той згрішив. Зоряне світло і темрява створили людину спеціально для Джеймса. 

Джеймс накидається на шию Реґулуса, залишаючи поцілунки вздовж його горла. Реґулус вигинає спину, підтягуючи себе вгору, ближче до Джеймса. Це знищує спроможність Джеймса зосередитися, і це просто… Він не зможе змусити Реґулуса стогнати, якщо він так відволікатиметься. Тож. Джеймс гарчить, кладе руку на стегно Реґулуса і відтісняє його назад, на черепицю. 

— Поводься пристойно, — каже він. Він не думає, насправді. Він не знає, що говорить, розуміє лише те, що якщо Реґулус продовжуватиме так робити, він втратить самовладання, а вони на даху, тож цього не може статися. 

До його приємного подиву, Реґулус скиглить, а Джеймс ще не настільки не в собі, щоб не помітити, що це щось означає. Щось, що вони повинні дослідити, можливо? Чи подобається Реґулусу, коли Джеймс наказує? Від цієї думки йому хочеться померти прямо тут, тож він поки що відмовляється від неї, побоюючись отримати аневризму, поки вони цілуються. 

Губи Реґулуса ловлять його, і вони знову цілуються. Кусюче. Відчайдушно. 

Джеймс просовує коліно між ніг Реґулуса, і збирається запитати його, чи це нормально, але ноги Реґулуса розсуваються, і він зсувається так, що притискається до стегна Джеймса. Значить, в словах немає потреби. Джеймс посміхається в губи Реґулуса. 

— Бляха, Джеймсе, — важко дихаючи промовляє Реґулус. Його пальці впиваються в плечі Джеймса, можливо, залишаючи сліди. Джеймса це анітрохи не бентежить. Йому подобається, що він робить це з Реґулусом. Що він розпадається на частинки, і саме Джеймс цьому сприяє. 

Реґулус стогне, прискорює свої рухи. 

— Encore^[*]. — каже він, і Джеймс не знає, що це означає, але його мозок вибухнув, і тепер він просто чуттєве, збуджене тіло. Реґулус, який говорить по-французськи, навіть одне слово — це його найбільша слабкість. 

Джеймс притискає ногу ще сильніше і винагороджується ще одним стогоном, а потім рот Реґулуса знову знаходить його. Вони цілуються, безладно прагнучи отримати якомога більше дотиків і тертя. Всюди зуби, губи і руки, і Реґулус рухається так, що Джеймс шаленіє. 

— Так, — шепоче Джеймс, покусуючи шкіру під мочкою вуха Реґулуса. — Так, Реґ. Бери все, що забажаєш. 

Реґулус стогне, і Джеймс розуміє, що він, швидше за все, втратить контроль і закінчить тим, що заплямує штани, ніби йому тринадцять, і він прокинувся посеред ночі збентежений, схвильований і розгублений. От тільки йому сімнадцять, і він на даху з Реґулусом, і, чорт забирай. Джеймс ще ніколи не втрачав контроль так швидко. 

— Я… Я думаю, що я… — Реґулус задихається. Джеймс цілує його, сильніше притискає ногу, щоб Реґулусу було приємно. Все, про що він може думати — це те, що він хоче, щоб Реґулусу це подобалося, щоб він хотів більшого, щоб він насолоджувався цим так само як і Джеймс. — Джеймс.

— Ти такий гарний, Реґ, — каже Джеймс. — Такий до біса гарний. 

Він розуміє, коли Реґулус переходить межу, тому що він видає звук, який змушує Джеймса теж її переступити, попри те, що він майже нічого не робив. Вони залишаються там, задихаючись і пітніючи. Один з них, Джеймс думає, що це Реґулус, накладає швидке очищувальне закляття, щоб виправити безлад, який вони наробили. І Джеймс думає, що, можливо, йому має бути соромно, бо він здатен на більше. Але він ніколи такого не робив, ніколи не займався сексом з хлопцем, тож він тільки вчиться. 

І Реґулус такий шалено гарячий, привабливий, досконалий. Він настільки чудовий, що Джеймсу потрібно зовсім небагато, щоб з’їхати з котушок. Це все ускладнює. 

— Пробач, — каже Джеймс, відкочуючись від Реґулуса, щоб лягти поруч, плечем до плеча. 

— Пробач? — Реґулус звучить стривожено. 

Джеймс поспішає пояснити, бо не хоче, щоб Реґулус думав, ніби він шкодує про це. Він не шкодує. Анітрохи. Він зробив би це знову прямо зараз.

— Я… е-е… Наступного разу я зможу краще. Я зроблю краще. 

Реґулус повертає голову, дивиться на нього. Він хмуриться.

— Зможеш краще? 

— Ну, тобто, — каже Джеймс. Він червоніє, він знає. Він вдячний, що його шкіра темна, і це важко помітити. — У мене ніколи не було… Ніколи не робив цього з хлопцем раніше. Взагалі нічого не робив. З хлопцем, маю на увазі. Тож я… я не впевнений, що роблю. Я просто… відчуваю це? Але я навчуся. Якщо… е… ми попрактикуємось? Ти мені покажеш?

Реґулус дивиться на нього, шок змушує його вираз обличчя трохи розслабитися. Джеймс хоче померти. З’їхати з даху і просто зникнути, бо це незручно. Зазвичай він такий до біса врівноважений. Йому подобається брати на себе ініціативу і змушувати своїх партнерів розпадатися на частинки якомога сильніше. Він знає, що йому лише сімнадцять, і йому ще багато чому треба навчитися, але він дуже пишається своєю технікою і вміннями. З Реґулусом? Справа не лише в тому, що у нього немає досвіду з хлопцями. Річ у тім, що мозок Джеймса відключається і він забуває все, що знає. 

— Джеймсе, — каже Реґулус, і тепер він червоніє, що дуже мило. Так чарівно. — Я теж ніколи раніше цього не робив. 

Джеймс подумав би, що Реґулус його дурить, якби не вираз його обличчя. Але для нього це неймовірно, адже Реґулус — найгарячіша, найпривабливіша, найдосконаліша людина, яку Джеймс коли-небудь бачив у своєму житті, то що ж не так з рештою світу? Чому не вишикувалася черга з людей, які відчайдушно прагнуть уваги Реґулуса?

— О? — це звучить як питання, бо, ну. — Але ти так добре цілуєшся. І я подумав… я… справді? — Джеймс вважає, що це абсурд, але йому також подобається, що Реґулус — це його таємниця. Що він знайшов Святий Ґрааль і може тримати його на цьому даху тільки для себе. Джеймс так поклонятиметься Реґулусу, що почне вважати його справжнім божеством. Джеймса це все влаштовує. 

Реґулус закочує очі. 

— Я цілував людей і раніше, але не більше. 

Джеймсу потрібен список цих людей. Хто вони? Ким вони були для Реґулуса? Де вони зараз? Він сподівається, що далеко. Але він не може цього зробити. Він не може запитати. Це буде дивно, і занадто рано, і Джеймс повинен взяти себе в руки. 

Джеймс повертається на бік, щоб як слід роздивитися Реґулуса. Він тягнеться до нього і чекає, поки Реґулус ледь помітно кивне. Потім Джеймс відкидає локон з його чола, дивлячись на почервонілі вилиці Реґулуса. 

— Ну що, тобі було добре? 

 Рум’янець поширюється аж до лінії росту волосся Реґулуса, і вниз по шиї, і Джеймс так сильно хоче поцілувати його ще раз, що йому коштує величезних зусиль не зробити цього. 

— Так.

Джеймс трохи надимається. Він нічого не може з собою вдіяти. Він до біса пишається собою. 

— Мені теж. — каже він. — Хоча, можливо, наступного разу я б хотів поменше одягу. 

Реґулус сміється, а потім закриває обличчя руками. Це так мило, і Джеймс просто по вуха закоханий у цього хлопця, він і гадки не має, як опинився тут, але дякувати всім богам, що так сталося, бо він не уявляє свого життя без нього. Цієї сторони Реґулуса, яка червоніє і сміється, сором’язлива і тільки для Джеймса. 

— Ходи сюди. — каже Джеймс, перевертаючись на спину і простягаючи руку. 

І Реґулус так і робить. Він присувається ближче, аж поки його тіло не прилягає до Джеймса збоку. Голова Реґулуса лежить на грудях Джеймса, і він обхоплює його рукою, щоб тримати його так. Надійно. У безпеці. З ним. 

— Ти підеш на Гелловінську вечірку у суботу? — запитує Джеймс, плутаючись пальцями у волоссі Реґулуса. 

— Так, — відповідає Реґулус. — Але ти не можеш зі мною розмовляти. 

— Я знаю. — зітхаючи, каже Джеймс. Він ненавидить це, але розуміє. — Ти будеш з Доркас, так? 

— Вона хоче познайомити мене з Марлін. 

— Вона дуже класна. — каже Джеймс. — Марлін. Вона також по вуха закохана в Доркас, тож Доркас краще не розбивати їй серце.

— Марлін краще бути обережною з Доркас, — каже Реґулус у відповідь. — Інакше вони знайдуть її тіло на дні озера.

— Це швидко загострилося. — зауважує Джеймс.

Реґулус знизує плечима, що трохи дивно, враховуючи, що він обіймає Джеймса. Вони занурюються у мовчання. Затишне. Приємне. І Джеймс усвідомлює, що тепер є двоє людей, мовчанням яких він насолоджується. Він задається питанням, наскільки це збіг, що вони брати. 

Він хоче розпитати Реґулуса про Сіріуса. Про те, що він відчуває до свого брата. Хоче знати, чи вважає він, що маґлонароджені гірші за людей. Хоче почути, як Реґулус скаже, що ненавидить свою сім’ю. Але вони щойно мали важку розмову, і Джеймс не думає, що це розумно — вивалювати на Реґулуса надто багато і надто швидко. 

Але є ще одна річ. Є ще дещо, про що Джеймс думав. І завтрашня вечірка — гарний привід, щоб про це згадати. 

— Я думав…

— Боляче було? — перебиває Реґулус.

Джеймс хихикає. 

— Мені подобається, коли ти жартуєш, навіть якщо це завжди для того, щоб з мене поглузувати. 

Реґулус посміхається. Джеймс відчуває це. 

— Не моя вина, що ти ідіот, Джеймсе. 

Джеймс знову сміється, і Реґулус починає вередувати, бо він лежить у Джеймса на грудях і штовхає його. Він заспокоюється достатньо, щоб знову підхопити розмову.

— Гаразд. Слухай, я тут подумав, і мені зовсім не було боляче, що, як я розумію, ми не можемо розмовляти чи взаємодіяти на людях. Це нормально, я це розумію. Але мені неприємно бачити, що ти поводишся так, ніби це не має значення. 

— Джеймс… — тон Реґулуса застережливий.

— Просто вислухай мене, гаразд? 

— Гаразд, продовжуй. — зітхаючи, каже Реґулус.

— А якщо ми домовимось про щось, наприклад, про якийсь жест, який означатиме, що я думаю про тебе. Він означатиме, що я хотів би поговорити з тобою або поцілувати тебе, і я ненавиджу, що не можу, але я думаю про це, і ти це знаєш. — каже Джеймс, трохи кваплячись, бо він трохи нервує, що Реґулус буде сміятися з нього. Він дурень? Можливо. Але він просто… Він хоче завжди мати можливість сказати Реґулусу, що він відчуває. 

— Який саме жест? — це все, що питає Реґулус. 

Джеймс відчуває себе піднесеним. Реґулус не сміється. Схоже, що він роздумує. Це все, що Джеймсу потрібно.

— Я порізав руку тут, коли вперше був на даху. Коли ми ледь не впали. — каже Джеймс і показує Реґулусу внутрішню сторону лівого передпліччя, де залишився невеликий шрам у формі зірки, коли він подряпався об черепицю. Він сріблясто виблискує на його смаглявій шкірі. — Він все одно змушує мене думати про тебе, тому що він схожий на зірку, бачиш? Тож якщо я торкнуся його двома пальцями, ось так, і ти це побачиш, це означатиме, що я думаю про тебе. Що скажеш? 

Реґулус застигає. Джеймс думає, що він дивиться на шрам. З цього кута йому не дуже добре видно, бо кучері Реґулуса закривають його очі. Джеймс починає хвилюватися, бо Реґулус не видає жодного звуку, не рухається. Він не впевнений, що Реґулус дихає. 

Тому Джеймс дуже швидко відступає.

— Це безглуздо. Я так і знав. Забудь про це. Як ми вже з’ясували, я ідіот, тож так не…

— Заткнися. — огризається Реґулус. І ох. Його голос. Це… о, Ґодрик, змилуйся. Джеймс не знає, що саме його засмутило, але він візьме свої слова назад. Він не хоче засмучувати Реґулуса. Він не хотів. 

— Реґулусе, вибач. Я не думав… 

— Я сказав тобі замовкнути. — каже Реґулус, вивільняється з рук і піднімається з грудей Джеймса та сідає. Джеймс відчуває, як нічний холод вгризається в нього в порожнечі, яку щойно залишив Реґулус. 

Джеймс стурбований, бо не розуміє, що відбувається. Але тут Реґулус закочує рукав на своїй лівій руці, і там щось є.. це що, ножичок зіллєвара? Що він… 

— РЕҐУЛУС! — кричить Джеймс. На всю горлянку, бо він що, збожеволів? 

Реґулус закочує очі, але Джеймс швидкий, і він хапає ніж до того, як той пробиває шкіру. Він ріже собі долоню, але йому байдуже, бо він не дозволить Реґулусу зробити це.

— Джеймсе, — спокійно каже Реґулус. — Відпусти.

— Ти не можеш просто зробити собі такий самий шрам, Реґ. 

— Чому ні? 

Джеймс дивиться на нього.

— Тому що я не хочу, щоб ти завдавав собі шкоди через мене. Ніколи. З будь-якої причини. Мені байдуже, навіть якщо це буде найдрібніший поріз. Не проливай кров заради мене, Реґулусе. Будь ласка.

— Але як ти дізнаєшся, що я теж про тебе думаю? — його брови супляться, і він знову хмуриться. Він теж червоніє. 

І Джеймс… Джеймс відчуває, як його темрява прокидається. Та, що живе в ньому всередині і, мабуть, оживає лише від жорстокості Вальбурги Блек. Тому що він думає, що розуміє. Реґулус не знає, як це – піклуватися. Коли про тебе піклуються. Не без болю і покарання. Він знає лише, що люди виявляють свою любов через рани та біль. Для Реґулуса любов — це стікати кров’ю на килимі внизу сходів. Око, що набрякло і не відкривається цілий тиждень. Голод, який роз’їдає його зсередини і змушує втрачати свідомість, так що він не може піднятися з ліжка. 

Це все, що він знав, так? Любов для Реґулуса має завдавати болю. 

Навіть Сіріусова. Його брата. Єдина людина, яка любила Реґулуса, коли він був маленьким, любила його в болю, крові та шрамах. Тому що Джеймс знає, що Сіріус приймав покарання, щоб Реґулус не мусив. Сіріус проливав кров за Реґулуса стільки разів, що й не злічити. Єдина безумовна любов, яку знав Реґулус, була заплямована багрянцем, а потім він пішов, і Реґулус так і не дізнався, що існують способи любові, що не завдають болю.

 Джеймс йому покаже. 

— Реґулус, — тихо каже Джеймс, забираючи в нього ніж. — Ти можеш просто торкнутися того ж місця, навіть якщо там немає шраму. Я знатиму. Кожного разу. Я знатиму. 

Він ще трохи хмуриться, розмірковуючи.

— Це не одне й те саме. 

Джеймс бачить, що Реґулусу це не подобається. Йому не подобається, що у Джеймса є щось видиме, присутнє, а в нього — ні. Джеймсу не обов’язково розуміти глибину причин, але він знає, що це турбує Реґулуса. Цього досить.

— А що, якщо, — пропонує Джеймс, дістаючи паличку, — ми зробимо тимчасовий. А коли він почне тьмяніти, ти зможеш просто нанести його знову. Такий, який не завдасть болю. Анітрохи. 

Реґулус моргає. Потім киває, і його брови розслабляються, перетворюючись на звичний нахмурений лоб, а не на більш насуплений, який він мав секунду тому.

— Зроби так, щоб вони збігалися. 

Джеймс так і робить. Це дуже просте закляття. Вони з Сіріусом винайшли його, бо постійно губили пера і їм потрібні були запасні, щоб писати на випадок несподіваних тестів чи чогось подібного. Тож Джеймс використовує свою паличку, як олівець, і малює на руці Реґулуса зірку, що відповідає його шраму.

Закінчивши, Реґулус довго дивиться на неї. Джеймс чекає, даючи йому простір. Його серце розривається від того, що першим наміром Реґулуса було кровопролиття, але він так пишається тим, що хлопець вислухав його. За те, що він все обміркував разом з Джеймсом. 

— Як довго воно протримається?

— Декілька тижнів? — каже Джеймс. — Я можу навчити тебе заклинання. 

— Ні. — каже Реґулус. Потім підводить очі й тягнеться до Джеймса, притискаючи його до себе, щоб прошепотіти в губи. — Мені подобається, що ти мусиш накладати його туди. 

Потім вони цілуються, і довгий час більше не кажуть ні слова. 

 

***

 

День перед Гелловіном 1977 починається досить дивно. 

Джеймс прокидається, йде на сніданок з друзями, як і в будь-яку іншу п’ятницю. Ремус повернувся до гуртожитку і, здається, подолав напад меланхолії, який спіткав його в Лазареті, бо він знову став самим собою. Дотепний і суворий, і взагалі їхній трохи сварливий Муні. 

Сіріус, який дуже добре вміє ігнорувати те, що йому не подобається, також вирішив проігнорувати ніяковість, яка виникла між ними в перші дві хвилини після повернення Ремуса, і почав поводитися так, ніби нічого не сталося. Джеймс радий, але водночас і розчарований, бо, чесно кажучи? Його друзям треба розібратися зі своїм лайном. 

Пітер не менш роздратований, але Джеймс заборонив йому замкнути Ремуса і Сіріуса в комірчині для мітел, допоки вони не поцілуються. Це не найгірша ідея, але все може піти дуже погано доволі швидко, і вони не можуть ризикувати. Не з Сіріусом і Ремусом.

Джеймс щойно закінчив свій сніданок і виходить з Великої Зали разом зі своєю компанією, коли до нього підходить Пандора. 

— Джеймс Поттер? — лагідно запитує вона. Її світле волосся каскадом спадає по спині, майже до пояса. Вона має майже ангельський вигляд — така чиста й невинна, що її хочеться захистити за будь-яку ціну.

Немає жодного учня Гоґвортсу, який навмисно ображав би Пандору, незалежно від того, дружать вони чи ні. 

— Так? — відповідає він, зацікавлений, але й трохи розгублений. Можливо, Реґулусу щось потрібно, і він послав Пандору, бо вона не одразу помітна? Він же не може послати за ним Кравча чи Розьє. Доркас може бути зайнята. Можливо. 

— Можна тебе на хвилинку? — запитує його Пандора. 

Сіріус хмуриться, дивиться на неї. Ремус і Пітер обмінюються розгубленими поглядами. Джеймс киває.

— Так, звичайно. — він повертається до друзів. — Я вас наздожену. 

Сіріус на мить замислюється, а потім киває і прямує коридором разом з Ремусом і Пітером. Джеймс дивиться їм у слід: його брат із піднятим волоссям, закріпленим паличкою, і найближчі друзі, що обступили його по боках. Один з них кидає крадькома погляди на двох несвідомих ідіотів, які навіть зараз йдуть трохи ближче один до одного, бо не можуть не притягуватися до орбіти одне одного.

— Вони знайдуть шлях одне до одного, — впевнено мовить Пандора. — Їм просто потрібно трохи більше часу. 

Джеймс переводить на неї стривожений погляд.

— Я не розумію, про що ти говориш. 

Пандора лише посміхається.

— Вибач. Я забулася. Їх таємниця в безпеці зі мною, Джеймсе Поттер. Як і твоя. 

— У мене не так вже й багато таємниць, — сумнівно каже Джеймс. У нього є одна, і тільки одна, але Пандора дуже близька з Реґулусом, наскільки він може судити. Можливо, він їй розповів, але Джеймс сумнівається. Реґулус не з тих людей, які можуть просто говорити про такі речі.

Пандора знизує плечима, потім починає повільно йти. Джеймс прискорює ходу поруч з нею. 

— Мені потрібно поговорити з тобою про сон, який мені наснився. Зазвичай, я цього не роблю, але ти важливий. Я мушу допомогти. 

— Сон? — Джеймс має спокусу посміятися з неї, але це Пандора. Над Пандорою не сміються. Тож він чекає.

— Так. Іноді мені сняться важливі речі. І мені наснився сон про тебе, — каже йому Пандора. — Ти створений зі світла, Джеймсе Поттер, і воно засліпить тебе. Ти не можеш цього допустити. Коли прийде час, ти мусиш прозріти. Розплющ очі і побачиш. Світло і темрява є в кожному. У кожному. Не забувай про це.

— Я не впевнений, що розумію. — чесно каже Джеймс. 

Пандора зітхає.

— Такі речі ніколи не бувають простими. Боюся, це все, що я можу зробити. Просто… пам’ятай, що ти не можеш дозволити світлу засліпити тебе, коли важливо, щоб ти бачив. І що не можна зосереджуватися лише на темряві, бо тіні оманливі. 

Джеймс почувається дивно. Тяжко. Ніби це щось важливе, але він цього не розуміє, і дуже страшно, що він може бути відповідальним за щось жахливе просто тому, що недостатньо розумний, щоб це зрозуміти. Але коли Джеймс думає про те, що зараз важливо, все, що спадає йому на думку — це його друзі, батьки і Реґулус. 

Він не може ризикувати.

— Це стосується Реґулуса?

Пандора нахиляє голову, ніби замислюється. Джеймс чекає. Після довгої хвилини вона хитає головою, потім киває.

— І так, і ні. Він залучений, але це не про нього, я не думаю. У нього є свої власні сни, в яких треба розібратися. 

— Тобі сниться Реґулус? — запитує Джеймс, злегка занепокоєний. 

Йому теж сняться сни про Реґулуса. Сни, після яких він прокидається мокрий від поту і збуджений. Він тужить за ним, хоче, щоб він був поруч, просто дихати з ним одним повітрям. Джеймс ненавидить, що не може бачити Реґулуса постійно. Щодня. Він мріє про те, щоб провести його до Ґрифіндорського гуртожитку, обійняти його на м’якому ліжку, а не напівлежачи на даху з гострої, холодної черепиці. 

Відверто кажучи, Джеймс із задоволенням провів би решту часу, просто дивлячись на Реґулуса, який робить що завгодно. Він міг би спостерігати, як той читає словник, і знайти це цікавим. Джеймс добре усвідомлює, що занадто сильно захопився, враховуючи, як мало часу вони були 'разом' (?). А вони разом? Не питайте Джеймса. Він не знає. Йому байдуже. Для нього існує лише Реґулус, незалежно від того, чи обговорювали вони ексклюзивність.

Пандора хихикає, ніби читає його думки. Смішок милий і ніжний. Лагідний, як і все в Пандорі. Неземний. 

— Так, але не такі, як в тебе, гадаю. Ти почервонів, Джеймсе Поттер. 

— Моє обличчя буквально смагляве, — каже він. — Ти не можеш побачити, що я почервонів, — а потім, підозріло: — Чи можеш?

— Ти зовсім не вмієш бути непомітним, — відповідає Пандора. — Рум'янець — це не тільки рожеві щоки.

Джеймс знизує плечима, проводить рукою по волоссю. Він не може сперечатися з цим, він знає.

— Гаразд. Тоді що тобі сниться? Про Реґулуса? 

— Як і ти, Реґулус також важливий. Можливо, навіть більше. Але він знає, що має робити. — каже Пандора.

— І що ж він має робити? — запитує Джеймс, його цікавість переважає над усіма іншими думками. 

— Думати про сонце, — каже Пандора, загадково посміхаючись до нього. — Завжди думати про сонце. 

Пандора залишає його перед класом, що дивує Джеймса, адже він не помітив, що вона вела його саме сюди. Вона вислизає геть, зникаючи в коридорі, наче дух, що завітав у гості. Вона дивна дівчина, Пандора. Завжди мрійлива, і здається, що вона відволікається і занурюється у свій власний світ. 

Джеймс заходить до класу і розмірковує над попередженням Пандори. Це було попередження, так? Він також не впевнений. Але він думає про це під час уроку Замовлянь. 

Зілля і настійки — після обіду, що, чесно кажучи, злочинно, адже ніхто не хоче витрачати дві години на варіння невідомо чого в п’ятницю після обіду, коли можна було б готувати костюми для вечірки на Гелловін. 

Власне, Джеймс і Сіріус мають обговорити їхню прогулянку до Гоґсміду, щоб закупити алкоголь для вечірки. Ремус добре оговтується після повні, тож Сіріус, він сподівається, погодиться піти сьогодні ввечері. Джеймс сказав Реґулусу, що все одно не зможе з ним зустрітися, що, за його словами, нічого страшного, бо він, вочевидь, буде зайнятим варінням якогось зілля, яке йому доведеться мішати кілька годин цього вечора.

Джеймс хотів би подивитися, як Реґулус варить зілля. Він думає, що це було б цікаво, бо Джеймс цінує професіоналізм, і він майже впевнений, що спостереження за тим, як він працює, викличе у Джеймса певні відчуття. Хороші. Приємні.

Відчуття, з якими йому потрібна допомога, як показав минулий вечір. 

Сьогодні Джеймс у парі з Ремусом, і це йому дуже підходить. Тому що у Джеймса є питання, і він дуже сподівається, що Ремус має на них відповіді. Зазвичай він їх має. Кинувши швидкий погляд у бік Сіріуса і Пітера, щоб переконатися, що вони зосереджені на своєму зіллі, Джеймс підповзає якомога ближче до Ремуса і дивиться на нього своїми найщирішими щенячими очима. 

— О, бляха-муха, ні, — негайно промовляє Ремус. — Що ти наробив?

Джеймса це пригнічує.

— З чого ти взяв, що я щось зробив? 

— Ти дивишся на мене так тільки тоді, коли зробив якусь дурість, — каже Ремус. — Або коли Сіріус зробив з тобою якусь дурість, або будь-яку комбінацію цього, і тобі потрібна моя допомога. Що ти зробив? 

Джеймс посміюється, ображений. 

— До твого відома, я не зробив нічого дурного, поганого чи ще чогось. Я просто хотів поставити тобі запитання. 

Ремус підозріло дивиться на нього. 

— Про що?

— Про секс. — просто відповідає Джеймс.

Видно, що Ремус такого не очікував, бо його очі дуже широко розкриваються, а щоки дуже червоніють. Для того, хто лається, як матрос, Ремус напрочуд сором’язливий, коли мова заходить про такі речі. Він пам’ятає, як нескінченно дражнив його за це, бо коли Джеймс і Сіріус вперше переспали з дівчиною, десь на п’ятому курсі (Сіріус був першим, а Джеймс через пару місяців), Ремус червонів щоразу, коли вони обговорювали, як і що з цього вийшло. 

— Що з цього? — спромігся вимовити Ремус.

Зараз він набагато менш уїдливий, більш обережний. Немов налякана тварина. Джеймс нахиляється вперед.

— Ну, — Джеймс робить паузу. Як це сказати? Чи повинен він…? Ні. Просто правду. Завжди найкраща тактика. — Я хочу зайнятися сексом з хлопцем, але я не знаю, що я роблю. Допоможи?

Ремус давиться власним вдихом. Чи слиною. Або і тим, і іншим, Джеймс не впевнений, але Ремус так сильно кашляє що стає буряково-червоним. Решта учнів стривожено дивляться на них, але Джеймс відмахується від них.

Проте Сіріус підходить до їхнього столу. І це, на думку Джеймса, не ідеально. Бо Сіріус більш-менш добре переніс новину про те, що він цікавиться його братом, але якщо він дізнається, що той питає у Ремуса поради щодо сексу, Сіріус повісить Джеймса на Астрономічній Вежі. За яйця. 

— Що сталося, Муні? — запитує Сіріус, переводячи погляд з Ремуса на Джеймса. 

— Не в те горло попало, — встигає сказати Ремус. Він оговтується, витираючи сльози з куточків очей.

— Ага, — каже Сіріус. Звучить не надто переконливо, але він не може довго триматися подалі від свого зілля. — Тоді гаразд.

Він підозріло звужує очі на Джеймса, потім зітхає і повертається туди, де на нього чекає Пітер. Джеймс одразу ж повертається до Ремуса і піднімає брову. 

— Я був би вдячний, якби ти не робив з цього великої справи, — каже він. — Я не робив з вас з Томом великої справи. 

— Чорт забирай, Джеймсе, — каже Ремус. — Мені байдуже, подобаються тобі хлопці чи ні, але ти не можеш підкидувати мені таке посеред уроку Зіллєваріння. 

— Я не хочу, щоб Сіріус і Пітер знали, — пояснює Джеймс. — До того ж, не схоже, що вони можуть дати якусь пораду. Пітер натуральніший за будь-якого натурала, а Сіріус поки що займався сексом тільки з дівчатами, тож знову ж таки. Не допоможуть. 

Ремус кліпає. Знову кліпає. 

— Зачекай, що? Що ти маєш на увазі під «поки що»? 

Джеймсу варто було краще обдумати вибір слів. А ще… Може, поштовх поможе? Це не зашкодить. Він сподівається. Дідько. Якщо він зруйнує все це для своїх друзів, то ніколи собі цього не пробачить. Але вже запізно. 

— Я підозрюю, хоча це не на сто відсотків підтверджено, і Сіріус, наскільки я можу судити, про це не здогадується, — обережно починає Джеймс. — Що Сіріус може бути схожим на мене. На якомусь рівні. Ну, знаєш, подобатися як дівчата, так і хлопці. Можливо. 

Ремус чомусь виглядає так, ніби зараз заплаче. Джеймс до біса збентежений. Хіба Ремус не повинен радіти цій новині? Мабуть, ні. Джеймс не розуміє своїх друзів.

— Гаразд, — каже Ремус, ковтаючи. — Що ж. Якщо він… це його справа. Що… — знову прочищає горло. — Що ти хотів запитати? 

Джеймс зітхає з полегшенням. Це те, що йому потрібно. Гаразд. 

— Ну що ж. Якісь поради? Я думаю, що я теоретично вловив суть, розумієш? Але не на практиці. Що я маю знати? 

Ремус тихо стогне, ніби не може повірити, що веде цю розмову посеред уроку, але до його честі, він нахиляється ближче до Джеймса, розмішуючи зілля, і понижує голос так низько, що Джеймс мусить перестати дихати, щоб його почути. 

— Про який вид сексу ми говоримо? 

— Ну, навряд чи мені потрібні поради, як смоктати член, Ремусе. Я впевнений, що зможу впоратися з цією частиною, враховуючи, що мені це вже робили. — каже Джеймс, злегка ображено.

Він думав про це вчора ввечері, і він знає, що там треба робити. Йому вже відсмоктували, тож він розуміє, як добре, а як погано. Тож, звичайно, він зможе це зробити. Вчора його просто застали зненацька, але оральний секс він розуміє, тож він зможе це зробити. Він це зробить. Якщо Реґулус захоче. 

Джеймс сподівається, що Реґулус цього хоче, тому що Джеймс просто одержимий цією ідеєю відтоді, як вона з’явилася в його мозку посеред ночі. Він звинувачує гормони. Він все ще підліток, гаразд? Йому сімнадцять, він здоровий, і добре себе почуває. Повністю одержимий Реґулусом, тому це абсолютно нормально.

Ремус «Я ханжа» Люпин видає звук страшенного страждання і сорому, його вуха так почервоніли, що Джеймс майже очікує, що з них вийде пара. 

— Ґодрику, змилуйся. Джеймсе, будь ласка. Благаю тебе. 

— Ні, — каже Джеймс. — Тут нема чого соромитися. Секс — це здорово, і це фантастично, і я не буду соромитися цього.

— Тихіше! — гарчить Ремус.  

— Тоді скажи мені, що я маю зняти. Для… ти знаєш. Про те, чого я ще не робив. Або не… е-е… не дозволяв, щоб зі мною робили, — каже він. — Знаєш, ту частину, де… — Він робить невеличкий жест рукою, щоб пояснити, і Ремус одразу ж заплющує очі й опускає голову на стіл. 

— Я вб’ю тебе, Золотороже. Повільно. Болісно. — голос Ремуса трохи приглушений, але зміст сказаного досить чіткий. 

— Якщо ти зробиш це після того, як скажеш мені, що я хочу знати, тоді гаразд, — каже Джеймс. 

Ремус закочує очі. Потім шепоче:

— Ти вже зробив з цим хлопцем все інше? 

Джеймс заперечливо хитає головою.

— Я просто хочу бути готовим. Але я не думаю, що ми ще готові. Типу. Ще не скоро, я б сказав. Спершу є інші справи, які треба зробити. Крок за кроком. Я не хочу його відлякати. 

Ремус киває, а потім, на подив Джеймса, посміхається. 

— Тоді, може, прийдеш до мене, коли ви обидва будете готові? І ви все обговорите? А поки що просто… насолоджуйтеся тим, що ви робите?

— Я не знаю, чи правильно я роблю, Ремусе, — каже Джеймс. — Я… Ну, я хочу зробити щось. Але я не знаю, чи не осоромлюся. 

— Джеймсе. Ти вже проходив через це з дівчатами. Це те ж саме, просто інша анатомія. Просто спілкуйтеся. І пробуйте. І побачиш, що тобі подобається, а що ні, і те ж саме для нього. 

— Це не та порада, яку я хотів почути, — каже Джеймс, а потім посміхається Ремусові. — Але я думаю, що, можливо, ця порада мені і потрібна. 

Ремус теж посміхається. Ляскає долонею по плечу. 

— Розслабся, Золотороже. Просто подивися, що з цього вийде. Усе буде гаразд. — потім він хмуриться і дивиться йому в очі. — Ти скажеш мені, хто він?

— Поки ні, — каже Джеймс. — Він… він хоче, щоб я тримав це в таємниці. Це ж добре, правда? Ти ж нікому не розповідав про Тома деякий час, так?

Ремус киває, а Джеймс зітхає.

— Я скажу тобі, коли він буде не проти, добре? Але дякую, Муні. 

— Завжди будь ласка, Золотороже. І, до речі, ти виглядаєш щасливим. Тож я підтримую це. Ким би він не був, він мені подобається для тебе, — каже Ремус.

Джеймс думає, він теж подобається мені для себе. Але він цього не каже. Поки що.

Notes:

[*] Encore — ще.

Від авторки:
Давайте поаплодуємо Ремусу “Подорослішай, Джеймсе” Люпину? Він такий зрілий? А ще він не панікує, коли Джеймс скидає бомбу про те, що Сіріус може бути не таким вже й натуралом. Якби ви знали, що відбувається в голові цієї людини ДОПОМОЖІТЬ, Я ЛЮБЛЮ ЙОГО
А те, шо Джеймс навчає Реґулуса тому, що любов не повинна завдавати болю? Не буду брехати, я змусила себе розплакатися з цього. Вдарило мене, неначе каменем!

 

Додаткова примітка:
Наприкінці цього розділу я хотіла б написати невеличку замітку, яка стосується багато чого з того, що станеться в наступних розділах. Зараз у Джеґулусів починаються стосунки (вони розберуться з цим, я обіцяю), і, сподіваюся, це станеться з іншими персонажами (косо дивлюся на Вульфстарів). Таким чином, вони будуть досліджувати свій потяг один до одного, що це означає для них і як це проявляється. Вони обговорюватимуть це (див. обговорення Джеймса і Ремуса в цьому розділі) з більшою чи меншою делікатністю, тому що вони підлітки і переважно хлопці (Марлін і Доркас керують власним життям, моїм дівчаткам не потрібні поради). Особисто я вважаю, що підлітки повинні мати здорове ставлення до сексу і бути вільними досліджувати стільки, скільки вони хочуть, у здоровий і безпечний спосіб. Отож… Мої герої пробуватимуть різні речі, робитимуть щось і займатимуться різними видами сексу, але поки що вони все ще в школі, тож це не буде надмірно деталізовано. Однак, ви знаєте, що відбуватиметься, тож якщо вам буде незручно, я завжди буду казати вам, де зупинити читання і продовжити, щоб ви могли пропустити це! Основна увага в сценах зосереджена на емоціях, які викликає у них цей зв’язок.

Дякую за прочитання :D  

Chapter 19: Гелловін

Notes:

Від авторки:
Ось і вечірка на честь Гелловіну! І також для фанатів РозКіллерів, які просили трохи більше Барті та Евана — я написала маленьку Інтерлюдію та додала її в розділ, тож він трохи більший, ніж зазвичай :D
Сподіваюся, вам сподобається!

Попередження до розділу:

Розпивання алкоголю неповнолітніми
Куріння
Згадки ґомофобії (як терміну, який існує у суспільстві)
Легка проява агорафобії/боязні перебування у натовпі
Магічне насильство (включаючи тимчасову асфікцію людини)
Поранення, спричинені магією та лікування цих поранень за допомогою магії (не графічне, але ви знаєте, що таке травми)
Трохи крові, теж
Комусь погрожують ножем, але не ранять
Посилання/натяки на секс

Інтерлюдія: ПОВ Доркас

 

Доркас нервує. Нервує, бо переконала своїх друзів піти з нею на цю вечірку, щоб вона могла познайомити їх з Марлін. На її думку, це була блискуча ідея. Цілком природний крок, адже вони вже три тижні разом, і Доркас уже познайомилася з друзями Марлін, тож…

От тільки Доркас, мабуть, забула, що у її друзів алергія на спілкування. Втім, вона не може перекладати всю провину на них. Можливо, ця вечірка не є найкращим місцем. Їй варто було б врахувати, що вони будуть трьома незграбними Слизеринцями в морі Ґрифіндорців, Рейвенкловців та Гафелпафців. У буквальному сенсі. Більше нікого з їхнього факультету не буде, бо в підземеллях у них своя традиція святкування Гелловіну. 

Пандора зі своїм натовпом віщунів, і вона, вочевидь, не помічає, наскільки сильно виділяються Реґулус, Барті та Еван. Вони стоять біла скляної стіни (оранжерея для вечірки — круте місце, це точно!), схрестивши руки на грудях і зі скептичними виразами обличчя. Реґулус, звісно, насуплений. Було нелегко переконати його вдягнути костюм. Доркас добряче постаралася. 

Вона ще раз обводить поглядом оранжерею, щоб переконатися, що Марлін ще не прийшла. Ніхто з Ґрифіндорців з сьомого курсу не прийшов. Вона вовтузиться з фальшивим мечем, пристебнутим до спини костюма Диво-жінки, і кусає нижню губу. Доркас сподівається, що Марлін сподобається її вбрання. 

Усі вони були її ідеєю. Тобто, Доркас придумала всі костюми для своїх друзів та себе, взявши за основу комікси, які вона крадькома читає в маґлівському Лондоні, коли має можливість. 

Барті вдягнений у костюм Росомахи, який виглядає на ньому трохи завеликим, але в іншому він йому дуже личить. Доркас вже вісім разів ловила Евана на тому, що він витріщається на дупу Барті, а вони прийшли буквально дві хвилини тому. Еван — Бетмен, і він постійно скаржиться на те, що маска заважає йому дихати. Барті використовує цей привід, щоб постійно торкатися обличчя Евана. Чесно кажучи, вони чарівні у своїй незграбності. Вона дуже рада за своїх друзів. Вона вважає, що Барті на Еван — гарна пара. Еван згладжує найжорстокіші сторони Барті.

Доркас особливо пишається костюмом Реґулуса, бо він виглядає в ньому кумедно. Без сумнівів, вартує захоплення. Якби Доркас не була лесбійкою, вона б точно запала на нього. Справді. Він одягнений в костюм Зеленої Стріли, що було на сто відсотків свідомим рішенням з її боку, тому що темно-зелене і чорне поєднання підкреслює колір його очей. 

Вона майже дві години голосно і безперервно сперечалася, перш ніж Реґулус здався і вдягнув його. Кожна хвилина була того варта. Доркас має сильні підозри, що Реґулус закоханий у Джеймса Поттера, і будь вона проклята, якщо не допоможе йому привернути його увагу будь-яким способом. 

Вона адаптувала костюм так, щоб він майже ідеально сидів на Реґулусі, і навіть використала підводку, щоб підкреслити його очі. Реґулус виглядає небезпечно, і це йому пасує. Це її трохи засмучує, бо Доркас не хоче, щоб Реґулус перейшов на темну сторону. Але так він виглядає сексуально, тож сьогодні вона проігнорує це і просто сподіватиметься, що Джеймс визнає, що Реґулус виглядає спокусливо. 

— Я хочу випити, — каже Барті. — Я піду вип’ю.

— Я піду з тобою, — зголошується Доркас. — Реґ?

— Не п’ю. — відказує він.

Барті та Еван закочують очі.

— Як ти збираєшся пережити це тверезим? — запитує його Еван, обводячи рукою довкола. 

З кожною секундою прибувають люди, переповнюючи приміщення. Лунає музика, і деякі підлітки вже танцюють. Костюми варіюються від страшних і жахливих, деталізованих і точних до скандально скупих. Тут є всього потроху, і Доркас це дуже подобається. Вона розуміє, що її друзям, можливо, ні. 

— Я не п’ю, — наполягає Реґулус. Аж раптом його увагу привертає щось позаду них. В його очах спалахує блиск, і він робить повний розворот. — Вогневіски. Принесіть мені вогневіски. 

Доркас озирається через плече і посміхається. Прибули Ґрифіндорці.

Першими йдуть Мері та Лілі, одягнені в однакові костюми, натхненні Барбі. Вони виглядають дуже добре, і Доркас дратується, бо якби Лілі Еванс не була такою вродливою, вона б не склала конкуренції Реґулусу. Але вона красива, і Доркас обурюється через це на неї. Вона хоче, щоб її найкращий друг був із Джеймсом. 

До речі, Джеймс з Пітером, Сіріусом і Ремусом, і всі вони одягнені в костюми, натхненні Римом або Грецією. У стилі воїнів? Це і дуже круто, і досить смішно. Вони одягнені в те, що Доркас може назвати лише спідницями з різними типами сандалій. У них також є фальшиві мечі, прикріплені до пояса, і обладунки, прикріплені до тулуба. У Джеймса є щит.

Марлін іде ззаду, і коли вона відходить убік у костюмі Чорної Канарки, Доркас говорить через плече, бо вона вже рухається, відчайдушно прагнучи опинитися поруч з дівчиною:

— Еване, допоможи Барті принести напої, добре? А я піду привітаюся з Марлін. Зараз повернуся. 

Тіло Марлін одягнене в чорний костюм, який так виразно демонструє її вигини, що Доркас, можливо, доведеться вдягти слинявчик. У неї ось-ось потече слина. Марлін рухається цілеспрямовано, ніби не боїться займати місце у світі, і Доркас вважає, що це сексуально. Бо надто багато дівчат роблять себе маленькими, тихими, поступливими. Але не Марлін. Марлін – небезпечна, і вона пишається цим. 

Салазарів плащ на палиці. Доркас по вуха в неї закохана. 

Очі Марлін загоряються, коли вона бачить, що Доркас наближається, а в животі Доркас з’являються метелики. Вона — живе кліше, але їй байдуже. Марлін — найдивовижніша жінка, яка коли-небудь з’являлася на світ, і вона — дівчина Доркас. Їй дозволено бути банальною. 

— Тобі не варто було це вдягати, — каже Марлін, щойно Доркас опиняється в межах чутності, хапає її за руку і притягує до себе, щоб прошепотіти на вухо. — Я не зможу себе контролювати. 

Марлін пахне неймовірно — пачулі та вітром. У Доркас підкошуються коліна. 

Сіріус дивиться на них, а потім привертає увагу друзів. Вони, мабуть, домовилися про це заздалегідь, бо раптом Доркас оточують грецькі воїни. Ніхто не кліпає оком і не ставить жодних запитань. Вони просто прикривають їх, щільно вишикувавшись з фальшивими щитами та мечами.

— Швидше, — каже Сіріус. — Хтось може помітити. 

Марлен цілує Доркас прямо в губи, і та, бляха, зараз злетить в небо. Це швидкий поцілунок, глибокий, але нетерплячий, бо це небезпечно і нерозважливо, але Доркас любить Марлін, бо вона така, яка вона є.

— Ти виглядаєш приголомшливо. — каже їй Доркас, коли вони відстороняються. 

Марлін променіє, а потім дивиться на хлопців і дякує їм за допомогу. Ремус віддає їм честь. Пітер підморгує. Джеймс посміхається до них, і Доркас здається, що він трохи засмучений. Їй цікаво, чому. Ремус і Пітер пропонують принести їм випити, але Марлін наполягає, що як хороша дівчина, повинна принести Доркас випивку сама, тож вона йде за ними до столів, залишаючи Доркас з Джеймсом і Сіріусом. Вона вже хотіла запитати Джеймса, чи з ним усе гаразд, коли Сіріус видає придушений звук, наче він задихається.

— Він у костюмі?

Доркас знає, кого він має на увазі, тож замість того, щоб простежити за Сіріусом, Доркас дивиться прямо на Джеймса.

Перше, про що думає Доркас, це те, що Джеймсу треба попрацювати над своїм виразом обличчя, бо він такий до біса очевидний, що Доркас може сказати, що його думки миттєво і різко повернули в нікуди. Вона не може його звинувачувати. Реґулус виглядає до біса привабливо, вона сама в цьому переконалася. Але Джеймс? Джеймс виглядає так, ніби його вдарило блискавкою. 

Доркас не може дочекатися, щоб розповісти Реґулусу, що його закоханість у Джеймса дуже навіть недаремна. Якщо це не хтивість на обличчі Джеймса, Доркас поцілує Гігантського Кальмара. 

— Золотороже, заради, бляха, бога. — каже Сіріус і б’є його кулаком у плече.

Джеймс кліпає, але не відводить погляду від Реґулуса. Він, однак, закрив рота, тож є прогрес.

— Він… 

Доркас не знає, що “він”, бо Джеймс, вочевидь, не в змозі говорити.

Це найвеселіше, що вона коли-небудь бачила за довгий час. 

— З тобою все гаразд, Джеймсе? — невинно запитує його Доркас. Вона дивиться в бік Реґулуса, вдаючи, що щойно помітила, про кого вони говорять. — А. Так, Реґулус добре виглядає, чи не так? Мені знадобився деякий час, щоб переконати його вдягнути костюм, але, гадаю, воно було того варте.

Сіріус хмуриться на Доркас.

— А він знає, що він одягнений як маґлівський персонаж? 

— Звісно, знає, — відповідає Доркас, захищаючись. — Він знає, що я люблю комікси. Він не тому не хотів одягати костюм.

— А чому він хотів його одягати? — запитує Джеймс. Це більше схоже на хрип, але принаймні він сформував повне, зв’язне речення, тож Доркас не буде прискіпуватися до його тональності.

— Він не хотів вдягати костюм і крапка. Вважає це дурощами. — пояснює Доркас. 

Джеймс вперше відриває погляд від Реґулуса і виглядає стурбованим цією новиною, його великі карі очі дивляться на Доркас.

— Він вважає костюми дурощами? 

Сіріус закочує очі. Хитає головою.

— Нам байдуже, що думає мій брат. — погрозливо каже він.

Джеймс зітхає, але киває і визнає поразку. Доркас відчуває, що Сіріус знає, що Джеймс закоханий у Реґулуса. Якщо він цього не знав, то, мабуть, дізнався б саме зараз, бо Джеймс поводиться до біса очевидно. 

Марлін повертається і подає Доркас напій. Їхні пальці торкаються і затримуються так довго, як тільки можуть, щоб це не стало викривальною ознакою. Погано, що вони мусять поводитися обережно. Ховатися за спинами друзів чи за зачиненими дверима. Але Доркас щиро вдячна друзям Марлін за те, як чудово вони до цього ставляться. Було б удесятеро важче, якби вони не були готові завжди їм допомогти. 

Марлін притуляється до стіни і смикає Доркас з пояс спідниці, щоб наблизити її до себе. Джеймс і Сіріус розмовляють з Ремусом і Пітером, вони вчотирьох стоять у маленькому колі, потягуючи напої. Доркас помічає, що Джеймс став так, щоб час від часу крадькома поглядати на Реґулуса.

— Ненавиджу це. — раптом каже Марлін.

— Що?

— Те, що я не можу поцілувати тебе так, як хочу, без стіни з хлопців, які закривають нас. — пояснює Марлін. 

Доркас посміхається. Штовхає її в плече.

— Знаю. Але мені також подобається, що це тільки для нас, коли ми так робимо. 

Марлін бореться з усмішкою на обличчі і програє. 

— Ти, Доркас Медовз, романтик.

— І пишаюся цим. — з чуттям відповідає Доркас. 

Марлін хитає головою, але вона промениться і трохи червоніє, і Доркас почувається так, ніби виграла приз у лотерею.

— Ходімо, — каже Марлін. Вона бере Доркас за руку і переплітає їхні пальці. Це вони можуть собі дозволити, адже дівчата, які тримаються за руки, — те, що суспільство завжди розцінювало як просту дружбу. Маленька перемога. — Ми не можемо цілуватися. Але ми можемо танцювати. 

Доркас іде за нею на танцпол. Вона піде за Марлін куди завгодно, думає Доркас. Куди завгодно і скрізь. На край світу. Доркас ніколи раніше не відчувала нічого подібного, і вона досить розумна, щоб зрозуміти, коли зароджується щось особливе. Марлін — єдина у своєму роді, і вона вирішила, що їй подобається Доркас. І Доркас зробить усе, щоб так і лишалося.

 

***

 

Реґулус відчуває на собі погляд Джеймса. Він відчуває його на своїй шкірі, обпалюючий, ніби його торкаються, хоча це не так. Можливо, це трохи підло, але він цілеспрямовано відводить погляд вбік на короткий час.

Щось всередині Реґулуса все ще тремтить від того, що на нього звертає увагу сам Джеймс Поттер. Що він зацікавлений. Реґулус ніби напівчекає, коли Джеймс зрозуміє, що він може отримати кого завгодно, тож навіщо йому Реґулус, але поки він привертає його увагу, Реґулус намагатиметься втримати її. І він вже помітив, що Джеймсу подобається, коли він трохи грубий з ним. 

Отже, він дозволяє Джеймсу дивитися на нього, але сам на нього не дивиться. Поки що не дивиться. 

Він зосереджується на увазі Джеймса, відкидаючи все інше. Ця вечірка жалива. Чесно кажучи, найгірший кошмар Реґулуса. Занадто багато людей. Більше, ніж у Забороненому лісі. Вони енергійно танцюють і занадто голосно розмовляють, що в поєднанні з музикою вже викликає у Реґулуса головний біль, а він не пробув тут і десяти хвилин. 

Щоразу, коли приходить хтось новий, вони бігають, як безголове курча, поки не знайдуть своїх друзів. У цей момент відбувається багато істеричної жестикуляції та надання фальшивих компліментів щодо костюмів, які, на думку Реґулуса, насправді нічого не варті. 

Він не може розпізнати, у що вдягнена більша кількість людей, і це його злегка дратує, бо він вважав себе досить обізнаним у маґлівській культурі. Виявляється, він помилявся. Він навіть не знав би героя свого власного костюма, якби Доркас не провела для нього експрес-курс. Очевидно, Реґулус видає себе за дуже заможного хлопця, який надзвичайно вправно володіє луком і стрілами у вигаданому місці з серйозними проблемами зі злочинністю. Такий собі персонаж-месник. Реґулусу це потай подобається, хоча він досить довго відмовлявся від костюма, щоб ні в кого не виникало сумнівів, що він вдягнений в нього проти власної волі. 

Тільки одна людина в костюмі Дарта Вейдера, на думку Реґулуса, заслуговує на увагу. Всі інші були або ліниві, або розпусні, або і те, і інше. Кількість грудей, які він вже бачив, викликає тривогу. Він починає підозрювати, що деякі з них були показані не випадково, і це відверто лякає. 

Коли Реґулус помічає Барті та Евана, які повертаються до нього з випивкою, він нарешті переводить погляд на Джеймса, щоб встигнути повитріщатися на нього до того, як його друзі підійдуть достатньо близько, щоб це помітити. 

Добре, що Реґулус притулився спиною до стіни, бо хто в біса дозволив Джеймсу показуватися на людях з голими ногами? Ніби його стегна не були небезпечними, прикриті тканиною! Це не… Реґулус просто… Він не може цього витримати. Вони просто там. Дивляться на нього. Смаглява шкіра на апетитних м’язах, і Реґулус згадує минулу ніч, як те стегно було… о, Салазар, змилуйся над ним, у нього зараз станеться інсульт. 

— Чому ти виглядаєш так незадоволено? — запитує Еван, простягаючи йому склянку. 

Реґулус діє за інерцією. Його мозок не функціонує. Він розкиданий по стелі, бо вибухнув, коли побачив Джеймса Поттера в обладунках. Якщо він не помиляється, це грецький стиль. 

— Бісить, що твій брат, чорт забирай, вміє виглядати круто в спідниці, — каже Барті, слідкуючи за поглядом Реґулуса, але зовсім не влучаючи у його ціль. — Гени Блеків, еге ж? 

Еван схвально хмикає.

— Трагічно, що такий гарячий хлопець став таким позориськом. 

Реґулус навіть не бачив Сіріуса, але тепер, коли Барті вказує йому на це, він помічає, що Сіріус теж в грецьких обладунках. Так само як Люпин і Петіґру. Вони не можуть зрівнятися з Джеймсом. Чесно кажучи, їм варто було б одягнути щось інше. Вони виставляють себе на посміховисько, навіть намагаючись змагатися.

Джеймс — довбаний Бог, а всі інші повинні просто піти додому і залишити Реґулуса наодинці з ним, щоб вони могли повторити те, що робили на даху минулої ночі. 

— Це не спідниця, — каже Реґулус, бо мусить щось сказати, інакше його друзі почнуть щось підозрювати. — Це форма грецького воїна. 

— Заспокойся, енциклопедія. — пирхає Барті. 

Реґулус закочує очі, але ділиться з Барті обізнаною напівусмішкою. 

— Гаразд, хлопці. Поводьтеся якнайкраще. Доркас веде Марлін. — оголошує Еван.

Всі троє випростовуються. Це важливо. Доркас хоче, щоб вони сподобалися Марлін, що, на думку Реґулуса, безнадійна справа, якщо чесно, бо всі вони ходячі катастрофи та соціально неспроможні, але вони пообіцяли, що спробують. Для Доркас він постарається.

Марлін одягнена в якийсь чорний комбінезон, який досить добре облягає її тіло, думає Реґулус. Вона добре попрацювала. Не ліниво і не розпусно. Марлін отримує бал.

Доркас уже майже дійшла до них, і Реґулус готується проявити ввічливість до Ґрифіндорки, коли Джеймс обертається, і вони зустрічаються поглядами. Йому навіть не треба над цим задумуватись. Рука Реґулуса піднімається, і він кладе два пальці на ліву руку, де знаходиться зірка, яку намалював Джеймс на його шкірі. Джеймс робить те саме, і хоча жоден з них не може посміхнутися, Реґулус бачить радість в очах Джеймса. 

Він безнадійний романтик, і Реґулус не може натішитися цим. На жаль, йому доводиться відвести погляд, щоб привітатися з найкращою подругою і дівчиною, що йде поруч з нею, яка спостерігає за ними настороженими очима. 

— Усі, — звертається Доркас. Вона трохи нервує, і Реґулусу не подобається, що вони змушують її так себе почувати. Вона має знати, що вони зроблять заради неї усе можливе. Тому що вона Доркас і заслуговує на щастя. — Це Марлін. Марлін, це Барті, Еван та Реґулус. 

Реґулус киває в бік блондинки. Усі хором бурмочуть “привіт”, трохи притупуючи ногами. Еван намагається завести світську бесіду про погоду, і це вдається йому приблизно на хвилину, перш ніж все стихає. На якусь мить запановує незручна тиша, перш ніж Марлін повертається обличчям до Реґулуса.

Вона дивиться на нього з піднятим підборіддям і блиском виклику в очах, який Реґулус не впевнений, як прийняти, але він — Реґулус Блек, і його не здолає якась відбивачка. Тож він дивиться з гордовитим виглядом у відповідь, бо хоч він і намагається ніколи не думати про це, але він належить до чарівної аристократії, і часом це стає в пригоді.

— Ти найкращий друг Доркас. — каже Марлін. 

— Чудово. Ти знаєш, хто прийде за тобою, якщо ти її скривдиш. — мовить Реґулус. 

— Реґ! — обурено каже Доркас. 

Марлін це не турбує. Вона урочисто киває, стиснувши губи, ніби це серйозна справа (якою вона і є, Реґулус не легковажить емоційним благополуччям Доркас), а потім каже:

— Як я розумію, мені не можна тебе обіймати.

— Ні, якщо хочеш зберегти свої руки. — відповідає Реґулус.

Доркас розводить руками.

— Не погрожуй їй!

Марлін посміхається.

— Він мені подобається, — каже вона ні до кого конкретного. Потім, звертаючись до Реґулуса, додає: — Дякую, що розібрався з її сусідками, перш ніж я вдерлася туди з битою. Це врятувало мене від багатьох неприємностей. 

Барті хмикає, а Еван присвистує, ніби вражений. Реґулус нахиляє голову, роздивляючись Марлін розважливим поглядом. Вона зустрічається з ним очима і витримує його. Марлін хоробра і зухвала. Мабуть, трохи несповна розуму. Реґулус не впевнений, чи коментар про биту — це просто закид, чи вона б справді так зробила, але її погляд змушує його думати, що, можливо, заради Доркас вона це і зробила б. 

Реґулус вирішує, що вона йому подобається.

— Я віддаю перевагу більш елегантним методам, — каже Реґулус. — Але гаразд. Допоки ти піклуєшся про неї. 

Настає урочиста павза, під час якої Марлін і Реґулус оцінюють одне одного поглядом і визнають, що вони обидва просто хочуть, щоб Доркас була в безпеці. Потім Марлін посміхається, повертається до Евана і обіймає його. 

— Очевидно, саме так обіймають Реґулуса Блека, — каже вона з веселим поглядом. — Тож…

Еван сміється, хитаючи головою. Доркас випускає довгий подих полегшення. Після цього стає простіше. Вони говорять про квідич, бо це безпечна тема. Марлін гарна відбивачка, і всі хлопці люблять цей вид спорту. Вони обговорюють Квідичну Лігу, і Барті дізнається, що вболіває за ту саму команду, що й Марлін, що призводить до їхнього зближення, коли вони починають співати кричалки на підтримку. 

Еван дивиться на Барті, лагідно посміхаючись при виді свого хлопця (?), який погодується з Марлін і абсолютно псує пісню, тому що Барті співати не вміє зовсім, хоч плач. Доркас підходить до Реґулуса. 

— Отже, — каже вона, підходячи якомога ближче, але не торкаючись його. — Ти сьогодні привернув до себе увагу.

Реґулус дивиться на неї, двічі швидко моргає, потім хмуриться.

— Що? 

— Одразу до справи, я пропущу групи різних дівчат, які не можуть перестати витріщатися, тому що ми знаємо, що ти не зацікавлений, — бурмоче Доркас. Вона пустотливо посміхається, і це змушує Реґулуса трохи нервувати. — Але є один хлопець, у якого мало не сталася аневризма, коли він побачив тебе. 

— Що? Хто? — Реґулус з цікавістю озирається навколо. Він ніколи раніше не привертав нічиєї уваги. Не так, як припускає Доркас.

— Чому ти такий здивований? — Реґулус знизує плечима. Посмішка Доркас пом’якшується.

— Реґ? Ти насправді дуже гарний. Ти цього не помічаєш, але люди витріщаються на тебе. Особливо цього року. — каже вона. — Просто це переважно дівчата, тому я не звертаю на це уваги. Але, може, варто було б? 

— Доркас, мені байдуже. 

Байдуже. Чесно. Реґулус ніколи не був марнославним. Ніколи не переймався тим, чи привертає він увагу. Він завжди думав, що це було б приємно, в тому сенсі, що йому було б цікаво цілуватися, займатися сексом і тому подібне. Але він не його брат. Реґулус не потребує, він не хоче, уваги. Він вважає за краще залишатися непоміченим. Так йому легше розставляти шматочки свого пазлу помсти.

— О, тоді я не розповім тобі, як Джеймс Поттер ледь не пустив слину, коли побачив тебе, — каже Доркас, перекидаючи коси через плече. — Оскільки тобі це нецікаво. 

Реґулус зиркає на Барті, Евана та Марлін, але вони їх не чують. Знову лунають квідичні вигуки, тепер у супроводі випивки, яку хтось (Реґулус ставить на Евана), приніс.

— Мені байдуже. — шипить Реґулус. 

Але Доркас цього терпіти не збирається. Вона дивиться на Реґулуса знаючим поглядом і робить крок ближче, щоб знизити тон свого голосу.

— Облиш, Реґ. Я знаю тебе. Ти закоханий в того хлопця, і я тут, щоб повідомити тобі гарну новину: думаю, ти йому теж подобаєшся. 

Реґ хоче розповісти Доркас. Він хоче, тому що це те, чого у нього ніколи раніше не було, і буде лише відносно недовго, і він думає, що розмова про це з найкращою подругою може тільки підсилити відчуття. Але… По-перше, він не думає, що випадкова вечірка, повна людей, є правильним місцем для того, щоб розповісти про це. По-друге, проблема полягає в тому як це сказати. Він не може висловити це словами. 

Реґулус доливає віскі у свою склянку, а потім жестом вказує на барний столик.

— Наллємо ще? 

Доркас закочує очі, але киває.

— Агов, Марлз, — кличе вона дівчину. — Ми з Реґом підемо наллємо ще. Все гаразд? 

Марлін променіє і киває, обіймаючи Барті та Евана.

— Люблю твоїх друзів.

Барті та Еван посміхаються.

Реґулус закочує очі, але Доркас виглядає такою щасливою, що це того варте. Вони залишають їх трьох біля стіни і вирушають у море людей, щоб дістатися до столика з напоями.

Реґулус одразу усвідомлює, що це помилка. Його поглинає натовп, який, здається, живе власним життям. Люди, здається, втратили контроль над своїми кінцівками. Звідусіль снують руки, кисті, ноги, і вони постійно натикаються на Реґулуса, торкаються його. Він ненавидить це. Ненавидить. Ненавидить.

Легені Реґулуса розриваються на частини, бо його всюди торкаються люди, яких він не знає, які йому не подобаються і яким він не давав дозволу. Він задихається, відчуває себе у пастці, і від цього паморочиться голова.

Музика надто гучна, а повітря затхле і важке від алкоголю та поту. Реґулус змушує себе рухатися далі, бо інакше він знепритомніє посеред танцполу, а він не хоче показувати таку слабкість. Він не може собі цього дозволити. Реґулус Блек не слабкий. Ні зараз, ні коли-небудь. 

Це коштувало йому неймовірних зусиль, але він впорався. Крок за кроком, відштовхуючись від темних плям у своєму баченні, Реґулус продирається крізь натовп. Коли він з’являється з іншого боку і стає біля столу, Реґулус готовий покинути цю вечірку і більше ніколи не приходити на інші. 

— Ти в порядку? — запитує Доркас.

— Занадто багато тіл. — відповідає Реґулус.

Доркас розуміє. Вона озирається навколо, потім вказує на клаптик простору біля вікна.

— Зачекаєш на мене там? Я принесу тобі вогневіскі. 

Реґулус безмежно їй вдячний. Він вислизає так швидко, ніби з’явився з нізвідки. Опинившись біля скляного корпусу теплиці, в куточку порожнього простору, де немає інших людей, він відчуває, що знову може дихати. У кімнаті все ще жахливо пахне, і він хотів би піти звідси, але Реґулус страждає вже менше. 

Він зітхає і притуляється до гладкого скла стіни, знову шукаючи очима Джеймса. Це небезпечно, адже будь-хто може помітити, що він дивиться на нього, але Реґулус розраховує на те, що алкоголь погіршить розумові функції людей. 

Спочатку він знаходить Пандору, яка танцює зі своїми сусідками по кімнаті в Рейвенклов. Її очі заплющені, а обличчя звернене до стелі. Він запитав її про дивну реакцію на мітку на папері, але вона лише сказала, щоб він їй довіряв. Це не сподобалося Реґулусу, який дошкуляв Пандорі, поки вона не зізналася, що попередила Джеймса про один зі своїх снів. Реґулус наполягав на тому, щоб почути його теж, але Пандора підвела риску. Вона послалася на те, що Джеймс може постраждати, якщо Реґулус втрутиться в її передбачення, і він поступився. Принаймні, Джеймс був попереджений. Реґулус сподівається, що цього, а також його постійної пильності буде достатньо. 

Джеймс зі своїми друзями жваво розмовляє про Салазар невідомо про що. Реґулус спостерігає, як він каже щось, що має бути смішним, бо всі сміються. Лілі Еванс більше за всіх. Реґулус підозрює, що їй подобається Джеймс. Він чув, як вона пліткувала з подругами на початку року, так? І вона точно хотіла запросити Джеймса на побачення. Отже, він має їй подобатися, але він намагається не зациклюватися на цьому, бо Джеймс сказав йому, що він не повинен ревнувати, а Реґулус вірить Джеймсу. 

За винятком… Ну. Лілі прекрасна. Об’єктивно. І Реґулус знає, що вона до біса розумна. Вона маґлонародженка, але Джеймса це не хвилює, тож насправді Лілі — ідеальна дівчина для Джеймса. А ще з нею легко. Вона щаслива, радісна. Чиста. 

Реґулус не розуміє, чому Джеймс не з нею. Коли стоїть вибір між Реґулусом і Лілі, Реґулус щоразу обирає Лілі, тому що вона може дати Джеймсу те, чого він не може. 

Лілі — не тікаючий годинник. Вона не планує вбивства і помсту. Вона може народити йому дітей, якщо Джеймс цього захоче. Лілі ладнає з друзями Джеймса. З усіма. Сіріус не мав би з нею проблем.

Лілі для Джеймса набагато краще, ніж Реґулус. А що, якщо Джеймс зрозуміє це до Великодня? Реґулус не знає, як він з цим впорається. Він… він хоче ці місяці. Лише п’ять з них. Для нього. З Джеймсом. Щоб отримати все, чого він коли-небудь хотів, щоб коли війна поглине його цілком, він принаймні дізнався б, що це таке. 

Рух його думок по спіралі переривають дві речі. По-перше, приходить Доркас з напоями. Він бере його від неї і дякує, роблячи ковток. По-друге, музика змінюється, і вмикається «Dancing Queen» гурту ABBA. Реґулус повертає голову, щоб побачити, як Джеймс здіймає руки вгору, видає крик чистого екстазу і тягне Сіріуса на танцпол. 

Їм так весело, що Реґулусу здається, ніби він вбирає в себе частинку їхньої радості просто дивлячись на них. Їхня радість настільки непідробна, що пронизує все і всіх навколо. Люди обертаються, щоб подивитися або приєднатися до їхніх веселощів, і це немов хвиля поширюється натовпом. Усіма раптом оволодіває дух «ABBA».

Реґулус ненавидить танцювати. Але чомусь хоче приєднатися. Просто.. Він хотів би, якби тіла не лякали його, а натовп не змушував його відчувати, що він тоне. 

З’являється дівчина, яку Реґулус не впізнає, і обіймає Сіріуса за талію. Вона навіть не питає, але Сіріус, здається, не заперечує, і тепер вони танцюють так близько, що Реґулусу незручно дивитися. Джеймс закочує очі на друга, а потім продовжує віддаватися танцю під «Dancing Queen». 

І Джеймс… Ох, Джеймс співає і танцює, і насолоджується життям. Але він також шукає його. Реґулус знає, бо коли Джеймс знаходить його, він перестає обертатися і просто співає і танцює на місці. Обличчям до нього через кімнату. Недбало торкається шраму на його лівій руці, ніби це не змушує Реґулусові коліна підкошуватися кожен раз. 

— Ого, як швидко все розвинулося, — раптом каже Доркас. Реґулус повертається до реальності, панічно боячись, що, можливо, він був занадто очевидним. Але Доркас дивиться на танцпол, а не на нього. — Мабуть, я помилялася, і в нього немає хлопця, так? 

Реґулус простежує за її поглядом і бачить, що його брат цілується з дівчиною. Він майже впевнений, що щойно побачив язики. Салазарові шкарпетки. Це огидно. Вони оточені людьми. У нього що, немає ніяких манер? Їхня мати була б нажахана, що, як здогадується Реґулус, завжди було головною причиною всього, що робив Сіріус. 

Реґулус відчуває, як його обличчя кривиться від огиди. Він здивований, попри все. Здивований, бо в глибині душі сподівався, що Доркас мала рацію і його брат схожий на нього. Як же по-дурному було сподіватися на це. Не те щоб це щось змінило для них, бо Сіріус пішов, а Реґулус залишився позаду. Кістки, холод і біль. 

І все ж, десь у глибині душі Реґулус несвідомо тримався думки, що якщо його брат схожий на нього, то є щось, що досі пов’язує їх разом. Щось, чого вони не мусили визнавати, бо цього вже ніколи не буде, але самої думки, що воно існує, було б достатньо.

А тепер Сіріус знищує це на танцмайданчику, пхаючи язика в горлянку дівчині, а Реґулус почувається нудотно, дурнувато і жалюгідно, бо мав би знати краще.

Краєм ока Реґулус бачить, коли Джеймс помічає, що Реґулус деякий час не звертає на нього уваги. Він озирається і бачить, що Сіріус все ще цілує цю дівчину. Реґулус одразу розуміє, що щось не так. Джеймс хмуриться і виглядає трохи стурбованим, що не має жодного сенсу, адже Джеймсу напевно не повинно бути діла до того, з ким бавиться Сіріус. 

Він отримує відповіді на свої запитання, коли Джеймс покидає танцпол, хоча його пісня ще не закінчилася. Реґулус має достатньо часу, щоб простежити за ним, і бачить, як він покидає вечірку одразу за Люпином, який, по суті, майже біжить. 

І Реґулус має знати. Він хоче знати. Тож за долю секунди він вирішує, що піде за ними. 

— Побачимося пізніше. — каже Реґулус Доркас.

Доркас ставить свою напівпорожню склянку, кліпаючи на Реґулуса з легким здивуванням.

— Куди ти йдеш? 

Реґулус жестом показує на вихід.

— Треба втекти подалі від людей. Не знаю, чи повернуся. 

Доркас зітхає, трохи опускає плечі.

— Гаразд. Гадаю… що ж. Дякую, що пішов зі мною. 

Реґулус поспішає, але це Доркас. Його найкраща подруга, як він думає. І ця ніч багато значила для неї. 

— Мені подобається Марлін. Не кажи їй, що я це сказав. Я буду заперечувати це до останнього подиху. 

Доркас сміється, і це дивовижно. Він думає, що вчинив так, як вчинив би добрий друг. Доркас не зупиняє його, коли він розвертається і йде, і так Реґулус опиняється в погоні за Джеймсом Поттером і, в несподіваному для нього повороті, за Ремусом Люпином. 

 

***

 

Джеймс, чесно кажучи, не знає, що він скаже Ремусові, коли наздожене його. Все, що він знає, це те, що вираз його обличчя, коли Сіріус почав цілуватися з Адаліною — якоюсь шестикурсницею з Гафелпафу, яку вони взагалі мало знають, виглядав так, ніби він хотів померти. 

Реакція Ремуса виправдана, вважає Джеймс. Бо так, Сіріус роками цілувався з дівчатами на вечірках. Але також, деякий час він цього не робив. Десь наприкінці минулого року Сіріус почав частіше відмовляти людям, ніж погоджуватися на побачення. А Джеймс тоді не думав про це, бо всі вони ростуть і дорослішають. 

Саме тому вони погодилися не влаштовувати розіграшів цього року, принаймні загальношкільні. Через це вони набагато частіше практикуються у своїх навичках. І Джеймс не надто замислювався над тим, чому Сіріус не спить з іншими, бо вважав, що це частина їхнього шляху дорослішання.

Очевидно, що ні. 

Річ у тім, що Джеймс розуміє, чому Ремус мусив піти з вечірки. Бо якби йому довелося бачити, як Реґулус цілується з кимось іншим, він би вчинив вбивство. Хай буде проклята темрява і світло. Він просто не зміг би себе контролювати.

Той факт, що Адаліна все ще ціла, все ще притиснута до обличчя Сіріуса, свідчить про абсолютно монструозну силу волі, яку має Ремус Люпин. На скромну думку Джеймса.

Він наздоганяє свого друга в коридорі, який веде в нікуди. Це глухий кут, і Ремус змушений розвернутися і піти назад, бо виходу немає. У Гоґвортсі є кілька таких коридорів, завдяки магічній архітектурі, що постійно розвивається, та доповненням від різних директорів. Ремус знає, що краще не потрапляти в один з них, але він, зрозуміло, несповна розуму.

— Муні. — каже Джеймс.

Ремус обертається, дивиться на нього.

— Чому ти пішов з вечірки? 

Смолоскипи на стінах змушують тіні в коридорі кружляти навколо них. Ремус виглядає трохи не в собі, очі широко розплющені й відчайдушні. Його щелепа витягнута в жорстку лінію, наче він стискає зуби. Джеймс робить крок ближче до друга.

— Ти виглядаєш засмученим. З тобою все гаразд? 

Ремус розправляє плечі, випростується.

— Все гаразд. Просто не витримав. Занадто багато людей.

Джеймс знизує плечима, киває.

— Гаразд. Хочеш посидіти тут? 

Ремус озирається навколо, здається, розуміючи, що немає іншого виходу, окрім того, звідки він прийшов. З якимось виснаженим зітханням він хитає головою.

— Ні. Все гаразд. Давай повернемося на вечірку, добре? 

— Ти не мусиш. — каже Джеймс. — Якщо ти не хочеш, я маю на увазі. Я тебе прикрию. 

Ремус звужує очі.

— Поняття не маю, про що ти кажеш.

Джеймс збирається сказати йому. Він збирається сказати йому, що знає. Він це помітив, бо Ремус вважає, що той хитрий, але це очевидно для всіх, хто звертає на це увагу. Можливо, йому допоможе, якщо він зрозуміє, що Джеймсу і Пітеру байдуже, що йому подобається їхній друг. Що вони підтримають його, якщо він захоче спробувати зробити це. 

Але перш ніж він встигає сказати, очі Ремуса широко розплющуються, і він кидається вперед, хапає Джеймса за руку і розвертає так, що вони опиняються пліч-о-пліч обличчями до відкритого кінця коридору.

Повз них пролітає яскраво-червоне прокляття. Джеймс висмикує чарівну паличку і опиняється перед Мальсібером, Ейвері та Долоховим. Побіжний погляд підтверджує, що Ремус теж тримає свою паличку. Два на три. Непогано. Вони впораються. 

— Погляньте, що ми знайшли. — посміхається Ейвері. 

— Що ви тут робите посеред ночі? — запитує Мальсібер. — Сварка закоханих? 

Ремус закочує очі.

— Я б сказав, що ти здатен на більше, але це може призвести до того, що твоя остання клітина мозку вибухне від величезного тиску. Я б не хотів відтирати лайно зі стелі. 

Джеймс регоче. Ремус буває смішним, коли хоче. Кусючим. Трохи злим. Джеймсу спадає на думку, що Ремус і Реґулус могли б бути друзями в іншому житті. Це було б добре.

Ейвері все ще насміхається над ними, патякаючи буквальну нісенітницю, яка, як думає Джеймс, має їх засмутити. Очевидно, що це не спрацьовує, бо Ейвері — ідіот і навіть не може правильно образити людей. 

— Ти думаєш, що ти такий до біса розумний, — каже Долохов. — Але ти просто потворний напівкровка, якому пощастило, що його врятували друзі.

— Я б не назвав везінням те, що ти потрапив до рук двох найбільших кровних зрадників у країні. — іронізує Мальсібер. — Треба їх провчити.

— Шкода, що Блека тут немає, — каже Ейвері. — Б’юся об заклад, цей маленький сучий син благатиме, якщо ти погрожуватимеш розбити його гарненьке личко.

— О, ти чув це, Ремусе? — воркує Джеймс. — Ейвері вважає Сіріуса гарненьким!

Слизеринець виглядає явно стривоженим.

— Ні! Я так не думаю!

Джеймс і Ремус закочують очі, дивлячись на кричущу дурість трьох хлопців, які їм погрожують. Їхні чарівні палички витягнуті, але вони все ще не зробили жодного руху проти них, попри перше прокляття, спрямоване в потилицю Джеймса.

Ейвері нанизує на себе низку образ, які не мають жодного сенсу, але доволі кумедні, проте Джеймс не звертає на нього уваги. Ремус непомітно штовхає ліктем у ребра Джеймса.

— Вони тягнуть час, — шепоче він. — Щось не так. 

— Тоді ми нападемо першими. — відповідає Джеймс.

— Ні. — каже Ремус. — Вони скажуть, що це ми почали бійку. 

— Вони намагалися проклясти мене за моєю спиною! — люто шипить Джеймс. — Припини мислити як староста і почни думати як мара…

Вони обоє одразу ж пригинаються і дякують Ґодрику за хороші рефлекси. Прибули ще троє Слизеринців, і Ремус мав рацію. Ейвері, Дологов та Мальсібер чекали на Снейпа, Лестранжа і Гойла. 

Після цього розмов більше не було. Як тільки вони переважають Джеймса і Ремуса в кількості три до одного, Слизеринці жорстоко атакують. Джеймс і Ремус розділилися, тримаючись спинами до стіни і займаючи по половині коридору. Вони загнані в кут, але принаймні їх можна атакувати лише спереду.

Дуель одразу стає напруженою, адже Слизеренцям байдуже, що вони в школі. Ґрифіндорці добре тримають оборону, але вони випили, а їхніх супротивників шестеро, і за кожним треба встежити. Вони отримують порізи та опіки, але продовжують битися, всупереч цьому Їхні удари теж влучають у Слизеринців, завдаючи їм аналогічних травм. 

Ремус мусить ухилитися, щоб уникнути прокляття, а коли Джеймс озирається, щоб перевірити, чи все гаразд, Джеймса вражає пекуче прокляття, яке з’їдає чималий шматок шкіри на його плечі.

— Чорт, — кричить він. Це до біса боляче. 

Йому доводиться перекласти паличку в ліву руку, що не є добре, але права рука болить надто сильно, щоб він міг нею користуватися належним чином. Ремус влучає в Гойла приголомшливим закляттям, яке виводить його з ладу, а Джеймс відповідає на пекуче закляття Ейвері, зв’язуючи все його тіло. 

Тепер їх четверо проти двох, але права рука Джеймса не працює, а Ремус захеканий. Повня була дві ночі тому, і йому набагато краще, але він не в найкращій фізичній формі. Джеймс хвилюється. Вони можуть серйозно постраждати.

Він піднімає ліву руку з чарівною паличкою, але не встигає напасти. Четверо Слизеринців стріляють одночасно, і Джеймс та Ремус змушені об’єднати свою енергію, щоб утримати щит, який може відбити прокляття.

Ремус краще вправляється зі щитами, ніж Джеймс, тому його сторона трохи слабша. Проте він тримається, що дає їм можливість перевести дух.

І тут, позаду чотирьох Смертежерів, з тіні виринає п’ята фігура в темному одязі і капюшоні. Джеймс вже готовий проклинати їхнє невезіння, що їхні супротивники продовжують отримувати підкріплення, як раптом новоприбулий усуває одразу двох з них. Він використовує закляття, якого Джеймс ніколи раніше не бачив, яке, здається, висмоктує повітря з їхніх легенів, бо Снейп і Долохов падають на коліна, хапаючись за горло, ніби не можуть дихати. Джеймс не може розгледіти обличчя людини. Капюшон опущений дуже низько, і темрява затуляє риси обличчя, що унеможливлює його впізнання. 

Снейп і Долохов непритомніють від нестачі кисню, і Джеймс би занепокоївся, якби не змах чарівної палички, а потім підняття і опускання грудей. Це жорстоко, думає Джеймс. Але це ефективно.

Мальсібер і Лестранж вагаються, і це все, що потрібно Джеймсу і Ремусу. Джеймс оглушує Лестранжа, а Ремус відкидає Мальсібера назад так сильно, що той б’ється головою об стіну і теж падає без свідомості. Трохи жорстоко, але Ремус розлючений. 

— Бляха. — стогне Ремус, коли всі Слизеринці падають.

Він притуляється до стіни і підносить руку до ребер. Рука Джеймса пульсує. 

— Наскільки все погано? 

— Твоя рука виглядає гірше. — відповідає Ремус. Потім він жестом показує головою на темну постать, що стоїть у кінці коридору. — Ти й нас проклянеш? 

— Вам треба забиратися звідси. — каже він, і Джеймс відчуває, як ці слова вибивають з нього повітря. Щось не так з його голосом, але Джеймс впізнає його будь-де, незважаючи ні на що.

Реґулус.

Джеймс іде до нього, перш ніж він встигає подумати, і усвідомлює це лише тоді, коли стає поруч з ним. Допомагає те, що він не бачить його обличчя. Джеймс розуміє, що він щось зробив. Наклав якесь закляття, щоб приховати свою особистість. 

Чомусь Ремус іде за ним, і Джеймс лише через мить розуміє, що Ремус довіряє не незнайомцю, а йому. І Джеймсу, мабуть, варто було б завагатися, адже якщо вони підуть разом, Ремус про все дізнається. Але Реґулус прийшов їм на допомогу з власної волі і закликає їх піти звідси. Тож Джеймс іде за ним, а Ремус — по п’ятах. 

Вони біжать коридором, подалі від глухого кута і шістьох Слизеринців, що лежать на підлозі без свідомості. Рука Джеймса з кожним кроком пронизує решту тіла розпеченим болем, але він не наважується зупинитися. Ремус тримається поруч, відважно борючись зі своїм тілом і змушуючи себе йти далі, доки вони не будуть у безпеці.

Реґулус приводить їх у клас зіллєваріння, і це несподівано. Він впускає себе за допомогою ключа, який дістає з кишені, а потім замикає за ними двері. Він вимовляє низку швидких заклинань, які Джеймс розпізнає — ідентифікація, розкриття, замовчування, а потім жестом вказує на два стільці. 

— Сядьте. — наказує він, перш ніж почати нишпорити по шафах.

Джеймс помічає, що Реґулус має ключі від досить великої шафи, і що він перебирає її вміст так, ніби точно знає, де що лежить. Йому здається, що це досить привілейовано, але Реґулус — знатний зіллєвар. Слизоріг постійно розповідає Джеймсові про нього, що дуже дратує Сіріуса.

— Джеймсе, — шепоче Ремус. — Ти знаєш, хто вони?

Джеймс хмуро дивиться на Ремуса, бо, звичайно, він теж може впізнати його голос? Вони — старости, і вже кілька разів патрулювали разом.

— Ти не зрозумів? 

— Вони наклали під капюшоном закляття, що заважає бачити, а на голосові зв’язки якесь закляття, що спотворює їхній голос, — каже Ремус. — Я поняття не маю, хто вони, але від них віє небезпекою, і ми зачинені з ними в кімнаті.

— Я можу вас чути, знаєш? — каже Реґулус через його плече. Джеймс бурмоче: 

— Довірся мені. Я розберуся з цим, добре? 

Ремус киває, коли Реґулус хапає дві пляшки з найнижчої полиці й розвертається. Підходить до них і ставить пляшки на стіл. Реґулус відкорковує їх, а потім нюхає обидві, ніби для того, щоб переконатися, що взяв саме те, що треба.

— Хто ти? — запитує Ремус, тримаючи руку над кишенею, де лежить його чарівна паличка.

— Випий це, — Реґулус штовхає одну з пляшок до Ремуса. — Або не пий, і тобі буде боляче. Мені начхати. 

Потім Реґулус повертається до Джеймса і відкорковує іншу пляшку.

— Покажи мені свою руку, — Джеймс одразу ж показує її йому, і Реґулус шипить собі під ніс. — Довбаний Ейвері. Не рухайся. Зараз буде пекти. 

— Привіт. — тихо каже Джеймс. 

Він все ще не бачить обличчя Реґулуса, але може сказати, що той дивиться вгору, бо трохи ворушиться. Зовсім трошки. Але він нічого не каже, знову зосереджується на своєму завданні.

Реґулус нахиляє пляшку і ловить в руку темно-фіолетову рідину. Джеймс готується, а Реґулус намащує рану. Воно одразу ж починає закипати, і Джеймс не може стримати крик, який зривається з його вуст.

— Я знаю, — каже Реґулус з болем у голосі. — Але я мушу випалити прокляття, інакше рана не загоїться як слід. 

Джеймс зціплює зуби, намагається бути хоробрим. І він хоробрий, але на його очах стоять сльози, незважаючи на всі його зусилля. Він відчуває, ніби його руку їдять піраньї. Ніби хтось підніс до неї розпечену кочергу і пропікає його плоть. Джеймс не може припинити скиглити та стогнати. Це неймовірно боляче. Піт стікає по його спині і збирається на скронях.

Ремус спостерігає за цим в абсолютному жаху, але не втручається, що підсказує Джеймсу, що Ремус розуміє, що це необхідно.

— Звідки ти знаєш, що так треба робити? — запитує Ремус, і крізь відвертий розпач проступає трохи поваги, ніби він вражений. Реґулус знизує плечима.

— Я ж казав тобі випити це. Від синця.

Якби Джеймс міг відчувати щось, окрім нестерпного болю, він би здивувався, що Ремус робить, як сказано, і випиває все до дна. Він корчить гримасу абсолютної огиди і бурмоче “черевики Піта”, щоб Джеймс мав уявлення про те, яким зіллям його напоїли. 

Його рука все ще пече, і він швидко наближається до свого больового порогу. Джеймс може знепритомніти, і цього разу насправді. Він з усіх сил намагається утримати дихання рівним.

— Блаха, як же боляче. — скиглить Джеймс. — Скільки ще?

Реґулус стискає йому щелепу, великим пальцем проводить вгору-вниз по щоці.

— Тримайся. Ще кілька хвилин. 

Джеймс не соромиться визнати, що коли Реґулус торкається його, йому стає легше. Не зрозумійте його неправильно, його рука все ще болить так сильно, що він волів би просто відрізати її в цей момент, але він може зосередитися на прохолодній долоні на своєму обличчі. Довгі пальці дбайливо поглажують його. 

Сконцентрувавши всю свою свідомість на цій точці контакту, Джеймс трохи відкидає голову назад, щоб зазирнути в темний капюшон. На жаль, він все ще не може розгледіти обличчя Реґулуса, бо цей чоловік, вочевидь, довбаний геній чарів, і його закляття непроникне, але це не має значення. Джеймс знає риси Реґулуса напам’ять.

— Ти, мабуть, знущаєшся з мене. — раптом каже Ремус.

Він схоплюється на ноги, відходить назад від Джеймса і Реґулуса, заперечливо хитаючи головою. Джеймс моргає на нього, і сльоза котиться по його щоці, змита морганням.

— Джеймсе, — каже Ремус низьким і небезпечним голосом. Майже гарчить. — Скажи мені, що людина, яка тебе зараз пестить — не Реґулус Блек.

Пальці Реґулуса застигають на обличчі Джеймса, але він не відступає. Джеймс чує тихе зітхання покори і розуміє, що Реґулус знав, що це ризик, і все одно пішов на нього, щоб допомогти йому. Щоб допомогти їм, адже він зцілив і Муні теж.

— Я міг би, — каже Джеймс так спокійно, як тільки може, хоча рука вбиває його. Хіба Ремус не міг зачекати, доки його рука не перестане горіти, щоб зробити це? Чесно. Це неповага. Джеймс зітхає. — Але тоді б я збрехав.

— БЛЯДЬ, — скрикує Ремус, підносячи руки до свого волосся. Він все ще відступає, ніби Реґулус або Джеймс з якоїсь причини можуть на нього напасти.

Хороша новина полягає в тому, що зілля, яке дав йому Реґулус, явно діє, бо на обличчі Ремуса немає жодного сліду болю. Лише паніка. Паніка і страждання. Ремус не на жарт злякався, і Джеймс хоче допомогти йому подолати це, але рана на його руці оголена і свіжа, розбавлена довбаною агонією.

— Ремус? 

— Ні! — каже Ремус, відступаючи ще далі. Він виглядає відверто роздратованим. Починає лаятися, як п’яний моряк.

— Я думав, що він ґей, чому він поводиться як ґомофоб? — беземоційно запитує Реґулус. 

Це фактично обриває нитку лайки Ремуса. Раптово, наче хтось натиснув кнопку вимкнення звуку. Ремус дивиться на Реґулуса широко розплющеними очима, і той нарешті знімає капюшон. Джеймс зараз впаде на коліна. Не найкращий момент для цього, але він нічого не може вдіяти. Забудьте про його руку. Все його тіло охоплює полум’я, щойно він бачить Реґулуса у всій його красі.

— А, бляха, — каже Джеймс, затамувавши подих. — Тепер я повністю розумію фішку з макіяжем, Ремусе. 

Тому що хтось наклав на Реґулуса макіяж, і він виглядає дуже привабливо. Джеймс хоче його з’їсти. 

Ремус видає звук, наче задихається, а потім подається вперед.

— Я… ти… що?

Реґулус дивиться на Джеймса, трохи посміхаючись кутиком губ. Він самовдоволений виродок, і Джеймс так хоче його поцілувати. Але тут Ремус, і в цей момент Джеймс повинен все прояснити, чи не так? З чого почати?

— Як ти дізнався? — запитує Джеймс.

— Кільця. — відповідає Ремус.

Джеймсу немає чого на це сказати, тому що це має сенс. Ремус спостережливий і розумний, і він провів трохи часу з Реґулусом, братом людини, яка подобається Ремусу. Очевидно, що Ремус звернув увагу на Реґулуса. Реґулус мав би знати, що треба бути обережнішим, якби знав про почуття Ремуса до Сіріуса.

Мабуть, Реґулус вирішив, що йому байдуже, що у Ремуса криза. Зовсім. Він зосереджений на Джеймсі, і тільки на ньому. Це заважає Джеймсу правильно мислити, бо Реґулус нафарбований і виглядає прекрасно. 

— Не рухайся. — каже Реґулус, беручи його за руку. — Все готово.

Джеймс відчуває неймовірне полегшення, відчуваючи, як прохолодна вода змиває зілля. Коли він дивиться вниз, значної частини руки все ще немає, але шкіра виглядає менш гнилою, ніж раніше. Реґулус починає бурмотіти собі під ніс заклинання, відновлюючи відсутні шматки плоті Джеймса.

Ремус прочищає горло, і Джеймс змушений відвести погляд від свого прекрасного рятівника, щоб подивитися на друга.

— Якого біса, Джеймсе? 

І Джеймс знає, що Ремус не гомофоб. Він не заперечуватиме проти того, що Джеймс зустрічається з хлопцем. Він заперечуватиме проти того, що хлопець є молодшим братом їхнього друга, в якого закоханий Ремус.

— Сіріус знає, — каже Джеймс. — Я йому сказав. Він не радий, але він знає.

Рот Ремуса відкривається. Потім закривається. Він моргає кілька разів поспіль.

— Він знає? 

Джеймс киває, потім зітхає і проводить неушкодженою рукою по своєму волоссю.

— Так. Але тільки він. Ти не можеш нікому про це казати. Навіть Піту. 

Ремус опускається на стілець, багато разів кліпає, дуже швидко і трохи хаотично. Його руки на колінах, долонями догори. Мляві. Ніби вся його енергія йде в мозок, щоб він міг обробити цю новину.

— Він… не радий. Визнач, що ти маєш на увазі під “не радий”.

— Ну, спочатку він розлютився, — каже Джеймс, дивлячись на Реґулуса. Той абсолютно на сто відсотків не переймається, все ще зосереджений на зціленні Джеймса. — Але, що ж… Я не залишив йому особливого вибору.

— Розлютився? — Ремус піднімає брову. Джеймс кривиться.

— Він… ем… він мене вдарив. 

Реґулус завмирає. Його очі піднімаються до Джеймса, і Джеймс втрачає відчуття навколишнього світу, тому що у виразі обличчя Реґулуса відображається жорстокість. Жорстокість і власницькість, які не повинні подобатися Джеймсу, але подобаються, бо коли справа доходить до Реґулуса, Джеймсу, вочевидь, подобається все.  

Не знаючи про мовчазний обмін поглядами між ними, Ремус досить холодно каже:

— Блек. 

Реґулус повільно і неохоче відводить погляд від Джеймса. Він дивиться на Ремуса з піднятими бровами, ніби не може повірити в зухвалість Ремуса, який звертається до нього так, ніби має право щось від нього вимагати.

Ремус, якому забракло терпіння ще з чотирьох років, дивиться йому в очі і запитує: 

— Чи означає це, що ти не міні Смертежер? Бо я пам’ятаю, як ти захищав від мене Снівеліуса. Чи ти і про це збрешеш?

Джеймс напружується. Кожен м’яз у його тілі натягується, як гітарні струни Сіріуса. Коли це сталося? Коли стався той випадок зі Снівеліусом? І тут він згадує, що однієї ночі у Піта і Ремуса стався невеличкий інцидент, в який був втягнутий Реґулус. Джеймс забув порушити це питання, щоб з’ясувати, що сталося. Він відволікся.

Але відколи це Реґулус дружить зі Снівеліусом? Це абсолютно неприйнятно. Джеймс може багато чого не помічати. Пробачити Реґулусу майже все. Але дружбу зі Снівеліусом? Категорично ні. Їм доведеться вирішити це рано чи пізно. 

І все ж… Джеймс не дуже хоче про це говорити. Занадто рано. Занадто багато. Джеймс хоче знати, але водночас і не хоче, бо що, якщо Реґулус – прихильник чистоти крові? Що тоді робитиме Джеймс? Поки вони не говорять про це, Джеймс може вдавати, що це неможливо, і це робить його боягузом, але Джеймс просто не може уявити, що не побачить Реґулуса знову. Це буквально змушує його відчувати, що все раптово втрачає сенс. 

— Мої руки чисті. — відповідає Реґулус, переводячи погляд на плече Джеймса, наче питання Ремуса не варте його уваги. 

Реґулус змахує чарівною паличкою, а потім ніжними пальцями помацав щойно відрослу шкіру на плечі Джеймса. Вона трохи пече і болить, але зяючої дірки вже немає, тож Джеймс називає це втручання успішним.

— Болить? — тихо запитує його Реґулус.

Джеймс хитає головою, посміхаючись.

— Дякую. 

Очі Ремуса звужуються, дивлячись, як Реґулус доглядає за Джеймсом.

— Все так і залишиться? Тобі тільки шістнадцять. Я сумніваюся, що Волдеморт ходить і мітить маленьких хлопчиків. 

Рука Реґулуса все ще лежить на руці Джеймса, і Джеймс заплющує очі. Втомлений. Переможений. Наляканий. Він не хоче чути, що на це скаже Реґулус. Не зараз. Не тоді, коли він не готовий.

— Ремусе, не зараз. — бурмоче Джеймс, уникаючи погляду друга.

— Ні. Зараз саме час, — каже Ремус. — Тому що я знаю тебе, а ти довбаний ідіот, і я не дозволю тобі зв’язатися з кимось, хто перейде на ворожу сторону і вб’є тебе, щойно ми вийдемо зі школи. 

Реґулус нападає. Як лев на полюванні. Однієї миті він стоїть поруч з Джеймсом, наступної — біля Ремуса. Він не жорстокий. Не такий, як його брат. Реґулус не використовує кулаки, він використовує свою паличку, свою скритність і спритність, тому він опинився позаду Ремуса і тримає ніж зіллєвара біля його горла. 

Він розсікає шкіру Ремуса, ледь-ледь, щоб з’явилося трохи крові.

— Якщо ти ще раз скажеш, що я скривджу Джеймса, я тебе вб’ю. 

Реґулус усміхається. Безстрашно. Трясця твоїй матері. Джеймс не може з цим впоратися. З ними. Хто дозволив Ремусу і Реґулусу перебувати в одній кімнаті?

— Джеймс ніколи не пробачить тобі, якщо ти мене вб’єш. 

Реґулус хилить голову набік, наче він тільки-но це усвідомлює. Він дивиться на Джеймса, який абсолютно розгублений. Він також трохи схвильований, але сподівається, що Ремус цього не помітить. 

— Реґ, будь ласка. Відпусти його. Він просто… він мій друг.

Реґулус штовхає Ремуса вперед, блимаючи. Це наближає Ремуса до Джеймса, і Джеймсу це не подобається, бо він відчуває, що тепер у них є сторони. Він і Ремус на одній, Реґулус на іншій. Це найгірший кошмар Джеймса, і він не готовий зустрітися з ним обличчям до обличчя.

— Тобі краще піти, — різко каже Реґулус. Відрізаючи. — Вам обом. 

Джеймс робить крок ближче, але Реґулус відступає.

— Йдіть.

І Джеймс знає, що краще не тиснути. Реґулус засмучений, і чесно? Джеймс не може його звинувачувати, адже він прийшов їм на допомогу. Він піклувався про них і вилікував їхні рани. А Ремус відплатив йому тим, що назвав його Смертежером в обличчя. Джеймс би теж розлютився. 

Джеймс киває, а потім жестом вказує на двері.

— Ремусе, я за тобою.

— Я нікому не розповім, – каже Ремус, дивлячись на Реґулуса. — Тому що Джеймс — мій найкращий друг, і він хоче, щоб я зберіг таємницю, тож я її збережу. Але якщо ти скривдиш його, я перетворю твоє життя на пекло. 

Реґулус посміхається. Не так кокетливо, як коли він робить це з Джеймсом. Зараз це жорстоко, і так колюче, що Джеймсу хочеться здригнутися. Холодна і повна зубів посмішка. 

— Ти нічого не знаєш про пекло, Люпине. 

Вони двоє дивляться на один одного, і Джеймс думає, що Реґулус, можливо, не був би таким безцеремонним, якби знав, яким є життя Ремуса. Але він не знає, тож в очах Реґулуса Ремус просто засранець. 

Різким рухом підборіддя Реґулус знову вказує на двері.

— А тепер вали звідси.

Після цього Ремус не зупиняється. Кинувши один застережливий погляд на Джеймса, він повертає ключ від класу зіллєваріння і вислизає, залишаючи Джеймса з Реґулусом і прочиненими дверима позаду себе. 

— Я просто хотів сказати, що ти сьогодні чудово виглядаєш. — поспішно шепоче Джеймс, перш ніж Реґулус знову виштовхує його. — Мені по-справжньому, навіть скажу більше, шалено подобається макіяж. — каже він, сподіваючись, що Реґулус колись знову нафарбується для нього. Дайте чоловіку помріяти, а? 

Потім, більш серйозним тоном, Джеймс додає:

— І мені шкода, що так сталося. Ремус… він тебе не знає. Він просто… так. Мені дуже шкода. Але дякую, що прийшов допомогти. — Пауза. Нерви і сумніви стискають йому горло, але Джеймс рішуче тисне далі. Він не дозволить цьому стати між ним і Реґулусом. — Я буду на даху завтра.

Реґулус не відповідає. Він дивиться на Джеймса, його обличчя стає жорстоким і холодним.

Джеймс іде до дверей, але не може не зупинитися, щоб востаннє не озирнутися через плече. Реґулус проводить пальцями по внутрішній стороні його руки. Вони втримують погляд одне одного на мить, і погляд Реґулуса трохи пом’якшується. Цього достатньо, щоб Джеймс зрозумів, що завтра він теж буде на даху. 

Джеймс посміхається, зачиняючи за собою двері на виході.

 

***

 

Інтерлюдія: ПОВ Евана

 

— Кімната в нашому розпорядженні. — спокусливим тоном каже Барті, щойно за ними зачиняються двері. 

Перше, що робить Еван — зриває свою дурнувату маску Бетмена, бо через неї у нього болів ніс буквально всю ніч. Потираючи пальцем болюче місце, він роззирається довкола. Барті правий. Доркас тут немає, що не дивно, адже всі знали, що вона збирається провести ніч з Марлін.

— Де Реґ? – насторожено запитав Еван. — Він може повернутися в будь-яку хвилину. 

Барті вихиляє стегнами, вбраний у той смішний костюм, від якого в Евана весь вечір слинка текла з рота, і скорочує відстань між ними.

— У нас є час. 

Наперекір своєму збудженню, бо він реагує на Барті, як масло на полум’я, Евана пронизує тривога. Він хитає головою.

— Занадто ризиковано. 

Барті хмуриться, закочує очі.

— Серйозно? Чесно кажучи, Еване, половину часу я навіть не впевнений, що ти цього хочеш. 

Його намагаються спровокувати. Барті дуже добре це вміє. Він знає, на які кнопки натискати, і він у цьому експерт. Еван знає це. Цього недостатньо, щоб тримати себе в руках. Він нерозумно приймає виклик в очах Барті.

— І половину часу я відчуваю, що ти хочеш, щоб тебе спіймали!

Барті кліпає, нахиляє голову.

— Навіщо мені це робити?

— Щоб помститися твоєму батькові. — спльовує Еван. Ось воно. Те, що висіло у його голові з того вечора, коли Барті з’явився в кімнаті, схопив обличчя Евана в руки і поцілував його так, ніби настав кінець світу. 

Еван, який безнадійно закохався в нього ще на шостому курсі, просто змирився з цим. Повністю. Вони впали в ліжко, і відтоді вони ніби як там. І Еван щасливий. Він щасливий, бо ви бачили Барті? Він, без сумніву, найгарніший хлопець у всьому Гоґвортсі, не кажучи вже про те, що він найвеселіший, найбожевільніший, найцікавіший. Еван любив Барті як друга, а тепер, коли він ще й його коханець, він на сьомому небі від щастя.

Але… Завжди є якесь “але”, правда? Еван не може позбутися відчуття, що все занадто добре. Рано чи пізно щось має дати тріщину. І це воно, хіба ні? Насправді він не подобається Барті. Не дуже. Всім відомо, що Барті обожнює дівчат. Цицьки,округлі дупи і все таке. Так якого біса він робить це з Еваном?

— Ти хочеш, щоб ми йшли на безглуздий ризик, бо хочеш, щоб нас спіймали і донесли твоєму батькові, — повторює Еван крізь зуби. — А я так більше не можу. Не так, як зараз.

Очі Барті звужуються, і в них з’являється злісний блиск. Еван готується до цього, і тут Барті дивує його, знову заспокоюючись і сідаючи на ліжко. Його руки падають між колін, і він дивиться на Евана таким благальним поглядом, що йому хочеться забути про все це і цілувати його, поки не стане важко дихати.

— Ні. Це не те. 

— Ти хочеш сказати, що не отримуєш задоволення від думки, що якщо твій батько дізнається, то розлютиться? — різко запитує Еван.

— Я кажу, що я вже покінчив з цим. Пройшов через це, — каже Барті. — Через роздуми. Я мав зрозуміти, чи мені справді подобаються хлопці, подобаєшся ти, чи я просто хочу позлити того мудака.

Рот Евана відкривається. Потім закривається. Він і гадки не мав. Чому Барті не сказав йому? Салазарові шкарпетки, чесно. Барті просто… бісить. 

— І ти не подумав, що було б гарною ідеєю розповісти мені про це? Коли це сталося? Як ти зрозумів? 

Еван спантеличений, але в ньому також розквітає надія і полегшення. Бо якщо це правда… що ж. Тоді… 

— А що я мав сказати? — запитує Барті, широко розплющивши очі.

Еван розводить руками, відчайдушно намагаючись дати йому зрозуміти, чому він такий збентежений, насторожений і трохи наляканий. Барті зараз може зробити йому дуже боляче, і це страшенно лякає. 

— Я не знаю, щось! Ти не сказав ні слова, Барті. Ти з’явився одного дня і поцілував мене, і це… це все, справді. Нічого не змінилося, крім того, що ми тепер трахаємося.

Барті посміхається, піднімає брову.

— Я думав, тобі подобається трахатись. 

Еван стогне. 

— Серйозно?

Барті хитає головою, все ще посміхаючись, але вже менш самовдоволено. 

— Що не так з цим, як зараз? Ти ж мій друг. Ти був моїм другом до всього цього. — він жестом голови вказує на ліжко, даючи зрозуміти, що має на увазі під “цим”, і зітхає. — Я не хотів цього втрачати. Ти мені подобаєшся. Справді. Але я не хотів, щоб це перетворилося на щось… розумієш? Я просто… Я не знаю, як це робити.

Еван сидить на ліжку Реґа, почуваючись виснаженим. Зараз середина ночі, і вони трохи випили. Можливо, зараз не найкращий для цього час. Але раз вони в це вляпалися, Еван мусить довести справу до кінця.

— “Це”?

— Я краще трахаюсь, ніж говорю. — каже Барті. — Я не хотів зіпсувати все, тому вирішив діяти. Ти наче і не скаржився. 

Еван плямкає губами, трохи розгублено. Барті, по суті, не помиляється. Можливо, йому варто було сказати щось раніше. 

— Як ти дізнався, що ти… бісексуал? — запитує Еван. Барті киває. 

— Так. Це. — він проводить рукою по волоссю, потім посміхається до Евана. — Я поцілувався з Реґом. 

Еван підхоплюється. Несподівано. Підхоплюється з ліжка, ніби воно у вогні. Він не може повірити в те, що щойно почув. 

— Що? Коли? Як? Реґ? Наш Реґ? — він вказує на ліжко. — Того Реґґі, який не любить, коли його торкаються навіть випадково? Ти цілувався з ним. З язиком і все таке? 

Барті сміється. Закидає голову назад і регоче. А Еван… ну. Еван теж сміється. Він нічого не може вдіяти. Нічого не може, окрім як сміятися і реготати разом з Барті. Тому що це так безглуздо, але в той час це те, що Барті точно зробив би. А ще це до біса смішно, і Еван не може уявити цього у своїй голові. Реґулус, який цілує когось? Припиніть. 

Коли вони заспокоюються, Еван навіть не може дозволити собі ревнувати. Якщо Барті збирався довірити комусь щось настільки небезпечне, то цілком логічно, що він пішов би до Реґулуса. Це було божевільно і до біса ризиковано, але Барті і Реґулус дуже близькі. Настільки, наскільки можливо бути близькими з Реґулусом Блеком.

— Звідки ти дізнався? Я не знав, що йому подобаються хлопці. — цікавиться Еван. Барті дивиться на нього овечим поглядом. — Та ну тебе. Ти теж не знав? Ти просто… поставив на це? Ти ненорм… Взагалі-то, так. Ти ненормальний. Все могло піти не так, Барті.

— Не пішло, — каже він, знизуючи плечима. — Реґ до біса добре цілується.

— Мені варто хвилюватися? — запитує Еван, напівжартома. 

Барті пересувається на ліжку, залишаючи порожнє місце поруч із собою, ніби запрошуючи. Еван займає його. Він сідає поруч із хлопцем, який спочатку був його другом, а вже кілька тижнів є його коханцем, і Еван хоче створити щось інше. Щось більше. Барті притуляється до нього, ніби нічого не може вдіяти. Еван насолоджується цим відчуттям.

— Я сказав Реґу, що це має бути він, бо це не можеш бути ти. — каже Барті. — Я не міг ризикувати, намагаючись розібратися з тобою, тому що я відчував… Я відчував щось. І досі відчуваю.

— Що саме? — запитує Еван. 

— Звідки мені знати? Я ніколи не відчував цього раніше. Ні до однієї з дівчат. Це завжди було… знаєш. Весело. Блискуче. Але тільки фізично. З тобою я не… — Барті замовкає, а потім рішуче дивиться в очі Евану. — Я не хочу бути спійманим, Еване. Я просто не можу втримати свої довбані руки подалі від тебе, тому я хочу скористатися будь-яким шансом, який побачу. 

Еван киває. Він може зрозуміти це. Барті є і завжди був імпульсивним. А Еван є і завжди був занадто обережним. Їм доведеться навчитися зустрічатися посередині.  Врівноважувати один одного. І він думає, що може це зробити. Він навіть трохи схвильований. 

Він обіймає Барті за плечі, притискає його до себе.

— Гаразд. Ну що ж. Якщо Реґ нас спіймає, то це його проблеми, гадаю. — каже Еван, занурюючись обличчям в шию Барті, цілуючи його. 

Барті відхиляється, знаходить його рот. Вони цілуються, і Евану перехоплює подих. Барті стверджує, що Реґ вміє цілуватися, але Еван вважає, що Барті настільки вправний у цьому, що нікому не вдасться його переплюнути. Барті цілується так, як і трахається — з усім, що в нього є. З наміром. Брудно, але в найкращому сенсі. 

Вони відстороняються, задихаючись. Починає спадати одяг. Вони забираються на ліжко, зачиняють фіранки і якусь мить просто дивляться одне на одного. Оголені. Вразливі.

— Будь моїм хлопцем. — бурмоче Барті. — Ти ж мій хлопець, так? Ось що це таке? 

Серце Евана тріпоче. Він променіє і штовхає Барті так, що той падає спиною на ліжко. 

— Так, — Еван цілує його. — Так, — Ще раз. — І так.

Notes:

Примітки від авторки:

Так, Джеймс одягнений, як Ахіллес. Ні, цього разу я не приймаю жодних запитань.

Також, так. Реґулус одягнений як зелена стріла, тому що я витратила надмірну кількість часу на пошуки й вирішила, що цей варіант зробить його найсексуальнішим.  А ще те, як він оцінює костюми інших і жахається дівчат, які намагаються привернути його увагу — це так кумедно для мене. Я ЛЮБЛЮ ЙОГО.

Сіріус… Я маю на увазі… ЗІТХАЮ. Слухайте. We don’t talk about Bruno (п.п: відсилка на мультфільм Енканто). Знаю. Це не те, чого ви хотіли. Я теж цього не хотіла. АЛЕ Сіріус — ідіот, і в нього є проблеми. Тож…

А Доркас і Марлін? БЕЗДОГАННІ. Я люблю своїх сапфічних королев усім своїм єством, кони не можуть зробити нічого поганого, вони ніколи не роблять нічого поганого. Вони просто недоторкані.

Роузкіллери. Мої крихітки. Ух, вони так відрізняються від Джеґулусів, але їм це так підходить, розумієте? Я теж їх люблю <3

Сподіваюся, вам сподобалося!!!

Chapter 20: Плаксива Мірта

Notes:

Від авторки:
Вітаю!
Сподіваюся, що ваші вихідні проходять (або пройшли) гарно!

Попередження до розділу:
Згадки залежності Реґулуса від зілля сновидінь
Обговорення минулої смерті
Обговорення минулих нападів на дітей (пов’язане з Таємною Кімнатою)
Куріння
Сексуальний зміст у цьому розділі!
Обговорення фанатизму та дискримінації за чистоту крові
Згадки/посилання на жорстоке поводження з дітьми (п’ятизіркове виховання від Вальбурги)
Обговорення триваючої магічної війни

Це все, я думаю!

Сподіваюся, вам сподобається :D

Реґулус повинен зупинитися, поки він на підйомі. Чесно. Він мусить. Він отримав те, що хотів. Він знає, як це — цілуватися з Джеймсом Поттером. Знає, які звуки він видає, коли Реґулус упивається зубами в нижню частину його щелепи. 

Він знає, як м’язи Джеймса відчуваються під його руками, хоча між ними завжди забагато одягу. Реґулус знає, як звучить голос Джеймса, коли він кінчає, і який прилив сили та чистий екстаз він відчуває від усвідомлення того, що саме він є причиною цього. Що саме він може зробити так, щоб це сталося.

Запаморочливо, чесно кажучи. 

Реґулус має припинити зараз, поки все йде вдало. Він повинен зупинитися, адже про це знають три людини, а це на три більше, ніж потрібно. Сіріус. Люпин. Доркас. Доркас не підтвердила, але вона до біса розумна і здогадалася про це. А ще тому, що, здається, Джеймс занадто помітно витріщається на Реґулуса, і, ну, нехай. Реґулусу це подобається, бо кому б не подобалося? Але це до біса тупо і небезпечно. 

Якщо Доркас прямо запитає його знову, Реґулус не зможе збрехати їй в обличчя. 

Реґулус повинен кинути Джеймса зараз. Це найбезпечніше, що він може зробити. І найрозумніше. Це врятує його від неприємностей і можливих ускладнень. 

Але він цього не зробить, бо він залежний від Джеймса. Він залежний від того, як він змушує його почуватися. Від того, як він дивиться на нього. Від смаку його язика і того, як його губи притискаються до нього. Реґулус не може насититися, і він не знає, як зупинитися. Частина його не хоче цього. Так само як і його снодійне зілля, він прийматиме його так довго, як тільки зможе. Доки хтось чи щось не прийде і не вирве їх з його холодних рук. 

П’ять місяців — це недовго. Так каже собі Реґулус. Він може отримати п’ять місяців. Він заслужив п’ять місяців. Хіба ні? 

Бібліотека сьогодні безлюдна, бо це неділя і наступний день після Гелловіну, тож усі відсипаються від похмілля. Ідеальний час для його досліджень. Ніхто не потурбує його, і саме це подобається Реґулусу. 

Реґулус повертає за ріг і знаходить полицю, яку шукав. Він кладе книгу на місце і зітхає. Цього Тома Редла важко знайти. Його це дратує, бо що тут може бути складного? Реґулус знайшов запис про його відвідування Гоґвортсу, але це був лише запис у журналі, поруч із роками, коли він навчався. 

Цього недостатньо, і поки що він не знайшов нічого іншого. 

Але Реґулус не здається. Він переглядає родинні древа та інші історичні записи, сподіваючись знайти десь прізвище Редл. 

Він перевіряє кишеньковий годинник і знову зітхає. У нього є одна година до того, як йому треба буде йти на дах і зустрітися з Джеймсом. Йому треба щось з’їсти, але він не може обтяжувати себе походом на кухню, і він точне не піде на вечерю, бо тоді йому доведеться брехати друзям про те, куди він потім піде. 

Реґулус вирішує залишитися і почитати трохи більше. Він поки що ставить хрест на дослідженні Тома Редла, бо відверто втомився від безрезультатності. Якщо він не може знайти його, можливо, він зможе знайти дівчину, яка померла. Принаймні, її родину. 

І через деякий час читання його удача починає повертатися до нього лицем.

Мірта Воррен.

Реґулус знає її ім’я. Він так думає. Ім’я. Воно дзвенить дзвіночком. Він сідає, пише його на аркуші паперу і думає. Він не може згадати, чому воно звучить знайомо, але це так. Знайоме.

Мірта Воррен.

Дівчинка, вбита в школі. 

Чому саме вона? Реґулус починає з неї, сподіваючись, що це на щось наштовхне. Можливо, на спогад. Що завгодно. Він трохи у розпачі, бо не звик знаходити лише глухі кути. 1943 рік, мертва дівчина, Мірта Воррен. Повинно ж тут щось бути. Навіть якщо вони замітають сліди, щось завжди прослизає крізь щілини, і Реґулус це знайде. 

Він переглядає старі газети. Знаходить учнівський бюлетень 40-х років. Читає шкільні журнали. Все, що може знайти. І лише коли він натрапляє на рукописну замітку на дуже пошарпаному примірнику «Історії Гоґвортсу», він пригадує. 

Смерть учня потрібно зафіксувати. Дівчина, Рейвенклов. Вбиральня на другому поверсі. Таємна кімната? 

Реґулус хмуриться. Знову читає примірник. Очевидно, якийсь історик-початківець робив власні примітки, ніби вони мали значення… але зачекайте. 

Вбиральня. Другий поверх.  

Плаксива Мірта. 

Реґулус відкидається на спинку стільця, проводить рукою по волоссю. Це блискуче. Йому навіть не доведеться турбувати родину дівчини, бо вона все ще десь поруч. Всі знають, що треба уникати тієї вбиральні, бо вона завжди там плаче. Пандора якось зайшла туди, думаючи, що це все перебільшення, і повернулася дуже засмученою, бо привиду не сподобався її життєрадісний погляд на життя.

Замислившись, Реґулус швидко прибирає свої речі і вибігає з бібліотеки на другий поверх. У нього є ще трохи часу до того, як він має йти до соварні, і він не збирається його гаяти. 

Двері до жіночої вбиральні скриплять, коли він заходить всередину. Він чекає якусь мить, але ніхто нічого не каже. Плаксива Мірта тихо сопе у своїй кабінці, поки що не звертаючи уваги на нову присутність у вбиральні. 

Реґулус озирається. Очевидно, що вона занедбана, але це його влаштовує. У вбиральні не тхне, а це все, про що він міг просити. Раковини проржавіли, а дзеркала вкриті пилом. Він бачить кілька своїх відображень, коли заходить далі. Його волосся трохи відросло. Йому варто подумати про те, щоб підстригтися до того, як його мати зробить з цього велику проблему, коли він повернеться додому на Різдво. 

Салазарові шкарпетки, він не може повірити, що до Різдва залишилося лише два місяці. Два, а потім три, а потім Великдень. Реґулус не хоче, щоб наступало Різдво. Бо це означатиме, що він ближче до початку кінця. Але він також не може зупинити час. На жаль. 

А, чорт. Він не встигне озирнутися, як настане Різдво, чи не так? 

Дуже невдалий час для його мозку закидувати його тривожною думкою: «ПОДАРУНОК ДЛЯ ДЖЕЙМСА?». Але Реґулус звик до того, що мозок його ненавидить, тож він просто відкидає цю думку вглиб голови і зосереджується на виконанні поточного завдання. 

Він користується моментом, щоб зібратися з думками, скласти план. Він хоче, щоб цей привид допоміг йому, тож мусить бути обережним. Чарівним. Реґулус поправляє зачіску, поправляє краватку. 

— Агов? — запитує він, стукаючи у двері кабінки Мірти. 

— Хто там? — кричить вона.

— Я просто… — Реґулус робить паузу. Ця дівчина - привид, який помер у кабінці туалету на самоті і залишився в ній назавжди. Реґулус, можливо, не дуже добре справляється з емоціями загалом, але сум? Він добре його знає. І він готовий посперечатися, що цей привид до біса сумний. 

Реґулус прочищає горло, а потім береться за справу.

— Я прийшов сюди, щоб побути на самоті, і почув тебе. І у тебе такий голос… з тобою все гаразд? — нависає вичікувальна пауза.

— Чому ти хотів побути на самоті? 

Реґулус посміхнувся. В її голосі — прагнення. Прагнення зблизитися з чимось. 

— Мені теж сумно. 

Двері кабінки відчиняються, і Мірта дивиться на нього, витираючи сльози. Реґулус не може не помітити, як її руки летять до волосся, щоб поправити його, коли вона бачить його. Можливо, Доркас має рацію, і він трохи вродливий. Виявляється, гарна зовнішність може бути єдиною спільною рисою з його ганебним братом. 

— Привіт. — каже Реґулус до привида.

— Привіт. — відповідає вона, нависаючи над унітазом. Вона померла у шкільній формі, волосся заплетене у дві косички. Круглі окуляри обрамляють її обличчя, затуляючи очі, які трохи опухли від сліз. — Я Мірта.

— А я Реґулус.

— Чому ти сумний, Реґулусе? 

Він зітхає, притуляється до дверей, вільно схрестивши руки на грудях.

— Моє життя — повне лайно. 

Мірта співчутливо киває, потім вилітає зі своєї кабінки.

— Хочеш присісти? — вона жестом показує на підлогу під дзеркалами, де є простір стіни без раковин, куди вони можуть притулитися спиною.

— Звичайно. — каже Реґулус і слідує за привидом. 

Вони вмощуються пліч-о-пліч. Реґулус піднімає коліна і обхоплює їх руками, намагаючись виглядати розслабленим і злегка пригніченим. Перша частина трохи складніша за другу. Зі смутком у нього є досвід. Розслаблення? Не знаю, що це, звучить несправжньо.  

— Хочеш розповісти мені, чому твоє життя — лайно? — запитує Мірта. 

Реґулус відводить погляд, відіграючи сором’язливу роль. Він проводить рукою по своїх кучерях, потім дивиться на Мірту крізь вії. Привид мліє. 

— Моя матір дуже не проста, — каже Реґулус, вигадуючи щось, що змусить Мірту пожаліти його. Найкраща брехня завжди має дещицю правди, тож він використовує все, що знає. Все потроху, все разом, щоб зобразити себе жертвою. — І на мене дуже багато тиснуть. Обов’язки і все таке. Я намагаюся їм слідувати. І мій брат ненавидить мене. 

— Твій брат — ідіот. — одразу ж каже Мірта.

Реґулус посміхається.

— Ти не помиляєшся.

— Чому на тебе тиснуть? Хочеш про це поговорити? 

— А ти розповіси мені, чому ти теж сумуєш? — лагідно запитує Реґулус. — Це… тобі було сумно, коли ти померла? Чи хтось засмутив тебе сьогодні? 

Мірта випускає довге страдницьке зітхання, а потім хитає головою. 

— Я була дуже засмучена в той день, чесно кажучи. Ця дівчина, Олів Хорнбі, була такою грубою зі мною. Це було жахливо. Я плакала, коли померла. Відтоді плачу й далі. 

— Хочеш, щоб я зробив Олів боляче, Мірто? Заради тебе? — пропонує Реґулус. 

Мірта дивиться на нього так, ніби він король Англії. Вона червоніє, що дуже вражає Реґулуса, бо він не знав, що привид може червоніти. 

— Ох, — промовляє вона, соромлячись. — Вона не вбивала мене. Вона була злою, але померла я через хлопця.

— О?

— Так. — каже Мірта, помітивши його зацікавленість і бажаючи її втримати. Його увагу. Реґулус відчуває себе трохи дивним у тому, що так старанно дурить бідолашного привида, але не настільки, щоб не нахилитися ближче. — Ну… Я була там, плакала, у кабінці. І я почула, як це хлопець сказав щось дивне, ніби іншою мовою? А потім я вийшла, щоб сказати йому, що він має піти. Це ж дівоча вбиральня! І я побачила ці величезні жовті очі… і потім все. Я була мертва. 

Реґулус прокручує в голові її слова. Він оглядає ванну кімнату, але не бачить нічого надзвичайного.

— Відтоді ти живеш тут? 

— Ні, — відповідає Мірта. — Спочатку я переслідувала Олів. Вона на це заслужила. 

— Звичайно, заслужила. — швидко додає Реґулус. — Сподіваюся, ти перетворила її життя на пекло якомога довше. 

Це викликає посмішку у Мірти, яка в нагороду виливає на нього більше інформації.

— Так. Я це зробила! Я переслідувала її по всьому замку. То був важкий рік, бо на маґлородців постійно нападала якась істота. А потім когось за це виключили, і все припинилося. 

Брови Реґулуса злітають догори.

— Нападали? 

— Вони ніби кам’яніли, — каже Мірта. — Наче вражені прокляттям, що зв’язує все тіло, тільки це не було прокляттям. Спеціалістам з лікарні святого Мунґо знадобився деякий час, щоб повернути їх до нормального стану.

Мозок Реґулуса кипить. Він відчуває, що все це важливо, але не знає у який спосіб. Що це означає. Він зітхає, відкидає голову назад на стіну. 

— Знаєш, я люблю таємниці та загадки, — недбало каже він. — Це допомогло б мені відволіктися від мого паскудного життя, якби я мав чим зайнятися. Ти знаєш ще щось про те, що сталося? Може, я зможу це з’ясувати? 

— У цьому немає потреби, — каже Мірта. — Вони виключили винуватця. Рубеуса Геґріда. Його і його домашнє чудовисько вигнали зі школи.

Реґулус ось-ось зірветься й скаже, що він ключник, але в останній момент стримується. Він не впевнений, що Мірта про це знає, і, мабуть, краще її не засмучувати. Реґулус мало що знає про Геґріда, але щоразу, коли він його бачив, він не думав про нього як про небезпечного і кровожерливого. Звичайно, він величезний, але навряд чи це є достатнім доказом зла. 

Немає жодних сумнівів, що Геґрід — не Волдеморт. Отже, його початкова теорія про те, що вбивцею може бути він, відкинута. Хіба що Геґрід — цап-відбувайло. 

У будь-якому разі, Реґулус має нове ім’я, яке слід перевірити. Він досить розумний, щоб зрозуміти, що не може просто з’явитися і розпитувати Геґріда про це. Незалежно від того, винен він чи ні, він не захоче про це говорити. Отже, Реґулусу доведеться знайти інший спосіб отримати інформацію. Але зачіпка є зачіпка, а це перемога. Він її візьме. 

— Зрозуміло. — каже він. Він дивиться на Мірту, дарує їй свою найкращу посмішку. — Тоді мені доведеться знайти щось інше, щоб відволіктися. Мене цікавить історія школи. Незрозумілі факти, про які не пишуть у книжках.

— Можливо, я можу допомогти, — нетерпляче пропонує Мірта. — Я можу поговорити з іншими привидами. Багато хто з нас живе в школі вже давно. 

Реґулус киває.

— Ти надто мила, Мірто, — лестить він їй. — Це було б дуже корисно. Я знаю, що ти не була у Слизерині, але оскільки це мій факультет, він дуже мене цікавить. Може, розпитаєш про сумнозвісних учнів мого факультету? Будь-які плітки вітаються. 

Мірта сяє. 

— О, це так весело! — каже вона. Вона підповзає ближче до Реґулуса. — Я почну прямо зараз. Прийдеш до мене завтра?

Реґулус дивиться на неї, щосили намагаючись спрямувати частину м’якості, яку приніс у нього Джеймс. 

— Завтра у мене заняття зі Слизорогом після уроків, але у вівторок я вільний. Я прийду у вівторок після обіду. 

Мірта променіє, а потім досить сміливо кидається вперед і притискається до щоки Реґулуса швидкий і легкий поцілунок. Він настільки вражений, що навіть не встигає відреагувати, як вона вислизає, бурмочучи собі під ніс про те, до якого привида вона збирається підійти першою. Реґулуса не кидає у круговерть, бо привиди не почуваються, як люди, тож Реґулус відчув лише легкий холодок. Він звик до холоду, зріднився з ним. Тож дотик Мірти його не лякає, і це добре. Можливо, він зможе ще більше використати її явну захопленість ним на свою користь. 

Доволі безглуздо Реґулус розмірковує, чи не відчув би Джеймс себе зрадженим. Реґулуса вражає, що він поняття не має, за якими умовами вони зустрічаються, і він одразу ж відчуває потребу обговорити це.

Бо якщо Джеймс думає… якщо Джеймс… він же не зустрічається з кимось іншим. Правильно? Блядство. 

Реґулус схоплюється на ноги. 

 

***

 

Йде дощ, і це дуже дратує Джеймса, бо він не може дозволити Реґулусу просто сидіти з ним під дощем декілька годин. Джеймс міг би це зробити, але Реґулус — ні. Він трохи вибагливий. Джеймсу це подобається, але в цю секунду це незручно. 

Він нервує, тому кругами ходить по соварні, чекаючи, коли з’явиться Реґулус. За весь день Ремус не промовив до нього жодного слова, час від часу кидаючи на нього дивні погляди. Він дотримав свого слова і нікому не розповів про інцидент. Навіть Сіріусу. Можливо, це пов’язано з Адаліною, а не з проханням Джеймса тримати це при собі, але перемога за Джеймсом.

Джеймс хоче знати, про що думає Ремус, але не наважується запитати. Він не може цього почути. І не почує. Тому що Ремус не довіряє Реґулусу і дуже чітко усвідомлює, що одного дня він може стати Смертежером. А Джеймс просто не може. Його мозок відмовляється сприймати це як можливість, бо це означатиме кінець. Чесно? Джеймс не уявляє, що це закінчиться. Можливо, не хоче. Йому потрібен Реґулус, як повітря (немає жодної вагомої причини для цього, окрім того, що без нього він відчуває, що помирає).

Джеймс не хоче залишатися без Реґулуса. Отже… Ремус мусить помилятися. Але ж Ремус ніколи не помиляється, так?

Трясця. Джеймс божеволіє. 

Реґулус з’являється із запізненням на кілька хвилин і хмуриться, коли бачить Джеймса не на даху, а власне у соварні. На ньому знову той самий великий зелений джемпер. На пальцях срібні персні, кучері спадають на вуха. Джеймс хоче проковтнути його цілком. 

Ось у чому проблема. Джеймса тягне до Реґулуса як метелика до полум’я, і він знає, що може згоріти, але з якоїсь незрозумілої причини Джеймса це не хвилює. Він горітиме для Реґулуса гаряче і яскраво, і завжди. 

— Чому ти тут? — запитує Реґулус, дивлячись у вікно. 

— Там дощ ллє. — відповідає Джеймс, переводячи погляд на ніч за вікном, через яке вони піднімаються на дах.

Реґулус підходить і висовує руку, а потім засовує назад. Він витирає долоню об штани. Джеймс хихотить.

— Ти не міг просто повірити мені на слово? 

— Довіряй, але перевіряй. — гордовито відповідає Реґулус. — Ми не можемо тут залишатися. Хтось може прийти. 

Джеймс ще не придумав підходящої альтернативи, але для одного разу він знає прохід, який підійде. Він досить широкий, щоб вони могли сидіти обличчям до обличчя, спутавши ноги. Джеймса не влаштовує. Він упевнений, що ніхто, крім нього та його друзів, не знає про цей хід, а мародерам немає сенсу йти до Гоґсміду в неділю ввечері, тож сьогодні цей прохід не буде використовуватися. 

— Я знаю, куди ми можемо піти. — каже Джеймс. — Це не остаточне рішення, але на сьогодні воно підійде. Якщо ти не проти посидіти на землі? 

Реґулус морщить ніс, ніби не хотів би цього робити, що є відображенням стандартів, які він має через своє виховання та ім’я. Очевидно, Реґулус доходить до висновку, що він вважає краще сидіти на землі, ніж не проводити час з Джеймсом сьогодні ввечері, тому що врешті-решт киває. 

Джеймс дає йому вказівки. 

— Це на четвертому поверсі, біля лазарету. У коридорі є велике дзеркало. Я припускаю, що ти вважаєш за краще, щоб ми пішли туди порізно, тож зустрінемося там за п’ятнадцять хвилин, добре?

Реґулус киває.

— Я піду першим. 

Він зникає так само як і з’явився, рухаючись тихо і непомітно. Джеймс дає йому фору, але не надто велику, бо Реґулус не знає, що він має плащ-невидимку, тож ніхто не побачить їх разом у будь-якому випадку.  

Користуючись мапою, Джеймс відстежує Реґулуса в Замку. Він спритний і, схоже, має кілька своїх секретів, наприклад, маленький таємний коридор між гобеленами прямо за мостом, який веде на п’ятий поверх. Джеймс слідує за ним, а потім чекає на сходах, поки Реґулус спускається на четвертий поверх. 

Джеймс перевіряє мапу, щоб переконатися, що навколо нікого немає, потім ховає плащ у порожній простір біля ніг статуї перш ніж приєднується до Реґулуса перед дзеркалом.

— Ну що? — запитує Реґулус, швидко роззираючись довкола. Джеймс бачить, що він нервує, бо їх видно. 

Він стукає паличкою по дзеркалу, і воно розхитується, відкриваючи прохід. Тут темно, але просторо. Трохи сиро, бо це Шотландія, і вологість тут, на жаль, присутня. Але тут порожньо, тихо і затишно. Не дуже романтично, якщо чесно, але всередині не йде дощ, тож. Згодиться. Реґулус прослизає всередину, не кажучи ні слова, і Джеймс слідує за ним. 

Дзеркало зачиняється за ними, занурюючи прохід у темряву. Джеймс чує дихання Реґулуса — трохи менш спокійне, ніж мало б бути. Це викликає у Джеймса занепокоєння, бо він не розуміє, чому Реґулус нервує. Через те, що сталося вчора з Ремусом? Чи просто тому, що він наодинці в темряві з Джеймсом? Це ж не повинно змушувати його нервувати, ні? Можливо, Реґулус думає, що Джеймс привів його сюди, щоб зробити щось непристойне. 

Джеймс хоче зробити багато чого непристойного з Реґулусом, але він ніколи не зробив би того, чого б він не хотів. Він сподівається, що Реґулус це розуміє. Але, можливо, він недостатньо добре з ним комунікував? 

Що б це не було, Джеймсу це не подобається, бо він не хоче, щоб Реґулус нервував поруч з ним. Він хоче, щоб Реґулус почувався в безпеці. Щасливим. Так само як Джеймс почувається з ним.

— Я зараз зроблю світло. — каже Джеймс, піднімаючи чарівну паличку. 

— Не треба, — відповідає Реґулус, м’якше, ніж Джеймс очікував. — Поки ні. 

Джеймс опускає паличку і чекає. Він нічого не бачить, бо це тунель у стінах замку. Тут немає ні вікон, ні отворів. Повітря трохи затхле, з присмаком землі та пилу. Трохи пахне вологою, бо, знаєте, Шотландія і дощ. Джеймс уявляє, як вода просочується крізь стіни під час сильних штормів. 

Раптом Джеймс відчуває руку на грудях, і всі думки про погоду швидко вилітають з його мозку.

— Реґ? 

Палець знаходить його вуста і пристикається до них, просячи Джеймса замовкнути. Джеймс замовкає. Киває, щоб Реґулус відчув, що він погоджується, що б це не було. Реґулус присувається ближче, рука на грудях Джеймса ковзає до його плеча. Їхні ноги впираються одна в одну, тож Джеймс відсувається, щоб звільнити місце для Реґулуса, і той стає між його ногами. 

— Як плече? — запитує Реґулус. 

Джеймс відчуває його дихання на своїй шкірі. Це змушує його важко ковтнути. 

— Як новеньке.

— Це добре. — тихо каже Реґулус. 

— Може, нам варто поговорити? Про Ремуса? — пробує Джеймс. 

Пальці Реґулуса, які досліджували потилицю Джеймса і плуталися в його волоссі, зупиняються. 

— Пізніше. — промовляє Реґулус. 

— Гаразд, — відповідає Джеймс, бо він безнадійний і безпорадний. Реґулус отримує все, що хоче. Особливо, коли він так близько до нього. — Пізніше так пізніше. 

Реґулус використовує руку на потилиці Джеймса, щоб нахилити його до себе, зіштовхуючи їхні губи разом. На мить Джеймсу здається, що щось не так, як має бути, і що цей поцілунок болючий і відчайдушний. Наче Реґулус хоче отримати все зараз. Але потім язик Реґулуса опиняється в його роті, і Джеймс втрачає здатність про щось думати. 

Він може лише відчувати. Рот Реґулуса, його руки, що блукають по тілу, його кучері в пальцях Джеймса. Реґулус рухає стегнами, вони зіштовхуються, і обидва стогнуть. Джеймс не може стриматися, тому притискається до Реґулуса ближче і отримує у винагороду ще один звук з горла Реґулуса, який він проковтує між поцілунками. 

Рука Джеймса спускається від волосся Реґулуса вниз по його тілу, доки не зупиняється на паху Реґулуса. 

— Так нормально? — запитує Джеймс. 

Реґулус використовує паузу у поцілунках як можливість ніжно вкусити його, саме там, де його щелепа переходить в шию. Голова Джеймса паморочиться, і він слабко зітхає. Тоді Реґулус штовхається стегнами вперед, притискаючись до руки Джеймса, і Джеймс розуміє, що це означає. 

Добре, що Ремус сказав Джеймсу просто сприймати речі так, якими вони є. Не поспішати. Крок за кроком. Бо про що він думав, питаючи поради про секс, коли відчуття твердості Реґулуса в його штанях стало достатнім для того, щоб Джеймсу захотілось кінчити, навіть не роздягнувшись? Йому було б соромно, якби він не відчував такої ж реакції від Реґулуса. 

І, можливо, саме це робить це таким приємним. Краще за все, що Джеймс коли-небудь з кимось робив. Тому що після кількох поцілунків він балансує на волосині, і Реґулус у тому ж човні. Вони реагують одне на одного, як інгредієнти зілля, що перемішують разом. Змішуючись, доповнюючи, посилюючи один одного, вони виробляють реакцію, достатньо потужну для зцілення. 

Це чудова думка.

Джеймс трохи сильніше тисне рукою і обережно водить нею вгору-вниз. Реґулус скиглить, а потім знову цілує Джеймса і грубо штовхає його. Джеймс вдаряється спиною об стіну, і він повністю погоджується з тим, що Реґулус бере на себе ініціативу.

Пальці Реґулуса знаходять пояс штанів Джеймса, і Джеймс мусить зосередитися, щоб не допустити катастрофи занадто рано. Він не впевнений, до чого це призведе, але він збирається туди, куди це призведе. Реґулус розстібає ремінь Джеймса, потім зупиняється на ґудзику. Чекає.

Джеймс розриває поцілунок і нахиляє голову, щоб провести язиком по горлу Реґулуса.

— Так, — каже Джеймс. — Бляха. Так.

Реґулус гарчить, глибоко з грудей, і це найсексуальніший звук, який Джеймс коли-небудь чув у своєму житті. Його штани спадають до щиколоток, і Джеймс відчуває сором в ту частку секунди, яка потрібна Реґулусу, щоб знайти його в темряві. Що, як його не вистачить? Що, як його забагато? Можливо, Реґулусу це не подобається так, як Джеймсу. Але потім пальці Реґулуса обвивають його, і Реґулус торкається його, і Джеймс вже не може зосередитися на поцілунку, тому що він перетворюється на місиво незв’язності. 

Його голова з глухим стуком вдаряється об стіну позаду, і все, що може зробити Джеймс, це випустити низку лайки та заохочень, а також трохи непристойностей, тому що він не може втриматися і, коли дуже збуджений, говорить речі, які, напевно, не варто було б говорити. 

Але Реґулусу, здається, це подобається. Він кусає Джеймса за шию і присмоктується до шкіри так, що Джеймс замислюється, чи не залишиться на ній сліду завтра. І він продовжує торкатися Джеймса. Це, можливо, не найдосконаліший з технічної точки зору досвід, але, без сумніву, найгарячіший. Найкращий, який він коли-небудь мав. 

— Реґ, — каже Джеймс. — Я зараз… Я… твоя рука.

— Мені байдуже. — каже Реґулус, а потім прискорює темп рівно настільки, щоб Джеймс закричав і просто вивільнився.

Дихання Джеймса стає нерівним, а тіло відчувається безкістковим. Він думає, що він лише наполовину притомний, або, можливо, його мозок просто відключився. Це було дивовижно. 

Джеймс недбало тягнеться до Реґулуса в темряві і притягує його до себе, щоб поцілувати. Він нічого не бачить, тому випадково цілує його спочатку в ніс. Реґулус виявляє невдоволення, але Джеймс знаходить його рот, а потім відчайдушно цілує його, сподіваючись, що він зможе розповісти Реґулусу все те, що Джеймс зараз не може висловити словами. 

Його штани все ще спущені на щиколотках, і він невиразно відчуває руку, яку Реґулус тримає поза зоною досяжності, але це не має значення. Ніщо з цього не має значення, тому що вони тут, разом, і це так до біса добре, що Джеймс більше ніколи не хоче робити це з кимось іншим. 

Джеймс дуже хоче, щоб Реґулусу було так само добре, якщо не краще. Джеймс атакує його шию, використовуючи свою найкращу техніку, і винагороджується черговим скиглінням зеленоокого хлопця. Це нелегко, коли штани обтягують його щиколотки, але Джеймс маневрує ними, поки Реґулус не опиняється біля стіни. Вони знову цілуються, і Джеймс опускає руку туди, де вона була раніше.

— Ти не мусиш. — каже Реґулус. 

— Але я хочу. — серйозно відповідає Джеймс. — Я справді, бляха, хочу. Ти не проти? 

Реґулусу перехоплює подих.

— Oui. 

Борода Мерліна у вогні, цей хлопець його погубить. 

Джеймс швидко розстібає ремінь і ґудзик, а потім штани Реґулуса також спадають до щиколоток, і Джеймс пам’ятає про сумнів, який закрався в нього раніше, тому не вагається ні на мить. Він стискає кулак навколо Реґулуса, і другий хлопець стогне так, що Джеймс знову стає напівтвердим. 

На коротку секунду Джеймса охопила думка, що він не впевнений, як робити це з іншою людиною, але що ж. Він хлопець-підліток і вже роками робить це з собою. Отже, він пробує те, що йому найбільше подобається, і звертає увагу на те, як реагує Реґулус. Він реєструє кожен звук і посмикування його тіла, запам’ятовуючи їх для подальшого використання. Джеймс сповнений рішучості зробити це настільки добре для Реґулуса, що той ніколи не захоче робити це з кимось іншим. 

— Джеймсе, — промовляє Реґулус, дихаючи важко, голосно і безладно. — Поцілуй мене. 

Джеймс цілує, обережно рухаючись тілом так, щоб можна було продовжувати використовувати руку, не збиваючись з ритму. Вони цілуються, пристрасно і трохи вульгарно. Реґулус стогне йому в рот, і Джеймс прискорює темп. 

Реґулус різко перериває поцілунок, і Джеймс знає, що той збирається його попередити, але йому однаково. Тож, він каже:

— Так, Реґулусе. Для мене. 

А потім цілує його знову, щоб проковтнути звуки, які видає Реґулус, коли він розпливається по стіні, притиснутий до неї тілом Джеймса. 

Вони стоять так якусь мить, притулившись одне до одного і дихаючи. Існуючи. Щасливі та розслаблені після цього. 

— Лумос. — шепоче Реґулус. 

Світло його палички розквітає між ними, і Джеймс бачить його розчервонілі щоки, припухлі губи, блиск в очах. 

Реґулус такий гарний, що дивитися на нього — гріх.

— Ось, — каже Джеймс і накладає очищувальне закляття на свою руку, а потім тягнеться до руки Реґулуса. Він повторює заклинання, і вони обидва стають чистими, але повітря в проході зберігає трохи присмаку всього цього, і Джеймс думає, що міг би зробити це знову прямо зараз, якби Реґулус був до цього готовий.

Їхні погляди зустрічаються, і Джеймс бачить, що Реґулус готовий до цього, але водночас він виглядає дещо покірним. Ніби він знає щось, чого не знає Джеймс, і це псує настрій. Тепер зрозуміло, чому Реґулус хотів зайнятися цим першим ділом. 

Судячи з суворого виразу обличчя, що перемагає Реґулуса, Джеймс не думає, що вони повторять це після розмови, і Джеймсу ненависна ця ідея. Він не хоче, щоб щось стояло між ними. Але обличчя Реґулуса, все ще розчервоніле і трохи хтиве, сповнене рішучості.

— Пізніше настало. — каже Джеймс з пригніченим зітханням.

Реґулус киває, потім сповзає по стіні і сідає на землю, зігнувши коліна. Джеймс сідає поруч, плечем до плеча. Паличка Реґулуса лежить на землі між ними, освітлюючи їх маленький простір. 

Він запалює сигарету, робить довгу затяжку. І Джеймс більше не може витримати напруженої тиші. 

— Слухай, — каже Джеймс. — Мені шкода, щодо Ремуса. Він був дуже схвильований, і на нас щойно напали, і…

— Він лише хоче захистити тебе, — каже Реґулус, перебиваючи його. — Я це поважаю.

— Ох. Гаразд. 

Знову настає тиша. Реґулус курить, а Джеймс мріє завести дурнувату розмову буквально про що завгодно. Він хоче запитати Реґулуса про щось невимушене, наприклад, про його улюблений колір чи книгу. Що він любить робити в неділю вранці. Знову про улюблену пісню, бо Джеймс досі не з’ясував, яка саме, і не зміг спробувати її послухати. Не те щоб у Гоґвортсі було легко ввімкнути програвач, бо тут немає електрики, про що Джеймс знає завдяки Реґулусу. Неважливо. Річ у тім, що Джеймс хотів би поговорити буквально про що завгодно, окрім темряви, яка зараз нависла над ними. 

Війна. І сторони. Темні мітки та вибір.

Джеймс не хоче знати, але частина його підказує, що він мусить. 

— Давай, Джеймсе. Запитай, — каже Реґулус, і в його голосі звучить гіркота. — Просто, бляха, запитай. 

Джеймс не хоче. Не хоче, бо якщо він отримає не ту відповідь, йому доведеться піти, а цього він теж не хоче. Джеймс знову хоче зробити те, що вони щойно робили. З Реґулусом. Щодня. Кілька разів на день, якщо це можливо. Це все, чого він хоче. Він не хоче думати про війни, про сторони. Про правильне і неправильне. 

Він знає, що світ поринув у темряву, і що відбуваються погані речі. І він робить свій внесок, хіба ні? Він приєднався до Ордену. Він тренується з ними — тільки сьогодні вранці він був у Гоґсміді з аврором, якого прислав Орден. Він збирається битися, як тільки закінчить навчання. Хіба цього не достатньо? Він зробить все, що повинен. Він навчиться не вагатися, якщо до цього дійде.

Але відмовитися від Реґулуса? 

Джеймс не впевнений, що зможе. Він просто… не хоче навіть думати про це.

— Не думаю, що зможу. — спокійно каже Джеймс. — Твоя рука чиста. Я це бачив. Я знаю, що ти не брехав Ремусу. Цього достатньо.

— Справді?

— Я не хочу знати. — каже Джеймс. Це звучить по-дитячому, але йому просто начхати. Він хоче зберегти це, і якщо йому доведеться проігнорувати деякі речі… він готовий.

Ґодрик, змилуйся над ним. Що з Джеймсом не так? Він не повинен так думати. Але він не може нічого вдіяти. Нічого не може вдіяти.  

Реґулус сміється, але це не елегантний, витончений звук. Він крихкий, як кістки.

— Ти не хочеш цього знати, — бурмоче він, знову затягується сигаретою. — Але ти мусиш знати, бо я знаю. Я знаю, на чиєму боці ти будеш у цій війні, і я все ще тут. Буде справедливо, якщо ти теж будеш знати. 

Джеймс відчуває холод по всьому тілу. Він хоче закричати. Ні. Ні. Він не хоче цього чути. Але Реґулус це вже сказав, і Джеймс не може повернути час назад. 

— Це означає, що ти… що ти…? Ти її отримаєш? — він не може змусити себе вимовити це.

Реґулус зітхає.

— Це складно. Для мене. 

І це… ох. Джеймс розуміється на складному. Складнощі — це його улюблений виклик. Це краще, ніж гучне «так». Складне передбачає сумнів, а це надія, а Джеймс — довбаний експерт з надії.

— Як це? 

— Ну. Особисто я не думаю, що з народженими від маґлів треба якось боротися. Вони ж люди. Не кращі, не гірші, — каже Реґулус. — Але це ще не все. Тож… 

Джеймс не може стриматися. Він повертає своє тіло вбік, накидаючись на Реґулуса, і цілує його. Це недбало, він застав його під поганим кутом, і відбувається момент повного, слизького безладу. Але Джеймсу байдуже. Реґулус щойно сказав це вголос. Він не прихильник крові. Джеймс може пробити стіну і вийти з іншого боку від того, наскільки сильним він себе почуває. 

Коли вони розривають поцілунок, Реґулус хитає головою. Він важко дихає, а щоки порожевіли. Так мило. 

— Ти забігаєш наперед, — каже він. — Я все ще не… 

— Ти вже казав мені, що ти погана людина. Я знаю. Жахливі речі, бла-бла. — нагадує йому Джеймс. Брови Реґулуса здіймаються вгору, бо Джеймс зазвичай не насміхається з Реґулуса. За винятком того, що він не насміхається з нього. Не зовсім. Він просто… це важка розмова, і Джеймс робить все, що може, гаразд? 

Джеймс переводить подих.

— Слухай, я не ідіот, Реґулусе. Ти… гм. Від тебе віє чимось недобрим. Небезпечним, Ремус сказав тобі про це минулої ночі, і він мав рацію. Я це бачу. Ти ж скинув мене з мітли, крім усього іншого, — каже Джеймс, і губи Реґулуса посмикуються від потіхи. — Але якщо тобі доводиться робити погані речі з правильних причин, а не тому, що ти фанатик, упереджений і невиправний, що ж. Я можу з цим жити. 

— Я все ще можу робити жахливі речі, не будучи фанатиком. А ти вважатимеш, що мої причини недостатньо вагомі.

— Те саме може статися і зі мною, — тихо каже Джеймс. — Війна змушує людей постійно робити погані речі. Тож я можу це прийняти. Це не мусить мені подобатись. Не мусить. Але я можу це прийняти. Але якби ти… я… якби ти був… Ти знаєш.

— Як моя сім’я?

— Так. — каже Джеймс. — Тоді я не думаю, що зміг би… Мені довелося б піти. Але я не хотів би. Якби ти був сповнений ненависті до людей через їхню кров. Я такий радий, що це не так, Реґ. Я до біса радий.

Реґулус швидко цілує Джеймса в плече, а потім знову піднімає на нього очі.

— Я багато в чому не схожий на свою сім’ю, — відверто каже Реґулус. — Але я також дуже схожий на них в іншому. 

Джеймс зітхає, потім проводить рукою по обличчю.

— Отже, ти не ненавидиш маґлородців і ти ґей. Це головне?

Реґулус хихикає.

— Щось на кшталт? А ще я вважаю, що чистота крові — це повна дурня. Вона лише призводить до інцесту, який послаблює родовід, а не зміцнює його. Це диво, що ми з Сіріусом не прокляті чимось. 

Джеймс реагує на випадкову згадку Реґулуса про Сіріуса. Він уперше чує, як той вимовляє його ім’я, і Джеймс хотів би його підштовхнути, але розуміє, що це буде занадто. По одній розмові за раз. Розмова про його брата зачекає. 

— Приємно чути, що ти це кажеш. — тихо каже йому Джеймс.

Реґулус знизує плечима, гасить сигарету об землю. 

— Це все одно не робить мене хорошим, Джеймсе. Ти маєш це розуміти. 

Джеймс киває. Треба багато чого розкласти по полицях. Він знає достатньо про сім’ю Блеків, щоб зрозуміти, про що йому розповідає Реґулус. І Джеймс не надто здивований. Він бачив, як Реґулус розправився з Долоховим і Снейпом, коли вистачило б простого оглушуючого закляття. У нього жорстока жилка. Гаразд. А ще він, швидше за все, добре володіє темними мистецтвами. Не ідеально, але зараз Джеймс готовий проігнорувати майже все. 

Реґулус також стояв осторонь і дозволяв Сіріусу приймати покарання, які призначалися йому. Це важче прийняти, але також. Джеймс знав це, але все одно ганявся за Реґулусом, тож було б трохи лицемірно вдавати, що зараз це не має значення. Це точно не мало значення двадцять хвилин тому, коли вони цілувалися в темряві. 

 Так само як і те, що Реґулус відмовився, коли Сіріус запропонував йому втекти з ним. Джеймс знав ці речі. Він завжди знав, що в Реґулусі є темні та спотворені сторони. Речі, яких Джеймс не знає, або не поділяє, або не може зрозуміти. І попри все це, він все одно подобається Джеймсу.

— Ти сказав, що знаєш, на чиєму боці я буду, — каже Джеймс. — Але я тобі не казав. Більшість людей думають, що я збираюся піти у професіональний квідич.

— То ти не будеш битися? — запитує його Реґулус. 

— Ні. Тобто, я буду. Я… ти знаєш. Так буде правильно. 

Вираз обличчя Реґулуса важко прочитати, коли він каже:

— А якщо я попрошу тебе триматися осторонь? Не вплутуватися. Ти б зробив це?

— Я… Реґулусе, — Джеймс вагається. — Ти не можеш просити мене про це.

— Я хочу. — каже Реґулус. Він кладе руки на обличчя Джеймса і зводить їхні лоби разом. — Думка про те, що ти будеш у небезпеці, змушує мене хотіти спалити світ дотла. 

Джеймсу перехоплює дихання, і він трохи ненавидить себе за те, що відчуває. Реґулус не повинен говорити такі речі.

— Це неправильно, Реґ. Я вартий не більше, ніж будь-хто інший. Моє життя не варте більшого.

— Для мене — варте. 

Джеймсу потрібно зупинити Реґулуса, щоб він не був таким до біса серйозним у своїх висловлюваннях, інакше він пошле все до біса і розірве на них одяг. Серйозно. Його серце — як дика річ, воно стукає, як кінь, у внутрішню частину ребер, так сильно, що завтра там будуть синці. Чи  усвідомлює Реґулус, що він каже Джеймсу? Що це означає ? 

Це вимагає більше зусиль, ніж варто було б, але Джеймс знаходить свій голос і каже:

— Ти не можеш порівнювати моє життя з життям інших, Реґ, просто не можеш. Це неправильно. Це егоїстично.

Таємно, але страшно, Джеймсу це подобається. Він хоче, щоб Реґулус завжди був егоїстичним щодо нього. Щоб завжди вибирав Джеймса. Понад усе і нікого іншого. Ким це його робить? 

— Саме тому ти герой, — каже Реґулус. — А я — злодій.

— Що ти маєш на увазі? Ти ж не… 

— Я б абсолютно, стовідсотково без вагань убив би усіх у цьому замку, якби це означало, що ти будеш у безпеці і зі мною, — зловісно каже Реґулус. — А ти? Ти пожертвував би мною, якби це означало порятунок світу.  

— Нізащо, я б не став. Не зміг би. Не тобою. — протестує Джеймс, задихаючись. А він би зміг? Чи зміг би? Він не хоче про це думати. Не може. Не бажає. 

Реґулус цілує його. Джеймс падає в нього з головою, цілує його з усієї сили. Коли вони відстороняються, Реґулус шепоче:

— Все гаразд. Я завжди знав, що ти герой. І трохи ненавиджу тебе за це.

— Реґ… 

— Я не проситиму тебе триматися подалі, — прямо каже Реґулус. — Принаймні не зараз. Але пам’ятай, що ти не можеш просити це і мене. У тебе є свої причини. І я б хотів, щоб ти нахуй покинув країну, поки війна не закінчиться. Якби це залежало від мене, я б посадив тебе в клітку у себе в підвалі і тримав там, де я міг би тебе бачити. У безпеці. Але я не можу цього зробити. І не буду. Тож і ти не можеш вчинити так зі мною.

Джеймс кліпає, здивований несамовитістю виступу Реґулуса. Його тіло знову реагує на власницьку поведінку Реґулуса в дико недоречний спосіб. Джеймс починає думати, що з ним щось дуже не так. Але розмова надто важлива, тож він змушує себе запитати:

— Це означає, що ти збираєшся битися? Зі Смертежерами?

— Можливо. — відповідає Реґулус. 

Джеймс тримається за це. Можливо — це ще не буду. Є шанс. Реґулус все ще має вибір. І Джеймс думає, що, можливо, він може допомогти йому зробити правильний. До того ж, Реґулусу залишився ще один рік навчання, і хто знає? Можливо, війна закінчиться, коли він закінчить школу. Надія хистка, але все ж таки надія. І Джеймс бере її і ховає у своєму серце, щоб зберегти. 

— Чому? 

— У мене свої причини, — каже Реґулус. — Я не скажу їх тобі. Але знай, що це не фанатизм. Принаймні, в цьому я можу тебе запевнити.

— Але, можливо, тобі не обов’язково битися, так?

— Не намагайся врятувати мене, Джеймсе. — застерігає його Реґулус. 

— Я не… 

— Ти думав про це, — каже Реґулус. — А я ж говорю, що не хочу, щоб ти це робив. Мені не потрібно, щоб ти мене рятував. — пауза, а потім Реґулус дивиться на нього, сумно посміхаючись. — Але ти все одно спробуєш, так? Бо ти надто хороший. 

— А ти ні, тож будеш робити жахливі речі? — Джеймс нічого не може з собою вдіяти. Він не повинен був це чути, але він чує. Чує. Бо хіба це не повинно означати, що Реґулус має бути на його боці? Як він захистить Джеймса, якщо буде ворогом? 

Реґулус нахиляється вперед і знову притискає поцілунок до плеча Джеймса. Ніжний. Лагідний.

— Буду. І ти зненавидиш мене за це. 

Джеймс хитає головою. 

— Не кажи нісенітницю, — він кладе руки на плечі Реґулуса і притискає його ближче до себе. Реґулус дозволяє. — Я ніколи не зможу тебе зненавидіти.

— Ніколи не кажи ніколи, Джеймсе. — каже Реґулус. — Це війна, і вона потягне нас у різні боки, хочемо ми того чи ні. 

Джеймс почувається надзвичайно впертим. Типу. Просто ні. Все дуже просто. Він не зненавидить Реґулуса. Ніколи. Не зважаючи ні на що. Тому що він не фанатик крові, і цього достатньо. Він може бути поганою людиною. Бути трохи жорстоким. У нього було паскудне життя, ясно? Реґулус — породження площі Ґримо, а це… ну.

— Ти все ще живеш на площі Ґримо? — запитує його Джеймс. — Все ще з нею? 

Реґулус дивиться на нього крізь свої кучері та вії.

— Так. 

— А ти… вона… вона робить тобі боляче? — Джеймс ковтає, готується до відповіді. Він не знає, що зробить, якщо той скаже «так». Думка про те, що хтось може завдавати шкоди Реґулусу… розбиває Джеймсові серце.

Він згадує Сіріуса. День, коли він з’явився на його порозі. Темряву, що мало не поглинула його. Вона з’їла в ньому світло, вкриваючи тінями кожен сантиметр його душі. Вона віддавала ненавистю. Потребою помсти. Він не хотів нічого більше, окрім як з’явитися на площі Ґримо і знищити її. Спалити її дотла.

А хіба це не те, що казав Реґулус? Чи означає це, що він теж може бути злодієм? Джеймс не знає. Він не хоче знати, бо боїться темряви. У ньому і є різниця між ними, так? Реґулус приймає її, а Джеймс її боїться.

— Реґ? Вона робить тобі боляче? — перепитує Джеймс, і тон його голосу стає низьким і суворим. 

Реґулус посміхається, наче насолоджується люттю, що виходить з кожної пори Джеймса.

— Мені це подобається, — каже Реґулус, тягнучись угору, щоб вкусити Джеймса за мочку вуха. — Злий Джеймс. 

Джеймс хитає головою. 

— Скажи мені. Вона робить тобі боляче? 

Реґулус поступається, сідає назад.

— Хіба ти не чув? Я ідеальний син. Навіщо їй кривдити ідеального сина?

— Не жартуй про це, будь ласка. — благає Джеймс. 

— Вона не робить мені боляче, — знизує плечима Реґулус. — Вона жорстока, бо це все, чим вона вміє бути. Але вона не робить мені боляче. Я її єдиний спадкоємець. Єдиний, хто все робить правильно. Вона мене не чіпає.

Напруга покидає його, витікаючи з кожним видихом і залишаючи його трохи втомленим.

— Повертайся сюди, — каже він, піднявши руку. Реґулус знову тулиться до його грудей. — Ідеальний син? 

— Ага. 

Джеймс сміється, а Реґулус трохи підстрибує на його грудях. 

— О, вона й гадки не має, так? 

— Сіріус завжди робив щось не так, — каже Реґулус, притискаючись ближче, міцніше до грудей Джеймса. — Він був гучним у своєму бунті. Робив з цього велике шоу. Скрізь червоне і золоте, жахлива музика, плакати з напівоголеними жінками на стінах. Я не такий ідіот, як він. Я граю за її правилами, а потім рухаю свої фігури, коли ніхто не бачить. 

Джеймс посміхається на тлі маківки Реґулуса. 

— Чому ти залишаєшся, якщо ти не такий, як вони? Чому просто не підеш?

Реґулус посувається і сідає. Тепер він між ногами Джеймса, повернувшись тулубом так, щоб він міг дивитися на нього. 

— Я не хочу йти, — каже він, і в цій заяві є серйозний підтекст, ніби він не хоче, щоб Джеймс підштовхував його до цього. — Я багатий і маю вплив. Моя сім’я шановна та чистокровна, тому нам нічого не загрожує. Я маю доступ до знань, які мені потрібні. У мене немає причин йти. Я спадкоємець дому Блек, Джеймсе. І мені це подобається. Це моє, і це щось значить. 

— Ми ніколи не зможемо бути ось так на людях, якщо ти залишишся назавжди, — каже Джеймс. — Тільки в тіні. Ніколи на сонці. 

Це засмучує Джеймса, тому що частина його хоче мати той котедж з каміном, диваном і пишним килимом. Реґулус читає книгу між його ногами, а Джеймс насолоджується тишею. Але якщо Реґулус хоче бути Лордом дому Блек… що ж. Що це означає для Джеймса? Джеймсу ще зарано про це думати, адже вони тільки-но почали зустрічатися. Але він так у цьому впевнений. Так впевнений у своїх почуттях до Реґулуса. 

— Ти мене не слухав, чи не так? — запитує Реґулус, нахиляючись ближче, поки його губи не притискаються до губ Джеймса. — Ніколи не кажи ніколи, Джеймсе. 

 

***

 

У ніч, коли вони вперше зустрілися за дзеркалом, Реґулус не спить. Зовсім. Він не приймає зілля, бо має не більше однієї дози і не хоче її марнувати. Він розуміє, що не зможе заснути, прийнявши лише одну дозу. Цього недостатньо. Не достатньо, якщо в його голові зі швидкістю сто миль на годину проносяться всі ті слова, які він чув від Джеймса. 

Він перевертається в ліжку, згадуючи.

Я ніколи не зможу тебе зненавидіти. 

Реґулус намагався. Пробував. Звинувачення Люпина стало для нього відкриттям, яке він не міг з чистою совістю, бо, мабуть, тепер вона у нього є, коли мова йде про Джеймса, не зробити. Тож, він сказав Джеймсу все, що міг, намагався змусити його зрозуміти, що вони приречені. Що Реґулус — Блек, незважаючи ні на що, а може, і завдяки цьому. 

Він підніметься, заявить про свій титул і скористається своєю владою в ім’я помсти, і він буде насолоджуватися цим. Він сказав Джеймсу, що війна розлучить їх. Що Реґулус є тим, ким він є, і йому не соромно, бо єдине, що йому залишається, — це прийняти свій безлад. 

Реґулус має проблеми. Це факт, і він вважає, що це нормально. Тому що той факт, що він все ще функціонує, рухається вперед, переслідує мету, попри все лайно, яким його закидало життя, вражає. Реґулус воліє вірити в це. 

Отже. Проблеми. Він розбитий. Закрижанілий. У нього емоційний закреп, якщо вірити Доркас. Доркас зазвичай має рацію, тож Реґулус вірить. Він нікому не довіряє, можливо, тому, що його старший брат залишив його в будинку, який вони ніколи не називали домом, з жінкою, чиє уявлення про батьківство містить у собі тортури, голод та ізоляцію. Він багато часу злий, майже завжди. Його лють холодна, тому вона тримає його зосередженим і цілеспрямованим, але вона є. 

Реґулус — це темрява, а Джеймс — світло. І Реґулус з усіх сил намагався донести Джеймсу, що він йому не підходить. Реґулус так чи інакше зламає Джеймса. Він або заплямує його своєю темрявою, або завдасть йому болю з плином часу. 

Можливо, і те, і інше. Джеймс вже потроху переходить на темний бік, адже Реґулус бачив той блиск жорстокості в очах Джеймса, коли той розсердився. І Реґулус не дивується, що йому стає гаряче, як у пеклі, адже подібне викликає подібне, а Реґулус — ніщо інше, як тінь і лють. Холод, кістки і біль.

Але це не Джеймс. Джеймс — це тепло, довіра і радість. Він — уособлення цілісності, і як би Реґулус не жадав розлюченого Джеймса, це не той, ким він є насправді. І якщо Реґулус продовжить це робити… 

Він намагався сказати Джеймсу. Що він врешті-решт зробить йому боляче. Це неминуче. Це наближається. П’ять місяців, і все згорить у вогні. 

Але Джеймс. Довбаний Джеймс. Він проривається, проштовхується. Йому байдуже. Він знайшов одну хорошу річ в Реґулусі, — те, що він не фанатик крові, — і побіг за цим, ігноруючи все інше. І так, можливо. Реґулус міг би постаратися краще. Але він не ідіот. І егоїстична частина його, яка хоче, хоче і хоче до частинок Джеймса Поттера, щоразу перемагає. Реґулус хоче втримати Джеймса, навіть якщо це його руйнує. Навіть якщо це його зламає. Реґулус володіти Джеймсом так довго, як тільки зможе, і якщо Джеймс наполягатиме на ігноруванні попереджень Реґулуса… що ж, що ж. 

Реґулус продовжуватиме брати до тих пір, поки Джеймс буде давати, або до Великодня. Залежно від того, що настане раніше.

Notes:

Від авторки:

Дуже Джеґулусова глава, і я за це не вибачаюсь!

Реґулус трохи фліртує задля того, щоб отримати від Мірти те, чого він хоче? МІЙ МАЛЕНЬКИЙ КОРОЛЬ ПОЧУВ, ЯК ДОРКАС НАЗВАЛА ЙОГО ГАРНЕНЬКИМ І СКАЗАВ “ЩЕ ОДНА ЗБРОЯ В МОЄМУ АРСЕНАЛІ”

І Джеймс? О, моя крихітко. Реґулус вже так добре його знає: Джеймс знайшов одну хорошу річ в Реґулусі і побіг за цим. ТАК, ТАК ВІН І ЗРОБИВ. На повній швидкості. Реґулус розмахує червоними прапорцями, а Джеймс просто… ‘Ці прапорці не зупинять мене, бо я дальтонік” ПОМОЖІТЬ ВІН ТАКИЙ ДОРОГОЦІННИЙ

Сподіваюся, вам сподобалося!! :D

Chapter 21: Хлопці

Notes:

Від авторки:
Вітаю!!
Цей розділ не такий веселий, як минулий (!)
В ньому анґст Вульфстарів та братів Блек <3

Попередження до розділу:
Згадки проблем Реґулуса зі сном та залежності від зілля
Внутрішня ґомофобія
Обговорення фанатизму (пов’язане з чистотою крові)
Посилання на вбивство/напади на студентів у минулому (пов’язані з Таємною Кімнатою)
Посилання на жорстоке поводження з дітьми у минулому
Згадки крові та зламаних кісток

Гадаю, це все. В Інтерлюдії Ремуса буде трохи… ем… жорстоких думок, але це просто думки. Він не буде діяти відповідно до них.
Сподіваюся, вам сподобається!! <3

Перша частина листопада промайнула непомітно. З краденими ночами за дзеркалом, поцілунками, руками та уривчастим диханням. Не так часто, як хотілося б, але так часто, як вони могли це робити. Цього недостатньо, ніколи недостатньо. Але це відбувається, і Реґулус вважає, що це краще, ніж нічого. Він нескінченно скаржиться на це Джеймсу, суто з принципу, але йому це подобається. Таємно. Жалюгідно. Ганебно. Але йому подобається.

На їхнє спільне обурення, вони обидва зайняті більше, ніж хотілося б, тож зустрічаються не так часто. Крім того, тепер їм важче зустрічатися біля дзеркала, бо воно знаходиться поруч з лазаретом, а коридор має властивість переповнюватися людьми. Реґулус відчайдушно хоче знайти для них нове місце, адже совиний дах став смертельною пасткою з мокрого снігу, дощу та пронизливого вітру. 

Загалом, за перші два тижні листопада вони бачилися лише п’ять разів. Реґулуса це не влаштовує, але нічого не вдієш. 

Ці п’ять ночей — відкриття. Реґулус намагається переконати себе бути обережнішим, більше стримуватися. Він хоче цього, але у цього є термін придатності, і він не може про це забути. 

Він не може.

Не може.

І все ж, він це робить. 

Щось відбувається з ним у присутності Джеймса. Ніби стіни, які він збудував, щоб захиститися від світу, не можуть встояти перед карими очима хлопця, який не соромиться оголити перед Реґулусом свою душу. 

Це не рівномірно — Джеймс, безумовно, розповідає набагато більше, ніж Реґулус. Але він, здається, не заперечує і бере кожну крихту інформації, яку дає Реґулус, і закарбовує її в пам’яті, ніби вона дорогоцінна. Реґулус, всупереч своїм застереженням, безпомічний перед невблаганним сяйвом Джеймса. 

Реґулус розповідає Джеймсу більше про маґлів, а Джеймс вражає Реґулуса, приносячи йому невеликий список речей, про які він хотів би дізнатися більше. Джеймс провів дослідження. Задля Реґулуса. Щоб у них було більше спільного. Реґулусу доводиться викурити дві сигарети, щоб прийти до тями від усієї цієї дивовижі. 

Джеймс запитує про улюблену пісню Реґулуса майже щоразу, як вони зустрічаються, і той сором’язливо відмовчується. Він не готовий розповісти Джеймсу, що вона означає. Про що ця пісня. Чому він обмовився, коли Джеймс запитав про неї на даху. Цього занадто багато, занадто рано. Слабкість, в якій Реґулус не повинен був зізнаватися. І це стає своєрідною грою, де Джеймс намагається підловити Реґулуса, щоб той повторив назву, а Реґулус просто цього не робить. 

Вони дійшли до згоди, що це лише початок, але вони більше ні з ким не зустрічаються. Джеймса трохи шокує те, що Реґулус взагалі заговорив про це, адже він думав, що вони вже все вирішили, коли Реґулус розповів йому про жахливі речі, які він зробить для нього. Потай Реґулус просто в захваті від цього. Джеймс належить йому, і тільки йому. На якийсь час , каже голос у його голові. Реґулус жорстоко його придушує. 

Якби хтось сказав його одинадцятирічному «я», що одного дня це станеться з ним, він би розчинився в калюжу і ніколи не відновився. 

Попри всі їхні розмови, вони не зачіпають важких тем. Глибоких, серйозних речей, які могли б змусити когось тікати. Навіть на день народження Сіріуса, коли Джеймс з’явився дуже пізно і добряче напідпитку, наполягаючи, що все ще хоче поцілувати Реґулуса на ніч. Реґулус не розповідає йому, що, попри погоду, сам виліз на дах і годинами розмовляв з зіркою, в честь якої названий його брат, а Джеймс не розповідає, що Сіріус пішов у ліжко настільки п’яний, що запитав Джеймса, чому Реґулус його не любить, перш ніж відключився. 

Вони просто не розмовляють на такі теми. Поки що. Це свідомо, принаймні з боку Реґулуса, тому що він відчуває, що їм потрібно дати собі відпочити від цього. Який сенс займатися цією божевільною річчю, цією прекрасною річчю, якою він займається з Джеймсом, хоча не повинен, якщо він буде весь час нещасливим? Ні. Час обмежений, і тому вони повинні використовувати його максимально ефективно. 

Реґулус захоплений. Вони продовжують повільно вивчати тіла одне одного. Поцілунки й руки, і все ще більше одягу, ніж Реґулус хотів би між ними, але вони не пробують нічого іншого. Поки що. Реґулус відчуває, що Джеймс хоче досконало опанувати кожен крок, перш ніж вони перейдуть до наступного, і Реґулуса це влаштовує. 

Листопад — це завжди місяць довгих ночей і коротких днів. Тренування з квідичу перетворюються на пекло, бо надворі холодно і мокро, і це виснажує їх обох. Сіріус продовжує витріщатися на Реґулуса з кожної нагоди, але він ніколи не вступає в конфлікт, і, здається, з Джеймсом у нього все гаразд. За словами Доркас, яка ділить свій час між друзями та Марлін, Сіріус зараз зустрічається з тією дівчиною, Аделіною. Однак її не запрошують приєднатися до групи так само як Доркас, тому іноді Сіріус зникає на кілька годин, імовірно, щоб зайнятися з нею сексом, а потім повертається, щоб дуріти з Джеймсом, як ні в чому не бувало. 

Доркас, щоправда, збентежена цим, бо каже, що Сіріус ніколи не згадує про свою дівчину. Взагалі ніколи. Якби не випадкова інтрижка, — і той факт, що всі бачили, як вони цілувалися на Гелловінській вечірці, — Доркас не знала б, що вона взагалі існує. Принаймні, так вона каже Реґулусу за обідом цього похмурого осіннього дня. 

Відтоді він її не бачив, бо одразу після уроків у нього багато роботи. Реґулус, на нічиє здивування, до біса зайнятий. Виявляється, планування грандіозного плану помсти забирає багато часу. 

Реґулус зустрінеться з Джеймсом завтра ввечері, і він з нетерпінням чекає на цю зустріч. Вони не змогли зустрітися сьогодні, бо у Джеймса тренування з квідичу допізна, а потім йому треба написати щонайменше три доповіді, які він має здати завтра. Брови Реґулуса злетіли догори, коли він прочитав про це в записці, яку йому надіслав Джеймс, але він вирішив не перейматися його домашнім завданням. З цим він може впоратися сам. Він уже великий хлопчик.

Користуючись вільним вечором, Реґулус перевірив свої зілля, — у нього закінчилося зілля сновидінь, і він варить ще, а також мусив піти розмішати Фелікс Феліціс, — потім узяв кілька книжок в бібліотеці, щоб ще раз перевірити деякі речі, над якими він практикувався, і зараз він прямує до жіночого туалету на другому поверсі. Настрій у нього не дуже, але він не може написати Джеймсу: «Через п’ять місяців ти пошкодуєш, що обрав домашнє завдання», тож йому доводиться змиритися і чекати. 

— Ти запізнився. — скаржиться Мірта. 

Реґулус дивиться на неї, потім сідає на підлогу. Вона зітхає, сідає поруч.

— Я зайнятий, Мірто.

— Але я поговорила з Кривавим Бароном для тебе. — каже вона. Трохи плаксиво, але Реґулусу байдуже. 

Він обертається, щоб подивитися на неї, піднявши брови.

— Ти поговорила? 

У Реґулуса склалися дещо непрості, але не зовсім неприємні стосунки з Плаксивою Міртою. Вони дуже схожі на угоду — вона приносить йому плітки від інших привидів, здебільшого некорисні, а потім вислуховує Реґулуса, поки той перебирає невеликі шматочки інформації, яку він має. Своєю чергою Реґулус не зривається на неї за те, що вона занадто довго на нього витріщається, і дозволяє їй цілувати себе в щоку щоразу, коли вони прощаються.

Мірта не знає Реґулуса, тому не має про нього жодних упереджених думок. Вона вважає його вродливим, — вона йому це казала, — і що він трохи холоднуватий у поведінці, але він ніколи не ображав її, тож він їй подобається. Реґулусу байдуже, що вона про нього думає, але корисно мати привида на своєму боці, тож він просто… терпить. Треба віддати їй належне, Мірта не так часто плаче, коли їй є про що поговорити, і Реґулус продовжує змушувати її пригадувати шкільне життя будь-якого Слизеринця, чиє ім’я пам’ятають інші привиди, в надії, що це проллє світло на таємницю особистості Волдеморта. 

— Так, — з гордістю каже вона. Тепер, коли вона отримала увагу Реґулуса, вона стала набагато приємнішою. — Це було нелегко. Я намагалася змусити його визнати мене цілий тиждень! Клянуся, він такий грубий. — вона розводить руками. — Але я не здалася, бо знаю, що для тебе це важливо. 

— Дякую, — каже Реґулус, і він має це на увазі. Кривавий Барон — злий привид. Навіть Реґулус не любить бути поруч з ним. — Він розповів щось цікаве?

— Ну, він сказав, що не буде Слизеринця, гідного слави, доки не з’явиться справжній спадкоємець. — пояснює Мірта. 

Це змушує щось клацнути в мозку Реґулуса. Щось, що він не помітив, бо, чесно кажучи, у нього було надто багато турбот. 

— Зачекай. Одне питання, — каже він, піднімаючи руку, щоб зупинити Мірту. — Коли ти померла… ти казала, що Геґріда вигнали за це разом з його створінням, так? 

Реґулус не знайшов способу витягти з нього інформацію, але він все ще над цим працює. Трохи пізніше цього місяця відбудеться матч з квідичу, Рейвенклов проти Гафелпафу, і Реґулус вважає, що це ідеальний час, щоб вийти на ключника. 

— Так. Його спіймали з домашнім монстром. Вони були до цього причетні, — підтверджує Мірта. 

— Але я читав, що того року відкрили Таємну Кімнату, — бурмоче Реґулус. — Це не має сенсу.

— Що не має? 

— Геґрід не спадкоємець Слизерину. Цього не може бути. Він навіть не був у Слизерині, так? — запитує Реґулус. 

— Ні. Він був Ґрифіндорцем.

Реґулус відкидається спиною на стіну. Щось у цьому всьому не сходиться. Він зітхає, а тоді каже: 

— Мірто, ти ж з Рейвенклов, так? — вона киває. — Гаразд. Розгадаймо цю загадку. 

Мірта чепуриться. Реґулус вдає, що не помічає, бо всередині нього сочиться струмочок жалю, а він цього не допустить. Останнє, що йому потрібно, це співчувати привиду. Йому і так нелегко. Сумне життя Мірти у маленькій туалетній кабінці його не хвилює. 

— Ти чула, як у цій вбиральні хлопчик розмовляв незнайомою тобі мовою і помер після того, як зіткнувся віч-на-віч з якимось монстром з жовтими очима, так?

— Правильно. 

— Нападають на все більше маґлівських дітей. Вони не вмирають, але їм завдають болю. Вони кам’яніють, — каже Реґулус, перебираючи всі факти, щоб переконатися, що він нічого не пропустив. — Геґріда застають з монстром і виганяють. Напади негайно припиняються, що додає ваги теорії про те, що Геґрід дійсно був причетним. Людина, яка застає Геґріда — це якийсь Том Редл. 

— Все це правильно, — каже Мірта. — А в чому проблема? 

— Яка істота була у Геґріда? — запитує Реґулус. 

— Я не впевнена, — відповідає Мірта. — На той час я вже була мертва і просто хотіла переслідувати Олів за те, як жахливо вона зі мною поводилася. Я не звертала уваги.

Реґулус киває. Йому потрібно з’ясувати, що це була за істота. Просто заповнити цю прогалину. 

— Ось чого я не розумію, — пояснює Реґулус Мірті. — Всі Слизеринці чули історію про Таємну Кімнату. Це ж просто перекази. Ми всі її знаємо. Тепер, згідно з легендою, тільки справжній спадкоємець Салазара Слизерина може відкрити цю кімнату. Салазар Слизерин був першим прихильником чистоти крові. Таємна Кімната мала допомогти очистити школу. Напади того року, коли ти загинула, були спрямовані лише на маґлородців. І, як я вже казав, я бачив запис, що Таємна Кімната була відкрита того року. Це може бути правдою, а може й ні, але я зараз припускаю, що це правда… 

— Геґрід не міг її відчинити, — каже Мірта, підвівши очі догори, бо замислилася. — Він же Ґрифіндорець. Не може бути, щоб спадкоємець Слизерина був Ґрифіндорцем.

— Саме так, — підтверджує Реґулус. — Щось тут не сходиться. У Геґріда був монстр, і напади припинилися після того, як його виключили. Але тоді чому маґлородці? Звідки згадки про Таємну Кімнату? 

Мірта киває на все це. Вона смикає одну зі своїх косичок і хмуриться. 

— Ну… А що, якщо їх було двоє?

— Що ти маєш на увазі?

— Що, як Геґрід працював з кимось, але попався тільки він? Наприклад, якщо спадкоємець Слизерина в той час був у школі… може, саме від нього Геґрід узяв свого монстра? 

Це не найгірша теорія. Реґулус вважає, що її варто дослідити. У нього таке відчуття, ніби він тримає в руках всі шматочки пазла, і йому бракує лише одного, маленького, який об’єднає їх усіх разом. Він повинен якось поговорити з Геґрідом. Це єдиний вихід.

— Дякую, Мірто. — каже Реґулус, підводячись на ноги. 

— Зачекай! Барон сказав ще дещо, — каже йому Мірта, підпливаючи до Реґулуса. — Він сказав, що останнім цікавим Слизеринцем був Том Редл. Я сказала, що ми це знаємо, бо він отримав нагороду від школи за те, що спіймав Геґріда, але Барон сказав не тільки це. Він був парселмовцем. Потім Барон пів години просторікував про те, що з кожним днем парселмовці зустрічаються все рідше і рідше. 

Все тіло Реґулуса закам’яніло. 

— Том Редл був парселмовцем? 

— Так. 

У голові Реґулуса промайнув спогад. Сніданок. Газета. Темна Мітка, що висить над залізничною аварією в Ліверпулі.

— Чому змії? — запитує Барті. 

Еван знизує плечима.

— Без поняття.

Чорт забирай. Він все переплутав. 

Реґулусу несамовито хочеться кинутися вперед і поцілувати Мірту у щоку. На щастя, він стримує себе. Він Реґулус Блек. Він не ходить і не цілує людей. Джеймс — єдиний виняток. Барті навіть не рахується, бо це була допомога другові в біді. 

Крім того, навіть якби йому було шкода Мірту, — а йому не шкода, Реґулус жаліє лише себе, — він не може доторкнутися до неї, бо вона привид. Тому Реґулус залишається там, де він є, і натомість дивиться на неї розширеними очима. Чому вона не сказала йому про це раніше? Серйозно, ця дівчина зовсім не вміє розставляти пріоритети в інформації. 

Бо це… Це той шматочок пазла, якого йому не вистачало, хіба ні? І він охрініти який блискучий. 

Чесно кажучи, Реґулус не надто вражений. Він просто… він повинен підтвердити кілька речей, але його нутро вже підказує йому, що він правий.

— Мірто, це… це саме те, що мені потрібно. Це неймовірно.

Мірта променіє, робить невеликий оберт у повітрі. 

— Справді?

— Так, — каже їй Реґулус. — Мені треба йти, але я повернуся наступного тижня. 

Мірта кидається вперед і цілує його в щоку. Він киває їй, а потім практично вибігає з вбиральні. Вже пізніше, ніж він думав, тож він має бути обережним. Це не кінець світу, якщо його спіймають поза підземеллями, бо він староста, але Реґулус намагається триматися трохи далі від неприємностей просто тому, що це допомагає йому не світитися і зберігати привілеї, такі як доступ до забороненої секції або вільне панування в лабораторії для зіллєваріння. 

Він тихо йде коридором, його кроки майже не чутні на кам’яній підлозі замку. Ніч бурхлива, і дощ б’є у великі вікна чималими краплями так голосно, що Реґулус переживає, що може не почути, як хтось наближається. 

Думки проносяться в його мозку, як шалені сничі. Сьогодні він зробив величезний прорив. Він це відчуває. І це прискорює його кроки, коли він поспішає назад до своєї кімнати, де зберігаються нотатки про дослідження Тома Редла. 

Реґулус уже майже за рогом, коли чує безпомилковий звук дверей, що грюкають, а потім схлипування. Він в мить застигає. 

— Я більше так не можу! — вигукує дівчина. Хтось несамовито намагається її заспокоїти, але вона ігнорує його. — Ні. Не шикай на мене, Сіріусе! Чому ти взагалі зі мною? Ти ніколи не хочеш робити нічого, що не пов’язане з сексом. — ще одне голосне схлипування. 

Брови Реґулуса злітають до лінії росту волосся. Його брат — довбаний ідіот, і він отримає величезне задоволення від того, що виб’є з нього очки. Реґулус недбало виходить з-за рогу й бачить повну сцену. 

Аделіна плаче, — передбачувано, — і благає Сіріуса бути кращим хлопцем. Сіріус виглядає настільки незручно, наскільки Реґулус коли-небудь бачив його за межами площі Ґримо. Його руки метушаться навколо Аделіни, ніби він намагається з’ясувати, як змусити її припинити плакати, не торкаючись її. Це йому не вдається. 

Позаду них відчинені двері комірчини для мітел, що видає місце їхньої зустрічі. Надзвичайно вишукано. Його брат настільки погано розуміється на романтиці, що на його фоні залицяння Реґулуса до Джеймса виглядають непогано. Принаймні, він ніколи не цілувався з Джеймсом поруч з засобами для прибирання. Сморід дезинфікуючих засобів не здається Реґулусу сприятливим для того, чим вони люблять займатися. 

Сіріус і Аделіна настільки захоплені своєю маленькою сценою, що ніхто з них не помічає, що Реґулус стоїть поруч і спостерігає за ними.

— Я просто не розумію, — каже Аделіна крізь відверті ридання. Реґулус морщить ніс на такий прояв істерики. Це викликає у нього секундне ніяковіння. — Чому ти не хочеш ходити зі мною на побачення?

Скривившись, Сіріус проводить рукою по волоссю. Занадто довгому, до речі. Виглядає до біса безглуздо.

— Я просто… хіба так не добре? 

Він має нахабство жестом показати на комірчину з мітлами. Реґулус не може звинувачувати Аделіну у драматичному крику, який вона видає, що спонукає Сіріуса спробувати заткнути її знову. Сорочка Аделіни розстібнута. Реґулус чітко бачить мереживний бюстгальтер і гладеньку бліду шкіру. Сіріус у схожому стані розпатланості, сорочка розстебнута, краватка звисає, повністю розв’язана. 

— Ти навіть не приводиш мене до себе в гуртожиток, — ридає Аделіна, розмахуючи руками. — Ніби ти мене соромишся чи щось таке. Хочеш лише бавитися в темряві. Я заслуговую на краще. 

— Я знаю. Знаю, — каже Сіріус, щосили намагаючись звучати примирливо. 

Реґулус знає цей тон. Він використовував його на Реґулусі, коли вони постійно билися в дитинстві. Те, що Сіріус випробовує на ній методи заспокоєння старшого брата, не обіцяє Адаліні нічого доброго. Не те щоб вона про це знала.

— Я просто зайнятий, Аді. Тренування з квідичу і домашнє завдання. Підготовка до НОЧІ. 

Нижня губа Аделіни тремтить. Сіріус робить крихітний, дуже ледь помітний крок назад, але вона женеться за ним, простягаючи руку і хапаючи його за руки. 

— Чому ти не сприймаєш мене серйозно? Що я маю зробити? Я зроблю це, Сіріусе. Я хочу бути з тобою.

Обличчя Сіріуса блідне, а в очах — справжня паніка. Що не має сенсу. Чого боїться Сіріус? Якщо дівчина йому не подобається, він може просто кинути її так само як і підчепив. Без жодних церемоній. 

— Послухай, Аделіно, справа не в тобі. Це я. — каже Сіріус. 

Реґулус нічого не може вдіяти. Його брат такий довбаний козел. Він пирхає, закочує очі. Сіріус і Аделіна завмирають і повертаються до нього. Аделіна одразу ж червоніє від шиї до лінії волосся. Сіріус, як не дивно, виглядає… полегшено? 

— Ви вийшли після комендантської години, — бурчить Реґулус. — Двадцять балів з Гафелпафу і тридцять з Ґрифіндору. 

— Тридцять? — випалює Сіріус.

— Ти довів дівчину до сліз, — зауважує Реґулус. — Не дуже по-ґрифіндорськи, правда?

Аделіна драматично зітхає, потім відкидає волосся через плече.

— Це все твоя провина, Сіріусе. 

З цією мудрою фразою вона поспішає від них геть, мабуть, до того, як на неї натрапить інша староста і вона втратить ще більше балів для свого факультету. 

Тиша западає між ними, простягаючись, як тіні в променях післяобіднього сонця. Шлунок Реґулуса скручується, а потім падає вниз під вагою усвідомлення того, що відбувається. Реґулус вперше за майже два роки залишився наодинці зі своїм старшим братом, і спогади про той останній раз вриваються в його голову, наче вода, що ллється з прорваної дамби. 

Сіріус стікав кров’ю з усіх можливих місць, — так, зі слізних каналів очей включно, — і несамовито шепотів, щоб Реґулус хапав усе, без чого він не може обійтися, бо вони йдуть. 

Сіріус захлинувся власним диханням, коли Реґулус подивився на нього і сказав «ні».

Руки Сіріуса тремтіли від зусиль, яких він доклав, щоб підняти їх і покласти на плечі Реґулуса. Рішуче зціпивши зламану щелепу, Сіріус промовив: 

— Я тебе захищу. Не бійся. Реґґі. Ми втечемо з цього пекла. Разом. Ти і я. Я захищу тебе. 

І цей погляд розбитого серця і зради, коли Реґулус знову сказав «ні».

Сіріус не став зволікати. Він одразу пішов геть. Більше між ними не пролунало жодного слова. Реґулус стояв біля вікна і дивився, як його брат тягнеться через заднє подвір'я площі Ґримо. Зламана нога, зламана рука, потрощені ребра, зламана щелепа. Кілька кіл прокляття Круціатуса. Сіріус витримав їх усі, не зламавшись. Але Реґулус, подивившись йому в очі, сказав «ні», і його братові довелося виповзати на вулицю, бо його здорова нога віднялася. 

Але він був упертий. Сіріус пройшов повз захист і зник, перш ніж його впіймали. Відтоді Реґулус не залишався з ним наодинці. 

На долю секунди він замислюється, що було б, якби та ніч пішла інакше. Якби Вальбурга не прийшла до Реґулуса першою. Якби Сіріус не попросив його, тож йому не довелося б відмовити. Якби цього взагалі не сталося. Що тоді? Реґулус вдається в питання, яким би він був, якби їхня історія склалася менш кривавою, менш болісною. 

Чи билося б у нього серце? Тепло, радість і світло замість холоду, кісток і болю. Можливо. А може, й ні. Він не знає і ніколи не дізнається, бо минуле є таким, яким воно є, а вони зараз тут і…

Він не може цього зробити. Реґулус розвертається. Робить один крок, аж тут Сіріус тихо промовляє: 

— Джеймс мені розповів. 

Це пастка. Його заманюють на приманку. Він знає. Але Реґулус все одно хоче клюнути. Він хоче втерти братові обличчя, що саме він отримав Джеймса. Усього його. Реґулус знову повертається, дивиться на Сіріуса з посмішкою на вустах.

— Він сказав мені, — швидко каже Сіріус, ніби розуміючи, що вікно можливості відкрилося на обмежений час. — І мені це не сподобалося. Я… Але ти, здається, робиш його щасливим. Тож…

Реґулус злегка схиляє голову набік.

— Коли?

— Коли він мені сказав? — розгублено запитує Сіріус.

— Ні, — бурмоче Реґулус. — Коли я питав твоєї думки. 

Сіріус закочує очі.

— Так годі тобі, Реґґ… Реґулусе. Не будь козлом. Якщо ти збираєшся зустрічатися з моїм найкращим другом, найменше, що ти можеш зробити, це бути ввічливим зі мною. 

Зачекайте. Що? Це те, що вони роблять? Вони зустрічаються? Типу… Офіційно? Вони пара? Це те, що Джеймс сказав Сіріусу?

Реґулус моргає, щоб дати собі час відновити контроль над собою, бо він ось-ось почне рухати плечима, небезпечно схоже на те, як робить Джеймс, коли танцює під «Dancing Queen». Салазар йому допоможи. 

Стоп. Це означає, що Джеймс — його хлопець ? Тепер Реґулус розуміє, чому Доркас була збентежена з Марлін. Ці речі збивають з пантелику. Їх важко читати. Реґулус — геній. Він знає, що це пихато, але правда. Сперечайтеся зі стіною. Він майстер помсти, і це стане очевидним для кожної людини в Британії протягом наступних кількох років. І все ж. 

Все ж. 

Геній натхненник і все таке, він і гадки не мав, що зустрічається зі своїм хлопцем. 

Це фантастична новина, яку він повинен негайно відсвяткувати з Джеймсом. Зі своїм хлопцем. 

Салазар Слизерин на мотоциклі. Він готовий захихикати . Це нова вершина ніяковості. Реґулуса не впіймають на тому, що він хихикає з будь-якої причини. Але він хоче. Бо тепер у нього є хлопець. 

У його одинадцятирічного «я» сьогодні неймовірний день. Можливо, він міг би захихикати. Йому одинадцять, і він не зламаний, і його серце все ще працює. Крім того, йому щойно повідомили, що Джеймс Поттер — його хлопець.

— Скажи щось, Реґулусе. — каже Сіріус, тягнучи його назад у цей коридор. У цю темну листопадову ніч. Реґулус глибоко ображений на брата за те, що той перервав планування святкування, але нічого. Сіріус приніс йому цю новину. Зрештою, він не зовсім безкорисний. 

— Мені байдуже, що ти думаєш, Сіріусе, — холодно каже він. — Ти для мене мертвий. Для мене ти не існуєш.

Сіріус пирхає, удаючи, що його не турбує лють молодшого брата. Сіріус — єдина людина, яка навіть не здригається від гострого язика Реґулуса. Коли вони були маленькими, він робив з цього гру. Дивився, чи зможе він змусити Сіріуса відреагувати на образи. Сіріус лише віджартовувався, казав, що знає, що той любить його, незважаючи ні на що. 

Реґулус більше не любить свого брата. Він не любить нічого і нікого, навіть себе. Можливо, Сіріусу варто почати сприймати його отруту серйозно.

— Б’юся об заклад, Джеймсу подобається, коли ти так кажеш. — впевнено каже Сіріус. 

— Ми не говоримо про тебе, зарозумілий бовдуре, — огризається Реґулус. Який же він нахабний. Він просто нестерпний. 

— Тобі ж гірше. Я дуже цікавий у будь-якій іпостасі. У тому числі як тема для розмови. — відповідає Сіріус, на сто відсотків не іронізуючи.

— Лазарет там, — вказує Реґулус.

Сіріус хмурить брови.

— Що…

— Очевидно, ти вдарився головою. Ти поводишся ще більш ідіотськи, ніж зазвичай, що я вважав неможливим, але ось я стою і виправляюся. 

— Ти визнаєш свою помилку? — очі Сіріуса розширюються. 

— Мені просто нудно, ось і все, — каже Реґулус, розмашисто махаючи рукою. — Я знімаю з тебе ще десять балів, і буду знімати більше з кожною хвилиною, яку ти залишаєшся в цьому коридорі. 

— Ти не можеш цього робити.

— Залишся і подивимось, — гарчить Реґулус. 

Сіріус насміхається, відкриває рота. Закриває його. Реґулус розвертається і йде геть, радіючи, що зустріч закінчилася. На його превеликий жах, Сіріус женеться за ним. Він біжить за Реґулусом, поки не наздоганяє його, а потім розвертається до нього обличчям і йде задом наперед.

— Про що ви говорите? З Джеймсом, — запитує Сіріус.

— Не твоя клята справа. 

Сіріус посміхається. Самовдоволений виродок. Реґулус знає, що він знову попадеться на приманку, ще до того, як його брат скаже хоч слово. І він не помиляється.

— Хочеш сказати, що вже набрид Джеймсу? 

Реґулус перестає йти. Він це серйозно? Він мимохіть подумає про те, шоб проклясти свого брата, але Джеймс засмутиться на Реґулуса, якщо він це зробить, а Реґулус останнім часом його майже не бачить. Він не дозволить Сіріусу зруйнувати їхню зустріч завтра ввечері. 

Замість того, щоб проклясти брата, Реґулус сміється. Гірко і крихко. Це була така дурна помилка зі сторони Сіріуса. Такою безглуздою для Реґулуса, який завжди володів словами, як лезами.

— Останнім часом ми розмовляємо все менше й менше, але Джеймс жодного разу на це не скаржився, — і тепер він крутить ножем. — Бо важко вести розмову, коли твій язик зайнятий чимось іншим. 

Він робить так, щоб це звучало настільки непристойно, настільки хтиво, наскільки це можливо. Не зважаючи на те, що їхні губи ніколи не робили нічого, крім поцілунків. Тільки вище плечей. Реґулус надзвичайно зацікавлений у тому, щоб це змінити, але цього ще не сталося. Поки що. Не має значення, зробили вони це чи ні, бо Сіріус цього не знає. А Реґулус робить так, щоб це звучало переконливо. У нього це добре виходить, коли він цього хоче.

Сіріус виглядає так, ніби зараз знепритомніє. 

Реґулус насолоджується цим. Усміхається.

— Хіба ти не хочеш подробиць, брате? — він випльовує це слово, наче воно обпікає йому язик. Насправді трохи є. — Ти так хотів знати більше. Що, язика проковтнув? До речі, про язик. Язик Джеймса. О, Боже… 

— Припини! — зойкає Сіріус. 

Реґулус дивиться на нього, піднявши підборіддя.

— У чому проблема? Тільки не кажи, що ти думав, ніби Джеймс не… 

— Не кажи цього! — кричить Сіріус, стривожено. У жаху. — Він цього не робить! На всі сто відсотків впевнений, що не робить! — каже Сіріус, і це зовсім не те, чого очікував Реґулус. Зовсім не цього. 

Сіріус проводить руками по волоссю, дивиться на Реґулуса так, ніби не може повірити власним очам. 

— Джеймс… тобто… Ви цілуєтеся. Ну, в губи. Господи, Мерліне, допоможи мені. І все. Правильно? Реґулус? Просто цілуєтеся.

Реґулус підіймає брову.

— Ну, він любить цілувати мій… 

— Ні! — Сіріус виглядає так, ніби на межі серцевого нападу. — Ні. Ні. Нічого такого. Нічого такого. Джеймс цього не робить. Він не може. І ти не можеш. Це… 

Забавно, думає Реґулус, як швидко людина показує своє справжнє обличчя, коли справа доходить до крайності. Сіріус може скільки завгодно прикидатися крутим і відкритим, але ось воно. Доказ. Для Сіріуса думка про те, що Джеймс і Реґулус можуть робити щось більше, ніж цнотливо триматися за руки та цілуватися, є огидною. Реґулусу варто лише поглянути на нього, щоб побачити в його очах чисту огиду і паніку. 

— Твої друзі знають, що ти ґомофобний шматок лайна? — гарчить Реґулус.

 Сіріус відступає.

— Ні. Ні. Я не… це просто… але Джеймс? Просто… Ти… ви? Я не можу… 

Сіріус у розпачі, а Реґулус розчарований. Він не знав, що може бути таким, більше ні. Не після того, як Сіріус вирішив піти. Втекти від Реґулуса. І все ж. Він же мав би бути якимось розбишакою, чи не так? Він ходить у шкіряній куртці і браслетах, довге волосся зібране в дурнуватий пучок. Реґулус клянеться, що навіть бачив, як Сіріус іноді фарбується. А це що таке? Чому йому так огидно? 

Джеймс знає про це? Реґулус так не думає. Він йому скаже? Він мусить, так? Але це зашкодить Джеймсу, а Реґулус не хоче робити нічого, що зашкодить Джеймсу. Принаймні, поки що. Ці п’ять місяців мають бути хорошими. Безпечними. Щасливими. А тут Сіріус знову все зіпсував. 

Реґулус різко хитає головою, а потім прикипає до брата своїм найхолоднішим, найпохмурішим поглядом. 

— Знаєш, що, Сіріусе? Ти хоч і втік з дому, але ти точно прихопив із собою матір, коли пішов. Вона б страшенно тобою пишалася. 

Цього разу, коли він розвертається і йде, Реґулус не озирається. Не зупиняється.

Може, варто було б. І він би побачив Сіріуса на підлозі, який притискає коліна до грудей і розгойдується взад-вперед. Бурмоче якусь нісенітницю і тремтить. 

 

***

 

Інтерлюдія: ПОВ Ремуса

 

Джеймс сідає на ліжку так швидко, що воно аж хитається. Ремус, який сидить на краю, намагаючись спокійно почитати свою книгу, мусить простягнути руку і схопитися за ковдру, щоб не впасти. Його роман впав на підлогу, і він загубив сторінку, на який зупинився. 

— Золотороже, що за чортівня? 

Роздратований, він відштовхується від ліжка, щоб перевірити, що, в біса, змусило Джеймса так різко підскочити вгору. Його шлунок стрімко падає до самого ядра землі.

Сіріус Блек.

В коридорі.

Разом з Реґулусом Блеком.

Джеймс і Ремус дивляться один на одного і одночасно вимовляють: — Чорт. 

У шаленому пориві вони натягують на себе штани та джемпери через голову. Взуття і шкарпетки знаходяться і метушливо натягуються на ноги. Це безладно і охоплює низку прокльонів, коли вони натикаються один на одного у своєму поспіху. Дякувати Ґодрику, що Пітер разом з Олів займаються тим, про що Ремус ніколи не хоче чути. 

Накинувши на себе плащ-невидимку Джеймса, вони вибігають зі спільної кімнати і йдуть за картою до коридору. Позначка з ім’ям Реґулуса рухається, і за нею женеться Сіріус. Це погано, так? Це не може бути добре. Джеймс і Ремус прискорюються. 

Вони вже майже на місці, коли Ремус помічає, що наближається місис Норріс.

— Бляха. Джеймсе, дурна кішка, — каже Ремус. — Треба її позбутися.

Джеймс зупиняється, дивиться на мапу, потім оглядає місцевість і віддає пергамент Ремусові. З трепетом Ремус спостерігає, як позначка «Реґулус Блек» знову віддаляється. Мале лайно. Цього разу Сіріус не женеться за ним. Він взагалі не рухається. Хвилювання підступає до горла Ремуса, душить його. Він хоче знову почати бігти. Щоб дістатися до нього, побачити його, переконатися, що з ним усе гаразд. Якщо Реґулус скривдив Сіріуса, Ремус виколе йому очі. Йому байдуже, що Джеймс закоханий у хлопця. Якщо він щось зробив Сіріусу, Ремус відплатить йому вдесятеро. 

Поруч з ним з-під плаща вислизає Джеймс і навшпиньки прямує до ґаночка, що відокремлює коридор від зони сходів. Наразі сходів немає, тож Джеймс падає на карачки і з чарівною паличкою в руці підповзає до щілини. Ремус спостерігає, як він цілиться, і за мить через порожній простір пролітає прокльон, який збиває броню двома поверхами нижче. 

Вдалині лунає гучне нявкання, і Джеймс поспішає назад до Ремуса.

— Вона буде зайнята цим деякий час. 

Ремус киває, і вони знову йдуть. Ніякої поблажливості, не тоді, коли Сіріус може бути в біді. Джеймс помічає на карті, що Реґулус більше не з Сіріусом. Його очі розширюються, а пальці трохи тремтять. На щастя, він нічого не коментує. Ремус не думає, що зміг би тримати свою думку при собі, якби Джеймс зараз сказав щось про Реґулуса. 

Він терпить це, бо не має іншого вибору, але про що, в біса, думав Джеймс? Ремус не може змиритися з тим, що Джеймс вирішив замутити з молодшим братом Сіріуса, який прихильник чистоти крові. Це ж клятий сюрреалізм. Якби хтось сказав Ремусові, що Джеймс колись так погляне на Реґулуса, він би розсміявся в їхні дурні обличчя. Але зараз він не сміється, чи не так? 

Це несправедливо, думає Ремус. Жарт всесвіту, що братом-ґеєм виявився той, кого він недолюблює. Той, за ким йому не болить. Ремус не знає, як з цим примиритися. За що всесвіт його так ненавидить? Чим він це заслужив? 

Здавалось би, болісного перетворення на справжнього монстра щомісяця вже більш ніж достатньо, аби відплатити за всі гріхи минулого життя — якщо взагалі вірити в такі речі. Але ні. Йому ще й довелося розвинути нездорову прив’язаність до свого гетеросексуального найкращого друга, а потім дивитися, як його брат-фанатик розпалюється через хлопця. Це… несправедливо. 

Особливо, коли йому доводиться утримувати цю реальність у голові одночасно з тим, як він намагається прийняти той факт, що Сіріус і Абіґейл тепер разом. Лихо, бляха, йде гуртом, як то кажуть. Ці речі не могли трапитися з ним по черзі. Ні. Це купа лайна на купі ще більшого лайна, і, чесно кажучи, Ремус виснажений. 

Ремусу хочеться кричати. Він хоче кричати вже два тижні. Але він не може. Не має права.

Уся його лють випаровується, щойно вони завертають за ріг. Судячи з приглушеного «лайно» Джеймса, він теж це бачить. 

Сіріус — суцільна катастрофа. Жахлива. Красивий, розбитий, і водночас усе, чого Ремус коли-небудь хотів, але все одно катастрофа. І хіба Сіріус не може просто… Ремус би так добре про нього подбав. Дбатиме. Він би навчився. 

Він — чудовисько, напівкровка без копійки за душею, але якщо Сіріус попросить, він би гори звернув. Зробив би будь-що. І він був би ніжним. Він вміє бути ніжним. Він би зібрав розбитого Сіріуса докупи і тримав би його таким усе життя. 

Якби ж то.

Але Ремус — не те, чого хоче Сіріус. Він не той, хто йому потрібен. Чудовисько не має права торкатися когось такого дорогоцінного й крихкого.

Джеймс скидає з себе плащ і поспішає вперед, Ремус за ним по п’ятах. Сіріус сидить на підлозі, розгойдуючись вперед-назад. Його коліна притиснуті до грудей, і він обіймає себе так, ніби хоче зменшитися. Ремус ненавидить це. Сіріус не маленький. Він не повинен хотіти стати менше. 

Сіріус — це щось неймовірне, як сама природа. Він енергійний. Яскравий. Він зачаровує. Його присутність захоплює кімнату, коли він в неї заходить, тому що люди не можуть не тягнутися до нього. Сіріус — багатоликий, але маленький? Нізащо. 

Коліна Джеймса боляче вдаряються об підлогу, але він навіть не здригається.

— Гультяю? 

Ремус присідає поруч. Сіріус сидить обличчям вниз, тож вони його не бачать. Але тепер вони його чують, і він бурмоче: «Він має рацію. Вона тут. Тут. Він має рацію. Вона тут. Тут.» знову і знову. Він слабко б’є себе в груди кулаком, що змушує Ремуса запідозрити, де це «тут». Це, чесно кажучи, розбиває серце.

Реґулус Блек — ходячий мрець. Ремус його вб’є. 

Він не розповів друзям про випадок, коли той захищав Снівеліуса, бо це лише завдало б Сіріусові ще більшого болю, а Ремус проти всього, що може завдати Сіріусу болю. Крім того, коли він заспокоївся, то зрозумів, що Реґулус зробив йому послугу, навіть якщо він цього не розумів. Ремус був… не в собі. Він би дуже сильно скривдив Снівеліуса. Дуже сильно. Його б виключили. 

Тож, Ремус тримав язика за зубами і взяв з Пітера обіцянку, що той теж нічого не скаже. Але це? Пекло б мене забрало, ні! Реґулус Блек поплатиться за те, що скривдив Сіріуса. Ремус про це подбає. 

— Сіріусе, — знову каже Джеймс, заспокійливо проводячи рукою по його спині. — Поговори зі мною. Що сталося? 

Він не реагує. Ремус не впевнений, що Сіріус чує Джеймса. Серце розривається в грудях, обурення затуманює розум, але Ремус не піде за Реґулусом, доки не знатиме, що з Сіріусом усе гаразд, Тож він зосереджується. Зосереджується на тремтячих плечах Сіріуса, на м’язах його передпліч напружених від зусиль, яких він докладає, щоб утримати себе в руках і тримати своє тіло згорнутим у клубок. 

Сіріус розпадається на частини, і єдине, що може зібрати його до купи, — це те, чого у нього ніколи не було, доки він не зустрів їх. Це мав би бути Джеймс, але Ремус не може змусити себе відмовитися від шансу бути поруч із Сіріусом. 

Ремус дивиться на Джеймса.

— Допоможеш мені пересунути його? 

Джеймс чекає на подальші інструкції, киваючи. Ремуса переповнює почуття піднесення від того, що Джеймс довіряє йому цю справу. Тому що Джеймс і Сіріус — це те, що він не може назвати, та й не хоче намагатися. Це щось особливе, і якби Ремус спробував дати цьому ім'я, він був би вражений божеством, яке перебуває при виконанні своїх обов'язків. 

— Тепло і контакт. — пояснює Ремус. Джеймс одразу ж це розуміє і стає поруч, щоб допомогти Ремусу. 

Він підсовується ближче до стіни, поки не може спертися на неї спиною, тоді Ремус розсовує ноги і жестикулює між ними. Джеймс обережно штовхає Сіріуса в спину, і той дозволяє. Чи то тому, що відчуває, що його друзі намагаються допомогти, чи тому, що він вже з ними. Але він дозволяє, і це головне. 

Разом Ремус і Джеймс переміщують Сіріуса, доки він не опиняється в затишному куточку тіла Ремуса. Тоді Ремус обхоплює Сіріуса руками за тулуб і обережно намагається відкинути його назад. Сіріус опускається спиною на груди Ремуса. 

На його превеликий подив, Сіріус підкоряється. Він мляво опускає руки, а потім лягає на тіло Ремуса так, ніби саме цього він чекав увесь цей час. Джеймс чекає, дивлячись на друзів, аби отримати знак, що Сіріус до них повертається. Ремус відкидає волосся Сіріуса вбік і притискається щокою до його голови, бурмочучи:

— Я тримаю тебе, Сіріусе. Усе гаразд. 

Минає кілька хвилин, але заспокоєння, здається, нарешті пробивається до нього, і Сіріус кліпає. Дивиться вгору.

— Золотороже? — запитує Сіріус, дивлячись на Джеймса, який тримається якомога ближче до них. — Муні?

— Привіт. — каже Джеймс.

— Ми тут. — тихо каже Ремус. Його рот наближений до Сіріусового вуха. Сіріус ще більше розслабляється. Джеймс кладе руку на Сіріусове коліно, все ще зігнуте.

— З тобою все гаразд? 

Сіріус хитає головою.

— Я… — Ремусові руки стискаються від надломленого тону його голосу. Сіріус притискається до нього ближче. Пробує ще раз. — Зіткнувся з Реґулусом. 

Щелепа Джеймса смикається. Ремус хоче закотити очі на свого дурного друга. Очевидно, що б там не сталося, але постраждав Сіріус. Варто лише поглянути на нього. Він все ще тремтить, навіть у теплих обіймах Ремуса, і голос у нього неспокійний. Реґулус явно зробив щось дуже паскудне. 

— Що сталося? — спокійно запитує Джеймс. — Ти поранений? Він поранений?

— Ні, — він слабко хихикає. — Ми й не думали використати наші палички. Ми навіть їх не дістали.

Ремус відчуває, як з його плечей витікає напруга. Що б не сталося, Сіріус фізично не постраждав. Це не робить ситуацію краще, бо не весь біль є фізичним. Але принаймні їм не доведеться додавати до всього цього візит до лазарету. Джеймс, здається, поділяє його почуття. 

Він знімає окуляри і проводить рукою по обличчю. Одягає їх знову. Робить глибокий вдих. 

— Що він тобі сказав? 

Ось чому вони його люблять, думає Ремус. Ось чому Джеймс Поттер — це клей, який завжди тримає їх разом. У скрутну хвилину і скрутні часи. Бо Джеймс, хоч і до огиди закоханий у Реґулуса, але він, здається, знає, що це, вочевидь, його клята провина. Джеймс… він втілення доброго друга у плоті. Ремус відчуває себе буквально лайном через те, що заздрить йому в його закоханості. Очевидно, що Джеймс не має наміру дозволити цій пристрасті стати на заваді його дружбі. 

Він навіть розповів про це Сіріусу, і Ремус мусив визнати, що для цього потрібні були яйця розміром з планети. 

— Гадаю, це моя провина, — прошепотів Сіріус. — Це я винен. 

— Ні, — одразу ж заперечує Ремус. 

Сіріус трохи повертається, поки не може підняти голову, щоб подивитися на нього. Ремус радий, що зараз він хвилюється, бо це стримує бажання. Він не думає, що зміг би витримати такого Сіріуса, розпатланого і схожого на довбаний мокрий сон, так близько поряд з собою, якби не був так зосереджений на тому, щоб з ним усе було гаразд. Маленька розрада.

— Я вирішив з ним посваритися, — каже Сіріус. Ремус бачить, що він не жартує. — Він хотів піти. Не хотів цього. Я йому не дозволив. А потім… ну. 

— Він може бути злим, — тихо каже Джеймс. — Він зробив тобі боляче. Ти теж зробив йому боляче? 

Сіріус заплющує очі, а Ремус притискається до нього, відчуваючи маленьке схлипування, яке Сіріус намагається приховати. Він ковтає його, і Ремус відчуває, як воно відлунює у всьому його нутрі. Пальці Джеймса смикаються. Його очі продовжують бігати в темний кінець коридору. Ремус знає, що Джеймс не покине Сіріуса. Але він хоче цього.

— Золоторіг, — неохоче каже Ремус. — Іди. Іди перевір, як він. 

Джеймс одразу ж хитає головою, відкриває рота, щоб заперечити. Але Сіріус дивує їх обох, говорячи: 

— Так. Просто… Він сказав дещо про вас… про вас двох, — Сіріус кашляє, ніби слова обпікають йому горло. — І я… я повівся жахливо. Тож так. Джеймсе. Іди. 

В очах Джеймса така ніжність, що Ремусу хочеться померти. Він дивиться на Сіріуса так, ніби той не може зробити нічого поганого. Ніби він — найкраще, що коли-небудь траплялося в цьому світі, і Ремус розуміє, що саме такого обожнювання потребує Сіріус. Чистого. Світлого. Яскравого. Тепло в погляді Джеймса може обігріти весь замок під час сніжної бурі. 

Цього Сіріус потребує. Сіріус, який виріс у домі, сповненому темряви та болю, більше цього не бажає. Тут немає місця для того, що спалює до останку. Для того, що зносить усе на своєму шляху. Почуття Ремуса до Сіріуса неправильні з багатьох причин, які він навіть не може назвати, але головна з них полягає в тому, що Сіріус потребує того, що дає йому Джеймс. Не менше.

— Я люблю тебе, — каже Джеймс Сіріусу. — І що б ти не сказав, я прощаю тобі. Я знаю тебе і розумію. Чуєш? Я люблю тебе. 

Сіріус видає звук чистого полегшення, сумний і розбитий, а потім кидається вперед до Джеймса, і вони обіймаються. Ремус зітхає, відчуваючи полегшення, бо з Сіріусом усе буде гаразд. Залишилося трохи подолати наслідки, але Ремус може про нього подбати. 

Джеймс залишає плащ з ними, щоб вони могли непомітно повернутися до гуртожитку, і бере мапу, яка допоможе йому знайти Реґулуса, а також уникнути Філча і Норріс на зворотньому шляху. Як тільки Джеймс зникає з поля зору, Сіріус знову падає на груди Ремуса. 

— Муні, — каже Сіріус. Він не дивиться на нього, натомість дивлячись прямо перед собою, на протилежну стіну. — Мені треба тебе дещо запитати. 

Ремус стогне, ніби він роздратований, але це все для годиться. 

— Кажи. 

Сіріус плямкає губами, проводить рукою по обличчю. 

— Ти думаєш… Я… думаю, що я… 

На превеликий жах Ремуса, голос Сіріуса зривається, а потім він плаче.

Ремус не боїться Сіріусових сліз. Чи коли плаче хтось з його друзів. Таке трапляється. Вони круті хлопці з великою репутацією і знають, як тримати себе в руках, коли це важливо. Але в приватній обстановці в гуртожитку їм іноді потрібно дати волю емоціям. Джеймс плаче найбільше. Пітер плаче менше. Сіріус плаче тільки тоді, коли все дуже погано, але це вже ставалося. Він бачив це. А от Ремус — ні. Він не пам’ятає, коли востаннє плакав з якоїсь причини. 

Та й взагалі. Неважливо. Річ у тім, що він бачив, як плаче Сіріус, але у нього завжди була підтримка. Джеймс. Джеймс завжди був поруч, щоб допомогти Сіріусу, як професіонал. Як тільки Джеймс може. Окрім цього разу, Сіріус… зачекайте.

— Гей, — каже Ремус, змінюючи позу, щоб краще притиснути Сіріуса до грудей. — Усе гаразд. Гультяю. Усе гаразд. 

Сіріус плаче ще дужче. Він плаче не голосно. Тихо й задушевно, маленькі схлипи й гарячі сльози на джемпері Ремуса. Його плечі здригаються з кожним схлипом, але Сіріус не ридає і не вдається до драматизму. Не тоді, коли це справді важливо. Драматизм — для показухи. Щоб привернути увагу.

А це? Сіріус страждає по-справжньому. Ремус переводить подих. 

— Ти сказав Джеймсу піти, шоб він не бачив, як ти плачеш? 

Це абсурд, адже Сіріус плаче тільки з Джеймсом. Сама думка про те, що він навмисне стримував себе, абсурдна. Але… 

— Так, — прохрипів Сіріус. — Ремусе, я… Реґулус сказав… він… 

Він знову ховає обличчя в грудях Ремуса, і Ремус може тільки обійняти його. Він притискається обличчям до маківки Сіріуса і шепоче:

— Твій брат — мале лайно, Сіріусе. Ти розумніший, щоб вірити у все, що він каже. 

Сіріус різко підводить очі. Сльози течуть по його почервонілих щоках, залишаючись на віях. Трясця. Тільки Сіріус Блек може виглядати так гарно, коли в нього нервовий зрив. Відверто обурливо. Ремус навіть не може спокійно втішити його, без того, щоб не накинутися на нього зі своїми бажаннями. Але як він може, коли Сіріус виглядає ось так?

— Але я думаю, що він має рацію, — відчайдушно каже Сіріус. — Я… я ненависник. 

Ремус різко смикається. 

— Ні, — каже Сіріус. — Вислухай мене. Я… Реґулус натякнув, що вони з Джеймсом… ну, ти зрозумів. 

І це змушує Сіріуса почервоніти так сильно, що рум’янець переходить на його шию. І тут Ремус помічає, що сорочка на Сіріусі розстебнута. Чому вона розстебнута? 

Ремус озирається. Помічає комірчину з мітлами, двері якої відчинені. Сцена переставляється в його уяві. Реґулус застукав Сіріуса й Адісону, коли вони цілувалися. Реґулус вибиває з них очки. Адель тікає. Сіріус свариться з Реґулусом.

— Муні? 

Ремус люто кліпає очима. Він потрібен Сіріусу, чорт забирай. Йому не можна відволікатися.

— Послухай мене, — спокійно каже Ремус. — Те, що ти не хочеш чути про те, що твій молодший брат займається сексом, не означає, що ти ненависник. 

— Але якби це була дівчина, я б хотів знати, щоб дати йому пораду. — наполягає Сіріус. 

Ремусу фізично боляче це чути, але з цим нічого не поробиш. Сіріусу подобаються дівчата. У цьому немає нічиєї провини. Це не краще і не гірше. Просто так є, і Ремус мусить прийняти це і рухатися далі. Навряд чи це станеться, враховуючи, що він намагається рухатися далі вже багато років, але що ж.

— Я найгірший друг на світі. Я поводжуся як ґомофоб стосовно Джеймса, Ремусе. Що зі мною не так? 

Ще одне надривне схлипування підступає до горла Сіріуса, і Ремус відчуває, як у нього у грудях щемить. Сіріус не заслуговує на це. Не заслуговує. У нього є проблеми, і Ремус це знає, але він не обурюється щодо цього, бо Сіріус зазнавав насильства протягом шістнадцяти років, перш ніж вийшов на волю. У нього є шрами, які ніхто не бачить, і він бореться з емоціями та розумінням їх. Це все досить складно для нього. Якщо йому знадобиться трохи часу, щоб звикнути до думки, що його молодший брат і найкращий друг закохані один в одного… що ж, добре. Очевидно, було б краще, якби Сіріусу взагалі не потрібно було звикати. Але він намагається. І цього достатньо. Для Ремуса цього достатньо. 

— Сіріусе, — каже Ремус. — По-перше, ти цього не знаєш. Ти думаєш, що знаєш, але це не так. По-друге, можливо, якби це був випадковий хлопець, ти б не хвилювався. Але Джеймс і твій брат теж. 

— Це інцест, — каже Сіріус, затято киваючи головою. — Правда ж? Це такий пиздець. 

— Ти… помиляєшся, але й ні, — каже Ремус. — Це дуже дивна для тебе ситуація. Те, що ти погано на неї реагуєш, не робить тебе ненависником. 

Сіріус робить глибокий вдих і знову кладе голову Ремусові на груди. Вони лежать так деякий час, мовчки. Ремус відчуває, як Сіріус думає. Прокручує це в голові. Обмірковує всі деталі. Ремус хотів би сказати Сіріусу, що це смішно, але не може. Голова має всю владу, а голова Сіріуса може бути жорстокою. 

Без попередження Сіріус знову сідає і дивиться на Ремуса. 

— Реґулус сказав, що я пішов з дому, але взяв її з собою. Гадаю, в чомусь він правий. 

Ремус хитає головою, але Сіріус підіймає руку і притискає її до його губ. Ремус шоковано мовчить і підкоряється. 

— Послухай. перш ніж починати просторікувати,  — каже Сіріус. Серйозно. Яке зухвальство. — Я думаю, що частина мене проти того, щоб моя власна кров була… Ну, знаєш, Блек, не гетеросексуальний. Типу того. Я не маю нічого проти інших людей. Ти ж знаєш, що ні! Я тільки за. Але коли це… Реґґі. Або… ну. Я божеволію. Мені здається, що це… це неправильно. Я відчуваю, що це неправильно. Я не хочу так себе почувати. Не повинен. Це безглуздо. Але я думаю, що почуваю. Думаю, я почуваю це вже давно, але не знав про це. Думаю, це заважало мені. 

Вони на мить затримують погляд одне на одному, і нутро Ремуса починає витанцьовувати ча-ча-ча. У погляді Сіріуса є щось таке, від чого Ремусові стає гаряче по всьому тілу. Гарячіше, ніж зазвичай. Бо він завжди шаленіє, коли мова заходить про Сіріуса, навіть якщо добре це приховує. Але тут все інакше. Ремус не знає, чи це добре, чи погано, і що це означає. Просто так і є.

— Якщо це правда, — промовляє Сіріус. — Якщо вона в моїй голові і змушує мене… збиває з пантелику. Як мені цього позбутися, Муні? Як мені її здихатися? 

Сіріус опускає руку. Ремус дивиться на друга. Вдивляється в його обличчя. Він бачить страх, але також і рішучість. І в глибині душі Ремус знає, що це важливо. Сіріус працює над чимось у собі, і він просить Ремуса про допомогу. Це свідчить про рівень довіри до нього, на який Ремус не знає, чи заслуговує, але будь він проклятий, якщо не скористається нагодою.

Заради Сіріуса. Що завгодно заради Сіріуса. Бо Ремус любить його, незважаючи ні на що. Ремус любить його, і він ніколи не матиме його так, як хоче, але, мабуть, цього достатньо. 

— Що ж. Цілком ймовірно, що у тебе ще залишилися якісь внутрішні переконання. Ти виріс в дуже упередженому середовищі, — обережно каже Ремус. — Але ти можеш їх зламати. Я не експерт, але визнати їх, а потім… поставити під сумнів. Розумієш? Просто поговори з собою про них. Чому ця річ може бути поганою? У більшості випадків ти виявиш, що думаєш так, тому що тобі так сказали.

— Звучить так просто, — каже Сіріус. 

— Ні, — м’яко каже йому Ремус. — Це до біса важко, Гультяю. Але ти міцний, як цвях. Якщо хтось і може це зробити, то це ти.

Сіріус киває один раз. Потім ще раз, впевненіше. 

— Гаразд. Так. 

Він розвертається на повну, опиняючись віч-на-віч з Ремусом і практично впираючись у нього. Ремус застигає, мов статуя. Все його тіло кричить до нього, бо хіба він не мав такої ж фантазії раніше? Борода Мерліна у вогні. Сіріус його згубить. 

Нічого не підозрюючи, Сіріус лише дивиться на нього і променіє, перш ніж нахилитися, щоб міцно обійняти. Не усвідомлюючи, який ефект він справляє на свого друга. Наскільки вони близькі один до одного.

— Дякую, Муні.

Після цього Ремусові знадобиться довгий-довгий душ, але поки що він дозволяє Сіріусу робити те, що той хоче, і просто каже:

— Завжди будь ласка, Гультяю. 

Notes:

Від авторки:

Реґулус, який змушує Мірту робити за нього всю брудну роботу? Він король. Серйозно. Він сказав “Я зайнятий, мені потрібно передати це комусь іншому” і пішов до діла. Подивіться на мого маленького чемпіона, ВПЕРЕД! Він готується до виконання свого плану і його не зупинити!

Також, він буде діяти, спираючись на свої новоотримані знання про те, що Джеймс його “хлопець” у наступному розділі, і я хихотіла так сильно, коли писала цей розділ, що не можу дочекатися, коли його опублікую! <3 (п.п: я теж не можу дочекатися, але не можу сказати точну дату, коли воно вийде, вибачте :’))

РЕМУС ЛЮПИН ЯКИЙ ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ НАВІТЬ ДУМАТИ ПРО ІМ’Я ДІВЧИНИ, З ЯКОЮ БАЧИТЬСЯ СІРІУС? ПОМОЖІТЬ. Він такий злюка. Ми стенимо дріб'язкового короля. Вульфстари нарешті, повільно, кудись рухаються. Сіріус, моя крихітко, ти знайшов проблему. Тепер, будь ласка, розберися з нею <3

Chapter 22: Кімната на Вимогу

Notes:

Від авторки:

Вітаннячка!!
З анґстом ми продовжуємо, але в цьому розділі буде належний комфорт, тож все врівноважується :)
Ми також побачимо тут трохи РозКіллерів <3

Попередження до розділу нижче:
Сексуальний вміст (як завжди, не відкрито, але в цьому розділі є відносно довга сексуальна сцена)
Куріння
Згадки ґомофобії
Згадки жорстокого поводження з дітьми/тортур (магічних!)
Павуки — ПОПЕРЕДЖЕННЯ, якщо ви боїтеся павуків, то я рекомендую вам пропустити трохи в кінці? Я додам більше деталей в кінцевих примітках, щоб ви знали, про що це павуче попередження.

від перекладачки:
сподіваюся, ваша п'ятниця проходить чудово, приємного вам прочитання!
пишіть про помилки, якщо їх побачите.

Кухні були останнім місцем, де Джеймс очікував знайти Реґулуса, проте знайшов. Тут він виглядає напрочуд по-домашньому. Джеймс майже вривається, а потім застигає, дивлячись, як Реґулус потягує паруючий напій з кружки, мовчки дивлячись на полум’я в каміні. 

Домашні ельфи здіймають галас, коли прибуває Джеймс, тож Реґулус майже одразу дізнається про його присутність. Він повертається на стільці й повністю біліє, коли бачить Джеймса. Не та реакція, яку хотілося б викликати у людини, з якою він зустрічається, але нічого страшного.

Оточуючи Джеймса, домашні ельфи підстрибують від захвату і розмовляють всі одночасно. Це голосно, і Джеймсу це подобається. Вони хаотично прагнуть йому зарадити, і Джеймс знаходить це чарівним. Він любить домашніх ельфів. Це його споріднені створіння. Настирливі, галасливі, сповнені радості. 

— Пане Поттер!

— Ви голодні?

— У нас є смачні булочки! Клейкі, як ви любите!

Джеймс посміхається, присідає, щоб опинитися віч-на-віч з ними. Йому доводиться зачекати, поки вони заспокояться настільки, що він зможе заговорити.

— Дякую вам усім. Ви дуже доброзичливі. Але мені треба сказати Блеку дещо важливе, і я піду. Я скоро до вас завітаю. 

— Приведіть пана Люпина! У нас є уельська випічка! Ми також зробимо для нього солодкі булочки. 

Джеймс хихикає, але захоплено киває, а ельфи посміхаються до нього.

— Ми всі спустимося, добре? Усі четверо. Незабаром, я обіцяю. 

Лунають радісні вигуки, які змушують Джеймса з теплотою поглянути на ельфів. Вони такі добрі до них. По правді кажучи, Джеймс і його друзі голодували б не одне відпрацювання, якби не їхня щедрість. 

Реґулус підводиться зі стільця, відставляє кружку з гарячим напоєм. Домашній ельф, ім’я якого Джеймс не знає, смикає його за мантію, і Реґулус нахиляється вперед, щоб поговорити з ним. Джеймс не чує їх, але з їхньої взаємодії стає зрозуміло, що вони знайомі. Джеймс ледве вловлює слова, якими вони обмінюються. Вони звучать як інструкції.

Через кілька хвилин Реґулус підводиться і киває в бік виходу. 

— Я знаю місце, де ми можемо поговорити. 

Щойно вони виходять з кухні, Реґулус вихором зривається до нього і гнівно тицяє в Джеймса пальцем. 

— Як ти, бляха, завжди мене знаходиш? 

Він мав би це передбачити. Справді повинен був. Реґулус розумний, а Джеймс не хитрий. Це просто не в його характері. Але він не може розповісти йому про мапу, так? Це не тільки його таємниця. Це спільна таємниця. 

— У мене є свої способи, — каже Джеймс, з усіх сил намагаючись звучати загадково і сексуально. 

Це спрацьовує лише частково, бо очі Реґулуса все ще звужені, але він вже трохи почервонів.

— Ти казав, що знаєш, куди ми можемо піти? Чи ми повернемося до дзеркала? 

Реґулус дражливо насміхається, а потім дивиться Джеймсу прямо в очі.

— Я не збираюся псувати свої штани, стоячи на колінах в багнюці. 

Розумно, вважає Джеймс. Реґулус має дивовижне чуття стилю. Його одяг також дуже дорогий. Джеймс недбало киває, обдумуючи варіанти.

— Ну, тоді де на твою думку ми… 

Зачекайте. На колінах?

Джеймс спалахує. Буквально. Він пітніє. Звідусіль. Реґулус тільки що це сказав? Маючи на увазі… ні. Не може бути. Джеймсу треба витягти свій розум з ринви, бо не може цього… Чому Реґулус так на нього дивиться?

Меч Ґодрика Ґрифіндора на дні озера.

Реґулус мав на увазі те, що сказав.

Джеймсу погано. 

Посмішка на вустах Реґулуса робить все ще гірше. Або краще. Джеймс не може мислити. Його мозок зник у невідомому напрямку на найближче майбутнє. Але його тіло? О, Мерлінова борода, він у долі секунди від того, щоб відкинути будь-яку обережність і видертися на Реґулуса, як на дерево, прямо тут. 

На щастя для них обох, Реґулус не втратив розум, і здатен раціонально мислити. 

— Зачекай п’ять хвилин, потім зустрінемося на сьомому поверсі, — дає йому подальші вказівки Реґулус, які Джеймс ледве встигає осмислити, бо його кров наразі невпинно рухається на південь, і тільки на південь. 

Дорога на сьомий поверх — як у тумані. Джеймс йде на автопілоті, навіть не наказуючи своїм ногам йти. Вони роблять це за власним бажанням, і це добре, бо Джеймс хоче прибути якнайшвидше. Він тріпоче від нетерпіння. Він також, десь у глибині душі, не може повірити, що саме Реґулус вирішив, що настав час їм рухатися вперед, але Джеймс повністю з цим згоден. Чесно кажучи, Реґулус міг би зробити з Джеймсом що завгодно, і він був би йому за це вдячний. 

Джеймс знаходить Реґулуса біля досить нудних на вигляд дверей. Якби він не був так болісно збуджений, Джеймс був би здивований тим фактом, що цього місця немає на мапі. Але це вже потім. Зараз він може думати лише про одне.

Стоячи на колінах. 

Трясця. Джеймс не може більше терпіти. Він тягнеться до Реґулуса, хапає його за сорочку і грубо притискає до себе. Вони з гуркотом влітають у кімнату, цілуючись, немов у розпалі війни. Двері зачиняються за ними,  і Джеймса накриває усвідомленням, мов хвилею тайфуну: вперше вони у безпечному приватному просторі. Більше ніяких холодних і небезпечних дахів. Більше ніяких вологих, неприємних клаптиків бруду. 

Він силою притискає Реґулуса до себе, але інший хлопець не скаржиться. Ні, він віддає так само сильно, як і бере, палко цілуючи Джеймса. Джеймс думає, що це найкращий поцілунок у його житті. А той факт, що вони в приватному, безпечному місці?

Стогнучи від нетерпіння, Джеймс розплющує очі, щоб швидко оглянути все навколо, щоб знати, куди йти та що робити далі. Він намагається роздивитися якнайкраще, бо він все ще цілує Реґулуса, ніби хоче його поглинути. Що, до слова, він і робить. Деталі. 

А потім він так здивовано розтуляє рота, перериваючи поцілунок, і Реґулус обурюється.

— Джеймсе. Що за… 

Очі Реґулуса теж розплющуються, і він відходить від Джеймса. Недалеко, якраз настільки, щоб він міг обернутися і подивитися на кімнату, в якій вони перебувають.

— Ми в роздягальні для квідичу? — розгублено запитує Джеймс.

Він не отримує відповіді, і це його трохи непокоїть, тому він робить крок уперед, щоб перевірити, що з Реґулусом. І знаходить його багряним з голови до п’ят. Чудово. Прекрасно. Але чому він так сильно червоніє? 

— Реґ? 

Реґулус моргає. Ковтає. Робить вдих.

— Це… гм. Домашні ельфі називають її кімнатою на вимогу. Таппі сказав, що мені треба лише подумати, чого я хочу, і вона для мене це створить. Це чарівна кімната. А ще, поки ми в ній, ніхто не зможе її знайти. 

Збентеження Джеймса лише зростає. У цьому є певний сенс. Це також пояснює, чому її немає на мапі. Якщо це магічне місце, яке постійно змінюється, то Джеймс готовий закластися на свою праву руку, що його неможливо відобразити. І це дуже зручно — кімната, яка дає тобі те, чого ти попросиш. Те, що тобі потрібно, або те, чого ти хочеш. Це насправді геніально. 

Але чому вони в роздягальні для… 

Оооо.

А Джеймс-то думав, що це він у їхній парі найрозбещеніший.

— Що ти попросив у кімнати? — запитує Джеймс, і на його обличчі з’являється невеличка посмішка.

Реґулус пронизує його поглядом, мов кинджалами, зі своїх прекрасних зелених очей.

— Не треба. — каже він різко, з докором, але Джеймс бачить сором, який зараз переважає над дуже гарним беземоційним обличчям Реґулуса.

— О, так, ще як треба, — дражниться Джеймс, сяючи. Він у захваті. — Я знав, що ти дивився на мене того дня. Я так і знав! Усе гаразд, любий, я ледь не зомлів, коли побачив тебе. Я навіть хотів спробувати пофліртувати з тобою, щоб подивитися, що з цього вийде. 

Реґулус бореться з самим собою. Джеймс це бачить. Він принижений тим, що його фантазії так явно виставлені на показ Джеймсу. Але Джеймс зовсім не хоче, щоб він ніяковів, бо для нього це більш ніж добре. А Реґулус має право на свої фантазії, якими б вони не були. Чесно кажучи, якби він міг зазирнути в голову Джеймса, він би зрозумів, що це ще до біса слабенько. 

— Забирайся звідси. Я попрошу щось інше. — спокійно каже Реґулус, попри те, що темний відтінок червоного покриває все його тіло. 

— Ні в якому разі. — твердо відповідає Джеймс.

Потім він одним рухом знімає джемпер, який був на ньому. Його футболка підіймається вгору по тілу, а потім опускається, коли він скидає джемпер на лавку.

 Реґулус не дихає. Він дивиться. Вся його увага на Джеймсі. Джеймс почуває себе королем світу.

— Реґ? 

Його зелені очі зустрічаються з карими очима Джеймса. 

— Чого ти хочеш? — тихо запитує його Джеймс. 

Реґулус не дуже добре володіє словами. І ніколи не володів. Джеймса це влаштовує. Він вчиться читати мову Реґулуса. Його тіло. Його руки. Вираз його очей. Але найкраще — його поцілунки. Коли він не знає, як сказати, чого хоче, він просто робить це. І Джеймс великий шанувальник саме такого підходу. 

Зараз вони цілуються, менш агресивно, ніж тоді, коли увірвалися до кімнати, але, безумовно, палко. Джеймс прагне домінувати, тримати все під контролем і переконатися, що він робить усе, щоб розкласти Реґулуса на частини та зібрати його заново. Але він цього не робить. Йому потрібно слухати.

І він слухає. 

Руки Реґулуса тягнуться до подолу його футболки. Вагаються. Джеймс накриває своїми руками руки Реґулуса і робить невеликий рух вгору. Все гаразд. Роби, що хочеш. Реґулус робить. І тоді Джеймс залишається без футболки, а Реґулус відступає, щоб подивитися на нього. 

Джеймс ніколи не почувався так невпевнено, як зараз. Чи достатньо його? Чи подобається Реґулусу те, що він бачить? Йому ж повинно, так? Інакше він би не подумав про переодягальні для квідичу. Але що ж… Реґулус такий елегантний і красивий. Так добре зібраний. А Джеймс… ні. Джеймс — це груба сила. М’язи, які іноді здаються занадто великими, занадто кидаються в очі. У формах і вигинах Джеймса немає витонченості. 

— Бляха, — каже Реґулус, а потім накидається своїм ротом на тіло Джеймса. Він цілує його ключиці, трохи кусає і змушує Джеймса застогнати. 

Реґулус спускається вниз, лиже, кусає і цілує. Джеймсу доводиться впертися в шафки позаду себе, щоб встояти, бо він не думає, що хтось колись проявляв таку відданість його тілу. 

Реґулус стає на коліна, і його пальці смикають Джеймса за штани.

— Реґ, — задихано промовляє Джеймс. — Ти не мусиш. Тобто… Якщо хочеш, то так. Але… Ми не зобов’язані нічого робити. 

Реґулус закочує очі, розстібає ґудзик. 

— Стулися, Джеймсе.

— Ти… — Джеймс вирячив очі, бо Реґулус щойно схватив його за спідню білизну, і буде дивом, якщо він протримається достатньо довго, щоб вони встигли щось зробити. 

Реґулус зупиняється. Дивиться на нього крізь довгі темні вії. Нерішучість перетинає його обличчя.

— Ти цього не хочеш? 

Джеймс так різко опускається і присідає перед ним, що Реґулус кліпає очима, трохи дезорієнтований. Джеймс обхоплює руками його обличчя. 

— Я хочу цього так сильно, що ось-ось кінчу в штани, як послушник, тільки від однієї думки про це, — щиро каже він. — Але також я хотів зробити це першим. Для тебе. 

— О, — мовить Реґулус, очі широко розплющуються, зіниці розширюються.

А Джеймс просто… Знайомтеся, Реґулус Блек. Тримаючи Джеймса на короткому повідку, йому все ще бракує простого припущення, що Джеймс хоче його так само сильно, як він, вочевидь, хоче Джеймса. Що він захоче зробити щось для нього, щоб йому було добре. 

— Іди сюди. — каже Джеймс, підтягуючи Реґулуса ближче. Потім вони знову цілуються, стоячи на колінах, обоє. Джеймс смикає Реґулуса за мантію, і той легко з неї вислизає. Інша справа його сорочка, бо на ній так багато довбаних ґудзиків. Злочин, чесно кажучи. Джеймс ось настільки близький до того, щоб просто зірвати їх усі. Але Реґулус вб’є його, а Джеймс відмовляється вмирати, не зайнявшись сексом з Реґулусом. 

Проклята сорочка врешті-решт спадає, і Джеймс відчуває, як йому перехоплює подих від одного лише погляду на нього. Він ще більш розкішний, ніж він запам’ятав. Наче його мозку не хватало потужності, щоб утримати образ Реґулуса Блека у всій його красі, і тому він фантазував про недороблену версію. 

— Бляха, Реґ, — каже Джеймс, проводячи пальцями по грудях Реґулуса і дивуючись маленьким мурашкам, які він лишає по собі. — Ти мене вбиваєш. 

Реґулус мугикає, цілує Джеймса в шию. 

— Так? 

— Ти такий гарний, — Джеймс зітхає. — Такий гарний. 

Джеймс ловить губи Реґулуса, знову цілуючи його. Їхні руки торкаються один одного, шкіра до шкіри. Джеймс хвилюється, що його мозолі можуть заважати, але Реґулус не скаржиться. Анітрохи. Вони знімають штани, що закінчується тим, що вони знову опиняються на ногах, притискаючись одне до одного, цілуючись і торкаючись одне одного. 

— Гаразд, — каже Джеймс, коли вони зупиняються, щоб ковтнути повітря, бо, на жаль, кисень все одно потрібен, навіть якщо хочеться, щоб не повинен був. — Я дуже хочу це зробити. Ти все ще…? 

— Так, — негайно відповідає Реґулус. — Так. 

Вони обидва одночасно дивляться вниз, і Джеймс розуміє, що їм треба вирішити, хто піде першим. Він ковтає, переводить погляд назад на обличчя Реґулуса. 

— Ти хочеш… — Джеймс прочищає горло. — Душ. Я… гм… разом? 

Джеймс жестом показує головою на душ, і Реґулус знову несамовито червоніє, але він киває, кусає нижню губу, і, чесно кажучи, Джеймсу не потрібно більшого. 

Він з легкістю підіймає Реґулуса, і наступного разу його мозок підключається тоді, коли вони притискаються до плитки, на них ллється тепла вода. І це… Джеймс вважає, що це фантастична обстановка для його першого разу з Реґулусом, бо наскільки він розуміє, оральний секс — це секс. Отже, це їхній перший раз, і Джеймс хоче, щоб він був дивовижним. Особливим. Усім. 

Джеймс обережно ставить Реґулуса на підлогу, а потім опускається на коліна, перш ніж інший хлопець встигає вибороти у нього честь стати першим. 

 

***

 

Реґулус більше ніколи не зможе готуватися до матчу квідічу без стояка. Ніколи. Це просто неможливо. Бо, помилуй його Салазаре Слизерин, речі, які Джеймс робив з ним в цьому душі. 

І те, що Реґулус робив з ним після того, теж.

Він не може вирішити, що йому сподобалося більше — віддавати чи приймати. Тому що обидва варіанти чудові. Реґулус зараз трохи цим одержимий. Добре, що Таппі розповів йому про цю кімнату, навіть якщо вона його вражаюче зрадила. Якби він знав, що його нав’язливі думки сприймуть буквально, він був би набагато обережнішим. Але Джеймс, здається, не заперечував. Навіть навпаки, Джеймс був у захваті від всієї цієї ситуації з роздягальнею для квідичу. 

— З тобою все гаразд? — ніжно запитує Джеймс.

Реґулус присувається ближче, користуючись теплом тіла Джеймса поруч. Його мозок кричить йому, що це нова вершина жалюгідності. Вони притискаються одне до одного, чого Реґулус ніколи не думав, що буде робити. І він не просто це робить. Він цим насолоджується. Справді, як нищівно падають колись великі.

Він уб’є Джеймса, якщо той коли-небудь скаже про це вголос або спробує зробити з цього щось у будь-який спосіб, у будь-якій формі. Але гаразд. Поки вони цього не визнають, Реґулус може насолоджуватися обіймами з Джеймсом. Тому що він теплий, м’який у всіх потрібних місцях і досить твердий, щоб витримати вагу Реґулуса. 

— Реґ? — запитує Джеймс, граючись пальцями з кучерями Реґулуса. 

Реґулус зітхає.

— Припини псувати все словами. 

Від сміху його щока легенько підстрибує на грудях Джеймса, і Реґулус хмуриться, хоча Джеймс не бачить його обличчя. Вони все ще напівоголені, але Реґулусу це подобається. Джеймс, у всій своїй скульптурній, досконалій красі, тільки для нього. Він проводить пальцем по пресу Джеймса, спостерігаючи, як він занурюється у тверді заглиблення між кубиками м’язів. Реґулус вважає тіло Джеймса ідеальним прикладом чоловічої анатомії. Він одержимий ним, і все ще трохи шокований тим, що воно належить йому. 

— Боюся, що мені доведеться зіпсувати все словами, як ти кажеш, — каже йому Джеймс. — Бо є причина, чому я шукав тебе. І ти це знаєш. Тому ти відволік мене? 

— Що? Ти думаєш, що я хотів лише відволікти тебе ? — Реґулус вжахнувся. 

Але Джеймс, милий, чарівний Джеймс поспішає пояснити, слова зриваються з його вуст у шаленому пориві. 

— Ні. Ні. Я знаю, що це не так… ти ж хотів цього, так? Незалежно від того, що сталося, — каже Джеймс. — Але я хотів спершу поговорити з тобою, але цього не сталося, і це добре. Більш ніж добре. Дивовижно, насправді. Але зараз, зараз, мені потрібно поговорити з тобою про це. 

Реґулус напружується і починає відриватися від Джеймса, але наштовхується на руку Джеймса, що ковзає по його спині й утримує його на місці. Притискаючись до Джеймса, тіла сплутані, шкіра торкається шкіри. На свій жах, Реґулус не в змозі з ним боротися. Хто б обрав кусючий холод, коли тепло Джеймса поруч, ніби створене спеціально для того, щоб зігрівати його?

— Спробуймо по-іншому, — каже Джеймс, коли Реґулус вмощується.

— Спробуємо що? 

— Важку розмову, — відповідає Джеймс. — Можливо, буде легше, якщо ми все ще відчуватимемо одне одного. 

Реґулус зітхає, знаючи, що Джеймс сприймає це як подих повітря на грудях і животі. Йому б не хотілося цього робити. Це перший раз, який вони проводять разом, відколи Реґулусу повідомили, що вони разом . Типу, офіційно. Він не хоче, щоб це було зруйновано розмовами про його брата-мудака. 

Але Джеймс чомусь любить цього мудака. І він не дозволить собі повністю розслабитися, поки не поставить Реґулусу свої запитання. Тож лише заради Джеймсового спокою Реґулус ледь помітно киває і чекає, відчуваючи у животі страх.

— Сіріус був трохи не в собі, коли ми його знайшли, — каже Джеймс. І це було зовсім не те, чого Реґулус очікував. Яке право має Сіріус засмучуватися, коли це він повівся нерозумно і ненависно? 

Реґулус насміхається.

— Він переказав тобі те, що сказав? 

Джеймс ковтає, трохи підлаштовує своє тіло, щоб наблизити Реґулуса ще ближче. Ніби хоче, щоб вони злилися в одне ціле. Реґулус не надто заперечує проти цього. 

— Він сказав, що посварився з тобою, — тихо пояснює Джеймс. — Він почувається досить паскудно через це.

— Так і має бути. 

— Реґ. З тобою все гаразд? — запитує його Джеймс. 

Тоді Реґулус змушений відсторонитися. Різко і швидко. Він повертається спиною до Джеймса, який не встигає відреагувати та все ще лежить на підлозі серед рушників та одягу, які вони зібрали, щоб зробити маленьке гніздечко. 

Реґулусу стиснуло горло, і він насилу дихає. Тому що Джеймс… з тобою все гаразд? Джеймс прийшов до нього, щоб переконатися, чи з ним все гаразд? А не для того, щоб відчитати його за те, що він засмутив Сіріуса. Не кричати на нього за те, що він посварився з його найкращим другом. Джеймс прийшов на кухні, щоб переконатися, що з Реґулусом все гаразд. 

Він не знає, як з цим впоратися. Що він має з цим робити? 

Щось відбувається всередині нього. Наростає, як припливи повного місяця, заповнюючи кожну щілину його тіла. Це переповнює і душить його, і він просто… Реґулус не може дихати. Він не хоче, бо відчуває, що якщо зробить це, то видасть звук, який не зможе забрати назад. 

— Реґулус? 

Джеймс стоїть у нього за спиною. За його спиною — піч ніжності та тепла, що проникає в нього і викликає бажання плакати. 

Реґулус не плакатиме. Не заплаче . 

— Реґулусе, я не можу зараз тебе читати, — тихо каже Джеймс. — Хочеш, щоб я пішов? 

Ні. Він хоче, щоб Джеймс був тут, але горло Реґулуса розпирає від величезної кількості емоцій , які він зараз відчуває. Якби Реґулус не знав, що це неможливо, він би подумав, що у нього алергічна реакція. 

Важко ковтаючи, Реґулус з усіх сил намагається взяти себе в руки. Його плечі тремтять, і він програє битву. 

Джеймс відходить від нього. Холод і порожнеча б’ють Реґулуса по спині, як батіг, і він реагує. Наосліп, чисто на відчаї та інстинкті, він обертається і тягнеться до Джеймса. Це незграбно, соромно і все те, чим Реґулус не є і не хоче бути ніколи, але він нічого не може з собою вдіяти. 

Його пальці ковзають по оголеній шкірі Джеймса, шукаючи опору, але не знаходять її. У нього гладенька шкіра, м’язи, ніде зануритися пальцям. Але Джеймс розуміє. Він розуміє і швидко скорочує простір між ними, щоб Реґулус міг притиснутись обличчям до його грудей. 

І тоді Реґулус схлипує. 

— Гей, — тихо бурмоче Джеймс, притулившись до маківки Реґулуса. — Усе гаразд. Вивільни це. Ти тут у безпеці. Я з тобою. 

Реґулус не плакав роками. Він не плакав, коли пішов Сіріус. Він не плакав, коли його мати зірвалася на Реґулусі. Не плакав, коли його катували, щоб він знав, що це таке, і щоб «зробити це належним чином з тими, хто цього заслуговує», коли прийде час. Реґулус не плакав дуже давно, хоча мав на це причини. Багато причин. 

Як ганебно, що єдине, що виводить його з рівноваги, — це питання з чотирьох слів від його хлопця. Він хоче зупинитися. Але не може зупинитися. 

Реґулус ридає в груди Джеймса, бо чи з ним все гаразд? Він не знає. Він думає, що так. Він хоче, щоб так і було. Він щасливіший, ніж будь-коли, тому що його друзі щасливі, і він зустрічається з довбаним Джеймсом Поттером. Він буквально щойно займався з ним сексом.

Чому він плаче? 

Бо, по-перше, він переповнений. У Реґулуса надто багато всього всередині, і воно рветься назовні, ламаючи клітку з кісток і штовхаючи мертву, застиглу річ всередині нього, поки він не відчує цього. Биття. Биття. Биття в ритмі, який Реґулус може назвати.

Джеймс. Джеймс. Джеймс. 

Як сонце, він увійшов і розморозив порожнечу в грудях Реґулуса. Посмішки. Тепло. Радість. Реґулус мав би знати. Він і раніше за це думав, — що Джеймс довбана пічка. І ось вони тут. Тундра, кістки, біль. Крижана лють. Вони не могли зрівнятися з плоттю, створеною сонцем. І тепер серце Реґулуса б’ється для нього. Тільки для нього. 

Джеймс. Джеймс. Джеймс.

Це не повинно бути можливим. Занадто рано. Вони займаються цим вже місяць. Цього достатньо? Реґулус не знає, але цього достатньо. Нормально чи ні, але це так. І коли він думає про це, а він думає про це зараз, бо не має вибору, місяць — це дуже довго, коли він згадує, що спочатку у нього було всього п’ять.

Зараз їх чотири.

Замало. 

Реґулус плаче. Він хоче більше. Він хоче це все. Помсту і щастя. Та він не може їх отримати. І те, і інше. Але його помста робить його тим, хто він є. Це паливо, яке рухає його вперед. Причина, чому він вижив після того, що він зробив. А люди з його списку? Вони не заслуговують на те, щоб так просто відбутися. Він не планує сіяти хаос заради забави. 

Реґулус нагадує собі про причини. Плани. Він чіпляється за них обома руками, витісняючи злість на перший план. Він не може здатися. І не здасться. Він помститься. Він завжди знав, що це його зламає, та хіба є ще якийсь шлях? Реґулус пережив неймовірні речі. Він переживе і це. 

Попри все це, Джеймс чекає, поки все закінчиться. Він тримає Реґулуса, пестить його потилицю, шепоче заспокійливі слова. Він і гадки не має, що відбувається в голові Реґулуса. Що він збирається зробити. Людей, яким він зробить боляче. І Реґулус не може йому розповісти. Не скаже. Тому що він відчайдушно цього хоче.

Чотири місяці. 

Реґулус скористається ними якнайкраще, у будь-який спосіб. До біса школу, і домашні завдання, і квідич. Якби це залежало від нього, він би щодня проводив решту часу в цій кімнаті з Джеймсом. Він не може, але зробить усе можливе, щоб вкрасти якомога більше годин. Він розумний. Спритний. Він знайде спосіб. 

Затамувавши подих, Реґулус відступає і дивиться на Джеймса.

— Вибач, — хрипить він. 

Джеймс витирає сльозу з його щоки великим пальцем. 

— Ніколи не вибачайся. Не переді мною, — тихо каже Джеймс. — Це нормально — бути не в порядку, Реґ. 

Те, як Джеймс дивиться на нього, майже нестерпно. Реґулус зайнятий тим, що витирає груди Джеймса, мокрі та блискучі від його сліз. Він, бляха, весь у сльозах. 

— Облиш це. Неважливо. — каже Джеймс. Він тягне Реґулуса за руку, і вони сідають на лавку, притиснувши ноги один до одного, пліч-о-пліч. — Я не тиснутиму. Але я хотів би, щоб ти поговорив зі мною. Я хочу допомогти, Реґ.

— Це застало мене зненацька, — каже Реґулус, обираючи, що з того, шо промайнуло в його голові, є менш жахливим. — Що Сіріус може бути таким упередженим. Я думав… він втік. Він не міг… але це так. 

Джеймс наспівує, ворушиться на своєму місці. 

— Він почувався досить паскудно через це, — говорить Джеймс Реґулусу. — Це не виправдовує того, що він сказав. Але… Сіріус зараз переживає не найкращі часи. 

Брови Реґулуса злітають до лінії росту волосся. 

— Не найкращі часи. 

Це звучить гірко, ламко. Через що у Сіріуса можуть бути не найкращі часи?

Він популярний. Він крутий. Він розгулює по школі, ніби володіє нею. Дівчата непритомніють, де б він не з’явився. Він набрав неймовірно високі бали на СОВах та, за прогнозами, розтрощить НОЧІ. У нього є друзі. Хороші друзі. Він відбивач команди, яка знову виграє кубок з квідичу цього року, бо, будьмо чесними, всі знають, що Ґрифіндор рознесе їх усіх. 

Джеймс зітхає, і Реґулус чує вагання в цьому єдиному, тремтливому видиху.  

— Я не можу сказати тобі, чому. Це справа Сіріуса. Але, будь ласка, повір мені? Якщо я скажу тобі, що він… що він не ґомофоб. Не… не в тому плані, як ти думаєш?

— О, то він ґомофоб в іншому сенсі? Яке полегшення!

Джеймс кривиться.

— Це прозвучало неправильно. Послухай. Я просто… Що б він там не казав… У Сіріуса складні почуття щодо цього. Але не тому, що ми обидва хлопці. А тому, що ти його брат. Його молодший брат.

— Ніби йому не байдуже, — пирхає Реґулус.

Джеймс посміюється, потирає рукою потилицю. 

— Не байдуже. Він прямо заборонив мені робити з тобою що-небудь, крім поцілунків, ще на самому початку. Він сказав: «не смій торкатися мого молодшого брата».

Реґулус повертається обличчям до Джеймса,  на його губах грає небезпечна усмішка. 

— Справді, сказав так?

— Що ти… ох. 

Джеймс замовкає, коли Реґулус переповзає через лавку і сідає йому на коліна, обличчям до нього. Осідлавши його. 

Реґулус занурює пальці у волосся Джеймса, змушуючи його закинути голову вгору. Реґулус дивиться на нього, на відкритий вигін шиї, форму губ. На його окуляри, трохи заляпані та вкриті засохлими краплями води, бо Джеймс навіть не подумав їх зняти. 

Він нахиляється вперед, щоб поцілувати його, але руки Джеймса міцно стискають його талію. 

— Зачекай, Реґ. 

Неохоче, він зупиняється. Він за кілька дюймів від обличчя Джеймса, але зупиняється.

— Мм? 

— Я маю знати, що з тобою все гаразд. Що ти… не використовуєш це, щоб відволіктися, — каже Джеймс. 

Він з обуренням відхиляється назад. Він злізає з Джеймса і глузує з нього. 

— Зрозуміло, — агресивно каже він. — То мій хлопець тепер утримується від сексу, щоб змусити мене говорити? Я на таке не підписувався. 

Одяг розкиданий повсюди, переплутаний між собою. Вони ускладнюють драматичний відхід Реґулуса, адже йому доводиться витрачати дорогоцінні секунди на пошуки своєї сорочки. Коли він її знаходить, він підводиться, торжествуючи, і тут же впускає її знову, тому що Джеймс стоїть на ногах, поруч з ним, і тягне його до себе для жагучого поцілунку. 

Правду кажучи, Реґулус не проти такого повороту подій, але якого біса? Його починає нудити від різких перепадів настрою Джеймса.

Задихаючись, Реґулус каже:

— Шантаж — це моя стихія. Більше так не роби. 

Джеймс притискається лобом до Реґулуса, руками обхоплюючи його обличчя. 

— Ти добре впорався. Вибач, що тиснув на тебе. Ти заговорив зі мною, і я радий, що ти це зробив, бо знаю, що тобі важко.

— Усе гаразд, — відповідає Реґулус, впиваючись у Джеймсові губи. — То що. Знову? 

Джеймс світиться, наче дитина на ранок Різдва. Реґулус не розуміє, чому він у такому захваті, але це повертає його до Реґулуса і робить його дихання нерівномірним, тож хай продовжує. Неодмінно продовжує. 

— Якщо мій хлопець хоче знову, тоді ми зробимо це знову. Все, що мій хлопець захоче, він отримає. — Джеймс вимовляє слово «хлопець» з таким захватом, ніби це найкраща ідея, що йому коли-небудь спадала на думку.

Реґулуса дивує, що для того, хто вже заявив про це Сіріусу, Джеймс звучить дуже схвильовано і чарівно захоплено. А може, може , Реґулус зробив поспішні висновки з необдуманого коментаря свого безмозкого брата-ідіота. 

От тільки Джеймс, здається, в захваті від цієї ідеї. Тож. Реґулус не буде про це говорити, про всяк випадок. Вони тепер хлопці, і це головне. Реґулус скоріше гризтиме цеглу, ніж обговорюватиме це дивне непорозуміння з Джеймсом. Вони обидва на одній хвилі, і це все. Кінець історії.

— Ну, раз так, — каже Реґулус, просуваючи руки під руки Джеймса, щоб обхопити його за лопатки. Він цілує Джеймса знову. І знову. 

 

***

 

Останні вихідні листопада розірвали бульбашку таємного щастя Реґулуса на мільйон шматочків. А саме — ранок матчу з квідичу між Рейвенклов та Гафелпафом. Реґулус заходить до своєї кімнати після сніданку і бачить Едварда Селвіна, який розпаковує речі. Вони в кімнаті самі, бо Барті та Еван не цікавляться квідичним матчем взагалі, якщо в ньому не бере участь їхня шкільна команда, а тому скористалися можливістю сховатися в порожньому класі та займатися невимовними речами. 

Доркас з Марлін, яка піде дивитися гру, бо Джеймс наполягає, щоб усі в його команді дивилися кожен матч. Але гра почнеться лише за годину, тож дівчата також ховаються, але вже в гуртожитку Марлін, у вежі Ґрифіндору. 

Трясця. Доркас. 

Реґулус швидко сканує простір навколо ліжка, з полегшенням помічаючи, що її речі в безпеці біля ліжка Реґулуса. Ну… Не з полегшенням, якщо бути чесним. Це абсолютно неприйнятний поворот подій, який йому доведеться виправити рано чи пізно. Він не хоче, щоб Доркас поверталася до своєї кімнати, де досі мешкають райдужноволосі, бо ті суки ще не просили вибачення у Доркас. А бачити Селвіна тут він хоче ще менше. 

Барті та Еван не демонструють свої стосунки. Вони дуже стримані та обережні. Для недосвіченого ока вони просто друзі, і нічого не змінилося. Але для Реґулуса, який все ще мучиться зі сном, що є прокляттям його існування, чує, як вони переповзають у ліжко до один одного посеред ночі. Вдень він іноді ловить дотик руки або ніжну, потаємну посмішку. Вони й так достатньо ховаються, і єдине місце, де вони можуть бути самими собою, — це ця кімната. Тут їм комфортно, тут двоє людей, яким вони довіряють зберігати їхню таємницю. 

Селвін руйнує їхній мирний оазис, а цього не можна допустити. 

— Блек, — холодно каже Селвін, коли помічає, що Реґулус витріщається на нього. — Ти думав, що я не повернуся?

— Сподівався. — відповідає Реґулус. 

Селвін знизує плечима, потім вішає мантії у маленьку шафу.

— Не те щоб це була твоя справа. Але я нездужав і не міг повернутися одразу. коли його відсторонили на початку жовтня. Хлопець чомусь явно чекає, що Реґулус 

Реґулус помічає, що Селвін виглядає значно худішим і блідішим, ніж був, запитає, що його турбує. Так, ніби його дотик до смерті раптом зробив його цікавим. Йому слід сісти та чекати. Стоячи це буде важко зробити. 

— Послухай, — каже Селвін. — Я не знаю, що я зробив, але ми можемо просто… Ми роками жили в одній кімнаті. Ми повинні бути друзями.

— Ні. 

— Гей, Блеку. В чому, бляха, твоя проблема? Я намагаюся бути дружнім, — каже Селвін, виглядаючи досить ображеним відмовою Реґулуса.

— Це більше схоже на відчай, — бурчить Реґулус. — Перестань ганьбитися, Селвіне. 

Зберігаючи нейтральний вираз обличчя та рухи, Реґулус бере те, за чим прийшов. Рукавички, шарф. Теплий чорний плащ, щоб накинути поверх одягу. Сьогодні субота, тож він не зобов’язаний носити форму. А ще зараз кінець листопада, тож геть холодно. Реґулус планує провести значну частину дня на свіжому повітрі і повинен бути до цього готовим.

Перевіривши кишеньковий годинник, Реґулус вирішує, що в нього є час зробити невеликий обхід. У нього залишиться травма на все життя, якщо він перерве Барті та Евана, але це краще, ніж при поверненні до кімнати потрапити на очі Селвіну. Вперше в житті Реґулус хоче, щоб вони були не Слизеринцями, а кимось іншим. Здається, упередження в його факультеті сидять набагато глибше, ніж в інших. Доркас каже, що Ґрифіндорцям щиро байдуже, чи ти ґей. Саме тому вона проводить з ними так багато часу, тому що вона може бути більш близькою з Марлін, коли та перебуває в їхній спільній кімнаті. 

Реґулус хмуриться, обурений цією величезною незручністю. За всіма своїми турботами він забув, що Селвін мав повернутися. Тому що Реґулус відволікався. Перш за все, він був захоплений Джеймсом. Своїм хлопцем . Це їхня маленька річ, слово, що звучить тільки для них, і викликає усмішку. На вимогу Реґулуса, який наполягав на тому, щоб вони бачилися частіше, вони розробили графік, який дозволяє їм зустрічатися щовечора. Вони йдуть у кімнату на вимогу і по черзі просять у неї те, чого хочуть. Це була пропозиція Джеймса, і Реґулус, — який все ще був пригнічений інцидентом з роздягальнею для квідичу, — охоче погодився. 

Вочевидь, Джеймс любить приводити Реґулуса в найрізноманітніші місця — від відверто розпусних, включаючи грандіозні ванні кімнати з сімома різними басейнами або кімнати з ліжками, наповненими водою (безглуздо, але весело), до абсолютно пристойних і милих, на кшталт копії спальні Джеймса у нього вдома. 

Схильність Джеймса до авантюр передається і Реґулусу, адже тепер йому подобається приводити Джеймса до себе в кімнату на площі Ґримо. Уявлення про те, до якої істерики це б довело Вальбургу, змушує їх реготати разом годинами. А Джеймс, цей милий безбожник, любить притискати Реґулуса до дверей «його кімнати» і змушувати його кричати якомога голосніше у його особливій манері «та пішла ти» на адресу матріархині Блек. 

Реґулус не скаржиться. 

Але зайнятий він був не тільки Джеймсом. Його Фелікс Феліціс все ще вариться і вимагає уваги, не кажучи вже про велику кількість снодійного зілля, яке він регулярно готує, бо йому доводиться пити більше, ніж раніше. Він також все ще практикує свої закляття, щоб підтримувати себе в хорошій фізичній формі. Тренування з квідичу теж відбуваються, хоча він набагато менше переймається цією частиною. І, що дуже важливо, він почав вивчати теорію блокології та виманології. Це набагато складніше, ніж хотілося б Реґулусу, і він виявив, що це не те що можна практикувати самостійно. Це ускладнення, але він вже знає, хто може його навчити. 

Він все ще навідує Мірту і обговорює з неї свої теорії. До цього моменту Реґулус майже на сто відсотків упевнений, що Том Редл — Волдеморт. Парселмовець. Слизерин. Досить хитрий, щоб підставити Геґріда. Він не сказав їй цього, бо ця інформація має силу, а Реґулус не збирається ділитися нею з привидом-підлітком. Але поговорити з нею корисно, адже вона може долучитися до шкільної мережі привидів. 

— Майже Безголовий Нік розповів мені сьогодні дещо цікаве про Тома Редла. — сказала вчора Мірта Реґулусу, сидячи з ним пліч-о-пліч на підлозі у вбиральні.

— Га? 

Усміхнувшись, Мірта удала, що накручує волосся на палець, перш ніж відповісти. 

— Він повертався до школи. Кілька років тому, коли Дамблдора призначили директором. Він приходив попроситися на роботу. 

Реґулус повернувся до неї обличчям, що змусило Мірту вибухнути від радості.

— Роботу? 

— Викладати захист від темних мистецтв, — мовила Мірта величаво. — Дамблдор йому відмовив. Він здійняв галас, так сказав Нік. Якийсь час тупотів коридором. 

Реґулус відклав цю інформацію на безвік, бо інтуїція підказувала йому, що вона важлива. Він знову дозволив Мірті поцілувати себе в щоку, а потім пішов, щоб продовжити дослідження. 

Сьогодні Реґулус сподівається поставити крапку в розслідуванні того, що сталося, коли Геґріда виключили, вистеживши його, використовуючи гру у квідич і подальший галас як прикриття. Після цього він попередить Барті та Евана про Селвіна. 

Кімнату, в якій вони перебувають, надав своїм друзям Реґулус. Він розглядав її для своєї практики проклять, але передумав, бо вона була замала. І все ж. Вона відповідає вимогам. Про неї забули, вона вийшла з ужитку, і її досить важко знайти, учень навряд чи випадково натрапить на неї. Барті та Еван знають, що на неї треба накладати захист, коли вони всередині, але саме Реґулус навчив їх більшості захисних заклять, які вони знають, тож він проходить повз них без труднощів. 

Можливо, йому варто було двічі подумати про це, перш ніж вриватися сюди без попередження. Але, крім того, Еван набагато гарячіший, ніж він думав про себе. Реґулус не очікував цього, і це знання про свого друга точно не були йому потрібні. 

Дві думки зіштовхуються в його мозку, коли він застає своїх найкращих друзів, які явно займаються сексом. Такого сексу Реґулус ще не мав, частково тому, що не знає, як попросити Джеймса, частково тому, що не знає, чи хоче цього Джеймс. Не те щоб їм було це потрібно. Вони роблять багато інших речей, і вони настільки хороші, що Реґулус не може собі уявити, як їм це може набриднути. Але йому цікаво. Страшенно цікаво. 

З-за плеча Евана з’являється голова Барті.

— Хочеш приєднатися? 

— Якого хріна ти тут робиш? — скрикує Еван, хапаючи свою мантію і накриваючись нею. 

Немає потреби, бо Реґулус рішуче повернувся вбік і втупився очима в темну пляму на стіні. Він не може розбачити те, що вже побачив, але більше йому й не потрібно. 

Еван закочує очі. 

— Серйозно, Барті? Він застає нас, і це твоя реакція? 

— Ну, це майже єдина реакція, еге? — Барті посміхається, потім знову дивиться на Реґулуса. — Ти знав, де ми були і що робили. Тож хто здох? 

Реґулус потирає двома пальцями скроні. 

— Я прийшов вас попередити, — каже Реґулус, все ще зосереджено дивлячись на темну пляму. — Селвін повернувся.

— Твою ж матір, — каже Еван.

— Треба його позбутися, — додає Барті. 

Реґулус ризикує кинути швидкий погляд і помічає, що вони стоять пліч-о-пліч, а Барті пов’язав собі на талію шарф. 

Реґулус погоджується. Цього разу він може дозволити божевільній стороні Барті взяти гору і побігти з нею. Реґулус достатньо розумний, щоб замести сліди і захистити свого друга.

— Взагалі-то, так. Якщо ми зможемо придумати достатньо хороший план. Я не хочу, щоб Доркас поверталася до гуртожитку з тими тупицями, а Селвін — це незручність. 

— Для нас, — каже Еван, нахиляючи голову. — Тобі не повинно бути до цього діла. 

Барті посміхається до Реґулуса, між ними проходить спільний погляд розуміння. 

— Він піклується про нас. Ось чому. 

— Ні. — каже Реґулус, бо саме цього від нього й очікували. 

Еван теж посміхається. 

— Ти ж знаєш, що я знаю, так?

Реґулус не реагує. Нейтральна маска. Зберігай спокій.

— Знаєш що?

Вони ніяк не можуть знати про Джеймса. Він був дуже обережним. Занадто обережним, аж до того, що іноді навіть не торкається свого плеча, якщо вважає, що це занадто очевидно, залишаючи Джеймса в очікуванні. Він ненавидить це, але так треба. Заради їхньої безпеки. Джеймс досить очевидний за них обох.

— Барті розповів мені, що ви поцілувалися, — повідомляє Еван Реґулусу.

Це дивує Реґулуса. Він відчуває, як його очі трохи розширюються, а потім ковзають до Барті. Той знизує плечима.

— У нього була криза через те, що мені не подобаються хлопці, і я все пояснив, — каже він, жестом показуючи на Евана. — Я не для того пережив ґей-паніку, щоб Еван в мені сумнівався. 

— Ґей-паніка — це точно, — каже Реґулус всупереч собі, і на його губах з’являється легка посмішка. Він дивиться на Евана. — Повний зрив, вір чи ні. 

Еван сміється і закидує руку Барті на плечі. 

— Ну, просто… Дякую, мабуть? За те, що поцілував мого хлопця, щоб він зрозумів, що хоче бути моїм хлопцем? Це так до біса дивно, але так у дусі Барті. 

— Я все ще тут! — протестує Барті. 

— Так, — каже Реґулус, роблячи крок назад. — А я піду виколю собі очі, щоб спробувати забути, що я щойно бачив. 

Еван і Барті хихикають. Барті посміхається до Реґулуса, ворушить бровами. 

— Знайди собі хлопця, Реґ. Ти багато втрачаєш. 

Реґулус хитає головою, зачиняючи за собою двері, укріплюючи захист, щоб ніхто інший випадково не побачив те, що бачив він. І що найгірше? Це зробило Реґулуса ще більш зацікавленим. Думати про це в загальних рисах – це одне. Розуміти в теорії, як такий вид сексу може відбуватися між ним та іншим хлопцем, зовсім не те саме, що випадково стати свідком, — хоч і не зовсім, — того, як це роблять двоє людей. Це ніби раптом стає реальним. Чимось, що Реґулус міг би зробити, якби Джеймс цього захотів.

Питання переслідують його всю дорогу до поля і після нього. Він йде швидко, щоб зігрітися. Вітер кусючий, шкіра на щоках пересохла і трохи почервоніла. Він не відчуває кінчик свого носа. Реґулус накладає на себе зігріваюче закляття і наближається до хатинки Геґріда. З димаря валить дим. Крізь вікно він бачить, як Геґрід пересувається по хаті. Це дещо дивно виглядає, величезний чоловік у фартусі і такий умиротворений. Реґулус обходить хатину і знаходить великий кущ, який виглядає прийнятним. Загорнувшись у плащ, він сідає і спостерігає. 

Це нудно. Надзвичайно нудно. Тож, звісно, Реґулус прокручує питання в голові. Як йому підняти цю тему з Джеймсом? Він не хоче виглядати так, ніби він незадоволений їхньою близькістю, бо це не так. Він не може висловити, наскільки це запаморочливо, наскільки добре, що аж мурашки по шкірі. 

Але Реґулус дуже болісно усвідомлює плин часу і те, що це означає. Він повинен зробити все, що хоче, зараз. Тому що він не буде мати Джеймса менш ніж через чотири місяці. Навіть якщо він переживе це випробування, — дуже малоймовірно, — Реґулус не матиме Джеймса. А він хоче робити все це тільки з Джеймсом.

Отже… Час не чекає, і Реґулус повинен знайти спосіб набратися сміливості, щоб сказати своєму хлопцеві, що він хоче з ним переспати. Це так просто. І водночас складно. Тому що Реґулус не навчився краще використовувати слова стосовно таких речей. Він просить все лише мовою тіла. Поцілунками. Дотиками. Руками, які рухаються і чекають, поки Джеймс зрозуміє і кивне. Але в тому-то й річ. Джеймс завжди киває. 

Його думки тікають разом з ним, миготять спогади з різних часів, коли Джеймс кивав. Це не так уже й погано, бо він буквально замерзає, а жар допомагає. Але коли Геґрід досить різко виходить з хатини, це застає Реґулуса зненацька, бо він, відверто кажучи, забув, навіщо він взагалі тут. 

Він схоплюється на ноги і поспішає слідом за ключником до лісу Це перший червоний прапорець, який Реґулус ігнорує. Зрештою, зараз день. І він уже кілька разів ходив до лісу, щоб зібрати інгредієнти для зілля. Він не новачок. 

Геґрід продирається лісом, ніби його не турбує слово «заборонений» в частині назви. Він такий гучний, що Реґулусу стає аж ніяково від цього. Чесне слово. Чоловік створює більше шуму, ніж паротяг, що від’їжджає зі станції. 

Чим далі вони заглиблюються в ліс, тим темнішає, що не турбує Реґулуса, але означає, що йому треба уважніше дивитися під ноги. Так він помічає купку павуків, що біжать поруч з ним. Хм. Реґулус не проти павуків, але й не фанат. Якби у нього був вибір між павуками або без павуків, він би щоразу вибирав без павуків. Але ці маленькі. 

Попереду нього крізь листя на галявину пробивається Геґрід і голосно з кимось вітається. Реґулус уповільнює ходу, а потім підіймається на дерево, яке настільки велике, що його гілки нависають над відкритою ділянкою. Це набагато важче, ніж йому хотілося б, і він майже впевнений, що порвав штани, але він сповнений рішучості дізнатися якомога більше про ключника і розгадати таємницю того, що сталося, коли померла Мірта. 

Він переповзає через найтовстішу гілку дерева і дивиться вниз, де Геґрід з кимось жваво розмовляє. Реґулус затуляє рота кулаком, щоб приглушити зойк жаху, який виривається у нього з рота.

Не з кимось.

З павуком.

Велетенським павуком. 

Тіло Реґулуса повністю вкривається червоними плямами. Якого хріна Геґрід робить? Салазарів плащ на палиці. Та він божевільний. Він просто… невимушено розмовляє з найбільшим членистоногим, якого Реґулус коли-небудь бачив. Якщо він не помиляється, то це акромантула. Її отрута є фантастичним інгредієнтом для зілля, але водночас надзвичайно дорогим, бо дістати її майже неможливо. Вони дуже небезпечні. 

Розмова дуже безглузда, тож Реґулус її ігнорує. Натомість він збирає шматочки пазла докупи. Очевидно, що Геґрід знає це чудовисько вже давно. Вони розмовляють, наче старі друзі. Отже… Реґулус готовий побитися об заклад, що це був той самий монстр, з яким його спіймали. От тільки акромантули вбивають і з’їдають своїх жертв. Без паралічу. Вони його не викликають. 

Геґрід йде так само швидко, як і прийшов. Він прощається з величезним павуком, а потім повертається назад через ліс. Реґулус вагається. Він хоче знати більше. Щоб підтвердити свої підозри. Але також. Акромантули. Гігантські. 

— Злізай, хлопче, — каже голос. — Перш ніж піднімуться мої сини та дочки.

Реґулусу не треба казати двічі. Він зривається з дерева, використовуючи заклинання, щоб пом’якшити своє приземлення. Його паличка в руці, і він готовий до бою. Але спочатку… 

— У 1943 році в замку померла учениця. Дівчина. У цьому звинуватили Геґріда, — розповідає Реґулус. Відразу до справи. Нема часу ходити навколо, коли на нього дивиться ціла колонія акромантулів. 

Рука Реґулуса хоче здригнутися, але він не дає їй цього зробити. Він твердо тримає себе в руках. Він із задоволенням виявляє, що, попри те, що з Джеймсом він став м’яким, як довбаний зефір, він все ще може бути таким. Небезпечним. Різким. Володарем свого тіла. Він каже «ні» страху, який хоче взяти гору, і страх слухає. Він залишається там, в глибині, попереджаючи його про небезпеку. Але він не робить його слабким. Не долає його. 

— Я підозрюю, що Геґрід невинний, — швидко пояснює Реґулус. — І що його підставили. Це правда? 

Акромантул мугикає.

— Це правда. — каже він. 

Реґулус підіймає підборіддя.

— Здається, я знаю, хто справжній винуватець. Але мені потрібно з’ясувати, як він це зробив. Якщо це був не ти, то чи була це інша істота? 

Павуки враз починають ворушитися, і це вже саме по собі є підказкою, яку Реґулус заносить у свій мозок. Шматочки пазла. 

— Була. Вона народилася у замку. Мене принесли. Виростив Геґрід, — каже великий павук. — Я не вбивав. 

— Що це було? — запитує Реґулус. 

— Ми не говоримо про це. Це наш ворог, і ми не вимовляємо його імені.

— Але він все ще в замку?

— Так. Я відчуваю, як він спить і чекає, коли його знову покличе господар. 

Реґулус киває. Він знає. Він мав рацію весь цей час. Знає, що це за істота. Чому ніхто не спіймав Тома Редла, — Волдеморта, — коли він відкрив таємну кімнату. Тома Редла, спадкоємця Слизерину, але принаймні напівкровного, бо Реґулус не знайшов його в жодному з родинних дерев священних двадцяти восьми. 

— Що ж нам робити з тобою, хлопчику? — запитує павук, клацаючи лапами. — Мої сини і доньки голодні.

Напружуючись, Реґулус стискає паличку трохи міцніше.

— Я знайду монстра, — каже він. — І вб’ю його. Я тобі не ворог. 

— Це не має великої ваги тут, у моєму лігві.

Реґулус гордо підіймає підборіддя.

— Я тебе не боюся. 

Павуки клацають, цокочуть. Від цього шуму волосся на потилиці Реґулуса стає дибки. Це тривожить. Жахає. Реґулус нічого не хотів би більше, ніж втікти звідси, але він знає, що треба робити. Акромантули швидкі. Його спіймають, а це небезпечно. Реґулус або викрутиться, або битиметься. Якщо він битиметься, то робитиме це обличчям до обличчя зі своїм супротивником.

— Тоді ти дурень. Мої дочки і сини голодні. Агаґоґ голодний.

Хто, бляха, такий Араґоґ? 

— Певно, твої доньки і сини воліли б, щоб я вбив змію в замку. — впевнено каже Реґулус. 

Павуками пробігає хвиля. Страх і трепет. Цікавість. 

— А ти зможеш? — запитує великий. 

— Я найкращий чарівник свого покоління. 

— Цього замало, — відповідає павук. — І ми голодні. 

Реґулус хоче закотити очі. Скільки разів цей павук казатиме йому, що він голодний? Типу, він зрозумів це з першого разу, дякую. 

Павуки клацають лапами. У них всюди очі. Це викликає тривогу. Холодний піт стікає по спині Реґулуса, хоч його покусює крижаний холод. Він чекає, спокійно дихаючи. Щоб не відволікатися, Реґулус дивиться, як його дихання перетворюється в туман перед його обличчям. 

Усе відбувається так швидко, що немає часу на роздуми. Павуки кидаються вперед, наближаючись до Реґулуса, і він має лише одну мить, щоб змахнути чарівною паличкою над головою, бурмочучи закляття. Вогняне кільце спалахує синім кольором, підживлюване льодом в його венах. Воно розсувається, залишаючи його неушкодженим посередині. Перші дві шеренги павуків з криками спалахують у полум’ї. Решта відскакують назад так швидко, як і з’явилися. 

Великий павук, їхній вожак, кричить від болю.

— Мої сини! Мої доньки! 

Реґулус підливає масла у вогонь, дивлячись, як він розгорається. Синє і палаюче, як тиха лють всередині нього. Стоячи струнко, з піднятим підборіддям, Реґулус каже:

— Дайте мені пройти. 

Він перериває свої слова магічним вибухом, який змушує полум’я мерехтіти. 

— Йди, — каже павук. — Ти вигнаний звідси. Не повертайся. Ти не друг акромантулам. 

Лише опинившись на кордоні лісу, цілий і неушкоджений, Реґулус нахиляється вперед і кілька хвилин корчиться від нудоти.

Notes:

від авторки:

Спойлер для приміток перед розділом, якщо комусь це треба. Про павуків: Реґулус зустрічається з Араґоґом в цьому розділі. Тож, багато павуків. Величезних.
Крім того, як же сексуально Реґулус виглядає, коли проявляє свою крутість і протистоїть величезній акромантулі? ПОМОЖІТь мені погано (Я дуже розумію реакції Джеймса на нього)
Цей розділ був трохи сумним для мене, бо Реґулус усвідомлює, як швидко плине час, і це мене дуже засмучує. І факт того, що Джеймс про це не здогадується? Мій чоловік десь там думає, що він тут надовго. Він поняття не має, що їх чекає і кожен раз, коли Реґулус про це згадує, це розбиває мені серце. :(

Барті, який поводиться так шалено, ніколи не перестане смішити мене <3

Chapter 23: Лише для Сміливих

Notes:

Від авторки:
Вітаю!

Чудовий розділ для моїх поцінувачів Вульфстарів! Також приємний для Джеґулусів в Кімнаті На Вимогу, але з сумним підтекстом. Я просто хотіла зазначити, що у нас були досить приємні, пухнасті, щасливі часи, і це було заплановано. Потроху все почне ставати більш анґстовим і сумним, бо ми врешті-решт опинимося на війні. Це не різка зміна настрою, але вона, безумовно, починає повільно розвиватися.

Попередження:
Незначні згадки ґомофобії/ґомофобської поведінки
Розпиття алкоголю неповнолітніми
Секс (двоє людей говорять про сексуальні речі та потім деякі сексуальні речі стаються)
Незначна згадка про домашнє насильство
Обговорення можливого вбивства
Обговорення смерті студентів у минулому (без подробиць, просто обговорення того, що студенти померли в минулому)

Сподіваюся, вам сподобається! <3

Від перекладачки:
агов! як ваші справи? сподіваюся, у вас все добре :)
з Різдвом вас, сподіваюся, що ви гарно проводите час!
приємного прочитання та, будь ласка, повідомляйте про помилки, якщо їх побачите.

Ґрифіндорська команда з квідичу на придачу з Доркас та Пітером ввалюються у спільну кімнату, наче зграя нишпорок, які помітили скриньку з коштовностями. Рейвенклов та Гафелпаф зіграли чудовий матч. Гафелпаф впевнено лідирував протягом усієї гри, що змусило Джеймса перейти до стану підвищеної готовності, але спостерігати за цим було дуже приємно. Джеймс обожнює квідич. Це його єдине справжнє захоплення. І трохи боляче, що він не зможе піти у професіонали, коли вони закінчать школу влітку, але він відмовляється думати про це, бо що б він був за людина, якби він це зробив? Коли люди в небезпеці, а конфлікт, — війна, — стає гіршим, а не кращим… ну. Він не може навіть думати про кар’єру у квідичі, якої у нього не буде. 

Джеймс зробить те, що правильно. І він не дозволить собі відчувати нічого, окрім непохитної рішучості. 

Сіріус і Марлін захоплюють кілька диванів, зіштовхуючи з них бідолашних учнів другого курсу. Всі інші збиваються докупи, розсідаючись півколом в одному кінці кімнати. Джеймс опиняється поруч із Доркас, і він не проти цього. Він ніколи не питав її про Реґулуса, але Джеймс знає, що вони друзі — найкращі друзі, якщо вірити словам Марлін, яка недбало проговорилася і не помітила, як серце Джеймса підскочило при згадці про його, прошу вашої уваги, його хлопця . 

Якщо чесно, Джеймс останнім часом ходить по Гоґвортсу так, ніби він власник замку. У нього є хлопець. І не просто хлопець. Його хлопець (так, він вставить це слово стільки разів, скільки можливо, йому байдуже, якщо ви вважаєте його дратівливим чи занадто повторюваним) — Реґулус Блек, або ж Реґулус «Досконалий» Блек. 

Можливо, це тому, що вони разом трохи менше кількох місяців, але Джеймс відчуває, що це найкращі стосунки, які у нього коли-небудь були. Не зрозумійте його неправильно, є кілька деталей, які потребують доопрацювання. Реґулус трохи прискіпливий до певних речей і трохи злиться на Джеймса, якщо той намагається копнути трохи глибше, ніж він готовий дозволити. Якщо Джеймс хоч трохи зачіпає тему Сіріуса в розмові, Реґулус одразу ж відшиває його або погрожує піти геть. Поточний конфлікт також є ще однією забороненою зоною. Після того дня за дзеркалом, коли Реґулус сказав йому, що він не фанатик чистоти крові, що він ще не вирішив, що буде робити, Реґулус більше не допускає жодних розмов про війну, чи сторони, чи вибір. 

Джеймс не заперечує. У нього є час. Він обдарує Реґулуса такою увагою і щастям, таким теплом і радістю, що Реґулус, не вагаючись, зробить правильний вибір. Приєднається до них. Приєднається до Джеймса. 

На дивані, по інший бік Джеймса, сидить Сіріус. Сіріус так близько до Джеймса, що міг би сидіти у нього на колінах через свою нездатність правильно визначати особисті кордони.

— Гей, Муні! — кричить Сіріус через усю вітальню, коли Ремус спускається сходами. 

Після інциденту з Реґулусом Сіріус став замкнутим. Він став задумливим, що для нього незвично, і час від часу зникає сам по собі. Джеймс про всяк випадок стежить за ним на мапі. Здебільшого Сіріус прокрадається до Астрономічної Вежі сам. Джеймс намагався спитати, але Сіріус наполіг, що з ним усе гаразд, йому просто потрібен час, щоб подумати над деякими речами. Одного разу він навіть використав слово «самопізнання», і Джеймс не був упевнений, що це не жарт. Але Джеймс довіряє йому і не підштовхує його до цього. Якщо він буде потрібен Сіріусу, той дасть знати. 

Що цікаво, що б він не робив, Сіріус попросив дівчат подарувати йому олівець для очей назавжди, бо тепер він наносить його майже щодня. Йому це личить, і Джеймс може сказати, що інші люди це помітили. Переважно дівчата. Але також і Ремус. Який дедалі частіше виходить за межі правил шкільної форми, ходячи у великих джемперах. Джеймс відчуває його біль. Реґулус більше не фарбувався, але однієї згадки про це достатньо, щоб Джеймс зомлів. 

В одному з тих великих затишних джемперів до них приєднується Ремус, він сідає поруч з Лілі, яка ділить диван з Пітером та Олів, та Олів пересідає Пітові на коліна, щоб було більше місця. Як новоприбулий, Ремус вітається з усіма, бо він не прийшов дивитися матч. Він залишився робити домашнє завдання. Серйозно. Нудно.

— Нам треба зіграти в гру, — каже Марлін, і в її очах з’являється небезпечний блиск. Джеймс стогне, чим викликає зацікавлений погляд від Доркас. 

— Ігри Марлін завжди до біса небезпечні, — каже Джеймс навпошепки, поки Марлін перераховує низку дій, кожна з яких ще більш божевільна, ніж попередня. 

— Що ти маєш на увазі під «небезпечні»? — запитує його Доркас, схиливши голову набік.

Сіріус перехиляється через Джеймса, щоб втрутитися в розмову.

— Пам’ятаєш, коли ніхто не міг збагнути, чому купа уніформи пливе по озеру?

Очі Доркас розширюються. 

— Вона була ваша?

Сіріус і Джеймс урочисто кивають.

— Відморозили собі яйця, біжучи до замку голяка, — каже Сіріус. 

— Що? Голяка?

Доркас виглядає чарівно схвильованою, що, на думку Джеймса, суперечить тому, як спокійно вона виглядає в інші моменти. Він починає думати, що Слизеринці просто дуже добре вміють маскувати свої емоції. 

— Це була одна з ідей Марлін, — каже Джеймс. — Вона була з нами. До того ж теж гола. 

Очі Доркас миттєво звужуються. 

— Ви бачили Марлін голою. 

Сіріус сміється. Він гавкає, як пес. Голосно і красиво.

— Облиш, Доркас. Нас було семеро. Френк Лонґботом теж там був. І його дівчина, Аліса. 

— Тепер наречена, — радісно додає Джеймс. 

— Ви, народ, божевільні, — каже Доркас, але вона посміхається. Вона дивиться на свою дівчину і задоволено зітхає. — Мені подобається, що вона така спонтанна. Інакше у нас би нічого не вийшло. 

Джеймс відчуває зміни в тілі Сіріуса ще до того, як той заговорює. Він відчуває, як крізь нього протікає енергія.

— Що ти маєш на увазі? — запитує її Сіріус. — Якщо це не секрет. Будь ласка.

У Джеймса відвисає щелепа, бо з яких це пір Сіріус настільки ввічливий? Але ні Сіріус, ні Доркас не звертають на нього уваги.

Вочевидь, Доркас вловила енергетику Сіріуса і хоче допомогти.

— Ну що ж. Вона мені дуже подобалася, але я була налякана. Я трохи боялася наближатися до людей, про яких я не знала напевно, ну, що вони теж квіри, — каже Доркас. 

Джеймс випростовується, але Сіріус не здригається. Не реагує на слово. Це, на думку Джеймса, вже прогрес. 

— Як ти дізналася про Марлін? — запитує Сіріус.

— Марлін підійшла і заговорила зі мною, — відповідає вона. — На вечірці в Забороненому лісі. Вона підійшла і почала фліртувати зі мною. Так, що я аж здригнулася. Я була трохи приголомшена, а потім дещо засумнівалася в собі, але потім просто вирішила спробувати, розумієш? Бо що якщо? 

Сіріус нахиляється над Джеймсом так сильно, що опиняється майже ніс до носа з Доркас, очі його широко розплющені й серйозні.

— Що якщо що? 

І Доркас не насміхається з нього. Не жартує. Вона просто посміхається і каже:

— А що, якщо вона та сама, розумієш? 

У Сіріуса перехоплює подих, а Джеймсу здається, що він став свідком дива. Доркас «Сваха» Медовз, так він називатиме її відтепер. Бо якщо це не відкриє Сіріусові очі, то Джеймс не знає, що тоді. 

— Та сама, — бурмоче Сіріус. Його погляд ковзає вбік, і Джеймс мусить буквально вхопитися за диван, щоб не заволати. Його серце калатає в грудях. У нього буде серцевий напад. Але він не рухається. Ні на дюйм. Він не зруйнує це, що б це не було. — Ти маєш на увазі саме кохання? 

Доркас киває. 

Сіріус прикушує нижню губу, трохи жує її.

— Але як ти дізнаєшся? Я люблю своїх друзів. Але це не означає… ну, ти розумієш, — він головою показує на Джеймса. — То як ти можеш знати? 

Доркас також ретельно обмірковує це питання. Ніби вона може сказати, наскільки це, бляха, важливо. Джеймс міг би поцілувати її. Справді міг би. Вона безтурботно дивиться на Сіріуса і каже:

— Імпульси, напевно? Закладаюся, у тебе ніколи не було бажання поцілувати Джеймса.

— Звісно, ні, — здивовано відповідає Сіріус. — Фу!

— Гей!

— Вибач, друже, але це як… інцест. Розумієш? 

Джеймс та Доркас сміються. Доркас киває. 

— Ти просто… знаєш. Відчуваєш це. Наприклад, я довго думала, що закохана в Пандору просто тому, що вона моя близька подруга, і я думала, що вона дуже мила. Я думала, що цього достатньо, розумієш? Що це означає, що вона мені подобається. Але це не так. Я жодного разу не думала про те, щоб поцілувати її. Виявляється, я просто дуже боялася знайти дівчат, які були б вільні, тому що у мене було багато потворних почуттів щодо того, що я лесбійка. Моя сім’я не найкраща. 

— Як ти це зрозуміла?

— З плином часу. І крихтою вдачі, — каже Доркас, а потім тихо хихикає. — Я була в маґлівському Лондоні, щоб ненадовго втекти від сім’ї, і опинилася в якомусь підпільному ґей-барі. Зауважте, я й гадки не мала, що це таке. А потім до мене залицялася одна дівчина, і я зрозуміла, що можу це робити. Я можу, бо ні мене ніхто не знає, ні я нікого не знаю, тож це не мало значення. Вона була моїм першим поцілунком. І як тільки я підтвердила самій собі, що я цілком і повністю лесбійка, і мені подобаються дівчата, і це було страшно, але я могла це робити… Я перестала зациклюватися на Пандорі.

Сіріус киває. Він усе ще жує губу, очі трохи розфокусовані, наче він глибоко замислився. Доркас не штовхає його і не перериває його роздумів. Але вона зустрічається з Джеймсом поглядом через голову Сіріуса і підморгує йому. Джеймс піднімає брови. А губи Доркас складаються в єдине слово. «Ремус».

Ах. То вона знає. Що ж. Це не так вже й важко помітити, правда? Єдині два ідіоти, які ще не здогадалися, це самі Ремус і Сіріус. Він вирішив, що йому подобається Доркас. Дуже подобається. І це добре, бо вона найкраща подруга його хлопця. Він мусить з нею ладнати. Заради свого хлопця .

— Доркас, — каже Сіріус. — А що, як…

— Всім увага! — кричить Марлін. — Сіріусе Блек, я вдарю тебе битою по голові, якщо ти залицятимешся до моєї дівчини.

Сіріус відстороняється, задумливий погляд зникає, натомість поступаючи зухвалій посмішці. 

— Ти ж знаєш, що я ніколи цього не зроблю. 

Доркас закочує очі, підморгує Марлін. Та одразу ж замовкає, посміхаючись Доркас, перш ніж знову привернути до себе загальну увагу. Джеймс задоволено вмощується на дивані. Він знає, що Сіріусу це допомогло. Він усе ближче й ближче до того, щоб нарешті з’ясувати, що він відчуває до Ремуса. Джеймс наважується сподіватися, що це станеться до Різдва.

Різдво.

Трясця. Йому потрібен подарунок для Реґулуса. Свого хлопця. Різдвяний подарунок. Для його хлопця!

ДОПОМОЖІТЬ.

— З тобою все гаразд? — запитує його Доркас. — Виглядаєш трохи перелякано.

Джеймс кліпає. Потирає обличчя рукою, іншою тримає окуляри. 

— Так, вибач.

— Ти не мусиш грати, якщо не хочеш, — лагідно каже йому Доркас. 

— Хріна з два, ще і як мусить! — репетує Сіріус, хоча він буквально поруч з ними. 

Джеймс дуже розгублений. Йому потрібно піти й подумати. Спланувати ідеальний подарунок для Реґулуса. Це зараз найважливіше. Але його друзі не погоджуються, тому що в кімнаті відбувається пересування. Усі переставляють дивани, відсувають їх, щоб сісти на підлогу в коло.

— Що ми робимо? — запитує Джеймс, коли Сіріус опускається на підлогу і тягне Джеймса за собою.

— «Я ніколи не», — відповідає Марлін. — Ми грали в це надто давно, і я знаю, що ви, безбожники, робили погані речі. Не думаю, що ми колись грали з хлопцями. 

Вона ворушить бровами. Джеймс стогне, дозволяє своєму обличчю впасти вперед на його руки. Могло бути й гірше, думає він. Був час, коли вони грали у пляшечку, і йому довелося цілувати Мері, Пітера і Френка. Джеймс мав би зрозуміти, що він не натурал, коли розчарувався, що йому не випав Ремус. Якимось чином, це пролетіло повз його голову. Сумна ситуація. 

Так чи інакше… Він вважає, що це й на краще. Тому що він не хоче бути свідком гри в пляшечку в тому стані, в якому зараз перебувають Ремус і Сіріус. Він також не хоче, щоб їхній перший поцілунок стався таким чином. Це несправедливо стосовно них. Перший поцілунок має бути неймовірним. Скажімо, в кімнаті, настільки просякнутій темною магією, що повітря аж душить, з хлопцем, який настільки схвильований і злий, що ти втрачаєш розум, просто дивлячись на нього. 

— Поїхали, — з’являється Пітер зі сходів, розмахуючи пляшкою вогневіскі. Мерлінові штані, ситуація загострюється надто швидко. 

Джеймс приймає подану йому склянку, повну бурштинової рідини. Сіріус потирає руки в очікуванні. Він любить таке лайно, драматичний ідіот. Він сприймає це як особистий виклик — перевершити всіх. Довести, що він найкрутіший хлопець у школі. Джеймс вважає, що це мило. 

— Гаразд, — каже Марлін. — Ніякого обману. Ми всі друзі, і хтось зможе сказати, що ви брешете. Це принесе вам неприємності. Я подумаю, але це буде пов’язано з озером. Нагадаю вам, що вже майже грудень, і на вулиці до біса холодно. Ви не хочете опинитися в озері. Не шахрувати. 

Всі кивають на знак згоди. Доркас хихикає. Виглядає так, ніби вона насолоджується життям. Джеймс шкодує, що Реґулус не може бути тут. Він задумується про Реґулуса і випивку. Чи п’є він? Він був трохи п’яний на тій вечірці в Лісі на початку року, але Джеймс не зміг відчути це як слід. І на Гелловіні теж не вдалося. 

Джеймсу цікаво, чи погодився б Реґулус випити з ним, просто заради розваги. Він запропонує йому наступного разу.

— Доркас, не хочеш почати першою? — ввічливо запитує Марлін.

Доркас пирхає, хитає головою.

— Ні в якому разі. Я не маю жодного орієнтира і не хочу надто розпалити ситуацію або взагалі відправити справу на дно. Хай хтось інший почне. Хтось, хто раніше грав в це з вами.

Ремус вражено киває. 

— Справедливо. Ти мені подобаєшся, Медовз. 

— То ти почнеш, Ремусе? — запитує Марлін. 

— Я почну, — каже Лілі. Всі погоджуються. Лілі сідає і роздумує. — Почнемо з простого… Я ніколи не цілувала нікого в цій кімнаті. З язиком.

Сіріус одразу ж променіє і відпиває. Марлін і Доркас підморгують одна одній і теж п’ють. Пітер з Олів. Джеймс помічає, що Лілі ще не пила, а це проти правил. Ти можеш говорити лише про те, що ти робила, тож від тебе очікують, що ти вип’єш. Тоді Ремус і Лілі обмінюються ніяковим поглядом і п’ють. 

— Що?! — скрикує Сіріус, дивлячись на них широко розплющеними очима. — Чому? Коли? Чому я цього не знав?

Лілі знизує плечима.

— Це був експеримент на четвертому курсі. Не варто через нього переживати.

Джеймс пирхає зі сміху, а Лілі підморгує йому, посміхаючись. 

Ремус пронизливо дивиться на Сіріуса. 

— Чого ти так скандалюєш? Ти ж цілувався з Мері та Марлін. 

— Що?! — Доркас майже підскакує зі свого місця, тож Джеймс тягне її назад. 

— Вони були п’яні, а над Марлін знущався хтось, звинувачуючи її в тому, що вона лесбійка. Сіріус поцілувався з нею на очах у всіх, щоб допомогти їй зберегти репутацію, — пояснює Джеймс.

Доркас видає легеньке «ой», більше схоже на зітхання, а потім дивиться на Сіріуса.

— Дякую. 

Усі вибухають сміхом. Марлін переповзає через кімнату, швидко озирається, щоб переконатися, що ніхто не дивиться, і цілує Доркас у губи. Повернувшись на своє місце, вона запитує:

— Гаразд, Ремусе, ти наступний? 

Ремус піднімає свою склянку, замислено стискає губи. 

— Скажи щось хтиве, — раптом каже Мері. Попереджуючи Ремуса, що, чесно кажучи, є добрим сигналом, бо якщо йому це зійде з рук, то Ремус скаже про що завгодно, тільки не про секс. А це означає, що буде не весело. — Не будь ханжою, Ремусе. 

Ремус червоніє, закочує очі. Але знизує плечима.

— Я ніколи не… не отримував оргазм в комірчині для мітел.

Сіріус одразу ж випиває свою склянку, посміхаючись. Очевидно, Ремус теж. Потім Мері. Марлін. Доркас. Пітер і Олів, які червоніють так, ніби зараз помруть. Лілі та Джеймс п’ють одночасно, що помічає Мері. Вона ворушить бровами, хоча це явно не пов’язано.

— Це були всі! — радісно вигукує Марлін. — Комори для мітел у Гоґвортсі — найбрудніші місця у всій школі. — у відповідь лунає хор сміху та реготу. — Я буду наступною, — каже Марлін. — Я ніколи не… спала з дівчиною!

Сіріус випиває свою склянку так швидко, що мало не падає. Джеймс закочує очі, потім п’є. Марлін теж. І Доркас. Потім Пітер, а Олів так сильно червоніє, що Джеймс хвилюється за неї. Вона виглядає так, ніби ось-ось знепритомніє від приниження. 

— Несправедливо, — скорботно каже Мері. Вона не випила. — Моя черга! — вона швидко наповнює склянки, а потім піднімає свою. — Я ніколи не смоктала член!

Лілі й Мері п’ють. І Олів теж. І Ремус теж. Впевнено. Без вагань. З маленькою знавчою посмішкою, яку Лілі зустрічає в лоб, бо вона теж колись допомагала Ремусові ховатися з Томом, коли він таємно зустрічався з ним. Вона хороша подруга, Лілі.

А Джеймс, який вже випив три склянки, — він думає, може, чотири, — забувається і теж п’є. Він не думає, не зовсім. Він просто згадує про Реґулуса, і який він неймовірний, і як це, бляха, чудово, коли Джеймс робить йому добре.

Джеймс ставить порожню склянку, і тиша стає такою важкою, що «клац» чути аж у Лондоні. 

— Годрику Ґрифіндоре, змилуйся над моєю душею, — скиглить Сіріус, різко відкидаючись назад. — Цього не було. Я цього не бачив. Цього не було . 

Джеймс озирається і бачить сім пар очей, спрямованих на нього. Лише одна людина не шокована, а просто… горда? Можливо? Щось у ньому зігріває те, що Ремус пишається Джеймсом за те, що той… майже випадково виказав себе, він так думає? Він не заперечує. Зовсім. Не те щоб йому було соромно чи щось таке. Але він обіцяв Реґулусу, що нікому не розповість. 

— Ого, — каже Марлін, яка першою приходить до тями. — Бляха, Кепе, молодець! Рада за тебе!

Вона простягає руку через прогалину посередині та дає йому п’ять. Джеймс приймає це трохи спантеличено, але добре. Ремус сміється. Мері все ще дивиться на нього широко розплющеними очима. Пітер киває йому, промовляючи «Тепер я зрозумів» і повертається, щоб прошепотіти щось на вухо Олів, що, як знає Джеймс, підтримує. Пітер — хороший друг. 

— Я в пеклі! — оголошує Сіріус, підводячись, щоб сісти прямо. 

— Чому? — запитує його Лілі, з глибоким рум’янцем на щоках. 

Серце Джеймса підступає до горла, але йому не варто було сумніватися в Сіріусі, бо він швидко, вправно оговтується і каже:

— Ти ж знаєш, я ні в чому не люблю програвати. Моя змагальна сторона зараз виє. 

Лілі хихикає, хитаючи головою. І тоді Сіріус продовжує шокувати свою публіку, заявляючи: 

— Мені доведеться знайти собі когось, кому можна відсмоктати, чи не так? 

Ремус видає тихий звук занепокоєння, який помічають лише Пітер і Джеймс, бо дівчата тепер крутяться навколо Сіріуса, воркують і теревенять про те, чи справді він це має на увазі, і готові знайти йому кандидата. Чесно. Що таке з Сіріусом Блеком і тим, як він впливає на людей? 

Доркас недбало нахиляє голову набік, що наближає її до Джеймса настільки, що вона може прошепотіти, і він це почує.

— Повернемося до цього за мить, — вона непомітно вказує на Сіріуса, потім на Ремуса, — а поки що, чому я не знала, що ти спиш з моїм найкращим другом? 

Джеймс давиться повітрям. Розплескує напій. Він збирається заперечити, але очі Доркас гострі, як леза. Раптом Джеймс трохи її лякається. Тож замість цього Джеймс шепоче: 

— Будь ласка, запитай Реґулуса.

— О, я запитаю! — злісно каже Доркас. — Ще як, бляха, запитаю!

Стривожений, Джеймс наближається до неї ще трохи.

— О, Мерліне. Тільки не роби моєму хлопцеві боляче, гаразд? 

— Твоєму… — Доркас встає. Вона просто… підводиться. — Марлін, я мушу негайно повернутися до гуртожитку Слизерину. Побачимося завтра. 

Марлін підводить погляд від наради, яку утворили дівчата, щоб, вочевидь, знайти Сіріусу чоловіка, і кліпає на дівчину.

— Усе гаразд? 

— О, так, — відповідає Доркас. — Усе чудово. Просто треба перевірити, як там Реґ. 

Сіріус задирає голову, і з занепокоєним виразом обличчя спостерігає, як Доркас пробігає через спільну кімнату до проходу в портреті. Джеймс приголомшений. Він не знає, за що взятися першим.

За Ремуса, який бореться за своє життя, дивлячись, як Сіріус вирішує, що саме так він хоче розкрити себе.

За Сіріуса, який виглядає так, ніби йому дуже весело, але напруга під цим всім дає про себе знати, і Джеймс певен, що тільки він це розуміє.

За Марлін, яка насторожено спостерігає за ним, ніби знає, що це його вина, що Доркас втекла.

Або за Реґулуса, якого тут немає, але який збирається вбити Джеймса за першої ж нагоди, бо не може тримати язика за зубами.

Що за довбана катастрофа. 

Зрештою, Джеймс вирішує взятися за все одразу, відновивши контроль над компанією. Він розганяє раду «знайти Сіріусу хлопця», стверджуючи, що Сіріус цілком здатний знайти собі партнера, про що свідчать орди дівчат, яких він розбестив за ці роки. Він цього Ремус виглядає так, ніби йому трохи зле, але дівчата погоджуються, тож маленька перемога — велика перемога. Тоді Джеймс оголошує гру закінченою і розганяє свою команду з квідичу, кажучи, що їм треба виспатися. 

Минає деякий час, і Лілі та Мері збурюються, бо Джеймс не їхній капітан і не може наказувати їм, що робити. Але Марлін хоче влаштувати дівочий вечір, бо вона трохи засмучена раптовим відходом Доркас, тож вони піднімаються до їхнього гуртожитку. Пітер тихо запитує, чи не проти вони, якщо він відведе Олів до їхнього гуртожитку на деякий час, бо вона, вочевидь, більше не хоче йти до комірчини з мітлами. 

Інші троє мародерів погоджуються, бо Пітер вже не раз звільняв для них їхнє помешкання. Це справедливо. Отже, Піт і Олів зникають на сходах, і залишаються лише Ремус, Джеймс і Сіріус.

— Що ж, — каже Джеймс. — Це сталося. 

Він проводить рукою по обличчю, втомлений і трохи стурбований тим, що це означатиме для його друзів. В ідеалі, Ремус просто повинен добровільно зголоситися віддати себе в дань Сіріусу. Але він знає Ремуса, і цього не станеться. Ремус не погодиться на випадковий секс, а Сіріус, можливо, нарешті усвідомив, що його приваблює Ремус, але Джеймс не поспішає думати, що Сіріус зрозумів всю глибину своїх почуттів. Тож… Справедливо, що Ремус не хоче ризикувати інтрижкою. Не з Сіріусом. Джеймс розуміє його всім серцем. Але все одно. 

— «Це сталося?», — каже Сіріус, дивлячись на нього трохи роздратовано. — Я ж казав тобі тримати руки при собі!

І Ремус. Ремус, очевидно, потребує виплеску своєї тривоги, яка з’їдає його живцем, бо вирішує, що це саме той вогонь, який він хоче розпалити. Він каже:

— Джеймс нічого не казав про руки. Наскільки я пам’ятаю, він говорив про рот. 

Джеймс його зараз вб’є. Насправді ні. Але міг би. Тому що це було б зайвим і завдало б Джеймсу головного болю. Сіріус може впоратися лише з обмеженою кількістю проблем одночасно.

Сіріус видає верескливий звук і агресивно налітає на Ремуса. 

— Ти можеш помовчати? Він же мій молодший брат! 

— Ти маєш бути йому вдячний, — кисло каже Ремус. — Тепер він може давати тобі поради. Знаєш, щоб ти міг знайти члени для смоктання, чим, як виявилося, ти хочеш зайнятися. 

— І у тебе, схоже, з цим проблема, чому ? — запитує Сіріус, а потім дивиться через плече на Джеймса. — Ні порадам. Я краще сам. Я не хочу нічого чути про те, як ти… заплямував мого молодшого брата! 

Це виходить з-під контролю. Джеймс потирає пальцями скроні. Ремус витріщається на Сіріуса, зліший, ніж Джеймс коли-небудь бачив. І тут Джеймс згадує, що наближається повня. Дві ночі. Останній день листопада. 

Не дивно, що Ремус готовий до сварки. Джеймс повинен розрядити обстановку. Він не знає, як це зробити. 

— У мене немає з цим проблем, — дратівливо каже Ремус. — Але ти міг би мені сказати. 

— Я не казав навіть Джеймсу, — виправдовується Сіріус. — Я розбирався з цим лайном, ясно? І досі розбираюся. 

Джеймс кладе руку на плече Сіріуса і тягне його назад. Сіріус охоче йде, дозволяючи Джеймсу втягнути його у свої обійми. Джеймс застережливо дивиться на Ремуса через плече Сіріуса, але Ремус ігнорує його. Його очі все ще зосереджені на Сіріусі.

— Розбираєшся з чим? 

— Чи подобаються мені хлопці по-справжньому, чи ні, — просто відповідає Сіріус. — Гадаю, що подобаються. І я заперечував це через… неї. Реґулус, з рештою, мав рацію. 

Жах перетинає обличчя Ремуса так швидко, що Джеймс впевнений, що Сіріус цього не помітив. Але Джеймс помітив. Бо він бачив вже одного разу, того дня, коли Джеймс натякнув Ремусові, що, на його думку, Сіріус може бути схожим на нього. І Джеймс досі цього не зрозумів. Адже те, що Сіріус зізнався, що вважає себе квіром, — це ж добре, хіба ні? Для Ремуса. Бо в нього з’явився шанс, так? Не те щоб він йому потрібен. Сіріус уже втратив голову через нього, але не варто змушувати його кидатися в усе й одразу. Це великий крок, і Джеймс пишається ним. 

От тільки Ремус виглядає так, ніби це найгірша новина, яку він коли-небудь чув. Він просто в паніці. Джеймс знову глибоко збентежений. 

— Я пишаюся тобою, — каже Ремус, і це звучить глухо, наче він намагається проштовхнути слова крізь себе, і вони прилипають до його зубів, наче клей. — Це… це не могло бути легко. Я пишаюся тобою, Сіріусе.

Сіріус усміхається до нього й одразу ж розслабляється. 

— Дякую, Муні. 

Джеймс опускається на диван, хоч Ремус ще стоїть, бурмоче щось про книжку і йде до свого улюбленого куточка для читання. Джеймс напівочікує, що Сіріус піде за ним, але цього не стається. Ні. Натомість Сіріус обертається до Джеймса і підходить до нього дуже близько. Надзвичайно близько. 

— Джеймсе, — шепоче Сіріус, притулившись лобом до лоба. — Як ти зрозумів? З Реґулусом? 

Ох. Ясно. Значить, він зайшов у своєму самопізнанні настільки далеко. Це ж тільки на краще, так? Джеймс не зволікає. Він розповідає і сподівається, що колись, коли у Ремуса і Сіріуса будуть діти, він зможе розповісти їм цю історію.

— Що ж. Я не міг перестати думати про нього. І я продовжував… помічати. Який він гарний, — Сіріус морщить ніс, але не коментує. — А тоді я поцілував його, і це було… ну. Той поцілунок змінив моє життя. 

— А якщо я облажаюся? — запитує Сіріус. 

— А що, як не облажаєшся? 

І Сіріус звужує очі на Джеймса, дивиться на нього… Джеймс дивиться на нього у відповідь, з наміром, намагаючись послати Сіріусу мозкові хвилі, які кажуть: «Все гаразд. Я знаю, що ти його кохаєш».

Сіріус сміється. Закидає голову назад і сміється, голосно й гордо, а тоді каже:

— Знаєш. Бляха. Звісно ж ти знаєш. 

Джеймс хитає головою, обіймає його. 

— Щось ти довго, друже. На це було до біса боляче дивитися. А тепер… Що ти збираєшся з цим робити? 

Занурившись обличчям у вигин шиї Джеймса, Сіріус глибоко вдихає. 

— Я боюся зіпсувати нашу дружбу. Я не знаю, чи це лише тимчасове захоплення, чи щось більше. Я боюся, Джеймсе. 

Джеймс розуміє. Справді. Це крихка річ, і саме тому він наважився нічого сказати. Але він також знає Сіріуса. Він Ґрифіндорець до мозку кісток. Є дещо, що їх усіх об’єднує. 

— Сіріусе, — ніжно шепоче йому на вухо Джеймс, — а що, якщо?  

Він відсторонюється, дивиться на Джеймса. Сріблясто-сірий на горіховий.

— А якщо щось піде не так? 

— А якщо все буде добре? 

Сіріус випускає тремтячий подих. Озирається на куточок для читання. Заплющує очі.

— Доркас має рацію, правда? 

Сіріус кусає губу, трохи жує її. Джеймс підбадьорливо киває. 

— Слухай, Гультяю. Це страшно, ясно? Я теж боявся зробити крок з Реґулусом. Але що ж… Якщо не спробуєш, нічого не вийде. Тож, я думаю… що гірше? Хотіти й не отримати, чи спробувати та зазнати невдачі? Це… це те, що ти маєш вирішити. 

Між ними на деякий час нависає тиша. Затишна та особлива. Двоє найкращих друзів, які знають одне про одного все, що тільки можна знати, розділяють мить, яка, можливо, змінить засади їхнього життя. Виведе їх на новий шлях. Сіріус шепоче:

— Так. Гаразд. Я зрозумів.

— Зрозумів що? — перепитує Джеймс, щоб пересвідчитися.

І Сіріус, довбаний Сіріус Блек, дивиться на свого друга в усьому найкращому світі й каже:

— Що кохання лише для сміливих. 

 

***

 

— Реґулус Арктур Блек! 

Доркас вривається до його гуртожитку, але одразу ж завмирає, коли з ліжка виринає голова Селвіна.

Реґулус швидко сповзає з ліжка і перетинає кімнату, тягнучи за собою Доркас. Вона хекає, а потім виривається вниз сходами, що ведуть до спільної кімнати. Глибоко збентежений, — Реґулус не пам’ятає, що Доркас коли-небудь злилася на нього раніше, — він іде слідом за нею. 

Біля однієї з великих скляних панелей з видом на глибину озера стоять два крісла. Доркас сідає на одне з них і пильно дивиться на інше. Реґулус сідає, потім змахує чарівною паличкою, щоб накласти закляття заглушення. Він піднімає брову, бо Доркас може бути роздратована, але він все ще Реґулус Блек і не піддасться на провокацію. Навіть якщо це його найкраща подруга. 

— Чому ти не розповів мені про Джеймса? — запитує Доркас, і в її голосі відчувається біль. 

Реґулус моргає. Його перший інстинкт — заперечити, але що ж. Хіба він не сказав собі, що просто… зізнається, якщо Доркас запитає його знову? Було б корисно мати когось, з ким можна поговорити. Когось, хто допоміг би йому впоратися з цим, бо так, вони тепер хлопці, і Реґулус… в захваті від цього. Але біжучий годинник нависає над Реґулусом темною хмарою, як передвістя приреченості, болю і сліз, що насуваються. 

— Я вб’ю Джеймса, — каже Реґулус. Очевидно, що він не міг тримати язика за зубами й пішов та розповів Доркас, що вони хлопці. Дивно, але Реґулус знаходить це зворушливим, адже це хороший знак того, що Джеймс хоче всім розповісти, хіба ні? Але також, це до біса тупо. В принципі. І Реґулус казав Джеймсу нікому не розповідати. 

— Він не розповідав мені, — швидко каже Доркас. — Я здогадалася, а потім сказала йому про це. Він просто сказав мені поговорити з тобою. До того ж він був п’яний від шотландського віскі. Тож не будь з ним засранцем. 

Також приємно, що Доркас наполегливо захищає Джеймса. І Реґулус знає Доркас. Вона може бути страшною, якщо дуже захоче, тож цілком можливо, що вона просто примусила Джеймса зізнатися. І все ж. Реґулусу потрібно, щоб Джеймс не піддавався під тортурами. 

Взагалі-то, ні. Забудьте про це. Якщо хтось наважиться катувати Джеймса, Реґулус просто випотрошить їх, тож не матиме значення, що вони знають. Але Реґулусу потрібно, щоб Джеймс принаймні не розголошував їхні таємниці іншим людям.

— Джеймс повинен знати, що не варто розголошувати про це людям.

— О, людям? То я — просто люди?

— Доркас, — каже Реґулус, виснажений цією розмовою. 

— Ні. Тобі не дозволено “Доркасати” на мене. Мені боляче, — каже вона йому, підводячись з крісла. — Я просто… Я думала, ти мені довіряєш? 

Реґулус хотів би сказати їй, що довіряє, настільки, наскільки він може довіряти комусь. Але слова прилипають до його зубів. Вони просто не хочуть злітати з його вуст, незважаючи ні на що. Тож Доркас виривається геть, ображена і роздратована, і залишає Реґулуса на самоті. За зеленкуватим склом у воді озера колишуться водорості. Він відкидається на спинку крісла, вдивляючись у заспокійливі рухи водної флори. 

Доркас драматизує, що не дуже на неї схоже. Напевно, вона робить це для ефекту, думає Реґулус. Щоб трохи покарати його за те, що він не розповів їй про щось таке важливе. Він не буде надмірно переживати через це. Доркас буде роздратована день-два, а потім повернеться до нього. Але все одно, це неприємно. Бо тепер вона знає, і Реґулус не завадила б нормальна розмова. У нього є питання, і він хоче, щоб Доркас допомогла йому на них відповісти. Будемо сподіватися, що ця її істерика не триватиме надто довго. 

 

***

 

Вранці понеділка Доркас все ще роздратована через Реґулуса. Він більше не вважає це прийнятним, але він ніколи б не заподіяв Доркас шкоди й не знає, як інакше з нею впоратися. Тож він ігнорує її. Він вважає, що це єдиний доступний варіант. 

Додайте до цього факт, що Селвін не просто повернувся до їхнього гуртожитку, а й чомусь намагається подружитися з ними, а отже, потрапити в їхній простір, і Реґулус майже готовий вчинити буквальне вбивство. Єдиний раз, коли Доркас розмовляла з ним, — а також з Барті та Еваном, — це щоб сказати їм, як вона засмучена поверненням до свого гуртожитку. Реґулус, зрозуміло, готовий проклясти Селвіна до наступного століття. 

Наче цього було недостатньо, Реґулус ще й не бачив Джеймса через те, що в неділю у нього було жахливе похмілля, бо з невідомої причини він вирішив напитися з Сіріусом і Розмертою в «Трьох мітлах» у суботу ввечері після того, як розкрив їхню таємницю Доркас. Реґулус хоче знати, як вони вибралися зі школи й повернулися назад, але майже нерозбірлива записка, яку йому надіслав Джеймс, не містила подробиць. 

Загалом, це були пекельні вихідні. Реґулус готовий до початку тижня.

— Доброго ранку! — співає Пандора, вмощуючись на лавку поруч із Реґулусом. Доркас, Барті та Евана все ще немає. 

Реґулус киває в бік білявки, потім робить довгий ковток своєї чорної кави. Пандора бере чай, додає краплю молока, ложку цукру. Реґулус спостерігає, як вона обережно розмішує його, коли Джеймс з друзями заходить на сніданок. 

Джеймс виглядає апетитно, як і завжди для Реґулуса. Ні сліду того жахливого похмілля, яке, за його словами, вчора протримало його в ліжку цілий день. Їхні погляди зустрічаються, і Джеймс робить рух рукою, який, як би Реґулус не хотів, не робив його коліна слабкими, але він робить. Він неохоче відповідає йому взаємністю, і Джеймс сяє. Реґулус закочує на нього очі через весь зал. 

— Щось змінилося, — каже Пандора, нахиляючи голову так, як вона це робить, коли звертається до своєї інтуїції. 

Реґулус одразу ж напружується. Він не хоче, щоб інтуїція Пандори була поруч із Джеймсом. Одного сну, — про який він досі не знає, — достатньо. Пророцтва Пандори про кінець світу повинні залишатися зосередженими на Реґулусі й тільки на ньому.

— Ти можеш бути трохи менш загадковою? — запитує Реґулус, намагаючись стримати роздратування. Пандора не винна, що має такі здібності. 

— Твій брат, — каже Пандора, здивувавши його. — Він вирвався з клітки. 

Вона жартує? Реґулус дивиться на Пандору широко розплющеними очима. 

— Ха. Ти не запізнилася на два роки? 

Пандора хитає головою, ніжно посміхаючись. 

— Він був у клітці з усіх боків, а не тільки в одному. 

Вона дивиться на Сіріуса, тож і Реґулус теж. Він сідає поруч із Джеймсом, говорить щось, чого вони не чують, і Джеймс сміється всім тілом. Вони разом накривають сніданок, з легкістю, від якої у Реґулуса болить живіт, бо він ніколи не зможе цього зробити. Він робив це з Сіріусом. Коли вони були дітьми. Реґулус намащував Сіріусові масло, бо той завжди ламав тости, а Сіріус наливав Реґулусові гарячі напої, бо його руки тремтіли, коли він чув якийсь шум у домі, і він обпікався раніше. 

І Реґулус думає, що хотів би цього. З Джеймсом. Якийсь рівень… домашності. Що смішно, бо Реґулус не є домашньою людиною. За нього все робить Крічер, бо він надто зайнятий справді важливими речами. І все ж, думка про те, що він ніколи не зможе готувати собі сніданок поруч з Джеймсом, робить його більш ніж трохи сумним. Він хотів би знати, що їсть Джеймс. Як він це робить. Що він не любить і чому. Дрібні деталі, про які так, він може запитати, але це не те саме, що спостерігати за ними самому.

В іншому житті, без темних чаклунів і зрад, розбитих сімей і братів-втікачів, можливо, у них було б таке майбутнє. Спільне майбутнє. Реґулус хотів би бачити, як Джеймс дорослішає. Можливо, стає зіркою квідичу, якою він міг би стати. В його уяві Реґулус ходить на кожну його гру, вболіває за нього, вибігає на поле, щоб поцілувати його, коли він виграє, і всі дивляться на нього. А потім вони йдуть додому і накривають один одному тарілки з тією близькістю, яка приходить з життям, побудованим разом. Вони п’ють чай біля каміна, цілуються і займаються сексом прямо там, тому що це їхній дім, і ніхто не прийде сварити їх за те, що вони зіпсували килим перед каміном. 

Його нутро боляче стискається, гостро нагадує про те, що це все — фантазія, і що Реґулус не побачить, як Джеймс старішає. Не побачить, як він гратиме у квідич. Його не буде ні на одному святі, великому чи малому, коли прийде Великдень. Це змушує Реґулуса захотіти знищити кожен годинник у замку. Зупинити час. Якимось чином.

— Реґ? — м’яко кличе Еван, повертаючи його до сніданку. 

— Тобі снилися якісь сни останнім часом? — запитує Реґулус у Пандори, змушуючи себе зосередитися на сьогоденні. 

Вона кидає на нього знаючий погляд.

— Ти ж знаєш, що я не відповім. Я кажу тільки тоді, коли відчуваю, що мушу. 

Злегка знизавши плечима, вона бере яблуко і кусає його. Реґулус повертається до своєї кави.

— Ти читав дослідження про вовків та оленів? — запитує Пандора, коли доїдає яблуко. 

По правді кажучи, Реґулус зовсім про це забув. Минуло вже три місяці, плюс-мінус кілька днів, відколи Пандора розповіла йому про це. Очевидно, що це було не нагальною проблемою, оскільки з ним не траплялося жодних інцидентів, пов’язаних з вовками чи оленями.

— Я пройшовся, — каже Реґулус, і це правда. Так і було. Коротко. — Але не сталося нічого такого, що змусило б мене про це подумати. 

— Ну, іноді мої сни ніколи не здійснюються, — бурмоче Пандора, трохи насупивши брови. Вона знову кидає погляд на Ґрифіндорський стіл, жує губу. — Але мені здається, що це здійсниться? Чи вже здійснюється? Це дивно. 

— Ніяких вовків. Ні оленів, — каже Реґулус, жестом обводячи довкола.

Велика зала така, як завжди. Повна студентів. І жодного вовка в полі зору. А тим паче оленя. Пандора киває, сьорбає чай.

— Просто не забувай довіряти оленю, гаразд? 

Він важко зітхає, але Реґулус киває і запевняє Пандору. 

Того дня Реґулус ледве волочить ноги на тренування з квідичу. Надворі холодно і пасмурно, йде дощ і сильний вітер. Але наступний матч — Слизерин проти Рейвенклов після різдвяних канікул, і їхній капітан не дозволить їм пропустити жодного тренування. 

Коли він повертається до свого гуртожитку, Реґулус злий, як мокра кицька. І небезпідставно. У нього все болить, а вологість пробралася в кістки, змушуючи його тремтіти, хоча він уже скинув брудну квідичну мантію. Селвіна тут немає, і це дратує, бо якби він був, Реґулус міг би принаймні на комусь зігнати свою лють. Але ні. 

Він тільки-но закінчує перевдягатися, коли Барті та Еван заходять і замикають за собою двері. Реґулусу скручує живіт, і він змахує паличкою, щоб відімкнути двері, але натомість накладає закляття наближення. Барті кидається на ліжко Евана, та Еван не відстає. 

— Ми не можемо придумати достатньо вагомої причини, щоб виключити Селвіна, — каже Еван, і його голос звучить так роздратовано, як почувається Реґулус.

— Якщо його не вигнали за те, що він розплавив обличчя Снейпа, то якщо тільки він когось не вб’є, я не знаю, як нам це зробити, — продовжує Еван. 

— Може, Дамблдор думав, що світ стане кращим без потворної пики Снейпа, — втручається Барті. 

Реґулус сіпається. Еван з любов’ю дивиться на свого хлопця.

— Проблема залишається. Ми хочемо позбутися Селвіна, але в нас немає ідей. 

— Не зовсім, — каже Барті, сідаючи на ліжку. — Ми завжди можемо його вбити. 

Еван глибоко хмуриться.

— Ми не можемо його вбити, — пауза. Потім: — Чи можемо? 

Реґулус сідає на власне ліжко обличчям до друзів. Він проводить рукою по кучерях. 

— Це ризиковано. Якщо нас спіймають, то все буде марно, і ми залишимося без нічого. Крім того, вони можуть закрити школу на час розслідування. Це теж не має сенсу.

— Точно, — каже Еван. 

Барті, однак, заперечує. 

— Ми зробимо так, щоб це виглядало як нещасний випадок. Вони не можуть розслідувати нещасний випадок! І це дивно, що учень загинув, але не є чимось нечуваним. Було кілька смертей у квідичі, і щонайменше дві магічні негаразди, які призвели до жертв серед учнів.

Реґулус дивиться на нього, злегка вражений.

— Звідки ти все це знаєш? 

Барті знизує плечима.

— Ну. Ми хочемо позбутися Селвіна, тож я провів дослідження.

Еван важко зітхає, знову ходить по кімнаті. Зупиняється, рішуче хитає головою. 

— Ми не можемо його вбити. Це надто ризиковано, і невже ви обидва хочете, щоб ваше перше вбивство було через суперечку про місце для сну?

— Коли ти так кажеш, це звучить трохи жалюгідно, — визнає Барті. 

— Це заради Доркас, — бурмоче Реґулус. — І для вас, — він жестом показує рукою між Барті та Еваном. — Але, можливо, вбивство — трохи занадто. 

— У тебе є краща ідея? — з викликом запитує Барті. 

Реґулус щипає перенісся, відкриває рот, щоб заговорити, коли двері дзвенять. Вони встигають спробувати виглядати невимушено, перш ніж двері відчиняються і до гуртожитку заходить предмет їхніх обговорень. Як завжди, він ігнорує трьох інших хлопців і прямує прямо до свого ліжка. Реґулус спостерігає за ним, ламаючи голову над тим, щоб такого на нього повісити, щоб його вигнали назавжди. 

Все ускладнюється тим, що плани Реґулуса завжди спрацьовують, коли справа стосується помсти. І так, у нього є мотивація позбутися Селвіна, але він не заподіяв ніякої шкоди нікому з тих, про кого Реґулус піклується. Його натхнення трохи вичерпалося. 

Селвін займається своїми справами, дістає речі з сумки та переодягається. Реґулус лише наполовину прислухається, перебираючи в голові можливі варіанти, коли Селвін різко розвертається і дивиться на них усіх гордовитим поглядом.

— Я приведу декого сьогодні ввечері, — каже він. — Просто, щоб ви знали.

Барті та Еван хихикають, від чого Селвін червоніє. Реґулус закочує очі. Його це не дуже хвилює, бо він зустрічається з Джеймсом у Кімнаті на Вимогу. 

Кивнувши Барті та Евану, Реґулус виходить з гуртожитку. До зустрічі з Джеймсом декілька годин, але він все ще зайнятий і може використати цей час. У будь-якому випадку, він не може зависнути з друзями, коли в кімнаті є Селвін. 

Спочатку Реґулус перевіряє Фелікс Феліціс. Задоволений прогресом, він заходить до бібліотеки, щоб взяти дві книжки й несе їх з собою до маленької аудиторії. Не до тої, де він практикує прокляття. Ця аудиторія навіть не десь осторонь, бо цього разу він не робить нічого протизаконного, і якщо хтось зайде до Реґулуса, він просто їх прожене. 

До різдвяних канікул залишилося три тижні, і Реґулус знає, що він хоче подарувати Джеймсу. Він просто зобов’язаний це зробити, тож наступні дві години він старанно працює над подарунком.

Пізніше він все надійно ховає і зустрічається з Джеймсом у Кімнаті на Вимогу. Настає черга Джеймса просити місце у кімнати, і він обирає ванну кімнату з басейнами — Реґулус знає, що це один зі способів Джеймса відплатити йому за те, що він розповів про них Доркас. 

Він не скаржиться.

Реґулус насолоджується купанням у теплій ванні з піною разом зі своїм хлопцем, обговорюючи ідеї, як когось виключити. Реґулус зобразив це як теоретичну задачу, розпитуючи Джеймса про те, що йому сходило з рук у замку, щоб мати уявлення про те, що дозволено, а що — ні. 

Це дивовижна кількість, яка не надто піднімає Реґулусу настрій. Позбутися Селвіна буде важче, ніж він думав. Можливо, доведеться все ж вдатися до вбивства.

— Знаєш, що було б непогано? — запитує Джеймс у Реґулуса, коли вони обидва плавають у величезному басейні.

— Хм? 

— Музика, — відповідає Джеймс. — Я намагався попросити в кімнати програвач, але вона не змогла цього зробити. 

— Електрика, — ліниво бурмоче Реґулус.

— Я знаю. Треба запитати Преветтів, як вони це зробили, — каже Джеймс.

Реґулус звішує ноги, з цікавістю дивлячись на Джеймса.

— Що зробили? 

— О, програвач у Ґрифіндорській вітальні?

Реґулус дивиться на свого хлопця таким поглядом, який каже: «Я ніколи не був у тій вітальні».

— А, так, — усміхається Джеймс. — У нас є програвач, який працює за допомогою магії. Близнюки Преветти залишили його нам, але ми можемо використовувати його лише на вечірках. Так у нас була музика на Гелловін. Ремус давно намагається з’ясувати, як вони це зробили, але поки що не може.

— А в гуртожитку ви теж ним користуєтеся? — трохи заздрісно запитує Реґулус. 

— Ні. Ми подумали, що це спричинить забагато бійок, тому старости Ґрифіндору тримають його під замком, і ним можна користуватися лише колективно. 

Реґулус корчиться від огиди. Тільки довірте цим Ґрифіндорцям бути такими безглуздо благородними.

— То ти знаєш Преветтів? 

— Так, вони іноді навідуються до нас додому. Вони знають моїх батьків, — каже Джеймс. 

— Що б ти поставив, якби тут був програвач? — запитує Реґулус, повертаючись до плавання на спині. 

— «Simon and Garfunkel», очевидно. 

Реґулус посміхається до стелі, пливучи по теплій воді. Він відчуває себе невагомим, рідким. Так близько до розслаблення, що стає трохи страшно. Але він приймає це, бо знає, що одного дня, не так вже й далеко в майбутньому, він буде за цим сумувати. Він захоче повторити це ще раз, ще хоч один раз. 

Посмішка спадає з його обличчя. З кожним днем все важче. Як він може відмовитися від цього? Як він збирається це зробити? Коли Реґулус намагається подумати про те, щоб просто підійти до Джеймса і сказати, що все скінчено, він відчуває, що його зараз знудить. І все ж, вибору немає, хіба ні? Немає іншого виходу. Йому доведеться це зробити, коли прийде час. На жаль, Реґулус не знає, чи зможе.

— Реґ? — кличе Джеймс, підпливаючи ближче до нього. 

— Мм? — питає Реґулус, дозволяючи Джеймсу зрушити його і притиснути до свого тіла. 

Проводячи пальцем по вигину плеча, по шиї, Джеймс бурмоче:

— Ти виглядаєш так, ніби щойно був десь далеко. І не в хорошому сенсі. 

Реґулус відкидається на груди Джеймса, насолоджуючись тим, як ковзає їхня мокра і мильна шкіра. 

— Просто думаю. 

— Про що?

Про розбите серце. Про війну. Вибір, який я маю зробити, що зруйнує найкраще, що я коли-небудь знав. 

— Тобі так і кортить знати? — замість цього каже Реґулус, примушуючи себе посміхнутися, піднімаючи один куточок губ догори, хоча Джеймс цього не бачить. Він не може думати про майбутнє, коли залишається наодинці з Джеймсом. Він не може ризикувати, що той запідозрить щось недобре, почне ставити запитання, на які Реґулус не знатиме, як відповісти.

Джеймс міняє своє положення позаду Реґулуса, сповзає вниз рівно настільки, щоб провести зубами по тій самій лінії, по якій він щойно пройшовся кінчиками пальців. Реґулус здригається, дозволяє голові впасти набік, щоб дати Джеймсу доступ до своєї шиї, якщо він цього захоче. 

А він хоче. 

Вода хлюпоче звідусіль, переливаючись через край басейну, в якому вони перебувають, коли Джеймс піднімає Реґулуса і розвертає його до себе. Реґулус опускається на коліна по обидва боки від Джеймса, коли він дивиться вниз, то бачить майже чорні карі очі Джеймса. 

— Скажи мені, — каже Джеймс, нахиляючись вперед, щоб поцілувати Реґулуса в груди. — Скажи мені, про що ти думав. 

Це фантастичний момент для Реґулуса попросити Джеймса про те, чого він хоче. Сексу. Вони вже займалися цим сьогодні, але це було деякий час назад, і Реґулус може і хоче зробити це знову. І він хоче спробувати. Він хоче. 

Але він вагається. З якоїсь причини, яку він не може назвати, він вагається. Що, якщо Джеймс не хоче цього? Що, якщо він вважає це огидним? Що, якщо він сміятиметься з Реґулуса за такі думки? 

Для Реґулуса це здається останньою межею. Останнім бар’єром, який треба перетнути. І він хоче перетнути його з Джеймсом понад усе на світі, але тепер, коли він тут, поруч зі своїм хлопцем у ванні, голий, як у день свого народження, він боїться. 

Час спливає. Але чотири місяці — це досить багато. Коли тобі шістнадцять, це здається дуже довгим часом. Він може дозволити собі трохи почекати. Набратися мужності. Можливо, Джеймс запитає його, якщо він буде терплячим. Тоді Реґулусу не доведеться шукати слова, якими висловити це. Це здається настільки неможливим, що він не думає, що зможе. Як можна просто… озвучити такі речі? 

Реґулус вирішує, що йому подобається те, що вони мають, тому він не буде просити більше. Не сьогодні. Він рухає стегнами вперед і винагороджується стогоном Джеймса, коли їхні тіла стикаються. Лихий блиск перетинає очі Джеймса. 

Коли Реґулус намагається повторити рух, коли Джеймса знаходять його стегна і утримують на місці.

— Поводься добре, — каже Джеймс. Темно і смачно. Джеймс нечасто буває таким, але коли він так чинить, у Реґулуса одразу перехоплює подих. Йому подобається, коли Джеймс командує. Не питайте його чому. Він не знає. Йому байдуже. — Скажи мені, — вимагає Джеймс,  впиваючись пальцями в тіло Реґулуса. 

Реґулуса наче б’ють маленькі блискавки, вони пронизують його там, де пальці Джеймса торкаються його плоті, і протікають крізь нього, переповнюючи все тіло. Він видає стогін, який збентежив би його два місяці тому, але не зараз. Не тоді, коли Джеймс дивиться на нього з напівзакритими очима.

Реґулус простягає руку між ними, занурюючи її в теплу воду. 

— Це, — каже Реґулус, охоплюючи Джеймса рукою. — Я думав про це. 

Джеймс рвучко подається вперед, накриваючи його рот своїм. Реґулус відчуває, як його очі закочуються за закритими повіками, коли Джеймсова рука знаходить його, і думає, що, можливо, вони застрягнуть в такому положенні від того, як добре він себе почуває. А потім деякий час він більше ні про що не думає. 

Notes:

Від авторки:
Доркас «Сваха» Медовз знову в строю! Чесно, вже так багато людей зацікавлені в успіху Вульфстарів на даному етапі, що це схоже на груповий проєкт ЛОЛ
СІРІУС «ТІЛЬКИ ДЛЯ СМІЛИВИХ» БЛЕК — Я ЛЮБЛЮ ЙОГО. Він робить такий прогрес. Він ГОТОВИЙ отримати те, чого він хоче. Ми стенимо короля, який працює над собою та вирішує все лайно (у нього досі є проблеми, ну, тобто, він Блек, але рух вперед — це темп, і я вболіваю за нього!)

Барті, Еван та Реґулус недбало обговорюють вбивство? ПОМОЖІТЬ Я ЇХ ЛЮБЛЮ. Вони такі божевільні ЛОЛ

Реґулусу стає сумно у басейні :( І те, як він приховує це від Джеймса? Джеймс вірить брехні Реґулуса :( Цей чоловік нічого не підозрює і це розбиває мені серце.

Chapter 24: О, брате

Notes:

Від авторки:
Привіт!
Цей розділ важкий та сумний :(
Будь ласка, читайте всі попередження!!

Попередження:
Коротка згадка про те, що у когось було харчове отруєння (в розділі не буде подробиць, ми не побачимо когось хворого, просто згадка)
Кров. Багато крові.
Коротка дисоціація (не від ПОВу персонажа, але натякається, що хтось на мить був не у своєму розумі)
Згадки про напад тварин (це сталося за межами розділу, ми не бачили нападу, але маємо справу з наслідками)
Опис поранень (деякі з них дуже детальні в ім’я зцілення цих ран)
Опис магічних медичних засобів, що включають детальний опис ран, які лікуються)
Смерть (але потім їх повертають до життя за допомогою успішного проведення серцево-легеневої реанімації)
Дискусії про сексуальність, які містять ґомофобію (як річ, яка існує, але ніхто ні до кого не є ґомофобом)
Куріння
Згадки та/або посилання на жорстоке поводження з дітьми
Згадки та посилання на магічні тортури
Згадки та посилання на вбивство та/або умисне вбивство
Згадки та посилання на використання закляття Імперіуса (тож у когось відбирають волю)

Думаю, це все!
Переклад з французської в кінцевих примітках <3
Трохи нервуюся щодо цього розділу, тому що він дуже грубий… сподіваюся, ви насолодитеся!!

від перекладачки:
вітаю, любі!!
приємного прочитання та кажіть про помилки в коментарях, бо розділ не до кінця бечений!!
побачимося <3

Реґулус патрулює наодинці. Для того, хто ненавидить розмови та людей взагалі, це просто ідеально. Він не знав, що це взагалі допускається. Припускав, що вони завжди повинні ходити в парі, на випадок, якщо щось трапиться. Виявляється, коли один зі старост за кілька годин до того, як він має заступити на патрулювання, злягає з важким харчовим отруєнням, підміняти його вже немає часу. Тож, замість з Люпином, Реґулус патрулює сам. 

Реґулус і Старший Хлопець, треба визнати, були трохи ошелешені, коли мадам Помфрі, — Поппі, так її називає Джеймс, — з’явилася, щоб повідомити їм, що Люпин перебуває у лазареті й не зможе патрулювати, але байдуже. 

До того ж у нього досить паскудна зміна. Перед світанком, на яку ніхто не хоче йти. Ніколи. Реґулус вперше її отримує, і чи не доречно, що Люпин її пропускає. 

Срібна сторона медалі в тому, що навіть найзапекліші баламути не вилазять з ліжка так пізно. Або так рано, залежно від того, що вони за люди. Реґулус уже кілька годин безцільно блукає замком, насолоджуючись життям. Він курив сигарету на мосту, дивлячись, як повний місяць освітлює стежку над озером. Слухав виття вовків вдалині та вдихав холодне повітря зими, що наближалася. 

Мірта приходила, щоб ненадовго скласти йому компанію. Вона досить мила. Вона розповіла йому все про Ровену Рейвенклов, засновницю її факультету, і про історії, які серед них ходять. Існує якась легенда про діадему, міф, який всі Рейвенкловці знають так само як всі Слизеринці знають про Таємну Кімнату і спадкоємця Слизерину. Реґулус мусить визнати, що це досить захоплююче. 

Якби світ був інакшим, якби він був кимось іншим, можливо, він спробував би знайти діадему. Просто щоб бути тим, кому це вдалося. 

Зрештою, приходить Півз і заштовхує Мірту назад до її туалетної кабінки, навіть попри те, що Реґулус робить все можливе, щоб відігнати полтергейста. Він настирливий і невблаганний, і Мірта не витримує і відлітає, залишаючи Реґулуса на самоті. 

Останнім часом Реґулус приділяє набагато більше уваги привидам Гоґвортсу. Більшість з них він знає на ім’я, завдяки Мірті, і знає трохи пліток про них усіх. Поки що ніщо з цього не було особливо корисним, але Реґулус все одно зберігає інформацію в голові. Ніколи не знаєш, що може трапитися. 

Сьогодні останній день листопада, а це означає, що ночі довгі, як дні без їжі, а дні короткі, як вечірка напідпитку. Не те щоб Реґулус коли-небудь був у такому стані. Але йому казали, що час проходить веселіше, коли ти добряче випив, тож. Що є, то є. Днів без їжі у нього було вдосталь, тож принаймні це він може підтвердити з усією певністю. 

Його зміна добігає кінця, і у нього залишиться достатньо часу, щоб прийняти душ, одягнутися і встигнути поснідати, щоб почати новий день. Він зупиняється біля вікна на першому поверсі й дивиться вгору крізь великі шибки. Місяць щойно сховався за обрієм, але вгорі все ще мерехтять зірки.

Коридор порожній. Темний. Навколо нікого, хто б міг це засвідчити, тож Реґулус дозволяє собі зітхнути, коли знаходить Сіріуса. Йому вже давно цікаво, що Пандора мала на увазі, коли говорила про нього та його клітку, але Реґулус не питав. Він з усіх сил намагався уникати брата після інциденту, що стався між ними кілька тижнів тому. Це не варте того, щоб засмучувати Джеймса. 

Джеймса, який нізвідки, — буквально з нізвідки, — з’являється в коридорі, налякавши Реґулуса не на жарт. Реґулус розвертається на п’ятах, притискає руку до грудей, щоб заспокоїти шалене серцебиття… і відчуває, як земля йде з-під ніг. 

— Сіріус? — це слово виривається з нього без його згоди, але він нічого не може з собою вдіяти. Джеймс підводить очі й знаходить Реґулуса.

Він бачить момент, коли його хлопець виявляє його присутність у коридорі з сумішшю паніки та полегшення. 

— Реґ? 

— Що сталося? — Реґулус рушив з місця. Він ще не прийняв свідомого рішення щодо подальших дій, але він рухається. Він допомагає Джеймсу, закинувши одну з рук Сіріуса собі на плечі, щоб розділити вагу. 

Сіріус непритомний. А ще він стікає кров’ю. Власне, ні. Кровотеча надто слабка. Сіріус пошматований. Розірваний на шматки, плоть і м’язи звисають з ран, які виглядають так, ніби щось з кігтями використовувало його як точило. Це жахливо. Це також довбане диво, що Сіріус досі живий.

Реґулусове нутро робить відважну спробу підповзти до горла. Тремтячою рукою Реґулус підносить палець під ніс брата і майже з полегшенням зітхає, коли відчуває, що той дихає.  

— Джеймсе, — різко каже Реґулус. — Він ледве живий. Треба віднести його до лазарету. 

— Ні, — несамовито відповідає Джеймс. Він настільки блідий, що його шкіра набула пилуватого відтінку. Здається, що він ось-ось зомліє. — Ми не можемо піти до лазарету.

— Він помирає!

— Ніякого лазарету! — відчайдушно благає Джеймс. — Ти можеш йому допомогти? Будь ласка?

Трясця. Лайно. Чортівня. Бляха. Бляха. 

Гаразд. Реґулус може це зробити. Він може це зробити. Він допитає Джеймса про це пізніше, але він може це зробити.

— Гаразд, — бурмоче Реґулус. — Але ми не можемо тут залишатися. 

Рот Джеймса відкривається, потім закривається. Його губи тремтять. Реґулус розуміє, що Джеймс не має жодного уявлення, що робити. Куди йти. Він ледве тут, настільки охоплений панікою і боязню за Сіріуса, що його мозок відключився. Реґулус має врятувати брата, і Реґулус думає лише про одне місце, куди вони можуть піти. 

Підйом до Кімнати на Вимогу нелегкий. Сіріус важкий, бо він роками грає у квідич і відмахується битою від диких бладжерів. Джеймс допомагає, але його сильно трясе, і він раз у раз оступається, ледь не збиваючи їх усіх на підлогу. Сповнені відчаю, вони піднімаються нагору. 

Реґулус перекладає вагу Сіріуса на Джеймса і просить у Кімнати на Вимогу лазарет. Він знає, що кімната не забезпечує їжею чи питвом, тож, найімовірніше, не дасть і ліків, але Реґулусу просто потрібен чистий простір для роботи.

— Джеймсе, відведи Сіріуса всередину, — каже він. — Я одразу за тобою. 

Джеймс підкоряється, чи тому, що довіряє Реґулусу, чи тому, що зараз не може думати та рухається на автоматі. Неважливо. Він підкоряється, і тоді Реґулус викликає кожне зілля, яке тільки може придумати, зі своєї заначки в підземеллі. Добре, що Замок безлюдний, інакше йому довелося б відповідати на незручні запитання. На щастя, ніхто не бачить, як злітають пляшки. 

Від сцени, яка постає перед ним, коли він заходить до кімнати, Реґулусу хочеться впасти в істерику. Просто збожеволіти, бо що він ще може зробити, коли його брат… Сіріус… а Джеймс? З Джеймсом теж не все гаразд.

І саме тому Реґулус цього не робить. Він тримає себе в руках лише за допомогою сили волі. Бо якщо він її втратить, Сіріус помре. А Реґулус не може цього допустити. Не може. На це немає жодної причини, жодних розумів, жодного грандіозного плану. Все, що він розуміє, наближаючись до ліжка, на якому лежить Сіріус, — це те, що йому потрібно, щоб Сіріус вижив. 

Джеймс нависає над ліжком. Він плаче, намагаючись дістати свою паличку, яка постійно падає на підлогу. Реґулус відштовхує його. Не грубо, але рішуче. 

— Дай мені простір.

Сіріус висить на волосині. Реґулус думав, що день сутички зі Снейпом був поганим. Але він помилявся. Це ще гірше. Це жахливо.

— Що за чортівня це з ним зробила? — запитує Реґулус, відкорковуючи пляшки так швидко, як тільки можна. 

— Джеймсе? — наполягає він, коли його зустрічає мовчання. — Я маю знати, щоб врятувати його. Ці рани чимось заражені? Скажи мені!

Вологий хрип виривається з губ Сіріуса. Булькотіння з розірваної глотки. Потім тиша.

Ні. Ні, ні, ні, ні, ні.  

— Сіріус! — крик виривається з Реґулуса з такою міццю, що Реґулус не розуміє, як він не пробив дірку в стіні. 

— Джеймс, — гарчить Реґулус. — Допоможи мені, або він загине. Ти зрозумів мене? Він загине. 

Тремтячи, як лист на вітрі, Джеймс підходить до нього і шепоче.

— Що мені робити? 

Реґулус бере два пальці Джеймса і занурює їх у горло Сіріуса, — бо воно розірване, і це те, що вони здатні зробити, як би це не було огидно і бридко, — притискаючи до головної артерії, яка розбризкує кров навкруги. 

— Тримай їх так, щоб зупинити крововтрату. 

Джеймс виглядає позеленілим, але киває і не рухається, навіть коли Реґулус відпускає його. 

Глибокий вдих — це вся підготовка, яку дозволяє собі Реґулус перед тим, як почати накладати заклинання. Вимовляє складні та виснажливі закляття. Магія тягне, вимагаючи його енергії, його сили. Це неприємно, але він продовжує. Він не зупиняється. Не зупиниться. Однією рукою він б’є Сіріуса в груди, намагаючись змусити його серце знову почати битися. Іншою — змахує чарівною паличкою. Він заклинає, заклинає і заклинає. Піт стікає по його спині. Його м’язи зводить судомою, бо магія може завдати клопоту, а це — просунуте зцілення. 

Реґулус не відступає, доки Сіріус не починає знову дихати, а серце жалібно тріпотіти в його грудях. Його дихання таке вологе і слабке, що Реґулус розуміє: у нього є хвилини, якщо не менше, щоб врятувати брата. 

Пошкодження на тілі Сіріуса надто серйозні. Реґулус не знає, з чого почати. Але він мусить з чогось почати. Джеймс, сповільнивши втрату крові з головної артерії, виграє їм секунди, не більше. 

— Розкажи мені, що сталося, — вимагає Реґулус, відкриваючи пляшечку з кровоспинним зіллям і виливаючи його в обвітрені губи Сіріуса. 

Джеймс видає такий глибокий звук переляку і страждання, що це розбиває Реґулусові серце. Серце, яке б’ється тільки для нього. Хлопця з рукою у горлі свого найкращого друга, намагаючись врятувати йому життя. Реґулус знає, що немає нічого, чого б Джеймс не зробив для Сіріуса. То чому ж він вагається?

— Це були пекельні гончі, — нарешті каже Джеймс. — Ми блукали лісом, і на нас напали. Зграя пекельних гончих. 

У Забороненому Лісі? Що вони там робили? 

— Ви двоє — найтупіші недоумки, яких я коли-небудь зустрічав у своєму житті. 

Але це хороша новина, адже пекельні гончі агресивні, мають кігті та зуби гостріші за ножі, але, на щастя, не отруйні. Він може швидко зашивати рани, не турбуючись про очищення. У Сіріуса, ймовірно, буде лихоманка, але вона легко вилікується. Магія має свої переваги. Реґулус вливає Сіріусу в горло друге кровоспинне зілля, а потім починає систематично зашивати найгірші рани, починаючи з тієї, в якій знаходиться рука Джеймса.

— Я зараз зашию це, — каже він. — Але не воруши рукою до останньої секунди. Він може втратити занадто багато крові. 

Джеймс робить мужнє зусилля, щоб кивнути, але це більше схоже на непевне хитання головою, однак Реґулусу це підходить. Він починає вимовляти закляття, а Джеймс уважно за ним спостерігає.

— Зараз, — каже Реґулус. Рука Джеймса відстороняється, і рана Сіріуса закривається. 

Не можна гаяти часу. Це була найгірша з них, але Сіріус у буквальному сенсі слова у повному безладі. Реґулус цілу годину безперервно працює, щоб зібрати брата докупи. Він просить Джеймса подавати йому зілля і вичищати місця, де є кров і бруд, бо він погано бачить. Він просить Джеймса перевернути Сіріуса на бік і повторює процес зцілення на його спині. Дихання Сіріуса вирівнюється, а зілля і заклинання разом працюють над тим, щоб з’єднати розірвані тканини, відновити розірвані судини та зростити кістки спини. 

— Він виживе? — запитує Джеймс у Реґулуса, коли на щоки Сіріуса повертається рум’янець.

— Так, — відповідає Реґулус. Він звучить знервовано, бо так і почувається. — Ми ще не закінчили, але він виживе. 

Джеймс не витримує і ламається. Він падає на коліна, відкинувши будь-які залишки гордості чи сорому. Це чоловік, який думав, що втратив брата, і він відчуває полегшення, і не боїться показати, наскільки сильне. Джеймс плаче і дякує Реґулусу знову і знову крізь несамовиті ридання. Реґулус не може його втішити, бо мусить переконатися, що всі рани Сіріуса загоїлися і що він не пропустив нічого внутрішнього. 

Зрештою, Джеймс оговтується достатньо, щоб знову бути корисним, і вирішує, що, оскільки раніше їм довелося зняти з Сіріуса весь одяг, варто накласти зігріваючі чари, щоб він не переохолодився, поки Реґулус його лікуватиме.

Коли Реґулус закінчує, він ледве стоїть на ногах. Він відступає, подалі від ліжка, і знаходить диван десь праворуч від себе. Реґулус падає на нього і втрачає свідомість.

Він до біса втомився. 

 

***

 

Джеймс ніколи не думав, що побачить таке видовище: обидва брати Блек міцно сплять в одній кімнаті. 

Сіріус лежить голий на ліжку, де Джеймс його поклав, а Реґулус рятував йому життя, демонструючи настільки вражаючу цілительську майстерність, що Джеймс вирішує, що його слід негайно призначити головою Святого Мунґо. Зараз він виглядає цілком здоровим. Шкіра правильного кольору, груди рівномірно піднімаються та опускаються. Волосся скуйовджене, і він вкритий патьоками засохлої крові та бруду. Але він цілий, а був момент, коли Джеймс не знав, чи це взагалі буде можливо, тому Джеймс не скаржиться. 

Реґулус лежить на дивані, знепритомнівши від повного виснаження. Він теж весь у крові, що насправді не повинно бути таким сексуальним, але це знову ж таки тому, що Джеймс явно нездужає, і щось у його мозку йде шкереберть, коли справа стосується Реґулуса. Його кучері прилипли до лоба, під очима синці — єдині зовнішні ознаки того, що рятувати Сіріуса було нелегко. Реґулус все одно це зробив. 

Якби це залежало від нього, Джеймс дозволив би їм обом спати цілий день. Але він не може цього зробити, бо повня була у понеділок, а це означає, що сьогодні вівторок і треба йти на уроки. Реґулус вб’є його, якщо він пропустить уроки. 

Джеймс роззирається по кімнаті й вирішує, що спробувати не завадить.

— Як думаєш, ти зможеш влаштувати нам душ? 

Це не повинно було б спрацювати, не тоді, коли вони в кімнаті, але це спрацьовує. Ха, магія. Один з кутів рухається. Трансформується. І тут же з’являється ряд вишуканих душових кабін і безліч мила на вибір. Одну проблему вирішено. 

Реґулус, на щастя, у шкільній формі. Сіріус — ні, але навіть якби й був, то його одяг розірвало б на шматки.

Трясця. 

Джеймс змушений на мить присісти, бо спогад про це накриває його з головою. Сьогодні вночі Муні був трохи неспокійний, тому вони пішли до Лісу. Здавалося, що нічого не мало б бути інакше. Вони вже стільки разів ходили до лісу, що могло статися? 

Усе йшло добре. Муні удавано бився з Гультяєм, як вони часто роблять. Можливо, його виття було трохи агресивнішим, а укуси трохи гострішими. Але все було під контролем. А потім з’явилися пекельні гончі, і Муні втратив самовладання. Цілком. Втратив його до такої міри, якої вони не бачили вже багато років. Він був жорстоким, захищав свою територію і свою зграю з такою жорстокістю, що пекельні гончі нападали на нього без жодної пощади. 

Після цього все стало дуже розмитим. Їм вдалося змусити гончих відступити, — Джеймс не може точно пригадати, як саме, — а потім вони вибігли з лісу і погнали Муні назад до халупи. 

Джеймс думає, що це був вожак зграї. Він точно був найбільшим. За ним бігла ще одна гонча, яка в останню мить кинулася на Муні, прямо на межі лісу. Муні був її ціллю, але Гультяй намагався зупинити її. Він просто… стрибнув. Відрізав гончу, не давши їй дістатися до Муні.

Це не дуже добре закінчилося. 

Гонча кинулася на нього, і навіть сила і гострі роги Золоторога та люта атака Муні не змогли врятувати Гультяя від найгіршого. Муні теж було боляче. На той час, коли гонча здалася, Гультяй лежав на землі купкою. 

Золоторогові довелося зробити вибір. Він ненавидів це робити, але знав, що Поппі з’явиться, щоб зцілити Ремуса, а Сіріус… він не міг відвести Сіріуса до Поппі, бо їх не можуть викрити. І все ж Джеймс визнає, що якби він не зустрів Реґулуса, у нього не було б іншого виходу. 

Азкабан краще, ніж морг. І він скоріше відправився б до в’язниці разом із Сіріусом, аніж дозволив би йому померти.

Джеймс зітхає, заплющує очі. Він до біса вдячний і щасливий, що Реґулус був поруч. Просто… Чекав, у тіні. Як темний, занепалий янгол, що прийшов йому на допомогу. Він розплющує очі. І побачив, що Сіріус дивиться на нього.

— Де ми? Чому я голий? — Сіріус підводиться, озирається. Знаходить Реґулуса. Блідне. — Реґґі? 

Сіріус схоплюється з ліжка і робить два незграбні кроки до брата, перш ніж Джеймс усвідомлює, що відбувається, і каже:

— Це не його кров. З ним усе гаразд. Просто спить. 

І яке ж це видовище. Сплячий Реґулус виглядає янгольськи. Просто. Ніжним. Вся підлість стерлася, залишивши по собі лише хлопчика, такого гарного, що на нього боляче дивитися. Джеймс одержимий ним і повинен знайти спосіб переконати Реґулуса провести з нім ніч, щоб він міг дивитися на нього, поки той спить. 

Він зберігає це у своєму мозку на потім, коли вони не будуть закривавлені, виснажені й все ще в шоці від того, щоб Сіріус мало не загинув. 

Трясця.

Джеймс діє інстинктивно. Він перетинає простір і тягне Сіріуса в обійми. Сіріус не вагається. Не має значення, що він абсолютно голий, або що одяг Джеймса вкритий кров’ю. Він дозволяє Джеймсу міцно обійняти себе, стискаючи руки навколо свого друга. 

— Ви з Реґґі в крові, — бурмоче Сіріус у вигин шиї Джеймса. — А я голий. Що в біса сталося?

— Пекельні гончі в лісі, — шепоче Джеймс.

— Муні?

— Довелося залишити його в халупі. Пітер залишився, щоб переконатися, що з ним все гаразд, поки не прийшла Поппі, — розповідає Джеймс. 

— Наскільки все погано? — запитує його Сіріус. Джеймс вагається, і Сіріус це відчуває. — Золотороже. Скажи мені, наскільки все погано, щоб я знав, як сильно Муні буде себе за це картати. 

З глибоким зітханням Джеймс здається. 

— Ну, це типу… це було дуже погано. Справді погано, Гультяю. Я просто… Скрізь було стільки крові, і ти не міг дихати, і мені довелося… моя рука! Реґулус поклав її туди, а я не… 

— Золоторіг, — каже Сіріус, знову міцно обіймаючи його. — Усе гаразд. Зі мною все добре. 

— Ти практично помер на цьому ліжку, — шепоче Джеймс, голос його зривається. — Був момент, коли твоє серце не билося. Я не… я… 

Джеймс ховає обличчя у волосся Сіріуса, не звертаючи уваги на бруд і ковтуни. Він плаче, а Сіріус шепоче йому заспокійливі слова. Хіба це не безглуздо? Це Сіріус мав би сумувати, але він цього не робить. Він ніколи не засмучується, коли отримує травму під час повні. Джеймс слабший. Він хотів би, щоб це було не так, але нічого не може вдіяти. Джеймс змириться з усім, з будь-яким болем, з будь-яким ушкодженням власного тіла. Але вигляд Сіріуса, що стікає кров’ю? Це завжди зачіпає його. Це завжди ламає його. 

Джеймс, здається, плаче доволі таки довго. Коли він нарешті повертає собі якусь подобу контролю, він трохи відступає, щоб знову подивитися на Сіріуса. Переконує себе, що з ним усе гаразд. Він тут. Він живий.

— Чому Реґґі тут? — лагідно запитує Сіріус.

— А хто, бляха, ти думаєш, тебе врятував?

Вони перелякано відсахуються. Реґулус підводиться, пронизливо дивлячись на брата.

— Ти голий, — каже він. — Не чіпай мого хлопця, поки ти голий, або я відрубаю тобі руки. Зрозумів? 

Джеймс думає, що Сіріус дасть відсіч, бо він завжди так робить. Але, мабуть, його приголомшила новина про те, що Реґулус знову врятував йому життя. 

— Зрозумів, — каже він і для годиться робить крихітний крок від Джеймса. 

Обидва брати пронизують один одного поглядами. Неважливо, що один з них брудний, а інший — голий. Вони заповнюють кімнату власною присутністю, наче королівські аристократи, якими їх виховували. Очі Реґулуса примружені, непокірні. 

Сіріус опускає голову.

— Я… ем. Дякую тобі. За це, — каже Сіріус, показуючи жестом довкола. — А ще. Я, — він важко ковтає. — вибачаюсь за те, як я тоді поводився. Я… ну. Я порвав з Адаліною, бо виявилося, що я… 

— Ти що? — запитує Реґулус, нетерпляче, гордовито.

— Я ґей, — каже Сіріус. Він просто випалює це. Очі Реґулуса розширюються, великі, зелені й прекрасні. Джеймсу подобається, з якою надією він дивиться на коротку секунду, перш ніж знову одягнути маску. — Тобто, ну, мені теж подобаються хлопці. Гм. Я працював над цим. Працюю над цим. Відколи… так. Ну, відтоді. 

Реґулус довго дивиться на брата, і Джеймс молиться, щоб він не повівся грубо через це. Адже Сіріус доклав багато зусиль і мужності, щоб зайти так далеко, але одне слово Реґулуса може дуже сильно підкосити його.

— Відійти ще на крок від мого чоловіка, — каже Реґулус, наче це все, що його турбує. Можливо, так воно і є, і це саме те, що варто було б сказати Сіріусу. — І вдягни вже якийсь клятий одяг.

З нього виривається гавкаючий сміх, потім Сіріус регоче, як ідіот, а Реґулус спостерігає за ним з легкою огидою, але також і з деяким полегшенням. Джеймс зітхає, глибоко вражений таким поворотом подій. Реґулус дістає кишеньковий годинник і насторожено дивиться на нього.

— Тут є душ, — каже Джеймс. — Я поправлю твою форму. 

Реґулус киває, як Джеймс і передбачав. Він суєтний і різкий, але також практичний. Він не може пройти через весь Замок до підземель у такому стані, щоб ніхто не дізнався, що сталося. Реґулус починає роздягатися. Він скидає мантію, потім смикає сорочку через голову, оголюючи свою гладеньку спину. У Джеймса аж слина тече. Руки Реґулуса починають розстібати ґудзики його штанів, і Сіріус зойкає, його хихотіння різко обривається. 

— Тільки не перед Джеймсом! 

Невірна реакція. Реґулус дивиться Сіріусу прямо в очі, потім повертається до Джеймса і просто… дозволяє своїм штанам впасти до щиколоток. Сіріус різко завиває. Джеймс мусить докласти неабияких зусиль, щоб не стрибнути в душ до свого хлопця.

Реґулус закочує очі на реакцію брата і закінчує роздягатися, перш ніж зникнути в ряді душових кабін. Звук води, що починає текти, заглушає істерику Сіріуса. 

За п’ятнадцять хвилин вони всі помилися та одягнулися. Одяг Реґулуса, як і одяг Джеймса був магічним чином очищений. Потім, так само магічним чином було зроблено копію форми Джеймса, і тепер Сіріус одягнений в цю форму. Вона трохи задовга, бо Джеймс трохи вищий, але Сіріус виглядає у ній більш-менш нормально, бо він трохи менш об’ємний, ніж Джеймс, але не набагато. 

Єдина людина, яка могла б сказати, що Сіріус не вдягнений у власний одяг, — це Муні, але вони не побачать його до кінця дня. Цієї розмови Джеймс не чекає з нетерпінням. Це не вперше, коли хтось із них страждає, але ще ніколи не було настільки погано, і Джеймс не може передбачити, як відреагує Ремус. Ну, ні. Це брехня. Він буде не в собі кілька днів. Можливо, тижнів.

Джеймс сподівається, що Ремус не вирішить змінити свої плани й залишитися вдома з батьком на Різдво. Він з нетерпінням чекає на Ремуса в маєтку Поттерів на канікулах. 

Реґулус прямує до дверей, киваючи Джеймсу на прощання. Джеймс посміхається йому, а потім каже: 

— В жодному разі.

Два впевнених кроки — і він стоїть перед Реґулусом, який кидає на нього здивований погляд. Джеймс цілує його. Йому все одно, що Сіріус бачить це. Після того, як Реґулус врятував його, це вже не має значення.

Коли вони відстороняються, Реґулус трохи задиханий і схвильований, що змушує Джеймса відчути, ніби він зараз злетить у небо. 

— Дякую, — каже він, притискаючись лобом до лоба Реґулуса. — Дякую, що врятував його.

— Так, — озивається Сіріус ззаду, голос трохи сухуватий. — Дякую. 

Реґулус застигає, обступає Джеймса.

— Я зробив це заради Джеймса. Не думай, що я хотів врятувати тебе з якоїсь іншої причини, окрім того, що мій хлопець не оговтався б, якби з тобою щось сталося.

Це досить довге речення для того, хто завжди говорить короткими фразами. Реґулус скупий на слова. І тому Джеймс знає, що Реґулус переконує себе більше, ніж Сіріуса. Він цього не каже. Але Джеймс знає, і цього достатньо, щоб його надії злетіли до небес.

Сіріус і Реґулус визивно дивляться один на одного. Джеймс вагається, не знаючи, чи варто йому щось робити. Сказати щось. Але Сіріус випереджає його, знову дивуючи.

— Реґґі… — каже Сіріус. Він зупиняється. Дихає. Береться рукою за підборіддя і злегка потирає його, ніби намагається вичавити з себе слова. — Tu crois qu'on pourrait parler? Il s'est passé tellement de choses... et je... Est-ce qu'on pourrait se voir juste une fois? Pour parler?

Щелепа Джеймса падає на підлогу. Відколи це Сіріус розмовляє французською? Що це таке?

— Je n'ai rien à te dire, — відповідає Реґулус. Джеймс не розуміє жодного слова, але він знає тон голосу Реґулуса. Це було холодно. Різко. 

Сіріус сумно усміхається.

— Je sais. Mais moi, j'ai quelque chose à te dire. Et j'espérais que tu m'écouterais, ne serait-ce qu'une fois. Juste une fois. 

Забавно, думає Джеймс, що мова звучить елегантно, коли нею говорить Сіріус, але абсолютно гріховно, коли нею говорить Реґулус. Наче вони розмовляють абсолютно різними мовами. Джеймс знає, що це не так, але як пояснити, що він зараз весь розпалений і схвильований, а Реґулус вимовив лише одне речення? 

— D’accord, — каже Реґулус.

Джеймс не впевнений, на що Реґулус погодився, але обличчя Сіріуса сяє. Він дивиться на брата, робить невпевнений крок уперед. Реґулус не одразу відступає. Це підводить Сіріуса до сліз. І хіба це не трагічно, чорт забирай? Брат, поставлений на коліна найменшим жестом. Навіть не жестом. Просто відсутністю відвертої відмови. 

Це несправедливо. Це довбане лайно, ось що це таке. Лють спалахує в грудях Джеймса, гаряча, яскрава і праведна. А разом з нею з’являються вусики темряви, що в’ються навколо його серця і готові стиснути. Та сама темрява, що, за словами Сіріуса, має зуби. Та, що хоче, аби Джеймс убив Вальбургу за те, що вона зруйнувала Сіріуса. І Реґулуса. Тому що ось вони, два брати, які люблять один одного, попри рани й кров, наперекір зраді та болю. Вони люблять один одного і не можуть змусити себе в цьому зізнатися. Навіть тоді, коли один з них щойно на секунду помер. 

Одного дня Вальбурга заплатить за свої вчинки проти дітей. Джеймс молиться, щоб це сталося не від його руки, бо це його згубить. Заради Сіріуса і Реґулуса це може бути того варте. 

— Ми мусимо… — Сіріус знову перейшов на англійську, і Джеймс розуміє, що це йому на користь. — Ми повинні виправити цей безлад сьогодні. Але завтра? Астрономічна Вежа?

— Якщо мене спіймають, я зіштовхну тебе з неї, — погрожує Реґулус. 

Джеймс, який був набагато більше зацікавлений у цій справі, ніж мав би, враховуючи, що не має жодного уявлення про те, на що погоджуються брати, каже: 

— Я проведу тебе. Я заберу тебе і проведу до Вежі. Ніхто нас не побачить. У мене є плащ-невидимка.

Сіріус видає страждальний звук, але поважає, що плащ належить Джеймсу, а отже, він може розповісти про нього кому завгодно. Реґулус дивиться на нього широко розплющеними очима.

— Ти переслідував мене по всьому Замку завдяки йому? — запитує він, і в його голосі чутно менше жаху, ніж Джеймс вважає за доцільне. 

— Ні, — відповідає Джеймс. — Я… коли мені потрібно знайти тебе, у нас є інші способи. Плащ — не єдиний наш секрет, але він належить лише мені. Я не можу розповісти тобі про інші. 

Реґулус, здається, приймає це, бо все, що він робить — це лише знизує плечима. Потім він повертає ручку дверей.

— Тоді до завтра. 

Він зупиняється. Приймає самостійне рішення і дивує Джеймса, підходячи до нього, щоб швидко поцілувати.

З цим він виходить з кімнати по-справжньому. Джеймс посміхається, бо Реґулус поцілував його, а Сіріус так сильно закочує очі, що, мабуть, бачить власний мозок. 

 

***

 

Штори опущені. Заклинання заглушення накладено і посилено. Вартових — Лілі та Мері — попереджено, і вони на своїх постах. Є трохи шоколаду і Берті Боттс. Подушки розкладені й збиті. Все готово для маленької військової ради в кімнаті мародерів. 

— Гаразд, — понуро каже Джеймс. Пітер і Сіріус опускаються на підлогу разом з ним. Вони сидять у колі, всі троє. — Нам треба прояснити нашу історію. 

— Муні не пам’ятає всього, але знає, що ми потрапили в халепу. Він пам’ятає, що бився з іншою твариною і що Гультяй був поранений, — розповідає Пітер. Того ранку він залишився, щоб наглянути за Муні, бо він єдиний, хто може вислизнути від Поппі. Навряд чи ще один пацюк у халупі вартий уваги. — Він говорив невиразно, але постійно повторював щось на кшталт: «Я завдав йому болю» та «Я погано на нього впливаю». Тож я майже певен, що він щось підозрює.

— Він до того ж не ідіот, — каже Сіріус. — І він буде хвилюватися, бо ми сьогодні не пішли до нього в лазарет. 

Сіріус розлютився, коли Джеймс сказав йому, що вони не підуть до Ремуса. Він заспокоївся лише тоді, коли Джеймс пояснив, що якщо він хоче коли-небудь дізнатися, чи бачить його в такому плані Ремус, — Джеймс не може сказати Сіріусу, що знає, що Ремус вже бачить, це було б катастрофою, — то він повинен поводитися в цій ситуації обережно. 

Вони знають свого Муні. Він носить у собі більше провини, ніж будь-хто з них може собі уявити, і ненавидить себе за свій стан, хоча це не його провина і навіть не в його силах це контролювати. Що й привело їх до цієї ради. 

— Я не хочу йому брехати, — скаржиться Сіріус. — Буде гірше, якщо він дізнається пізніше. 

— Якщо він дізнається, як сильно тебе поранили минулої ночі, він більше ніколи тебе не торкнеться, — каже Пітер. — Провина йому не дозволить.

Сіріус блідне. Кров відливає від його обличчя, наче це найгірша новина, яку він коли-небудь чув у своєму житті. Брови Пітера злітають вгору. 

— О? То ми вже все зрозуміли? 

Джеймс хихикає, не в силах стриматися. Сіріус дивиться на Пітера.

— Невже всі знали, крім мене?!

— Ти такий же таємничий, як гігантський кальмар, що ховається у прозорій воді, — повідомляє йому Пітер. — Єдиний ідіот, який досі не помітив, це сам Ремус.

— У мене була дівчина! — стверджує Сіріус, чомусь бажаючи наполягти на своєму.

Пітер і Джеймс пирхають.

— О, будь ласка. Якщо це не було останньою відчайдушною спробою переконати себе в тому, що ти натурал, то я не знаю, що це.

Сіріус падає спиною на подушки, розкладені навколо них саме для цієї мети. Тому що Сіріус — королева драми в цій кімнаті, і вони знають, що в якийсь момент він впаде. 

Зі свого положення, дивлячись у стелю, Сіріус каже: 

— Не можу повірити, що я колись вважав себе гетеросексуалом. Тобто… Меч Ґодрика на дні озера. Який же я ідіот! 

Пітер сміється, але Джеймс розуміє. Його досвід був легшим, інакшим. Але йому знайоме це відчуття, бо довгий час він думав, що йому подобаються тільки дівчата, але потім виявилося, що це не так. І ось цей момент. Це осяяння, коли ти просто… ніби світло вмикається у твоєму мозку. Коли ти знаєш, ти знаєш . Що шляху назад немає. 

— Все гаразд, друже. Головне, що ти змирився з цим.

— Чи можу я запитати, ем… що ти? — запитує Пітер. — Ну… Це звучить жахливо. Мерлінова борода, вибач. Я маю на увазі, ти ґей? Але ж тобі подобаються дівчата, так? Неважливо. Але мені цікаво… О, Ґодрику, я поводжуся жахливо? 

Сіріус поплескує його по коліну.

— Ти не поводишся жахливо. 

— Це називається бісексуалізм, — пояснює йому Джеймс. — Коли тобі подобаються і чоловіки, і жінки. Про це пишуть у нью-йоркських газетах. 

Сіріус схоплюється, кліпає на нього. 

— Зачекай, нас таких більше? 

Пітер і Джеймс обидва просто… Витріщаються. Пітер закриває обличчя долонями. Джеймс, чиє терпіння безмежне, коли йдеться про Сіріуса, лагідно запитує:

— Ти думав, що ти один такий? 

— Очевидно, що ні, — обурюється Сіріус. — Ти теж, — а потім, сором’язливо: — Хоча, можливо, я думав, що ми тільки вдвох. Не знаю, чому. Бо, ну… Марлін і Доркас — лесбійки. Реґулус — ґей, так? — Джеймс киває. Наскільки він знає, Реґулусу подобаються лише хлопці. Він ніколи не питав, бо Джеймсові байдуже. А потім Сіріус каже: — І Ремус — ґей. 

Сіріус несамовито червоніє. Пітер і Джеймс обмінюються потішними поглядами. 

— Є багато людей різної сексуальної орієнтації, — каже Джеймс. — Я не знаю всіх назв для цього. Але ми не єдині. Ким би ти себе не вважав, є й інші такі, як ти. 

У Джеймса теплішає в грудях від того, як Сіріус виглядає заспокоєним від цієї думки. Він вмощується на подушці, жує губу, занурений у роздуми. Він сьогодні не нафарбувався, бо через смерть і все таке не було часу, і так він виглядає трохи лагіднішим. Молодшим. 

Вони такі до біса молоді, думає Джеймс. Занадто молоді, щоб торкатися смерті подушечками пальців. Сіріусу лише вісімнадцять. Решті — сімнадцять. Бляха. Його хлопцеві шістна… 

— Сіріусе, коли у Реґулуса день народження? — запитує Джеймс.

— 25 травня, — машинально відповідає Сіріус. Йому навіть не треба про це думати. — А що?

Джеймс розслабляється. Він не пропустив цю дату і має вдосталь часу, щоб подумати про подарунок. У нього вже є ідеальний подарунок на Різдво. Пандора милостиво погодилася таємно йому допомогти. Все під контролем. 

— Просто цікаво, — каже Джеймс.

Пітер дивиться на нього, насупивши брови. Джеймс надто пізно усвідомлює, що Пітер не знає. 

— У будь-якому випадку… Повернемося до…

— Реґулус? — запитує Пітер, його щелепа відвисає. — Ти це серйозно? Ти… Коли ти казав. Коли ти пив у тій грі. РЕҐУЛУС? — Джеймс стогне і опускає обличчя на руки. Пітер повертається до Сіріуса. — Ось чому ти так запанікував!

— Ми відійшли від теми, — каже Джеймс, намагаючись повернути ситуацію під контроль. Якщо Реґулус дізнається, що Пітер теж знає, він відрубає Джеймсу яйця. — Ремус. Нам треба узгодити, що робити з Ремусом.

Пітер стає на коліна, хитаючи головою. 

— Чому? Як? В сенсі… Ремус теж знає?

За ними відчиняються двері.

— Ремус знає що? — запитує він, підозріло дивлячись на них. Лілі та Мері стоять прямо за ним, задихаючись і виглядаючи вибачливо.

Це катастрофа. Джеймс вириває сторінку з книжки Сіріуса і падає спиною на подушки. Йому не подобається те, як проходить сьогоднішній день. Він хотів би зійти з цієї каруселі, будь ласка. Спробувати завтра. Але він не може. Він мусить допомогти прибрати весь цей безлад зі своїми друзями. Зі стогоном він відштовхує себе з підлоги. 

— Дякую, дівчатка, — каже він, проводжаючи їх.

— Дякую за нічого, — бурмоче собі під ніс Сіріус. 

— Муні, — каже Джеймс, показуючи на порожнє місце на подушках. — Ми чекали на тебе.

Ремус сідає, кривлячись. Йому все ще боляче, і Джеймс відчуває себе трохи винним за це, адже він простромив його одним зі своїх рогів.

— Що я знаю? — знову спокійно запитує Ремус.

Очі Пітера мало не вилазять з очниць.

— Ну, що Джеймс, очевидно, зустрічається з Реґулусом Блеком! 

Ремус моргає раз. Двічі. Сіріус знову драматично перекидається назад. Джеймс лише зітхає. Він так втомився. 

— Так. Я знаю. Нікому не кажи, Піте, — суворо каже Ремус. — Навіть Олів. Ти зрозумів?

Обурений, Пітер піднімає підборіддя. 

— Я тут зберігаю таємниці краще за всіх. Ніхто не дізнається. Не від мене. Але Джеймс абсолютно нікудишній.

— Неправда!

— Ти теж! 

— Ну, хіба можна звинувачувати мене в тому, що я хочу говорити про свого хлопця? Я дуже добре тримався, враховуючи обставини.

— Твого хлопця? — вигукує Пітер. — Ого. То все настільки сірйозно?^[*]

Ремус затуляє Пітеру рота рукою, але вже пізно. Сіріус, підводячись на подушках, як за викликом, холодно відповідає:

— Ні. Я Сіріус! 

Лунає хор стогонів, але Джеймс швидко збирається з думками. Він чекав цього дня. Дня, коли він зможе вільно говорити, який Реґулус дивовижний.

— Ну що ж. Так, Пітер. Він мій хлопець, і це чудово, і… 

Сіріус жбурляє Берті Боттс в обличчя Джеймсу.

— Зосередься. Перестань думати про Реґґі. Від цього мені знову хочеться померти. 

Ремус переводить погляд на Сіріуса, тож він бачить момент, коли той усвідомлює, що сказав. Бачить паніку, і провину, і спробу приховати все це, яка так ефектно провалилася. Пітер виглядає зболеним, наче його зараз знудить. Джеймс думає, що його знудить. Засідання присяжних ще не закінчилося.

— Знову? — запитує Ремус.

— Він перебільшує, — спокійно відповідає Джеймс. — Ти ж знаєш Гультяя. Завжди до біса драматичний. 

— Джеймсе, — каже Ремус з такою різкістю, що всі троє хлопців здригаються, наче він вчитель, а не їхній друг. — Що в біса сталося минулої ночі?

Вони втрьох обмінюються поглядами. Вони в пастці. Виходу немає, тільки шлях наскрізь. Сіріус майже непомітно хитає головою, але Джеймс знає, що Ремус цього так не залишить. Чим довше вони тягнутимуть, тим гірше буде. 

Джеймс розповідає йому.

Він розповідає йому все.

Коли він закінчує, Ремус встає і виходить з кімнати. Вони всі знають, що краще не йти за ним.

 

***

Інтерлюдія: ПОВ Сіріуса

 

Це погана ідея. Він просто… це погана ідея.

Сіріус мав би сказати Джеймсу, щоб він попросив Реґулуса відкласти це. Але він боїться. Він боїться, що це його єдина можливість, і якщо він її змарнує, бо боїться за Ремуса… Сіріус упевнений, що брат не дасть йому іншого шансу. 

Тож він не сказав Джеймсу відкладати, і тепер він тут, на Астрономічній Вежі, спостерігає за переміщенням Реґулуса і Джеймса на карті. Вони скоро будуть тут.

Очі Сіріуса пробігають по пергаменту й мимоволі затримуються на написі «Ремус Люпин», так само як місяцями й місяцями вони затримувалися на самому хлопцеві, перш ніж Сіріус нарешті зрозумів, що за плутанина коїться в його голові.

Це навіть пасує до загального хаосу його довбаного життя — що все мало піти настільки жахливо і неправильно саме тоді, коли Сіріус усвідомив, що це були не просто нав’язливі думки (серйозно, не згадуйте про це. Йому соромно до чортиків. Як же це ніяково).

Озираючись назад, очевидно, що він був і залишається закоханим у свого друга. Сильно. Дуже сильно. 

«Ремус гарний» — це не те що думають люди, які не мають до нього романтичних почуттів. Тепер Сіріус розуміє це і пишається тим, що відштовхнув голос у своїй голові, який казав йому, що це неправильно. Нечисто.

Голос, дуже схожий на голос його матері. 

Здригаючись, Сіріус трясе головою, ніби намагаючись позбутися цієї думки. Той факт, що саме Реґулус, з усіх людей, викрив його у власній брехні, а згодом змусив усвідомити всю глибину його дурості… вражає. Сіріус стільки часу захищав свого молодшого брата, що ніколи не переставав думати про те, що, можливо, його молодший брат здатен постояти за себе. І він зміг. Краще, ніж Сіріус. 

Він досі в тому будинку, — Джеймс сказав йому, — і всупереч цьому, Реґулусу було набагато легше позбутися упереджень Вальбурги, ніж Сіріусу, втікачу. І якщо це не доводить, що Реґулус до біса сильний, то що тоді? Сіріус до біса пишається своїм молодшим братом. 

Від цієї думки він трохи давиться, і йому доводиться зробити глибокий вдих, щоб повернути собі контроль над собою. 

Це не стирає всього іншого. Зраду. Часи, коли Реґулус ховався за спиною Сіріуса і нічого не робив, щоб дати відсіч. Те, як він ходив по школі з рештою Слизеринців, наче його влаштовувало те, що їх це розсварило. 

Правда в тому, що Сіріус не впевнений, що вони зможуть налагодити стосунки. Темрява все ще чіпляється за Сіріуса, і він не потребує нікого, щоб сказати йому, що вона чіпляється і за Реґулуса. Сіріус не знає, чи Реґулус чинить опір так само як і він, чинить опір зубам, що хочуть відкусити ще більше його душі. Можливо, так. Швидше за все, ні. І що це означає? Куди це їх приводить? 

Сіріус думав, що вже змирився з втратою брата. Мабуть, ні, тому що, прокинувшись, він побачив його в крові, і на якусь жахливу мить Сіріус подумав, що Реґґі пішов назавжди, і це щось зламало в ньому. І тільки після того, як Джеймс пояснив, що з Реґґі було все гаразд, душа Сіріуса знову зібралася до купи. З ним було все гаразд. Живий. 

Сіріус знає, що це щось означає. І тому він сьогодні тут, чекає. Не впевнений, що з цього щось вийде. Але він хоче спробувати. Бо той, хто робить Джеймса таким щасливим, не може бути поганим. Той, хто приймає себе таким, який він є, і йде до цього з такою хоробрістю, не може бути поганим.

Він скоро буде тут. І Сіріус скаже своє слово і сподіватиметься, що Реґулус скаже щось у відповідь. 

Але Ремус. Це вже інша справа. Важче. Бо Ремус ще не повернувся до їхньої кімнати. Він спав у лазареті, сказавши Поппі, що все ще почувається слабким. Сіріус знає, що сьогодні нічого не вийде, але Ремус сидить у своєму куточку для читання у вітальні та не відходить від нього вже кілька годин.

Дим наповнює його легені, коли він затягується сигаретою. Сіріус ненавидить, що Ремус так себе почуває. Він не повинен. Не потрібно нікого звинувачувати. Ніхто не повинен нести ніякої провини. Вони роблять безрозсудне лайно кожну повню. Вкрай протизаконні безрозсудні вчинки. То що з того, що Сіріус постраждав? Він оговтався, і готовий був би постраждати ще сотню разів, якщо це означає захистити Муні. Полегшити йому повні місяці.

Але Ремус? Він каратиме себе. І, на жаль для Сіріуса, це покарання означає, що Муні не наблизиться до нього на відстань дотику. Пітер мав слушність. 

Як Сіріус може завоювати Ремуса, якщо він навіть не дивитиметься йому в очі? Це ж божевілля. Сіріус хоче пофліртувати з Ремусом і подивитися, що з цього вийде. Хоче доторкнутися до нього і подивитися, як він відреагує. Хоче зловити його погляд і подивитися, чи зможе він змусити Ремуса почервоніти. Сіріус хоче. І хоче. І це Ремус. Він хоче тільки Ремуса. Але він не може його мати, і це, чесно кажучи, жахливо. 

— Сіріусе, — гукає його з дверей Джеймс. Він обертається і бачить, що Джеймс і Реґулус стоять пліч-о-пліч, плащ звисає з руки Джеймса. 

Сіріус киває. Реґулус дивиться на Джеймса, і Джеймс каже йому щось, від чого його вираз обличчя трохи пом’якшується. Це не зовсім те саме, бо в погляді Реґулуса на Джеймса немає нічого братнього, але пом’якшення його рис нагадує Сіріусу, коли Реґулус був маленьким і чіплявся за його сорочку, куди б він не пішов. 

Джеймс швидко цілує Реґулуса, і Сіріус навіть не смикається. Йому все ще не подобається думати про брата як про людину, що має… е-е… потяги. Але він також не ідіот. І йому здається, що те, що між Джеймсом і Реґулусом — міцне. Справжнє, наскільки він може судити. Тому він буде істерити з цього приводу тільки тоді, коли це приверне до нього увагу. 

— Я пильнуватиму внизу сходів, — каже їм Джеймс. Потім він зникає з поля зору. 

Реґулус обережно підходить до перил. Дістає сигарету з пачки, ідентичної пачці Сіріуса, який здивовано виявляє, що Реґулус, мабуть, знає про паб у Гоґсміді, і запалює її. Сіріус наслідує його приклад, запалюючи собі нову сигарету. 

Вони курять мовчки, пліч-о-пліч. Сіріус знає, що мусить щось сказати. Реґулус прийшов сюди, щоб його вислухати, а цей маленький засранець не скаже ні слова, навіть якщо це його вб’є. Він усе одно діждеться, поки заговорить Сіріус. Типовий молодший брат, який думає, що часу у нього предостатньо.

Але з чого Сіріусу почати? Що йому сказати? 

Сіріус хоче запитати його, чому він лишився. Але він не хоче чути причину. Сіріус хоче сказати, що йому шкода, що він не взяв Реґулуса з собою. Але він не шкодує, що пішов.

— Ти не сказав Джеймсу, що знаєш французську, — каже Реґулус. Це факт, а не запитання. Але Сіріус все одно відповідає, бо панічно боявся, з чого почати, і Реґулус кидає йому кістку, попри все. Ніби знає, що час обмежений, і це їхній єдиний шанс побудувати якийсь міст між ними, хай навіть і крихкий. 

Реґулус знову доводить, що він сильніший за Сіріуса. І Сіріус пишається, всупереч собі.

— Я вже два роки не розмовляв французською, — зізнається Сіріус. — А до цього я розмовляв нею лише з тобою. Мабуть, просто не випало можливості.

Реґулус наспівує. Знову затягується сигаретою. Сіріус зітхає, впирається передпліччям в металеві перила. Воно холодне й кусає шкіру, але Сіріус майже не відчуває цього. Він занурюється, дозволяє кусючій залізяці прочистити йому голову. 

— У мене не було вибору, — каже Сіріус. Це таке ж гарне місце для початку, як і будь-яке інше. — Вони збирались мене вбити. 

— Я знаю. 

Реґулус не дивиться на нього, втупивши очі в тіні, що дрейфують на обрії. 

— Я б помер тієї ночі.

— Я знаю.

— Я мусив піти, — каже Сіріус.

Реґулус навіть не здригнувся.

— Я знаю. 

У Сіріуса стискається горло, і трясця. Він не хоче плакати. Реґулус ніяковіє, коли хтось плаче. Сіріус знає. Одного разу Цисса впала зі сходів і почала плакати, а Реґулус виглядав таким переляканим, що Сіріус мусив заспокоювати його, перш ніж піти до їхньої кузини.

Але цього так багато. Занадто багато. Сіріус більше не знає, що є насправді. Що він думає. Реґулус як його сім’я. Реґулус не такий, як його сім’я. Сіріус ненавидить свого брата. Сіріус все ще любить свого брата. 

Усе переплуталося, мішанина емоцій, яку він не може розібрати, і це душить його. Тому що він не повинен був бути тут, робити це. Вони повинні були просто бути. Братами. Разом. Дорослішати, як інші люди. У будинку, який мав бути домом, а не задушливою атмосферою страху і зла. Це несправедливо. 

— Я хотів, щоб ти пішов зі мною.

Реґулус не реагує на роздратований тон Сіріусового голосу. Він нейтральний, спокійний, коли той відповідає:

— Я пам’ятаю. 

— Ти сказав «ні», — каже Сіріус, і його голос ламається. Він скрегоче зубами, стискаючи щелепу так сильно, що вона болить. Швидко кліпає, відганяючи сльози. Він не заплаче. Не через це. Він відкидає недопалок сигарети. 

Ось воно. Момент, коли все для них пішло не так. Бо в них був єдиний шанс, а Реґулус його змарнував. Сіріус повинен просто змиритися з цим. Він обрав їх, а не свого брата. Що є, то є. Тоді чому Сіріус тут? Чого він намагається досягти? Він сам не знає. 

Сіріус просто… 

Він не знає.

— Я сказав «ні». І ти мене за це ненавидиш, — просто каже Реґулус. — Ти покликав мене сюди, щоб розказувати те, що я й так знав? 

Сіріус обертається, щоб подивитися на брата, стримуючи праведний гнів, що вирує в ньому. Так простіше, думає він. Злитися на Реґулуса. Вони ж брати. Вони знають, як сваритися, і Астрономічна Вежа — найкраще місце, щоб з’ясовувати стосунки. 

— Та пішов ти, Реґґі, — різко каже Сіріус. — Чому ти залишився? Якщо ти був… ти ж ґей, чорт забирай. Чому ти залишився в сім’ї, яка ніколи не змириться з цим?

Реґулус теж повертається. Він дивиться на нього, очі в очі. Вони майже одного зросту. Сріблясто-сірі та зелені очі. Однаково бліда шкіра. Чорне волосся, до біса гарне в обох. У Реґулуса коротше, кучеряве. Але все одно. Немає сумнівів, що вони брати. 

 — Я прийшов лише слухати, — каже він, відходячи на крок.

— Тільки через мій труп ти підеш звідси, не відповівши мені! 

— Від’їбися, справді, — каже Реґулус. 

Сіріус рухається, не роздумуючи. Він швидкий. Настільки швидкий, що Реґулус бачить, як він наближається, але не встигає вчасно зійти зі шляху. І тоді вони просто… котяться по підлозі разом. Просто. Котяться. Вони не б’ються, але вони борються. Ніби їхні тіла розмовляють, бо роти не можуть. 

Вони навчилися спілкуватися без слів ще в дитинстві. Дотиками. Поглядами. Порухом брови. Це був єдиний спосіб уникнути увагу Вальбурги, єдиний спосіб залишитися на зв’язку, коли їхні батьки робили все можливе, щоб розлучити їх. 

Здається, їхні тіла пам’ятають, що існують способи спілкування, які не потребують слів, і ось вони тут, хапаються і тягнуть. Що завгодно і як завгодно, тільки не відпускають. 

Сіріус не кривдить Реґулуса. Реґулус не кривдить Сіріуса. Вони сваряться, але це… несправжнє. Здебільшого. Ліктем по ребрах, і смикання за волосся. Злісне гарчання і штовхання. Але жоден не витягує паличку. Ніхто не пускає кров, хоча міг би. Вони просто катаються по всій Астрономічній Вежі, бурмочучи та вилаючи один одного. 

Це триває досить довго, що Сіріус змучений, коли вони відстороняються, задихаючись і пітніючи. Реґулус виглядає приголомшеним, немовби він не може повірити Мерліну, що зробив це, але він все ще тут. Сіріус здобуде перемогу. 

— Чому ти залишився? — прохрипів Сіріус, розпластавшись на підлозі Астрономічної Вежі. — Я б за тобою наглядав. Трясця. Якби тобі потрібен був Джеймс, ти б отримав його раніше, — Сіріус видає сухий сміх, гіркий. Крихкий, як кістки його ребер, ніг, рук. Все було зламане, коли він дістався до будинку Джеймса. — Він би й тебе прийняв.

Реґулус сідає, дивиться на Сіріуса з абсолютною зневагою.

— Ти довбаний ідіот, Сіріусе.

Задихаючись, Реґулус зводиться на ноги. Сіріус теж намагається підвестися. 

— Чому?

Він не думає, що Реґулус відповість, бо той уже майже біля дверей. Його рука застигає на ручці. 

І Сіріус не може його відпустити. Він не може. Тільки не знову. Не тоді, коли він так близько. 

— Tu me manques, Реґґі, — каже Сіріус, визнаючи свою поразку. Один за них двох. 

Бо хтось із них має зламатися, і це ніколи не буде Реґулус. Отже, Сіріус приймає приниження. Схиляє голову. І сподівається, що брат вхопиться за рятівний круг, який він йому кидає.

Рука Реґулуса нависає над ручкою дверей. Падає в бік. Реґулус повільно повертається. 

 

***

 

Коли Реґулус думає про кінець, про те, що він має зробити, він розуміє, що буде шкодувати. Багато про що. Дечого він не зможе змінити. Але за той час, що йому залишився, можливо, знайдеться місце для маленької частинки егоїзму. 

Ось чому він тут. У Вежі. Тому що він бачив, як його брат помирає на ліжку в Кімнаті на Вимогу, і це тривало лише частку секунди, але Реґулус відчув порожнечу, яку він носитиме в собі до кінця своїх днів, і захотів померти теж. 

Бо, можливо, розмова з Сіріусом ось так, вночі й наодинці, є помилкою, але Реґулус хоче її зробити. Як із Джеймсом. Помилку, про яку він не шкодує і яку повторюватиме до останньої миті. Він візьме з собою частинку Сіріуса. Свого брата. Він матиме його тут і зараз, доки вони стоятимуть обличчям до обличчя. 

Коли прийде час і Реґулус відпустить Джеймса, йому буде не так боляче, знаючи, що вони будуть разом. Сіріус допоможе Джеймсу пережити втрату Реґулуса так само як Джеймс допоміг Сіріусу пережити те, що Реґулус залишився. Так завжди мало бути. 

Сіріус цього не знає, бо він запальний ідіот, але їхній світ зруйнувався не того дня, коли Сіріус втік. Це сталося раніше, набагато раніше. Реґулус дізнався про це з першого ж листа, що надійшов, схвильованих каракулів зазвичай ідеального почерку Сіріуса. 

Руйнування братів Блек почалося того дня, коли Сіріус зустрів Джеймса. І Реґулус навіть не може звинувачувати Сіріуса в цьому, бо в якому всесвіті Сіріус обрав би Реґулуса, а не Джеймса? Джеймс, клята людина, створена сонцем, прийшов, щоб розігнати тіні, що повзають по кутках розуму Сіріуса. У Реґулуса не було жодного шансу. 

— Чого ти хочеш? — різко запитує Реґулус.

— Я хочу знати, — просто відповідає Сіріус. — Я хочу зрозуміти. 

На мить Реґулус піддається спокусі. А що, якщо він просто скаже Сіріусу правду?

Вона знала. Вона знала, що ти спробуєш втекти. І вона сказала, що ти мене не залишиш. Вона добралася до мене першою, щоб переконатися, що я не зможу піти з тобою. Вона думала, що впевнилася в тому, що ти теж не зможеш піти. 

Але правда тебе не звільнить. Вона прикує тебе до людей, перекидає мости через прірви, які безпечніше не перетинати. Сіріус повинен триматися подалі від Реґулуса. Це потрібно Реґулусу. Тому що Сіріусу доведеться втішати Джеймса, коли прийде час, і якщо він звинувачуватиме себе за вибір Реґулуса, він не зможе цього зробити. 

Тож Реґулус переконує себе, що це заради Джеймса, а не заради себе, і знову бреше. 

— Не має значення, чому я сказав «ні», — каже він Сіріусу. — Важливо лише те, що я це зробив. 

— Для мене має, — наполягає Сіріус. — Чому, Реґґі?

Яка користь Сіріусу від того, що він знатиме причини? Ніякої. Це його зламає. Бо поки він живий, між ними існує одна фундаментальна, універсальна істина, яка ніколи не похитувалася: Сіріус захищає Реґулуса. 

Це було незмінним так довго, що Реґулус сприймав це як належне.

Ця істина була настільки непорушною, що тієї ночі, коли все зруйнувалося, Реґулус знав, що Сіріус залишиться. У ту мить, коли мати залишила його одного в тій кімнаті чекати на старшого брата, Реґулус знав це. Вальбурга бачила серце Сіріуса і поставила ідеальну пастку.

І тоді Реґулус вперше по-справжньому глибоко зрозумів, що відчував Сіріус щоразу, коли приймав покарання за нього. Побачив глибину тієї любові, яку виявляв до нього брат. Кров на килимі, роздерта шкіра, зламані кістки. 

Сіріус любив Реґулуса більше, ніж власне тіло. Більше, ніж власний розум. Сіріус любив Реґулуса більше, ніж власний інстинкт виживання. А Реґулус ніколи не відплатив йому за це. Ніколи не мав можливості. Аж поки раптом не отримав.

Тієї ночі, останньої ночі на площі Ґримо, Реґулус зрозумів і прийняв, як людина, що йде на шибеницю, розуміє і приймає свою долю, що він не може дозволити Сіріусу залишитися. Він вирішив, що залишившись сам у кімнаті, де чекав на брата, хоч раз у житті стане рятівником. Візьме на себе біль, щоб врятувати Сіріуса, тільки цього разу. Того, що справді мав значення. 

Цієї ночі в Астрономічній Вежі Реґулус знову робить той самий вибір. Можливо, вони вже не такі, як раніше, але Реґулус не забув усе, що Сіріус зробив для нього. Тож він ковтає гіркий смак зради, — адже Сіріус все одно пішов, і це боляче, — і вирішує вкусити кулю ще раз. Щоб поглинути біль, щоб його братові не довелося цього робити. 

— Я хотів залишитися, — бреше він, і погляд його гострий, як лезо ножа. Реґулус піднімає підборіддя, спонукаючи брата знову заперечити. Кинути йому виклик. 

— Чому ти такий? — роздратовано запитує Сіріус. — Чесно, Реґґі. Якого хріна ти взагалі прийшов до Вежі? 

Побачитися з тобою.

Побути поруч з тобою.

— Ти ж казав, що хочеш мені щось сказати, — дратівливо відповідає Реґулус. — Поки що ти тільки й робиш, що ставиш дурні запитання. 

— Ти думаєш, це дурня, що я хочу знати, чому ти залишився з нею? Чому ти відпустив мене одного? Я благав тебе, Реґґі. Я б взяв тебе з собою. Ми були б вільні!

Ти дурень. Мрійник. 

Я б тебе вбив. Там, на нашому задньому дворі, під тінню маєтку Блеків. Я б убив тебе, а потім повернувся б до будинку, ніби нічого не сталося. 

Ти запізнився. Вона дісталася до мене першою. 

Я залишився, щоб врятувати тобі життя. 

Реґулус переконує себе, що тримати правду, яка завдає болю, всередині — це нормально. Він може впоратися з болем, поглинути його, щоб він не торкнувся Сіріуса. Краще б він його ненавидів. Так легше. Правда зламає Сіріуса, і який тоді в цьому сенс?

Але Сіріус дивиться на нього з таким відчаєм в очах, такою тугою і болем, що важко не здригнутися. Всупереч собі Реґулус відчуває, що хоче щось дати Сіріусу. 

— Тільки один з нас міг вибратись, — спокійно каже Реґулус. 

Сіріус здригається всім тілом.

— Що це означає? 

— Це означає, що тільки один з нас міг вибратись. 

Вони дивляться один на одного, обмінюючись поглядами. Реґулус бачить, що Сіріус не задоволений. Він хоче знати. А Реґулус йому не скаже. Так буде краще. Так Сіріус буде цілим. Так Сіріус залишатиметься гострим на язик. 

Тому що Сіріус щасливий від усвідомлення того, що він вирвався з-під влади Блеків, а Реґулус не хоче знати, що станеться, якщо він дізнається, що це стало можливим завдяки Реґулусу. Що він не втік, а вирвався на волю. 

Провівши рукою по своєму волоссю, Сіріус відпускає це і запитує:

— Ти хотів піти? Якби міг, я маю на увазі. 

Так. З тобою.

Я пішов би з тобою на край світу, бо ти був моїм братом і я любив тебе.

Я любив тебе настільки, що зайняв твоє місце. 

— Не зовсім, — протягує Реґулус, злегка нахиляючи голову набік, щоб подарувати Сіріусу гордовитий погляд. — Це ти завжди все псував. Я й сам чудово справляюся. 

Сіріус довго витримує його погляд, мовчання простягає між ними, наче щупальця. Стільки брехні. Стільки таємниць. Стільки болю між двома людьми, які колись присягалися завжди боротися один за одного. Порушені обіцянки ніколи не повинні були накопичуватися навколо них, але ось вони тут. 

— Я тобі не вірю, — каже йому Сіріус, кидаючи виклик.

— Це твоя проблема, — знизує плечима Реґулус. — Ти пішов, а я залишився. Ось і все, що тут є. 

— У твоїх устах це звучить так просто, — гірко каже Сіріус. 

— Так воно і є. Я ненавиджу тебе за те, що ти пішов. Ти ненавидиш мене за те, що я залишився. Кінець історії. 

Найгірше, думає Реґулус, те, що я ненавиджу тебе, бо не можу ненавидіти тебе по-справжньому. Але це так. Ми — купка людей, розбитих шматків, які не збираються воєдино, як би ми не старалися.

— Так. Так, гаразд. 

Реґулус відводить погляд убік, за перила. Він вдивляється в ніч, холодну і темну. Зірки над ними блимають.

— Сигарету? — запитує Сіріус у Реґулуса. 

Він мовчки киває, і вони обидва просуваються вперед, поки не опиняються біля балюстради й не сідають, звісивши ноги. Бік до боку. Пліч-о-пліч, так само як починали. Вони ніби пройшли повне коло, за винятком того, що Сіріус ставив запитання, на які Реґулус не міг відповісти, тож вони насправді нікуди не дійшли.

Вони сидять. Курять. І Реґулус думає. Він думає про все, що хотів би сказати Сіріусу. 

Ось про що думає Реґулус. Про те, що він хотів би сказати. 

Був час, коли ти був єдиним безпечним для мене місцем. Тепер я не знаю, як дивитися на тебе без відчуття, що я ламаюся.

Тому я не хочу витрачати більше жодної хвилини на боротьбу з тобою, поки ти намагаєшся розплутати істини, які нас нікуди не приведуть. Мій час спливає, і я не хочу його гаяти. Ми не можемо це виправити. Ми не можемо змінити минуле. 

Це сталося, і це завдало нам болю. Ми ламали та будували заново. Ми робили це окремо. Поодинці. І тепер все так, як є. 

Світ жорстокий і холодний, і він сміється нам в обличчя. Цього замало, запізно. Я здійснив свій план. Я обрав свою долю.

Ти не зможеш мене зупинити. А я й не хочу. 

Я б хотів, щоб це було не так. Хотів би я не знати, як все насправді. Але я знаю. А ти не знаєш. І я не збираюся тобі розповідати, тому що, попри все, а може, саме завдяки цьому, ти мій брат. Єдиний, який у мене є.

Ти завжди був тим, хто йшов за мною і піднімав мене, коли я падав. Щит і меч. Ти бився в наших битвах, щоб мені не довелося. Ти любив мене, і це мало не вбило тебе. 

Тож цього разу, брате, все буде навпаки. Я збережу цю таємницю. Збережу біль. Кістки, кров і холод. І я помщуся за тебе, для тебе. За нас. За братів, якими ми могли бути. За братів, якими ми ніколи не будемо. 

Ти цього не знаєш, але я люблю тебе.

Я люблю тебе, брате, і це мене вб’є.

 Натомість він каже:

— Це нічого не змінює.

— Реґґі… 

— Ні, Сіріусе, — каже Реґулус, підводячись на ноги. — Для мене ти найкращий друг Джеймса. Не більше, не менше. І я пропоную тобі поводитися відповідно.

Сіріус теж поспішає звестися на ноги.

— Я б тусувався з хлопцем Джеймса, — твердо каже він. — Як ми тусуємося з Доркас, бо вона з Марлін. 

Реґулус озирається через плече, вже біля дверей, штовхаючи їх. 

— Якщо ситуація виникне, я не буду це зупиняти.

Джеймс, мабуть, почув, як відчинилися двері, бо обережно піднімається сходами. Реґулус зустрічає його на півдорозі, не озираючись. Він не наважується, бо впевнений, що на обличчі Сіріуса з’явилася маленька надія, і Реґулусу буде боляче це бачити.

Сходи скриплять під ногами Джеймса, коли він чекає на Реґулуса, видаючи, що він нервує. Переносить свою вагу вперед і назад. Реґулус киває Джеймсу, і той дивиться поверх його голови туди, де, на думку Реґулуса, перебуває Сіріус. 

Те, що бачить Джеймс, змушує його щасливо зітхнути, і вже за це Реґулус трохи пишається тим, що зробив це. Якщо не для себе, то принаймні для Джеймса. 

Разом вони пірнають під плащ-невидимку і повертаються до Слизеринського гуртожитку. Реґулус хотів би піти з Джеймсом до Кімнати на Вимогу, але вони заздалегідь домовилися, що не робитимуть цього сьогодні. Вони вчаться бути обережними з тим, що відбувається між ними, і Джеймс зауважив, що Реґулус може бути не в найкращому стані після розмови з Сіріусом.

Зараз він шкодує про це, але в глибині душі Реґулус знає, що буде вдячний Джеймсу за те, що захистив Реґулуса від нього самого. Якби ж то Джеймс хоч наполовину так добре дбав про власне благополуччя… ну. Це було б дійсно щось, чи не так? 

Notes:

від перекладачки:
[*] - знову ж таки, гра слів — serious-Sirius. (якщо у вас є варіанти, як це можна адаптувати, я буду рада почути :”)

Переклади з французської:

Сіріус: — Tu crois qu'on pourrait parler ? Il s'est passé tellement de choses… et je… Est-ce qu'on pourrait se voir juste une fois ? Pour parler ?/Ми можемо поговорити ? Стільки всього сталося… і я… Ми могли б зустрітися хоча б раз ? Поговорити ?
Реґулус: — Je n'ai rien à te dire./Мені нема чого тобі сказати.
Сіріус: — Je sais. Mais moi, j'ai quelque chose à te dire. Et j'espérais que tu m'écouterais, ne serait-ce qu'une fois. Juste une fois./Я знаю, що немає. Але я маю тобі дещо сказати. І я сподівався, що ти вислухаєш мене, хоча б раз. Хоч раз.
Реґулус: — D’accord/Гаразд.
***
Сіріус: Tu me manques — я сумую за тобою.
***

від авторки:
ОМГ БРАТИ БЛЕК У ЦЬОМУ РОЗДІЛІ РОБЛЯТЬ МЕНІ НАСТІЛЬКИ БОЛЯЧЕ ЩО МЕНІ ПОГАНО :( Як ваші справи, як ви почуваєтеся? Все гаразд? (ні, насправді ні, але чи гаразд?)

Chapter 25: Що б ти обрав...?

Notes:

Від авторки:
Вітаннячка!
Після всього цього анґсту, ми отримаємо… ще більше анґсту ЛОЛ вибачте :) Але потім ми отримаємо веселість та милість :D

Попередження:
Посилання на знущання/упереджене ставлення (дуже узагальнено, просто хтось про це подумав)
Обговорення майбутньої війни (теж узагальнено, нічого особливого)
Посилання на домашнє насильство/жорстоке поводження з дітьми
Вживання алкоголю неповнолітніми
Секс (люди говорять/жартують щодо цього і люди займаються сексом у цьому розділі)
Згадки нападу тварини в минулому (Згадується ситуація з Сіріусом у минулому розділі)
Куріння
Незначне занепокоєння (дуже незначне)
Є трохи крові, але це, чесно кажучи, неймовірно незначна кількість, просто невеликий нещасний випадок, на одне (1) речення.

 

Інтерлюдія: ПОВ Доркас

 

Доркас упевнилася в тому, що цілий тиждень прискіпливо дорікала Реґулусу за те, що він не зізнався, що зустрічається з Джеймсом Поттером. Але з неї досить. Вона сумує за своїм найкращим другом і готова припинити цю нікчемну гру. Ось чому вона чекає на нього у вітальні. А ще Блер щохвилини кидає на неї погляди, сповнені огиди, що не додає гуртожитку затишності. Блер не наважується нічого сказати, бо її волосся досі різнокольорове, але погляди доволі добре передають її думки.

Доркас мріє, щоб можна було просто поміняти факультет. Звісно, вона ніколи раніше не задумувалася про те, щоб бути не у Слизерині, — їй і тут добре, вона зустріла Реґулуса, Барті та Евана. Але… Завжди є якесь «але», правда ж? Ґрифіндорці просто менш чортово упереджені, і для Доркас цього достатньо, щоб хотіти бути однією з них. Не те щоб вона була особливо запальною чи готовою будь-якої миті кинутися в бійку. Але вона вірна своїм друзям. Вона зробить що завгодно для Реґулуса. Хіба її не можна просто пересортувати? До кінця року? Тоді вона могла б ділити гуртожиток з Марлін щовечора, не боячись, що вчителі, старости та інші слизеринці викриють її та донесуть на неї. 

Це гарна думка.

Перевалило за північ, і вона вже почала потроху схилятися, коли нарешті вхід до їхньої спільної кімнати відчиняється, і Реґулус заходить всередину. Він зовсім не млявий, попри пізню годину. Він граціозно, мов чорний кіт, прослизає на територію Слизерину. Смуток тримається за нього, ніби тінь, розмиваючи його обриси. Він перетинає простір, виглядаючи так, ніби це ніч мала б боятися його, а не навпаки, як у всіх нормальних людей.

— Доркас? — запитує Реґулус, піднімаючи брову, коли бачить її на дивані перед каміном.

— Привіт, Реґ, — відповідає вона, посміхаючись до нього, а потім жестом вказує на місце поруч із собою. 

— То ти вже закінчила з істерикою? — дратівливо запитує Реґулус, але він уже перетинає простір до неї, як вона і передбачала.

Доркас пирхає.

— Просто хотіла змусити тебе трохи попітніти. 

— Ти поводилася, як дитина, — простодушно відповідає Реґулус, сідаючи на диван поруч з нею. — Що ти тут робиш? Блер? 

Ах. Ось чому Доркас любить Реґулуса: він завжди захищає її. Несамовито, навіть люто. Вона ніколи не зможе віддячити йому за те, що він поклав край знущанням з неї з боку сусідок по гуртожитку, або за те, що він одразу ж подумав про неї, коли Селвіна відсторонили від занять. Він поводиться дуже своєрідно, трохи ненормально і небезпечно, але Реґулус ніколи не переставав робити все можливе, щоб переконатися, що з Доркас все гаразд. Як вона може його не любити? 

— Вона не сказала ні слова, — відповідає Доркас, махнувши рукою, щоб закрити цю тему. — Я чекала на тебе.

— А.

— Ти казав, що не знав, як розповісти мені про Джеймса, — пробує Доркас. Реґулус напружується поруч з нею, але не перебиває, тож вона продовжує. — Я знаю, що у тебе легка алергія на емоції, тому я розумію, що говорити про них може бути важко. Але Реґулус. Я ж… ну, я ж твоя подруга, так? 

— Так, — твердо відповідає Реґулус.

— Для мене ти мій найкращий друг, — каже йому Доркас. — Просто подумала, що повинна тобі це сказати. Щоб не було ніякої плутанини.

Маленький м’яз смикається на щелепі Реґулуса. Він киває, ковтає. Наразі цього достатньо для Доркас, щоб підтвердити, що він теж вважає її своєю найкращою подругою. Це зігріває її серце. 

— Хтось, крім Сіріуса, знає? — запитує його Доркас.

Регулус зітхає так, ніби його карають за всі гріхи. Закривши очі, він відкидає голову назад на спинку дивана й говорить до стелі:

— Люпин теж дізнався. Джеймс, схоже, не знайомий із таким поняттям, як обережність.

Доркас пирхає на це. 

— Він закоханий у тебе, знаєш? У нього на обличчі це написано, щойно хтось вимовляє твоє ім’я. 

Куточки рота Реґулуса кривляться від зусиль, яких він докладає, щоб не посміхнутися. Від цього щось тепле і солодке розливається в грудях Доркас. Попри те, що вона знає його багато років і близька до Реґулуса Блека, наскільки це можливо, вона бачила його посмішку так рідко, що, мабуть, могла б порахувати на пальцях. 

— Ти не мусиш мені розповідати, — каже Доркас. — Але якщо ти захочеш поговорити про це, я тут. Це… ну. Я люблю говорити про Марлін, як ти знаєш. Досить приємно обговорювати людину, з якою ти зустрічаєшся.

— Я… не проти розповісти тобі про Джеймса, — зізнається Реґулус. — Але я не знаю, як. 

Доркас переносить свою вагу на диван, влаштовуючись зручніше.

— Я задаватиму питання, а ти відповідатимеш на них чи ні. Гаразд? 

Реґулус киває, все ще дивлячись у стелю. І так воно починається. Доркас запитує, а Реґулус відповідає, як може. Вона дізнається, що вони розмовляли тижнями до того, як щось сталося. Дізнається, що Джеймс поцілував його, коли той розлютився через те, що сталося в пабі у Гоґсміді з Лілі. Вона здивувалася, що Джеймс одразу ж розповів про це Сіріусу, але не тому, що він повернувся до Реґулуса. Доркас нагадує Реґулусу при кожній нагоді, що вона бачить, як Джеймс по вуха в нього закоханий. 

Коли Доркас поставила всі запитання, вони занурюються в затишну тишу. Зеленувате полум’я в каміні почало згасати, згущуючи темряву у вітальні. Реґулус довго не ворушиться, занурений у власні думки. Доркас спостерігає за ним, бачить, як стискається його щелепа, а куточки очей від напруги примружуються. 

Їй цікаво, де він був сьогодні ввечері. Занадто багато смутку в лініях його обличчя, щоб він був із Джеймсом, так? Але вона не має можливості запитати, бо Реґулус явно набирається сміливості, щоб щось їй сказати, тож вона чекає. 

Коли він говорить, його голос трохи напружений, що настільки не характерно для завжди врівноваженого і незворушного Реґулуса Блека, що серце Доркас починає калатати. 

— Тобі коли-небудь розбивали серце? — запитує її Реґулус.

Трясця. Що б це не було, це недобре. Зовсім погано.

— Ну. Ні. Я по-справжньому кохала лише Марлін, і у нас все чудово, — обережно каже Доркас. 

Реґулус підводиться і дивиться на Доркас.

— Ти… Марлін? 

— Так. Це правда, — каже Доркас, сором’язливо посміхаючись. — Я їй ще не сказала. Підготовлюю до цього, розумієш? Але я хочу. Справді, справді хочу. 

— Ти до біса хоробра, Доркас. 

— Обережніше, — дражнить вона його. — Звучить так, ніби ти вражений. 

Він посміхається, і в танцюючих тінях від каміна Доркас розуміє, чому Джеймс так одержимий ним. Реґулус прекрасний. Навіть не в сексуальному сенсі. Він як витвір мистецтва. Досконалий. Недоторканий. Щось, на що ти дивишся, але ніколи не забереш додому, бо ніколи не зможеш собі цього дозволити. Як зірка, вважає вона. Дуже доречно. Розкішна і далека. 

— Чому ти хвилюєшся про розбите серце? Я не думаю, що Джеймс так із тобою вчинить. Цей хлопець заради тебе пройде по розпеченому вугіллю, — каже Доркас, уважно стежачи за реакцією Реґулуса. 

Вона бачить це в сіпанні його пальців і в легкому битті пульсу на його шиї — і все стає зрозуміло.

— О, — тихо промовляє вона. — Ти збираєшся розбити його, так? 

Реґулус киває їй майже непомітно, але киває. Очі Доркас наповнюються сльозами.

— Чому? Він же тобі так подобається, Реґулусе.

— Ще ні. У нас ще є час. Я… використовую його по максимуму. Але потім… це буде неминуче. Це… 

Реґулус відводить погляд убік, у полум’я.

— Реґ, — Доркас підсідає ближче, і її коліно впирається в його ногу, що, як вона знає, йому не подобається, але їй байдуже. Не може не бути. Її пульс гримить у вухах. — Чи це… ти, — прочищає вона горло. — Ти ж не віриш у цю дурню про чистоту крові. Тоді чому?

— Це складно. 

— Розскладни це для мене. Поясни мені це так, ніби мені п’ять років, — люто каже Доркас. — У тебе є вибір, Реґулусе. Як і у всіх нас. І я не розумію, навіщо тобі робити цей вибір, якщо ти навіть не віриш у їхню маячню!

— Доркас, — різко каже Реґулус, пронизуючи її поглядом, від якого кров застигає в жилах. 

— Ні, — каже вона, випростовуючись. Вона трохи налякана, що є чимось новим. Раніше вона ніколи не боялася Реґулуса. Але це її Реґулус. Її найкращий друг. Вона не дозволить йому відштовхнути її. Не дасть йому зробити дурний вибір безпричинно. Він розумніший за це. Реґулус практично геній. Так чому ж? 

Реґулус нічого не робить імпульсивно. Він холодний. Обережний. Розважливий. Так чому ж тоді… ох. О, ні. 

— Дідько, Реґ, у тебе є якийсь план, правда ж? Ти збираєшся щось зробити. Щось небезпечне.

В його очах промайнуло здивування, але він киває.

— Це можу бути тільки я.

— О, не замилюй мені очі, — огризається Доркас. — Що робить тебе таким до біса особливим, га? Я ніколи не вважала тебе мучеником, Реґ. 

 — Це міг бути Сіріус, — наголошує Реґулус. — Але він втік. Тож тепер це можу бути тільки я.

Світ перевертається. Доркас відчуває, що її зараз знудить. Вони рідко говорять про це, про те, що означає для Реґулуса те, що він є спадкоємцем одного з наймогутніших, найдавніших родів у всьому чарівному світі. 

Чистота крові як концепція — абсолютна нісенітниця, але в спадщині все ще є сила. У зв’язках. У родині. В історіях і талантах, які переплітаються і процвітають. І Дім Блеків має це століття за століттям. Родинне схрещування — відносно нове явище, оскільки чистокровні сім’ї зникають. Але дуже, дуже довго в цьому не було потреби. Вони ставали сильнішими, породжуючи могутніх, магічно обдарованих відьом і чаклунів. 

Існує магічна спадщина імені Блеків, і Реґулус збирається заволодіти нею. Доркас ковтає. 

— Що ти збираєшся робити?

— Не можу тобі сказати, — відповідає Реґулус. — Занадто небезпечно для тебе і для мене. 

— Я хочу допомогти тобі, Реґ, — шепоче Доркас. — Я… ти знаєш, що моя сім’я хоче, щоб я прийняла рішення, а я тягну час. Вони для мене нічого не значать. Ти ж знаєш, що вони ніколи не ставилися до мене добре. Але ти… ти мій найкращий друг. 

Вони вдивляються одне в одного ще якусь мить, перш ніж Доркас впевнено каже:

— Тож так. Так. Це моє рішення. Мій вибір. Я хочу допомогти тобі.

— Доркас… 

— Ні, — палко каже вона, тягнеться до руки Реґулуса і в останню мить згадує, що він не любить дотиків. Натомість вона зупиняється, стискає руки в кулаки на колінах. — Я розумію, що лише ти здатний опанувати цю темну магію, яка є у твоїй крові, — шепоче Доркас. — Гаразд. Але ти все одно не зможеш зробити те, що збираєшся зробити, самотужки. Ти не непереможний, Реґ. Повинно бути щось, з чим я можу допомогти.

Реґулус проводить рукою по кучерях, виглядаючи трохи розгублено.

— Це надто небезпечно.

— Ти зараз говориш, як Марлін, — роздратовано каже Доркас. 

Це, мабуть, не те що треба було сказати, бо Реґулус хмуриться.

— Про що ти?

— А. Ну, — Доркас вагається. Зітхає. — Марлін хоче битися, очевидно. Вона… вона рішуча. Трохи загрозлива. Звичайно, вона хоче битися. І вона хоче, щоб я була осторонь. Не вплутувалася. Ніби я коли-небудь дозволила б їй робити це самій.

Доркас чує власний голос і дивується, скільки в ньому гіркоти. Вона дуже здібна. Насправді вона до біса хороша відьма. Може, не така хороша, як Реґулус, чи Джеймс із Сіріусом, але вона розумна, досвідчена і сильна. І вона ще не прийняла остаточного рішення, але той факт, що Марлін хоче, щоб вона не вплутувалася, і Реґулус, очевидно, з нею погоджується, не дає їй спокою. 

— Марлін знає, що ти до біса вправна, Доркас. Вона просто не хоче, щоб тобі загрожувала небезпека, — тихо каже Реґулус, шокуючи її на мить приголомшливою тишею. 

Що… так. Гаразд. Доркас розуміє, бо від думки, що Марлін чи Реґулус будуть у небезпеці, їй стає погано. Але там війна. Ніхто не в безпеці. Насправді ні. І Доркас може бути хитрою слизеринкою, але це не робить її боягузкою. 

— А як щодо того, чого хочу я? 

Реґулус пирхає.

— Тепер ти говориш, як Джеймс. 

Доркас посміхається, але дуже швидко стає сумною. 

— Реґ?

— Гм?

— Коли? — тихо запитує Доркас. 

Вони разом дивляться на полум’я, коли Реґулус каже:

— Це почнеться під час великодніх канікул. Але справжній кінцевий термін — мій день народження. 

Доркас хмуриться, потім згадує, що Реґулус на рік молодший за неї. І тут до неї доходить, все одразу. 

— Ти будеш повнолітнім, — шепоче вона. І тоді починає. — Але ти ще не будеш лордом Блеком. Допоки… 

І з жорстокою посмішкою на обличчі Реґулус каже Доркас: 

— Не питай, і мені не доведеться тобі брехати. 

 

***

 

Відсутність снігу, відверто кажучи, просто жахлива. Джеймс страшенно засмучений тим, що небеса не благословили його буревієм на Різдво. Він пообіцяв Реґулусу покататися на мітлі серед зими, і він має намір дотриматися свого слова, але це станеться після канікул.

Це останній візит до Гоґсміду перед тим, як вони поїдуть по домах в середу, і на вулиці дуже холодно, але жодної сніжинки в полі зору. Чесно говорячи, обурливо. Він вже готовий здійняти кулак угору, щоб продемонструвати своє розчарування, але передумує, бо, хоч як він любить своїх друзів, йому не хочеться пояснюватися. 

Сьогодні вони великою групою прямують до села. Всі четверо мародерів, плюс Олів, що тримається за руку Пітера. Лілі й Мері, по боках Марлін і Доркас. Ремус йде так далеко від Сіріуса, як тільки може, через що Джеймс перебуває у відповідному стані. Він такий вже два тижні, і це його бісить. 

Ніхто не знає, що робити. Як повернути Ремуса до нормальності. Щоразу, коли він дивиться на Сіріуса, його охоплює жах, кров відливає від обличчя, і Джеймс знає, що той пам’ятає його слова.

Це була лише коротка мить, але серце Сіріуса перестало битися. 

Ремусові сняться кошмари про це. Джеймс знає, бо пізно повернувся до їхнього гуртожитку після побачення з Реґулусом і побачив, що Ремус сидить у ліжку, розсунувши фіранки, спітнілий і витріщається на ліжко Сіріуса, наче хоче побачити його і впевнитися, що він живий. Дихає. Цілий. 

Сіріус теж страждає. Але за дивним поворотом долі саме він виявляє найбільше терпіння. Щось сталося у Вежі з Реґулусом, і Сіріус… трохи заспокоївся. Він все ще Сіріус, не зрозумійте Джеймса неправильно. Найкрутіший хлопець у школі, найлихіший хлопець по цей бік північної півкулі. Справжня королева драми, коли хоче привернути до себе увагу. Але він менш імпульсивний, якимось чином. І він сповнений рішучості дочекатися, поки Ремус пробачить себе за те, що сталося під час повні. 

Сіріус не розповів Джеймсу про те, що сталося між ним і Реґулусом у Вежі, і Джеймс це поважає. Це не є таємницею між ними, бо Джеймс знає, що це сталося. Але деякі речі мають залишатися приватними, і Джеймс достатньо любить Сіріуса, щоб це зрозуміти. 

— Я так сильно нап’юся, — каже Сіріус Джеймсу, закидаючи руку йому на плечі. Кінчик його носа рожевий.

День ясний. Свіжий і безхмарний. Небо емалево-синє, а температура нижче нуля. Озеро майже замерзло, що не дуже тішить Гігантського Кальмара. Але виглядає воно чудово. 

— На відміну від кожного іншого разу, коли ти ходиш до «Мітел», щоб попити чаю? — дражниться Джеймс. Сіріус посміхається на повні, трохи червоні щоки. 

Він погано переносить холод, а зараз, коли не може поцупити шарф Ремуса, ще й трохи страждає. Ніби читаючи думки Джеймса, Сіріус дивиться на Ремуса, що йде поруч з Лілі, загублений у власних думках. Темна підводка його очей робить сірість у них ближчою до срібла. Це дуже гарне видовище. 

— Він все ще їде з нами на канікули? — запитує Сіріус.

Джеймс киває.

— Так, але… — Джеймс робить глибокий вдих. — Він їде, бо не має вибору. Він написав батькові, але Лайалл уже погодився на додаткові зміни в Міністерстві та не може відмовитися.

— Зрозуміло, — каже Сіріус, жуючи нижню губу. — Тоді це буде весело.

— Якщо він не оговтається до того часу, як ми повернемося додому, ми проведемо втручання, — каже Джеймс.

— Так, — киває Сіріус, виглядаючи трохи пригніченим, але рішуче налаштованим. — Так. Гаразд.

Вони дістаються села і прямують до пабу. Нікому не потрібно купувати щось так близько до канікул, а надворі справді надто холодно, щоб залишатися на вулиці довше, ніж це необхідно. 

Можливо, щоб компенсувати відсутність снігу, божественне втручання посміхається Джеймсу, бо вони прибувають до «Трьох Мітел» у той самий час, що й Реґулус, Кравч і Розьє.

Лілі майже наштовхується на Реґулуса у дверях. Запановує незручне мовчання, і Марлін та Доркас переходять до дії.

— Привіт, — вітається вона з друзями. — Знайдімо столик, гаразд? Марлз, побачимося пізніше. 

Доркас веде друзів усередину. За кілька хвилин Марлін веде за ними Ґрифіндорців. Усе це марно, бо, на їхній жах, паб заповнений вщерть. Для обох груп немає жодного вільного столика.

Сіріус дивиться на Джеймса, підморгує і робить крок уперед. Ах. В центрі уваги. Йому це подобається. З дуже невимушеною, дуже натренованою розкішшю Сіріус пробирається крізь дві групи, що незграбно стоять посеред пабу, включаючи його брата та його друзів, і спирається передпліччям на барну стійку.

— Розі?

Вираз чистого шоку на обличчі Реґулуса викликає захват. Більшість групи, — принаймні Ґрифіндорці, — знають, що мадам Розмерті симпатизує Сіріус. Реґулус, мабуть, цього не знав. Він виглядає відверто спантеличеним. 

Розмерта вальсує до бару, ставить порожні кухлі, перш ніж підійти до Сіріуса. Він трохи нахиляється вперед, хилить голову так, щоб волосся спадало певним чином, потім посміхається до Розмерти. Коли вона червоніє, Ремус різко повертає обличчя в інший бік.

— Розі, найпрекрасніша леді Гоґсміду. Я у розпачі, — каже їй Сіріус, різко підносячи руку до чола.

Розмерта ласкаво хихикає.

— І чим я можу допомогти? 

— Бачиш, нема де сісти, — невинно пояснює Сіріус. — І це останній візит перед різдвяними канікулами.

Розмерта хитає головою, посміхається до Сіріуса.

— Одного дня ти мене вб’єш, — каже вона, намагаючись виглядати так, ніби їй не подобається вистава, яку Сіріус влаштовує для неї. 

— Ніколи! — каже Сіріус. — Ти моя найулюбленіша власниця в усьому світі. І ти це знаєш, — він підморгує, фліртуючи. 

Дівочий смішок виривається з горла Розмерти, перш ніж вона дивиться на велику групу студентів, які чекають, де б їм сісти.

— Ай, гаразд. Ходімо, ви всі. Ззаду є приватна кімната. Ніхто не забронював її сьогодні, тож можете зайняти її. 

Полегшення накриває їх, наче хвиля. Лілі, Ремус і Мері прямують до дверей на протилежному боці бару, Пітер і Олів йдуть за ними. Джеймс, однак, затримується, бо Реґулус, Кравч і Розьє ведуть глибоку, люту, але неможливо тиху розмову з Доркас. Сіріус відходить від бару і дивиться на брата. 

— Вони або сядуть з нами, або не сядуть взагалі, — каже він досить голосно, щоб всі почули, але не настільки, щоб припустити, що це було звернено до них.

Реґулус зустрічається з Джеймсом поглядом. Він його утримує. Джеймс хоче, щоб вони пішли. Він не торкнеться його, тому що занадто багато людей у цій групі не знають, і не повинні знати, але просто його присутність зробить його таким щасливим. 

І це розумно, хіба ні? Він — найкращий друг Доркас, а вони — друзі дівчини Доркас. Таке не є чимось незвичайним. Звісно, все це факультетське суперництво робить речі трохи незручними, але вони неупереджені люди. 

— Ходімо, крихітко, — каже Марлін, смикаючи Доркас за руку. — Бери своїх друзів теж. 

Марлін пильно дивиться на хлопців, і, на подив Джеймса, першим ламається Кравч. Він закочує очі, посміхається і протягує Марлін зігнуту у лікті руку. 

— Ну, ходімо. Для Марлз. 

І от так воно й відбувається. Вони всі скупчуються в окремій кімнаті, достатньо великій, щоб влаштувати вечірку на 30 осіб. Мері, Лілі та Ремус присунули найбільший круглий стіл ближче до каміна і вже сидять. Олів поруч з Мері, а Пітер поруч з нею. З іншого боку від нього — порожнє місце. Джеймс і Реґулус обмінюються швидким поглядом, у мовчазній згоді діяти стратегічно. 

Кравч і Розьє хочуть сидіти з Марлін, тому Доркас займає вільне місце зліва від Кравча. А Сіріус займає місце між нею і Пітером. Залишаються два вільних місця — одне поруч з Розьє, інше поруч з Лілі — для Джеймса і Реґулуса. 

Все виходить надто добре і легко, що змушує Джеймса підозрювати, що його друзі навмисно зробили так, щоб це сталося. Він безмежно вдячний. Реґулус, який набагато менш емоційно реагує на такі речі, ніж Джеймс, сідає поруч з Розьє і корчить гримасу відрази, коли Джеймс сідає поруч з ним. Джеймс знає, що це для годиться, бо його нога впирається в ногу Джеймса під столом і залишається там, легко тиснучи, що говорить Джеймсу, що Реґулус радий бути поруч з ним. 

Перш ніж тиша встигає стати незручною, заходить Розмерта, щоб прийняти замовлення. Сіріус роздягається, і ніхто не помічає, як погляд Розмерти затримується на його пресі, коли його футболка задирається, коли він знімає джемпер. 

— Глінтвейн, — різко каже Ремус, змушуючи Розмерту подивитися на нього і відвести погляд від Сіріуса. 

Всі хором погоджуються. Марлін просить щось поїсти, і врешті-решт замовляє чіпси на весь стіл, щоб було що погризти. Сіріус, повернувшись з битви зі своїм численним одягом, просить віскі, бо «вже майже Різдво», і він сповнений рішучості сп’янити себе, та, підозрює Джеймс, Ремуса також. 

— Гадаю, треба нам зіграти в гру! — оголошує Марлін. 

Доркас зітхає, дивиться на дівчину.

— Може, залишимо ігри до наступного разу? 

Марлін дивиться на неї так, ніби у неї виросла друга голова.

— Ми не знаємо, чи буде наступний раз. Поглянь на Блека. Він ось-ось зомліє від огиди сидіти за одним столом з Ґрифіндорцями!

Всі хихочуть. Реґулус закочує очі. Кравч, який, вочевидь, настільки ж божевільний, як і Марлін, запитує:

— Що за гра? 

Марлін дивиться на свого несподіваного союзника і підводиться, щоб пояснити все як слід. 

— Ну, очевидно, це має бути гра, яка сподобається людям, і можна буде трохи поспілкуватися. Тому що ми не знаємо вас, а ви не знаєте нас. На жаль, ми вже раніше грали у «Я ніколи не».

— Це хороша, — бурмоче Розьє, за що отримує схвальний кивок від Кравча. 

Марлін продовжує: 

— Не бійтеся. У мене багато ідей. Можемо зіграти в «Правду чи виклик», «Що б ти обрав?» або «Дві правди та одна брехня».

Люди за столом обмінюються поглядами, роздумуючи. Джеймс нервує. Він дуже хоче пограти, але хоче зробити це так, щоб не приховувати, шо Реґулус — його хлопець. Це вже виявляється до біса складно, бо він вже двічі ловив свою руку на шляху до стегна Реґулуса. Він вчасно зупинявся, але все одно. Вони в небезпечній зоні. 

Реґулус виглядає так само насторожено. Його очі звужені, і він спостерігає за Марлін так, ніби вона може виокремити його і змусити прийняти рішення. 

— «Дві правди і одна брехня» вимагають надто багато роздумів, — каже Лілі, збираючи волосся в недбалий пучок. — Я б обрала «Правду або виклик».

— Ні, — відразу ж каже Сіріус. Різко. Усі обертаються, щоб подивитися на нього, а він знизує плечима. — Краще «Що б ти обрав?».

Лілі хмуриться на Сіріуса, бо зазвичай вони легко ладнають, і домовляються про такі речі. Вона опускає це, кинувши швидкий погляд на Ремуса, ніби раптом зрозумівши, чому Сіріус відмовляється від цієї конкретної гри. 

У той самий час Доркас, благослови її Господь, підтримує ідею Сіріуса, що спонукає Марлін заявити, що вони будуть грати в цю гру. Приходить Розмерта з їхніми замовленнями, і настає затишшя, поки всі отримують напої та чіпси, які Джеймс використовує для того, щоб кинути погляд на Реґулуса.

Він такий до біса гарний. 

Кінчик його носа все ще трохи рожевий, хоча він явно зігрівся в пабі. Коли він прийшов на ньому був чорний плащ, який зараз накинутий на спинку стільця. Комір його чорної сорочки визирає з-під елегантного джемпера, також чорного. Погляд Джеймса опускається донизу, до пальців Реґулуса, якими він охопив свою пінту глінтвейну. Ці персні диявольські. Джеймс пристрастився до відчуття, як вони ковзають по його шкірі. 

— Гаразд, — каже Марлін. — Оскільки вони в меншості, ми дозволимо нашим гостям зі Слизерину почати. Еван?

Розьє нахиляється вперед на стіл і озирається навколо.

— Я поставлю запитання, а ви повинні будете на нього відповісти, так? 

Всі кивають головами. Кілька людей трохи нервово потягують свої напої, серед них Олів, Лілі та Ремус. Але не слизеринці. Усі четверо, включно з Доркас, повністю незворушні.

— Що б ви обрали: ніколи не виходити на вулицю вдень чи ніколи не виходити на вулицю вночі? — запитує Розьє. 

Джеймс приємно здивований. Це цікаве запитання, і воно не загрожує йому ніякою небезпекою. Він відкриває рота, але Сіріус і Реґулус випереджають його з відповіддю:

— Очевидно, не виходити на вулицю вдень. 

За столом як сокира спадає тиша, поки всі усвідомлюють, що сталося. Сіріус одразу ж відвертається, а Джеймс просто не хоче цього робити. Чому всі ставлять їх у незручне становище? Вони не дуже взаємодіють, але й не надають особливого значення тому, що вони тут, разом. Це величезний крок, і Джеймс буде захищати це крихке перемир’я ціною власного життя. 

Джеймс фиркає й досить голосно заявляє:

— Ви обидва настільки неправі, що аж соромно. Не дивно, що вам не хочеться виходити на вулицю днем, а залишатися активними вночі.

Сіріус кидає йому вдячний погляд, якраз коли Пітер вигукує:

— Не виходити вдень!

Всі інші приєднуються. Ремус, очевидно, віддає перевагу дню. Лілі чомусь віддає перевагу ночі. Мері вагається, але погоджується на день. Доркас і Марлін погоджуються на ночі. Олів обирає день, можливо, тому, що Пітер теж вибрав його. Розьє відкидається назад, дивиться на Кравча і каже:

— Ніч.

Кравч киває.

— Так. Ніч. 

Це всі, і Розьє обирає Мері, щоб та поставила наступне запитання. Джеймс трохи здригається, а Реґулус нахиляється ближче і запитує:

— Що?

Вдаючи незворушність, і що Джеймс вперше за день розмовляє з Реґулусом, він каже:

— Мері любить питання про секс. Вважає, що це весело.

— О, — промовляє Реґулус, випростуючись на стільці, щоб занепокоєно поглянути на Ґрифіндорку. 

Мері потирає руки, відкидає волосся назад.

— Подивімося… а, — вона лукаво посміхається. — Що б ви обрали: зайнятися сексом з русалкою, верхня частина якої була б людською, а нижня — риб’ячою, чи з русалкою, верхня частина якої була б риб’ячою, а нижня — людською?

Чуються пригнічені стогони. Мері просто знизує плечима.

— Це цілком слушне запитання. Я буду першою. Верхня частина людська. 

Лілі відкидає голову назад, заплющивши очі, і каже до стелі: 

— Верхня частина людська. 

Олів не роздумує над відповіддю, кажучи те саме, і, на диво, Доркас та Марлін теж. Лише хлопці все ще роздумують над цим. Джеймс не може вирішити. Тому що… Його головна проблема в тому, що він не може собі цього уявити. Просто… Єдина людина, з якою він може уявити собі секс — це Реґулус, а він явно не русал у будь-якій комплекції. 

Отже, він намагається змусити свій мозок уявити це. Чи хотів би він нижню частину Реґулуса людською, а верхню риб’ячу? Чи… 

— Верхня, — випалює він. — Тобто, верхня частина людська.

Він бачить, як сіпається кутик губи Реґулуса, а потім він каже:

— Нижня частина людська. 

Джеймс змушений фізично стримати себе, щоб не розпитати свого хлопця прямо тут. Що не так з обличчям Джеймса? Чому Реґулус хоче його позбутися? Реґулус вважає його потворним?

Він настільки занурюється у свою внутрішню кризу, що пропускає відповіді інших, але Сіріус свердлить дірки в голові Ремуса, — тому, що Ремус відмовляється дивитися на нього. 

— Доркас, — каже Мері. — Твоя черга. І давай щось веселе!

— Під «веселим» вона має на увазі «пошляцьке», — уточнює Лілі, ніби в цьому були якісь сумніви. 

Доркас закочує очі. Сіріус наливає склянку вогневіскі і штовхає її через стіл до неї. 

— Рідка хоробрість!

Вона пирхає, але бере склянку та випиває її. Коли порожня склянка вдаряється об стіл, вона піднімає очі зі злорадним виразом. 

— Гаразд. Що б ви обрали: не мати змогу користуватися руками під час сексу чи не бачити під час сексу? 

Джеймса щиро дратує це питання. Чому б він не захотів бачити Реґулуса, коли вони займаються сексом? Він прекрасний. Чудовий. Йому подобається його бачити. Він обожнює його бачити. Але також… Джеймс, мабуть, збожеволів би, якби не міг до нього доторкнутися. Типу. Йому боляче навіть думати про це. 

Він ризикує поглянути на свого хлопця і винагороджується виразом чистого страждання на обличчі, ніби він теж не може обрати ні те, ні інше. Це дуже оживляє, і Джеймс готовий пробачити йому цю рибну історію. 

Сіріус відповідає першим:

— Я б радше не використовував руки, щоб бачити.

І він каже це, дивлячись прямо на Ремуса, який вперто відводить погляд. 

Кравч і Розьє це, схоже, помічають, судячи з того, як вони обмінюються поглядами. Джеймс совається на стільці. Сіріус має рацію, але він також наражає себе на небезпеку. Вони й гадки не мають, як відреагують друзі Доркас. Наскільки їм відомо, вони добре ставляться до Доркас, але це може бути винятком. 

— Використовувати руки, не бачити, — каже Ремус. 

— Я б краще використовувала руки і не бачила, якщо це тільки один раз, — недбало відповідає Мері. — Або якщо людина потворна.

— Так. Використовувати руки, але не бачити, — додає Лілі. 

Джеймсу здається дуже показовим, що люди, які воліють не бачити, — це люди без партнерів. Його мозок знову бунтує від самої думки, але Джеймс знає, що якби він збирався переспати з незнайомцем, він би також скоріше користувався руками, ніж бачив. Його відповіді вкрай упереджені через те, наскільки абсурдно він закоханий у свого хлопця. 

— Бачити, без рук, — каже Розьє.

Кравч, який щойно отримав склянку від Сіріуса, дивиться на нього трохи збентежено.

— Справді? — Розьє хихикає, потім киває. Кравч хмуриться. — Я краще з руками, але без зору. 

Доркас штовхає Кравча коліном, і він, здається, відривається від того, що відбувається, щоб подивитися на Сіріуса. 

— Ще одну, Блек. 

Він виконує. 

Марлін і Доркас обидві хочуть бачити, і Пітер теж. Реґулус останній, і він каже:

— Без рук. Я хочу бачити. 

Сіріус морщить носа, відводить погляд, ніби не може повірити, що його молодший брат має нахабство взагалі мати якісь уподобання. Джеймс, який може вловити тонкий акцент у голосі Реґулуса, маленьку нотку, призначену саме для нього, смикається в штанях. Так не піде. У нього не може встати тут. Абсолютно точно ні. Йому потрібно, щоб розмова відійшла від сексу. Негайно. Заради його здорового глузду. 

На його щастя, Сіріус саме в цей момент дістає пачку сигарет.

— Хтось буде?

Реґулус простягає руку через стіл і висмикує одну з пачки, ніби всі в кімнаті внутрішньо не божеволіють, спостерігаючи за взаємодією братів Блек. Він має отримати нагороду за незворушність, думає Джеймс. Лілі теж бере одну, що дивує Джеймса, але це її справа, гаразд? Це його не стосується. 

На щелепі Ремуса сіпається маленький м’яз, і Джеймс знає, що це від зусилля не потягнутися за сигаретою. Серйозно? Ремус поводиться як довбаний ідіот.

Сіріус ховає пачку в кишеню, а потім кімната наповнюється димом, і настає черга Олів ставити запитання. Це допомагає Джеймсу, бо вона запитує щось безглузде, типу: «Що б ви обрали: їсти тільки броколі чи ковбасу до кінця життя?»

Це спонукає Кравча та Розьє зареготати, як божевільних, чого ніхто не розуміє, але добре. Принаймні, справа відійшла від сексу, і Джеймс може розслабитися. 

Так триває решта дня. Люди поступово п’яніють, що закінчується тим, що вони кидають грати в «що б ви обрали?» та переходять до співання морських пісень. 

Куріння побільшало, і люди активно напиваються. Через три години Сіріус досягнув своєї мети — напився і нерозбірливо вимовляє слова, повисаючи на плечі Лілі. Вона теж напідпитку і гикає, пояснюючи щось Сіріусу, чого Джеймс не чує. 

Пітер з Олів заснули на дивані біля стіни. Доркас і Марлін цілуються в кутку, а всі інші вдають, що нічого не відбувається. На щастя, вони поводяться дуже цивілізовано. Жодного одягу не відкинуто. Кравч і Розьє розмовляють з Ремусом. А ось це вже цікавий розвиток подій. 

Джеймс сидить на стільці, бавлячись з порожньою чаркою, і спостерігає, як Ремус жестом показує Кравчу на сигарету, яку той не докурив. Кравч попросив спробувати сигарету приблизно за тридцять хвилин до початку цього заходу, і відтоді вже кілька разів заявляв, що багато упустив. Хай там як. Ремус бере сигарету Кравча і затягується. Розьє спостерігає за цим з потішною посмішкою.

— Не обертайся. Уяви, що мене тут немає, — каже Реґулус, сидячи позаду нього обличчям до стіни. — Чому Люпин злиться на Сіріуса? 

Це просто смішно. Чесно. Вони п’яні, і на них майже ніхто не звертає уваги. Джеймс не хоче розмовляти з повітрям. Він обертається, хоча й не повністю. Достатньо, щоб Реґулус міг бачити його профіль. Компроміс, думає Джеймс. 

— Він не злиться, — тихо відповідає Джеймс. — Усе дуже складно.

— А Люпин знає, що Сіріус на ньому помішаний? 

Джеймс посміхається.

— Ні. Він і гадки не має.

— Тоді він ідіот, — заявляє Реґулус. — А я думав, що в нього є потенціал.

— До чого? 

— Ти знаєш, — туманно відповідає Реґулус. 

Щось у його тоні змушує Джеймса обернутися ще трохи і кинути на Реґулуса кумедний погляд.

— Ґодрик Ґрифіндор на мітлі. Хіба є хоч хтось, хто ніколи не був закоханий у Ремуса? 

Реґулус глибоко хмуриться. 

— Я не закохувався. Але у мене є очі. Він привабливий.

— Може, тобі варто йому сказати, — каже Джеймс, відкидаючись на спинку стільця. — Можливо, він нарешті почне в це вірити. 

— Я збираюся змусити Барті та Евана піти, — каже Реґулус. — А потім я піду до Кімнати на Вимогу. 

Джеймс стогне з полегшенням, відкидає голову назад. Нарешті, бляха. Він мучився цілий день. Думав, Реґулус ніколи не запропонує. 

— Ну що ж, — він краєм ока дивиться на Реґулуса. — Чого ти чекаєш? 

Реґулус швидко стає і перетинає простір, щоб перервати розмову друзів з Ремусом. Через дві хвилини вони виходять за двері. Джеймс навіть не дотягує до десяти, перш ніж він теж поспішає на вулицю. 

 

***

 

З того, як акуратно загорнутий пакунок у кишені Реґулуса пропалює дірку в його штанях, можна подумати, що він зроблений з кислоти. Він чимчикує, що на нього не схоже і негоже, але добре. Альтернатива — гризти нігті, але він не може цього зробити. Джеймс любить його руки, і Реґулус їх не пошкодить. 

Тож, чимчикує. 

Кімната на Вимогу, як завжди, виконала прохання Реґулуса про затишну зимову хатинку. Це остання ніч у замку перед різдвяними канікулами, і він хотів зробити щось для Джеймса, адже виявилося, що той обожнює Різдво.

Він так шалено радіє Різдву, що можна подумати, ніби йому шість років. 

Останні кілька днів він тільки й говорив, що про свої плани на канікули. Він буде так зайнятий на канікулах, що Реґулус почувається втомленим, просто слухаючи його. Сіріус і Люпин теж проведуть канікули в маєтку Поттерів. Що ж. Очевидно, що Сіріус там буде, бо він зараз там живе. Але й Люпин теж, і Реґулус вважає, що це доволі цікаво. 

У ніч після Гоґсміду Реґулус намагався витягнути з Джеймса інформацію з Сіріусом і Люпином. Джеймс, який настільки до біса відданий, що навіть трохи лякає, не проговорився. І все ж. Реґулус бачив те, що бачив. Сіріус любить Люпина, а Люпин чомусь поводиться з цього приводу дуже тупо. 

Йому цікаво, чи Різдво у Поттерів змінить щось у їхніх стосунках. 

Особисто Реґулус завжди ставився до Різдва досить неупереджено. Цього року він ненавидить саму ідею, тому що воно вкраде два повних тижні його дуже обмеженого часу з Джеймсом. Другого січня Реґулусу залишиться три місяці. Трохи менше, бо він розуміє, що не може просто… залишати все, як є, а потім заскочити Джеймса зненацька, розірвавши стосунки. Йому доведеться якось до цього підготуватися.

Від цієї думки кров застигає в жилах. Три місяці — це замало. Але три місяці — це все, що у нього є. 

Легкий скрип сповіщає його про те, що відчиняються двері, і Джеймс заходить всередину.

— Привіт, — каже Джеймс.

Реґулус одразу насторожується, бо Джеймс ніяковіє, а Джеймс не ніяковіє. Зовсім. Ніколи. 

Усе ще стоячи біля дверей, Джеймс усміхається до Реґулуса, а потім потирає свою потилицю. А. Він нервує. Реґулус цікавиться, що саме змушує його хвилюватися рівно на мить, перш ніж Джеймс, який контролює власні пориви, як чотирирічна дитина, перетинає простір трьома впевненими кроками і вручає Реґулусу подарунок, так сильно променіючи, що щоки болять аж у нього. 

— Я просто хотів подарувати тобі щось на Різдво, — швидко і схвильовано говорить Джеймс. — І я знаю, що не можу відправити його поштою, тому вирішив віддати його тобі сьогодні ввечері. Сподіваюся, ти не проти? Я не казав тобі, бо не хотів, щоб ти відчував, що мусиш дарувати мені щось навзаєм. Я просто хотів віддати це тобі. 

На долоні Джеймса лежить загорнутий у яскраво-червоний папір і перев’язаний золотою стрічкою подарунок у формі квадрата. Це так, трясця, мило, що Реґулус може розплакатися. 

Він і раніше отримував подарунки. Багацько. Різдвяного ранку він прокинеться і побачить під ялинкою безліч гарно загорнутих подарунків, які Крічер за вказівкою Вальбурги слухняно ставить кожного 5-го грудня.

Але це все дуже… холодно. Дуже офіціозно. Вони багаті, тож очікується, що вони даруватимуть одне одному дорогі речі. І вони це роблять. За цим не стоїть ніяких… емоцій.

Джеймс, з іншого боку, вручає свій подарунок Реґулусу і тремтить від хвилювання. Він такий щирий, такий нетерплячий, такий до біса чарівний. Навіть не відкриваючи його, Реґулус знає, що це найкращий подарунок, який він коли-небудь отримував, і він залишиться таким до кінця його життя. 

Обережно, щоб не вибити подарунок з руки Джеймса, Реґулус нахиляється і цілує його. Солодко і ніжно, бо вони можуть і так теж. Голодно і відчайдушно буває частіше, це правда, але не завжди. 

— Ти не сердишся? — з надією запитує Джеймс.

— Що ти зробив мені подарунок? 

— Так?

— А повинен? — запитує Реґулус, щиро розгублений.

Джеймс знизує плечима.

— Ти ж не любиш сюрпризів. 

А. Ну. Так. Це правда, але він може зробити виняток. Реґулус приймає гордовитий вигляд, трохи піднімаючи підборіддя, щоб подивитися, як Джеймс сіпається. Потім він каже:

— Цього разу переживу. А ще… 

Реґулус посміхається, дістаючи пакунок з власної кишені. 

На обличчі Джеймса з’являється вираз такої чистої радості, що Реґулус відчуває її у своїй душі. Захоплений, Джеймс бере подарунок у срібній обгортці дбайливими рухами, все ще тримаючи подарунок для Реґулуса перед собою. 

— Ти не зможеш відкрити його до різдвяного ранку, — каже йому Реґулус. — Я наклав на нього закляття. 

— Ти зробив що? — Джеймс шокований. 

Він одразу ж намагається розірвати папір, щоб виявити, що робота чарівної палички Реґулуса насправді бездоганна і срібна обгортка не буде знята до 25 грудня. Джеймс надувається, його великі карі очі за окулярами круглі й сумні.

— Навіщо ти це зробив? 

— Це різдвяний подарунок, — підкреслює Реґулус. — Його не можна відкривати до Різдва. Так заведено. 

— Тобі подобається мене мучити, — скаржиться Джеймс, крутячи подарунок у руці. Він зітхає, а потім посміхається Реґулусу. — Дякую тобі. Я впевнений, що він мені сподобається. 

Реґулус бере червоний подарунок, відчуває його вагу.

— Я мушу лишити це тут.

І тут же обличчя Джеймса блідне. Вся радість випаровується, а на її місці з’являється спустошеність. 

— Чому?

— Моя матір періодично перебирає мої речі, — пояснює йому Реґулус.

— Воно невелике, — каже йому Джеймс. — Це легко сховати. І не… не очевидно, що це я тобі його подарував. Типу, це не очевидно… е-е… романтичне. 

Це викликає у Реґулуса інтерес. Він очікував чогось дуже надзвичайно романтичного, бо це ж Джеймс. Що б було зрозуміло: Реґулусу подобається, що Джеймс надмірно романтичний. Але він не може виставити їх у такому світлі на площі Ґримо. Якщо хоче пережити Різдво.

— Якби я відкрив це перед батьками, — каже Реґулус. — Що б вони подумали? 

Джеймс дістає чарівну паличку і постукує по пакунку, перетворюючи яскраві кольори з червоного і золотого на зелений і срібний.

— Що ти отримав це від шкільного друга. Клянуся, це не небезпечно. 

Реґулус розглядає це, а потім ховає подарунок до кишені. 

— Гаразд. Я відкрию його на Різдво, — він дивиться на Джеймса, посміхаючись. — Merci beaucoup. 

Радість повертається на обличчя Джеймса, разом з ледь помітним рум’янцем. Реґулусу подобається, коли Джеймс червоніє, бо це зовсім непомітно. Треба уважно стежити за цим, за ледь помітними змінами, які говорять йому, що Джеймс стидається, і соромиться, і що він просто чарівний. 

Реґулус сідає на диван перед каміном і чекає, поки Джеймс огляне місце, яке він попросив Кімнату створити на сьогодні. По суті, це мисливський будиночок. Дерев’яні стіни та підлога, товстий килим, величезний камін, затишні дивани. Вона менш сексуальна, ніж їхня звичайна. Тут навіть немає ліжка, це навмисно. 

Секс все ще дуже активно блукає в голові Реґулуса. Він все ще дуже хоче зайнятися цим з Джеймсом. Але вони зайшли так далеко і без цього, тож Реґулус вирішив, що краще почекати до нового року, бо не хоче, щоб Джеймс думав, що це було його ціллю. 

Крім того, частина Реґулуса трохи нервує, що коли вони це зроблять, Джеймс може… втратити інтерес. А два тижні — це багато часу. Реґулус вважає, що, можливо, в його інтересах зачекати, поки вони повернуться з канікул. 

— Мені тут подобається, — каже Джеймс, підходячи до Реґулуса, щоб приєднатися до нього на дивані. — Ти бував тут раніше? 

Диван прогинається, коли Джеймс сідає, і Реґулус дозволяє силі тяжіння діяти, наближаючи його до тіла Джеймса. Реґулус хитає головою.

— Я просив зимову кімнату, і ось що ми отримали.

— Я все ще винен тобі політ по снігу, — каже йому Джеймс. 

Серце Реґулуса завмирає, що, відверто кажучи, настільки банально, що він навіть не може подумати про це без бажання здригнутися. Але що тут поробиш? Для нього цей політ на мітлі став початком. Неважливо, що їм знадобився час, щоб поцілуватися, або визнати, що вони подобаються один одному в такому плані. Є «до» катання на мітлі і є «після».

— Снігу не було, — відповідає Реґулус. 

Джеймс закочує очі.

— Я знаю! Це обурливо! — вигукує він. Потім, м’якше: — Я просто мав на увазі, що не забув. Я покажу тобі, як воно виглядає, коли все біле і красиве. 

Реґулус лягає, поклавши голову на коліна Джеймсу, і витягується на дивані. Рука Джеймса занурюється в його волосся, починає ніжно масажувати шкіру голови. Реґулус щасливо зітхає, і вони деякий час залишаються в мовчанні. Вогонь потріскує і мерехтить, відкидаючи тіні, що снують по кімнаті. Тут немає вікон, а шкода. Реґулус хотів би подивитися на зорі. 

Його думки линуть до Сіріуса. Неминуче. Вони тепер часто так роблять, останні дні. Сіріус дотримав свого слова і після їхньої розмови в Астрономічній Вежі більше не намагався його розшукати. 

Але Реґулус збрехав би, якби спробував вдати, ніби йому не сподобалося бути в пабі з ним і Джеймсом того дня. Там було надто багато людей, як на нього. Він завжди віддавав перевагу невеличким компаніям. Найкраще себе почуває коли є тільки він і ще одна людина, можливо, дві. 

Проте… Це був цікавий досвід — спостерігати за братом з його друзями. Спостерігати за Сіріусом у його світі. Йому це так легко дається. Він природжений привертати до себе увагу. Такий спокійний і зібраний, але водночас кумедний і драматичний. 

Реґулус ніколи б так не зміг, і не тільки тому, що він не дуже любить людей. Він просто не… він не цікавий. Він не дуже хороший співрозмовник. Він… 

— Припини, — лагідно каже Джеймс, тиснучи пальцем між бровами Реґулуса. — Не думай про погане. 

Реґулус здивовано кліпає на Джеймса. Його палець обводить форму однієї брови Реґулуса, потім другої. Це приємно. Очі Реґулуса заплющуються.

— Хочеш сказати мені, про що ти думав? 

Не розплющуючи очей, Реґулус відповідає: 

— Ні. Не хочу. 

Джеймс посміхається, Реґулус це відчуває. Його пальці обводять риси обличчя Реґулуса, повільно, обережно, трепетно. Реґулус не рухається, ледь дихає. Він дозволяє Джеймсу досліджувати його так, як він хоче.

— Я сумуватиму за тобою, — каже Джеймс. Кінчики пальців торкаються губ Реґулуса. — Мені прикро, що я навіть не зможу тобі написати. 

Жалюгідно, але серце Реґулуса пропускає ще один удар. Чесне слово. Відколи Джеймс його розтопив, воно не слухається. Воно дике. Прискорюється, коли Джеймс поруч. Абсолютно дичавіє, коли той роздягається. Реґулус не може контролювати цю кляту тварюку. І все ж, він не може сказати, що віддавав перевагу клітці з кісток і холоду. 

Незабаром він повернеться до цього, тож намагається насолодитися життям у своїх грудях, поки воно є. 

— Це лише два тижні, — каже Реґулус. 

— Два тижні і чотири дні, — відповідає йому Джеймс. — І так, я порахував.

— Те ж саме, — каже Реґулус. — Недовго, хіба ні? Все буде добре.

— Ага, так, мабуть, — бурмоче Джеймс. 

— Все одно вони будуть зайнятими, — каже йому Джеймс. — У тебе мільйон планів. А у мене… формальності. 

— О, — руки Джеймса зникають з його шкіри. 

Реґулус хмуриться, розплющує очі. Джеймс виглядає трохи ображеним, і Реґулус не розуміє, чому. Все було так добре, ні? Вони обмінялися подарунками, хоч і трохи незграбно, а тепер сидять на дивані і просто насолоджуються спілкуванням. 

Сідаючи, Реґулус перебирає в пам’яті розмову, задумуючись, що ж пішло не так. Нервує. 

— Джеймсе?

— Ти не розповідав мені про свої плани на Різдво, — каже Джеймс трохи скуто. 

Стривожений, Реґулус трохи відсахується. 

— Ні, не розповідав.

— Чому? 

Тому що я не хочу говорити тобі про нудні обіди, які мені доведеться відвідувати. Задушливі кімнати. Про розпорядок.

— Не всі люблять свята так, як ти, — каже натомість Реґулус.

Виходить трохи уривчасто, з більшим докором, ніж він планував. 

— Але ж ти будеш зайнятий, — каже Джеймс. 

Знизуючи плечима, Реґулус проводить рукою по своїх кучерях. Він так збентежений цією розмовою. Відчутна ворожість, що ховається за словами, дивує його. Реґулус поняття не має, як у цьому розбиратися.

— Так, це те, що я сказав, Джеймсе, — зривається Реґулус. — У чому справа? 

— Ні в чому, — бурмоче Джеймс. 

Потім, на превеликий жах Реґулуса, він різко підводиться і йде геть. Не до дверей, тож Реґулус ще не встигає запанікувати. Але він йде. До стіни. І, бляха. Що він зробив? Що відбувається? 

Річ у тім, що Джеймс і Реґулус ніколи не сварилися. Жодного разу за ті два місяці, що вони разом. Ну, хіба що трохи посперечалися. Легкі розбіжності, здебільшого щодо квідичних команд і банальних речей на кшталт цього. 

Так, Реґулус іноді буває трохи грубим з Джеймсом. Найчастіше називає його ідіотом. Стає метушливим через певні речі. І навіть коли Реґулус трохи примхливий, Джеймс завжди показує, що йому це подобається. Він посміхається, коли Реґулус каже йому, шо він дурний, міцно цілує Реґулуса, коли той вередує. 

Джеймс ніколи не йшов першим. Ніколи не показував ані найменшої ознаки справжнього роздратування щодо Реґулуса. Це не Сердитий Джеймс. Це… щось інше. Тому що Сердитий Джеймс схвильований і вимагає уваги Реґулуса, а це до біса гаряче. А зараз? Джеймс стоїть обличчям до довбаної стіни, здається, занурений у думки, які відштовхують його від Реґулуса. 

Реґулус ненавидить це. Дуже сильно. Ненавидить настільки сильно, що відчуває це в глибині свого горла. Тому що він дивиться на потилицю Джеймса, а в його шлунку з’являється діра, яка росте і росте щосекунди, коли Джеймс не посміхається до нього.

Він уже все зіпсував? Так швидко? Реґулус зогнилий, зламаний. Він знав, що це питання часу, коли Джеймс втомиться від нього, але розраховував, що цей час буде трохи довшим. Просто. Три місяці. Йому потрібно було лише три місяці. 

Очевидно, що він їх не отримає. Що ж, тоді. Реґулус вважає, що було добре, поки це тривало. 

Прочистивши горло, щоб проковтнути застрявший там клубок, він каже:

— Тоді щасливого Різдва. 

Реґулус відчиняє двері. Вагається. Переступає поріг. Зачиняє за собою двері. Клацання викликає щось всередині його грудей. Серце, що б’ється в такт Джеймсовому, калатає так, ніби бореться з тим, що наближається. Реґулус робить тремтячий вдих. Він зараз зламається. Він не може зробити це тут. 

До біса доречно, чи не так? Він думав, що дні, коли він ховався по кімнатах, щоб пережити кризу через Джеймса Поттера, закінчилися. Очевидно, ні. 

Важко ковтаючи, Реґулус розправляє плечі. Він може дістатися до найближчої кімнати. Треба лише протриматися трохи довше. Йти так, ніби ніщо не може його зачепити. Бути Спадкоємцем Дому Блеків. Недоторканим. Незламним, бо всередині він вже розбитий на частинки. 

Реґулус натягує маску на обличчя, чіпляючись обома руками за оніміння. Це броня, і її він представляє світові, але вона також допомагає йому тримати свої емоції під контролем. Він — господар свого тіла, і воно…

Двері відчиняються, і з’являється Джеймс, з розгубленим і водночас полегшеним виглядом.

— Зачекай. Не йди. 

Реґулус чує, як хори співають «алілуя». Джеймс пішов за ним. Дякувати Мерліну і всім іншим божествам, магічним чи іншим. Але його маска залишається на місці, і він відступає. Він поранений. І він уражає, всупереч полегшенню, а можливо, саме через нього. 

— Трохи запізно, — гарчить він.

Розвертаючись на п’ятах, він йде коридором. Кожен крок викликає у нього більшу тривогу, ніж попередній, але він не може зупинитися. Не зупиниться. Він зробив це, і тепер мусить довести справу до кінця. Джеймс не йде за ним. Чому Джеймс не йде слідом?

Реґулус доходить до першого повороту. Якщо він поверне, все скінчено. Він не побачить Джеймса до Різдва і… блядство. Два тижні, і він збирається залишити все ось так? Через сварку, яка виникла через бозна-що? 

Але що Реґулус має робити? Джеймс почав це, і він навіть не сказав, через що він засмучений. Реґулус має просто з цим змиритися? Він не змириться. Ніколи.

І все ж… що, якщо Джеймсу просто байдуже? Що, якщо він радий, що все закінчилося цією суперечкою, а потім Реґулус повернеться до школи в січні, і Джеймс не захоче нічого виправляти? 

Від самої думки про це він відчуває порожнечу. 

Тому Реґулус ковтає трохи гордості і озирається, перш ніж завернути за ріг, дивлячись прямо в очі Джеймсу, який дивиться на нього зі стривоженим і нерішучим виразом обличчя. 

Коли він заходить за ріг стіни і втрачає Джеймса з поля зору, Реґулус чує тупіт взуття. Джеймс біжить за ним. Реґулус зупиняється і чекає. 

Джеймс на шаленій швидкості входить у поворот, явно думаючи, що Реґулус продовжує йти, і різко зіштовхується з ним. Вони падають, сплутавши кінцівки та мантії. Реґулус б’ється ліктем об підлогу і голосно лається. Джеймс вдаряється підборіддям, і його обличчя кривиться від болю. 

Десь неподалік нявкає кіт. Реґулус і Джеймс дивляться один на одного, панікують і схоплюються на ноги. Кімната чекає на них, ніби знала, що вони повернуться. Вони залітають у середину, лаючись і ниючи від болю. 

Реґулус піднімає голову.

— У тебе кров, — каже він Джеймсу. 

Інший хлопець торкається свого підборіддя. Його пальці відстороняються, вкриті кров’ю. Вона стікає по його шиї, забруднюючи мантію. 

— А. Трясця.

— Дивися вгору, — наказує Реґулус, дістаючи свою паличку. 

Рана загоєна, кров зникла, вони стоять один перед одним, насторожені та розгублені. Принаймні Реґулус. Він досі не розуміє, що сталося, але збрехав би, якби сказав, що не радий повернутися сюди. Вони ще можуть все виправити. Можливо. 

— Якого хріна, Джеймсе? — запитує він.

— Ти не сказав цього у відповідь, — бурмоче Джеймс. — Це тупо. Я знаю. Але я… ти так байдуже до цього ставишся. І я подумав, можливо… Тебе це не хвилює так, як мене. І що ж. Все гаразд. Це нормально. Але я… 

Спантеличений, Реґулус перериває маленьку тираду Джеймса. Йому потрібні пояснення.

— Про що ти говориш? 

— Я буду шалено за тобою сумувати, — каже Джеймс. Він важко ковтає, потім піднімає підборіддя, ніби вирішив бути хоробрим у цьому питанні. — А тебе це не турбує. І це нормально. Я… мені шкода, що я погано відреагував. Мені просто потрібна була хвилина, щоб зібратися з думками. Я не хотів переповнювати тебе… гм… своїми емоціями. 

О.

О. От бляха. 

І хто тепер ідіот? Як Реґулус це пропустив? Салазарів плащ на палиці. Його треба посадити у хлоп’ячу в’язницю. 

— Джеймс, — каже він, підходячи до нього. — Я… — слова прилипають до його язика. Відмовляються злітати з його губ. — Я просто… 

— До біса це лайно, — каже Реґулус, потім хапає Джеймса за комір і тягне його до себе, аби вони припали один до одного губами. 

Джеймс випускає невелике здивоване і захоплене «ох», перш ніж його руки обвивають шию Реґулуса, поглиблюючи їхній поцілунок. Реґулус проводить язиком по стику губ Джеймса, і той виконує його прохання, розтуляючи їх, щоб їхні язики могли зустрітися. 

Як Джеймс міг хоч на секунду подумати, що Реґулус не буде сумувати за ним? Мерлінова борода у вогні. Це безглуздо. 

Реґулус не знає, як це сказати. Як складати слова. Але він може показати Джеймсу. Він може. Він покаже. Він це зробить. Йому вже не вистачає цього, хоча вони ще не розлучились, і він зробить усе можливе, щоб Джеймс про це знав. 

Його руки пробігають по тілу Джеймса, поклоняючись йому так, як він того заслуговує, адже він — сонце, що стало плоттю, і до його ніг повинні схилятися орди людей. Реґулус відривається від рота Джеймса, щоб припасти губами до вигину його шиї, трохи прикусити, а потім провести по цьому місцю язиком. 

Джеймс видає звук чистого задоволення, тож Реґулус робить це знову. 

Вони прямують до дивану, але так і не дістаються до нього. Натомість вони падають на килим перед каміном, скидаючи одяг на ходу. Охристі відтінки полум’я танцюють на шкірі Джеймса, роблячи її бронзовою, як у статуй, що представляють героїв давнини.

Реґулус міг би спорудити йому статую. Той на неї заслуговує, вважає він. 

Зазвичай Джеймс бере все під свій контроль. Не завжди, але переважно. А Реґулус, який скільки себе пам’ятає, був категорично проти того, щоб віддавати навіть унцію контролю… що ж, йому це подобається. Тільки з Джеймсом. Тільки для Джеймса. Але він губиться в почуттях і забуває турбуватися про те, хто, що і чому робить. Йому подобається віддаватися цьому заради Джеймса. 

Але йому подобається і це, теж. Сьогодні Джеймс просто дозволяє йому визначати, що буде далі. Як далеко вони зайдуть сьогодні. Це не завжди однаково. Іноді це руки і рот. Іноді тільки одне або інше. Іноді ні те, ні інше. 

Вони позбулися будь-якого одягу, і лише шкіра торкається шкіри та палкі поцілунки зводять Реґулуса з розуму від жаги. Але чого він хоче? Він хоче всього. 

Реґулус вагається, підводиться на ліктях, щоб подивитися на Джеймса, який лежить на килимі під ним. Він хоче мати його. Усіма способами, якими людина може мати іншу людину. Реґулуса не вперше відвідує ця думка, але вперше він може її здійснити. Якщо наважиться. Якщо захоче. 

Він прийшов сюди із заздалегідь прийнятим рішенням не піднімати цю тему. Через час, що минув, і через те, як він нервує, що Джеймс може про це пошкодувати. Реґулус занурюється у власні думки і, природно, вважає, що Джеймс робить те саме. Тож… Він вирішив, що краще не піднімати цю тему до січня. 

Але зараз… Джеймс такий гарний. Досконалий і сильний, голий і прямо тут.

Його рішучість розсипається, як тістечка. Реґулус знову цілує Джеймса, сперечаючись із собою, чи достатньо у нього хоробрості, щоб заговорити про це. Ризикнути, що Джеймс скаже «ні». Він помре, якщо Джеймс скаже «ні».

— Реґ, — задихаючись, каже Джеймс. Реґулус ротом впивається в ключицю Джеймса, відволікаючи його, але йому все одно вдається якось формувати слова. — Ти б… Ти… мабуть. Хотів, ем. Ти хочеш зайнятися сексом? Тобто, типу, знаєш. Тим самим. 

Ох, як же він помилявся.

Він зараз помре. 

Від хвилювання. 

Трясця. 

Джеймс теж цього хоче.

— Так, — каже Реґулус так швидко, що Джеймс, певно, подумає, що він жалюгідний і відчайдушний. 

Широко розплющивши очі, Джеймс охоплює обличчя Реґулуса долонями і дивиться йому в очі.

— Дякувати Мерліну, — він швидко його цілує, а потім сідає, вмощуючи Реґулуса собі на коліна. — Ми повинні… гм. Поговорити про це. Перед цим?

— Ні, — непокірно каже Реґулус. — Ми повинні просто зробити це.

Сміх, що злітає з вуст Джеймса, надто приємний, щоб Реґулус не поглинув його поцілунком. Коли він знову відривається, очі Джеймса темніють. Такими вони стають, коли Реґулус торкається його або стає на коліна. Це віщує щось хороше. 

— Я ніколи раніше цього не робив, — обережно каже Джеймс. — І ти казав, що ти теж? 

— Ми розумні люди. Ми можемо з цим розібратися.

Джеймс посміхається.

— О, то тепер я розумний? 

Він закочує очі на Джеймса з неймовірною виразністю. Реґулус просто не хоче говорити. Не зараз. Він голий, сидить на своєму хлопцеві, який теж голий. Чому вони не цілуються? Ну серйозно. 

— Ти все ще ідіот, — каже Реґулус, опускаючи руку, щоб обхопити Джеймса. — Але ти добре справляєшся з цим, тож.

Джеймс стогне, коли пальці Реґулуса стискають його твердість. Перемігши, Реґулус цілує його в щелепу. Ось це вже повинно закінчити розмову.

— Реґ, — стогне Джеймс. — Ох, чорт. 

Так. Розмова закінчена. Реґулус вивертає тулуб, обхоплюючи ногами стегна Джеймса. Дуже швидко стає гаряче, поцілунки недбалі та голодні. Рухи руки Реґулуса стають трохи незграбними, і він вирішує зупинитися, тому що він хоче сексу і не збирається перешкоджати самому собі. 

Очевидно, це було помилкою, бо Джеймс отямлюється, щойно Реґулус перестає торкатися його внизу.

— Зачекай, Реґ.

— Що тепер? 

— Що ж, — каже Джеймс, відкидаючи кучері, що прилипли до лоба Реґулуса. — Якщо ми не можемо про це говорити, ми не повинні про це говорити. Отже, або ми говоримо про це, або продовжуємо робити те, чим займалися. Що, до речі, охрініти як добре, і мені цього більш ніж достатньо. 

Реґулус відкидається назад, трохи дратівливо схрещує руки на грудях. 

— Я можу говорити про це.

— Справді? — права брова Джеймса злітає вгору. 

На свій абсолютний жах, Реґулус відчуває, як рум’янець розливається по його грудях, по обличчю. Принизливо. Чому це відбувається? Він хоче цього. Він знає, що хоче. Він одержимий цією ідеєю вже протягом багатьох тижнів. Йому шістнадцять. Досить дорослий, щоб робити те, що хоче. У нього є хлопець, якому він довіряє. Джеймс так добре до цього поставиться. Турботливо і ніжно. Ідеальна людина, з якою можна зайнятися цим вперше в житті. 

Реґулус думає, що за логікою речей, він просто мусить це зробити. Сказати це.

Просто… Реґулус так сильно цього хоче. Чому він зараз так нервує?

Джеймс розчулюється і цілує Реґулуса в плече. 

— Я лише… ми не повинні поспішати.

Але вони не поспішають, хіба ні? Нічого поспішного тут немає. Він знає, що відчуває. Джеймс — правильна людина. Той, хто йому потрібен. Час не має значення, коли ти просто знаєш. І Реґулус впевнений, бо він… 

Він… 

Трясця твоїй матері. Ніхто ж не чує його думок. Реґулус випускає тремтливий подих, який Джеймс зчитує якось інакше, бо він знову починає покусувати ключицю. Пальці Реґулуса перебирають волосся Джеймса, яке завжди стирчить у різних напрямках. Його окуляри десь на підлозі.

Цей чоловік. Ось цей. З його нестерпно гучним голосом і жартами, надмірною пристрастю до квідичу і далеко не ідеальним відчуттям стилю. З його надокучливими друзями, — серед яких, на жаль, і Сіріус, — і його безпомилковою вірністю. З його теплом, радістю і щирістю. Приголомшливий, але в найкращому сенсі. Невблаганний, але обережний з кордонами. 

Джеймс Поттер — це все, чого хотів Реґулус, ще до того, як зрозумів, що це те, що йому потрібно. Сонце, яке розморозило застиглий пейзаж у його грудях і змусило зламане серце битися знову.

Реґулус… 

Він не може більше ігнорувати це. Не може заперечувати. 

Реґулус кохає Джеймса.

Ось. Він подумав про це. Вголос у своєму мозку. 

Правду. Жахливу і всеохоплюючу. Реґулус кохає Джеймса, і він хоче Джеймса, і якщо він не зможе зібратися з думками і сказати цю останню частину, він пошкодує про це. 

І Реґулус виявляє, що слова до цього приходять. Це незручно, і він не хотів би цього робити, але він не бореться, як зі словами «я теж буду сумувати за тобою», які він не зміг вимовити. Це він може. Він робить глибокий вдих. Він не дозволить цьому стати на заваді. 

Реґулус тягне Джеймса за волосся, щоб його голова відкинулася назад, дивиться Джеймсу в очі і каже:

— Я хочу, щоб ми зайнялися сексом. 

Джеймс видає шокований звук, його очі широко розплющуються. Його зіниці з’їдають горіховий колір райдужки. І хто тепер червоніє? Реґулус дивиться на нього з посмішкою. 

— Ну що? 

— Так, — швидко відповідає Джеймс. — Так. Гаразд. Я… — він намацує свою паличку, а тоді викликає маленьку пляшечку. — Нам це потрібно. 

Реґулус поняття не має, для чого ця пляшечка, але він не збирається виказувати Джеймсу, наскільки він нічого не розуміє в цьому питанні. Реґулус не винен, ясно? У бібліотеці немає книг про це. Він перевіряв. І він не міг… він думав запитати Барті, але тоді йому довелося б пояснювати, а Реґулус не хоче, щоб ще хтось знав про Джеймса. 

Чи більше вух, тим важче тримати секрети під контролем. Джеймс відкорковує пляшку і виливає трохи на руку, щоб показати Реґулусу прозору, густу речовину.

— Це мастило. Щоб воно, знаєш, допомагало. Інакше нам може бути боляче. 

— Я знав це, — каже Реґулус. Він не знав, але тепер, коли Джеймс пояснив, це має сенс. Гаразд. Їм це потрібно, і вони це мають. Тож, у них все добре, так? 

На обличчі Джеймса з’являється веселий вираз. Він ставить пляшку, потім цілує Реґулуса так швидко і несподівано, що той навіть не встигає відповісти на поцілунок, перш ніж Джеймс знову заговорює. 

— Ти маєш уявлення, чого ти хочеш? Як ти хочеш це зробити? — запиту його Джеймс.

Цього Реґулус очікував. Рішення має бути прийняте, вірно? Без цього ніяк. Так все влаштовано. Чого хоче Реґулус? Він не має жодної ідеї. Він просто хоче Джеймса. Будь-яким способом.

— А ти?

Джеймс нахиляє голову, потім кусає губу. Він відводить погляд, знову червоніє, і Реґулусу хочеться розбити йому голову і зазирнути всередину. Про що він думає? Реґулус хоче знати. Дуже.

— Скажи мені, — вимагає він. 

— Чи можемо ми зробити і те, і інше? — запитує Джеймс, заплющивши очі, наче якщо він  не бачитиме Реґулуса, йому не буде за це соромно. — Очевидно, що хтось має бути першим. Але… я не знаю, що мені подобається. І я подумав… Мені цікаво. Я хочу спробувати обидва варіанти. 

Його хлопець — геній. Реґулусу доведеться переосмислити всю цю історію з «ідіотом». Справді, Реґулус ніколи в житті не отримував кращої пропозиції. Він кидається вперед і цілує Джеймса, застаючи його зненацька. 

— Так, — промовляє він у його губи. — Бляха. Так.

Джеймс ахає, а потім його руки опиняються на талії Реґулуса, і вони цілуються та притискаються до одне одного, щоб розпалити пристрасть, яка пригасла, поки вони розбиралися з логістикою. Вона розгоряється, вогонь розпалюється від того, як сильно вони хочуть одне одного, і Реґулусу все ще трохи не віриться, але це так, і він до біса вдячний.

Notes:

Від авторки:
Просто хотіла прокричатися за декілька речей у цьому розділі :)

ДОРКАС МЕДОВЗ це мета дружби. Не буду брехати. У сенсі, ЗолотоГультяї володіють моїм серцем, але вони платонічні спорідненні душі. Доркас? НАЙЛІПША ПОДРУЖКА НАЗАВЖДИ.

Тільки не Розмерта, яка намагається зберегти спокійне обличчя перед Сіріусом. Типу, жіночко… Я розумію. Але також, він зайнятий. Зрозумій нарешті натяки від Ремуса, які він вже не так приховано кидає.

До речі, про нього — РЕМУС ЛЮПИН, БЛАГАЮ ТЕБЕ, ЗУПИНИСЯ. Справді, цей чоловік носить у собі так багато провини та ненависті до себе? Типу, крихітко. Досить. Сірус у РОЗПАЧІ. Він тут очі тобі строїть, віями кліпає і фарбується, а ти поводишся, як маленький впертий ідіот. ПРОШУ (я люблю його)

Реґулус, який вабиться з Джеймсом під час гри Марлін це так смішно. Джеймс «я потворний? чому він хоче рибу?» Поттер ЗБЕНТЕЖЕНИЙ. Бідна дитинка. Реґулус таке маленьке лайно. Також, він, можливо, думав, а можливо, й ні, про спокусливі стегна Джеймса. Просто кажу.

І на кінець… РЕҐУЛУС «я закоханий» БЛЕК. ДОПОМОЖІТЬ він такий дорогоцінний. Я вмерла. А ще, він НЕ проговориться про ці почуття вголос ЛМАО Йому так погано, мій бідолашний малюк. Але він, типу, дуже щасливий, що Джеймс на деякий час залишиться з ним <3 УХ. І Реґулус посадив сам себе у хлоп’ячу в’язницю??? Він такий смішний. Я ЛЮБЛЮ ЙОГО ВАША ЧЕСТЬ.

А ще (х2) Джеймс, який розстроївся через те, що Реґ не сказав йому, що теж буде за ним сумувати, а потім побіг за ним ? ДАЙТЕ ЦЬОМУ ЧОЛОВІКОВІ МЕДАЛЬ.

Хай там як, вибачте, я дуже переживала за цей розділ, тому що він був дуже важливий після розділу з братами Блек
Думаю, вийшло непогано :D 

Chapter 26: Різдвяні канікули, Частина I

Notes:

Від авторки:

Вітаю!
Я принесла вам Різдвяні канікули, частину першу. В розділі згадується пісня, і я додала посилання та лірику в кінцевих примітках.
У цьому розділі перетинаються два настрої щастя/радість та темрява/анґст, тож зверніть увагу на попередження!

Попередження:

Згадки про минулий досвід майже-смерті (коли Сіріуса ранили)
Згадки про триваючу магічну війну
Згадки про вбивство (не в розділі, не той, кого ми знаємо, просто частина обговорення війни)
Вживання алкоголю неповнолітніми
Куріння
Знущання з дітей/тортури (в цій главі ми рушаємо на площу Ґримо!)

Ще одна річ — ця робота не співвідносна з каноном, тож я міняю речі так, як я хочу. Я знаю, що Маєток Поттерів не в Річмонді, але він мені подобається і я думаю парк Річмонда дуже гарний, і я хотіла, щоб Джеймс побігав з іншими оленями, тож от ми тут :)

Також додам, що в цій роботі Монті з Еффі молодше, ніж в каноні, тож вони є активними учасниками боєвих дій.

від перекладачки:
вітаю, любі <3
дууже потрібна бета на цю роботу, якщо ви хочете — напишіть в коментарі або мені у твітер, який вказаний у профілі, і там все обсудимо!

сподіваюся, що ваші вихідні пройшли (або проходять) добре!! приємного вам прочитання!

Маєток Поттерів має здаватися страхітливим, адже він, відверто кажучи, монструозний за розмірами. Але він ніколи таким не був. Не для Джеймса і, судячи з захоплення на обличчі Сіріуса, не для нього. Та і як він може бути таким, коли його оточує сад, повний квітів, а з вікон ллється золоте, ласкаве, тепле світло? Маєток Поттерів може й величезний, але кожен його куточок наповнений щасливими спогадами. 

Ремус плентається позаду них, розмовляючи з батьком Джеймса про есе, нещодавно опубліковане в «Щоденному Віщуні», про те, чому Ґрінґотс повинен припинити залучати драконів для охорони сховищ. Ремус і батько Джеймса погоджуються, що негуманно тримати драконів закованими під землею на довгі роки, в чому, на думку Джеймса, і полягає суть есею. 

Його мами не було на Кінгс-Крос. Вона залишилася вдома, щоб керувати приготуванням вечері. Це сімейна традиція Поттерів, що перша вечеря після школи має бути грандіозною, і Джеймс з нетерпінням на неї чекає. 

Будинок знаходиться в Річмонді, що раніше влаштовувало Джеймса, оскільки він досить далеко від північного Лондона, де розташована площа Ґримо, але тепер це означає, що він не зіткнеться з Реґулусом. Навіть випадково. Джеймса це дуже засмучує, але він нічого не може з цим вдіяти. 

— Привіт, мамо! — кричить Джеймс, коли проходить через двері. — Ми вдома. 

Він кидає свою валізу до стіни, а потім відходить, щоб Сіріус зробив те саме. Юфімія Поттер — вродлива жінка. Вона завжди усміхнена і рухається з грацією, яку Джеймс бачив лише у братів Блек. Вона з’являється на порозі між вітальнею і коридором, що веде до кухні, і розкриває руки для обійм.

— Ідіть сюди, ви обидва, і обійміть свою маму. 

Джеймс і Сіріус підкоряються. Вони загорнуті в її обійми, коли заходять батько Джеймса і Ремус. Не втрачаючи ні секунди, Еффі простягає руку ще трохи й каже: 

— Ти теж, Ремусе. Ходи-но сюди. 

Еффі не зводить з Ремуса пильного погляду. В її обіймах Джеймс відчуває, як Сіріус напружується, і він упевнений, що мама теж це помічає, але вона не відступає. Ремусові не залишається нічого іншого, як наблизитися. Щойно він опиняється в межах досяжності, вона тягне його до себе, і тепер вони обіймаються, притискаючи Ремуса до Сіріуса. 

Щоки Сіріуса рожевіють.

— Ласкаво просимо додому, — каже Еффі, відпускаючи хлопців. — Самі тягніть свої валізи нагору. Ролсі зайнятий тим, що допомагає мені закінчити вечерю. 

Ремус швидко відходить, нервово поглядаючи на Сіріуса, який щосили намагається зберігати спокій. Джеймс, який має з ним спільну мозкову клітину, відчуває, що той ось-ось почне кричати на Ремуса, що вони лише доторкнулися один одного, і ніхто не помер, тож перестань бути дурнем і візьми себе в руки. 

— Гаразд, — швидко каже Джеймс, вчепившись рукою в руку Сіріуса. — Ходімо! Ремусе, ти, як завжди, навпроти мене.

Сіріусу, який живе тут відтоді, як втік від сім’ї, не потрібні вказівки. Він має власну кімнату. Троє хлопців піднімають свої валізи сходами та піднімаються нагору. На радість Джеймсу, в будинку вже пахне Різдвом.

Прикраси вже розвішені, і вони прекрасні. На перилах сходів прикріплені вінки, над дверима кожної кімнати висять гірлянди. Він ще не бачив ялинку, але вона завжди стоїть у вітальні, біля каміна, разом зі шкарпетками. Ролсі, домашній ельф Маєтку Поттерів, дуже добре розбирається в нюансах і наповнює весь будинок маленькими святковими елементами. 

Для Джеймса, який розквітає завдяки унікальній атмосфері цього свята, побачити свій дім, так ретельно прикрашений, здається раєм. Він зайде до ванної кімнати й знайде рушники, на яких вишиті маленькі деревця. Червоне мило, що пахне корицею або мускатним горіхом. Маленькі свічки на вікнах, а над скляними дверима, що ведуть у сад, висітимуть зірки. Навіть на дверних ручках є маленькі декоративні дрібнички. На тій, що на двері його кімнати, на якій золотистими блискітками написано ім’я Джеймс , — брелок на кшталт тих, що вони вішають на ялинку. 

— Я скликаю нараду мародерів за десять хвилин, — каже Джеймс іншим, коли вони зупиняються перед їхніми дверима. — Присутність не за бажанням. 

Ремус кидає на нього жалісний погляд, але Джеймс не піддається. Він не дозволить інциденту останньої повні зруйнувати Різдво. 

Він цілеспрямовано заходить до своєї кімнати та починає магічно розпаковувати свої речі так швидко, як тільки може. Подарунок, який подарував йому Реґулус, все ще акуратно загорнутий, бо його неможливо відкрити, — він намагався, не кажіть Реґулусу, — займає почесне місце на тумбочці біля ліжка. Це перше, що Джеймс зробить на Різдво. 

Десять хвилин потому, переодягнувшись у зручний одяг і вимивши руки та обличчя, Джеймс стукає у двері Ремуса, а Сіріус іде за ним по п’ятах. Його паличка у волоссі, і він також у зручному одязі. 

Ремус неохоче відчиняє двері. Джеймс і Сіріус заходять до кімнати, перш ніж Ремус встигає заперечити. 

— Це втручання, — оголошує Джеймс, наводячи чарівну паличку на двері та замикаючи їх заклинанням. — Ти не вийдеш з цієї кімнати, поки ми не розберемося з цією дурістю, яка тебе охопила, мій друже. 

— Це зайве, — каже Ремус.

— Муні.

— Усе гаразд.

— Справді? — запитує Сіріус, піднявши одну брову.

Очі Ремуса дивляться куди завгодно, тільки не на Сіріуса. 

Джеймс зітхає.

— Слухай, Муні. Ми дали тобі повні два тижні для хандри, дозволені після інциденту за Кодексом Мародерів. Навіть трохи більше, бо наближалися різдвяні канікули, і ми подумали, що зачекаємо, поки не приїдемо сюди. Але з мене досить.

— Інциденту? — запитує Ремус, витріщивши очі на Джеймса. — Ти називаєш те, що сталося, інцидентом? 

Сіріус закочує очі.

— Ох, заради Бога, Муні. Схаменися. Зі мною все гаразд. 

Уперше за понад два тижні Ремус дивиться на Сіріуса. По-справжньому дивиться на нього. І Джеймс відчуває, що не повинен цього бачити, бо біль, жаль і провина, що застигли на обличчі Ремуса, надто відверті для глядачів. 

— З тобою все гаразд, — гарчить Ремус. — З тобою все гаразд? Ти був розірваний на шмаття! Через мене. 

Сіріус випростується на повний зріст, — не надто вражаюче, коли він стоїть перед Ремусом, але йому бали за зусилля, — і каже: 

— Це був нещадний випадок! Ми не знали про гончих у лісі. Ніхто не винен! 

— Єдиною причиною, чому ти був у лісі, був я. І розумієш, що це означає? Це означає, що я вбив тебе! — каже Ремус, і його голос надломлюється. — Джеймс сказав, що твоє серце перестало битися. Ти був мертвий. Я тебе вбив. 

Ремус падає на коліна, схиливши голову вперед. Він не видає жодного звуку, але Джеймс бачить, як перша сльоза падає на поліровану дерев’яну підлогу гостьової кімнати, і відчуває, як у нього крутить живіт. Він знає Ремуса Люпина з одинадцяти років. І це вперше, коли він бачить його плачучим. 

Сіріус на якусь мить виглядає абсолютно ошелешеним, а потім оговтується та опускається на коліна біля Ремуса. Джеймс швидко слідує за ним, розміщуючись по інший бік їхнього друга. 

— Ремусе. Я тебе не звинувачую. Це не твоя провина. Ми зробили вибір бути анімагами й бігати по ночах, — каже Сіріус лагідно, ніби боїться, що Ремус зламається, якщо він говоритиме надто різко. — Це вибір, який зробив я, і зробив би його знову, не роздумуючи. Це не твоя провина. І мені потрібно, щоб ти пробачив себе, тому що я сумую за своїм найкращим другом. Караючи себе, ти робиш мені ще болючіше. Я не хочу цього. Це безглуздо і марно, і, будь ласка, просто припини це, добре? 

— Ніхто з нас не міг передбачити, що в лісі блукатиме зграя гончих. Це не твоя провина, — додає Джеймс. — Це справді був просто нещасний випадок. 

Ремус дивиться на Джеймса, його очі блищать від сліз. 

— А якби ти не знайшов Реґулуса вчасно? Ти б сказав те саме? 

Непохитний, зі стиснутим серцем, і горлом, стиснутим від болю, Джеймс відповідає:

— Я б все одно знав і думав, що це не твоя провина. Тому що так і є. Ти не винен, Муні. 

— Чи можемо ми, будь ласка, просто… визнати, що я не сконав? Що я тут? Зі мною все гаразд? Агов? — каже Сіріус, широко розкинувши руки та відкинувши волосся назад. — Сіріус Оріон Блек, панове, все ще прекрасний, все ще живий! 

Куточок губ Ремуса сіпається. Джеймс теж посміхається та обіймає Ремуса. 

— Він нестерпний, Ремусе. І я вже два тижні мушу сам з ним справлятися. Будь ласка, благаю тебе, візьми на себе частину обов’язків няні.

— АГОВ! — зарепетував Сіріус, вдаючи, що він обурений. 

Ремус хихикає. Витирає зі щоки сльозу. Затамувавши подих, дивиться на Сіріуса. 

— Мені дуже шкода. Пробач мені, будь ласка. 

Сіріус хитає головою. 

— Не будь дурнем. Ти ж мав би бути найрозумнішим. 

І тягне Ремуса у свої обійми, міцно стискаючи їх обох по боках. Спершу Ремус трохи напружується. Опирається. Але Сіріус не відпускає його, і врешті-решт він розслабляється і ніби тане. Наче саме тут він і мав бути від самого початку. 

— Дякувати Мерліну, — каже Джеймс з глибоким зітханням. — Це ставало абсурдним. 

Різдвяні канікули справді починаються після цього втручання. Вони проводять ранні ранки, літаючи у великому саду Поттерів (Сіріус і Джеймс) і читаючи (Ремус), а пізні ранки проводять у місті, ходять по магазинах і їдять випічку з місцевого кафе.  

Пообіді час для музики. Іноді у вітальні, де у Поттерів є програвач. Іноді — в кімнаті Сіріуса, з його улюбленою гітарою, яку він не бере з собою до Гоґвортсу, бо не має часу на гру, бо там Квідич, пустощі та навчання. Джеймс змушує його грати «Sounds of Silence» кожного дня і фантазує про майбутнє, коли він зможе слухати її разом з Реґулусом. 

Коли Еффі та Монті не на «зустрічах», які, як вони знають, є справами Ордену, — їм поки що не дозволено відвідувати їх, попри їхні гучні протести, — вони насолоджуються ситною їжею та різдвяними колядками з їхніми дітьми, сидячи біля вогнища та насолоджуючись Різдвом. Еффі наполягає на тому, щоб зберегти їхнє останнє свято перед тим, як вони вийдуть у світ. Перш ніж вони будуть змушені надто швидко подорослішати. 

Одного разу вони пішли на різдвяний ярмарок, влаштований маґлами, і Сіріус наполягав на тому, щоб зупинятися біля кожної ятки, щоб роздивитися кожну дрібничку на вітрині. На ньому шарф Ремуса, чорна підводка для очей, ніс рожевий від холоду, але він виглядає схвильованим, як маленька дитина, і Джеймс з Ремусом безпорадні перед таким ентузіазмом. 

Джеймс сумує за своїм хлопцем кожного дня, але в його домі так багато радості, що він почувається добре. Реґулус казав йому, що вдома до нього добре ставляться, бо він ідеальний син, тому він не хвилюється. Не так, як раніше, коли Сіріус мусив їхати на канікули на площу Ґримо. Джеймс хотів би написати Реґулусу, але розуміє, чому не може. Натомість він намагається зберегти в пам’яті всі дрібниці, щоб розповісти Реґулусу в січні. 

На загальне полегшення, Ремус поволі повертається до нормального життя, і припиняє здригатися, коли Сіріус потрапляє в його простір. На диво, Сіріус не робить жодних спроб. Ніби знає, що його закоханість у друга має відійти на задній план, поки Ремус знову не відчує себе впевнено. Поки він повністю не пробачить себе за те, що сталося. 

Отже, Сіріус вдень поводиться так, ніби нічого не відбувається, а вночі залазить у ліжко Джеймса, щоб поскаржитися на те, як важко йому зараз живеться, бо Муні такий розкішний, що він не може дихати, коли вони в одній кімнаті.

Він такий драматичний. 

— Ти бачив, як він трохи надувається, коли читає книжку? — запитує Сіріус Джеймса однієї ночі, лежачи на спині поруч із другом. Їхні руки торкаються одна одної.

— Емм… 

— Не бери до уваги, — зневажливо каже Сіріус. — Повір мені. Це злочин. 

— Він досить симпатичний, — визнає Джеймс. — У якомусь суворому сенсі.  

— Він виглядає так, ніби йому на все до сраки, — каже Сіріус, чомусь звучачи абсолютно захоплено. — Це так сексуально. 

— Ти, мій друже, хворий. 

Сіріус хихикає, а Джеймс закочує очі. 

— А що мені робити? Він такий… він такий гарний, — зітхає Сіріус, перш ніж заснути в ліжку Джеймса. 

Різдвяного ранку Джеймс прокидається і тягнеться до подарунка на тумбочці. Він навіть не встає з ліжка. Він відчайдушно хоче відкрити його. Джеймс розриває папір. На мить його охоплює почуття провини за те, що він знищив дбайливе пакування Реґулуса, але воно швидко відступає на користь захвату, від якого відвисає щелепа. 

Він тримає в руках кубик Рубіка, але не схожий на ті, що він бачив раніше. Його кольори — зелений, срібний, червоний, золотий, чорний і білий. Але не від кольорів у нього перехоплює подих. До великого конверта прикріплена маленька записка, в якій сказано: «Склади його, а потім відкрий це».

Джеймс береться до роботи. Це не забирає у нього багато часу, хоча він давно не практикувався. За дверима він чує кроки. Решта будинку прокидається. Вони можуть зачекати. Джеймс хоче побачити, що станеться, коли він складе його, тому що він може сказати, що в цьому кубі є щось ще. Щось приховане.

Остання деталь клацає на місці, а Джеймс затамовує подих. Куб на мить засвічується, а потім починає грати музика. Чомусь на очах Джеймса з’являються сльози. Жіночій голос заповнює його кімнату, і Джеймс прислухається. Це французська мова. 

Він намагається розірвати конверт і знаходить текст пісні. Реґулус записав його французською мовою, а потім, поруч, англійською. 

Джеймс читає і слухає, і відчуває себе настільки розчуленим, що плаче. Тихо, у своєму ліжку, притискаючи кубик Рубіка до грудей, коли пісня повторюється, Джеймс плаче, переповнений усім, що є у нього всередині. Силою цього почуття. Як прекрасно кохати когось так сильно, так щиро. 

— Чому ти слухаєш Едіт Піаф? — запитує Сіріус, розгублено стоячи на порозі кімнати Джеймса. — Це що…? А… Пісня Реґґі.

— Реґ… що? — Джеймс мусить прочистити горло, що привертає увагу Сіріуса до того факту, що він тихо плакав. 

— Що сталося? — Сіріус зачиняє за собою двері та швидко перетинає кімнату, приєднуючись до Джеймса в його ліжку. 

— Усе гаразд, — Джеймс тремтливо видихає, а тоді видає вологий смішок. — Я… — Джеймс посміхається. Широкою, світлою, сповненої надії на майбутнє посмішкою. — Я кохаю його. Я кохаю його, Сіріусе. 

Він готується до істерики, але не отримує її. За мить Сіріус просто посміхається у відповідь, хитаючи головою, наче змирився з цим. 

— Так. Я здогадався, — Сіріус жестом показує на кубик Рубіка, який тримає Джеймс. — Це його подарунок? 

— Це ніби музичка скринька в кубику Рубіка. І вона грає французську пісню. 

— Це улюблена пісня Реґґі, — каже йому Сіріус. — Я так з нього дражнився через неї. 

Обурений, Джеймс піднімає підборіддя. 

— Чому? Це ж гарна пісня! Вона ж про кохання.

— Це не просто пісня про кохання, — каже Сіріус. — Це пісня саме кохання. У буквальному розумінні. А Реґґі… ну. У нього був такий задум, коли він був молодшим. Він був мрійником, поки все не пішло шкереберть. Так чи інакше, він казав мені, що одного дня знайде когось, хто змусить його відчути те, що відчувала Піаф, коли писала цю пісню. 

— Реґулус. Реґулус так сказав? 

— Ну…. Йому було дев’ять чи десять? Але так, — хихикнув Сіріус. — Схоже, він знав, про що говорив, еге ж?

Джеймс втратив дар мови. Він просто… Чи означає це, що Реґулус теж його кохає? З його горла виривається звук чистого, придушеного захвату. Він не буде робити поспішних висновків, бо ця пісня… ну. Вона ж була улюбленою піснею Реґулуса ще до того, як Джеймс надав їй особливого значення між ними. Тож це не обов’язково означає те, на що натякає Сіріус. Але… Може? Що… 

— Дихай, — каже Сіріус, сміючись. — О, Ґодрику. Я не можу в це повірити, Золотороже. З усіх людей у світі ти закохався в мого брата. Чесне слово, якого хріна. 

— Я не сказав йому, — каже Джеймс, раптово запанікувавши. — Я не хотів його відлякати. Ох, бляха. Чи я мав йому сказати? Що мені тепер робити? Я не побачу його ще тиждень.

Сіріус знизує плечима.

— Нікуди поспішати, хіба ні? У вас повно часу, — він встає з ліжка Джеймса і тягне його за руку. — Ну ж бо, ходімо. Ми не зможемо відкрити подарунки, поки не спустимося вниз.

 

Наступного тижня Джеймс живе у бульбашці. Ніщо не може його зачепити. Ні збільшення кількості людей у його будинку, оскільки все більше і більше людей приходять, щоб обговорити жахливі речі з його батьками пошепки. Ні пара маґлороджених, яких знайшли мертвими десь в Уельсі. Нічого. 

Він не… він усвідомлює, що це відбувається. Війна триває, попри все. Але у своєму будинку, з Сіріусом і Ремусом та музичним кубиком, який грає пісню про кохання, він може вдавати, що вона його поки що не торкається. Він у безпеці ще деякий час. Він ще дитина. Все ще навчається. 

Ще буде час врятувати світ. Дуже скоро. І він битиметься. Захищатиме, щоб захистити людей і світ, щоб у них з Реґулусом було спільне майбутнє. Мирне майбутнє. Джеймс битиметься з усіх сил. 

Але зараз, у цей дивний тиждень після Різдва, він просто парить над усім і всіма, тому що він закоханий, а його хлопець — найдивовижніший чоловік у світі. 

Вони продовжують жити своєю буденністю, музикою та книжками. Кав’ярнями та магазинами. Сіріус навіть грає для нього «Hymne a l’amour» на гітарі, і Джеймс знову плаче, на превеликий жах Ремуса. 

Вони їдять більше їжі, ніж можуть осилити, і п’ють забагато пива в пабі вниз по дорозі. Ночами між Різдвом і Новим роком вони втрьох, хитаючись, повертаються до Маєтку Поттерів, сміючись і нерозбірливо вимовляючи слова, а з ротів Сіріуса і Ремуса стирчать сигарети. Пітер приєднується до них двічі, бо живе неподалік, але його сім’я набагато суворіша і хоче, щоб він був поруч більшу частину канікул. 

Навіть повня, — за дві ночі до Нового року, — вдала. Нерозважливо, бо вони все ще діти, схильні до поганих рішень, вони вириваються з підвалу Поттерів, де було вжито всіх заходів, щоб замкнути Ремуса, і пробираються до Річмондського парку, величезного і повного оленів, з якими Джеймс любить бігати по окрузі. Сіріус і Джеймс пасуть Ремуса, щоб він не наближався до кордонів парку. Вони не бачать жодної людини. Ніхто не постраждає. 

Це більше, ніж будь-що інше, допомагає Ремусові нарешті залишити інцидент із Сіріусом позаду. 

Наступного дня, на загальний подив і абсолютне захоплення Сіріуса, до них завітав Аластор Муді. Спочатку він перевіряє, як там Ремус, а потім ховається з Монті й Еффі в їхньому кабінеті. 

Троє хлопців терпляче чекають дві години, щоб переконати Муді потренуватися з ними. Можливо, це святковий настрій, або просто одержимість Муді «постійною пильністю», але він вважає, що це гарна ідея, і вони влаштовують дуель, — троє проти одного, — в якій Муді перемагає, але лише з невеликою перевагою. 

Це були одні з найкращих різдвяних канікул, які він пам’ятає, думає Джеймс, поправляючи свою чорну краватку. Єдине, що зробило б їх ще кращими — це якби він міг розділити їх з Реґулусом. 

Напередодні Нового року вони всі збираються на вечірку, яку влаштовує Міністерство магії в місті, в дорогому готелі неподалік Вестмінстера. Поттери запрошені, і діти йдуть з ними, бо в тому ж готелі, у другій бальній залі, відбудеться вечірка для маґлів. Вони планують прокрастися туди, як тільки закінчиться зворотній відлік. 

Сідаючи в машину, — Еффі відмовилася переміщатися через Летючу мережу чи апарувати у вечірній сукні, — Джеймс розмірковує, як Реґулус святкує Новий рік, і глибоко шкодує, що вони не будуть разом, коли годинник проб’є північ, бо йому б дуже хотілося поцілувати його. 

Потім машина в’їжджає до Лондона, Сіріус збуджено розповідає їм про свою стратегію пиятики на ніч, і Джеймсу не залишається нічого іншого, як змиритися з тим, що він має намір отримати максимум задоволення від вечірки, навіть якщо Реґулуса там не буде.

У нього буде час поцілувати його, коли вони повернуться до Гоґвортсу, і Джеймс має намір зробити це та багато іншого. 

 

***

 

Фамільний будинок Найшляхетнішого і Найдавнішого дому Блеків — це величний таунхаус у північному Лондоні. На думку Реґулуса, площа Ґримо могла б бути прекрасною, якби не була такою жахливо похмурою. Таке враження, що у Вальбурги алергія на світло. На все, що хоча б віддалено нагадує радість, думає Реґулус, коли заходить до передпокою. Стіни, обвішані портретами його предків, ніби тиснуть на нього. Ловлять його в пастку. Душать його. 

— Молодий господарю, — каже Крічер, поспішаючи з кухні. — Ласкаво просимо додому.

Реґулус утримується від зауваження, що площа Ґримо — чудовий будинок, але він ніколи не був домом.

— Дякую, Крічере, — ввічливо каже він. — Допоможи, будь ласка, віднести мою валізу до моєї кімнати.

— Звичайно, юний господарю. 

Реґулус з досконалою вправністю вішає плащ на вішалку і знімає рукавички, перш ніж піднятися сходами в кінці коридору. Люстри випромінюють тьмяне, сріблясте світло, яке надає всьому будинку якогось неземного відчуття. Ніби він назавжди занурився у сутінки. 

Крічер з гучним тріском переносить валізу до його спальні. 

У вітальні Реґулус знаходить своїх батьків. Оріон сидить за письмовим столом, читає свою пошту. Вальбурга сидить у шикарному кріслі, але вона не розслаблена. Її спина випрямлена, плечі відкинуті назад, вона перегортає сторінку книги, яку читає. Обкладинка вказує Реґулусу на те, що це ще одна детективна історія про вбивство, написана відомим автором-чарівником, який пише з Азкабану, де він відбуває довічне ув’язнення за вбивства 1958 року. Це єдине, що вона читає. 

Біля вікна стоїть велика ялинка — єдина прикраса в усьому будинку, декорована сімейними реліквіями та зі зміїними мотивами. Реґулус вважає, що це краще, ніж нічого, але не може позбутися думки, що Джеймс був би дуже розчарований, якби побачив її. 

Реґулус готовий закластися, що ялинка в Маєтку Поттерів має мерехтливі вогники та все таке. Ніщо так не вшановує хворобливе та окультне, як ця святиня. Вражає, як Вальбурзі вдається зробити навіть Різдво досить депресивним і похмурим. 

— Матінко. Батько, — твердо промовляє Реґулус. 

— Реґулусе, — Вальбурга відкладає книгу. — Ти добре виглядаєш. Я приємно вражена. 

Він злегка нахиляє голову вперед на знак подяки. Чекає, коли його відпустять або запросять всередину. Він сподівається, що його відпустять, але йому не пощастило. 

— Завтра рівно о дев’ятій ранку тебе чекають у мадам Малкін, — каже Вальбурга. — Вона шитиме тобі нове вбрання для вечірки з нагоди заручин твоєї двоюрідної сестри. 

— О, — каже Реґулус, вдаючи зацікавленість. — То це вже офіційно? 

Оріон відкладає лист, який читав, і киває. 

— Влітку вона вийде заміж за Луціуса. Блискуча пара, як я і казав Сигнусу. Дуже розумно. На мою думку, краще, ніж у Белли. 

Це сказано так, що Реґулусу хочеться закотити очі, але він цього не робить. Його обличчя залишається нейтральним. Беземоційним. Це простіше, ніж він думав.

На зворотньому шляху Реґулус занепокоївся, що тепер, коли він… ну. Це. Слово на літеру «Л» Джеймса. Що він буде гірше ховатися. Він був радий виявити, що це не так. Очевидно, поки Джеймса немає в кімнаті, Реґулус без проблем повертається до своєї досконалої ролі. 

— Коли вечірка? — запитує він з нудьгою в голосі. 

— Завтра ввечері, — каже Вальбурга. — У маєтку Мелфоїв. Ми вирушаємо рівно о шостій вечора. 

Реґулус кліпає — це єдина реакція, яку він собі дозволяє. Він не хоче знати, скільки грошей його мати витратила на те, щоб мадам Малкін так швидко пошила йому мантію. Це абсурдно і непотрібно. Реґулус має щонайменше три комплекти мантій, які ще не використовував, не кажучи вже про десятки додаткових, які він одягав лише один раз. 

— Чудово, — каже він. Він хотів би піти до своєї кімнати, але його ще не відпустили. Оріон і Вальбурга обмінюються поглядами, від яких Реґулусу неприємно стискається в животі, але потім мати киває йому і відпускає його. 

Реґулус спокійно піднімається сходами, зачиняє двері своєї кімнати з легким клацанням. Накладає заглушуюче заклинання та хитре закляття, якого він навчився: якщо хтось обертається до його кімнати нагорі сходів, він отримує сигнал, що хтось наближається до нього. 

Після того, як заходи безпеки введено в дію, він зітхає і сідає на ліжко. Останнє, чого він хоче, — провести вечір у Маєтку Мелфоїв. Реґулус має справи. Він зайнятий. Його родина має одну з найбільших бібліотек у всій Англії, і він планує переглянути її протягом наступних двох тижнів. Завтрашня вечірка — це незручність, але нічого. Він мало що може з цим зробити. 

Реґулус просовує руку під одяг, щоб доторкнутися до коробочки, яку дав йому Джеймс. У нього виникає спокуса відкрити її раніше. Джеймс не заклинав її так, як Реґулус, тож теоретично він може це зробити. І він дуже цього хоче. Він уже сумує за Джеймсом, і це настільки смішно, що Реґулус хоче вдарити себе по голові. 

Але він цього не робить. Це несправедливо. Джеймс не зможе відкрити свій подарунок ще кілька днів, тож буде правильно, якщо Реґулус зачекає. 

 

— Ласкаво просимо до Маєтку Мелфоїв, — вітає їх молода жінка у формі, щойно вони прибувають наступного вечора. 

Вальбурга ледь дивиться на неї, коли кидає жінці плащ, примруживши очі, щоб краще роздивитися величний будинок. 

Маєток Мелфоїв лише трохи кращий за площу Ґримо. Принаймні, у ньому є пристойні різдвяні прикраси, хоча вони всі срібні та білі. Жодної крихти золота. 

Реґулус ніколи не думав, що колись побажає цього, але ось він тут. І знову ж таки, Джеймс був би розчарований відсутністю тепла та святкового настрою, які здаються чужими для соціального коло Блеків.

Тут зібралися всі, хто тільки може. Будинок просто розривається від людей у вишуканих шатах, розкішних прикрасах та відпрацьованих насмішках. Власні шати Реґулуса елегантно облягають його тіло, витончено спадаючи на підлогу. Вони всі чорні, що йому подобається. На грудях у нього срібний значок із гербом дому. 

Кивнувши батькам, Реґулус розправляє плечі та занурюється в натовп, щоб одразу ж звернути вбік і попрямувати до найближчої стіни. 

Притулившись до стіни, ніби він волів би бути деінде, — що на сто відсотків відповідає дійсності, — Реґулус проводить наступні п’ятнадцять хвилин, спостерігаючи, як люди підходять до Нарциси та Луціуса, щоб привітати їх. 

— Дякувати Салазару, що ти тут, — каже Еван, виходячи з натовпу і притуляючись до стіни поруч із Реґулусом. — Якщо мені ще раз доведеться посміхатися старій жінці, яка стискає мої плечі та коментує, наскільки я виріс, я підпалю цей довбаний будинок. 

— Барті б пишався, — каже Реґулус. 

— Барті вже наробив би галасу, — з любов’ю відповідає Еван. 

Реґулус посміхається.

— А Доркас прийде? 

Еван хитає головою, нахиляється ближче до Реґулуса. 

— Дехто з Медовз тут, але не Доркас. Я підслухав, як один з її кузенів казав, що вона створює проблеми вдома. 

Спина Реґулуса напружується від цих слів. «Проблеми» — це останнє, чого хочеш у домі чистокровних чарівників. Його кулаки стискаються, і Реґулусу доводиться боротися з бажанням кинутися через Летючу мережу до дому Доркас і почати проклинати всіх підряд.

— Розумію, — похмуро каже Еван. — Я написав Барті. Він збирається перевірити, як вона. Завтра дізнаємося, чи потрібно втручатися. 

— Гаразд, — каже Реґулус, відчуваючи полегшення від того, що один з них може піти провідати Доркас. Це єдина хороша річ у тому, що батько Барті не належить до того ж кола, що й Реґулус та Еван. 

— Може, нап’ємося? — запитує його Еван, показуючи на вишукано прикрашений бар. 

Реґулус знизує плечима. Вони можуть. Не схоже, щоб їм було чим зайнятися, а протокол вимагає, щоб вони залишалися тут щонайменше дві години. 

Ніхто не звертає уваги на те, що двоє неповнолітніх чарівників тут випивають. Справи йдуть відносно добре, — ніхто їм не заважає, і це все, про що вони могли просити, — коли Вальбурга з’являється і бере Реґулуса під лікоть. 

— Ось ти де, — різко каже вона. — Ми повинні піти привітати твою двоюрідну сестру.

— Так, матінко. 

Передавши свій порожній бокал Евану, який бере його і без слів відходить на задній план, Реґулус слідує за матір’ю крізь натовп, поки не опиняється перед Нарцисою Блек і Луціусом Мелфоєм. Він мусить визнати, що його кузина виглядає чудово. Вона пофарбувала волосся у світлий колір, і воно спадає густими блискучими пасмами на плечі. 

— А! — схвильовано вигукує Луціус. — Реґулусе! А я все думав, де ж ти.

Це вітання викликає у Реґулуса здивування. Він не товаришує з Луціусом. Ну, він не товаришує ні з ким, окрім свого маленького кола, але все одно. Деталі. Річ у тім, що Реґулус майже ніколи не перекидався словом з Луціусом, якщо чесно. У нього немає жодних причин бути в такому захваті від їхньої зустрічі. 

— Здрастуй, Луціусе, — обережно промовляє він. — Нарцисо. Вітаю з заручинами. 

— Дякую, кузене, — відповідає Нарциса, сяючи. Вона забирає волосся за вухо, що є абсолютно непотрібним, але при цьому виблискує величезний діамант на її безіменному пальці. 

— Вальбурго, — каже Луціус. — Ти не могла б скласти компанію Цисі на кілька хвилин? Я маю дещо обговорити з твоїм сином. 

Очі Реґулуса трохи розширюються, але він тримає себе в руках. Вальбурга киває, в її очах з’являється знаючий блиск, який каже Реґулусу, що б це не було, вона в курсі справи. Це не може бути добре, але раніше це навряд чи мало значення. Реґулус не розуміє, чому це повинно почати мати значення зараз. 

— Ходімо до мого кабінету, — каже Луціус. — Ми ж не хочемо, щоб нас підслухали. 

— Показуй дорогу, — впевнено відповідає Реґулус, наче щодня проводив таємні зустрічі зі спадкоємцем роду Мелфоїв. 

Поки вони пробираються крізь натовп, Реґулус нагадує собі, що він може це зробити, що б це не було. Луціус — просто ще один пішак у його грі. Можливо, Реґулус і не вміє заводити друзів, але він може маніпулювати людьми. Погляньте на Мірту. Слизорога. Навіть на Флитвіка і Макґонеґел. 

Реґулуса вражає те, як далеко він просунувся з початку року. Частково завдяки його друзям, частково завдяки Джеймсу. Його соціальні навички покращилися, і це буде безцінним у найближчому майбутньому. 

Кабінет Луціуса такий же величний і розкішний, як і решта будинку. Меблі з червоного дерева відполіровані так добре, що Реґулус може побачити в них своє відображення, ряди книг вишикувалися вздовж стін. Зі стелі звисає огидно велика люстра. 

Зачинивши за ними двері, Луціус робить кілька кроків, перш ніж повернутися обличчям до Реґулуса. 

— Твої батьки дуже щедрі прихильники Темного Лорда, — каже він, вражаючи Реґулуса. Так, гаразд. Ось у чому справа. — Але вони не належать до найближчого оточення.

— Здоров’я батька дуже слабке, — спокійно відповідає Реґулус.

Луціус киває. 

— Звісно, ми розуміємо. Я згадую про це лише тому, що є певні речі, в які вони не втаємничені, і тому Темний Лорд доручив мені взяти на себе цю роль. Заради тебе. 

Від того, як Луціус вимовляє «роль», у Реґулуса мурашки по шкірі. Він нахиляє голову набік і зухвало дивиться прямо Луціусу в очі. 

 — Чому тобі, а не моїй кузині? 

Щоб було зрозуміло: Реґулус потайки в захваті. Він не любить Белатрису. Але він не збирається бути заскоченим зненацька якимось політичним конфліктом у лавах Темного Лорда. 

— Белатрисі не вистачає терпіння. Її повністю відсторонили від обов’язків вербування, — з гіркотою говорить Луціус. — Останній кандидат, за якого вона відповідала, став марним, тому що вона втратила самовладання. 

— Зрозуміло, — спокійно відповідає Реґулус. — Що ж, тоді… Що ти хочеш мені сказати? 

— Тобі мають запропонувати Мітку до твого сімнадцятиріччя. Твоя мати погодилася, щоб це сталося під час Великодніх канікул, бо ти навряд чи зможеш покинути Гоґвортс раніше, щоб це було зроблено. 

— Я це вже знаю, — відповідає Реґулус. — Про це було домовлено ще влітку. 

— То ти приймеш її? 

Реґулус киває, не відводячи погляду. На мить йому спадає на думку, що Луціус володіє виманологією і може читати його найпотаємніші думки. Його секрети. Його плани. Реґулус трохи тренувався. У нього не дуже добре виходить, поки що, але принаймні він почав намагатися. Натомість Луціус дещо тривожно посміхається. Досить моторошне видовище, як на Реґулуса, але досить щире. 

— Чудові новини! — вигукує він. — Але ж ти розумієш, що ми не можемо просто так прийняти тебе до нас… без певних умов.

— Умов?

У Реґулуса защеміло в хребті. Йому це не подобається. Це несподівано, і це напевно змінить його ретельно розроблені плани, а це просто величезний головний біль. Він думав, що до Великодня йому нічого не треба буде робити. 

Його зілля Фелікс Феліціс досі вариться у Гоґвортсі. Серед іншого. 

— Випробування, так би мовити, — недбало каже Луціус. — Наступного тижня. Планується… невеличка забава. Темний Лорд попросив, щоб ти приєднався і показав себе. 

Ах. Реґулус миттєво розслабляється. Це не проблема. З таким він може впоратися. І, зрештою, це не так вже й страшно. Звісно, він не розраховував завдавати шкоди так рано, але, як на непередбачуваний розвиток подій, це прийнятно. Загальний план залишається незмінним. 

У певному сенсі, це дасть йому уявлення про те, на що здатні інші Смертежери. Можливість порівняти себе з ними. 

— Сподіваюся, будуть вжиті заходи, щоб зберегти наші особистості в таємниці? — каже він, піднімаючи підборіддя. — Я хочу завершити своє навчання. Я впевнений, що ти мене розумієш. 

Луціус, здається, просто в захваті від того, шо це головна турбота Реґулуса, як він і передбачив. 

— Звісно. Тобі дадуть маску. Не хвилюйся про це. То ти готовий? Проявити себе перед Темним Лордом? 

— Залюбки, — швидко і впевнено відповідає Реґулус. 

Луціус плескає його по плечу, а Реґулус, зціпивши зуби, не здригається.

— Мій хлопчику, ми будемо робити великі справи. Дім Мелфоїв і дім Блеків, разом! Дозволь мені запропонувати тобі випити з мого особистого бару. 

Він перетинає кімнату, — для цього йому доводиться відпустити плече Реґулуса, на його полегшення, — і швидко подає дві склянки майже чорного напою. 

Реґулус сміливо відпиває його, навіть якщо від запаху у нього починає крутити шлунок. Смак нічим не кращий, а алкоголю в ньому стільки, що Реґулус розуміє, що з одної склянки він може сп’яніти. 

— За наші будинки та наше темне майбутнє! — каже Луціус. 

— Так, так, — відповідає Реґулус.

Вони п’ють, і це справжнє випробування для Реґулуса — не дати собі здригнутися. 

Реґулус ніколи не думав, що захоче повернутися на багатолюдну вечірку, але тиша стає дещо незручною, і йому не подобається, як на нього дивиться Луціус. Ніби Реґулус здатен йому щось дати. Він здогадується — владу, вплив. Мелфой важливі й сумнозвісні, але Блеки? Якби у світі чарівників була королівська влада, то на троні були б Блеки.

Двері до кабінету відчиняються, і з’являється маленький чоловічок у вбранні дворецького.

— Містере Мелфой, мені дуже шкода вас переривати, але прибули містер і місис Лестранж і вимагають зустрічі з вами, щоб привітати вас. 

— Вимагають? — перепитує Луціус, піднявши брову. — Я зараз дуже зайнятий. Я зустрінуся з ними тоді, коли вирішу, і ні хвилиною раніше. 

Дворецький зникає, знову зачиняючи двері, а Реґулус посміхається. 

— Трохи зарозуміло, хіба ні? Віддавати тобі накази у твоєму власному будинку? 

Луціус дивиться на нього з сумішшю обережності та роздратування. 

— Рабастан отримав мітку минулої ночі, тож тепер у внутрішньому колі троє Лестранжів. Рудольфус намагається панувати над усіма нами, але ми не дозволяємо йому цього. 

Гіркий тон Луціусових слів тішить Реґулуса. Трохи нахиливши голову для ефекту, він робить ще один ковток відверто жахливого напою. 

— Він мені ніколи не подобався, — каже Реґулус, переходячи на змовницький тон. — Мій дядько обрав погану пару для Белли. Вочевидь знав, що з Нарцисою буде краще. Навіть мій батько зауважив це. 

Груди Луціуса трохи здіймаються від похвали. Робить ще один ковток свого напою. 

— Я збираюся поставити цього чоловіка на місце, — каже Луціус, відставляючи склянку. — Будь ласка, допивай свій напій на дозвіллі. Ніхто тебе тут не потурбує, якщо ти насолоджуєшся тишею. 

— Дякую, — каже Реґулус і випиває напій. — Ти завітаєш на площу Ґримо, чи мені повернутися до твого маєтку, щоб оговорити деталі щодо наступного тижня? 

Луціус виглядає надзвичайно задоволеним, і швидко наполягає, що прийде з Нарцисою на вечерю до площі Ґримо при першій же нагоді. Реґулус знає, що його мати теж буде дуже рада, і тут же домовляється про дату з Луціусом.

Коли Луціус зачиняє за собою двері, залишаючи Реґулуса наодинці в кабінеті, Реґулус посміхається.

Трясця твоїй матері. Якщо вони всі такі тупі, то він без проблем просунеться по службі. 

Залишившись на самоті, Реґулус ставить склянку з нечистою рідиною і вирішує трохи розвідати, що тут до чого. Мелфої відомі тим, що колекціонують безліч темних предметів, і не буде нічого страшного, якщо Реґулус випадково натрапить на один з них. У будь-якому випадку, це краще, ніж повернутися на ту вечірку і наштовхнутися на Беллатрісу. 

Реґулус ліниво блукає кабінетом, ковзаючи очима по назвах книжок і заглядаючи у скляні шафи. Його думки пливуть в інший бік. Перебування так близько до стількох людей, які є в його списку помсти, викликає у нього певне занепокоєння. Вони всі дуже хороші відьми та чаклуни. Могутні. Жорстокі. 

Реґулус ще дитина. Йому лише шістнадцять. Він цілком упевнений у своїх силах, і будь-хто, хто його знав, не знайде недоліків у його магічних здібностях. Але все ж. 

На полицях мало що цікавого, тож він рухається до столу Луціуса. Він захищений, що дає Реґулусу відчуття виклику, якого він шукає. Чи зможе він пробратися повз захист Луціуса, щоб обнишпорити його стіл? Він намагається. 

Все проходить відносно добре. Він обпікає подушечки пальців, коли неправильно розраховує силу заклинання, і захист погано реагує, але він не звертає на це уваги. Не схоже, що він планує торкатися до когось протягом наступних двох тижнів. 

Зціпивши зуби, він пробирається крізь останній рівень захисту. Він посилає хвилю болю настільки сильну, що Реґулус падає на коліна, задихаючись і пітніючи. Але його катували вдома в рамках тренувань, тож він знає, що таке біль. Ненавидить його, але може з ним впоратися. 

У перших двох шухлядах немає нічого цікавого. Листи від Нарциси, копії Міністерських паперів, записи про статки Мелфоїв. Лише в третій, найближчій до дна, Реґулус знаходить щось дивне. Вона набагато менша за попередні дві, і це наводить Реґулуса на думку про існування подвійного дна. 

За допомогою свого ножа він піднімає його і знаходить там один-єдиний чорний записник. Без жодних позначок. Реґулус бере його, і колючий непокій пробігає по його хребту. Темна магія. Якого роду, Реґулус ще не впевнений, але потужна. Він відкриває його і бачить, що сторінки порожні. Насупившись, Реґулус крутить його в руках і ледь не впускає. 

На звороті обкладинки зазначено: «Том Ярволод Редл»

— Ось ти де, — бурмоче Реґулус, розтягуючи обличчя в маніакальній посмішці. 

Ярволод. Хто ж знав, що у Волдеморта є друге ім’я? І що це за друге ім’я! Реґулус перелопатив достатньо родовідних книг, щоб впізнати його як фірмову марку роду Ґаунтів, який, як він думав, вимер. Очевидно, це не так. 

Ось чому Реґулус не міг його знайти. Редл… він готовий закластися, що це маґлівське прізвище. Це б усе пояснило. Чому він хоче позбутися своєї особистості, чому Реґулус не зміг його знайти, чому цього імені немає в жодному записі в книгах, які він переглядав. 

Жінка з роду Ґаунтів закохалася в чоловіка-маґла і народила Тома. Він напівкровка і походить з роду Ґаунтів. Що підкріплює теорію Реґулуса про те, що Волдеморт — спадкоємець Слизерину, бо Ґаунти не забували виставляти свій родовід напоказ при кожній нагоді, дратуючи буквально всіх інших. Він ніколи не зустрічав жодного з них, але в колах чистокровних ходять різні чутки. 

Реґулус знаходить якийсь шматок пергаменту і починає ретельно перетворювати його так, щоб він виглядав точнісінько, як записник. Поклавши все на свої місця, він ховає до кишені маленьку чорну книжечку Редла і виконує кілька заклинань, щоб гарантувати, що його пересування кабінетом не можна буде відстежити. Він волів би одразу ж піти додому, щоб зайнятися розслідуванням, але мусить ще трохи побути на вечірці. Ну що ж, думає він. 

Чого б це не коштувало.

 

***

 

Святвечір — це задушлива справа. Всі Блеки, — окрім відречених, — з’їжджаються на площу Ґримо. Вальбурга влаштовує розкішну вечерю з восьми страв, конфліктуючи з Белатрисою, яка вважає, що мітка дає їй владу над господинею дому. 

Це призводить до магічної дуелі ще до того, як приносять десерт. Уся сім’я втягнута в неї, бо так же повелося. Реґулус кидається в бій, бо намагатися залишитися непоміченим було б тільки гірше. 

Зрештою, все заспокоюється, але Вальбурга роздратована і хизується тим, що Реґулус скоро приєднається до їхніх лав. Белатриса задоволена цим, і після того, як вони доїдають пудинг, наполягає на тому, щоб допомогти своєму маленькому кузену загартуватися, щоб він був готовий. 

Корчачись від болю на килимі в кабінеті під пильним наглядом кількох членів сім’ї — не так Реґулус хотів провести свій Святвечір. Але він витримує це. Вбирає кожну унцію болю, приймає його, бореться з ним. Він також озирається на Беллатрісу в моменти перепочинку. 

Він не може давати відсіч. Від нього цього не очікують. Сенс цього в тому, щоб розвинути його стійкість. 

Реґулус відчуває, ніби з нього живцем здирають шкіру. Цей біль всеохоплюючий. Він поглинає, не залишаючи місця ні для цього іншого. Лежачи на килимі, Реґулус може думати лише про одне слово.

Витримай.

Коли він заповзає в ліжко, руки Реґулуса тремтять, а в горлі пересохло від крику. Він скручується калачиком під ковдрою і заплющує очі, але сон не приходить. З великим зусиллям він тягнеться до свого снодійного зілля, ледь не розливаючи його від сильного тремтіння. В ці дні йому доводиться випивати по три флакони, перш ніж він засинає і може хоч трохи відпочити. 

На Різдво Реґулус ретельно миється та одягається, ховаючи сліди, що залишилися після вистави Белатриси. Усі так пишалися ним учора ввечері. Говорили, що він сильний чарівник. Темний Лорд буде ним задоволений. Руки Реґулуса стискаються в кулаки. Біла, крижана лють розливається всередині нього. 

У цьому місці, далеко від Джеймса так довго, у його грудях стало холодно, а серцебиття знову сповільнилося. Наче мороз знає, що сонця тут немає, і тому він бореться, щоб повернути втрачену територію. 

Кожен день у цьому домі робить серце Реґулуса черствішим. І це не так вже й погано. Йому потрібно, щоб це сталося, і він радий, що все, що йому потрібно, — це бути подалі від Джеймса. Не зважаючи на болісну тугу, з якою він бореться щоночі, коли лежить у ліжку, на самоті, в тиші, все, про що він може думати, — це Джеймс. Рот Джеймса. Руки Джеймса. Очі Джеймса. Як Джеймс цілує його. 

Реґулус виходить з кімнати, не відкриваючи подарунка. Він пам’ятає, як кілька днів тому все, що він хотів зробити, — це розірвати папір і дізнатися, що подарував йому Джеймс. А зараз? З цим доведеться почекати до Нового року, адже Реґулус не може дозволити собі розслабитися. 

Батьки дарують йому більше речей, ніж йому може знадобитися, ніби витрачання грошей компенсує брак домашнього тепла. Реґулус шанобливо дякує, приймає їх усі. Усе це триває приблизно двадцять хвилин, перш ніж вони розходяться кожен своєю дорогою, по своїх справах. Різдво закінчилося. Кінець.

У бібліотеці, біля вікна, Реґулус розташувався за великим письмовим столом, заваленим книжками. Вальбурга зайшла поцікавитися лише раз, і побачивши, що всі книги про темну магію, пішла з задоволеним виразом обличчя. 

Наступного дня, скориставшись розколом у сім’ї та напругою, що виникла після витівок Белатриси на Святвечір, Реґулус вперше добровільно шукає свою матір. Він хоче навчитися виманології та блокології. І немає нікого кращого за Вальбургу Блек, хто міг би навчити його. 

Усе, що потрібно, — це вдало кинутий натяк про інших Смертежерів, які хочуть залишитися на вершині харчового ланцюга. Вальбурга, яка готова на все, аби піднести дім Блеків, одразу гарчить, що він має стати ще могутнішим.

І тут, обережно, Реґулус пропонує їй. Вальбурга негайно приступає до його навчання. 

Чого б це не коштувало. 

 

***

 

Новорічна ніч приходить з падінням температури, але ясним небом. Реґулус поправляє чорну краватку, дивиться на Луціуса, що сидить зліва від нього. Вони вечеряють у маєтку Мелфоїв. Усі причетні до того, що буде далі. Переважно чоловіки, помічає Реґулус. Але Белатриса тут. І Алекто Керроу. Нарциса теж, але вона не буду брати в цьому участь. Реґулус не впевнений, чи є в неї мітка, чи ні. Та йому байдуже, в будь-якому випадку. 

Містер Розьє продовжує кидати на Реґулуса гнівні погляди, ніби це його вина, що Евана ще не визнали готовим до випробування. Реґулус потай вдячний за це. Еван заслуговує залишатися добрим. 

Рабастан Лестранж тут, але він на рік старший і, очевидно, був помічений пару тижнів тому. Реґулусу цікаво, як виглядало його випробування. Можливо, одне зі зникнень, про які нещодавно писали в новинах. Він виглядає таким нетерплячим, що ледве торкається їжі, випиваючи келих за келихом вина. 

Дологов, Ейвері та Мальсібер теж тут. Реґулусу цікаво, як зміниться динаміка, коли він повернеться до школи, адже тепер вони всі сидять за одним столом. Він бачить певну повагу в їхніх очах, коли вони дивляться на нього. Жоден з них не був тут, коли їм було по шістнадцять. 

Після вечірки з нагоди заручин Мелфоїв вони почули від Барті, що з Доркас усе гаразд. Їй, мабуть, набридло, і вона пішла з дому, але оскільки вона вже повнолітня, ніхто нічого не міг з цим вдіяти. Барті дізнався, що Доркас повернулася до Гоґвортсу і вирішила провести Різдво там. Реґулус думав, що вона поїде до Марлін, але зрозуміло, чому вона цього не зробила. Принаймні не одразу. Це було б відкриттям природи їхніх стосунків і, можливо, наразило б сім’ю Марлін на небезпеку.

Реґулус їсть і п’є. Вишукані страви, приготовані з найкращих інгредієнтів, і таке дороге вино, що можна подумати, ніби в ньому є кров єдинорога. Розмова обертається навколо того, як сильно всі ненавидять Міністра магії, чергуючись з жартами та вигуками про запланований на сьогоднішній вечір напад. Люди надто занурені у розмови, щоб помітити, що Реґулус не бере участі. Він мовчки слухає і їсть. 

Усе напрочуд приємно, попри занудну компанію. Однозначно краще, ніж на Святвечір. Принаймні, ніхто не використовує його для демонстрації прокляття Круціатуса. 

— Гаразд. Панове, пані, — каже Луціус, коли десерт прибирають. До відліку залишилося пів години. Реґулус відчуває, що нерви здають. — Ви знаєте, що робити. 

Усі одразу встають. Реґулусу дають плащ і маску. Він одягає їх, розправляє плечі.

— Оскільки ти ще неповнолітній, обов’язково тримайся поруч з одним із нас увесь час. Буде достатньо метушні й магії, щоб ніхто не зміг сказати, що неповнолітній чарівник порушив правила, але краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати, — застерігає його Луціус. — А тепер… Ти готовий? 

Він пропонує свою зігнуту у лікті руку Реґулусу для апарації, бо сам він поки що не може цього робити. Дурні закони.

— Я готовий. 

Реґулус бере Луціуса за руку, високо піднявши голову. 

Знайомий поштовх у районі пупка — останнє відчуття перед тим, як Реґулус свідомо робить крок на темний бік. Він не знає, чого очікувати, але він готовий. Він змирився з тим, що має статися цієї ночі. Необхідний крок на шляху до помсти. Реґулус працював над цим протягом тривалого часу. Він доведе справу до кінця.

Чого б це не коштувало.

Notes:

Від авторки:
Різдвяні канікули, частина перша!!!
Моя улюблена річ в цьому розділі це контраст між Різдвом Джеймса та Реґулуса :( Джеймс такий щасливий і у нього все так добре, а Реґулуса катують буквально ні за що. ПОМОЖІТЬ :(
Також — подарунок Реґулуса для Джеймса? Він НАЙМИЛІША ЛЮДИНА НА СВІТІ?! Він такий ніжний? Я не можу. Мені погано. Я розумію його за сльози — чоловік відчував свої емоції.
Ви також можете послухати пісню ось тут: Спотіфай, Ютуб.
Лірику можете знайти тут: Genius та, якщо хочете, ось Українською (я намагалася :D)
І, нарешті, цей розділ це справжній початок помсти Реґулуса. Він на підйомі, і його не зупинити. Відтепер Реґулус вершитиме правосуддя і я його підтримую. Його хитрість, маніпулятивність і загалом моральна сірість мене дуже приваблює.

Chapter 27: Різдвяні канікули, Частина II

Notes:

Від авторки:
Вітаю!

Будь ласка, зверніть увагу на попередження до цього розділу.

Попередження:
Розпиття алкоголю неповнолітніми
Куріння
Тероризм (в цьому розділі терористична атака Смертежерів та помирають люди)
Магічне та не магічне насильство (дуже багато)
Магічна/не магічна афіксація
Смерті/постраждалі від нападу
Вибухи
Кров

Думаю, це все! Насолоджуйтеся!

від перекладачки: бтв в пошуках бети на цю роботу <'3

Інтерлюдія: ПОВ Ремуса

 

Коли Ремус сказав собі, що його дні в тузі за Сіріусом Блеком закінчилися, він явно був п’яний. Або під кайфом. Чи ще під чимось. Бо як, бляха-муха, Ремус взагалі міг подумати, що він зможе просто… не?

Провина, яку він відчув, коли дізнався, що сталося під час останньої повні перед канікулами, була досить непоганим стимулом для відволікання. Вона дряпала йому серце і нагадувала, наскільки він небезпечний, наскільки недостойний такого, як Сіріус. Та й такого, як Джеймс, теж, але Ремус уже давно відмовився від спроб відштовхнути Джеймса Поттера. Цей хлопець невблаганний, а дружба завжди здавалася Ремусові безпечнішою, ніж… ну. Це. 

Річ у тім, що він мало, мало, не вбив Сіріуса, і якщо це не є достатнім доказом того, що йому набагато краще без Ремуса, то він не знає, що взагалі може бути достатнім. Але Ремус не тільки чудовисько, він ще й слабка, егоїстична людина. 

Він не міг залишатися осторонь вічно, скільки б він не переконував себе, що це правильно. До цього додалися ще й зусилля Джеймса та Сіріуса, аби повернути його у стрій, і Ремус не зміг дотриматися своїх клятих принципів. Не тоді, коли Сіріусові сріблясто-сірі очі блимали на нього з такою рішучістю.

Як для темної істоти, він до біса безпорадний. Зведений на метафоричні коліна, — бо, на жаль, це ніколи не будуть справжні, — лише одним поглядом Сіріуса Блека. 

З важким зітханням Ремус випиває решту напою, а потім дивиться на Сіріуса та Джеймса, які стоять біля бару і замовляють ще. 

Вечірка в самому розпалі. Вечерю в елегантній їдальні подавали вправні домашні ельфі, одягнені в гарні темні фартухи. Близько години тому всіх гостей провели до великої бальної зали, де люди випивають і танцюють, чекаючи на зворотний відлік, який ознаменує початок нового року. 

Ремус поперемінно розважається, — він віддає перевагу вечіркам, де менше дорослих і більше рок-н-ролу, — і впадає у відчай через Сіріуса, який весь вечір без жодної видимої причини крутиться біля Ремуса.

Пиздець як боляче. 

Було легше, коли Сіріус був клятим натуралом. Принаймні тоді Ремус розумів, чому цьому ніколи не статися. У нього був рятівний круг. Сіріусу не подобалися чоловіки. А Ремус — чоловік. Справу закрито. Безнадійно, і досить похмуро, але таке життя. 

Але зараз? Не минає й дня, щоб Ремус не думав про те, як Сіріус гордо заявляє, що хотів би… цього. Ремус не може навіть подумати про це, не збудившись, а сьогодні на ньому відносно вузькі штани, тож краще б йому цього не робити. Але все одно. Хай йому грець. Ремус, мабуть, найневдачливіший сучий син на всій планеті.

Останнім часом Ремус почувається так, ніби тоне.

Тоне в провині. Тоне в нужді. Тоне в тузі. Тоне, бо хоче бути кимось іншим. Будь-ким. Людиною, яка могла б хоча б спробувати взяти себе в руки заради Сіріуса. 

Але він не такий. І ніколи не буде.

— Муні, — каже Сіріус, з його яскравими очима і нахабною посмішкою. Він дає Ремусові напій. — Скажи Джеймсу, що татуювання — це круто. 

Ремус моргає.

— Ти маєш на увазі оті маґлівські? 

— Так! — Сіріус захоплено киває. — Я вирішив, що зроблю собі одне. Джеймс вважає, що це дурня. 

— Ну, — Джеймс аргументує, — а якщо ти пошкодуєш? Це назавжди залишиться на твоїй шкіри. Твоя шкіра і так гарна без них. Скажи йому, Ремусе! 

Ремус дуже не хоче ні думати, ні говорити про шкіру Сіріуса. Ні в якому разі. Він робить довгий ковток свого напою, щоб виграти час, але і Джеймс, і Сіріус чекають на його вердикт, вичікуючи. Так триває вже деякий час, а Ремус так і не з’ясував, що, в біса, відбувається. 

Сіріус вигадує якусь дурну ідею. Джеймс її відхиляє. Це перша дивна річ. Джеймс ніколи не відхиляє Сіріуса. Далі Сіріус приходить до Ремуса за підтримкою, і Джеймс висуне якусь ретельно продуману тезу, яка просто унеможливлює для Ремуса погодитися з ним, не визнавши, так чи інакше, що Сіріус симпатичний, розумний, веселий, чудово літає, вражаючий дуелянт, і все таке інше. 

Якби Ремус не був упевнений у зворотному, він би вирішив, що у Сіріуса проблеми із самооцінкою, а Джеймс усе це підлаштовує, аби Ремус щодня хвалив Сіріуса. І це лише погіршує ситуацію з його найтемнішими бажаннями.

Сьогодні ввечері вдавати, що він не одержимий Сіріусом, особливо складно, бо Сіріус одягнув чорну краватку. Вони всі, бо у цьому маґлівському готелі є дрес-код, і Ремус з жахом виявив, що це йому подобається так само як і Сіріус у шкіряній куртці. А не повинно, бо чорні краватки — це до біса шикарно і зовсім не рок-н-рольно. 

І все ж. Є щось у крої цих темних костюмів — як вони облягають талію й плечі. Ця ідеально білосніжна сорочка. Ремус не розуміє, чому це справляє на нього таке враження, адже не мало б. Але, чорт забирай, справляє.

Він з’ясовує, що чорні краватки можуть зробити навіть найнепривабливіших чоловіків дуже привабливими, а Сіріус — далеко не найпривабливіший. Тож… Можна сказати, що цей вечір для Ремуса нелегкий. 

Тоне.

Він, сука, тоне у своєму бажанні до Сіріуса. Бажанні, яке він не може задовольнити, бо це все зруйнує. 

Це зруйнує Сіріуса. 

— Твоя шкіра і так непогана без них, — каже Ремус так спокійно, як тільки може. 

— Непогана?! — вигукує Сіріус. — Щоб ти знав, вона бездоганна! Ідеальна! Апетитна. 

Коли він вимовляє це останнє слово, в його очах з’являється блиск, і він дивиться прямо на Ремуса. Він відчуває, як заливається рум’янцем, і нічого не може вдіяти, щоб зупинити його. Стогін йому вдається проковтнути, але він упевнений, що Сіріус бачить, як почервоніли його щоки. Якщо він не візьме себе в руки, його викриють. 

— Скоро почнеться зворотній відлік, — різко каже Ремус. — Ходімо? 

— Спустімося вниз, на маґлівську вечірку, — пропонує Сіріус. 

Ремус знизує плечима, Джеймс з ентузіазмом погоджується, тож вони поспішають на вихід, спускаються сходами та без жодних труднощів прослизають у маґлівську версію своєї вечірки. Зрештою, вони ж одягнені в дорогі костюми.

— Туди, — Сіріус показує через усю залу на дальню стіну, де є три великі скляні двері, що виходять на невеличкі балкони. — Ми почуємо зворотній відлік і одночасно побачимо феєрверк. 

Це місце нічим не гірше за інші, тож усі троє пробираються крізь натовп. Сіріуса і Джеймса кілька разів зупиняють, здебільшого дівчата, які запитують, як вони не бачили їх раніше, але вони вміло виплутуються і йдуть далі. 

Вони курять сигарети на балконі та потягують напої, чекаючи на зворотний відлік. Джеймс стоїть біля дверей, пильно дивлячись на всіх, хто намагається до них приєднатися. Він стверджує, що цей балкон — «тільки для мародерів» і ні з ким не хоче ділитися. Це влаштовує Ремуса, якому справді начхати на всіх на цій вечірці, окрім двох людей, з якими він зараз. Ну, і батьків Джеймса, але вони не намагаються захопити їхній балкон, бо знаходяться поверхом вище, разом з магічним народом. 

Прохолодне повітря допомагає йому прояснити голову, а куріння дає змогу чимось зайняти руки. Сіріус поруч, стоїть ближче, ніж мав би, але для вас це просто Сіріус. Поняття кордонів і особистого простору завжди було для нього дещо хитким. 

— Гарна ніч, — каже Сіріус, дивлячись угору. — Можеш побачити мене. Он там.

Він показує, і Ремус мусить прикусити язика, щоб не сказати, що він знає. Він завжди знаходив Сіріуса, — і зірку, і хлопця, — відтоді, як їм виповнилося тринадцять. 

— Гм, — це все, що він з себе видає. 

— Муні? 

Всупереч своєму здоровому глузду, він дивиться на Сіріуса. Він такий до біса гарний. Ремус хоче заскиглити від того, що він відчуває, дивлячись на свого друга. Коли вже стане легше? Має стати. Ремус знає, що має, бо цього ніколи не станеться. Вони не можуть статися. Він небезпечний, а Сіріус заслуговує на краще. 

До того ж. Сіріус настільки далекий від нього, що Ремус не дотягнеться до нього навіть з ракетницею. Навіть з тією, з якою вони висадилися на місяць вісім років тому.

— А ти знав, що маґли висадилися на місяць? — запитує Ремус.

Сіріус насупився.

— Що?

— Так. Вони побудували космічну ракету і відправили туди двох людей, — пояснює Ремус, показуючи на місяць, що сходить. — Вони дісталися до нього і походили по ньому.

— Ти брешеш, — каже Сіріус з роззявленим ротом. — Двоє маґлів ходили по місяцю? 

Ремус киває, посміхаючись, дивлячись на шок свого друга. Джеймс не звертає на них жодної уваги, спостерігаючи за вечіркою з балконних дверей, спиною до них.

— Так, у них були такі об’ємні білі костюми та такі бульбашкові шоломи з киснем, щоб вони могли дихати.

— Вони не могли дихати на місяці?

— Ні. 

Сіріус нахиляє голову, пишні пасма чорного волосся спадають йому на плече.

— Хммм. 

Його очі відстежують риси обличчя Ремуса, і так, Ремус знову тоне. Це він зараз не може дихати. Сіріус дивиться на нього… ну. Він дивиться на нього так, ніби чогось хоче. Від цього температура тіла Ремуса підскакує. 

— Агов! — кличе Джеймс. — Починається зворотній відлік.

Разом вони поспішають ближче до дверей, тулячись на крок позаду Джеймса. Це не усвідомлено. Це просто відбувається. Всередині люди збуджено перешіптуються. 

Починається зворотній відлік, і Ремус відчуває, як Сіріус робить крихітний крок ближче до нього. Їхні руки зіштовхуються. Ремус дивиться вбік, але Сіріус дуже пильно дивиться на годинник всередині. 

10

9

8

— Муні, — тихо промовляє Сіріус. 

7

— Не зараз, Сіріусе, — відповідає Ремус, коли вони проходять номер шість.

5

— Ні. Зараз, — наполягає Сіріус. 

4

— Що? 

3

— Подивися на мене? 

2

Ремус ніколи не міг відмовити Сіріусу, коли той говорив до нього таким голосом. Тож він дивиться. Він дивиться на нього, а в грудях болить.

1

Він неймовірно гарний, думає Ремус.

Годинник б’є північ, і Ремус бачить, як очі Сіріуса трохи розширюються. Посміхаючись, Ремус каже:

— З Новим ро…

Сіріусові губи на дотик такі ж м'які, як і на вигляд, але його поцілунок — немов удар. Мозок Ремуса вибухає, перестаючи працювати. Йому аж ніяк не вдається осягнути, що відбувається.

Бо Сіріус цілує його. Його. 

На щастя для Ремуса, він не провів останні чотири роки, фантазуючи про цей момент, аби потім споганити його, коли він нарешті трапиться. Його мозок вийшов з ладу, але тіло — ні. Трясця. Його тіло знає, що робити.  

З гарчанням з глибини горла він хапає Сіріуса за талію і притягує його ближче, язик рішуче ковзає вперед, щоб відповісти на поцілунок. Сіріус дозволяє, і коли їхні язики зустрічаються, Ремус впевнений, що світ навколо них спалахує. Він піднімає руку, обхоплюючи Сіріусове обличчя, щоб трохи нахилити його. Кращий кут. Глибший поцілунок. Сіріус підкоряється, занурюючи руки у волосся Ремуса. 

У нього ніколи не було кращого поцілунку. 

Сіріус на смак як рок-н-рол, думає Ремус. Сигарети та віскі. Шкіра, бо вона завжди лишається на його шкірі. Навіть зараз, під чорним піджаком з краваткою, у нього на зап’ясті браслет. А потім смак, такий виразно Сіріусівський, що вовк усередині Ремуса хоче вити, наче зараз повний місяць. 

Нарешті, його душа кричить. Нарешті. 

Він цілує Сіріуса. 

Бляха. Він цілує Сіріуса. 

Який момент для його мозку, щоб відновити роботу. Раптом Ремус відпускає його і відступає, дивлячись на Сіріуса з широко розплющеними очима.

Сіріус відкриває рот, трохи червоний і вологий, але не встигає нічого сказати, бо Джеймс розвертається, з таким блідим обличчям, якого вони ще ніколи не бачили, і хапає їх обох за сорочки.

— ЛЯГАЙТЕ!

Тоді чуються крики.

Уламки сиплються на них трьох, притиснутих до холодного каменю балкона. Уламки дерева та скла, а це означає, що двері та вікна розлетілися на друзки. Коли все припиняється, Ремус схоплюється на ноги та допомагає друзям піднятися, витягаючи з кишені чарівну паличку. 

— Що відбувається? — запитує він, голос хрипкий і сухий від пилу, який він щойно проковтнув. Сіріус застиг, відкинувши голову назад. Ремус слідкує за його поглядом… і відчуває, як мороз пробігає по спині. Темна Мітка нависає над готелем. 

Серце Ремуса починає енергійно битися об ребра. Кінчики його пальців поколює, і він досить добре знайомий з приливом адреналіну, щоб зрозуміти ознаки.

— Смертежери, — каже Джеймс, голос його тремтить. Його дихання теж нестабільне. Очі за запорошеними скельцями окулярів несамовиті й широко розплющені. — Бляха. Мої батьки. 

Вони зазирають всередину, через порожній простір в стіні, де щойно були скляні двері. Велика група людей у чорних плащах і моторошних масках нападає на маґлів, які з криком і плачем тікають геть. Підлога вже встелена тілами.

Ремус не може дихати. Його руки тремтять. Він не хоче тут залишатися. Вони мусять тікати. 

— Маґли, — шепоче Сіріус. — Вони не можуть себе захистити.

Трясця. 

Він має рацію. А Ремус хоче сказати «ні». Відчайдушно, принизливо. Йому начхати на маґлів, але не настільки, щоб ризикувати Сіріусом. Інстинкт підказує Ремусові, що треба забрати друзів і сховати їх у безпечному місці.

Але він також знає, що вони ніколи цього не зроблять, бо його друзі — справжні Ґрифіндорці. Хороші люди, готові пожертвувати собою заради вищого блага. Ремус не зможе їх зупинити. Та й не повинен хотіти. Це неправильно, і він не може піддатися цьому — темряві в ньому, яка любить Сіріуса у всіх його збочених, хибних формах. 

Натомість Ремус розправляє плечі й ковтає.

— Тримайтеся ближче, — гарчить Ремус, піднімаючи паличку. 

Іншого вибору немає. 

Вони втрьох обмінюються поглядами. Це самогубство. Вони це знають. Вони вправні, але Смертежерів надто багато, і немає жодного способу дізнатися, чи наближається допомога, чи на магічну вечірку нагорі теж здійснили напад. І все ж, вони всі рішуче кивають. Стискають щелепи.

І тоді троє мародерів нападають разом, піднявши чарівні палички. 

 

***

 

Джеймс швидко розуміє, що всі його сумніви щодо того, чи зможе він когось поранити, були марними. Коли ти в епіцентрі битви, а навколо тебе — трупи, все це перестає мати значення. Твоя свідомість ховається глибоко всередині тебе, а інстинкт виживання та лють беруть гору. 

Смертежери швидко помічають трьох самотніх чарівників, що нападають на них. Вони розбиваються на дві групи. Одна з них продовжує різанину маґлів, а інша йде на їхнє перехоплення. 

Джеймс у самому вирі битви. Бореться за своє життя. Передова лінія, думає він про себе, напівпритомний, ухиляючись від прокльонів і нападів у відповідь. 

Його серце калатає, а піт струмками стікає по спині, по лобі. Дихання уривчасте. Це змушує його відчувати, ніби він зараз грає особливо важку гру у квідич. Один адреналін і м’язова пам’ять. Немає часу на роздуми, взагалі немає. Все, що він може робити, це боротися, щоб залишитися в живих. 

Це не схоже на тренування. Не схоже на сутички зі Слизеринцями в коридорах школи. Джеймс усвідомлює, що в глибині душі він завжди відчував себе в безпеці. Завжди. Ніби перебування в Гоґвортсі гарантувало, що прокляття його не зачеплять. 

У повітрі присмак пилу й диму та металевий відгомін крові. 

Вони зараз не в Гоґвортсі, і прокляття, що летять у них, найчастіше зеленого кольору. Це жахає. Але саме це не дає йому оступитися. 

Цієї ночі Джеймс багато чому навчився. Речей, які стануть йому в пригоді в подальшому житті. 

Він дізнається, що в бою є певний ритм, і що він дуже добре вміє в нього вписуватися. 

Він дізнається, що разом із Сіріусом їх не зупинити, і що Ремус завжди повинен відповідати за захист людей, бо його щити настільки сильні, що маґли за ними стають недоторканими.

Він дізнається, що страх можна загострити та перетворити на своєрідну зброю. Зброю, яка удосконалює його винахідливість і покращує його влучність. 

Він також дізнається, що людина не відчуває болю від поранень, коли адреналін переповнює її тіло.

Це прийде пізніше. 

До того часу, як Аврори увірвалися через двері, вони втрьох встигли загнати в кут чимало Смертежерів з одного боку кімнати, тримаючи тих, хто вижив, далеко позаду і під захистом щитів Муні. На жаль, на підлозі лежить надто багато тіл. 

Вони були хороші. Але недостатньо хороші. 

Аластор очолює групу, виглядаючи настільки враженим їхньою трійцею, що, попри відчуття провини за всіх людей, яких вони не змогли врятувати, Джеймсу на долю секунди хочеться випнути груди. Це збиває з пантелику, коли одночасно відчуваєш такі суперечливі емоції. 

— Виведіть маґлів геть! — кричить він. 

Джеймс, Сіріус і Ремус намагаються підкоритися. На щастя, хоч і розгублені, маґли розуміють, що ці троє хлопців намагаються їх захистити, і виконують їхні накази. Вони швидко виходять через пожежний вихід, натовп, що плаче й гомонить від шоку, збігає сходами вниз і виривається назовні, в ніч. 

На місці події з’являється ще більше Аврорів, які разом з командою Забувальців піклуються про маґлів, що виходять на зовні. Більшість з них та чи інакше поранені, але з ними все буде гаразд, Джеймс знає. 

— Треба повертатися, — каже Сіріус, коли останній маґл виходить. — Допомогти Муді. 

У Сіріуса кровотеча з кількох місць, зокрема з грудей і підборіддя, а на лівому стегні у нього огидний на вигляд опік, який видно крізь дірку в штанях. Ремус виглядає трохи краще. Його брова розсічена, і кров потрапляє йому в око. 

Від прокляття, яке він прийняв на свій правий бік, у Джеймса почав пульсувати біль у ребрах. У нього тече кров з порізу на плечі та розбита губа. Його ліве передпліччя — місиво з крові та м’яса від прокляття, яке вистрілило в нього колючими мотузками. Йому вдалося витягти мотузки, але пошкодження все ще помітні. Принаймні, це не рука, якою він тримає паличку. 

Попри поранення, вони кивають одне одному, глибоко вдихають і біжать назад у приміщення, щоб допомогти. На сходах вони вагаються.

Ремус дивиться вгору, а потім каже:

— Муді впорається сам. Думаю, треба допомогти Еффі й Монті. 

Джеймс жахається, що забув, що його батьки теж тут і б’ються. Він біжить нагору сходами, долаючи по дві сходинки за раз, і вривається до кімнати, задихаючись, але з чарівною паличкою напоготові. 

Хаос битви поверхом вище вдесятеро сильніший, ніж внизу, адже кожен присутній тут намагається дати відсіч. Заклинання, прокляття і прокльони летять на всі боки. Спалахи світла, що несуть біль і смерть, перетинаючи кімнату. 

Кров шумить у його вухах, Джеймс відчуває, що його може знудити, коли він озирається навколо. З обох боків на підлозі лежать тіла. Схвильований, Джеймс вступає в бійку, ухиляючись від прокльонів, але поки що не даючи відсіч. Спершу він має знайти Еффі та Монті. Наскільки він може судити, жоден з загиблих не є його батьками, але він знає, що не повинен відчувати полегшення. Те, що він не може негайно їх побачити, не гарантує, що з ними все гаразд. 

— Ми повинні знайти їх!

— Я їх не бачу! — відповідає Сіріус.

— Он там, — показує Ремус через усю кімнату.

Сповнені рішучості, троє друзів пірнають у саму гущавину, і вони знову б’ються. Уникнути цього неможливо, якщо вони хочуть залишитися живими. 

Це суцільний хаос, і незабаром Джеймс вже не може зрозуміти, що відбувається і хто що робить. Все, що він може робити, це ухилятися та відходити вбік. Ухилятися, повертатися, відступати й молитися, щоб це якось закінчилося, і щоб з людьми, які йому небайдужі, все було гаразд. Вони мають бути в порядку.

— Де Муні? — запитує Сіріус, з’являючись поруч. 

Його груди важко здіймаються, і він кровоточить з більшої кількості місць, ніж раніше, це не мало б трапитися, але, на жаль, це відбувається. 

— Муні? Він щойно… 

Джеймс озирається, пригинається, щоб уникнути червоного спалаху світла, розвертається. Він вистрілює у відповідь закляттям скам’яніння. Сіріус смикає його за руку, і Джеймс знову пригинається, щоб дозволити своєму другові кинути прокльон в когось над його головою. Серце Джеймса калатає так, ніби в грудній клітці у нього скаче кінь. Так триває деякий час, і Джеймс не впевнений, що воно не зупиниться, якщо битва затягнеться ще надовго. Дихати важко.

Усе розпливається. Джеймс не бачить Ремуса, але в кімнаті повно пилу, вогонь піднімається по одній зі штор, а люди бігають і кричать. Він може бути де завгодно.

— Я не можу його знайти, Джеймсе! — твердить Сіріус, схвильований. Він виглядає напівбожевільним від хвилювання, і це робить його трохи незграбним. 

— Сіріусе, зосередься, — благає Джеймс, вчасно смикаючи його з дороги прокляття.

— Я не можу знайти Муні, — повторює Сіріус, наче це єдине, що має значення. 

— Ходімо туди, — каже Джеймс, не знаючи, що ще робити.

Двоє друзів продираються крізь бійку, шукаючи Ремуса. Його ніде немає. Джеймс не хоче посилювати паніку Сіріуса, але вже починає серйозно хвилюватися. Ремус високий і не зовсім непомітний. Вони вже мали б його помітити.

Якщо тільки він не пав. 

Ні. Ні, він не може померти. Це ж Муні. З ним має бути все гаразд.

Джеймс відчуває смак жовчі в горлі, коли вони стикаються з Монті та Еффі. На його велике полегшення, батьки виглядають розпатланими та розлюченими, але цілими й неушкодженими. У цей момент до кімнати заходить Аластор Муді зі своїми Аврорами, і шальки терезів битви схиляються на його бік. 

— Добре, це означає, що внизу все гаразд, — каже Монті. — Залишайтеся з мамою. 

Потім він знову кидається у битву разом з Аврорами.

Джеймс відчуває, як груди розпирає гордість, але цього недостатньо, щоб придушити жах, що охоплює його серце.

Муні все ще ніде не видно. 

 

***

 

Реґулус ніколи раніше не брав участі в активних боєвих діях.

Це їбуче жахіття. 

Він не створений для такого безладу. Занадто багато шуму. Занадто багато вогнів, кольорових спалахів, що летять і трощаться звідусіль. Люди метушаться навколо, тіла тиснуть на нього з усіх боків. Недбало. Необережно. Крики та плач; вереск і гуркіт.

Це справжній кошмар, і Реґулус хоче негайно вибратися звідти. 

Маска на його обличчі важка, і його дихання затримується між обличчям і пластиковим матеріалом. Від запаху вина його нудить. Він пітніє під важким чорним плащем, руки злегка тремтять. Груди у нього натягнуті як струна, і кожна хвилина, яку він проводить у гущі бою, натягує її все тугіше. 

Реґулус навіть не уявляє, що станеться з ним, коли вона порветься.

Перечепившись через чиєсь павше тіло, Реґулус з усіх сил намагається пробратися крізь натовп, поки не опиняється десь збоку, недалеко від дверей. Притиснувшись рукою до міцної стіни, він переводить подих, важко дихаючи, намагаючись отримати достатньо кисню крізь кляту маску, що на ньому надіта. 

Проблема не в самій боротьбі — він досить хороший дуелянт. Його проблема в тому, що це занадто безладно. Занадто багато тіл, і це його лякає. 

Йому потрібна ціла хвилина чи дві, щоб зорієнтуватися, перш ніж він може взяти себе в руки; потім він розправляє плечі та береться до роботи. 

Попри повний хаос битви, він все ще має проявити себе. 

Притулившись спиною до стіни та маючи трохи більше простору для руху, Реґулус відчуває, що може виконувати свою роль. Поки він може дихати, у нього все гаразд. Двоє чарівників намагаються втекти з місця події через двері, біля яких стоїть Реґулус, і він проклинає їх обох швидким рухом зап’ястя. Вони падають купкою. 

Двоє Смертежерів, яких він не може впізнати, — маски унеможливлюють це, — кивають йому в бік. Відтепер його неофіційним обов’язком стає зупинити людей від втечі, і він непогано з цим справляється. Реґулус не дивиться на їхні обличчя. Він зосереджується на їхніх грудях, бо всі вони виглядають однаково — чорні краватки або дорогі бальні сукні. Йому легше, якщо він не бачить їхнього страху, коли проклинає їх. 

— Рухайтесь! — хтось вигукує. — Муді йде. 

Реґулус не встигає вирішити, чи може він зануритися в натовп, щоб уникнути грізного Аврора. Муді з’являється у дверях за мить, паличкою цілячись на Реґулуса. І ні. Хоч Реґулус і вправний, але він не божевільний. Аластор Муді — легенда, і Реґулус не має жодного інтересу мірятися силами з ним сьогодні. Він ще навіть не досяг повноліття. 

Серце калатає, Реґулус пробиває дірку в стіні та наосліп вистрибує з бальної зали якраз вчасно, щоб уникнути приголомшливого закляття, яке вистрілив у нього Муді. 

— Не дайте йому втекти! — кричить Муді комусь.

Лаючись собі під ніс, Реґулус проривається через гардероб, у який потрапив, смикає за двері й замикає їх за собою заклинанням. Він проривається через другу кімнату — вбиральню. Потім виходить у коридор біля головних сходів. Шум битви долинає до нього з коридору, але він поки що сам.

Це дає йому можливість перевести подих, подумати. Він на вершині сходів і… 

Ні.

Бляха.

В середині у нього все стискається. 

Реґулус знає лінію цієї щелепи, суворої й гострої. Знає відтінок каштанових кучерів. Ремус Люпин гарний навіть тоді, коли він наляканий і бореться за своє життя, коли його тягне чоловік у чорному плащі, але без маски. 

А Реґулус… Реґулус раптом не може згадати, чому він нагорі сходів, а не б’ється в бальній залі. Не може згадати, що мав би триматися поруч з Мелфоєм. Не може, бо бачить, як Ремуса Люпина викладає Фенрір Ґрейбек. 

Ти не можеш його забрати. Він потрібен Сіріусу. Віддай його. 

Ще до того, як його мозок встигає обдумати це, він уже стрибає через балюстраду. Легкий, мов кіт, він приземляється двома поверхами нижче, закляття напоготові, коліна зігнуті, щоб пом’якшити удар. 

А потім він біжить. 

Його черевики шльопають по мармуровій підлозі вестибюля готелю, коли він перетинає його, слідуючи за двома чоловіками, що борються. З бічних дверей з’являється Аврор і зойкає, побачивши Реґулуса. Той не сповільнюючись, накладає приголомшливе закляття з такою силою, що Аврор відлітає назад і б’ється головою об колону. Він навіть не встигає підняти паличку, перш ніж закляття його вдаряє. 

Ґрейбек вивів Люпина через кухні, що є проблемою, оскільки вони величезні. Реґулус витрачає нестерпно довгі хвилини, щоб знайти їх. Коли він це робить, кров відливає від його обличчя. 

Вони знаходяться в провулку, який використовується для доставки та збору сміття. На вулиці холодно, і тут смердить лайном у прямому сенсі цього слова.

— Якщо ти не підкоришся, від тебе не буде користі, — каже Ґрейбек хлопцеві.

Він притиснув Люпина до стіни, обхопивши його шию рукою. Він стискає її. Паличка Люпина лежить на землі, і він дряпає руку Ґрейбека з усіх сил, але Реґулус бачить, що Люпин поранений. Він слабшає і починає втрачати свідомість. 

— Підкорися! — реве Ґрейбек. 

— Пішов нахуй, — відповідає Люпин. Потім, хоча він уже трохи багряніє від нестачі кисню, він плює в обличчя Ґрейбеку.

Реґулус знав, що є причина, чому йому завжди подобався Люпин. 

— Тоді помри. 

Він належить Сіріусу. Віддай. Його. Назад. 

Прокляття Реґулуса влучає Ґрейбеку вбік, від чого той відлітає. Люпин падає на землю, важко дихаючи, намагаючись набрати повітря в легені. Він тягнеться до своєї палички, але Реґулус не може цього дозволити. Занадто ризиковано для нього. На більше немає часу, тому Реґулус оглушує Люпина і швидко тягне його геть, ховаючи між двома сміттєвими баками. Він встигає кинути паличку Люпина йому на коліна, щоб той не загубив її.

Реґулус сподівається, що хтось його знайде. 

За мить він височіє над Ґрейбеком, якого затягнув за ріг, щоб їх не було видно, якщо хтось прийде на допомогу Люпину. Повільно перевертень приходить до тями. Реґулус ледве встигає підготувати правдоподібну вигадку того, що сталося, перш ніж Ґрейбек відриває голову від землі, розпізнає маску та плащ і лається. 

— Ти їх зловив? — запитує він. — Хтось напав на мене. Ти їх бачив? 

— Аврори. Вони мертві, — відповідає Реґулус. — Якого хріна ти тут робиш? 

— А тобі яке діло?

— Ти повинен дотримуватися плану, —  роздратовано каже Реґулус. 

Він не може залишити його тут одного, доки не буде впевнений, що Люпин у безпеці. Якщо Ґрейбек знову знайде його, приголомшеним, Люпину кінець. А він не може цього допустити.

Але він також не має жодного бажання спілкуватися з Ґрейбеком. Він огидний, злий і, чесно кажучи, недостатньо вихований для компанії Реґулуса. До того ж тут справді так смердить, що Реґулуса щосекунди може знудити.

Ґрейбек зводиться на ноги, бурмочучи. Брехня Реґулуса не є бездоганною, але Ґрейбек не має жодних підстав вважати, що Смертежер напав би на нього. Крім того, він все ще трохи дезорієнтований, тож Реґулус упевнений, що той не ставитиме йому жодних запитань. 

— До сраки план, — гарчить Ґрейбек. — Тупі довбані правила. Не хочете, щоб я полював, не беріть мене на вечірку. 

— Що це в біса означає? 

— У мене була здобич, — каже Ґрейбек з голодними нотками в голосі. — Довбані Аврори.

— Повертайся всередину, — огризається Реґулус. 

Це, мабуть, не те що треба було казати. Ґрейбек вишкірює зуби, в його очах спалахує злість. Реґулусу стискає кишки, цівка страху туго намотується. Однак зовні Реґулус не проявляє жодних ознак занепокоєння. Зовсім ніяких.

Ґрейбек робить крок ближче до Реґулуса, очевидно, сподіваючись залякати його. Реґулус не відступає. Не рухається ні на дюйм. Він стоїть трохи вище, звузивши очі за маскою. 

— Я сказав, — повторює Реґулус, спокійно і холоднокровно, — вали нахуй назад, Ґрейбек. 

— Хто ти такий, щоб мені наказувати?

Реґулус не удостоює його відповіддю. Не має значення, хто він такий. Він Смертежер, — наскільки розуміє Ґрейбек, — і будь-хто з них вищий за нього рангом. Він просто інструмент для залякування людей. Ніхто не очікує, що в нього є мозок. 

— Кляті Смертежери. Вважаєте себе кращими за інших. Якщо ви не почнете ставитися до мене з повагою, я скажу вашому Темному Лорду, куди її засунути. Перевертні вірні мені!

— Слідкуй за своїм патякалом, — шипить Реґулус, як добрий маленький Смертежер. Ніхто б не дозволив образити Волдеморта, тож і Реґулус не дозволить. 

В очах Ґрейбека спалахує злісний блиск.

— Або що? Що ти зробиш? 

Жорстокість у його голосі дає Реґулусу достатню паузу, щоб підняти свою чарівну паличку. Ґрейбек дивиться на неї, а потім дістає свою. У нього хоч і є паличка, але є причина, чому він завжди спочатку застосовує грубу силу. 

— Це дуже мило, що ти думаєш, що можеш перевершити мене в магії, — каже Реґулус, і в його голосі звучить поблажливість. 

— Та пішов ти!

Несподівано Ґрейбек замахується на нього рукою. Не тією, що з паличкою, на яку дивився Реґулус, бо він чарівник, а паличка — це зброя. Ні. Ґрейбек замахується на нього вільною рукою і, оскільки Реґулус не дивився, відкидає його назад.

Від удару з його лиця злітає маска та падає на землю. Трясця. 

— Поглянь на себе, — несподівано жадібно протягує Ґрейбек. Він облизує губи, і Реґулусу доводиться нагадати собі, що він господар свого тіла, щоб зупинити паніку, яка хоче спалахнути в його грудях.

Ґрейбек накидається на нього, воркуючи: 

— Ти такий молодий і гарненький. 

Він рухається так швидко, що Реґулус не може його зупинити. Раптом він притискається спиною до стіни, на нього навалюється Ґрейбек. Потилиця пульсує від удару, але Реґулус намагається проштовхнутися повз біль, вся його енергія та зосередженість спрямовані на те, щоб не випустити паличку з рук. Якщо він це зробить, йому кінець.

— Б’юся об заклад, ти до біса смачний, — каже Ґрейбек, чіпляючись пальцем за комір його сорочки. Він відсмикує його вбік, а потім кусає Реґулуса. 

Він кричить. Гарячий біль прострілює його плече, в яке Ґрейбек впився зубами. Салазарові яйця, він божевільний. Огида важко осідає в шлунку Реґулуса, що здригається від страху та сплеску адреналіну.

Зараз не повня. У Ґрейбека людські зуби, хоч і трохи гостріші. Це садизм і безглуздя, а Реґулус… 

Реґулус ніколи не був злішим за все своє довбане життя. 

Він піднімає коліно вгору, різко, влучаючи прямо в пах Ґрейбека. Вражений, він відпускає його і трохи спотикається.

Досить. Перше прокляття влучає Ґрейбеку прямо в груди. З такої близької відстані воно обвуглює його шкіру. Від запаху Реґулуса пересмикує, але він ігнорує це. Він розлючений, його плече пульсує, і Ґрейбек, клятий виродок, мертвий. 

— Йди до біса, — каже він, а потім повертає зап’ястя у своєму улюбленому проклятті, перекриваючи Ґрейбеку доступ до дихальних шляхів.

Минає кілька хвилин, перш ніж чоловік задихається. Реґулус спостерігає за всім цим. Він майже не кліпає. З рани на його плечі продовжує текти кров, і він відчуває на ній свій пульс, але він продовжує спостерігати, як Ґрейбек чіпляється кігтями у своє власне горло. Він переводить благальні очі на Реґулуса, намагається вмовляти. Слова не виходять. Повітря не входить. 

Ґрейбек помирає біля ніг Реґулуса, з його кров’ю все ще розмазаною навколо рота. 

 

***

 

Вони знаходять Ремуса на землі, затиснутого між двома величезними сміттєвими контейнерами. Він непритомний, сперся головою об стіну. На їхній подив, він сам.

— Муні, — Сіріус негайно опускається на коліна, перевіряючи руками пульс. — Він живий. З ним усе гаразд. Ох, дідько. 

Сіріус зітхає з полегшенням, а потім сканує Ремуса на наявність ушкоджень.

— Залишайся з ним, а я піду перевірю, чи ми тут самі, — каже Джеймс. Сіріус починає протестувати, але Джеймс не слухає. Він захистить своїх друзів. — Ти поранив ногу. А Ремус стікає кров’ю. Залишайся тут. Я зараз повернуся. 

Він стискає свою паличку так сильно, що його руку зводить судомою, крокує повільно й обережно, перевіряючи оточення. Неподалік чутно боротьбу, але Джеймс не може зрозуміти, у чому справа. Наскільки він може бачити, той, хто забрав Ремуса, пішов і залишив його. 

Це не має сенсу. 

Він збирається повертатися до друзів, коли чує голоси. Пульс калатає в горлі, Джеймс притискається до стіни та підкрадається ближче до кута, наважуючись зазирнути за нього. 

Серце Джеймса завмирає.

Реґулус тяжко дихає, руки його на колінах. На ньому темний, важкий плащ. На підлозі, біля його ніг, лежить маска Смертежера. Хтось, чийого обличчя Джеймс не бачить, але в кого довге, світле, красиве волосся, люто розмовляє з ним. Вони штовхають чоботом темну грудку на підлозі, і Джеймс відчуває, як його мозок обертається від запаморочення.

— Що в біса сталося, Блек? 

Випроставшись, Реґулус відкидає волосся з обличчя. Такий милий. Такий чудовий. Навіть зараз. Навіть тут.

— Він, бляха, мене вкусив, ось що сталося, — злісно каже Реґулус, показуючи іншому чоловікові своє плече, відтягуючи плащ і сорочку. — Не міг же я дозволити йому просто взяти й піти, хіба ні? 

— Чорт забирай, — лається інший чоловік. — Це недобре. Погано. 

Реґулус знизує плечима, рух ледачий, але все ще впевнений. Джеймса це трохи зачаровує. 

— Якщо Темний Лорд думає, що божевільний напівкровка може вкусити спадкоємця дому Блеків і піти геть, можливо, нам варто переосмислити, чи є він гідним лідером. 

Голос Реґулуса відсторонений, холодний. Він дивиться на іншого чоловіка з жорстоким блиском в очах, зухвалим і безстрашним. 

— Ти не можеш так говорити! 

Місячне світло падає на волосся Реґулуса, коли він піднімає підборіддя, дивлячись на іншого чоловіка впевненим поглядом.

— Я скажу це йому в обличчя. 

У роті Джеймса несподівано пересихає. 

— Він не зрадіє, що ти вбив Ґрейбека. 

Джеймс мусить відступити та використати стіну як опору. Реґулус когось убив? Реґулус? Його Реґулус? Це не може… 

Ох, бляха. У Джеймса зараз коліна підкосяться. Що Реґулус тут робить? Зі Смертежерами! Але потім… Джеймс озирається, хоча звідси він не може бачити Сіріуса і Ремуса. Він врятував Ремуса? 

Цієї думки достатньо, щоб промінь надії пробився крізь туман думок Джеймса. Він відчайдушно чіпляється за неї, бо це єдине, що він може прийняти. Реґулус, його Реґулус, чоловік, який може бути таким лагідним і ніжним, чия улюблена пісня — гімн коханню — не Смертежер. Він відмовляється визнати це. 

Визирнувши з-за рогу, Джеймс знову бачить, як білявий чоловік махає над тілом, яке, як він тепер розуміє, має бути тілом Ґрейбека. Воно зникає без сліду. 

Реґулус дивиться на землю з презирством, і Джеймса вражає, що він ніколи не бачив Реґулуса таким. Зарозумілим і відстороненим до такої міри, що Джеймс не може узгодити це з хлопчиком, який цілує його в Кімнаті на Вимогу. Це загострює риси його обличчя і викликає у Джеймса бажання впасти перед ним на коліна і благати. Про що благати? Він не впевнений. Про все, що він захоче йому дати. 

Трохи гордовито зробивши крок ближче, Реґулус дивиться на блондина. Джеймс знає, що для цього є слово. Для атмосфери нахабної безтурботності, яку демонструє Реґулус. На четвертому курсі Сіріус пройшов через таку фазу, коли він продовжував використовувати це слово, щоб описати себе, бо думав, що це круто. 

Нечулий. 

— Ходімо звідси, Луціусе, — бурмоче Реґулус. — Це місце кишить Аврорами, а на моїй сорочці кров.

Луціусе? Чорт. Луціус Мелфой? Він простягає руку Реґулусу, трохи викручуючись. Він все ще в масці, тож Джеймс не бачить його обличчя, але йому не подобаються мурашки, які пробігають по ньому, коли Реґулус кладе свою гарну, смертоносну руку на згин його ліктя.

Потім вони роз’являються, і Джеймс залишається наодинці. 

 

***

 

Біль накриває з головою. Джеймс, треба визнати, не звик до подібного. Він не такий, як Сіріус, який вміє його відштовхувати. Він переповнює його. Але сильнішою за біль є любов Джеймса до своїх друзів, тому він знаходить в собі сили повернутися до Сіріуса і Ремуса. 

Разом Джеймс і Сіріус тягнуть непритомного Ремуса до першого-ліпшого цілителя. Всі вони знемагають, і їх методично зцілює невисокий чоловік у мантії Святого Мунґо.

Коли його залатано, Джеймс вирушає на пошуки батьків, залишаючи Сіріуса з Ремусом, який був найтяжче поранений і все ще перебуває під опікою. 

Коли Джеймс повертається з Еффі та Монті на хвості, Ремус вже прокинувся. Він виглядає виснаженим і побитим, але його очі ясні. 

— О, дякувати Мерліну, — Еффі обіймає Ремуса, а потім починає перевіряти його на наявність травм, що дуже дратує цілителя. 

— З ним усе гаразд. Усі його рани загоюються, — каже коротун. — Якщо ви дозволите, я продовжу допомагати іншим пораненим. 

— З тобою все гаразд, Муні? — запитує Джеймс, сідаючи на бордюр поруч з ним. Сіріус сидить з іншого боку.

— Так, — відповідає він. Він видиться на Поттерів, які ведуть жваву дискусію, стоячи над ними. Ремус жестом пропонує їм нахилитися ближче, і Сіріус з Джеймсом так і роблять. Усі троє нахиляють голови так близько, що їхні носи майже торкаються один одного. 

— Хтось прийшов, щоб врятувати мене. Я не зміг… 

— Це був Реґ, — шепоче Джеймс. 

Сіріус відсмикується, але Ремус хапає його за сорочку і притискає до себе. 

— Не зараз. Не влаштовуй сцену. — Він дивиться на Джеймса. — Ти впевнений, що це був він?

— Я його бачив, — тихо зізнається Джеймс. — Він… гм. Він убив Ґрейбека. 

З губ Сіріуса зривається звук глибокого, пригніченого шоку.

— Що? 

— Хлопці, — каже Монті. — Аластору треба поговорити з Ремусом. 

Вони піднімають очі та, звісно ж, бачать Аластора Муді, який мчить до них дорогою. Вони схоплюються на ноги, щоб дочекатися його, а Джеймс вперше оцінює ситуацію відтоді, як дізнався про зникнення Ремуса. 

Це був жорстокий напад. Місце кишить співробітниками та екстреними службами Святого Мунґо. Люди плачуть, їх виводять з готелю.  Пожежу швидко загасили, але дим все ще виходить з вікна. Темна Мітка залишається нависати над місцем події, зелена і велична. 

Вони чують від Ремуса, що сталося, поки він розповідає про це Муді. У якийсь момент під час бійки на другому поверсі він відділився від Сіріуса і Джеймса. Двоє Смертежерів, з якими він бився, оточили його, як тепер розуміє Ремус, навмисно, і погнали до виходу. Там його схопив Ґрейбек і вивів на вулицю. 

Ґрейбек запросив Ремуса приєднатися до них. Цього Муді, мабуть, і очікував. Спочатку Ґрейбек намагався переконати Ремуса обіцянками здобичі, свободи, кращого життя під владою Темного Лорда. 

Коли стало зрозуміло, що Ремус не збирається погоджуватися, Ґрейбек розлютився. Спочатку Ремус зміг відбитися від нього, але ікла та пазурі у Ґрейбека були, навіть попри те, що повня вже минула. Він переміг Ремуса і перегриз би йому горло, якби не таємнича постать, що вискочила з тіні та не відправила його в нокаут. Ремус не бачив його обличчя. 

У хаосі, що виник, Ремус вдарився головою об стіну і втратив свідомість. Він прокинувся вже тут, після допомоги цілителя Святого Мунґо, і Сіріус сказав йому, що вони з Джеймсом знайшли його і привели в безпечне місце. 

На превеликий подив Ремуса, Муді стискає руку на його плечі та хвалить його за хоробрість, бурмочучи щось про «Справжній Ґрифіндорець», перш ніж відпустити їх. 

Тоді хлопці вирішують повернутися до маєтку Поттерів і чекати там на подальші новини. Дорослі ж мають залишитися і підрахувати втрати та пошкодження. 

Цього разу Джеймс, Сіріус та Ремус раді, що їх вважають дітьми.

Повернувшись додому, Рослі подає їм гарячі напої й розпалює вогонь, а потім зникає, щоб приготувати щось перекусити. Вони втрьох сидять на підлозі перед полум’ям, тримаючи в руках паруючі кухлі, але не п’ють з них. На обличчях обох його друзів якийсь порожній вираз, і Джеймс упевнений, що він віддзеркалюється на його обличчі. 

— Чому там був Реґґі? — запитує Сіріус через деякий час. 

Джеймс мусить їм розповісти. Але чи зрозуміють вони? Він сам ще не впевнений, що розуміє. Але Джеймс. Джеймс вірить, що на це є причина. Пояснення. Повинно бути. Він відмовляється вірити, що його немає. 

Можливо, це повинно було б змусити його замислитися. Якби він був старшим, більш зрілим. Якби він був не безповоротно закоханий у Реґулуса Блека, Джеймс подумав би, що ця непохитна вірність небезпечна. 

Але він цього не робить, бо Джеймс вірить у те, що любов перемагає все. І він кохає Реґулуса. Кохає. Дуже сильно. 

— Думаю, його змусили прийти, — каже Джеймс. — Він був зі Смертежерами, але на ньому не було маски. — Вона лежала на землі, тож це не брехня. Технічно. — І він ще не може роз’являтися. Я бачив, як інша людина забрала його, після… 

Ремус трохи здивовано дивиться на Джеймса, але нічого не каже. Сіріус нахиляється вперед.

— Після чого? 

— Він убив Ґрейбека, — шепоче Джеймс. — Він був там. Мертвий. Я бачив його… Його тіло. Інший чоловік був не в захваті від цього. Він продовжував відчитувати Реґа. 

Кухоль з гарячим чаєм вислизає з рук Сіріуса і падає йому на коліна. Він одразу ж схоплюється на ноги, лаючись і намагаючись відірвати тканину від ніг, бо вона нестерпно пече. Зрештою, він просто зриває з себе штани, показуючи яскраво-червоні плями на стегнах. 

— Трясця. Бляха, — каже Сіріус, і Джеймс не впевнений, чи йдеться про його опіки, чи про Реґулуса. 

Про серйозність ситуації свідчить те, що попри їхній поцілунок, — про який Джеймс хоче почути все, але не зараз, — Ремус може дивитися на Сіріуса без штанів, й оком не змигнувши, і спокійно сказати: 

— Він врятував мене, Сіріусе. Думаю, треба дати Джеймсу поговорити з ним, перш ніж робити поспішні висновки. 

— Вони до нього доберуться, — оскаржує Сіріус, зариваючи руки у волосся. — Вони зроблять його одним з них. 

— Ні, — твердо промовляє Джеймс. — Ні. Вони не доберуться. Реґулус сказав… він сказав, що це складно, ясно? Але він не вірить у їхню маячню. І він врятував Муні. Він убив Ґрейбека!

— Саме так! — заревів Сіріус. — Мій молодший брат тепер убивця. Це все їхня довбана провина. Треба було його витягти. Я повинен був бути поруч з ним. Він обернеться. Приєднається до них. І що тоді? Що, якщо… 

Ремус підводиться на ноги та дивиться Сіріусу в очі. Невпевнено підносить тремтячі руки до його плечей. 

— Сіріусе. Ґрейбек збирався мене вбити. Якби не з’явився Реґулус, я був би вже мертвий. Він не мусив допомагати. Якщо його взяли туди Смертежери, то він дуже ризикував, допомагаючи мені. 

Сіріус важко ковтає.

— Не можу повірити, що він його вбив. 

Джеймс теж схоплюється на ноги. Тяжко зітхає.

— Ґрейбек його вкусив. Думаю, вони билися, і це був єдиний вихід для Реґа. Я не знаю. Мені треба з ним поговорити. Я зустрінуся з ним в перший же вечір після повернення.

— Що значить, він вкусив його? — запитує Сіріус, втрачаючи залишки рум’янцю на щоках і повертаючись до Джеймса. 

Ремус смикається, але Сіріус у паніці й не чує тону власного голосу. Не розуміє, що відчуває Ремус. 

— Він… О, Ґодрику. Ні, — шепоче Сіріус, глибоко схвильований. 

— Він не… це може статися тільки під час повні, так? — лагідно каже Джеймс. — Муні? 

І Джеймс, і Сіріус одночасно усвідомлюють, що Ремуса з ними в кімнаті немає. Це приводить Сіріуса до тями, і тепер він дивиться на Джеймса з чистим жахом на обличчі. Джеймс обіймає його. 

— Поговори з ним завтра, — каже він. — Сьогодні не та ніч. Ми пройшли через пекло. Ніхто не може ясно мислити. 

— А ти, здається, можеш, — гірко каже Сіріус. — Чому я завжди лажаю? 

Джеймс сміється.

— Сіріусе. Ти не облажався, ясно? Ти людина, а Реґулус — твій молодший брат. Ремус повернеться. Усе буде добре.

Вогонь потріскує у каміні, і Сіріус кілька хвилин дивиться на нього задумливим, серйозним поглядом. Він витирає сльози з очей, тремтливо видихає, поки не заспокоюється. 

Джеймс не підштовхує його, тому що він мав на увазі те, що сказав. Це була пекельна ніч, і він готовий заснути і забути про те, що вони щойно пережили. Щоб чимось себе зайняти, він робить ковток чаю і відчуває, як тепла рідина і мед, який поклав в нього Рослі, допомагають, тож він притискає до себе кухоль і п’є мовчки, поки Сіріус думає. 

Зрештою, Сіріус розправляє плечі.

— Я збираюся вибачитися. Негайно. Інакше я не зможу заснути, і я не хочу, щоб Муні було погано сьогодні вночі. У нас і так було достатньо лайна. 

Здивований, але задоволений цим нехарактерним проявом зрілості, Джеймс киває. 

— Я залишуся тут і почекаю на маму з татом. 

— Взагалі-то, — каже Сіріус, — чи не проти ти піти зі мною? Я… я не хочу, щоб Ремус подумав, що я вибачаюся через поцілунок. Що я хочу… Ти потрібен мені як підтримка.

Брови Джеймса здіймаються вгору, але він уже рушає слідом за Сіріусом за двері.

— Той напад був справді жахливо невчасним, га? 

Сміх, який видає Сіріус, сповнений гіркого розпачу.

— Найгіршим. Я не буду про це говорити. Я не впевнений, що він… ну. Я зачекаю і подивлюся, що він скаже, бо не думаю, що це те, чого він хоче.

— Що? 

— Він зупинився. Перед самим вибухом він різко відсахнувся, наче схаменувся і… — Сіріус знизує плечима. — Гадаю, це не має значення. 

Джеймс подумки стогне, але оскільки вони піднімаються сходами і Сіріус не бачить його обличчя, дозволяє собі гримасу. Мабуть, Сіріус не єдиний ідіот. Принаймні, він вирішив діяти, як тільки усвідомив свої почуття! 

Але Ремус? Довбаний мученик, чесно кажучи. Цей хлопець полюбляє ненавидіти себе.

Джеймс трясе головою, щоб очистити думки, щоб підтримати Сіріуса в його вибаченні, але також твердо вирішує, що зведення Сіріуса і Ремуса разом вимагатиме більше зусиль, ніж він думав. 

Настав час дозволити Пітеру спробувати деякі з його ідей, коли вони повернуться до школи.

— Муні? — кличе Сіріус, штовхаючи двері до його кімнати. 

Ремус стоїть біля вікна, спиною до друзів. Він відчинив його і курить сигарету. 

— Гей, вибач, — каже Сіріус. — Я не мав на…

— Так, мав, — каже Ремус, все ще стоячи обличчям до вікна. — І все гаразд. Я б не побажав такого своєму найлютішому ворогові.

— Ремусе… — пробує Джеймс. 

З важким зітханням він нарешті повертається, щоб подивитися на них. Виснаження чіпляється за кожну рису його обличчя.

— Усе добре. Давайте трохи поспимо, гаразд? Це була до біса довга ніч. 

Джеймс дивиться, як Сіріус ковтає. Помічає, як на його щелепі сіпається маленький м’яз. І точно знає, чого потребує його друг. 

— Прийдете до мене в кімнату? — запитує Джеймс. — Не думаю, що зможу сьогодні заснути сам.

Ремус хмуриться, дивиться на Сіріуса. Той вагається, але врешті-решт Ремус не може відмовити Джеймсу. Вони всі виходять з гостьової кімнати і прямують до Джеймсової. На ліжку їм трьом трохи тісно, але вони справляються.

Перш ніж сон затягне його у свої пазурі, Джеймс ще раз думає про Реґулуса в чорному плащі, який стоїть над мертвим тілом і в масці Смертежера, дивлячись на весь світ так, ніби Темний Лорд повинен боятися його, а не навпаки. 

 

***

 

Том Ярволод Редл — можливо, найстрашніша людина, яку Реґулус коли-небудь зустрічав. Він навіть не схожий на людину. Його шкіра бліда, але не така, як у Реґулуса, Евана чи інших білих людей, яких Реґулус знає, а це вже багато.

Шкіра Редла виглядає так, ніби його виліпили з розтопленого свічкового воску. Він лисий, що саме по собі не повинно турбувати Реґулуса, але з розрізом носа, тонкістю губ і загальною аурою рептилії… що ж.

Наляканий чи ні, Реґулус все одно розумніший за більшість людей і розуміє, що відверто божевільний вигляд Редла сам по собі є підказкою. Тому що ніхто не може перетворитися на це просто так або без причини. Він читав книжки з історії. Ґріндевальд, теж темний чарівник, не виглядав так дивно. Він був, на загальну думку, досить симпатичним.

Том Редл, безумовно, не красень. 

У кімнаті темно, хоча зараз ранок Нового року. Реґулус підозрює, що Редл не любить яскравого світла. Луціус стоїть позаду Реґулуса. Біля стіни ширяють Белатриса і Рудольфус Лестранж. Багато інших Смертежерів чекають у коридорі, в очікуванні. 

— Мій Лорде, — каже Реґулус, злегка нахиляючи голову вперед у найменшому натяку на уклін, щойно опинившись перед Редлом. 

— Реґулус Блек, — каже він. Його голос теж звучить дещо змінено. Що б він з собою не робив, це забирає шматочки його людяності. — Мені доповіли, що ти був корисним під час вчорашньої вилазки.

Реґулус киває. Чекає. 

— Але також стався інцидент, — Редл показує головою на труп Фенріра Ґрейбека, що лежить на підлозі між ними. — Поясни, що сталося.  

— Аластор Муді прогнав мене з бальної зали, — спокійно відповідає Реґулус. 

Він стільки разів прокручував у голові свою версію подій, що тепер вона здається йому майже правдивою. Реґулус не очікував, що так скоро доведеться брехати Темному Лорду, але ось він тут. Краще з’ясувати, чи вдасться йому вийти сухим з води зараз, ніж потім.

— Я спустився вниз сходами, бо ще не вмію роз’являтися, — продовжує Реґулус. — Я подумав, що краще вийти через чорний хід. Аврори та цілителі Святого Мунґо почали прибувати, і передня частина готелю просто кишіла ними. 

Редл майже непомітно киває йому головою, ніби бачить логіку такого ходу речей.

Монотонним голосом, який трохи нагадує нудьгу, Реґулус каже:

— Там я натрапив на Ґрейбека. Я підозрюю, що він щойно когось убив, бо був весь у крові. Я проігнорував його присутність. 

Реґулус жестами показує на тіло на підлозі, щоб довести свою думку. Його одяг заляпаний кров’ю. 

— Я відправив швидке повідомлення Луціусу і планував просто чекати на нього. Однак, у Ґрейбека були інші плани. Він почав просторікувати про якісь… правила, які були йому дані? — Реґулус не забуває вкинути натяк на запитання. 

— Виродок, — каже Рудольфус Лестранж. — Він скаржився на заборону викрадання молодших гостей. А вчора вранці ще й побився через це зі Стінгом.

Редл дивиться на Рудольфуса і киває. Потім звертається до Реґулуса: 

— Луціус казав, що він напав на тебе? 

— Я чітко дав йому зрозуміти, що не дозволю висловлювати свою незгоду в моїй присутності, — твердо каже Реґулус. — Йому це не сподобалося. Ми сперечалися, і він зірвав з мене маску. Коли він побачив моє обличчя, то втратив самовладання. Сказав щось про те, що я молодий і красивий, а потім напав.

— Покажи мені, — каже Редл. 

Реґулус відсуває сорочку вбік і відкриває своє плече, а на ньому — слід від укусу. Він менший, ніж укус перевертня. Розміром з людську щелепу, бо не було повні, але він глибокий, жахливий і пульсуючий. Реґулус ще не встиг його загоїти.

— Я вбив його за це, — каже Реґулус Редлу без жодних докорів сумління.

— Спробував заплямувати кров Найшляхетнішого і Найдавнішого дому Блек! — кричить Белатриса.

— Непростимо, — додає Луціус, хоча й більш сором’язливо. 

Редл махає рукою, і вони замовкають. Реґулус тримає підборіддя піднятим, голову високо піднятою. По його спині стікає цівка поту, а в животі люто вирує, але в усьому іншому він стриманий і зібраний. 

— Рудольфусе, — каже Редл. — Знайди нового лідера для напівкровок. Нам потрібен сильний альфа, але той, хто розуміється на стратегії. Не ще один звір. Скажи всім, що Ґрейбека вбили Аврори. Луціусе, прослідкуй, щоб все було готове до зустрічі. 

Обидва чоловіки вклоняються йому і швидко виходять з кімнати, залишаючи Реґулуса наодинці з Редлом і Белатрисою. З усіх його кузин Белатриса — найменш улюблена. Вона божевільна і жорстокіша навіть за Вальбургу. 

— Дім Блеків був вірним для мене другом, — каже Редл. — Такий брудний напівкровка, як Ґрейбек, мав би знати, що не варто намагатися заплямувати один з найчистіших родів Британії. 

Белатриса падає на коліна і починає бурмотіти подяку. Реґулус залишається на ногах, але киває головою.

— Дякую, Мій Лорде. 

— У тебе є потенціал, — каже він Реґулусу, задумливо дивлячись на нього. — Ти показав майстерність і стійкість. Для когось такого юного… я очікую від тебе великих звершень. 

Ох. Якби ж ти знав. 

 

***

 

Його батько сидить у своєму кабінеті, поруч з ним на маленькому столику стоїть чарка лікеру. Він сидить на кріслі, а не за столом. Відпочиває. Реґулус повернувся на площу Ґримо не більше двох годин тому. Він встиг прийняти душ і обробити рану, а потім зібрав речі до школи. Він майже готовий до повернення. Залишилося зробити ще одну річ. 

Коли Реґулус заходить всередину, Оріон дивиться на нього.

— Реґулусе, — каже він. — Твоя мати пішла кудись зі своєю сестрою. 

— Я шукав тебе, — відповідає Реґулус, недбало заходячи до кімнати. 

Це дивує Оріона, і не в хорошому сенсі. Спалах невдоволення пробігає в його очах, перш ніж він вправляє риси обличчя. Реґулус відмовляється турбуватися про це. Йому не потрібен батько. Йому ніхто не потрібен. 

— Чого ти хочеш?

— Я хочу почитати про спадщину, — каже йому Реґулус. 

Брови Оріона ледь-ледь ворушаться, перш ніж на його обличчі з’являється задоволена посмішка. 

— Це чудово, — каже він, беручись руками за бильця крісла, щоб виштовхнути себе з нього. — Ходімо.

Реґулус слідує за батьком по будинку. Спускається сходами до підвалу. Його батько дістає паличку і ріже собі руку, розмазуючи кров по каменю за фальшивим ящиком з вином.

Камінь прослизає всередину, залишаючи в стіні дірку. Вона розширюється, поки не утворюється достатньо широка щілина, щоб у неї могла пройти доросла людина. Обидва Блеки переступають за поріг. Затхле повітря вдаряє Реґулуса, і він з відразою морщить ніс. 

Щойно вони опиняються всередині, спалахують смолоскипи, освітлюючи похилий коридор. Під їхніми черевиками хрумтить земля, коли вони заглиблюються в надра особняка.

Сховища родини Блек у Ґрінґотсі зберігають їхнє золото та сімейні реліквії, але найцінніше з їхнього надбання не можна побачити чи торкнутися. На нього можна лише претендувати. 

Глибоко під родовою резиденцією Найшляхетнішого і Найдавнішого дому Блеків є кімната. Маленька і темна, волога і холодна. У ній є маленький вівтар і книга. Саме сюди прийшли Оріон і Реґулус.

— Я радий, сину, — каже Оріон, беручи книгу і передаючи її Реґулусу. — Я ніколи не претендував на Спадщину. І тепер шкодую про це. 

— Ти був слабким, — з презирством відповідає Реґулус.

Не секрет, що найбільшою слабкістю Оріона завжди була Вальбурга. Сватання за домовленістю спрацьовує лише тоді, коли жодна зі сторін не має справжніх почуттів. Оріон знав, що треба приховувати свої почуття, доки вони не одружаться. На той час було вже надто пізно. Він отримав жінку, яку завжди хотів, і ніхто не міг цього змінити. 

Коли він став Лордом Блеком, главою всього клану, він мав би претендувати на Спадщину. Він заволодів би найдавнішою і найпотужнішою магією, створеною для того, щоб забезпечити сім’ї владу, якої очікують від магічної монаршої родини. Це честь, на яку може претендувати лише спадкоємець, тож Сигнус не зміг би завадити, як би сильно йому цього не хотілося. А він дуже хотів. Світ можливостей відкривається на кінчиках ваших пальців, коли у вашому розпорядженні є така магія, як ця. 

Але ціна, яку доводиться платити за таку владу, дуже висока. Щоб оволодіти темрявою, ви повинні нею стати. Потроху відпускати свою людяність, поки не залишаться лише безжальні амбіції. Оріон не хотів цього, бо не хотів забувати, що таке кохання до Вальбурги. 

Він відмовився претендувати на Спадщину на тій підставі, що це було непотрібно. І на той час так воно і було. Не було ні Темного Лорда, ні війни. Не було загрози владі дому Блек. 

Оріону все зійшло з рук, а потім він став занадто старим, щоб коли-небудь претендувати на Спадщину Блеків. 

— Я вірю, що ти не повториш моїх помилок, — просто каже він. Він жестом показує на книгу, яку тримає Реґулус. — Ти сильніший, ніж я коли-небудь був.

— Ти навіть не уявляєш, батьку, — каже Реґулус, розвертається на п’ятах і виходить з кімнати. Залишаючи позаду батька, в очах якого з’являється натяк на страх. 

 

***

 

Другого січня Реґулус прокидається рано і відкриває шухляду на тумбочці біля ліжка. На дні лежить подарунок від Джеймса, захищений низкою складних заклинань. Обережними рухами Реґулус дістає його і кладе на покривало перед собою. 

Найдовше Реґулус просто дивиться на коробочку, загорнуту в зелене та сріблясте, що колись було червоним і золотим. 

Сьогодні він побачиться з Джеймсом. Вони повертаються до Гоґвортсу, і Реґулус нервує через це. Він же не ідіот. Якщо Люпин був на тій вечірці, значить, там були Джеймс і Сіріус. Реґулус до біса радий, що не перетнувся з ними, інакше все могло б закінчитися погано.

Однак Люпин був притомний, коли Реґулус атакував Ґрейбека. Реґулус не впевнений, чи Люпин зрозумів, що це був він, чи ні. Він був оглушений, перш ніж його маска впала, але Люпин впізнав Реґулуса раніше. На ньому були його персні. Можливо, Люпин їх бачив.

Він гадає, що дізнається про це сьогодні ввечері, коли зустрінеться з Джеймсом. Йому доведеться пояснювати, і є велика ймовірність, що Джеймс покладе цьому край. Рука Реґулуса все ще чиста, але не надовго. Насправді кілька Смертежерів вимагали, щоб його помітили вчора після його виступу під час нападу. Єдина причина, чому вони цього не зробили, полягає в тому, що це виб’є його з колії щонайменше на тиждень, і навіть Волдеморт визнає цінність освіти. 

Реґулус має повернутися до школи сьогодні, будь-які запізнення будуть підозрілими. 

Трясця. Він сьогодні зустрічається з Джеймсом. 

Нерви перевертають його нутрощі. Його пальці обводять краї маленької коробочки. Джеймс уже відкрив свій подарунок, і Реґулус трохи шкодує про це. Це було занадто. Занадто вразливо. Але це вже зроблено, і він не може забрати його назад. 

Перш ніж він встигає передумати, Реґулус відкриває подарунок. Це невелика дерев’яна коробочка, і на якусь мить Реґулусу здається, що Джеймс подарував йому коштовності. Він відкриває кришку і знаходить маленький золотий сніч. Він легенько посміхається. Можна було б і не сумніватися, що Джеймс зведе все до Квідичу. Маленька картка падає вниз. Реґулус піднімає її. 

Щасливого Різдва!

Доторкнися до сніча тією рукою, якою ти його спіймав. 

Д <3

Погляд Реґулуса чіпляється за маленьке сердечко, яке намалював Джеймс. Він неймовірно чарівний. Посміхаючись, бо він на самоті, Реґулус піднімає сніч. Цього року він спіймав лише один, тож не сумнівається, що це саме він. Як він потрапив до рук Джеймса — загадка, але повірте, він здатен на таке. 

Щойно його шкіра торкається сніча, він розкривається. Реґулус ахкає і його починає трясти.

Усередині сніча їхній маленький малюнок. Джеймса і Реґулуса. Вона намальована від руки красивими млявими штрихами, які Реґулус впізнає. Це намалювала Пандора. Це означає, що Джеймс говорив з нею, і вони разом змовилися, щоб зробити це. 

Реґулус ніколи в житті не отримував кращого подарунка. Частину їх, яку він може сховати і яку ніхто ніколи не знайде, бо вона всередині клятого сніча, який може відкрити лише він. Це, бляха, геніально. 

Джеймс знайшов спосіб для Реґулуса безпечно зберігати їх. Реґулус настільки вражений, що він не може нічого робити, окрім як сидіти і мовчки дивитися на картинку так довго, що Крічер мусить прийти і забрати його, інакше він запізниться на поїзд до школи. 

Три місяці. Це все, що у нього є. І Реґулус попри все сподівається, що Люпин його не впізнав, і що він зможе залишити Джеймса при собі хоча б на цей маленький додатковий час. Три місяці. Дев’яносто днів, плюс-мінус.

А потім все скінчиться.

Notes:

Від авторки:

Тож… це сталося!!
ЯК МИ ПОЧУВАЄМОСЯ? Цей поцілунок Вульфстарів? Я розтанула. Сіріус планував усе це сам, ок? Ми з Ремусом були здивовані і дуже захоплені цим. Типу так ура Королю піди й отримай нарешті свого чоловіка
А ще я не можу перестати думати про Сіріуса, Джеймса і Ремуса в чорних краватках, які борються, щоб захистити цих маґлів. Типу. Я МЛІЮ.
Джеймс спостерігає за тим, як його хлопець поводиться зло, і його мозок такий типу: «Нам це подобається» СЕР, ВИ ТАКИЙ РЕАЛЬНИЙ.
І також Ремус, який захищає Реґулуса? УХ я люблю цих двох. Їхні стосунки (Ремуса & Реґулуса) такі безладні і важкі і стануть ще важче але Я ЦЕ ЛЮБЛЮ. Я ПРОЦВІТАЮ.
Реґулус? Тобто. ПОМОЖІТЬ. Він такий гарячий? Типу… хлопчина дивився як Ґрейбек коні двигає, і навіть оком не моргнув. ДО ПОБАЧЕННЯ я вмерла. ТА та частинка з Волдемортом? Тільки Реґулус може стояти перед ним і такий “Ґрінденвальд принаймні був гарним, а що з вашою пикою, пане?” ВІН ТАКИЙ СМІШНИЙ. Але він також досить розумний. І це важливо :)
ОооОо і вся ця штука зі Спадщиною!!! Ми отримуємо деякі відповіді та натяки на деякі речі, які він запланував :D
І нарешті, Джеймс і Пандора, які об’єдналися, щоб створити маленький малюнок Джеґулусів :( Типу. Це так мило з боку Джеймса? Він такий чарівний?
Я сподіваюся, що ви насолодилися розділом <3

Chapter 28: Кохання у Французькій Музиці

Notes:

Від авторки:
Привітики!

Ми повернулися до школи та стаються деякі речі!
Сподіваюся, ви насолодитеся цим розділом та невеликими роздумами в кінці :)

Попередження:
Куріння
Обговорення тероризму та смертей (люди говорять про напад)
Згадки вбивства
Згадки/обговорення війни та реалій
Секс (ми досі в школі, тож без детального опису)

Думаю, це всі попередження на сьогодні! Сподіваюся, вам сподобається <3

У своєму прагненні продовжувати відхилятися від канону, я подарувала Марлін сестру. Вона лише згадується у цьому розділі, але вона з’явиться пізніше :)

від перекладачки:
приємного вам прочитання, любі! сподіваюся, розділ вам сподобається <3
бтв, досі шукаю бету на цю роботу, якщо ви зацікавлені — пишіть мені в коментарі або на пошту <3
побачимося!

Реґулус переконаний, що зробив щось таке, що розлютило якусь могутню істоту. У цьому житті або в іншому. Це єдине пояснення його невдачі, через яку він патрулює потяг до Гоґвортсу разом з ніким іншим, як довбаним Ремусом Люпином.

Він виглядає цілком непогано, хоча й трохи втомлено. Невеликий м’яз на його щелепі час від часу сіпається, що говорить Реґулусу, що він напружений. Чи це через перебування поряд з Реґулусом, чи через щось інше — він не знає. 

Вони патрулюють мовчки приблизно п’ятнадцять хвилин, і цього достатньо, щоб Реґулус повірив, що йому все зійде з рук. Щойно він починає розслаблятися, Люпин рвучко відчиняє двері порожнього купе і з сердитим виразом обличчя жестами показує, аби той заходив всередину. 

Реґулус дивиться на нього так, ніби той здурів. Заперечливо хитає головою і збирається йти геть. Але не встигає. Виявляється, що Люпин набагато сильніший, ніж здається. Він силоміць затягує Реґулуса в купе за одяг, попри обурений зойк Реґулуса від несподіванки. Абсолютно ошелешений, Реґулус дістає свою чарівну паличку. 

— Якого хріна, Люпине! 

— Покажи мені свою руку, — каже Люпин, виймаючи свою паличку. — Покажи її мені. Негайно. 

А. Тож він його бачив. Ну що ж. Значить вони всі знають, бо Люпин, Джеймс і Сіріус — спільники. Принаймні, він дає Реґулусу знати, щоб той міг підготуватися до неминучої бурі лайна, що мчить на нього, як дракон, яйце якого опинилося під загрозою. 

Така доля спіткала його за те, що він наважився уявити пристрасне возз’єднання з Джеймсом після двох тижнів розлуки. Він мав би вже засвоїти урок. 

— Ні. 

Обличчя Люпина застигає. 

— Джеймс знає, що ти там був. Він тебе бачив, чуєш?

Він проводить рукою по обличчю, виглядаючи розчарованим і майже ситим світом. 

— І я сказав йому, що ти був там і врятував мене. Я заступився за тебе, бо ти врятував мені життя, — люто шипить Люпин. — Але я не залишу тебе з ним наодинці, поки не матиму доказів, що ти не Смертежер. Ти б зробив те саме для Доркас. Щоб захистити її. 

О. Зачекайте. Що? 

Вони справді готові повірити йому на слово? 

Реґулус настільки шокований, що відмовляється від своєї впертості та підкоряється. Він без слів засукує обидва рукави, бо не був би собою без цієї педантичності. Він практично відчуває, як напруга спадає з плечей Люпина, коли його зустрічає гладенька, чиста шкіра. Навіть маленька зірочка, яку Джеймс намалював на ньому, не пережила розлуки. Йому потрібно, щоб Джеймс намалював її заново сьогодні ввечері. 

Прибравши паличку, Люпин опускається на сидіння і дістає сигарету.

— Я тебе зовсім не розумію, — втомленим голосом каже він. — На який хуй ти був з ними? 

Реґулус дістає власну сигарету і сідає навпроти Люпина. 

— У мене були свої причини. 

— Вони вбили людей, — каже Люпин, нахиляючи голову і піднімаючи брову. — Десятки. 

Що можна на це відповісти? Нічого. Люпин має рацію. Люди загинули. Це правда. А ще це не турбує Реґулуса так сильно, як, на його думку, мало б турбувати. Не те щоб він не розумів, що забирати життя погано — він чудово це розуміє. Але вони у розпалі війни, і таке трапляється.

Він не несе відповідальності за жертви нападу Волдеморта, так само як Аврори не несуть відповідальності за смерті Смертежерів. Обидві сторони повинні пролити кров, щоб це вважалося війною. 

Щодо Реґулуса, то провина лежить на Томі Редлі, і тільки на ньому. Він не втрачатиме через це сну. Або не втратив би, якби сон був чимось, з чим він міг впоратися без сторонньої допомоги. 

Це робить його безсердечним? Мабуть, так. Адже його серце б’ється з однієї та тільки з однієї причини. 

— Навіщо ти це зробив? — запитує Люпин, коли вони докурюють сигарети. — Чому ти врятував мене? 

Реґулус, піднявши брову, дивиться на Люпина. Потрібна ще одна сигарета. Він запалює її. Люпин робить це саме. 

— Ти винен мені борг, який ще не повернув, — каже Реґулус. 

Це чомусь викликає у Люпина посмішку. Вона гостра, трохи кусюча. Реґулусу це подобається. Він трохи дивний, цей Ремус Люпин. Не такий, як його друзі. Однаково дратівливий і надмірно ними опікується. Справедливий, що безмежно дратує Реґулуса. Але є темрява, яка чіпляється за нього, трохи розмиваючи його обриси. Можливо, саме це Реґулуса і приваблює.

У Сіріуса таки є смак.

— Це все? — запитує Люпин, виглядаючи у вікно.

Реґулус насміхається.

— А що ти сподівався почути? 

— Що ти зробив це для Джеймса, — відповідає Люпин, все ще не зустрічаючись з ним поглядом. 

Тут щось є, зауважує Реґулус. Одкровення у визнанні того, що Люпин вважає, що його варто рятувати не заради нього, а заради того, що він значить для інших людей. Він не зовсім не правий. Реґулус врятував його не тому, що він має якісь почуття до Люпина.

Він чудово пам’ятає ту мить, коли побачив, як Люпина тягне Ґрейбек. Як його шлунок скрутило, а в голові промайнула єдина думка.

Він потрібен Сіріусу. Віддай його.

Ось і все. Реґулус пішов за нею і не дав Ґрейбеку вбити Люпина. Без докорів сумління. Жодних вагань. Його перше вбивство, і воно було за брата. Сіріус ніколи про це не дізнається, але Реґулус знає. Він намагається не думати про це. 

Натомість Реґулус тримається за брехню про те, що справа була в боргу, який той йому винен, бо так він почувається краще. Менш слабким. Менш вразливим. Він не може рятувати людей лише тому, що бачив, як одного разу Сіріус на них задивлявся.

І все ж перша думка, яка прийшла йому в голову тієї ночі, коли Ґрейбек тягнув Люпина через чорний хід у темний провулок за готелем, була про брата, і про те, як він дивився на Люпина в «Трьох Мітлах» у грудні. 

— Оце, — ліниво каже Реґулус. А потім, бо вже давно цікавиться, коли ж Люпин нарешті спуститься зі свого п'єдесталу і визнає, що ніколи не знайде кращого за Сіріуса Блека, додає: — Для Сіріуса теж. 

Очі Люпина блимають, зустрічаючись з очима Реґулуса.

— Ну, так. Вони ж мої друзі. 

Слово важке. Заряджене. Готове вибухнути. Це інтригує Реґулуса, але не настільки, щоб запитати ще раз. Він дав Люпину шанс, а той вирішив ним не скористатися. Реґулусу треба припинити намагатися бути милим з цим мудаком. Він майже такий же поганий, як і сам Реґулус. 

А ще він глибоко помиляється, якщо думає, що є хтось кращий за Сіріуса. Ну. Є Реґулус, і Джеймс теж, але вони недоступні, тож. Те, що Люпин не відповідає на почуття Сіріуса, просто смішно.

Погасивши сигарету, Реґулус підводиться і смикає двері.

— Патруль ще не закінчився.

Не кажучи ні слова, Люпин виходить слідом за ним, і вони продовжують прогулянку потягом у мовчанні, яке не зовсім комфортне, але, на щастя, далеко не незручне. 

 

***

 

Опинившись у школі, Реґулус вирушає на пошуки Доркас. Барті та Еван заперечують і просяться піти з ним, але Реґулус відштовхує їх одним лише поглядом. Трохи побурчавши, хлопці вирішують знайти Пандору, адже вони не отримували від неї жодних звісток за канікули. 

Знову йти коридорами Гоґвортсу, коли два дні тому він брав участь у битві, трохи дивно. Це розмиває межі між тим, ким він буде, і тим, ким він був раніше. Тому що Реґулус не впевнений, хто він є в цю мить. Він хлопець, закоханий в іншого хлопця. Він убивця. Він студент, який насолоджується своїм шостим роком навчання. Він — людина, якій судиться проливати кров. Він — покинутий брат. Він друг. Він спадкоємець Дому Блеків. Він просто Реґ. 

Він є усім цим одночасно, що робить його ніким з них.

Реґулусу болить голова від спроб розібратися в цьому, тому він не намагається. Він відштовхує це і вдає, що все гаразд. Час не біжить, і на його руках немає крові.

Доркас, на нічиє здивування, перебуває у вітальні Ґрифіндору разом з Марлін, яка щойно повернулася до школи. Реґулус пригрожує молодшому хлопцеві та відправляє його до вітальні. Через кілька хвилин Доркас вилазить з отвору в портреті з веселою посмішкою на обличчі. 

— Навіщо було так сильно лякати дитину? — запитує вона його.

Реґулус знизує плечима.

— Не моя вина, що він такий плаксій. 

— Облиш, Реґулусе, — хихикає Доркас. — Ти знаєш, що робиш, коли використовуєш свій страхітливий погляд. 

— Я поняття не маю, про що ти говориш.

Вони разом спускаються сходами та знаходять темну нішу в меншому бічному коридорі, де зараз не повинно бути багато людей. Люди будуть зайняті розпакуванням речей і підготовкою до вечері. 

— Барті казав, що ти провела канікули тут, — запитливо промовляє Реґулус, щойно вони сідають навпроти один одного, зігнувши коліна, майже торкаючись взуттям.

З важким зітханням Доркас киває.

— Я офіційно розірвала зв’язки зі своєю сім’єю, — каже вона. — Це було до біса неприємно і драматично, але я вже повнолітня, тож вони не можуть мене зупинити. Я нічого не успадкую, але Медовзи не багаті, тож зі мною все буде гаразд.

— А що після школи? 

— Ми з Марлін думаємо про те, щоб з’їхатися, — каже Доркас, посміхаючись, всупереч усьому. — Вона, звісно, хоче битися. Я сказала їй, що вона не може заборонити мені допомагати їй. 

Реґулус відчуває страх, густий, як мед, що охоплює його зсередини.

— Доркас, це буде небезпечно. 

Вона незадоволено морщить ніс. Реґулус знає, про що вона думає, і вона доводить, що він має рацію, коли вона заговорює. 

— Тільки не це, Реґ. Я не можу ще раз про це сперечатися. Я збожеволію. Просто прийми, що я не можу стояти осторонь і дивитися, як вона ризикує своїм життям, — відказує Доркас. — Я кохаю її. 

Річ у тому, що Реґулус розуміє. Він розуміє Доркас, і саме це робить все таким жахливим. Чи не збирається він вести власну війну, щоб помститися? І хіба ця помста не народжується з почуттів, які він мав до клітки, кісток і болю? 

Почуттів, які, можливо, все ще залишаються всередині, якщо він придивиться уважніше. Не те щоб він збирається це робити. Він не буде. Але він знає.

Реґулус хотів би відговорити Доркас від цього, але він не такий вже й лицемір. Він достатньо поважає свою подругу, щоб поступитися. Дозволити їй слідувати за своїм серцем. Принаймні один з них зможе це зробити. 

— Я захищу тебе, — каже він. — Я зроблю все, що в моїх силах, щоб уберегти вас обох. 

Її очі, темні, повні та красиві, розширюються. Маленька посмішка смикає куточки її пухких губ. У цьому виразі є вдячність і тепло, і від цього Реґулусу хочеться зіщулитися. Проте він приймає це. Йому знадобиться будь-яка цівка тепла, яку він зможе отримати. Недалеко в майбутньому настане час, коли він забажає цього. 

— І як успіхи? З твоїм… планом? — запитує Доркас, вовтузячись зі шнурками на туфлях.

— Він рухається в правильному напрямку. 

Доркас зітхає, потім змінює положення і сідає на коліна, щоб бути ближче до Реґулуса.

— Я мала на увазі те, що сказала перед канікулами. Я допоможу тобі, Реґ.  Так само як і Марлін. Я не можу стояти осторонь і нічого не робити. Мені навіть не потрібно знати, що ти робиш. Просто… дозволь мені допомогти.

— Це занадто небезпечно. 

— Я все одно збираюся битися! — огризається Доркас, явно розлючена. — Ти мій найкращий друг, Реґ. Благаю тебе. Впусти мене. 

Реґулус зсувається, глибоко зворушений запалом Доркас, але водночас повністю розгублений. Як можна просто… прийняти допомогу? І як це зробити, не наражаючи Доркас на ще більшу небезпеку? 

Так, вона збирається битися, але як саме вона збирається битися? 

— Ти збираєшся стати Аврором? — запитує Реґулус, раптом скам’янівши від страху за подругу. 

— Ні, — відповідає Доркас. — Ні. Марлін каже, що є інший шлях. Її сестра розповіла їй про щось, але вона не розповіла нам подробиць. Поки ми не закінчимо школу.

— Інший шлях? 

Реґулусу не подобається, як це звучить. Але він і не здивований. Дамблдор розумний. Реґулус готовий побитися об заклад, що він знає про те, що половина Міністерства в кишені у Редла. Цілком природно, що він організував власний опір. 

— Я скажу тобі, коли дізнаюся, — каже Доркас. — Припини змінювати тему. Як я можу допомогти твоєму плану? Має ж бути щось, що я можу зробити. 

— Доркас, ти битимешся разом з Марлін, — наполягає Реґулус. — Це досить небезпечно. 

І тут обличчя Доркас осяює ідея.

— Точно! Салазарові шкарпетки, звісно, ось воно. Якщо я буду на одному боці з Марлін… хіба це не буде корисно для тебе? Якби ти знав, що ми робимо… 

— Що…

— Ми могли б координувати наші дії, — каже Доркас. — Я розповідатиму тобі, що відбуватиметься. Ти можеш допомогти нам бути в безпеці. А я подбаю про те, щоб тебе не спіймали, так? Чудово. Я буду твоєю шпигункою, Реґ.

— Ні, Доркас, це… 

— Якщо ти ще раз скажеш, що це занадто небезпечно,  я прокляну тебе, Реґулусе Блек.

Реґулус хоче. Він хоче сказати «ні». Сказати Доркас, щоб вона трималася подалі від цього. Але його мозок, зрадлива річ, вчепився в цю ідею. За наслідки. Наскільки простіше було б вберегти Доркас. Убезпечити Джеймса. Вберегти Сіріуса. Якби він знав, коли, де і як. Це справді геніальний план.

— Як ми взагалі будемо спілкуватися? Якщо нас спіймають, нам обом кінець, — неохоче каже Реґулус. 

— Ти геній, — відповідає Доркас, знизуючи плечима. — Ти сам з цим розберешся. 

Попри себе, Реґулус хихикає. Доркас посміхається, задоволена собою. 

— У нас є час, Реґулусе. Пів року до того, як я здам НОЧІ. Я впевнена, що до того часу ми зможемо вигадати якийсь таємний засіб зв’язку.

Киваючи, Реґулус проводить рукою по волоссю.

— Нам доведеться влаштувати якусь сварку. Не може бути жодних сумнівів, що ми більше не друзі. Ми не дамо їм жодної причини стежити за тобою, Доркас. Я цього не допущу.

— Ти… отримаєш? — тихо запитує Доркас. — Її… на твою руку?

Реґулус глибоко вдихає, потім киває.

— Так. 

— Коли? Це… ти сказав, що це почнеться на Великодніх канікулах. Так?

— Так.

— Тоді ось це. Посваримося через це. Це буде досить легко, — сумно каже Доркас. — Ніхто з Ґрифіндорців…. о, бляха. О, ні. Реґ. 

Вираз чистого розпачу на обличчі Доркас вражає Реґулуса прямо в нутро. Він не може цього витримати. Не може впоратися з жалістю, з якою вона зараз дивиться на нього.

— Не роби цього, — каже Реґулус, підводячись на ноги. — Не треба. 

— Але Джеймс… блядство. Трясця. О, ні. — Вона притискає руку до рота, очі блищать від вологи. 

Реґулус стримується. Він тримає свою маску на місці, сувору і нейтральну. Ніби він не руйнується всередині. 

— Мені шкода, Реґулусе, — тихо промовляє Доркас. — Ти ще можеш передумати, ти ж знаєш?

А Реґулус… він нічого на це не відповідає. Бо чи може він? Чи зможе він відпустити свою помсту, аби не мучити себе болем від того, що зламав Джеймса? 

Це означало б боротися відкрито, а не в тіні. Перейти на інший бік і зізнатися у багатьох речах, які він навіть не впевнений, що може озвучити. Це означало б убезпечити Доркас. Їй не доведеться шпигувати для нього. Це означало б залишитися з Джеймсом. 

І бляха. Він хоче цього. Але не може. Не зможе. Реґулус дав собі обітницю, і він її не порушить. Що б він був за людина, якби зараз передумав? Якщо він не може бути вірним собі, то чого він вартий? Хто він? 

Він людина з планом. Він хлопчик, який був зламаний і зібрався з силами, щоб вершити правосуддя.

Реґулус не може змінити свого рішення. 

— Ні, Доркас, — каже Реґулус. — Я не можу і не буду.

— Ну що ж, — каже вона, підводячись. — Гадаю, мені доведеться виконати відмінну шпигунську роботу, щоб ти зміг завершити свою місію і повернутися до нас. 

Щось у цих словах зачепилося в голові Реґулуса, і він вихором підхоплюється на ноги, щоб зіткнутися з Доркас. Вони надто близько, і він бачить, що це її відлякує. Частина його криги просочується в очі, коли він затримує їх на своїй подрузі. 

Голосом, досить різким, щоб прорізати метал, Реґулус каже:

— Доркас. Ти не можеш нікому розповісти. Поклянися мені, що б не сталося, як би потворно все не обернулося, ти не скажеш Джеймсу правду.

— Реґулус… 

— Ні, — гарчить він. — Ти хочеш, щоб його кров була на твоїх руках?

— Що? 

— Ти не знаєш Джеймса так, як я, — шипить Реґулус. — Якщо він думає, що є хоч крихта шансу, що я можу не бути… повноцінним Смертежером чи ще кимось. Якщо він думає, що є надія, він спробує мене врятувати. Він не зупиниться. Це його вб’є. Чуєш мене? 

Доркас стоїть і дивиться на нього, абсолютно приголомшена і налякана. Реґулус відчуває провину. Трохи ненавидить себе за те, що розмовляв з подругою з такою безжальністю. Але він не може ризикувати. Він не може ризикувати Джеймсом.

— Я зрозуміла, — каже Доркас. 

— Поклянися мені. 

— Я не скажу їм правду, — урочисто відповідає Доркас, не зводячи очей з Реґулуса. — Присягаюся, що не скажу їм. Ти скажеш, коли все закінчиться. 

Задоволений, Реґулус киває. Рука Доркас тягнеться до нього. Нерішуча. Реґулус змушує себе теж простягнути руку і зустрітися з нею на пів шляху. Їхні руки торкаються, пальці перетинаються. Відчувається стискання, а потім Реґулус відпускає. 

 

***

 

Реґулус запізнюється. 

Джеймс від тривоги готовий вилізти на стіну. Де Реґулус? Чому він не тут? Вони завжди зустрічаються в один і той самий час, щоб уникнути обговорень, через які їх можуть викрити, тому Джеймс був біля Кімнати на Вимогу вчасно, у звичайний час їх зустрічей. Він попросив свою кімнату дома, бо сумував за Реґулусом усі різдвяні канікули й хотів розділити з ним частину свята. 

Він сидить на своєму ліжку, сам, вже близько години. Жодного сліду Реґулуса. 

Джеймс чіпляється за надію, що з ним усе гаразд, — він бачив його під час вечері навпроти, — і що його рука досі чиста. Ремус розповів їм, на превелике полегшення і Сіріуса, і Джеймса. Отже, якою б не була причина його затримки, з Реґулусом усе гаразд. Усе гаразд, правда ж? 

А якщо щось трапилося?

Двері відчиняються, і Реґулус заходить всередину. Джеймс схоплюється з ліжка і перетинає кімнату, — більше схоже на те, що він летить через неї, — поки не опиняється прямо перед Реґулусом. Тоді він завмирає. Його тіло застигає на місці, а руки невпевнено тремтять по боках.

Вони просто стоять і мовчки дивляться одне на одного. 

Дивно, як два тижні можуть звести нанівець такий великий прогрес. Востаннє, коли вони були тут, вони займалися сексом. Говорили про це, як дорослі. Робили вибір разом. Все було плавно, добре і природно. А зараз? Джеймс навіть не знає, як привітатися? Чому це так незручно? Джеймс не хоче, щоб це було незручно. Це не повинно бути незручно. 

Він повинен щось сказати. Хоч що-небудь. Просто розбити лід. 

Реґулус, який ніколи не відрізнявся особливим терпінням, узагалі не витрачається на розмови й перериває паніку Джеймса, піднімаючись навшпиньки й зіштовхуючи їхні губи разом. 

І це так просто.

Джеймс цілує його у відповідь з полегшеним зітханням, ковзаючи язиком у роті Реґулуса, підхоплює його на руки й несе на ліжко. Реґулус притискається до нього, пальці перебирають волосся Джеймса, ноги міцно обхоплюють його талію. 

Ліжко видає тихий звук, коли вони разом падають на нього. Джеймс зупиняється на мить, щоб просто подивитися на Реґулуса, коли кладе його на матрац, кучері розвіваються над його головою, наче німб. 

Минуло два тижні, і першими словами, які Джеймс сказав Руґулусу, були:

— Ти такий гарний. Такий чарівний. 

Щоки Реґулуса рожевіють, і Джеймс більше не може стримуватися. Вони знову цілуються, смикають і скидають одяг. Джеймс прокладає губами доріжку від кутика рота Реґулуса до ключиці, розстібаючи ґудзики його сорочки. Вона розстібається, і Джеймс жадібно її стягує. 

Рубець червоний. Гнівний. Він загоюється, але настільки різко вирізняється на шкірі Реґулуса, що змушує Джеймса згадати краплі крові на снігу. Джеймс зупиняється. Він не хоче, але зупиняється. 

Реґулус напружується, опускає руки, які смикали Джеймса за пояс.

— Забув про це.

Очі Джеймса розширюються.

— Ти забув?

Він сідає навпочіпки на ліжко, проводячи тремтячими руками по волоссю. Зміна атмосфери різка, і їм обом трохи перехоплює подих.

— Що сталося, Реґ?

— Хіба ти не говорив з Люпином? — дратівливо запитує Реґулус. Він все ще лежить, спершись на лікті, наче ця розмова не варта того, щоб сидіти прямо.

— Я бачив тебе, — каже Джеймс. — Я теж там був. Я чув, як ти розмовляв з Мелфоєм. Я знаю, що тебе вкусив Ґрейбек. Я знаю, що ти… ти вбив його. — Його голос звучить напрочуд спокійно, коли він говорить це, за що Джеймс вдячний. Це дозволяє йому продовжувати. 

— Ремус каже, що ти його врятував. І що твоя рука досі чиста. Але я бачив маску біля твоїх ніг, Реґ. Я не сказав їм про це. Про маску. Будь ласка. Я мушу знати. 

— Ти знав, що я вбив Ґрейбека? — запитує Реґулус, нарешті сідаючи та здивовано дивлячись на Джеймса. — Коли я… ти знав? І ти все ще… — він робить невизначений жест рукою, який вказує на їхні розстебнуті сорочки, припухлі губи. 

— Він був монстром, — рішуче каже Джеймс. — І ти зробив це, щоб врятувати Ремуса і захистити себе. Це… ну. Вбивати не можна, але він був небезпечний. А ти врятував Ремуса. Тож. — Він прочищає горло. — Але чому ти був там, Реґ? 

— У мене не було вибору, — твердо каже Реґулус. — Це був тест. Я повинен був його пройти. 

— Тест? — Джеймс починає хвилюватися. Для чого вони його випробовують? Хто його випробовує?

Реґулус натягує сорочку назад, що викликає у Джеймса бажання запротестувати, але також… Внизу живота з’являється відчуття бурління, яке підказує Джеймсу, що сьогоднішній вечір пройде не так, як він сподівався. 

Він ненавидить її. Війну, і вибір, який їм доводиться робити, і обставини, які поставили їх по різні боки.

— Так, Джеймсе. Тест, — повторює Реґулус. — Чи ти думав, що Волдеморт залишить Спадкоємця Дому Блеків осторонь? 

Його горло стискається, перекриваючи потік повітря до легенів. Реґулус дивиться на нього з високо піднятим підборіддям, ніби кидаючи виклик. Це змушує Джеймса трохи подумати про поведінку, яку він мав тієї ночі, коли розмовляв з Мелфоєм. Впевнений, байдужий, трохи жорстокий. 

— Ти з ним зустрічався? — голос Джеймса хрипкий і непевний, але він мусить це зробити, бо зараз не може придумати нічого кращого. 

— Я мусив пояснити, чому вбив Ґрейбека, — спокійно каже Реґулус.

— У тебе неприємності? 

— Ні. Ніхто не знає, що я врятував Люпина. 

Це нагадування було потрібне Джеймсу. Єдине, що має значення. Реґулус ризикував собою, щоб врятувати Ремуса. А якщо його змусили взяти участь у нападі? Він… 

— Ти завдавав шкоди людям? — тихо запитує Джеймс. — У готелі. Перед тим, як врятував Ремуса. Ти ранив людей? 

В очах Реґулуса промайнула тривога, але він непохитний. Невибачливий.

— Так. Я не вбивав нікого, крім Ґрейбека. Але я кривдив людей. 

Джеймс видає звук розпачу, мусить відвести погляд. Він не може… Реґулус врятував Ремуса. Реґулус робив людям боляче навмисно. Як він може змиритися з обома цими речами? Джеймс дуже добре вміє зосереджуватися лише на позитивному, але… 

Реґулус щойно сказав, що він кривдив людей. Навмисно. І це… 

На це є причина. Має бути причина. Можливо, якби він цього не зробив, тест був би провалений? І що взагалі означає, що це був тест? Якщо Реґулус був під примусом, то це інша справа. Хіба ні? Тому що у нього не було вибору? 

— Маґлів? — видихає Джеймс, все ще відводячи погляд убік.

— Ні, — відповідає Реґулус. Принаймні він чесний у всьому цьому, думає Джеймс. Реґулус рішуче відповідає на його запитання. Не намагається все це прикрасити. — Я був з командою, яка переслідувала працівників Міністерства. 

— То… ти брав участь у дуелі? З людьми з чарівними паличками? Хто міг би дати відсіч?

Реґулус киває. 

О. Гаразд. Добре. Джеймс може… ну. Він може працювати з цим, так? Напад стався б незалежно від того, пішов би Реґулус чи ні. Там були десятки Смертежерів. Реґулус не винен, якщо він просто робить те, що мусить.

Реґулус не переслідував невинних, беззахисних людей. І він врятував Ремуса. Врятував Ремуса.

Трясця. Цього достатньо? Чи може цього бути достатньо? 

— Джеймсе, — тихо промовляє Реґулус. — Я ж казав, що робитиму жахливі речі. 

Джеймс дивиться на нього. Розглядає кожну деталь. Кучері, трохи розкуйовджені, бо Джеймс щойно проводив по них руками. Ідеальну лінію його щелепи. Вилиці такі виразні, що під ними утворюється чудова заглибина, яку Джеймсу так і хочеться лизнути. А його очі. Пронизливі, зелені, ясні. Зухвалі. 

Реґулус не шкодує про це. Джеймс це бачить. Чому ж тоді Джеймс досі тут? Чому він не може відвести погляд? Чому він хоче забути про це і знову цілувати Реґулуса, аж поки вони не зможуть дихати?

Якою людиною це його робить? 

— Я не… я… — Джеймс розчаровано зітхає. — Люди загинули, Реґ. 

— Я знаю. 

Реґулус сповзає з ліжка і починає застібати сорочку. Джеймс дивиться, заціпенілий, як Реґулус спокійно перебирає свій одяг. Піднімає плащ з того місця, де він впав на підлогу. 

Коли Реґулус відвертається, щоб вийти з кімнати, Джеймс усвідомлює це. Він знає. Йому соромно за себе. Він не впевнений, що зможе коли-небудь знову зустрітися з власним відображенням. Як він дивитиметься в очі своїм друзям так, ніби все ще гідний їх. 

Але це не так. І, що найстрашніше, Джеймс не впевнений, що йому на це не начхати. 

Тому що так, Джеймс жахливо співчуває постраждалим. І Джеймс все ще впевнений у своїх переконаннях — він буде боротися. Він захистить якомога більше невинних людей. Це не означає, що він не визнає, що те, що сталося — жахливо. Реґулус завдав шкоди людям і брав активну участь у нападі, де загинули невинні. І все ж, Джеймс вважає за краще вірити, що це не все. 

Джеймс обирає Реґулуса, тому що він кохає його і це. Це єдине, що має для Джеймса більше значення, ніж усе інше. 

— Реґ, — Джеймс зіскакує з ліжка і хапає його за зап’ястя, тягнучи назад, у свої обійми. Реґулус піддається охоче, слухняно. Він ховає своє обличчя у Джеймса на грудях. — Я… поясни мені. Будь ласка. Я хочу зрозуміти. Я хочу змиритися з цим.

— Мене попросили приєднатися до атаки, щоб довести, що я на їхньому боці, — каже Реґулус, притулившись до грудей Джеймса. — Я мусив піти. Відмова викликала б підозру, тим більше, що один Блек вже став зрадником. 

Джеймс здригається від недбалої згадки про Сіріуса, але змушує себе дослухати Реґулуса до кінця. 

— Що ти хочеш, щоб я сказав тобі, Джеймсе? Я знаю, що це неправильно — нападати на людей, які були неготовими. Несвідомими. На невинних людей. Я все одно зробив це, бо альтернативою було поставити на карту своє життя. 

Реґулус відступає назад, щоб подивитися Джеймсу в очі. 

— Я не маю нічого проти маґлів чи маґлородців, але я не хочу вмирати за них.

У Джеймса перехоплює подих. Його руки міцніше стискають Реґулуса, бо так. Він скоїв жахливий вчинок, але хіба можна звинувачувати його в тому, що він не хотів померти в шістнадцять років?

Він перебуває у жахливому становищі. Джеймс це добре розуміє. Глибоко в гадючому гнізді, за ним спостерігають десятки очей, які чекають, що він виявиться зрадником, як і його брат. Вальбурга вже втратила одного сина. Джеймс не настільки дурний, щоб думати, що вона ризикне втратити ще одного. 

— Гаразд, — каже Джеймс, підносячи руку до щоки Реґулуса.

Реґулус кліпає, його рот відкривається.

— Гаразд?

— Ну, ні. Нічого з цього не гаразд. Але що ти мав робити? І ти… ти сказав, що бився лише з тими, хто міг дати відсіч, — каже Джеймс, дихаючи трохи нерівномірно, бо всього цього так багато. Так важко. 

Чому це те, що вони повинні обговорювати, коли нарешті зустрічаються знову?

Це, бляха, несправедливо.

— І ти врятував Ремуса! Тож так. Гаразд. 

Це було не те, чого очікував Реґулус. Джеймс бачить це, бо цього разу він змусив Реґулуса втратити дар мови. Обережно Джеймс проводить рукою по спині Реґулуса, далі вниз, поки не доходить до його талії. Ця довбана талія. Джеймс мріяв про те, щоб покласти свої руки на неї вже два тижні. 

— Мені треба покурити, — каже Реґулус, відступаючи від Джеймса. 

— О, — промовляє Джеймс, і розчарування в його голосі настільки очевидне, що він зіщулюється всім тілом. Реґулус зайнятий тим, що дістає сигарету і не помічає цього. 

У глибині душі Джеймс смутно усвідомлює, що занурився занадто глибоко. Глибше, ніж Реґулус. І здебільшого це його не хвилює. Він знає, що у стосунках завжди є той, хто віддається трохи більше. Цього разу це він. Але це не має значення, бо Реґулус просто… він закоханий. Він нічого не може з цим вдіяти. 

Але потім стається щось таке, і Реґулус залишається байдужим, а Джеймс це відчуває. Страх. Сумніви. А що, якщо мене недостатньо і він піде?

Це пазурі, які проникають у груди Джеймса і стискають його серце так сильно, що йому стає боляче. Все так заплутано, все це. Він відчуває провину за те, що здатен просто проігнорувати жахливу річ, яку зробив Реґулус. Він відчуває полегшення від того, що він тут, з ним. Цілий і неушкоджений. Він відчуває вдячність за те, що Реґулус врятував Ремуса. Він відчуває занадто багато й одночасно, і Джеймс не знає, як з усім цим впоратися.

Не підозрюючи про внутрішнє хвилювання Джеймса, Реґулус сидить на краю ліжка і мовчки курить, втупивши погляд у пляму на килимі. Джеймс кусає внутрішню частину щоки, не знаючи, що робити чи казати далі.

— Я збираюся піти, — каже Реґулус, коли докурює сигарету. — Зараз. Я піду. 

Погасивши недопалок, Реґулус елегантно підводиться. Вишукано.

— Реґ… 

Він піднімає руку, яка дуже чітко вказує Джеймсу замовкнути та слухати. Йому нічого не залишається, як підкоритися.

— Два дні, — каже Реґулус. — Потім я повернуся сюди. Якщо через два дні ти все ще вважатимеш, що це гаразд… що ж. Ти знаєш, де я буду. 

Джеймс просто дивиться на нього, відчуваючи, як його охоплює гнів. Що Реґулус робить? Він просто збирається піти? Просто так?

Це обурливо. Вся ця історія з «ти герой» має закінчитися. Джеймс не герой. Хіба він щойно не довів це? Він закриває очі на справді огидну річ, тому що закоханий в людину, яка це зробила.

О, Ґодрик, він розлючений. Він відмовився від своєї моралі, — в усякому разі, від більшої її частини, — в ім’я кохання, тільки для того, щоб Реґулус розвернувся і сказав, що зачекає, чи Джеймс передумає? 

До біса. Це. Лайно.

— Реґулус, — гарчить Джеймс. Це звучить як команда. Обличчя Реґулуса повертається, щоб подивитися на Джеймса. — Мені не потрібно два довбаних дні. 

Він бачить, як Реґулусу перехоплює подих. Кров приливає до його щік. Реґулус безмовно киває, підносить руку до застібки плаща і розстібає її. Плащ купкою спадає на підлогу. 

Джеймс не знає, що охопило його в той момент. Чи то від того, що він все ще травмований нападом, чи то від розгубленості та люди всередині через їхню заплутану ситуацію. Він не знає, чи це страх перед майбутнім, чи почуття провини за те, що він вирішив пробачити. 

Що б це не було, воно дике. Вони кидаються один на одного, зіштовхуються посеред кімнати. Тут є ліжко і диван. Також є гарний килим біля каміна, бо так, у Джеймса в кімнаті є камін. 

Усе воно занедбане. Забуте. Вони вгризаються один в одного прямо там, де зіштовхуються, посеред підлоги. Нігті та зуби. Язики та губи. Вони занурюються разом, огорнуті одягом, який більше не зможуть вдягнути, доки його не залатають, і губляться в тілах одне одного. 

Це люто. Енергійно і швидко. Ніякої елегантності, ніякої витонченості. Жодних слів. Вони обоє надто зайняті, надто занурені в бурхливу дію своїх тіл, що зливаються воєдино, щоб сформувати слова. 

Коли все закінчується, воно залишає їх виснаженими, спітнілими. Кінцівки підкошуються і дихання важке. Спина Джеймса вдаряється об підлогу, груди швидко піднімаються та опускаються. Він все ще в окулярах, але вони заляпані та перекошені. 

Реґулус дивиться на нього з невисловленим запитанням. Джеймс відводить руку вбік. Його невисловлена відповідь. Зітхнувши, Реґулус підповзає до нього і кладе голову Джеймсу на груди. Шкіра у них волога, трохи липка. Джеймс не заперечує, і судячи з того, як Реґулус проводить пальцем по його шкірі, він теж не проти. 

— Ти відкрив свій подарунок? — запитує його Джеймс. — Я не був впевнений, чи… 

— Він весь час був у мене в кишені, — відповідає Реґулус. 

Джеймс посміхається. З мови Реґулуса, це означає, що він йому сподобався. 

— Він змусив тебе посміхнутися? 

— А ти як думаєш? — кидає Реґулус, і хоча Джеймс не бачить його обличчя, він знає, що Реґулус червоніє. Джеймс хихикає.

— Пандора зробила чудову роботу, — каже Джеймс.

— Вона дуже талановита, — погоджується Реґулус. — А ти… — Реґулус ковтає. Пробує ще раз. — Тобі сподобався твій подарунок? 

Джеймс посміхається. Без попередження він перевертається так, що тепер Реґулус лежить на підлозі, а Джеймс опиняється зверху, підтримуючи свою вагу на передпліччях.

— Чи сподобався мені твій подарунок? 

Губи Реґулуса теж сіпаються.

— Вона досить доречна, — раптом каже Джеймс. Думаючи що так. Сподобався. — Твоя улюблена пісня, маю на увазі.

— Чому? — запитує Реґулус, трохи насупившись. 

Джеймс цілує його в місце між бровами.

— Що ж. Виявляється, для мене мало що має значення. Мені начхати на решту світу, — каже Джеймс, підводячись і дивлячись на Реґулуса. — Тому що я кохаю тебе. Хіба там не так написано? 

Реґулус тане. Джеймс не може підібрати іншого слова. Він стає зовсім м’яким. Хмурість, насупленість, суворість. Все це просто тане, коли він дивиться на Джеймса з буквальним благоговінням. Серце Джеймса вирощує крила і злітає. Це. Цей вираз обличчя. Прямо тут. Ось цей. 

Ось чому воно того варте.

Кровопролиття. Біль. Який би жахливий вибір їм не довелося зробити  в найближчі місяці. Вони все це переживуть. Вони мусять. Джеймс не прийме іншого результату. Вони виживуть і знайдуть спосіб. І він отримає свій будиночок. Вони отримають свій будиночок.

— Джеймсе, — каже Реґулус високим голосом. Він все ще посміхається і виглядає молодо і чарівно. Щасливим. Таким, бляха, піднесеним. Ніби не може повірити, що Джеймс міг колись його покохати. І хіба це не найсмішніше? Бо як Джеймс міг не? 

— Реґулус, — відповідає він. — Я… 

Але пальці Реґулуса притискаються до його губ, а в його очах з’являється якийсь переляканий погляд. 

— Не кажи цього, — шепоче він. — Я все зруйную. 

Джеймс вагається, бо знає, що Реґулус ще не готовий сказати це у відповідь. Усе гаразд. Джеймс знає. Він знає, що Реґулус кохає його. Він сказав йому це по-своєму.

— Ти не мусиш відповідати, — бурмоче Джеймс, стискаючи пальці. — Я знаю. Ти показав мені. Тож нічого страшного, якщо ти не відповіси. Але я… я хотів би, щоб ти це почув. 

Повільно, обережно Реґулус опускає руку, його очі зосереджені й прикуті до Джеймса, наче він не може повірити, що це відбувається.

— Реґулусе, я кохаю тебе, — тихо промовляє Джеймс.

Те, як засяяв Реґулус, коли почув це, назавжди залишиться однією з найулюбленіших речей Джеймса в усьому світі. Потай Джеймс вважає, що Сіріус, можливо, найяскравіша зірка на небі, але Реґулус — найяскравіша на землі. І він сяє тут, у його обіймах. Для нього. Джеймс може розірватися від запаморочення, яке він відчуває. 

Реґулус відповідає йому. Не словами, бо йому це важко. Але в поцілунку. У тому, як рухаються його губи, як дражниться язик, як обвиваються руки на шиї Джеймса.

Я теж тебе кохаю. 

 

***

 

Коли Джеймс крадькома повертається до своєї кімнати, з-під штор біля ліжка Ремуса пробивається світло. Зазвичай він так не робить, але серце Джеймса переповнене, — Реґулус кохає його, він кохає його у французській музиці, — і він хоче поділитися цією радістю з друзями. Він не впевнений, як довго це триватиме, бо в якийсь момент війна наздожене його, і Джеймсу доведеться мати справу з усім цим. Але зараз у його серце є місце лише для любові. 

Він знає, що Ремус і Сіріус ще не говорили про поцілунок, і, чесно кажучи, він починає відчувати нетерпіння. Джеймс розуміє, що стався напад, і це трохи перекреслило весь настрій Сіріуса щодо опівнічного поцілунку, але вони вижили. Вони тут, цілі, живі. Хіба цього не достатньо? 

Так багато людей загинуло тієї ночі. Але вони не загинули. Вони вижили. Хіба це не повинно бути достатньою причиною, щоб піти на це? Скористатися моментом і отримати з цього максимум користі?

Він вирішує, що треба напоумити Ремуса. Обережно він підходить і смикає за фіранку.

— Муні, з тобою все гаразд? Я можу зайти? 

Ремус пригнічено зітхає, бо відмовити йому було б по-справжньому безсердечно, і Джеймс це знає. Він киває, відкладаючи книгу, яку читав. Джеймс залазить до нього і накладає заглушуюче закляття. 

Вони сидять деякий час, майже торкаючись колінами. Ремус виглядає втомленим. Він сьогодні не голився, тож на щелепі в нього щетина. Джеймс пригадує, як Сіріус питав його про це. Про те, чи буде почуватися якось по-іншому, якщо поцілувати когось, у кого вона є. Такого, як Ремус. 

— Що з тобою? — запитує Джеймс. — Чого ти хандриш?

Погляд, яким Ремус дивиться на нього, змусив би крякнути в чоботях і не таку людину. 

— Не годуй мене цим лайном, — каже Джеймс. — Ти хандриш. Вже два дні. Я думав, ти будеш щасливий. 

— Я не хочу про це говорити, — відповідає Ремус, схрещуючи руки.

Джеймс пирхає. 

— Не пощастило. Я не піду, поки ти не скажеш мені, що відбувається між тобою і Сіріусом. І чому ти так до біса важко ставишся до всього цього.

Ремус піднімає брову.

— Не ображайся, Джеймсе. Це не твоя клята справа.

— Ви мої найкращі друзі, — обурюється Джеймс. — Отже, це моя справа. 

— Не твоя. Я не хочу про це говорити, ні з тобою, ні з будь-ким. Не згадуй про це. Ми всі удамо, що цього не сталося, і будемо жити далі, — досить запекло заявляє Ремус.

— Ми будемо вдавати, що нічого не сталося? — запитує Джеймс, жахнувшись. — Я, бляха, перепрошую? Ти… ти не можеш бути сірйозним.

Повисає тиша, і Джеймс мусить щиро зосередитися, щоб не розреготатися. Це був поганий вибір слів, але хто, бляха, називає свою дитину Сіріусом, а? Це робить такі ситуації неминучими. 

Навіть Ремус не може приховати, що в його очах промайнув вогник веселощів.

— Я хочу, щоб ти тримався подалі від цього, — каже Ремус. — Я серйозно, Золотороже. Тримайся, бляха, подалі від цього.

Джеймс відчуває, як він трохи знічується, бо не розуміє. Він думав, що Ремус хотів цього. Хотів Сіріуса. Він був настільки впевнений, що не зупинив Сіріуса, коли той підійшов до нього, щоб допомогти спланувати опівнічний поцілунок. Насправді Джеймс навіть трохи заохочував його. 

Гаразд, більше, ніж трохи. Джеймс цілий тиждень був на хвості у Сіріуса. Він просто… їм було добре разом. Вони одержимі одне одним. Але чому? У чому проблема Ремуса? 

Вони трохи сидять в тиші. Джеймс, чиє серце переповнене любов’ю, надією та можливостями. Так, йде війна. Так, справи йдуть не найкращим чином. Але він кохає Реґулуса, а Реґулус кохає його. І цього має бути достатньо. Це допоможе їм пройти через це, їм обом, і вони вийдуть на інший бік і зроблять щось із життя разом. 

І Ремус, який… відмовляється від того, чого завжди хотів. Нехай Джеймс не найспостережливіша людина в окрузі, але він і не сліпий. А Ремус завжди тужив за Сіріусом. Ця зміна в думках не має сенсу для Джеймса. Чому б йому просто… не прийняти його? Сіріус так хоробро, беззастережно, у відверто романтичному жесті віддався йому. Чому Ремус замикається в собі? 

— Ти не хочеш принаймні поговорити з ним про це? Я не буду втручатися, але Сіріус… 

— Не треба, — каже Ремус, і його голос звучить виснажено. — Просто не треба. Будь ласка. 

І він хоче сперечатися. Джеймс хоче струснути Ремуса за плечі та вимагати пояснень. Але його друг ніколи не показує слабкості, і це «будь ласка» було настільки грубим, що щось защеміло в грудях Джеймса. Якими б не були причини такого ставлення Ремуса… що ж. Вони досить вагомі, що Ремус відчуває їхню напругу. 

Джеймс не можу з чистою совістю ігнорувати те, що змушує його друга так себе почувати.

— Знаєш, — каже Джеймс, вислизаючи, щоб піти до свого ліжка і трохи поспати. Визнати поразку. — Ти заслуговуєш на щастя, Ремусе.

Погляд, який він отримує у відповідь, не дає йому спокою. 

 

***

 

Початок 1978 року відзначений пронизуючим до кісток страхом. Він був шаленим. Те, що вони змогли напасти із засідки на вечірку Міністерства і вбити близько п'ятдесяти маґлів і шістьох Аврорів, закріпило за Смертежерами репутацію сили, з якою треба рахуватися. Більше не треба було гадати, на що вони здатні та скільки їх існує. Більше ніяких залаштункових подій, ніяких таємних шепотів про зникнення то тут, то там.  

Зміна загального настрою відчувається на всіх рівнях. Напад у новорічну ніч був найпублічнішим, найжорстокішим воєнним актом, здійсненим Волдемортом та його прибічниками. Провокація. Кілок у землю. Таким чином, він ознаменував явний переломний момент у конфлікті. 

Тепер відомо, що їх багато. У Волдеморта є легіон, і вони не бояться вбивати. Газети відмовляються друкувати його ім’я, називаючи Волдеморта «Той-Кого-Не-Можна-Називати».

Деякі сім’ї забрали своїх дітей з Гоґвортсу, залишаючись вдома або взагалі тікаючи з країни. Інші відправляють їх до школи, бо вірять, що Дамблдор захистить їх. 

У школі існують дві дуже різні, дуже чітко виділені угруповання. Слизеринці та всі інші. Сутички в коридорах стали звичайним явищем, перенапружуючи старост, яким доводиться на кожному кроці розбороняти сутички між Слизеринцями та маґлородцями.

Щоразу, коли Дамблдор буває в школі, — а це вже не дуже часте явище, — він виголошує невеличку промову про єдність і співпрацю. Вчителі роблять все можливе, щоб вдавати, ніби все гаразд, але приходять листи з новинами про нові напади, зникнення, смерті, а учні плачуть посеред уроків. 

Відвідування Гоґсміду скасували до подальшого розпорядження, а навколо замку посилено заходи безпеки, щоб захистити учнів. За тренуваннями з Квідичу тепер наглядають вчителі, що безмежно дратує Джеймса, адже це означає, що він не може тренуватися більше. Для Реґулуса це означає, що скрадатися буде важче. У нього немає плаща-невидимки, як у Джеймса. 

Реґулус згадуватиме січень 1978 року і розумітиме, що його власна, особиста бульбашка закоханості була дико недоречна у світлі всього іншого. Але йому байдуже. Решта світу може горіти у полум’ї, доки він насолоджується часом, що залишився йому з Джеймсом. 

У серпанку похмурості, що оселився у замку, Джеймс залишається єдиним джерелом світла для Реґулуса. Майже щоночі вони зустрічаються в Кімнаті на Вимогу і віддаються одне одному. 

Попри неминучу приреченість, що насувається на них, цей січень стане одним з найкращих місяців у житті Реґулуса, адже що ще може бути після «Я тебе кохаю», як не омріяні побачення, поцілунки, що переростають у пристрасть, та ніжні обійми біля каміна після близькості? 

Щоразу, коли він кладе голову на груди Джеймса або ліниво вимальовує пальцем фігурки на гладенькій шкірі, натягнутій на апетитні м’язи, Реґулус відчуває себе так, ніби потрапляє в паралельну реальність. Ніби йому подарували дар, який він не заслужив, і він повинен берегти його якомога краще, доки його не забрали. Він тримається за це, бо так, він щасливіший, ніж будь-коли, але не можна ігнорувати прихований смуток і втрату. 

А годинник, на його превеликий жаль, продовжує тікати. 

Війна залишає свій слід усюди. Вона просочується крізь шпарини, проникає навіть у Кімнату на Вимогу. Реґулус болісно усвідомлює, як новорічні події змінили їхню динаміку. Вони залишаються собою, але тепер між ними більше гострих кутів, і маневрувати між ними стає дедалі складніше. 

Таке трапляється не щодня. Іноді їхнє кохання залишається солодким і ніжним. Лагідним. Це шепіт, хихикання і маленькі жарти. Обійми та зітхання. Це нагадує Реґулусу про самий початок.

Але важко залишатися лагідним, коли щоранку прилітає шквал сов з поганими новинами, а Джеймс надто чутливий, щоб не реагувати на них. 

Тож інколи воно зовсім не ніжне. Воно темне і відчайдушне. Двоє хлопців зубами та нігтями борються за те, щоб бути разом. Відмовляються дозволити світові розлучити їх, хоча з кожним днем це стає все важче і важче.

У ті дні, коли Джеймс відчуває тягар війни та провину за те, що він не помічає, щоб залишатися з Реґулусом, вони сваряться. Сперечаються один з одним. Дріб’язкові слова і підвищені голоси, які говорять дуже мало про те, що насправді має значення. 

Бо вони не можуть говорити про те, що кипить під цим всім. Вони не можуть говорити про справжні реалії війни, про те, що вона означає для них. Що чекає на них за межами школи. Тож вони кружляють навколо цього, розчаровуються і врешті-решт починають тиснути один на одного так, як Реґулус ніколи б не подумав до Різдва. 

Реґулус, який на додачу до цієї метушні гостро відчуває кожну секунду, закарбовує в пам’яті кожну їхню мить. Навіть найважчу. Він волів би радше сваритися з Джеймсом, аніж робити щось інше з кимось іншим. Тож він приймає це. Він приймає потворне і кохає його так само як кохає лагідне і прекрасне. І робить все можливе, щоб утримати Джеймса поруч, що часто означає сперечатися з ним, поки вони не поринуть назад у пристрасть. 

В одну з таких ночей Реґулус приходить до Кімнати на Вимогу після того, як провів кілька годин у бібліотеці, безрезультатно намагаючись з’ясувати, що це за маленький чорний записник Тома Редла. Він роздратований, бо по дорозі сюди повз нього пробігла зграйка молодих дівчат, збивши з плеча його сумку. 

Джеймс стоїть біля каміна, схрестивши руки на грудях. Він дивиться на полум’я, але повертається, коли чує, як відчиняються двері. Вираз його обличчя підказує Реґулусу, що це буде один з поганих днів.

— Привіт. 

— Привіт, — Реґулус кидає плащ і сумку на диван і перетинає простір між ними. 

— Все гаразд? — запитує Джеймс, коли Реґулус опиняється в межах досяжності.

— Так.

— Гм, — киває Джеймс, потім простягає руку, щоб сплутати свої пальці з пальцями Реґулуса. Він смикає, і Реґулус робить крок ближче. Джеймс міцно обіймає його, зариваючись обличчям у волосся Реґулуса. 

— Що сталося? — запитує Реґулус, відчуваючи напругу в плечах Джеймса, відчуває, як він злегка тремтить притискаючись до його тіла. 

— Сільвервуд, — Джеймс прочищає горло. Важко ковтає. — Сільвервуд, моя ловчиня. Її кузина зникла. Вона дізналася про це, коли ми були на тренуванні, і я… що я маю сказати? Як мені її заспокоїти? Це, бляха, жахливо. 

Не дивно, що Реґулусу нічого сказати про це. Він не може втішити Джеймса, бо той має рацію. Нічого сказати тому, хто втратив на війні члена сім’ї.

— Ти робиш все, що можеш, — каже Реґулус Джеймсу. — Це все, що ти можеш зробити.

— Цього недостатньо. Мені здається, що недостатньо, — шепоче Джеймс.

— Це не твоя робота — захищати інших від їхнього болю. 

Джеймс відступає назад, вдивляючись в обличчя Реґулуса.

— Я дбаю про Сільвервуд. Вона моя ловчиня. Я повинен… я не знаю, бути в змозі зробити так, щоб їй стало краще. Я її капітан. Я несу за неї відповідальність. 

— Ти піклуєшся про надто багатьох людей, Джеймсе, — каже Реґулус зі стомленим зітханням. — Ти робиш себе відповідальним за почуття занадто багатьох людей. Це нездорово. 

Реґулус не може не помітити, наскільки це до біса іронічно, що він читає комусь лекції про те, що є нездоровим. Але що ж. Він завжди краще давав поради, ніж приймав їх. Він не бачить причин ламати цей шаблон на даному етапі свого життя.

— Що це має означати? 

— У Сільвервуд є свої друзі. Інші члени сім’ї. Нехай вони турбуються про те, як її втішити.

— Це трохи безсердечно, Реґ, — хмуриться Джеймс.

Знизавши плечима, Реґулус проводить по розкуйовдженому волоссю Джеймса. Він відчуває, як той тремтить під його дотиком, потроху тане, всупереч тривозі, що застигла на його обличчі. 

— Чому ти хочеш, щоб я не дбав ні про кого, крім себе? 

— Це врятувало б тебе від душевного болю, — спокійно відповідає Реґулус. — Мені не подобається, коли ти сумуєш.

— Не подобається?

— Ні. Не подобається. 

Джеймс відступає, змушуючи Реґулуса прибрати руку з його волосся. Він розвертається, трохи пришвидшуючи крок. Він схвильований, і Реґулус ненавидить це. Але він не забирає свої слова назад. Він не може.

— Якого біса, Реґ? Я не можу не піклуватися. Це неправильно. Я хочу бути небайдужим. Я хочу допомагати людям. Я хочу… 

— Ні, — перебиває Реґулус, потираючи пальцем скроню. У ці дні вони ведуть варіації однієї й тієї самої розмови щонайменше двічі на тиждень. Він виснажений, чесно. — Не говори зі мною про битви. Тільки не знову.

— Тільки не знову? — Джеймс розводить руками. — Йде війна. Кузина Сільвервуд — не поодинокий випадок. Таке трапляється щодня. Ми не можемо поводитися так, ніби нічого не відбувається! За цими стінами гинуть люди!

— Я знаю.

— Та невже? 

— Так, Джеймсе, — шипить Реґулус, мимоволі роблячи крок ближче. — Я дуже, блять, гарно усвідомлюю, що відбувається, і що це означає, і в якій ти небезпеці через своє дурнувато-благородне серце, яке хоче врятувати світ. 

— О, то я дурний, бо благородний? 

— Ти знаєш, що так, — огризається Реґулус. Джеймс хитає головою, розчаровано дивиться на Реґулуса.

— Як ти можеш бути таким спокійним? Як ти можеш просто стояти тут і говорити такі речі та не… нічого не відчувати? 

— Ти думаєш, я нічого не відчуваю? — Реґулус раптом опиняється на іншому кінці кімнати, стоячи перед Джеймсом, так близько, що їхні груди майже торкаються один одного. — Все, що я роблю — це відчуваю. Через тебе. Тому що ти так сильно піклуєшся про інших, що забуваєш про себе, і я… Бляха! До біса це лайно, Джеймсе. Я втомився від цього.

— Реґулус… 

— Ні! До біса тітку Сільвервуд, чесно. Мені начхати, що вона сумна, але мені не байдуже, що ти сумний, і знову думаєш про війну і битву, а я не можу… 

— Кузину.

— Що?

— Її кузину, не тітку.

— О, заради Мерліна! — Реґулус різко відвертається, груди здіймаються. 

— Не роби цього, — каже Джеймс, і його голос набуває власного гнівного тону. — Ти не можеш кричати на мене, а потім повернутися до мене спиною і залишити мене з цим наодинці.

— Джеймсе… 

— Я сказав подивись на мене. 

— Тоді перестань бути таким дурнем.

— Мої почуття не дурні. 

— Ти маєш право на свою неправильну думку, — дратівливо каже Реґулус, все ще вперто стоячи обличчям до стіни. — Ми вже десять хвилин сперечаємося про кляту кузину твоєї ловчині, коли могли б трахатися. Якщо це не дурість, то я не знаю, що тоді. 

— Що ти щойно сказав? — Тон Джеймса знижується, він хитається, і Реґулус відчуває прилив тріумфу. 

Єдиний спосіб вивести Джеймса з такої депресії — це розлютити його настільки, злість пересилила почуття провини. І Реґулус не так вже й приховує, що йому це подобається. Він трохи божевільний, трохи нечестивий. Йому байдуже. Реґулус буде тиснути на Джеймса, поки той не зламається, і щоразу жадібно забере все, що вихлюпнеться назовні. 

— Я йду, — каже Реґулус, роблячи крок до дверей.

— Ні, не йдеш! — гарчить Джеймс. — Поглянь на мене, Реґулусе. Поглянь. На. Мене. 

Повільно, Реґулус знову обертається. І кривить рот у посмішці, від якої у Джеймса підкошуються коліна, бо Реґулус — жахлива, егоїстична людина. 

І Джеймс піддається. Він стогне і двома впевненими кроками перетинає кімнату, щоб заплутати пальці у волоссі Реґулуса і різко відтягує його голову назад, щоб поцілувати пристрасно, ніби може вигнати провину й смуток через цей поцілунок. 

— Ти такий клятий егоїст, — каже Джеймс, кусаючи Реґулуса за шию, трохи нижче комірця його сорочки. 

— Тобі це подобається.

— Замовкни.

Джеймс знову кусає його за шкіру. Реґулус штовхається стегнами вперед, до стегон Джеймса.

— Змусь мене. 

Це остання репліка на дуже довгий час. 

А потім, коли Джеймс зі стогонами та потом випустив з себе кожне погане відчуття, він лежить з Реґулусом на руках і знову стає лагідним. Він шепоче у маківку Реґулуса, просить вибачення за те, що дозволив усьому цьому статися. Каже, що кохає його, і що не хоче більше сваритися. Ніколи більше. Реґулус обіймає його, каже, що все гаразд, і повертається до вимальовування фігурок на його шкірі подушечкою пальця. Він каже, що вони більше не будуть сваритися, хоча це брехня. 

Реґулус знає, що це станеться знову. Хтось отримає погані новини, і Джеймс буде пригнічений, і він виллє це на Реґулуса. А Реґулусу байдуже. Він прийме це. Жадібно, спрагло. Реґулус прийме біль, злість і провину Джеймса та оберне їх на нього. Він розлютить Джеймса і виб’є це з його системи. Так багато разів, як зможе, доки не закінчиться їхній час. 

 

***

 

Через три з половиною тижні січня Реґулус починає замислюватися, чому Рабастан Лестранж наполягає на тому, щоб Реґулус постійно перебував десь поряд із ним. Він просто тут. Постійно. Він з’являється під час їжі, сидить поруч з Реґулусом, Барті та Еваном. Намагається знайти їх у вітальні. Іноді він навіть з’являється в бібліотеці, що дуже незручно, адже Реґулус займається не зовсім домашнім завданням.

І це не тільки Рабастан. Це також Долохов, Ейвері та Мальсібер. І Северус теж, але тільки тому, що так роблять інші. 

Спочатку Реґулус не розуміє, чому вони продовжують залякувати людей, щоб сидіти поруч із Реґулусом під час їжі, чому вони випадково з’являються, щоб прогулятися з ним з одного класу в інший, хоча їхні розклади не збігаються, або чому щоразу, коли він заходить у вітальню, вони кличуть його приєднатися до того, чим вони займаються. 

— Це тому, що всі говорять про те, як добре ти впорався на Новий рік, — каже йому Еван одного дня наприкінці січня, коли вони готуються до сну.

Уся ця «процедура вдягання піжами» — фарс, принаймні з боку Реґулуса, бо він збирається вислизнути, як тільки вони заснуть, щоб зустрітися з Джеймсом у Кімнаті на Вимогу. 

Але йому доводиться прикидатися, бо Селвін, на жаль, все ще ділить з ними гуртожиток. Ідея вбити його і зробити так, щоб це виглядало як нещасний випадок, ще ніколи так не приваблювала Реґулуса, який вже не відчуває страху перед першим вбивством. 

Однак у нього є план, як його позбутися. План, який не передбачає вбивства. Реґулус просто ще не знайшов слушного моменту, щоб втілити його в життя. Крім того, йому потрібно закінчити варити протиотруту. А на це потрібен час. 

— Всі? — запитує Реґулус. 

— Мелфой розповів моєму батькові, що ти самотужки стояв на варті біля дверей до бальної зали та тримав оборону, — каже Еван. 

— А я чув, як Лестранж казав Северусу, що ти потім зустрівся з самим Темним Лордом, — додає Барті, кидаючи зацікавлений погляд на Реґулуса. — Це правда? 

Вони мало про це говорили. Реґулус уникав їх саме з цієї причини. Еван трохи неспокійний, але не настільки, на думку Реґулуса, як мав би бути. Це, своєю чергою, змушує Реґулуса нервувати, адже він сподівався, що Еван відмовиться приєднатися до них. З кожним днем це виглядає все менш і менш імовірним.

Барті зробить все, що буде робити Еван. Він не має жодних перешкод для того, щоб вступити до лав Смертежерів. Реґулус підозрює, що він хоче цього більше, ніж Еван, просто тому, що це стане останньою краплею. Бартеміус Кравч помре, якщо його сина помітять, а єдина місія в житті Барті — допекти батькові. 

Досить сказати, що останні пару тижнів Реґулус не мав настрою спілкуватися з друзями та дітьми Смертежерів. 

Коли він не наглядає за варінням зілля або не гортає книгу про Спадщину, Реґулус проводить час з Пандорою, тому що вона знає речі, про які не треба розповідати, і не змусила Реґулуса відчувати себе особливо прикро через події різдвяних канікул.

— Так, я зустрічався з ним, — каже Реґулус Барті.

— Ого, — каже Еван, і Реґулусу стискає кишки. — Він такий страшний, як здається?

— Він до біса моторошний, — відповідає Реґулус. 

Барті та Еван обмінюються поглядами.

— Ну що ж. Ти тепер знаменитість. Тобто, більше, ніж ти вже був раніше завдяки своєму благородному імені, — каже йому Еван. 

Барті хихикає. Реґулус закочує очі. Селвін виходить з ванної кімнати у піжамі, з рушником, що звисає з руки. Він шанобливо киває Реґулусу, що, здається, лише підкріплює слова Евана, перш ніж сховатися у своєму ліжку за шторами. 

Реґулус — стратег. Розумний. Геніальний, він любить думати. І він може побачити можливість, коли вона з’являється. Можливо, йому не дуже подобається Рабастан Лестранж, але він найменш неприємний з усіх. 

І Реґулусу доведеться пустити в хід свої чари. Впитися кігтями. Луціус у нього в кишені. Він не настільки дурний, щоб піти до Рудольфуса чи Белли. Вони фанатики та неврівноважені. Їм не можна довіряти. А Реґулус занадто сильно не любить Долохова, Ейвері та Мальсібера, щоб навіть розглядати їх. До того ж вони завжди вештаються з Северусом, який Реґулусу просто огидний. 

Але Рабастан? Він терпимий, як для Смертежера. І, найголовніше, у нього є давня образа.

Реґулус обов’язково цим скористається.

Notes:

Від авторки:

Мої улюблені моменти! Реґулус ображений тим, що Ремус має нахабство не відповідати на почуття Сіріуса? ЛМАО він так цим шокований? Типу, цей чоловік знає, що він ніколи не знайде нікого краще? ПОМОЖІТЬ він такий молодший брат типу… “Я ненавиджу Сіріуса” але також “ЯК ЛЮПИН ПОСМІВ НЕ ВКЛОНИТИСЯ ПЕРЕД НОГАМИ МОГО СТАРШОГО БРАТА?” Він такий реальний, чесно.

Доркас і Реґулус об’єднують зусилля — це справді дарує мені життя. Щоразу, коли ці двоє разом на сторінці я ПРОЦВІТАЮ. Я дуже їх люблю <3

ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ДЖЕҐУЛУСІВ.
Я маю на увазі… зараз все так складно, тому що Джеймс намагається підтримувати власну вигадку про те, що Реґулус насправді не збирається воювати проти них. Моя дитинка хапається за соломинку. Просто… Джеймс «я ігнорую всі червоні прапорці» знову з нами. Тобто… він такий реальний, ну серйозно. Я теж пробачу всілякі огидні вчинки темноволосому, зеленоокому хлопцеві з гострими вилицями та виразною лінією щелепи. Але я також люблю коли у мені є трохи недосконалості. Типу, Джеймс Поттер дивовижний. Просто він дуже щирий. Але ніхто не ідеальний! Джеймс не може бути ідеальним! І як його кохання до Реґулуса бореться з його потребою завжди робити благородні вчинки? УХ СМАКОТА Я ЛЮБЛЮ ЙОГО.

Ремус… ну… сер? Будь ласка? Я благаю тебе? Можеш перестати хандрити на дві секунди та просто дозволити Сіріусу любити тебе? БУДЬ ЛАСОЧКА?

Джеймс намагається, мої любі. Він відчуває себе таким винним, ніби йому не можна бути щасливим зі своїм хлопцем, бо іншим людям важко. Він старається, але він дитина, правда, і це складна ситуація, тому ми пробачаємо йому :D

Реґулус також підходить до справи не найздоровішим чином, але ми це знаємо. Реґулус і здоровий не поєднуються ЛОЛ Він такий нездоровий і я так сильно люблю його за це. Моя дитина відмовляється навіть розглядати ідею дати Джеймсу простір, тому що у нього закінчується час. Він такий: «Я візьму все, що зможу отримати, і якщо це сварка, то хай буде сварка!» Вони такі безладні, і я їх так люблю. УХ.

**

Гаразд — багато чого стається в цьому розділі. Деякими моментами може відчуватися трохи незграбно, бо, ну, багато всього відбувається і все трапляється дуже швидко. Боюся, це спеціально. Тепер час почне спливати швидше — це навмисно, бо час дуже жорстокий і коли ти чогось боїшся, він завжди йде дуже швидко… тож. Так. Ось так. 

Chapter 29: Повня

Notes:

Від авторки:
Цей розділ трохи легший, ніж минулі (я думаю, нам це потрібно!) але тут досі присутній анґст (ми ненавидимо спокій в цій фанхаті)

Попередження:
Посилання на триваючу війну та смерті/зникнення
Куріння
Посилання на проблеми Реґулуса зі сном та самолікування/залежність
Згадки кошмарів
Посилання на інцидент Сіріуса з пекельними гончими
Зображення тривоги та психічних зривів
Зображення нападу тварини (але насправді нічого не відбувається, ніхто не постраждав)
Коротка згадка про нудоту (нікого не нудить, просто згадка)
Знущання та магічне насильство (дуель)

Думаю, це все!

Кубик Рубіка, який він подарував Джеймсу на Різдво, лежить на подушці поруч з ними, а з нього лине голос Едіт Піаф, огортаючи їх піснею. Це не те саме, що мати програвач і мати можливість обирати, що слухати, але це вже щось.

Бордове покривало на ліжку трохи зім’яте, підтягнуте в тих місцях, де вони раніше хапалися за нього у пориві пристрасті. Камін приємно палахкотить, з нього лунає тихе потріскування і ллється золотисте світло. Реґулус мріє про те, щоб закупорити цю мить у пляшку і зберегти її назавжди.

Сьогодні все добре. Нікому не повідомляли про загибель чи зникнення людей. Не було жодних розмов про війну. Вони просто двоє учнів, що випадково закохалися в школі в Шотландії. 

Сьогодні спокійний день. 

Останні пів години Джеймс намагається запам’ятати слова «Hymne a l’amour». Його французька справді жахлива, і він псує пісню, але Реґулус його не зупиняє. Йому подобається Джеймс таким: безтурботним, пристрасним, сповненим рішучості пізнати щось нове. Це нагадує йому про перші ночі на даху соварні, коли він продовжував складати головоломку, доки не зміг без проблем зібрати кубик.

— Я не зможу зустрітися з тобою завтра, — каже Джеймс, коли музика зупиняється. Здається, він вирішив, що з нього досить, і не запускає кубик повторно, як робив це досі. 

Реґулус піднімає голову, звідки він вимальовує пальцем фігури на гладкій і м’язистій спині Джеймса. Вони в копії його кімнати вдома, разом лежать на ліжку. Джеймс лежить обличчям вниз, притиснувшись животом до м’якої ковдри.

— Чому? 

— Треба допомогти Сіріусу з дечим, — недбало відповідає Джеймс. 

Реґулус хмуриться, хоча Джеймс не бачить його обличчя. 

— Ти не можеш допомогти йому вдень? 

— Боюся, що ні.

— А чому Люпин не може йому допомогти? — запитує Реґулус. Джеймс здригається, а Реґулус піднімає брову. — Що в біса відбувається? 

Джеймс, зітхнувши, повертається, щоб подивитися на Реґулуса, який став на коліна, щоб краще виразити своє незадоволення. Джеймс ворушить щелепою, ніби пробує слова на смак і відмовляється від них. Намагається вигадати, що сказати. Це викликає у Реґулуса непокоєння. 

— А, вони… це складно, — врешті-решт каже Джеймс.

— Тільки не кажи, що Сіріус досі тужить за Люпином? — з острахом запитує Реґулус. Невже у його брата не залишилося ані крихти гідності?

У Джеймса відкривається рот.

— Звідки ти це знаєш? 

— Я спостережливий, — просто відповідає Реґулус. 

Він також не спускав очей з Сіріуса, бо Реґулус неодноразово помічав, як Сіріус намагався застати його наодинці. Він не готовий до цього, тож стежить за тим, щоб брат десь його не підстеріг, але про це він Джеймсу розповідати не збирається. 

— Ми не можемо зустрітися хоч на годину? Адже ти не будеш потрібен йому всю ніч, — наполягає Реґулус.

— Гей. Я розумію. Я теж сумуватиму за тобою, — Джеймс притискається ніжним поцілунком до руки Реґулуса, найближчої частини його тіла до обличчя Джеймса. — Але я потрібен своїм друзям, і це лише на одну ніч. Гаразд? 

Роздратований, Реґулус дістає сигарету і сідає на край ліжка, щоб закурити. Він не може сказати Джеймсу, що одна ніч має значення. Кожна секунда має значення. Ніколи ще в житті Реґулус не був настільки чутливим до плину часу. 

Січень майже закінчився. Три місяці перетворилися на два. У нього закінчуються ночі, і Реґулус не знає, як впоратися з цим знанням. Таємниці, які він приховує від Джеймса, стають важчими з кожною миттю, тягнуть його на дно і змушують відчувати, що він потопає без жодних шансів винирнути на поверхню. 

— Усе гаразд? — запитує Джеймс, підсовуючись, щоб сісти поруч із Реґулусом, поки той курить. 

Реґулус знизує плечима, затягується.

— Так. Нормально.

— Я загладжу свою провину, — обіцяє Джеймс, кусаючи зубами шкіру на плечі Реґулуса. — Я чув, що наступного тижня має піти сніг. 

З глибоким, пригніченим зітханням Реґулус дивиться на свого хлопця і каже:

— Все гаразд, Джеймсе. — Він встає, починає шукати свій одяг. — Мені треба повертатися. 

Джеймс простягає руку й обережно хапає його за зап’ястя. Він смикає його. Коли Реґулус повертається, щоб подивитися на нього, він бачить, що Джеймс робить щенячі очі. 

— Що, якщо ми залишимося на ніч?

— Тут? 

— Так, — каже Джеймс. — Ми прокинемося рано, вислизнемо, щоб ніхто не побачив нас разом. У нас все вийде. У мене є плащ. 

Звучить чудово. Реґулус не думав про це, але тепер, коли Джеймс заговорив про це, він хоче тільки цього. Ділити ліжко з Джеймсом, як це роблять дорослі пари. Як роблять справжні пари. Це ще одна річ, яку він навряд чи коли-небудь зробить, якщо не погодиться на це прямо зараз.

Але Реґулус не може заснути без зілля, а він не взяв його з собою.

— Ми не мусимо, — швидко додає Джеймс, коли Реґулус вагається. — Це просто ідея. Дурна, мабуть. Тобто…

— Ні, я хочу, — каже Реґулус. — Хочу. Просто… Я дуже погано сплю. 

Брови Джеймса злітають догори.

— Як можна погано спати? Ти лягаєш і заплющуєш очі, і більше нічого? 

— Кошмари, — відверто відповідає Реґулус. 

Це краще, ніж зізнатися у справжніх проблемах. Про те, що Реґулус ніколи не почувався в безпеці після того, як Сіріус покинув їхній дім. Як кожен найменший звук змушував його здригатися. Його м’язи напружувалися, коли він мав би розслаблятися, а мозок прокручував, — і досі прокручує, — кожну жахливу річ, яку коли-небудь робили з Реґулусом або яку він коли-небудь бачив, як робили з кимось іншим.

У нього не розвилася залежність від зілля без сновидінь задля якоїсь там забави. Його залежність від нього — це спроба самолікування безсоння, а коріння цього безсоння надто глибоко вкорінене у його травму, щоб Реґулус міг бодай спробувати розібратися.

Тож він звинувачує у цьому кошмари, бо знає, що Джеймса це не здивує. Сіріусу сняться кошмари з шести років. Реґулус знає, бо колись він залазив до нього в ліжко, і вони всю ніч обіймали одне одного, разом борючись із демонами. 

— А, — каже Джеймс. — Нічого страшного. Якщо хочеш, я можу провести тебе через них. Іноді я роблю це для Сіріуса.

— Що? 

Джеймс хихикає.

— Очевидно, це платонічно. Він як… — Джеймс зіщулюється всім тілом, і йому так шкода, що Реґулус навіть не може розсердитися.

— Я знаю, Джеймсе. Він тобі як брат. Та все ж, може припиниш спати в одному ліжку з дорослим чоловіком, якому теж подобаються чоловіки? — каже Реґулус, намагаючись звучати розсудливо, але натомість виходить дратівливо.

— Мені подобається, коли ти ревнуєш, — каже йому Джеймс. — Навіть якщо не маєш на те підстав. 

Реґулус хмуриться. Джеймс знову робить щенячі очі.

Одна ніч його не вб’є, вважає він. Навіть якщо йому не вдасться заснути, він компенсує години відпочинку завтра, оскільки не побачить Джеймса. А якщо він засне і йому насняться кошмари, можливо, Джеймс зрозуміє, наскільки він зіпсований і зламаний, і полегшить життя їм обом, вирішивши покинути його раніше, ніж це доведеться зробити Реґулусу.

— Гаразд, — каже Реґулус, скидає одяг і знову підходить до ліжка. — Ми залишимося на ніч.

Коли вони разом скручуються під ковдрою, Джеймс шепоче «Я тебе кохаю» в потилицю Реґулуса. Його тіло так тепло притискається до Реґулуса, наче персональна грілка в людський зріст. Руки Джеймса сильні та важкі, вони утримують Реґулуса в вигині його торса, стегон і ніг. Вони так добре пасують один до одного, що у Реґулуса перехоплює подих, але він з усієї сили заганяє це почуття глибше. Він скоріше помре, ніж розплачеться від того, що його обіймає його хлопець. У нього ще залишилося трохи гордості. 

На диво, сон просочується в тіло Реґулуса і робить його повіки важкими. М’язи розслабляються, напруга спадає. Він відчуває, як його лице розслабляється, а на губах грає легка посмішка. 

І Реґулус розуміє, що коли він з Джеймсом, йому не потрібне зілля, щоб заснути, бо він відчуває себе в безпеці. Тут, в обіймах Джеймса. Реґулус відчуває, що нічо не може його торкнутися.

Реґулус засинає самостійно вперше за дуже-дуже довгий час, і це відбувається в ритм дихання Джеймса.

Це триває недовго.

Приходить кошмар. Реґулус трясеться і кидається в ліжку. Він скиглить, пітніє і створює безлад. Він кричить і плаче. Реґулус прокидається весь у поту, серце калатає в грудній клітці. Його горло болить, розриваючись від крику. Його груди сильно здіймаються, коли він намагається вирівняти дихання. Йому потрібен час, щоб заспокоїтися, але він заспокоюється. Джеймс поруч з ним протягом усього цього часу. Коли Джеймс тримає його і шепоче, що з ним все гаразд, Реґулус опановує себе. І коли він готовий, Джеймс ніжно притискає його до грудей і шепоче заспокійливі слова на вухо, поки вони не засинають.

Це повторюється знову, майже через годину. Але Джеймс не скаржиться. Він не відпускає Реґулуса. Жодного разу.

Якимось чином, вони переживають ніч і загалом п’ять кошмарів.

В цілому, попри те, що він і прокидається трохи розбитим через неспокійний сон, Реґулус не шкодує, що залишився, і обіцяє собі робити це знову так часто, як тільки зможе. Джеймс, який виглядає так, ніби проспав десять годин без перерв, заявляє, що це була найкраща ніч у його житті. 

 

***

 

Світло повного місяця променем пробивається у кут бібліотеки, в якому він працює. Незабаром почнеться комендантська година, але Реґулус — староста, і він не боїться використовувати свій значок, щоб виплутатися з неприємностей, якщо це буде необхідно. 

На столі перед ним лежить записник Тома Ярволода Редла. Реґулус намагається торкатися її якомога менше, бажано в рукавичках. Той, хто виріс у сім’ї, де цінують темні мистецтва, не стане безцеремонно поводитися з предметами, просякнутими такою великою кількістю темної магії. Він відчуває, як вона розходиться із записника, як дим з вогнища. Що б це не було, воно потужне. 

Реґулус ще не з’ясував, що робить цю книжку такою особливою, що Луціус тримає її під замком. Також не зрозуміло, чому Волдеморт взагалі дав йому її. Чому Волдеморт зберігав її. Реґулус знає, що він щось приховує, і трохи розчарований тим, що досі не з’ясував, що саме.

Він випробував на ній все, що знав, але це не дало йому відповіді, що це таке, але сказало йому, чим воно не є. Це корисно, але Реґулусу вривається терпець.

Це має бути щось важливе, і Реґулус має з’ясувати, чому. 

Є одна річ, яку він ще не пробував, бо це небезпечно. Реґулус не боїться, не зовсім, але він не ідіот. Якщо його проклянуть або поранять, йому прийдеться пояснюватися, і це найнебезпечніша частина. Вкрай важливо, щоб Волдеморт не дізнався, що Реґулус копається в його минулому. Якщо він схибить і Редл виявить його, Реґулус буде мертвий, перш ніж він зможе щось зробити. 

Стискаючи перо трохи сильніше, ніж потрібно, Реґулус вагається. Він наклав на себе стільки захисних заклинань, скільки зміг згадати, і має в кишенях флакони з кількома зіллями, які він може швидко прийняти, якщо щось піде не так. 

І все ж. Він навіть не уявляє, що станеться, якщо він напише щось у цій штуці. 

Надворі виє вовк. Реґулус підводить голову. Він відкладає перо, вдячний за привід відкласти це ще на деякий час. Протираючи очі, Реґулус прислухається до виття. Ось воно знову. Вовки вшановують місяць. У цьому є своя краса, думає Реґулус. 

Він помітив, що Джеймс завжди зайнятий у повний місяць. Можливо, це збіг, але це траплялося вже достатньо разів, і Реґулус починає дещо підозрювати. Якби він не знав краще, то подумав би, що Джеймс — перевертень. Але це просто неможливо. Реґулус знав би, якби це було так. Він у цьому впевнений. Крім того, Джеймс не показує ознак виснаження, або слабкості, або має якісь… 

Бляха.

Блядство.

Ні. Ні. Цього не може бути. Реґулус глибоко вдихає. Сіріус теж не може бути перевертнем, бо того дня, коли він з’явився весь розірваний на шматки, місяць тільки-но зайшов. Якби він був перевертнем, він би тільки перетворювався назад. Крім того, перевертні не завдають собі шкоди. Хіба ні? І за останні два роки він би дізнався, що Сіріуса вкусили, так? І де б це могло статися? Яким чином? 

Це божевілля. Цього не може бути. Сіріус теж не перевертень. Реґулус думає про нісенітниці.

Але… Реґулус вдається в питання, що ж такого сталося, що його брата так сильно так сильно пошматувало. Кігті та зуби. Джеймс сказав, що це були пекельні гончі. Але в лісі немає пекельних гончих, ні? Реґулус ніколи про них не чув. 

Знову виття.

Реґулус підводиться і підходить до вікна. Його пальці мимоволі занурюються до внутрішньої кишені, де лежить снич із малюнком його та Джеймса. Це трохи заспокоює його, але він все одно не відмовився б від сигарети. Тут щось є, Реґулус це відчуває. Одкровення. Він уважний, він хвалився Джеймсу. Він має здогадатися. 

Швидким помахом чарівної палички Реґулус пакує свої речі в сумку. Написати щось в пекельному щоденнику він зможе пізніше. Він же не поспішає накликати на себе прокляття.

Дорога назад до гуртожитку Слизерину пролягає повз міст, який ідеально підходить для того, щоб він міг покурити. Це допомагає йому думати. Аналізувати. 

Він проходить повз пару портретів, які сперечаються. Закочує очі на галас, який вони зчиняють. Незабаром і його портрет буде написаний. Коли стане повнолітнім, як заведено за традицією. Спосіб увічнити рід Блеків. 

Це не те саме, що жити вічно, але так близько, наскільки це можливо, припускає Реґулус. Краще, ніж бути примарою, яка є лише відлунням. Мірта ніколи не забуде знущань Олів. Ніколи не перестане плакати в туалетній кабінці. Це не життя. Це просто існування.

Реґулус спирається передпліччям на перила і запалює сигарету. Він не марнославний. Не такий, як Сіріус, який постійно скидає волосся з обличчя або крокує коридорами, ніби вони йому належать. Проте Реґулус вважає, що для свого портрета йому варто вибрати гарне вбрання. Щоб показати себе з найкращого боку для нащадків, припускає він. Що б це не означало. 

Він смикається, ледь не впускаючи сигарету.

Нащадки.

Живуть вічно.

Його серце завмирає.

— Ти клятий виродок, — бурмоче собі під ніс Реґулус. Він не міг цього розбити. Невже?

Реґулусу перехопило подих у грудях. Звісно, він, бляха, це зробив. Ось чому він виглядає так дивно. Так не по-людськи. Таким зломленим. Бо він такий і є. 

Реґулусу доводиться притиснути своє тіло до перил, щоб не зірватися вниз. Це найгірше. Як йому з цим боротися? Що… він навіть нічого не знає про горокракси, тільки те, що вони існують. Що вони розривають душу на частини в обмін на безсмертя. Це настільки темна магія, що навіть Блеки не практикують її. Вона відома, але нею не користуються. 

Мерлінові яйця. Ні. Ні. 

Це катастрофа.

Реґулус відчуває, як його груди здавлює, а перед очима трохи розпливається.

Він загруз у цьому по вуха. Це? Він не готовий мати справу з чимось подібним. Він ніколи не думав… Але тепер він втягнутий в це. Він не може відступити. Чи може?

Трясця.

У Реґулуса тремтять руки. Він не може дихати. Він наляканий і він сам. Один вночі. Сам у темряві.

Стогнучи, Реґулус сідає на землю. Це негоже і нижче його гідності, але йому потрібна клята хвилинка. Дерево скрипить і холодить під ним. Йому байдуже. Не може бути не байдуже.

Опустивши голову між колін, Реґулус змушує себе дихати. Вдих і видих. Він зможе це зробити. Він з’ясує це. Він — Реґулус Блек. Володар власного тіла. Спадкоємець Найдавнішого і Найшляхетнішого дому чарівників Англії. Він дракон. 

Дещо сумно, що він чіпляється за жарт, який його друзі вигадали про нього кілька місяців тому, але чомусь йому від цього стає легше. 

Жалюгідно, що Реґулус тримається за це. Він же дракон. А дракони не ховаються. 

Він каже собі, що він сильніший за це. Він розумніший за Редла. Він може боротися з цим. Він може перемогти. 

Збирати себе докупи важче, ніж йому хотілося б визнати. Востаннє, коли це сталося, коли Реґулус почувався не у своїй тарілці, він пішов до маґлівського пабу, де хлопець загравав з ним і дав йому його першу сигарету.

Сьогодні Реґулус не може цього зробити. Його вибір обмежений. Доркас з Марлін. Барті та Евану не можна довірити цю інформацію. Джеймсу теж не можна, а Реґулус навіть не може піти до нього за розрадою чи відволіктися, бо він… 

Чим взагалі займається Джеймс?

Вовк знову виє. Реґулус тре кінчиками пальців скроні. Він мусить бути певен, що його теорія про горокракси правильна. Мусить знайти спосіб якось її підтвердити. Він сумнівається, що в бібліотеці знайдуться книжки про це, тож це буде нелегко.

Є одна людина, з якою Реґулус ще не говорив про Тома Редла. Слизоріг може щось знати. Варто спробувати. На цьому етапі Реґулус готовий спробувати практично все. Важко зітхнувши, Реґулус вирішує поговорити зі Слизорогом наступного дня.

Відчуваючи себе трохи спокійніше, маючи план дій (неважливо, наскільки хисткий), він швидко стає на ноги, перш ніж хтось знайде його похнюпленим на підлозі. У повного місяця є одна позитивна деталь: місячні квіти будуть капати нектаром, як божевільні. Це ключовий інгредієнт для значної кількості зілля, і Реґулус знає, що воно закінчується, бо стежить за його запасами. Цього тижня він також використав останній нектар для власної протиотрути. 

Рішуче налаштований, він спускається вниз, тримаючись у тіні, щоб не наштовхнутися на старосту під час патрулювання.

Слизоріг буде задоволений, що він завчасно зібрав інгредієнт, і це дасть йому привід завітати до його кабінету. Якщо Реґулус зненацька прийде до нього та одразу запитає про Редла, Слизоріг може злякатися. Чи знає Слизоріг, що Редл — Волдеморт? Реґулус сумнівається, але краще бути обережним. 

На його щастя, місячні квіти ростуть далеко від стежки, що веде до лігва Араґоґа. Проте Реґулус поводиться досить обережно і йде в обхід, щоб зайти до лісу якомога далі від павуків. Про всяк випадок.

Вовк виє. Здається, далеко. За багато миль. Реґулус у безпеці. 

Неподалік у лісі є галявина, на якій ростуть місячні квіти. Він бачив їх раніше. Це не звичайна ділянка лісу, де він збирає інші інгредієнти, але вона йому не зовсім незнайома. Поки він поводиться тихо і шанобливо, з ним все буде гаразд. Істоти, які піклуються про флору, не повинні його турбувати, якщо він не завдасть шкоди. 

Він наповнив дві пляшки нектару і відкорковує третю, коли відчуває поколювання на потилиці.

Щось не так. Він не знає чому, але інтуїція підказує йому, що треба йти. Негайно. 

Засунувши дві пляшки, які йому вдалося зібрати, в сумку, Реґулус підводиться. Він чує виття. Воно близько. До біса близько. Як це сталося?

Поглянувши вгору, Реґулус розмірковує, чи можна вилізти на одне з дерев. Але це може розлютити лісових фей. Відкинувши цю ідею, Реґулус вирішує бігти, коли на галявину вривається вовк, вишкіривши на нього ікла. 

З якоїсь дивної причини бляклий шрам, який Ґрейбек залишив йому на плечі, починає пульсувати. Не вовк. Перевертень. Він бачить хвіст, морду. Трясця. 

Бляха. Чортівня. Лайно. Бляха. Бляха. 

Реґулус виймає паличку. Тепер він не може тікати. Якщо він повернеться спиною до перевертня, то помре. Реґулусу кінець. Він це знає. Але нічого не може вдіяти. Звір нападає. Реґулус готується… 

І довбаний олень завбільшки з коня збиває його з дороги, стаючи перед Реґулусом. 

— Гаразд. Вовк загризе мене до смерті, так?

— Ні, — каже Пандора, накручуючи на палець пасмо довгого світлого волосся. — По-перше, мої сни не буквальні. Вовк уособлює певну загрозу. Небезпеку як поняття. Не справжнього вовка. 

— Має сенс, — відгукується Доркас. — Реґулус впорався б з вовком. Навряд чи він його вб’є. Він до біса швидкий і злісний.

— Тоді що це? — запитує Барті.

— Що б це не було, Реґулусу воно загрожує. Він у небезпеці, і у нього два варіанти: довіритись оленю або піти самому. — спокійно пояснює Пандора. 

Чорт забирай.

Реґулус згадує сон Пандори. Ось вам і не буквальне тлумачення, еге ж? На щастя, він не зацікавлений у тому, щоб битися з ним наодинці. Не проти перевертня. Реґулус не настільки дурний, щоб думати, що зможе перемогти одного. Пандора сказала йому довіритися оленю. І він з радістю до неї дослухається.

Вовк розвертається, гарчить на оленя. У відповідь той сильно тупотить передніми ногами по землі. Його роги справді розкішні. Вовк швендяє галявиною, але не наближається. Реґулус підходить ближче до більшої тварини й збирається перевірити, чи зможе він доторкнутися до неї, коли на галявину вривається величезний чорний пес.

Вовк не радий такому новому поповненню. Він розслабляється, а потім собака і вовк починають битися. Реґулус думає, що це чудовий момент, щоб втекти. У безпечне місце. 

Але тут вовк замахується на собаку пазурами, і ранить його. Не сильно, це лише подряпина, але достатня, щоб він заскиглив. Реґулус хмуриться. Собака досить великий, досить грізний, щоб вдарити у відповідь. Але він не б’є. Він бореться з вовком, але не кусає його. Ніби свідомо не хоче завдати йому болю.

Олень теж починає хвилюватися. Він штовхає Реґулуса мордою. Реґулус вислизає від нього. Йому немає діла до якогось безпритульного пса. Йому треба забиратися звідси. Коли він рухається, вовк знову вловлює його запах і, здається, дуже хоче відірватися від собаки, щоб знову спробувати напасти на Реґулуса. 

Олень і собака стають перед Реґулусом. Вони обмінюються поглядами, що, бляха, має бути неможливим. Собаки й олені не можуть спілкуватися! Але Реґулус не має часу на роздуми, бо собака нападає саме тоді, коли олень опускається на коліна в явному запрошенні. Реґулус залазить на нього, і вони тікають. 

Це схоже на політ.

З усіх сил тримаючись, Реґулус притискається до тіла оленя. Істеричний регіт виривається з його горла, і Реґулус, всупереч усьому, насолоджується цією дикою, неможливою подорожжю Забороненим Лісом.

Вони мчать так швидко, що Реґулус ледве встигає обдумати, перш ніж олень виривається з лісу і різко зупиняється біля хатини Геґріда. Так швидко. Так несподівано. Йому навіть хочеться, щоб вони побігали ще трохи.

Проте Реґулус шанобливо сповзає зі спини оленя, а потім ніжно проводить рукою по його хребту. Він прекрасний. Одна з найвеличніших тварин, яких Реґулус коли-небудь бачив. 

Вовк виє, і олень дивиться вгору. 

— Іди допоможи своєму другові, — каже йому Реґулус, відходячи. — Дякую. 

Тварина нахиляє голову, ніби розуміє, а потім біжить назад до лісу і губиться в ночі. Реґулус цікавиться, чи побачить він його коли-небудь знову.

 

***

 

Інтерлюдія: ПОВ Сіріуса 

 

Якщо Реґулус ще раз коли-небудь наважиться назвати Сіріуса ідіотом після тієї знаменної дурості, яку він продемонстрував минулої ночі, Сіріус його задушить.

— Піт? — гукає Сіріус через усю кімнату. — Передай мені трохи тієї есенції з мартоглава, га?

Пітер приносить її до його ліжка, де Сіріус дезінфікує три рани на ребрах. Джеймс, який щойно вийшов з душу, вже мастить свої рани маззю. Це все поверхневі поранення, нічого такого, чого б вони не отримували раніше, але в усьому винен Реґулус.

У них була гарна ніч. Одна з найкращих за довгий час. Муні був грайливим, спокій ним. Вони ганялися за кроликами та веселилися, всі разом. Ні сліду насильства чи страждання з боку Муні. Доки він не вловив запах людини за межами замку серед ночі. 

— Якого біса він взагалі робив у лісі? — Сіріус не усвідомлює, що сказав це вголос, аж поки Пітер не відповідає.

— Взагалі-то, він збирав квітковий нектар, — спокійно каже він. — Він вправний у зіллях. Це міг бути інгредієнт. Я бачив, як він наповнював пляшку перед тим, як пішов за вами. 

Саме Пітер врятував Реґулусу життя. Він, як завжди, побіг уперед, щоб розвідати, чи немає чогось небезпечного, і побачив його якраз тоді, коли вітер змінився. Якби Пітер не попередив друзів, Муні відчув би запах ще до того, як вони були б готові втрутитися. 

— Чорт забирай, — стогне Джеймс, хитаючи головою. — Якщо це правда, то це диво, що цього не сталося раніше.

— Га? 

— Інгредієнти для зілля в лісі? Ніколи навіть не спадало мені на думку, — каже Джеймс, виглядаючи трохи наляканим.

— Це не мало б значення, якби ми не виходили з халупи, — каже Піт.

За це на нього зиркають Сіріус і Джеймс.

— Не говори такого лайна при Муні, чуєш мене? — погрожує Сіріус. 

Пітер киває, трохи збліднувши. Мабуть, Сіріусу має бути ніяково. Але ні. Він схвильований, переживає за Реґулуса і взагалі в жахливому настрої. Він у такому настрої відтоді, як вони повернулися до школи три з невеликим тижні тому, бо Ремус, — Ремус довбаний Люпин, — відмовив йому.

Після поцілунку, який перебудував світ Сіріуса. Поцілунку, який пройняв його у кляту душу , який розкрив його бажання і потреби, і все те, чого він не знав про себе, доки його вуста не торкнулися губ Ремуса. Якщо в Сіріуса й залишалися якісь сумніви щодо справжності його почуттів до Ремуса, то цей поцілунок розвіяв їх. 

Він остаточно й безповоротно закохався в Муні. 

Сіріус зробив би невимовні речі, щоб отримати можливість поцілувати його знову.

А Ремус має кляту нахабність не відчувати того ж. Він просто… вдає, що цього не було! Це найобурливіша річ, яка коли-небудь траплялася з Сіріусом. 

Це також нищить душу, бо Сіріус майже впевнений, що ніщо ніколи не зрівняється з тим поцілунком. Як йому тепер просто жити далі?  

— Ти знову скрипиш зубами, — каже Джеймс, кидаючи шкарпеткою в Сіріуса. 

Той кліпає розтискає щелепу.

— Я піду в душ. 

Пітер і Джеймс обмінюються стурбованими поглядами. Джеймс розповів Червохвісту про те, що сталося на новорічній вечірці, щойно Ремус пішов на патрулювання старост потягом і залишив їх трьох наодинці. Пітер був надзвичайно радий за друзів і, здавалося, припускав, що поцілунок неодмінно призведе до того, що в них щось почнеться. 

Сіріус, наївний, дурний, самовпевнений Сіріус Блек, цього разу погодився з Пітером. Що ще може статися після цього поцілунку, окрім як ідилічних стосунків? У цьому був сенс . Для Сіріуса принаймні це був природний шлях розвитку подій. 

Нічого не сталося, еге ж? 

Гаряча вода приємно б’є по спині, але він надто знервований, щоб насолоджуватися нею. Він за інерцією вмивається, надто заклопотаний тим, щоб у всьому цьому розібратися. Перевертає кожну мить, відколи вони повернулися до школи. Кожного разу, коли Ремус ловив на собі його погляд, він просто відводив очі, ніби нічого не сталося. Кожне слово, яким вони обмінялися. Коли вони всі разом, Ремус поводиться так, ніби нічого не сталося. 

Через тиждень стало зрозуміло, що Ремус активно уникає залишатися наодинці з Сіріусом, тож він припинив спроби. Вони не говорили про це. Ремус не… навіть не визнав, що вони цілувалися. Взагалі.

І, знаєте, повідомлення отримано голосно і чітко, але коли ти був чиїмось найкращим другом протягом багатьох років, і тебе ось так цілують… хіба це не заслуговує хоча б на розмову? 

Очевидно, що ні. 

Коли Сіріус повертається до їхньої кімнати, настає черга Піта приймати душ. Він каже їм не чекати на нього, бо Олів чекає на нього у спільній кімнаті, щоб вони пішли разом.

— З тобою все гаразд? — запитує його Джеймс, коли вони виходять зі спальної кімнати. 

Сіріус знизує плечима. Ні, не зовсім, але він нічого не може з цим вдіяти. 

— Просто голодний. Ходімо. 

На щастя для нього, той факт, що Реґулуса мало не загриз Муні минулої ночі, відволікає від болю, який оселився за ребрами Сіріуса. 

Якби Сіріус не бачив Реґулуса в Лісі на власні очі, він би не повірив, що той майже не спав минулої ночі. Маленьке лайно виглядає бездоганно, сидячи між Доркас і Пандорою за столом Слизерину. Навпроти них Лестранж, Дологов, Кравч в Розьє щось жваво обговорюють. Снівеліус спостерігає за ними через декілька місць праворуч. Від того, як він дивиться на Реґулуса, у Сіріуса мурашки по шкірі. 

— Мені не подобається, що вони постійно крутяться навколо нього останнім часом, — бурмоче Сіріус до Джеймса, коли вони опускаються на лавку за Ґрифіндорським столом. — Лестранж і всі вони.

— Я питав його про це, — відповідає Джеймс, стишивши голос. — Йому це теж не подобається. 

— Чому ж тоді він це дозволяє? — запитує Сіріус, знову дивлячись через залу. — Він же не з тих, хто догоджає людям. 

Джеймс пирхає від сміху, і Сіріус теж не може не посміхнутися. Вони швидко їдять і кладуть у кишеню трохи їжі для Ремуса. Якщо вони підуть зараз, то встигнуть дістатися до лазарету і залишити тістечка там до того як він прокинеться. 

Мадам Помфрі скоса поглядає на них, але впускає до лазарету. Джеймс зайнятий тим, що розкладає тістечка на маленькому столику біля ліжка Ремуса. Він робить з цього велику виставу, і Сіріус знає, що Джеймс так дає йому час, щоб просто… повитріщатися. 

Відтоді, як вони поцілувалися, він не може дивитися на Ремуса без відчуття, що зараз зробить щось нерозважливе, тож уникав його якомога більше. Але зараз Ремус спить, і він не може прочитати вираз обличчя Сіріуса, тому дозволяє собі трохи розслабитися. 

Ремус дуже гарний. 

Сіріус мав би раніше зрозуміти, що це означає. Мав би розпізнати теплий трепет в животі, або одержимість руками Ремуса.. Можливо, тоді у нього був би шанс.

Якби він ще на п’ятому курсі зрозумів, що насправді не вважав Тома жахливим, а зрозумів правду — що він ревнував його весь цей час. Якби він зміг зізнатися в цьому самому собі, замість того, щоб залицятися до дівчини за дівчиною. Можливо, тоді Ремус вважав би його достатньо гідним.

Зараз вже пізно.

І… ох. О, ні. П’ятий курс. 

Тому Ремус його не хоче? Ця думка вдаряє його в щелепу, змушуючи трохи відступити назад. Він ідіот. 

Як Ремус може хотіти його, коли він зробив те, що зробив? Мерлінова борода у вогні. Ремусові, мабуть, огидно, що Сіріус взагалі мав нахабство його поцілувати. 

Сіріуса зараз знудить.

— З тобою все гаразд? — запитує Джеймс.

Сіріус заперечливо хитає головою. Жовч підступає до горла. Він не може сформувати слова. 

Тепер Сіріус зрозумів. Чому Ремус відмовляється з ним розмовляти. Ремус — добрий друг, і він не скаже йому в обличчя, що він недостатньо хороший. Що він занадто темний, занадто злий, занадто жорстокий. Зіпсований Площею Ґримо і просто не той, з ким Ремус Люпин хотів би бути поруч. 

Муні намагався позбавити його приниження, а він був надто тупий, щоб зрозуміти це досі.

Важко ковтаючи, Сіріус змушує себе дихати. 

Джеймс міцно стискає його плече. 

— Тобі варто з ним поговорити.

— Ні, — знизує плечима Сіріус. Останнім часом він багато знизує плечима. Разом вони розвертаються, щоб вийти з лазарету. — Йому явно неприємно через це і він хоче прикинутися, що нічого не сталося. Я не збираюся змушувати його.

— Гультяю… 

Реґулус чикає на них ззовні, примруживши очі. Щойно побачивши Реґулуса, Джеймс спалахує, як новорічна ялинка, бо він не вміє контролювати власні емоції. Сіріус нахиляє голову, чекає, поки Реґулус заговорить першим. 

Сіріус, — який сподівався на ще один шанс поговорити з братом, — заздалегідь підготувався до того, що він зробить, коли йому випаде така нагода. Після довгих роздумів Сіріус вирішив, що найкращим варіантом буде дозволити Реґулусу піти на це першим. Принаймні, це дасть Сіріусу можливість зрозуміти, в якому настрої перебуває його брат. І ось це він і робить. Він чекає. 

Змахнувши чарівною паличкою, Реґулус накладає закляття Муфліато, а тоді нахиляється ближче.

— Хто ще знає про Люпина?

Джеймс видає страждальницький звук, який, на превеликий подив Сіріуса, трохи пом’якшує похмурий вираз обличчя Реґулуса. 

— Він твій друг, — каже Реґулус Джеймсу. — Але він небезпечний.

— Ні, — мимоволі відповідає Сіріус. Реґулус закочує очі.

— Заради Бога, навіть не починай. Він мало не вбив… 

Брат замовкає, стискає губи. Сіріус затамувавши подих спостерігає, як мозок Реґулуса опрацьовує це завдання зі зростаючим відчуттям страху. Реґулус розумний. Один з найрозумніших людей, яких він коли-небудь зустрічав. 

У нього пам’ять як у слона, а зацікавленість як у кота. Сіріуса анітрохи не дивує, коли Реґулус без жодного слова тягнеться до його сорочки й піднімає її, оголюючи три сліди від минулої ночі.

— Ти, мабуть, знущаєшся з мене, — каже Реґулус.

— Реґ? — питає Джеймс. 

— Ти… Ти… — Реґулус кліпає на Джеймса, здивовано хитає головою. — Мені треба покурити, — каже Реґулус, розвертається на п’ятах і мчить коридором.

Сіріус штовхає Джеймса. 

— Швидше.

І вони переходять на біг, щоб не відставати від Реґулуса. 

Очевидно, вони пропускають перший урок. Для Джеймса і Сіріуса це не дивно, але для Реґґі? Нечувано. Джеймс, мабуть, погано на нього впливає, — задумливо міркує Сіріус.

Реґулус притуляється до найдальшої від школи скляної стіни оранжереї, — єдиного місця, де їх не застануть о такій порі, — і запалює сигарету. Сіріус наслідує його приклад, глибоко вдихаючи дим і дозволяючи йому трохи заспокоїти нерви.

Джеймс починає крокувати. 

— Клятий олень, — каже Реґулус, звучачи трохи збентежено. — Ти олень. З рогами й все таке. Мерлінова борода у вогні. Я. Просто. Якого хріна?

— Як ти…? — Джеймс боязко дивиться на Реґулуса. 

— На сорочці Сіріуса трохи крові, — незворушно каже Реґулус. 

Ніби це щось пояснює. Сіріус не  збирається визнати вголос, що він недостатньо розумний, щоб зрозуміти хід думок Реґулуса. Він ніколи не дасть йому про це забути. 

— Ти не можеш нікому розповісти, — каже Джеймс. — Реґ. Будь ласка. 

— Я не зацікавлений відправляти тебе до Азкабану. Навряд чи ти мені там будеш корисний, — відповідає Реґулус, піднявши брову. 

Джеймс розслабляється, трохи посміхається. Реґулус хитає головою, тягнеться до руки Джеймса і підтягує його ближче. 

Сіріус втрачає дар мови, дивлячись, як Джеймс притуляється до стіни поруч з Реґулусом, стоячи так близько, що його груди торкаються плеча Реґулуса. Він ніколи не бачив, щоб вони… так взаємодіяли. Він бачив, як вони цілувалися, раз чи два, але це було швидко і невимушено. Своєрідне прощання, нічого надто ніжного. 

Сьогодні все інакше. Серед білого дня, прямо тут. Вони торкаються один одного, і це так турботливо. Ніжно. Це прекрасно, насправді. Реґулус ніколи не любив дотиків. Єдиним, кого він підпускав так близько, коли вони росли разом, був Сіріус, здебільшого для того, щоб вони могли згорнутися калачиком у ліжку і разом відбиватися від нічних кошмарів. 

Минуло багато часу, очевидно. Реґулус не торкався Сіріуса навіть випадково. Але ось він тут, проводить пальцями по руці Джеймса, наче для нього це найприродніша річ у світі. Чомусь від цього Сіріусові аж очі пече.

А потім, у типовій для Реґулуса манері, він каже:

— Про що, в біса, ви, два ідіоти, думали? 

Джеймс несміливо посміхається, дивлячись на нього згори донизу.

— Що Ремус не повинен проходити через це наодинці. 

Реґулус стогне, відкидає голову назад до теплиці.

— Ти та твій довбаний комплекс героя. 

— Ні, ти не розумієш, — каже Сіріус, бо хоче, щоб його визнали. Це ж його брат і його… інший брат? І він не буде проігнорований тільки тому, що вони… ким би вони не були. Хлопцями, за словами Джеймса. 

Хвилюючись, Сіріус пояснює:

— Перевертні не повинні сидіть під замком на самоті під час перетворень. Ти ж бачив Ремуса. Він весь у шрамах. Він зробив їх собі сам, бо був дуже засмучений. Коли ми почали проводити з ним повні, він перестав завдавати собі шкоди. 

— Натомість він робить боляче тобі, — зауважує Реґулус. Джеймс смикає його за руку. 

— Ні, не робить.

— Та не вигадуй, — каже Реґулус. — Не бреши мені. Це були не пекельні гончі тієї ночі, чи не так? 

— Взагалі-то, вони, — обурюється Сіріус. — І єдиною причиною, чому я постраждав, було те, що я намагався захистити від них Муні. Він тут ні до чого.

— Я тобі не вірю.

— Це правда, — відповідає Сіріус, знизуючи плечима. — Я, е-е… 

— Я знаю, що ти в нього закоханий, — каже йому Реґулус. — І це доволі очевидно.

Сіріус криво посміхається.

— О, та, дуже мені це допомогло. 

Реґулус закочує очі.

— Ти заслуговуєш на когось кращого. 

Не звертаючи уваги на тепло, що пронизує його груди від цього маленького шматочка братньої прихильності, Сіріус хитає головою.

— Ні. Насправді ні, — тихо каже він. 

Він не жартує. Хто може бути кращим за Муні? Ніхто, і це тягар, який повинен нести Сіріус. За ті кілька секунд, що тривав їхній поцілунок, він досяг вершини свого життя, і Сіріус більше ніколи не пізнає нічого подібного. 

Це відстій, але що є, то є.

Йому пощастило, що він взагалі отримав стільки, і він буде дорожити цим завжди. 

Реґулус на деякий час замовкає, курить свою сигарету і запалює наступну, як тільки докурює. Джеймс, який зазвичай сповнений енергії і чимось зайнятий, залишається тихим, але вдоволеним, умиротвореним. Ніби Реґулус має силу заспокоїти його.

Сіріус заплатив би гроші, щоб дізнатися, про що зараз думає Джеймс, і це знову ж таки здається йому дивним. Він може сказати, майже завжди. 

— Хто ще знає? — знову запитує Реґулус. 

— Тільки ми, — відповідає йому Джеймс. — Ну, Дамблдор і Мінні. І ще Поппі. Вони знають про Ремуса. Але не про… гм…

— Що ви зробили щось вкрай незаконне і вкрай небезпечне? — Реґулус вимовляє це різко, але, на превеликий подив Сіріуса, в куточку його рота з’являється натяк на посмішку. 

І вау. Просто вау. Сіріус не пам’ятає, коли йому востаннє вдавалося вразити молодшого брата. Це змушує його відчувати себе непереможним.

— Ти вражений , — вигукує Сіріус. — Курва, Реґґі. Ти думаєш, що це круто.

Він кидає на нього гострий косий погляд.

— Я Реґулус, — гарчить він. 

І тут Реґулус несподівано пересмикує плечима, дивиться прямо на Сіріуса. Знизавши братові плечима, він каже:

— Але так. Це вражаючий шматочок магії. 

Сіріус променіє. Привид маленького Реґґі промайнув в очах цього хлопчика. Відтінок благоговіння, коли він дивиться на Сіріуса, ніби він його герой. Старший брат, який знає все, який може все. Ніби він — це все, що Реґґі коли-небудь буде потрібно. Сіріус не настільки дурний, щоб думати, що вони коли-небудь повернуться до цього, але достатньо лише відлуння цього дива. Він все ще може дивувати свого молодшого брата. Це для нього дорогоцінне. Сіріус тихо посміхається до Реґулуса. Той закочує очі, але куточок рота все ще піднятий догори.

Це зцілює декілька ран в Сіріусовій душі. 

 

***

 

Коли вони закінчують тренування з квідичу, Сіріус уперше цього року накидається на Джеймса. Всі попередні тренування команди він йшов одразу в душ. Звісно, Джеймс з радістю приймає його запрошення і вступає у звичну для них боротьбу на замерзлій землі, сміючись разом з ним.

Це піднімає дух Джеймса, бо Сіріус був замкнутим і нещасним уже кілька тижнів. Здається, що їхня маленька мить з Реґулусом вранці допомогла Сіріусу відчути себе краще.

— А, чорт забирай, — каже Сіріус, розпластавшись на землі й важко дихаючи, коли вони витратили всю свою енергію. — Ти стаєш занадто сильним. 

Джеймс хихикає, сідає. 

— Тут до біса холодно. Ходімо. 

Вони разом пробираються до роздягальні, з блискучими очима і розвіяним волоссям. Сіріус стогне, коли на нього ллється гаряча вода з душу, а Джеймс, — у сусідній кабінці, — пирхає від сміху. Він такий драматичний. 

Кілька хвилин потому, коли вони вдягаються в порожній кімнаті, Сіріус дивиться на Джеймса і тихо каже:

— Ви… — прочищає горло. — Ви гарно виглядаєте разом.

Джеймс посміхається своєму найкращому другові, груди його сповнюються теплом.

— Це не було… це не було занадто дивно, ні? Бачити нас… ну, ти розумієш. Такими? 

— Чесно кажучи, я думав, що буде гірше, — зізнається Сіріус. — Але це відчувалося… правильно. Напевно. Я не бачив Реґулуса таким м’яким з п’яти років.

— Агов! — обурено вигукує Джеймс. — Я не роблю його м’яким. 

Сіріус виражає чистий жах на обличчі. Джеймс на мить розгублюється, перш ніж усвідомлює, що він сказав. Зазвичай він уникав би ставити Сіріуса в незручне становище, однак він не бачив, щоб Сіріус поводився так нормально після того поцілунку з Ремусом, а Джеймс скучив за ним. Тож він ворушить бровами на свого друга, від чого той різко зойкає і знову накидається на Джеймса. 

— Скільки разів тобі казати, щоб ти тримав свої руки при собі? — вигукує Сіріус, знову борюкаючись із Джеймсом по всій роздягальні.

— Хлопці! — Пітер вбігає, виглядаючи відчайдушно. Він стискає мапу. — Допоможіть! Дівчата в біді. 

Сіріус і Джеймс схоплюються на ноги, миттю вибігають за двері й біжать за Пітером. Поки вони біжать через замок, Пітер розповідає їм усе. Очевидно, Мері почула, як кілька Слизеринців знущалися з групи першокурсників Рейвенклов на початку тижня, і розібралася з ними. У відплату, а також через те, що вона маґлородженка, вони щойно влаштували засідку за теплицями, де вона курила з Лілі. 

Серце Джеймса калатає в грудях, поки він біжить. Він уже витягнув чарівну паличку, як Сіріус і Пітер. 

Коли вони прибувають, його кров закипає в жилах. Лілі, Мері та Марлін притиснуті до стіни оранжереї великою групою Слизеринців шостого та сьомого курсів, які ображають та насміхаються над ними. Три дівчини демонструють справжню Ґрифіндорську хоробрість, стиснувши палички в руках і піднявши підборіддя. В їхніх очах — непокора, явний виклик. Вони просто так не здадуться. Дівчата готові дати відсіч. 

— Гей! — кричить Джеймс. — Відчепіться.

— Погляньте, хто це тут, — бурчить Ейвері. — Хочте, щоб вам знову надерли дупу? 

— Твоя зацикленість на красі Сіріуса та моїй дупі починає трохи непокоїти, Ейвері, — швидко відповідає Джеймс. — Ти впевнений, що нічого не хочеш нам розповісти?

Джеймс хльоскає віями, від чого Ейвері багряніє від люті. Цього було достатньо. Слизеринці нападають, розділившись навпіл, щоб атакувати дівчат і хлопців одночасно. Вони всі тут, — Дологов, Лестранж, Мальсібер, Гойл, Кребб, Снівеліус, Селвін, — і вони поводяться навіть нахабніше, ніж зазвичай. 

— Золотороже! Спиною до спини! — кричить Сіріус. 

Не вагаючись, Джеймс підбігає до Сіріуса, і вони опиняються в центрі невеликого кола і б’ються одразу з кількома Слизеринцями. Джеймс обожнює дуелі поруч із Сіріусом. Це здається правильним, ніби це те, що вони завжди мали робити. Вони вдвох проти всього світу. 

Пітер прослизає повз Слизеринців, які нападають на дівчат, щоб допомогти їм, і на секунду відволікає Лілі. В неї влучає закляття, від якого її ліва рука вкривається пухирями. Її крик від болю привертає увагу Снівеліуса, і Джеймс користується нагодою, щоб оглушити його. Той падає на землю. Один вибув, попереду ще багацько. 

Це справжній хаос. Занадто багато людей б’ються одночасно, на двох фронтах. Джеймс робить все можливе, і йому вдається відбити майже все, що в нього летить, але його друзям не так пощастило. Якимось чином вони опиняються поруч з дівчатами, і всі вони проти Слизеринців, які все ще стоять. Оскільки Ґрифіндорці відмовляються завдавати реальної шкоди, Слизеринців залишається занадто багато, щоб вистояти. 

— Золотороже, — каже Сіріус. — Досить гратися. Мені це остогидло. 

Сіріус кидається вперед, на його обличчі вираз гніву і рішучості. Джеймс слідує за ним. Це допомагає відвернути увагу від їхніх друзів, бо більшість Слизеринців натомість хочуть битися з ними обома. Джеймс глибоко вдячний за тренування Ордену, які відбуваються щотижня з вересня. Сіріус — справжня загроза. Він прокладає шлях крізь зміюк, змушуючи їх кидатися навтьоки та даючи всі іншим перепочинок. Джеймс на його боці, і разом з однокласниками вони борються. 

Джеймс вважає, що це трохи божевільно, що вони так запекло б’ються на дуелях у школі.

Куди котиться світ? 

На своє здивування, Джеймс не одразу усвідомлює, що вони насправді перемагають. Вони не обійшлися без втрат, але близько половини Слизеринців вже переможено, і лише Мері оглушена з їхнього боку. Рука Лілі все ще в пухирях, але це не та рука, якою вона тримає чарівну паличку, і вона чудово тримається на ногах.

Позаду них лунає тривожний крик. Джеймс не може подивитися, бо Гойл націлив на нього свою чарівну паличку. Він чує, як Лілі кричить:

— Марлін! Обережно!

Раптом повз них проноситься фігура з піднятою чарівною паличкою і криком:

— О ні, ти, бляха, не посмієш!

Доркас проноситься перед Марлін і стикається з Дологовим, який намагається кинути прокльон у її дівчину. Джеймс приголомшує Гойла і повертається якраз вчасно, щоб побачити, як Доркас загрозливо піднімає паличку. 

Її обличчя подібне до грому, і Джеймс вражений. Доркас Медовз — сила, з якою треба рахуватися.

— Клята зрадниця, — каже Дологов, плюючи Доркас під ноги. 

— Ах, дякую! — відповідає Доркас. Це збиває з пантелику Дологова, який, вочевидь, не знайомий з сарказмом, і Доркас не втрачає свого шансу.

Він падає перед нею на землю. 

Марлін задихається, явно вдячна за перепочинок, бо вони вже давно б’ються, а вона щойно була на тренуванні з квідичу. Не дивно, що вона втомилася.

З допомогою Доркас Ґрифіндорці швидко розправляються з рештою Слизеринців.

Як тільки вони всі переможені, Джеймс піднімає Мері на руки, і всі разом вони йдуть до лазарету. Поки вони йдуть, Лілі їм все розповідає. Вони курили, коли на них накинулися Слизеринці, насміхаючись над Мері та Лілі за те, що вони маґлородженки. Дівчата намагалися розрядити обстановку, але змії весь цей час жадали крові. 

— Все стає набагато гірше, — сердито каже Лілі. — Вони завжди поводилися жахливо, але після того нападу на Новий рік, здається, що вони навіть не турбуються про наслідки. 

— Про що ти кажеш? — запитує Пітер. 

— Наче вони якось сміливіші, — пояснює Марлін. — Ніби знають, що переможуть. 

— Це не так, — досить люто каже Доркас. — Ми їм не дозволимо. 

Сіріус енергійно киває.

— Знаєш що, Медовз? Ти маєш рацію. Треба їх провчити. Відштовхнути їх. 

Лілі нахиляє голову, її яскраво-руде волосся спадає на плече. Воно трохи розпатлане після бійки, але гарне, як завжди.

— Про що ти думаєш? 

— Проблема в тому, що їм все сходить з рук, — каже Сіріус. — Як щойно. Ми їх перемогли, але вони отямляться, витруть з себе пил і зроблять це знову. Нічого ніколи не відбувається насправді, розумієш? 

Доркас замислюється.

— Ти маєш на увазі, щоб їх виключили? 

Сіріус знизує плечима. 

— Досить непогано, як на мене, хіба ні? Уяви, якби їх не було. Ніяких більше сутичок у коридорах.

— Цього ніколи не станеться, — зауважує Лілі. — Вони всі багаті, впливові люди. Дамблдор нізащо не виключить дітей з усіх цих родин.

— Лілі має рацію, — втручається Джеймс. 

— Якщо ми не зможемо їх виключити, то чи можемо ми на деякий час вибити їх з ладу? — запитує Марлін. 

— Та годі вам, хлопці. Ви витворяли найепічніші витівки, які коли-небудь бачила школа у ваші перші роки. Де ж ваша бешкетна жилка?

— Нам потрібен Муні, — заявляє Сіріус, штовхаючи двері до лазарету. — Ми краще думаємо, коли ми разом. Усі четверо. 

Вони всі заходять, і Лілі йде за мадам Помфрі, щоб та допомогла Мері. Джеймс дивиться на дівчину на руках, відчуваючи, як під поверхнею закипає злість. Це ж така дурня — нападати на когось через те, хто їх батьки. Яке це має значення? Ніякого, і він ненавидить, що не може змусити всіх це зрозуміти. 

— Містере Поттер, — кличе його Поппі, виходячи з кабінету, а за нею Лілі. — На це ліжко, будь ласка.

Кілька хвилин хаосу, поки Поппі ставить запитання, посилає Пітера по Макґонеґел, а потім приводить до тями Мері. 

Коли Мері визнають здоровою і неушкодженою, Поппі починає перевіряти всіх інших. Коли заходить Макґонеґел, Сіріус сперечається з Поппі, наполягаючи на тому, що з ними усе гаразд і не треба метушитися. 

— Що сталося? — запитує Макґонеґел.

Джеймс відкриває рота, але Лілі робить крок уперед і перебирає ініціативу на себе. Джеймс із задоволенням дозволяє їй пояснити. Вчителі люблять її, і тому вони, швидше за все, сприймуть їх серйозно. Сьогоднішній напад був більш наглішим, ніж зазвичай, не кажучи вже про те, що вони об’єдналися в більшу групу. Це робить шкільні коридори менш безпечними, що Джеймсу не подобається. 

Макґонеґел, здається, поділяє його занепокоєння, бо виглядає такою розлюченою, якою він її ще ніколи не бачив.

— Дякую, міс Еванс. Десять балів кожному з вас, — вона блимає очима, коли її погляд зупиняється на Доркас, і Марлін кладе захисну, демонстративну руку їй на плечі. Макґонеґел оговтується: — За те, що протистоїте знущанням. Коли мадам Помфрі вас випише, ви зможете повернутися до своїх гуртожитків. Я доведу це до відома Дамблдора. 

Настрій досить похмурий, коли через деякий час вони всі забираються на свої звичайні дивани у вітальні Ґрифіндору. Навіть Марлін не хочеться закликати гру чи якусь іншу розвагу. Доркас згорнулася калачиком на кріслі спиною до основного простору. Лілі сидить поруч із Джеймсом, розсіяно колупаючи нижню губу. Ремус, який читав у своєму куточку, коли вони прийшли, і на цей час вже був в курсі подій, сидить по інший бік від неї, гортаючи одну зі своїх книг. Пітер лежить на підлозі, бездіяльно бавлячись пером. Сіріус піднявся до їхньої кімнати за сигаретами.

— Я йду спати, — каже Мері. — Усе ще болить голова.

Лілі стурбовано дивиться на неї, коли вона зникає на сходах до дівочих кімнат.

— З тобою все гаразд? — лагідно запитує її Джеймс. 

Вона підводить до нього свої величезні зелені очі.

— Я хвилююся за Мері, — тихо відповідає вона, щоб інші не почули. — Вона намагається бути сильною, але це її підкошує. 

Джеймс відчуває, як його щелепа стискається від безсилля.

— Мені шкода, — каже він крізь зуби. — Ми щось придумаємо. Ми змусимо їх відступити. Я обіцяю. 

— Я впевнена, що так і буде, — каже Лілі, посміхаючись до нього, перш ніж підвестися на ноги. — Добраніч.

Тихо, щоб не привертати зайвої уваги, Джеймс шепоче:

— Хлопці. Зустріч в гуртожитку. 

Пітер негайно кидає перо і схоплюється на ноги, поспішаючи вгору сходами. Ремус трохи повільніший, йому доводиться шукати свою закладку, перш ніж він буде готовий піднятися. Вони з Джеймсом піднімаються разом, пліч-о-пліч. 

У гуртожитку Пітер чекає, сновигаючи туди-сюди. Сіріус сидить на підвіконні, вікно розчахнуте, щоб виходив дим від сигарети, що видніється між його губами. Ремус мимоволі придивляється уважніше, стежачи за витонченим рухом зап’ястя Сіріуса, коли його рука мляво звисає з коліна, зігнутого, щоб підтримати його руку. 

Бажання закотити очі на друга дуже сильне. Ну правда. Що Ремус взагалі собі думає? Очевидно, що він одержимий Сіріусом. Він ледве може перебувати з ним в одній кімнаті, не нервуючи. То чому ж він такий до біса впертий у цьому питанні?

— Чи не зарано спати? — запитує Сіріус, нахиливши голову. 

— Ми не спати, — каже Джеймс, показуючи на подушки, які Пітер почав слухняно складати на підлозі. — Зустріч. 

— А, — відповідає Сіріус, сповзаючи з підвіконня, щоб сісти. 

Ремус бурчить, як справжній дідусь, і теж вмощується на подушках. Пітер сідає між ними, що Джеймс вважає розумним. Він взагалі не сідає. Не може. Через нього протікає надто багато засмученої енергії. 

— Ми мусимо щось зробити, — каже Джеймс. — Мері каже, що Слизеринці вже зайшли занадто далеко, щодня переслідують молодших учнів. Ми не можемо дозволити цьому продовжуватися.

— Старости перевтомлені, — каже Ремус. — Ми знаємо, що це проблема, але неможливо бути всюди весь час. Ми вже збільшили кількість патрулів порівняно з попереднім складом, але люди ледве справляються.

— А що кажуть старости Слизерину? — запитує Пітер. Сіріус видає звук огиди, але Джеймс шикає на нього, щоб вони могли почути Ремуса.

— Ну. На зборах вони говорять правильні речі. Але я не знаю, чи вони справді намагаються завадити комусь поводитися як мудак.

— Вони об’єднуються в пари? 

— Іноді, — зізнається Ремус. — Ми не завжди можемо бути змішані. Я патрулюю з Лілі досить часто.

— Але ж ти патрулюєш і з Реґулусом, — зауважує Джеймс. 

Пітер легенько посміхається, але милостиво мовчить. Зараз не час жартувати про стосунки Джеймса. Це дуже серйозна справа.

— Реґулус… здається, йому все одно, — каже Ремус. — Я не думаю, що його ставлення є добрим прикладом для інших. І я точно ніколи не буду в парі зі Снівеліусом.

— А що каже Лілі? — запитує Пітер. 

— Її теж не ставлять у пару до Снівеліуса. Але вона часто патрулює з Ґрінґрасс, і, судячи з усього, вона досить неупереджена і справедлива, — знизує плечима Ремус.

— Чому ми взагалі обговорюємо старост? — запитує Сіріус, запалюючи ще одну сигарету. — Вони нічого не виправлять. Це залежить від нас.

— Не посеред кімнати, Гультяю, — стогне Джеймс. 

Сіріус підводиться і сідає на підвіконня. Ремус швидко переводить на нього очі, перш ніж опускає погляд на підлогу. 

— Що ти пропонуєш нам робити? — запитує Пітер, дивлячись на Сіріуса. — Не схоже, що гнойова бомба змусить їх відступити, тямиш? Витівки — це добре і весело, коли тобі тринадцять, але вони не захистять тебе від прокльону.

Сіріус глузливо кривиться, дивлячись на Пітера.

— А ти в нас переповнений ідеями, га? 

— Я просто кажу, що витівка не спрацює. 

— Зважаючи на те, що я був жертвою багатьох проклять, а ти — ні, я краще знаю, що спрацює, а що ні, ти так не думаєш? 

Джеймс вирішує, що цього цілком достатньо.

— Добре, гаразд. Очевидно, що ми не збираємося влаштовувати звичайний розіграш, бо ті були веселі, але вони були лише для того, щоб спричинити хаос заради сміху. Нам потрібен спосіб показати Слизеринцям, що їм не зійде з рук це знущання. 

— Джеймсе, — каже Ремус, несподівано звучачи втомлено. — Я не впевнений, що ми зможемо щось зробити. Те, що відбувається тут — лише віддзеркалення того, що відбувається там. Ці виродки стають нахабнішими лише тому, що нахабнішають Смертежери. 

Цю заяву зустрічає приголомшлива тиша. Не те щоб Джеймс цього не знав. Він надзвичайно обізнаний. Інакше й бути не може, адже новини в наші дні — лише погані. Все більше людей викрадають, зникають або вбивають. Напад у новорічну ніч, схоже, ознаменував нову, набагато жорстокішу главу в конфлікті. 

Просто… Джеймс хоче щось зробити. А вони не можуть. Поки що не можуть. Звісно, вони досі тренуються щонеділі в Гоґсміді, але навіщо? Вони не беруть у цьому жодної участі. Не відтоді, як… Джеймс ковтає. Він ненавидить думати про того ліверпульця. Досі відчуває себе винним за це.

— Що нам робити? — запитує він тихим голосом.

— Ми тренуємося, і коли нам дозволять приєднатися, при першій же нагоді ми… ну. Тоді ми битимемося, — відповідає Ремус. Сіріус киває на підвіконні.

— А поки що ми будемо пильнувати, так? І щоразу уражатимемо у відповідь.

Між ними застигає напружена мовчанка. Нікому не подобається частина з очікуванням. З тренуванням. Вони хочуть щось робити. Вони ж мародери, чорт забирай! І так, вони погодилися, що всі ці витівки були трохи незрілими для купки сімнадцяти-вісімнадцятирічних підлітків. Вони вирішили зробити перерву на останній рік навчання, і вони були зайняті, тож не можна сказати, що вони за цим сумували. 

Але що ж. Не завадить спробувати ще раз, чи не так? Це краще, ніж сидіти склавши руки, вважає Джеймс. І, можливо, це не зупинить Слизеринців від хуліганства, але якщо вони вигадають щось хороше, то це, безумовно, опустить їх на одну-дві сходинки нижче. 

— Я все одно подумаю про можливу витівку, — каже їм Джеймс. — Просто, знаєте... Щось таке, щоб їх зайняти? 

— Ммм, — мовить Пітер, замислившись. — Гадаю, нічого страшного в цьому немає? 

Сіріус посміхається. Він викидає сигарету у вікно, потім підводиться. 

— Що ж. Якщо ми збираємося повернутися назад до часів ранніх мародерів, нам треба перекусити. Я піду на кухню. Що кому взяти?

Notes:

Від авторки:

Гаразд, гаразд, гаразд!!

Два великих відкриття в цьому розділі — РЕҐУЛУС ДУЖЕ РОЗУМНИЙ І Я ЛЮБЛЮ ЙОГО ДУЖЕ СИЛЬНО! Він розгадав таємницю з горокраксами (частину її) і він не дуже добре з цим справляється. Я його не звинувачую. У цього бідного хлопчика громазне завдання попереду.

А ще Реґулус верхи на Золоторогові? ПОМОЖІТЬ МЕНІ БО Я ОДЕРЖИМА ЦІЄЮ ІДЕЄЮ? І те що він дивно занепокоєний за Гультяя не знаючи що це його брат? УХ. Цей братський зв’язок міцний <3

ПОВ Сіріуса чесне слово розбив мені серце. Я знаю що Вульфстари приносять нам трохи головного болю на цей момент, але з цим впораємося, я обіцяю. Вони з усім розберуться, і коли вони це зроблять, це буде блискуче.

Доркас прибігла на допомогу Марлін? Боскіна. Я її люблю.

від перекладачки:
дууже вибачте за затримочку, у мене сталося маленьке вигорання, треба було перепочити <’3
сподіваюся, розділ вам сподобався, пишіть в коментарі про помилки, якщо їх побачили!!
досі шукаю бету на цю роботу (та, можливо, якщо у вас є бажання, на інші роботи теж)
побачимося!

Chapter 30: Горокракси

Notes:

Від авторки:
Всіх вітаю!

У цьому розділі присутньо трохи анґсту щодо майбутнього :( А також кілька стресових ситуацій, тож уважно читайте попередження!

Попередження до розділу:
Зображення магічного насильства (Виманологія)
Зображення тривоги/нервового зриву/легкої панічної атаки
Коротка згадка нудоти (нікого не нудить, просто почуваються, ніби зараз це зроблять)
Зображення захворювання шкіри
Зображення сильної алергічної реакції (У когось виникає реакція та вони впадають в анафілактичний шок. Вони одужають, але це був дуже близький дзвіночок)
Розпливчасті посилання на жорстоке поводження з дітьми у минулому
Посилання на минулі сутички, які включають магічне насильство (розпливчасте)
Секс (без подробиць, але це стається)
Розпливчасті посилання на ґомофобію
Згадки можливої смерті у майбутньому

Думаю, це все :) Насолоджуйтеся!

Також, сподіваюся, що це очевидно, але зустріч Реґулуса зі Слизорогом відбувається у той самий час, що і сутичка зі слизеринцями в попередньому розділі.

У кабінету Слизорога задуха, бо в каміні реве величезний вогонь, а на столах навколо нього стоять кілька казанків з зіллями, що варяться. Реґулус вважає, що в цьому є певний сенс, враховуючи, що надворі страшенний мороз. Кінець січня зрештою, зрештою приніс їм трохи снігу. Реґулус до смішного цьому радий, хоча й закочує очі щоразу, коли Джеймс згадує про це.

Поки за вікном згущується темрява, а балкон позаду кабінету Слизорога застилає снігом, Реґулус знімає плащ і сідає на диван, приймаючи чай від голови свого факультету.

— Містере Блек, — радісно каже Слизоріг. — Нам не вистачало вас на вечерях Слизоклубу. 

Реґулус волів би радше поборотись з гіпогрифом, ніж завітати на одну з тих жахливих вечерь, але Слизорогові, звісно, знати про це не обов’язково. Натомість Реґулус нахиляє голову вперед у жесті удаваного сорому.

— Я знаю, професоре. Мені дуже шкода. Просто мені важко вписати все у свій розклад. 

Слизоріг відкидається на спинку крісла, і на його обличчі з’являється доброзичлива посмішка.

— Розумію вас, юначе. Самі лише тренування з квідичу забирають багато годин! 

Наступна гра року, Слизерин проти Рейвенклов, відбудеться наступного тижня. Ніхто не хвилюється, бо цього року команда Рейвенклов грає не дуже добре. Але все одно. Це така ж гарна відмовка, як і будь-яка інша, і Реґулус не збирається ділитися зі Слизорогом тим, чим насправді він зайнятий. 

— Безумовно, — каже він спокійно. — Я також проводжу більше часу, ніж будь-коли, в лабораторії. Це нагадало мені…

Реґулус відкорковує дві пляшки, які встиг наповнити нектаром до того, як на нього напав довбаний Ремус Люпин, і його хлопець, — нелегальний анімаг (!), — разом з його старшим братом, який теж нелегальний анімаг (!), мусив прийти на допомогу. Чесне слово. Якого хріна? Щоразу, коли він про це думає, Реґулус відчуває, що його голова ось-ось вибухне, але про це Слизорогові знати теж не обов’язково. 

— Під час повні мені вдалося зібрати ось це. Помітив, що запаси закінчуються, коли перевіряв шафи.

Слизоріг бере їх, явно задоволений.

— О, дякую. Я й сам не подумав, але нам знадобиться місячний нектар для наступного зілля, над якими я працюю на уроках з підготовки до НОЧІ.

— А що ви варите? 

— Ми вивчаємо найсучасніші протиотрути, — каже Слизоріг. — Ми варитимемо «Солов’їні краплі».

Зацікавлений, Реґулус киває. Солов’їні краплі — потужний антидот проти будь-якої отрути, що містить інгредієнти, добуті з деревинного вугілля. Їх важко виготовити, але нічого такого, з чим би Реґулус не справлявся раніше. Вони обговорюють деякі нюанси цієї протиотрути, неквапливо попиваючи чай. Реґулус на кілька хвилин переводить розмову на Великий Британський чемпіонат з зіллєваріння, чекаючи, поки Слизоріг розслабиться і заспокоїться. Втратить пильність. 

— Я б дуже хотів отримати нагороду такого рівня, — каже Реґулус, вкладаючи у свій голос стільки ентузіазму, скільки може зібрати. — Це була б велика честь.

— Для вас це не буде проблемою, містере Блек, — відказує Слизоріг. — Ви ж мій найкращий чарівник. Але не кажіть цього Северусу.

Слизоріг підморгує, і Реґулус мусить стриматися, щоб не закотити очі. 

— Мені цікаво, — бурмоче Реґулус. — Чи є у школі якісь нагороди? Окрім кубків факультету і за квідич, звісно. Я бачив, як кілька років тому за особливі заслуги перед школою якийсь Том Редл отримав нагороду. Як ви гадаєте, я міг би її отримати? 

На величезне полегшення Реґулуса, Слизоріг не знайшов у цьому питання нічого підозрілого. Його поведінка не змінилася, в очах не промайнуло занепокоєння. Здається, він просто щиро обмірковує відповідь. 

— А, Том був особливим. Не настільки хороший у зіллях, як ви, звісно. Але він був чудовий у магії загалом, — каже Слизоріг. — Його нагорода була… трохи суперечливою, я б сказав.

— Чому? — Реґулус продовжує сидіти, зберігаючи незворушну байдужість. Він не може видати, наскільки він схвильований тим, що Слизоріг розповідає про Редла. 

Мимохіть він засовує руку в кишеню, щоб доторкнутися до снича. Він заземлює його. Допомагає йому залишатися зосередженим, спокійним. Контролюй себе і свій розум . 

— Того року стався нещасний випадок. Том дуже допоміг, але дівчина, на жаль, померла. Самі розумієте, ми не любимо про це говорити, — каже Слизоріг. 

— Звичайно, — Реґулус урочисто киває. — Приємно чути, що хтось з нашого факультету допоміг у цій ситуації. 

— Так, — каже Слизоріг, трохи примружившись. — Том був дуже відданий Слизерину. Він захоплювався історією, завжди цікавився засновниками Гоґвортсу, їхнім життям і діянням, всім цим. Він мріяв знайти їхні реліквії. Починав збирати щось на кшталт колекції. 

Реґулус відчуває, що він до чогось наближається. Слизоріг, наскільки він може судити, навіть не здогадується, що цей хлопець — Волдеморт. Він вирішує випробувати свою удачу ще трохи, подивитися, чи вдасться отримати більше інформації. 

У нього є один козир в рукаві, який він може використати, але якщо він зможе його уникнути, Реґулус віддасть цьому перевагу. Тому він намагається просто ставити запитання.

— Його батьки, мабуть, пишалися ним, — розмірковує Реґулус.

Слизоріг кривиться.

— Бідолаха був сиротою. Жив у сиротинці для маґлів, поки не потрапив до Гоґвортсу. 

Реґулус затамовує подих, абсолютно шокований цим відкриттям. Його голова йде обертом, думки розбігаються врізнобіч. На щастя, Слизоріг не помічає ні його здивування, ні зацікавленості, і продовжує дружелюбно базікати.

— Цікаво, чим же він зараз займається, — каже він. — У нього були схильності до темних мистецтв. Я наполовину сподівався, що він отримає посаду в Міністерстві, але, наскільки мені відомо, цього так і не сталося.

— Він коли-небудь говорив, що хотів би робити після школи? 

Слизоріг хитає головою.

— Ні. Він… він став трохи проблемним під кінець шкільних років. Занадто, так би мовити… допитливим. 

Серце Реґулуса вискакує з грудей. Це дивне відчуття, адже донедавна його серце навіть не функціонувало належним чином. У всьому винен Джеймс, але Реґулус не може змусити себе засмучуватися через це. 

— Моя матінка каже, що жага до знань — це благородно, — лукавить Реґулус. Він роками знав, що Слизоріг має слабкість до Вальбурги. Частково тому він дозволяє Реґулусу майже все, що завгодно. — Я заохочую себе до глибокого вивчення нашої сімейної бібліотеки на дозвіллі. Я натрапив на багато цікавих речей. 

Щось дивне промайнуло на обличчі Слизорога, і Реґулус зрозумів, що знайшов золоту жилу. Прочистивши горло, Слизоріг промовляє:

— Що ж. Ви — спадкоємець Дому Блек. 

— Саме так. 

Зміна атмосфери не була непомітною, і це перша помилка Слизорога. Будь-який ідіот помітив би, як йому раптом стало некомфортно. З чого б йому нервувати через розмови про бібліотеки та темні мистецтва, якщо у нього не було подібної розмови раніше? Скажімо… з проблемним хлопчиком, який став занадто допитливим?

Потягуючи чай, щоб виграти час, Реґулус прокручує в голові всі можливі варіанти. Якби він був Томом Редлом, обдарованим учнем, без батьків, з досить похмурим маґлівським минулим, попри своє походження… є речі, які він просто не знав би. Таємниці про темну магію, артефакти, традиції. Речі, про які йому доведеться розпитувати. А їх глава факультету, з його любов’ю до обдарованих людей і дуже явним фаворитизмом… що ж. Реґулус тут, хіба ні? Ставить Слизорогу свої запитання.

Чому б Редл не вчинив так само?

Реґулус майже впевнений, що Редл приходив до нього з приводу горокраксів, і Слизоріг щось сказав. Він щось знає . 

І він мовчить. Судячи з того, як швидко він збирає чайні чашки, він збирається попросити Реґулуса піти. А це означає, що Реґулусу доведеться вдатися до неприємних методів, щоб отримати те, що він хоче. Він не залишить цей кабінет без відповіді. 

Він знає, що ще занадто рано. Він практикувався на Різдво з матір’ю, почав тренуватися з цим. Але він ще не вправний. Це важке мистецтво, і за два тижні його не навчишся. Але все ж таки. Це надто гарна можливість, щоб її втратити. Йому доведеться ризикнути. Якщо він облажається, його виключать. Не ідеально, але й не кінець світу. Йому не потрібна освіта Гоґвортсу, щоб здійснити свою помсту. Це важливіше. Реґулус повинен знати, чи правий він щодо таємниці Редла. 

— Професоре, — каже Реґулус, підводячись. — Я маю до вас ще одне запитання перед тим, як піду. Я хочу вивчати Виманологію. Ви, випадково, не знаєте про це щось? 

Це помітно розслабляє Слизорога, який теж підводиться і посміхається до Реґулуса.

— А. Це справді дуже корисне вміння. Боюся, що я в цьому не сильний. Я ніколи не був схильний до такої магії, але вам варто поговорити з професором Роджерсоном. На моє знання, він досить вправний. 

Реґулус ковтає, намагається вгамувати нерви. Йому ніколи не вдавалося прорватися крізь ментальні бар’єри матері, але Вальбурга — відома Виманологиня і Блокологиня. Слизоріг щойно визнав себе безнадійним. І він не чекає. Він не готовий до вторгнення.

— Дякую, професоре, — каже Реґулус, простягаючи руку. Слизоріг тисне її, і Реґулус використовує свій шанс. 

Зосередившись, Реґулус занурюється у свідомість Слизорога. Це так само легко, як розрізати масло гарячим ножем. Голова Слизорога відкривається перед ним. Реґулуса не цікавить його особисте життя, і він розуміє, що це вторгнення зійде йому з рук, тільки якщо він буде дуже швидким. Не гаючи часу, не розвідуючи, він одразу знаходить те, що хоче. Заходить і виходить, не залишаючи по собі жодного сліду. На щастя, він думає про це, тому що вони про це говорили. 

Том Редл, у цьому самому кабінеті, розпитує про горокракси. 

Запитує про розривання душі на сім шматків.

Геркулесових зусиль коштує, щоб не впасти в істерику прямо тут і зараз. Реґулус виринає так само швидко, як і заринув, потім з посмішкою дивиться на Слизорога. Минуло п’ять секунд, плюс-мінус. Досить швидко, щоб вийти сухим з води, сподівається Реґулус. 

— Дякую за чай. Гарного вечора, професоре.

Слизоріг кліпає, трохи збентежений, але нічого не підозрюючи. Він киває.

— Так… Гарного вечора, містере Блек.

 

***

 

З’явилася нова людина, яка змушує Реґулуса ховатися в класах, щоб пережити нервові зриви. Йому набагато більше подобалося, коли це ставалося через капітана квідичної команди без сорочки, або коли Джеймс фліртував з ним. Ах, хіба це не були чудові дні? Він хотів би повернутися до них. Якби він міг, то повернувся б у вересень і переживав би початок усього цього знову і знову. Тоді все було набагато простіше. 

На жаль, нинішній нервовий зрив Реґулуса не пов’язаний з чимось настільки приємним, як усе це.

Притулившись до зачинених дверей, Реґулус схиляється, бурхливо лаючись. 

Том клятий Редл створив кілька горокраксів.

А це означає, що його не можна вбити, доки вони не будуть знищені.

А вони можуть бути чим завгодно.

Вони можуть бути де завгодно.

Намагаючись дихати, Реґулус сповзає вниз по стіні, аж поки не сідає на підлогу, схиливши голову між колін. Він задихається, відчайдушно смикає себе за волосся. Груди болять так, ніби хтось встромив в них ножі. 

Як він, у біса, це зробить? 

Істеричний сміх виривається з його вуст. Він спотворений і маніакальний, і Реґулус не може його зупинити, навіть коли він змішується зі сльозами.

Він у повній дупі. 

В голові роїться від думок, які розбігаються в мільйон напрямків, і кожна з них катастрофічніша за іншу. Повітря здається густим, ніби він раптом намагається дихати під водою. Але він у звичайному класі, і повітря нормальне. Це легені Реґулуса несправні. 

Чому це мав бути саме він? Чому саме він повинен був відкрити цю таємницю? 

Давно вже час, мимоволі думає він. Давно вже час наслідкам його вчинків спіткати його. І тепер він дивиться на них і відчуває, як пазурі його долі простягаються і душать його.

Реґулус видає надломлений, пронизливий звук. 

Дізнавшись про таємницю горокраксів, Реґулус переконався, що не зможе вилізти з ями, яку сам для себе і вирив. Тепер він не може передумати. Він замкнений, прикутий до своєї долі. Спорудив клітку і викинув ключ.

Його пальці смикаються, ніби з них щось виривають, і в якомусь сенсі, це доречно. Тому що зараз, сидячи на самоті на підлозі холодного класу, Реґулус розуміє, що до цього моменту у нього весь час був вибір. 

А зараз уже немає. 

Він усвідомлює, що частина його хотіла цього вибору. У глибині душі, потай, йому подобалося знати, що він може передумати в останню хвилину. Що якщо він справді не зміг би відмовитися від Джеймса… він не мусив би цього робити. 

Не те щоб він коли-небудь над цим замислювався… його помста робить його тим, ким він є зараз. Хіба ні? Він уже й сам не знає. Реґулус ніколи не замислювався над тим, ким він би був, якби не тримався за свою ненависть обома руками. А тепер… що ж.

Занадто пізно. 

І це жахає. Попри все, попри те, скільки разів він казав собі, що це те, чого він хоче — помсти, солодкої, жорстокої та холодної, завданої його рукою всім тим, хто його скривдив… ось він зараз, жалюгідний хлопчисько, скоцюрблений на підлозі. 

Наляканий. 

Він захлинається своїм важким, хрипким диханням і ще глибше занурюється в себе. Сльози течуть по його обличчю, груди стискаються, стають розпеченими й болючими.

Реґулусу соромно за власну слабкість. Стидається усвідомлення того, що він хотів змінити свою думку. Хотів мати можливість сказати Джеймсу «так», коли той неминуче попросить його знову. Тому що Реґулус знає, що Джеймс так і зробить. Він подивиться йому в очі, красиві, сповнені надії та щирі, і попросить Реґулуса приєднатися до нього.  

Він хотів сказати Джеймсу «так». Хотів обрати Джеймса, їхнє кохання і щастя, про яке Реґулус не знав, що колись відчує.

А тепер він не може, і це нестерпно боляче . 

Вибору немає. Більше немає. Не тепер, знаючи те, що він знає. Тому що він пообіцяв Доркас, що захистить її. Він пообіцяв собі, що захистить Джеймса. І Сіріуса теж. А це означає, що він повинен йти своїм шляхом. Без слабкостей. Без жодних вагань. Їм не можна інакше. 

Знову лунає сміх, гіркий і гострий. Реґулус не втрачає відчуття іронії.

Бажаючи стати лиходієм, він зробив себе антигероєм. 

Тому що це вже не просто помста. Справа не в особистому задоволенні та праведній мстивості. На плечах Реґулуса тепер лежить доля чарівного світу, і вона до біса важка. 

Не має значення, як сильно чинитиме опір інша сторона. Якщо не розібратися з горокраксами — Волдеморт переможе. І єдиний, хто знає про його таємницю — Реґулус. Він не хоче цього, не хоче відповідальності, але якщо він чогось і навчився у своєму житті, так це того, що нікому немає діла до того, чого він хоче. 

Досі. Курва. Він не створений для цього. Це те, чим займаються такі люди, як Джеймс. Люди, які хочуть врятувати світ. 

Реґулус не хоче. Він хоче, щоб він згорів до тла за все, що він йому зробив. І все ж, якщо він не врятує його, він прирече на загибель тих небагатьох людей, заради яких варто вставати з ліжка щоранку. 

Саме в цьому знанні, в його лютій, відчайдушній потребі вберегти жменьку людей, яких він любить, Реґулус знаходить сили встати. Він змушує себе звестися на ноги, стискає щелепи. Він витирає сльози, що котяться по щоках. 

Він мусить це зробити.

Не для себе. Не для світу. 

Але заради Джеймса. Заради Доркас. Заради Сіріуса. 

Він знайде горокракси. Він розправиться з ними. Його помста і доля війни стали одним цілим. І Реґулус розправляє плечі та дає собі ще одну обіцянку. Мовчки, у якомусь класі Гоґвортсу. Серце розривається від усвідомлення того, що має статися далі. 

Реґулус присягається, що не здасться. Він зробить все, що буде потрібно.

Заради Джеймса. Заради Доркас. Заради Сіріуса. 

 

***

 

Реґулус перестає думати про горокракси лише тоді, коли розуміє, що на вечері немає нікого з сьомого курсу Ґрифіндору. І Доркас теж. Пандора з Рейвенкловцями. Вона сама. 

Втомлений і трохи розімлілий від емоцій, які все ще вирують у його шлунку, Реґулус змушує себе з’їсти трохи їжі. Вона осідає в шлунку, як свинець, викликаючи легку нудоту, але йому потрібно підкріпитися. 

Поруч з ним Барті та Еван запихають вечерю до рота з ентузіазмом все ще ростучих підлітків. Під столом Реґулус помічає, що їхні ноги притиснуті одна до одної. Реґулусу стає боляче за те, від чого він збирається відмовитися.

— Барті, — звертається до нього Реґулус, коли той закінчує їсти. — Де Доркас?

— Не знаю, друже.

— Ти не бачив її сьогодні?

— Нє, — відповідає Барті, знизуючи плечима. — Гуртожиток після полудня був пустий і ми цим скористалися.

Він ворушить бровами, Еван сміється, а Реґулус лише роздратовано зітхає. 

Куди вона ділася? Чому тут немає жодного Ґрифіндорця? Реґулус стукає пальцями по столу — єдиний зовнішній знак роздратування, який він собі дозволяє. 

Внизу живота Реґулуса з’являється неспокій. Він регулярно пропускає прийоми їжі, але його друзі цього не роблять. І він абсолютно, на сто відсотків упевнений, що Джеймс і Сіріус теж жодного разу не пропустили. Вони щоразу уплітають їжу так, наче ніколи її не бачили. Реґулус відкидається на спинку стільця. 

Звичного оточення набридливих дітей-смертежерів теж немає. Він не бачить ні Дологова, ні Мальсібера. Ні Ейвері. Ні Северуса. Ні Рабастана. Це змушує Реґулуса піднятися. Він підводиться плавним рухом.

— Куди ти? — гукає Еван.

— Шукати Доркас, — відповідає він. 

Йому не потрібно багато часу, щоб дістатися до Ґрифіндорської Вежі. Портрет не впускає його без пароля, а Реґулус не має особливого бажання заходити в лігво левів. 

— Ти, — каже Реґулус, лякаючи маленького хлопчика, — можливо, другокласника, — який дивиться на нього широко розплющеними очима. — Іди та приведи мені Доркас Медовз. 

Хлопчик киває, бліднучи, і бурмоче пароль до портрета, який відчиняється і впускає його всередину. Реґулус притуляється до стіни в очікуванні. Його пальці хочуть сіпатися, але він працює над тим, щоб позбутися цієї дратівливої маленької звички. Його годинник цокає, і він повинен почати діяти наполегливіше. Можливо, він і навчився психологічних прийомів у своєї матері, але він не настільки дурний, щоб думати, ніби зможе захиститися від ворога, якщо той справді намагатиметься заподіяти йому шкоди. 

Поки не час.

Для цього потрібно багато практики. Працюючи з Вальбургою, Реґулус виявив, що Виманологія та Блокологія ще більш небезпечні, ніж він спочатку думав. І звісно, Реґулус занепокоєний. Здається, що все, що він робить у ці дні, — це хвилюється. Але як він може не хвилюватися? У нього занадто багато таємниць. 

Озираючись назад. Реґулусу, можливо, варто було б подумати про те, що дозволити собі закохатися в хлопця, який до того ж перебуває на протилежному боці війни, за кілька місяців до вступу до лав, було не найкращою ідеєю. 

На його захист, Реґулус не надто багато думав. Особливо після того, як Джеймс уперше відчайдушно поцілував його. І все ж. Ситуація непроста. 

Він припускає, що неминуче, — і тепер уже цілком неминуче, — розставання частково вирішить її, але йому також потрібно створити якісь підробні спогади, щоб зачепитися до них, якщо хтось спробує залізти йому в голову. Насправді навряд чи хтось буде надто перейматися його особистим життям, але, закохавшись у Джеймса, Реґулус зробив його своїм єдиним слабким місцем. 

І з цим йому доведеться розбиратися.

Його думки перериваються, коли портрет знову відкривається. На його превелике роздратування, з портрета виходить не Доркас, а Сіріус. Малому краще ховатися від Реґулуса до кінця життя, інакше він буде проклятий до наступного століття.

— Йди геть, — каже Реґулус. 

Старші брати ніколи не знають, коли зупинитися, га? Сіріус мав би вже зрозуміти, що Реґулус не хоче залишатися з ним наодинці. Не хоче з ним розмовляти. Або вдає, що не хоче, бо навіть зараз, тут, у коридорі, Реґулус прагне простягнути руку. Доторкнутися до Сіріуса. Смикнути його за рукав і пригорнути до себе. Маленький хлопчик хоче заховатися від світу в міцних обіймах старшого брата. 

Але цього не станеться, тож Реґулус повинен припинити так жалюгідно поводитися у власній голові. Він більше не розмовлятиме зі своїм братом. Принаймні, не скоро. Він ще не встиг усвідомити той факт, що він, вочевидь, собака. Це навіть доречно, і Реґулус, проти своєї волі та на свій жах, охуїти як вражений. Втім, з цим ще треба розібратися. Включаючи ту частину, де він, очевидно, бігає з перевертнем кожної повні. 

Сіріус дивиться на нього, піднімає брову.

— Ти чогось хотів, чи просто так лякаєш малих для розваги? 

Нестерпний. Чесно. Просто… ух. 

Але Реґулус хоче побачити Доркас, і він вже пройшов весь цей шлях сюди, тож він зможе це зробити. Закотивши очі, Реґулус запитує:

— Де Доркас?

— Вона зайнята, — недбало відповідає Сіріус. — З Марлін. 

Реґулус відштовхується від стіни.

— Що сталося? Чому вона пропустила вечерю?

— Ми були в лазареті, — каже Сіріус, наче це не викликає у Реґулуса легкої паніки через стан Доркас.

— Що?!

Усвідомивши свою помилку, Сіріус знизує плечима.

— Усе гаразд. З Доркас усе гаразд. Нам довелося нести Мері. Її приголомшили. — Реґулус хитає головою, а Сіріус продовжує: — Твій маленький фан-клуб влаштував на дівчат засідку. Лілі, Мері та Марлін. Ми прийшли на допомогу. І Доркас теж, — пояснює Сіріус. — Вона молодець. Завалила кількох ідіотів, що наважилися погрожувати Марлін.  

Довбані Смертежери, думає Реґулус. Вони вештаються школою, як павичі, а це нерозумно. Волдеморт ясно дав зрозуміти, що вони не повинні афішувати, хто на чиєму боці, тим паче поки вони в замку Дамблдора. Останнє, що їм потрібно, так це старий, який пхає свого бородатого носа, куди не слід. 

Борючись із хвилею тривоги, що пронизує його, Реґулус насміхається, щоб приховати швидке блимання очима, коли він проводить ними по тілу Сіріуса, щоб перевірити, чи немає видимих ушкоджень. Здається, з ним усе добре.

— Звісно, вона молодець, вона вправна. З нею все гаразд, але чи поранена вона? Джеймс? 

— Нє-а. Ми вже були в лазареті. З усіма все нормально, — знизавши плечима каже Сіріус. — Ми з ними розібралися.

— Гм, — промовляє Реґулус, в голові якого вже кружляло. — Скажи Доркас, щоб залишилася тут сьогодні з Марлін. І скажи Джеймсу, що я не зустрінуся з ним пізніше. У мене є справи.

— Я тобі не хлопчик на побігеньках, — протестує Сіріус, але Реґулус уже йде геть. — Агов! Реґулусе! Що ти збираєшся робити?

Озирнувшись через плече, Реґулус обдаровує брата поглядом. Поглядом . Вони не дивилися ним один на одного багато років, і Реґулус не впевнений, що саме змушує його зробити це зараз. Можливо, усвідомлення того, що він ніколи не отримає іншого шансу. Можливо, страх, який все ще гніздиться в його мозку після того, що він дізнався сьогодні. 

Якою б не була причина, але Реґулус це робить, і Сіріус одразу його впізнає. Погляд, яким вони дивилися один на одного перед ним, як зробити щось дурне й нерозважливе, що неодмінно принесе їм неприємності з Вальбургою. 

У відповідь Сіріус посміхається. 

— Рознеси все під три чорти, Реґґі, — з гордістю каже він. 

І Реґулус, всупереч собі, почувається трохи краще, коли йде геть. 

 

***

 

Мірта виглядає вкрай задоволеною собою, коли Реґулус зазирає до вбиральні на другому поверсі перед комендантською годиною. Зазвичай він не відвідує її так пізно, майже ніколи після наставання темряви. У світлі його палички, — єдиного джерела світла в покинутому приміщенні, — тіні від раковин простягаються на брудній, холодній підлозі, наче кострубаті пальці.

— Ну, привіт, — кокетливо каже вона, накручуючи волосся на палець.

Губи Реґулуса сіпаються від потіхи. Вона трохи, — гаразд, — дуже смішна, але в якомусь сенсі мила. Притулившись до стіни, Реґулус посміхається.

— Привіт, Мірто.

— Хочеш присісти? — запитує вона з надією. 

Реґулус, хитаючи головою, дивиться на неї з якомога привітнішим виразом обличчя.

— Я трохи поспішаю. Але мені потрібна твоя допомога.

— Все, що завгодно, — видихає вона, підпливаючи ближче. — Що тобі потрібно?

— Мені потрібно втягнути Півза в… витівку. 

Мірта з відразою морщить ніс.

— Півза? Він нестерпний.

— Знаю, — відповідає Реґулус, знизуючи плечима, — але він єдиний полтергейст, який у нас є, а ти не можеш торкатися речей. Хіба ні?

Надувшись, вона хитає головою. Мірта корисна і все таке, але вона справжній привид. Вона не може впливати на фізичний світ, тому Реґулусу потрібен хтось, хто може. Він не може ризикувати, роблячи це сам — якщо його спіймають, це може поставити під сумнів його прихильність і мотиви. Для всіх намірів і цілей, він повинен здатися такою ж жертвою, як і всі інші. 

— Буде важко його вмовити, — бурмоче Мірта.

Реґулус самовпевнено піднімає брову.

— Я так не думаю. Він буде в захваті від можливості влаштувати повний хаос у підземеллях Слизерину. 

Її очі розширюються за окулярами, потім вона неохоче киває. Якщо Півз щось і любить, то це хаос. Пообіцянка зробить його досить поступливим. Реґулусу навіть не потрібно, щоб він дотримувався якогось плану, просто з’явитися в потрібний час і виконати свою роботу. Він може додати стільки власних витівок, скільки забажає.

— А як щодо Барона?

— Я сподівався, що його відволічеш ти. 

— Реґулус, — промовляє Мірта, і на її губах з’являється хитра посмішка. — Ох. Гаразд. Заради тебе. Я зроблю це. Що тобі потрібно?

Швидко і тихо Реґулус пояснює свій план Мірті, яка виглядає враженою його винахідливістю. Він бачить це по дрібних дрижаках, які пробігають по ній, коли він нахиляється ближче. Але якщо їй щось і не подобається, вона про це не каже.

— Чому ми це робимо? — запитує вона, коли Реґулус закінчує пояснювати.

— Вони скривдили мого друга. Це відплата.

Чомусь Мірта знаходить це досить привабливим. Він може сказати це по рум’янцю, який повзе по її щоках, і по тому, як її губи трохи розтуляються. Реґулуса це трохи дратує, але він уже звик до закоханості Мірти й здебільшого може відмахнутися від неї.

— Поговориш з Півзом за мене?

— Так, — нетерпляче каже вона. — За п’ять хвилин до сьомої ранку. Ми будемо там. Обіцяю.

Годиною пізніше Реґулус лежить у своєму ліжку в гуртожитку. Зараз середина ночі, і він хотів би спати поруч із Джеймсом у Кімнаті на Вимогу. Але Доркас сьогодні постраждала. Доркас, Джеймс і Сіріус. 

Таке не залишиться без відповіді. Крім того, Реґулусу дійсно потрібно почати трохи віддалятися від Джеймса. Зовсім трошки. До Великодніх канікул ще два місяці, тож йому нікуди поспішати. Але проводити кожну ніч разом — це нерозумно. Це так. 

Не має значення, як сильно він цього хоче.

Якимось чином Реґулус має знайти спосіб поселити сумніви у голові Джеймса. Легше сказати, ніж зробити, враховуючи, що Реґулус, схоже, не здатен робити нічого, окрім як мліти, коли Джеймс поруч. Але він повинен спробувати. Він повинен переконатися, що Джеймс в це повірить. Щоб коли прийде час, і Реґулус подивиться йому в очі й скаже, що розлюбив його, Джеймс повірив у це. Він повинен почати засівати насіння. 

— Блядство, — стогне він у подушку. 

Відчуваючи нудоту, він б’є стиснутим кулаком по матрацу в якійсь жалюгідній, переможеній істериці. Усе гаразд. Він сам, у темряві, у своєму ліжку. Ніхто не дізнається.

Його план вже готовий. Мірта працює з Півзом. Реґулусу нічого не залишається, як чекати, тож ось він тут, за закритими шторами свого ліжка, наодинці зі своїми думками. Це справді жахливо.

Коли він виснажує себе, б’ючи подушку та матрац, наче здичавіла дитина, Реґулус перевертається на спину і зажмурює очі.

Бляха. Просто. Бляха.

Змирившись зі скрутним становищем, Реґулус прокручує в голові список справ, якими він зараз займається, намагаючись відволіктися. Стратегування допомагає йому нагадати, чому він робить це в першу чергу. Що в болю є сенс. Що є плани, більші за нього самого. 

Фелікс Феліціс майже готове. Він зможе розлити його в пляшки до Великодня, як і планував. Нема про що турбуватися.

Він у настільки хорошій формі, наскільки це можливо. Досить сильний. Спритний. І він продовжує тренуватися на дуелях. Так, він трохи оступився, бо коли вибір стоїть між тренуванням прокльонів на манекенах і сексом з Джеймсом, то це не такий вже й важкий вибір, чи не так? Але Реґулус подбав про те, щоб ходити до тієї кімнати щонайменше тричі на тиждень.

Реґулус перевертається на бік. Дивиться на штори. Він уже зустрівся з ним. Томом Редлом. Лордом Волдемортом. Реґулус зустрівся з ним, подивився йому в очі та не затнувся. Реґулус готовий, як ніколи, щоб розпочати підніматися по кар’єрних сходах. Він вже навіть здійснив своє перше вбивство. В ідеалі, це мав би бути хтось, чиїй смерті Редл був би радий, але нічого не вдієш. Що зроблено — те зроблено. 

Дрож пробігає по спині, коли він думає про те, чого навчила його мати. Виманологія — відстій. Справді. Він не радий, що дізнався, наскільки легко Вальбурзі та іншим досвіченим Виманологам проломити його черепушку і зазирнути всередину. Побачити Джеймса. Джеймса, і те, чим вони займаються у темряві. Їхнє кохання. Надію Реґулуса. Йому треба навчитися приховувати це. Треба бути сильнішим, стати краще. Йому потрібно приховувати більше, ніж він коли-небудь думав. Ніхто не повинен дізнатися про Джеймса.

А ще горокракси. Реґулусу потрібно влаштувати набіг на свою домашню бібліотеку і з’ясувати, чи є обмеження. Чи не стане шкода непоправною після певної кількості. Як він дізнається, скільки той їх виготовив? Більше одного, до семи. Що ж. До шести, думає Реґулус, бо сьома частина його душі — це та, що все ще в тілі. Отже, між двома і шістьма. Це все одно більше, ніж Реґулусу хотілося б мати справу. 

Що вони?

Де вони? 

Це надто складно. Майже неможливо. Але Реґулус повинен знайти спосіб, бо він єдиний, хто може це зробити.

Промені сонця пронизують темряву в їхній кімнаті, сповіщаючи Реґулуса про прихід світанку. Вже майже час. Він тихо виповзає з ліжка і прямує до душу. Він збирається посіяти хаос у Слизеринському гуртожитку, і він хоче виглядати якнайкраще, коли це робитиме.

Коли вибиває шоста п’ятдесят п’ять, у спільній кімнаті вирує життя. Люди готуються до сніданку, який розпочинається рівно о сьомій ранку. Реґулус завмирає біля входу в спільну кімнату, готовий втекти, щойно його побачить достатня кількість людей, щоб уникнути підозр. 

— Блек, — кличе Рабастан, трохи нахиляючи голову, ніби вітаючись зі сходів. — Ходімо разом на сніданок.

Позаду нього відчиняються двері, і, на його превеликий жах, заходить Доркас.

— Гей.

Ні. Ні, ні, ні.

Доркас не повинна бути тут.

— Що ти тут робиш? — запитує Реґулус, не в змозі приховати жах у своєму голосі.

Доркас має бути у Ґрифіндорській Вежі, прямувати до Великої зали разом з Марлін. Це катастрофа. Чому вона тут?

Якраз у цей час до вітальні з гучним криком вривається Півз, лякаючи сонних учнів. Зазвичай полтергейст тримається подалі від гуртожитків, особливо від підземель, але якщо він тут, то це означає, що Мірта відволікає Барона. Все за планом.

Реґулус засовує руку в кишеню якраз тоді, коли Півз починає підривати свої модифіковані гнойові бомби. Це також було частиною інструкції Реґулуса. Він залишив інгредієнти Мірті та розповів їй, що має зробити Півз. Схоже, все працює.

Пилувато-сірий порошок, схожий на сажу, але трохи густіший, вкриває кімнату, опадаючи на учнів, які дивляться на непроханого гостя, що кружляє туди-сюди. Коли починаються крики, Реґулус пхає флакон у руку Доркас.

Тепер йому доведеться витерпіти це, бо він приготував лише один флакон з протиотрутою. Барті та Евана він не міг пощадити, було б надто очевидно, якби він врятував і їх. Та й не схоже, що їм загрожує небезпека. Воно свербить і трохи болить, на вигляд, безумовно, огидно, але це не страшно. 

Проте… трясця.

Вся ідея полягала в тому, щоб він виплутався з цієї халепи та насолодився тижнем свободи. Але він не може дозволити Доркас страждати.

— Випий це негайно, — каже він. — Це зробить тебе невразливою.

Очі Доркас широко розплющені, вона з огидою спостерігає, як її однокласники-слизеринці піддаються дії порошку. Білі, мов молоко, пухирці висипають по всі відкритій шкірі, щойно він контактує з нею.

— Доркас, зараз же! — наполегливо каже Реґулус.

Вона випиває флакон одним великим ковтком. Порошок долітає до них, але в дещо меншій кількості, оскільки вони знаходяться дуже близько до виходу, і Півз, — за інструкцією Реґулуса, — зосереджується на тому, щоб розподілити його так, щоб у людей виник інстинкт повернутися донизу, до своїх кімнат. Вся ідея полягає в тому, щоб ніхто не залишав підземелля. 

На тильній стороні його долонь висипають пухирці, і Реґулус скрегоче зубами. Вони зудять і трохи болять, але бувало й гірше. Найприкріше те, що тепер він і тут у пастці. Ось вам і тиждень свободи від його оточення.

— Доркас, забирайся звідси. Вони закриють підземелля на карантин. Не заходь всередину, — каже він. Його голос звучить трохи тремтливо, і він хмуриться.

— Реґ… — очі Доркас розширюються від жаху. 

На секунду він розгублюється, а потім відчуває це. Щось не так. Вкрай неправильно. Він не може дихати, і… чому його тіло таке гаряче? Він завжди холодний. Такого не повинно було статися. 

Перед очима чорні плями. Груди болять від нестачі кисню, і Реґулус вперше в житті боїться смерті. Йому здається, що він може померти. Але ні. Він поки що не хоче помирати. 

Йому ще так багато треба зробити. Занадто багато. Він повинен знайти горокракси. Він повинен помститися тим, хто його скривдив. Він повинен стати Лордом Блеком, з усіма його обов’язками. 

Він повинен провести більше часу з Джеймсом.

Останнє, про що думає Реґулус, — як би він хотів, щоб його руки не були такими сильно розпухлими, щоб він міг хоч ще раз доторкнутися до снича у кишені. 

 

***

 

— Я вмираю з голоду! — наполегливо повторює Джеймс. Сіріус все ще лежить у своєму ліжку, загорнутий у буріто з ковдр. — Сіріусе, заради всього святого, вставай!

Він намагається потягнути за верхню ковдру, але Сіріус міцно тримається. Попри те, що він перебуває в стані сонної дрімоти, він не відпускає. Анітрохи.

— А-а-г-х, — це все, що чує Джеймс у відповідь. 

Роздратований Джеймс шукає серед одягу на підлозі свою чарівну паличку, готовий до рішучих дій, бо він справді готовий знепритомніти від того, наскільки він голодний цього ранку. Це Сіріус винен, бо він так і не дійшов до кухні вчора ввечері, тож вони не отримали обіцяних закусок для їхнього мозкового штурму з витівками.

Ремус розсуває штори на своєму ліжку, витріщивши на нього затуманені очі.

— Що це за клятий шум? 

Ремус крадькома поглядає на ліжко Сіріуса. Смішно, чесно кажучи. Він такий дивний. Уникає Сіріуса і взагалі поводиться так, ніби їхнього поцілунку не було. Це доводить Джеймса до сказу, особливо тому, що Сіріус не хоче говорити про це з Ремусом. Вони наче навмисне удають, що нічого не сталося. 

Джеймс насміхається, нетерплячий.

— Сіріус поводиться, як дитина. Ми запізнимося на сніданок, а я з голоду помираю . 

— Ти просто хочеш зустрітися очима з Реґулусом, який сидітиме навпроти, — каже Пітер, намагаючись зав’язати краватку. Він важко позіхає, очі його трохи почервонілі. Вони лягли пізно минулої ночі, обговорюючи як найкраще помститися Слизеринцям.

— Поттер!

Стукіт у двері лякає їх усіх. Ремус бурчить, вкрай роздратований, і повертається до них спиною, щоб почати одягатися.

— Поттер!

Ще надто рано для цього. Навіть Джеймс не має стільки енергії в таку годину.

— Поттер! Прокидайся!

Це дівчина. Дівочий голос. Вона до біса сильна, теж. Грюкає у двері, ніби от-от їх виб’є. Насупившись, Джеймс перетинає кімнату і смикає двері.

— Ґодрикові шкарпетки, ще надто… Доркас?

— Це Реґ, — каже вона з панічним виглядом. Її одяг зім’ятий, а зачіска, цього разу, не ідеальна. Доркас вривається до кімнати, агресивно проштовхуючись повз Джеймса. — Що ви зробили? Що ви дали Півзу?

Страх скупчується в його животі. Сіріус, який, вочевидь, почув Доркас, сідає на своєму ліжку, все ще виглядаючи радше заспаним, ніж бадьорим, але принаймні він більше не в сплячці. 

— Що ви, хлопці, накоїли? — знову запитує Доркас у відчаї. — Що це було? Скажіть мені, щоб ми могли повернути все назад, будь ласка. Півз сховався, він не скаже.

— Про що ти говориш?

— Витівка над Слизерином! Ми нікому не скажемо, добре? Але ти мусиш сказати мені, що ви використовували, — Доркас звучить трохи неспокійно. — У Реґа… У Реґа сталася алергічна реакція. Це дуже погано.

Джеймс обмінюється розгубленими поглядами з рештою мародерів.

— Ми нічого не робили. У нас не було часу! — каже Джеймс, відверто кажучи, дуже стривожений цим фактом. Реґулус у небезпеці? 

Минулої ночі вони обговорювали ідеї, але лягли спати без конкретного плану. Про що говорить Доркас? Як до цього причетний Реґулус? 

Стоп… алергічна реакція?

— Де Реґ? Доркас? Де Реґулус? 

Сіріус відштовхує від себе ковдри. Ремус так швидко, як тільки може, накидає сорочку, кидаючи стурбовані погляди на їхнього друга. 

— Він у лазареті, — тремтячим голосом відповідає Доркас. — Вони не знають, що сталося. Якийсь розіграш. Джеймсе, — Доркас дивиться йому в очі, в них — справжній страх, — У мадам Помфрі тремтіли руки, коли я принесла його туди.

— Реґґі, — Сіріус схоплюється з ліжка і смикає двері, перш ніж хтось встигає щось зрозуміти. Джеймс слідом за ним.

І вони біжать. 

Четверо мародерів і Доркас мчать через замок до лазарету. Вони перестрибують через балюстради, перескакують через кілька сходинок за раз, аби швидше дістатися туди. Шльопання взуття по каменю, задишка, шалений шелест тканини — єдині звуки, що лунають, коли вони проносяться повз повороти, ковзаючи по підлозі, бо біжать так швидко, що важко втриматися на поворотах. 

Щиколотка Джеймса починає пульсувати в якийсь момент, коли він невдало приземляється на неї після стрибків, але він цього не відчуває. Не зовсім. Серце Джеймса підступає до горла, і він смутно усвідомлює той факт, що він босий, але це не має значення. Це не може мати значення.

Реґулус у небезпеці, і Джеймс не зупиниться, поки не дістанеться до нього і не врятує його. 

Мадам Пофмрі доглядала за Ремусом кожної повні протягом шести років. Вона вправляла їхні зламані кістки. Розбиралася з нещасними випадками на Квідичі. Випадковими отруєннями. Вона навіть наростила обличчя Снівеліусу після того, як воно поплавилося. Джеймс жодного разу не бачив, щоб у неї тремтіли руки.

— Зачекайте! 

Хтось гукає їх, але Джеймс не зупиняється. Не може зупинитися. Реґулус у небезпеці, а він… 

— Блек! Стій. Я можу допомогти Реґулусу!

Це змушує їх усіх з тріском зупинитися. Сіріус розвертається на п’ятах і стикається віч-на-віч з… це що, Плаксива Мірта? Доркас виглядає розгубленою, але сповненої надії. Що завгодно, аби врятувати Реґулуса. Мірта не гає часу.

— Порошок, який використовував Півз, містить суміш грибів з якимось зіллям, щоб він прилипав до шкіри й ріс. Гриби, Блек. Скажи мадам Пофмрі, може, це допоможе?

Джеймс не розуміє, яке це має відношення до справи, але на обличчі Сіріуса з’являється розуміння, ніби в цьому є весь сенс у світі. Навіть не подякувавши Мірті, він розвертається і знову біжить. Швидко. Так швидко, що за ним важко встигнути. Вони вриваються до лазарету, Сіріус попереду групи.

І у Джеймса відмовляють ноги. Реґулус не схожий на Реґулуса. Він… Джеймс не знає, що бачать його очі, тому кліпає. І кліпає знову. Реґулус вкритий якимось грибковим наростом, білим і каламутним, а ще він розпух з голови до ніг. Джеймс ледве може розрізнити його риси, щоб зрозуміти, що це хлопець, якого він кохає.

Сіріус опиняється поруч із братом, щойно вони переступають поріг. Джеймс лише наполовину усвідомлює, що він у піжамних штанах, і на ньому більше нічого. Він ледь одягнений промчав через весь замок, щоб бути поруч з Реґулусом. Сіріус пробігає очима по тілу Реґулуса і піднімає очі, перелякані, але рішучі.

— Поппі, — каже Сіріус, і Джеймс шокований, почувши його спокійний голос. — У нього алергія на трюфелі. Трюфелі. 

— А! — Мадам Помфрі навіть не реагує на те, що Сіріус називає її Поппі. Вона різко піднімає на нього очі, широко розплющені, потім киває. — Ось це, — каже вона, викликаючи щось зі своїх шаф. — Скрізь, Сіріусе. Скрізь. Негайно.

— Джеймсе? — м’яко кличе Ремус, підхоплюючи його з підлоги. Джеймс навіть не помітив, що впав.

Він дозволяє Ремусові поставити себе на ноги та, спираючись на друга, з таким полегшенням, що йому бракує слів, спостерігає, як Сіріус і Поппі разом втирають золотисте на вигляд зілля в тіло Реґулуса. 

Вони просто обливають його. Всюди. Простирадла відкидають назад. і Джеймс ніби хоче запротестувати проти того, що він лежить ось так відкрито, але він також… він навіть виглядає не так, як треба. Тож Джеймс зціплює зуби, проковтує кожен протест, що булькає в горлі, і робить крок ближче.

— Я можу допомогти? — запитує він тихим голосом.

— Власне, так, — каже Поппі, продовжуючи втирати золоте зілля в Реґулуса. — Як тільки набряк спаде, будь ласка, нагодуй його цим зіллям.

Джеймс пересувається до узголів’я ліжка і чекає, поки груди Реґулуса трохи повернуться до норми, з тривогою тримаючи в руках синій флакон, на який вказала Поппі. Його руки тремтять.

— Зараз, Поттер, — каже Поппі. 

Обережно, наскільки це можливо, Джеймс піднімає голову Реґулуса і змушує його відкрити рот, щоб влити туди синю рідину. Як тільки він закінчує, Поппі просить Сіріуса і Джеймса допомогти їй перевернути його. Вони допомагають, а потім втрьох обливають золотим зіллям спину Реґулуса.

Набряк починає значно спадати, що допомагає Джеймсу нормалізувати дихання. Коли кисень починає нормально надходити до мозку, у нього з’являються запитання. Очевидно, у Сіріуса теж.

— Доркас, — кличе він звідси, змочуючи кучері Реґулуса в золотистій рідині. — Що сталося? Розкажи з самого початку.

— Я повернулася до Слизерину, щоб забрати свій підручник з Історії, бо забула його. Коли я зайшла, Реґулус запанікував, а потім змусив мене випити якусь річ, якраз коли увірвався Півз.

 Джеймс кліпає. Півз у Слизерині? Хіба він не боїться Барона?

— Півз змусив ці штуки вибухнути, і тоді всюди розлетівся пил, і в людей почали з’являтися… ці штуки по всій шкірі, — пояснює Доркас. — З Реґулусом все було добре, у нього теж вони з’явилися, як і у всіх інших… а потім все стало погано. — Горло Доркас сіпається. — Я принесла його сюди так швидко, як тільки змогла. У нього був приступ. Він не міг дихати. Я не… 

— А де всі інші? — запитав Пітер, озираючись навколо.

— Усі в підземеллях на карантині, — каже мадам Помфрі, не підводячи очей, — Ми не знаємо, чи те, що заразило Слизеринців, заразне.

Джеймс не може звинувачувати Пітера в тому, що він трохи насторожено озирається. Поппі перехоплює його погляд і хитає головою.

— Не хвилюйтеся, містере Поттер. Після того, як міс Медовз привела містера Блека, було вжито всіх заходів обережності. Вам нічого не загрожує.

— Ми можемо його знову повернути? — запитує Сіріус у Поппі. 

Вона киває, і вони це роблять. Реґулус знову виглядає як Реґулус, і Джеймс відчуває таке полегшення, що може поцілувати його, із золотистим слизом, вкриваючим все його обличчя і все таке. Він цього не робить, але міг би. Він хоче цього. Він задовольняється тим, що ніжно проводить кісточками пальців по його вилицях. Якщо мадам Помфрі це здасться дивним, вона нічого не скаже.

— Ви дуже швидко здогадалися, — каже вона Сіріусу. — Ви врятували свого брата. Я не знала, що робити. Не надто горда, щоб визнати це.

Серце Джеймса боляче стискається в грудях.

— Як ти дізнався?

Сіріус знизує плечима.

— Це сімейне. У нас усіх алергія на трюфелі. Я якось надкусив один, — каже Сіріус. — Було цікаво, який він на смак. Я відреагував так само. 

— Авжеж, — кидає Ремус і закочує очі.

Сіріус дивиться на нього, і Джеймсові перехоплює подих зовсім з іншої причини. Він майже впевнений, що Ремус і Сіріус не дивилися на один одного більше одного разу чи двох з Нового року. Ремус вдавав, що все як і раніше, але він був непосидючим і дивним, уникав проводити занадто багато часу поруч із Сіріусом і ніколи, ніколи не залишався з ним наодинці.

Доркас втручається, сповнена рішучості розвіяти будь-яку незручність. 

— Кумедно, що у Блеків алергія на довбані трюфелі.

— Карма — та ще сука, — каже Сіріус, не зводячи очей з Ремуса. — Ти б бачила як це дратує інших багатіїв, коли вони не можуть подавати їх на вечерю, бо бояться вбити мою матір. 

— Хіба б це не було б щось? — бурмоче Джеймс. Сіріус сміється.

— Не смішно, панове, — каже мадам Помфрі.

Вони дивляться одне на одного, а потім вибухають ще більш істеричним хихотінням. Джеймс думає, що це напруга виходить з них. Це тривало не більше п’ятнадцяти-двадцяти хвилин, але він думав, що втратить Реґулуса, і він не впевнений, що коли-небудь був так наляканий у житті.

Мадам Помфрі кладе руки на стегна і дивиться на них усіх, поки вони не перестають сміятися.

— Містер Блек одужає, але йому потрібен відпочинок. А мені треба розібратися з отруєнням у підземеллях.

— А ви не можете використати ту саму золоту мікстуру? — запитує Ремус.

— На жаль, ні. Хімія того, що заразило студентів, відреагувала саме на алергію пана Блека і створила дуже небезпечний, але дуже своєрідний результат. Це не подіяло на інших учнів, які не бояться за своє життя, а просто були всіяні болючими, досить сверблячими білими пухирями, — каже вона, затягуючи фартух і розправляючи плечі, наче збирається йти в бій. 

Усі вони мнуться, трохи невпевнено. Ніхто ще не хоче йти, все ще переповнені адреналіном через переляк. Але медсестра явно не має часу на їхні вагання.

— Ідіть, ви не можете залишатися тут без нагляду, — каже Поппі, виводячи їх геть.

— Поппі…

— Ні.

Вона жестом наказує їм вийти з лазарету. Джеймс хоче протестувати, але йому потрібно взутися. Зараз середина зими, і кам’яна підлога замку мерзла. Він вже втратив чутливість мізинців на ногах.

— Але Мірта не згадувала про трюфелі? — Пітер запитує, коли вони піднімаються першими сходами. — Як ти так швидко здогадався?

— Коли я… ну, тоді, я пам’ятаю, що цілитель, який мені допоміг, сказав мені бути обережним з певними видами грибів, тому що вони містять якийсь спільний білок чи щось таке. Але ми взагалі не любимо їсти гриби, бо моя матір вважає, що вони недостатньо витончені , тож я ніколи особливо про це не думав, — пояснює Сіріус, знизуючи плечима.

Прогулянка до Вежі Ґрифіндору значно менш шалена, ніж їхній забіг до лазарету. По дорозі на сніданок зустрічаються й інші учні, більшість з яких витріщаються на Сіріуса широко розплющеними очима. Дівчата хихочуть, червоніючи від його голого торса. Він підморгує їм, куйовдить волосся. Ремус хмуриться.

— Я не розумію, — каже Доркас, коли вони заходять у вітальню. — Тільки ви могли зробити щось таке божевільне.

Пітер піднімає руки вгору.

— Це справді були не ми. Ми б сказали. Щоб допомогти Реґулусу.

— Я знаю. Але це все одно… це трохи занадто, вам не здається?

— А я думаю, що це просто геніально, — знизує плечима Ремус. — Хто б це не зробив, він зумів закрити всіх Слизеринців на карантин щонайменше на пару днів, якщо не більше.

— Вони мало не вбили Реґулуса! — обурено вигукує Джеймс.

— Вони не могли знати, що у нього алергія, — пояснює Ремус. — Думаю, це була випадковість. Крім того, це врятувало його від карантину, оскільки він відреагував по-іншому. Він буде в порядку до обіду.

— О, — промовляє Доркас, вдаряючи себе рукою по лобі. — Я його вб’ю.

— Що? — перелякано запитує Джеймс. Доркас переможно зітхає.

— Це зробив він. Ось чому він тримав флакон напоготові. Але він мав лише один, і віддав його мені.

— Він що? — запитує Сіріус, напружуючи щелепу так сильно, що має бути боляче.

— Гадаю, він зробив це. І він, мабуть, прорахувався, або не знав про зв’язок між трюфелем і грибами, — пояснює Доркас. — У нього була готова протиотрута. Він чекав . Навіщо йому це, якщо він не знав, що Півз прийде і зробить це?

— Але це… це… 

— До біса геніально, — наполегливо каже Ремус. — А ще, знімаю капелюха за те, що віддав протиотруту Доркас.

— Він себе мало не вбив! — пронизливо вигукує Сіріус.

— Я майже певна, що він не знав, що у нього алергія, — каже Доркас на його захист. — Реґулус необережний, зневажає власне благополуччя, але він не саморуйнівний.

Джеймс просто приголомшений усією цією розмовою. З яких це пір Реґулус розігрує людей? І весь свій факультет? Він ненормальний. Це занадто масштабно. Це… це те, що зробили б мародери.

— Ти впевнена, що це спланував він? Працював з… Півзом? Не дуже схоже на Реґулуса, — нерішуче каже Джеймс. Доркас знизує плечима.

— Насправді, Реґулус цілком здатний на щось подібне. Він просто дуже добре вміє виходити сухим з води. Ніхто не очікує, що він докладе зусиль, але він це робить.

Це боляче, але Джеймс робить все можливе, щоб не реагувати. Дивно відкривати для себе, що є сторона Реґулуса, яку він ще не бачив. Що є речі, яких він про нього не знає. 

Кусаючи губи, Доркас запитує:

— Він дізнався про сутичку зі старшими Слизеринцями, так?

— Так, — зітхає Сіріус. — Я йому сказав. 

— Він завжди мститься.

— Що ти маєш на увазі? — запитує Джеймс, зацікавлений. 

— Як ти думаєш, хто прокляв моїх сусідок по гуртожитку, щоб у них болісно відростало різнокольорове волосся, коли вони поводяться ґомофобно? І з обличчям Снейпа, це теж не було випадковістю.

— Це був Селвін, — каже Ремус. — Його за це відсторонили.

Доркас сміється, хитаючи головою.

— О, бідне наївне дитя. Це все Реґ. Снейп ледь не вбив Сіріуса, а Селвін був неприємністю. Я не знаю, що він зробив, але Реґ незлюбив його з самого початку. Він просто прибрав їх обох одразу. 

Джеймс проводить рукою по волоссю. Він вражений, але водночас трохи стривожений. Реґулус — злий геній. Мерлінова борода. На його фоні мародери виглядають дилетантами. Саме тоді, коли він думав, що Реґулус не може бути ще гарячіше, він робить щось подібне. Чесно кажучи, це несправедливо.

Сіріус, який дуже швидко кліпає, киває в бік сходів.

— Ну, що ж. Мені потрібен одяг, а потім я накричу на нього за це.

— Я зараз повернуся до лазарету, — каже Доркас. — Ходімо разом, ге? 

Сіріус уже на півдорозі до їхньої кімнати, тупотить сходами, наче сходинки образили його особисто, тож Джеймс відповідає за нього.

— Ми підемо з тобою. Обидва. Зачекай на нас, добре?

Доркас киває, і Джеймс піднімається сходами за Сіріусом. Ремус залишається у спільній кімнаті, стримуючи Пітера, і Джеймс підозрює, що це тому, що він знає Сіріуса досить добре, щоб усвідомлювати, що чекає на нього в гуртожитку. 

Щойно вони опиняються у своїй кімнаті, Сіріусові плечі зводяться вперед, і ще до того, як Джеймс встигає його обійняти, він тихо плаче.

Обіймаючи друга, Джеймс притискає обличчя Сіріуса до свого плеча і тримає його, поки той плаче. Це не істерика. Не має надмірного драматизму. Це тихо і щиро. Так Джеймс розуміє, як сильно Сіріусу зараз боляче.

— Чорт, — каже Сіріус через деякий час, витираючи обличчя. — Я й гадки не мав, що він зробив це зі Снейпом заради мене.

— Ти ж його брат, — лагідно каже йому Джеймс. 

— Та хіба я ним був насправді?

— Сіріус, — каже Джеймс, міцніше притискаючи його до себе. — Ти не міг залишитися.

— Я знаю, — тихо каже він. — Але я все одно ненавиджу себе за те, що пішов. За те, що його покинув.

— Не треба.

— Це мій обов’язок — захищати його, — шепоче Сіріус. — І я роками не справляюся з ним. Я не… Я так за ним сумую, Джеймсе, а він не дозволяє мені… він не… — Сіріус гикає, притискається обличчям до плеча Джеймса.

— Гей. Він повільно оговтується, хіба ж ні? Ти ж не можеш очікувати, що це станеться за одну ніч.

— Ми брати, Джеймсе, — відчайдушно промовляє Сіріус. — Нас ніколи не повинні були розлучати.

Джеймс зітхає, притискається до найкращого друга. Він нічого не може на це сказати, бо Сіріус правий. Трагедія Сіріуса і Реґулуса — це те, чого ніколи не мало статися, але сталося, і тепер їм залишається тільки збирати уламки та якось намагатися все виправити. Спробувати виліпити біль і зраду, самотність і відчай, і перетворити їх на щось хороше. У зв’язок. Це несправедливо. Джеймс ненавидить Вальбургу за це. Ненавидить так сильно, що це його лякає. 

Вони залишаються так на кілька хвилин, просто розділяючи біль від того, що Сіріус і Реґулус були змушені пережити. Ділячись ранами та вагою несправедливості всього цього. 

 

***

 

Інтерлюдія: ПОВ Доркас

 

Усі троє дівчат підводять очі від сумок, які пакують на день, щойно вона заходить до кімнати. Трохи дивує, наскільки привітні Лілі та Мері. Вони жодного разу не поскаржилися на те, що Доркас практично ночує з ними щоночі, відколи повернувся Селвін. Вона бувала у власному гуртожитку, бо було б надто підозріло, якби вона там ніколи не ночувала, але дуже рідко. 

— Крихітко? — запитує Марлін, дивлячись на неї. — Що сталося? Ти пропустила сніданок. 

— Реґулус, — видихає Доркас. — Хтось влаштував витівку над Слизеринцями з якоюсь порошковою штукою. Реґулус погано на нього відреагував. Я мусила віднести його до лазарету.

— З ним усе гаразд? — тягнучись до Доркас та міцно обіймаючи її питає Марлін. 

Доркас робить паузу, щоб вдихнути запах Марлін. Пачулі, вітер і солодкий присмак шкіри Марлін, який, на думку Доркас, схожий на смак хоробрості. Її дівчина менша за неї, але до біса сильніша. Її м’язи зібрані в невисокому тілі, багато сили міститься у відносно маленькому просторі. Коли Марлін тримає Доркас, Доркас відчуває, що ніщо не зможе до неї доторкнутися.

— Усе добре, — шепоче Доркас у вигин шиї Марлін. — Ох. Бляха, Марлз. Це було дуже погано. 

І Доркас миттєво починає плакати. Марлін тягне її за руку і підводить до ліжка, де Доркас сідає, і раптом її оточують дівчата. Мері подає їй хустинку. Лілі розгортає шоколадну жабу. А Марлін просто тримає її, бурмочучи, щоб Доркас «випустила це все з себе».

Коли Доркас відчуває себе трохи краще, вона бере шоколадну жабу від Лілі з вдячною, розчуленою посмішкою. 

— Хочеш про це поговорити? — пропонує Мері. 

Доркас шморгає носом, хитає головою.

— Ні. Ні, з ним усе гаразд. Просто багато чого сталося. Але він буде в порядку. 

— А Сіріус знає? — обережно запитує Мері.

— Так. Я… я прийшла за ним. Він знає. 

— І як він, все гаразд? — запитала Лілі, здивувавши Доркас. Вона знає, що Лілі та Сіріус досить добре ладнають, але у них немає якихось особливих стосунків, наскільки вона може судити. 

— Так. Це він врятував Реґа. У них, виявляється, сімейна алергія. Коли він розповів про це мадам Помфрі, вона одразу знала, що робити.

Лілі зітхає з таким глибоким полегшенням, що можна подумати, ніби Реґулус був її найкращим другом. Доркас глибоко збентежена, аж поки Марлін не штовхає Лілі ногою.

— Припини. Ми вже говорили про це.

— Вона нічого не може вдіяти, що тут поробиш? — Втручається Мері, яка завжди захищає Лілі. Вони всі поруч, але Лілі та Мері тримаються ближче одна до одної. Доркас вважає, що це тому, що вони обидві маґлородженки та можуть обмінюватися тим досвідом, який іншим недоступний. 

— Я не розумію, — каже Доркас. — Не хочете мені пояснити? 

Лілі несамовито червоніє, але мужньо пояснює.

— Якщо Сіріус засмутиться — засмутиться і Джеймс.

— А, — промовляє Доркас, намагаючись не здригнутися. 

Вона не розповіла Марлін про Джеймса і Реґулуса. Не тому, що не довіряє Марлін. Довіряє. Своїм життям. Але тому, що знання того, що Реґулус планує щось неймовірно небезпечне, змушує її нервувати. 

Чим менше Марлін знатиме про Реґулуса, тим безпечніше їй буде.

— Я казала їй, що вона повинна забути його, — зітхає Марлін.

— Я думаю, він одумається, — впевнено каже Мері. 

Марлін кидає на неї зневірений погляд, з яким Доркас не може не погодитися. Справа не лише в тому, що Джеймс по вуха закоханий у Реґулуса, — на думку Доркас, це очевидно для будь-кого, хто має хоч якусь інтуїцію, — а й у тому, що Джеймс жодного разу не подивився на Лілі з чимось іншим, окрім приязні в очах.

Доркас не впевнена, що він зацікавився б нею, навіть якби не був закоханий у Реґулуса. 

Мері, яка продовжує давати Лілі даремні надії, каже: 

— Він був одержимий тобою весь четвертий і п’ятий роки. Це не могло просто… зникнути. Дай йому час.

— А я відмовляла йому кожен раз, — відповідає Лілі з покірним виглядом. — Я ж казала тобі, що йому подобається хтось інший. Нічого страшного. Я переживу це, я впевнена.

Річ у тім, що Лілі просто дивовижна. Доркас впевнена, що десятки хлопців чекають на те, щоб вона на них подивилася. Або дівчат, але Доркас не впевнена, що Лілі подобаються саме дівчата. Будь-хто був би щасливий бути разом з Лілі Еванс. Вона розумна, красива і добра. Досить весела, коли не напружена перед іспитами. Доркас не сумнівається, що вона знайде того, хто полюбить її так, як вона того заслуговує. Просто це буде не Джеймс, тому що Джеймс належить Реґулусу.

— Ну що ж, — каже Доркас, посміхаючись до Лілі. — Нам просто потрібно знайти тобі когось іншого, так?

Розмова швидко розвивається і перетворюється на ретельне обговорення кожного вільного хлопця у Гоґвортсі. На полегшення Доркас, Слизеринці автоматично викреслюються зі списку можливих залицяльників, оскільки вони Слизеринці, бо останнє, що їй потрібно, це щоб Лілі бігала за Барті чи Еваном — об’єктивно найкрасивішими хлопцями на старших курсах.

Реґулус настільки чітко сидить у категорії «зайнятий і недоступний» у свідомості Доркас, що вона навіть не рахує його, аж поки Мері не засяює, як різдвяна ялинка.

— Реґулус Блек дуже привабливий, — раптом каже Мері. — Знаєте, вся ця його небезпечна і холоднокровна атмосфера справді заворожує. Можеш собі уявити, що саме ти розтопиш весь цей лід?

— Мері!

— Що? Ви всі знаєте, що це правда, просто наважилася про це сказати тільки я, — усміхаючись, заявляє вона. — Я знаю, що Слизерин ми викреслили, без образ, Доркас. Але що ж. Він брат Сіріуса. Ми могли б зробити виняток.

— Ні в якому разі, — каже Доркас. — Він не вільний. Це погана ідея. Незацікавлений. Всі «ні». Реґулус — поганий варіант. Тримайся подалі.

— Хіба він не твій найкращий друг? — запитує Лілі, трохи здивована. Марлін сміється.

— Так, але він… Доркас має рацію щодо цього. Він не любить, коли його торкаються. Хіба це не дивно? 

— Агов! — вигукує Доркас, образившись за Реґулуса. — Не смійся з нього. 

Марлін винувато посміхається до Доркас і притягує її ближче.

— Я не сміялася. Це цілком справедливо. Я просто хотіла сказати, що він, очевидно, поганий вибір для Лілі, яка понад усе любить обійми та невимушені дотики. 

Трохи заспокоївшись, Доркас киває. Вона цілує Марлін, а потім відсторонюється від дівчини. 

— Мені треба прийняти душ і переодягнутися. Потім я ще раз перевірю Реґа в лазареті. Я, мабуть, пропущу перший урок.

— Гаразд, — каже Марлін, теж підхоплюючись з ліжка.

— Куди ти йдеш? — розгублено запитує Мері.

Лілі хихикає, несамовито червоніючи.

— О, Мері. Ніби ти не знаєш Марлз.

Доркас теж червоніє, коли вони зачиняють за собою двері ванної кімнати. Але не Марлін. Марлін — це сила природи. Вона безжальна і жорстока. Щойно вони залишаються наодинці, Марлін повертається і притискає Доркас до стіни, рукою ковзаючи під спідницю Доркас, щоб погладити шкіру її стегна.

— Мені не подобається, коли ти плачеш, — каже Марлін, ніжно цілуючи Доркас у шию, всупереч силі, з якою вона її тримає. 

Доркас щасливо зітхає, відкидає голову назад, щоб дати Марлін більше простору для творчості.

— Було дуже тяжко. Я не була впевнена, чи він виживе. Кожного разу, коли я моргаю, я бачу його там, на тому ліжку. Він навіть не був схожий на Реґа, Марлз.

— Гммм, — протягує вона, проводячи ротом доріжку над ключицями. — Давай це виправимо, добре? Єдине, що ти маєш бачити, коли заплющуєш очі — це зорі. 

Доркас мимоволі думає, що Реґулус — це зірка. Але вона цього не каже. Не може сказати нічого іншого, бо Марлін цілує її так, ніби сьогодні може настати кінець світу, і Доркас цілує її у відповідь, і що таке слова? Навіщо комусь витрачати на них час, коли можна зайнятися ось цим?

Ще з першого разу Доркас думала, що їхні тіла знають краще, ніж вони самі. Як дві частини пазла, що складаються разом. Їхні руки, їхні вуста, їхні ноги, їхні очі завжди знають, куди йти, що робити, як розкрити небеса і спустити дива не землю. 

Бути з Марлін — це саме те, чим має бути кохання. Це пристрасно і палко. Але також ніжно і тихо. Це найкраще, що коли-небудь було в житті Доркас, і коли вони скидають піжами та губляться одна в одній, Доркас знову думає, що немає нічого, чого б вона не зробила заради Марлін. 

 

***

 

Випередивши Доркас, Джеймс штовхає двері до лазарету. Вони трохи затрималися, бо Джеймс мусив збігати за їжею. Доркас була дуже вдячна, коли він простягнув їй кілька тостів, щоб вона погризла їх дорогою до лікарняного крила.

Крізь відчинені двері долинає холодний, різкий голос, і Сіріус одразу ж завмирає. Доркас випадково наштовхується на його спину, від чого вони падають вперед. Двері грюкають, і висока, струнка жінка, що стоїть біля ліжка Реґулуса, обертається.

Доркас ніколи не зустрічала Вальбургу Блек особисто. Вона чула про неї. Як і всі. Вона бачила її на вокзалі Кінгс-Крос, коли вони були молодші, коли вона супроводжувала Реґулуса до експреса, але це все.

На її превелике полегшення, Реґулус прокинувся. Він виглядає набагато краще, ніж тоді, коли вони залишили його тут, вкритого золотистим слизом. У чистій лікарняній піжамі він виглядає молодим і втомленим, але цілим. Здоровим. 

Враховуючи присутність його матері, Доркас не дивується, що на його обличчі той вираз, яким він маскує свої думки та почуття. Сидячи серед подушок, він змушує її думати про статую, висічену з мармуру. Нечутливу. Холодну. Недоторкану. 

Швидкий зблиск його очей — єдиний знак, яким він ділиться з Доркас. Попередження. Доркас прислухається до нього. Вона не настільки дурна, щоб підпустити Сіріуса чи Джеймса до Вальбурги. Було б катастрофою, якби вона бодай пронюхала, що відбувається.

— Хлопці, — тихо шипить вона. — Зберігайте спокій. 

Матріархиня Блек, зі свого боку, спершу дивиться на Джеймса. Вона кривить губи з таким виразом, ніби відчула запах чогось гнилого. Джеймс здригається.

Далі Вальбурга дивиться на Доркас. У її погляді є щось таке, що змушує Доркас захотіти згорнутися в клубок і зникнути. Що завгодно, аби тільки Вальбурга не звертала на неї уваги.

На щастя, її погляд ковзає від Доркас, ніби вона не варта її часу, і зупиняється на Сіріусі.

— Ти, — каже вона, злісна і сповнена отрути. 

У Сіріуса перехоплює подих, і Доркас хоче допомогти, але не знає, як. Про цю жінку багато говорить те, що її власний син, — найкращий дуелянт у школі та один з найкращих Відбивачів, які літали за Ґрифіндор в останні роки, — боїться її. На щастя, Джеймс готовий прийти на допомогу своєму другові.

Він міцно спирається на Сіріуса й озирається навколо, недбало запитуючи:

— Де Поппі?

Очі Вальбурги трохи розширюються, а потім опускаються на Джеймса, який помітно відриває ногу від землі, наче йому боляче. Джеймс знову пильно озирається навколо. Трохи скиглячи, він повторює:

— Медсестра? Де вона?

У Доркас відкривається рот, коли вона бачить Пандору, — що тут робить Пандора? — яка виходить з-за спини Вальбурги. Вона тихо каже:

— Вона повернеться за мить. Ото ліжко порожнє. Можеш почекати там?

Реґулус не рухається, не реагує. Вальбурга відвертається від них, здається, задоволена, що ця зустріч була чистою випадковістю. Сіріус допомагає Джеймсу перестрибнути на сусіднє ліжко, щоб дочекатися медсестру. Доркас замирає, розташувавшись так, щоб підслуховувати Реґулуса крізь фіранки, що розділяють ліжка.

— Ти певен, що не хочеш повернутися додому на кілька днів? — запитує Вальбурга.

— Дякую, мамо, але у мене є кілька проєктів, які я не можу полишити, — відповідає Реґулус. 

Доркас обмінюється зацікавленим поглядом з Джеймсом, чий рот відвисає. Сіріус, який, вочевидь, уже чув, як Реґулус так говорить, просто закочує очі.

— Горацій згадував про якісь зілля?

— Так, — підтверджує Реґулус. 

Коротка мить тиші. Потім: 

— Гадаю, цілком логічно, що ти хочеш залишитися. 

Тон цієї заяви змушує Доркас зробити маленький крок назад. Достатньо, щоб вона могла швидко зазирнути за штори й подивитися, що робить Реґулус. На свій превеликий подив, вона виявляє, що рука Пандори міцно стискає Реґулусову на ліжку. 

— Я подбаю про його здоров’я, місис Блек, — лагідно каже Пандора. Потім вона дивиться на Реґулуса з дуже не схожим на Пандору виразом обличчя і, що неймовірно, неможливо , нахиляється вперед і притискається губами до губ Реґулуса. 

Реґулус навіть не здригається. Доркас смикається назад за завісу, відчуваючи себе розгубленою. Що це, бляха, таке?

— Пандоро, я б хотіла говорити з сином наодинці, — каже Вальбурга.

— Звичайно, місис Блек. Я зайду до тебе після обіду, любий, — каже Пандора. 

Безпомилковий звук ще одного короткого поцілунку змушує Сіріуса підняти голову. Джеймс, який не може бачити, але може чути, робить таке обличчя, ніби його очі ось-ось вилізуть з очниць.

— Любий? — шепоче він, звучачи неймовірно спантеличено.

Доркас знизує плечима, підносить палець до рота, щоб він замовк. Має бути якесь розумне пояснення. Скоріш за все, це спроба відвести від Вальбурги будь-які підозри щодо того, що Реґулус за все своє життя не вподобав жодної дівчини.

Віддати належне Пандорі, обравши її як об’єкт для обману — це пиздець як розумно. Адже вона не ходить на побачення. Вона налаштована чекати на свого чоловіка в лісі, тож немає жодної причини, чому б їй не допомогти Реґулусу в скрутному становищі. Ніхто не міг донести Вальбурзі, що її бачили з кимось іншим, і вона проводить достатньо часу з Реґулусом, щоб роман між ними був правдоподібним для будь-кого, хто не їх не знає. 

Пандора виходить з лазарету, навіть не глянувши в бік Доркас, і та змушена визнати, що їхня подруга вміє влаштовувати шоу. Що б вони не робили, це працює. 

Голос Вальбурги тихий, такий тихий, що вони майже не чують, аж поки Сіріус не змахує чарівною паличкою, і до них доноситься її голос.

— Реґулусе, я мушу запитати… 

— Це просто інтрижка, мамо, — коротко відповідає Реґулус. — Нема про що хвилюватися. 

Вальбурга наспівує, потім каже:

— Що ж. Гадаю, цього слід було очікувати. Ти ж, зрештою, молодий чоловік.

При цьому вираз обличчя Джеймса перетворюється на щось небезпечно близьке до висміювання. Доркас насилу стримується, щоб не захихотіти.

— То вона чистокровна? — запитує Вальбурга у Реґулуса.

Доркас, Сіріус і Джеймс кривлять носа. Реґулус, як здається, незворушний.

— Так. І розумна. Вона з Рейвенклов.

— Я це побачила, — трохи грубувато каже Вальбурга. — Реґулусе, ти впевнений, що це просто інтрижка? 

— Так, мамо. Вона для мене нічого не значить. 

Джеймс здригається всім тілом, і Доркас щиро йому співчуває. Вона знає, що Реґулус може зробити так, щоб це звучало правдоподібно. Він так добре вміє це робити, приховувати, хто він насправді. Що він насправді відчуває. Але, можливо, Джеймс ніколи цього не бачив. Ніколи не бачив, як Реґулус стає зовсім іншою людиною. 

— У такому разі тобі буде приємно чути, що я складаю список підходящих кандидаток, — повідомляє Вальбурга Реґулусу.

Цього разу просто таки переляканим виглядає Сіріус. Джеймс скрегоче зубами.

— Чудово, — спокійно відповідає Реґулус. — Однак я не збираюся одружуватися, доки не закріплюся на посаді. Ти ж розумієш, що мені не можна відволікатися.

— Твоя кузина Беллатриса вийшла заміж і попри це піднімається по рангу, — зауважує Вальбурга. — А Нарциса цього літа святкуватиме весілля. У Луціуса все добре. 

— Вони також значно старші за мене і мали час довести свою цінність, мамо, — каже Реґулус. — До того ж враховуючи стан здоров’я батька, краще зачекати. 

Сіріус хмуриться, ніби новина про нездужання Оріона Блека стала для нього несподіванкою. Спочатку Доркас розуміє, що, можливо, так воно і є. Не схоже, що Вальбурга надсилала йому листи. Дідько. Можливо, їй слід було сказати йому, коли вона почула це від Реґулуса. 

— Твій батько одужає. З ним працюють найкращі цілителі. Тож я складатиму список, — наполягає Вальбурга. — Ми оберемо когось для тебе. Поки що нам не потрібно діяти, але варто бути готовими.

— Дуже добре, — каже Реґулус. 

Мадам Помфрі повертається тієї ж миті. Вона виглядає виснаженою. Вальбурга не визнає медсестру, але, очевидно, вважає, що провела з сином достатньо часу, бо накидає плащ на плечі.

— Добре. У такому разі я залишу тебе відпочивати. Продовжуй писати Оріонові. Твоєму батькові дуже подобаються твої листи. Вони піднімають йому настрій.

Мадам Помфрі підходить до Джеймса, Сіріуса і Доркас.

— Містере Поттер, чим я можу допомогти? 

— Я пошкодив щиколотку, — каже він досить голосно, щоб Вальбурга не могла цього не почути. Доркас стримує бажання закотити очі. Делікатністю він не відрізняється. 

— Подивімося, — каже медсестра. 

Високі підбори Вальбурги клацають по кам’яній підлозі лазарету, супроводжувані шурхотом її плаща. Вона наближається до ліжка Реґулуса, шепоче щось, чого Доркас не чує.

Мадам Пофмрі каже:

— Сильне розтягнення. Зачекайте тут, — каже вона Джеймсу. 

По той бік кімнати чути якесь шаркання, потім Реґулус каже:

— Бувай, мамо.

Вальбурга Блек дивиться на мадам Пофмрі, потім на ліжко, де лежить Джеймс, з виставленою напоказ щиколоткою в синцях і розпухлою. З виразом глибокої огиди вона виходить з лазарету, не сказавши більше жодного слова. На Сіріуса вона взагалі не дивиться.

Доркас не гає ні секунди. Поки мадам Помфрі повертається і починає лікувати Джеймсові щиколотку, вона перетинає лазарет, відсуваючи штори на ліжку Реґулуса. Він має нахабство зітхнути, ніби йому зараз не до цього.

Доркас із завмиранням серця дивиться на свого найкращого друга, злість і занепокоєння змішуються в її погляді, доки вона не може їх розділити.

Дружити з Реґулусом важко. Він колючий і замкнутий. Таємничий. У нього більше секретів, ніж у будь-кого з тих, кого вона знає. Він відсторонений і ніколи не говорить всієї правди. Він холодний і майже не переносить емоції, що, здавалося б, мало б унеможливити те, наскільки сильно Доркас за нього переживає. 

Але потім він робить щось таке, щоб помститися Слизеринцям. Перетворює чиюсь голову на веселку за те, що вони образили Доркас, або змушує вибухнути казан за те, що вони прокляли його брата.

Вона не може не любити Реґулуса. Він її найкращий друг, єдина людина, яка завжди ставила її на перше місце. Захищає її просто тому, що вважає, що вона варта захисту.

— Я дуже хочу тебе обійняти, але Евана немає поруч, — каже Доркас. 

— Будь ласка, не торкайся мене, з мене досить на ціле десятиліття, — здригаючись, відповідає Реґулус.

Трохи недоречно, але вона цікавиться, як складаються його стосунки з Джеймсом. Вона знає. що він може витримати певний контакт, але не має жодного уявлення, наскільки значний чи незначний. Вона не повинна думати про такі речі, але це трохи інтригує. Доркас не може уявити, як це — бути поруч з Марлін і не мати можливості доторкнутися до неї. Вона б збожеволіла.

Щоб приховати свою зацікавленість, вона голосно хихикає.

— Я бачила, як Пандора поцілувала тебе. Що це, в біса, було?

— Де Джеймс? — запитує Реґулус замість відповіді. — Я не збираюся повторювати це більше одного разу.

Доркас киває, розуміючи.

— Йому вправляють щиколотку. Він буде тут за мить.

Реґулус перекладає свою вагу на ліжко, проводить рукою по кучерях. Він майже повністю повернувся до нормального стану, і це величезне полегшення. Доркас змахує чарівною паличкою, накладаючи на них закляття тиші. Вона не вірить, що Сіріус досі не підслуховує. 

Реґулус, помітивши раптовий тріск навколо них, піднімає брову. Доркас знизує плечима.

— Реґ?

— Гм?

— Ти налякав мене до усрачки, ти це розумієш?

— Я прорахувався. Це більше не повториться, — каже він просто. Ніби «це» його мало не вбило. 

Доркас відчуває, як всередині неї спалахує хвиля гніву. Нахилившись вперед, вона шипить:

— Ти ніколи не прораховуєшся! Що в біса сталося, Реґ?

— Доркас, — відказує він, зустрічаючись з нею поглядом. — Я не маю бажання помирати. Я не намагаюся вбити себе. Я склав план дуже швидко, з тим, що було під рукою. Крім того… У мене була під рукою протиотрута, — різко каже він. 

— Чорт. Гаразд. Добре, — каже вона, проводячи рукою по обличчю. — Це просто не схоже на тебе — робити помилки.

— Не нагадуй мені, — каже він кисло. — Я вчора був розсіяний.

— Я хочу, щоб ти був обережнішим. Якщо ми… ти знаєш. Це була витівка, а що, якщо ні? 

— Я поводжуся настільки обережно, наскільки можу, — наполягає Реґулус. — Це зовсім інше. Це… це інше. У мене буде доступ до ресурсів моєї сім’ї. До всієї могутності імені Блек. Я не помилюся. 

Щось змінилося, і Доркас одразу розуміє це. Реґулус виглядає… рішучим. Більш ніж будь-коли. Раніше, коли вони говорили про його плани, вона помічала в ньому вагання. Може, й не вагання, бо Реґулус завжди був досить упертим. Але… був проблиск надії, за яку Доркас чіплялася. Вона не розуміла. Не усвідомлювала до цього моменту.

Бо її більше немає. 

Яка б остання крихта обережності, надії не стримувала Реґулуса, її більше немає. Він віддався своїй місії всім серцем. 

І попри те, як сильно це її лякає, Доркас не вагається. Вона зробить усе можливе, щоб допомогти йому. Щоб переконатися, що він залишиться живим. 

— Гаразд. Добре, я зрозуміла. Але це не означає, що мені це має подобатися. Я була налякана, Реґ. Я думала, що втрачаю тебе.

— Це можливо, Доркас, — каже він, не здригнувшись. — Це війна. Люди гинуть. Я цілком можу не вижити.

— Не кажи так. Будь ласка.

Реґулус зустрічається з нею поглядом, жорстоким і невблаганним. 

— Я знаю, на який ризик іду. Якщо ти не витримаєш, то можеш відмовитися. 

Губи Доркас сіпаються. 

— Ні. В жодному разі. Я не залишу тебе самого. Я все ще з тобою, — каже вона йому ніжно, тихо. — До кінця. З тобою. Втямив? І я буду хвилюватися за тебе, бо ти мені не байдужий. Але це не означає, що я відступлю. 

— Хотілося б, щоб так і було, — щиро каже Реґулус.

І це. Його шалений захист, навіть на шкоду собі. Ось за що вона його любить. Ось чому Доркас приєднається до битви та зробить все, що в її силах, щоб допомогти Реґулусу на іншій стороні.

Notes:

Від авторки:
У цьому розділі Реґулус повністю втратив розсудливість, і він не шкодує про це. Він припустився помилки (більше про це в наступному розділі), але він не шкодує!

Також, його зрив через горокракси розбив мені серце, бо він такий реальний :( І він просто дитина! І він мусить врятувати світ. І він не хоче цього робити. Це так нечесно, але він це зробить, бо він закоханий і також ображений на всіх, хто його підвів. Сходження Маленького Короля. Я люблю його, і я хочу обійняти його та сказати, що це нормально — бути сумним.

Мірта, яка врятувала життя Реґулусу? Ікона. З якоїсь причини, мені подобаються їхні дружні стосунки навіть через те що вони неймовірно токсичні ЛОЛ. Не Мірта, яка закохана в нього і має надії (на що, я не знаю, бо вона ПРИВИД) і Реґулус використовує це на свою користь. Він такий жорстокий.

Чи можемо ми, будь ласка, оцінити Сіріуса Блека, який біг через весь Гоґвортс у піжамних штанах і ні в чому іншому поспішаючи до свого хворого брата? Він такий гарячий. Я вас прошу. УХ я люблю його.

ДОРЛІН. Мої КОРОЛЕВИ. Я сумувала за ними. Я ДУЖЕ СИЛЬНО ЇХ ЛЮБЛЮ.

І несподіваний візит від дияволиці особисто. Вальбурга Блек гнила. Не вона яка намагається знайти Реґу дружину ЛМАО Жіночко. Не марнуйте свій час.

Доркас відчитує Реґа за те, що той опинився у лазареті? Так. Цілком справедливо. Він налякав її до усрачки, а вона ХВИЛЮВАЛАСЯ. Вони так сильно люблять одне одного <3

Chapter 31: Тонення

Notes:

Від авторки:
Добридень!

Попередження до цього розділу:
Куріння
Вживання алкоголю неповнолітніми
Секс
Натяки/згадки ґомофобії
Посилання на жорстоке поводження з дітьми/травму у минулому
Посилання на триваючу війну

Гадаю, це все! В цьому розділі є анґст в одному з ПОВів, але інші доволі легкі, я думаю? Невеликий перепочинок перед тим, як все почне відбуватися насправжки!

Сподіваюся, вам сподобається :D

від перекладачки:
вітаю, любі! <3
вибачте, глава не до кінця бечена, але я постараюся виправити це якомога скоріше
приятного вам прочитання!

Поппі лікує його щиколотку довше, ніж хотілося б, але Джеймс не має сил скаржитися. Не тоді, коли медсестра виглядає такою виснаженою. Він з деяким полегшенням думає, що добре, що повня щойно минула. Він не хотів би, щоб Поппі довелося мати справу з цим зараз, на додачу до всього іншого. 

Стоячи над ліжком, Сіріус постійно витягує шию, намагаючись розгледіти Реґулуса і Доркас, які навмисне наклали на себе закляття тиші. Схоже, вони заглиблені в розмову, тема якої змушує їх обох хмуритися. Ну, особливо Доркас, бо Реґулус, взагалі кажучи, досить похмура людина. Джеймс вважає, що це мило.

Щойно Поппі дозволяє йому перевести вагу на щиколотку, Джеймс схоплюється на ноги. Але перед тим, як піти до Реґулуса, він обережно кладе руку на плече Сіріуса.

— З тобою все гаразд?

Він майже впевнений, що Сіріус не знав, що його батько хворий, доки не почув про це щойно. І навіть якщо Вальбурга запевняє, що з Оріоном все буде гаразд, що ж. Це ж його батько, так? Джеймс не знає, чи відчуває Сіріус щось певне з цього приводу, але якщо так, то він тут, готовий допомогти.

— Я в порядку.

— Нічого страшного, якщо ні, — лагідно каже Джеймс.

Сталева рішучість застигає на Сіріусовому обличчі, що ще більше тривожить Джеймса. Якщо не брати до уваги здоров’я батька, Сіріус не бачив Вальбургу з тієї ночі, коли втік, а Джеймс знає свого друга досить добре, щоб зрозуміти, що це може штовхнути його в чергову прірву. З ним це як кидати монетку. Ніколи не вгадаєш, що саме зламає Сіріуса. Та це й неважливо. Принаймні для Джеймса. Він готовий. На все, що Сіріусу буде потрібно. 

— Спочатку Реґґі, — каже Сіріус. І все.

Змах чарівної палички Доркас не вислизає від Джеймса, коли він наближається до ліжка, де лежить Реґулус. Звук повертається з легким тріском у його вухах, коли скидаються глушильні чари. Джеймс вагається. Він не знає, що правильно. Чи хоче Реґулус бачити його тут, у лазареті, куди будь-якої миті може зайти будь-хто. Вони не самі, тож це не буде очевидною підозрою, але для нього також дуже незвично бути тут взагалі. Тим паче бути тут із Сіріусом. 

Джеймс вирішує задовольнитися тим, що дивитиметься і не торкатиметься, дозволяючи своїм очам блукати кожною частиною Реґулуса, яку він бачить, вбираючи його в себе.

— Я такий радий, що з тобою все гаразд, — каже Джеймс, а Сіріус гарчить:

— Про що ти, нахуй, думав?

Губи Доркас сіпаються. Вона сідає на табурет по інший бік ліжка, як глядач, що збирається дивитися спортивну гру, вочевидь, із задоволенням спостерігаючи за майбутньою сваркою між братами Блек.

Кинувши на Сіріуса єдиний зневажливий погляд, Реґулус випускає довге страдницьке зітхання, перш ніж свідомо вирішує проігнорувати брата. Він дивиться на Джеймса, схиляє голову набік.

— Що сталося з твоєю щиколоткою? 

— Що… Що сталося?! — Сіріус не тямить себе від обурення. — Він зламав її, бо ми мусили бігти сюди, щоб врятувати тобі життя сьогодні вранці!

— Я питав його, — відказує Реґулус.

Джеймс кривиться, потирає потилицю.

— Ну… На цьому, власне, і все. 

Він дарує Реґулусу свою найкращу вибачливішу посмішку, яка дуже незначно пом’якшує вираз роздратування на обличчі його хлопця. 

Чого Реґулус очікував? Що Доркас скаже Джеймсу, що він на межі смерті, а Джеймс не помчиться до нього? Якщо він зламав щиколотку в процесі, — або розтягнув її, як сказала Поппі, — це дуже мала ціна за те, щоб врятувати Реґулусу життя. 

Не те щоб він це зробив. Це був Сіріус. І Плаксива Мірта, чого Джеймс досі не розуміє, але нічого. Він не осуджує.

— Про що ти думав, Реґґі? Ти міг загинути, — продовжує Сіріус, розводячи руками по боках. — Тобі пощастило, що Доркас принесла тебе сюди й вчасно прийшла по нас.

— Не роби цього, — огризається Реґулус.

— Чого? 

Реґулус закочує очі.

— Припини так галасувати. Зі мною все гаразд.

Чим довше Джеймс стоїть біля ліжка Реґулуса, тим важче йому стає тримати руки при собі. І навіть не в сексуальному сенсі. Джеймс просто хоче доторкнутися до нього. Обійняти його. Будь-що, що запевнить його, що це правда, і з Реґулусом все гаразд. Він цілий. Ось тут. Він не помер. Він вижив, і Джеймсу потрібно відчути м’якість його шкіри під кінчиками пальців, щоб переконати себе, що можна перестати хвилюватися.

Але вони у публічному місці, а його мати щойно була тут, і він… гм. Щось відбувалося з Пандорою, думає Джеймс, не зовсім розуміючи, що саме. А потім… 

— Це було погано, Реґ, — втручається Доркас зі свого стільця, перериваючи думки Джеймса. — Не будь козлом.

Реґулус знизує плечима.

— Я вже в нормі.

Сіріус розпачливо розводить руками.

— А в чому був сенс?

— Очевидно, замкнути Слизеринців у підземеллях на деякий час, — бурмоче Реґулус, наче його брат недостатньо розумний, щоб зрозуміти його слова. — У мене була протиотрута, — його очі переводяться на Доркас. — Навіщо ти прийшла до вітальні?

— За підручником з Історії, — сором’язливо бурмоче Доркас. 

Один з кучерів Реґулуса падає йому на лоб. Це відволікає Джеймса. Він хоче торкнутися його. Повернути його на місце. 

— Не можу, бляха, в це повірити, — каже Сіріус. — Якби не клята Плаксива Мірта… 

— Так, до речі, а що з нею? — запитує Доркас. 

Піднісши пальці до скронь, Реґулус показує, що від них у нього болить голова.

— Припиніть. Припиніть метушитися навколо мене. 

Сіріус наїжачується, відводячи погляд. Доркас відкидається назад, трохи згорбивши плечі та дриґаючи ногами перед собою на знак розчарування. Джеймс залишається на місці, витріщаючись на Реґулуса, просто… витріщаючись, справді. На кожну деталь. Кожну лінію. Кожен вигин і кут. Тому з ним усе гаразд. З ним усе добре. Він тут, красивий і здоровий, і від цього локона у нього аж пальці чешуться.

— Чого ця стара кажаниха хотіла? — запитує Сіріус після напруженої, мовчазної хвилини. Це викликає посмішку у Реґулуса.

— Ніби ти не підслуховував.

У відповідь Сіріус сміється. Посміхаючись, бо це так приємно, коли Сіріус і Реґулус знаходять спільну мову, Джеймс змушує себе дивитися кудись, але тільки не на клятий локон, і врешті-решт втуплюється в губи Реґулуса. 

Що, на диво, цього разу не викликає у нього бажання збожеволіти.

— Щодо цього, — каже Джеймс. — Я трохи не розумію. Що… гм… Пандора? Ти… ти цілував Пандору? Мені варто хвилюватися?

Доркас нахиляється вперед на табуреті, помітно зацікавлена, хоча й анітрохи не стурбована. Сіріус відходить убік, а Джеймс підступає ближче до ліжка, засунувши руки в кишені, щоб не простягнути руку й не торкнутися Реґулуса.

— Я не очікував, що вона з’явиться тут, — каже Реґулус.

— Твоя матір чи Пан? — запитує Доркас.

— Обидві, — насупившись, відповідає Реґулус. — Пан прийшла до мене. Матір з’явилася невдовзі після цього, і нам довелося імпровізувати. Це була ідея Пан. 

Сіріусові брови піднімаються аж до лінії волосся.

— Вдавати, що ви разом? Як це допоможе? 

— Це було найпростіше рішення, — додає Реґулус. Потім він дивиться на Джеймса, і в його очах проблискує сумнів, ніби він не впевнений, що Джеймс не розсердиться на нього за це.

Мабуть, Сіріуса це турбує навіть більше, ніж самого Джеймса, бо він, здається, не може з цим змиритися.

— Вона не могла бути просто подругою, яка відвідує тебе в лазареті? Вона мусила прикидатися твоєю дівчиною?

— Ти продовжуєш висловлювати свої думки так, ніби вони мене хвилюють, — огризається Реґулус на брата. — Стули пельку, Сіріусе. Ти до біса нестерпний.

Сіріус, розлючений, здіймає руки вгору, одночасно хитаючи головою. 

Реґулус підкреслено ігнорує драматизм Сіріуса і звертає насторожений погляд на Джеймса, трохи вовтузячись із простирадлом, коли каже:

— Слухай, Джеймсе, я… 

— Гей. Усе гаразд, я розумію. — Джеймс озирається навколо, вважає, що тут досить безпечно, і обережно кладе свою руку на ліжко Реґулуса. 

— Навіть якби ні, це нічого б не змінило, — тихо відповідає Реґулус. — Моя мати ніколи не повинна знати правди.

— Я розумію, — повторює Джеймс. 

І це справді так. Вальбурга Блек відноситься до тих людей, які вважають, що можна… якимось чином викорінити ґомосексуальність з когось іншого. Так, ніби це не просто частина того, ким ти є. Вбудована в саму сутність людини, основний складник її будови. Ніби це не прекрасна річ, яку треба плекати та приймати.

Джеймс ніколи не знав кохання більш справжнього, ніж те, яке у нього з Реґулусом, і його бісить, що рідна мати Реґулуса ніколи цього не побачить. Якби вона дізналася, то спробувала б якось вбити його. Це чомусь здається Джеймсу смішним, бо він до біса переконаний, що їхнє кохання перевершить навіть саме життя. Коли він помре, Джеймс думає, що продовжить кохати Реґулуса на тому світі, де б він не був і як би він не виглядав. 

Та все ж для Вальбурги Блек таке кохання є неправильним. Все, що хоч трохи відхиляється від ідеалу досконалості, який вона має у своїй голові, — яким би хибним цей ідеал не був, — не може бути прийнято. Маґлівська кров. Сексуальність. З божевільною жінкою неможливо порозумітися. Її не переконати. 

Джеймс не хоче навіть думати про те, що вона зробить з Реґулусом, якщо дізнається. І Джеймс хоче кричати з дахів, що він закоханий у цього хлопця, але тільки не тоді, коли це завдасть йому болю. Не тоді, коли це наразить його на небезпеку.

Люди, які мають значення, знають. Це все, що потрібно Джеймсу. І якщо Реґулусу доведеться залучити подругу, щоб та допомогла йому в скрутному становищі, щоб Вальбурга продовжувала думати, що йому подобаються дівчата… що ж. 

— Я справді розумію, Реґ, — повторює Джеймс. — Все гаразд. Я радий, що в тебе є подруга, яка може допомогти тобі, якщо ти опинишся у складній ситуації з матір’ю.

Повільно, Реґулус повертає свою руку так, щоб його долоня опинилася навпроти долоні Джеймса. Це викликає у Джеймса запаморочення, таке сильне, що він ледь не хитається на ногах.

— Я вийду звідси до вечора, — різко каже Реґулус. 

— Гмм, — протягує Джеймс, наче це не викликає тепла в його животі. 

Губи Реґулуса сіпаються, а Джеймс променіє. Сіріус усе ще бурмоче собі щось під ніс, хитає головою, але вже без істерики. Прогрес, думає Джеймс. Доркас важко зітхає і підводиться на ноги.

— Я хочу… 

З гучним грюкотом відчиняються двері до лазарету, і на порозі з’являється оскаженілий Ремус Люпин. Він озирається довкола, стиснувши щелепи та витріщивши очі, наче готовий до бійки. Переконавшись, що в лазареті нікому не загрожує небезпека, він перетинає простір, поки не опиняється поруч із Сіріусом, який широко розплющеними очима дивиться на їхнього друга. 

— Де вона? — люто запитує Ремус.

— Що? — Доркас реагує першою.

— Дияволиця, — гарчить Ремус, скануючи лазарет, наче не впевнений, що Вальбурга не збирається вискочити з тіні. — Вона була тут. Прийшов так швидко, як тільки зміг.

Настає приголомшлива тиша. Джеймс дивиться, як Сіріус ковтає, а очі Ремуса стежать за цим рухом.

— Трясця вам, — бурчить Реґулус. — Чому ви всі так драматизуєте? Я очікував від тебе кращого, Люпине. 

Доркас кидає на Реґулуса глузливий погляд, але його реакція зруйнувала чари. Сіріус кладе руку на плече Ремуса, — Джеймс майже впевнений, що це перший раз, коли він доторкнувся до нього навмисно, відколи вони повернулися до школи, — і каже:

— Не можна ж було очікувати, що він житиме зі мною в одній кімнаті сім років і нічого не підхопить.

Вони сміються. Навіть губи Реґулуса трохи сіпаються, що зігріває серце Джеймса. 

— Вальбурга пішла десь пів години тому, — лагідно каже Доркас. — Усе гаразд, Ремусе. Вона прийшла лише перевірити, чи все гаразд з Реґулусом. На Сіріуса вона навіть не глянула.

Ремус тоді опускає очі, наче йому раптом стало соромно. 

— Ну, тоді, якщо з вами все гаразд, я продовжу свій обхід, — каже Ремус.

Рука Сіріуса падає з його плеча.

— Обхід?

На губах Ремуса з’являється легка посмішка.

— Заняття на сьогодні скасовані. Вони попросили всіх старост про це повідомити.

Доркас переводить на Реґулуса світлі, надзвичайно задоволені очі.

— Реґ, ти моя найулюбленіша людина, ти знав про це?

Реґулус не відповідає, але на його губах з’являється привид сором’язливої посмішки, коли він дивиться, як Доркас виходить з лазарету, бурмочучи щось про пошуки Марлін. Щойно за нею зачиняються двері, він переводить свої зелені очі на Ремуса.

З підозрою, він запитує:

— Звідки ти дізнався, що моя матір тут? 

Джеймсу перехоплює дихання. Він не сказав Реґулусу про Мапу. Це справді нерозумно, адже, знаючи те, що він знає про них, що таке шматок пергаменту з планом школи? 

Але для Джеймса це символ їхньої дружби. Мародери, епічні розбишаки Гоґвортсу. У ній є частинка кожного з них. Магія настільки складна, що неймовірно, як вони впоралися з нею в такому юному віці. Він захищає її, хоча знає, що це не має сенсу. Він також не хоче, щоб Реґулус просив Джеймса припинити слідкувати за ним по ній, тож, знаєте, краще йому не знати. 

— Я натрапив на Пандору, — просто відповідає Ремус. — Джеймсе, я також мушу попросити тебе зайти до кабінету Макґонеґел. Якісь зміни в розкладі Квідичу, бо Слизерин не зможе зіграти свою гру наступних вихідних. 

— Гаразд, — Джеймс киває, потім вагається. Він дивиться на Реґулуса, потім на друзів. — Можете перевірити, де Поппі? Будь ласка? Швиденько? 

Обидва його друзі обмінюються страдницькими поглядами, але слухняно зачиняють штори й стають на сторожі, щоб Джеймс міг зробити те, що він хотів зробити останні двадцять хвилин. Перш ніж Реґулус встигає заперечити, що їх можуть побачити, Джеймс нахиляється і впивається поцілунком у його губи. 

Несподівано, але в найкращий можливий спосіб, рука Реґулуса обіймає його за шию, коли він цілує його у відповідь. Джеймс думає, що ніколи не звикне до цього відчуття, коли вони цілуються. Ніби весь світ загоряється для них. Через них. 

Джеймс затамовує подих, коли вони розлучаються.

— Я дуже радий, що з тобою все гаразд.

— Ти вже казав, — відповідає Реґулус, м’яко посміхаючись. 

— Побачимося ввечері?

— Так, — Реґулус швидко притискає до його губ ще один поцілунок. — До вечора.

 

***

 

Розклад з Квідичу змінено через божевільну витівку Реґулуса з отруєнням. За згодою обох капітанів, Ґрифіндор проти Гафелпафу міняють місцями Слизерин проти Рейвенклов. Це благородний вчинок, твердить собі Джеймс, коли погоджується. Навіть якщо це означає, що тепер у нього є лише тиждень, щоб підготувати свою команду.

Заняття відновлюються вже після першого дня, але весь Слизерин все ще на карантині, тож Доркас відвідує половину уроків з Ґрифіндорцями, а половину — з Рейвенкловцями. Реґулус, у якого до НОЧІ ще рік, просто домовився зі Слизорогом, що протягом тижня ходитиме на заняття Пандори. Решта учнів отримали письмові завдання, які вони мають виконати, не виходячи з гуртожитку. 

Джеймс запитав Реґулуса, як довго це триватиме, і той відповів, що шість днів, — по одному за кожного, на кого напали старші Слизеринці, — плюс ще один, бо сім — щасливе число в магії. Джеймс з цього розсміявся. 

З наближенням матчу Джеймс запровадив ще більш суворий графік тренувань, який вимагає від нього вставати з ліжка о п’ятій ранку, — на превеликий жах Реґулуса, — і тренувати свою команду якнайкраще, щоб забезпечити перемогу над Гафелпафом. 

Джеймс не впевнений, чи це стрес, що залишився після зіткнення зі смертю, чи щось інше турбує Реґулуса, але він став трохи неспокійним. І це здається трохи хаотичним. Можливо, це тому, що Джеймс не найспостережливіша людина, але він так і не зміг з’ясувати, що спричиняє такі перепади настрою. Вона настає несподівано, зміна настрою, яка тягне Реґулуса за собою і робить його більш колючим і уїдливим, ніж зазвичай. Це швидко минає, і Джеймс не зважає на те, що це відбувається. Джеймса турбує те, що він не знає, чому це відбувається. Іноді це трохи його лякає. Змушує його думати, що Реґулус справді щось недоговорює. Щось, що гноїться всередині нього, в місцях, до яких Джеймс не може дотягнутися. 

Вони сварилися. Не сильно, але достатньо, щоб це було помітно. Принаймні, більше, ніж Джеймсу хотілося б. Щоразу, коли Джеймс оголошує, що йде на тренування, Реґулус стає похмурим. Коли він повертається, доводиться вмовляти та підмазуватися, щоб змусити Реґулуса відпустити це. Реґулус ніби й хоче проводити разом кожну мить, але водночас хоче, щоб вони сварилися через найменші дрібниці. 

Це збиває з пантелику. Типу, окей. Джеймсу подобається, що Реґулус хоче проводити час разом, але він просто не розуміє тієї нагальності, якою іноді покриті слова Реґулуса. Це не нужденність і не причепливість. Реґулус занадто стриманий для цього. Має надто багато самоповаги, щоб скиглити з цього приводу. Це щось інше, більш незріле. Більш відчайдушне. Темне, як таємниці, що приховуються.

— Я просто не розумію, чому це тебе так турбує, — сказав він одного разу, коли Реґулус нагримав на нього за те, що він запропонував йому пробігтися по території. 

— Ти вже тренувався напередодні, — відповів йому Реґулус. — Це вже занадто, хіба ні? 

— Матч через три дні! Я надолужу з тобою після нього. Тренувань буде не так багато, як раніше.

— Я не хочу, щоб ти надолужував потім. Я хочу, щоб ти залишився тут зараз, — сказав Реґулус, з широко розплющеними очима і стиснувши щелепу. 

Джеймс сів і втупився прямо на нього.

— Реґ. У чому справа?

І Реґулус одразу ж різко змінив свою поведінку. Він похитав головою і підвівся.

— Ні в чому. Іди пробіжися. Я буду тут, коли ти повернешся. 

Ось так і продовжується. Майже щодня.

Попри їхні суперечки, Джеймс мусить визнати, що загальна атмосфера в школі була досить приємною. З наближенням матчу з Квідичу і відсутністю Слизеринців, які кидаються образами чи кидають закляттями на право й наліво, йому майже вдалося забути про війну. Звичайно, він почувається винним. Люди, чиї родичі стали мішенню, напевно, зовсім не забувають про війну. Але Джеймс… він дуже скоро буде на передовій. Червень, а потім вони підуть воювати. Це ж нормально, провести тиждень у невинному блаженстві. Ні?

На додачу до всього, Ремус і Сіріус віднайшли новий баланс. Хоча вони все ще відмовляються говорити про свої почуття, — Ремус уникає цієї теми з Джеймсом; Сіріус просто переконаний, що Ремус не зацікавлений, — Ремус більше не знаходить виправдань, щоб вийти з кімнати після того, як пробуде в ній з Сіріусом довше п’яти хвилин. Їх ніколи не побачиш наодинці разом в одному приміщенні, але принаймні в компанії їм вдається співіснувати з меншим дискомфортом. 

Джеймс сподівається, що якщо вони виграють матч цих вихідних, то алкоголь на вечірці допоможе їм розговоритися. Дайте чоловікові помріяти. Відомо, що на святкуванні перемог у Квідичі трапляються найдикіші речі.

— Ти знову це робиш, — скаржиться Реґулус, тикаючи його пальцем під ребра.

— Що? 

— Думаєш про Сіріуса і Люпина, — відповідає він роздратовано. 

Сьогодні вони зовсім не сварилися, тож Джеймс у чудовому настрої. Він посміхається, потім перевертається на бік, щоб подивитися на Реґулуса. Вони разом у ліжку, і вже дуже пізно або дуже рано. Залежно від того, кого ви запитаєте.

Ще одна фантастична перевага карантину полягає в тому, що Реґулус не може повернутися до свого гуртожитку. Слизоріг довго думав, куди подіти двох своїх учнів, аж поки Лілі не запропонувала Доркас пожити з ними в одній кімнаті. Слизоріг, який полюбляв Лілі, погодився.

Справа з Реґулусом була більш делікатною. Зрештою, було вирішено, що він залишиться в лазареті. Він не залишився в лазареті.

Мадам Помфрі щовечора бажає йому доброї ночі, а потім йде до своєї кімнати, і щовечора Реґулус встає, застеляє ліжко і йде в Кімнату на Вимогу. Якщо Поппі й думає, що ранній підйом Реґулуса є дивним, то вона жодного разу про це не згадала.

— Звідки ти знаєш, про що я думаю? — запитує Джеймс, ліниво проводячи пальцем по руці Реґулуса. 

Він намалював зірку кілька годин тому. Йому подобається робити це щоразу, коли Реґулус просить. Це відчувається більш інтимно, ніж секс, ця маленька мить, коли він малює символ того, що між ними є, на ніжній, м’якій шкірі внутрішньої сторони руки Реґулуса. 

— Це або матч з Квідичу, або мій брат-ідіот і ще більший ідіот, якому він не подобається у відповідь.

— Обережно, Реґ. Ти майже обурюєшся за Сіріуса, — сміється Джеймс, ховаючи руку в кучері Реґулуса. 

— Як ти смієш.

Усміхаючись, Джеймс швидко цілує його в кінчик носа, від чого Реґулус роздратовано відстороняється. Це мило, і саме тому Джеймс робить це в першу чергу.

— Ремусові подобається Сіріус. Повір мені.

— У нього дивний спосіб це показувати, — бурмоче Реґулус. 

Це тільки смішить Джеймса ще більше. Реґулус не помиляється, але можна сказати, що він теж має дивний спосіб показувати, що він відчуває.

— Хто б казав.

Реґулус обурено ахає. 

— Нагадаю, що мені знадобилося кілька тижнів, плюс дуже драматична істерика з твого боку, щоб зрозуміти, що я тобі подобаюся, — зазначає Джеймс. — Я не міг сказати. Половину часу ти був грубим, іншу половину — задумливим і загадковим.

— Але ж ти любиш задумливість і загадковість.

— Я також люблю грубість, — відповідає йому Джеймс. — Я просто не знав, чи подобаюся я тобі. 

— Ти просто не дуже спостережливий, — Реґулус хмуриться.  

Джеймс ніжно притискає подушечку пальця між його бровами, і вираз обличчя Реґулуса розгладжується. Його шкіра настільки м’яка, що Джеймс міг би провести цілий день, просто вивчаючи його тіло кінчиками пальців. 

— Справді? — запитує Джеймс, трохи відволікаючись на те, як волосся Реґулуса завивається над його вухами. 

— Просто кажу, що це було досить очевидно. Я б не повертався на дах, якби не хотів тебе. І я б не дозволив тобі турбувати мене там.

— Ммм, — згоджується Джеймс, дещо розгублено, проводячи пальцем по його прямому носі, над вилицею, гострою, як ніж. — Ти такий гарний. 

Реґулус не відповідає, очі його заплющені, а палець Джеймса продовжує обводити риси обличчя.

— Я одержимий цією лінією, — каже Джеймс, проводячи пальцем по скроні. — І цією, — лінія його щелепи. — І цією. — Вигин його шиї.

Реґулус здригається, очі розплющуються й пронизують саму душу Джеймса.

— Продовжуй, — шепоче Реґулус.

— Цією, — Джеймс нахиляється, щоб прикусити ключицю, подушечки пальця вже не вистачає. — І цією, — заглибина біля основи його горла.

Дихання Реґулуса затримується. Все заохочення, яке потрібне Джеймсу. 

— Ти такий до біса гарний, Реґ, — бурмоче Джеймс, цілуючи його груди, рухаючись вниз по тулубу. Він зупиняється на стегнах, зубами проводячи по їхньому контуру, гострому й елегантному. — Ти зводиш мене з розуму. 

Він облизує лінію кістки, від чого стегна Реґулуса смикаються вгору, і з нього виривається нужденний звук. Джеймс посміхається сам до себе, підштовхує своє тіло руками, щоб нависнути над хлопцем. 

Посмішка, яку він отримує від Реґулуса — вовча. Відверто гріховна. Це все, що потрібно Джеймсу, щоб поринути в поцілунок, який обіцяє більше. Світанок застає їх сплутаними одне з одним, зім’ятими простирадлами, волоссям, що стирчить на всі боки. На думку Джеймса, немає кращого способу розпочати день матчу з Квідичу.

 

***

 

Якби не війна, Реґулус упевнений, що ім’я «Джеймс Поттер» з захопленням шепотіли б по всьому чарівному світу. У ньому є все — запал, пристрасть, майстерність, самовідданість. 

Найкращий загонич якого бачив світ за довгий, довгий час.

— Ще десять очок уходить до Ґрифіндору! — кричить коментатор, голос його лунає над трибунами, поки як обидві команди, — червона і блакитна, — мчать по полю у несамовитому поєдинку. — Поттер сьогодні в ударі!

Він щодня в ударі, ти, балакучий ідіоте. 

Дуже шкода, думає Реґулус, дихаючи собі у складені долоні, щоб зігрітися, що він такий благородний. Якби він був менш таким, то став би професійним гравцем. Він би поїхав з Англії, приєднався до команди десь далеко від Волдеморта і його зображення друкували б на плакатах і журналах, щоб Реґулус міг дивитися на нього і потай тішитися думкою, що колись він був тим, кого кохав Джеймс Поттер. 

Але Джеймс не стоятиме осторонь, коли вбивають невинних людей. Він буде на передовій, і якщо тільки його не викрасти, — Реґулус все ще обмірковує ідею з кліткою в підвалі, — його не зупинити. 

А це означає, що Реґулус має зібратися з думками й почати, бляха, діяти. Чим довше він зволікатиме з виявленням горокраксів, тим довше триватиме війна. Тим довше Джеймс буде в небезпеці. 

Дуже прикрим побічним ефектом його алергічної реакції та шаленого поспіху, щоб вчасно доставити його до лазарету, стало те, що його сумка залишилася у гуртожитку, і тому Реґулус не зміг зайнятися записником на цьому тижні. Завтра карантин буде скасовано, і першим ділом Реґулус вирішив написати в ньому, щоб подивитися, що з цього вийде. Іншого вибору немає. Він уже все перепробував. І якщо записник — це горокракс, саме час Реґулусу почати працювати над тим, як з’ясувати, як його знищити. 

Джеймс бездоганно виконує небезпечний ривок, а Доркас голосно зітхає, затуляючи рота руками. Реґулус посміхається, гордість вирує в його грудях, попри похмурі думки, що окутують його. 

Віднедавна так і є. Тепло і радість затьмарюються темрявою, яка з кожним днем насувається все сильніше. Так важко знайти баланс між невеликою віддаленістю та максимальним використанням часу, який йому залишився. Наче він намагається втримати надію в одному кулаці, а горе в іншому, і вони тягнуть його в обидва боки, розтягуючи його занадто рівномірно.

Чи існує баланс для таких речей? Реґулус гадає, що ні. Напевно, тому він так сильно опирається. І робить це дуже погано. 

Невідкладність, як отрута, просочується в кожне його слово. У кожну його дію. Він щоразу цілує Джеймса так, ніби це востаннє. Торкається його з нестямною відданістю. Навіть їхні розмови розпливчасті, бо Реґулус не може зосередитися  на тому, що вони обговорюють.

У Реґулуса спливає час, і він настільки чітко усвідомлює це, що нищить той невеликий шматочок, який у нього залишився. 

Але він старається, і це щось значить, хіба ні? Намагається вхопити це щастя обома руками та вичавити з нього все до останньої краплі. Намагається відштовхнути Джеймса рівно настільки, щоб переконатися, що він все одно повернеться. Коли згадує, що має це робити. Але, якщо бути чесним, згадує він про це не так вже й часто. 

Втім, деякі його спроби, мабуть, спрацьовують, бо він впевнений, що Джеймс почав підозрювати, що щось не так. Він продовжує запитувати Реґулуса, у цій своїй лагідній манері, чи з ним все гаразд. Чи не сталося чогось. 

Реґулус робить все можливе, щоб показати Джеймсу, що проблема не в ньому. Що це щось, що смикає Реґулуса, дещо інше. Щось стороннє. Він говорить Джеймсу, як тільки може, — переважно поцілунками та руками, — що він ідеальний. Він чудовий. Такий чарівний і турботливий. Гарячий і сексуальний, і все те, про що Реґулус коли-небудь мріяв, щоб він для нього був. Але він має рацію, і щось назріває, і це врешті-решт вибухне. 

І як йому втримати все це від руйнування? Бо Реґулус не може, — він не хоче, — змирятися з тим, що все зруйнується раніше, ніж це має статися. Але він також не може просто вдавати, що все гаразд, бо Джеймс не повірить йому, коли він захоче покласти цьому край. 

Відверто кажучи, Реґулуса ніхто до цього не готував. Це, без сумніву, найважче, що він коли-небудь робив. 

— Блек відбиває бладжер прямо по Ендрюсу, який з перепугу впускає кваффл… і так! Народ, Поттер знову наступає!

Реґулус стежить за Джеймсом, який з неймовірною швидкістю летить до воріт. Його команда у відмінній формі, що нікого не дивує, адже він, як маленький диктатор, піднімав їх з ліжка о п’ятій ранку. Якби Реґулус не міг порахувати на пальцях рук, скільки тижнів у них залишилося, він би знайшов це смішним. 

Але не знайшов. 

Реґулусу останнім часом не дуже-то і смішно.

— Ловець Рейвенклов помітив снича! — кричить коментатор.

Примружившись, Реґулус знаходить снич.

— Насправді він його не побачив, — каже він Доркас. — Це обман.

Доркас дивиться на нього з відкритим ротом.

— Звідки ти знаєш? 

Він просто знизує плечима, дивлячись, як ловчиня Ґрифіндору, — Сільвервуд, — вловлює обманку і віддаляється, повертаючись до пошуків справжнього снича, на превелике розчарування ловця Рейвенклову. За цей час Джеймс забиває ще два голи.

— Вони все одно переможуть, — каже Реґулус, вигинаючи спину, щоб розім’ятися. Холод пробирає його до кісток. — Джеймс занадто вправний.

— Вони влаштують вечірку, — каже Доркас. — Якщо вони виграють. У їхній спільній кімнаті. Можеш прийти.

— До вітальні Ґрифіндору? — Реґулус дивиться на неї так, ніби вона з’їхала з глузду. 

Доркас киває, втупивши очі в поле.

— Слизеринці досі під замком завдяки тобі. Так і має бути. Іншого шансу в тебе не буде.

— Люди будуть базікати, — скептично зауважує Реґулус. 

Не те щоб він не хотів йти. Звісно, хотів би. Він не має особливого бажання переступати поріг Ґрифіндорської Вежі, але він не може просити Джеймса пропустити вечірку на честь його перемоги. Отже, якщо Реґулус не піде на вечірку, вони не побачаться сьогодні ввечері. 

Кожна ніч на рахунку.

— З яких це пір тебе хвилює, що думають люди? — здивовано запитує Доркас. 

— Відтоді, як це має значення, — швидко відповідає Реґулус. 

Джеймс пірнає, роблячи досить вражаючий оберт, а Сіріус пролітає прямо над тим місцем, де він щойно був, щоб відбити бладжер у вік відбивача з Рейвенклов. Марлін, своєю чергою, відбиває другий м’яч у бік загоничів, яким доводиться ухилятися, щоб уникнути удару. Вони молодці, Марлін і Сіріус.

— Їхні вечірки такі класні, — бурмоче Доркас. — Шкода, що ти не можеш піти.

— Мені теж, — каже Реґулус. — Але я не можу придумати достатньо вагомої причини, щоб там бути. 

— Твій брат?

Реґулус піднімає брову.

— Він дав мені сигарету в “Трьох Мітлах”, і всі мало не зомліли. Не підійде. Ніхто ніколи не повірить, що ми тепер ладнаємо.

— А ладнаєте?

— Ні, — насміхається Реґулус. Доркас хихикає. 

— Ого! Поглянь! — вона затамовує подих, на мить відволікаючись на те, що її дівчина б’є по бладжеру з такою силою, що той відлітає у відкритий космос. — Це дуже дивно, що мені подобається, коли Марлз агресивна? 

Реґулус посміхається, думаючи про розлюченого Джеймса.

— Ні. Пускай слину на свою сексуальну дівчиною-відбивачкою скільки тобі завгодно.

Доркас штовхається своїм плечем об його. Вона вдає, що це була випадковість, але Реґулус знає краще. Проте, він не викриває її. Вони сидять мовчки, дивляться матч далі. Реґулус стежить за Джеймсом, Доркас — за Марлін. 

Коли ловчиня Ґрифіндору ловить снича, трибуни ревуть, наче леви. Галас для Реґулуса, якому доводиться зціпити зуби і заплющити очі, щоб не втратити самовладання — нестерпний. Доркас, яка краща подруга, ніж на яку він заслуговує, накладає закляття, щоб приглушити звук. Він випускає довге зітхання, напівпосміхаючись до Доркас із вдячністю. 

Вони чекають, доки трибуни майже спорожніють, і спускаються вниз. Доркас ледве стримує своє хвилювання, але вона знає, що якими б відкритими не були Ґрифіндорці, для них все одно небезпечно бути надто помітними, коли за ними спостерігає вся школа.

Реґулус перехоплює погляд Джеймса у натовпі. Джеймс промениться, і це наче удар блискавки. 

— Ходімо зі мною, — каже Реґулус Доркас, жестикулюючи головою. 

Доркас трохи скептично налаштована, але вона не може поцілувати Марлін посеред поля, тому йде за Реґулусом, знизавши плечима.

Він веде її до кімнати зі спорядженням, що знаходиться неподалік від головної роздягальні.

— Заходь, — каже він. Вона слухається, і вони чекають разом. 

Звісно, через кілька хвилин з’являються Джеймс і Марлін, несучи скриню з м’ячами. Доркас захоплено зойкає і застрибує на Марлін, яка впускає скриню, не звертаючи уваги на напружене бурчання, що виривається з вуст Джеймса, коли скриня падає на землю. Марлін ігнорує свого капітана, розкриваючи обійми, щоб зробити дівчину і поцілувати її.

Хитаючи головою, Реґулус бере скриню замість Марлін і допомагає Джеймсу віднести її в кінець маленької кімнати.

— Вітаю, — каже Реґулус, на мить опускаючи очі, щоб подивитися на Джеймса і його сміховинно сексуальні стегна в обтягуючих штанях для Квідичу. — Дуже вражаючий політ.

Джеймс чепуриться, як якийсь півень, а потім з усмішкою нахиляє голову до Марлін і Доркас. 

— Ти не збираєшся…?

Реґулус обдаровує його поглядом . А потім… та ну це все до біса.

І він стрибає на Джеймса, обхоплюючи його талію ногами і обіймаючи руками за шию. Джеймс видає звук чистого захвату, піднімаючи руки, щоб утримати Реґулуса на місці, коли він накриває його губи своїми.

Вони цілуються, глибоко і неквапливо. Реґулус проводить рукою по волоссю Джеймса. Воно вологе від поту, але йому начхати. Не може не бути, не тоді, коли Джеймс пахне вітром, мітлами і цим присмаком чоловічої сили, спітнілим і мускусним, що зводить Реґулуса з розуму.

— Та щоб мене, — каже Марлін, голос її звучить захекано.

Реґулус не звертає на неї уваги. Доркас, мабуть, робить щось недобре своїм язиком, думає він, здебільшого тому, що Джеймс віддано цілує його шию, і це все, про що він може думати в цю хвилину. Язики на шкірі, зуби, що смикаються.

— Ого, — здивовано вигукує Доркас. — Очевидно, Джеймс може торкатися, га?

— Стривай, ти знала? — запитує Марлін. 

Розплющивши очі, Реґулус бачить, що обидві дівчини стоять пліч-о-пліч і витріщаються на нього. Джеймс на секунду відривається від шиї Реґулуса, щоб теж подивитися на них. Він посміхається, Реґулус це відчуває.

— Я не знала, чи можу тобі розповісти, — каже Доркас. Вона говорить до Марлін, але дивиться на Реґулуса.

Джеймс трішки повертається, щоб краще бачити дівчат, а Реґулус на знак протесту смикає його за волосся, все ще дуже сильно тримаючись за нього, як коала. Він не має жодного разу відпускати його в осяжному майбутньому.

— Усе гаразд, — каже Реґулус. — Якщо ти їй довіряєш, то і я їй довіряю. Тільки нікому не кажи, інакше мені доведеться втопити тебе в озері. 

Марлін хихикає, а Джеймс дивиться на обличчя Реґулуса. 

— Може, не будеш погрожувати вбивством моїй відбивачці? 

— Гммм, — відповідає Реґулус невимушено.

Доркас променіє, потім смикає Марлін, яка охоче піддається.

— Скільки ще часу, перш ніж хтось із команди помітить, що ви обоє зникли? 

Реґулус не чує її відповіді, бо знову цілує Джеймса.

На пошуки приходить Сіріус, бо цього разу його брат використав свій мозок і здогадався, на що він натрапить, і зголосився замість Сільвервуд, яка, вочевидь, хотіла поговорити з Джеймсом про якусь тактику чи щось інше.

Реґулус неохоче стає на ноги і поправляє одяг та волосся. Марлін і Доркас схвильовано обговорюють вечірку, а Джеймс виглядає таким щасливим, що Реґулусу трохи боляче смикати його за рукав, щоб привернути його увагу. 

— Я не піду, — каже Реґулус. Розгубленість на мить затьмарює вираз обличчя Джеймса. — На вечірку. Не піду. Не можу. 

Джеймс одразу ж надувається.

— Не треба. Ти ж знаєш, що я не можу.

— Я не хочу святкувати без тебе, — скиглить Джеймс. Від цих слів груди Реґулуса наповнюються приємним теплом. Квідич — пристрасть Джеймса, і це просто… приємно, що він помітно засмучений тим, що Реґулус мусить пропустити вечірку з нагоди перемоги.

— Я почекаю в кімнаті, — каже Реґулус, знизуючи плечима, наче нічого страшного.

Джеймс зариває обидві руки у волосся, стогнучи.

— З тобою все гаразд, Кепе? — запитує Марлін. Вона дивиться на них, так само як Доркас із Сіріусом.

— Так, — відмахується від них Джеймс, а потім знову зосереджується на Реґулусі. — Я міг би не піти.

Серце Реґулуса тріпоче в грудях. Він хоче попросити його не піти. Так до біса сильно, що слова переповнюють йому рот. Але він не може. І не з благородних причин, бо це нечесно по відношенню до Джеймса. До біса це. Реґулус хоче бути егоїстом. 

Ні. Причина, через яку він змушує Джеймса піти на цю вечірку, полягає в тому, що він повинен знову почати звикати до самотності.

Тобі потрібно почати сіяти насіння. 

Знайомі почуття провини і страху закручуються в його кишечнику, від чого його трохи нудить. Реґулус хитає головою, бо слова не приходять. На щастя, Джеймс надто фанатіє по Квідичу, щоб наполягати.

— Я прийду у ліжко раніше, добре? Обіцяю, — каже він, знову цілуючи його.

— Просто… насолодися своєю вечіркою, Джеймсе, — відповідає Реґулус, злегка штовхаючи його в плече, щоб показати, що він має йти.

Сіріус перехоплює його погляд, коли Джеймс виходить з кімнати, і Реґулус киває йому на знак привітання, на що його брат відповідає широкою усмішкою. Потім вони всі виходять, і Реґулус знову залишається сам. Цього разу навіть Доркас не залишається з ним.

 

***

 

За годину Пандора знаходить Реґулуса, який сидить у ніші і дивиться у вікно. Він тримає в руці снича, перекочуючи його пальцями, не особливо думаючи про нього. Пандора сідає навпроти нього, тримаючи ноги ближче до себе, щоб не торкатися його, і теж дивиться на темне небо. Він курить сигарету, думаючи про всі ті жахливі речі, які він незабаром зробить. Про те, наскільки неймовірно складним здається його завдання. 

Тиша приємна. Реґулус знає, про що Пандора хоче поговорити. Знає, чому вона тут. Чому вона прийшла по нього. Реґулус попросив її дати йому простір після інциденту з його матір’ю, і Пандора погодилася. Але час вийшов. 

У ці дні Реґулус відчуває, що час вислизає крізь пальці, наче піщинки.

— Ти не маєш хвилюватися за мене, — каже Реґулус, перериваючи мовчання, коли більше не може його розтягувати.

Пандора переводить на нього свої очі. Такі ніжні. Сповнені турботи. Вона безтілесна, як і її сни. Реґулусу здається, що вона не зовсім з цього світу.

— Ти зустрів вовка, собаку та оленя, — каже Пандора. — Це означає, що мої сни іноді таки бувають буквальними. Це непокоїть.

— Зі мною все гаразд, — наполягає Реґулус.

— Пам’ятаєш сон про печеру? 

Відкинувши голову назад на стіну, Реґулус бурмоче: — Ти казала думати про сонце. 

Як не дивно, Реґулус думає, що тепер він розуміє, що це означає. У його найближчому майбутньому настане час, коли він захоче здатися. І він подумає про Джеймса і продовжить йти далі. Це його не дивує. Анітрохи.

Тому що Реґулус збирається розбити Джеймсові серце, щоб убезпечити його, але він не перестане кохати його. Це, на думку Реґулуса, неможливо. Він швидше перестане існувати, ніж кохати Джеймса Поттера. 

— А якщо печера теж буквальна? — запитує Пандора, непокоячись.

— Поки що немає планів відвідувати жодну з них, — відповідає Реґулус. — Пан, ти розповіла мені про сни. Це все, що ти можеш зробити. Не хвилюйся.

— Я ж казала тобі, що у мене був ще один, — наполегливо каже Пандора. — До того, як прибула твоя мати. І потім… коли вона була там. Реґ, вона для тебе небезпечна.

— Гм?

— Твоя мати, — тихо каже Пандора. — Я відчула її в тій кімнаті. У неї є кігті, і якщо вона вчепиться в тебе… ти будеш з нею в небезпеці. І зараз, коли твій батько хворий… 

Реґулус відчуває дрож по спині. Він знає кігті своєї матері. Знає їх занадто добре. Він просив її навчити його, як відростити власні.

— Тому ти… ну, знаєш? 

— Так, — каже Пандора. — Це було… передчуття?

Реґулус киває. Він не міг придумати кращого прикриття для своїх таємниць. Це не бездоганний варіант, але якщо в його свідомості промайне щось романтичне, Реґулус може викликати спогади з Пандорою. Уявити, що це він думає про неї, тужить за нею. Це не те саме. Навіть близько. Але це краще, ніж нічого. 

— Хочеш поговорити про свого батька? — ніжно запитує Пандора.

— Ні. Розкажи мені про свій новий сон, — натомість просить він Пандору. 

Він пригадує, як вона шепотіла йому про це в лазареті, поки він оговтувався від своєї дурної помилки та алергічної реакції, яку він отримав через неї. Але мати перебила її, і вони не встигли обговорити це як слід. Крім того, Реґулус не почувався здатним витримати ще якісь погані новини. Тому він попросив Пандору дати йому тиждень, перш ніж вона знову підніме цю тему.

Пандора нахиляється вперед, ближче до Реґулуса. 

— Я бачила корону. Власне, не саме корону. Вона була дуже схожа на діадему Рейвенклов. Гадаю, вона означає мудрість. У найближчі місяці тобі знадобиться багато мудрості.

Її голос набув тієї примхливої властивості, яку він має, коли Пандора розповідає про свої сни. Він досить заспокійливий, попри все. 

— Ти шукаєш її і знаходиш. Мудрість. Діадему. Але з нею треба бути обережним, бо вона… вона має темну ауру навколо себе. Трохи злу, тож я подумала, що це щось пов’язане з темними мистецтвами. Я не певна. Але це, що б воно не означало… Воно може нашкодити тобі або допомогти. Але я не бачила, як саме. Сон став дуже темним і страшним, і я прокинулася до того, як він закінчився.

Реґулус не дихає.

— Ти бачила, де я її знайшов?

Пандора киває головою.

— Ні. Ти просто це зробив. Я навіть не впевнена, що ти її шукав. Тобто, ну, навмисно.

— Діадема Рейвенклов, — бурмоче Реґулус, знову відводячи очі у вікно і думаючи.

Згадуючи.

— Звичайно, — Реґулус урочисто киває. — Приємно чути, що хтось з нашого факультету допоміг у цій ситуації. 

— Так, — каже Слизоріг, трохи примружившись. — Том був дуже відданий Слизерину. Він захоплювався історією, завжди цікавився засновниками Гоґвортсу, їхнім життям і діянням, всім цим. Він мріяв знайти їхні реліквії. Починав збирати щось на кшталт колекції. 

Реґулус відчуває, що він до чогось наближається. Слизоріг, наскільки він може судити, навіть не здогадується, що цей хлопець — Волдеморт. Він вирішує випробувати свою удачу ще трохи, подивитися, чи вдасться отримати більше інформації.

Завжди цікавився засновниками Гоґвортсу. Колекціями реліквій. 

Молодий, самовпевнений Том Редл. Нащадок Слизерина. То, чиїх амбіцій вистачило б, щоб розпочати війну. 

Істеричний сміх підступає до горла Реґулуса. Він лише в останню мить встигає проковтнути його, змушуючи себе зробити глибокий вдих і не побігти шукати Мірту цієї ж секунди.

Діадема Рейвенклов.

Він готовий закластися, що це горокракс. Навіщо ще Редлу питати про реліквії? І якби він їх знайшов, то що б він ще з ними робив? Редл занадто самовпевнений, щоб навіть подумати про те, що діадема йому потрібна. Він вважає себе найрозумнішою людиною на світі.

Вібруючи від хвилювання, Реґулус кліпає на Пандору, не в змозі сформулювати слова, оскільки його мозок продовжує працювати зі швидкістю мільйон миль на годину. 

Це важливий, легендарний предмет. Волдеморт не став би зберігати свою душу де попало. Він… Том Редл був найкращим чарівником свого покоління. Він це знав. І він цим насолоджувався.

Волдеморт вважає себе вищим за всіх інших. 

Він не зробив би своїм горокраксом якийсь безглуздий предмет. 

— Реґ?

— Так? — він блимає, змушуючи себе перевести погляд на Пандору. — Що ти казала?

— Просто будь обережним, — просить вона. 

Він посміхається їй, підводячись з ніші.

— Зі мною все буде гаразд, Пан. Не хвилюйся. Я мушу йти. Побачимось пізніше. 

Щойно він завертає за ріг, він біжить на пошуки своєї товаришки по дослідженню, яка, завдяки щасливому випадку, з Рейвенклов. Якщо вони з Міртою не зможуть знайти діадему, він не знає, хто зможе. 

 

***

 

Інтерлюдія: ПОВ Ремуса

 

Ремус тоне.

Тижнями йде на дно, тяжіючи під вагою спогадів. Сіріус Блек поцілував його, і це так до біса сильно змінило світ Ремуса, що відтоді він намагається знайти свою точку опори.

Єдині моменти, коли Ремус відчуває, що він близько до поверхні, — це коли його очі знаходять Сіріуса в іншому кінці кімнати. На кілька секунд тягар спадає з його грудей, і Ремус, як клятий ідіот, яким він є, дозволяє собі замислитись. Сподіватися. Уявити собі, на що це було б схоже. 

А потім реальність, — ніби як кувалда, обрушується на його голову, — занурює його назад, і Ремус так і не може винирнути назовні, щоб вдихнути свіже повітря. Ні на секунду. 

Річ у тім, що Ремус хотів Сіріуса, кохав Сіріуса, ще до того, як став достатньо дорослим, щоб зрозуміти, що таке кохання. Він пам’ятає, як йому було тринадцять, і він думав, що Сіріус — найкрутіший хлопець, якого він коли-небудь зустрічав. Пам’ятає, як у чотирнадцять благав Лілі поцілувати його, бо підозрював і мусив знати. Пам’ятає, як хотів, щоб це був Сіріус, а не його руда подруга, яка цілувала його. Пам’ятає тиху зневіру, що наростала в його грудях, бо цього ніколи не буде.

Кохання до Сіріуса стало частиною того, ким Ремус був. Тим, ким він є. Те, що Ремус кохає Сіріуса, було і є такою ж простою і непохитною істиною, як те, що Ремус високий, чи те, що Ремус перевертень. Деякі речі просто є частиною того, ким ти є, і Ремус кохає Сіріуса так сильно і всепоглинаюче, що це змішалося з рисами його особистості. Хіба це нормально? Він так не вважає. Це здорово? Звісно ж, ні. Його це хвилює? Анітрохи. 

І саме тому Ремус не може просто здатися.

Ремус тоне, і він буде тонути мовчки, тому що не має жодної правдоподібної альтернативи.

Розчаровано зітхаючи, Ремус обертається і дивиться на портрет, який відчиняється, щоб впустити Квідичну команду. Зважаючи на те, як швидко вони підготувалися до вечірки, Ремус думає, що вони з Пітом добре впоралися. Ґрифіндорська вітальня добре запасена віскі, пивом та іншими цікавими напоями, які так подобаються дівчатам. Програвач Преветтів увімкнений, на ньому зараз крутиться альбом T-Rex, а люди снують навколо, чекаючи, коли прибуде команда, щоб привітати своїх героїв. 

Джеймс сяє, одна рука закинута на плечі Олів, інша — на плечі Сільвервуд, його ловчині. Трохи позаду них заходять Сіріус і Марлін разом з Доркас. Сіріус підводить очі й бачить Ремуса на іншому кінці кімнати. 

Ремус тоне.

Сіріус посміхається, лукаво і трохи різко, і Ремус мусить стиснути руки в кулаки й впитися нігтями в долоні, щоб не відреагувати на цю посмішку.

Повернувшись до столу з напоями, Ремус наливає собі щедру порцію вогневіскі. 

Ремус бачить, що Сіріус зацікавлений. Що він хоче більшого, ніж один поцілунок, який вони розділили в новорічну ніч. І частина Ремуса, — дуже наполеглива, дуже вимоглива частина, — хоче поступитися. Але в глибині душі Ремус розуміє, що як тільки він це зробить, йому не вдасться сховатися. Не від Сіріуса, який завжди витягав назовні найгірші сторони Ремуса. Найдикіші реакції, найздичавіліші відповіді.

Неминуче, якщо він поступиться Сіріусу, Ремус посковзнеться. І Сіріус побачить глибину всеосяжних почуттів Ремуса до нього.

Після цього шляху назад не буде. Ніякої дружби, яку можна було б врятувати. Не буде навіть залишків, які можна було б розгребти.

Тож Ремус вирішив не здаватися, незважаючи ні на що. Бо тимчасова інтрижка з Сіріусом, як би спокусливо це не звучало, зруйнує дружбу. А Ремус волів би назавжди зберегти Сіріуса як друга, а не як приятеля для сексу на кілька тижнів. Його член не погоджується, але його член ніколи не відав, що для нього добре, отож Ремус робить все можливе, щоб ігнорувати його. 

— Ого, хтось сьогодні в настрої, — зазначає Лілі, коли бачить, як Ремус одним махом випиває свій напій. 

Кривлячись, бо віскі дешеве й обпікає задню стінку горла, Ремус наповнює свою склянку знов.

— Поганий тиждень.

Лілі супиться, але пересуває свою склянку через стіл ближче до Ремуса. Вони притуляються до нього, тримаючи склянки в руках, і разом потягують віски. Ремус спостерігає, як Сіріус показує групі четвертокурсників один з найсміливіших своїх маневрів з сьогоднішнього матчу, бажаючи, щоб він не рухався так, мов сам гріх у людській подобі. 

— Пригадуєш, як Джеймс просив нашої допомоги на початку року? — запитує Лілі.

Ремус помічає, що вона дивиться на капітана Квідичної команди. Той, вочевидь, наспівує похвалу Сільвервуд, несамовито розмахуючи руками. Спостерігати за тим, як Джеймс говорить про Квідич, — одна з таємних насолод Ремуса. Не зрозумійте його неправильно, він не має жодного інтересу до цього виду спорту. На його думку, він до біса тупий. Чому маленька золота дрібничка має бути набагато ціннішою за все інше? Та й взагалі. Він не фанат Квідичу. Але коли Джеймс говорить про нього, він стає таким… живим. Це наче дивитися на справжню, нефільтровану радість, і Ремусу це подобається. 

— Пригадую, — каже Ремус. — Я залишив вас двох наодинці, так?

— Так. Він хотів знати, як позбутися закоханості, — каже Лілі, крутячи в руці напівпорожню склянку віскі. — Я сказала йому зосередитися на негативних речах, а він захотів це опротестовути, уявляєш? Напевно, думав, що ті, з ким він зараз, не мають жодних негативних рис.

— Лілі?

— Я просто… Я сказала йому, що у нас всіх є недоліки. Але ось я тут, дивлюся на нього і хочу згадати, чому я так довго його терпіти не могла. — Вона випускає щось на кшталт гіркого сміху. — Я не можу знайти жодної причини, з якої він міг би мені не подобатися, окрім тої, що я не подобаюся йому у відповідь.

У її голосі немає образи. Лілі надто хороша для цього. Лише простий смуток, і трохи болю, і покірність, яку він так добре знає.

— Мені шкода, Лілс.

Вона знизує плечима, допиває решту напою і хапає пляшку, щоб наповнити склянку знову. 

— Що є, те є, еге ж? І він такий щасливий , Ремусе. Просто… щасливий. Весь час. Джеймс завжди був веселою людиною, але зараз? Він ніби світиться зсередини. Ті, хто змушує його так себе почувати, заслуговують на це, тому я не можу ненавидіти їх навіть трохи. 

— Хотів би я сказати тобі, що ти помиляєшся, — каже Ремус, простягаючи їй склянку, щоб вона налила йому. — Але я не можу. Вони щасливі разом, як би дивно і божевільно це не було.

— Тоді ти знаєш, з ким він?

Ремус киває.

— Але я не можу тобі сказати. Не скажу, Лілі. Не питай. 

Лілі дарує йому маленьку сумну посмішку, а потім ліниво проходиться очима по кімнаті.

— Я повинна знайти когось іншого. Цвях вибивають іншим цвяхом і все таке. Що ти думаєш про Коула? 

Це викликає посмішку у Ремуса, який крадькома дивиться на шестикурсника, перш ніж сказати Лілі:

— Ти можеш набагато краще.

— Насправді, ні, — відповідає вона з посмішкою. — Ти ж ґей. Про Джеймса ми вже говорили. А Сіріус… ну. Сіріус є Сіріус. 

— Що це має означати? — запитує Ремус, відчуваючи, як усередині його пронизує колючка роздратування.

— Занадто гарний, щоб бути хорошим у чомусь, — недбало відповідає Лілі.

— Що?

— Знаєш, — каже Лілі так, ніби це очевидно, хоча це зовсім не очевидно. — Найкрасивіші люди зазвичай жахливі в поцілунках, сексі та тому подібних речах. Їм не треба докладати жодних зусиль, тому вони…

— Сіріус феноменально цілується, — випалює Ремус. 

Тріумф на обличчі Лілі — це все, що потрібно Ремусу, щоб зрозуміти, що він попався на приманку. Як довбаний дурень.

— Я так і знала! Коли? Як? Що відбувається? — Лілі підсовується ближче, притискається боком до Ремуса і повертає голову, щоб прошепотіти йому на вухо. 

І тут у повітрі пропливають знайомі ноти «Богемської Рапсодії», і Ремус стогне. Тільки не це. Що завгодно, тільки не це. Він хоче померти щоразу, коли грає ця пісня, бо Сіріус стає відверто розпусним, коли її виконує, і Ремус ледве стримує себе. 

Ремус безпорадно спостерігає, як Сіріус підхоплюється на найближчий стіл. Він важко ковтає, коли його друг відкидає волосся назад, відкриваючи горло під час співу. Коли він це робить, на його обличчі з’являється якийсь божевільний вираз, наче Сіріус не тримається ні за що з того, що він носить як броню. Є тільки він і музика, і вони одне ціле. Ремус ніколи в житті не бачив нічого більш безсоромного. 

Пульсація в його штанях досягає болючого рівня, коли Марлін підстрибує, щоб приєднатися до Сіріуса у своїй частині пісні. Приглушивши стогін, Ремус відвертається від виступу і тягнеться до пляшки віскі, роблячи ковток прямо з неї. Він вирішує, що це не має значення, бо він не збирається більше ставити її на місце. Ця пляшка тепер його і тільки його.

— Ремусе, — починає Лілі, штовхаючи його в плече. — Чому ти виглядаєш так, ніби ти мучишся?

Він кидає багатозначний погляд на хлопця, що танцює на столі, ніби створений для гріха. Лілі закочує очі.

— Чекай, то ви поцілувалися… і нічого не сталося?

— Я не можу дати йому те, чого він хоче, — різко каже Ремус. — Ти знаєш, як я до нього ставлюся. Я не дозволю йому використовувати мене для розваг, а потім просити, щоб ми знову стали друзями.

— Ти впевнений, що він цього хоче? — запитує Лілі, стиснувши губи, ніби замислившись.

— Сіріус є Сіріус, — відповідає Ремус. — З ним не може бути нічого іншого. 

 На щастя, пісня «Queen» закінчується, і Ремусові вдається прийти до тями. Він відчуває, як Лілі постукує ногою по підлозі поруч з ним, ймовірно, намагаючись придумати якийсь захист для Сіріуса і його слави серцеїда. 

Власне, тут немає потреби в захисті. Ремус не вважає, що в його підході немає нічого поганого. Сіріус любить, щоб стосунки були невимушеними. Йому подобається фізичний аспект, але не емоційний. І всі це знають, тож не схоже, що Сіріус грається з почуттями людей. Якщо дівчата обманюють себе, думаючи, що вони будуть тими, хто нарешті змінить серце Сіріуса Блека, а натомість той розбиває їхнє, то це навряд чи його вина. 

Ремус не можу звинувачувати Сіріуса. Він вражений тим, що той володіє єдиною правдою про себе. Коли з тобою поводилися так, як поводилися з ним у його житті, не дивно, що він воліє триматися подалі від справжніх емоцій. 

Це справедливо. Ремус битиметься з будь-ким, хто посміє спробувати змусити Сіріуса відчути себе погано через його вибір. 

Але саме тому Ремус знає, що краще не піддаватися.

— Що це? — запитує Ремус з абсолютним жахом, коли музика різко змінюється і хор жінок починає співати: « Honey, Honey how you thrill me, aha! / Милий, милий, як ти мене зворушуєш, ага! ».

Лілі щасливо зойкає і хапає його за руку.

— Потанцюй зі мною, Ремусе.

— Спершу тобі доведеться накласти на мене Імперіус, — бурхливо відказує він. 

Закотивши очі, Лілі покидає його і кидається в натовп. Вона знаходить Мері, і вони танцюють разом, тримаючи руки над головою і з розчервонілими від радості обличчям. Якщо Ремус зловить того сміливця, який зумів потайки поставити платівку ABBA у програвач, він з ним трохи переговорить. 

На нічиє здивування, Джеймс знаходить свій шлях до середини всього цього і починає співати та танцювати з дівчатами так, ніби це найкращий час у його житті. Ремус не може втриматися від сміху, бо Джеймс просто… він такий справжній. Без жодної фальші. Він справді дивовижний. Хлопець щойно забив більше голів за один матч, ніж будь-хто інший у школі за весь сезон, і має м’язи, які навіть Ремус не може не помітити. І ось він стоїть, піднявши руки догори й закинувши голову назад, наспівуючи слова пісні «Honey, Honey». Джеймс не турбується про те, щоб поводитися круто, і, мабуть, саме тому всі вважають його таким. Найкрутішим, другим після Сіріуса. 

Задоволено хитаючи головою, Ремус підносить пляшку до губ і завмирає. Сіріус витріщається на нього, очі палають, і він, бляха, теж співає. Він ворушить губами в такт пісні, — з яких це пір Сіріус знає слова клятих «ABBA»?, — і танцює. Стегна гойдаються, руки над головою.

« You’re a love machineee… oh, you make me dizzy!/Ти — машина кохання… о, від тебе паморочиться в голові! ».

Куточок губ Сіріуса сіпається, а погляд, який він кидає на Ремуса, є відверто хтивим. 

Ремус мусить закотити очі, бо він виглядає смішно. Він також мусить зробити ковток зі своєї пляшки й дістати сигарету, інакше він зробить якусь дурницю. Тому що у нього є самоконтроль і сила волі монстра, але є межі того, скільки він може витримати. 

Його пачка сигарет порожня, і Ремус міг би підняти очі до неба і заспівати алілуя. Не гаючи ні секунди, він розвертається на п’ятах і прослизає крізь двері до свого гуртожитку, щоб більше не бачити, що там витворяє Сіріус. 

— Муні, зачекай, — Сіріусові пальці стискають його зап’ястя, змушуючи Ремуса застигнути на місці. Вони вже на півдорозі вгору по сходах, і як Сіріус так швидко сюди дістався? — Муні, у мене є сигарети.

Від страху і віскі, що вирує в шлунку, Ремус обертається, щоб подивитися на Сіріуса, який піднімається на додаткову сходинку, щоб вони зрівнялися.

Ремус тоне.

— У мене теж. Просто треба нагорі взяти, — каже Ремус. Він звучить напружено навіть для нього самого, але якого хріна? Він не був наодинці з Сіріусом кілька тижнів, і кожен його нерв на межі після того, як Сіріус… зробив це. Що б це не було.

— Як на мене, то було схоже на втечу, — зауважує Сіріус.

Він усе ще тримає Ремус за зап’ястя, і, здається, вони обоє усвідомлюють це водночас, бо Сіріус різко відпускає його.

— Мене переповнює сором, — каже Ремус, відчайдушно намагаючись розрядити обстановку. Віджартуватися, щоб викрутитися. 

Сіріус посміхається.

— Нічого подібного, коли Золоторіг у кімнаті. Що б я не робив, я не зможу переплюнути його витівки під «ABBA».

Ремус з полегшенням хихикає. Це безпечна територія. Це вони можуть зробити. Зрештою, вони все ще друзі. І якщо він не може поговорити зі своїм другом на сходах, то за що він взагалі бореться? Він хоче зберегти це, тому він має право собі це дозволити. Інакше, який сенс? 

— У нього немає сорому.

— Втім, це йому на руку, — знизує плечима Сіріус. — Поділишся? 

Коли Сіріус нахиляє голову, Ремус згадує, що в нього з собою напівпорожня пляшка вогневіскі. Він мовчки простягає йому пляшку, і Сіріус робить великий ковток. Очі Ремуса, — підступні маленькі тварюки, — стежать за рухом адамового яблука Сіріуса, коли він п’є.

Бляха. Йому треба забиратися звідси.

— Сигаре… 

— Ні. — Сіріус притискає руку до стіни, відрізаючи Ремусові шлях до втечі. Він може повернутися на вечірку або залишитися на місці.

Ремус шкодує, що на ньому немає мантії, бо стає дедалі важче приховувати, наскільки сексуальним він вважає Сіріуса, який притискає його до стіни.

— Що ти робиш?

Замість відповіді Сіріус робить ще один ковток віскі. Якби Ремус не знав краще, він би подумав, що Сіріус шукає відвагу на дні пляшки. Але це не… 

Сіро-сріблясті очі Сіріуса спалахують, впиваючись у погляд Ремуса і приковуючи його до місця.

— Чому?

Ремус кліпає.

— Чому що? 

— Чому ти мене не хочеш? — запитує його Сіріус, кусаючи нижню губу одразу після цього, і невже він не може соромитися по-іншому? Ремусові так важко зосередитися. 

Щоки Сіріуса почервоніли, і він дихає трохи важче, ніж мав би. 

Ремус тоне. 

Тижнями йде на дно. 

І раптом йому просто хочеться дихати.

Він різко притискає Сіріуса до стіни ззаду, а потім цілує його так, наче він — це повітря, якого йому так бракувало. Пляшка падає і котиться сходами вниз. Їм обом байдуже. Руки Сіріуса холодні, і вони змушують Ремуса здригнутися, коли намацують край його футболки, тож Ремус хапає їх, сплітає пальці разом і піднімає над головою Сіріуса. Сіріус сильний, але Ремус сильніший. Звинувачуйте вовка. 

Сіріус скиглить, вигинається від стіни й тягнеться всім тілом до Ремуса. Ремус гарчить, стегнами відштовхує його назад і в нагороду отримує стогін. Він не знав, що Сіріус звучить саме так. Він думає, що помре, якщо не почує його знову. 

Розплутавши їхні пальці, Ремус однією рукою обхоплює обидва зап’ястя Сіріуса, щоб утримати їх над головою, а другою проводить вгору-вниз по тулубу Сіріуса, перш ніж занурити її в його волосся. Таке м’яке. Таке чудове. 

Ремус ковзає ротом по лінії щелепи Сіріуса, аж поки не опиняється під мочкою вуха, де вгризається зубами в ніжну шкіру, а тоді лагідно проводить по ній язиком.

— Бляха, — стогне Сіріус. — Ремусе, будь ласка.

Це погана ідея. Це неминуча катастрофа. Ремус знає це. Його мозок кричить йому зупинитися. Не робити цього. Бо потім буде набагато гірше.

Але Ремус може дихати вперше за цілу вічність. Сіріус тут, піддатливий і задиханий, безсоромно смикає стегнами вперед. 

Ремус вимикає свій мозок. Просто відключає. Він не хоче це обдумувати. Він просто хоче це робити. Дихати. Мати. Хотіти та отримувати. 

Якимось чином вони піднімаються сходами до свого гуртожитку. Вони падають у ліжко Ремуса просто тому, що воно найближче. Волосся Сіріуса розливається навколо його голови, наче чорнило. Темні пасма обрамляють обличчя, настільки до болю красиве, що Ремус іноді не може повірити, що воно справжнє. 

— Ремусе, — видихає Сіріус. — Поцілуєш мене?

Він не чекає на відповідь, просто простягає руку, щоб схопити Ремуса за футболку і притягнути його ближче. Ремус піддається. Звісно, піддається. Коли Сіріус дивиться на нього з такою пильністю, ніби Ремус — це хтось, кого він хоче втримати, хоча знає, що не повинен, він не може сказати «ні».

Їхні поцілунки такі ж палкі, як і на сходах. Одяг скидається з рекордною швидкістю, і Ремус раптом опиняється голим у ліжку з Сіріусом Блеком.

І він… він мусить зупинитися. Перевести дух. Він переповнений.

— Зачекай, — каже він, відриваючись від Сіріусових вуст. Перевертаючись на спину, щоб лягти поруч із Сіріусом, Ремус заплющує очі. 

За шаленим серцебиттям чути лише, як двоє хлопців, майже чоловіків, захекано дихають. А потім:

— Я зробив щось не так?

Ремус сміється. Він нічого не може вдіяти, бо думка про те, що Сіріус, найгарніший, найдосконаліший, найсексуальніший хлопець, який коли-небудь жив на планеті, міг зробити щось не так у такій ситуації, настільки абсурдна, що Ремус не міг відреагувати інакше. Чесно кажучи, Сіріус міг би вдарити Ремуса прямо зараз, і той би подякував йому, а потім продовжив би те, що вони робили.

— Ремус? — кличе Сіріус, тихим і збентеженим голосом. 

І це… ні.

— Ні, — каже Ремус, оговтуючись. Він не хоче, щоб Сіріус соромився того, чого він хоче. Ніколи. — Ні, все гаразд. Це… я просто… Якого біса, Сіріусе? Що ми робимо? 

Сіріус відштовхується, щоб сісти. Очі Ремуса стежать за вигином його хребта. Він хотів би вицілувати стежку вздовж нього, вилизати кожну маленьку кісточку, поки не дістався б до шиї. Він одержимий шиєю Сіріуса.

— Ну, я, звісно, не експерт, — каже Сіріус, намагаючись говорити невимушено, але звучить трохи скуто. — Але я думав, що ми збиралися зайнятися сексом.

Член Ремуса смикається, бо він погоджується з Сіріусом. Він завжди погоджується з Сіріусом.

— Так, але чому? — запитує Ремус.

Це, мабуть, настільки шокує, що Сіріус долає напад сором’язливості й повертається, щоб подивитися на Ремуса з враженим виразом на обличчі.

— Що ти маєш на увазі під «чому»?

— Я… саме це і маю на увазі. Чому саме так? Чому зі мною?

Сіріус кліпає. Знову кліпає.

— Ремусе, — каже він дуже обережно, дуже повільно. — Ти до біса гарячий. 

Ремус знову відчуває вагу, що тягне його під воду. Цього разу він зануриться набагато глибше. На саме дно океану.

— О.

— Не роби таке здивоване обличчя, — обурюється Сіріус. 

— Ти цього хочеш?

Очі Сіріуса спалахують, сильно та диявольські. І трохи лихі. 

— Це те, чого хочеш ти? Хочеш, щоб я це сказав? 

Він встає на всі чотири й повільно підповзає до Ремуса, чий рот повністю пересох від цього видовища. Зависнувши над його обличчям, Сіріус нахиляється, поки його рот не опиняється біля вуха Ремуса. 

— Ремусе Люпин, я хочу тебе, — він відсторонюється. Вони зустрічаються поглядами. — Ти дозволиш мені це чи ні?

Розумніший чоловік відмовився б. Сказав би, що це погана ідея. Вони друзі, а друзі не повинні цього робити — що б це не було. Зрештою, вони про це пошкодують. Розумніший чоловік зупинився б зараз, поки ще може. 

Ремус не розумніший. Ремус — це просто Ремус. І він слабкий. Дуже, бляха, слабкий.

Тож він тягнеться до Сіріуса, і Сіріус охоче подається, а потім вони знову цілуються. Цього разу Ремус не зупиняється.

Згодом, коли вони обидва лежатимуть поруч і куритимуть, — Джеймс знесе їм за це голови, але Ремусу зараз глибоко начхати, — Ремус готується до неминучого. Сіріус втече, можливо, йому буде незручно через це. Попросить його нікому не казати. 

Він відчуває рух, і кожен його м’яз напружується. Він прийме удар. Він готовий до цього.

— Муні? — кличе Сіріус.

— Гм? — Ремус не дивиться на нього. Він впорається з тим, що має статися, але не просіть Ремуса дивитися своєму катові в очі, коли той завдаватиме удару. Він не такий сильний.

— Можна я тут вирублюсь? — запитує Сіріус. — Я надто втомився, щоб йти до свого ліжка. 

Ох.

Блядство.

Будь ласка, ні, — відчайдушно думає Ремус. Не спи тут зі мною після того, що ми щойно зробили. Буде досить важко прикидатися, що ми просто друзі. Благаю, не треба. Не треба.

— Так, Гультяю, — каже натомість, бо він довбаний мазохіст. — Так, можеш спати тут.

Notes:

Від авторки:
Джеймс підтримуючий король, і якщо його хлопцеві доведеться цьомнути Пандору, щоб не бути випотрошеним матір’ю, він на це погодиться. ЦЕ ПРАВДА.

Страждання Реґулуса через те, що він не знає, як впоратися із ситуацією дуже реальні :( Розбивають мені серце. Він знає, що час спливає та намагається не захоплюватися, щоб Джеймс повірив йому, коли вони розійдуться просто… чесно, він у неможливому становищі. Типу, він не зможе виграти незалежно від того, що робитиме. Я ХОЧУ ОБІЙНЯТИ ЙОГО :(

Доркас та Марлін в шоці від того, наскільки Реґулус чутливий і ніжний з Джеймсом?? СМІХОТА. Вони типу… це та сама людина яка приймає обійми тільки через когось іншого? СПРАВДІ?

І ще… викриття горокраксів! ТАК МАЛЕНЬКИЙ КОРОЛЮ СКЛАДАЙ ВСЕ ВОЄДИНО!!! Він такий розумний і я дуже хотіла, щоб Пандора мала до цього якесь відношення, адже Луна допомогла Гаррі знайти діадему, і я подумала, що це гарна паралель!!!

НАРЕШТІ. Тобто. СХОДЖЕННЯ ВУЛЬФСТАРІВ. Я просто… ААААА. НЕЙМОВІРНО. Я дуже їх люблю. Ми з вами на підйомі, мої любі. Після всього цього часу і страждань, речі СТАЮТЬСЯ. І я не споганила все це одразу ж цього разу!!!

від перекладачки:
любі, сподіваюся, що вам розділ сподобався! <3
якщо хочете зі мною поспілкуватися та/або запропонувати допомогу
мій твіттер: @mliinchik
та телеграм: @asichkaslayqueen
побачимося <3

Chapter 32: З Днем Святого Валентина

Notes:

Від авторки:

Привіт!

Попередження до розділу:
Деякі незначні згадки проблем зі здоров’ям (дууже незначні)
Знущання
Образи/обзивання (слово на «б» стосовно маґлороджених)
Згадки ґомофобії
Куріння
Горе та втрата члена сім’ї (не в ПОВі персонажа чи когось, кого ми знаємо, але це стається)
Обговорення війни та її жертви
Зображення тривоги/панічної атаки
Обговорення сексу

Гадаю, це все! В цьому розділі намішаний анґст разом з флафом, та деякими частинами, які, як на мене, трохи сумні, тож тримайте це в голові!

Від перекладачки:
Вітаю вас, любі! <3
Розділ вийшов трохи раніше, ніж через місяць (чому я сама трохи здивована, якщо бути чесною, хд вибачте)

Але я до вас з ще одною хорошою новиною від якої я exciteddd та чекала цього дуже довго!!

Я докликалася до авторки фанфіку та вона прикріпила мій переклад у шапці оригіналу роботи, чому я дууже сильно рада!!
Потребую бету на цю роботу дуже сильно. Якщо ви зацікавлені — всі деталі можемо обговорити де вам буде комфортно, тільки залиште коментар!!
Побачимося, любі! <3

— Ну, ти можеш дізнатися, як вона виглядає, якщо завітаєш до вітальні Рейвенклов, — пояснює Мірта, зависши біля Реґулуса. — Там є статуя Ровени Рейвенклов. 

— Я бачив її, — згадує Реґулус. Він був там з Пандорою раз чи двічі, при нагоді. — І я знаю, як виглядає діадема, Мірто. Мені просто потрібно знати, де вона. І що з нею сталося.

— Ти був у Вежі Рейвенклову? 

— Я дружу з однією Рейвенкловкою. Пандорою, — відповідає Реґулус, знизуючи плечима. — Вона не знає про неї нічого, крім того, що написано в книжках з Історії. А це зовсім небагато. 

— Мені доведеться запитати Гелену, — сумно каже Мірта. — Це єдиний спосіб.

— Чому ти така засмучена через це?

Підлога у вбиральні холоднувата, і сідниці Реґулуса трохи заніміли. Він провів тут з Міртою увесь день, обговорюючи варіанти пошуку загубленої діадеми Ровени Рейвенклов. Реґулус дізнався, що її донька, Гелена — привид у Рейвенкловській Вежі. Це, на його думку, значно спрощує справу. 

Мірта, вочевидь, з цим не згодна.

— Вона дуже дивна і насторожена, — скаржиться Мірта. — Насмілюся припустити, що з нею розмовляти важче, ніж з Бароном. 

Реґулус знизує плечима, кидаючи на Мірту дуже розважливий погляд. 

— Тоді я можу піти поговорити з нею. 

— Ні! — вигукує Мірта, трохи занадто швидко. 

Стримуючи переможну посмішку, Реґулус киває.

— Дякую. Це багато для мене значить.

Задоволено зітхнувши, Мірта наближається до нього ближче і сідає на підлогу біля нього.

— Я чула від Півза, що сьогодні вони випускають Слизеринців. Вони нарешті знайшли ліки проти тієї штуки на їхній шкірі. 

Реґулус стогне, припадає головою до стіни.

— Не нагадуй мені.

Мірта хихикає.

— Ти такий розумний, Реґулусе. Не думаю, що комусь раніше вдавалося утримати на карантині цілий факультет. 

Реґулусу доведеться рано чи пізно поговорити з Барті та Еваном. Вони не знають, що це був він, але він думає, що зізнається. Вони на це заслуговують. Вони все ще його друзі, і він не хоче, щоб вони стали його ворогами без потреби. Ясна річ, Реґулус очікує, що вони будуть розлючені, але у нього не було вибору. Він не міг пощадити тільки трьох людей, які йому близькі, і самого себе. Це було б смертельною помилкою. Він достатньо ризикував, переконавшись, що Доркас у безпеці. 

— Подивимось, чи достатньо я розумний, щоб розгадати таємницю діадеми, — бурмоче він.

Приємно, думає він, мати когось, хто готовий допомогти та не постраждає від цього. Мірта уже мертва, тож залучати її — навіть побічно, бо вона й гадки не має про горокракси, — безпечно. Привид не мучитиметься. Вона не може померти знову. 

Хихикаючи, Мірта наважується покласти руку йому на плече. Вона холодна і якась дивна. Безумовно, не людська, і це єдина причина, чому Реґулус може її терпіти. 

— Ти знайдеш її. Я не відступлю, доки Гелена не розповість мені. Обіцяю.

— Що б я без тебе робив, Мірто? — каже Реґулус, лише тому, що знає, як це вплине на неї.

Як і передбачалося, Мірта заливається ще більшим хихотінням, кліпаючи віями. І… так, ось воно. Почуття провини. Реґулус хотів би його не відчувати. Він не має його відчувати. Але Мірта така… самотня. Вона живе у своїй маленькій туалетній кабінці, цілими днями сама, плаче, бо саме це вона робила, коли померла. Це досить паскудне існування. 

Реґулус підводиться і чекає звичну мить, поки Мірта кинеться вперед і поцілує його в щоку. 

— До завтра?

— Швидше за все, ні, — каже Реґулус. — До середи.

— О. Середи ? — запитує Мірта таким тоном, що змушує Реґулуса замислитися. 

Він звужує на привидку очі, хитає головою. 

— Чому ти така схвильована? 

Мірта накручує пасмо волосся на палець і дарує йому сором’язливу посмішку, від якої вся провина, яку він відчував раніше, випаровується.

— У середу День Святого Валентина.

А.

Стривай, що?

Чи має він щось з цим робити? Чи хвилює Джеймса День Святого Валентина? Вони це не обговорювали. Реґулус ніколи не звертав уваги на такі речі, тому він просто припустив… але ж Джеймс — клятий романтик, хіба ні? Реґулус б’ється об заклад, що Джеймсу подобається вся ця справа. Чорт забирай. 

— А, так, — каже Реґулус, відчуваючи хвилювання. — Може, в середу, може в четвер. Я не знаю. Мені немає діла до Дня Святого Валентина.

Мірта помітно никне, але Реґулусу є про що хвилюватися, тож, швидко попрощавшись, він виходить з вбиральні та прямує до підземелля. Тепер, коли карантин знято, Доркас для годиться має бути десь внизу. Він повинен поговорити з нею й отримати пораду, що ж робити. 

Або ні? 

Реґулус сповільнює кроки, в голові кружляють думки. Що, якби він просто… пропустив День Святого Валентина? Це було б маленьким сигналом для Джеймса, так? І це легко, адже Реґулусу від самого початку було байдуже до цього дурнуватого дня. 

Думка про розчароване обличчя Джеймса промайнула в голові Реґулуса, змушуючи його нутрощі скрутитися. 

Салазарові шкарпетки, він безнадійний. Зберися, Блек . Але неважливо, скільки він себе картає, Реґулус чудово розуміє, як сильно він не хоче завдавати Джеймсу бодай найменшого болю. 

І якщо він не може змусити себе розчарувати Джеймса через таку дрібницю, як День Святого Валентина… як він збирається з ним розлучитися? 

Реґулус вже встигає зіпсувати собі настрій, коли вривається до своєї кімнати в гуртожитку.

— Тут страшенно смердить, — каже він, щойно переступивши поріг. 

Барті та Еван дивляться на нього, обидва в процесі вдягання, ймовірно, щоб піти на вечерю, яка незабаром почнеться.

— Ну, і тобі привіт, — каже Еван. 

— Сталося щось цікаве, поки ми були під замком? — запитує Барті, вилазячи з джемпера, який щойно вдягнув.

Реґулус ігнорує його, йдучи прямо до свого ліжка, щоб переконатися, що записник там, де він його залишив. На щастя, його охоронні закляття, схоже, спрацювали, оскільки сумка з ним не пошкоджена. З полегшенням Реґулус починає роздягатися. Він уже тиждень ходить в одній і тій самій сорочці, — яку звісно, щовечора пере Таппі, але все одно, — і йому дуже хочеться вдягнути щось інше. 

Він поправляє нову сорочку, коли двері до їхньої кімнати відчиняються і впускають Селвіна та сувору жінку.

— Поквапся, Едварде, — каже жінка, йдучи за ним швидкими кроками, клацаючи по кам’яній підлозі. — Час не стоїть на місці. 

— Зачекай зовні, мамо, — роздратовано відповідає Селвін. — Хіба ти не бачиш, що вони перевдягаються? 

Мати Селвіна озирається, здається, вперше помічаючи, що в кімнаті є інші люди.

— О. О, так. 

Як тільки двері зачиняються, Селвін починає досить агресивно запихати речі до валізи. Реґулус ніколи не звертав на нього особливої уваги, але таким схвильованим хлопця він ще ніколи не бачив.

— Що сталося? 

Довірте Барті ставити незручні запитання, з полегшенням думає Реґулус. Салазарові шкарпетки, дякувати йому. 

— Я їду, — гірко відповідає Селвін. — Дурна витівка з грибком налякала маму. Відтепер вона переводить мене на домашнє навчання. 

Еван мусить відвернутися, щоб приховати відверто захоплений вираз обличчя. Усмішка Барті стає жорстокішою. Реґулус знає, що він насолоджується цим. І він не може його звинувачувати. Реґулус теж сподівався на такий результат.

— Злякався?

Селвін закочує очі.

— Я ж казав, що восени у мене були проблеми зі здоров’ям. Вона більше не хоче, щоб я був поруч з такою кількістю людей. Думає, що я можу щось підхопити. 

— Нам ти не казав, — відповідає Барті.

— Я казав йому, — каже Селвін, вказуючи на Реґулуса, який вдає, що захоплений своєю колекцією перснів, обираючи нові прикраси після тижня носіння одних і тих самих.

— Ти сказав Реґулусу, — обмірковує Барті, і в його очах з’являється розважливий блиск. — Що ж. Шкода, еге ж?

Селвін глузує, занадто агресивно змахує чарівною паличкою, від чого книжки летять до його валізи з надто величезною силою. Розчарований, Селвін вирішує посортувати їх вручну.

— Я тебе прошу, ви навіть не помітите, що мене немає. Ви ж не визнаєте мого існування більшу частину часу.

— Я йду на вечерю, — каже Реґулус. — Ви двоє йдете?

Барті та Еван встають, готові йти. На подив Реґулуса, Селвін гукає йому в слід. 

— Бачиш? Ось що я маю на увазі. Ти до біса безсердечний, Блек.

— Чому ж, Селвіне, — повільно тягне Реґулус. — Це найприємніша річ, яку я коли-небудь чув від тебе. 

З цими словами та глузливим підморгуванням Реґулус виходить з кімнати разом з Барті та Еваном. Біля входу в спільну кімнату на них чекає Доркас, і всі четверо разом прямують до Великої Зали.

Доркас розповідає Барті та Евану про останні події, серед яких перемога Ґрифіндору у Квідичі та досить кумедний випадок на уроці Чарів, коли хтось ненавмисно змусив усіх учнів їхнього класу цілий день говорити лише піснями. 

— То що, — каже Барті, ховаючи руки в кишені. — Ти збираєшся вибачатися чи як? 

Доркас з Еваном перезираються, але не втручаються. Реґулус піднімає брову.

— Я позбувся його, хіба ні? 

— А, так це все ж таки був ти, — вигукує Еван. — Трясця твоїй матері, Реґ, ми застрягли в тому гуртожитку на сім днів. 

— Я не міг пощадити вас так, щоб це не було до біса очевидно, — відказує Реґулус, насупившись.

— Ти пощадив себе!

— Взагалі-то, він мало не помер, — огризається Доркас, звужуючи очі на Барті та Евана. — Думаю, цього покарання було достатньо. 

Очі Барті розширюються.

— Що ти маєш на увазі під «мало не помер»?

Реґулус хитає головою, але Доркас, вочевидь, прагне щось довести. 

— Він погано відреагував на порошок. Алергічна реакція. Я ледве встигла донести його до мадам Помфрі, і саме тому він уникнув карантину.

— От бляха, — каже Еван з розкаяним видом. — Вибач, Реґ.

— Облиш, — кидає він. — Доркас, до речі, Селвін пішов назавжди. 

Група третьокурсників з гуркотом проноситься коридором, щойно вони завертають за ріг. Реґулус невдоволено морщить ніс. Чому люди не можуть просто йти? Вони схожі на орду маленьких варварів, що тупотять ногами без жодної грації. 

Один з них не розрахував швидкість, коли обганяв Слизеринців, і штовхнув Барті. І Барті, який все ще кипить від роздратування, але не може зігнати його на Реґулусі після того, як дізнався, що той ледь не загинув, використовує свій шанс.

— Гляньте, — каже Барті, перш ніж кинути в спину хлопця закляття, від якого його ноги починають неконтрольовано витанцьовувати.

Хлопчик зойкає від отримання закляття, потім спотикається і падає на руки та коліна, втрачаючи рівновагу. Еван хихикає, але Доркас обертається і витріщається на Барті.

— Якого хріна, Кравч? 

Занепокоївшись, друзі третьокурсника припиняють тупотіти, щоб допомогти своєму другові. Тепер він плаче, що, на думку Реґулуса, трохи переходить усі межі. Просте протизакляття вирішить проблему за дві секунди, до чого тут істерика? 

— Наступного разу дивись, куди йдеш, — глузує Барті з хлопця, коли вони проходять повз нього. 

— Це не смішно, — шипить Доркас. — Ти не можеш так просто ходити й проклинати… 

— Агов, Кравч! 

Вони всі зупиняються, озираючись через плечі. Лілі Еванс обережно допомагає бідоласі звестися на ноги, але її обличчя наче грім серед ясного неба. 

— П’ятнадцять балів зі Слизерину, і ти відбуватимеш відпрацювання разом зі Слизорогом за те, що заклинав молодших учнів у коридорах. 

Обличчя Барті викривляється в усмішці.

— Я так не думаю. 

Сповнена рішучості, Еванс робить крок уперед, прикриваючи собою хлопців, що відступають. Вона люта, ця дівчина. Її плечі відкинуті назад, і вона стискає свою чарівну паличку так, ніби не вагаючись її використає. Реґулус робить крок убік і притуляється до стіни, з цікавістю спостерігаючи за розвитком подій. 

Доркас, з іншого боку, цього не терпить.

— Барті, це було недоречно, і Лілі має рацію, — каже вона. — Облиш і прийми покарання.

— Стулися, Доркас! — огризається Барті. 

Реґулус випростовується, більше не забавляючись. Він розуміє, що Барті не в гуморі, але це не привид кричати на Доркас. На щастя, Еван, здається, з цим теж погоджується. Він міцно стискає рукою плече Барті. 

— Гей, Барті, друже, воно того не варте.

— Я не для того провів цілий їбаний тиждень замкненим у кімнаті, щоб ця мерзотна бруднокровка вснула мені відпрацювання, щойно я вийшов! — гарчить Барті. 

До честі Еванс, вона навіть не здригається. Її очі жорсткішають, — переливаються гарним відтінком зеленого, — і вона піднімає чарівну паличку.

— Ще десять балів зі Слизерину за нецензурну лайку, Кравче.

— Барті, щоб тебе! — Еван стає перед ним, повернувшись спиною до рудоволосої дівчини, щоб подивитися на свого хлопця зверху вниз. — Припини робити все ще гірше, гаразд? Я не хочу, щоб ти сидів на відпрацюваннях, коли ми тільки-но позбулися Селвіна. 

Довгу, напружену мить Барті дивиться на Евана так, ніби збирається почати кидати прокльони наліво, направо і в центр. Але потім Еван кладе руку Барті на груди, і Барті просто… тане. Настрій на бійку одразу покидає його, і він ховає свою паличку до кишені.

— Байдуже, — каже він. — Ходімо поїмо. Я вмираю з голоду.

Двоє хлопців рушають коридором. Доркас вибачливо дивиться на Еванс, але рудоволоса дівчина лише хитає головою. Збентежена, Доркас на мить замислюється, і цього виявляється достатньо, щоб Еванс звернулася до Реґулуса, який залишився з Доркас. 

— Ти завжди маєш поводитися як староста, Блек. А не тільки тоді, коли це тобі на руку, — каже Еванс, презирливо дивлячись на Реґулуса. — Те, що вони твої друзі, не означає, що ти можеш дозволяти їм поводитися так, як вони повелися щойно. 

— Якщо діти не хочуть отримати прокльон, вони мають навчитися ходити, а не тупотіти коридорами, як тварини, — насамперед каже він.

Еванс видає роздратований звук, але з Реґулуса вже досить. Він починає йти геть і відчуває полегшення, коли Доркас ступає поруч із ним. Краєм ока Реґулус спостерігає, як вона метушиться з рукавом близько хвилини.

— Вперед, скажи вже, — гарчить він. 

Доркас закочує очі.

— Просто… ти не боїшся, що Лілі розповість Джеймсу? 

— Ні, — каже він. Це правда. Джеймс мав би вже знати, — адже Реґулус казав йому про це мільйон разів, — що він не хороша людина. Він не якийсь безкорисливий святий, який ходить і захищає невинних. Реґулус егоїстичний і йому байдуже на драму інших людей, якщо тільки вони не його рідні.

— Справді? Анітрохи? — здивовано запитує Доркас. 

— Джеймс знає, що я… я, — знизує плечима Реґулус. — Але ти явно боїшся, що вона розповість Марлін.

— Марлін трохи хвилюється через… ну, через Барті, — тихо каже Доркас Реґулусу. — Еван занадто лагідний, але Барті… він зробив кілька зауважень, які Марлз неприємно вразили. Вона думає, що йому подобається бути жорстоким.

— Вона не помиляється, — просто відповідає Реґулус. 

— Так, — каже Доркас, звучачи трохи переможено. — Типу… Він ніколи не був зі мною жорстоким, тому він мені подобається. Розумієш? Він мій друг. Але якщо він жорстокий до інших людей, що це тоді? 

— Доркас. Я теж буваю жорстоким до інших людей, — зауважує Реґулус. 

— Не таким, як він. Не для розваги, — каже Доркас. — Я просто… я не знаю. Іноді мені здається, що Барті жорстокий заради розваги, і це трохи ненормально.

Реґулус не має що сказати на це, бо це, знову ж таки, правда. Тому він на мить замовкає, обдумуючи слова Доркас. Реґулуса не дуже хвилює, що Барті жорстокий до інших людей заради забави чи з якоїсь іншої причини. Він любить Барті. Він його перший друг. А Барті справді отримав дуже жахливе виховання. Хіба він винен, що він трохи не такий, як усі? Реґулус вважає, що поки це не звернуто до когось з них, Барті може робити все, що йому заманеться. Не те щоб Реґулус не наробив чимало поганого лайна. Він не в тому становищі, щоб судити інших. 

— Отже, — починає він, коли вони залишають коридор позаду, намагаючись звучати невимушено. — Середа. Я, е-е… ти…? 

Чому так важко вимовити це лайно? Чесне слово. Здавалося б, для такого розумного і культурного чоловіка, як Реґулус, проста мова має бути шматком пирога. 

На щастя, Доркас знає його досить добре, щоб зрозуміти його труднощі.

— О, ти тільки подивися на себе, у тебе невеличка ґей-паніка через День Святого Валентина. 

— Я зроблю тобі боляче, — шипить Реґулус.

 Доркас сміється.

— Ні, не зробиш. У чому проблема?

Зітхнувши, Реґулус проводить рукою по волоссю. 

— Я… ну, маю щось з цим робити? 

Вони прибувають до Великої Зали, і їх одразу ж поглинає гамір. Реґулус з усіх сил намагається вдати, що його це не турбує. 

— Джеймсу важливий День Святого Валентина? — запитує Доркас, поки вони прямують до столу Слизерину.

— Я не знаю.

— Що ж, тоді з’ясуй це, перш ніж доводити себе до стану, в якому ти повинен щось планувати, — радить йому Доркас. 

Реґулус закочує очі, бо вона говорить це так просто. Сьогодні на вечерю прийшли геть усі Слизеринці, які прагнули вийти з підземель після цілого тижня проведеного там під замком. 

У нього буде час потурбуватися про День Святого Валентина пізніше, каже собі Реґулус, вмощуючись на своє місце між Еваном і Рабастаном Лестранжем. Наразі ж він мусить переконатися, що ніхто не підозрює його в плануванні витівки над Слизерином. Реґулус навмисне сідає спиною до столу Ґрифіндору. Якщо Лілі Еванс збирається плакатися Джеймсу, він не хоче бути цьому свідком. 

Вечеря пожвавлюється пристрасною розповіддю Рабастана про драму, що сталася в його кімнаті під час карантину, яка включала бійку між Мальсібером та Ейвері, коли з’ясувалося, що вони обидва спали з однією і тією ж дівчиною. Наразі між ними неприязні стосунки, що пояснює, чому Ейвері сидить на одному кінці столу зі Снейпом, а Дологов — з Мальсібером на іншому. 

Коли вони встають, щоб піти, Доркас нахиляється ближче до Реґулуса і шепоче:

— Я піду до Марлін, але сьогодні переночую у вас в кімнаті. Буде занадто підозріло, якщо я не з’явлюся у спільній вітальні в перший день після карантину. 

Реґулус киває. Він уже сказав Джеймсу, що не зможе зустрітися з ним сьогодні ввечері саме з цієї причини. Після тижня ізоляції всі Слизеринці трохи нервові, і Реґулус не хоче ризикувати, щоб хтось звернув на нього увагу, якщо він зробить щось незвичне. 

Реґулус повертається до вітальні з Рабастаном, Еваном і Барті. Він сідає з ними перед каміном і слухає, як вони тихо обговорюють те, що чули від батьків про просування війни. Говорять тільки Еван і Рабастан. Батько Барті — по інший бік війни.

Усе дуже туманно й абстрактно, але Реґулус думає, що це дає їм змогу відчувати себе важливими. Якимось чином причетними, хоча вони ще школярі. 

Після гордої заяви про те, що його брат «дуже близький» з Темним Лордом і практично його найкращий друг, — в чому Реґулус дуже сумнівається, бо Редл не здається йому людиною, яка б переймалася такими людськими речами, як дружба, — Рабастан звертає на нього задумливий погляд. 

— Це правда, що тебе помітять у квітні? — запитує Рабастан, знизивши голос до мінімуму. Барті та Еван синхронно вдихають повітря дуже різко. 

— Так.

— Тобі потрібно мати під рукою трохи есенції з рогози, — співчутливо каже він. — Перші кілька днів біль буде незносною. Вибиватиме з колії. Це… неприємно. 

Це змушує Барті різко вилупити очі.

— Стривай. Ти вже отримав її? 

Рабастан вирячається як півень.

— Так.

Заінтриговані, обидва його друзі нахиляються ближче. Спочатку озирнувшись, щоб переконатися, що за ними ніхто не спостерігає. Барті шепоче.

— Покажи мені.

Реґулус думає, що Рабастан ідіот. Вони не повинні виставляти це напоказ, не повинні цим вихвалятися. Але ж Рабастан ще дитина. Якщо Волдеморт не хоче, щоб його Смертежери хизувалися, він не повинен відзначати сімнадцятирічних. 

Обережно відсмикнувши рукава, Рабастан відкриває мітку на своїй лівій руці. Барті та Еван обмінюються поглядами, нахиляються ще ближче, щоб розглянути її. В очах Барті з’являється блиск, який Реґулусу не до вподоби. Такий самий дикий, божевільний погляд з’являється у нього тільки тоді, коли він думає, що б зробити, щоб розлютити батька.

Проте, попри тривогу, Реґулус дуже обережно поводиться, щоб не відреагувати. На думку його друзів, він до цього байдужий. Та й навряд чи ця мітка може його вразити, коли він перебував у присутності самого Лорда Волдеморта. 

Не задумуючись над тим, що він робить, Реґулус проводить пальцями вгору і вниз по внутрішній стороні лівої руки. І тут його осяює, що прямо тут, у загальній кімнаті, з друзями, які з захопленням обговорюють мітку Рабастана. До нього доходить, що маленька зірочка, яку Джеймс намалював на ньому, знаходиться в тому самому місці, де буде мітка. 

Реґулусу доводиться проковтнути жовч, яка підіймається до задньої стінки горла. Він не зможе залишити собі навіть її, думає він. Коли пройде достатньо часу, і він перебуватиме в самому вирі війни, битиметься до останнього, залитий кров’ю й загублений у темряві, він спробує згадати про сонце. Та Реґулус не певен, що зможе. 

 

***

 

Пізніше тієї ж ночі Реґулус зачаровує свої фіранки й додає захисне закляття, яке теоретично має стримувати будь-яку магію всередині. Доркас ще не повернулася, але Барті та Еван разом у ліжку Евана під досить сильним заглушуючим закляттям. Реґулус сподівається, що це ненароком не завдасть їм шкоди, але він мусить припинити гаяти час. 

Кинувши швидкий погляд на флакони, розставлені на подушці, — асортимент цілющих і захисних зіль, — він пересмикує плечі й бере в руки чорнильне перо.

Записник дивиться на нього. Чистий аркуш, що чекає на слова. Що йому написати? Які нотатки зробив би Том Редл? Звичайно, нічого такого буденного, як список справ чи інгредієнти для зілля. Це здається абсурдним.

Спостереження, можливо? Якого роду? Реґулус не може робити тут нотатки про свої дослідження. Він поняття не має, чи цей записник попередить Лорда Волдеморта про те, що він пише, тому він має поводитися дуже обережно. Це має бути щось таке, що не зможе вивести на нього. Щось, чого Реґулус ніколи б не написав.

І тоді на нього находить натхнення. 

Обережно, притискаючи кінчик пера до сторінки Реґулус починає писати:

Ідеї, як здивувати мого хлопця на День Святого Валентина:

1. Зачарувати портрет, щоб він співав серенаду, коли той буде проходити повз. 
2. Підготувати пікнік і прокрастися вночі до Астрономічної Вежі.
3. Купити йому подарунок? 

Реґулус спиняється, замислюється. Це щось абсолютно безглузде. Він упевнений, що навіть якби ця книга сповістила про це Волдеморта, його б не занепокоїло нічого, окрім того, що він потрапив не в ті руки. І він ніяк не зміг би визначити, в чиї саме. 

Затамувавши подих, Реґулус чекає. 

На його очах чорнило просочується в сторінки та зникає. Реґулус від хвилювання кусає губу. Він очікував, що щось станеться. Це багатообіцяючий початок.

А потім на сторінці з’являються нові слова. Слова, яких він не писав. 

Привіт. Мене звати Том Редл. Як ви знайшли мій щоденник?

Реґулус відчуває прилив бадьорості. Щоденник! Він мав би здогадатися. Гаразд. Чудово. Якщо це щоденник, то він очікує внутрішніх думок. Темна магія часто живиться емоціями. Страхом, швидше за все. Вразливістю. Слабкістю. 

Що ж, тоді…

Він валявся у Похмурому провулку, там і знайшовся. Мене звати

Яке ім’я йому вибрати? Дівчаче, вирішує він. Тому що він писав про хлопця, і він не збирається вислуховувати дорікання про те, що він ґей, від довбаного щоденника. Він також відчуває, що Том Редл автоматично недооцінить дівчину, тому що він така людина. 

Евелін Селвін.

Чорнило зникає. А потім:

Ви, певно, навчаєтесь у Гоґвортсі? 

Реґулусова брова піднімається, але він поспішає з відповіддю. 

Так. Слизеринка. А ти теж ходив до Гоґвортсу? 

Так. Я теж був на Слизерині. 

О, чудово. Мені довелося б це викинути, якби ти був на іншому факультеті.

Справді?

Так. Матуся каже, що краще навіть не торкатися речей, які могли бути в руках бру…

Реґулус не любить це слово. Вважає, що це… ну, він не хоче його використовувати. Але це ж щоденник Волдеморта. У нього немає вибору. Він потрапив до рук Слизеринки. 

В руках бруднокровки. Я з нею згодна. Це справді жахливо, скільки бруду вони допускають до Гоґвортсу в наші дні.

Евелін, що б ти хотіла з цим зробити? 

Тоді Реґулус посміхається, на самоті у своєму ліжку. Він черкає відповідь, потім ще одну. А десь через годину він, затамувавши подих, читає щоденник Тома Редла, який підказує йому, як знайти, відкрити та контролювати монстра в Таємній Кімнаті. І хіба це не кумедно, що саме Волдеморт дає Реґулусу засоби для вирішення однієї з його найбільших проблем? 

Тому що Реґулус не міг не помітити, що виявити та знайти горокракси — це не найважча частина завдання, що перед ним стоїть. Ні. Найважчим завданням завжди було знищити їх. Реґулус не має списку речей, які могли б ефективно знищити горокракси — він не впевнений, що такий список взагалі існує. Тому що вони мають бути майже невразливими.

Але що він точно знає, як відомий зіллячник і талановитий чарівник, так це те, що ніщо і ніхто не зможе вижити від отрути василіска.

Він готовий побитися об заклад, що горокракси не є винятком. 

 

***

 

З усіма цими таємними вилазками, щоб провести час з Реґулусом, Джеймс цього року майже не з’являвся у вітальні Ґрифіндору, за винятком хіба що вечірок. Він уже й забув, як йому це подобається. Там жваво і гамірно. Люди роблять домашнє завдання в групах або грають у вибухові карти біля вогню. У повітрі стоїть запах горілого дерева та пергаменту, з солодким присмаком цукерок, які молодші студенти передають туди-сюди.

Усміхаючись, він відкидається на спинку крісла і простягає руки над головою. Він щойно закінчив досить довге есе з Трансфігурації, яке було дуже легким, але на його написання пішло понад дві години. Він трохи втомився, але йому справді варто було б розпочати роботу над рефератом на Захист від Темних Мистецтв. 

Він тільки-но витягнув книжку і розклав пергамент на столі, як заходять Лілі з Ремусом, дівчина тихо каже щось хлопцю, який виглядає трохи стурбованим тим, що Лілі йому розповідає. 

— Здоров, — Джеймс махає їм рукою, перехопивши погляд Ремуса.

— О, привіт, Джеймсе, — каже Лілі, а потім вказує на крісло навпроти нього. — Це місце вільне? 

Ремус сідає на підвіконня, трохи прочиняє вікно, щоб запалити сигарету. Лілі морщить носа, але не робить йому зауваження.

— Що тебе так засмутило? — із зацікавленістю запитує її Джеймс.

Ремус стріляє в нього поглядом, який так і говорить «ти зробив помилку, друже», але Джеймс не може забрати питання назад, тож він вмощується на своєму кріслі, коли Лілі робить глибокий вдих і знову починає тараторити. Вона починає розповідати про Слизеринців, про їхні знущання і про те, як їй довелося зупинити Барті, клятого, Кравча, який тероризував бідолашних студентів третього курсу. 

Джеймс уловлює лише половину, але не тому, що йому не цікаво, а тому, що Лілі говорить дуже швидко, і йому важко встигати за всім, що вона каже. До того моменту, поки з її вуст не злітає слово «Реґулус».

— Чекай, що? — Джеймс сідає. 

Лілі робить паузу, хмурячись.

— Що?

— Що там з Ре… Блеком. Братом Сіріуса, — каже Джеймс, нахиляючись вперед. 

— А, це. Ну, він жахливий староста! Можеш собі повірити, що він стояв там і просто… нічого не робив! Кравч прокляв бідну дитину, а Реґулус Блек просто стояв поруч. Неймовірно. У наші дні вони дають значки майже всім, — злостиво каже вона, схрещуючи руки на грудях.

— А, — промовляє Джеймс, трохи втративши дар мови. Він розуміє суть того, про що говорить Лілі, але він також схильний пробачити Реґулусу майже все. І це звучить так, ніби він не накладав прокльон, а просто дозволив цьому статися.

— «А»?! Джеймс Поттер, тільки тому, що він молодший брат твого найкращого друга, не означає, що йому все дозволено!

На підвіконні Ремус трохи покашлює так, що Джеймсу здається, схоже на спробу стримати сміх. Зрадник.

— Та ні, ти маєш рацію, Лілі, — урочисто каже Джеймс. — Огидні всі до одного.

— Ти знущаєшся, — каже Лілі, надувши губи. 

Джеймс не може стриматися і починає сміятися. Насправді це вина Ремуса. Якби він не засміявся першим і не спробував замаскувати це своїм дурнуватим кашлем, Джеймс не зламався б.

— Вибач, Лілі, — говорить Джеймс між сміхом. — Здається, ніхто не постраждав, так? І ти виписала Кравчу відпрацювання?

— Ну, так. 

— Було б трохи лицемірно з мого боку вдавати з себе святого, коли я й сам накладав закляття навмання в коридорах, — каже Джеймс, сподіваючись, що на цьому розмова закінчиться.

Лілі ахкає.

— Ти безбожник! 

Тепер Ремус теж сміється. Лілі закочує очі, але все одно трохи хихоче, а щоки її мило рум’яняться. 

Він обережно штовхає її ногу своєю.

— Ну ж бо. Не варто псувати весь вечір через Барті Кравча, хіба ні? 

— Слизеринці в паскудному настрої, бо цілий тиждень просиділи під замком, — зауважує Ремус. — Це мало статися. Завтра буде ще гірше.

— Ремус у нас завжди такий позитивний, еге ж? — каже Лілі з легкою посмішкою. 

Розмова переходить до домашнього завдання, яке Джеймс закінчує. Лілі просить показати його есе з Трансфігурації, і Джеймс із задоволенням виконує її прохання. Вона переглядає його роботу, коли він помічає, що надворі знову сніжить. На початку місяця випав ранній сніг, але його було недостатньо для того, що він хотів. 

А тут — справжня буря. Завірюха! Він випускає захоплений зойк, він якого Ремус поглядає на нього, як на божевільного. 

— Що тепер? — запитує він.

Джеймс лиш посміхається. 

— Йде сніг.

— Га?

Джеймс зневажливо махає рукою. Це такий ідеальний час! Якщо сніг буде йти весь завтрашній день, то середа буде ідеальною. Джеймс ледве стримує себе — це найкраще побачення на День Святого Валентина яке тільки може бути . 

На деякий час Джеймс губиться у власних думках, думаючи про те, де зустрітися з Реґом, щоб вони могли полетіти до печер, які він хоче йому показати. Вони не можуть зустрітися на даху, як першого разу, коли він брав його в політ. Кімната теж не найкраще місце, бо їм доведеться разом пройти через усю школу, щоб вибратися звідти. Під плащем Джеймса вони зможуть це зробити, але це виглядає надто складно. Можливо, він може попросити Реґулуса зустрітися з ним внизу, біля кімнат зі спорядженням для Квідичу. Так. Так він і зробить. 

Джеймс дуже задоволений собою, розслаблено сидить у кріслі та насолоджується вечором. Ремус все ще сидить на підвіконні, задумливо дивлячись на вулицю. Лілі робить нотатки для власного есе, після того, як вона перевірила есе Джеймса. 

Усе досить спокійно, доки через портрет не заходить Макґонеґел, і одразу ж будь-які розмови припиняються. Ремус кидає цигарку, — мабуть, вже третю за вечір, — у вікно з таким вмінням, що міг би видатись за фокусника.

Голова факультету Ґрифіндору зазвичай не відпочиває в їхній спільній кімнаті, тож її присутність викликає у Джеймса певне занепокоєння. Мабуть, щось сталося. Вона сканує простір, і Джеймс відчуває, як Ремус напружується, коли її погляд ковзає по них, але вона продовжує. Цього разу це не вони.

— А, містере Томасе, чи не могли б ви пройти зі мною? Нам треба дещо обговорити, — каже Макґонеґел, знайшовши четвертокурсника, якого шукала. 

Зміна атмосфери відбувається миттєво. З цікавої й трохи настороженої вона переходить у скорботну. Вони всі знають, що це означає, особливо Томас. Він починає плакати ще до того, як встигає підвестися, хитає головою і бурмоче «ні, ні, ні», ніби якщо він відмовиться йти з Макґонеґел, це буде неправдою.

Джеймс відчуває, як жовч підступає до горла. Це відбувається все частіше і частіше. Сім’ї, зруйновані війною. Смерті. Зникнення. Напади. Жоден не в безпеці. 

Напроти нього у Лілі тремтять руки. Весь колір зник з її обличчя та вона намагається дихати. Коли тремтіння переходить від рук до всього тіла, Джеймс не витримує. Недовго думаючи, Джеймс підходить і обхоплює її, сідає на крісло і притискає до себе. 

— Я тримаю тебе, — шепоче він. 

Томас все ще плаче, а Макґонеґел терпляче чекає, поки його друзі намагаються вмовити його піти з нею. Це розриває серце. Джеймс відчуває, як його руки стискаються навколо Лілі, відчайдушно бажаючи хоч якось втішити. Зробити щось, щоб допомогти у будь-який спосіб. 

Лілі погано з цим справляється. Її дихання виходить неглибоким і швидким, і він відчуває, як її серце скажено калатає. Ремус дивиться на неї з дуже стурбованим виразом обличчя, яке говорить Джеймсу, що якби він не був тут і не тримав її, Ремус зробив би це. 

— Лілі, з тобою все гаразд. Ти в безпеці. Тобі треба дихати.

— Це могла бути я, — відповідає Лілі, повертаючись обличчям до грудей Джеймса. — Кожного разу, коли це трапляється, я думаю, що наступною буде моя черга. Мої батьки. Моя сестра. 

— Мені шкода, Лілі, — бурмоче Джеймс, притулившись до її маківки.

Що ще він може сказати? Вона має рацію. Як маґлородженка, вона більша мішень, ніж він. Його батьки можуть бути кровними зрадниками, але вони принаймні можуть себе захистити. А Еванси не можуть. Як і Томаси.

Джеймс зустрічається поглядом з Ремусом над головою Лілі, яка тихо схлипує в нього на грудях. Погляд Ремуса важкий, рішучий. Джеймс знає, що вони думають про одне й те саме. Ось чому вони битимуться. Ось чому вони щонеділі йдуть до Гоґсміду і тренуються доти, доки їхні руки не болітимуть так, що вони ледве зможуть тримати чарівні палички в руках. 

Це. Ось тут. Щоб захистити людей, як сім’я Лілі. Таких, як Томаси. І Клерів до них. І Кванів. І Арзонів.

Джеймс буде на передовій. Він битиметься. Він врятує їх усіх. 

 

***

— Золотороже? Золотороже? Ти не спиш?

Стогнучи, Джеймс відсуває фіранки й стикається віч-на-віч із Сіріусом, який сидить навпочіпки біля його ліжка, чекаючи, коли його впустять всередину. 

— Що таке? — запитує Джеймс, позіхаючи. 

Це все, що потрібно Сіріусу, щоб залізти всередину і накласти заглушуюче закляття. Одразу після цього Джеймс усвідомлює, що вони вже давно цього не робили. Більшість вечорів останнім часом Джеймс або пізно повертається з вітальні, або взагалі не повертається. У грудях Джеймса розпирає докір провини, ніби він, можливо, забував про своїх друзів.

— Як Руда? — перше, що запитує Сіріус. 

Коли Сіріус зайшов у вітальню, Лілі вже значно заспокоїлася, але він помітив, що вона засмучена, і влаштував невеличку дурнувату виставу, щоб розсмішити її. Джеймс не міг не помітити, як в очах Ремуса засяяло світло, поки він спостерігав, як їхній друг робить усе можливе, щоб підбадьорити рудоволосу дівчину. 

— Що ж, — каже Джеймс, відсуваючись назад, щоб звільнити більше місця для Сіріуса. 

Вони вже добряче підросли з тих часів, коли обидва були худенькими й досить низькими, щоб уміщатися пліч-о-пліч, а їхні плечі не діставали до країв ліжка. 

— З нею все гаразд, гадаю. Це просто паршиво, тому що я можу… намагатися її заспокоїти, але насправді нічого не можу сказати, — пояснює Джеймс, розчарований. — Вона має рацію, що наступною може стати її сім’я, і поки ми тут, ми нічого не можемо зробити, щоб зупинити це.

— Думаю, треба поговорити з Кінґслі, — каже Сіріус, маючи на увазі молодого чарівника, який навчав їх у Гоґсміді. — Це ж не те щоб ми не могли покинути школу, знаєш? Ми можемо допомогти.

Джеймс киває. Вони покидали школу з дурніших причин, — наприклад, через те, що зустрічалися з Розмертою в «Трьох Мітлах», — але Дамблдор, звісно, може пропустити справи Ордену повз вуха. 

— Так, тим паче ми вже повнолітні, — додає Джеймс і чим більше він про це думає, тим більше ця ідея йому подобається. — І в будь-якому випадку, краще почати зараз. Який сенс чекати до червня?

— Саме так, — каже Сіріус, ледь не дрижачи. — До того ж не схоже, що вони чекають, поки люди закінчать школу. 

Джеймс не хоче, але все одно здригається. Здорова усмішка Сіріуса спадає з його обличчя. Вони довго дивляться одне на одного в каламутній темряві, і слабке світло Сіріусової палички освітлює простір між ними. 

Сором піднімається в грудях Джеймса, вкриваючи його нутрощі дьогтем. Йому слід було більше розмовляти з Реґулусом. Намагатися переконати його повністю зректися своєї сім’ї та сторони Темного Лорда. Але він цього не зробив. 

Не те щоб Джеймс не хотів. Він хоче. Понад усе на світі. Але Реґулус стає таким обережним, таким замкнутим, коли він зачіпає щось навіть віддалено пов’язане з війною, що це повністю руйнує їхній спільний час.

А Джеймс… він зазвичай не дуже розсудливий, коли перебуває поруч з Реґулусом. Так легко відволіктися, загубитися в почуттях, поцілунках, у їхніх жартах між собою. Здебільшого Джеймс просто забуває, що зовні йде війна, бо світ перестає існувати, коли він дивиться в очі Реґулуса Блека. 

— Він досі… ? — невпевнено запитує Сіріус.

— Рука чиста, так, — підтверджує Джеймс. — Він не покидав школу від Різдва, Сіріусе. Не схоже, що Волдеморт прийде в підземелля Слизерину, щоб вимагати поставити йому мітку. 

— До Великодніх канікул залишилося п’ять тижнів, — каже Сіріус Джеймсу. — Я хвилююся. Я знаю, що він казав тобі, що не вірить у цю дурню про чистоту крові, і я це розумію. Він не вірить. Але це не означає, що він від них відречеться, Джеймсе. Це ще не все, розумієш? Сім’я є сім’я, і відірватися від неї до біса важко.

— Він це зробить, — відповідає Джеймс, стискаючи руками простирадло. — Він мусить. Мусить, Сіріусе. 

— Коли ти востаннє просив його про це?

— Насправді я не просив. Відтоді, як ми говорили про… напад на Новий рік, — зізнається Джеймс, сором’язливо схиливши голову вперед.

Сіріус зітхає, кладе руку на плече Джеймса і легко стискає. 

— Я хочу, щоб він забрався звідти, Джеймсе. Я, бляха, понад усе на світі хочу, щоб мій молодший брат повернувся. І я не хочу вірити, що він приєднається до Смертежерів… Але ти маєш бути готовим до того, що він може це зробити.

— Ні, — глухо вигукує Джеймс. — Ні. Не кажи цього. Він цього не зробить. Він не вибере їх. Він вибере мене. Він у це не вірить. Він хороший. Він… 

— Мій брат — багато чого, Золотороже, — каже йому Сіріус. — Я люблю його. Не думаю, що зміг би розлюбити, навіть якби захотів. Але я не сліпий. Він не монстр. Але він точно не добрий . Він егоїстичний маленький шматок лайна. 

— Він зробить правильний вибір. Він вибере мене, — слабко, відчайдушно повторює Джеймс. Альтернатива не варта того, щоб про неї думати. І все ж. 

Я не мій брат, Джеймсе. Я не бунтар, який тікає, залишає позаду, а потім хоче гратися в героя. Я не борюся з темрявою. Я приймаю її, бо не боюся дозволити їй перемогти, якщо це дасть мені те, чого я хочу.

Але це було кілька місяців тому. Напевно… напевно, зараз Реґулус хоче Джеймса? Тому що Джеймс так сильно хоче Реґулуса. Так сильно, що навіть не може тверезо мислити. Люди змінюються. Пріоритети змінюються. Невже так важко повірити, що Реґулус з часом подорослішав і захоче залишитися з Джеймсом? Приєднатися до нього? 

— Він зробить, Сіріусе, — повторює він. — Я мушу вірити, що він цього хоче. 

— Джеймсе, — лагідно каже Сіріус. — Я… я просто не впевнений, що він зможе.

Джеймс дивиться на свого найкращого друга. На свого брата. На його обличчі стільки клятого болю, бо він теж хоче, щоб Реґулус просто… приєднався до них. Бився з ними. На їхньому боці.

— Я не знаю, що робити, Сіріусе, — зізнається Джеймс. — Я так його кохаю. Я думав… Я думав, що цього буде достатньо, розумієш? Сподіваюся, що цього буде достатньо.

— Може, так і буде, — відповідає Сіріус. — Бляха. Сподіваюся, що так, Золотороже. Справді сподіваюся. 

— Я відчуваю, що зараз буде якесь «але». 

— Але я думаю, що ти повинен спробувати ще раз поговорити з ним про це. Ми маємо… е-е… бути готовими в будь-якому випадку.

Ні . 

Його груди випинаються на знак протесту. Він не буде готовий. Ніколи не підготує себе до цього, тому що цього не може статися. Тому що Джеймс не впевнений, що переживе, якщо Реґулус… якщо вони… 

Щось всередині нього стискається і вмирає від цієї думки. Типу, ні. Джеймс не переживе цього, тож Реґулусу краще не робити цього. Цього не станеться.

— Гаразд, — трохи рвучко каже Джеймс. 

— Джеймсе, — шепоче Сіріус, нахиляючись ближче. — Якщо хтось і може його врятувати, то це будеш ти. Я просто… я теж його любив. Колись.

І цього було недостатньо. 

Сіріус не каже цього. Йому й не треба. Джеймс був там, коли Сіріус з’явився у його дверях, перебитий у стількох місцях, що його тіло ледве функціонувало. І все ж біль від цих ран був нічим. Нічим в порівнянні з кричущою, ридаючою літанією, що виривалася з Сіріусових вуст.

Він сказав «ні». Він сказав «ні». Він сказав «ні». 

Раптом Джеймс бачить Сіріуса з новою ясністю. З новознайденою повагою. Не те щоб Джеймс не поважав його раніше, він дуже поважав його за те, що той знайшов у собі сили вирватися на волю. Але він ніколи не розумів, що та ніч зробила з ним. Як вона зламала щось фундаментальне в його душі.

Коли він намагається уявити момент, коли Реґулус скаже йому «ні», Джеймс відчуває первісний біль, який розриває його душу навпіл, поки він не зупиниться. Поки він не відкине цю думку. 

Сіріус — найсильніша і найхоробріша людина, яку Джеймс коли-небудь знав. 

— Гей, — каже Джеймс, штовхаючи Сіріуса своїм коліном. — Поговорім про щось щасливе, добре? 

Чомусь це змушує Сіріуса почервоніти від шиї до лінії росту волосся. Брови Джеймса злітають вгору так сильно, що окуляри трохи сповзають на ніс.

— Гультяю? 

— Так, гм… — Сіріус проводить рукою по волоссю, хапає себе за потилицю і робить ротом якусь викривлену гримасу. — Я, типу… тобто… Муні і я… 

Серце Джеймса калатає в грудях. Можна подумати, що він є частиною цих стосунків, зважаючи на те, як він вклався в їхній успіх. Не дивно, що Реґулус нескінченно дражнить його з цього приводу.

— Ми… ну знаєш. Я маю на увазі, тобто, зачекай. Чи це секс, якщо це тільки руки? І поцілунки, багато поцілунків. І, ну, ми точно… 

— Я зупиню тебе прямо тут! — рішуче відказує Джеймс. — Ніяких подробиць. Не треба. Я не хочу знати. Ми тут про Муні говоримо.

— Але ж я завжди розповідав тобі про дівчат, — Сіріус хмуриться. — Який сенс тобі відкривати для себе ґей-секс раніше за мене, якщо ти не збираєшся мені допомагати?

— Тобі не потрібна моя допомога, Сіріусе, — каже Джеймс. — Бо людина, з якою ти займаєшся сексом, розповіла мені все, що мені потрібно було знати.

Сіріус різко відстороняється.

— Муні говорив з тобою про секс?!

— Це може зачекати, — поспішно каже Джеймс. — Що сталося між тобою і Муні? 

На щастя для Джеймса, це одразу переводить увагу Сіріуса, і він забуває драматично поставитися до сексуального життя Джеймса і Реґулуса та втручання в нього Ремуса. Він кладе обидві руки на матрац перед собою і нахиляється вперед, очі широко розплющені, щоки рожеві. 

— Отже. Вчорашня вечірка? Я… Ремус йшов на гору за сигаретами, а я побачив його і вирішив, знаєш, перевірити, як він там… 

— Коротше, ти пішов за ним до кімнати, — каже Джеймс, дуже захоплений.

— Е, так. А потім, ну. Ми… поцілувалися. І ще поцілувалися. А потім ми завалилися в його ліжко… і залишилися там, — каже Сіріус, борючись з величезною посмішкою на обличчі. 

Джеймс такий щасливий, що йому не залишається нічого іншого, як накинутися на свого найкращого друга. Він просто кидається на Сіріуса, який готовий до цього, і приймає зіткнення з тихим рохканням, перш ніж вони обидва на половину перекидаються з ліжка.

Хихикаючи, вони забираються назад, поки випадково не розбудили Ремуса чи Пітера.

— Бляха, друже, ну нарешті, — каже Джеймс, такий задоволений, що може пробігти коло навколо школи прямо зараз.

Сіріус кусає губу.

— Так. Тобто, так. Але також… що мені тепер робити?

Шлунок Джеймса трохи зводить.

— Що ти маєш на увазі під «що мені тепер робити»?

— Ми не… ох. Ми не дуже багато розмовляли, розумієш? Гадки не маю, чи Ремус думає, що це на один раз, — зізнається Сіріус. 

Чесно. Ці двоє ідіотів доведуть Джеймса до могили. Звичайно, тільки Ремус і Сіріус могли натворити щось таке, а потім навіть не спробувати розібратися, що і як. Джеймсу, відверто кажучи, вже досить. Він сказав, що не втручатиметься, але він втрутиться. Дуже сильно. По повній програмі. По лікті в це лайно. 

— Сіріус Оріон Блек, — каже він, міцно стискаючи дві руки на його плечах. — Завтра ти поговориш з Муні й скажеш йому, чого ти хочеш. Що він тобі подобається і що ти хочеш з ним зустрічатися. Ти мене чуєш? 

Звук, який видає Сіріус, не зовсім людський. Це більше схоже на жалібне скиглення, яке майже схоже на те, що міг би видати Гультяй.

— Сказати йому що ?

— Ти мене чув, — твердо каже Джеймс. — Ти скажеш йому, що ти відчуваєш.

 Сіріус виглядає перелякано.

— Чому він не може цього зробити? Скажи йому, щоб він сказав мені, що він відчуває. Проблему вирішено! 

Слід визнати, що це не найгірша ідея, яка коли-небудь спадала на думку Сіріусу. Тільки от… Джеймс трохи розгублений, бо і Сіріус, і Ремус мають серйозні труднощі, коли справа доходить до вираження своїх почуттів. Перший — через жорстоке поводження в сім’ї та весь багаж, що з цим пов’язаний. Інший — через те, що він не лише довбаний перевертень, але й має великий груз на плечах через те, що він зв’язався з трьома багатенькими хлопчиками.

Ремус гордий і переповнений почуттям провини. Можливо, він краще за Сіріуса вміє правильно визначати свої емоції, але Ремус не може змиритися з думкою про вразливість, тому він так само погано вміє їх озвучувати.

Сіріус… Сіріус — це Сіріус. Невпевнений і впевнений у собі водночас, — це стає зрозумілим, коли ви дізнаєтеся його ближче, довіряйте Джеймсу, — і завжди намагається поводитися так, ніби з ним все гаразд, що вже й забув, як розпізнати, що коїться в нього всередині. 

— Мерлінова борода у вогні, — каже Джеймс, переможено. — Я не знаю, хто з вас гірше. 

— Що ти маєш на увазі?

Джеймс відкидається назад на подушку, драматично зітхаючи на балдахін над ліжком.

— Я маю на увазі, що ти або знайдеш спосіб сказати Ремусу про свої почуття, або тобі кінець, приятелю. Бо він ще гірший за тебе. 

 

***

 

Можливо, День Святого Валентина не такий вже й огидний, думає Реґулус, коли вислизає з гуртожитку і прямує на поле для Квідичу. Виявляється, йому не варто було хвилюватися. Джеймс взяв на себе відповідальність і зробив усі приготування. Вочевидь, він любить День Святого Валентина і хоче зробити його особливим для Реґулуса.

Реґулус не проти, бо від однієї думки, що йому доведеться планувати романтичне побачення, у нього починає свербіти шкіра. Дякувати Салазару, що Джеймс так добре розбирається в хлопчачих питаннях. 

Крім того, Реґулус був зайнятий Він завжди зайнятий, але цими днями він додав до свого списку справ кілька дуже небезпечних пунктів, і це неминуче підвищило ставки. Відколи щоденник дав йому інструкції, як відкрити Таємну Кімнату, він тільки й робив, що досліджував способи вбити Василіска. Це, між іншим, нелегко. Зовсім нелегко.

Він написав в ньому ще раз лише для того, щоб зберегти видимість. Прикинувшись Евелін, він сказав Тому Редлу, що нервує через День Святого Валентина і що з відкриттям Кімнати доведеться ще трохи почекати. 

Редлу це не сподобалося, і він спробував… Реґулус не впевнений, що саме він намагався зробити. Відчуття було небезпечно схоже на одержимість, тільки от щоденник намагався заволодіти маленькою дівчинкою чотирнадцяти років, а Реґулус — лихий хлопець-геній шістнадцяти років. Цього разу не вдалося, але він швидко закрив його і відтоді не відкривав. Про всяк випадок. 

Бляха. Це йому не по зубах.

Зробивши глибокий вдих, Реґулус розправляє плечі. Сьогодні він не думає ні про Тома Редла, ні про Таємну Кімнату, ні про горокракси. Реґулус уклав із собою угоду, що насолоджуватиметься цим і відкладе всі свої хвилювання з приводу того, що має статися, на потім. 

Зрештою, вони з Джеймсом чекали нагоди повторити катання на мітлі ще з жовтня. Він заслуговує, — вони заслуговують, — на те, щоб це було видовищно, і Реґулус не збирається все зіпсувати, думаючи про їхнє неминуче розставання. 

Сьогодні Реґулус вирішив прикинутися, що все гаразд, і він просто звичайний учень школи, який насолоджується побаченням зі своїм хлопцем.

У кімнаті з екіпіруванням для Квідичу Реґулус приділяє хвилинку, щоб міцно затягнути шарф на шиї та застебнути пальто на всі ґудзики. Температура нижче нуля, і він очікує, що вона стане ще гіршою, як тільки вони піднімуться в повітря. 

У куточку його рота з’являється легка посмішка. Іноді Реґулусу все ще важко змиритися з тим, що це його життя. Що Джеймс Поттер — його хлопець. Він пам’ятає, як почувався, коли йому було тринадцять чи чотирнадцять років і як він ненавидів себе за таємну, болісну закоханість у Джеймса. Пам’ятає, як зациклився на Барті, коли Джеймс почав виставляти себе на посміховисько через Лілі Еванс. Пам’ятає, як подолав фазу Барті, але так і не зміг забути Джеймса. 

Останні кілька місяців були подарунком. Реґулус не надто гордий, щоб визнати це. Хтось побачив його страждання і вирішив дати йому невеликий перепочинок. Вони здійснили всі мрії маленького Реґулуса, і ось він тут, чекає, коли Джеймс поведе його на побачення, адже сьогодні День Святого Валентина.

— Ого, — видихає Джеймс, з’являючись на порозі дверей. — Ти дуже гарно виглядаєш. 

Реґулус мляво відштовхується від стіни й підкрадається ближче до Джеймса, спостерігаючи, як його очі бігають вгору-вниз по його тілу і як рухається його адамове яблуко. 

— Це ж побачення, хіба ні? — запитує він, трохи дражнячись. 

Джеймс променіє, хапає Реґулуса за пальто і тягне його ближче, щоб поцілувати. Реґулус миттєво тане. Від того, як Джеймс торкається його, мозок Реґулуса завжди перетворюється на кашу в його черепі. 

Він заплутує пальці у волоссі Джеймса, злегка смикає його, щоб той гаркнув у своїй улюбленій манері. Можливо, вони можуть пропустити частину з польотом, думає Реґулус, і перейти одразу до частини з роздяганням.

— Навіть не думай, — шепоче Джеймс, не даючи Реґулусу заговорити. — Я місяцями чекав, щоб показати тобі це.

— Але ми не зможемо робити це, якщо летітимемо, — каже Реґулус, висуваючи язика, щоб лизнути нижню губу Джеймса. 

Передбачувано, Джеймс різко вдихає, а потім, на радість Реґулусу, вони знову цілуються. Джеймс притискає Реґулуса до себе, великими руками обхоплюючи його талію, як тільки може, крізь численні шари одягу на Реґулусі. Чому на ньому так багато одягу? Про що він думав? 

Вони перекидають коробку з битами, які брязкають на всі боки, і Джеймс знову приходить до тями. Він відсторонюється і кидає на Реґулуса суворий погляд, який, на його думку, мав на меті насварити його, але тільки ще більше збуджує.

— Ходімо, зараз, — каже Джеймс, відступаючи назад. — Тобі сподобається. Обіцяю.

— Мені подобалося це, — сумно відповідає Реґулус, але йде слідом. Йому досить цікаво, щоб на деякий час призупинити свою хіть. 

Через кілька хвилин Джеймс виводить його на подвір’я з мітлою в руках. Він сідає на неї й чекає, поки Реґулус приєднається до нього. Реґулус без вагань сідає позаду Джеймса і обіймає його за тулуб. Це яскраве нагадування про те, наскільки все змінилося. Вперше, коли Джеймс попросив його покататися, він відмовився поступитися контролем. Він навіть скинув Джеймса з висоти кількох футів у повітря, намагаючись налякати його і змусити зізнатися, що це все був жарт. Гра. 

Тепер, коли вони ширяють у повітрі, а крижаний вітер кусає його за щоки, Реґулус вдячний. Він вдячний, що Джеймс не здався. Що наполягав і продовжував показуватися на тому даху. Реґулус нахиляється ближче, міцніше обіймає Джеймса. 

Він кохає його, думає він, коли Джеймс веде їхню мітлу над замерзлим озером до пагорбів, що виблискують свіжим снігом. Реґулус кохає Джеймса з такою силою, що може зруйнувати світ або переробити їх наново. 

А хіба не цього він хотів? Коли був малим і ще нічого не знав. Не боявся мріяти. Перед кров’ю і кістками, кліткою і холодом. Був час, коли Реґулус співав «Hymne à l'amour» у своїй кімнаті і уявляв, що одного дня зізнається, як це — безтямно когось кохати.

Його бажання здійснилося. 

І хоча він знає, що це його зламає, Реґулус не може змусити себе шкодувати про це. Жодної миті. Він берегтиме їх, поцілунки і слова. Ночі, проведені на соварні, в Кімнаті На Вимогу. Відчуття рук Джеймса, що обіймають його уві сні. Контури його тіла, дотик шкіри до шкіри. Він заховає все це в безпечний куточок своєї свідомості, все хороше, що він знав, упаковане в мізерні п’ять місяців, і триматиметься за них так сильно, як тільки зможе. Бо тільки це йому і залишиться — триматися за спогади. 

Коли він опиниться глибоко в темряві, спогадів про сонце буде достатньо.

— Ми майже на місці, — кричить Джеймс, щоб його було чутно, перекрикуючи вітер. — Готовий?

Реґулус киває в плече Джеймсу, а потім той пікірує вниз. Його нутрощі роблять кумедне маленьке сальто під час зниження, і Реґулус помічає, що посміхається. Він завжди любив літати, і він любить Джеймса, і він отримує все одразу. 

Реґулусу спадає на думку, що йому, мабуть, варто було б трохи побоюватися, що Джеймс, здається, летить прямо до землі. Але він йому вірить. Довіряє. Більше, ніж будь-кому іншому. І тому Реґулус просто чекає з калатаючим серцем у грудях, а руки міцно стискають тіло Джеймса. Він чекає. 

Між двома пагорбами є невелика щілина, яку Реґулус не помітив. Саме туди летить Джеймс, вниз, вниз, а потім прямо через маленький каньйон. Всюди сніг, що мерехтить у світлі зірок, наче діаманти, розсипані по всьому світові. 

Це дуже гарно. Реґулус простягає руку і проводить пальцем у рукавичці по снігу, на його обличчі з’являється усмішка, коли він залишає маленький слід. 

Джеймс знову пірнає вниз, а Реґулус радісно зойкає. 

— У тебе паличка з собою? — запитує Джеймс. 

Реґулус з деякими труднощами дістає її. 

— Ми летимо в печеру, — каже йому Джеймс, вказуючи вперед. — Можеш присвітити нам трохи, коли ми будемо всередині? 

 Вони влітають через гирло печери, зі стелі, наче зуби, звисають сталактити. Темрява поглинає їх цілком. Джеймс сповільнює хід, доки вони не зависають у печері, і Реґулус вимовляє заклинання, посилаючи світові кулі, щоб прогнати тіні. 

Дихання перехоплює в горлі. 

Це як бути всередині калейдоскопа. Стіни замерзлі, зі стелі тягнуться довгі, елегантні сльози. З-під землі вивергаються кігті. Лід вловлює світло і відбиває його назад, як коштовності, тисячами кольорів переливаючись навколо них. Внизу простягається замерзлий ставок, змієподібний і спокійний, що зникає в глибині печери. 

Реґулус ніколи не знав, що у світі може існувати така незаймана, природна краса. Недоторкана людськими руками — ні магічними, ні маґлівськими. 

— Тобі подобається? — сором’язливо запитує Джеймс, вправно крутячись на мітлі, поки вони не опиняються обличчям один до одного.

— Я… — Реґулус з жахом виявляє, що його голос хрипкий. Він мусить прочистити горло, ковтнути. — Це найкрасивіша річ, яку я коли-небудь бачив.

— З Днем Святого Валентина. 

Джеймс дивиться на нього, сповнений неприхованої радості, любові та надії. І Реґулус відчуває, що з нього здирають шкіру любов і провина, такі потужні, що пробивають його захист.

Він не може втримати погляд, тож озирається довкола. Спостерігає, як виблискують кольори на стінах печери. Його груди стискаються, і він не може дихати.

І вдиху зробити не в силах. 

Вага кохання Джеймса розчавлює його, і Реґулус не може цього витримати, тому що він збирається кинути її назад йому в обличчя. Він зробить йому боляче, зламає його, знищить єдине хороше, що він коли-небудь знав.

Що подумає Джеймс? Озирнеться назад і повірить, що все це був трюк? Безглуздий. Марний? Реґулус цього не витримає. 

Джеймс не заслуговує на це. Джеймс заслуговує на краще. Він заслуговує на когось, хто може бути тут, у цій печері, і не зламатися під тягарем провини, знаючи, що він бреше. Він брехав увесь цей час, дозволяючи Джеймсу падати, не маючи наміру ніколи його зловити. 

— Реґ? — ніжно запитує Джеймс. — Що сталося? 

От лайно. Реґулус задихається. Він не може так більше. Не може продовжувати брехати йому.

І тут, жахлива думка. Що, як ти йому скажеш?

Але ні. Ні. Джеймс ніколи не дозволить Реґулусу так ризикувати собою. Він ніколи не стоятиме осторонь і не дозволить йому зробити те, що він збирається зробити. Претендувати на Спадщину. Прокласти собі шлях до лав Смертежерів. Вбивати людей. Реґулус збирається вбити багато людей. Джеймс нізащо не допустить цього. 

Він може собі це уявити. Джеймс відмовляє його від цього. Весь його план згорає у полум’ї тепла Джеймса. Джеймс скаже Реґулусу, що є інший шлях. Трясця. Джеймс зголосився б полювати на горокракси разом, і все було б гаразд . Уявіть, що так і було б. 

І що далі? Навіть якщо ніхто не дізнається, а це вже величезне «якщо», адже Редл — небезпечний чарівник, який може читати думки людей, їм все одно доведеться знайти спосіб достатися до нього. Волдеморт — найбільш захищена людина в Англії. І наймогутніша. Дамблдору ще не вдалося його здолати. Реґулус не настільки дурний, щоб думати, що це означає, що він не намагався. Ні Реґулус, ні Джеймс не кращі чарівники за Дамблдора. Проблема не в їхніх уміннях чи здібностях. Проблема в їхньому підході. 

Єдиний спосіб прибрати Редла — це стати прямо перед ним. Бути запрошеним. І Реґулус знає, що є лише один спосіб зробити це. Єдиний спосіб, який Джеймс не дозволить, бо це небезпечно. Це божевілля. 

Якби ролі помінялися, Реґулус не дозволив би Джеймсу це зробити. Він краще помре. Він радше ризикне програти війну, ніж дозволить Джеймсу спробувати те, що планує зробити сам. 

Отже, Джеймс не повинен знати, ніколи. 

— Реґ, я починаю трохи хвилюватися, — шепоче Джеймс.

Ковтаючи, Реґулус на мить зажмурює очі. Він не може сказати Джеймсу правду. Нічого з цього. Але він може… він може розлучитися зараз. Вберегти Джеймса від решти. Чи стане від цього краще? Реґулус не знає.

Але у них ще є час, а Реґулус такий егоїст, бо хоче його. Кожну секунду. Коли він розплющує очі, Реґулус бачить, що Джеймс все ще із занепокоєнням спостерігає за ним. 

Прикусивши кінчик пальця, Джеймс стягує рукавичку з руки і прикладає її до щоки Реґулуса. Його великий палець витирає сльозу, і Реґулус кліпає. Він навіть не знав… він плаче?

— Гей, — каже Джеймс, так ніжно торкаючись пальцями обличчя Реґулуса. — Все гаразд. Що б там не було, ти можеш мені розповісти. 

Я не заслуговую на тебе.

Ти заслуговуєш на краще, ніж я.

Але я кохаю тебе і не готовий тебе відпустити.  

— Я… це просто занадто, — щиро каже Реґулус. — Занадто багато емоцій. 

А Джеймс… Джеймс Поттер, найчистіша душа на планеті, думає, що Реґулус має добрі наміри. Він думає, що Реґулус просто пригнічений, бо не може висловити своїх почуттів словами. Джеймс каже:

— Все гаразд, Реґулусе. Я знаю. Я теж тебе кохаю. 

Ти не маєш.

Будь ласка, не треба. 

Ненавидь мене, так буде простіше.

Розбий моє серце, щоб мені не довелося розбивати твоє.

— Ходи сюди, — каже Джеймс, нахиляючись вперед. 

Реґулус підкоряється. Безпорадний. Безнадійний. Він не знає, скільки ще разів йому вдасться це зробити. Цілувати Джеймса. Дивитися на нього, знаючи, що Джеймс не ненавидить його. Тож він цілує його у відповідь, ніжно, як у пісні про кохання. 

— З Днем Святого Валентина, — шепоче Реґулус, притулившись до губ Джеймса. Він відчуває посмішку, щасливу затримку в диханні Джеймса. 

І Реґулус сподівається, що колись, коли гнів вщухне і світ стане кращим, Джеймс згадає цю ніч і пригадає, що незалежно від того, що станеться далі, Реґулус колись був просто хлопчиком, закоханим в іншого хлопчика на мітлі в печері.

Notes:

Примітки від авторки:

 

Барті розлючений на Реґа через те, що той так їх підставив і зігрався на маленькій дитині!!! Не круто, Барті :( Але він трохи божевільний. Ми це знаємо.

СЕЛВІН ЗДРИСНУВ!!! Реґулус справді думав про способи, якими його можна вбити, але замість цього змусити його матір запанікувати та забрати його було значно порядніше. Моя дитинка — мегамізки та може вбити двох качок одним каменем. Умілий Король Козеріг (я знаю, що в цьому фіку він не Козеріг, але ви дозволите мені це, бо мій гедканон полягає в тому, що він Козеріг, просто для цієї історії це спрацювало) ЛОЛ.

Про Реґулуса — він який обманює щоденник Редла видаючи з себе за маленьку дівчинку, щоб вивести Волдеморта? ВІН КОРОЛЬ І Я ЙОГО ЛЮБЛЮ. У наступному розділі вас очікує неймовірно крутєзний Реґулус і я дуже хочу, щоб ви це вже прочитали, якщо мені дозволено це казати!!!

Джеймс який втішає Лілі :( Вона така налякана, і так сильно намагається. Я думаю, що страху у маґлороджених часто не приділяють уваги в інших роботах, і я хотіла б привернути трохи уваги до цього, тому що ці люди буквально ходять з мішенню на спині, і це так паскудно.

Сіріус божеволіє від того що йому треба поговорити з Ремусом? ЛМАО він такий реальний. Він типу: чому ти мені це кажеш? скажи йому поговорити зі мною!! і це б спрацювало, якби ми з вами не говорили про Ремуса Люпина. Цей чоловік не проявить слабкість, навіть якщо це його вб’є!!!

Побачення до Дня Святого Валентина :( Джеймс такий щасливий, що йому вдалося показати Реґулусу його печеру, і Реґулус був настільки вражений… моя дитинка :( Він дуже сумний. Я хочу обійняти його.

Chapter 33: Василіск

Notes:

Від авторки:
Вітаннячка!

Я дуже схвильована цим розділом! До нього є попередження, тож зверніть увагу!

Попередження:
Куріння
Дуже розпливчасте, неявне посилання на минуле жорстоке поводження з дітьми
Обговорення вбивства (як жарт, але й також… ні?)
Секс
Розмови/обговорення/думки з приводу війни та наслідків/постраждавших від війни
Зображення насильства
Зображення крові
Зображення травм (зламані кістки, порізи, рани)
Змії — якщо ви боїтеся змій, в останній сцені цього розділу з’являється величезна змія, тож ви були попереджені!

Гадаю, це все! Насолоджуйтеся :)

від перекладачки:
розділ не бечений, але за декілька днів все буде! <3
дякую, що читаєте!

Інтерлюдія: ПОВ Сіріуса

 

У найбільш неґрифіндорському прояві боягузтва, яке коли-небудь було відоме людині, останні кілька днів Сіріус намагається уникати Ремуса. Це було, слід визнати, доволі складно, бо все, чого хотів Сіріус — це знову його поцілувати. Але для цього Сіріусу потрібно з’ясувати, на якому етапі їхні стосунки, і це саме та частина, з якою у нього є проблеми.

Виявилося, що Ремус, на якомусь рівні, все ж таки відчуває потяг до Сіріуса. Попри все. А Сіріус, слабкий і егоїстичний, скористався цим, бо не міг цього не зробити. От тільки переспати з Ремусом було жахливою помилкою, адже Сіріус щойно змирився з тим, що він ніколи його більше не матиме, лише для того, щоб його світ знову перелаштувався.

Сіріус не має жодного уявлення, що з усім цим робити. Він хоче Ремуса більше, ніж будь-коли хотів чогось чи когось. Але він з болем усвідомлює, що з ним зробив. Як він дозволив темряві перемогти, відкусити від нього шматок і підштовхнути його до зради друга.

Можливо, Ремус був би й радий час від часу бавитися з Сіріусом, але не може ж бути такого, у цьому зеленому світі Мерліна, щоб він бажав би чогось більшого. Неможливо, щоб Ремус колись відповів Сіріусу на його почуття після того, що той зробив, навіть якби він знайшов у собі сили пробачити його. Чи міг би? 

Він все ще обмірковує пораду Джеймса, — просто сказати йому про свої почуття, — але Сіріус не міг вчинити так у День Святого Валентина або безпосередньо перед ним. Наслідки цього були б надто важкими для обох сторін. 

Тож, як самозванець (бо якби він був справжнім ґрифіндорцем, то був би набагато хоробрішим), Сіріус не з’являвся у вівторок, і знову у середу (у жахливу дату), і в четвер. Він знає, бо Джеймс повернувся до кімнати в середу пізно ввечері, посміхаючись, як схиблений ідіот, що його побачення з Реґулусом пройшло успішно. Принаймні одному з братів Блек вдалося розібратися у стосунках. 

Зітхнувши, Сіріус дивиться на Мапу, розгорнуту перед ним на ліжку. Ремус на нараді старост з Лілі, обговорюючи тільки Мерліну відомо, що саме. Пітер з Олів у бібліотеці, але вони рухаються, і Сіріус знає, що вони скоро будуть тут. Наближається комендантська година. Джеймс з Сільвервуд на полі для Квідичу, проводять спеціальне заняття з ловчинею, бо вона намагається вивчити новий рух. Він знає, що їм дозволили залишитися трохи допізна — привілеї Капітана. 

Сіріус помічає, що Реґулус знаходиться в Астрономічній Вежі сам. Не роздумуючи над своїм рішенням, він підводиться і накидає на себе один із товстих светрів Ремуса, ховає Мапу до кишені та бере плащ Джеймса. 

Чому Реґулус зовсім один у Вежі? Люди ходять туди тільки для того, щоб перепихнутися або вести складні розмови, і для того, і для іншого потрібна друга людина. Таке враження, що Реґулус розмірковує.

Про що, бляха, Реґулусу розмірковувати? 

Джеймс казав, що між ними все дуже добре. Сіріус не може позбутися ниючого відчуття у потилиці, яке підказує йому бути трохи обережнішим, але він попередив Джеймса. Це все, що він може зробити, думає він. Крім того, не виключено, що саме невгамовний оптимізм і непохитна вірність Джеймса врешті-решт змусять Реґулуса піти назавжди. 

Це боляче, бо Сіріус не може прикидатися, що не заздрить Джеймсу, який, здається, досягає успіху там, де Сіріус зазнав невдачі, але якщо той витягне Реґулуса, то Сіріус не буде гірчитись через це.

Сіріус вагається лише тоді, коли доходить до самої Вежі та бачить Реґулуса, що сидить біля перил, звісивши ноги. Він стискає чорний блокнот, ніби не може вирішити, чи варто просто кинути його в ніч. 

Навмисне шкрябаючи ногами по підлозі, Сіріус робить крок ближче. Реґулус ховає блокнот у мантію, а потім обертається, щоб подивитися на непроханого гостя. Коли їхні погляди зустрічаються, Сіріус помічає проблиск полегшення у погляді Реґулуса.

Це дає йому необхідний поштовх, щоб скоротити дистанцію. 

— Куриш? — запитує Сіріус, сідаючи поруч з Реґулусом.

— Що ти тут робиш?

Сіріус бере сигарету, потім пропонує одну братові. Той бере її, на пальцях срібні персні.

— Я побачив, що ти був сам.

— Що? 

Із запізненням Сіріусу спадає на думку, що, можливо, Джеймс не розповів Реґулусу про Мапу. Та хіба це має значення? До їхніх НОЧІ залишилося кілька місяців. Вони ніколи не повернуться, а Мапа знадобиться лише тим, хто у Гоґвортсі. До того ж неабияка частина Сіріуса хоче знову вразити Реґулуса. 

— Я думав, що Джеймс розповів тобі про Мапу, — каже він, дістаючи її з кишені. — Оскільки про все інше ти вже знаєш.

Реґулус скептично дивиться на чистий пергамент.

— Продовжуй.

Усміхаючись, Сіріус дістає чарівну паличку й активує Мапу. Коли Реґулус тягнеться до неї, він дозволяє йому взяти її.

— Ти її зробив?

— Ми. Вчотирьох, — з гордістю каже Сіріус. 

— Гультяй? Супер оригінально, — насміхається Реґулус, дивлячись на їхні прізвиська з легкою посмішкою на обличчі. — Золоторіг? Салазарові шкарпетки. Зачекай, — його очі здивовано спалахують. — Петіґру теж анімаг? 

Сіріус знизує плечима. 

— Муні, — бурмоче Реґулус. 

— Він отримав найкраще прізвисько з усіх.

— Коли ти маєш рацію, ти маєш рацію. 

— Отже, завжди. 

Реґулус з благоговінням проводить пальцями по пергаменту. Він затримується на імені Доркас, у кімнаті Марлін, з Мері. Потім на імені Джеймса, все ще на полі для Квідичу. Сіріус помічає, що Кравч і Еван у гуртожитку занадто близько, але не коментує. Це ж не його справа, чи не так? 

— На ній можна побачити привидів? — здивовано запитує Реґулус. Він одразу ж відстежує Сіру Леді та полегшено зітхає, коли виявляє, що вона разом з Плаксивою Міртою. Трохи дивно, але Сіріус зовсім не цікавиться привидами Гоґвортсу та їхніми плітками. Півз — єдиний веселий.

— На ній є всі, — відповідає Сіріус. — Ось ми. 

Він не знає, що змушує його це сказати. Вказати на дві мітки «Сіріус Блек» та «Реґулус Блек» поруч на Астрономічній Вежі. Але він це робить, і тоді тиша між ними трохи змінюється, ніби наповнюється невимовленими словами. Речами, які вони обидва залишили недомовленими. Реґулус дуже довго дивиться на дві мітки. 

— Тільки ви могли вигадати таку просунуту магію і використати її виключно для шкільних пустощів, — врешті-решт каже Реґулус, повертаючи Мапу Сіріусу і викидаючи недопалок сигарети. 

— Не лише для пустощів, — заперечує Сіріус, дістаючи нову сигарету. Реґулус приймає її. — Як ти думаєш, як Джеймсу щоразу вдається тебе знаходити? 

Це викликає у брата легенький гул визнання. Сіріус спостерігає, як Реґулус курить, сірі димки вириваються з його вуст і зникають у чистому нічному небі. Тут досить холодно, навіть попри безвітряний вечір. 

Сіріус ще трохи утримує цей момент у своїй свідомості. Насолоджується тим, наскільки це рідкісне явище, і дозволяє собі на час вдиху і видиху прикинутися, що це нормально. Що вони брати та приходять сюди покурити і поговорити, бо їх розподілили по різних факультетах, але це ніколи не мало значення. Не для них.

А потім він руйнує цю ілюзію. 

— Реґ, з тобою все гаразд? 

Як він і очікував, Реґулус реагує так, ніби Сіріус щойно вдарив його в обличчя. Той витріщається на нього, огида чітко видніється на його обличчі. 

— Не роби цього.

— Я просто… ти не сказав мені відвалити. Не ображав мене за десять хвилин, що я тут, — пояснює Сіріус. — Щось тут явно не так. 

— Джеймса засмучує, коли я ображаю тебе без причини, — каже Реґулус. — Але зараз у мене є причина, тож, будь ласка, від’їбися.

Сіріус закочує очі. 

— Ти хочеш, щоб я повірив, що ти не прогнав мене, бо я скажу Джеймсу, що ти це зробив, і він засму… — Сіріус зупиняє себе. Тепер, коли він вимовляє це вголос, це вже не так абсурдно. Він справді все розповідає Джеймсу.

— Бачу, що ця самотня мозкова клітина відпрацювала свою норму на місяць, — бурчить Реґулус. 

— Гаразд, — насміхається Сіріус. — Це все одно не пояснює, чому ти тут зовсім один.

— Мені не потрібно постійно перебувати серед людей, — відповідає Реґулус. — Це твій захисний механізм.

Обурений, Сіріус вивертається всім тілом, щоб зустрітися з Реґулусом поглядом.

— Захисний механізм? Як це розуміти? 

Погляд Реґулуса такий проникливий, що може пробити стіну. Точно. Ось що він мав на увазі. 

— А твій? — запитує він. 

Піднявши брову, Реґулус дивиться на нього, як на дурня.

— З чого ти взяв, що я коли-небудь цим з тобою поділюся? 

— Ґодрику, змилуйся, ти неможливий, — стогне Сіріус, проводячи руками по волоссю. 

— А ти сертифікований ідіот, — швидко відповідає Реґулус. — Який чомусь намагається спілкуватися зі мною. 

— Чомусь? — перепитує Сіріус, знову обурившись. — Ти ж мій брат. Як тобі оце за причину? 

Очевидно, що це не треба було казати, бо Реґулус одразу стає на ноги. Це відбувається так швидко, що Сіріуса вражає, як його м’язи не сіпаються від раптового напруження, яке він змушує їх утримувати.

— Не треба, — каже Реґулус низьким і небезпечним голосом. 

Сіріус мусить проковтнути розчарування, але він ще не готовий піти — або бути вигнаним з Вежі. Він знає, що Реґулус не допустить цього, якщо він натисне на нього. Тож він облишає це, тягнеться за черговою сигаретою. Пропонує одну йому. Реґулус бере. 

Цю вони курять мовчки. Сіріус дуже хотів би знати, про що думає Реґулус, втупивши очі в небо. Але він не питає. Він теж дивиться вгору і бачить зірку Реґулуса, яка яскраво сяє. Потім він знаходить свою тезку. А потім місяць. Завжди місяць. Прекрасний і таємничий. Далекий і водночас такий до біса близький, що іноді здається, ніби можна дотягнутися до нього кінчиками пальців. 

— Я поцілував Ремуса, — каже Сіріус у ніч.

— Вітаю, — каже Реґулус, абсолютно незворушний.

— Ти можеш хоча б спробувати удати, що тобі це цікаво? 

— Ні.

— Ти козел, ти це знаєш?

— Знаю, тому не розумію, чому ти мені це сказав і очікував іншої реакції. 

З жалем Сіріус пошепки зізнається:

— Тому що я не знаю, що робити. 

З усіх речей, які могли б викликати належну реакцію у Реґулуса, це саме та, яка її викликає. Сіріус ніколи не зрозуміє, що відбувається в голові Реґулуса, але неважливо. Принаймні зараз він дивиться на нього. 

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не знаєш, що робити? 

— Ну. Ми поцілувалися, а потім він ігнорував мене кілька тижнів, а потім ми трохи напилися і знову поцілувалися, — пояснює Сіріус, звучачи більш схвильовано, ніж він хотів би, але він нічого не може з собою вдіяти. — А тепер я не знаю, як… розумієш. Я хочу… але не можу… 

Розбитий, Сіріус проводить рукою по обличчю і каже:

— Джеймс думає, що я маю просто сказати йому. Але… 

— Ти не можеш, — каже Реґулус, і це звучить лагідно. Можливо, це найлагідніше, що Реґулус промовив до нього з тієї ночі, яка їх розлучила. 

Сіріус кліпає, дивиться на брата. На його обличчі, мабуть, читається запитання. Реґулус знизує плечима.

— Я теж не можу. Маю на увазі, говорити такі речі. 

О? О. Гаразд. Ясно. 

— Як ти… з Джеймсом? 

Обличчя Реґулуса стає трохи задумливим, очі блищать.

— Не я, насправді. Це все Джеймс. Він просто продовжував повертатися.

Сіріус в дупі. Чесно. Звісно, Джеймс, бляха, Поттер зробив би це, навіть якщо хлопець, якого він хоче, емоційно неповноцінний. Це має сенс, бо якщо одна людина просто чітко висловлює свої наміри та має терпіння розшифрувати наміри іншої… ну. Це спрацює. Очевидно, що це спрацює. 

Це, однак, анітрохи не допомагає Сіріусу. Ремус — найвіддаленіша річ від Джеймса Поттера. Ремус нізащо не став би вдавати із себе хороброго, посміхатися і намагатися схилити Сіріуса до стосунків. Сіріус майже впевнений, що Ремус воліє померти на самоті.

— Сіріусе, — каже Реґулус. — Якщо ти не можеш цього сказати, то все, що тобі залишається — це показати Ремусові, розумієш? 

— Я навіть не знаю, чи хоче мене Ремус, — жалібно каже Сіріус. 

— Хіба ти не казав, що ви цілувалися кілька разів? 

— Це я під тим, що не знаю, чи я йому потрібен для чогось більшого.

— Ну, гадаю, в такому разі він тебе відшиє, — відповідає Реґулус. — Можеш вбити його, якщо це станеться. Я знаю чудове місце, де можна поховати тіло. Ніхто не дізнається. 

Сіріус сміється так голосно, що сполохує сову, яка сиділа над його головою. Він просто… Він сміється, бо це так безглуздо, а Реґулус сказав це так недбало. Ґодриків меч, Реґулус трохи божевільний, думає Сіріус. 

— То ти не дозволяєш мені називати тебе моїм братом, але допоможеш мені вбити Муні, щоб помститися за те, що він мене відшив? — запитує Сіріус, хриплячи від сміху. 

Реґулус всміхається. Це не повноцінна посмішка, але досить близька до неї, щоб Сіріус відчув, ніби виграв приз. Він робить глибокий вдих і підводиться на ноги. Це відчуття він хоче забрати з собою, тож мусить піти, поки хтось із них не зруйнував його.

— Тоді я піду, — каже Сіріус Реґулусу. — Шукатиму Ремуса. 

— Гмм, — це все, що він отримує у відповідь, супроводжувану кивком. 

Реґулус дивиться в ніч. Він не озирається. Сіріус спостерігає за ним ще один удар серця. Його молодший брат сидить на краю Вежі, місячне світло падає на його чорну, як вороняче пір’я, голову. Він виглядає зовсім як маленький король, яким його виховували. Але блиск в очах і усмішка на вустах дають Сіріусу надію.

Можливо, лише можливо, вони знайдуть свій шлях і вийдуть разом на іншому кінці. Знову брати. Можливо, не цілими, але менш пошматованими. Пом’якшеними теплом тієї людини, яка зуміла їх трохи зблизити.

 

***

 

Згідно з Мапою, Ремус у кімнаті один. Сіріус ніколи в житті не так швидко не вертався до Ґрифіндорської Вежі. Коли він загодить у спільну кімнату, то трохи захеканий. Джеймс підводить очі від шахів, що стоять між ним і Пітером. Сіріус жестом показує нагору, і Джеймс просто вимовляє «хай щастить». 

Соромно, але Сіріус мусить на мить затриматися перед дверима, щоб зібратися з думками. Глибоко вдихнувши, він відчиняє двері, перш ніж мужність його підведе. 

Йому варто було б більше хвилюватися про відмову мозку, бо щойно він заходить всередину, Сіріус стикається з довбаним Ремусом Люпином, що сидить на підвіконні, зігнувши одну ногу, ліниво закинувши на неї руку з сигаретою, що між його пальцями. Він у піжамній футболці, настільки заношеній, що вона виглядає м’якшою за дитячу ковдру. 

Ремус — найсексуальніша людина, яку Сіріус коли-небудь бачив у своєму житті, і як він може сформувати зв’язну думку, коли він просто тут? 

Зі свого місця на підвіконні Ремус дивиться на Сіріуса з нудьгуючим виразом обличчя і піднімає брову. Це чудова нагода для Сіріуса щось сказати, тож він відкриває рота. На жаль, з нього виходить тільки:

— Ремус.

— Сіріус. 

І ні. Просто ні. Ремус не може просто вимовити його ім’я і чекати, що нічого не станеться. Сіріус зараз божеволіє, і чому Ремус все ще сидить на вікні? Що Сіріусу робити? 

Він не знає, куди дивитись. Руки Ремуса. Щелепа Ремуса. Дурнуваті, прекрасні світлі кучері Ремуса. Ремус. Ремус. Ремус. 

Сіріус ковтає, відчуваючи, що зараз просто згорить. Вкрай несправедливо, що від нього очікують, що він зможе функціонувати поруч з цією людиною. Типу. Решта світу взагалі бачила цього чоловіка?

— Ти так і збираєшся стояти там всю ніч? — запитує Ремус, спантеличено.

Його голос. Щось новеньке. У всьому винна ніч вечірки. Бо Сіріус почув, як звучить Ремус, коли він… коли вони… О, Ґодрик, бляха, Ґрифіндор, змилуйся над ним. Він помирає.  

Сіріус стягує з себе светр, бо він відверто перегрівається і починає пітніти, і йому треба щось робити, інакше він з’їде з глузду.

— Тут спекотно, — каже він трохи сердито. 

Коли Сіріус кидає светр у кінець ліжка, він бачить, що Ремус пильно за ним спостерігає. Жодного сліду веселощів не лишилося. Сіріус шкодує, що не хильнув вогневіскі. Набагато легше, коли мозок затуманений і він не відчуває ні нервів, ні сорому. Нічого, крім бажання. 

Сіріус бажає. І бажає. І бажає. І все це Ремус, який досі сидить на довбаному підвіконні.

— Можеш просто, ну, не знаю, злізти звідти? 

Брови Ремуса злітають догори, але він підкоряється. Він ліниво сповзає вниз, ніби цей рух не змушує Сіріуса захотіти застогнати просто від спостереження за ним. 

— Що з тобою в бляха таке? — запитує Ремус, нахиливши голову набік, ніби намагається розгадати Сіріуса, немов пазл. 

Це чудове запитання. 

— Я не можу думати, коли ти такий… такий, — відчайдушно відповідає Сіріус, однією рукою невиразно махаючи в загальному напрямку Ремуса.

— Який? — Ремус розгублено кліпає. — На вікні? 

— Ні. Так. Типу… робиш це, — слабко промовляє Сіріус. — Це… 

Він густо ковтає, і очі Ремуса звужуються, в них з’являється новий блиск, ніби він збирає все докупи.

— Це через куріння? — запитує Ремус, і в його голосі звучить щира цікавість.

У паніці Сіріус запитує себе, чи не планує Ремус використати цю інформацію, щоб спокусити когось іншого. Це було б… ні. Просто… Ремусу не можна бути з кимось іншим. І в цьому вся суть, хіба ні? Ось чому Сіріус прийшов сюди, до кімнати, знаючи, що Ремус тут сам. 

— Річ у всім, — каже Сіріус, а потім проводить рукою по обличчю, намагаючись приховати рум’янець, який, як він відчуває, розливається по його щоках. — Це справді справляє на мене деякий ефект. 

 Він спалаху злоби в очах Ремуса Сіріусу хочеться впасти на коліна. 

— Що відбувається, Сіріусе? — обережно запитує Ремус, але підходить ближче, тож Сіріус думає, що Ремус точно знає, що відбувається. Адже так? 

Серце калатає в грудях, Сіріус залишається нерухомим, як статуя, коли Ремус перетинає відстань між ними. Його рука піднімається вгору, а потім великий палець натискає на нижню губу Сіріуса, решта пальців Ремуса згинаються прямо під його підборіддям, утримуючи його на місці. Звук, який він видає, — нужденний. Грубий і безсоромний. Бо Сіріус потребує Ремуса, як він потребує кисню, а він так близько, так до біса близько. 

Сіріус не може сказати те, заради чого прийшов. Вульгарно? Будь ласка. Сексуально і з фліртом? Без проблем. Але тепер, коли він справді щось відчуває? Він не знає як. Ніколи не знав. Частково через це у нього нічого ніколи не виходило з дівчатами, хоча тоді це не було так важливо. Сіріус не може цього сказати, але може показати Ремусові. 

Втупившись у нього очима, бурштиновими й трохи темними від бажання, Сіріус притискає кінчик язика до великого пальця, що все ще на його губі, а потім прикушує його зубами. 

Рука Ремуса швидко, як змія, ковзає до його потилиці. Він грубо притягує Сіріуса ближче, а потім вони цілуються. Вони цілуються, і Сіріус може померти від того, як йому добре. Ремус цілується, як ніч, до якої він належить — невблаганно, нестримно. Сіріусу це подобається. Це танець, і це битва, і вони обоє жадають крові. 

Разом вони падають у ліжко Сіріуса, Ремус на ньому. Той такий високий, що ноги Сіріуса заплутуються в його литках. Коли його голова падає на подушку, Сіріус намагається дотягнутися і знову поцілувати хлопця, але Муні кладе руку на його горло і утримує його. Сіріус гарчить у відповідь, а Ремус притискається до нього стегнами. 

— Бляха, Ремусе, — скиглить Сіріус, і Ремус нападає губами на його щелепу.

Ніхто ніколи його так не торкався. Сіріус був з багатьма людьми, — жодних з них він зараз не може згадати, — але ніхто ніколи не змушував його відчути себе так, ніби він бачить зірки зблизька. Ремус чудовий. Він сильний, вимогливий і трохи грубий. 

Сіріус смикає Ремуса за футболку, і вона легко ковзає вгору. Він проводить вгору і вниз по тілу Ремуса, відстежуючи шрами, які розповідають історію його поневірянь.

— Ти такий гарний, Муні, — шепоче Сіріус, подушечками пальців проводячи по особливо довгій лінії. 

— Стулися, — каже Ремус, вивертаючись, щоб Сіріус більше не міг торкатися цього шраму.

— Ні, — непокірно відповідає Сіріус, дивлячись у бурштиново-золоті, але водночас чорні від бажання очі.

— Ні?

Від інтонації в голосі Ремуса по спині Сіріуса пробігає приємне тремтіння. Небезпечний. Владний. Трохи жорстокий. Гострий, як краї темряви, що живе всередині Сіріуса і прокидається, коли її кличуть. 

— Тобі доведеться мене змусити, — відповідає Сіріус. 

Ремус посміхається, розкішно і нещадно, і нахиляється до Сіріуса, щоб вкусити його за ключицю. Сіріус видає звук, схожий на напівстогін, напівскиглення, смикаючи стегнами догори, коли суміш болю і насолоди пронизує його хребет.

— Залишиться слід, — зауважує Ремус, коли Сіріус випростується, дивлячись на місце, де щойно були зуби хлопця. 

І це його шанс, думає Сіріус. Сказати без слів, що він цього хоче. Належати Ремусові й нікому іншому.

Він дивиться на Ремуса, очима цілеспрямованими та безстрашними, і каже:

— Зроби це ще раз.

Ремус підкоряється.

Після вони лежать у ліжку, передаючи сигарету з рук в руки. На шиї Сіріуса синець, який буде важко приховати, але його це не турбує. Він з таким же ентузіазмом хотів його отримати, як і Ремус хотів його залишити. У глибині душі Сіріус сподівається, що хтось запитає, щоб він міг похизуватися.

— Сіріус, — каже Ремус, вириваючи його з роздумів.

— Гм?

— Ми не можемо робити це знову, — каже Ремус.

Сіріус миттєво схоплюється в тривозі.

— Що? Чому? — Він повертається, щоб подивитися на свого друга, який лежить голий на його ліжку. Він такий гарний, що Сіріус міг би заплакати або написати йому пісню. І те, й інше. — Тобі не сподобалося? 

Ремус закочує очі.

— Звісно, мені, бляха, сподобалося, — агресивно відповідає він. — Але це погана ідея.

— Ні, не погана, — наполягає Сіріус.

— Ми ж друзі, Сіріусе. А друзі не трахаються.

Я не хочу бути друзями. 

Сіріус підводить коліна і спирається на них ліктями, сидячи спиною до Ремуса. Легше, коли Сіріус не бачить його обличчя. Не може відволіктися на те, який він до болю гарний.  

Що йому робити? Якщо Ремус не хоче цього, він не змусить його. Звісно, ні. Просто… Сіріусу здається неможливим, що вони могли так цілуватися, так трахатися, і це все не мало ніякого значення. Він просто відмовляється в це вірити. 

Але Ремус… ах. Ремус ніколи не показує слабкості, так? Сіріус сказав Джеймсу, що кохання лише для сміливих, і ось він тут. Боягуз. 

Якщо він хоче цього, Сіріусу доведеться вдягнути штанці великого хлопчика і зробити це. Трясця. А якщо Ремус скаже «ні»? Реґулусу, можливо, доведеться ховати тіло, але не тому, що Сіріус заподіє шкоду Ремусу, а тому, що Сіріус, ймовірно, помре від приниження. 

Так чи інакше.

Лише для сміливих.

— Муні, — каже він хитко, але рішуче. — Якщо це те, чого ти хочеш, то все гаразд. Я не буду… я не буду намагатися знову. Але я подумав, що ти маєш знати, що це не те, чого я хочу. 

Відчувається різкий вдих, а потім Ремус сідає поруч із Сіріусом.

— Що?

Ну, ризикнути варто. 

— Я не хочу бути друзями, — мужньо каже Сіріус.

— Що?

— У сенсі, я не хочу бути просто друзями, — шепоче він. — Більше не хочу. Цього недостатньо.

— О. 

Це чудовий звук. Солодкий і здивований, і такий не схожий на Ремуса, що Сіріус мусить обернутися, щоб подивитися на нього. Вираз його обличчя змушує надію розправити крила в грудях Сіріуса.

Ремус червоніє і виглядає трохи розгубленим.

— Але я не… Я, — прочищає горло Ремус. Він зціплює щелепи, робить тремтячий вдих. — Це погана ідея.

— Курва, Ремусе. Кажеш так, ніби кожна погана ідея, яку я зустрічав, мені не подобалася. 

Губи Ремуса сіпаються. Він хитає головою, знову глибоко зітхає. Він зітхає дуже часто, і Сіріус не впевнений, чи це добрий знак, чи поганий.

— Сіріусе, — каже Ремус. — Я… я небезпечний. Я… 

— Ти мій Муні, — заперечує Сіріус. — Це все. Мій Муні. Просто… Муні.

Ремус виглядає так, ніби зараз заплаче, що насторожує, бо Ремус ніколи не плаче. Трясця. Він все не так зрозумів? 

— Ремусе? 

— Так, — шепоче він, нахиляючись вперед, щоб притиснути їхні лоби один до одного. — Гаразд. Так, Сіріусе. Так.

— О, дякувати, бляха, Ґодрику,— каже Сіріус, і це лунає з таким почуттям, що вони обоє кліпають, а потім починають сміятися. Вони все ще посміхаються, коли притискаються губами один до одного. 

Джеймс і Пітер заходять до кімнати та бачать, що Ремус і Сіріус сидять на підлозі. Ремус притулений спиною до ліжка, а Сіріус — до грудей Ремуса. Вони курять. На колінах у них лежить книга і півтора загризеного шоколадних батончиків. Очі Сіріуса заплющені, а одна з рук Ремуса — у його волоссі. 

Одразу ж обидва їхні друзі починають втрачати колективне лайно. Джеймс захлинається, плескає в долоні, видає дивні збуджені звуки. 

— Дайте-но мені алілуя! — кричить Пітер, здіймаючи руки догори, ніби щойно виграв великий приз. — Нарешті, бляха-муха!

Сіріус розплющує око, щоб подивитися на своїх друзів, а потім кривить губи в лінивій, щасливій посмішці.

— Джеймсе, ти плачеш?

— Можливо? — каже він, злегка шморгаючи носом і знімаючи окуляри, щоб витерти очі.

— Ти себе ганьбиш, Золотороже, — недбало каже Ремус, на сто відсотків не переймаючись усією ситуацією. 

— Та стули пельку, Муні. Не вдавай із себе крутого, — каже Пітер, стаючи на захист Джеймса. 

— Так, — радісно підтримує Джеймс. — Ми йшли до цього роками. Я маю право на емоції. 

— Роками? — запитує Сіріус, обертаючись, щоб подивитися на Ремуса.

— Я не знаю, про що вони говорять, — відповідає той.

— Ще б пак, не знаєш, — вигукує Пітер. — Він тужить за тобою ще з четвертого курсу.

— Неправда! 

— Справді? Муні! — Сіріус у довбаному екстазі. Це найкраща новина в його житті. Відчуваючи його хвилювання, Джеймс сяє, а потім смикає їх за руки, щоб змусити їх обійнятися.

— Нумо, — каже він, піднімаючи їх на ноги. — Це вимагає належного мародерського святкування. Якщо Пітер перетвориться і залізе мені у кишеню, ми майже зможемо залізти під плащ.

— Гоґсмід?

— Ага, — відповідає Джеймс, сяючи. 

 

***

 

Джеймс сягнув вершини щастя. 

Ремус і Сіріус нарешті, нарешті, зійшлися. Його так переповнили позитивні емоції, що як тільки він зайшов до кімнати та побачив їх разом на підлозі, таких затишних в обіймах один одного, розридався. До біса блискуче, як на нього.

Для Джеймса все просто… ідеально. І саме в цьому проблема.

Бо яке право він має бути у такому бісовому екстазі, коли кожен день гинуть люди? Коли ззовні, за цими стінами йде війна та без прощення забирає життя? 

Навіть за Реґулусом, який, найімовірніше, сама егоїстична людина яку Джеймс коли-небудь знав (що Джеймс обожнює, бо сам так і не навчився поводитися егоїстично) цими днями повсякчас чіпляється частинка меланхолії. Ніби він обізнаний у тому, що відбувається, і це трохи змиває різкість його посмішок. 

То чому тоді Джеймс… чому його переповнює радість? Він почувається зрадником. Ніби його щастя є неповажним до людей, які оплакують та страждають. Але він не може з собою нічого вдіяти. Він погляне на своїх друзів та відчує тепло у грудях. Він огляне Велику Залу і знайде очі Реґулуса, та за спиною у нього виростуть кляті крила. Тут, у Гоґвортсі, легше забути про те, що чекає їх по той бік. 

Джеймса поглинають його суперечливі думки, коли він приходить до Кімнати на Вимогу. Це день перед лютневою повнею, тож він залишиться тут із Реґулусом на ніч, бо вони не зможуть побачитися завтра. Значно на руку те, що сьогодні субота, тож завтра вранці вони зможуть повалятися в ліжку подовше. 

Ремус був не надто задоволений тим, коли дізнався, що Реґулус склав один плюс один, але йому не лишалося нічого іншого, окрім як прийняти це. У всякому разі, це робить життя Джеймса легше, бо йому не доведеться придумувати якусь випадкову брехню чому він не з’явиться у ці вечори. 

На стіні немає дверей, що свідчить про те, що Реґулус ще не прийшов. Що йому попросити? Місце з ліжком, бо вони будуть тут спати. Але Джеймс не хоче свою кімнату вдома. Він почувається занадто винним, ніби випробовує долю. Його батьки задіяні у війні, а його дім є своєрідним бастіоном опору. Він не хоче думати про це, поки він з Реґулусом. 

Поки ні, принаймні. 

Кімната для купання з басейнами непогана, але спати там точно нема де. Тож, не дуже підходить. Закусивши губу, Джеймс переносить вагу на пальці ніг. Є дещо… ну. Цього не існує, не зовсім. Але Джеймс стільки разів собі це уявляв. Можливо… так. 

Він думає про котедж. Добротний, затишний. Товсті кам’яні стіни та дерев’яна підлога. Спальня з великим ліжком, каміном і величезною шафою, бо Реґулус почувається такою людиною, у якої багато одягу. Він думає про щільні килими на підлозі, — непотрібні, бо дерево зберігає тепло, — але ідея йому все одно подобається. В одному з кутів затишний куточок для читання, бо Джеймс знає, що Реґулус любить книжки. 

Трохи стривожений, він відчиняє двері, коли вони з’являються. У нього перехоплює подих. Вона настільки ідеальна, що Джеймс майже відчуває смак майбутнього. Саме так він хотів би, щоб воно виглядало. Котедж десь за межами Лондона. Достатньо близько, щоб бути частиною дійства, достатньо далеко, щоб потопати в зелені. 

— Нове місце? — запитує Реґулус, прослизаючи всередину слідом за Джеймсом. Він швидко цілує Джеймса в губи, перш ніж розвертається, щоб оглянути кімнату.

Джеймс уважно спостерігає за ним, поки Реґулус з цікавістю роззирається довкола, схвально наспівуючи.

— Тобі подобається? — стримано зпитує Джеймс. 

— Подобається, — просто відповідає Реґулус, знімаючи плащ і накидаючи його на крісло, що стоїть найближче до каміна. — Дуже затишно. 

Джеймс із полегшенням променіє. Він ще не збирається розповідати Реґулусу, що це за місце, бо, попри свій ентузіазм, Джеймс розуміє, що це трохи поспішно. Вони разом вже близько чотирьох місяців. У жодному всесвіті цього недостатньо. Не має значення, що Джеймс знає. Що він впевнений, що не хоче цього з кимось іншим. 

Він не хоче відлякати Реґулуса планами на майбутнє. Будинок, сім’я. Хлопцеві лише шістнадцять. Він може втекти з криком, а Джеймс не може цього допустити. 

— Я знаю, що ти знаєш, але завтра повня, — каже Джеймс, приєднуючись до Реґулуса біля вогнища і сідаючи на диван. 

— Так, — відповідає Реґулус, витягуючись так, щоб його голова опинилася на колінах Джеймса. Знову з’являється натяк на смуток, який чіпляється за краєчки очей, за гострий зріз вилиць. 

Реґулус кліпає, ніби чує думки Джеймса, проганяє меланхолію і каже:

— Не можу повірити, що ти анімаг. Чесне слово. Тільки ви могли це учудити.

На мить запановує тиша. Потім: 

— Думаю, я був би котом. 

Джеймс сміється.

— Знаєш що? Я погоджуюся. Тобі б підійшло. 

Він занурює пальці трохи глибше у волосся хлопця, і Реґулус муркоче. Джеймс думає, що це не зовсім-то й безглуздо. 

— Твій Патронус такий самий, як і твоя форма анімага? — з цікавістю запитує Реґулус.

— Так. Олень. А твоя? 

— Не знаю, — зізнається Реґулус. — Я ще не викликав тілесного. У будь-якому разі, це має бути щось на рівні НОЧІ. 

— Ніби тебе це колись зупиняло, — відповідає Джеймс. 

Він добре знає, наскільки досконала магія Реґулуса. Він бачив, як той зцілював людей краще, ніж кваліфіковані фахівці.

— Хочеш дізнатися, який мій щасливий спогад? 

— Ні, — миттєво відповідає Реґулус. Занадто швидко. 

Меланхолія повертається, затьмарюючи блиск зелених очей. Джеймс знову відчуває себе страшенно винним, гадаючи, чи не варто було б їм поговорити про останню сім’ю, на яку було скоєно напад, або про війну загалом. Просто… Реґулус дуже погано реагує, коли він зачіпає цю тему. То що ж має робити Джеймс? 

Коли тиша стає трохи незручною, Реґулус зітхає.

— Ти скажеш щось нестерпно романтичне, від чого я стану ніжним і жалюгідним. Ти ж знаєш, як я цього не люблю. 

А. Тоді гаразд. З цим він може впоратися. Він зовсім не проти. Джеймс знає, що Реґулус бореться з сильними емоціями, як це було на День Святого Валентина, або коли Джеймс вперше сказав йому «я тебе кохаю». Це нормально. Не всі поводяться однаково, і Джеймса це анітрохи не бентежить. 

Посміхаючись, він каже Реґулусу:

— Ти маєш рацію. Мій щасливий спогад про тебе.

— Сопливий гівнюк, — каже Реґулус, але він теж посміхається. Меланхолія не зникає, не повністю, але вона менш виражена, коли той бурмоче: — Мій би теж був про тебе. 

Серце Джеймса калатає в грудях. Він нахиляється вперед, щоб поцілувати Реґулуса в лоб — єдине місце, до якого він може дотягнутися в їхньому положенні, не зламавши собі спину. Його пальці все ще перебирають волосся Реґулуса, і Джеймс відчуває, як хлопець розслабляється з кожною хвилиною. Заплющивши оці, Джеймс насолоджується моментом. Запах свіжого повітря, мітел та лаванди, що обволікають шкіру Реґулуса. 

— Ти коли-небудь варив амуртензію? — запитує Джеймс, раптово зацікавившись. 

— Звісно, — відповідає Реґулус, ображено. — Легше простого. 

— Яка вона для тебе на запах? 

— А, — промовляє Реґулус, зрозумівши, чого насправді хоче Джеймс. Він вагається, затиснувши нижню губу між вказівним і великим пальцями в такому дитячому жесті, що Джеймсу хочеться перетворитися на калюжу прямо тут. 

— Я скажу першим, — каже Джеймс, намагаючись заспокоїти Реґулуса. — Моя пахне як ти. 

Реґулус пирхає.

— Та ну не може бути.

Джеймс теж посміюється.

— Так і є. Я відчуваю запах свіжого повітря, лаку для мітел, і… ну. Лаванди. Ти трохи пахнеш лавандою. 

— Це, мабуть, від снодійного, — недбало каже Реґулус. — Від нічних кошмарів.

— Даруй, що? 

— Я п’ю снодійне, щоб позбутися нічних кошмарів, — пояснює Реґулус. — Сімейний цілитель прописав. 

О. То ось воно що. Джеймс киває, щасливий, що з’ясував це. Йому хотілося б, щоб Реґулус не потребував допомоги для такої простої речі, як сон, але хто він такий, щоб судити? І якщо цілитель прописав це, то все має бути під контролем. Адже не дарма ці зілля існують. 

— Тут ти їх не п’єш, — зауважує Джеймс.

— Тут мені вони не потрібні, — каже Реґулус, і на його щоках знову з’являється слабкий рум’янець. 

Джеймс посміхається, до біса задоволений тим, що може щось зробити для Реґулуса. Відгородити його від кошмарів.

— Моя пахне вітром, і мітлами, і… ну. Тобою.

— Мною? 

— Ти пахнеш, як хлопець, — просто каже Реґулус. — Трохи мускусний, і як… я не знаю. Мені подобається, і це все, що тобі потрібно знати.

Реґулус підводиться і підібгавши під себе ноги, сідає поруч із Джеймсом. Він довго дивиться на нього, перш ніж нахилитися для поцілунку. Джеймс із задоволенням відповідає взаємністю. 

Вони цілуються цілу вічність. Ліниво, млосно і просто дуже-дуже приємно. Іноді так буває. М’яко і турботливо, і не обов’язково шукаючи чогось більшого. Просто цілуються, бо можуть. Тому що це дивовижно. Не раз Джеймсу здавалося, що Реґулус цілеспрямовано смакує кожен його шматочок. Кожен помах язика, кожен дотик губ. Він такий відданий, такий обережний, коли це відбувається, що Джеймс не може не відчувати себе трохи вразливим. Ніби Реґулус боїться його зламати.

Зрештою, Реґулус відкидається на спинку дивана і витягує кінцівки, стогнучи й бурмочучи про виснажливе тренування з Квідичу, яке йому довелося витримати сьогодні. Це, як завжди, привертає увагу Джеймса. 

— Щось болить? 

Він повертається на сидінні, одне коліно зігнуте на дивані. Реґулус киває. Джеймс підтягує його ближче і починає розминати руками його плечі, від чого Реґулус стогне в задоволенні. 

— Тож, гарне тренування?

— До біса убоге. Занадто холодно. Справді, ніби довбані тортури. Вітер дме в обличчя. Чому ми живемо в місці, де від повітря боляче? Як на мене, це досить безглуздо.

Розвеселившись, Джеймс стримує сміх. Реґулусу не сподобається, якщо він розсміється над його маленькою тирадою. 

— Ось тобі й Шотландія.

— Я думаю, що не варто змушувати нас літати, коли надворі мороз. 

Цього разу Джеймс не може втриматися від хихотіння, але компенсує це тим, що трохи сильніше натискає на плечі Реґулуса під час цього легкого масажу. Той вдячно мугикає. 

— Гра наступних вихідних. Я б теж змусив свою команду тренуватися, попри погоду. 

— Я б тебе так зненавидів, якби ти був моїм капітаном по Квідичу, — бурмоче Реґулус.

— Я думав, що я тобі подобаюся у квідичній формі? Що ти там говорив… гмм, — Джеймс постукує себе по підборіддю, ніби замислився. 

Реґулус повертається, щоб подивитися на нього, і Джеймс ловить себе на тому, що йому подобається, як гнівно звужуються очі Реґулуса, навіть коли рум’янець розливається по його щоках.

— О, так. Ці кляті стегна.

— Вони вбивчі, — відповідає Реґулус. 

Джеймс ліниво проводить пальцями по горлу Реґулуса, занурюється під сорочку і намацує форму його ключиці. Реґулусу перехоплює подих, губи трохи розтуляються. 

— Продовжуй, — каже Джеймс, страшенно розважений. — Розкажи мені ще про те, як би ти ненавидів, коли б я командував тобою на полі. 

— Нічого подібного.

— Ми обоє знаємо, що це брехня. 

Реґулус швидко розвертається і залазить на Джеймса, щоб обхопити його. Вони на мить затримують погляди один на одному, випробовуючи, дражнячись. Потім Реґулус нахиляється вперед, щоб провести губами по вигину шиї Джеймса. Коли він опиняється прямо під мочкою віха, він каже:

— Єдине місце, де ти можеш командувати мною — це тут. — він стискає руку Джеймса, коли вказує йому на ліжко. 

Мерліне, змилуйся, думає про себе Джеймс. Це хлопець стане моєю загибеллю. 

Звук, що виривається з його горла — здушений, безпорадний. Реґулус посміхається йому в шкіру, трохи прикушує, потім притискає язик до слідів від зубів. 

— Нема що сказати? — дражниться Реґулус. — Думав, ти хотів мною командувати? 

І справді, це все, що Джеймсу потрібно. Він підводиться одним швидким, плавним рухом, підхоплюючи з собою Реґулуса. Другий хлопець ледь чутно зойкає, чіпляючись за Джеймса, коли той швидкими кроками перетинає кімнату.

Джеймс безцеремонно кидає Реґулуса на ліжко і дивиться на нього зверху вниз, піднявши брову. Якщо він хоче, щоб той командував, Джеймс дасть йому командування. 

— Речі геть. Негайно. 

Посмішка, якою Реґулус обдаровує його у відповідь, — швидко стягуючи светр, — однозначно гріховна. 

 

***

 

Реґулус стоїть ззовні жіночої вбиральні на другому поверсі та робить глибокий вдих. Його руки тремтять, але він запхав їх у кишені, щоб прикинутися, що не боїться. Тут немає вікон, тож світло повні не може дістатися до нього. Краще так, він не буде відволікатися на думки про Джеймса.

Він обрав сьогоднішній вечір не випадково. 

З усього, на що Реґулус погодився заради помсти, — отримання мітки, вбивство людей, катування, розбите на мільйони нерівних шматочків серце, — зустріч з Василіском навіть не приходила йому в голову.

Але ось він тут. Готовий настільки, наскільки це можливо. У сумці з чарами розширення, що прикріплена до його пояса, сидить півень. Закляття для виклику дощової хмари він відточив до ідеалу. Він не може ризикувати — якщо Василіск запримітить півня раніше, ніж той встигне проспівати, він його уб’є. 

Якщо все пройде добре, він поверне півня в сад Геґріда, і ніхто навіть не помітить, що його не було. А якщо не вдасться… то яка різниця, чи не правда? 

Зайти до вбиральні — це все одно, що впасти зі скелі. Він ще навіть не відкрив Кімнату, але його тіло реагує так, ніби він вже зістрибнув. Його долоні спітніли, а дихання стало нерівним. 

На щастя, Мірти тут немає. Вона з Геленою Рейвенклов — Сірою Леді, — намагається переконати її розповісти те, що вона знає про діадему. Реґулус цьому вдячний. Він думає, що якби Мірта була тут, вона б попросила його не ризикувати життям, і він би послухав. Він хоче, щоб хтось увірвався і сказав йому, що він не має цього робити. Що хтось інший з усім цим розбереться. 

Йому знати краще. Ніхто не прийде. Він повинен це зробити.

Крім того, Реґулус нікому не довіряє робити те, що має бути зроблено. Хто б ще так ризикував своїм життям? Хто добровільно ступить у зміїне гніздо, ризикуючи при цьому своєю душею, лише для того, щоб отримати віршовану справедливість за все те зло, що було скоєно? 

Реґулус дуже рано зрозумів, що в усьому світі є лише одна людина, якій він може довіряти, і навіть Сіріус час від часу підводив його. Були секрети, якими користувався Сіріус, хоча вони не належали йому. 

Як тоді, коли Реґулус зізнався, що вкрав книгу у маґла в парку, а Сіріус пізніше використав цю таємницю, щоб відволікти їхню матір. Реґулуса не побили за те, що він розлив сік на стіл, — побої дісталися Сіріусу за читання маґлівської літератури, — але Реґулус все одно втратив книгу. 

Наміри були добрими, Реґулус це розуміє. Але наміри мало що значать, коли завдається шкода. Він знає це. Ось чому він так болісно усвідомлює ціну, яку доведеться заплатити за свою помсту. 

Говорячи про це, йому пора рушати. У нього немає цілої ночі. Якщо вона буде останньою, Реґулуса втішає хоча б той факт, що йому не довелося розбивати серце Джеймса. Самі того не бажаючи, пальці Реґулуса пробираються до внутрішньої сторони лівого передпліччя, де знаходиться маленька зірочка, намальована магічним чорнилом паличкою Джеймса. 

Він стає навколішки перед раковиною і знаходить на ній маленьку гравіровану змійку. Щоденник стає важким у його кишені. Реґулус не парселмовець, але Редл сказав Евелін, яке слово значить «відкрийся». Складність полягає в тому, що це «слово» надто лаконічне для заплутаного поєднання «с» та «з». Реґулус майже п’ятнадцять хвилин перебирає різні варіанти, перш ніж вгадує його правильно. Він розуміє, бо раптом чує звук, а потім раковина починає рухатися.

Серце підступає до горла, Реґулус витирає спітнілі долоні об штани, дивлячись, як раковина… що ж, раковина зникає з поля зору, залишаючи відкритою великий тунель. Ковтнувши, Реґулус робить крок всередину, потім ще один. 

Коридор, у якому він опинився, — всередині тунелю, — темний і довгий. Реґулус іде повільно, безшумно. Він надзвичайно вдячний за всі ті навички підкрадання, яких йому довелося навчитися на Площі Ґримо, що зробили його малопомітним.

Його найбільше турбує те, що він не може дивитися на Василіска. Один хибний погляд — і він буде мертвий. Це одна з причин, чому йому знадобилося кілька тижнів, щоб наважитися на це. Як можна боротися з монстром, на якого й глянути не можеш? У Реґулуса є план, але він не бездоганний. Існує велика ймовірність, що він тут загине. 

У кінці коридору він натрапляє на інші двері. Вони круглі, і на них викарбувано ще більше змій. Можливо, через те, що він нервує, він злегка хихоче, коли думає про те, наскільки невмілим і вульгарним є весь цей зміїний мотив у декорі. Справді, хтось має навчити Темних Лордів стилю. 

Віддалено Реґулус усвідомлює, що це механізм боротьби зі страхом, який розповсюджується по його венах. Він — господар свого тіла, але він також шістнадцятирічний чарівник, який ось-ось зіткнеться з довбаним Василіском. Існує межа його власному контролю. 

Згідно зі щоденником Тома Редла, єдиний спосіб контролювати Василіска — це дозволити йому (щоденнику) на деякий час заволодіти тілом Евелін. Том навів дуже переконливі аргументи, коли Реґулус востаннє писав у щоденнику, якраз перед тим, як Сіріус з’явився в Астрономічній Вежі. Реґулус знає, що якби він справді був Евелін, то, швидше за все, Томові вдалося б заволодіти її тілом. Він переконливий і маніпулятивний, Реґулус мусить віддати йому належне. 

На нещастя для Тома, Реґулус не має жодного наміру дозволити, щоб ним оволоділи, навіть на якийсь час. Він також брехав щоденнику, що, як він підозрює, є причиною того, що той не зміг просто… взяти те, що він (воно?) хотів. Реґулус знайомий з достатньою кількістю темної магії, щоб зрозуміти, що невинна людина, яка вкладе свою душу в цей щоденник, не зможе дати відсіч. Емоції роблять людей вразливими. Ще одна причина, чому він проти них як загального поняття. 

— Досить тягнути час, — шепоче він сам до себе, тремтячи переводячи подих. — Гаразд. Ти впораєшся. 

Заради Джеймса. Заради Доркас. Заради Сіріуса. 

Реґулус відкидає плечі назад і стискає руки в кулаки, щоб вони не тремтіли. Пильно вдивляючись у землю, щоб випадково не зіткнутися віч-на-віч із Василіском, якщо той чекатиме, він шипить слово, що означає «відкрийся», і вимовляє його парселмовою. 

Змії на дверях клацають і починають від’їжджати назад, механізм звучить трохи іржаво від невикористання. Реґулус дістає паличку ще до того, як двері відчиняються. Щойно утворюється достатньо місця, щоб прослизнути всередину, він робить це, не бажаючи залишатися на порозі. Він вважає, що це робить його вразливим. 

Пульс гримить у вухах, Реґулус притискається до стіни праворуч і намагається вирівняти дихання, щоб прислухатися до змії. Тиша оглушлива, тож Реґулус дивиться трохи далі вперед, завжди тримаючи погляд низько. 

Підлога в кімнаті кам’яна, вкрита пилом і дрібними кістками. 

Плечі Реґулуса болять від напруги, що накопичилася на них. У горлі пересохло, а коліна трохи підкошуються. Він ненавидить це. Передчуття. Очікування. Невідомість. Але він не може ризикнути поглянути, і це головна проблема. Від цього його нутро вивертає. 

Що йому робити тепер? Наскільки він знає, Василіск може дивитися на нього, чекаючи, що він здасться і подивиться. Спробує знайти його і замість цього зустріне свою смерть.

Він цього не зробить. Він не піддасться слабкості власного страху. Тремтячою рукою Реґулус вимовляє безсловесне закляття, яке на кілька хвилин посилює його слух. Заплющивши очі, він нахиляє голову і прислухається. 

Від звуку ковзання волосся на його руках і потилиці стає дибки.

Він рухається. Василіск тут і він рухається.

Матір твою. 

Є всі шанси, що йому стане погано від страху, але Реґулус робить все можливе, щоб відкинути його і використати для того, щоб зосередитися.

Присівши навпочіпки, Реґулус розв’язує сумку з півнем, щоб він був готовий, але поки що не наважується його витягти. У нього є лише один, і якщо той помре занадто рано, то це будуть його власні похорони. 

Реґулус слухає. Змія наближається. Тепер він чує клацання її язика, від якого Реґулус здригається від огиди. Мерлінова борода у вогні. Це найстрашніша річ, яку він коли-небудь робив у своєму житті. 

Ковтаючи клубок у горлі, Реґулус кидає сумку з півнем поруч з собою і переносить свою вагу, спрямовуючи паличку в загальному напрямку, звідки доносяться звуки. Потім він дуже швидко знімає закляття, що посилює слух, і вимовляє «Авіс» за яким миттєво слідує «Оппуґно».

Лунає верескливий звук, і Реґулус уперше ризикує поглянути на нього. Погана ідея. Василіск велитенський. Він височіє над Реґулусом, сягаючи майже до самої стелі Кімнати. На якусь болісну мить Реґулус гостро усвідомлює, наскільки він малий, наскільки крихке його тіло.

Птахи кружляють над його головою, змушуючи його на секунду розгубитися і відволіктися на зграю. Але ненадовго. Птахи вже падають, як мухи, навколо змії від зорового контакту. 

Перш ніж він встигає піддатися власному страху, Реґулус піднімається і вимовляє закляття, щоб створити грозову хмару. Це точна робота чарівної палички, дуже складна, але якщо він зробить все правильно — це врятує його. Хмара починає формуватися навколо голови Василіска, і Реґулус миттєво накладає модифіковану версію закляття, яке його брат удосконалив, щоб дошкулити Вальбурзі. На його величезне полегшення, це спрацьовує. Хмара прилипає до голови Василіска, затуляючи йому очі та дозволяючи Реґулусу дивитися. 

Відчувши полегшення, він поспішає взяти сумку з півнем. Його пальці намацують мотузку, якою вона була зав’язана, відчайдушно смикаючи її.

— Нумо, давай, — шепоче він сам до себе, сильно тремтячи від страху і відчаю. — Ну ж бо.

Він майже впорався, але не встигає випустити півня, як його б’є зміїний хвіст. Трясця. Не треба було йому розмовляти самим з собою. Дурна помилка, яка йому дорого коштуватиме. Реґулус перелітає через Кімнату і насамперед врізається в колону з іншого боку. 

Від удару йому перехоплює подих. Він падає на землю, корчачись від болю. Щось зламалося, — перше, що він думає. Біль вибухає за повіками, гарячий, білий і пекучий, і Реґулус хоче заплакати, але не може, бо він все ще в Таємній Кімнаті, і в ній його намагається вбити Василіск. 

Дихати боляче, і він відчуває смак крові в роті, коли намагається звестися на ноги. Змія не дає йому пощади. Ще до того, як він підводиться, вона кидається вперед, намагаючись його вкусити. Реґулус незграбно відкочується вбік, скиглячи, оскільки його розтрощені кістки протестують проти цього руху. 

Про що він думав? Він ніколи не буде достатньо гідним, щоб боротися з цією істотою і перемогти! Чому він думав, що зможе це зробити?

Змія знову нападає на нього, і Реґулусу доводиться тікати, сльози течуть по його обличчю, бо йому дуже боляче, і він хоче відпочити, але монстр невблаганний.

Йому потрібне прикриття. Терміново. Десь, де він зможе перевести подих і зібратися з думками, інакше він не впорається, бо його мозок затуманений, а думки надто сповільнені, щоб він міг продовжувати ухилятися від Василіска. 

У його голові формується план. Не ідеальний, але найкращий, який у нього зараз є. Це небезпечно і може замкнути його всередині, але у нього немає вибору, і йому важко думати, коли його тіло в агонії. Він кидає бомбарду в один зі стовпів і дивиться, як він руйнується. Це на мить відволікає змію, і Реґулус заповзає в невеликий отвір між уламками, що впали. 

Задихаючись, Реґулус намагається вирівняти дихання, але йому боляче, і з кожною хвилиною звук стає все вологішим і вологішим. Він розуміє, що у нього пробита легеня. А це означає, що він зламав ребро чи більше, коли влетів у стовп.

Пиздець.

Притиснувшись до уламка каменю за спиною, Реґулус намагається думати. Він не може зцілити себе сам, яким би вправним він не був. Поверхневі рани? Так. Але внутрішня кровотеча такого розмаху? Це так не працює. Його єдиний шанс — вбити Василіска і знайти в собі сили повернутися до школи, щоб отримати допомогу, інакше він помре. 

Реґулус ще не хоче помирати.

Він хоче поцілувати Джеймса ще раз. Хоче, щоб Доркас ще раз посміхнулася. Хоче викурити ще одну сигарету з Сіріусом. Хоче дражнити Барті та Евана за те, наскільки вони закохані одне в одного.

Реґулус хоче жити. Він хоче вибратися з цієї Кімнати. Він хоче помститися. 

Змія опускає хвіст на уламки, від чого на Реґулуса сиплеться пил і дрібне каміння. Він кашляє, що є абсолютно новим рівнем агонії. Сльози течуть по його обличчю, а в роті повно крові, але він сповнений рішучості. Він зробить це. Піднімаючи паличку нестійкою рукою, він прикликає сумку. Вона летить через кімнату до нього, і він ловить її. 

Ще один потужний удар змії призводить до того, що великий камінь зміщується і падає. Реґулусу не вистачає швидкості, і він розчавлює йому ногу. Він кричить, скиглить, але не випускає сумку з рук, пальці стискаються у міцному, суто інстинктивному хваті. 

Більше ніякого очікування. Жодних стратегій. Він має вбити цю змію просто зараз, інакше він не виживе. Реґулус варварськи відкриває сумку і висмикує звідти півня. 

Василіск одразу ж припиняє атакувати уламки. Реґулус хапає камінь і щосили б’є ним об землю, налякавши дезорієнтованого півня і перетворивши його на крука. 

Коли лунає звук, немов велике тіло б’ється об холодну кам’яну підлогу Кімнати, Реґулус затамовує подих і опускає руки. Найдовшу мить він лежить на підлозі, наполовину похований під горою уламків. Тіло його важке, і сон впивається в нього кігтями, намагаючись втягнути в себе. 

Не заплющуй очі. Не засинай. Ти тут помреш. Вони ніколи не знайдуть твоє тіло.

Реґулус насилу витягує себе зі свого маленького сховку, але він змушує себе рухатися далі. Біль нестерпний, він скиглить і задихається при кожному русі. Чорні крапки застилають його зір, і йому доводиться активно боротися з бажанням втратити свідомість. Сльози та соплі течуть по його обличчю, але йому байдуже. Він не може думати ні про що, крім того, щоб вибратися звідси до того, як його покинуть сили.

Піднявши сумку, Реґулус знаходить два зілля, які він запакував на цей випадок, і ковтає їх великими, відчайдушними ковтками.

Біль трохи відступає, настільки, що він може незграбно пересуватися. Голова прояснюється. Це тимчасовий перепочинок, і він несправжній. Нічого не зцілилося. Біль просто приглушений. У нього є десять хвилин до того, як оніміння мине і він знову буде в агонії. Десять хвилин, щоб зібрати отруту і забратися звідси. 

Оглушення півня і запихання його назад у сумку займає лише мить, і ось Реґулус стоїть на колінах біля голови Василіска. Він не прибирає хмару, бо не впевнений, що жовті очі все ще небезпечні після його смерті. Голова досить велика, щоб він міг працювати з іклами, незважаючи ні на що. 

Своїм надійним ножем зіллєвара Реґулус витягає з пащі Василіска найбільше ікло і пакує його в коробку, яку він приніс з собою для цього. Вона зачарована на стійкість до ударів та незламності. 

Далі Реґулус дістає колекцію флаконів, — також зачарованих на незламність, — і починає розрізати маленькі залози, що містять отруту, вздовж щелепи Василіска. Він наповнює всі принесені флакони, закупорює їх і запечатує. 

Дія зілль, які він прийняв, починають закінчуватися, але Реґулус хоче зробити це прямо зараз. Він не ризикуватиме. Тремтячими руками він дістає щоденник і кидає його на підлогу. Обережно бере одне з іклів і стискає його. Кісточки його пальців біліють, руки вкриті пилом і кров’ю від численних порізів, яких він зазнав.

Затамувавши подих, Реґулус відкриває щоденник, і, можливо, справа в Кімнаті, або в тому, що він відчуває небезпеку, але несподівано щоденник дає відсіч. Над ним нависає злегка розмита проєкція того, кого Реґулус впізнає як молодого Тома Редла. Спочатку здається, що він готується задобрити його, аж поки Том не усвідомлює, що замість злої дівчинки зі Слизерину — злий хлопчик, який щойно переміг монстра з Таємної Кімнати.

— Ти не Евелін, — здивовано каже Том.

— Ні, — відповідає Реґулус. — Я Реґулус Блек.

— Чому…? 

Реґулус не дає йому закінчити. Не вагається. Не зупиняється. Тому що він відчуває, як темрява тягнеться до нього зі щоденника, намагаючись впитися зубами. Намагається дістатися до Реґулуса і підкорити його своїй волі. 

Але Реґулус знає темряву. Вона у нього в крові, вона в його вихованні. Він знайомий із зубами, які хочуть вкусити й пробувати на смак. У нього достатньо темряви у житті. Йому не потрібно, щоб цей щоденник давав йому ще більше. 

Ікло Василіска легко пронизує половину щоденника. Чорнило сочиться з нього, як кров з відкритої рани. Перед ним кричить проєкція молодого Тома Редла. Реґулус пронизує щоденник ще раз, і ще раз. І ще раз.

Він встромляє його, поки єдиним звуком у кімнаті не стає його мокре, переривчасте дихання та хлюпання ікла, що пронизує розірвану книжечку. 

Коли Реґулус приходить до тями, він кидає ікло і сідає назад на сідниці. Біль сильніший, ніж раніше, тепер, коли зілля втратило свою дію. І все ж Реґулусу стає легше. Він пройшов через своє перше випробування. 

Він зіткнувся з Василіском Салазара Слизерина і переміг його. І тепер він упевнений, що щоденник був горокраксом. Це був шматочок душі юного Редла, який він щойно відправив назад у пекло. 

Один горокракс знищено. Воно було того варте. 

Реґулус повільно зводиться на ноги. Його трясе, і ноги ледь тримають його у вертикальному положенні. Розчавлена не може втримати свою вагу належним чином, тому він незграбно підстрибує і тягне поранену ногу через всю кімнату. Реґулусу доводиться притулитися до стіни та використовувати її як опору, коли він починає болісно повільно підніматися назад до вбиральні. 

Реґулус падає на руки й коліна, щойно виходить з тунелю. Позаду нього раковина повертається на місце, замикаючи Кімнату назавжди, як сподівається Реґулус. Він піднімається, біль протікає крізь нього хвилями, які хочуть затягнути його під воду. Він не може цього допустити. Йому негайно потрібна медична допомога.

Проте, попри терміновість свого стану і розпечену агонію, у Реґулуса достатньо розуму, щоб зрозуміти, що він не може піти до Помфрі. Як він пояснить той жалюгідний стан, в якому він перебуває?

— Реґулус? — кричить Мірта, пролітаючи до вбиральні через протилежну стіну. Вона вмить виглядає переляканою, зависаючи біля нього в розпачі. — Що з тобою сталося? Ти поранений. Я зараз же повідомлю мадам Помфрі. 

— Ні, — прохрипів Реґулус. — Тільки не Помфрі. Іди на кухні, Мірто, і поклич до мене домашнього ельфа, на ім'я Таппі. 

— Домашнього ельфа?

— Мірто, — каже Реґулус. Його охоплює напад кашлю, який наповнює його рот кров’ю. Він спльовує її на плитку, і Мірта скиглить, коли бачить червоні бризки. — Таппі. Прошу. 

Мірта зникає через труби — найшвидший шлях. 

Поки він чекає, Реґулус тягнеться до стіни, щоб відпочити. Там, де він проповз, підлога замазана кров’ю та пилом. Минає лише кілька хвилин, і домашній ельф з’являється у вбиральні з гучним тріском.

— Пане Блек, — каже Таппі з жахом у голосі. — Ви поранені.

— Таппі, — швидко каже Реґулус. — Мені потрібна твоя допомога, будь ласка. Мені потрібно, щоб ти зробив саме те, що я тобі скажу. Зрозумів?

Нижня губа Таппі тремтить.

— Я не цілитель, пане Блек.

— А я — так, — каже Реґулус. — Я тобі з цим допоможу. Але ти маєш бути моїми руками.

Таппі здригається, потім розправляє плечі. 

— Так, пане. Що робитимемо?

Мірта з’являється посеред процедури, і, до її честі, вона не заважає. Вона нічого не говорить, не плаче. Вона просто дивиться, як Реґулус наказує Таппі вправити його ребра на місце. Потім вивихнуте плече. Потім ногу. Він робить це маґлівським способом, просто переконуючись, що кістки вирівняні там, де вони мають бути. Таппі виглядає збентеженим, але він добре виконує накази та робить те, що йому каже Реґулус. 

Коли ельф зробив усе можливе, щоб допомогти Реґулусу, — він не може попросити Таппі застосувати цілющі заклинання, — і переконався, що йому більше не загрожує небезпека, Реґулус дозволяє своїм очам заплющитися. Він до біса втомився.

— Таппі, — лагідно каже Мірта. — Як гадаєш, ти зможеш перемістити Реґулуса до його гуртожитку?

Він не чує відповіді, нарешті, остаточно піддавшись солодкому забуттю відпочинку.

Notes:

Від авторки:
Починати розділ одразу з братів Блек після Печери Кохання? Чом би й ні?! Я люблю їх <3

СХОДЖЕННЯ ВУЛЬФСТАРІВ! ТАК КОРОЛІ НАРЕШТІ. Сьогодні ми зробили суттєвий прогрес і я дуже рада за моїх крихіток. Сіріус, ти заслуговуєш на медаль. ЛИШЕ ДЛЯ СМІЛИВИХ, ти отримав свого чоловіка, я горджуся <3

Флафф-Джеґулуси, народ? Вони такі милі? ПОМОЖІТЬ Я НЕ МОЖУ. Не вони, які так повсякденно розмовляють про такі речі як анімаги та амуртензія. Вони такі дорогоцінні <3

І потім… Божевільний Реґулус З’ЇВ ЦЮ ТАЄМНУ КІМНАТУ І НЕ ЗАЛИШИВ ЖОДНОЇ КРИХТИ (п.п: ate and left no crumbs якщо хтось не може зрозуміти що це таке)!!! Хлопець страждав, бо це було нелегко, але він боровся та ПЕРЕМІГ. Ми поклоняємося тобі, Королю.

Побачимося! Люблю вас всіх <3
Сольмусса

Chapter 34: Чудовисько

Notes:

Від авторки:
Привіт-привіт! 

Сподіваюся, що ви гарно проводите свої вихідні, де б ви не були :) 

Попередження до розділу:
Обговорення війни
Куріння
Поранення (залишки з минулого розділу)
Вживання алкоголю неповнолітніми
Обговорення вбивства

Гадаю, це все!

від перекладачки:
вітаю вас, любі!
вибачте, що розділу не було так довго, у мене сталося вигорання :(
я хотіла викласти апдейт на річницю роботи, але… ось ми тут.
дуже дякую всім, хто читає та чекає на вихід нових розділів! мені додає мотивації кожен кудос та коментар, який ви залишаєте! 
робота обов’язково буде перекладена до кінця, просто, мабуть, це займе трішки більше часу, ніж я розраховувала на початку перекладу :”)
люблю вас дуже! <3

повідомляйте про помилки якщо побачите, бо на цій роботі бети немає.
побачимося!

Джеймс виснажений, але він не може, — не буде, — жалітися, бо ця повня була досить хороша. Легка втома це ще нічого, особливо у порівнянні з тим, через що доводиться проходити Ремусу. Тому Джеймс ігнорує легку пульсацію у скронях і свербіж у втомлених очах та наліплює на обличчя посмішку. 

Муні був спокійний, бавився з ними в Халупі та не завдавав особливого клопоту. Ніч промайнула досить швидко, враховуючи, що вони були замкнені всередині будинку з привидами. Після випадку з Реґулусом у Забороненому Лісі та попереднього інциденту з пекельними гончими перед Різдвом, усі погодилися, що цього разу краще не виходити на зовні.

Душ теплий і розслабляє деякі натруджені м’язи на спині Джеймса. Він сподівається, що йому вдасться вкрасти бодай годинку сну під час свого відгулу пізніше сьогодні, інакше він буде жахливим хлопцем і відключиться на Реґулусі, як тільки зустрінеться з ним у Кімнаті на Вимогу сьогодні ввечері. Принаймні Реґулус зрозуміє, чому. Це полегшує життя.

Позіхаючи, Джеймс виходить з ванної кімнати після душу і сонно киває в бік Пітера і Сіріуса, які чекають на нього. Разом вони тягнуться через замок до Великої Зали на сніданок, позіхаючи й тихо зітхаючи від втоми. 

— Ви всі схожі на мерців, — зауважує Мері, коли вони разом плюхаються на лавку.

Сіріус бурчить тягнучись за чашкою кави. Пітер притуляється до плеча Джеймса і миттєво засинає. Джеймс, який так само втомився, як і інші, але розуміє, що хтось має поводитися нормально, посміхається до Мері. 

— Минулої ночі трохи захопилися плануванням нашої витівки. — Знизує плечима він. — Майже не спали. 

— А де Ремус? — запитує Марлін, відставляючи чашку з чаєм і роззираючись довкола, ніби очікуючи, що Ремус матеріалізується з повітря. 

— Ми експерементували з гнойовими бомбами. Одна з них вибухнула і йому обпекло обличчя. Він у лазареті, — недбало пояснює Джеймс. — Його відпустять через пару годин.

— Чесне слово, хлопці, — каже Мері, сміючись.

Лілі, що сидить праворуч від неї, звужує очі на Джеймса, але нічого не коментує. Натомість вона сьорбає свій чай і запитує:

— Я думала, що ваші дні витівок закінчилися? 

Сіріус, який вже випив майже пінту чорної гіркої кави, нахиляється вперед. 

— Ми робимо виняток. Ну, знаєш, щоб нагнати Ґодрикового страху на Слизеринців.

Захоплена, Мері плескає в долоні.

— Чудово! Дайте мені знати, якщо я можу чимось допомогти.

— Не вплутуйте у це Доркас, — попереджає Марлін. — Вона під забороною. Ніяких витівок над моєю дівчиною. 

Джеймс і Сіріус обидва роблять ображений вираз обличчя.

— Ми б ніколи! Доркас все одно не вважається Слизеринкою, — каже Сіріус, і в його голосі звучить справжня образа. — Та годі тобі, Марлз. Ти ж мене добре знаєш. 

Киваючи, Джеймс додає:

— Вона буде в безпеці, не хвилюйся. Ми попередимо тебе.

Можливо, йому варто було б також попередити Реґулуса. Але Джеймс знає його досить добре, щоб зрозуміти, що він все одно прийме цю витівку, коли вони дійдуть до справи. Вони навіть не домовилися про те, що це буде. Але в будь-якому разі, річ у тому, що Реґулус не допустить, щоб хтось помітив, що до нього ставляться по-особливому. Джеймс зрозумів, що той переймається тим, як його сприймають. 

Скануючи стіл Слизерину навпроти, Джеймс хмуриться. Реґулуса там немає. Він бачить Кравча й Евана, що сидять з Лестранжем — цей хлопець завжди в їхній компанії. 

— Марлз, — починає Джеймс. — Де Доркас цього ранку?

Вигинаючись, Марлін швидко сканує стіл Слизерину. 

— А, вона спала у своєму гуртожитку минулої ночі, казала щось про те, що люди помічають, що вона надто багато пропадає? Я думала, що вона до сніданку вже підніметься. 

— Реґулуса теж немає, — коментує Сіріус.

— Гммм, — протягує Марлін, звужуючи очі. Вона дивиться на Джеймса з питанням. Джеймс хитає головою. Він теж не знає, де вони.

Джеймс не має можливості перевірити Мапу, поки вони на уроці Трансфігурації. На щастя, їм розповідають про теорію та історію анімагії — те, що Джеймсу не потрібно слухати. Вони провели всі дослідження багато років тому. До того ж успішно.

Тихо Джеймс розкладає пергамент на стегнах під столом і бурмоче слова, щоб активувати Мапу. Поруч з ним Сіріус не зводить очей з Макґонеґел.

— О, він у своєму гуртожитку? — розгублено шепоче Джеймс. — Доркас з ним.

Сіріус теж дивиться на Мапу.

— Дивно. Реґґі ніколи не пропускає занять.

— Гадаєш, щось сталося?

Знизуючи плечима, Сіріус каже:

— Не схоже, що ти можеш зараз щось зробити, приятелю. Я впевнений, що з ним усе гаразд. Він не настільки схильний до нещасних випадків, як ми. До того ж якби він був у поганому стані, Доркас відвела б його до Лазарету. Вона дуже розсудлива. 

За логікою речей, він розуміє, що Сіріус має рацію. Проте решту ранку Джеймсу важко зосередитися. Він перебирає мільйон причин, чому Реґулус досі в гуртожитку, прогулює уроки, і продовжує вигадувати все більш божевільні сценарії, які лише посилюють тривогу Джеймса. 

Єдиний позитивний момент — Реґулус не на самоті. Джеймс довіряє Доркас. Зрештою, вона була найкращою подругою Реґулуса задовго до того, як з’явився Джеймс. І все ж, частина його трохи занепокоєна. Йому здається, що він повинен знати, що відбувається. Ніби він повинен бути там, щоб допомогти.

От тільки він не може, і Джеймс не знає, як з цим миритися, тож наступні кілька годин він трохи губиться у власних думках.

На величезне полегшення Джеймса, Реґулус вийшов з гуртожитку, коли настав час обіду. Коли Джеймс заходить до Великої Зали, він одразу помічає Реґулуса, який сидить за столом Слизерину зі своїми друзями і їсть, ніби нічого не сталося. Під його очима фіолетові синці, і він виглядає трохи напруженим, але в усьому іншому Реґулус залишається самим собою — величним, несамовито красивим. Поруч з ним Доркас також поводиться нормально, що допомагає Джеймсу ще більше розслабитися.

Тренування з Квідичу пролітає непомітно. Ґрифіндор впевнено лідирує у боротьбі за Кубок, і у них не буде наступного матчу до кінця травня, оскільки ігри поміняли через нашестя грибка на Слизерин. У змій буде дві гри поспіль. Перша — на наступних вихідних проти Рейвенклов, яку Слизерин легко виграє. Рейвенкловці цього року не в найкращій формі. Другий матч буде після великодніх канікул проти Гафелпафу, і він виявиться складнішим. Слизерин намагатиметься набрати достатню кількість очок, щоб стати загрозою для Ґрифіндору. 

Якщо тільки щось не піде жахливо не так, Ґрифіндор гарантовано отримає Кубок, якщо вони переможуть Рейвенклов в останньому матчі сезону. Зважаючи на те, як погано Рейвенкловці грали цього року, Джеймс впевнений, що закінчить школу як легенда. Три Кубки з Квідичу для його команди — непогана спадщина, яку можна залишити після себе. З усім тим, він тренує свою команду так, ніби вона остання в таблиці, і їй потрібно знову піднятися на вершину. Сприймаючи Кубок як належне, вони можуть його втратити. 

— Я не можу стояти на ногах! — стогне Марлін, кидаючись на лавку в роздягальні для Квідичу, коли команда заходить всередину.

Джеймс увесь у багнюці — дякувати боротьбі з Сіріусом після тренування, — і все ще у повній екіпіровці.

— Плакса, — дражнить її Сіріус. 

— Агов! — Марлін кидає йому в голову шкарпетку, від чого Сіріус гидливо зойкає.

— Не можу повірити, що у нас залишилася лише одна гра, — коментує Олів. 

Вона сором’язлива дівчина, але в роздягальні для Квідичу вона трохи оживає. Джеймсу подобається думати, що це тому, що вона довіряє своїй команді. Це те, чим він дуже пишається.

— Я теж, — додає Сільвервуд. — Що ми будемо робити наступного року без Кепа?

Лунає хор стогонів за членами команди, які не закінчують школу в червні. Джеймс сором’язливо потирає потилицю. 

— Усе буде добре, — каже він. — Просто переконайтеся, що знайдете пару відбивачів, які довіряють один одному, гаразд? 

— Ми втрачаємо і наших відбивачів, і нашого капітана, — бурмоче Олів. — Це катастрофа.

— Повірте мені, — каже Марлін, все ще розкинувшись на лавці. — Я б повернулася до Гоґвортсу, якби могла. Не хочу навіть уявляти, що чекає нас ззовні.

Джеймсу доводиться докласти всіх зусиль, щоб не здригнутися. Настрій одразу ж стає похмурим, наче хтось без попередження облив усю команду холодною водою. Навіть Сіріус, який завжди готовий відпустити жарт, якщо потрібно, притримує язика. Сільвервуд подається вперед, дивиться на Джеймса.

— Я чула… Тобто, ходять чутки, що ти не збираєшся йти в профі?

Зітхнувши, Джеймс киває.

— Я хочу допомогти. — Він не може розповісти їм про Орден, тому вигадує першу-ліпшу брехню, яка спадає йому на думку: — Натомість я розглядаю заявки на вступ до Аврорату.

— Я теж, — каже Марлін, здивувавши Джеймса. — Їм потрібні всі руки, які тільки можуть отримати. Я чула, що вони ледве справляються.

— Аврори? — перепитує Сіріус.

— Так, — киває Марлін, але в її очах з’являється блиск, який змушує Джеймса здригнутися. Вона щось знає, Марлін. — Вони надто виснажені.

— Я думаю, ти будеш чудовим Аврором, — доброзичливо каже Олів. — І, можливо, коли ситуація покращиться, ти зможеш піти в профі. Хто знає, може, війна закінчиться до цього часу наступного року.

Лунає хор згод, але він приглушений. Джеймс не знає, що на це відповісти. Чи швидко закінчиться війна? Неможливо передбачити. Джеймс, Сіріус, Ремус і Пітер не мають жодної інформації про внутрішню роботу Ордену і навіть про хід воєнних дій загалом.

Вони не знають, чому конфлікт триває так довго. Не знають, чому їм здається, що інша сторона завжди попереду. Все, що вони знають, це те, що новини з кожним днем стають дедалі похмурішими й більш жахливими, і що Кінґслі тренує їх з такою наполегливістю, що вони всі розуміють, що все дуже погано. 

Після цього розмова стихає. Люди снують по кімнаті, приймають душ і вдягаються. Джеймс занурюється у власні думки про те, як це — воювати. Це неминуче приводить його до думки про Реґулуса.

Джеймс має з ним поговорити. Він не може більше це відкладати.

Тільки… а що, якщо? Якщо Реґулус зробить неправильний вибір. Якщо він занадто наляканий, щоб зробити правильний вибір, або відчує, що не може, ніби він у пастці. Є так багато причин, чому Реґулус може думати, що він не може їм відмовити. І що тоді?

Якщо він вирішить приєднатися до Смертежерів, що робитиме Джеймс? Він не може змиритися з думкою про… про… відмову від цього. Не бути з Реґулусом. Але він також не може змиритися з думкою про те, що… якщо він… 

Зітхнувши, Джеймс притискається лобом до шафки. Прохолодний метал допомагає розвіяти головний біль, який він сам собі накликав. І так завжди. Він намагається прокрутити в голові різні сценарії, а в підсумку стає нещасним і наляканим. 

Він занадто сильно кохає Реґулуса.

І сподівається, що цього достатньо. 

Якщо ні, Джеймс не знає, що робитиме.

— З тобою все гаразд? — запитує Сіріус. 

Джеймс розплющує очі й озирається, бачачи тільки одного Сіріуса у роздягальні. Волосся Сіріуса мокре, краплі води капають на розстебнутий комір його сорочки.

— Так, — зітхає Джеймс. — Це просто… Ну, ти знаєш.

З урочистим виразом обличчя Сіріус кладе руки на плечі Джеймса і дивиться прямо на нього.

— Ми виграємо цю війну. Ми врятуємо світ, ти і я. З Муні та Пітером. Орден переможе.

— О, я знаю це, — невимушено каже Джеймс, його власна впевненість зростає у відповідь ентузіазму Сіріуса. Він все ще в захваті від цього, навіть якщо зараз він більше усвідомлює небезпеку, ніж раніше. Навіть якщо він відчуває провину, яка приходить з втратою людей, і страх опинитися в центрі битви, Джеймс знає, що робить правильні речі.

Він буде там, на передовій, захищати людей. Змінювати світ на краще. 

— Це не… Я в цьому зовсім не сумніваюся, — впевнено каже він. А потім, уже тихішим голосом, додає: — Але я хвилююся за Реґулуса.

В очах Сіріуса з’являється розуміння. Він опускає руки, проводить рукою по мокрому волоссю. 

— Тобі треба з ним поговорити, — м’яко каже Сіріус.

— Я знаю. Знаю.

— Ти зустрічаєшся з ним сьогодні ввечері? — недбало запитує той. Джеймс піднімає брову.

— Ти ж знаєш, що так. У чому річ?

— Просто… цікаво, чи ти… — Сіріус хихикає сам до себе. — Трясця твоїй матері. Я себе соромлю. Гуртожиток буде вільний усю ніч?

— Що ти… — починає Джеймс. — Гультяю. Йому треба відпочити після повні.

— Не хвилюйся, — відповідає Сіріус. — Я планую зробити все сам. Він і пальцем не поворухне.

— Ґодрику, змилуйся, — каже Джеймс, драматично затуляючи очі руками, а потім опускає їх, щоб посміхнутися до Сіріуса. — Ти безбожник. Я відчуваю, що створив монстра. 

— Це все Ремус, — відповідає Сіріус, ворушачи бровами. Джеймс хихикає, плескає найкращого друга по спині.

— Щасливий вилупок.

— Отже, гуртожиток вільний? — Джеймс пирхає від ще більшого сміху. Сіріус виглядає таким щасливим, але водночас таким сором’язливим, що це навіть мило.

— Так. Буде, доки Піт з Олів.

— Він буде, — каже Сіріус, виглядаючи надзвичайно задоволеним собою. — Я вже запитав.

Закинувши сумку через плече, Джеймс виходить разом із Сіріусом, обидва хлопці разом хихочуть. Приємне відчуття. Нормальності. Ніби все буде добре, доки він може продовжувати жартувати зі своїм найкращим другом. Коли Сіріус посміхається, Джеймс відчуває, що все буде добре, незважаючи ні на що.

 

***

 

Щойно Джеймс наближається, на стіні з’являються двері до Кімнати на Вимогу, що свідчить про те, що Реґулус уже всередині. Це особливо приємно, коли він приходить раніше. Джеймс відчуває себе потрібним. Що про нього піклуються. Тому що Реґулус дуже цінує свій час, і той факт, що він використовує його, щоб чекати на Джеймса? Він розуміє, як це важливо. Джеймс переступає поріг, з нетерпінням прагнучи побачити свого Реґа. Він заходить до дерев’яної зимової хатинки, яку Реґулус обрав напередодні Різдва, і Джеймс посміхається лише ширше. У нього такі гарні спогади про цю хатинку. 

Юнак, що тримає його серце в окутих перснями руках, сидить перед вогнищем і дивиться, як потріскує полум’я. Він на товстому килимі… і щось не так. Реґулус завжди має бездоганну поставу, але навіть для такого хлопця, як він, те, як він сидить зараз, занадто незручно. Це не може бути зручно. На його волоссі витанцьовує омбре виблисків вогню, ореол золотистого світла, що створює враження, ніби сонце сяє на його чорних кучерях. 

— Привіт, — каже Джеймс, кидає плащ на найближчий стілець і підходить до Реґулуса. 

Той нахиляє голову, дивиться на Джеймса. У куточках очей Реґулуса застигла втома, але він все одно лагідно посміхається.

— Гей.

Щось стискається в грудях Джеймса. Опускаючись на підлогу, він запитує:

— Щось сталося?

— Важкий день. 

Джеймс одразу ж хоче розправитися з тим, хто чи що змусило Реґулуса так засумувати. Він ненавидить це, ненавидить, що його не було поруч, щоб зробити все на краще. Ненавидить, що Реґулус зберігає секрети, навіть якщо розуміє, що не всі такі, як він сам, хто любить всім ділитися. Але, можливо, зараз він зможе все це виправити, тож він намагається.

— Я можу допомогти? Дозволь мені допомогти. 

Реґулус просто дивиться на вогонь, не відповідаючи. Джеймс відчуває, як щось у його грудях стискається сильніше. Він підповзає ближче.

— Можна до тебе доторкнутися?

На обличчі Реґулуса проступає здивування, і Джеймс розуміє, що вже давно не доводилося про це питати. Від самого початку їхні стосунки складалися настільки добре, що Джеймс не мав жодних сумнівів. Здебільшого Реґулус сам ініціює контакт.

— Так, — швидко відповідає Реґулус. — Власне.

Він смикає Джеймса за руку, і Джеймс підкоряється. Виявляється, що Реґулус просто хотів покласти голову на плече Джеймса і продовжувати дивитися, як горить вогонь. 

Почуваючись трохи менш стурбованим, Джеймс переплітає свої пальці з пальцями Реґулуса. Він помічає кілька порізів на тильній стороні долоні, що затягнулися з кіркою. Що сталося? Як він поранився? Джеймс сумнівається, чи може він запитати. Чи повинен він питати. Він так хвилювався цілий день, але Реґулус… відсторонений. Сьогодні Джеймс відчуває від нього іншу енергетику, і це змушує його вагатися. 

Прикусивши язика, Джеймс намагається полишити це. Порізи виглядають дуже незначними та майже загоїлися. Можливо, він подряпався об стіну чи ще щось.

А потім, подумки, він дає собі ляпаса. Його хлопець — Реґулус Блек. У всій школі немає більш врівноваженої, зібраної та елегантної людини. Реґулус не входить навколо, випадково вдаряючись об стіни. 

— Що сталося з руками? — тихо запитує Джеймс. 

— Погане тренування з Квідичу, — бурмоче він. 

Джеймс хмуриться. Реґулус — ловець. Через що він міг постраждати?

— Чим ви, в біса, займалися? 

— Облиш, — каже Реґулус. — Будь ласка? Я втомився. Я просто… можемо ми посидіти ось так трохи?

— Так. Так, звичайно, — відповідає Джеймс. 

І так вони і роблять. Сидять біля вогню деякий час, у тиші, просто насолоджуючись присутністю один одного. Це повинно бути приємно. Але Джеймс не може позбутися відчуття, що щось не так. Він не знає, чому йому так здається, але просто відчуває. Щось у… енергії Реґулуса, що викликає у Джеймса занепокоєння. Ніби він пропускає щось очевидне, щось, що він має бачити.

Але Реґулус дуже чітко встановив межі — він не хоче розмовляти сьогодні ввечері. І Джеймс кохає його занадто сильно, щоб не поважати це, навіть якщо воно з’їдає його зсередини. 

Зрештою, вони піднімаються з підлоги, бо їхні тіла починають скаржитися на незручну позу на твердій поверхні, а вогонь вже давно згас, бо жоден з них не рушив, щоб його розпалити.

Реґулус стоїть біля ліжка, дивлячись на нього з похмурим обличчям, ніби воно особисто його образило. Цього разу Джеймс не може стриматися і одразу запитує.

— Ти все ще хочеш спати тут?

— Так, — відповідає Реґулус, дивлячись на нього. Суворий вираз обличчя трохи пом’якшується, але не зникає. — Я просто… гм. Я не дуже в настрої для… 

— О, — каже Джеймс, широко розплющивши очі. — Нічого страшного. Цілком нормально. Я не… Я тут не для цього, Реґ. Це не кінцева мета і навіть не мета взагалі. Це приємний бонус, але це не причина, чому я люблю проводити з тобою час.

Від цього напруга з плечей Реґулуса зникає. На його обличчі навіть з’являється натяк на посмішку. Джеймс мав на увазі те, що сказав. Він любить Реґулуса за те, хто він є. За те, як він змушує його почуватися. Любить його за його кмітливість і щирість. За його пристрасть до маґлородських винаходів і швидкі рефлекси, які роблять його найкращим ловцем, якого Джеймс коли-небудь зустрічав. Любить його за те, як його очі м’якшають, коли Джеймс посміхається йому, і за те, як його пальці торкаються обличчя Джеймса, ніби воно найдорожче. І так, Джеймс страшенно, глибоко, непереборно закоханий у Реґулуса і дуже хотів би бути з ним голим цілими днями, кожен день. Але навіть якби він ніколи більше не міг займатися сексом з Реґулусом, Джеймс все одно любив би його так само сильно. Без сумніву. 

То чому зараз у нього в голові з’явилося якесь неприємне відчуття?

Джеймсу знадобилася хвилина, щоб зрозуміти, що проблема не в тому, що Реґулус не хоче сьогодні нічого робити. Проблема в тому, що… Джеймсу здається, ніби дивна і досить незручна заява Реґулуса («не в настрої»? Серйозно?) приховує щось інше. Через загальну атмосферу цього вечора, ще до того, як Реґулус щось сказав. Щось не так.

Просто… вони завжди були досить близькі. З того моменту, як вони відкрили для себе, як це — загубитися в тілі один одного, вони не зупинялися. Навіть коли вони сваряться, вони миряться в ліжку. Це… частина того, як працюють їхні стосунки. 

Але якщо Реґулусу це потрібно, то Джеймс дасть йому це. І він буде терплячим, поки Реґулус не скаже йому, що насправді його турбує. 

Реґулус навіть не цілує його в губи протягом решти вечора. Вони розмовляють, але небагато, бо, судячи з усього, Реґулус також не в настрої для балачок. Ще відносно рано, коли Реґулус просить приглушити світло в кімнаті, щоб вони могли підготуватися до сну. Це приємно. Тихо і спокійно. І Джеймс так хоче насолодитися цим.

Він намагається з усіх сил. 

Але коли він залазить у ліжко до Реґулуса і обіймає хлопця, який кладе голову йому на груди, Джеймс на мить не може не замислитися, чи не зробив він щось не так.

Невпевненість, яку він таїть у собі, пускає коріння в глибині його мозку, наче лоза, що повзе по стіні. Вона шепоче Джеймсу, що він занадто занурився, а Реґулус — ні. Що його занадто багато. Занадто наполегливий. Він занадто сильно хоче. 

А що, якщо Реґулус почне відчувати себе перевантаженим?

Можливо, річ не у тому, що Реґулус сьогодні не в настрої. Можливо, голос у глибині свідомості Джеймса каже, він просто не в настрої для тебе. 

Коли він прокидається, Джеймс соромиться своїх думок. Він занадто зосереджений на собі. Реґулус має право на одну-дві ночі перепочинку, або скільки йому потрібно. І для Джеймса нездорово починати сумніватися в собі через те, що у Реґулуса видався поганий день. Він не може відразу припускати, що це через щось, що він зробив. Чи може? Він не повинен. Він не думає, що повинен. Тож він посміхається, коли Реґулус бажає йому гарного дня, і дивиться, як той вислизає з Кімнати на Вимогу, щоб піти на заняття.

Вдень він торкається своєї руки, і Реґулус відповідає тим самим, тож Джеймс почувається краще і каже собі, що поводиться як ідіот. Він завжди знав, що Реґулусу іноді буває важко — зі словами, зі сном, з життям. Якщо йому зараз важко, Джеймс не має пов’язувати це з собою. 

Другої ночі Реґулус відмовляється від будь-якого фізичного контакту, крім як коли настає час заснути, і Джеймс рішуче відкидає свої сумніви. З Реґулусом явно щось відбувається, і він повинен бути підтримкою для свого хлопця і просто бути поруч. 

Знову ж таки, коли він зустрічається з Реґулусом поглядом у коридорах протягом дня, все здається нормальним. Реґулус не посміхається, бо він Реґулус, і його обличчя зазвичай має постійний суворий вираз, але Джеймс бачить в його погляді прихильність. 

На третю ніч Реґулус швидко цілує Джеймса в губи, але відсахується, коли руки Джеймса тягнуться до його торсу. І це… гм. Це боляче. Дійсно боляче. Джеймс ображений, бо він навіть не збирався просовувати руки під сорочку Реґулуса. Джеймс поводився так шанобливо. Він навіть нічого не пробував і не буде нічого пробувати. Принаймні доти, доки Реґулус знову не скаже, що все гаразд. То чому ж Реґулус не вірить, що Джеймс і надалі поважатиме його кордони?

Джеймс просто… він просто хотів обійняти Реґулуса. Непорочно. Скромно. Просто обійняти його, легкими руками на талії, поверх одягу. Це все, чого хотів Джеймс. Він не може цього зробити, і це нормально, але Джеймс не може не вдатися в питання, що він зробив, що Реґулус вважає, що Джеймсу не можна довіряти.

Коли він знову запитує Реґулуса, що не так, Реґулус знизує плечима, каже, що просто поганий тиждень, а потім бере книгу, щоб почитати, поклавши голову на коліна Джеймса.

Це дуже, бляха, бентежить. Відмова мучить Джеймса, тому що… ну. Для нього все це не має сенсу. Так, Джеймс розуміє, що Реґулус зараз не хоче сексу чи чогось подібного. Ніякої оголеності. Ніяких поцілунків. Ніяких дотиків. Але він не розуміє, де пролягають межі. Чому Реґулус може покласти голову йому на коліна або притулитися до нього, щоб заснути, а Джеймс не може покласти руку йому на стегно, коли вони цілуються з закритими ротами? До речі, це Реґулус ініціював поцілунок. Бо Джеймс слухняно тримав рот на замку. 

Незалежно від того, скільки разів він обдумує це в голові, Джеймс не може зрозуміти, тому він просто сидить, збентежений, а Реґулус читає на колінах, ніби нічого незвичайного не відбувається. І Джеймс не знає, як з цим впоратися. Тому він мовчки дується решту ночі, навіть не потрудившись побажати Реґулусу доброї ночі, коли вони лягають спати разом. Найгірше те, що Реґулус, здається, навіть не помічає цього. Ніби йому байдуже. 

Четвертої ночі того тижня Джеймс більше не може терпіти дивну тишу і дистанцію. яку Реґулус створив між ними. Він знову намагається запитати, що сталося, цього разу більш наполегливо, але Реґулус знову хитає головою і каже «нічого», а потім кидає йому виклик на партію в шахи. Джеймс жахливо зіграє і програє, бо не може зосередитися.

Шахи? Хоче запитати він. Ми тепер граємо в шахи? Звідки це взялося? Що сталося? Чому ти більше не хочеш мене?

П’ятої ночі Джеймс весь час тримає руки в кишенях. Ніби він бастує. Надсилає повідомлення. Це, бляха, некомфортно, але він робить це, бо зараз злиться. Він все ще розгублений і розчарований. Отож. Руки в кишенях протягом годин, і Реґулус не коментує це. Тож коли вони згортаються в ліжку, щоб заснути, Джеймс каже Реґулусу, що не може зустрітися з ним наступного дня. Це неправда. Джеймс міг би, у нього немає ніяких планів. Але він не може замкнутися в Кімнаті на Вимогу зі своїм хлопцем і знову отримати відмову. 

Він просто не може цього винести.

Джеймс розуміє, що Реґулус цього потребує, — що б це не було, — і Джеймс дасть йому це. Але зараз Джеймс також потребує простору, щоб розібратися у своїх думках. Йому потрібно проаналізувати свої почуття і знайти спосіб змиритися з тим, що Реґулус віддаляється від нього. Він має знайти спосіб повернути його, наблизити до себе. На його абсолютне розчарування, Реґулус з ним не сперечається. Він погоджується, кажучи, що, ймовірно, йому все одно доведеться відвідати вечірку Слизерину після того, як вони переможуть Рейвенкло, і бажає йому надобраніч. 

Джеймс не зімкнув очей. 

— Що з тобою? — запитує Пітер Джеймса у суботу вранці, коли той з’являється на сніданку з величезними синцями під очима і відчуває до себе жаль. 

Реґулус покинув Кімнату на Вимогу на світанку, щоб підготуватися до матчу з Квідичу. Джеймс залишився там, лежачи в ліжку, і розмірковуючи, де він помилився. Коли його хлопець перестав його кохати.

— Нічого, — бурмоче Джеймс, занурюючи ложку в кашу.

Пітер штовхає його в плече.

— Гей. Я знаю тебе з п’яти років. Якщо ти збираєшся мені брехати, то старайся краще.

Це викликає у Джеймса невелику посмішку. Він поглядає на Пітера, проводить рукою по обличчю, випадково зсунувши окуляри.

— Щось не так з… ну, знаєш. — він нахиляється ближче і шепоче: — Моїм хлопцем.

— О, — Пітер піднімає брови. — Наскільки не так?

— Ну, я не знаю, — каже Джеймс, розчаровано. — Він не хоче зі мною про це говорити.

— Хто не хоче з тобою говорити про що? — запитує Сіріус, плюхаючись на лавку навпроти Джеймса і Пітера. Ремус сідає набагато зріліше поруч із Сіріусом. 

Джеймс ховає обличчя в долонях.

— Шлюбні проблеми, — пояснює Пітер Сіріусу і Ремусу, які дивляться на Джеймса зі здивованими виразами обличчя.

— Що? — Сіріус хмуриться.

Ремус повертається на місці, щоб поглянути на стіл Слизерину. Джеймс штовхає його ногою.

— Не дивись! Я не хочу, щоб він думав, що я жалюгідний.

— Але ти ж такий, — зауважує Ремус. — Ти виглядаєш як лайно.

— Я не спав.

Сіріус чухає голову.

— Я не розумію. У чому саме проблема? 

— Не знаю! — каже Джеймс, і це виходить трохи голосніше, ніж він хотів, бо кілька людей повертають голови, щоб подивитися на нього. 

Джеймс не з тих, хто легко соромиться, але він не хоче, щоб хтось про це дізнався, тому нахиляється ближче до своїх друзів і значно знижує голос.

— Його щось турбує, але він не хоче мені розповідати. Він просто… віддалений. Ніби холодний? 

— Не хочу тебе розчаровувати, — каже Ремус. — Але твій хлопець — Реґулус Блек. Віддаленість і холодність — це його нормальний стан.

— Не з Золоторогом, — втручається Сіріус. Ремус здивовано поглядає на нього. — Ти ніколи не бачив його поруч із Джеймсом? Він перетворюється на клятий зефір. Це божевілля.

— Не може цього бути, — каже Пітер, відкривши рота від подиву.

Сіріус енергійно киває, волосся розвивається навколо його плечей.

— Можете припинити? — Роздратовано втручається Джеймс. — Щось не так, і він не хоче мені казати, що саме. А я… а що, якщо це через мене?

Троє друзів обмінюються розгубленими поглядами. Сіріус дістає паличку і збирає волосся у напівпучок. Джеймс не пропускає, як Ремус затримує погляд на вигині його шиї. Чесне слово. Ці двоє. 

— Слухай. Я не… експерт, — спокійно каже Ремус. — Але всі докази вказують на те, що він так само одержимий тобою, як і ти ним.

— Так, — погоджується Сіріус. — Тобто, мені це, звісно, не подобається, але він, очевидно, дуже тобою захоплений.

— Агов! — обурено скрикує Джеймс. 

— Ми маємо на увазі, що, можливо, відбувається щось інше, — каже Ремус.

Джеймс зітхає, опускає лікті на стіл, щоб підперти голову руками. Його друзі мають рацію. Він знає ці речі, знає, що у Реґулуса можуть бути проблеми, питання та інші справи. Річ не в цьому. Просто… чому він не говорить про це з Джеймсом?

Він каже це вголос, і Сіріус зморщується, перш ніж відповісти:

— Не всі так само вільно висловлюють свої емоції, як ти, друже.

— Ти завжди можеш запитати Доркас, — пропонує Пітер.

Джеймс на мить забув, що той теж тут, що, звичайно, дуже кепсько з його боку. І це насправді зовсім не погана ідея.

— Знаєш що, Піте, я, мабуть, так і зроблю, — каже Джеймс, почуваючись трохи краще. — Вона прийде дивитися матч з Марлін. Я спитаю, чи вона знає, що сталося.

— З’ясуй це, щоб ми могли повернутися до планування витівки, — каже Пітер. — Ми досі не придумали нічого хорошого, а минуло вже кілька тижнів.

— Так, так, — каже Сіріус.

Нічого не вирішилося, і він все ще перебуває в стані невпевненості та розгубленості, але товстий вузол у горлі трохи послабився. Принаймні настільки, що Джеймс може змусити себе з’їсти кашу і трохи посміхнутися, коли його друзі починають робити безглузді прогнози щодо того, як пройде матч з Квідичу. 

Наявність плану дій значно допомагає, і Джеймс рішуче налаштований витягнути інформацію з Доркас, навіть якщо це коштуватиме йому життя. До того часу, як вони сідають на трибуни, він готовий благати, якщо це буде потрібно. Вся його команда тут, бо Джеймс зробив обов’язковим перегляд ігор інших факультеті. Вони закутані в кілька шарів одягу і наклали заклинання для зігрівання, щоб захиститися від холоду. Це перші вихідні березня, але цього року зима не хоче відступати без бою. У повітрі ще немає жодних ознак вести.

— Доркас, — кличе Джеймс. — Присядь до мене на хвилинку?

Зітхнувши, Доркас міняється місцями з Сільвервуд і сідає поруч із Джеймсом на трибуні, поки команди виходять на поле. Джеймс одразу помічає Реґулуса. Він виглядає чудово у своєму квідичному спорядженні, очі сяють від передчуття, а щоки почервоніли від різкого холоду. 

— Реґ у порядку? — тихо запитує Джеймс. Доркас здригається.

— Що ти маєш на увазі?

— Я про те, чи з ним все гаразд, — каже Джеймс, швидко поглянувши на неї, а потім знову зосередившись на полі. — Цього тижня він поводиться дуже дивно. Не хоче говорити зі мною про те, що його турбує.

— Джеймсе, ти не можеш просити мене зрадити його довіру, — дорікає йому Доркас.

— Ага. То щось відбувається, — тисне Джеймс. 

Команди сідають на мітли. Гуч свистить у свисток.

— Ну, так. 

— Я щось зробив? — запитує Джеймс. — Просто скажи мені. Він не дозволяє мені його торкатися. Я не розумію, що… 

Джеймс раптово замовкає. Доркас відповідає йому, кажучи щось, чого він не чує, бо Джеймс раптом, одразу, розуміє, що з Реґулусом не так. 

Реґулусу боляче. 

Що за срань?

Джеймс впевнений, що ніхто інший цього не помітив. Але Джеймс не дарма найкращий капітан команди з Квідичу, якого бачила ця школа за останні покоління. Він знає стиль польоту людей. Знає, як читати мову тіла, коли люди сидять на мітлах. А Реґулус — не просто його хлопець. Він також ловець у команді їхнього найбільшого суперника.

Джеймс може прочитати Реґулуса на мітлі, наче він для цього народився.

І Реґулусу важко. 

— Що, в біса, з ним сталося? — шипить Джеймс, нахилившись вперед і спираючись ліктями на ноги. Він звертається до Доркас, але його погляд стежить за Реґулусом, який ледь-ледь літає над полем. Його мова тіла говорить про все. Він напружений і йому незручно.

— Де він поранений? Схоже, все погано.

Коментатор кричить, що загоничі Слизерину заволоділи м’ячем. Джеймс, як ніколи, не цікавиться перебігом матчу. Серце в нього підступає до горла, і він не може відвести погляду від Реґулуса. 

— Я казала йому, щоб він не брав участі в грі, — відповідає Доркас. 

— Ось чому він не дозволяє мені… маленький гад, — лається Джеймс, схвильований. — Як він травмувався? Чому він не пішов до Поппі?

— Він не хоче розповідати, як це сталося, — каже Доркас, звучачи так само розчарованою, як і Джеймс. — Я підозрюю, що він побився з кимось.

— Наскільки серйозно? 

— Кілька зламаних ребер. Зламана нога. Декілька порізів тут і там. Нічого страшного, але на боці у нього великий фіолетовий синець. — Доркас хитає головою. — Мені вдалося вилікувати його ногу, але ребра? Занадто делікатно. Він чекає, як маґл. 

Ця інформація миттєво змінює минулий тиждень у свідомості Джеймса. І, гаразд. Плюс за потужну хлопчиську інтуїцію. Він мав рацію, що Реґулус відштовхував його, але не з тих причин, яких боявся Джеймс. Реґулус не хотів, щоб Джеймс бачив. Не хотів, щоб Джеймс бачив, що він поранений.

Джеймс когось уб’є. 

— Зламані ребра? Він не повинен літати, — каже Джеймс, підводячись з місця, але Доркас тягне його назад.

— Ти нічого не можеш вдіяти. Принаймні, не розкриваючи таємницю перед усією школою. А Реґулус не хоче, щоб хтось про це дізнався.

— Але він травмований! 

— Я знаю! — гримає Доркас. — Ти думаєш, мені це подобається? Але якщо ти кохаєш Реґулуса, то маєш кохати його і тоді, коли він такий.

— Блядство! 

Поруч з ними виникає суматоха, потім Марлін і Сіріус просять людей посунутися, щоб вони могли сісти поруч із Доркас і Джеймсом. На полі Слизерин вже забив три голи. Рейвенкло — лише один. Реґулус все ще кружляє навколо поля, швидко переводячи погляд з одного на інше.

— Заради Мерліна, про що ви двоє сваритеся? — запитує Сіріус.

Доркас хитає головою.

— Ми не сваримося.

Джеймс відкриває рота, але Доркас кидає на нього погляд, який змушує його завагатися. Йому це не подобається. Чорт забирай, взагалі. Але мовчазна команда чітка. Реґулус не хоче, щоб люди знали. Доркас намагалася поважати його таємницю. Джеймс повинен зробити те саме.

— Просто ведемо жваву дискусію, — вичавлює Джеймс. — Про гру. Дивімось далі, гаразд? 

Марлін і Сіріус обмінюються поглядами, але не наполягають. Джеймс не дихає, поки Реґулус не ловить снича за двадцять хвилин. 

 

***

 

Всупереч холодному повітрю, від поту одяг Реґулуса прилипає до його торсу, коли він стискає пальці навколо невловимого снича. Лунає свисток, і його охоплює почуття полегшення. Намагаючись не знепритомніти від сильного болю, Реґулус приземляється і злізає з мітли. 

Біль у його ребрах нестерпна.

Таппі чудово впорався з їхнім вправленням, але без палички він не міг повністю зцілити кістки. Реґулус приймав знеболюючі та зміцнювальні зілля, але внутрішні ушкодження, завдані йому Василіском, можна було вилікувати лише за допомогою зцілювальних заклинань. Такі заклинання, на жаль, не можна накласти на себе самого.

Доркас спробувала, але лікувальна магія — не її стихія, і нічого не вийшло. Принаймні, не з ребрами. Їй вдалося вправити на зламаній нозі, бо прямі кістки виправити легше. Але решта тіла все ще в жахливому стані. Барті та Еван не змогли б допомогти, тож Реґулус навіть не став їм про це розповідати. 

З усіх його друзів Реґулус єдиний, хто коли-небудь цікавився лікувальною магією. Тож йому залишається тільки терпіти і чекати, поки він зцілиться природним шляхом. 

Дивно, але Реґулус почав по-новому цінувати маґлів. Якщо вони так виліковуються від усього, то він, хоч і з неохотою, вражений. Вони — стійкі виродки, бо Реґулус страждає від болю і вже шість днів поспіль поводиться як нещасний маленький покидьок. 

Не помічаючи його страждань, решта команди приземляється навколо нього, щоб привітати. Це, мабуть, був найкоротший матч сезону. Реґулус подбав про це. У його стані він не зміг би ще довго літати. 

На щастя, всім добре відомо, що Реґулуса Блека торкатися не можна, бо інакше втратиш кінцівку, тому ніхто не намагається обійняти його за плечі чи зробити інші квідичні святкові дурощі, якими займаються звичайні гравці. Це просто дикунство. 

Навіть якби він не був травмований, Реґулус просто не бачить сенсу в демонстрації… чого б то не було, що вони, на їхню думку, демонструють, зіштовхуючись один з одним. Він не може зрозуміти, як людям може подобатися, коли їх штовхають, хіба що це Джеймс Поттер. Виняток з правила. Він завжди має бути.

Студенти заполоняють поле, кричачи та вигукуючи.

— Це було фантастично! — каже один із їхніх загоничів Реґулусу.

— Дуже витончено, Блеку!

— Найкращий ловець у школі!

Йому дуже кортить закотити очі. Звичайно, він найкращий ловець у школі. Він найшвидший і найрозумніший. Реґулус розуміє магію, яка живить золотих сничів, і розвинув гостре чуття для їх відстеження. Не кажучи вже про те, що він має найкращу мітлу, яку можна купити лише якщо маєш гроші. Буквально ніхто не може наздогнати чого, якщо він мчить.

Змушуючи себе виглядати хоча б трохи задоволеним, — хоча він не задоволений, бо для цього йому потрібно було б дбати про думку цих людей, — він киває у відповідь. 

Повільно Реґулус дозволяє натовпу вести його до роздягалень. Рабастан знаходить його і вони йдуть разом. Він єдиний у команді, з ким Реґулус трохи дружить, тому вони проводять час разом під час тренувань. 

Однак, перш ніж вони доходять до роздягалень, Ремус Люпин продирається крізь натовп і зупиняється перед ним. 

Реґулус не дивується, помічаючи, що люди трохи відступають від Люпина. Він має дещо загрозливий вигляд. Принаймні, у Сіріуса кращий смак у чоловіках, ніж у жінках. Реґулус не може дорікнути братові за те, що той запав на Люпина.

— Блек, — каже він, дивлячись прямо на нього.

— Люпин.

Рабастан, воротар команди, робить крок ближче до Реґулуса і грізно дивиться на Люпина, який продовжує повністю того ігнорувати. 

— Змінилися графіки патрулювання, маю тобі про це повідомити, — каже Люпин, відмахуючись від натовпу. — Це займе хвилину. 

— Про що він говорить? — запитує Рабастан у Реґулуса. 

У виразі обличчя Люпина немає ні найменшого натяку на те, що це не стосується обов’язків старости, і Реґулус поважає це. Люпин — хороший брехун, і Реґулус цінує цю його навичку. 

— Справи старост, — каже він, звучачи нудьгуюче. — Люпин і я часто працюємо в парі.

— Зрозумів, — каже Рабастан, трохи розслабляючись.

— Все гаразд, — каже Реґулус іншому хлопцеві, зберігаючи абсолютно нейтральний вираз обличчя і байдужий тон голосу. — Зустрінемося у вітальні. Знайди Барті та Евана. 

Звузивши очі в бік Люпина, Рабастан киває.

— Твоя паличка при тобі?

Реґулус витягує її з кобури ефектним рухом, який, здається, задовольняє Рабастана. Той повільно відходить, а Реґулус слідує за Люпином до задньої частини трибуни. Інший хлопець дістає сигарету, а потім пропонує Реґулусу. Той без слів бере одну.

— У чому справа? — запитує Реґулус Люпина.

— Джеймс божеволіє, — відповідає Люпин. 

Нахмурившись, Реґулус йде з Люпином під трибунами, вдихаючи дим і намагаючись приховати гримасу болю від навантаження, яке його легені чинять на тріснуті ребра. Коли вони повертають за ріг, Реґулус бачить Джеймса, який ходить туди-сюди, наче тварина в клітці. З ним Сіріус, Доркас, Марлін і Лілі Еванс.

— Джеймс каже, що ти поранений, — шепоче йому Люпин. — І він розповів Сіріусу, і вони через це з розуму сходять.

Холодне повітря ранніх днів березня пахне свіжою травою і вітром. Воно тягне за мантію Реґулуса, трохи заплутуючи її навколо колін, коли він зупиняється і грізно дивиться на Джеймса. В ідеалі, Реґулус схрестив би руки для більшого ефекту, але він не може цього зробити без болю, тому обмежується глибоким похмурим поглядом.

— Реґулусе! — вигукує Джеймс, щойно його бачить.

О, заради Салазара. Реґулус не має на це часу. 

Лілі виглядає трохи здивованою, але Сіріус одразу ж кидається до Реґулуса, піднімаючи руки вгору і відволікаючи увагу від Джеймса. 

— Ти з глузду з’їхав? — сичить Реґулус. — Я не можу бути тут з тобою.

— Я хвилююся за тебе, — голосно заявляє Сіріус, а потім, знизивши голос, додає: — Золоторіг ось-ось зробить якусь дурню. Що, в біса, відбувається? Як ти поранився?

Через плече Сіріуса Реґулус бачить, як Джеймс намагається втриматися на місці. Кожна рисочка його тіла кричить про те, як сильно він хоче подолати відстань між ними. 

Салазар, клятий, Слизерин, його хлопець має, бляха, заспокоїтися. Це небезпечно, дурно, безрозсудно і ще багато чого, але список настільки довгий, що Реґулус не має часу і бажання зараз його перераховувати. Якщо хтось випадково натрапить на нього тут, серед групи ґрифіндорців, включаючи Лілі Еванс… чорт. 

— Я йду, — каже він, грізно дивлячись на брата. — Ніколи більше не роби нічого подібного.

— Реґулусе, якщо ти поранений, Джеймс не відступить, поки не переконається, що з тобою все гаразд, — благально каже Сіріус. — І я теж хвилююся. Що сталося? 

— Немає через що хвилюватися, — сердито відповідає Реґулус. Він обертається, вирішуючи йти, перш ніж ситуація стане безнадійною.

Несподівано Сіріус простягає руку. Він обережно притискає палець до сильно забитого боку Реґулуса. Це був ледь дотик, але Реґулус все одно здригається. 

— Спробуймо ще раз, — рішуче каже Сіріус. — Лілі дуже вправна у лікувальних заклинаннях. Вона запропонувала тобі допомогу.

Ага. Тож вона тут для цього. Ну, Реґулус не підпустить її паличку до себе. Йому байдуже, наскільки вона вправна в магії, — дуже вправна, з того, що він чув і бачив, — вона все одно та дівчина, через яку Джеймс два роки поспіль робив із себе дурня. Реґулус нізащо не прийме її допомогу. Це просто принцип.

— Мені не потрібна допомога. 

— Дуже очевидно, що потрібна, — наполягає Сіріус, з кожною хвилиною все більш роздратований.

Реґулус вважає це клятим абсурдом, особливо з вуст хлопця, якого зграя гончих пошматувала майже до смерті і якого довелося таємно лікувати в магічній кімнаті замку. 

У будь-якому разі, Реґулус не просив про це. Щоб вони влаштовували сцену. Уся ця ситуація… Сіріус поводиться нерозумно. 

І як вони дізналися, що він поранений?

— Доркас, — гарчить Реґулус, помітивши її за Джеймсом разом із Марлін. 

Доркас піднімає голову, на її обличчі з’являється стурбоване хмуріння. Марлін щось їй шепоче, але вона хитає головою. Реґулус знову зосереджується на Сіріусі. Він посвариться з Доркас пізніше, ці люди не повинні бачити, як він свариться зі своєю найкращою подругою. Це особиста справа.

— Ні, — різко відповідає Сіріус. — Вона нічого не казала. Не зганяй свою злість на ній. 

Це божевілля. Реґулус просто приголомшений. Що ці люди роблять? Яке вони мають право викликати його сюди, коли він має бути зі своєю командою і святкувати перемогу? Чому вони поводяться так, ніби це має значення? Ніби їм не байдуже. 

І навіть якби їм було не байдуже, — а це не так, — вони не мають права втручатися! Якщо Реґулус не просив цього робити, то вони не повинні цього робити.

— Я запізнююся на вечірку, — каже Реґулус, розвертаючись і йдучи геть.

— Зачекай! — кричить Джеймс. — Зачекай, Реґулус. Будь ласка. 

Він так сильно хоче розвернутися, але розуміє, що не може. Ситуація виходить з-під контролю. Джеймс не може просто відправити за ним свого друга, бо побачив, як Реґулус злегка здригнувся під час польоту. Він стає необережним, а це небезпечно. Особливо так близько до кінця.

Тож Реґулус продовжує йти, ігноруючи Джеймса і Сіріуса, які кличуть його. Його ребра не раді, що він відмовився від можливості їх вилікувати, але так мало бути. До великодніх канікул залишилося трохи понад три тижні, і він не може дозволити Джеймсу викрити їх. 

 

***

 

За три години Реґулус випив стільки вогневіскі, що навіть біль у ребрах притупився. Як і в єдиний інший раз, коли він був по-справжньому п’яний, Реґулус відчуває, що його тіло живе своїм життям. Він навчився робити суворий вираз обличчя, бо це безпечніше, ніж просто плисти за течією, але час від часу він ловить себе на тому, що поглядає на двері і думає, чи не втекти йому до вежі Ґрифіндору, щоб побачити Джеймса.

Клятий алкоголь, чесне слово. Це становить загрозу безпеці. 

У вітальні Слизерину повно людей. Хтось зачарував низку інструментів, щоб вони грали самі, і вони виконують інструментальні версії популярних пісень. Потайки Реґулус мріє про програвач, який є у володінні Ґрифіндору. Цій вечірці не завадила б більш жвава музика, але що є, то є. Принаймні, Реґулус із задоволенням визнає, що він не відчуває спокуси танцювати під музику, яка не має ритму. Він також у безпеці від «ABBA», бо інакше це було б катастрофою. Реґулус занадто п’яний, щоб стримати посмішку, якби заграла «Dancing Queen».

— Блеку, друже, — каже Рабастан, виходячи з натовпу з двома чарками. — Ось.

Реґулус бере чарку.

— За дуже темне майбутнє, — вигукує Рабастан, піднімаючи свою чарку.

Можливо, це алкоголь, що тече в його жилах, або серце, що стукає в грудях, б’ючись об побиті ребра, ніби знаючи, що його чекає. А може, просто навіть п’яний Реґулус залишається хитрим і розуміє, що йому треба потягнути за ниточки. 

Він піднімає келих, цокається з Рабастаном і каже:

— Яке належить нам. 

Вони випивають напої, і Рабастан голосно регоче, а потім б’є склянкою по найближчій поверхні. 

— Саме так, Блеку. — він хитається на ногах, явно п’яний. — Ти і я зробимо великі речі. Ми піднімемося, бляха, на саму вершину!

Реґулус посміхається і легенько киває головою.

— Дім Блеків і Дім Лестранжів, — бурмоче він. 

Рабастан радіє, наче його опанував дух банші, перекрикуючи шум натовпу і музику. Опустивши руки, він дивиться на Реґулуса з голодним блиском в очах. Він плескає Реґулуса по спині, і те, що той лише здригається, свідчить про те, наскільки він п’яний. 

Рабастан відсувається і каже:

— Я принесу ще випивки.

— Так і зроби. 

Як тільки Рабастан знову зникає в натовпі, Реґулус крадькома відходить у куток кімнати, де Еван і Барті притулилися до стіни. Барті тримає в руці сигарету, і Реґулус раптом дуже хоче закурити. Він запалює свою сигарету, а потім притуляється до Евана.

Чим більше Реґулус напивається, тим важче йому не втекти і не піти шукати Джеймса. Це все, чого він хоче. Джеймса. 

Він не торкався його майже тиждень, і це було дуже, блядь, важко. Джеймс теж це помітив. Він не тиснув на Реґулуса, що було типово для Джеймса, і Реґулус не міг не закохатися в нього ще більше. Але він помітив віддалення між ними, і Реґулус бачив сумнів, що прокрадався в очах Джеймса. 

Ось чому він не може піти його шукати, як би сильно він цього не хотів. Бо Джеймс не може дізнатися, як він поранився. Він не може почати хвилюватися. Він не може спробувати врятувати Реґулуса.

Бо, намагаючись врятувати Реґулуса, Джеймс досягне лише одного — своєї загибелі. А це неприйнятний результат. 

— Все гаразд? — питає Еван.

— До усрачки п’яний, — бурмоче він, намагаючись відсунути думки про Джеймса на задній план, наскільки це можливо в його нетверезому стані. — Це навіть не хороша вечірка.

— Музика відстій, — коментує Барті. — Як тут, бляха, під цей клятий струнний квартет потанцюєш?

— Це можливо, — суворо відповідає Еван. — Тільки не так, як тобі подобається танцювати.

— Звиняйте, що поки ріс не вчився танцювати вальс у своєму маєтку, — дражнить Барті, штовхаючи Евана ногою. 

І він, і Реґулус закочують очі. Реґулус швидко розуміє, що це була погана ідея, бо від цього йому трохи паморочиться в голові.

— Бляха, не згадуй про це, — каже Еван. — Тримай спину прямо, Еване! Підборіддя вгору, Еване!

— Дивись під ноги, Реґулусе! — втручається він, не зовсім розуміючи, чому. Він п’яний, ось чому. 

Барті регоче.

— Дивись під ноги? Не кажи мені, що ти не був природженим танцюристом.

— Мені було чотири, — беземоційно відповідає він. — Мої ноги ще були повненькі. 

Еван і Барті сміються до сліз, а Реґулус вирішує, що це гарний момент, щоб посміхнутися. Діставши нову сигарету з пачки, Реґулус оглядає приміщення. Доркас тут немає, як і Пандори. Зрештою, сьогодні в грі Рейвенкло абсолютно розгромили, тож для неї було б трохи ризиковано приходити на святкування перемоги суперника. 

— Чесне слово, Реґ… — каже Барті, витираючи сльози з очей і запалюючи собі ще одну сигарету. — Те, що ти іноді кажеш…

— Не моя вина, шо твій крихітний мозок вважає звичайні висловлювання такими смішними, — роздратовано каже він. Він не певний, чому його дратує, що друзі вважають його смішним, але це так.

— У Барті немає нічого крихітного, — каже Еван, посміхаючись.

— А можна якось без цього? — стогне Реґулус.

— Спускайся по сходах, — каже Барті, поглядаючи на сходи, що ведуть до їхньої кімнати. Все ще посміхаючись, як дурень, яким він є, Еван кидає Реґулусу тріумфальний погляд і зникає в напрямку їхньої спальні. 

Барті відштовхується від стіни.

— Я все ще серджуся через те, що нас помістили на карантин на цілий тиждень, але ти позбувся Селвіна, і тепер я можу вільно займатися сексом з Еваном у гуртожитку. Отож. 

Реґулус сміється, а Барті посміхається.

— Замовчувальні чари — ваші друзі, — каже Реґулус, хитаючи головою. 

Сміючись, Барті підморгує Реґулусу. Потім він коротко салютує йому і йде за своїм хлопцем. Реґулус не зможе повернутися до їхньої кімнати щонайменше годину, а краще й дві, щоб бути впевненим. Він розраховує, що алкоголь зрештою звалить його друзів. 

Тим часом Реґулус вирішує, що йому не слід більше пити, а це означає, що він повинен уникати Рабастана. Це виявляється складним завданням. Щойно він відходить від стіни, як хлопчина Лестранж знову підбігає до нього і тисне йому в руку ще одну чарку. 

Реґулус має ще достатньо самовладання, щоб сказати Рабастану, що він нізащо не опиниться посеред натовпу, даючи зрозуміти, що він вище таких речей. Рабастан, яки хоче справити враження на спадкоємця дому Блек, одразу ж згоджується, що вони занадто поважні, занадто благородні, щоб опускатися до такого рівня. 

Натомість вони тримаються країв натовпу, залишаючись ближче до стін, що дозволяє Реґулусу трохи вільніше дихати. Вечірка не така приголомшлива, як була на Гелловін, бо тут темніше, а музика тихіша, але людей все одно більше, ніж Реґулусу було б комфортно. Сподіваючись, що це допоможе, Реґулус приймає ще один шот від Рабастана, коли той тисне його йому в руку. 

Якось Реґулус опиняється біля стіни біля виходу з вітальні. Три верхні ґудзики його сорочки розстібнуті, — він не пам’ятає, як це сталося, — і він слухає дівчину, імені якої не може згадати, яка безперервно розповідає про те, як би вона хотіла стати стажисткою у відділі зілля Міністерства. 

— Мені б не завадила допомога, — каже вона, закручуючи пасмо волосся навколо пальця і нахиляючись ближче до Реґулуса. — А всі знають, що ти найкращий у приготуванні зілля. 

Її щоки почервонілі, а очі трохи затуманені. Вона така ж п’яна, як і Реґулус, що пояснює, чому вона стоїть так, бляха, близько. 

Чи ревнував би Джеймс, якби побачив Реґулуса зараз? Джеймс не схожий на того, хто ревнує. Він… він непорочний. Він завжди думає про людей найкраще. Бачить у них хороше.

Не те щоб Джеймсу було чого ревнувати. У Реґулуса аж мурашки по шкірі бігають від того, як сильно він хоче втекти від цієї дівчини. Але він не може. Поки що. Причина цього незрозуміла, але Реґулус усвідомлює, що вона існує. 

— Слизоріг дає приватні уроки, — каже Реґулус, хмурячись. 

Йому потрібно, щоб ця дівчина дала йому спокій. Він не може точно зрозуміти, як він тут опинився і що змусило її думати, що він хоче слухати її балаканину, але йому вже достатньо.

— Рабастан сказав, що ти, можливо, захочеш допомогти, — каже вона, надуваючи губи. 

Ах. Реґулус пригадує. Рабастан, клятий, Лестранж. Так, ось він, засмоктує лице якоїсь іншої дівчини на дивані. Ну, тепер він вже не звертає уваги, правда? Єдина причина, чому Реґулус розважав цю дівчину, була в тому, щоб Рабастан відчепився від нього. Він почав розпитувати, чому Реґулус ніколи ні з ким не зустрічався.

— Слухай, — каже він, трохи різкіше, ніж було необхідно. — Мені це не цікаво.

— О. — дівчина засмутилася. Потім швидко оговталася. — Ти впевнений? Я дозволю тобі мене трахнути.

Реґулус кліпає очима. Що, в біса, за хрінь? Дівчина сприймає його шок за роздуми і раптом притискається до нього. Він відчуває, як її груди тиснуться до його тіла. Він припускає, що людям, які люблять груди, це могло б здатися привабливим, — чи здалося б справді? На його думку, відчай ніколи не є привабливим, але він ніяк не може змусити себе прикидатися, що не вражений.

Він поспішно відступає. 

— Не зацікавлений.

На його абсолютний подив, дівчина все ще не здається.

— Не тільки гарний, а ще й джентльмен. Знаєш, таких хлопців, як ти, небагато.

— Все одно не зацікавлений, — гримає він. — Відійди з дороги. 

Попри її явне незадоволення, дівчина все ж таки підкоряється і робить хиткий крок убік, щоб пропустити його. Знервований, Реґулус прослизає крізь вхід і залишає за собою вітальню Слизерину. Тиша діє на його розпач як бальзам. Швидко крокуючи темними і тихими коридорами, Реґулус знову починає чітко усвідомлювати себе.

У підземеллях прохолодно, і це допомагає йому трохи прояснити голову. Він все ще доволі п’яний, щоб його мислення не було на сто відсотків таким гострим, як повинно бути, але принаймні він більше не відчуває себе пригніченим. Унизу сходів Реґулус вагається. 

Він хоче Джеймса. 

Однак у його стані було б дурним йти його шукати. Реґулус не дурний, тож замість головних сходів він обирає бічні, зморщуючись від болю в ребрах під час підйому.

— Реґулусе! — радісно вигукує Мірта, коли він заходить у вбиральню на другому поверсі. 

— Привіт, Мірто, — каже він і не приховує легкої посмішки на обличчі, бо він п’яний, і, бо Мірта завжди щиро радіє, коли бачить його. Це приємно. Крім того, вона вже двічі врятувала йому життя, тож заслуговує на посмішку.

— О, ти трохи напідпитку? — запитує вона, хихикаючи. 

Реґулус сміється, що робить йому боляче, тож він зморщується, і посмішка зникає, поступаючись місцем стурбованому погляду.

— Ти так і не сходив до лазарету, правда? 

— Я ж не міг розповісти Помфрі, як отримав травму, хіба ні?

— Тебе б проголосили героєм, — каже Мірта. 

Вона знає, що Реґулус знайшов Таємну кімнату і вбив монстра, котрий вбив її. Вона, звісно, не знає про горокракси, але він не міг це пояснити, коли був в тому стані, якому був, і чому він з’явився з раковини в цій самій вбиральні. Саме так вона померла, тож Мірта швидко все з’ясувала, поки Таппі лікував його. Зрештою, Мірта була з Рейвенкло. 

Реґулус обережно сідає і спирається спиною на стіну.

— Ти знаєш, чому ніхто не може про це дізнатися.

Вони вже говорили про це. На щастя, Мірта занадто закохана в нього, щоб ігнорувати будь-які прохання Реґулуса. Вона хоче справити на нього враження. До того ж вона — лише відбиток колишньої себе. Вона все ще клято розумна, але, на щастя, як привид, вона не має достатньої присутності духу, щоб самостійно вирішити знайти іншу живу людину і поділитися інформацією, яку їй розповів Реґулус.

— Мені просто не подобається, що ти поранений, — каже вона, нависаючи над ним.

— Ти така мила, — випалює Реґулус, а потім кривиться від необережної помилки.

Мірта зітхає, задоволена.

— Хотіла б я бути живою, — каже вона кокетливо. — Ми б стали потужною парою.

Реґулус не виправляє її. Не каже їй, що ніколи в житті не бачив дівчину у такому сенсі. Немає сенсу ображати її почуття, коли вона — привид, що живе у туалетній кабінці. Чесно кажучи, щоразу, коли Реґулус згадує, наскільки безрадісним є існування Мірти, він відчуває таку сильну жалість, що не може змусити себе бути з нею жорстоким. 

— Я втомився, Мірто, — каже він замість цього, відкинувши голову назад на стіну.

— Поговори зі мною, — наполягає вона, сідаючи поруч із ним. 

— Ти коли-небудь мріяла бути кимось іншим? 

— Постійно, — відповідає Мірта. — Коли я була живою, я хотіла бути однією з тих дівчат, що відстоюють свої права. Або однією з найкрасивіших. Але навіщо тобі хотіти бути кимось іншим? Ти чудовий. Ти… ну, кращий за всіх. 

Це змушує Реґулуса посміхнутися, але він п’яний, тому це виходить як невелике гикання. Мірта знову хихоче.

— Я б хотів бути таким, хто не… хто не був… — він ковтає, його горло раптом стискається. — Мені це подобається, Мірто. І я не думаю, що це повинно мені подобатися.

— Що тобі подобається?

— Влада, — тихо зізнається Реґулус. — Мені подобається знати, що я можу робити те, чого не можуть інші. Мені подобається відчуття контролю. Приплив адреналіну від перемоги. Мені це подобається, і я хочу більше. І я це отримаю. 

— Ти амбітний. Це не погано, — каже Мірта, вирішивши захищати його за будь-яких обставин. 

— Але скільки амбіцій вважається занадто багато? — запитує Реґулус, бавлячись з кільцем на вказівному пальці. — Якщо це змусить мене робити погані речі, і мені байдуже. Що це означатиме?

— Наскільки погані? — запитує Мірта, завжди шукаючи практичне, логічне, розумне пояснення. 

— Я вбив би когось, щоб отримати те, що хочу, — каже Реґулус. — Це робить мене чудовиськом?

Ці слова зависають у повітрі між ним і привидкою. Реґулус дивиться на Мірту. Він не хоче бачити розчарування на її обличчі. Він не впевнений, чому веде з нею цю розмову. Йому важлива не її думка. А думка Доркас. Джеймса. Навіть Сіріуса. 

Можливо, це тому, що він знає, що вони скажуть. Що вбивство — це межа, яку не можна перетинати. Але хто встановив цю межу?

Реґулус вбив Ґрейбека, щоб врятувати Люпина, і Джеймс знайшов спосіб пробачити йому це. Реґулус не має жодних сумнівів, що Сіріус не бачить у цьому жодної проблеми. Сіріус теж вбив би заради Ремуса. І заради Джеймса теж. Реґулус знає свого брата достатньо добре, щоб це зрозуміти. А Доркас… ну. Вона назвала Ґрейбека чудовиськом і не надала цьому значення. 

Тільки наступного разу це буде не чудовисько. Погана людина, так. Бо Реґулус уже знає, хто наступний помре від його руки. План уже в дії. І можливо, вони пробачать і цього. Якщо дізнаються, чого не станеться. Але хто буде наступним? І після нього? Це не завжди буде чудовисько. І чи робить це Реґулуса чудовиськом?

— Реґулусе? — лагідно запитує Мірта. — Вбивати когось — це завжди жахливо. Ти не маєш права забирати чуже життя.

— Я знаю, — каже Реґулус. — Але якщо це єдиний вихід, я все одно це зроблю. 

— Ну, якщо це єдиний спосіб, то це означає, що ти вже випробував усі інші, — каже Мірта, і в її голосі чути прагматизм Рейвенкло. — Вбивати когось — це все одно погано, але ж ти не хочеш цього, правда? Ти ж не… хочеш?

— Ні, — відповідає Реґулус. Але це неправда. Є люди, яких він хоче вбити. Він хоче. — Можливо, так? Я не знаю, Мірто. Деякі з тих, кого я хотів би вбити — дуже погані люди. Вони заподіяли шкоду мені або людям, які мені дорогі.

— То це щось на кшталт помсти?

— Так.

— Я все ще не вважаю тебе чудовиськом, — каже Мірта після довгої, задумливої паузи. — Тому що чудовиська не турбуються про те, чи є вони такими. Вони просто такі. 

— Мірто… 

— Ні, — енергійно відказує вона, пливучи, щоб опинитися перед Реґулусом. — Ти знаєш, як довго я була тут сама? Ти був мені другом, коли я не мала нікого. Я лише маленька сумна привидка у вбиральні. Ти міг би перестати приходити, коли ми розгадали загадку. Але ти все одно відвідуєш мене.

— Це не… 

— Ти не чудовисько, Реґулусе. Чудовиська не дружать із маленькими сумними привидами у вбиральнях. 

Зазнавши поразки, Реґулус зітхає і відпускає цю думку. Він навіть не впевнений, звідки вона взялася. Просто… час спливає, і чим ближче до жахливих великодніх канікул, тим важче стає. Він розривається між двома почуттями, і це неприємно.

З одного боку, Реґулус не може дочекатися, щоб почати. Особливо після того, як він вбив клятого Василіска. Він все ще в синцях і йому болить, але в його жилах кипить енергія. Немає нічого, чого він не міг би зробити, і він хоче пройти взяти і почати вершити солодку, жорстоку справедливість. 

З іншого, є Джеймс. І це все, насправді. Джеймс. Реґулус не хотів би зраджувати його, щоб врятувати його життя, але він мусить. Іншого вибору немає. І Реґулус, що цілком зрозуміло, не хоче цього робити. Чесно кажучи, це справжній безлад. 

— Дякую, Мірто, — каже Реґулус, підводячись на ноги. Сьогодні він нічого не вирішить, а голова починає боліти, коли алкоголь виходить з організму. Барті та Еван, мабуть, вже закінчили.

— Мені час спати. 

Мірта посміхається йому, ніжно цілує в щоку.

— На добраніч, Реґулусе. 

Notes:

Від авторки:

Джеймс — поважаючий король, але відчуває, що відбувається щось інше, і панікує через це? Він такий реальний, і я його дуже люблю <3 
Доркас “Я не зраджу довіру Реґулуса” Медовз буквально найкраща подружка з моїх мрій. Вони такі могутні разом. Я дуже схвильована щодо контенту з Доркас та Реґулусом у наступних декількох розділах <3

Реґулусе, крихітко, будь ласка, вигадай якусь відмазку та піди до Помфрі? Типу… справді. Ти не в порядку.

Барті та Еван зі своїми смішечками, як завжди. Вони такі несповна розуму і такі… підлітки? Мені подобається, що вони просто насолоджуються життям у школі, що дуже важливо, адже вони не відчувають загрози війни, тому просто… розслабляються, зустрічаються і кохають одне одного. Я ЇХ ЛЮБЛЮ. Розкіллери <3

Також… маленька сцена з Реґом та Міртою? “Я чудовисько?” “Ні, крихітко, ти не чудовисько. Ти маленьке дияволятко, але все гаразд. Ми пробачаємо та забуваємо.”

ЧЕСНЕ СЛОВО, Мірта така правдива. Вона завжди підтримує Реґулуса, як у правильних, так і в неправильних його вчинках. ЦЕ ПРАВДА.

Також (х2) те, що Джеймс вміє «читати» Реґулуса на мітлі — важливо. 

Дякую вам за прочитання!!