Корона

by ToriVin

Summary:

Коли першу принцессу вели на страту, вона не схилила голови. Коли оголошували її вирок, Атанасія дивилася на імператора вбивчим поглядом, від якого у присутніх проходив холод по спині. Вони ще довго розповідали про той день, коли принцеса несподівано зникла просто серед суддівської зали, наповненої охороною.

З того моменту, імператорський палац жив в постійному очікуванні. Ніхто не наважувався цього сказати, та юна Атанасія, лякала настільки ж сильно, як і її батько. Усі десь глибоко в душі розуміли — вона повернеться рано чи пізно, аби забрати свою корону.

AU: Атанасія у своєму першому житті, але її темніша версія, яка не вірить в казки, виживає своїми силами а не з допомогою інших і не пробачає своїх ворогів.

Notes:

Правду кажучи, давно хотіла щось зробити з цією історією. Мені подобається ідея Атанасії, в її "режимі Клода". Цікаво досліджувати ту частину характеру, яка передалася від батька і дивитись куди б завела оригінальна історія, якби була більш суворою і реалістичною.

Мені хотілось побачити, чи є хтось живий у цьому фандомі і чи варто взагалі вкладати час у написання такої історії. Якщо вам цікаво — запрошую у коментарі, аби я могла бачити, що ви все ще захочете побачити як Атанасія стає нищівною, Дженнет дорослішає, Клод повільно прокидається, Іджекіл вагається, а Лукас... ну знаєте, він просто Лукас.

Chapter 1: Втеча:1

У темниці їх було троє: двоє щурів — Пені та Розі — і молодша принцеса Обелія, яка зазвичай сиділа на вузькій вологій койці, спостерігаючи за своїми тимчасовими друзями. Іноді вона відламувала шматок від черствого хліба, який приносили тричі на день як їжу, і кидала його їм.

Пені була більшою і спритнішою, тому зазвичай забирала великий шматок першою і тягнула його в куток приміщення, де лежали брудні ганчірки — рицар сказав, що це простирадла, і їх потрібно було постелити перед тим, як лягати спати. Розі ж, будучи слабшою і меншою, зазвичай збирала крихти та те, що могла їй залишити подруга. Атанасія вважала, що ці двоє, ймовірно, можуть бути сестрами, що робило атмосферу в її маленькому світі, звуженому до розмірів холодної та брудної камери в підземеллі Нефритового Палацу, більш домашньою.

Двері в кінці коридору вже звично скрипнули, але принцеса навіть не зрушилася з місця. У цьому не було абсолютно жодної потреби — рицар прийде до неї сам. Адже більше нікого в цій темниці не було. Єдиною ув’язненою імператора Клода була його власна донька.

Цього разу це була не проста чергова перевірка в'язнів, та й для обіду занадто рано. Щури швидко сховалися в кутку, залишивши залишки хліба на підлозі. У світлі тьмяного факела на стіну навпроти впали одразу дві тіні, змушуючи Атанасію повернути голову.

Два рицарі завмерли в кількох кроках від залізних зачарованих ґрат. Вони не могли наважитися, поки не побачили, як принцеса не стримала моторошну зловтішну усмішку. Прийшли за юною принцесою, а бояться ніби досвідченого вбивцю. Тоді один із них гордо випростався, додаючи важливості вигляду, і підійшов ближче:

— Його Величність бажає, щоб ви постали перед судом, — заявив він.

Атанасія плавно піднялася і повільно розім'яла шию. Потім взяла залишки хліба і кинула їх у кут. Злякавшись, щури тут же розбіглися, викликавши ще одну насмішку. Вона повернулася до рицарів і, наскільки могла, безтурботно сказала:

— Відкривайте замок.

Рицарі коротко переглянулися і дістали ключі. Принцесу повели нагору, в невелику кімнату, де дали можливість умиватися і кинути недовгий погляд на своє відображення у затертому дзеркалі. Кілька днів у підземеллі зробили її ще більш хворобливою на вигляд. Хто не знав, подумав би, що нещасну дівчину затримали, коли вона приходила просити милостині до двору. Золоте волосся сплуталися, а лазурові очі, здавалося, потьмяніли. Найкрасивіше плаття з її гардеробу, вибране спеціально для чаювання, перетворилося в лахміття.

Перед виходом із темниці Атанасії зв'язали руки. Обидва рицарі намагалися якнайменше дивитися їй у вічі. Дійсно, до такої небезпечної ув’язненої, як худа бліда принцеса, треба ставитися відповідно. Тоді вона подумала, що варто насолоджуватися хоч би моментом: коли ще випаде честь бути в повному супроводі на вечірці на свою власну честь?

Вона втратила  страх ще дві безсонні ночі тому. Сльози закінчилася ще днем раніше. Атанасія не бачила жодного виходу з цієї ситуації, як би не шукала. Єдине що їй залишалося — хоча б триматися відповідно титулу, через який вона от-от розплатиться життям.

Вони направилися прямо до залу для аудієнцій. Ніхто нічого не пояснював, не намагався підтримати і, звісно, не казав, до чого слід готуватися. Хоча Атанасія й сама приблизно розуміла, як усе буде проходити.

Коли варта відкрила масивні дерев'яні двері, всі присутні одразу почали гудіти, осуджуючи її зовнішній вигляд. Особливо вразливі гості свята навіть дозволили собі порушити етикет і вказувати пальцями. Дивно, але для такого показового судилища тут зібралося чомусь мало людей. Навіть не половина ради.

Імператор сидів на троні на височині. Він виглядав так, ніби прямо зараз перед ним не донька, а отруйна комаха, від якої слід позбутися негайно. Справа від нього сиділа та сама Дженнет, важко хвора після недавнього інциденту, з почервонілими від сліз очима. Заспокоювали її, незмінно, улюблена тітка та син герцога. Головний радник імператора Роджер Альфіус стояв зліва.

Насправді, Дженнет виглядала цілком непогано. Зовсім не схожа на людину, що нещодавно випила отруту. Атанасія згадала той день: це було шумне чаювання, під час якого Дженнет раптово стало погано. Після цього першу принцесу відразу ж на місці затримали за наказом графині Джудит як головну і, безсумнівно, єдину підозрювану в замаху.

— Обвинувачена в злочині, принцеса Атанасія прибула, — оголосив старий у вишуканому перуці. Нескладно було здогадатися, що суддю запросили виключно для того, щоб вирок не виносив батько, і Дженнет не засмучувалася занадто сильно.

— Перша принцеса Атанасія де Ельджео Обелія, — спокійно поправила вона, змірявши суддю ображеним поглядом. Все одно він не вирішував її долю сьогодні.

Старий прокашлявся і покосився на імператора, очікуючи реакції, але той лише втомлено схилив голову. Суддя продовжив:

— Прошу обвинувачену не перебивати...

— Я просто хотіла уточнити, адже ви, по суті, упустили мій головний гріх, — все так же додала Атанасія. Кілька людей у залі покосилися на графиню.

— Ви звинувачуєтеся в тому, — продовжив він голосніше, — що чотири дні тому намагалися отруїти принцесу Дженнет де Обелію під час зустрічі в імператорському саду, куди були запрошені як почесна гостя. Вам є що сказати?

Слід було відразу здогадатися, що якщо після стількох років у колі аристократів несподівано почали нею цікавитися, то це не до добра. Але Атанасія була настільки рада отримати запрошення на якусь зустріч, що навіть не припускала думки про пастку. Лист був для покинутої принцеси першим промінчиком надії після багатьох років самотності в занедбаному палаці.

Все, що відбувалося, вона сприймала виключно як кару за свою наївність і дурість, за те, що дозволила так легко від себе звільнитися, і за те, що до останнього вірила в те, що батько може її пожаліти.

— Не довіряйте родичам, якщо ваш спадок неможливо розділити порівну.

Гул здійснявся знову. Розалія прикрила рот рукою, вдаючи що обурена подібними заявами. Сама Дженнет наврядчи зрозуміла про що мова.

Атанасія похитала головою, щоб суддя продовжив читати заздалегідь написаний текст вироку, і процес закінчився швидше. Якщо її, в кращому випадку, виганятимуть з цього жахливого місця, то нехай це станеться швидше. Але вона підняла голову і натрапила на погляд батька – такий, яким дивляться на змій або павуків, зневажливий і поверхневий. Вона не змогла не помітити, що його очі не були такими ж, як, наприклад, у Дженнет. Вони були темними і каламутними, як глибоке озеро, без натяку на блиск. Щось всередині її раділо, адже тепер сестра ще менше була схожа на нього.

— Тож, принцеса Атанасія, визнається винною у отруєнні власної сестри, — оголосив суддя.

— Перша принцеса де Ельджео Обелія, — пробурмотіла вона, але ніхто так і не почув.

— Враховуючи, що немає жодних пом’якшуючих обставин, та наявність усіх доказів провини обвинуваченої. Суд вважає справедливим: присудити принцесу Атанасію до страти через гільйотину.

Сказавши це, суддя замовк, а з ним і решта залу. Здавалося навіть її серце перестало битися. Страта? Справді? Не вигнання чи позбавлення титулу? Це було відчайдушним ходом навіть для них.

 

— Сестро! Просто скажи, чому ти це зробила? — взмолилася Дженнет, — і тебе обов'язково помилують!

 

До божевілля дурна або банально підла? Так чи інакше, колись обожнювана, сестра викликала бажання вдарити її обличчя. Можливо, це була більше заздрість, ніж почуття справедливості, адже було очевидно, кому належав цей божевільний план.

Атанасія відчувала, як трусяться руки.

Розалія, яка стояла за спиною принцеси з удаваним занепокоєнням, напевно, підлила племінниці несильний отруту, яка уже давно мала перестати діяти. У цієї жінки точно було протиотрута — вона не стала б отруювати свою головну надію на владу так необдумано. Невільно згадалася маленька Розі з темниці. Нещасна, дурненька щуриха точно не заслуговувала імені, даного на честь такої огидної жінки.

— Чи є обвинуваченій, що сказати на останок? — Перепитав суддя.

— Так, є, — Атанасія випрямила спину, не зводячи очей з імператора, який зробив те ж саме, ніби чекаючи, чим вона його здивує. — Спати в темниці було досить незручно, тож я й справді здивована, що змогла бачити якісь сни...

 

 

Нова хвиля шепоту прокотилася по залу. Суддя почав перебивати, попросивши говорити лише по суті, але у неї не було жодної причини його слухати. Атанасія продовжувала свою розповідь безбарвним голосом, дивлячись лише вперед, в потьмянілі сині очі імператора.

 

— Але, тим не менш, цей сон мені снився кожну ніч. Такий правдоподібний, що я можу присягнутися, як відчувала на своїй шкірі подув вітру. Там було дерево. Величезне чарівне дерево, яке точно буде вище цього палацу, з гілками, ніби з кристалів, і білосніжними листям, сповненими магії.

Хтось з натовпу сказав, що все це нісенітниця, і маленька дівчинка просто вирішила грати на жалість. Альфіус і Розалія слухали, зтиснувши щелепи, а Дженнет продовжувала хникати про те, що не вірить у відбувається, поки біловолосий хлопець гладив її по плечу.

 

— А під деревом мене кожного разу чекала найпрекрасніша жінка, яку бачив світ: з золотими локонами і очима кольору закатного неба. Точно фея східних земель. — байдужість на обличчі батька похитнулася, показуючи нову, невідому емоцію.— Вона співала мені колискову, як співали на її рідних землях, гладила по голові, прижимала до себе і кожного разу благала…

Водночас з цим, змінилися погляди графині та герцога. Зал ігнорував будь-які зауваження судді, що до тиші, тож Атанасії довелося говорити голосніше. З усіх боків можна було почути як тихо, і не дуже, раз за разом повторювалося ім’я: «Діана».

—  Пробачити її за те, що залишила одну в цьому жорстокому і несправедливому світі... пробачити її за те, що колись дозволила собі любити найбожевільнішого і безлюдного чоловіка у світі…

 

— Я ще раз повторюю, говоріть лише те, що стосується вашого злочину!

 

Атанасія майже перейшла на крик. Разом з тим, як імператор підвівся з трону, Атанасія відчула як її охоплює неймовірна впевненість. Ніби в повітрі було щось, що додавало сили і прибирало страх.

— …і за те, що дозволила йому стати моїм батьком… — Але, на диво, він не поспішав кидатися на неї і виглядав не злісно, а, скоріше, перелякано. В утвореній тиші останні слова здавалося, були більш лякаючими. — І кожного разу сон обривався в той момент, коли мама просила передати: вона ненавидить вас так само, як і я.

 

— Так як вона сміє! — не витримала графиня.

 

Атанасія говорила повільно, насолоджуючись тим, як батько вперше в житті дивився на неї не з презирством, а з чимось підозріло схожим на страх. Вона була готова дати голову на відсіч, що бачила сльозу на його щоці. В його темних каламутних очах заблищало щось нове. На мить принцесі здавалося, що ось-ось щось зміниться, але імператор раптом схопився за голову і зашипів, як поранений звір.

 

— Вбити її! — закричав він, вказуючи на Атанасію. — Негайно!

 

Від шоку Дженнет почала втрачати свідомість. Альфіус молодший встиг підхопити її. Розалія голосно кликала лікаря. Гості відсувались подалі від центру зали, аби не перекривати дорогу рицарям. В цій усій метушні Атанасія відчула, як її схопили за плечі і потягли до виходу.

 

По дорозі в зал вона збиралася пройти гордо, навіть якщо шлях вестиме до плахи, але зараз гордість відступила. Їй не хотілося так просто померти через черговий примхливий каприз божевільного імператора. Атанасія з останніх сил рвонула вбік, і їй вдалося позбутися рук, що тримали її. Але бігти все одно було нікуди. Вона була в замку, повному лицарів, звідки точно не можна було вибратися.

Тож вона знову повернулася до батька. Атанасія встигла побачити, що його очі стали ще більш тьмяними, перед тим, як він випростався, піднявши руку. Не знаючи що робить, все ще з цим дивним відчуттям всесилля, вона зробила те саме.

 

— Згинь нарешті! — вигукнув імператор, перед тим як потужний потік мани рвонув до неї, осліплюючи. Атанасія зробила єдине, що прийшло в голову, виставивши руки перед собою.

Теплий потік магії огорнув Атанасію. А коли вона відкрила очі, то не змогла стримати здивований зітхання: перед нею була та сама галявина зі сну.

Chapter 2: Втеча: 2

Summary:

У цьому розділі Атанасія доволі багато бігає і виявляє, що вона посередня брехуха =)

Трава була незвичайного кольору, слабко світилася, навколо височіли високі скелі, а величезне чарівне дерево нагорі розкинуло свої масивні гілки, з яких лилося яскравий світло, освітлюючи місцевість. Його коріння здіймалося з землі, немов тремтіло в очікуванні, і здавалось, що кожна гілка виблискувала мерехтливим відлунням магії.

Крики імператорського залу для аудієнцій виявилися десь дуже далеко. Залишався лише гучний стук серця в горлі. Атанасія тихо хихотнула – ось так виглядає смерть? Так, якби вона знала, то вже давно стрибнула з найвищої вежі, щоб не тягти з жалюгідним забутим існуванням. Тим більше, якщо вона мертва, то… Вона розирнулася, в пошуках знайомої фігури, але мами ніде не було видно.

Широка галявина була порожньою, якщо не рахувати, чогось що лежало в траві, привертаючи погляд. Атанасія підійшла ближче. Великий плід, схожий на яблуко був таким самим, як і дерево. Коли вона взяла його в руки, він сяяв приємним блакитним світлом.

Трохи, подумавши, Атанасія обережно відкусила шматок, повільно пережувавши. Смак не був схожим ні на що, що їй доводилося куштувати досі. Солодкий, свіжий, він викликав всередині дивне відчуття легкості. Немов в ній прокидалося, щось, що спало роками. Як тієї миті, коли батько на неї накинувся. Дивна впевненість.

Вона відкусила ще, обходячи дерево довкола аби переконатися, що тут більше нічого немає. Це місце було схожим на печеру, виходу з якої не було видно. Стіни відбивали світло дерева, від чого здавалося, ніби чарівним був кожен куточок.

Доївши, Атанасія підійшла ближче до величезного стовбура. Чарівне дерево було таким самим, як і у сні, тільки тепер відчуття безмежного спокою було справжнім. Вона повільно протягнула руку і торкнулася шершавої кори, заплющивши очі.

Дерево зашелестіло листям. Цей шум зливався у дивний мелодійний шепіт, який, попри все, Атанасія розуміла. Дерево хотіло їй щось показати.

Коли вона відкрила очі, Атанасія стояла серед тронної зали, яку було важко упізнати в напівтемряві. Батько сидів на троні. Холодні сині очі дивилися просто крізь неї.

— Чорт, тільки не це, — прошипіла принцеса.

Вона чекала, що він щось скаже, чи зробить, та батько сидів нерухомо. Його обличчя було втомленим, погляд порожнім. Він мовчки спостерігав, ніби очікував неминучого.

Атанасія хотіла тікати, та позаду неї пролунали впевнені кроки. Хтось пройшов повз неї, навіть не звернувши на принцесу уваги.

Чоловік мав золотаве волосся і святкове вбрання. Атанасія завмерла — він був неймовірно схожим на батька. Чоловік мав такі ж очі, які просто зараз палали гнівом.

Доки Атанасія намагалася збагнути хто це міг бути, чоловік наблизився до трону впритул. Зблиснуло лезо меча і вона не встигла зрозуміти, як це трапилося, але воно гучно врізалося в спинку трону, пройшовши через грудну клітину.

Імператор не відреагував ніяк, його очі лише розширилися тієї миті, коли він робив свій останній подих. Його голова похилилася, дозволяючи короні сповзти. Та впала на підлогу зі звуком, ніби вдарили у величезний дзвін, й покотилася залою.

Атанасія отямилася від власного крику. Чоловік не звернув на це жодної уваги. Різким рухом, він витягнув меча і відштовхнув тіло батька вбік, дозволивши йому впасти з помосту. Тоді він повернувся до Атанасії, але його цікавила не вона сама.

Принцеса відірвала нажаханий погляд від мертвого батька і поглянула на корону, яка опинилася біля її ніг. Чоловік прямував до неї. Тепер можна було добре розгледіти його обличчя: від батькового воно відрізнялося не сильно. Ті самі риси, таке ж волосся і такий же вираз злості. Хіба що, імператор виглядав більш втомленим.

Атанасія спробувала позадкувати, та зрозуміла, що не може. Тіло, немов заклякло і не хотіло слухатися. Вона була приречена слухняно спостерігати, як незнайомець підійшов в притул, недбало підібрав корону, обтрусивши з неї пил і одягнув собі на головую. Тоді він повернувся до трону і сів на нього так, ніби кілька хвилин тому, не вбив законного власника.

Перед очима все ще була та мить, коли меч забрав життя її батька, коли Атанасія збагнула, що чарівне світло повернулося.

Вона знову була на галявині, а її рука все ще торкалася стовбура. Усього, що щойно відбулося, ніби ніколи не існувало. Вона підняла руки до обличчя, важко дихаючи, намагаючись оговтатись.

«Це ще станеться.» — промовив шелест листя вгорі.

«Я збожеволіла.» — припустила Атанасія. Так було значно легше пояснити те, що з нею відбувалося. Перед очима досі була сцена, де мер розтинає груди Імператора.

«Обелія приречена, але тобі під силу це змінити.»

«Може навпаки?»

Це саме Атанасія була приречена. Не так давно, її присудили до страти і ледь не спалили живцем одразу після суду. Або спалили — звідки їй було знати чи жива вона зараз. Це Обелія могла б змінити хоч щось. На захист своєї першої принцеси не став жоден з її, так званих підданих.

Може вона й збожеволіла, та не настільки аби довіряти підозрілим деревам.

«Ні, дякую.»

«Ти народжена спадкоємицею корони.»

«Я народжена, бо якась з танцівниць вирішила спокусити Імператора. Не більше.»

Листя незадоволено зашуміло. Атанасія лише схрестила руки на грудях. Чарівні дерева, мабуть, не були достатньо обізнаними в тому, як життя відбувається насправді.

«Колись давно, чоловік що думав так само…» — продовжило дерево своєю дивною мовою. Атанасія спробувала затулити вуха аби не чути цього.

Їй було начхати на Імперію не менше, ніж Імперії на неї. Що означало «приречена»? Якщо батькову смерть, то так цьому і бути. Хай Джанет сидить і вигадує яким чином цього уникнути. А якщо така доля заготована для обох, то Атанасія може лише вчитись танцювати, аби бути готовою виступити на їх похороні.

Здавалось, дерево знало все, про що вона думає. Його сяйво стало темнішим, майже синім. Неймовірно схоже на те, як темнішали очі Атанасії. Це було цікавим, але недостатньо аби тієї миті вона про це надовго задумалася.

«Ти повернешся, коли станеш мудрішою.»

«Якщо доживу до цього моменту. Шансів у мене не те щоб багато.» — Відказала вона.

Синій вихор з’явився знову. Так само нізвідки і так само швидко. Атанасія лише хотіла продовжити свою дивну розмову, коли замість не менш дивного співрозмовника, перед нею опинилося звичайнісіньке дерево.

Чарівне сяйво зникло. Земля під ногами стала твердою. Вона стояла на звичайнісінькій галявині, серед незнайомого лісу. Жодного натяку на те, що відбулося до цього, не залишилося.

«Ну вже дякую» — пробурмотіла вона.

На відміну від чарівного дерева, тут усе здавалося доволі справжнім. Крони угорі шелестіли від вітру, а не самі по собі і не схоже аби вони намагалися з нею заговорити.

Не те щоб Атанасія не була вдячна за порятунок, але вона й гадки не мала що тепер робити. Замість тісної клітки палацу, вона вперше опинилася в широкому безмежному світі.

Судячи з положення сонця, був лише світанок. Отже минула ціла ніч з часу, коли відбувся суд. Породи дерев підказували, що вона далеко на південь від столиці. Наскільки далеко було неможливо визначити, та, ймовірно, до кордону було не так далеко. Атанасія чомусь відкидала думку про те, що вона за межами Імперії.

Вона вирішила брести в ту сторону, де ліс здавався молодшим, в надії, що зможе з нього вийти.

Якщо кордон був близько, це було непоганою нагодою втекти. Арланта була дружнім королівством і вони могли б видати утікачку, та це якщо хтось додумається її шукати так далеко. Звідти можна було податися куди завгодно.

Причин залишатися в Обелії, принцеса не мала, як би смішно це не було. Людей, за якими вона сумуватиме можна перерахувати на пальцях однієї руки. А єдиною заради кого можна було б ризикнути була Ліліан, яку потрібно було ще знайти.

З моменту, коли леді Йорк було вислано з палацу, минуло кілька років і з того часу від неї не було звісток. Атанасія була певна, що листи перехоплювалися.

Вона рушила вперед, стискаючи руки, намагаючись заспокоїтись. "Можливо, — подумала вона, — Ліліан вже встигла знайти нову сім'ю." Минули роки, і життя безперервно йшло далі. Лілі могла навіть почати все спочатку, подалі від палацових інтриг і небезпек.

Але якась частина її душі все ж не дозволяла відпустити цю думку. "Вона могла б допомогти мені вирішити, що робити далі," — міркувала Атанасія, відчуваючи, як кожен крок у невідомому лісі дає їй трохи більше рішучості.

Навколо було тихо, і тільки зрідка чути було, як у кронах тріщало від легкого вітру. Її роздуми зупинилися, коли вона помітила слабкий дим у далині, і серце її знову прискорило свій ритм. Можливо, це вогнище якогось подорожнього.

Якщо минула лише ніч і вона не помилилася, вважаючи що знаходиться далеко від столиці, то було цілком безпечно підійти ближче. Якщо б їй пощастило натрапити на торговців і скоротити шлях з ними. Хоча, Атанасія не мала з собою зовсім нічого аби розплатитися.

Атанасія йшла довго, прямувавши до диму, який далеким шлейфом підіймався вгору, між верхівками дерев. З кожним кроком вона все більше відчувала втомленість: уся ця ніч, повна видінь і страху, виснажила її. Але думка про те, що попереду могли бути люди, що могли допомогти, не давала їй зупинитися.

Коли вона, нарешті, підійшла ближче, побачила чотирьох подорожніх, які розташувалися біля невеликого вогнища. Поруч з ними стояв віз, накритий старими тканинами, а кожен із них мав при собі зброю — хтось ніж, хтось меч, а один із чоловіків мав навіть короткий лук, що лежав поруч на землі.

Вони були схожими на мисливців.

Атанасія зупинилась на безпечній відстані, вагаючись, чи варто підходити. Плід який вона з’їла раніше був, на диво, ситнім, але без їжі довго неможливо протриматись. Вона зробила глибокий вдих і вийшла з-за дерев, наближаючись до подорожніх.

Вони помітили її відразу і обмінялися короткими поглядами, ніби зважували наскільки дівчина може бути небезпечною.

– Гей, мала! Заблукала? — озвався один із чоловіків, худий і високий, з густим волоссям, яке стирчало в різні боки. Він усміхнувся добродушно. Інші теж обернулися до неї, розглядаючи її з не меншою цікавістю.

– Так, — відповіла вона, намагаючись зберегти спокійний вигляд. — Я загубилась у лісі і шукаю шлях до найближчого села.

Високий чоловік кивнув.

– Здається, ти з якоїсь глушини, так? Наша мала подорожня з села! – зауважив він, весело сміючись, ніби сказав щось надзвичайно дотепне. Атанасія припустила, що виглядала дійсно незвично — одяг її був запорошений, волосся скуйовджене, і, мабуть, вона справді більше скидалася на сільську дівчину, ніж на когось із аристократії.

– Хочеш трохи хліба? Сідай, погрійся, — промовив інший, кремезний чоловік з густою чорною бородою, вказуючи на місце біля вогню. Вона несміливо кивнула, підходячи ближче, і сіла на пропоноване місце.

Один із подорожніх дістав шматок хліба і передав їй, і вона взяла його, подякувавши. Хліб був черствий, але на смак здався їй майже розкішним після кількох днів у в’язниці. Вона з’їла кілька шматків і непомітно поклала решту до кишені.

— Звідки ти?

— З Оренда, — відповіла Атанасія. Це було велике місто, яке сполучало торгові шляхи, де жило багато людей. Тож було б не дивно, якби вона сказала, що їхала разом з групою торговців і відійшла задалеко.

— Спра-авді? — протягнув голос за спиною.

Щойно Атанасія зрозуміла, що цей тон здався їй дивним, відчула, як хтось різко схопив її за руки, заламуючи їх назад. Її хліб випав із кишені на землю, а серце шалено забилося. Обернувшись, вона побачила холодний вираз на обличчі чоловіка, який тримав її.

– Ну що, мала, — почав він, дивлячись на неї зверхньо. — Ми тут подумали, що в тебе дуже цікаві очі для простої дівчинки.

– Імператорські очі, — посміхнувся інший, дивлячись на неї, ніби на здобич. — Таких не часто побачиш серед містян.

«Ідіотка» — сварила себе Атанасія. Вона все життя прожила у палаці, де ніхто уже не звертав уваги та таку помітну рису. Їй навіть на думку не спало, наскільки помітнішою це робило самотню брудну дівчину за межами столиці.

Атанасія відчула, як по її спині пробіг холод. Вони розглянули її уважніше, і тепер вона зрозуміла, що їх доброзичливість була лише дешевою грою, яку можна було розкусити одразу.

«Які ще мисливці, Атанасіє? Вони звичайні головорізи!»

– Вигідно продати таку красуню можна, навіть без особливих знайомств, — сказав третій подорожній з лихою посмішкою. – Ото комусь пощастить!

Вони почали обговорювати її, ніби вона вже була їхньою власністю, і це додало їй люті. Відчувши, як сила з якою тримали руки трохи ослабла, вона зібрала всі сили і різко смикнулася, вириваючись. На мить їхня розгубленість дала їй шанс. Атанасія незграбно кинулася вбік вислизаючи з-під рук, що намагалися схопити.

На тому місці, де лежала зброя було порожньо.

«Погано. Дуже погано.»

Тоді одному з чоловіків вдалося її схопити за волосся і потягнути до себе. Атанасія втратила рівновагу, падаючи. Вона вчепилася йому в руки, намагаючись вирватися, але сил бракувало.

Спалахнуло яскраве блакитне сяйво, жар якого обпік і саму Атанасію. Чоловік закричав.

Атанасія не знала, як їй це вдалося, але часу було обмаль. Вона підхопилася на ноги і, не роздумуючи, побігла вглиб лісу.

Її дихання було частим, вона ледве переставляла ноги, що важко пересувалися в густих кущах і переплетених коренях, але не озиралася назад. Ще ніколи вона так не раділа, що жила в бідності і не змогла дозволити собі дорого оздоблене взуття: інакше зараз вона б тікала на високих незручних підборах.

Атанасія ще ніколи не бігла так швидко, як тоді, коли пробиралася через густі зелені зарослі, де кожен кущ ніби зумисно намагався зачепитися за одяг і завадити. Варто було затриматись на мить, аби обрати, куди бігти далі, як кроки переслідувачів ставали ближчими.

«Кляте дерево, не могло відправити кудись, де мене не захочуть знову вбити?»

Не зупиняючись, вона спробувала зібрати волосся, аби воно не заважало.

Вона абсолютно не розуміла куди рухається, лише знала що зупинитися неможна. Ліс був однаковісіньким з усіх боків. Заходити задалеко, не знаючи доги теж було небезпечною. Для себе, Атанасія вирішила, що ведмедів боїться менше ніж людей. Вона стрімко кинулася туди, де гілки дерев були нижчими, сподіваючись, що низький зріст зіграє їй на користь.

Коли вдалині з’явився шум води, вона одразу побігла до нього. Якщо там була неглибока річка, то перебігши її Атанасія б відірвалася. У них більше одягу який може намокнути та сповільнити вагою.

Голоси позаду були зовсім близько. Атанасія хотіла лише трохи звернути убік, сподіваючись що зможе сховатися за широким стовбуром дерева, коли не помітила коріння, що розкинулося по землі. Вона зрозуміла, що падає тоді, коли вже було пізно це виправити. Збоку почулося:

— Он вона!

Атанасія тихо зашипіла від болю і спробувала підвестися, але поранена нога її не послухалася. Вона з жахом повернула голову, аби побачити, як четверо чоловіків зі зброєю в руках повільно рухалися до неї.

Не знаючи, що ще можна вдіяти, вона підняла руку, сподіваючись, що цього разу магія буде більш контрольованою. Якщо ні, краще було б просто спалити їх разом з собою, ніж дізнатися чим це закінчиться.

З ноги текла кров, на яку налипнув бруд, через який було неможливо зрозуміли наскільки складне поранення. Тікати вона не могла.

Один з чоловіків дістав з-за пояса мотузку, інший гидко посміхнувся.

— Куди ж поділося твоє бажання тікати?

— Здоганялки закінчилися. Може хочеш пограти в наступну гру?

Вона не витрачатиме сил на взаємні погрози.

Один з чоловіків, той що з мотузкою, кинув ще кілька брудних жартів, рухаючись до неї. Мабуть думав, що вона не рухалась, бо завмерла від страху. Він припустився помилки — щойно підійшов достатньо близько, Атанасія спрямувала магію просто на нього. Сліпуче сині іскри посипалися на чоловіка, обпікаючи шкіру і він заволав від болю.

— От же ж сука!

Атанасія лише змогла отямитися від яскравого сяйва, як побачила, як над нею занесли меч для удару.

Це мав бути кінець. Не здатна втекти і не вміюча чаклувати так швидко, вона була приречена загинути тієї миті, коли меч опуститься. Але, натомість, чоловіка відкинуло вбік.

Немов ганчір’яна лялька він влетів в дерево і повільно сповз на землю. Меч з характерним звуком опинився в кущах.

— Чого розшумілися?

Атанасія озирнулася. Вона не помітила, коли з’явився ще хтось, крім переслідувачів. Його в їх зграї не було раніше.

У незнайомця були червоні очі, які дивилися так, ніби хижак на здобич. Він точно не був їх другом, але це не означало, що він був другом Атанасії. Хлопець, який виглядав зовсім молодим, мав довге волосся, яке майже зливалося з чорним плащем. Таку зачіску в Обелії носили рідко. Він не був схожий ні на простолюдина, ні на аристократа.

Він був чарівником.

Схоже, останнє переслідувачі збагнули швидше за Атанасію. Двоє, які все ще стояли на ногах, кинулися на чарівника, але їх спіткала доля попередників. Щойно хлопець підняв руку, вони опинилися біля його ніг, немов прикуті ланцюгами.

Залишилася лише Атанасія. До неї чарівник і звернувся:

— Отже, де Обелія?

— Хто ви?

Це, мабуть, було не дуже ввічливим ставленням до рятівника, та ввічливість це останнє що хвилює людину, яку ледь не вбили кілька хвилин тому і яка не знала, чи не хочуть її убити ще раз.

Чарівник на питання не відповів, хоча, здавалося, воно його повеселило.

— Цікаво, — протягнув він, — така зачухана… Не схожа на принцесу. Позашлюбна дитина?

Атанасії перехопило подих від обурення. Їй не раз доводилося чути подібні слова в палаці, але від дивака серед лісу — це вже занадто.

Проте, їй така легенда підходила.

— Позашлюбна, — вона кивнула, підтверджуючи неправильний здогад. — Що з того?

Чарівник уважно вивчив її поглядом ще раз. Й справді, зі спутаним волоссям та обідраною сукнею, вона скидалася б на жебрачку, якби не одяг.

— Цікава знахідка.

— Не настільки, як усі чомусь вважають, — вона кивнула на переслідувачів.

— Так чи інакше, схоже тобі потрібна моя допомога, — зауважив чарівник.

— Для початку, я б хотіла, аби мене залишили в спокої бодай на день.

— Стікати кров’ю серед лісу? Гаразд.

Маг легковажно стиснув плечима.

Допомога була б доречною, враховуючи, що вона не могла йти, знаходилася посеред лісу, в країні яка визнала її винною у вбивстві власної сестри.

— І що ти за неї захочеш? Розчарую: я тут, бо мене хотіли позбутися. Моїй сім’ї не потрібна пляма на репутації, тож ти не отримаєш ні монети від них. У мене золота, як бачиш, немає.

Вона розвела руками, показуючи, що у неї немає взагалі нічого, окрім порваної сукні.

— Мені не потрібні гроші.

— Тоді що?

— Хм… Ти могла б мене повеселити, — він лукаво посміхнувся.

Атанасія могла лише здогадуватися, що саме він має на увазі, але ці здогади їй не подобалися. Торгувати своїм тілом вона не збиралася, навіть заради порятунку.

— Тоді, зроби маленьку послугу: краще візьми он того меча і просто добий мене, — холодно відказала вона.

Очі мага на мить округлилися. Але здивування швидко приховалося за черговою посмішкою.

— Тоді ми домовилися.

Маг задоволено кивнув і переступив через одного з переслідувачів, аби підійти до Атанасії. Вона даремно спробувала відповзти від нього, пізно розуміючи, що це не надто допомогло б. Коли він нахилився над нею, Атанасія спробувала відбитися, але маг лише перехопив її руку.

Саме тоді, все довкола стало таким яскравим, що довелося знову закрити очі. Відчуття було знайомим, таким же, коли дерево перенесло її з зали суду.

Але це не сильно заспокоїло Атанасію, бо коли вона знову відкрила очі, першим що вона побачила була стіна з темного каменю.

Вона все ще лежала, але тепер на холодній підлозі, серед кімнати, яку вона бачила вперше. Маг відпустив її руку і відступив.

— Що це все означає?

Він подився на неї, ніби це вона була дивною.

— Обіцяна допомога.

— Ти не чув що я тобі сказала?

— Ага, — кивнув він, — це мене достатньо повеселило.

Атанасія оглянулася в пошуках виходу. Кімната була доволі просторою. Частина її була заставлена полицями з книгами, що тягнулися аж до високої стелі, інша — зайнята столами з дивним приладдям. Багато скляних баночок з кольоровими рідинами та сушених трав які були підвішані на стіні.

— Що це за місце?

Маг взяв одну з баночок у якій було щось підозрілого зеленого кольору.

— Моя лабораторія.

Отож, спочатку темниця, потім кляте дерево, головорізи, а зараз божевільний маг. Атанасія стягувала до себе найбільш безглузді проблеми, які поспішали рости.

— Поверни мене назад негайно!

— Але ж я обіцяв допомогу.

Вираз його обличчя не обіцяв нічого хорошого. Маг повернувся до неї з гидкою сумішшю в руках.

— Тобі до речі пощастило. Випробовуватиму це вперше.

— Навіть не думай…

— У мене якраз закінчилися піддослідні кролики.

Атанасія марно спробувала підвестися. Посмішка мага була неймовірно моторошною.

 

Notes:

Лукас це просто Лукас.

Мені здається, що звичка говорити з собою має бути природньою для дівчини, яка багато років була насамоті. На деякий час, для Аті оголошена перерва від усяких марафонів. Гадаю, гарна нагода зайнятися чимось кориснішим.

Chapter 3: Чорна вежа

Спираючись на тростину, Атанасія крок за кроком долала довжелезні спіральні сходи на верхній поверх вежі мага. На третій день це давалося значно легше, ніж учора і позавчора, тож можна було визнати що ліки й справді діяли.

Лукас — так назвався маг — був підозрілим і вкрай дратівливим. Попри те, що він сам притягнув Атанасію до себе, він поводився так, ніби вона напросилася. За відсутності бажання опинитися самою серед лісу, Атанасія була змушена дочекатися одужання, перш ніж забратися від мага подалі.

Коли Атанасія опинилася в старій моторошній вежі три дні тому, вона природньо кинулася тікати. Не розрахувавши можливості своєї хворої ноги, вона скочила до перших кращих дверей, за якими виявилися ці ж самі сходи, якими зараз вона підіймалася. Тоді Атанасія намагалася бігти вниз, коли перечепилася за власну ногу і опинилася внизу швидше ніж розраховувала.

Лукас, вказавши на власну щедрість, дав їх підозрілу мазь, від якої шкіра спалахувала вогнем. Атанасія з усіх сил намагалася триматися, щоб не шипіти від болю, та, зрештою Лукас заявив що йому це набридло і він змусив її випити ще й зілля, яке на вигляд було таким ж жахливим як і на смак. Отямилася вона аж наступного дня, виспавшись вперше на своїй пам’яті.

Скільки вона себе пам’ятала, Атанасія погано спала. Воно й не дивно, коли вся твоя сім’я будує план, як відправити тебе на шибеницю. Вона так сильно звикла до прокидань посеред ночі, що тепер була ладна пити будь яке підозріле зілля.

«Чому маги так люблять кляті вежі?» — скаржилась вона сама собі, крок за кроком переставляючи хвору ногу.

Основну частину верхнього поверху вежі займала лабораторія, половина якої була заставлена численними книгами, які виглядали так, ніби писалися сторіччя тому. Тут також були полиці, де зберігалися інгредієнти для зіллів, які варилися на величезному столі, заставленому скляними посудинами.

Щойно вона зазирнула всередину лабораторії, Лукас пробурмотів, не відволікаючись від червоної рідини, що закипала в скляній чаші:

— Вдячний, що ти шукаєш нові способи скалічитись, аби мені було на чому випробовувати нові інгредієнти, але тобі не здається, що це занадто?

— Мені, сидіти внизу цілий день?

Вона б з радістю вийшла надвір, але знала лише те, що вони знаходяться серед лісу. Їй потрібно було ще трохи часу, перед тим, як шукати зустрічі з дикими тваринами.

— Та роби що хочеш, — він знизав плечима і висипав в чашу з киплячою рідиною сірий порошок, від якого рідина стала яскраво помаранчевою. — Я просто не очікував такого побічного ефекту, як отупіння піддослідного. Мабуть корінь остроміса був зайвим.

Атанасія скривилася, але нічого не відповіла. Попри те, що Лукас не виказував жодного бажання дізнаватися про її минуле, вона добре знала, що за першої нагоди потрібно буде забиратися з цієї вежі, допоки його випробування ліків не почали ставати небезпечнішими.

Вона раніше спілкувалася з кількома магами які жили при дворі, і вони також були дивакуватими. Але, в порівнянні з Лукасом, ті були доволі передбачуваними. Щойно Атанасія про це подумала, на столі Лукаса щось зашипіло і вгору піднялася невелика хмарка кольорового диму.

Лукас майже нічого не дозволяв їй торкатися, але Атанасія й не мала такого наміру. Вона лише підійшла до крайньої полиці й почала вивчати назви на корінцях книг: «Ранні дослідження амулетів», «Вплив місячних фаз на зілля великої витримки», «101 зміїна отрута». Її погляд затримався на цих назвах — саме те, що могло бути їй корисним.

Гостинність мага була настільки ж сумнівною, як і він сам, тому вона хотіла зібрати усі знання, які встигне, перед тим як піти звідси. Їй не давала спокою власна магія Її магія не давала їй спокою. До зустрічі з деревом вона навіть не знала, що має такі сили, і тепер гадки не мала, як ними управляти. У світі, де небезпека підстерігала на кожному кроці, магія могла стати її єдиною перевагою.

Книг у вежі було безліч і, судячи з назв, більшість була пов’язана з магією. Питання було в тому, яка з них містила відповіді які їй були так потрібні?  Їй треба було навчитися основ: розводити вогонь, добувати їжу, а ще чогось практичного, щоб заробляти на життя...

З гучним дзенькотом позаду Атанасії щось упало на стіл. Вона швидко обернулася і побачила що на столі, який щойно був порожнім, уже була тарілка і кілька пакунків з їжею.

— Оскільки ти вже піднялася сюди, не бачу сенсу нести їжу донизу. Можеш поїсти тут, — кинув Лукас, не відводячи погляду від свого варіння.

Його слова були схожі на приховане попередження: не чіпати книги. Атанасія подумки зробила позначку спробувати дістати хоча б одну, коли його не буде поруч.

Їжа була такою ж, як і в попередні дні: трохи фруктів, хліб, сир і готове м’ясо. Вона уважно оглянула яблуко і надкусила невеликий шматок, аби переконатися, що воно безпечне. Важко було сказати, чи міг Лукас спробувати її отруїти. Він сказав, що хоче дослідити дію ліків, тому дозволив їй залишитися. Але, що якщо вона одужає, а ліки не закінчаться?

Атанасія жувала далі, але з більшою підозрою. Щось у цьому житті вона робила не так.

— Ти, здається казав, що поруч є селище. Ці яблука звідти? — Вона спробувала завести розмову, аби дізнатися більше.

— Ага, подарунок від вдячних селян.

— Вдячних? Чим ти їм допоміг?

— Ну, мої експерименти виявилися просто блискучими і було шкода викинути такий матеріал, тож я його їм віддав,  — Лукас намагався сказати це байдужим голосом, але було видно, що він пишається собою.

Поза межами столиці, справжні ліки були рідкістю, тож людям доводилося обходитися травами і настоянками. Якщо маг справді був готовий міняти свої мазі на їжу, селяни мали б бути неймовірно вдячними. Схоже, Лукасу подобалося, коли його хвалили.

— То це селище десь неподалік?

Лукас примружився. Цього разу, він зрозумів, до чого веде розмова.

— Чому питаєш?

— Просто цікаво. Я рідко покидала свій дім раніше.

— Далі, ніж ти зможеш зайти з цією палицею.

Погано. Навіть якщо вона вирішить втекти з вежі, буде складно дістатися до людей.

— Просто подумала, що там може бути щось цікаве.

— Цікаве? — Лукас підняв брови. — Що саме ти хочеш там побачити?

Атанасія не могла придумати ніякої відповіді. Все, що їй було потрібно, це переконатися, що вона тут не замкнута і може піти. Їй не подобалося залежати від підозрілого мага, хоч вона не збиралася йому цього казати.

— Коли я зможу ходити, мені потрібно буде кудись піти. Думала, що зможу оглянутись поблизу.

— Хіба ти не казала, що твої опікуни шукатимуть тебе? Якось дивно ховатися від них у селищі поблизу.

Атанасія зціпила зуби. Її вигадана історія про втечу не витримувала його допитливості.

— Мені ж потрібно буде десь залишитися, поки я зможу поїхати далі.

— Навіщо?

— Ем… — тепер це було схоже на допит, — потренуватися в магії, перш ніж покинути Обелію.

Обличчя Лукаса виглядало так, ніби він щойно почув найдурнішу і найбезглуздішу річ у своєму житті.

— Потренуватися в магії перед тим, як покинути Обелію? — повільно повторив він.

Атанасія кивнула, уже не впевнена у власних словах.

— Не найкраща ідея.

Він не пояснив чому, але й не відвернувся. Відчуваючи себе неймовірно дурною, Атанасія все таки уточнила:

— Чому?

Саме цього Лукас і хотів. Тепер він пояснив так, ніби робив їй величезну послугу:

— Бо за межами Обелії, твоя магія слабшатиме. — Це дійсно було новиною. Атанасія думала, що з новими силами зможе розпочати нове життя, але тепер вона могла лише сподіватися на власні уміння, яких було не багато. Тим часом Лукас продовжував, — Не зовсім за її географічними межами. Скажімо так, що далі ти від джерела своєї сили, то слабшою вона буде.

— То джерело, як ти кажеш сили, в столиці?

Останнє, що хотіла Атанасія це бути поруч з палацом. Якщо їй доведеться виживати деінде, власними силами, то це невелика ціна за спокій.

Лукас показово закотив очі. Схоже, Атанасія не розуміла нічого. Він махнув рукою і з верхньої полиці до неї підлетіла товста книга в шкіряній обкладинці, на якій була виведена тонкими лініями назва: «Історія чарів Обелії». Над надписом був простий малюнок дерева.

Атанасія взяла книгу з повітря і поглянула на Лукаса з німим питанням.

— Будеш мати чим зайнятися, окрім як нишпорити в моїй бібліотеці, — сказав він і клацнув пальцями. На його плечах з’явився знайомий чорний плащ, а це означало, що він збирався покинути вежу. — Тепер, я б порадив спуститися до себе і нічого не чіпати в лабораторії, поки мене не буде.

Він знову клацнув пальцями і зник у знайомому вирі.

На всякий випадок, Атанасія прислухалася поради. Вона уже встигла зрозуміти, що половина речей у вежі були зачарованими, тож перевіряти наскільки безпечними є ці чари, вона не хотіла. Атанасія взяла книгу з собою, поклавши на неї ще декілька яблук і хлібину, аби не довелося повертатися пізніше, коли зголодніє.

Уже в кімнаті, яку вона називала своєю останніх два дні, Атанасія розгорнула книгу. Їй не здалося: дерево на обкладинці справді було намальоване не просто так. Першим була легенда про першого імператора, який помер від нещасного кохання, і з його серця виросло кришталеве дерево.

Атанасія чула цю дитячу казку й раніше, та їй складно було уявити що вона справді була пов’язана з тим самим чарівним Деревом, з яким розмовляла нещодавно.

Решта книги була присвячена особливостям магії імператорів. Атанасія перегорнула кілька сторінок і наткнулася на малюнок очей, таких самий, як і її власні. Художник зообразив одразу декілька варіантів, де кольори змінювалися від яскраво лазурових до темно синіх, як нічне небо. Хтось витратив чимало часу, аби з’ясувати який зміна відтінку пов’язана з настроєм чарівника.

Атанасія не стежила, за своїм відображенням достатньо, аби помітити як змінювався колір очей. Проте, вона добре пам’ятала: батькові очі, ставали темнішими, коли він її бачив і світлішали при погляді на Джанет.

 

---

 

Атанасія не знала, коли Лукас повернувся попереднього вечора — вона заснула, тримаючи книгу в руках. Але дізналася вже зранку, коли маг увірвався до її кімнати без попередження, грубо розбудивши.

— Тебе не вчили стукати? — Обурилася Атанасія. Хоч вона й спала в одязі, така поведінка все ще була дикою.

Лукас не звернув уваги на її докір, лише кинув короткий погляд на підвіконня, де стояв невеликий флакон із маззю. Його очі звузилися.

— Ти знала, що якщо залишати мікстури на основі остромісу під сонячними променями, вони перетворюються на отруту?

Атанасія кліпнула, так і завмерши з книгою, яку збиралася покласти на тумбу. Це була її лікувальна мазь, яка стояла там з першого дня. Вона обережно перепитала:

— А як надовго потрібно залишити, для цього перетворення? 

— Години на дві. — недбало кинув. Він повернувся до зблідлої Атанасії — Добре що, що я використав флакон який не пропускає світло, бо ти б уже померла.

Атанасія кліпнула, намагаючись усвідомити, що вона справді могла так безглуздо померти. Тим часом Лукас, схоже, знову був цілком задоволений собою.

— Якщо хочеш, можеш піти сьогодні зі мною. — Він змінив тему.

— Піти куди?

— Ти ж хотіла побачити село. У мене є декілька справ, і я дозволяю тобі приєднатися, — пояснив він, посміхаючись так, ніби робив їй величезну послугу.

— Дякую за запрошення? — Невпевнено кивнула вона. Вибратися з вежі було б дуже доречним, хоч Атанасія і не розуміла, з чого б це Лукас бути таким уважним до її побажань.

Вгадати настрій Лукаса було складним завданням. Атанасія підозрювала, що роки, які він провів у вежі наодинці з зіллями не навчили мага, як спілкуватися. Навіть за мірками принцеси, яка просиділа в порожньому палаці півжиття.

— Чекаю внизу, — сказав Лукас, клацнувши пальцями, і зник за дверима.

Атанасія цілу мить намагалася зрозуміти, що змінилося. Відчуття було таким, ніби вона знаходилася в чужому тілі.

Вона підійшла до шафи, щоб вибрати інший одяг, і її погляд випадково зачепився за люстерко. Атанасія завмерла з відкритим ротом. На неї дивилося чуже відображення: дівчина з чорним прямим волоссям і такими ж червоними очима, як у Лукаса. Без сумніву, це його рук справа.

Він змінив її зовнішність просто клацнувши пальцями. Атанасія знала, що просто зобов’язана розпитати, як вона може зробити те саме. Раніше вона чула про подібне лише один раз — коли Джанет оголосили принцесою. Тоді ж, поширилася історія про те, що сестра носила чарівний перстень поки була дитиною, аби ніхто не дізнався про її справжню особистість.

Атанасія швидко накинула плащ, який був серед речей у шафі, які вичаклував Лукас раніше, вхопила тростину, на випадок, якщо після довгої ходьби болітиме нога, і спустилася вниз. Лукас уже чекав біля входу і його вигляд був ще однією несподіванкою.

Маг все ще був схожий на себе, але помітно молодшого. Його волосся було коротким і ледь прикривало вуха, а одяг став простішим — замість звичайного чорного плаща з червоною підкладкою, був коричневий, як і у Атанасії.

«Ми як близнюки» — здивувалася Атанасія. Тепер, вони виглядали на один вік, і мали однакові риси обличчя. В новому образі, в неї також з’явилося трохи додаткової ваги, так що Атанасія тепер виглядала здоровішою.

Лукас протягнув їй руку. Атанасія нахилила голову, намагаючись зрозуміти чого він хоче.

— Ти хочеш йти пішки? — Нетерпляче перепитав маг.

Селище мало бути недалеко, але вона й справді не хотіла йти на ногах. Тож, Атанасія протягнула Лукасові руку, аби він переніс їх на край лісу. За звуком було нескладно зрозуміти з якого боку знаходилося селище.

Слухняно йдучи за Лукасом, Атанасія спробувала запитати про справи, які він мав тут. Так вона дізналася, що маг не просто віддає зайві ліки, а й готує їх, на прохання, якщо є хворі.

Через кілька хвилин, Атанасія вперше побачила звичайне життя за межами столиці. Маленькі дерев’яні будинки, покриті солом’яними дахами, тіснилися один до одного вздовж головної вулиці. За цією вулицею, тягнулися засаджені поля.

У повітрі стояв легкий запах диму та свіжого хліба. Вони якраз проходили повз жінок, що прали білизну у великих дерев’яних діжках, коли Атанасія запитала у мага:

— Усі села виглядають так?

Лукас не одразу зрозумів суть питання. Він поглянув на пошарпані часом будинки і похитав головою:

— Усе по різному. Кожен намагається вижити, за рахунок власного врожаю або виробітку. Тож, вигляд поселення, як правило, сильно залежить від того, що можна виростити у цьому регіоні. Там де різноманіття більше, можна також побачити різні шинки, та місця для відпочинку. Тут, в глушині, все просто.

Вони підійшли до хати, яка виділялася на фоні інших своїми розмірами і чистим подвір’ям. Майже одразу, на порозі з’явився метушливий чоловік, як майже світився від щастя.

— Я не очікував, що ви повернетеся так скоро! Невже мазь уже готова?

Лукас передав чоловікові кілька флаконів. Той взяв їх, як найбільший скарб, без зупину дякуючи.

— Гадки не маю, що б ми робили. Ви просто рятуєте нас кожного разу!

Чоловік точно знав, як розмовляти з людьми. Він продовжував розхвалювати Лукаса, витягуючи кілька монет аби передати їх магові. Той, навіть не перераховуючи, передав їх Атанасії. Чоловік ніби тільки тепер помітив дівчину:

— Сьогодні ви в компанії такої милої дівчини?  

— Сестра. — Відрізав Лукас. Тепер Атанасія зрозуміла, чому він вибрав для неї саме таку зовнішність. — Вона часто хворіє, тож рідко виходить з дому.

— Так-так, дуже схожі — кивнув чоловік, — мабуть, така сама талановита травниця, як і брат?

Атанасія ніяково промовчала. Лукас не попередив, яку історію слід розповідати, якщо почнуть розпитувати, тож вона вирішила притримати язик за зубами. Здається, це було правильним рішенням, бо скоро Лукас спробував її спровадити:

— Поки ми розмовляємо, йди купи якоїсь їжі?

Саме такого запрошення вона і чекала. Атанасія жваво кивнула і вирушила до середини села. Як і казав Лукас, усе тут було простим. В центрі села було місце, яке, мабуть, слугувало тут площею. Тут була розташована криниця, а також єдина не житлова будівля, яку вона побачила. З вигляду, було важко сказати, для чого вона була призначена.

Невеликі ятки з овочами, фруктами та хлібом стояли обабіч дороги. Вона придбала кілька яблук, шматок сиру та буханку хліба, що приємно пахнув свіжою випічкою. Пані, яка продала їй їжу, уважно розглядала Атанасію, перш ніж дати решту.

Присівши на низьку лавку біля криниці, Атанасія надкусила хліб. Його смак здивував її — він був значно смачніший, ніж усе, що вона їла на прийомах у палаці. Скоринка приємно хрумтіла, а середина була м’якою та ароматною.

«Голод змушує цінувати що завгодно.»

Загалом, селище не виглядало жахливо. Хоч воно було значно біднішим, за столицю, але тут було можливо вижити, тож Атанасія все ще думала, чи не варто буде оселитися тут.

Раптом вона почула іржання коней. Повернувши голову, Атанасія побачила двох вершників у старих, але впізнаваних обладунках. Це були вартові, але погляди людей довкола, підказувало, що вони не місцеві. Вони зупинилися біля дошки оголошень, дістали великий аркуш паперу, цвяхи та молоток.

Неприємне відчуття, з’явилося у горлі, ніби вона уже наперед знала, що нічого хорошого не станеться.

— Тільки не кажіть, що їм було мало данини, яку збирали минулого місяця, — пробурмотів чоловік, який якраз набирав воду поруч. Та його здогадка виявилася невірною.

Атанасія витягнула шию, намагаючись краще роздивитися. Щойно охоронці прибили оголошення і відійшли, вона побачила власний портрет.

 

«Розшукується. 100 000 золотих монет тому, хто видасть ту, що хотіла отруїти принцесу Джанет» промовляв великий напис під зображенням. Нижче дрібнішим шрифтом йшов опис її зовнішності та історія про підлу зраду та спробу вбити прекрасну принцесу.

Хоч ніхто зараз не зміг би її впізнати, Атанасія відчувала, як на неї дивляться усі. Селяни почали перешіптуватися і підходити ближче до оголошення, аби уважніше перечитати деталі.

Така величезна сума, за її голову була шокуючою. Атанасія знала, що її шукатимуть, але не очікувала, що все зайде так далеко. По суті, Джанет отримала усе, чого могла бажати — тепер вона спадкоємиця трону, не залежно від того, жива Атанасія чи ні.

— Тебе непогано оцінили, — промовив голос біля вуха.

Від несподіванки, Атанасія підскочила. Лукас уважно дивився на її портрет, загадково посміхаючись. Переконувати його в тому, що там була намальована не вона, не було сенсу.

— Здається, це трохи розходиться з твоєю історією про втечу, чи не так?

Атанасія намагалася зберегти спокій, але всередині все тремтіло. Вона не знала, що відповісти.

— Вбити власну сестру. Ніколи б не подумав, що ти на таке здатна, принцесо.

Його слова міг легко почути будь-хто з селян, які все ще були на площі. Лукаса це не сильно хвилювало.

Варта, мабуть, не встигла далеко від’їхати. Атанасія так і не навчилася переміщатися самостійно, чи захищатися. Лукасові потрібно лише клацнути пальцями, аби здійнявся ґвалт і її знову потягнули на гільйотину.

— Що ж, — ледь чутно промовила Атанасія, стиснувши кулаки — вітаю. Схоже, щойно ти отримав сто тисяч золотих.

Вона підняла сердитий погляд і побачила, що цей дивний маг знову посміхався. Він підійшов ближче і протягнув руку, аби торкнутися її щоки.

Не встигла Атанасія зрозуміти, що все її обличчя залилося рум’янцем, як яскраве світло, змусило примружитися. Вона ледь змогла втриматися на ногах, після неочікуваного переміщення.

Вони знову були біля вежі.

— Ага, — сказав Лукас, коли світло зникло. Його рука більше її не торкалася, та він все ще був ближче, ніж потрібно для розмови, — шкода, що мені їх не треба.

Chapter 4: Давній борг

Берег річки майже повністю заріс очеретом. Було важко переставляти ноги болотистим ґрунтом так, аби не впасти, що вже казати про те, аби шукати ледь видимі паростки в заростях. Якби Лукас не вкрив їх одяг захисними чарами, було б ще складніше шукати їх, вкритими багнюкою.

— А чому ти не можеш просто дістати всі ці корінці за допомогою магії? — запитала Атанасія.

— Я можу. — Лукас випростався і гордо підніс голову. А тоді він роздратовано нахмурився, — але килівець болотянистий вкрай дратуюча рослина для збирача. Молоді пагони дуже дрібні і потрібно доволі багато зосередження, аби витягти корінь, не пошкодивши і не потягнувши разом з ним ще кілька рослин довкола. Крім того, він росте негусто і потрібно робити в кілька разів більше роботи. Я міг би з легкістю з цим впоратися, але це марна трата часу.

Атанасія стримала зітхання. Вони провели на цьому болоті кілька годин і за цей час зібрали майже повну банку, яку взяли з собою. Робота була неймовірно нудною, проте Лукас пояснив — якщо його експеримент вдасться, з цього вийде гарне знеболювальне зілля.

Маг не просив її допомагати, Атанасія викликалась сама. Відколи її нога повністю зцілилася, їй було важко знайти виправдання того, що вона досі жила у вежі, по суті за рахунок Лукаса. Він сам жодним чином не натякав на те, що їй пора йти.

Оскільки тепер портрети розшукуваної принцеси розвісили по всій імперії, вона не могла спокійно піти, доки не зможе ховати своє обличчя. Схоже, Лукас це розумів. Він дозволив Атанасії взяти книгу про чари зміни зовнішності і давав деякі поради поки вона тренувалася у іншому кутку лабораторії.

Допомога у зборі трав була способом якось відплатити. Крім того, Лукасу довелося навчати її особливостей травництва, тож це було доволі корисно.

Атанасія обрусила від бруду останній корінець і кинула його в повну банку.

— Хороша робота, — похвалив Лукас.

Вони зняли рукавиці і Атанасія уважно оглянула власні руки, які були абсолютно чистими. Це не допомогло їй позбутися відчуття, що потрібно їх ще й промити, на всякий випадок. Поки вона полоскала долоні у річковій воді Лукас дивився на неї з посмішкою. Аби позбутися незручного відчуття, Атанасія змінила тему:

— А для чого тобі стільки ліків?

Маг здивовано нахилив голову. Таке питання й справді могло б бути дивним, адже ліки були ходовим товаром, а якісні могли коштувати цілий статок. Проте Лукас роздавав їх задарма селянам, отримуючи взамін кілька монет та подяку. А він не був схожий на мецената.

— Ліки це майже те саме, що й отрута. Мені просто цікаво досліджувати.

Така відповідь Атанасію не задовільнила. В палаці будь які уміння мали властивість перетворюватися у вигоду: від рукоділля до вміння лестити. Їй не вірилося, що такі дослідження можна проводити лише заради розваги.

— Твої ліки кращі за ті, які виготовляють в Імператорському палаці, і ти кажеш, що робиш їх просто так?

— Не за просто так. Я їх продаю.

Атанасія похитала головою.

— Вони варті набагато більшого.

— На їжу вистачає, — Лукас легковажно стиснув плечима і додав, — якщо мені, раптом, знадобиться ще щось, я завжди можу начаклувати грошей.

«Якщо йому взагалі не потрібні гроші, то чому він не віддає ці ліки задарма?» Але було дещо, що стурбувало Атанасію.

— Що означає «начаклувати грошей»?

Замість пояснень Лукас клацнув пальцями і на його долоню впало кілька золотих та срібних монет. Атанасія витріщилася на нього з широко відкритими очима.

— Ти ж не робиш цього часто, правда?

— Не знаю, я не часто задумуюся коли чаклую. Ти б, навіть не відрізнила їх від справжніх, — він перевернув долоню і монети зникли ще до того, як торкнулися землі.

З жахом на обличчі, Атанасія зауважила:

— Якщо зробити тисячі таких монет, інфляція може знищити усю економіку Обелії.

Лукаса таке відкриття зовсім не вразило. Він пояснив:

— За кілька годин вони зникають, якщо не підтримувати магічну силу, як і будь які предмети, створені магією.

Це заспокоювало.

— Тоді це просто просте шахрайство.

— З нас двох злочинницею визнали саме тебе, принцесо.

Лукас хитро посміхнувся, перед тим як попрямувати до лісу. Атанасія струсила краплі води з рук і поспішила за ним.

— Я вже казала, що не труїла нікого!

— Тебе звинуватили без провини, а мене так і не спіймали на гарячому — світ не справедливий, принцесо.

— Припини мене так називати.

— Чому? Ти ж принцеса.

— Від цього титулу у мене тільки колір очей і вирок у суді, — похмуро відповіла Атанасія. Лукаса веселив її настрій.

Вони поверталися тією самою стежкою, якою прийшли спочатку. Атанасія, за звичкою вдивлялася у зарості, в пошуках остромісу. Минуло трохи часу, перш ніж вона згадала, що було ще дещо, що її турбувало:

— Ти не знаєш, чи може змінюватися природня кількість мани мага?

Лукас задумався, перед тим як відповісти:

— Її можна трохи збільшити, за допомогою амулетів. Але ж тобі це не потрібно?

— Не потрібно, — кивнула вона. — Але я читала про магічних звірів і дещо здалося мені дивним.

— І що ж?

Вони звернули зі стежки і далі потрібно було трохи пройтися крізь зарослі. Атанасія пригнулась, аби пройти під гілкою колючого куща, яку для неї притримав Лукас.

— За описом магічний звір дуже схожий на дещо, що я бачила в дитинстві. Воно теж було схоже на собаку, але не зовсім. А ще, те створіння ніби переслідувало мене і не наближалося ні до кого іншого. Найчастіше, я бачила звіра в тих місцях, де зазвичай залишалася сама.

— Магічні звірі імітують поведінку власника, — підтвердив Лукас.

— От тільки він зник кудись.

В цю мить, Атанасії здалося, що вона побачила потрібні гострі листки біля самої землі і вона попрямувала до них.

— Як це «зник»? — Запитав Лукас за спиною.

— Просто зник. Я не знаю, що з ним трапилося, але я так і не отримала ніякої магічної сили, доки не опинилася перед деревом. Я подумала, що він міг зникнути, через те що моя мана ослабла. Дивись, це ж остроміс, правда?

— Так, це він… Але магічні звірі не зникають самі по собі!

За допомогою магії, Лукас витягнув рослину з коренем і поклав в окремий мішечок. Попри те, що вони намагалися знайти її останніх кілька днів, він не дуже нею зацікавився, продовжуючи тему зі звіром.

— Тоді залишається лише один варіант: схоже мого звіра поглинув батько. — Побачивши як Лукас з підозрою нахмурився, вона пояснила, — я читала про це. Чужого звіра можна поглинути і відновити магічні сили. А мій батько єдиний, хто міг би це зробити.

— Це не обов’язково має бути твій родич. Звіра міг би поглинути будь який інший маг, який вмістив би усю твою ману… — Він різко замовк, так наче сам здивувався власній думці, — зачекай, а коли це було? Коли зник твій магічний звір?

Вони якраз вийшли на галявину довкола вежі. Атанасія намагалася пригадати: вона була ще зовсім малою, коли Ліліан почала скаржитися на те, що зникають речі. Тоді у них було цілих три покоївки. Атанасія тоді якраз навчилася читати.

— Гадаю, більше ніж п’ятнадцять років тому. Важко сказати точніше.

— А у цієї твоєї сестри не було магічного звіра?

— У Джанет? Вона тоді не жила у палаці і я не думаю, що вона володіє магією.

— І більше в палаці не було дітей з магічними здібностями?

— Ніби ні. Усіх працівників, в тому числі магів, беруть на роботу уже достатньо дорослими.

— Чорт.

Кроки Лукаса зупинилися. Атанасія повернулася і здивовано зауважила, що його очі бігали туди-назад, ніби він намагався щось вирахувати.

— Ти думав, що на мого звіра міг напасти інший?

— Що? Ні…

— Що ж тоді?

— Хто знає, може його справді з’їв твій батько. Все можливо.

Аж до повернення до вежі, між ними панувала рідкісна мовчанка. Ніхто не поспішав її порушувати і тоді, коли вони прийшли. Кожен займався своїми справами: Атанасія дочитувала книгу, доки Лукас варив чергове зілля, яке мало лікувати простуду.

Через високе відчинене вікно, в лабораторію ввірвався легкий літній вітер, змусивши здригнутись рівну стрічку пару, що тягнувся вгору від зілля. Атанасія підійшла до вікна аби його зачинити і на мить задивилася на ліс.

Вежа була достатньо високою, аби з верхнього поверху, де знаходилася лабораторія, можна було дивитися на верхівки дерев внизу. Якщо прислухатися, серед співу птахів можна було почути шум річки вдалині. Атанасія звикла до тиші, але спокій для неї був чимось новим, чимось, що вона не вміла сприймати як належне.

Лукас незадоволено цокнув язиком.

— Що трапилось? — Запитала Атанасія.

Густа зелена піна стрімко збільшувалася у розмірах і от-от мала вилитись з посудини, коли маг кинув до неї трохи чорного порошку. Зелена суміш втратила яскравий колір і на дні з’явився осад.

— Бракує сетрарії, — роздратовано пояснив він, — тільки змарнувалися компоненти.

Атанасія підійшла ближче і обережно заглянула йому під руки. Це була велика порція зілля, заради якого вони збирали корінці в болоті пів дня.

— Сетратрія це отой зелений мох, який ми збирали з каміння два дні тому?

— Ага.

Маг кивнув, досі зайнятий своїм варивом. Здавалося, він не звертав на Атанасію уваги, та щойно вона накинула на себе плащ, він різко повернувся і спрямував на неї нахмурений погляд.

— Ти куди зібралася?

— Зібрати того моху. Скільки тобі його треба?

— Не треба, — він махнув рукою.

Вона мовчки перевірила вміст в’язаної сумки, переконавшись, що взяла з собою усе необхідне для збору.

— Не треба, кажу.

— Тобі ж доведеться готувати усе з початку. Змарнуються інгредієнти, за якими ми лазили в очереті пів ранку. Я впораюсь з тим, аби знайти той мох, не хвилюйся.

Перш ніж він встиг заперечити, Атанасія уже зачинила за собою двері. Він точно став би заперечувати, якби вона дала йому на це шанс. Особливість поведінки Лукаса була в схильності до беззмістовних суперечок та бажання робити найменші дрібниці самотужки. Але вона знала, що маг не буде довго ображатися, коли вона принесе йому повну сумку сетрарії.

Дорога була недалекою і знайомою. Погода була чудовою, а довкола пахло зеленню. Атанасія любила гуляти тими частинами лісу, де були прокладені стежки, адже так вона рідше влізала в павутиння чи наступала на мурашники.

Місце, де вони збирали мох минулого разу розташовувалося, якщо йти прямо по торованому шляху, проте вони уже зібрали усю сетрарію яка там росла. Тому Атанасія вирішила піти трохи вище за течією річки, туди де були густіші дерева, які створювали прохолоду, а отже і чудові умови для росту цієї рослини.

Шум води ставав дедалі ближчим. Атанасія була змушена примружити очі від яскравих відблисків світла на поверхні річки, коли вона вийшла на берег.

Вона не помилилася. Дуже скоро Атанасія знайшла скелястий берег, який поріс живим зеленим килимом.

Їй, звиклій до самоти, було незручно постійно знаходитися з магом. Тож вона була рада будь якому завданню, яке дозволяло трохи потинятися серед дерев наодинці. Лукас її зараз не лякав, як раніше. Його ліки допомогли їй одужати, а якби він збирався видати її, уже б це зробив. Дивним чином, між ними виникло щось, що Атанасія могла назвати довірою.

Вона припускала, що вони чимось схожі. Лукас не багато розповідав про себе, але якось згадав, що провів в цій вежі десять років наодинці, поки знудився достатньо, аби почати вивчати ліки. Він так само не поспішав шукати друзів, але дозволив залишитися Атанасії поруч і почав навчати.

Зібрати для цього повну сумку сетрарії, було найменшим, що вона могла зробити. Повертатися назад, Атанасія вирішила іншою дорогою, на випадок, якщо там зможе знайти ще кілька пагонів остромісу, який ріс в несподіваних місцях.

Книга, яку вона взяла, тому що її читав Лукас, навчила Атанасію багатьом властивостям звичайних рослин, які вона бачила, покри пробиралася крізь розлогі кущі. Вивчивши, щось нове, вона тепер вдивлялася в кожен листок, роздумуючи наскільки отруйним чи цілющим він може бути.

Саме тоді щось смикнуло Атанасію за ногу і потягнуло вгору. Наступної миті вона уже висіла дороги ногами, а зверху задзвонив дзвоник. Сумка, в якій були усі її речі впала на землю.

Це було звичайне сільце на яке ловили диких тварин. Ймовірно доволі крупних тварин, раз мотузка могла витримати людину. Спідниця сукні і плащ заважали нормально роздивитися пастку, а отже і вибратися з неї.

Атанасія спробувала притягнути ніж, який лежав у сумці за допомогою магії. Виходило погано, було важко зосередитися. Врешті, їй вдалося притягнути ремінець сумки та вхопитися за нього кінчиками пальців.

Доки вона порпалася в пошуках ножа, водночас розкидаючи зібрану сетрарію, неподалік з’явився шум. Мабуть, це були мисливці, які чекали на здобич. Атанасія заворушилася швидше. Коли ніж опинився в її руках, залишалося лише дотягнутися до ноги, яка уже починала нити від болю, і перерізати мотузку.

— Здається, нам уже не знадобиться вечеря. Ви тільки на це погляньте! — промовив голос, змусивши Атанасію вивернути шию аби побачити того, хто це говорив.

Чоловіків було троє, кожен мав при собі зброю. Двоє з них були вбрані, як імператорські вартові. Поруч з ними слухняно чекали команди дві мисливських собаки.

Погане передчуття змусило серце забитися швидше. Дарма вона пішла сама, не попросивши Лукаса змінити її зовнішність.

— Це вона? — Запитав чоловік зліва. Той, що був посередині кивнув.

— Давно не бачилися, ваша високосте! Даруйте, що минулої зустрічі не показали належного ставлення. Ми ж бо не знали, що ваша голівонька настільки цінна.

Він хижо посміхнувся і цей вираз обличчя нагадав, де саме вони бачилися минулого разу. Це був один з тих, хто напав на Атанасію, коли дерево перемістило її до лісу.

У неї був лише ніж, без можливості ним нормально скористатися. Попри це, Атанасія міцно стиснула руків’я, готова зробити хоч щось, як тільки вони підійдуть достатньо близько.

— Дурне стерво, тобі це не допоможе.

Це було очевидно. Так само, як і те, що Атанасія не збиралася покладатися лише на холодну зброю. Вона знала, що не вміла приховувати емоції і в її очах мав би читатися зараз гнів, а не страх. Мабуть, чоловіків відволікала решта її безглуздого становища.

Саме тому вони проґавили мить, коли вона застосувала магію. Це була хаотична неконтрольована атака, яка нагадувала блискавку і летіла на них сліпучим потоком.

Наступний удар був спрямований угору. Він не зачепив мотузку. Зате потрапив у гілку, на якій висіла Атанасія. Зі скрипом гілка надломилася і впала, ледь не розчавивши дівчину. Вона вилізла з сільця, розрізавши його.

— Не дайте цій суці знову втекти!

Собаки кинулися на неї, а вона кинулася тікати. Атанасія швидко вирішила бігти подалі від річки. Вона не знала, чи є там частина, яку можна перейти вбрід аби собаки загубили слід.

У неї була більша проблема: собаки бігли значно швидше за своїх господарів. Скільки б заклять у них вона б не кидала, тварини спритно ухилялися. Атанасія розуміла, що вибору немає. Їй доведеться зупинитися аби підпустити їх ближче і тоді влучно атакувати. Інакше всі її спроби відбитися були лише марною тратою сили.

Десь позаду, один з трьох недоумків згадав, що має з собою зброю. Атанасія встигла почути тонкий свист, від якого собаки жалібно заскавуліли. Стріла, немов обпалила їй плече вогнем.

 

---

 

Зрештою, Лукас здався і змахнув рукою, змушуючи залишки зілля зникнути зі столу. Сьогодні був поганий день аби зосередитися на чомусь, бо він ніяк не міг викинути з голови ранкову розмову з принцесою.

Спочатку він вважав, що дерево просто гралося з долею, коли закинуло дівчину саме в цей ліс. Та схоже, воно й справді захищало її. Краще, ніж можна було б подумати.

«Ти їй винен. Тепер маєш її захистити» — ніби казало воно.

Лукас і не здогадувався, що колись так відчайдушно намагатиметься згадати той день, коли прокинувся після столітнього сну. За багато років, він вичерпав всю свою ману, аби залишитись живим і прокинувся геть без сил. Імператорський палац був неподалік і варто було йому перетнути його межу, як потрібний звір сам кинувся йому в руки.

«Звідки я мав знати, що це саме її звір? Він ж не був підписаний!» — злився Лукас.

Зазвичай нічого страшного не стається, якщо магічного звіра поглине не його власник. За потреби, завжди можна поновити запас іншим шляхом і ніхто ніколи б не подумав, що дитина імператора не матиме такої можливості.

Лукасу з самого початку ця історія здавалася занадто підозрілою, як на збіг: дівчина з імператорського роду, яка опиняється впритул до його вежі, а потім виявляється, що це донька самого імператора у вигнанні, якій дерево саме віддало свій плід.

І ось тепер він мав на руках достатньо частинок цієї загадки, аби сказати, що це точно не було збігом. Величезна магічна рослина успішно переслідувала власні інтереси.

Здавалось би, після цієї думки, Лукас мав би позбутися тягаря. Принцеса ніколи не дізнається, куди подівся її звір купу років тому, а отже не буде від нього нічого вимагати. Просто виставити її за двері і все. Це не матиме наслідків для нього.

Тим не менше, Лукас не міг позбутися відчуття, що наслідки будуть. Ніби непривітна, допитлива дівчина, яка постійно намагалася потягнути чергову заборонену книгу з його полиць, просто мала бути поруч.

Хтось перетнув межу захисних чарів довкола вежі. Знаючи, що лише Атанасія могла це зробити, Лукас відкинув нав’язливі думки. Зараз було важливіше, що вона витратила купу часу на те, аби зібрати звичайний мох. Варто було навчити принцесу чарам переміщення.

Він вирішив, що більше не розпитуватиме принцесу про звіра. І без того було зрозуміло, що в кінці-кінців, Атанасія лише підтвердить його здогадки, а зайві підозри з її боку йому були непотрібні.

Лукас підійшов до вікна. На широкій галявині, її було легко помітити через чорний плащ.

Принцеса, витягнута мов струна, вдивлялась в ліс, чекаючи на щось. Якщо добре придивитись, можна було помітити, що поділ плаща був подертий. Праву руку Атанасія витягнула, готова вдаватися до магії, а ліва була нерухомо притиснута до тулуба. На тому місці, на плащі була велика темна пляма.

Лукас перемістився, не задумуючись. Щойно Атанасія почула звук позаду себе, різко обернулася. На її обличчі з’явилося полегшення.

— Це ти, — ледь чутно видихнула вона.

Самому Лукасові легше не стало. Він не помилився, пляма на плащі була від крові — багряним був увесь рукав її сукні під низом. Таку рану міг нанести будь який дикий звір, а саме з ним їй не пощастило зустрітись, судячи з подертого одягу.

— Що сталось?

— Мені потрібно йти звідси. Негайно. — Сказала вона, замість відповіді.

Це була найбільш дратуюча її звичка: не відповідати на прості запитання. А замість цього ставити мага перед наслідками уже прийнятого рішення. Саме так, як це роблять королі зі своїми підданими.

Атанасія спробувала поворухнути рукою і скривилася від болю. Вона намагалася сказати ще щось про ліки, та Лукас встиг взяти її за здорову руку і перенести до лабораторії.

Він вичаклував крісло. Змусив її сісти і зняти плаща. Кров була свіжою, але тканина уже прилипла до шкіри, заважаючи роздивитися.

— Рана глибока? — Запитав Лукас, поки шукав ліки, які змогли б швидко загоїти рани.

— Не дуже. Стріла лише зачепила.

— Стріла.

Флакон з маззю у нього в руках тихо закрихтів, коли на склі з’явилася тріщина.

— Яка ще чортова стріла?

Сзціпивши зуби, Атанасія здоровою рукою відрізала рукав сукні, аби відкрити рану. Про «лише зачепила» вона не збрехала. Рана не була глибокою, і в цьому їй неймовірно пощастило. Найкращі ліки, які були в цій лабораторії зможуть загоїти її за кілька днів.

— Пам’ятаєш тих голодранців, які гналися за мною того дня, коли ми зустрілися? Вони повернулися. Не самі. Ось чому я тобі пояснюю, що мені потрібно піти як найшвидше.  

— Ти нікуди не підеш у такому стані.

Лукас тепер пригадував, як тоді перенісся разом з нею до вежі. Тоді він припустився помилки, не добивши тих жалюгідних створінь.

— Ти мене взагалі чуєш? З ними королівська варта. Вони прийшли за мною і не підуть, доки не обшукають весь ліс! — Атанасія була на межі. Не зрозуміло лише на якій саме межі: від того аби розплакатися чи знову втворити якусь дурість.

Відкоркована мазь мала жахливий різкий запах. Попри всі експерименти, Лукасові досі не вдалося позбутися ні його, ні їдкого печіння, яке з’являлося, коли мазь наносили на шкіру. Попри це вона була найдієвішою.

— Тут тебе не знайдуть. А тепер треба промити рану.

Переконування не працювали. Атанасія без зупинки продовжувала будувати план втечі, навіть тоді, коли на її рані опинилася пекуча мазь. Вона лише скривилася, і продовжувала шипіти крізь зуби:

— ..вони уже бачили тебе. Не знайти цю єдину вежу серед лісу буде неможливо. Але якщо ти зможеш перемістити мене кудись і вдати, що того разу я не залишилася тут…

— Скільки їх?

— Ти не зможеш! — Одразу заперечила вона. — Їх забагато. І вони озброєні. Я впевнена, що вони взяли з собою магів. Мені пощастило зустрітися лише з кількома, але..

— Принцесо. Я запитав скільки.

Вона зустріла його впертим поглядом магічних очей. Він не очікував від неї іншого, хоч і сподівався, що трохи поміркованішої поведінки, коли мова йшла про її власне життя.

Було б складно це сказати уголос, але він не уявляв того, що вона справді може просто піти звідси. Не зараз, коли Атанасія стала його першою ученицею, і як Лукас вважав, останньою. Не тоді, коли він зрозумів, що має перед нею певний борг.

Рука Атанасії уже була перебинтованою, Лукас змусив її сісти нерухомо, аби обробити подряпину на обличчі.

— Ми витрачаємо час, — прошепотіла вона, коли їх обличчя були зовсім близько.

Від різкого запаху, Атанасія морщила ніс, але не намагалась ухилятися, поки Лукас повільно розносив прохолодну суміш по її чолу. Зараз він намагався уникати її погляду, який зблизька був ще більш переконливим.

— Сподіваюсь, вони поки зберуться в одному місці аби мені не довелося їх шукати.

Вона хотіла знову заперечити, та Лукас уже відступив назад. Тепер, коли він переконався, що вона буде в порядку, залишалася ще одна справа, яку цього разу слід було завершити.

— В жодному разі не покидай вежі до мого повернення, — наказав він і перенісся.

Він опинився зовсім недалеко від вежі, але одразу ж почув голоси, які перегукувалися про результати пошуків та гавкіт собак. Останні жадібно скавуліли, вочевидь не розуміючи, чому запах, за яким вони взяли слід вів в нікуди. Вони так і не дізнаються, що принцеса захована за кількома шарами захисних бар’єрів, які не дозволять жодному чужинцю потрапити всередину.

— Пощастило. Вас не треба шукати.

Всередині нього закипала лють, яку можна було не стримувати. Колись Лукас позичив у неї чимало сили. Тепер він мав нагоду повернути цю силу, зрушивши всю її на ворогів Атанасії.

— Он там, дивіться!

— Це він забрав принцесу минулого разу!

— Схопити його!

З густих кущів з’явилися кілька чоловіків у обладунках з мечами напоготові. Попереду них, помчали нацьковані собаки, допоки їх господарі подали один одному сигнал оточити мага.

Знадобився лише помах руки, аби відкинути собак назад. Наступним рухом Лукас притягнув до себе нападників. Жоден з них не зміг втримати рівноваги, опинившись притиснутими до вологої трави.

Лукас підійшов до чоловіка, який лежав найближче до нього і змусив того підняти голову, доки решта його все ще не могла поворухнутися.

— Отже, ви прийшли за принцесою?

— Хто ти такий? — запитав чоловік.

Відповіді він не отримав. На думку мага, вона йому уже ніколи б не знадобилася.

 

Chapter 5: Пташка з надбитим крилом

Перевіряючи усі зібрані речі, вони обоє вже втретє обходили лабораторію по колу. За вікном лише сходило сонце і єдине чого хотілось Атанасії, в якої досі було перев’язане плече, це спати ще кілька годин. Втім, справа на яку вони збиралися цього разу, була важливішою.

— Я досі не впевнена, що цей план спрацює.

— Кращого у нас немає, — байдуже знизав плечима Лукас, протягаючи пасмо її волосся, яке вони завчасно відрізали, та перев’язали стрічкою.

— Просто… вони не настільки дурні, аби так просто повестися на такий дрібний фокус.

— Вони тебе бояться настільки, що розвішали портрети по усій імперії. Цього досить, аби вони відволіклися.

«Боялися» — гучне слово. Сім’я просто ненавиділа Атанасію. Але якщо їх ненависть була достатньо сильною, аби кинути все і шукати її на іншому куті мапи, то цим варто було користуватися.

Коли Лукас повернувся напередодні, на ньому не було не подряпини. Він запевнив, що група, яка розшукувала принцесу, більше не з’явиться. Атанасія не хотіла думати, якими саме способами маг змусив їх замовкнути назавжди. Він сказав, що офіційною версією стане напад диких звірів.

Дикі звірі, які перебили два десятки озброєних до зубів чоловіків. Все ще залишалася ймовірність, що коли ці люди не повернуться, будуть відіслані інші. Так триватиме, доки уся армія одного дня не прийде в цей ліс. Навіть Лукас визнавав, що протистояти цій силі було б занадто.

Тож тепер вони мали сумнівний план, який передбачав подорож на тисячі миль та ризик бути схопленою. До пізньої ночі, вони сиділи над старою мапою, розставляючи на ній камінці, щоб знати куди переміщатися.

І хоча тепер Атанасії здавалося, що усе може піти не так, було уже занадто пізно, щоб відмовлятися. Тому вона накинула капюшон плаща, аби він прикривав частину обличчя та покинула вежу разом з Лукасом.

Вони мали переміститися з лісу. Маг пояснив, що довкола вежі були бар’єри, які могли завадити Атанасії використовувати магію на повну силу, а для такого далекого переміщення це було необхідно.

— Для чого нам братися за руки? — запитала Атанасія, коли вони зупинилися за крок один від одного.

— Чим більший контакт, тим легше контролювати перенесення. Так тобі навіть не потрібно думати про свій одяг, наприклад.

— Яка ймовірність, що я можу випадково загубити плащ, якщо він буде погано пристібнутий.

— Головне не загуби сумку, якщо не хочеш аби ми тебе знову стригли.

Його поради лише більше змушували Атанасію нервувати. Вони уже намагалися тренувати переміщення раніше, але тепер це вперше вона мала переносити їх обох, ще й так далеко. Вони спеціально розбили відстань на менші проміжки, аби витрачати ману по черзі. Щоправда її проміжки були менші ніж у Лукаса.

— Час вирушати.

Атанасія ніяково стиснула його долоні в своїх достатньо сильно, аби поранені м’язи на плечі занили, і подумки ще раз повторила усі вказівки. Потрібно зосередитися на напрямку та відстані. Їй мало б бути простіше, адже її магія пов’язана з самою Обелією, і якимось чином це б мало допомогти.

Вона заплющила очі і застосувала магію. Відчуття, коли їх захопив вир, здавалося набагато моторошнішим, коли їх переносив не Лукас. Щойно Атанасія відчула тверду землю між ногами, вона судомно видихнула.

Тут було значно менше дерев. Вони опинилися на відкритій місцевості, звідки добре було видно дикі поля довкола.

— Непогано, — похвалив, за його мірками, Лукас.

— У мене вийшло?

В це було важко повірити. Щойно вона змогла сама перенестися.

— Трохи задалеко, як мені здається, але напрямок вірний. Наступного разу, спробуй зосередитися на самому місці, де хочеш бути.

Ще до того, як Атанасія встигла поставити наступні запитання, вир знову їх поглинув. Вони повторили це декілька разів. Вона за годину побачила, мабуть, більше, ніж за все своє життя. Довкола з’являлися і зникали міста та села, озера, поля та ліси. Останнє переміщення виконував Лукас, оскільки вони мали з’явитися в місті непомітно.

Це була середина величезного шляху, що вів зі столиці Обелії до Арланти. Не озброєним оком було помітно, що справи тут йшли добре. Місто було великим осередком, де зупинялися грошовиті іноземці, а отже торгівля тут процвітала.

Будівлі були великими і красивими, а вулиці чистими. Архітектура чимось нагадувала столицю. Було нескладно знайти головну площу, до якої вели усі дороги. Вона була оточена магазинчиками, які розташовувалися на перших поверхах будинків.

На диво, вони виявились далеко не єдиними, хто приховував обличчя. Багато людей, так само, натягували капюшони, аби їх неможливо було роздивитися. Як думала Атанасія, ці люди були іноземцями. Їх зовнішність часто відрізнялася від місцевих.  

У цьому місті було достатньо закладів, де можна було оселитися на ніч. Атанасія з Лукасом обрали той, який виглядав найбагатшим.

— Візьми це з собою, — поки Атанасія вагалася, маг протягнув їй тоненьку суху гілочку. — Постійно тримай в руці. Якщо щось піде не так, розламаєш.

— Не виглядає загрозливо.  

— До того моменту, поки я не опинюся поруч.

Вона кивнула і вийшла з провулку в якому вони переховувалися.

Заїзний двір огинала тераса. Варто було невисокій таємничій фігурі підійти до входу, як кілька гостей які шумно обговорювали щось, оцінююче на неї глянули. Витримавши ці погляди кілька секунд, Атанасія відчинила двері і невпевнено зайшла всередину.

Вона знаходилася у просторому приміщенні, заставленому столами за якими сиділи відвідувачі. Більшість з них, які виглядали як торговці вели розмови мовою Арланти і їм не було діла до новоприбулої.

В глибині кімнати знаходився прилавок, за яким діловито сидів власник цього закладу з рахівницею в руках і окулярами на носі. За його спиною були сходи, що вели нагору.

— Даруйте, сер, — звернулась Атанасія.

Власник на мить завмер, витріщившись на свою рахівницю, ніби побачив вперше. Роздратований тим, що його розрахункам завадили, він гаркнув до дівчини:

— Чого тобі?

— Чи не залишав віконт Крелет вам листа?

— Може й залишав. Дивлячись для кого.

Ніякого листа у нього не було. Навряд чи могло так співпасти, що віконт справді мав якісь справи в цьому, випадковому, місці саме того дня, коли сюди ж завітала Атанасія аби його підставити. Вочевидь, власник заїзного двору добре знався на тому, як витягати зі своїх гостей інформацію.

Ідеальна жертва для її маленької вистави, яку ще потрібно було вдало відіграти. Рука сама по собі стисла паличку, яку дав Лукас сильніше.

— Для законної спадкоємиці, — тихо але впевнено промовила дівчина аби це не змогли почути інші гості, і навмисно нахилила голову.

Очі чоловіка ковзнули до неї, та все що він міг побачити, це кінчик носа, який виглядав з каптура і золотаве пасмо волосся, яке, нібито, випадково висковзнуло з-під нього. Цього було достатньо аби прикути усю його увагу до загадкової особи.

— Такого повідомлення не передавали, — врешті промовив він.

Атанасія дістала з сумки красивий запечатаний конверт і поклала на прилавок.

— Мабуть ми розминулися в дорозі, — розчаровано промовила, — передайте це йому, щойно віконт з’явиться. А поки я чекатиму, я б хотіла вийняти кімнату.

Слідом за конвертом на прилавок, дзвякнувши, опустився важкий мішечок. Власник притягнув його ближче і відкрив, аби переконатися, що плата на місці. Всередині було більш, ніж достатньо грошей.

Єдине, що мало б його насторожити, це те, що там були як золоті, так і срібні монети. Так, ніби гість не купався в роскоші, а заощаджував. Йому платили за мовчання значно менше, ніж повинні були. Чоловік діловито поправив окуляри.

Атанасія вдала, що її зацікавила дошка, що висіла на стіні, на якій були вирізьблені привітання різними мовами. Саме тоді вона підняла голову достатньо, щоб можна було побачити обличчя.

Голос власника змінився, став вищим від хвилювання. Він швидко забрав гроші, сховав листа. А тоді запросив Атанасію йти за ним. Вони піднялися сходами на два поверхи. Коли вона перепитала, чи немає кімнати, нижче, чоловік відповів, що усі інші були зайняті і він може лише ту, яка знаходилася в кінці коридору третього поверху.

 — Проходьте, — сказав власник, відчинивши перед нею двері.

Кімната виявилася трохи тісною, проте чистою. Тут були лише ліжко, столик і шафа, без будь яких прикрас. Все ще за умови в яких жили більшість селян, але після довгого життя у чорній вежі, тут було доволі пусто.

Тихо зачинилися двері за її спиною. Ще тихіше повернувся ключ у замку. Атанасія не очікувала, що чоловік вирішить діяти настільки рішуче. Вона спробувала смикнути за ручку, але двері не піддалися. Гукнула власника — в коридорі його уже не було.

Він вирішив не ризикувати своєю сотнею тисяч золота. З його боку, мудре рішення.

Вона опинилася у пастці. Знайоме відчуття паніки, з яким цього разу було легше впоратися. Не поспішаючи, Атанасія дістала з сумки відрізане волосся і витягнула з нього кілька волосин, аби розкинути по підлозі, а тоді підійшла до вікна.

Під кількома шарами фарби стирчав цвях. Ще кілька власних волосин вона почепила на нього, сподіваючись, що це було не настільки очевидним.

Довелося прикласти зусилля, аби змусити заржавілі ставні відчинитися. Власник добре подумав в якій кімнаті її закрити, адже з третього поверху було б нелегко утекти беззахисній дівчині у сукні.

Вікно виходило на той самий провулок, в якому вони з Лукасом розділилися. Маг досі чекав на неї унизу, спершись на стіну протилежного будинку.

— Агов! — Покликала Атанасія.

Лукас підняв голову, зовсім не здивувавшись, як вона очікувала.

— Як усе пройшло?

— Чудово. Мене тут закрили.

— І справді чудово, — він нахмурився.

В цілому, їх план і полягав в тому, аби змусити когось викликати міську варту. Тільки от, Атанасія не мала опинятися у пастці. Але така дрібна неточність не становила проблеми. Принаймні, вона все ще могла використовувати магію.

— Мені доведеться переміститися, бо через головний вихід уже не вдасться пройти.

Виламати двері було б легко. Однак, будь які сліди використання магії могли лише посилити обережність з якою її розшукували. Атанасії не був потрібен ще один нуль у вартості за її голову.

— Та просто стрибай, — раптом запропонував Лукас.

Він широко розставив руки, ніби збирався її ловити.

— Це звучить не дуже надійно.

— Ти боїшся чи сумніваєшся в мені?

Атанасія дивувалась тому, як легко йому вдавалося її переконувати. Вона закинула ногу на підвіконня і пролізла крізь вікно, на мить завагавшись. Тоді вона заплющила очі і відштовхнулася.

Падіння тривало недовго. Лукас підхопив її майже одразу. Коли Атанасія відкрила очі, то зрозуміла, що вони досі були високо над землею. Маг стояв просто в повітрі без жодної опори.

— Ти і літати можеш? — здивувалась вона.

— Ну звісно.

— Навчи мене!

Лукас покрутився так, що у Атанасії запаморочилося в голові і задоволено посміхнувся. Він опустив її на землю, якраз тоді, як площі почулися вигуки «сюди, хутчіш». Вони обоє повернули голову туди, де за власником заїзного двору до входу поспішало троє людей.

— Нам час іти.

Справу було зроблено. Головне тепер було не попастися на місці, аби ніхто не дізнався, що Атанасія може переміщатися.

Але Атанасія не хотіла йти просто зараз. Вони придумали план лише за кілька годин і вона досі бачила багато дрібниць, які могли б завадити. Якщо хтось зрозуміє, що підказки були залишені навмисно? Або варта просто не повірить, що дівчина, яку бачив власник двору, була принцесою.

— Ти б міг змінити мою зовнішність?

— Для чого?

— Хочу подивитися, що буде далі.

Це вперше вона зробила щось зухвале проти батькової влади, якщо не рахувати її промови в суді. Тоді Атанасія не контролювала себе і не розрахувала, що матиме ще одну можливість сказати усе, що тримала в собі багато років. Сьогодні ж, вона мала якісь очікування щодо результату.

На диво легко, Лукас погодився. В образі його сестри, Атанасія потягнула мага за рукав на площу, якраз до того моменту як з відчиненого вікна долинули крики.

Спостерігати за сценою зблизька було б підозріло. Тому Атанасія збиралася повернутися до заїзного двору пізніше, коли варта піде, а до цього у них було достатньо часу, аби подивитися на життя торгового міста зсередини.

Аби не відходити далеко, вони ходили крамницями, який на площі було достатньо. З Арланти, в основному, постачалися предмети розкоші, але їм вдалося натрапити на стару пані, яка торгувала ліками.

Лукас витратив достатньо часу, вивчаючи, як самі мікстури, так і пакування. Атанасія відзначила лише спресований порошок, який виглядав як невеличкий камінець, який можна було б легко проковтнути.

Доки маг розмовляв зі старою, Атанасія підійшла до скромної ятки, що була неподалік. Тут були виставлені різноманітні дрібниці, як от прикраси чи маленькі кольорові фігурки тварин.

 Її особливо зацікавила акуратна блакитна пташка, яка тримала гілку в дзьобі — на її тулубі були вирізані отвори.

— Віддам свисток за пів ціни, — кинув продавець, щойно помітив дівчинку.

Якщо придивитися, можна було помітити, що одне крило було надбите. Атанасія обережно взяла пташку і піднесла її до сонця. Фарба яскраво виблискувала на сонці.

В палаці вона бачила і вишуканіші речі. Аристократи часто мали слабкість до дивних цікавих речей. Але ця птаха була чимось особливим. Кінчик її хвоста був схожим на кінчик флейти.

— Он вона!

Хтось підбіг до неї ззаду і схопив за плече. Від здивування Атанасія ледь не випустила пташку з рук. Це був міський вартовий. За ним поспішали ще двоє, разом з власником заїзного двору. Вона важко ковтнула.

— Щось вона не схожа, — пробурмотів один з напарників чоловіка, що її тримав.

Атанасія невинно перепитала:

— Щось трапилося?

На їх обличчях відобразилося розчарування і важка рука зникла з її плеча. Тільки один вартовий продовжив допитуватись:

— Дивись добре, це вона до тебе заходила?

Власник готелю уважно поглянув на Атанасію, але не зміг побачити жодної схожості.

— Не вона. Але та була така ж по зросту, може трохи худіша… Та я точно знаю кого бачив! У неї просто був такий самий плащ, шукайте дівчину в такому ж плащі.

— Старий, в нас достатньо роботи і без того, щоб шукати твою вигадану дівчину.

Вартові остаточно втратили будь-який інтерес до Атанасії. Їх компанії уже привернула до себе достатньо небажаної уваги, особливо, якщо вони збиралися розшукувати принцесу таємно, аби не здіймати галасу.

— Та кажу ж вам, це була вона! Не вірите? Ось, дивіться, — чоловік поліз у внутрішню кишеню і дістав звідти того самого конверта, — вона сказала передати це віконту Крелету.

Вартові неохоче погодилися взяти конверт, аби перевірити правдивість його слів. Один з них необережно зірвав печатку, порваши попір. Після того, як вони набігалися в пошуках принцеси, якої так і не побачили, він, мабуть не очікував чогось цікавого. Але, схоже, вміст листа не міг його залишити байдужим.

Не промовивши ні слова вибачень для Атанасії, з якою він повівся грубо, вартовий наказав власнику готелю піти з ними. Його обличчя було серйозним. Усі четверо швидко покинули площу. Залишалося лише сподіватися, що вони, як вірні слуги імператора, повідомлять про інцидент до столиці.

Тоді б бідолашний віконт Карлет дізнався про свою участь у вигаданій змові, про яку йшлося в листі. Там також було написано, що «законна спадкоємиця» вдячна за його допомогу у втечі, яку вона здійснила в день суду, і зараз вона чекає від нього обіцяних новин про пошуки справжнього винуватця в отруєнні Джанет.

Карлета був обраний не просто так. Віконт був близьким другом Роджера Альфіуса у справах, що стосувалися торгівлі. Атанасія сподівалася, що новина про його можливу зраду, якщо не знищить цей зв’язок, то хоча б посіє підозри.

Від думок про те, як люди, які роками намагалися її позбутися, тепер почнуть позбуватися один одного, Атанасія не змогла зупинили глузливої посмішки.

— Я беру цю пташку, — сказала вона продавцю.

Chapter 6: Хвороба лісорубів

 У відображенні дзеркала була дівчина, дуже схожа на Атанасію. У неї було таке самісіньке золоте волосся, такі ж риси обличчя і така ж статура. Але її очі не світилися, як дорогоцінне каміння. Вони були тьмяного сірого кольору, як і у будь-якої звичайної людини.

Дні тренувань, нарешті, дали результат. Поки Атанасія могла втримувати лише невеликі зміни, сильно на них зосереджуючись, але з кожним тренуванням це ставало все простіше зробити. Згодом вона зможе так само легко перевтілюватися, як це робив Лукас.  

Якби ж такі здібності вона розкрила у собі хоч рік тому, життя було б значно простішим.

В коридорі пролунали кроки. Сьогодні Лукас ходив до селища без неї, аби віднести замовлення. Останні декілька візитів, Атанасія супроводжувала його у ролі сестри, аби місцеві її запам’ятали,

проте цього разу вона вирішила хоч трохи залишитись на самоті, щоб потренуватися.

Зазвичай, візит до села займав небагато часу. Лукас мав би повернутися ще годину тому, але Атанасія не поспішала переживати, знаючи що маг здатен про себе подбати

На диво — в двері постукали. Знадобилося чимало часу аби навчити його не вриватися до кімнати без попередження.

— В тебе непогано виходить. — зауважив Лукас, щойно двері відчинилися.

Спершу Атанасія не зрозуміла, що мається на увазі, а потім повернулась до дзеркала. Її очі досі були сірими, без жодного натяку на магічний блиск. Це вперше їй вдалося підтримувати зміну в зовнішності, не зосереджуючись.

Усміхнена, вона повернулася до мага, який виглядав, на диво, серйозним. Він досі мав коротку зачіску, з якою, зазвичай, лише виходив на люди.

— Щось трапилося?

Він похитав головою, і чорне волосся впало на його обличчя.

— Нічого. Потрібно буде відлучитися, можливо, на кілька днів.

— Це далеко? Я хочу з тобою.  

— Ні.

— Чому?

Раніше Лукас залишав її наодинці не більше, ніж на кілька годин. А від тоді, як в лісі на неї полювали, він ще й слідував за Атанасією кожної миті, коли вона покидала вежу.

Маг не дуже охоче пояснив:

— Дивна хвороба скосила половину селища неподалік. У них дивні симптоми і я гадаю, що звичайним лікарям це не під силу.

— Я знаюся на травах, можу допомогти тобі з приготуванням ліків, крім того, якщо хворих забагато, самому тобі буде важко. Краще якщо я буду поруч.

— Хвороба заразна, а мені не потрібна додаткова пацієнтка, — категорично відрізав Лукас.

Це були нісенітниці. Атанасія цілком була здатна на те, аби стежити за хворими. Крім того, її стійкість була вищою, за рахунок магії. Вона відвернулася, схрестивши руки на грудях.

— Не хочу залишатися сама, поки ти будеш далеко, — пробурмотіла.

Лукас зітхнув. Він вийшов з кімнати, зачинивши двері. Судячи з кроків, він піднявся в лабораторію. За кілька хвилин він знову повернувся лише для того, аби сказати, що у неї є пів години аби зібратися.

Справа виявилася терміновою, тож за годину Атанасія спускалася до виходу з важкою сумкою на плечі. Доки весь її одяг був магічним та захищеним від бруду, можна було не думати про запасний. З собою вона взяла лише трохи їжі, книгу про лікувальні рослини та ще одну, яку якраз закінчувала читати, також трохи бинтів, які Лукас вважав непотрібними та пташку-свисток.

Лукас перемістив їх до зовсім іншої частини лісу. Коли вони опинилися серед густих дерев, Атанасія одразу помітила, що вони відрізнялися від тих, які росли поблизу Чорної Вежі. Як завжди пішки, вони підійшли ближче до поселення.

Підозри про те, що вони знаходилися далеко від дому, підтвердилися, коли вони вийшли на відкриту місцевість. Річка тут була вужчою та стрімкішою, а берег був обрамлений скелями. Майже всі будинки знаходилися на одному березі, але було ще декілька приміщень з іншого боку, до якого вів міст.

Можна було побачити, як по той бік займалися вирубкою дерев. Це мав бути один з тих регіонів, який постачав високоякісну деревину для усієї імперії. Вони підійшли до водяного млина, біля якого працювало кілька людей і Лукас запитав у них, де можна знайти старосту селища.

Ті подивилися на нього з підозрою:

— Ви не схожі на покупців.

— Хіба? — з насмішкою перепитав маг.

У цьому місці можна було купити лише дошки та меблі. Звісно, двоє подорожніх, які вийшли з лісу з сумками на плечах, не збиралися нести їх з собою назад, звідки б вони не прибули. За допомогою чарів, Лукас знову зробив з Атанасії свою копію, тож їх яскраві червоні очі теж не викликали багато довіри.

Місцевим такі натяки не сподобалися.

— Краще вам звідси забратися.

— Можемо, — розвів руками Лукас, — якщо ви, звісно, уже самі розібралися, як не подохнути від своєї хвороби. Так, до речі, старості самі і передайте.

Вони перезирнулися. Ще до того, як Лукас встиг кивнути Атанасії, аби вони йшли далі, один з чоловіків підхопився:

— Хлопче, ти знаєшся на ліках?

— Як я бачу, вам наша допомога не потрібна. Тож, яка різниця?

Це подіяло на них, як крижана вода.

— Зачекай! Він живе внизу, біля мосту. Це недалеко звідси, але можу провести вас.

Лукас діловито розвернувся, ніби був готовий йти, і кинув через плече:

— Отак відразу б. Лише марнуєте час.

Він помітно дратував селян, але ніхто не захотів ризикувати такою можливістю. Якою б не була їх хвороба, її вони боялися сильніше, ніж чужаків. Чоловік, який викликався аби показати дорогу, намагався залагодити непорозуміння, доки вони спускалися вулицею повз низькі дерев’яні будинки:

— Ви вибачайте за таку зустріч. Після останніх подій, тут не раді незнайомцям.

— Буває.

— То ти справді можеш вилікувати цю хворобу? У нас немає лікарів, лише місцеві травники, які не можуть дати собі ради.

— Дам відповідь, щойно буду знати усе, що мені потрібно, — ухилився Лукас. Натомість він запитав, — раніше у вас траплялося щось подібне?

— Нічого такого. Як нашестя, — бідкався чоловік, — всі злягли в один час. Не минуло тижня, як поховали першого — малому було дев’ять років!

Щось всередині Атанасії помітно стислося. Першими смерть забирала найслабших і ними часто були саме діти.

— Кажу вам, це все столичні щурі. Щойно вони закінчили розпитувати про..

— Зрозуміло. — грубо перебив його Лукас, рукою вказавши, що не потрібно продовжувати.

Атанасії кортіло запитати хто такі столичні щурі та про що вони розпитували, але решту дороги вони йшли мовчки, бо Лукас руки так і не опустив. Біля мосту, який зблизька виявився більшим, ніж здавався, він вказав їм на один з будинків і попрощався.

Уже вдвох, вони зайшли на охайне подвір’я. Віконні рами та вхідні двері були прикрашені різьбою у вигляді квітів та лози.

Коли Лукас постукав, минуло лише кілька секунд, перш ніж двері прочинилися і сивоволосий чоловік вийшов на поріг.

— Чим можу вам допомогти?

— Як мені передали ваші друзі, допомога потрібна вам.

— Які саме друзі? — Перепитав чоловік, звузивши очі.

— З села на кілька десятків миль нижче за течією.

Цього було достатньо, аби переконати чоловіка впустити їх у дім. Перед цим він роззирнувся довкола, ніби очікував, що хтось за ними стежить.

Будинок був повністю дерев’яним, але вишукано оздобленим. Вочевидь, місцеві пишалися своєю майстерністю роботи з деревом. Мимоволі Атанасія подумала про те, що, мабуть, пожежі в цьому селищі були нищівними.

— То ви той самий лікар, який зможе вилікувати будь що? — з надією запитав чоловік.

— Я не даю порожніх обіцянок, — відмахнувся Лукас. — Ми з сестрою хотіли б спочатку побачити на власні очі про що йдеться.

Перед тим, як вирушити в дорогу, Атанасія не встигла багато розпитати про справу, за яку вони взялися. Лукас лише сказав, що ця хвороба паралізує хворого і робить його слабшим. Але це не було схожим ні на що з того, що описували медичні книги.

Чоловік запросив їх пройти до дальньої кімнати. Навіть в коридорі можна було добре відчути запах трав, якими намагались перебити задуху всередині.

— Моя матір захворіла одна з перших.

Він прочинив двері. Всередині було неможливо дихати, але вікна всеодно були щільно прикриті. Стара непритомна жінка лежала на ліжку накрита важким покривалом. Її обличчя було геть блідим.  

Симптоми хвороби нагадували усе і, водночас, нічого конкретного. У хворих з’являлася лихоманка, але не було нудоти, жодних висипів на тілі чи кашлю.

Атанасія не витримала і відкрила вікно. Хворій необхідно було свіже повітря, крім того, було набагато легше заразитися, якщо зайти в кімнату, яку не провітрювали. Доки вони не знали, з чим мають справу, слід було бути обережними.

Тим часом, Лукас мовчки слухав переказ старости. Вираз його обличчя не відображав нічого, але, чомусь, здавалося що він уже мав якісь здогадки.

— … зараз хворіє майже половина жителів. Робота настільки сповільнилася, що ми ледь встигаємо виконати ті замовлення, що у нас залишилися. А зараз їх майже немає через те, що..

— У всіх хвороба перебігає однаково? — перебив Лукас.

— Здебільшого так. Навіть здорові лісоруби слабшають на очах, а малі діти не мають і шансу. На когось впливає більше, на когось менше, але спочатку віднімає ноги, потім руки. В кінці-кінців люди злягають.

— Це впливало на немісцевих? Люди, які приїжджали за товаром не скаржилися?

— Дехто скаржився, що після того, як вони навідують нас, їм стає погано. Але ніхто не говорив нічого про смерті, інакше сюди б не повернувся взагалі жоден торговець.

Огляд пацієнтки не відкрив нічого нового для них. Після цього, було вирішено, що слід зібрати більше інформації. Лукас залишився в будинку старости, аби перевірити ще одну свою підозру, про яку нічого не розповів.

Для Атанасії у нього було інше доручення: пройтися по околицях і перерахувати хворих. Пізніше потрібно було навідатися до кожного з них. Староста дав їй свого перстня, на випадок, якщо селяни не довірятимуть незнайомій дівчині. Звідки у місцевих стільки підозр він так і не сказав, бо Лукас уже вивів її в коридор, аби передати ще дещо.

Це був сувій цупкого чистого паперу, який тримав форму достатньо добре, аби на ньому можна було писати без рівного столу, а також зачароване перо, якому не були потрібні чорнила. На останок, маг протягнув їй шнурок, на якому висів великий красивий камінь червоного кольору і змусив одягнути.

— Якщо хоч щось піде не так, направ на нього трохи магії і я опинюсь поруч. Зрозуміла? — вона кивнула. — І не розмовляй довго з ними, тобі потрібно лише дізнатися, скільки є хворих. Добре? — вона кивнула ще раз, — Якщо хтось здаватиметься підозрілим…

— Лукасе. Я дам собі раду.

Він щось незадоволено пробурмотів і дав ще кілька настанов, перш ніж Атанасія таки пішла.

Будинок старости знаходився у центрі села. Умовно, можна було розділити усю територію на три частини, які потрібно було пройти: нижче за течією, вище за течією, а також кілька будинків, які знаходилися по той бік річки.

Спочатку Атанасія пішла вниз, тією ж дорогою, якою вони сюди прийшли. Перший низенький будиночок до якого вона підійшла був розташований поруч з мостом на інший берег. Огрядна жінка якраз розвішувала випрані лахи і на незнайомку відреагувала з цікавістю.

— Доброго дня, чи можу я дізнатися: у цьому домі є хворі? — запитала Атанасія, обережно обходячи калюжу, яка утворилася від дірявого кошика з випраними речима.

— А хто доручив?

Жінка нахилилася аби побачити гостю з-за повішаного простирадла. Атанасія мовчки показала перстень, сподіваючись, що це скоротить розмову, проте жінка розпитувала далі.

— А чого це голова сам не прийшов? Невже і йому ноги відняло?

— Він зайнятий.

— Чим таким?

— Я так розумію, хворих у вас немає.

Якщо усі селяни так гаятимуть час на пусті балачки, то на перепис піде більше одного дня. Атанасія зробила згорнула сувій, в який жінка спробувала заглянути.

— У нас всі здорові, на щастя, — сказала вона, трохи розчарована тим, що нічого не дізналася. — А от до сусідів зайди, вони вже кілька днів на вулицю не виходять.

День обіцяв бути неймовірно довгим. Сонце уже потроху почало хилитися додолу, даючи зрозуміти, що минув полудень. Зачарований одяг був легким, але Атанасія все одно відчувала втому. Вона пройшла майже до кінця вулиці, записавши два десятки імен. Збоку біля кожного імені, вона дописувала вік і стан людини, аби було простіше визначити до кого Лукасові йти першими.

Ближче до кінця вулиці, список поповнювався все рідше. Тут була, приблизно, така сама кількість будинків, але жителі стверджували, що з ними все гаразд.

Коли вона підійшла до млина, де зранку вони з Лукасом зустріли непривітних чоловіків, Атанасія побачила великого критого воза. Їх ранкові знайомі якраз носили всередину красиві різьблені стільці з темного дерева. За роботою уважно спостерігало троє купців, яких було легко впізнати за простим, але дорогим одягом.

Староста раніше скаржився, що купців стало менше останнім часом. Атанасія вирішила, що підходити зараз та розпитувати про хворих погана ідея — це могло лише посилити чутки та злякати клієнтів. Вона вирішила зачекати, та використала час, для того щоб з’їсти щось з запасів у своїй сумці.

Атанасія саме дожовувала соковите яблуко, як зовсім поруч пролунав дзвінкий голос, який змусив її підскочити:

— Тобі краще поквапитися, бо поїдуть без тебе.

Дівчина, трохи молодша від Атанасії на вигляд, вказала на воза, якого уже заклали доверху товаром.

— Я не з ними, — вона похитала головою і розчаровано клацнула язиком, дивлячись на половину яблука, яка впала на землю.

— Справді? У нас сьогодні, ніби, тільки одна відправка планувалася.

Дівчина недовірливо примружила очі.

«Якщо вона знає про усіх купців, які мають приїжджати, то має знати усе про своїх сусідів» — вирішила Атанасія. Їй не хотілося марнувати ще більше часу, аби обходити решту будинків в цьому кутку, тож вона без додаткових пояснень показала перстень.

— Ооо… — дівчина аж нахилилася ближче, щоб добре роздивитися, — то ти якась родичка нашого старости? Раніше ні разу не бачила тебе.

— Не зовсім. Ти живеш десь поруч?

— Ага, — вона вказала кудись позаду Атанасії, — ось тут.

Виявляється, Атанасія сиділа, буквально, під її парканом. Для місцевих така поведінка точно була дивною. Подумки вона поставила собі нагадування, що, вештаючись, слід добре дивитися куди заходить.

— Мене староста попросив про послугу. Не знаєш, в цих будинках, є хтось хворий?

— То ти писарка!

— Ні.

— Але ж у тебе перо!

Чомусь жодна людина в цьому селі не відповідала на питання коротко та зрозуміло. Атанасію це дратувало настільки, що вона майже відчула те саме, що відчував Лукас після чергових питань про магію. Вона ж прийшла їм допомагати, так чому вони лише ускладнювали роботу?

— Мій брат лікар. — спробувала почати з іншого боку. Дівчина, здавалося, ще більше зацікавилася, — знаєш щось про дивну хворобу, яка з’явилася у вас нещодавно?

— То староста ще раз спробував найняти цілителів, он воно що. Попередній столичний шарлатан втік, наскільки я знаю. Певно, боявся заразитися, чи щось таке.

На мить, Атанасія забула чим саме мала займатися.

— Кажеш, був ще хтось до нас?

— Був один. Але вони зробили помилку, коли найняли щура зі столиці. Не здивуюсь, якщо його спеціально підіслали.

То у місцевих були якісь проблеми з містом, куди вони відправляли найбільше товарів? Це важлива деталь.

— Підіслав хто?

— То ти не знаєш? — протягнула дівчина. Раптово, її бажання ляпати язиком кудись зникло, — мені треба допомогти їм, — сказала вона і швидко попрямувала до чоловіків, які грузили воза.

Атанасія, якій все ще потрібно було опитати цю частину селища, залишилась під парканом. Вона тільки підійшла трохи ближче, сподіваючись почути, чи нічого дівчина не розповість іншим про неї.

Але дівчина не обманула і лише допомогла зав’язати кілька вузлів на кріпленні воза, доки чоловіки перепочили. Один з них, жартома звернувся до купців:

— А ви цікавий час вибираєте аби пускатися в дорогу. Це щоб розбійники вас в сутінках не змогли розгледіти?

— Хах — купець махнув рукою, — ми вже й так вибиваємося з графіку, тож треба поспішати.

— Та хіба той поспіх вартий ризику? Лишайтеся на ніч, не повмирають ваші замовники від нетерплячки.

Купець напружився, але все ще вичавив з себе винувату посмішку. Він точно не збирався тут затримуватися.

— В лісі зараз спокійно, а ми запаслися мастилом для ліхтарів. Та й раптом на нас вночі ваші місцеві привиди нападуть, що ж тоді робити?

Чоловіки розсміялися. Дівчина з якою говорила раніше Атанасія, закотила очі. Вона якраз закінчила з кріпленнями і повідомила, що можна рушати в дорогу.

Купці залишилися на своєму і не згаяли жодної зайвої хвилини в цьому селищі, на відміну від Атанасії. Вона дочекалася, доки коні відвезли віз на достатню відстань і лише тоді підійшла ближче.

— Юна лікарка? — Чоловік, який зранку провів їх до дому старости, здивовано повернувся. Звертання він вибрав, якраз доречне.  — Вам щось потрібно?

Дівчина, яка говорила з нею раніше, допитливо на нього глянула. Атанасія, вже звичним рухом, витягнула перстень:

— Маю доручення від старости: перерахувати хворих. В цих крайніх будинках такі є?

Вона вже підготувалася до чергових запитань, але, на щастя, після важкої роботи вони не мали бажання розмовляти, тож вона почула коротке:

— Немає. На щастя, всі наші сусіди поки здорові.

Відповідний запис вона додала у свій список. Поки виглядало так, ніби хвороба поширювалася нерівномірно. Це могло означати що вона заразна. Слід було повертатися і розповісти Лукасові якомога швидше.

— Дякую, ви дуже допомогли.

Тепер, йдучи назад, Атанасія вагалася, чи варто спершу розповісти Лукасу про свої здогадки, або завершити завдання і переконатися чи є в іншій частині селища критично хворі. В її списку було троє пацієнтів в такому ж стані, як матір старости, одна з них — маленька дівчинка. Якщо Лукас зможе почати лікування вже сьогодні.

— Агов! Зачекай!

Тим, хто біг слідом за нею виявилася та сама балакуча дівчина. Атанасія зупинилася, дозволяючи себе наздогнати і дочекалася поки вона віддихається.

— Вирішила тебе трохи провести.

— Навіщо?

В селищі була всього дві вулиці, які тягнулися вздовж річки та кілька хатин на іншому березі. Тут було б дуже складно заблукати.

— Батько каже, що вірить твоєму брату, думає що він може допомогти. У мене є друг на іншому кінці села. Вся його родина зараз недужає, я проведу тебе до нього.

В цьому не було необхідності. Атанасія заходила до кожнісінького двору, навіть якщо їй не відчиняли двері одразу. Але у неї все ще залишалося питання, на яке ця дівчина раніше не дала відповіді. Тож вона погодилася.

— Я Мілі, — представилася дівчина. Вона витріщилася на Атанасію, очікуючи що вона зробить те саме.

Деякі імена могла використовувати лише імператорська родина. Саме до таких відносилася Атанасія. Тому, кожного разу, коли використовувала іншу зовнішність, вона представлялася, іншим іменем, яке позичила в однієї дуже дорогої людини:

— Ліліан. Приємно познайомитися.

Мілі швидко виправдала перше враження про себе. Усю дорогу вона продовжувала ставити питання, та розповідати про себе та інших селян, повз яких вони проходили.

З корисного, Мілі трохи розповіла про місцеву медицину. Як і усюди, люди лікувались травами, непрацюючими саморобними амулетами, та рідкісними ліками, що їх вдавалося купити за завищеною ціною у купців, які забирали товар. З таким рівнем, не дивно, що вони нічого не змогли вдіяти з новою хворобою самотужки.

— Судячи з твоїх слів, вам продавали не надто якісні ліки. За таку ціну це просто шахрайство, — зауважила Атанасія.

Мілі цього й не заперечувала.

— Вони навмисне це роблять. Знають, що інші закупиі у нас бувають рідко, тому везуть з собою багато мотлоху.

— Хіба це не підриває довіру між вами? Хороший торговець має знати, як ладнати з партнерами.

— А ти умієш гарно говорити, Лілі! Але ми не партнери, як ти кажеш. Принаймні, зі столичними. Вони купують меблі у нас, бо їх клієнти вимагають гарної якості, а ми продаємо, бо у них багато грошей.

— Ти і раніше казала, щось про столицю. Чому ти так не любиш це місто?

Як і тоді, Мілі знову завагалася, оцінюючи, чи їй варто відповідати.

— А ти бувала там, Лілі?

— Кілька разів, — збрехала Атанасія.

— І що можеш сказати про жителів?

Першим, що спало на думку, був суд, на якому її вирішили стратити. Другим були постійні перешіптування за спиною на балах, інтриги та плітки. Вголос вона відповіла тільки:

— Доволі лицемірні.

Мілі кивнула.

— Приїжджають, говорять з вами про останні новини, вдають що згодні з кожним словом, а потім у вас проблеми.

— Наприклад, лікарі-шахраї?

— Наприклад, вдвічі більша данина і напасть, яка забирає життя за життям, — пробурмотіла Мілі.

Атанасія завмерла.

— Ти думаєш, що вони якось пов’язані з появою хвороби?

Раніше чоловік, який проводив їх, та сам староста вже згадували, що були якісь проблеми. Але ні один ні інший, так і не розповів що саме трапилося. В обох випадках тему розмови змінював Лукас.

— Це лише здогади. Не думаю, що я маю розповідати їх тобі. — сказала Мілі, яка перед цим уже розповіла кілька брудних історій про своїх сусідів.

Атанасія вирішила на неї не тиснути.

— Нічого, я думаю староста вже встиг розповісти усе необхідне моєму братові, тож я дізнаюся коли повернуся. Коли я йшла, вони якраз мали оглядати одну пацієнтку. Не думаю, що від нього б приховували щось настільки важливе.

— Дійсно. Твій брат усе одно розповість тобі, чи не так? — Мілі задумано потерла підборіддя. Атанасія ствердно кивнула, вдаючи, що їй байдуже.

І це спрацювало. Мілі нахилилася ближче, ніби поруч був хтось, хто міг їх підслухати:

— Пам’ятаєш, пів року тому сильно збільшили податок на розкіш?

Атанасія тоді ще була в палаці і вона приблизно пам’ятала, що відбувалося. Ні для кого не було секретом, що Альфіус мав тісні зв’язки з сусіднім королівством, Арлантою. Юний Іджекіл деякий час там навчався, а зараз до палацу регулярно приїжджали лицарі-практиканти. А ще, багато хто казав, що Альфіуси мають непоганий прибуток з торгівлі на цьому напряму.

Заради укріплення цих зв’язків, Роджеру потрібна була пропозиція, від якої ніхто з Арлантських партнерів ніколи не відмовиться. І цією пропозицією стали мізерні податки на ввезення товарів до Обелії. А для того, щоб конкуренції з внутрішнім ринком не було взагалі, данину для жителів Обелії збільшили.

Усередині палацу ніхто і ніколи не згадував, аби населення Імперії якось бунтувало проти такого перебігу подій.

— Так от, у нас не було вибору, крім як підняти ціни на меблі. Ті торгаші спочатку не хотіли платити, але навіть так, їм було вигідніше працювати з нами. І вони погодилися. Тоді пішли чутки, що купці видавали наші роботи за антиквар з Арланти. Не знаю, чи це була правда, але староста розпорядився, аби ціни підняли ще вищими.

— Тоді впали продажі і з’явилася хвороба? — Спробувала вгадати Атанасія, але Мілі похитала головою.

— Вони скрипіли зубами, але не мали вибору. Зійшлись на тому, що для великих замовлень будемо трохи скидати вартість. І ще місяців зо два все було добре.

— Якщо вони змирились з цим, то що стало останньою краплею?

— Ніхто не змирився, — нахмурилася Мілі, — ми їм довго стояли поперек горла. Але тут вибір був який: або купуй тут, або плати арлантцям. А там точно не вийде дешевше. Певно вони шукали, як помститися, але напоказ були такими добрими… Як ти там казала? Лицемірні? О так, лицемірні виродки.

Повз них пройшов молодий хлопець з відрами у руках. Мілі замовкла, доки він не відійшов достатньо далеко.

— Ми в глушині дізнаємося новини, в основному, від замовників. От вони одного дня і привезли нам великий портрет принцеси… Ти ж знаєш, що в Імператора дві дочки, так?

Атанасія закусила щоку. Їй уже не потрібно було чути продовження, аби знати який саме то був портрет. По часу, це мало бути якраз після того, як вона втекла і була оголошена в розшук.

— Так от, там така плутанина, але якщо коротко: старша дочка, коли була малою, жила в домі радника Імператора, того, який якраз підняв податки. Але по законах, якось так вийшло, через те що ніхто не знав про старшу, корону мала отримати молодша. Розумієш?

Пояснення було заплутаним і Атанасія пропустила половину сказаного.

— І вам привезли портрет.

— Так, але його передали старості, щоб прибив на дошку серед села аби всі бачили. Вони написали, що молодша принцеса отруїла старшу і тепер її мають повішати.

В який би закуток вони не відправлялися, кожна дворова собака уже знала, в чому її звинуватили. Атанасія ковтнула і попросила розповідати далі, аби Мілі не звернула уваги на те, що її починало нудити.

— То цей портрет уже зняли? Бо я не помітила нічого такого.

— Його взагалі не вішали, — прошепотіла Мілі.

Атанасія забула закрити рота. Оголошення мали розмістити усюди за наказом Імператора. Не можна було просто не послухатись.

— Дуже складно, щоб я тобі все пояснила, але виходить, що тепер, коли молодшої немає, корона перейде до старшої принцеси. Тієї, яка виросла біля радника, а ще й кажуть, що він свого сина хоче видати за неї.

Це було більше, ніж чутками. Іджекіл з дитинства не відходив від Джанет і усі знали, що вони рано чи пізно одружаться. На заваді не стане навіть різниця у статусі, адже батько ніколи не відмовить улюбленій доньці в такому щирому проханні.

— І це означає, що данина ростиме й надалі. — Атанасія вгадала.

— Такими темпами наша справа стане невигідною. В цій глушині серед гір і лісу у нас небагато інших способів заробітку. Тому староста так розізлився, що відправив портрет назад.

Цього було цілком достатньо аби Альфіус заворушився. Та й не лише він, графиня Джудит і всі їх союзники могли використати свій вплив, аби змусити незадоволених мовчати. Тільки, дещо не було в їх стилі:

— Чому ви думаєте, що вони якось причетні до хвороби? Важко підлаштувати все так, аби заразилися лише селяни. Крім того, в Імператора є солдати. Вони непогано впоралися б.

Мілі розуміюче усміхнулася і вже збиралася пояснити, коли за їх спинами хтось з’явився і дівчина зойкнула. Атанасія до подібних появ Лукаса уже звикла, тож не злякалася.

— Ата.. Сестро, нарешті знайшов, — сказав маг.

Погляд Мілі уважно вивчив його, тоді кинувся до Атанасії і знову повернувся до Лукаса. Він зібрав волосся у високий хвіст, так само як зробила вона, та в них був схожий одяг. Магія зробила їх неприродньо схожими і, якби не різниця в зрості, вони б виглядали як близнята.

— То це і є твій брат-лікар?

— Так, — швидко відповів Лукас. — І одразу скажу, що ніяких гарантій я нікому не даю. А ще у мене обмаль часу. Тож, сестро, можна тебе на кілька хвилин?

— Я ще не закінчила перепис..

— Закінчиш після.

Лукас схопив її за плечі і потягнув в сторону. Атанасія не пручалася, але винувато посміхнулася до Мілі. Та не виглядала ображеною:

— Ще побачимося, Ліліан.

Атанасія помахала рукою, перш ніж Лукас завів її за ріг.

— Це було грубо. У нас була розмова, перш ніж ти з’явився.

— Думаю, вона була не настільки важлива, як те, за ради чого ми сюди прийшли.

Розчарована, Атанасія зітхнула і протягнула йому папір.

— Тут не всі, але я зробила помітки щодо стану хворих, якщо це допоможе.

— Саме це мені і було потрібно, молодчинка, — похвалив Лукас, навіть не дочитавши. А тоді змінив тему, — ти щось їла?

— Якщо ти хвилюєшся, чи я не голодна, то ні.

Лукас несподівано поклав долоню на її чоло і Атанасія відчула його магію. Вона різко скинула його руку.

— Перестань поводитись дивно!

— Що саме ти їла?

— Яблуко. Лукасе, в тебе все гаразд?

— Де ти взяла яблуко?

Спочатку він відправив її з завданням, яке виявилось не таким вже й терміновим, потім не розповів, що проблеми в селі почалися з її розшуків, а тепер взагалі не пояснював нічого.

Тільки ще раз повторив питання:

— Де ти взяла те яблуко?

— А ти як думаєш? — Атанасія сердито схрестила руки на грудях.

Вони простояли мовчки хвилину, аж поки вона не здалася.

— Взяла з дому. Яка взагалі різниця.

Лукас видихнув з полегшенням. Він дістав з-під плаща немалу сумку і протягнув їй. Сумка виявилася доволі легкою, але коли Атанасія зазирнула всередину, виявила там багато овочів, фруктів і закорковану флягу.

— Поїж. І не бери ніякої тутешньої їжі, в жодному випадку. Незалежно від того, хто пропонуватиме.

— Ти думаєш, хтось захоче нас труїти?

Маг не відповів.

Було це пов’язано з тим, що вони чужинці, яким не довіряли, або з переслідуванням принцеси яку могли шукати в кожній підозрілій дівчині? Атанасія взяла їжу, але досі хотіла запитати багато чого.

Деякий час тому, вона думала, що повністю може йому довіряти. Маг був з нею відвертим, рятував від неприємностей, навчав і став кимось, кого можна було назвати другом. А зараз він без причини приховував від неї те, що її напряму стосувалося.

Ніби читаючи думки, Лукас зітхнув:

— Я ж казав, що тобі краще було залишитися у вежі. Якби не треба було приглядати за тобою, я б впорався за кілька днів.

— За сьогодні, я не створила жодної проблеми і тільки виконала твоє доручення. Чим я тобі заважаю?

— Відволікаєш, — буркнув він. А тоді, так швидко, як вмів лише Лукас, змінив свій настрій на бадьорий, — Чим швидше ми з цим покінчимо, тим швидше повернемося додому. Отже, я маю пройтись по тим, кого ти вже записала. А ти поїж, і дізнайся чи є ще хтось у важкому стані. Увечері зустрінемося в будинку старости.

Щойно Атанасія погодилася з планом, він зник так само, як з’явився.

За тих кілька годин, що залишались до кінця дня, вона встигла обійти решту будинків на цьому березі. Іншу частину залишила, аби навідатись з самого ранку, щойно прокинеться.

Увечері виявилося, що для ночівлі їм не виділили, навіть, окремих кімнат. Староста запропонував спати на підлозі у його домі, але Атанасія не хотіла ризикувати, якщо вночі щось станеться з чарами зміни зовнішності. Інші жителі селища не хотіли приймати незнайомців у себе.

Їм довелося залишитися на ніч у невеликій прибраній коморі, де пахло лісом. Загалом, умови були не жахливими. Тут було тепло і сухо, а також для них тут постелили. Залишалася одна проблема, яка хвилювала Атанасію.

Постіль у них була одна на двох. Староста за це перепросив, мовляв, у нього немає більше нічого, а для брата з сестрою, які разом подорожують, це не має бути великою проблемою. Атанасія не змогла заперечити ці слова, як тільки вони були сказані, але трохи пізніше про це пошкодувала.

Тоді, коли Лукас вирішив, що саме час для дурних жартів.

— А я зможу називати себе принцом, якщо спатиму в одному ліжку з принцесою?

Він вдало ухилився від важкої подушки, яка пролетіла повз, але коли ця сама подушка, за допомогою магії, полетіла назад, то таки врізалася в його голову. Кілька пір’їн драматично опустилися на землю. Лукас зайшовся сміхом.

— Бачила б ти своє обличчя.

Це вперше, відколи вони сюди перенеслися, у нього був хороший настрій. Достатньо хороший, аби маг клацнув пальцями, щоб біля протилежної стіни з’явилося ще одне ліжко з купою подушок.

— Все ще не палац, але вам так буде зручніше, ваша високосте?

Кутики його губ поповзли ще вище, коли Атанасія не стримала тихого хихотіння. Вичаклуване ліжко було застелене білосніжним покривалом з мереживом на краю, а подушки були різних кольорів, з вишитими птахами та квітами. Серед вбогої комори воно виглядало, щонайменше, недоречно.

— Навіть не знаю, — підіграла вона, — здається, тут все ще недостатньо вишукано.

Ще одне клацання пальцями і комора змінилася так, що якби староста зайшов сюди, не впізнав би приміщення. Стіни тепер були обтягнуті шпалерами, а на підлозі лежав величезний пухнастий килим з дивними візерунками.

— Іноді я забуваю, що ти можеш так легко створювати будь що.

Лукас задоволено посміхнувся:

— Хочеш, можу змінити вигляд твоєї кімнати у вежі на такий?

— Чекай… — її брови піднялися. — Ти створив меблі в моїй кімнаті за допомогою магії?

— А ти думала, що у мене просто так лежало кілька покривал з мереживом вдома?

Тепер, коли вона про це думала, не складно було здогадатися, що кілька кімнат Чорної вежі, були не схожими на інші. Як наприклад вбиральня, де була старомодна, але велика ванна, чи вже згадана, кімната самої Атанасії, з шафою, повною суконь, величезним дзеркалом і м’яким ліжком.

Усі ці речі були не в дусі Лукаса, який найчастіше дрімав на дивані у лабораторії, доки кипіло чергове зілля. Отже, він створив це все лише тому, що вона у нього оселилася.

— Дякую, Лукасе.

— М?

— Ну, за це все. І за те що допомагаєш.

Він почесав потилицю. І відвів погляд кудись убік. Дивно. Вона була впевнена, що він любив похвалу.

— Нічого особливого.

Chapter 7

Холодна вода, яку вичаклувала Атанасія висіла просто в повітрі. Звичайно, вона могла спробувати створити і вогонь, але не хотіла ризикувати підпаленням цілого поселення лише заради того щоб умитись.

На світанку, коли Атанасія лише відкрила очі, Лукаса уже не було. Порожнє ліжко було застеленим так, ніби він і не лягав. Жодного попередження, жодної записки.

Увечері, вона так і не запитала, чи знав він про бунт, який відбувся в селищі перед нашестям хвороби. Вона була переконана, що знав. Лукас був недостатньо невихованим, аби просто так перебивати людей на півслові, як він вчора робив кілька разів без причини, варто було їм тільки заговорити про справи з владою.

Для цієї розмови, Атанасія залишить час сьогодні. Поки, вона мала ще частину будинків з іншого боку річки, куди потрібно було навідатися.

В сумці були лише перо, папір та їжа, яка зранку лежала на столі. Без слів Лукас зайвий раз нагадав про своє попередження не брати жодної місцевої їжі.

Атанасія кинула оком на розкішну кімнату, яка ще вчора була вбогою коморою і переконалася, що нічого не забула. Щойно вона зачинила за собою, дерев’яні криві двері, як помітила що до неї поспішають. Староста села виглядав зовсім не так, як на передодні. Він широко усміхався, поки біг на зустріч.

— Вона прокинулася! — викрикнув він.

— Ваша мати? — Припустила Атанасія.

— Сьогодні зранку! Ліки справді допомогли. Я маю негайно побачити вашого брата.

Чоловік готовий був пройти всередину комори. Атанасія ледь встигла загородити йому дорогу. Вона не знала, як він відреагує, коли побачить ті зміни, які сталися всередині. Крім того, їм не варто було зайвий раз виставляти магію напоказ.

— Брат зранку вирушив оглядати інших пацієнтів. Він провідає вашу матір, щойно повернеться.

Обережно, аби чоловік нічого не запідозрив, вона встала перед ним, так що тепер він не міг дотягнутися до ручки дверей.

— Це вперше хтось справді зміг допомогти! — чоловік був готовий кидатися їй у ноги від щастя. Атанасія швидко натягнула широку посмішку, вхопила його за лікоть та повела геть. — Я уже боявся, що ми приречені, але тепер є надія на порятунок.

— Ну що ви… Це робота лікарів… Ми допомагаємо людям…

— Не вистачить усіх наших заощаджень, щоб вам віддячити!

— Це вже зайве, — запевнила вона.

Лукасові взагалі було байдуже на гроші. Маючи неймовірну силу, він не звертав на них жодної уваги. Було б прикро дізнатися, що ці нещасні люди віддадуть свої останні зауваження тому, хто ще вчора зробив маленьку версію імператорської спальні в їх старій коморі, клацнувши пальцями.

— Найважливіше для нас, що ми змогли допомогти потребуючим. Ось побачите, скоро ваша мати стане на ноги.

Атанасія змогла відвести старосту до порогу будинку. Вона сподівалася, що тепер чоловік зайде всередину та залишить її в спокої, та тепер уже він за неї тримався і продовжував дякувати.

— Ви наше спасіння. Моя мати… вона стільки всього пережила, спочатку вислання в цю глушину, бідне життя, а тепер і ця напасть. Боже, я б ніколи собі не пробачив, якби з нею щось трапилося!

Вже тоді, коли Атанасія вже починала хвилюватися, що він її не відпустить до вечора, кілька робітників підійшли до будинку. Вони покликали старосту, вказуючи на щось, що тримали в руках. Він швидко відпустив її руку, щойно побачив шматок гнилої деревини, який розсипався на очах.

— І це сталося за вчора, — скаржився один з робітників. — Їх майже неможливо викорчувати! Коріння занадто довге і все прогнило.

Навіть без особливих знань, було зрозуміло, що такий не використати для різьби. Прикро, коли потенційний матеріал марнується.

— Одна біда за іншою. Я кажу ж вам, це прокляття! — додав інший.

Наскільки Атанасії було відомо, прокляття які викликають погану вдачу існували. Але ні хвороба, ні гнилі дерева не могли вважатися просто невезінням. Хоча, якась закономірність тут була.

 Ця закономірність не давала спокою. Вона звивалася довкола, як тоненька отруйна змійка яка вислизає з рук, щоб її зловити, але все одно не відповзає подалі. Їй потрібно було переконатися, що прокляття невезіння тут були ні до чого.

Перш ніж піти у справах, вона ще раз повернулася аби взяти свою книгу, яку якраз дочитувала. Кілька розділів у ній були присвячені прокляттям, хоч і не описували їх практичне застосування.

Можливість зануритися у читання випала лише після обіду. Перед цим довелося декілька разів обійти протилежний берег річки, опитуючи кожного зустрічного, лише заради того, щоб дізнатися, що хворих тут не було. Жителі усього села працювали тут разом, але дивовижним чином хвороба не зачепила нікого з тих, хто жив на іншому боці.

Заради цікавості Атанасія перепитала про гнилі дерева — їх тут також не було.

Поволі все це починало вимальовуватися в якусь картинку.

Бурхливий потік річки стрімко ринув вниз, зникаючи там, де схил ставав занадто крутим. Атанасія слухала шум води, сидячи на березі з палицею в руках. На вологому піску вона намалювала приблизну мапу міста, аби було простіше розібратися. Інакше, голова починала йти обертом від кількості думок.

Вона обвела ту частину, де було найменше хворих і нею виявилися будинки, які знаходилися на окраїні, а також ті, що знаходилися на іншому березі. Крім того, на «мапі» були позначені постраждалі дерева. Що могло б об’єднувати позначки на піску Атанасія не могла зрозуміти.

Розгорнута книга про прокляття лежала на колінах. Вона підказувала, що прокляття, які поширювалися на певну територію. Але якби це був саме такий випадок, то заражались би усі, хто наближався до джерела проклятої магії.

Магія вражала не усіх, але достатньо сильно, аби тримати селище у страху. Ситуація, з якогось боку, виглядала контрольованою. Сумнівів в тому, що сюди доклалася чиясь рука, ставало все менше.

Поруч Атанасія додала записи з усім, що дізналася про селище і кожну підозру, яку мала. Вона повинна була розгадати цю таємницю. Байдуже, що Лукас не хотів їй в цьому допомагати. Він з самого початку знав про історію з бунтом, але не розповів їй. Причин для цього у нього не мало бути.

Хвороба з’явилася після того, як селяни заявили, що незадоволені політикою Імператора. Тоді ж, у них знизилися прибутки.

Деякі селяни вірили в привидів, що водилися в печерах у лісі і які вирішили проклясти місцевих жителів, але цей варіант було важко сприймати серйозно. 

Якщо розглядати поведінку Лукаса, то він ще й заборонив їй їсти місцеву їжу. Ймовірно, він думав, що їжа може бути пов’язана з хворобою. Тільки, було б важко отруїти запаси цілого селища. Або половини селища.

Чи могла частина селян брати участь в змові проти інших? Могла, але для чого їм це? Прибуток усіх залежав від однієї галузі, яка процвітала до недавна.

Але ж як так вийшло, що межа тих, кого не зачепила хвороба була такою чіткою?

— Мені казали, що чужачка сьогодні нишпорила тут від ранку. Тебе було дуже легко знайти.

Атанасія підняла голову. Мілі, яка підійшла непомітно, нахилилася над нею, уважно розглядаючи літери на піску. На її обличчі сяяла посмішка.

— І тобі добридень. Робила замітки, щодо ліків, які зараз готує мій брат, — пояснила Атанасія.

— Він неймовірний! — дівчина без запрошення опустилася на пісок поруч. Вона з захопленням продовжувала розповідати, — я щойно була у свого друга і йому вже набагато краще. Він сам ще не прийшов до тями, але його сестрі стало легше і тепер вона може доглянути сім’ю.

— Рада це чути, — щиро сказала Атанасія.

Виявляється, Лукас таки використав список, який вона склала.

— Але ліки це одне, а причина хвороби зовсім інше… — Посмішка Мілі згасла. — Чомусь не можу перестати думати про те, що вона з’явилася нізвідки.

На піску з’явилася ще одна помітка зі знаком питання: де і як зберігаються запаси їжі? Мілі, з її балакучістю, з’явилася якраз вчасно. З неї можна витягнути будь-яку інфомацію.

— Я вже починаю вірити що ми справді прокляті, — зітхнула Мілі.  — Навіть дерева почали гнити. Може це кара Богів?

— Точно, ще й дерева…

Чергова помітка: чи не готували їжу на вогні, розпаленими цією деревиною?

— Ага… Зазвичай в рослин гниє тільки коріння, але тут цілі стовбури марнуються. І що найгірше, все одно ж, потрібно викорчувати мертве дерево, а заробити з нього щось не вийде.

— А для чого тоді рубати їх? — здивувалася Атанасія.

— Щоб вони не займали місце, там можна щось посадити. А ці сосни це ще та морока: в них дуже довге коріння. Мій дідусь розповідав, що ці вони можуть вижити навіть коли земля замерзає повністю, бо беруть воду дуже глибоко під землею.

— Але це ж гірська місцевість, не так далеко під землею мають бути скелі.

— Це так, але саме тут, довкола селища, де сосон найбільше, землі більше. У нас є ще одна річка: під землею. Як мені казали, саме тому повені не такі нищівні.

Це багато пояснювало. Тут, як і нижче за течією, все ще вирощували ті зернові, які були стійкими до холодів. В інших частинах гірського регіону це було неможливо, але тут рятували підземні води, які навесні могли забирати талий сніг на себе. Так ґрунт не вимивався.

— Я уже закінчила з роботою тут, і збираюся повертатися. Ти маєш ще якісь справи?

— Ні. Я прийшла щоб тобі подякувати.

Мілі знову усміхнулася, ніби вимела з голови усі погані думки. Хотіла б Атанасія мати таке саме вміння.

Жодних нових хворих вона сьогодні не знайшла, тож не поспішала шукати мага. Натомість, вона вирішила витратити час, аби пошукати ще зачіпок. Якщо він їй не розповість, то це зробить Мілі.

Думка про те, що хтось міг отруїти запаси їжі виявилася хибною. Жителі зберігали їх у підвалах в своїх будинках. Так само довелося відкласти підозру про отруйний дим від гнилої деревини — сосни, які вразила хвороба, погано горіли в такій високій місцевості.

Наступна підозра впала на борошно. Усі злаки потрібно було перетерти і це робилося в одному і тому ж місці. Коли Атанасія зацікавилася млином, Мілі запропонувала сходити туди і поглянути на роботу.

Аж дивно, як ця дівчина швидко почала довіряти людині, яку лиш нещодавно зустріла. Поки вони йшли, вона ділилася історіями без жодних вагань, розповідаючи усе, за що можна було вчепитися. Атанасія трохи заздрила цьому умінню.

До млина залишалося зовсім трохи. Тоді повз них пройшла стара жінка. Вона несла важкі відра і постійно зупинялася, аби перепочити.

— Вона несе воду аж від тієї криниці, що біля мосту? — здивувалася Атанасія. Відстань була чималою, аби долати її кожного дня в такому віці.

— Ага. Тут у горах, важко знайти місце, де можна так глибоко копати. Тож всі беруть воду з одного місця. — Підтвердила Мілі. — Хоча, якщо чесно, ми найчастіше використовуємо воду з річки.

Атанасія косо подивилася на мулистий берег.

— Ви її і п’єте?

— Ну а ти як думаєш? Просто погріти її на вогні кілька разів і дати постояти. Уяви собі скільки часу потрібно щоб натягати води аж з криниці на всю сім’ю кожного дня. Усі мої сусіди так роблять.

Це мало зміст. Добре, що їм вистачало розуміння, що річкову воду слід спочатку очистити і лише тоді пити. Інакше, хто знає, які хвороби можна підчепити.

— Аж дивно, що ви всі ще здорові…

І це було справді дивно. Сусіди Мілі не лише уникнули хвороби шлунку, а й прокляття. Її сусіди… і ті, хто жили на зовсім іншому боці села, так само далеко від головного джерела води.

— Дивись куди ідеш! — Зойкнула Мілі, та було вже запізно.

Атанасія наштовхнулася на відро, яке поставила стара жінка, що перепочити і впала на землю. Вода вилилися, утворюючи навколо неї калюжу. Жінка почала скаржитися, що їй доведеться знову нести воду, Мілі вибачалася. Атанасія просто лежала, не поспішаючи підводитися.

Лукас наказав їй не їсти і не пити нічого в селі. Більшість місцевих готували їжу на воді, яку брали з криниці. А ті, що використовували річкову — залишилися здоровими.

Проблема крилася під землею. Тому дерева з глибоким корінням також постраждали.

Мов божевільна, вона підскочила і взяла відро, запевнивши бабцю, що принесе пролиту воду. Атанасія, не вагаючись, поспішила до криниці. Мілі ледь змогла її наздогнати.

— Агов! Я знаю, що ти провинилася, але можна ж так не бігти!

Засапана Міллі наздогнала її вже на місці. Атанасія перехилилася через бортик криниці і зазирнула всередину. Нічого, окрім темряви, вона там не побачила.

— Можеш допомогти? Я не знаю, як цим користуватися.

— Чим «цим»?

Мілі витріщилася на неї як на дику. З запізненням, Атанасія збагнула, що діставати воду з криниці мала б уміти будь яка людина, яка жила за межами палацу чи Чорної Вежі.

— Зазвичай, воду носить брат, тож я ніколи цього не робила сама, — виправдалася вона.

Мілі присвиснула.

— Добре, мабуть, бути молодшою сестрою.

Вона пояснила, що потрібно було роботи. Атанасія охоче допомогла крутити ручку криниці і зовсім скоро повне відро опинилося на поверхні. Вона одразу ж занурила руку у крижану воду.

— Знаєш, та стара збирається це пити… — нагадала Мілі.

— Ага, зараз нове наберемо, — відмахнулася Атанасія.

. В книзі про прокляття було описано, як вони взаємодіють з магією чарівників. Це явище називалося «дифузією» і суть полягала у тому, що проклята енергія спробує розчинитися, якщо відчує більш чистішу.

Атанасія обережно направила трохи мани на волю. Цього було достатньо аби у відрі з’явилося слабке миготіння, схоже на відблиск сонячного проміння. Світло швидко зникло, поглинуте чимось іншим.

Без сумніву, щось у воді спричинило таку реакцію. Криниця була проклята.

Під пильним поглядом Мілі, Атанасія допомогла набрати ще одне відро, яке вони віднесли старій жінці. Перед цим, вона непомітно очистила і цю воду за допомогою магії. По-хорошому, це потрібно було б зробити з усіма запасами питної води, що були в селищі.

Набагато простіше було позбутися причини проблеми. Лізти всередину криниці було не найкращою ідеєю. Крім того, проклята сила у воді була такою слабкою, ніби джерело прокляття знаходилося десь значно глибше.

Якщо гнилі дерева постраждали від нього, прокляття мало широко поширюватися по усій території. Крім цього, рослини з коротшим корінням не постраждали.

— Мілі, ти розповідала про привидів. Де вони водяться? — Перепитала Атанасія, коли вони наближалися до будинку старости.

— Людоньки, ти ж в це не повірила? Скажи що ні. Це страшилки для дітей, щоб ті не блукали в печерах.

Отже, печери. Якщо вони були достатньо глибокими, то мали вести прямо до підземної річки.

— Думаєш, у старости може бути мапа цих печер?

Мілі здивовано нахилила голову:

— Для чого це тобі? Ти ж не збираєшся шукати привидів, насправді?

В привидів Атанасія не вірила. Зате вона вірила, що розташувавши джерело прокляття біля підземної річки, можна було уразити усю питну воду, частину рослин, які мали глибоке коріння.

— Може й збираюся, — відповіла вона. — Мілі, ти їх боїшся?

Дівчина впевнено захитала головою.

— Мене не так просто злякати.

— Тоді, покажи мені, де знаходиться вхід до печер.

Від такого прохання вона втратила впевненість.

— Знаєш, мені потрібно ще зробити трохи роботи вдома. Тож я буду зайнята до самого вечора.

— Вечір мені підходить. Я візьму з собою ліхтар, а ти проведеш мене до входу. Це не має зайняти багато часу, правда ж?

Ця ідея Мілі явно не подобалася. Вона спробувала знайти ще кілька причин, чому не зможе сьогодні зустрітися, та зрештою погодилася.

Вони домовилися зустрітися ввечері, коли сонце почне сідати. Свій запас часу Атанасія даремно не витрачала: вона віднесла до їх з Лукасом комори список хворих та залишила записку, що має зустріч з новою подругою. Потім, вона попросила у старости ліхтар, а решта часу зосередилася на вивченні книги про прокляття.

Вона не збиралася лізти у вогонь. Сьогоднішня прогулянка в печери мала стати розвідкою, аби зрозуміти чи вірна здогадка, яку зробила Атанасія. Якщо джерело прокляття справді виявиться там, то вона розповість про це Лукасові. А тоді зможе відверто запитати про все, що він приховує.

План був непоганим, хоча він подобався тільки самій Атанасії. Коли Мілі прийшла по неї, вона виглядала трохи стурбованою. Староста не став їх затримувати, проте кілька разів наголосив на тому, аби дівчата не ходили до лісу вночі. Вони присяглися, що й в думках такого не мали.

Довелося зробити гак, вздовж вулиці, аби вислизнути з селища непомітно. Окраїна лісу вдень здавалася значно привітнішою, ніж у сутінках. Мілі також взяла з собою ліхтар, тіні від якого здавалися схожими на довгі рухливі пальці, які їх можуть схопити.

Аби здаватися трохи впевненішою, дівчина без перестану продовжувала говорити. Вона розповідала історії про своїх друзів, столичних замовників меблів і смішні випадки на виробництві, жодним чином не згадуючи привидів.

Коли в третій історії підряд прозвучало одне й те саме ім’я, Атанасія запитала:

— Цей хлопець, про якого ти так часто згадуєш, це і є твій друг, який зараз хворіє?

— Ага, він і є.

— Ви доволі близькі?

Жовте світло ліхтаря не приховало того, як вона почервоніла.

В палаці Атанасія рідко була в колі однолітків, але цю поведінку впізнала. Саме так поводилися закохані дівчата, коли обговорювали трійку найвідоміших юнаків Імперії. Їх голоси ставали вищими, щоки заливалися рум’янцем а погляд опускався додолу.

— Не сказати, що ми аж дуже близькі… Він просто дуже хороший…

Мілі була закохана по вуха — визначила Атанасія. Ще одна причина їй позаздрити. Ще одне почуття, яке вона не могла собі дозволити так просто.

— Впевнена, він теж вважає тебе «ду-у-уже хорошою», — Атанасія жартівливо підштовхнула дівчину ліктем.

Легко було уявити, як той хлопець одужає, вони зустрінуться і знову підуть на прогулянку в гори. Одного разу він їй освідчиться, вони одружаться і житимуть довго і щасливо.

— Лілі, а тобі хтось подобається?

Це питання прозвучало без попередження. Атанасія якраз намагалася відчепити набридливі колючки від плаща, коли завмерла.

Не можна було сказати, що вона про це не думала. Ще коли вона жила в палаці, то поділяла захоплення деякими хлопцями, які подобалися більшості дівчат. Атанасія потайки мріяла, що її видадуть заміж за когось з них. Аж соромно було згадувати, хто саме їй тоді подобався найбільше.

А зараз… Ну вона жила з Лукасом. І він завжди був поруч, аби допомогти і захистити. Завжди розважав її дурними жартами і дратував, коли їй було погано. Він був єдиним, з ким вона проводила вечори, розмовляючи про усе, що вивчила та першим кому довірилася, за багато років. Коли Лукас не розповів їй про те, що сталося в селищі, це відчувалося як особлива зрада, яка зачіпала глибше, ніж Атанасія того хотіла.

Але це не було закоханістю, про яку вона знала з перешіптувань інших леді. Поруч з Лукасом їй не ставало ніяково і серце не шаленіло від його випадкових дотиків. Навпаки — поруч з ним було спокійно і затишно.

— Ніхто. Останнім часом ми з братом багато подорожуємо, тож я не маю на це багато часу.

Мілі зітхнула:

— Тоді буде важко пояснити, як це.

Атанасія не стала заперечувати. Ця тема занадто сильно путала її думки, які зараз мали б бути присвячені прокляттю.

Щоб вона не розповідала, Мілі таки боялася привидів. Щойно тиша затягнулася, вона знову почала насторожено оглядатися довкола.

— Тепер твоя черга розповідати історію, — заявила дівчина.

Атанасія не могла похвалитися знанням казок. Вона рано перестала в них вірити і після цього просила Ліліан не розповідати. Єдиною легендою, яку вона могла пригадати була історія про Магічне Дерево, яку пам’ятала добре, лише тому, що бачила у книзі про магію нещодавно.

— Не знаю, чи тобі буде це цікаво, — попередила Атанасія.

— Та розповідай вже хоч щось, аби тільки не йти мовчки!

Нічний ліс лякав навіть ту, яка в ньому виросла.

— Гаразд, якщо ти так хочеш. — Атанасія урочисто прокашлялася. І спробувала вдати таємничість, як Лілі робила це в дитинстві, — це було давним давно, коли на цих землях були лише племена. Хлопець на ім’я Обеліус, був з бідної сім’ї, проте з народження мав видатні здібності, як в магії, так і в управлінні.

Так сталося, що він закохався в дівчину, яка була набагато багатша за нього. Аби її добитися, Обеліус об’єднав усі племена та завоював територію, яка зараз знаходиться довкола столиці. Він заснував королівство та назвав його на свою честь та зміг одружитися з тією дівчиною.

Але були і ті, хто не зміг змиритися з його владою. Заздрісники влаштували заколот, а коли зрозуміли, що не здатні протистояти могутній магії короля, вирішили убити його дружину натомість. Дізнавшись, про смерть коханої, Обеліус розлютився та накликав на своїх ворогів такий могутній шторм, що він знищив їх усіх.

Залишившись один на полі бою, вкритому тілами зрадників, король кинувся до своєї коханої. Він був готовий на все, аби її врятувати, проте, навіть, найсильніша магія не здатна була повернути королеву до життя. Обеліус страждав так сильно, що більше не міг контролювати свої сили і ті взяли над ним гору.

Магія перетворила серце короля на кристал, щоб воно більше ніколи не змогло відчути страждання. А після того, як він помер поруч зі своєю дружиною, з його тіла проросло величне кришталеве дерево, сповнене магічної сили. Кінець.

— Сумна історія, — пробурмотіла Мілі, — у тебе не було якоїсь веселішої?

— Ну вже вибачай, — Атанасія знизала плечима, — я попереджала.

На щастя, більше історій не знадобилося. Вони якраз підійшли до крутого підйому, в якому виднівся широкий прохід.

Атанасія протягнула ліхтар аби роздивитися його всередині. Тунель вів униз і потроху звужувався, але він все ще був достатньо широким, аби змогла пройти доросла людина.

За планом, Мілі повинна була повернутися і далі Атанасія змогла б дослідити печери сама. Але дівчина наполягла на тому, що не залишить її. Вона пояснювала це тим, що Атанасія не зможе знайти дорогу в селище сама, але було видно, що їй страшно повертатися без супроводу вночі.

Вони спускалися вдвох. Мілі здригалася від кожного звуку, було то шум води вдалині чи помах крил кажанів, що жили в цій печері. Атанасії також було неспокійно, але вона не могла цього пояснити. Вона лише краєм свідомості відчувала щось неприроднє довкола.

Вузька частина проходу скоро закінчилася і дівчата опинилися в широкій печері з високою стелею. Мілі підняла ліхтар вище і його світло відбилася від поверхні підземного озера, на березі якого вони стояли. Вода була неглибокою і спокійною.  

З протилежного боку печери виднілися проходи, які вели в темряву. З того боку доносився шум річки.

— Лілі… Ти ж теж це бачиш? — Мілі боляче вчепилася в її зап’ястя, вказуючи в інший бік.

Там був ще один прохід, з якого лилося слабке пурпурове світло.

Атанасія кивнула.

— Може краще підемо звідси? Я не вірю у привидів і усе таке, але це лякає…

Темна сила була сильнішою в тому місці. До таємничого проходу було б неважко пройти: вода сягала до колін і була прозорою. Нічого не вказувало на те, що тут могли розмістити пастки.

— Повертайся нагору, — промовила Атанасія. — Я перевірю що там і наздожену.

— Ти жартуєш!

Вона говорила серйозно. Прокляття були небезпечними для тих, хто не вмів користуватися магією. Буде значно корисніше, якщо Мілі чекатиме угорі. Так вона зможе покликати на допомогу, якщо щось піде не так.

— Лілі це дурна ідея!

Атанасія розуміла її страх, але не могла відступити за крок до відповіді: невже батько зайшов настільки далеко, щоб дозволити проклясти власних підданих?

Дно озера було вкрите осадом. Взуття трохи грузло, але йти було неважко, тільки дратувала крижана вода. Але Атанасію це не зупинило.

Мілі ще трохи вагалася, так і не наважуючись залишити її або піти слідом. Зрештою, страх залишитись самою виявився сильнішим. Сиплячи усі відомі їй прокляття, дівчина завбачливо зняла взуття і зайшла у воду.

Присутність Мілі була не єдиною, яку відчувала Атанасія. У пурпурового сяйва теж була сутність яка давалася в знаки — вона звивалася довкола них, намагаючись проникнути всередину. Так само, як проклята вода з криниці, тільки в рази сильніша.

Гнітюче відчуття  тут було найбільшим. Атанасія намагалася тримати хоч якийсь захист, але виходило не те щоб добре. Єдиним, що вона могла зробити, було почати віддавати свою магію, аби розчиняти темну магію довкола себе і своєї супутниці.

Пройшовши кілька десятків метрів, вони пройшли до проходу, орієнтуючись на світло. Те що постало перед їх очима, виглядало неймовірно: в центрі невеликої круглої печери стояв камінь, а над ним висів пурпуровий кристал. Від кристалу на усі боки, як змії, просто в повітрі повзли стрічки магічної енергії. Сяйво було достатньо яскравим, щоб їм не потрібні були ліхтарі.

— Що це, чорт заберай, таке? — Мілі протягнула руку до кристалу, але Атанасія встигла її зупинити.

— Не лізь. Це небезпечно.

— Ти вже бачила таке раніше?

— Лише в книжках.

А якщо точніше, то в одній. Перед ними був зачарований камінь, в якому була закрита проклята магія, яка повільно витікала через штучно зроблений пролом.

— Що нам з цим робити?

Атанасія не знала.

Звичайно, прокляття тепер потрібно було позбутися. Можна було спробувати знищити кристал, вивільнивши всю силу за раз, але в книзі не писалося, до чого це приведе. Був і другий спосіб: використати більше власної мани і очистити нею прокляту енергію. Так чи інакше, вони зможуть позбутися причини хвороби.

Проблема була значно серйознішою. Атанасія не була впевнена, що на цьому усе закінчиться.

Вона стояла, мов вкопана, витріщаючись на кристал, аж поки очі не почали сльозитися від світла. Прокляття повільно, але впевнено, продовжувало витягувати з неї сили.

Перед ними був доказ того, на що здатний Імператор, щодо тих, хто з ним не згоден. Такою сильною магією володіли далеко не всі чарівники, що вже казати про те, що самих чарівників в Обелії було не так багато. Кристал мав виготовити хтось з придворних магів.

Якщо не подіє прокляття, завжди можна буде застосувати грубішу силу.

Можливо, єдині люди в цілій Обелії, які підтримали Атанасію, зараз знаходилися за крок до смерті, за те що хотіли справедливості для неї. Містяни не могли становити загрози короні, але батько настільки боявся будь яких коливань, що був готовий труїти усіх без розбору.

— Що з тобою? — Зойкнула Мілі.

В голові починало паморочитися і її слова лунали розмито.

Гнів закипав всередині і Атанасія не могла його контролювати. Усі загиблі, хворі, малі діти… Усі мали лягти на совість тієї, кого вони підтримали найменшим словом, безсилі проти магії, яку навіть не здатні побачити.

— Виродки.

Мана розливалася довкола і темна магія почала реагувати на неї ще сильніше. Повітря довкола ставало густішим. Думки зливалися докупи.

Вони так не хотіли аби хоч хтось згадував про Атанасію. То може вони боялися її імені?

Безсила дівчинка, яка мала лише титул — проти всеосяжної любові імператора до Джанет.

«Жалюгідні щури.»

— Краще тобі не робити дурниці.

На плече лягла рука. Це трохи повернуло в реальність. Атанасія часто закліпала і тільки зараз помітила, як довкола неї здіймався кольоровий туман в якому виднілися іскри.

Коли з’явився Лукас вона не знала. Мілі стояла на тому ж місці, бліда мов крейда і нажахана.

Думати все ще було важко. Атанасія збиралася запитати щось, пов’язане з прокляттям, або про те, як Лукас їх знайшов. Але пролунало зовсім інше:

— Як ти міг не розповісти мені раніше?

Він довго розглядав кристал який живив прокляття і туман довкола. Зрештою, не став приховувати:

—  У тебе є дуже погана звичка: діяти, не оцінюючи сили. Я б вирішив проблему сам.

Хотілося його вдарити. Якби він розповів одразу, вони могли б впоратися набагато швидше, об’єднавши сили. Лише змарнували час на те, аби бігати довкола.

— Ця штука може мати доволі неприємні властивості, якщо її атакувати. Я з нею розберуся.

Лукас з самого початку мав зрозуміти, що хвороба пов’язана з прокляттям. Увесь цей час він розривався між тим, аби не дати хворим померти і дізнатися більше. Але, навіть так, він не вважав, що їй варто розповідати.

— Ти не мав права, — прошипіла вона.

— Від того, що ти дізналася, нічого б не змінилося.

— Але це все через мене!

Маг заперечливо похитав головою. Від його слів правда не ставала брехнею: всі ці люди страждали, бо висловили кілька слів на її захист. А вона мала залишитися осторонь і ходити колами, навіть не спробувавши їм допомогти?

В Імператорському роді Обелії мала бути хоч одна людина, якій не начхати на народ.

Атанасія згадала шелест листя, неймовірну силу якою було оточене магічне Дерево того дня, коли стояла перед ним. Воно вважало, що вона може боротися.

Вона протягнула руку до кристалу і вивільнила всю силу, не вагаючись.

Прокляття відреагувало миттєво.

Уся печера спалахнула пурпуровим димом. Іскри переросли в справжню бурю, яка вирувала довкола. Вони були оточені цим димом, в якому було неможливо зробити навіть подиху.

Рука на плечі потягнула її назад, але було запізно. Шкіру пекло, а в роті було гірко. Атанасія чула голос Мілі і відчувала, як Лукас продовжував її трусити.

— Припини негайно, кому кажу! — прокричав маг у вухо.

Але вона мусила закінчити. Заради того, аби довести собі, що справді може вистояти.

Тіло ослабло і ноги підкосилися. Лукас зреагував вчасно, підхопивши її до того, як Атанасія впала в холодну воду.

— Якщо я кажу чогось не робити, то може ти будеш слухати мене!?

Атанасія змогла сфокусувати погляд на кристалі, який виявився майже прозорим. Зараз він нагадував величезний діамант. Роздратований Лукас продовжував її відчитувати.

Він прикликав кристал кристал до себе за допомогою магії. Більше не відчувалося жодної темряви, лише усе тіло здавалося важчим в кілька разів.

— Якби оце змогло добратися до тебе, мені довелося ще тиждень виводити цю гидоту з тебе! — злився Лукас. — Не додавай мені роботи на рівному місці.

— Ага…

— І це все що ти можеш сказати?

Вона й справді не могла зараз більше говорити. Так бездумно витрачати сили було дурістю. Атанасія дозволила важкій голові впасти на його плече, на що маг лише закотив очі.

— Лілі…ти… — Мілі дивилася на них з широко розплющеними очима, відриваючи й закриваючи рот, ніби забула усі слова.

Попри те, що тут відбулося, вона була занадто шокована. Атанасія встигла подумати, що справа в тому, що дівчинка, яка виросла так далеко від столиці, побачила за сьогодні занадто багато магії. А тоді помітила що пасмо її волосся, яке лежало на плечі Лукаса було значно світлішим, ніж мало б.

Чари прикриття розсіялися. Схоже, Норі могла розгледіти й і її очі, на які було важко не звернути увагу у темряві.

Лукасу було байдуже до її реакції. Він дістав мішечок, який приготував ще у вежі — з подрібленим листям магічного дерева і висипав вміст у озеро. Вода почала слабко світитися.

— Ну, сподіваюся це спрацює, — пробурмотів він, а тоді звернувся до Мілі, — скажеш своїм, щоб повиливали набрану воду і пили свіжу. Має допомогти.

Дівчина намагалася щось сказати, але так і не зробила цього.

Лукас перемістив їх усіх на край селища, не попереджаючи. Мілі уже не могла здивуватися ще більше. Вони попрощалися лише кількома словами: Лукас наказав не розповідати нікому про те, що трапилось у печерах, Мілі подякувала.

Атанасія мала достатньо сил лише для того, щоб кивнути. Лукас так і не опустив її на землю, а вона не намагалася заперечувати, бо відчувала, що не може йти сама.

За одну мить, вони перенеслися до галявини перед вежею. Селище лісорубів залишилося позаду. Залишилося лише те, від чого неможливо було втекти. Тепер Атанасія знала, що переслідують не лише її.

— Пробач, — тихо сказала вона, коли Лукас клав її на ліжко.

— Просто не роби дурниць більше.

Він сердився. Це було помітно по стиснутій лінії щелепи і різких рухах, хоч Лукас і не казав цього уголос. Через неї, тепер поповзуть чутки про те, що принцеса-вигнанка переховувалася десь у горах. Якщо чутки дійдуть до батька, сюди знову навідаються найманці і варта.

Лукас клацнув пальцями і замість мокрого одягу, на ній з’явилася нічна сорочка, а зверху накрило покривало. Він загасив ліхтар, який забрав ще в печері і попрямував до дверей.

— Ти ж не достатньо дурна, аби думати, що це все твоя провина? — запитав маг, не озираючись.

Двері за ним зачинилися і Атанасія залишилася сама.

Це Лукас був дурним, якщо думав, що його брехня зменшить тягар на її плечах.

Chapter 8: Ліліан Йорк

Це був майже полудень, коли Оріанна Йорк запросила до себе на чай незнайомку. Вони сиділи в вітальні, заставленій простими меблями, та пили з найдорожчих чашок, які були в будинку.

Господиня рідко дозволяла собі розкошувати, але коли несподівана гостя з’являється на порозі і представляється як людина з імператорського палацу, її потрібно прийняти як належить. Саме тому до чаю на стіл було подано свіжу солодку випічку та трохи фруктів.

— Ви сказали, що працювали гувернанткою для принцеси Джанет, але так і не назвали свого імені.

Жінка, яка сиділа навпроти була непоказної зовнішності, мала світле волосся та була вбрана в скромну сукню. Оріанна не мала звички вести додому усіх підряд, особливо після того, як їх сім’я збезчестилася. Але вона не мала вибору, враховуючи, що гостя представилася, як особа, пов’язана з нинішньою спадкоємицею.

— Мене звуть Міліанна , а моє прізвище навряд чи скаже вам багато. Мої батьки не дуже заможні аристократи з півдня Імперії. Батькам довелося сильно постаратися, аби така як я змогла потрапити до палацу, як гувернантка.

Це було схоже на ситуацію у сім’ї Йорк. Коли чоловік був іще живий, вони намагалися зробити усе для майбутнього їх старшої доньки. Останні гроші були витрачені, аби відправити юну Ліліан в вищий світ, де вона мала б вхопитися за будь-яку можливість на краще життя для себе і молодшої сестри. Їх чекало величезне розчарування та ганьба.

Оріанна не сподівалася, що сьогоднішня розмова не зачепить ту сторінку історії їх сім’ї, яку їм довелося вирвати та спалити. Усі люди зі столиці, які до них приходили цікавилися Ліліан і від цього неможливо було позбутися.

— То чим я можу завдячувати вашому візиту?

Гостя не поспішаючи надпила з чашки. Її погляд був таким самим, як у вартових, що приходили для допиту кілька років тому. Цю неприємну натягнуту атмосферу потім ще тижнями не можливо буде вивітрити з будинку.

— Насправді, мені не одразу вдалося отримати хорошу посаду. Я була здібною, але в стінах палацу… Життя в палаці набагато складніше, ніж за його межами. Мені знадобилося чимало років, аби навчитися виживати там, аж важко перелічити скільки разів я оступалася. В ті часи мені дуже допомогла моя наставниця, якою була ваша донька Ліліан.

Не складно було зрозуміти, до чого вела розмова. Оріанна стиснула губи в тонку лінію, але не стала перебивати.

— Мені дуже шкода, що я так і не змогла їй відплатити за все, що вона для мене зробила до того, як її вислали з палацу. З тих пір я не змогла знайти способу з нею зв’язатися, тож подумала, що ви може знати більше про..

— Не зможу вам нічим допомогти, на жаль.— Відрізала Оріанна.

Гостя, здавалося, не очікувала різкої відповіді.

— Я гадала вона зв’язалася, хоча б, з власною сім’єю.

Обурливо, що цю самозакохану зрадницю, яка занапастила їм усе, досі хтось називав членом сім’ї Йорк. Після того як Ліліан увійшла до палацу, вона не лише не знайшла способу їм допомогти, а й зробила їх становище гіршим. Ще не встигли розлетітися новини про небажану дитину імператора, яку народила вулична танцівниця, як люди заговорили про те, що донька Йорків взялася опікуватися байстрючкою.

— Мені байдуже до її життя. Не тільки після вислання, а й до нього. Я не читала жоден її лист і не збиралася жодного відправляти.

— Але вона ж ваша донька…

— Моя донька ніколи б не проміняла свою сім’ю, щоб няньчити нікому не потрібну дитину! Вона зреклася нас першою, того самого дня коли вирішила пов’язати себе з ганьбою для цілої Імперії.

Чашка різко опустилася на стіл і жалібно дзенькнула. Гостя сиділа з опущеною головою, але Оріанна все одно побачила, як та спробувала непомітно витерти сльозу. Спершу вона гадала, що ця жінка прийшла за наказом варти щоб рознюхати чи не допомагають Йорки висланій Ліліан. Але вона помилялася: її гостя була звичайною простачкою, яка не розуміла, як працює цей світ.

От яке оточення собі обрала Ліліан. Не дивно, що з поруч з такими наївними та дурними подругами, вона і сама напридумувала собі, що може робити що захочеться.

— Як ви можете так про неї говорити?

— Так само, як вона змогла наплювати на свою честь. Яка з неї донька, по вашому?

Гостя мовчки підвелася. Її руки були стиснуті в кулаки, а голова високо піднятою. Тепер вона вирішила, що може поводитися з гоподинею дому так зверхньо?

Оріанна збиралася виказати їй все, що думає та виставити за двері. Було великою помилкою запросити незнайомку у дім, не дізнавшись яка вона з себе. І коли вона відкрила рота, усі слова зникли з її пам’яті: чайний сервіз, що стояв на столі, здійнявся в повітря. Залишки чаю пролилися на скатертину.

За сервізом почали літати й інші речі в кімнаті. Оріанна витріщилася на жінку, ніби бачила вперше.

— Хто ти така?

Відповіді не дали. Від підлоги відірвався навіть столик зі стільцями. Ця небезпечна гостя могла будь якої миті накинутися на неї і Оріанна намагалася дотягнутися хоч до чогось, чим можна було дати відсіч.

А тоді незнайомка глибоко вдихнула. Усі речі, водночас, впали на землю, мов грім.

В коридорі пролунали швидкі кроки і двері різко відчинилися. Молодша донька Оріанни завмерла на порозі, намагаючись зрозуміти, що тут щойно відбулося.

— Мамо! З вами усе гаразд?

Вона швидко переступила через перевернутий світильник і підбігла до Оріанни. Позаду неї, в коридорі невпевнено топталася прислуга з її трьох річним онуком на руках.

Поклавши руку на серце, Оріанна важко дихала. Щойно їй здалося щось жахливе. Ніби з очима цієї жінки було щось не те. Ніби вони, на мить, перестали бути карими і вона зазирнула темряву нічного неба, всіяного зірками.

— Забирайся з цього дому негайно!

— Я піду, — запевнила гостя, — але ви мені скажете, коли отримали останнього листа від Ліліан?

Вона не жартувала. Жінка нерухомо стояла на місці, не хвилюючись про гармидер, який тут вчинила. Її було марно залякувати вартою.

— Слуги спалювали їх відразу, не повідомляючи мені! Я гадки не маю, що з нею стало!

Ця відповідь жінці не сподобалася. Меблі знову затремтіли, голові полетіти будь якої миті. Гостя зробила крок до Оріанни, але донька виступила, закриваючи її собою.

— Не треба! — Вона виставила руки вперед, — останній раз Лілі писала саме перед тим, як ми дізналися, що її вислали. Я читала того листа, це точно було тоді. Я надіслала відповідь, але більше вона не писала ні разу.

— Нащо воно тобі було треба? — Гаркнула Оріанна.

Вона так і не змогла виховати жодну доньку, як слід. Молодша відрізнялася від старшої хіба що тим, що їй вистачило розуму вдало вийти заміж. В усьому іншому вона була точна копія м’якосердої Ліліан.

— Мамо, Лілі мала важливе повідомлення. — стишила голос вона, — я не могла залишити без допомоги свою сестру, коли вона носила дитину під серцем.

Напруга в повітрі зникла.

Оріанна схопилася за голову від почутого. Це було забагато. Стільки сорому вона не могла витримати. Вона виховувала своїх дітей не так, аби вони стрибали до чужого ліжка.

Їх небажана гостя стояла нерухомо. Її порожній погляд все ще був спрямований на Оріанну, але вона дивилася крізь неї. Схоже, ця новина була для неї не менш шокуючою.

— Що ви щойно сказали?

— Ти почула, що хотіла, а тепер забирайся з мого дому!

Вона не слухала. Тепер жінка зверталася тільки до доньки Оріанни:

— Це правда? Лілі… Вагітна?

Та невпевнено кивнула.

Служниці вистачило розуму вхопити дитину міцніше і побігти вниз. Залишалося сподіватись, що вона здогадається покликати на допомогу.

Щойно стіл заворушився, Оріанна з донькою пригнулися, готові ухилятися, але він лише піднявся в те ж положення, в якому був раніше. Скатерть акуратно лягла на поверхню. Посуд сам по собі збирався до купи, ніби не розбивався ніколи, а тоді повертався на місце. Кімната прибиралася сама собою.

Гостя розгублено дивилися вперед, не кажучи більше ні слова, але вона не нападала більше.

Скоро, від безладу не залишилося навіть плям на килимі. До цього моменту ніхто не зронив ні слова.

— Якщо хтось про це дізнається, цей будинок згорить дотла. Обіцяю.

Цей голос не належав жінці перед ними. Він був низький, чоловічий. Незнайомка протягнула руку в ту сторону звідки він пролунав і стисла в долоні повітря.

А тоді вона зникла на їх очах. Від неї не залишилося жодного сліду, окрім важких переживань, які Оріанна Йорк і її сім’я так і не змогли викинути з серця.

 

***

Вікна вежі були зачаровані так, щоб захищати приміщення від погоди назовні. Лукас пояснював, що зробив це заради лабораторії, коли вітер заважав йому готувати свої зілля.

За вікном лило як з відра, а підвіконня, на якому сиділа Атанасія, залишалося повністю сухим. Вона протягнула руку на зовні, зібравши в долоні дощову воду, тоді вилила її. Так вона сиділа, відколи вони повернулися з дому родини Йорк.

Атанасія прагнула знайти Лілі просто заради того, аби переконатися, що вона в безпеці. Вона хвилювалася, що найближча людина в її житті, могла завести нову сім’ю за кілька років після вигнання і що вона не захоче знову зв’язуватися з принцесою-вигнанкою. Атанасії і в голову не приходило, що особисте життя Ліліан могло початися ще перед тим, як вона покинула палац.

— Ти досі про це думаєш?

Лукас стояв біля столу, на якому лежала їх мапа. Тепер вона вся була вкрита позначками місць, де вони побували у пошуках слідів Ліліан.

Перша позначка з’явилася за тиждень після того, як вони повернулися з селища, де була проклята річка. Атанасія довго вагалася, чи варто шукати зустрічі з вихователькою, яка немало настраждалась через неї. Але вона не могла не переконатися, що з Ліліан усе гаразд. Якщо батько переслідував селян, не згодних з його волею, то міг згадати і про єдину, хто захищав Атанасію усе життя.

Дивно, що ідея навідатися до рідного дому Ліліан не з’явилася одразу. Підсвідомо, Атанасія вважала себе її єдиною сім’єю, бо про іншу вона ніколи не згадувала. Тепер було зрозуміло чому.

— Не розумію, як це могло статися.

— Що тут можна не розуміти?

Лукас нахилив голову, вивчаючи її деякий час, а тоді його лице почервоніло. Дивна картина, яку не часто можна було побачити.

— Тільки не кажи, що ти… Чекай. Чекай. Чекай. Не може ж такого бути, що ти…

Він відійшов від неї подалі, ніби Атанасія була заразною. Від висновків, які прийшли в його голову, він впав в ще більший розпач, який вона зовсім не розуміла.

— Я ж проспав лише кілька століть… Не могло все настільки змінитися… Ти ж розповідала про дебют і все таке. У скільки років зараз принцеси вважаються повнолітніми?

— Ти зараз про що, взагалі?

— Чи членам королівської сім’ї не прийнято про таке розповідати?

Маг пройшовся до протилежної стіни і повернувся назад. Він занурився у роздуми так сильно, що не почув питання. Тільки тоді Атанасію осяяло:

— Лукасе! Я знаю, що і як мало статися, щоб Ліліан завагітніла! — Цього разу вона залилася рум’янцем так, що аж довелося від нього відвернутися. — Справа ж не в цьому. Ми весь час були в старому палаці, де майже не було чоловіків.

— «Майже не було» це цілком достатньо щоб завагітніти.

— Лілі не з таких! — обурилася Атанасія.

— Не з яких?

— Вона ж мене виховала! Я її добре знаю, вона не спала б з чоловіком, з яким не заміжня.

Лукас розчаровано похитав головою.

— Як ми нещодавно з’ясували, ти її не дуже добре знаєш.

Правди нікуди було діти. Ліліан написала своїй сім’ї, щоб попросити допомоги. Враховуючи, що її сім’я була не дуже приємною, вона не стала б цього робити просто так.

— Вона ж мала розуміти, що після цього уже ніколи не зможе вийти заміж.

Так само, як мала розуміти, що її чекає, якщо заступитися за небажану дитину Імператора Обелії. Її це не зупинило.

— Може тому і вирішила завести дитину, — припустив маг. — Заміжжя доволі переоцінена річ.

 — Просто казати, коли ти маг, який може начаклувати собі вежу і жити серед лісу. — Пробурмотіла Атанасія. — Коли ти серед жорстокого суспільства, побудованого на строгій ієрархії, то маєш думати, як продати себе вигідніше, щоб мати майбутнє. Але тепер я не впевнена, що Лілі це розуміла. Мабуть, вона таки вірила в кохання.

— А ти не віриш?  

Якщо подумати, то Ліліан доклала усіх зусиль, щоб мала Атанасія не змогла збагнути наскільки цей світ злий. Вона читала на ніч казки з хорошим кінцем, де перемагало добро і розповідала історії про справжнє кохання. В житті Атанасії ніколи б не сталося нічого подібного.

— Я не змогла вирости такою наївною. Принцеси не мають вибору, коли мова заходить про шлюб.

З народження, як єдина спадкоємиця, вона мала вийти заміж за вищого герцога, чи другого принца сусідньої країни. Цінність Атанасії, як нареченої, впала з появою сестри. Тоді всі швидко зрозуміли хто отримає корону.

Лілі з чогось вирішила, що в житті Атанасії буде місце для любові. Вона жахнулася, коли одного разу побачила перелік потенційних наречених, який принцеса вела у своєму записнику. Там не були імена прекрасних юнаків, за якими падали інші дівчата її віку. Атанасія записувала лише тих, за кого її насправді могли видати, бо знала, що найвигідніша партія — Іджекіл Альфіус — уже зайнята сестрою.

Принци ворожих країн, з якими потрібно було налагоджувати відносини. Старі лорди, які мали величезні статки (і купку дітей від попередніх шлюбів). Амбітні аристократи, які заслужили винагороду, за допомогу Імперії. Було не соромно зізнатися, що Атанасія раділа, коли з кимось з потенційних наречених траплялася біда і вона могла викреслити його ім’я з переліку. То був жахливий час, коли вона засинала і прокидалася, гадаючи кому з цих неприємних чоловіків вона дістанеться.

В порівнянні з цим, життя у вигнанні було значно кращим. З цієї точки зору, можна було зрозуміти Ліліан.

— А зараз, коли ти просиш не називати тебе принцесою?

А зараз вона могла собі дозволити небачену розкіш: взагалі не думати про заміжжя. Замість чіткого прописаного плану, її чекав безмежний простір, довжиною в усе життя.  

І все ж, в голові не вкладалося. Ліліан була вагітна. Атанасія не могла змусити себе повірити, що справа ховалась у кількох хвилинах задоволення.

Тепер, вигнання з палацу виглядало, як не можна, вдалим для Лілі. Їй потрібно було приховати вагітність і це була нагода піти без зайвих пояснень. Офіційно, її звинуватили у дрібній крадіжці і Атанасія завжди була впевнена, що її вихователька не могла зробити нічого подібного. Але тепер вона знала, що могли бути набагато важливіші чинники, ніж совість.

Хороша новина полягала в тому, що вони мали ще одну зачіпку: у дитини мав бути батько. Навіть якщо він не прийняв дитину як свою, він міг знати де вона знаходиться.

Після сніданку вони обоє стояли біля мапи. На ній ставало все більше і більше місць, в яких Лілі точно не було. Залишалося не так багато варіантів. Істлар був одним із них.

Це невелике містечко знаходилося на північному заході, далеко від торгових шляхів. Тиждень тому, Лукасові вдалося дізнатися, що туди відіслали головну покоївку Нефритового палацу. В чому була її провина, вони не знали, але жінка могла знати забагато, для того аби відпускати її.

Не було жодних гарантій, що вони просто не витратять ще один день дарма. Імперія величезна, а жінку з дитиною не так вже й важко сховати.

— Ти готова? — перепитав Лукас, закидаючи в торбу кілька згортків з ліками. Це була цінна валюта, коли мова заходила про бідні регіони. За хороше жарознижуюче їм не раз вдавалось отримувати цінну інформацію без зайвих торгів.

— Хвилину.

В такому вигляді не можна було висовувати носа назовні. Атанасія взяла просте люстерко, зі столу і зосередилася на власному відображенні. Кожного разу, коли вони виходили удвох, вона змінювала зовнішність так, аби виглядати копією Лукаса. Цього разу вона змінила тактику.

Тепер її погляд у дзеркалі бачив молоду дівчину з акуратно зібраним каштановим волоссям та сумними блакитними очима. Форма носу, губ та овал обличчя — усе майже так, як вона пам’ятала Ліліан. Вона збиралася представитися, як її молодша сестра, яка хоче відновити спілкування. Так буде значно легше пояснювати, для чого вони шукають вигнанку.

До Істлару довелося переносити по черзі, аби у кожного залишилося достатньо сил, якщо доведеться використовувати магію. Тренування дали свої плоди і Атанасія уже давно звикла до частих перенесень. Тепер вони не викликали запаморочення чи здивування. Це стало звичним: зосереджуєшся на місці, де хочеш бути і опиняєшся там, ніби ця здібність завжди була у неї.

Істлар виявився непривітним місцем. Його оточувало болото, тож тут не процвітало тваринництво чи садівництво. Місцевим було нелегко жити в таких умовах і вони не звикли, що хтось приїздив сюди добровільно. Це відчувалося одразу: хоч Лукас і Атанасія були одягнуті зовсім просто, кожен озирався на них, як на щось незрозуміле.

Як і кожного разу, вони вирішили почати пошуки зі спроби викликати довіру. Лукас говорив за обох, представляючись подорожуючим лікарем, який збирав рідкісні рослини. Він запитував про якийсь неіснуючий вид папороті, за який пропонував не малі гроші, а коли люди запевняли, що не бачили нічого подібного в околицях — починав пропонувати свої ліки, в обмін на нічліг.

Тим часом Атанасія вешталася неподалік, готова заговорити з будь-ким, хто був не проти. Для початку їм потрібно було знайти жінку, яку вислали з палацу не так давно, а вже тоді можна було сподіватися, що вона знає трохи більше.

Тільки от, жителі Істлару були надто обережними. На всі питання вони відповідали, що не знають нікого з Імператорського палацу і взагалі не спілкуються з сусідами. Лукасу вдалося дізнатися не набагато більше:

— При будь-якій згадці про палац починають труситися і тікають, — поділився маг, коли вони зробили невелику перерву.

— Бояться чужинців, воно і не дивно.

В цьому похмурому місці з низькими будинками і брудними вулицями, більшість жителів залишалися проти власної волі. Їх змусили перебратися на край мапи обставини і точно не найприємніші. Небагато з них жили тут поколіннями, та й ті що могли вважати себе місцевими, не хотіли так просто показувати свої зв’язки зі зрадниками або втікачами.

— Підкупити не вийшло?

— Кажуть, що беруть ліки тільки в місцевого аптекаря.

Ще одна звичка обережних людей: не брати нічого у незнайомців. Це не глухий кут, але знадобиться набагато більше часу, щоб завоювати їх довіру. Якраз час вони не хотіли втрачати.

— А якщо спробувати підкупити цього аптекаря? — Запропонувала Атанасія.

Лукас задумався.

— Можна спробувати. Якщо він збирає лікарські трави в цьому регіоні, то його вибір буде доволі обмежений. Я маю, що йому запропонувати за невелику послугу. — Він дістав з торбини маленьку пляшечку з настоянкою, яку вони разом готували тиждень тому. На запах вона була жахливою, а от діяла неймовірно. — Крім того, мені самому цікаво що ж такого він може виготовити, якщо люди навідріз відмовляються брати мої ліки.

Знайти аптеку було нескладно, хоч це слово було оманливим. Вона знаходилася на краю головної вулиці, всередині похилого будиночку на два поверхи: перший для продажу, а другий для проживання власника. Над входом висіла гнила дерев’яна табличка з криво вирізаною змією. Вікна були невеликими, але були заставлені ящиками зсередини так, що нічого побачити не можна було.

Лукас, не стукаючи відчинив двері. Над їх головно жалібно дзвякнув зломаний дзвіночок.

Всередині і так невелика кімната здавалася ще меншою. Усі стіни були прикриті полицями на яких рівними рядами були викладені пляшечки з рідинами різних неприємних кольорів. Прилавок, який займав майже усе вільне місце в центрі був завалений стосами рецептів та нотаток. Це місце було дуже схожим на лабораторію Лукаса, за винятком того, що тут не відчувалася присутність магічної сили.

За столом на низькому стільці сидів сивий чоловік в окулярах, роблячи якісь записи.

До гостей він поставився привітніше, ніж інші.

— Чим я можу вам допомогти?

Лукас почав першим:

— Нам сказали, що тут живе аптекар, який добре знається на травах, тож ми вирішили завітати до вас. Справа в тому, що я проводжу дослідження лікарських властивостей рідкісних рослин і, сподіваюся, що ви знаєте, де можна знайти одну з них. 

Він дістав малюнок вигаданої папороті, яку намалювала Атанасія, коли їй було нудно і почав розпитувати про неї. Відповідь була очікуваною:

— На жаль, за двадцять років, що я тут, нічого подібного мені не доводилося бачити. Ви впевнені в тому, що ця рослина дійсно росте в цьому регіоні?

— Інформація достовірна, інакше ми б не долали шлях аж сюди, — запевнив Лукас. — Цей вид папороті мені привезли з цього регіону і він має дивовижні жаропонижаючі властивості. Впевнені, що не могли помилитися?

Чоловік нахмурив брови, і вказав на полицю, де зберігалися темно коричневі банки. Атанасії здалося, що вона бачила луску змії через непрозоре скло.

— Я перепробував усі засоби, які знаходив тут і записував дію кожних ліків. Запевняю, тут не росте нічого подібного.

Лукас розчаровано похитав головою.

— Дуже шкода. Я чув, що решта рослин в цій місцевості не мають особливих лікувальних властивостей. Мабуть, нелегко утримувати цілу аптек в таких умовах.

Чоловік роздратовано поправив окуляри і огризнувся:

— Ви, напевно, дуже поверхнево вивчали це питання. Я вчився лікарської справи у найкращих спеціалістів Імперії, тож непогано даю собі раду.

— Справді? Мені було б цікаво послухати, як вам вдається заміняти опіум у знеболювальних засобах? Тут не дуже розвинена торгівля, невже вдається якось самостійно його вирощувати?

Атанасія гадки не мала звідки взялася напруга у буденній розмові.

— Я майже не використовую знеболювальні в лікуванні. Але коли це необхідно, то тутешні гриби мають здатність приглушувати відчуття болю достатньо сильно.

Ці двоє дивились один на одного, ніби уже вели торг, хоч ще не прозвучала ставка. Тільки тоді Лукас озвучив свою пропозицію:

— Знаєте, я завжди, на всякий випадок, беру з собою трохи опіумного концентрату у далекі подорожі. — На прилавок ліг маленький мішечок. — Він значно сильніший, за звичайний опіум, але точно безпечніший за усякі гриби…

— У мене немає стільки грошей, — одразу відрізав чоловік.

Для них ця відмова була перемогою. Лукас вдало зобразив на обличчі задуманість. Ніби його дійсно цікавило золото. Насправді ж, було б прикро, якби аптекар погодився заплатити. Тоді б їм довелося шукати інший спосіб дізнатися те, що їх цікавило.

— Можемо зробити інакше, — запропонував він. — Моя супутниця також приїхала здалеку. Можливо, вона погодиться оплатити опіум, якщо ви допоможете їй у невеликій справі.

— І що ж це за невелика справа, яка коштує таких грошей? — Чоловік з недовірою подивився на Атанасію поверх окулярів. І на його обличчі виступив дивний вираз здивування, ніби він тільки зараз її помітив.

Вона ступила крок уперед, витримавши паузу.

— Я шукаю свою сестру. Колись вона служила в Імператорському палаці, кілька років тому її вислали звідти і я маю підстави вважати, що зараз вона тут, у Істларі.

Аптекар слухав, трохи нахилившись через стіл, аби краще бачити її. Він не здригнувся при згадці про палац, як решта жителів, з якими вони сьогодні говорили. Атанасія впевнено продовжила:

— Її звуть Ліліан, ймовірно, вона прибула разом з новонародженою дитиною. Ми з нею трохи схожі, у неї каштанове волосся і..

— Я знаю про кого ви говорите, — перебив аптекар.

Від хвилювання Атанасія ледве не підстрибнула. Пошуки тривали уже більше місяця. За цей час вони встигли побували у всіх можливих закутках Імперії і ось нарешті, вперше вона почула заповітні слова.

— Ви знаєте де зараз Лілі?

— Я працював у палаці двадцять років тому. Мені доводилося перетинатися з леді Ліліан Йорк ще тоді, коли вона була десь, приблизно, вашого віку. Якби вона з’явилася у Істларі, я б неодмінно її упізнав.

Радість Атанасії вивітрилася так само швидко, як і з’явилася.

— То ви її не бачили?

— Шкода, але я не чув нічого про неї відколи покинув палац, — сказав аптекар після довгої паузи. У його голосі не було фальші, лише втома, ніби розмова торкнулася старої, неприємної теми.

Атанасія злегка прикусила губу. Вона помітила, як його погляд ковзнув по її обличчю, ніби він зважував щось, перш ніж поставити зустрічне запитання:

— Ви, схоже, були дуже близькі? Інакше б не наважились перетнути країну заради пошуків.

Атанасія відвела очі. Її відповідь вийшла тихішою, ніж вона планувала:

— Так… Ліліан для мене дуже багато значила.

Чоловік довірливо кивнув, але на цьому не зупинився.

— Скільки вам було років, коли вона пішла до палацу?

Запитання застало її зненацька. Вона подумки прокляла себе за те, що не зважила на обрану зовнішність. Тонке обличчя, гладка шкіра — вона виглядала надто молодо. В будь-кого іншого підозри б не виникло, але він не міг не зрозуміти, що щось не сходилося по часу.

— Мені було п’ять, — сказала вона, змушуючи голос звучати впевнено. — Але ми з нею довго листувалися. Уже в дорослому віці.

Аптекар ще раз кивнув. Його обличчя лишалося непроникним, проте очі трохи пом’якшали.

— Схоже, я не зможу допомогти вашій супутниці, — звернувся він до Лукаса.

Маг незадоволено скривився і заховав мішечок опіуму в складках плаща. На цьому їй розмова була завершена.

Під супровід зломаного дзвіночка, вони вийшли з аптеки, і місто зустріло їх тим самим мертвим, сухим повітрям. Атанасія йшла повільно, оглядаючись по боках. Двори, вулиці, навіть дахи — усе було холодним.

— Тут навіть не чути співу птахів, — зауважила вона. — Шкода тих, кому доводиться тут жити, аби не муляли око владним особам.

Вони дійшли до околиці міста, де дороги стали менш рівними, а будинки — рідшими. Атанасія дістала свій свисток у формі пташки, який придбала того дня, коли вперше перемістилася. Цікаво, чим ж завершилася історія одного міністра, якого вона безсоромно підставила у тому листі?

Атанасія піднесла свисток до губ. Звук був крихкий, майже беззахисний — наче справжній пташиний щебіт, недоречний у цій тиші. Вона подивилася на пташку, затиснуту в долоні.

 

«З підбитим крилом…» — подумала вона. — «Я маю крила. Я можу робити що хочу. Але… досі не злетіла. Чому?»

Лукас стояв поруч мовчки, руки в кишенях. Його силует видавався спокійним, навіть байдужим, але Атанасія знала що він бував іншим. Неймовірно талановитий маг, який міг би легко отримати посаду у палаці, але обрав самотність Чорної Вежі і безкінечні дослідження ліків, які йому самому були не потрібні.

— Завжди хотіла запитати. Тобі не потрібні ні гроші, ні слава. То чому ти продовжуєш займатися медициною?

Все що він отримував натомість — подяки від жителів селищ. От тільки, Лукас був не настільки марнославним аби покласти своє життя заради цих подяк.

Лукас невесело усміхнувся краєм губ.

— Мій вчитель писав дослідження, які так і не встиг завершити. Я збираюся зробити це для нього.

Його голос був несподівано тихим. Не було потреби в деталях — щось у цій інтонації сказало їй більше, ніж будь-які слова. Це вперше він казав щось про своє минуле до того, як він впав в столітню сплячку. Коли Атанасія розпитувала раніше, маг змінював тему.

— Це він навчив тебе магії?

— Усього чого я знаю. І не лише про магію. Це він збудував вежу, зібрав там більшість тих книг… Я був лише хлопчиськом, коли ми зустрілися. І все ж, він сказав що бачив в мені щось, що можна розвинути.

— То він був для тебе, як Ліліан для мене? — обережно припустила вона.

Лукас злегка кивнув.

— Я б теж хотів з ним побачитись ще раз.

Атанасія не стала розпитувати далі. Вона зрозуміла. У них було більше спільного, ніж здавалося на перший погляд. Може, саме тому маг дозволив їй залишитись поруч з собою.

Сонце хилилось до заходу. Лукас зиркнув на небо, тоді на неї.

— Ми не встигнемо повернутись до ночі. Краще пошукати десь місце для ночівлі. Не хочу ризикувати, якщо ти скинеш нас зі скелі через сонливість.

Атанасія кивнула. Їй зараз зовсім не хотілося спати. Думки не відпускали.

Це не було кінцем, на якому вона збиралася зупинитися. Ліліан могла використовувати інше ім’я, живучи там, де вони б ніколи не стали шукати. Крім того, була ще одна зачіпка у вигляді дитини та її батька. Потрібно було почати розпитувати і про нього, можна було почати вже завтра, тут у Істларі. Хтось з інших колишніх слуг міг знати якісь чутки, які не дійшли до палацу Наложниць.

А ще їй не давала спокою розмова з аптекарем. Доки вони черговий раз йшли головною вулицею і Лукас шукав вивіску заїзного двору, Атанасія перебирала дати, і раптом збагнула:

— Його заслали сюди… саме того року, коли я народилась.

Маг здивовано повернувся. Довелося пояснити, що малося на увазі.

Це не могло бути простим збігом. Вона відчула, як її охоплює неспокій. В ті часи палац був порожнім місцем: кількість придворних збільшилася з появою Джанет. Усі рішення про покарання, в основному, ухвалював Імператор. За що він міг би вигнати лікаря? Знаючи батька, для нього найпростіше було убити.

Атанасія зупинилася й повернула голову туди, де знаходилась аптека.

— Я мушу повернутись. — Її голос був твердим, майже нетерплячим. — Він має щось знати.

Лукас не заперечив. Лише пильно подивився на неї, мовчки зважуючи щось у своїх думках. Потім мовчки рушив за нею.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           

Пізньої ночі з вікон аптеки лилися промені тьмяного світла, крізь шпарини у стелажах. Двері відчинилися одразу ж після того, як Атанасія постукала, ніби її візит не був несподіванкою. Старий аптекар не виглядав здивованим, коли впустив незнайому дівчину всередину. Перед тим, як закрити двері він, ніби ненароком озирнувся.

«Перевіряє, чи за мною ніхто не простежив.» — Подумала Атанасія.

Лукас залишився назовні, прихований чарами невидимості. Якщо щось піде не так, він зможе втрутитися, варто лише подати сигнал.

Ввечері аптека виглядала ще менш привітною. Свічки чи олія для ламп були дорогим матеріалом у тих регіонах, де їх не могли виготовляти. Тож освітлення ледь дозволяло добре роздивитися кімнату. Незрозуміло, як її власнику вдавалося писати чи читати в таких умовах.

— Я чекав на вас, — сказав лікар.

Атанасія відірвала погляд від заспиртованої жаби і здивовано підняла брови. Мимоволі вона оглянула усю кімнату ще раз. Єдині двері, які тут були, крім виходу мали б вести до проходу на другий поверх. Ззовні вона не помітила щоб тут був хтось сторонній.

— Я виглядаю хворою?

— Ну що ви, принцесо.

 

 

Chapter 9

Summary:

Кінець арки Чорна Вежа

Мороз пробіг спиною. В прозорому склі банки на прилавку вона зустрілася з поглядом власного відображення — все ще копії молодої Ліліан.

«Володіє магією?»

Аптекар вказав на хиткий стілець в кутку, запрошуючи присісти.

— Будь хто, хто бачив імператора Клода хоч раз в житті, впізнав би його поставу у вашій. Очі не обманюють, навіть якщо змінити їх вигляд.

— Не найкращий комплімент, — відрізала Атанасія. Вона так і залишилась стояти на місці.

Тепер, коли у цьому не було жодного сенсу, вона зняла чари, відчуваючи як пасма волосся потроху закручуються. Хоч чоловік мав би знати, як виглядає кронпринцеса Імперії, він все одно здивовано видихнув, коли Атанасія зняла каптур.

— Але красу ви успадкували від матері.

— Цей вже краще, — холодно промовила вона. — То ви знаєте, чому я прийшла?

— Ви шукаєте леді Йорк, як я розумію, — підтвердив він. — Та на жаль, її тут не було. Ми з нею доволі часто перетиналися, коли я доглядав леді Діану, тож я упізнав би.

Очі Атанасії звузилися, коли він назвав ім’я матері. Вона підозрювала, що може це почути. Його вислали того ж року, що й народилася принцеса, а тоді у палаці було небагато людей, які потребували лікаря.

— Ви знаєте інші місця куди могли вислати Ліліан Йорк?

Чоловік задумався, перед тим як відповісти:

— В імперії є чимало місць, куди відправляють небажаних людей. Це можуть бути такі закутки, як Істлар чи промислові регіони де бракує робочої сили. В основному, туди, звідки буде найважче зв’язатися з впливовими знайомими чи ворожими шпигунами.

— Куди, крім Істлару, потрапляють найчастіше?

Він опустив очі, розглядаючи темну пляму від ліків на поверхні столу.

— Туди куди збиралися відправити вас, ваша високосте.

На той світ. Якщо людина знала забагато зайвого, чи мала політичну вагу, ніхто не ризикував зайвий раз.

Але Ліліан була звичайною вихователькою. Вона не була настільки небезпечною, аби її вбивати і саме тому, відбулася висланням з палацу. Старий був правим в одному: якщо Лілі не надіслала жодного листа, то графиня добре подбала щоб хтось завадив їй це зробити.

Далі шукати в випадкових місцях не було змісту. Потрібно було дізнатися більше, про зв’язки сімей Альфіусів та Джудит в віддалених регіонах. Це означало, що їм з Лукасом доведеться шпигувати ще більше. А отже і ризикувати викриттям.

Атанасія не поспішала прощатися. Вона все ще мала одне питання, яке не давало спокою:

— Ви сказали, що доглядали мою матір. Це ж було під час вагітності, чи не так?

Лікар підняв на Атанасію очі, сповнені щирого суму. Вона не помилилася.

— Так. Я був одним з тих, кого найняли аби допомогти леді Діані народити. Хоча, мабуть, це не правильне формулювання…

— Кажуть… що мій батько влаштував криваву різанину, після мого народження. Як вам вдалося її пережити?

В дитинстві, Атанасія випадково дізналася цю історію від покоївок, які перешіптувалися між собою. Ніхто не хотів служити в палаці де було вбито стількох невинних людей. Усі боялися, що одного разу Імператор, який ненавидить свою доньку, знову може зійти з розуму і напасти на них.

«Чи був Імператор тим, хто убив мою матір також?» — Ось що Атанасія хотіла запитати насправді.

Ліліан розповідала, що мама померла під час пологів. Але в такому випадку, чому батько вирішив убити майже усіх, хто був у палаці того дня? Атанасія мала лише одне пояснення: він позбувся свідків, після того, як убив свою коханку.

— Мене там не було. Я сам попросив відправити мене у відставку, коли зрозумів, чим усе завершиться, бо знав що не зможу на це спокійно дивитися. Це було за кілька тижнів до пологів.

От як воно виглядало насправді: люди розбігалися як щурі, аби уникнути смерті. Тільки її мама не мала вибору. Серце боляче стислося від несправедливості.

Жахлива картина, де батько планує вбивство ще коли вона була вагітною з’явилася у неї в голосі, та Атанасія намагалася її прогнати. Їй потрібно було почути усе. Навіть, якщо після цього вона все своє життя ненавидітиме його так, що не зможе спокійно спати.

— Розкажіть, що сталося, — попросила вона рівним голосом.

Аптекар повернувся до свого місця за столом, не очікуючи цього разу, коли Атанасія також присяде. Він тягнув мовчанку доволі довго, скоса кидаючи погляди на її незворушну постать.

— Мені шкода… Але саме я був тим, хто переконував леді Діану не народжувати вас, — тихо промовив лікар.

Мало хто вважав її існування хорошою ідеєю. Атанасію це не могло зачепити. Вона мовчки махнула рукою, показуючи що хоче слухати далі.

— Щойно стало зрозуміло, що вона не зможе пережити пологи, я повідомив про це не лише їй, а й Імператору… Ніколи не подумав би, що побачу на власні очі сльози правителя Обелії, доки він переконовував леді Діану перервати вагітність…

Атанасія не одразу зрозуміла, що чоловік зупинився. Вона знову і знову намагалася уявити сльози на очах батька, але вдавалося лише пригадати його порожній погляд в тронній залі, коли їй виносили вирок.

— Імператор… він ненавидів мою матір. Це відомо кожному. Її ім’я заборонено говорити вголос у палаці. Ви нічого не наплутали?

— Боюся, що ні. Я можу присягтися власним життям, що ще ніколи не бачив такого кохання, як те, що розбило серце його величності, коли вона повідомила, що буде народжувати.  

Стільки убитих людей, скалічене життя Ліліан, яка взяла на себе її опіку і сама Атанасія, яка була приречена жити непомітно…

Вона важко вдихнула, аби очі перестало щипати. Це не допомогло, але вона змогла запитати:

— Чому тоді батько не змусив її позбутися дитини? — Голос був чужим, ніби говорив не про неї саму.

Лікар нагородив її сповненим жалості поглядом. Таким, який Атанасія ненавиділа найбільше.

— Лише матір в праві вирішувати долю дитини в її утробі. Така людська природа.

Вона завжди гадала, за що батько так сильно міг її зненавидіти, а відповідь була такою жорстокою: за те, що мама померла через неї.

Мама могла просто обрати життя і цей світ був би набагато кращим. Вона змогла б народити іншу дитину, можливо, отримати статус офіційної дружини… Коли з’явилася Джанет, вона могла б подбати про неї, як власну доньку і у них була б нормальна сім’я. Може не найщасливіша, але точно краща за ту, яку отримала Атанасія.

— То ви просто втекли, коли зрозуміли, що їй не допомогти?

Це не можна було назвати інакше. Він лікар і мав залишатися з пацієнткою до кінця, навіть якщо її воля суперечила волі Імператора.

— Я втік. Але не тоді, — заперечив чоловік.

Він окинув поглядом свою аптеку — без сумніву, велике надбання, яке він створював роками, після того, як залишився ні з чим. Навіть тут, далеко від стін палацу, де за його навички гідно платили, він продовжував робити свою справу.

— Леді Діана просила мене подбати про її дитину і коханого. Я попросив дозволу піти, щойно зрозумів, що не зможу виконати дану обіцянку.

— Не дуже й то ви намагалися, — Атанасія схрестила руки на грудях.

Це його зачепило, але лікар втримався від різкості у відповідь.

— Я зробив усе що міг, аби допомогти його величності.

«Кому?» — А в голові з’явився образ: вона — загорнута в пелюшки, а поряд — чоловік у короні, що ридає над тілом жінки, яку не зміг зупинити.

Чоловік не звернув уваги на німе обурення. Він уже не говорив до Атанасії, натомість просто вів оповідь, мов хотів просто аби вона була почута хоч кимось.

— Він кохав її так сильно, як ніхто й не міг би уявити. Це кохання, зрештою, і стало причиною смертельної хвороби яка почала труїти його величність. На мої плечі лягла відповідальність не лише за ваше життя та вашої матері, а й за його. І якщо я бачив десятки важких пологів, то жахіття яке спіткало імператора було тим, з чим я зіткнувся вперше.

Про поганий стан здоров’я імператора ходили чутки вже багато років. Здавалося, він ніколи не почувався добре, окрім того періоду, коли з’явилася Джанет, але і це тривало недовго. Його погляд потьмянів і, часто, затримувався на одній точці надовго, допоки батько не приходив до тями. Тоді він, як правило, ставав злим і міг зірватися на комусь через дрібницю, хоча іноді — навпаки, мовчки покидав кімнату і не розмовляв ні з ким до кінця дня.

— Як цей недуг був пов’язаний з мамою?

— Чи чули ви коли-небудь легенду про першого імператора Обелії?

— Дитячі казки. — Відмахнулася Атанасія, та її коліна затремтіли.

Вираз обличчя лікаря давав відчуття, що вона ще ніколи так сильно не помилялася, як зараз. Його погляд дивився крізь підлогу, а думки були десь далеко в минулому, від спогадів про яке він сам жахався.

— Ці дитячі казки залишали свій відбиток у записах імператорських лікарів більше сотні років. Тих, хто робив записи, ймовірно вбивали, аби вони не могли поширити чутки, адже настільки сильної зброї проти Обелії ніхто і ніколи б не створив навмисне.

Атанасія міцно вчепилася в тканину плаща.

— Коли його величність описував тортури, які відчував, я гадав, що це було перебільшення його душевного болю. Він не міг прийняти вибір леді Діани померти заради того, аби дати життя вам, принцесо. Кілька разів він вдавався до погроз стратити її, казав що все одно не прийме вас як свою дитину, наказував лікарям підсипати їй абортивні ліки… І все було марно. Її воля була непохитною. 

«Яка ж дурепа» — хотіла заволати Атанасія. Зрештою, батько виконав свої погрози і ця жертва виявилася даремною.

— До цього ми давали йому лише заспокійливі ліки. Я зрозумів, що справи набагато серйозніші, коли його величність почав кашляти кров’ю. Після кількох днів, помітили дещо неймовірне: разом з кров’ю, він випльовував яскраво блакитні шматочки чогось. Ми згаяли забагато безцінного часу, перш ніж зрозуміли, що це було листя.

Атанасія різко випрямилася. Тепер лікар дивився просто в її очі і вона знала, що саме він бачив у них: магічний відблиск сили Обелії. Такий самий, як у кроні чарівного Дерева, такий самий як у кристалу на який перетворилося серце першого Імператора Обеліуса сотні років назад.

— Неможливо…

— Так казали усі інші лікарі, — він невесело посміхнувся, — лише я, як дурень, вимагав аби мені дали доступ до найпотаємніших записів імператорської сім’ї. Вивчаючи їх, я і дізнався, що ця хвороба з’являлася раніше і не раз. Безліч спадкоємців престолу постраждали від неї, а ліків ніхто так і не знайшов.

В кімнаті стало замало повітря. Атанасія намагалася дихати глибше, та відчуття, як щось впирається у ребра зсередини душило. Їй починало здаватися, що всередині неї також розростається таке ж дерево, яке виросло з серця Обеліуса.

"Це вже всередині мене?" — блискавкою майнула думка.

— Для лікаря немає нічого гіршого, ніж бачити як пацієнт повільно помирає на очах і знати, що йому уже не допомогти. За кілька місяців він перетворився з найщасливішого чоловіка, якого я зустрічав, у найнещаснішого.

І це нещастя обернулося смертю для всіх навколо.

— Вам пощастило, що він відпустив вас живим, — зауважила Атанасія.

Це було сумнівним приводом для радості.

— Імператор дозволив мені піти у відставку тоді, коли я знайшов іншого лікаря, — пояснив чоловік. — Записи попередніх лікарів роду де Обелія говорили, що хвороба з’являлася у декого нізвідки, а лише потім виявлялося, що причиною ставало нерозділене кохання. Я припустив, що магічне захворювання можна вилікувати іншою магією. Сказав йому знайти спосіб забути свою любов до леді Діани.

Атанасія сховала обличчя в долонях, аби не було видно розпачу на ньому. Тільки темна магія могла впливати на людську свідомість. Будь-яке її використання отруювало душу назавжди.

 — Гадаю, навіть так, хвороба не відступила би. Мабуть гілки стали розвиватися повільніше. Але все одно… Його величність приречений страждати.

Сама від себе цього не очікуючи, Атанасія випалила:

— Він цього заслуговує.

Аптекар не став заперечувати. Він відповів на всі питання, які вона мала, навіть більшеЧоловік терпеливо чекав увесь той час, доки Атанасія збирала думки і почуття докупи. . Сил продовжувати розмову ні в кого з них не залишилося.

Покидаючи аптеку, вона уже не була впевнена, що хоче чути більше відвертих відповідей. Їй вистачало цих, аби не відчувати землі під ногами.

Лукас чекав її там, де залишив. Помітивши Атанасію він нахмурився.

— Довго ви розмовляли. Вдалося щось дізнатися?

Дивитися на нього зараз було, як ще один підступний удар. Вона не хотіла розповідати правду.

— Він не знає де Лілі.

— Тоді продовжимо пошуки в іншому місці.

Вони взялися за руки. Атанасія закрила очі і відчула, як Лукас їх перемістив. Не відкриваючи очей, вона знала, що вони знову на галявині серед лісу. Наступною була її черга. Вона зосередилася, переносячи їх на наступне місце. Вир магії охопив їх знову, а тоді Атанасія зрозуміла, що втратила рівновагу.

Останньої миті, Лукас встиг схопити її за талію і притиснути до себе. Атанасія нажахано подивилася униз, де до землі залишалося з десяток метрів. Замість того, аби явити їх на схилі, вона перенеслася на самий край, поруч з обривом.

Вони зависнули в повітрі, все ще знаходячись так близько один до одного, що Атанасія могла відчути нервовий видих Лукаса на своїй маківці. Аби не дивитися в його очі, вона перевела погляд на півколо місяця високо на небі.

— Що це було?

— Я просто… — вона спробувала пояснити, але не знайшла слів. На думці було багато усього, з чим вона ще не розуміла як жити далі. — Не знаю. Пробач.

Він більше не запитав нічого. Лише міцніше її обійняв. Атанасії хотілось відштовхнути його і пригорнутися ближче водночас.

Решту дороги, Лукас переносив їх сам, аж поки Атанасія не відчула як його руки зникли і дозволила собі відкрити очі.

Вони були у вежі. Всі речі лежали там, де й були тоді, коли вони вирушали, але Атанасії здавалося ніби минули місяці з того часу. Все було таким далеким і розмитим, що вона ледь могла пригадати.

Щойно Лукас відступив на крок, вона відвернулася, аби витерти сльозу, що скотилася по щоці. Аби не повертатися до нього знову, вона пішла до крайньої полиці, сподіваючись, що десь в столітній бібліотеці найсильнішого мага в імперії є те, що її заспокоїть.

— Що ти шукаєш?

Лукас залишався на місці, але можна було легко відчути його вивчаючий погляд, що стежив за кожним рухом, коли Атанасія перебирала книгу за книгою.

— Що ти знаєш про чари забуття?

— Знаю, що це погана ідея.

— Це я знаю і сама, — зрозумівши, що шукати в секції з ментальними чарами марно, Атанасія рушила в сторону темної магії.

— Не знаю, як твоя світла голівонька додумалась до цього, але краще не гратися з таким принцесо. Ти не знаєш чим це може закінчитись.

— Я не граюся, а проводжу дослідження.

В голові не вкладалося. Забути таку жінку, як мама, було неможливо. Всі в палаці знали її ім’я. Якщо спогади не вдається стерти чарами — їх можна знищити разом із тими, хто їх носить.

Рука опустилася, так і не торкнувшись потрібної книги.

— Тому він їх і убив… — прошепотіла Атанасія.

— Що ти казала?

Саме так і було: в палаці Наложниць усі нагадували б про покійну фаворитку. Тож батько обрав найпростіший спосіб зарадити проблемі. Він убив всіх мешканців палацу не від злості чи розпачу, а просто для того аби забути свою кохану.

Він залишив в живих лише новонароджену доньку, попри те, що ненавидів її найбільше. Лілі завжди казала, що Атанасія схожа на матір. І це дратувало батька найбільше. Це було ще гірше, ніж якби він нанавидів її за те, що матір померла.

Кожного разу, коли їй здавалося, що він не може на неї дивитися, це було правдою. Кожен погляд неодмінно нагадував про чарівну Діану зі сходу, без якої він більше не міг жити.

«Ця магія — живе й помирає разом з нами… — згадала вона слова аптекаря. —Дерево бачить і почуття. І карає.»

— Я не хочу стати такою ж, як батько, — сказала вона голосніше.

— Ти для цього недостатньо дурна.

Але вона не була певна. Можливо, в їхньому роді всі були приречені — навіть найжорстокіші не могли захиститись від любові.

— Маєш книги про магію Обелії? Все, пов’язане з Деревом або його, властивостями підійде.

Лукас недовірливо примружився.

— Дам тобі, тільки після того, як поясниш, що ти збираєшся робити.

Вона і сама не знала.

Хотіла дізнатися, чи вийшло в батька, зрештою, використати магію аби забути маму. А ще переконатися у дечому.

— Той лікар служив моєму батькові. Я підозрюю, що магія Обелії могла довести його до божевілля.

— Або він просто божевільний і цьому не потрібно шукати виправдань, — сказав Лукас. Він дотримав слова і прикликав магією потрібну книгу.

Почуття здавалися дрібницею. Колись вона вірила, що може прожити без них. Сьогодні дізналася: це була брехня. В її роду уже не раз вмирали, через цю помилку.

Якщо це було правдою, якщо ліків не існувало — то це означало, що Атанасії ніколи і нізащо не можна було закохуватися.

Найгіршим було те, що Лукас передав їй книгу не магією. Він підійшов і просто вклав її в руки. Щойно пальці Атанасії стисли стару пошарпану палітурку, він недбало пригладив розпатлане волосся на її маківці.

— Ти не станеш такою так він, — запевнив маг.

Атанасія погодилася би, якби серце не завмерло від цього руху.

Зосередитися на книзі було складно. Погляд поверхнево бігав по сторінках в пошуках потрібної теми і нічого не знаходив.

Лукас мовчки спостерігав за нею вже кілька хвилин. Атанасія не піднімала очей від книги, але відчувала його погляд так само виразно, як прохолоду нічного повітря, що доносилась з вікна. Він щось бачив — не наслідки, а причину. Вона це знала. Але не питав.

— Тобі слід відпочити, — сказав зрештою.

— Ні, — відповіла коротко, навіть не ворухнувшись.

Її пальці стискали сторінки, хоч погляд давно вже не вбирав слова. Лукас підійшов ближче, схилившись, аби поглянути їй в очі, але вона лишень нахилилася нижче.

— Я не в стані зараз заснути, — додала вже спокійніше. — Але зі мною все добре.

Він не повірив — і не став цього приховувати. Але і розпитувати не став.

— У такому разі, я маю перевірити дещо. Повернуся не надовго.

Атанасія хотіла на нього поглянути, та не змогла змусити себе підняти голову.

— Йди. Я тут надовго. — Вона торкнулася сторінки, мовби підтверджуючи це.

Лукас повагався ще мить — хоч добре знав, що вона не передумає. Потім змахнув рукою, і в повітрі спалахнуло сліпуче світло. Він зник, лишивши по собі лише тріск розрідженого повітря.

Усе стихло. Напівтемрява заповзла з кутів приміщення ближче, а десь у глибині вежі дерев’яні балки тихо поскрипували, наче стара пам’ять. У Чорної Вежі була своя історія.

Атанасія залишилась одна. Розгорнута книга лежала на столі, пальці неусвідомлено ковзали по жовтому аркушу.

— Не достатньо дурна, — прошепотіла вона.

Не маленька озлоблена дівчинка, яка йде на страту, бо немає іншого вибору. Тепер вона має силу і вміє нею користуватися. Атанасія не була безпорадною і могла захистити себе сама. Для цього їй не потрібен був Лукас.

Вона розгорнула мапу на столі й уважно оглянула обриси. Столиця була як серце Імперії — пульсуюче, захищене, небезпечне. Лукас не дозволив би їй навіть наблизитися до неї без плану. Ліліан там могло і не бути, але достатньо було натрапити на слід батька дитини.

Атанасія ковтнула. Їй потрібно бути мудрою. Мудрість не сумісна з емоціями. Кінчик пера завис над пергаментом, коли на нього впала зрадниця-сльоза.

 

---

 

Безсилий чоловік опустився на коліна й судомно видихнув.

— Кажу ж… це ім’я я ніколи раніше не чув…

Лукас не відповів. Його погляд лишався холодним. У світлі факелів очі мага здавалися ще темнішими. Він штовхнув його ногою, і той впав на землю, захищаючи обличчя руками.

Інші вже давно лежали долілиць, притиснуті до землі чарами — тихі, приголомшені, залякані до тремтіння.

— То скажи мені, хто його чув, — тихо, майже лагідно промовив Лукас. — І я тебе більше не турбуватиму.

Крок. Ще один. Чоловік відступив поповзом, наче за кожним його словом стояла смертельна погроза. Насправді, Лукас ще не починав. Він міг бути значно… переконливішим.

— Я б знав! — проскулів той. — Ти ж кажеш, вона з палацу… Мої люди доповіли б! Клянусь!

Це й було найгірше. Він не брехав.

У цьому регіоні не було місця, про яке цей негідник не знав би. Його "господарство" трималося на експлуатації до кістки — селяни працювали від зорі до ночі, а податки були розраховані так, щоб тримати їх при землі. Втекти було майже неможливо.

Ідеальне місце для заслання.

Лукас присів навпроти нього і схопив за комір.

— Чув, до тебе навідувалась варта. Що вони хотіли?

— Це ніяк не пов’язано з Ліліан Йорк, чи як там її… присягаюся! Вони шукають принцесу. Залишили її портрет…

— І як? Знайшли?

Чоловік похитав головою. Здавалося, він от-от зомліє.

Місць, де могла бути Ліліан Йорк, ставало дедалі менше. Лукас не був дурнем. Він чудово бачив, до чого все йде. Ніяких слідів. Ніяких чуток. А це значить, що або вона мертва, або її ховає хтось настільки впливовий, що доведеться шукати вічність.

Лукас стояв на пагорбі, звідки добре було видно безрадісні низькі будинки, між якими завивав вітер. За його спиною височів розкішний маєток.

Він міг би звинуватити себе у зайвій надії, та не думав, що мав якийсь вибір. Атанасія ще не готова прийняти смерть виховательки. І, певно, ніколи не буде.

Він з’їв її звіра, забрав те, що мало належати їй. Магію, дар, щось, чого навіть не мав права торкатися. Щось, що забезпечило б їй набагато вигіднішу позицію у палаці і безтурботне дитинство. А тепер лишалося рятувати решту життя, яке він випадково зламав.

Від думки про повернення Лукаса нудило. Він знав, що принцеса досі сидітиме за книжкою, намагаючись здобути ще одні знання, які допоможуть у пошуках.

А ще він знав, що не розповість їй, що надіятись немає на що, бо ночами він навідувався в безліч місць, яких не було на їх мапі. І досі не зустрів жодного натяку на Ліліан Йорк.

Лукас обов’язково збреше, коли запевнить Атанасію, що вони її знайдуть, рано чи пізно.

 

Було далеко за північ, коли він повернувся до Вежі. Тиша зустріла його так, ніби й не чекала.

Свічка не горіла. Принцеса, мабуть, уже спала. Добре. Він був занадто втомлений, аби брехати їй в очі просто зараз.

Та вже на порозі Лукас щось відчув. Маленький зсув у повітрі, зміну тиші.

Книги на столі не було, хоча Атанасія мала звичку залишати їх просто так. Її присутності не було. У кімнаті, у повітрі, в магії — ніде.

Він підійшов ближче. На краю столу лежав складений аркуш, притиснутий чорнильницею, аби не загубитись. Розгорнувши його, Лукас не одразу прочитав слова — ніби вони не хотіли лягати в думки. Його пальці стиснули край листа сильніше, ніж було потрібно.

 

«Мені не вистачить слів, аби висловити мою вдячність, але колись я обов’язково знайду спосіб повернути борг. До того часу, я сподіваюсь, що ти пробачиш мені поцуплену книжку.

Бережи себе, Лукасе.

НЕ принцеса Атанасія де Ельджео Обелія.»

Notes:

Хто б знав, що перша частина фанфику виявиться настііільки довгою і мине кілька місяців перед тим, як я закінчу цей розділ, з якого і почала писати Корону.

Chapter 10: Чаювання

 — Вам усім випала неймовірна честь. Служити її високості принцесі Джанет не довіряють кому випало, — повчала стара жінка з палицею в руках. — Ви маєте бути вдвічі уважнішими і втричі кращими. Вам не пробачиться жодна помилка. Якщо ви схибите — опинитись за воротами до кінця дня. Ви це добре затямили?

Атанасія слухняно кивнула разом з іншими дівчатами, які помітно хвилювалися. Для них це справді було досягненням. Одна з них, як було відомо, служила в палаці вже два роки і лише зараз змогла пробитися нагору. Деякі інші були з сімей багатих містян, які хотіли дати своїм дітям шанс, тож заплатили просто шалені хабарі за це місце. Сама ж Атанасія на це все часу не мала.

Вона прийшла до палацу менше двох тижнів тому, назвавшись нещасною сиротою. Для цього вона змінила зовнішність, щоб виглядати зовсім як бідна дівчинка. Трохи награних сліз і щемлива історія про важке життя в селі без батьків, дозволили їй стати скромною помічницею в закинутій частині палацового містечка.

Кар’єра у ролі прислуги у неї була блискуча. Завдяки магії, Атанасія могла бігати, несучи важкі корзини, а коли ніхто не бачив — переміщатися. Таку «працьовитість» не могли не помітити. За мізерну зарплатню вона робила шалену кількість роботи.

І ось, після виконання ролей садівниці, посудомийки та прибиральниці, над нею змилосердилися, як вони вважали. Головна покоївка вирішила, що для нещасної сироти буде найбільшим досягненням у житті можливість прислужитися на чаюванні.

Щойно стара жінка залишила їх, дівчата почали перешіптуватися, від хвилювання. Виявляється Рубіновий Палац був покритий чутками. Попри те, що усі хотіли потрапити на службу до принцеси, де платили найбільше, вони нервували.

— Як думаєте, чому покликали саме нас, з головного палацу? Хіба у її високості немає достатньо слуг?

— Кажуть, минулого тижня графиня звільнила більше десяти дівчат.

— От би нас взяли на їх місце.

Чомусь, ніхто не намагався поставити під сумнів владу Розалії Джудит у цьому місці. Її ім’я було усюди, навіть в Нефритовому Палаці, на який вона б не мала мати впливу. Атанасія не могла їх судити, адже сама була живим прикладом, на що здатна графиня — позбутися кандидатки на трон, якщо їй це буде потрібно.

Покоївкам дали небагато часу на приготування. Їм потрібно було переодягнутися у чисте накрохмалене вбрання, яке б демонструвало статусність. Потім слід було допомогти перенести

речі, які не змогли забрати інші слуги до місця, де проводилося чаювання.

Виявилося, що цих речей було немало. Важко уявити, як виглядала основна частина, а також те, що доставили з Рубінового Палацу. Атанасії та ще двом жвавим дівчатам зайшлося нести купу рушничків, скатертин та серветок.

— Ти точно хочеш понести і це, Лілі? — Перепила одна з сьогоднішніх напарниць. — Знаєш, там не ще не буде принцеси, коли ми прийдемо щоб похвалити.

— Я сильна, — Атанасія знизала плечима. Нічого в її фігурі не вказувало на те, що вона може тягати велику вагу, але їй було трохи шкода інших дівчат, яким доводилося це робити.

— Як знаєш.

Хоч магія тримала гору тканин замість неї, Атанасія все одно встигла втомитися, доки вони йшли. Чаювання вирішили провести біля озера, а отже їм потрібно було йти пішки пів години.

Атанасія все ще не заслужила довіри, аби їй довіряли відповідальну роботу самостійно, тому вона постійно змушена була знаходитись в оточенні інших слуг. З цього було чимало користі: старші покоївки часто пліткували один про одного, а також про деяких жителів.

Нариватися на зайві підозри було ризиковано. Атанасія не поспішала згадувати Ліліан Йорк, натомість розпитуючи про закинутий палац Наложниць і тих, хто мешкав у ньому раніше. Так вона дізналася, що за час її відсутності історія про отруєння Джанет обросла неймовірними чуток.

Подейкували, що на суді Атанасія хотіла напасти на сестру ще раз, цього разу за допомогою магії. Хтось вірив, що тоді вона загинула від руки Імператора. Інші казали, що вона таємно готує повстання. Про зниклу принцесу шепотілися так часто, що не потрібно було, навіть, розпитувати. 

Біля самого озера їх чекало ще більше роботи. Тепер було зрозуміло, для чого їм було стільки посуду. На галявині розставили кілька столиків зі стільцями, кожен з яких яких треба було прикрасити та засервірувати.

За кожним кроком прискіпливо стежило кілька людей з Рубінового Палацу. Вони реагували на будь яку недосконалість, немов на спробу зірвати захід, від чого покоївки метушилися і помилялися ще більше.

Слуги, які вирушили на місце годиною раніше, досі не закінчили прикрашання галявини, де розкладали великі вази з квітами та вішали стрічки. Їм вже втретє доводилося змінювати усе.

Коли покоївки закінчили зі столами, потрібно було допомогти слугам з кухні з їжею. До того моменту, як всі десерти та частування були рівномірно розставлені, одну дівчину встигли прогнати за з’їдене яблуко.

Тут магія була безсила. Атанасії доводилося покладатися лише на свої знання етикету, аби не привертати зайвої уваги наглядачів.

Потім принесли чай, який заварювали заздалегідь, щоб встигнув охолонути і гості не перегрівалися в, і без того, жарку погоду.

Такий розмах звичайної зустрічі з подругами, не міг не дивувати. Для принцеси з Палацу Наложниць, в якому все розвалювалося саме по собі і де вони з Ліліан давали самі собі раду, це був зовсім інший рівень.

— Принцеса завжди справляє зустрічі з подругами з таким розмахом? — Пошепки запитала Атанасія у дівчат, з якими вона прийшла.

Ті оглянулися на наглядачів і, так само тихо, відповіли:

— Не завжди. Просто ніяких святкувань не було уже довший час, тож тепер потрібно зробити щось особливе.

На попередньому чаюванні все було значно скромніше, ніби організовуючи його, усі розуміли, що головна це смертний вирок для Атанасії, а не мила бесіда з подружками.

Неприємні спогади. Вона навмисно уникала будь-яких зустрічей з сім’єю, доки це було можливо. За місяці, проведені у Чорній вежі, Атанасія навчилася контролювати магію достатньо добре, але все ще не ідеально. Кожного разу, коли вона думала про батька чи сестру, магія виходила з-під контролю. Якщо це станеться тут у палаці і чари зміни зовнішності спадуть, вдруге потрапити у палац не помітно не вдасться.

Приготування закінчились майже в ту саму мить, коли з боку садової алеї пролунали перші голоси. Декілька служниць, що розставляли вази з квітами, мало не впустили свої композиції — одразу підхопились і зникли з поля зору. Атанасія ж залишилася, на правах покоївки, що подає чай. Вона стояла біля столику з посудом і спостерігала, як одна за одною почали сходитися запрошені.

Вони приходили парами чи невеликими гуртками, йшли неспішно, немов кожна з них хотіла стати частиною пейзажу: вишукані сукні, сережки, що блищать поруч з посудом, усмішки, віддзеркалені в натертих бокалах.

Щось в цій миті здавалося несправжнім. Вони виглядали саме так, як личило гостям імператорського чаювання — у витончених вбраннях, з прикрасами з каменів. Їх зачіски були зібрані бездоганно, а манери — відточені до дрібниць. І все ж… Атанасія встигла відвикнути від розкоші за час, проведений за межами палацу. Там одяг носили роками, а не купували його на один вечір.

Гостям, згідно з етикетом, не дозволялося сідати за стіл, доки не прибуде господиня чаювання. Тож їм подали охолоджені напої у високих бокалах і невеликі закуски. Слуги розносили легкі десерти — фрукти, викладені у формі троянд, і крекери з рожевим маслом. Усе для того, аби прикрасити очікування і підігріти інтерес до основної частини.

Атанасія з тацею в руках наблизилася до двох дівчат, який востаннє бачила ще в попередньому житті. Леді Верена — донька герцога з віддаленого регіону, яку відіслали до столиці для пошуку нареченого, а поруч з нею, ніхто інший як дівчина з графського роду, який мав чималі зв’язки в торгівлі — леді Маріон. Колись ці двоє ледь ладнали, але зараз здавалися ледь не найкращими подругами.

— Розалія Джудит не перестає дивувати, — промовила Верена, оглядаючи вишиті серветки на столі.

— Це ж не вона все планувала, — леді Маріон приховала посмішку за віялом. — Вона просто знала, кого треба змусити старатись.

Леді Верена ледь чутно засміялася. Час йшов, а деякі люди зовсім не змінювалися.

Вони помітили Атанасію і взяли фруктові кошички з таці, повернувшись до розмови.

— Мені здається, чи це фініки?

— Ось це? Так, дуже схоже.

— Над частуванням цього разу, мабуть працював кухар самого Імператора.

— Вирішили здивувати після такого довгого затишшя? — Лукаво припустила Маріон.

— У них вийшло. Востаннє я їла фініки на святкування дня народження Реббеки.

Ім’я зависло в повітрі. Атанасія не встигла відійти достатньо далеко і вдала, що не почула.

— Ну, Реббека завжди любила виділятись. Пам’ятаєш, як на чаювання у Крістін вона прийшла у... — але Маріон різко замовкла. Її очі ковзнули ліворуч.

До них підходила ще одна новоприбула. Елена Ірейн, яка, як завжди, носила у волоссі лілії, які були символом її родини.

— Не при ній, — прошепотіла Маріон, — ти ж знаєш, як вона реагує на згадки про Реббеку після її смерті.

Хоч Атанасія і була впевнена, що вона почула останні слова, Елена чемно усміхнулася.

— Вітаю. Гадала, що виїхала зарано, тож рада, що тут уже є з ким порозмовляти. Стільки чудових квітів сьогодні прикрашають сад. Бачу навіть рідкісні росянисті троянди розцвіли спеціально до святкування.

— О, Елено, ви завжди помічаєте такі речі, — одразу відповіла Верена, міняючи тон.

Слуги з Рубінового Палацу різко змінили пози. Вишикувались уздовж галявини, мов статуї. Усі стали рівніше, прикипіли поглядами до алеї.

Не було потреби оголошувати прибулу. Усі знали, що от-от з’явиться зірка цього чаювання.

Джанет з’явилася під аркою з троянд, мов одна з них — розквітла й бездоганна. Сукня з тонкої тканини переливалася на сонці, а крихітні перлини на її рукавах мерехтіли, наче краплі роси. Вона сліпучо усміхалася, затьмарюючи саме сонце. Так, як уміла лише вона.

Атанасія застигла. Її руки, що тримали срібний піднос, тремтіли майже непомітно. Весь її план — усі покрови, обман, роль — миттю потемніли перед цією сценою. Джанет була живою, недоторканною, оточеною розкішшю й загальною любов’ю. В той час, як Атанасію свого часу провели через суд і таврували отруйницею.

І поруч із нею — Розалія.

Вона йшла повільніше, з тією ж холодною величчю, яка змушувала усіх опускати очі. Атанасії хотілося просто зараз жбурнути закляття в її голову. Одного руху було б достатньо.

Але їй потрібно було тримати себе в руках. Інакше вона не зможе знайти Лілі.

— Рознось! — Інша покоївка легенько штовхнула її ліктем.

Атанасія кивнула, мов прокинувшись. Вона зробила глибокий вдих і рушила до свого столика. На щастя, їй дісталися дальні місця. В центрі, біля Джанет, працювали слуги з Рубінового Палацу — ті, кому довіряли найбільше.

Гості обсипали Джанет компліментами — одна дівчина захоплено розповідала про вишивку на її сукні, інша — про зачіску, яка підкреслювала витончене обличчя. Джанет сміялася легко, іноді прикладаючи пальці до губ, ніби не чула такі слова кожного дня.

— Прошу, дівчата, — сказала вона нарешті. — Сідайте, я так довго чекала цього дня!

Слуги вклонилися й одразу почали приносити страви. Атанасія вправно розливала чай, мов була для цього створена. Зосередитися заважали розмови, які неможливо було ігнорувати. За збігом, вона знову опинилася поруч з двома найбалакучішими дівчатами.

— Отже, — мовила Маріон, зітхаючи. — Троє завидних наречених Імперії… і жоден не збирається обирати собі пару.

— Хіба? — пожартувала Верена. — Як мені здається, Іджекіл Альфіус визначився ще давно, кому належатиме його серце.

Дівчата за столом замріяно охнули водночас.

О так, про любов принцеси і молодого герцога знали навіть в найвіддаленіших кутках імперії. Після отруєння Джанет, Альфіус переїхав до Імператорського палацу остаточно, аби підтримувати її постійно. Зараз він жив у рицарському корпусі, на власних правах, оскільки готувався стати новим мечем Його Величності.

Атанасія знову перевела погляд на Розалію. Жінка сиділа в стороні, уважно спостерігаючи за кожною гостею. Її пальці неквапно обертали каблучку з величезним рубіном на вказівному пальці. Роджер Альфіус, батько Іджекіла, був її союзником — більше, ніж просто політичним.

— Гадаєте, нам вдасться сьогодні побачити когось з Арлантських гостей? Якщо навідається молодший герцог, вони також можуть прийти. — Запитала інша дівчина, — кажуть, серед них є спадкоємці доволі знатних сімей…

— А ще дуже симпатичні, — усміхнулася Верена, обережно штовхаючи Маріон під столом.

— Але серце найкрасивішого уже зайняте, на жаль. І воно не скоро звільниться, — дівчина, що це промовила, захоплено поглянула на Джанет.

Схоже, сестра підкорювала усіх самим тільки виглядом милого личка. Атанасія стисла зуби міцніше. Джанет точно не доведеться ніколи в житті хвилюватися, аби її серце не перетворилося на кришталь і її тіло не пошматувало коріння чергового магічного дерева.

Ця проблема ніколи не торкнеться жодну з дівчат, які безтурботно попивали чай на галявині, обговорюючи свою улюблену тему кохання. Їх серця ще не раз встигнуть розбитися і стати цінними уроками. А для декого шанс буде лише один.

Маріон відпила чаю і продовжила їх розмову:

— Є ж ще загадковий Вовк, він досі не заручений?

— Він завжди сам, аж здається, що це ніколи не зміниться, — зітхнула одна з дівчат, драматично похиливши голову. — Але як же він гарний!

За сусіднім столиком пролунало гучне зітхання. Елена безсоромно закотила очі, почувши згадку про рідного брата.

— Знали б, ви який ви насправді, — пробурмотіла дівчина.

— А який він?

Дівчата швидко повернули голови в її бік, з благаючими очима. Репутації одного з найбажаніших наречених Імперії було достатньо, аби годувати інтерес юних сердець.

Колись ходили чутки, що спадкоємець сім’ї Ірейн дістанеться саме Атанасії. Знаючи його спокійну вдачу, вона була б в захваті, якби це виявилося правдою. Говорити про можливі відносини між Ірейнами та Імператорською сім’єю почали ще давно, після того, як на дебюті Атанасія віддала свій єдиний танець Самотньому Вовку.

Правда була в тому, що він був єдиним, хто її запросив. Усі інші хлопці були надто зайняті новою зіркою — Джанет, яка прикувала до себе усі погляди. А може вони просто боялися робити зайві рухи, коли на їх очах сколихнулося становище єдиної, до того моменту, спадкоємиці. Крім того, Атанасія завжди підозрювала, що танець був невеликою подякою від Елени за допомогу.

Леді Ірейн спробувала уникнути розмов про брата, але їй не пощастило. Тепер посипалися питання про неї саму.

— Невже немає нікого, хто б вам подобався?

Елена опустила голову, так що довге темне волосся закрило її обличчя.

— Я просто більше ціную характер, — тихо відмахнулась вона.

— Як дипломатично.

Дівчата знову засміялись.

Атанасія крутилася до них ще досить довго, слідуючи прикладу інших слуг. Вона мала бути непомітною, але при цьому помічати кожну дрібницю, ще до того, як це зробить гостя. Ця робота була виснажливою, і постійні розмови, які змушували виринати давні спогади, не допомагали зосередитися.

Святкування поступово згасало. Гомін вщухав, а фрази ставали коротшими. Дівчата перемовлялись тепер уривками, частіше ковзали поглядами вбік, ніж сміялись. Навіть морозиво з лавандовим сиропом уже не викликало захвату — ложечки повільно обертались у руках, а не в роті.

І тоді Джанет підвелась з місця й плеснула в долоні.

— Настав час найцікавішого, — мовила вона з грайливою усмішкою.

На березі з’явився човен. Сріблястий, прикрашений вишитими подушками, з тонким балдахіном на носі. Його вела пара веслярів у палацовому одязі, а в самій середині — як на театральній сцені — було розкладено невелике накриття з фруктами і виноградом.

Це справило сильне враження. Гості підхопилися зі своїх місць, забувши про усе інше. Вони поспішали зайняти місця, мов діти біля солодощів. Кожна хотіла бути ближче до Джанет, до центру уваги.

Атанасія тим часом брала до рук тарелі, прибираючи залишки з основного столу. Служниці метушилися довкола — одні знімали текстиль, інші переносили підноси з фруктами для завершального десерту.

Її рухи були точні, механічні. Але розум працював в іншому напрямку.

«Архів. Там мають бути усі записи: і про укази, і про призначення, і про звільнення. Якщо Ліліан була офіційно вислана — це мало залишити слід.»

Вона вже уявляла, як непомітно вислизає зі своїх обов’язків, змінює форму на палацову нічну накидку, і пробирається в нижній коридор до архівного блоку. Всі старі папери зберігались саме там, у глибоких шафах. Якщо пощастить — вона навіть не приверне до себе уваги.

На мить Атанасія зупинилася, вдивившись у блиск води. Човен уже відплив на середину озера, туди, де між круглими зеленими листками розцвітали водяні лілії. Білий і рожевий, вони колихалися на поверхні, мов мрії, до яких не можна доторкнутися.

Вона краєм ока встигла помітити, як леді Ірейн схилилась над бортом, вивчаючи одну з квіток. Тоді знову повернулася до роботи. Чим швидше вона закінчить, тим більше часу матиме увечері.

Сплеск. Різкий, негармонійний звук, що розірвав м’яке дзюрчання хвиль. А тоді — вереск.

Не усі одразу зрозуміли, що відбулося, але дехто кинувся до озера тієї ж миті.

На човні Елени вже не було. Поверхня води брижилася, залишаючи темне коло, що розходилось від місця падіння. Тіло Елени виринуло на поверхню, а її руки судомно намагались вхопитися за щось — за край човна, за повітря. Але вона була занадто далеко, аби слуги на човні встигли її вхопити.

Тоді ж, у воді щось небезпечно заворушилося.

— Хапайте її! — верескнули з човна, але всі лиш кричали. Жодна з присутніх не знала, що робити. Веслярі розгублено крутили головами. Вони також помітили як поверхню озера розрізало щось зелене, схоже на товсту ліану.

Атанасія стиснула пальці. Вона бачила: кожного разу, коли Елена намагалася виринати — щось тягнуло її вниз. Неначе руки. Неначе… тіні під водою.

— Витягніть її звідти! — Наказала Розалія.

Але жоден зі слуг не ризикнув зайти у воду, глибше, ніж по коліна. Хтось побіг по допомогу. Навіть, якщо поруч дивом виявиться той, хто буде готовий кинутися на порятунок, може бути запізно.

Мов зачарована, Атанасія, як і усі, підійшла до води. Вона не мала права втручатися. Вона була слугинею, невидимою тінню.

Вона не мала права втручатися. Вона не була тут принцесою. Вона була тінню.

І саме тоді з-за чагарників вибіг хтось інший — молодий хлопець у рицарській формі, що ще не встиг до кінця застебнути плащ. Іджекіл Альфіус. Йому знадобилася лише секунда, на яку він замер, перш ніж помчати до озера, на ходу знімаючи з себе верхній одяг та кріплення меча.

Він мчав до озера, не озираючись — тільки вода вдарила його по ногах, він уже пірнав.

«Божевільний,» — майнула думка в голові Атанасії. — «Його ж втоплять.»

Але увага всіх прикута до героїчного вчинку. Всі кричать, підбадьорюють, вірять. І лише вона одна знає, що справжній жах ще не почався. Хлопчисько не впорається.

Атанасія присіла, занурюючи руки у воду. Її магія — обережна, мов подих — проникла у товщу води… і одразу натрапила на супротив.

Щось було там. На дні. Живе. Природне, але спотворене. Воно рухалось, ніби мала сотні кінцівок. І щойно відчула її силу — спалахнуло люттю.

«Чорт…»

Масивні зелені батоги здійнялися над водою — вже не сховані, вже не стримані. Вони виглядали як змії, що виросли з гнилих лілій. На човні здійнявся новий вереск.

Гості на борту закричали, кинувшись на протилежну сторону, від чого корабель похитнувся. Якщо б вони не заспокоїлись, могли б розділити долю бідолашної Елени.

«А це ідея, — подумала Атанасія. — Жахлива ідея.»

Небезпека вливала на Альфіуса зовсім не так, як мала. Замість того, щоб вагатися, він почав плисти ще швидше.

Вона зайшла у воду глибше. Ноги почали тремтіти — від холоду чи рішучості, вона не знала. Якщо припуститися помилки, можна згубити усіх. Атанасія не мала часу думати, про вибір який щойно зробила.

Елена була єдиною, хто допомагав їй за все життя.  Така дрібниця, як звичайний танець подарувала Атанасії можливість хоч ненадовго уявити, що вона була частиною світу, який мав би їй належати. І аби відплатити за це, вона мала ризикнути іншими. Навіть власною сестрою.

Елена ще раз виринула — й одразу ж зникла. Поглинута. Тепер — назавжди.

«Всі, або ніхто» — вирішила Атанасія.

Магія рвонула зсередини. Сильний поштовх здійняв хвилю, що вдарила в борт човна. Він хитнувся. Люди закричали.

Другий імпульс — сильніший, точніший. І човен перевернувся.

Вода закипіла криками, бризками, панікою. Хтось з дівчат вчепився в подругу. Хтось закричав, що не вміє плавати. Рожеві пелюстки лілій розліталися, змішуючись з намистинками й стрічками зруйнованих суконь.

— Рятуйте принцесу! — голос графині перекричав усіх інших.

У воду кинулося кілька людей, які до цього моменту не вміли плавати. Порятунок Джанет був вартий ризику життям.

Тепер всім було байдуже до того, що відбувалося на дні. Атанасія наважилася використати магію на повну силу.

Яскравий спалах приглушила каламутна вода. Глибоко внизу чудовисько жалібно затріпотіло кінцівками. Тоді ті, що були на поверхні безсило опустилися.

Єдиним, хто помітив, що сталося щось незвичне був Іджекіл. Його обличчя, прикрите мокрим волоссям, що липнуло до шкіри витягнулося і здивуванні. Але одразу після цього він, не вагаючись, пірнув.

— Врятуй її… — прошепотіла Атанасія. — Раз ти вже туди поліз.

Покоївка, яку відправили за допомогою, нарешті повернулася. Разом з нею прибігли хлопці, вбрані в ту ж тренувальну форму, що й Іджекіл. Вони були приблизно одного віку, тож мабуть це були інші новоспечені рицарі.

Подумки Атанасія перерахувала рицарів, сподіваючись що усі вони вміли плавати. Вона згадувала усі закляття, які знала. У пишних сукнях, їх шанси дістатися берега були мізерними. Дістатись такою складною магією аж до середини озера було непросто. Атанасія не ризикувала викликати нові хвилі, які б вимили уламки з потерпілими ближче до берега. Натомість, вона спокійно накладала полегшуючі чари на тих, хто панікував найбільше.

Цього було замало. Потрібно було підібратися ближче. Вона рушила вглиб. Хвилі доходили до талії, коли вона наклала закляття на себе саму і незграбно поплила.

Атанасія зовсім не вміла гребти, але їй вдавалося просуватися в потрібному напрямку.

Тим часом, Іджекіл довів, що вартий чогось. Він вже був поруч з берегом. Здавалося він зібрав усю свою волю, аби продовжувати рухатись, доки тримав непритомну Елену на своїй спині.

Порівняно з Атанасією, рицарі плавали значно краще. Вони доволі скоро опинилися на центрі озера. Дехто почав з того, що допоміг дівчатам, які все ще цього не зробили, добратися до перекинутого корабля.

Коли чари було накладено на усіх, Атанасія підхопила одну з дівчат, яка безладно била ногами у воді й заливалася слізьми. На обличчі тієї ще були залишки солодкого сиропу. Її звали Лавінія, якщо Атанасія правильно згадала. Той самий крикливий голос, який не замовкав, навіть зараз, коли її запевнили, що вона у безпеці.

До берега усі дісталися майже одночасно.

Леді Лавінія, щойно ступивши на землю, миттєво втратила напругу. Рухи стали млявими, очі — порожніми. Вони обидві вийшли на берег, під крики і стогони. Порив вітру змусив Атанасію здригнутись. Але вона не могла використати магію аби зігрітися.

Хтось накинув на них тканину — щільну, темну, з гербом принцеси. Атанасія швидко закуталася. Вона сподівалася, що не використала забагато мани і чари зміни зовнішності не почнуть слабшати.

— Усі живі? — Перепитала покоївка рубінового палацу, окидаючи берег поглядом. Вона тихо рахувала гостей.

В цьому хаосі, було складно помітити, те, що Атанасію хвилювало найбільше. На траві, трохи осторонь, Іджекіл стояв навколішки біля дівчини, яку він поклав на плащ, який кинув в траву раніше. Його руки обережно тримали Елену, яка судомно кашляла. Щоки її були бліді, а очі — розширені, ніби вона досі не могла повірити, що дихає.

Вони також були повністю мокрі, але хлопець тремтів значно сильніше, ніж Атанасія, чи сама Елена. Вона спробувала піднятися на ліктях, але не втрималася. Від того аби вдаритися головою до землі, її врятував Іджекіл, який знову приснув дівчину до себе.

— Ви покликали лікаря?! — хрипло закричав хлопець.

Хтось кинувся виконувати наказ. Це, здавалося, роздратувало його ще більше.  

— Сам віднесу, — гаркнув він, сердито глянувши на служниць, які могли лише запропонувати більше рушничків.

— Я в порядку, — заперечила Елена. Вона хотіла додати ще щось, але поспішно відвернулася і її вирвало. Цього разу, рушнички уже не були зайвими.

Іджекіл забрав її волосся, невміло скрутивши його, щоб не заважало. Він не поспішав відходити.

Спостерігаючи за цією дивною сценою порятунку з привідкритим ротом, Атанасія ледь не пропустила момент, коли Джанет винесли на берег.

. Її несли на руках — здавалося, проти її волі. Вона могла йти самостійно, але не зупинила рицаря, що тримав її з такою шанобою, ніби переносив стародавній талісман. Його обличчя було знайомим. Не просто з палацу. Атанасія мимоволі прикусила губу. Вона точно бачила його в академії.

До них одразу кинулися слуги аби допомогти.

Якщо не зважати на плач та нервовий сміх довкола, можна було вважати, що все вдалося. Ніхто не залишився спочивати на дні разом з чудовиськом. Елену було врятовано.

Іджекіл досі вмовляв дівчину піти до лікаря просто зараз. А тоді, раптово, вона скинула його руку зі свого плеча. В рішучому, геть не подяковому жесті. Обличчя леді Ірейн залишалось мертвенно білим, але в очах блиснув сталевий відтінок. Іджекіл завмер. І мовчки відступив.

Здавалося, ніхто не звернув на їх маленьку жодної вистави. Увага повернулася до тієї кому вона належала. Джанет.

Chapter 11: Борги в Рубіновому Палаці

Процесію з гостей у мокрому одязі вели до Рубінового палацу. Разом з цим, потрібно було перенести залишки їжі туди ж і заварити, цього разу теплий, чай.

Леді Елену віднесли першою, не очікуючи інших. До неї уже мав поспішати лікар.

— Там у воді, ви це бачили?

— Воно перекинуло корабель!

Наперебій, тремтячі від холоду, дівчата розповідали своїм рятівникам про те, що сталося. Історії були такими заплутаними, що неможливо було зрозуміти чи помітив хоч хтось використання магії.

На щастя, Атанасії та іншим слугам, які заходили у воду, дозволили провести гостей та переодягнутися на місці. За пів години вони уже поспіхом допомагали облаштувати велику обідню залу для продовження прийому.

Частину слуг повернули до Нефритового палацу, бо великій кількості людей ніде було розвернутися. Інші носили тарілки з саду в Рубіновий палац або допомагали гостям висушити волосся. Атанасія потрапила в число останніх.

Гардероб Джанет був величезним. Настільки, що кожна з гостей могла дозволити собі обирати сукню улюбленого кольору і фасону. Зазвичай ці купи одягу доводилося викидати, бо Джанет не могла їх подарувати комусь. Це виглядало б грубо, оскільки офіційний одяг одягали лише один раз, але сьогодні вибору не було і юні дівчата радісно хапали найдорожчі тканини, які тільки доводилося бачити.

В найважчі часи, Лілі перешивала одну й ту саму сукню тричі, аби вона виглядала інакше і Атанасія могла ще раз вийти в люди. У неї ніколи не було стільки речей. Атанасія закусила губу, зашнуровуючи корсет для галасливої леді, якій допомогла раніше вибратись на берег.

Насправді вона не дуже й то любила з’являтися на публіці. Спілкуватися з однолітками їй було важко, і це кожного разу забирало багато часу, який можна було витратити на навчання чи допомогу Ліліан, яка самотужки управлялась з палацом.

Життя в Чорній Вежі було єдиним періодом, коли Атанасія насолоджувалося, обираючи чим займатися і що вивчати. Тоді одяг для неї нічого не означав і зараз не мав би.

Покоївки, що були разом з Атанасією мовчки попрямували до саду, де ще була робота, але вона не поспішала йти за ними. Коли гості трохи прийшли в себе і з їх голів перестала стікати вода, їх повели з окремих кімнаток до обідньої зали.

Лицарі, що прибігли на допомогу, також були запрошені на прийом, як почесні рятівники. Вони змінили одяг значно швидше, попри те що довелося повертатися в казарми і знову йти в Рубіновий палац. Юнаки уже зайняли свої місця за правою стороною столу, радо посміхаючись дівчатам, що швидко присідали навпроти. Зав’язувалися розмови і лунали легковажні жарти.

От тільки, декого бракувало.

Джанет досі не показалася, після того як віддалилася до своїх покоїв. Востаннє, коли її бачили, принцеса трималася з останніх сил, аби не розридатися. Атанасія підозрювала, що Іджекіл супроводжує її, аби розрадити. Чаювання, яке забрало так багато підготовки і мало стати особливим, було повністю зруйновано. Кілька дівчат одразу ж кинулися переконувати, що це було не так. Хоча саме так воно й було.

І це було видно з поведінки решти: ніхто з гостей не був в захваті від того, що їм доведеться провести решту дня зі зруйнованою зачіскою та змитим макіяжем. Добре, що усім вистачило такту не покинути вечірку одразу ж.

Їх настрій занадто швидко змінювався. Ще нещодавно вони раділи святкуванню та пригоді, тепер ображались через зовнішній вигляд, а, щойно повернеться Джанет, вони знову щиро посміхатимуться, не згадуючи про погане.

Атанасія уже достатньо надивилася. Було цікаво ненадовго опинитися в Рубіновому палаці, побачити як безтурботно пливе життя без неї, але на цьому треба ставити крапку. Десь всередині доводилося приховувати постійне роздратування і вона не могла стримувати себе вічно.

Звинувачувати Джанет було ні в чому. Сестра щиро вірила в світ, в якому виросла і який крутився довкола неї кожної секунди, не відхиляючись від орбіти. Вона знала, що зараз спуститься вниз, де дівчата пожаліють її і скажуть, що не все так погано. А через тиждень усі забудуть і все буде гаразд. Навіть Елена, яка єдина була у справжній небезпеці, попросить вибачення за створені незручності.

Фінал все одно буде однаковим — хорошим. Якнайкращим. Іншого у прекрасної принцеси Джанет не могло статися.

Лише Атанасія мала тікати від клейма убивці, та шукати Ліліан. Після того, як знайде, вирішуватиме, що далі робити з довжелезним магічним життям, переміщатися по мапі в пошуках нового дому і безкінечно переживати, чи не перетвориться її серце на кристал. Краще їй зайнятись зараз цим, замість того щоб катувати себе неприємними відчуттями.

В коридорі головна покоївка роздавала накази. Атанасія підійшла до неї лише через формальність. Вона сподівалася, що їй скажуть повертатися до себе. Поки у Рубіновому палаці панував безлад, можна було витратити час на те аби дізнатися більше інформації.

— Гостей супроводили до зали, як і наказували. Чи можу я ще чимось бути корисна?

Головна покоївка нахилила голову аби заглянути їй за спину, зважуючи ситуацію. Зараз вільних рук було достатньо, враховуючи, що простір для заходу зменшився, а бігати перед гостями для прислуги було неприпустимо. Але вона не поспішала відповідати.

— Каїро, ви закінчили в залі? — Покликала дівчину, що швидким кроком прямувала на кухню з порожньою тацею.

Та зупинилася біля них і відзвітувала:

— Подали закуски і чай, основні страви ще переносимо.

Голос був знайомим. Атанасія повернула голову трохи різкіше, ніж варто було б, витріщившись на дівчину широко розплющеними очима.

— Щось не так? — Та нахмурилась у відповідь.

Вона запитувала що не так, в той час як все було не так. Атанасія з силою прикусила язик аби взяти себе в руки. Замість неї заговорила головна покоївка:

— Це новенька з загального штату слуг. Візьми її з собою, нехай допоможе. І покваптеся, бо графиня і так без настрою!

З невеликою затримкою, Атанасія мовчки рушила слідом за дівчиною, пропалюючи поглядом дірку в її спині.

Не могло існувати дві однакових Каїри. Рівно так само, як і не могло існувати виправдання тому, що вона тепер служила в Рубіновому палаці. Розалія була вкрай прискіплива до свого оточення. Навряд чи вона могла б випадково взяти до себе дівчину, яка ще кілька місяців тому була єдиною покоївкою першої принцеси.

На кухні було гамірно. Кухарі нашвидкуруч розігрівали їжу на великих пательнях, а помічники збоку розкладали все по тарілках. Страви встигли охолонути, поки тривало переодягання і тепер їм було важче надати пристойного вигляду.

— Це можна нести в зал! І соусниці не забудьте! — Крикнув огрядний кухар через усю кімнату, вказуючи на м’ясо.

Каїра виконувала завдання швидко і без зайвих слів, ніби працювала тут роками. Її рухи були відпрацьованими і впевненими. Атанасія лише повторювала за нею.

Після того, як Ліліан вислали, деякий час в палаці Наложниць не було нікого. Час від часу, Атанасії приносили їжу та виділені кошти слуги з основного палацу. Іноді приходили аби прибрати, але вони не залишалися довше, ніж потрібно. Тоді принцеса вчилася вести справи власноруч, так, як Лілі робила це раніше.

Згодом, комусь таки здалося це дивним. Одного ранку Атанасія побачила на своєму порозі двох дівчат, кожна з яких, на вигляд, була не старшою за неї саму. Їх призначили за нових покоївок, які мали б допомагати принцесі. Каїра була однією з них.

Тоді Атанасія думала, що підстава полягала в недосвідченості цих двох. Інша дівчина була незграбною і перебила половину посуду. Каїра працювала повільно, через що Атанасії доводилося їй допомагати з найменшими дрібницями. Здавалося, що саме через добре ставлення, Каїра прихильніше відносилася до принцеси. Вона намагалася підбадьорювати Атанасію і не раз гаряче переконувала що це так несправедливо, що вся увага дістається лише Джанет.

А зараз вона була на службі у цієї самої Джанет. І не дуже помітно, щоб вона скаржилася.

— Тебе щось не влаштовує? — Раптом запитала Каїра, зупинившись в дверях коридору.  

Встежити за виразом обличчя Атанасії не вдалося.

В коридорі були лише вони. Кухня була розташована достатньо далеко від зали, де були гості, а через робочий гамір їх ніхто не почув би.

Вона міцніше вчепилася в ручки срібної таці.

— Ти давно працюєш в Рубіновому палаці?

Каїра випрямила спину. Питання не було особливим, та її губи скривилися, коли вона відказала:

— Тобі яка справа.

«Хочу знати як давно ти зрадила мене» — Атанасія проковтнула слова. Дівчина перед нею могла вважати себе сильнішою, через посаду, та проти магії це було ніщо.

Одне закляття притисне її до стіни, а інше змусить заговорити і розповісти все. Позбутися її можна було так, що ніхто й не дізнається. Це вперше Атанасія думала про власні сили в такому руслі. Щойно вона це зрозуміла, жахнулася сама себе.

Лукас не засудив би подібні способи досягнення мети. Бентежило інше — саме так би вчинив батько.

— День видався складним. Цікаво, чи часто таке трапляється. — Відмахнулася Атанасія і впевнено відштовхнула дівчину плечем, щоб пройти повз неї.

Каїра обурено попередила:

— Якщо тебе це уже злякало, то тобі не місце у палаці. Слуги її Високості мають віддати життя за неї, якщо потрібно.

Вона не уточнила, що мова про Рубіновий палац. Не дивно, бо Нефритовий рівно так само належав Джанет, як і уся Імперія. Слуги Імператора — слуги його улюбленої доньки. От тільки чи готова Каїра підтвердити свої гучні слова, коли до цього дійде?

— Запам’ятаю, — кинула Атанасія, пришвидшуючи крок.

До того часу, як вони поклали тарелі з м’ясом на стіл, Джанет встигла спуститися до гостей. На ній була нова вишукана сукня, яка лише трохи поступалася попередній. Волосся також встигли висушити і вкласти в просту зачіску.

Якщо не знати, про те що сталося лише годину тому, можна було подумати, що тільки зараз почалося чаювання, яке просто вирішили провести не надворі. Тільки присутність запрошених лицарів видавала, що щось не так.

Джанет сиділа на чолі столу, а поруч з нею — лицар, що врятував її, витягнувши з озера. Схоже, почесне місце дісталося йому у якості винагороди. Він з усіх сил намагався стримати широку щасливу посмішку.

— Сер Крейні, ви так сміливо кинулися на допомогу принцесі, — похвалив хтось.

Атанасія непомітно обійшла стіл і почала викладати тарілки з їжею. Дивовижна сила прислуги бути невидимими — ніхто навіть не глянув на неї. Жодних чарів невидимості, лише проста зовнішність і відповідне вбрання.

— Так-так, навіть не вагалися, — підтвердила леді Маріон.

Її подруга, леді Верена в цю мить гидливо дістала з власного волосся шматок водоростей і чемно відклала його на серветку.

Крейні скромно опустив підборіддя. Його вуха порожевіли від лестощів. Тихо кашлянувши, він запевнив:

— Заради принцеси, я б не пошкодував віддати життя.

Цю фразу Атанасія чула вдруге за останніх пів години, та цього разу в неї було легко повірити. Сер Крейні був зовсім молодим, і не мав того серйозного погляду, що був у його однолітків-лицарів. Обіцянка віддати життя за Джанет пролунала, мов щирі дитячі слова.

Ніби до цього її думки були десь далеко, Джанет кліпнула. Її губи напружено вигнулись в посмішці.

— Це така честь для мене. — запевнила вона, поклавши руку на плече хлопця. — Якби не ваша відвага, могло б статися найжахливіше. На щастя, усі ми залишилися живими. Шкода, що святкування було зіпсовано.

Нічого не відбулось.

Атанасія аж завмерла з серветкою, яку забрала у леді Верени в руках. Вона не одразу зрозуміла, що саме було не так. Просто відчуття підказало, ніби чогось бракує.

Щойно Джанет сказала про зруйноване чаювання, мали б пролунати заперечення. Хоч хтось мав сказати, що все гаразд і вони раді, що принцеса подбала про них, дала свої сукні і запросила до цієї зали, де подавали вишуканий чай і смачні страви.

Ситуація мала загладитися саме в цей момент, але нічого не відбулося.

Чарівність Джанет наче вимкнулась. Деякі гості поправляли на собі одяг, який був не за розміром. Інші прагнули познайомитися з лицарями, тож впівголоса розпитували їх про сім’ї та походження. Увага кожного була, природньо, направлена в різні сторони, а не на одну особу.

Серед тихих розмов, Маріон, раптом, вирішила підлити масла в вогонь:

— Сер Іджекіл досі не повернувся. З ним усе гаразд?

Почувши ім’я, Джанет випрямила спину. Вона піднесла чашку до рота, але так і не зробила ковток.

— Сказав, що наздожене, — пояснив один з лицарів. — Він пробув у воді найдовше з усіх. Певно, йому потрібно трохи більше часу, щоб зібратися.

— Правда ж, це не дивно, що йому потрібно заспокоїтися. — Погодилася Маріон, — бідолашна Елена ледь не потонула у нього на руках.

Всі замовкли на деякий час. Хоч вони і не знали, що Атанасія подбала про їй безпеку, і без того було видно, що Елена постраждала найбільше. Зараз вона була під наглядом лікаря, але невідомо, чи швидко зможе одужати.

Їжа залишалася недоторканою, адже ні в кого не було апетиту. Ввічливість тепер не грала нікому на руку: гості не могли піти раніше, а Джанет не могла розігнати їх голодними. В цей час ні в кого не було сил, щоб хоч якось підняти настрій іншим.

Надія, що все виправиться, після повернення Іджекіла, теж виявилася марною. Він сильно затримався і коли прийшов лише кинув швидкий погляд на Крейні, що сидів на місці, яке зазвичай належало йому, а тоді сів поруч. Коли його намагались розпитувати, чи бачив він монстра, Іджекіл відповідав коротко.

Лицарі попрощалися першими. Вони покинули тренування зранку, тож тепер потрібно було відпрацьовувати години. Крейні довго дякував, за надану честь бути поруч з принцесою і кілька разів пообіцяв, що завжди буде поруч, якщо знадобиться. Іджекіл залишився.

Після цього, з’явилася Розалія. Вона спробувала підбадьорливо заговорити до дівчат, але швидко зрозуміла, що ті не в настрої. Не минуло й кількох хвилин, як вона оголосила, що принцесі, як і їм усім, потрібно відпочити.

Ніхто не став заперечувати і залишки гостей швидко зібралися на вихід. Джанет вийшла аби провести кожну до карети, на знак вдячності. На цьому затягнуте чаювання вважалося закритим.

Як і попереднього разу, Атанасію не відпустили одразу. Каїра змусила її допомагати з прибиранням. Через мокре взуття підлога в холі була вся в плямах, яких до ранку уже не мало бути.

Виконуючи накази, Атанасія намагалася за будь якої нагоди дізнатися, що відбувається.

Коли вона несла воду, Джанет якраз повернулася. Тітка та Іджекіл, як завжди, були поруч, хоч це не допомагало. Атанасія зробила вигляд, що тре підлогу за сходами, де її було менше видно.

Джанет плакала. Їй досі не вкладалося в голові, що на дні озера справді виявилося чудовисько, про яке ніхто не здогадувався до чаювання. Вона розповідала, який жах відчула, коли опинилась у воді, не вміючи плавати.

— Вони усі тепер зляться на мене, — здригнулась вона від сліз, — леді Маріон навіть не попрощалася.

До цього Іджекіл йшов мовчки, але після сказаного уважно подивився на Джанет. Атанасія добре бачила як він нахилив голову, розглядаючи її зачіску.

— Джанет, а де твоя щаслива шпилька? Ти не одягала її для вечора?

Вранці на голові у Джанет була діадема — Атанасія добре це запам’ятала. До такої зачіски брали непомітні шпильки, а не ті, які б відвертали увагу від основної прикраси.

Джанет засмутилася ще більше.

— Я загубила її. Напевно тоді, коли впала з човна, бо уже на березі її не було. Навіть щаслива шпилька загубилася саме сьогодні! Такий поганий день!  

Розалія міцно обійняла племінницю щоб заспокоїти.

— Наш друг зробить для тебе іншу шпильку. Не хвилюйся про це. — В її обіймах Джанет витерла сльози з червоних щік. Графиня ніжно погладила її голову. — Я ж казала, мабуть, та дівка нас прокляла.

— Сестра б ніколи так не вчинила, — заперечила Джанет.

В цей момент Атанасію закривали від них сходи, тож вона не могла бачити їх виразів обличчя. А вони не змогли побачити, як покоївка різко кинула ганчірку на підлогу і підвелася.

— Ох, моя мила маленька дівчинко, а хто, якщо не вона? Тільки подумай: спочатку вона намагалася отруїти тебе, а тоді зникла. І після цього ти губила свої щасливі сережки, тепер шпильку і постійно стається щось погане. Але не хвилюйся, у тебе є сім’я і ми про тебе подбаємо.

То ось як вони пояснювали собі власні ж проблеми? У всьому була винна Атанасія, яка посміла вижити. На кого б вони вішали усю провину, якби чарівне дерево не врятувало її в день суду?

Так, сьогодні саме вона поставила життя Джанет під загрозу, але тільки для того, аби врятувати її ж подругу. Якби Атанасія залишилася осторонь, вже завтра принцеса б писала листівку батькам Елени зі словами співчуття через втрату доньки.

У них є влада та вплив, які дозволяють робити що завгодно з Імперією. Батько ніколи не залишив би трон своїй першій доньці, про це навіть мови не було. Але Розалії хотілося більшого. Вона вибрала найбеззахиснішого, кого знайшла, аби звинуватити у власних гріхах. Тільки тому, що вірить у свою безкарність.

Потік власної мани загрозливо звивався довкола Атанасії. Вона дивилася на власні руки, які починали біліти, через втрату контролю над магією. Якщо не взяти себе в руки, закляття зміни зовнішності спаде.

Вона не була певна, чи хоче зараз ховатися. Достатньо зробити крок вбік. Тоді її помітять. Першим Іджекіл, потім Джанет з тіткою також обернуться. Вони не зможуть нічого вдіяти, якщо вона нападе тут і зараз. У Іджекіла навіть меча з собою не було.

Атанасія хотіла це зробити. Вийти і закричати, що вона ніколи досі не зробила нічого аби нашкодити сестрі. Аби графиня подивилася їй в очі і визнала — це вона отруїла власну племінницю, просто щоб позбутися Атанасії, як плями перед очима.

В палаці не було магів, тож ніхто не відчув загрозливої сили, яка рвалася назовні. Джанет навіть не здогадувалася, що небезпека за кілька метрів від неї.

Атанасія судомно ковтнула. Потрібно тримати себе в руках. Не можна втрачати голову і діяти бездумно. Сестра не заслужила сьогодні ще більше горя. Вона навіть зараз захищала Атанасію.

Графиня знову заговорила. Сказала, що потрібно відпочити сьогодні, а завтра буде кращий день. Джанет попросила Іджекіла залишитися на ніч в палаці і вони почали сперечатися, чи буде це доречним. Голоси лунали довкола, але Атанасія не могла зрозуміти суті слів.

Знадобилося прикласти чимало зусиль, аби змусити себе поворухнутися. Вона намагалася робити це тихо, щоб не помітили, як вона підслуховувала розмову увесь цей час. Кинула ганчірку у воду, підняла відро, не використовуючи магії і вийшла через боковий коридор, що вів на кухню.

Лише тоді вона згадала як дихати. Зосередилась на тому, щоб робити вдих, а тоді видих. Ніби всередині не палала пожежа образи.

Першою думкою було перенестися просто звідси. Зникнути з палацу, залишивши на підлозі порожнього коридору відро з брудною водою. Опинитися десь серед нічної тиші і не нагадуватися собі більше про сім’ю. На це їй вистачило б рішучості.

Але тоді, вона не зможе знайти Лілі. Тоді вона житиме, знаючи, як в Рубіновому Палаці Розалія залякує сестру її ім’ям, бачитиме як по всій Імперії, з кожним днем, все більше людей страждає від законів, які проштовхує Альфіус.

Може, вони всі заслуговують на справжнє прокляття?

За рогом пролунали кроки. Атанасія швидко переконалася, що досі виглядає, як служниця, хоч чари і стали слабшими.

В коридорі з’явилася Каїра.

— Де тебе носить? Тебе шукає головна. — Обурено прошипіла дівчина.

Ще до того, як Атанасія встигла придумати собі виправдання, Каїра почала її сварити:

— Заникалася сюди щоб втекти від роботи? Підлога сама себе не витре. А ще потрібно перетерти усі меблі в залі і накрохмалити одяг щоб повернути його гостям. Я не збираюся робити це сама.

Ще одна причина не йти. Не тільки Розалія, а й інші, хто вів Атанасію до страти, залишаться і житимуть довго та щасливо. Каїра ніколи не відчує жодного докору совісті, через зраду.

— Йдемо. Потрібно відзвітувати, а тоді назад працювати.

Каїра уже розвернулася і була готова вийти на світло, коли Атанасія захотіла дещо перевірити.

— Чула, як казали, що перша принцеса прокляла свою сестру на вічне нещастя, коли не змогла її убити. Гадаєш це правда?

Дівчина завмерла, а віник в її руці опустився. Тоді Каїра повільно повернулася, щоб переконатися: це питання було не жартом. Її обличчя було блідим, але погляд швидко став зверхнім.

— Я не маю часу слухала базікання марновірних людей. І тобі не раджу, —  різко сказала вона.

Щойно Каїра зникла за дверима, її кроки стали швидшими.

«Все вірно. Якби я когось проклинала, то почала б з тебе».

Губи мимоволі розтягнулися в кривій посмішці. Понад усе, вони не хочуть щоб Атанасія повернулася. Знаючи це, вона не може просто так залишити старих друзів.

Вона не буде діяти, як мала дитина, кидаючись у дрібну бійку, адже тепер має в кого вчитися. Атанасія мала бути вдячною за уроки, які їй дали кривдники і знала що може відплатити їм лише тією ж монетою.

Вона пішла за Каїрою слідом. Вони знову повернулися до холу, де уже не було ні Джанет ні Іджекіла. Головна покоївка з опущеною головою звітувала графині про виконану роботу, яка, вочевидь, не задовольнила Розалію.

Атанасія вдала, ніби нічого не чула. Вона вийшла поперед Каїри, схиливши голову і заговорила найчемнішим тоном, на який була здатна:

— Залу вже прибрано. Чи можу я ще чимось допомогти тут?

Головна покоївка розсіяно пробурмотіла щось, ніби лише тепер згадала про її існування. З усіх слуг основного штату, до пізнього вечора затрималася лише Атанасія.

— Хто це? — запитала графиня.

— Служниця з Нефритового палацу. Вона сьогодні допомагала, коли перевернувся човен принцеси.

Каблук глухо цокнув, коли Розалія зробила крок ближче. Вона тримала руки схрещеними, крутячи складене віяло на зап’ясті, і уважно вивчала дівчину перед собою.

— Піднеси голову, — наказала вона.

Атанасія послухалась, та спробувала дивитися на стіну за плечима Розалії, аби тільки не зустрічатися з нею поглядом. Вона знала, що тоді не зможе стриматися.

— Як звати?

— Ліліан.

Розалія скривилась, почувши ім’я. Цікаво, чи пам’ятала вона про іншу Ліліан, якої позбулася роки назад.

— Звідки ти родом?

— З Дрездену, — збрехала вона без вагань. Атанасія бувала в тому місті лише раз, коли шукала Лілі і не знала про нього майже нічого.

— Задалеко тебе занесло від сім’ї, — зауважила Розалія, звузивши очі.

Для цього у Атанасії була ще одна брехня:

— Я сирота, ваша милість.

Запала пауза. Її оцінювали.

— Що ж. Ти сьогодні зробила добру роботу, Ліліан. Принцеса цінує вірних слуг.

Тих, які кинуться заради неї в вогонь і в воду, як Крейні. За найкращих обставин, їй дозволять провести більше часу поруч з Джанет. Атанасія втрималась від іронічної відповіді.

— Я не заслуговую такої похвали. Зробити усе можливе задля принцеси — мій обов’язок.

Ці слова вона намагалась промовити щиро. Не так, як Каїра, яка лише хотіла довести свою першість, а як той хлопець, що кинувся в озеро з чудовиськом для порятунку. Атанасія не вважала себе хорошою брехункою. Проте, вона мала трохи часу під час їх з Лукасом подорожей щоб випробувати на собі різні ролі і навчитися бути переконливою.

Досвід був немарним. Розалія задоволено хмикнула і повернулась до головної покоївки:

— Підготуйте для неї місце серед покоївок. З завтрашнього дня ця дівчина працюватиме в Рубіновому палаці.