Тіні в горах

by Anast_1

Summary:

Минуле Бан Чана оповите болем і втратою. Пройшов рік після загибелі його коханої людини, і йому майже не болить. Щоправда все втратило сенс і всередині - заніміло. Хлопець повернувся до рідного містечка, де все просякнуте спогадами, але не щоб загоїти рани, а щоб назавжди попрощатися.
Та в долі інші плани, і з нічною грозою в його житті нарешті з'явиться промінь світла.

Chapter 1: Біль минулого

Summary:

Теги буду добавляти в процесі

Чан встав з-за столу, де пив свій ромашковий чай, і підійшов до холодильника. На прикріпленому магнітами календарі він замалював кружечок, що позначав 15 червня. Ще один день. Довгий млявий і беззмістовний день. День без Мінхо. Хлопець підняв очі до полароїдного знімка, ледь помітного за іншими прикріпленими стікерами на дверях.

На фото давні “більше ніж” друзі обіймалися, переможно сміючись і позуючи в довгих чорних мантіях на сходах університету. Випускники-археологи, в очах яких горіла жага до пригод і відкриттів.

Спогади хвинули лавиною, і від болю Чан зажмурив очі і піджав губи. Це було так не справедливо. Це була його вина. Ніхто б не постажав, якби…

- Уже повечеряв? - раптово і контрастно голосно прозвучало за спиною.

- Так, мамо. Дякую, усе було смачно! - Чан жваво обернувся і натянуто посміхнувся, аби заспокоїти жінку, яка стривожено вдивлялася в очі сина.

- Ти точно будеш впорядку, якщо ми залишимо все тут на тебе? - завтра батьки планували від’їхати в місто.

- У лікарні ти будеш потрібна батькові. І не переживайте. Це ж лише тиждень. І я не маленький хлопчик, мені уже 24, - він зухвало підняв підборяддя і випнув груди.

Жінка засміялася та вщипнула його за щоку, як робила це завжди, коли хотіла подражнити сина:

- Ех, Чанні. Для мене ти завжди будеш малим шибеником, - повільно її посмішка спохмурніла, і вона тихо продовжила: - Але ти знаєш, що я не про це.

- Мам, пройшов вже майже рік. Я впорядку. Ти ж бачиш, я нормально почуваюся, навіть перебуваючи тут, - хлопець кивнув у вікно, звідки виднілися схили гір.

- Бачу, і я так горджуся тобою. Знаю, той біль мине ще не скоро, але потрібно рухатися далі. Ти дуже сильний робити ці кроки.

Жінка поцілувала чоло Чана і ніжно погладила його плече. Останній рік був складний для багатьох, зокрема для всієї їхньої сім’ї, але хлопцю довелося пережити пекло втрати, душевного горя, публічних звинувачень і самокартання. Місяці безсонних ночей, сотні годин роботи із психологом. Але тепер принаймі він зміг набратися сміливості повернутися до рідного дому, повного болючих спогадів, у містечко, де його зненавиділи, у гори, які забрали його споріднену душу.

Коли мати піднялася сходами на другий поверх, хлопець ще раз глянув на знімок, а потім у вікно. Йому потрібно протриматися ще пару днів. Йому соромно і страшно ранити батьків, але він не знав іншого шляху. Йому майже не болить, але все ніби заніміло.

Він дійсно намагався: пробував рухатися з іншими людьми, в іншому місті, в іншій країні, але життя стало безмістовним, тож повернувся, аби вибачитися перед усіма: перед колишніми друзями, які відвернулися від нього, батьками, яких він тягнув на дно, перед Мінхо, якого він підвів. І тихо, мирно попрощатися, як слід було зробити ще раніше.

Chapter 2: Прощання

Батьки зібралися та вирушили в дорогу рано вранці. У домі різко стало тихо: не гуде з вітальні мамин серіал, не чути інструментів батька з гаража. Попри те, що весь час Чан скаржився на той шум, зараз без нього стало не по собі, тому хлопець зібрав брудний одяг і вмикнув пральну машину.

Після повернення додому у нього з’явилося море вільного часу, тому не кваплячись Чан зайнявся ретельним прибиранням. Ще з дитинства він не любив приступати до важливих справ або закінчувати їх, залишаючи все у безладі. Тому аби сконцентруватися і зібрати думки до кучі, він спершу поскладав весь посуд на кухні та віддраяв ванну кімнату.

Після довгих обмірковувань нарешті Чан розблокував телефон і відкрив старий чат. Останні повідомлення датувалися травнем минулого року, хлопці обговорювали купівлю байка, якого так хотів Хьонджин.

Він не спілкувався з ними з дня поминок. Та й спілкуванням останні зустрічі не назвеш: ніхто і слова не зронив, декілька разів зустрілися поглядами. Хлопець знав, бачив, відчував, що вони його зненавиділи того ж моменту, як поширилися перші деталі трагедії: ідея піти на розкопки на саме ту гору була Чанова, Чан був поряд з Мінхо, Чан міг, але не врятував, Чан вижив, а Мінхо з ними більше нема. Коли через декілька днів після рятувальної операції з’явилася ця інформація, дзвінки від Хьонджина і Синміна припинилися, правда Чанбін ще написав декілька повідомлень.

Їхній накращий друг загинув за дурних обставин, батьки втратили старшого сина, Фелікс залишився без брата, якого обожнював. Сім’я подавала позов, був суд, але Чана визнали невинним. Та місцеве населення, включно з друзями дитинства, відвернулися від нього.

12:03
🐺Привіт. Наскільки я знаю, ви хлопці зараз у Юксані. Чи могли б ми зустрітися сьогодні ввечері? Ми давно не бачилися. Я б хотів з вами відверто поговорити.

Чан прибрав ще декілька кімнат, та оскільки ніхто не відповів, надіслав ще одне повідомлення:

🐺О 7-ій у кафе тітки Чіе. Чув, туди зараз майже ніхто не ходить, але то і добре, що не буде людно. Буду чекати на вас.

Як би хлопець не старався заспокоїтися, від хвилювання його всього трясло, вивертало кишки тіло вкрилося краплинами холодного поту.

Від однієї думки про зустріч йому стало так само страшно і млосно як і в той момент, коли він після трагедії вперше стикнувся з Феліксом у лікарні. Хлопчина був весь блідий, з чорними западинами під очима, з нього ніби висмоктали життя. Але тоді був останній раз, коли він дивився на Чана з раніше притаманними його погляду турботою і теплом, бо коли вони зустрілися через тиждень у залі суду, ті очі були повні розчарування й огиди: “Якщо це трапилося так, як ти описуєш, чому Мінхо не втримався за мотузку і впав, коли ти залишився висіти? Чому те кріплення розірвалося, а твоє залишилося цілим?”

Чан думав, що підготувався до цього дня, але з кожною хвилиною притуплений біль і відчуття провини поверталися з подвійною силою.

18:30
Він свердлив поглядом свої повідомлення. Ніхто так і не відписав, але хлопець все одно одягнувся, зібрав у сумку декілька залишених колись речей Мінхо і вийшов у містечко.

Після повернення у Юксан Чан не наважувався виходити в люди, але тепер ті косі погляди для нього не мали значення. Він зайшов до кафе, яке майже пустувало, якщо не враховувати парочку дітлахів, які їли морозиво.

19:00
Чан не відводив погляду від дверей, тому не помітив, як до нього підійшла тітка Чіе.

- Ти на когось чекаєш? - запитала стара жіночка.

- Що? - Чан повільно перевів погляд. - А, так-так, напевно, не знаю.

- Ти щось замовлятимеш? - тітка Чіе змірила його поглядом, але оскільки хлопець не відповідав і далі втуплювався у вхідні двері, повернулася за прилавок, де продовжила бурмотіти: - Здається, буде неабиякий дощ, сунуть хмари ого-го…

Раптом пілімкнув телефон. Хлопець поспіхом відкрив чат. Переглянуто Чанбіном.

19:25
🐷Вибач, трохи не зручно, маю нічну зміну. Можливо колись іншим разом.

Чан ще раз глянув на годинник і зрозумів, що чекати сенсу немає.

- Тітко Чіе, передасте це Лі Феліксу чи його батькам, будь ласка? Коли буде нагода, - хлопець поклав сумку на прилавок.

- Чому сам не віддаси? - жінка пильно вдивлялася у лице Чана.

- Думаю, ви здогадуєтеся. На жаль, уже муситиму йти, - він натягнув фальшиво ввічливу посмішку і вийшов на вулицю.

Що ж, він здогадувався, що так буде. З одного боку, йому стало легше, бо не довелося дивитися колишнім друзям в очі. З іншого - йому було шкода, що цей шанс поговорити по-людськи, попрощатися було втрачено.

Добравшись додому і зібравшись думками Чан відкрив чат:

20:44
🐺 Нічого страшного, Біне. Сподіваюся, твоя зміна пройде спокійно.
🐺 Хлопці, я просто хотів сказати, що мені дуже шкода за те, що сталося. Я не намагаюся виправдовуватися або зробити себе жертвою, ні в якому разі. Загибель Мінхо - на моїй совісті, бо він опинився там через мене. Та просто хотів поділитися, що відбулося.
Чанбіне, Хьонджине, Синміне, Феліксе, вибачте. Я не догледів, я підвів, там, на спуску я помилився, але це ніколи не було навмисно. Як би я цього не хотів, я не можу туди повернутися і це змінити. Ви втратили дорогу людину, як і я. Я кохав його. Він помер на моїх руках. Я не хотів покидати його самого у такому стані, і навіть так я б не встиг покликати на допомогу.
🐺Якби знав, то взяв би собі ту мотузку.

Дописавши останнє повідомлення Чан покинув чат, вимкнув телефон і дістав пляшку вина. Він думав, що після терапії розучився плакати, але того вечора сльози нестримно рвалися назовні.

Ззовні і в кімнаті стало темно. Як і спрогнозувала тітка Чіе, почалася гроза. Дощ лив як із відра. Чан перевірив усі вікна, вимкнув пристрої з резеток, вдягувся у дощовик, вийшов на вулицю, зачинивши дім і заховавши ключ під вазон біля входу. Записку вирішив не лишати.

Видимість і так була погана, а алкогось розмивав усе перед очима. Увімкнувши ліхтарик, хлопець рушив стежиною, яку так добре знав.

На це місце перші тижні він повертався знов і знов: обдивлявся кожен камінчик, кожну ямочку, кожне дерево, аби проаналізувати, що трапилося того дня, як того можна було уникнути. Так і зараз він крізь зливу вдивлявся у кожну деталь, підсвічену ліхтарем.

Як раптом звідкись пролунало: “Допоможіть”.

Хлопець весь зблід і застиг. Це почулося? Це галюцинації від вина?

“Будь ласка” - озвався той самий голос.

Чан шмигнув ліхмарем довкола: нічого не видно. Непроглядна завіса дощу, стовбури дерев, зламані гілки. Далі він, важко ковтнувши, тремтячими руками перенаправив ліхтарик у те саме місце, куди обірвався Мінхо і…
із прірви за його ногу схопилася рука.

Chapter 3: Знахідка

Від несподіванки Чан впав і відповз до найближчого дерева. Якби не ребра, його серце вискочило б із грудей.

— Якого чорта це було? — обережно він рачки знову підповз до урвища, глибоко вдихнув і зазирнув униз. Промінь ліхтаря освітив гілки й мокрі кам’яні виступи, але глибше за ними виднілася жовта тканина.

— Чорт! — Щоб запевнитися у побаченому, Чан протер очі. — Т-тут є хтось? — Він весь тремтів, чи то від холоду, чи то від страху.

Тиша. Тільки звуки дощу по листках.

— Допоможіть, благаю... — через хвилину почувся хрипкий звук.

— Так! Так, зачекайте, тримайтеся!

Чан рвонув стежкою ліворуч, яка дозволяла підібратися до дна обриву ближче. Він миттєво протрезвів, органи чуття загострилися.
Оббігши ділянку, хлопець обережно підійшов до місця, звідки орієнтовно лунав голос.

— Озвіться ще раз! — покликав він.

— Тут... — слово, змішане з кашлем, почулося десь попереду.

— Ви травмовані? — Чан підходив повільно, щоб раптом не наступити на кінцівки незнайомця або самому не вбитися в невдалу мить.

— Здається, зламав ногу.

— Не рухайтеся, я наближаюся.

Нарешті ліхтарик знову зловив яскраво-жовту тканину — то був капюшон куртки. Половина тіла була зажата між каменями. Чан акуратно підняв край капюшона й відсахнувся. Сльози миттєво виступили на очах.

— Якого біса! — з болем скрикнув він, побачивши знайомі обриси обличчя. — Чан, прокинься, це сон, це просто кошмар..! — хлопець давав собі ляпас за ляпасом, але не прокидався. Тож він впав на коліна й почав плакати й молити: — О духи лісу, я благаю вас прощення! Я визнаю свою вину, я знаю, за що ви мене караєте! — його всього трясло, він почав хреститися, як учила його бабуся. — Мінхо! О, Мінхо, я молюся за упокій твоєї душі! Мені так шкода! Духи гори, заберіть мене, але дайте душі Мінхо спокій! Чому я досі його бачу?!

Раптом одна з рук, що не була зажата між каменями, зашевелилася і повільно потягнулася в бік Чана. Хлопець схопив її, як рятівний круг, і почав тягнути, далі мов мантру промовляючи: "Заберіть мене, дайте йому спокій..."

З останнім тяжким ривком тіло звільнилося й впало на Чана. Він схопив його в обійми і, ридаючи, горнув до себе.

— Мінхо! Мінхо! — дощ, сльози, соплі, багнюка змішалися на його обличчі.

— Будь ласка... мені болить... — з-під куртки на його руках щось зашевелилося знову.

— Щ-щ-що?.. — Чан затих, протер очі й навів ліхтар на тіло.

Бруднючі чоботи, цупкі сині штани, просочені кров’ю. Руки знову зрадницьки затремтіли, коли Чан навів світло на обличчя.

— Чекай... — прошепотів, — ти не привид Мінхо! — Щоб упевнитися, він рукавом протер брудну шкіру незнайомця.

Він помилився. Так схожий, але це таки був не Мінхо.

Це змусило мозок Чана повернутися до раціонального мислення. Він схопив тіло попід руки й поволі почав тягнути стежкою. Кожен крок давався з важкими зусиллями. Багнюка ковзала під ногами, Чан спотикався об камені, ніч і злива зробили будь-які спроби щось роздивитися неможливими, тож хлопець рухався по пам’яті.

— Як далеко ми від... ? — хлопець ледве розчув голос незнайомця.

— Ш-ш-ш. За кілометрів двадцять — наше містечко. По прямій було б менше, але за такого дощу пройти там буде неможливо. Сподіваюся, у трампункті зараз будуть чергові лікарі.

— Ти місцевий? Добре орієнтуєшся тут? Давай перечекаємо дощ.

— Ти хочеш тут вмерти? — Чан зупинився й нахилився до незнайомця, щоб той краще чув. — Ймовірно почався сезон дощів. Шанс того, що лити припинить скоро — мінімальний. А у тебе поранення. Ми маємо поспішити, поки не повалило більше дерев чи не затопило шлях, яким ми можемо вибратися.

Страх від думки про найгірше змусив хлопця енергійно підвестися і продовжити рух у подвійному темпі, хоч тіло з кожним метром виснажувалося.

— Гей, ти там живий? — невдовзі мусив зупинитися й перевірити Чан. Не почувши відповіді, він потряс плечі незнайомця і перепитав: — Гей? Я уже бачу будинки, — трохи підбрехав він, аби підбадьорити. — Зовсім поруч.

Тіло не подало ні звуку, ні руху.

— Ей, не смій! Навіть не думай! — він з жахом схопив укриті ранами руки пораненого — ті були крижані. — Ні, ні, ні! — у паніці хлопець перевернув його і закинув на спину. Їхня лікарня знаходилася на протилежному кінці містечка, тому Чан чимдуж побіг до першої ж хатини на околиці — свого власного дому.

Chapter 4: Знайомство

Він ледве зміг розплющити очі. Все тіло нило і горіло вогнем. У роті пересохло і гірчило. Він напружив усе тіло спершу поворушити пальцями руки, кволо підняти їх у повітря на декілька сантиметрів.

Перед очима почало потрохи розвиднювати, тому, зфокусувавши зір, він побачив перші обриси незнайомої кімнати, які ледве можна було розгледіти в напівтемряві: масивний світильник, деревʼяні меблі, рама дверей попереду, декілька картин на стінах.

Він не впізнавав це місце. На контрасті приміщення було холодним, тож його тіло покрилося мурахами, чи то від страху, чи то від холоду. Він повільно та обережно перевів погляд ліворуч, звідки було чути уривчасте дихання.

Знизу, на підлозі лежало скоцюблене тіло в мокрій довгій чорній куртці. Воно було зовсім поряд, тож пальці потягнулися назустріч. Ну, ще трошки, ще пару сантиметрів… дотик слабкий, але все ж спрацювало: тіло злегка здригнулося і перекотилося.

Перед ним лежав у позі ембріона чорнявий хлопець. Весь аж синій, його нижня щелепа дрижала на обличчі розмазано багнюку. Його погляд затуманений, очі повільно сканували під повіками, а потім спокійно заплющилися лиш на секунду, аби наступної різко розкритися. Хлопець намагався піднятися, але не міг поспішити через слабкість. Зібравши сили до купи, він піднівся на коліна і підповз. -

- Ти живий, - шепоче він до себе, нотка недовіри в голосі.

- Х-х-холодно.

- Якщо не вимкнули електрику, спробую ввімкнути опалення, - хлопець панічно оглянув кімнату довкола, трохи довше затримавшись на обличчі перед ним, - потерпи трошки. Думаю у тебе жар, - аби переконатися, він обережно протягнув руку і торкнувся лоба, - трохи зібʼємо, і я підготую ванну.

Тож хлопець поволі звіся на ноги і кудись вийшов, щоб повернутися із аптечкою. Він простягнув декілька таблеток і воду. Потім він знову зник у дверях. Десь далі почувся звук ввімкненого крану.

Тим часом ліки розслабили, і біль притупився. Спроба піднятися була безуспішною, але в наступну мить перед очима знову з’явилась голова незнайомця.

- Я… Мені потрібно… Давай.. - він обережно підбирав слова, голос невпевнений, - знімемо одяг. Він мокрий і брудний. Так буде краще оглянути тебе, а потім обмити.

Після отриманого кивка згоди хлопець поволі почав знімати важкий спецодяг: спершу взуття, верхні куртку, шапку, рукавиці, потім фліску, штани, шкарпетки, залишилася лише білизна. Це було не так боляче, як він очікував, але стало жахливо холодно, тіло аж підкидало.

- Ш-ш-ш, - хлопець турботливо погладив по плечі. - Ну-у-у нога, яка, як я думав, кровила, виглядає здоровою. Трохи набрякла, напевно забій. Але, - він просканував поглядом ще раз, - осередка кровотечі не бачу. Думаю, можемо зігріти тебе в воді.

Ще один повільний кивок. і хлопець наблизився, аби підняти тіло іншого. Хоч він весь дрижить і сили руках зовсім нема, він обгортає їх навколо голови незнайомця, аби зручніше триматися.

Вони рухаються в темряві, поки не досягають ледве освітленої ліхтариком ванної кімнати.

- Електрики поки нема, але трохи води в бойлері ще було нагрітої. Та-а-ак, повільно, - він обережно опустив тіло в глибоку ванну.

Вода була приємно гарячою, мʼязи миттєво почали розслаблятися, а очі приємно заплющуватися до сну, як раптом його перервав глухий кашель збоку.

- Чому стоїш там? - тихи питає він у хлопця. Той досі був одягнутий у мокре і стояв над ванною похиленим стовбом.

- А? А. Якщо тобі буде окей…?

Як тільки йому у відповідь кивають, він починає ніяково роздягатися до білизни і також занурюється у ванну. Обидва змушені зігнути ноги в колінах, аби поміститися. Води як раз, щоб покрити тіла по плечі. Через декілька хвилин сидіння в абсолютній тиші без руху, нарешті пролунало тихе:

- Мене звати Ян Чонін.

= Я Бан Чан, - через тривалу паузу прозвучало у відповідь.

- Бан Чане, мені дуже соромно про це просити, але я не поздужаю підняти руки і вмитися. Чи міг би…

- Так, секунду, - з-під слабкого світла ліхтаря було видно як фігура зарухалася вперед і змінила позу. - Де тобі болить? - шепіт прозвучав десь зовсім близько.

- Я не знаю… просто не маю сил підняти руки.

- Тоді я обережно змию бруд. Я не побачив ніяких ран, але може бути щось внутрішнє.

Чонін відчув як по голові потекла тепла вода.

- М-м-м, - вирвалося у нього гортанне.

- Гаряче? - хоч і було темно, Чан опустився і постарався зазирнути в очі.

- Ні-і-і, - блаженно відповів Чонін, - дуже добре.

- Гаразд, тоді давай ти будеш усе коментувати словами, бо я роблю все практично наосліп.

- Добре, продовжуй. Я перед цим впав і лежав вухом у калюжі. Помиєш, будь ласка?

Чан рухався повільно, обережно змивав і масажував пальцями шкіру, а тим часом хлопець напроти був радий, що було темно і не видно, яким червоним стало його обличчя від сорому. У теплі і лагідних дотиках його розморило і почало знову клонити у сон.

- Я ніби опянів, зараз відключуся, - прокоментував він.

- Протримайся ще трохи. Я помию собі голову і допоможу тобі піднятися.

Це зайняло декілька хвилин, після яких Чан спершу сам вийшов із ванни і закутався у халат, а потім витягнув Чоніна, допоміг йому присісти на сидіння туалету і обтер насухо рушником.

- Я... акуратно зніму твою мокру білизну і накину на тебе халат. Не хвилюйся, він чистий, я сьогодні його виправ.

Чонін кивнув, але голова так і залишилася втомлено валятися на грудях. Не розплющуючи очей він відчув, як його рухають, вдягають у приємну махрову одежу і знову віднімають, аби понести кудись.

Chapter 5: Пробудження

Прокинувся хлопець від того, як щось голосно бахнуло ззовні. Здається, був день, але через грозу було темно. Знову загриміло.

Чонін відчув, що більш-менш відпочив, але з’явилася нова проблема - у животі засмоктало від голоду. Він не їв ще з вчорашнього ранку.

Спершу йому вдалося піднятися на лікті, потім звести тулуб, зсунути ноги з ліжка. Сівши Чонін роздивився обстановку: це певно було чиясь спальня, але все було ідеально прибране, на відкритих полицях і столі - пусто. Сам же хлопець виявив себе лише у пухкому рожемову халаті і шкарпетках, накритим двома ковдрами. Обернувшись до протилежної сторони кімнати він знайшов поглядом свого рятівника. Бан Чан напівлежачи-напівсидячи на землі спав, спершись головою об матрас ліжка.

На мить у Чоніна проскочила тривожна думка, яку вчора через обставини він не міг припустити: а що як цей незнайомець небезпечний? Він повністю довірився йому декілька годин тому, але тепер більш раціональне мислення почало повертатися.

Та ні, якби той хлопець хотів заподіяти зло, то лишив його би там між каменями. А як і чому він взагалі там опинився? У чий будинок вони проникли? Чи це його власний? Чому він у жіночому халаті? Якщо це належить Чановій жінці, то де вона сама?

У животі знову забурчало. Що ж, треба будити. Він провів пальцями пальцями по маківці чорного волосся, що стирчала з-за ліжка. Чан відразу ж підхопився. Злякані очі витріщилися на Чоніна.

- Вибач-вибач, - він витягнув руки перед собою у захисному русі, ніби Чан мав напасти, - але чи можу я попросити чогось поїсти? Мене починає нудити від голоду,- заторохкотів він поспішно.

Хлопцю було соромно надокучати так нахабно, але подіяти він нічого не міг. Сонний вираз обличчя Чана відразу пом’якшився, він усміхнувся кутиками губ, показуючи тінь ямочок.

- Якщо є апетит, значить тобі уже краще. Давай я поки приготую їсти, а ти зможеш трохи освоїтися, - він встав і підійшов до дверей. - Ванна кімната - наступні двері ліворуч. Я зараз покладу тобі там змінний одяг і аптечку.

Він обернувся іти, але Чонін зупинив його:

- Чекай! Дякую, - він винувато опустив погляд.

Чан піджав губи і підбадьорливо кивнув. Він підішов ближче, присів біля ліжка, де Чонін звісив ноги, і акуратно потер його гомілку.

- Це я такий тобі вдячний, що ти... вижив, - якесь благоговіння світилося в його очах.

Чонін шоковано витріщився:

- Що ти таке кажеш! Ти врятував мені життя. Там і далі ллє як з відра, я б не дотягнув би до ранку. Навіки лишився б гнити у тій ямі.

- Я вперше радий, що був біля того урвища. Відпочивай, я зварю каші.

 

Стати на ноги було важко, але посильно. Чонін зайшов до ванної і оглянув себе у дзеркалі: кількість і масштаби синців на спині і кінцівках вражали. Він скористався засобами гігієни і натягнув чужі штани.

«Могло б бути гірше» промовив хлопець у відображення дзеркала. «Мені дуже пощастило бути врятованим цим незнайомцем».

Почувся стукіт в двері і приглушене: "Можна зайти?"

- Так, заходь, - Чонін соромʼязливо зсутулився біля комоду, коли Чан визирнув із-за щілини дверей.

- От лайно, - хлопець витріщився на тулуб Чоніна і похитав головою.

- Думаю, це я ще в сорочці народився, - Чонін почухав потилицю. - У тебе ж щось...?

- Давай спершу поїси, я дам тобі таблетки і нанесу мазь. А, і ще.... чому у тебе штани були в крові? - запитав Чан, коли вони пройшли назад до спальні.

- Ах, не переживай, це не моя кров. Перед, - він театрально кашлянув, - інцидентом я поснідав пташкою, - хлопець винувато опустив очі, коли побачив спантеличену реакцію, - а я ніколи раніше не полював, не готував мʼясо не з супермаркету, тому … так багато крові.

- О-о-кей, тоді я зараз зганяю ще за однією пігулкою. Так, на всякий випадок.

Коли Чан повернувся, вони разом зʼїли рисової каші і сардин у маринаді. На десерт хлопець знайшов черешень і абрикосів, які назбирав напередодні.

- Ддавай познайомимося ближче? - запропонував Чонін, коли приступив до фруктів. - Я - Ян Чонін, студент третього курсу історико-географічного факультету Націона…, - він зробив паузу, коли Чан посміхнувся одним кутиком губ, - чому смієшся?

- Я теж там навчався. Випустився два роки тому.

- Оце так! Може тому твоє обличчя здається таким знайомим? Ти на дошці пошани був? - Чонін кокетливо підморгнув.

- Було діло. Я вивчав археологію, виграв грант на участь у дослідженні цієї місцини. Радів, бо я тут місцевий. Це до речі будинок мої батьків

Чонін закивав. Його здогадки справдилися, тож він спокійно продовжив:

- Я на культурній антрології. Як раз мав би виконати практику, а диви як склалося… - він демонстративно пирхнув і похитав головою, - добре, що почнуться канікули, і я якраз планував потусуватися з друзями, бо щось останні події моєї соло експедиції відбили всю охоту до чого-небудь, і до навчання з наукою теж. Ледве з життям не попрощався.

- Розумію… я… взагалі завʼязав із цим. Від моїх амбіцій колись постраждало багато дорогих мені людей, і в погоні за успішним проєктом, я втратив усе.

На мить Чан ніби завис із затуманеними очима. Не знаючи що сказати, Чонін співчутливо похлопав хлопця по плечу і це повернуло його до свідомості.

- Бери ці ліки.

Він простягнув стакан води і декілька ріднокольорових пігулок. Коли Чонін закінчив з ними, попросив того оголити місця синців і почав наносити мазь.

- Я можу сам справитися, хьоне, - Чонін зніяковіло спостерігав за тим як плавно розподіляється холодна речовина на гематомах кінцівок, спини і живота, грудині. Щоки почали пашіти, а серце пришвидшено битися, коли пальці продовжили рух його шиєю. Зосереджене Чанове лице було так близько, що хлопець міг роздивитися пушкове волосся на щоках, дрібні зморшки біля очей і декілька шрамів на бороді, певно від гоління.

На мить Чан підняв очі і їхні погляди зустрілися. Повітря ніби сплющилося і Чоніну заперло дихання, але він не міг роз’єднати того інтенсивного погляду. У думках він повторював: “Відведи очі, відведи очі! Чорт! А чому він не відводить своїх?”

Зрештою Чан повільно ковтнув і відвернувся до аптечки за спиною.

- Там, на горі, я тебе сплутав з деким. Мені здалась інша людина, але ти зовсім на нього не схожий, - почав він, паралельно складаючи медикаменти в сумку.

- Я мов крізь сон чув твоє… голосіння, - Чонін спостерігав, як м’язи обличчя навпроти зміщуються. - Я здався тобі кимось із твоїх близьких?

- Так. Я перед тим випив, а ще і дощ, і ніч, і… словом я був в неадекватному стані, тому мені здалося, ніби я побачив дуже дорогу мені людину.

- Родич?

- Ні, мій хлопець.

- Оу, - Чонін старався приховати збентеження: клас, супер, його тягнуло до чийогось бойфренда, ну звичайно, він мусив бути зайнятим. - Він живе з тобою? - він роззирнувся, ніби ще той незнайомець має вискочити з шафи.

- Він більше… не живе… - Чан гляв у вікно, похитав головою і різко підвівся, - відпочивай, я буду внизу, у вітальні.

- Чане, - тихий голос зупинив його вже у дверях, - мої співчуття. Вибач, що поліз не у своє діло.

- Усе окей. Минуло вже чимало часу, тому не дивно, що я починаю забувати його вигляд, - у тиші атмосфера в кімнаті на мить стала ніяковою, але хлопець поспішив змінити тему: - Я пробуватиму починити генератор, тому якщо що - я в гаражі. Він ззовні, праворуч, - махнув рукою у тому напрямку.

- Чи можу я тобі чимось допомогти? - Чонін теж підвівся.

- Ти зовсім виснажений. Тобі потрібно набиратися сил.

- Як і ти, - хлопець нахмурився, - я піду з тобою, не хочу … лишатися сам.

Чан не став сперечатися і дістав два плаща.

Chapter 6: Картопля

Summary:

І не тільки

Notes:

Навички мого письма жалюгідні, тому так багато діалогів. Теж посередніх. Старатимуся виправлятися.

Півдня довелося провести в гаражі в безуспішних спробах оживити генератор. Чан вперто пихтів над ним, а Чонін поруч світив ліхтарем і розповідав про легенди місць, які досліджував. Чан чув багато з тих історій дитиною, але з задоволенням слухав їх тепер, бо гість мав чудові навички спікера, добавляв у легенди історичні факти і паралелі з іншими місцинами, тож до вечора він ніби прослухав аудіо книжку.

-… ну і от був такий у мене план: нарешті самому прийти сюди і роздивитися розписи скелі Західного Вану. І це було, так сказати, по дорозі, бо взагалі я добирався до свого друга. У нього проведу літо. Ех, сподіваюся, ця злива скоро мине і я знайду його будинок. Може ти знаєш, як далеко звідси живе сімʼя Лі? Знаєш, та сімʼя, що втратила старшого сина рік тому.

- сімʼя Лі? - Чан різко підвів голову.

- Так. Лі Йонбок запросив мене і Хана, ще одного нашого друга, до себе. Але той ледацюра потягом приїде. - Чонін засміявся, але глянувши на Чана замовк. Він обережно запитав: - Щось не так?

- Ні, усе добре, - щось очевидно змінилося у його голосі і погляді. - Так, я знаю цю сімʼю і де вони живуть. Це через декілька кварталів звідси.

- Чудово! Ти міг би мене туди провести? - збадьорився Чонін.

- Ні, не думаю, - Чан підвівся і став складати інструменти.

- Через погоду? Якщо тут декілька кварталів дороги, то думаю ми не цукрові, справимося, - він заусміхався ямочками, як завжди робив, коли намагався комусь підлестити.

Чан довго мовчав, обдумуючи, але потім кивнув:

- Давай день-два ще почекаємо, ти відпочинеш, і має трохи випогодитися. Чи ти поспішаєш? - запитав він з ноткою розчарування.

- Та в принципі ні. І я б не хотів його налякати своїм… станом.

Вони повернулися в будинок. Чан зварив каші і чаю, тож вони вечерями в вітальні біля свічки на підлозі коло дивану.

- Розкажи щось про себе теж. Я сьогодні весь день мов радіо, твоя черга, - Чонін грайливо штурхнув його ліктем.

- Нуууу, я зараз, - розгублено почав хлопець, - я не знаю, що розповісти, бо по суті нічого не роблю. Археологію закинув, пробував працювати у Сеулі, і закордоном, але… офісна робота виявилася не для мене. Тому я повернувся сюди, - він журливо засміявся, - знову став тягарем для своїх батьків… власне і не тільки їх.

- А які ще хобі маєш, окрім археології? - Чонін намипав перлову кашу за обидві щоки, але уважно слухав і спостерігав за співрозмовником. Той смикгув плечима, мов «не знаю». - Як то кажуть, зроби хобі своєю роботою і не працюватимеш ні дня. Хоча! - він підняв палець, - перерва на відпочинок і перезавантаження дуже крута можливість. Такі речі з часом приходять.

- Ну а у тебе? Які хобі? - Чан уважно подивився в очі.

- Ой, тільки не смійся, - Чонін хитро усміхнувся, від чого став схожий на лисеня.

- Чому я маю сміятися? - розгубився Чан.

- Ну не знаю. Я співаю, - щоки Чоніна стали рожеві.

- І що в цьому такого? Це ж круто. Заспіваєш щось?

Чонін відкинув голову і голосно зареготав, але глянувши на Чана зрозумів, що той прохає серйозно.

- Ну не знаю, хьоне. Я рідко співаю перед людьми і трохи соромлюся, - він опустив очі до миски і ложкою колупав залишки каші.

- Тоді давай, - Чан метушливо закрутився, - я відвернуся.

Чонін засміявся і кивнув у знак згоди.

- Що ти хотів би почути?

- Що ти любиш співати?

- Що ти любиш слухати? - пустував Чонін.

- Хм, уже пізно, давай колискову.

Хлопець на мить здивувався, але потім пригадав мелодію і почав наспівувати: спершу тихо і невпевнено, але з кожним словом виходило легше, тому він розслабився. Голова чана похилилася і сперлася об диван. Чонін заспівав ще два куплети, а тоді притих. Він хвилю засумнівався, а потім підповз ближче до Чана: той не рухався, лиш глибоко дихав. Заснув. Ще і з таким солодким обличчям, що Чонін аж розтанув у ніжній посмішці. Він зсунув покривало з дивану і накрив ним Чана, підклав подушку збоку, якщо голова зовсім скотиться, а сам заліз на диван.

 

Першим, що побачив Чонін зранку були карі очі, які пильно спостерігали за ним. Чан сидів там само, де заснув, але вже був обернутий до нього. Лице припухше, волосся розпатлане, але вираз обличчя спокійний і ласкавий.

- Добрий ранок, - вирішив порушити тишу Чонін. Чан і далі витріщався, не відповідаючи нічого. - Вибач, я б тебе на диван не засунув би, тому сам приліг сюди, - нарешті Чан посміхнувся і опустив погляд.

- Так, все правильно. І-і-і… у тебе дуже гарний голос і ніжний спів, - щоки хлопця трохи зарум’янилися.

- Дякую, - Чонін відчув як його власне обличчя палає. Він не докінця розумів, що відбувається, але цей момент він хотів розтягнути по максимуму, тому, коли Чан хотів уже вставати, схопив його за зап'ястя. - Чекай. Куди так поспішати?

Чан спантеличився, але послушно сів назад біля дивану.

- Що б ти хотів на сніданок? Є макарони і є…

- Ні-ні, будь ласка, тільки не макарони, - Чонін скривив обличчя.

- Ну є ще варіант картоплі і…

- Чудово! Я люблю картоплю!

- Але вона на городі за будинком, - Чан відповів з викликом.

Попри те, що дощило, хлопці вдяглися в дощовики, взяли по лопаті і пішли за картоплею. Для Чоніна це було його перше видобування овочів, тому він мов мала дитина захоплено підкопував землю, де показував Чан, і збирав врожай у відро. Вони зідвали пару морквин і цибулі, жменю зелені і ледве допленталися додому, бо вітер почав дущати, і дощ ніби спеціально заливав під плащ. Та які б мокрі та брудні вони не були, Чонін був у захваті.

- Вау, оце так вилазка! - він не міг припинити сміятися.

- А я так бачу ти любиш пригоди на свою голову, - настрій хлопця поширився і на Чана, тому він теж щиро сміявся.

- Та їсти ж хочеться! Давай хутчіш щось із цього овочевого набору робити, бо я довго не протримаю, - Чонін підхопив відро і поніс до кухні.

Вони зварили картоплі і разом зробили салат: поки один чистив овочі, інший їх різав.

- Ах Чане, це найсмачніше картопля, яку я їв, їй богу! - Чонін ледве не підстрибув з-за столу.

- Ми просто добавили туди все масло, яке ще залишилося в холодильнику.

- Повезло, що не зіпсувалося, бо б таку-у-у-у картопельку змарнували б! А я її сам викопав, почистив, зварив. Давай завтра знову підемо на поле! І в сад також, зберемо те, що можна ще врятувати від води.

- Думаю, завтра дощу вже не буде. Але мені дійсно знадобилася б твоя допомога за домом. Лиш будь акуратніше, дай своєму тілу відпочити. Давай нанесу мазі.

Чонін хотів запротестували, але перспектива знову відчути пальці Чана на собі, хоч він і не хотів цього відкрито призванати, була дещо спокусливою, тому він покірно закивав головою.

Суттєвих справ на день не було, тому обоє просто картали час, як могли: Чонін нарешті розібрав свій дорожній рюкзак, де знайшов розряджений телефон, брудний змінний одяг і залишки наїдків, а Чан читав книжку біля вікна. Після обіду він запропонував пограти в настольні ігри. У шафі знайшлися старі карти, шахи і дженга. Вони зупинилися на останній. Гра спокійна і вимагає гармонії, тому вони сиділи в абсолютній тиші і обережно робили кожен свій хід. Ідилію порушило лише падіння: коли Чан витягав блок знизу, вежа рухнула. Чонін переможно засміявся і заплескав у долоні:

- Ось так тобі! А на шо ми граємо? Я хочу свій приз за перемогу! - очі горіли азартом.

- Ей, ми не домовляли про ніякі призи на початку гри, тому це не чесно, - Чан, сміючись, збирав назад блоки на столі.

- Ну ж бо! Так набагато цікавіше. Давай той, хто програє, розказує щось про себе. З дитинства, ну чи загалом. Один програш - 5 фактів. Хоч трохи познайомимося, - Чонін посміхнувся ямочками настільки благально, як міг.

- Гаразд-гаразд. Ну-у-у, я займався плаванням, - невпевнено почав Чан, - але зараз зі спорту частіше займаюся боксом. Це уже два, хм-м-м, - він озирнувся, аби щось ще пригадати.

- Що ти любиш їсти? - натяктув йому Чонін.

- Та різне, - той знизав плечима.

- А з фруктів? Я бачив у вас у саду всяке росте.

- Так, це точно. Я люблю свіжі фрукти і ягоди, але ананаси найбільше. Ананасовий сік - моя слабкість.

- А де твої батьки зараз? - вирішив запитати Чонін після затяжної паузи.

- Вони у лікарні. Батько захворів, а мама з ним там поруч.

- Сподіваюся, його здоров'я покращиться скоро. Ти єдина дитина в сім’ї?

- Ні, мої молодші просто не живуть тут. Один в коледжі, інша в університеті вже. тож ми… мало спілкуємося зараз. Та і раніше не дуже виходило через різні обставини.

Чан сумно посміхнувся і кивнув на стіл, де стояла відновлена вежа. Чонін хотів, щоб раунд швидше закінчився чиєюсь поразкою, тому цього разу грав швидко й неакуратно, витягуючи блоки з найризикованіших місць. Зрештою конструкція рухнула як раз під його руками.

- Е-е-е! Та як так! - він драматично захитав головою.

- Так тобі і треба. Хотів змахлювати? От і маєш! - Чан усміхаючись, прикусив нижню губу. - Твої п’ять фактів.

- Та-а-ак. Ну у мене теж є сиблінги і ми теж часом не дуже ладнаємо. По всякому буває, ти маєш знати. - у роздумах хлопець постукав пальцем по підборіддю - У сім’ї мене доречі називають лисеням.

- І я розумію чому, - засміявся Чан.

- І чому ж? - молодший глянув з викликом, піднявши одну брову.

- Коли ти посміхаєшся, то стаєш схожим на миле лисеня-підлабузника. А ще ти дуже хитрий.

Чонін примружив очі, імітуючи роздратування, чим ще більше розсмішив Чана.

- Ей-ей. Я не сказав, що це щось погане! Дуже гарна посмішка, і, як на мене, дуже мила асоціація.

- Ну якщо ти так кажеш… Хм, цікавий факт, я страшний модник. Це тут я до тебе потрапив у нудному спецодязі, брудний і подертий. А так у мене та-а-акий гардероб! Усі заздрять моєму стилю.

- Чому не казав раніше? Я тобі щось цікавішого дав би приодягнути.

- Та не треба. Мені вистачило халату твоєї мами, - вони обоє зайшлися сміхом, згадуючи махровий яскраво рожевий халат із принтом метеликів.

- Окей-окей, що четверте?

- Мене ледве не вигнали з університету цього семестру.

- Отакої! Але ж там нікого ніколи не виганяють. Та і сьогодні ти звучав прошарено.

- Та ото ж. Уяви, хотіли виперти за погану відвідуваність! Хоча я всі іспити здав! Що їм не вистачало…

- А чому прогулював?

- Підробітки. То тут, то там. І потусити з хлопцями іноді треба. Таке… Але не подумай, по своїй натурі я люблю спокій і розміреність. І тому мені подобається тут з тобою, - він багатозначно поглянув на Чана. Той ошелешено витріщився у відповідь і зайшовся рум'янцем.

- Я радий, що тобі подобається тут гостювати, - він церемонно вклонився. - Ти дуже приємний гість. Чесно кажучи, - він стишив голос, - не уявлюю, що б я робив, як би не зустрів тебе. Ти думаєш, що я тебе врятував, але насправді… - він запнувся, - ти мій порятунок.

- Що ти таке кажеш! Я стільки турбот тобі приношу!

- Ці турботи мені тільки за радість, Чоніне. Завдяки тобі я вперше зміг щиро сміятися, веселитися, добре їсти і спати за до-о-о-овгий час. Я серйозно, тому, - він взяв руку хлопця у свою,- я… мені… - він відчайдушно дивився глибоко в очі навпроти, поки відстань між ними скорочувалася.

Чонін міг відчувати гарячий подих Чана, хоча сам забув дихати. Він також мов загіпнотизований повільно тягнувся вперед ще скоротити відстань, аж раптом один незграбний маленький рух і стіл захитався, вежа з дерев'яних блоків з гучним ляском рухнула між ними.

Ну от, момент зручновано.

Чан перелякано відсахнувся назад і присоромлено опустив очі додолу, збираючи блоки. Його вуха палали червоним. Чонін також розгубувся, але хоч дихання повернулося. Серце бахкало десь у голові, животі, у ногах. Його раптом кинуло в жар.

- А є питна вода? - запитав він, насилу видавлюючи слова.

- Так, зачекай, я принесу, - Чан різко підвівся і зник за дверима.

- Здається, у мене піднялася температура, - повідомив він, коли той повернувся.

Чан подав склянку води і торкнувся тильною стороною руки до лоба.

- Я сходжу за аптечкою.

Він повернувся із сумкою, з якої дістав термометр і блістер таблеток.

- Певно змерз під дощем, - Чан підняв Чоніна за руку і вмостив на диван, після чого поклав градусник під руку.

- Не переживай, це пусте, - Чоніну не подобалось, яким хмурним і тривожним стало обличчя Чана.

- 38 і 3! - через декілька хвилин старший дістав термометр і передав воду з таблетками. - От тобі і картопелька! - він зажурено вдивлявся в обличчя Чоніна.

- Завтра прийдеться їсти макарони? - той знедолено скривився, аби пожартувати і заспокоїти хлопця.

- Я завтра щось придумаю, а ти поки лягай спи, - Чан натягнув покривало і поправив подушку під ним.

- Боюсь, що не засну сьогодні, - прошепотів Чонін.

- Чому? Де болить?

- Отут, - хлопець потер рукою по грудині.

- Легені? - перелякано скрикнув Чан, тривога миготіла в очах. - Тільки не це! Може бути бронхіт! Чи пневмонія…

- Ні, не там, - поспішив його зупинити Чонін, сором'язливо посміхаючись. - Я маю на увазі… - він підвівся на одне плече, але ще стишив голос, - серце.

- Серце? - Чан мусив нагнутися зовсім близько, щоб розчути слова. - У тебе щось хронічне? - він важко ковтнув, повільно обводячи Чоніна поглядом.

- Та ні, містере Серйозність, - молодший зітхнув, наіграно закотивши очі, - просто ти дещо почав і занивим мені. Я не знайду спокою, поки не отримаю цього.

Тінь здогадки промайнула обличчям Чана, тому він зітхнув і винувато опустив очі.

- Ну а... я той... а ти не проти? - пробурчав він під ніс.

- Чому б не спробувати? - голос Чоніна дрижав від хвилювання.

Він хотів би звучати впевненіше, зухваліше, але його раптом скувало сумʼяття. Хлопець дозволив собі повільно податися вперед, наклонивши злегка голову, аби хоч трохи зазирнути в обличчя Чана. Той різко підвів погляді: його карі очі наївно дивилися перед ним, то на очі, то на губи.

Здавалося час розтягнувся мов у жиле, перетворюючись у нестерпні секунду, кожну з яких Чонін відчував невпеневненість, як свою власну, так і Чанову.
Проте мить, коли їхні губи зустрілися, сталась мов раптово. Йому забило дихання, і він сильніше натиснув на губи Чана, важко зітхнувши, коли вони почали повільно рухатися. Чан у відповідь, не розриваючи поцілунку, трохи підвівся, аби було зручніше протягнути руки до шиї Чоніна, обвити рукою його спину.

- Ти такий гарячий, - затинаючись сказав Чан, коли вони розʼєднали поцілунок.

- Пф-ф-ф, та, я такий, - Чонін вишкірився і підморгув.

- Я про реальну температуру твого тіла. Хоча-а-а, - Чан лукаво посміхнувся, приплющиащи очі.

- Залазь сюди, - Чонін відсунувся до стінки дивану і розгорнув покривало. - Не треба марнувати моє тепло, я тебе зігрію.

Старший з недовірою глянув на звільнене місце, але все ж заліз на диван, близько притулившись до Чоніна. Від цієї близькості він не міг припинити дивитися на хлопця, вивчаючи кожну деталь його обличчя.

- Зараз на мені дирки пропалиш, - засміявся Чонін.

- Ти на мені теж. Що більш реально з твоїм жаром.

Набравшись трохи сміливості молодший витягнув руку з-під покривала і обережно провів пальцями по обличчю Чана, від чого в обох пішли мурахи по шкірі. Чан заплющив очі і розплився у посмішці.

- Такий вродливий, - прошепотів Чонін, коли провів вказівним по брові іншого.

- Хто б говорив, - Чан зморщив носа і розлючив очі, щоб собі роздивитися обличчя навпроти. - Ти раптом не підпрацьовуєш моделлю?

О! - хлопець від здивування підвівся. - Ти бачив журнали зі мною?

- То я таки вгадав.

- Час від часу випадає якась зйомка, але конкуренція висока, - зіхнув Чонін, назад лягаючи.

- Вони скоро роздивляються тебе і самі за тобою бігатимуть.

- Дякую, Чане, - Чонін швидко клюнув хлопця в щоку і натягнув ковдру до вух, аби не було видно, як він червоніє.

Вони побажали один одному добраніч і, притулившись, заснули під звуки дощу ззовні.

Chapter 7: Ближче

Notes:

Це вперше пробую писати щось 18+
Не знаю, що з цього вийшло, бо у таки штуках досвіду не маю
Ну, поїхали

Усе ще дощило, але небо посвітлішоло: сонце намагалося пробитися крізь щільну завісу хмар. Чан сонно розплющив очі, але в момент він прокинувся, і його серце задало шалений ритм у грудях.
Перед собою він бачив акуратне загострене вухо із сережкою, виразний ніс, мирно заплющені очі, обрамлені густими віями і бровами, ніжні гладенькі щоки, ледь розтулені губи. Чан міг поклястися, вони що на вигляд, що на дотик були трояндовими пелюстками. Нижче - довга шия з гострим адамовим яблуком, груди у його футболці спокійно і глибоко піднімалися і опускалися. Погляд опустився ще трохи далі, і в голові Чана подурманіло від вигляду його власної руки, накритої Чоніновою.

У грудях Чана залоскотало. Вчорашнє не було сном. Щоб пересвідчитися, що це його рука під Чоніновою, він ледь помітно поворухнув мізинцем, і той зачепився за складку футболки, заглибився у місці пупка. Раптом Чонін різко завовтузив ногами в покривалі і розвернувся лицем до спинки дивану.

Чан спостерігав заворожено. Усе в тому хлопці було таким гарним і чистим. Він міг би витріщатися годинами, але потрібно було почати готувати сніданок. Годинник над дверима показував пів на десяту. Тож хлопець повільно відвівся і рушив до кухні, де почав чистити і натирати зловісну картоплю, варити яйця і шукати інших смаколиків, які б готові були до вжитку без готування. Він знайшов у коморі банку консервованих ананасів, чому дуже зрадів, і пачку хлібних сухарів, до яких знайшлася і кабачкова ікра. Коли сніданок був готовий, Чан повернувся у вітальню. Зупинившись у дверях, він з трепетом серця спостерігав. Хлопець спав, але його щоки стали рум'яніші, дихання не таке рівномірне, і було чути легке посопування.

Для перевірки своєї здогадки Чан приклав долоню тильною стороною до чола Чоніна. Температура знову піднялася, тому доведеться будити, чого Чану не хотілося робити понад усе.
Він ніяково нахилився над сплячим тілом і поволі почав стягувати покривало. Жар Чонінового тіла став ще очевиднішим: він пашів, футболка була спітнівша.

Чан розчаровано всівся на підлогу біля ніг Чоніна. Його стегна були прикриті шортами, а на гомілках ніжна світла шкіра була місцями вкрита темними синяками. Вони вже гоїлися, але виглядали досі болючими. Чан взяв зі столу мазь і почав акуратно наносити на забиті місця. Чонін тихо заскавулів, але не прокинувся. Закінчивши старший погладив тильну сторону стопи і приклав майже помітний поцілунок під коліном, де не було гематом.

Коли він підвів голову, то побачив пару сонних очей, які з зацікавленням спостерігали за ним.

- О, - збентежився Чан, - уже прокинувся?

- М-м-м, - прозвучало хрипле, - тобі пощастило, що я не боюся лоскоту, а то машинально вдарив би межи очі, - засміявся Чонін і повільно підвівся сісти. - Ходи сюди, - запросив він дезорієнтованого хлопця сісти поруч.

- Як почуваєшся? Підозрюю температура піднялася, - Чан із тривогою в очах вдивлявся в обличчя іншого.

- Вчорашня таблетка ніби допомогла, - байдуже відповів Чонін.

- Воно то так, але я можу тобі додати лише одну на сьогодні, далі курс не можна буде продовжувати. Якщо сьогодні не мине, завезу тебе до лікарні.

Чонін кивнув, але виглядав задуманим геть про інше. Він покірно прийняв пігулку з Чанових рук і втомлено сперся до його плеча, почекати, коли препарат почне діяти.

- Ти такий холодний проти мого тіла, - однією рукою Чонін знайшов і перепелів пальці з Чаном.

- Вибач, - Чан помітив як хлопець почав дрижати і вкриватися сиротами.

- Ні-ні, мені як раз добре, - молодший тісніше пригорнувся і сильніше стиснув їхні пальці.

Чан вагався, але спробував напівобернутися і нахилитися ближче. Інший повторив рук.

- Не боїшся заразитися від мене? - лукава посмішка промайнула на обличчі молодшого.

- У тебе певно застуда, це не вірусне.

- От і добре, - Чонін скоротив відстань і припав губами до Чана.

Той збентежився на секунду, але із пристрастю відповів на поцілунок. Коли вони відірвалися один від одного Чонін приклав пальці до губ.

- Я відчуваю, ніби плавлю тебе своїм ротом.

- Так і є, - напівп'яно посміхаючись мовив Чан, - це… - його вуха залилися бордовим кольором, - вибач, ти хворієш, але… це відчувається дуже приємно.

Чонін зареготав і схилив голову на плече чана, притуливши короткий поцілунок під вухом. Їх перервало брящіння кришки об каструлю з кухні.

- Картопля кипить. Ходімо снідати, - Чан звучав розчаровано. Він не хотів віддалятися від Чоніна ні на сантиметр.

Чонін же новині зрадів. Попри жар і очевидний дискомфорт у горлі, його апетит був хорошим. За столом він енергійно спустошив свою порцію і надʼїв пів банки Чанових ананасів.

Після сніданку молодший хотів спершу погуляти ззовні знову, але Чан суворо заборонив, турботливо завівши Чоніна в свою спальню і вложивши його в ліжко.

- Але я не хочу спати. Таблетка починає діяти, мені вже проясніло в голові. Що будемо робити? - Чонін роздивився кімнату і зупинив погляд на Чанові, який сидів на стільці і дивився в вікно, по якому стікало. Дощ потрохи вщухав. - Чому у тебе в кімнаті так пусто?

- Я не так давно повернувся і… - Чан закашлявся і похилив голову, досі відвернуту до вікна, - я не планував надовго лишатися. Знаю, без електрики тут зовсім нудно. Хо-о-оча, здається, там уже не ллє, - він раптом махнув рукою в бік вулиці. - Якщо почуваєшся краще, можемо прогулятися.

Чонін намагався розібрати вираз, що пробіг обличчям Чана, але не встиг його зловити, тому на пропозицію смикнув плечима і жваво підвівся.

 

На вулиці було одночасно свіжо після дощу, але і спекотно. Спершу вони пройшлися садом, де Чонін, будучи на восьмому небі від щастя, то тут, то там підбирав фрукти і ягоди, які відразу обтирав у штани або обдмухував і їв. Далі Чан повів свого гостя до озерця. Чонін здивувався побачити ліжаки, декілька альтанок навколо.

- Сюди ж приїжджають туристи. У центрі навіть є готель, - пояснив Чан.

Справ у них не було, тож вони дозволили собі покупатися і трохи полежати під короткотривалим сонцем, поки сірі важкі хмари знову не повернулися. Тож і хлопцям довелося рухатися. Дорогу назад Чан обрав іншу, аби прогулянка була довша і показати можна було більше. Зрештою вони вийшли на асфальтовану дорогу, оточену двома рядами будинків. Далі попереду вони густішали.

- Місто там, - кивнув головою старший.

Чонін був взахваті.

- Давай сходимо в найближчий магазини, - запропонував він.

- Це отам, на розі, - махнув рукою Чан, - але я не взяв з собою грошей.

- Ах, точно. І вони напевно не працюють без електрики, - Чонін розчаровано розвернувся.

- Ти щось конкретного хочеш?

- Ну-у-у не знаю. Хотілося б чогось солодкого і святкового.

Чан здивовано підняв брови.

- У тебе якесь свято?

- Та ні, але … на душі весело, - він засміявся ямочками. - Ми могли б відсвяткувати наше знайомство, - хлопець грайливо підморгнув.

- Думаю, вдома знайдеться комбуча, - Чан теж засміявся, прикусивши нижню губу. - Тітка привезла ящик із заводу.

Тож на вечерю вони розлили комбучі, назбирали трохи фруктів, відкрили сухарі і ще одну баночку ананасів.

- Чоніне, сталось диво, - крикнув чан із кухні, поки молодший уже сидів у вітальні за столиком. - Я знайшов сушену рибу.

- Ах, тепер в нас справжній бенкет, - Чонін з захватом дивився на їхню імпровізовану вечерю.

- Давай я виголошу тост, - Чан підніс бокал у повітря. - Чоніне, я дуже радий нашому знайомству. Я завжди ненавидів сезон дощів тут, але цього разу я радію кожному його дню, адже проводжу їх з тобою. Власне…. - він соромʼязливо потер вухо, - за тебе, Чоніне!

Вони стукнулися бокалами, і відпили, соромʼязливо дивлячись один на одного.

- Смачно, - прокоментував Чонін, - таке солоденьке, шпарке. Раніше ніколи не куштував. Давай і я скажу щось як і ти, офіційно, - він театрально підвівся на колінах прямо із бокалом. - Чане, я теж дуже щасливий опинитися і бути тут зараз із тобою. Дякую, що прихистив мене тут і надаєш усю цю турботу, - хлопець багатозначно подивився в очі Чана, а потім цокнув бокал і відпив із нього. Він хотів сказати дещо більше, але крізь почуття, які накривали його хвилею, коли він дивився на Чана, слова плуталися і втікали.

Чан мить дивився на молодшого мов причарований, а потім трохи отямився випити. Він збентежено опустив погляд на стіл, ховаючи погляд, але його видавала червона шия, чого не міг не помітити Чонін.

- Ти такий милий, коли соромишся.

- Що? Я… к-е-е. Як тобі ці яблука? Новий сорт, - він пробував перевести тему.

- Соковиті, - кивав Чонін, пережовуючи, - але кислуваті. Хочеш спробувати? - запитав він, підносячи надкушений шматок то Чана. І як тільки той нахилився, Чонін наблизився сам і зімкнув їхні губи.

Далі все було мов в тумані. Чонін поглибив поцілунок, як тільки Чан відкрив губи. Він вирішив не стримувати себе і вже за мить його руки тісно обгортали Чанові груди, пояс, спину, блукаючи усюди. Він перекинув ногу через стегна чана і припав до нього всім тілом, не відриваючи поцілунку. Старший від несповіданки похитнувся і сперся об диван. Він теж знайшов своїм рукам місце на шиї Чоніна, пальці блукати і перепліталися у волоссі.

Обом стало надто жарко. Чонін відхилився вдихнути, його легені могли от-от вибухнути. Чан міг зійти з розуму від одного тільки його вигляду: волосся скуйовджене, щоки рожевіли, а губи блищали.

- Чорт, ти виглядаєш так спокусливо і смачно, - простогнав Чан, безсилий відвести погляд погляду.

- Бачив би ти себе, - Чонін таємничо посміхнувся і облизав губи. - Ходімо нагору? - запитав він прямо. Чан важко сковтнув і різко кивнув.

Чонін підвівся першим і подав руку іншому. Тісно тулячись плечем один до одного вони рушили до сходів.

- Чекай, я забув ліхтарик, - зупинився різко старший, але Чонін рушив вперед і потягнув його за собою. Сходинка за сходинкою вони піднялися і пробралися в кімнату. На вулиці знову лило, тому вона була у цілковитій темряві і тиші.

Раптом Чонін перечепився об поріг і спіткнувся. Чан схопився за нього.

- Нічого не видно, - прошепотів Чонін, ніби його могли підслухати, - страшно. Давай сховаємося під ковдрою.

Чан засміявся, але покірно потягнув хлопця до ліжка.

- Ступай акуратно, не вріжся в ніжку праворуч, - командував він.

Чонін повільно заповз на ліжко і сів на колінах. Розгледіти було щось важко, він навпомацки шукав іншого.

-Де ти? Іди сюди!

- Спуститися за ліхтариком?

- Ні! Я… - Чонін нарешті знайшов і схопився за запʼясток хлопця, - я соромитимуся, - його голос зазвучав невпевнено. - Тобто мені буде комфортніше поки так. Я почуватимуся менш ніяково.

- Ти впевнений? - Чан спитав мʼяко і легко стиснув його руку.

- Так. Давай почнемо з чогось… - лице Чоніна спалахнуло, він був вкотре радий відстуності освітлення. - Я хотів би йти повільно, але... вивчати це поступово… - його голос злегка тремтів від хвилювання.

- Звичайно, як тобі комфортно. І чесно кажучи, я теж не люблю поспішати. Можна поцікавитися, у тебе були раніше..?

- Ага, типу… о господи, я не хочу це вимовляти в слух, - Чонін нервово засміявся.

- Усе гаразд. Просто давай домовимося, що ми озвучуватимемо… - Чан на мить задумався, - що нам окей, чи не окей, або чого тобі хочеться. Щоб ми були на одній хвилі. Ми і так не бачитемимо обличчя один одного.

Чонін активно закивав, але так як Чан його у темряві не бачив і чекав відповіді, впевнено сказав: - Так, добре, - і в підтвердження стиснув чанову долоню.

У кімнаті було тихо, лиш приглушено чути вітер і дощ знадвору. Чонін міг чути помірне дихання Чана зовсім близько. Він протягнув іншу руку і наткнувся на ще більше тіла. Плече, передпліччя, грудина, шия, підборіддя, вухо. Його рука мандрувала у темряві, складаючи невидимий пазл в образ Чана. Долоня на мить зупинилася на щоці і він міг відчути ямочку.

- Чому смієшся, а? - Чонін сам посміхався, але запитав під'юджуючи.

- Мені дуже приємно, коли ти мене торкаєшся, - відверто відповів Чан. - Можна мені теж?

- Так, будь ласка.

Спершу Чонін відчув дотик на коліні, потім пальці помандрувати вгору по руці, грудях, животі. Від несподіванки Чонін підскочив.

- Не приємно? - дотик різко зник.

- Ні, ні, залоскотало, - голос молодшого тремтів.

Тож Чан повернув долоню на живіт, а потім, пальцями зачепивши поділ футболки, повільно підняв її над головою Чоніна і відложив на край ліжка.

- Не холодно?

- Жарко. Дякую. Можна я тепер я?

Чонінові руки наткнулися на тубул, спершу розгублено помуляли рельєфи під футболкою. Опустивши пальці по боках, він повторив дії Чана. Цього разу доторкнувшись до плеча старшого, він відчув теплу, трохи липку шкіру. Обережно він продовжив дотик на ключиці, спустився до грудної клітки, живота. Чонін відчув як там під пальцями напружилися мʼязи. Він проковзнув рукою вбік і огорнув Чана в обійми, тісно притуляючи власну оголену шкіру до нього. Він відчув як руки Чана обіймають його у відповідь, долоні лягли між лопатками, притискаючи ближче. Чан схилив голову та притиснувся носом до шиї Чоніна. Молодший повторив цей рух також.

- Коли обіймаю тебе так, у мене паморочиться в голові, - прошептав Чонін у вухо і нахилився поцілувати хлопця.

Поцілунок вийшов дещо хаотичним, та пристрасним. Під тиском тіла Чан спершу опустився на лікті, а потім впав спиною у подушки, головою тріснувшись об край ліжка.

- Ауч! - застогнав він. Обоє зайшлися сміхом.

- Вибач-вибач, - Чонін обхопив лице Чана обома долонями і нахилився поцілувати його у маківку. - Мене трохи одурманило, - він знову припав до вуст хлопця під собою.

Кожен поцілунок ставав впевненішим, наполегливішим, вологішим за попередній. Обоє руками мандрували тілом один одного, одночасно тримаючи тісно і досліджуючи. Губи Чоніна почали опускатися спершу до підборіддя, потім по шиї, грудях і нижче по торсу, змушуючи Чана звиватися, що ще спокусливіше напружувало мʼязи під розпеченими поцілунками. Старший відчайдушно ловив рукою його плече, а той невблаганно продовжував свій рух, аж поки не опустив руки до резинки шортів. Обвівши попередньо бедра руками, він простягнув пальці під низ і стягнув їх.

- Окей? - м'яко запитав Чонін.

- Так, - здавлено прохрипів Чан, нетерпляче вовтузившись на ліжку.

- Я зніму свої теж, - попередив молодший.

У ту секунду, коли чонін відійшов, Чан схопив відчуття дереалізації: неможливість побачити що-небудь загострювало відчуття, збудження задурманило, тіло горіло і поколювало в очікуванні, він уже відпливав у насолоді та забутті.

Тоді довгі пальці Чоніна лягли на його гомілки. Усе, що крутилося в голові, миттю припинило рух, завмерло. Усе, що лишилося, - той легкий дотик. Він відчув його рух вгору і лоскіт на стегнах.

- Можна тебе дороздягнути? - трохи соромʼязливо прозвучало над ним.

- Будь ласка, - Чан підвівся у попереку і відчув, як з нього зняли останній одяг, по шкірі пройшло прохолодне повітря.

Відклавши одяг, Чонін підкрався до Чана і зручно всівся тому на стегна. Він відчув як старший простягнув йому руку на груди й опустив додолу.

- Ох, - спантеличено засміявся Чан, - ти теж голий?

- Ага, - нетерпляче відповів Чонін. Він підняв руку Чана звідти, де вона впала на ліжко і поклав її назад собі на грудину. - Будь ласка продовж що робив, - прошепотів.

Дихання Чана запнулося. Пальці поколювали струмом там, де він відчував ніжну шкіру Чоніна. Він розвів їх ширше і мізинець наткнувся на сосок. Тоді він впевненіше притиснув пальці, аби відчути рельєфи, опустив намуляти тверді ребра, мʼязи, впадину пупка, округлу тазову кістку, лобок. Він чув, як дихання Чоніна почастішало, як вкривалася дрібними дрижаками його гладка шкіра в секунду дотику. Він цього він сам відчував, як мліє його тіло, як нашорошується кожна клітина.

- Секунду, потрібно дістати з комоду… - Чан трохи підвівся, аби дотягнутися, і їхні члени доторкнулися. Він відчув, наскільки збудженими вони були, тому швидко намуляв у шухляді лубрикант.
Дещо тремтячими руками хлопець відкрив ковпачок . - Це лубрикант. На водній основі. Я нанесу на тебе.

- Добре, - відповів Чонін. - Собі теж, - добавив він поспіхом.

- Я зараз доторкнусь, - сказав Чан, коли видавив рідину собі на пальці.

У непроглядній мряці зорієнтуватися було непростою задачою, але його рука швидко наткнулася на пах чоніна. Він акуратним руком розмазав лубрикант подушечками пальців, торкаючись кожного вигину. Чонін стишено застогнав і штовхнув тазом вперед, тож Чан упевненіше обхопив член своєю зволоженою долонею і зробив контрольний рух. Тіло Чоніна відповіло моментально: кожен мʼяз напружився, він вигнув спину і швидше качнувся, аби повторити дотик об руку. Кімнату наповнили важке дихання і тихі стони.

- Ч-ч-екай, - зупинившись, захекано пробелькотів молодший, - я… я т-т-теж хочу тебе торкнутися.

Чан, опянілий від звуків, повільно розімкнув пальці від Чоніна і знову покрив їх лубрикантом.

- Мені, - втрутився Чонін і навпомацки забрав пляшечку.

Старший відчув як перші прохолодні краплі впали на його пах. Він глибоко вдихнув, і саме вчасно, бо в наступну мить чонін огорнув його член, і тепер він у насолоді виганав спину назустріч дотику.

Ледве чуючись від насолоди, Чан повернувся свою долоню до Чоніна і продовжив ритмічний рух, хоча сконцентруватися було значно важче.

Важко дихаючи, Чонін припав до плеча Чана, не припиняючи тертя. Він розпластався своїм тілом вздовж іншого під ним і блаженно штовхався об пах і руку хлопця. Усі їхні частини тісно злилися. Вони синхронно наздоганяли солоду, хаотично лижучи губи, щоки, шиї один одного.

З останніми голоснішими стогонами Чонін застиг на грудях Чана, тісніше перепелів їхні ноги і руки. У кімнаті залишилися звуки важкого дихання. Хлопці продовжували лежати в обіймах один одного, і лише через трохи Чан повернувся до свідомості:

- Чорт, у нас немає води помитися, - він засміявся, від чого Чонін, лежачи на його грудині, відчув вібрацію.

- Під дощ? - запитав він пустотливо.

- Ще чого! - вигукнув Чан. - На нас двох воду на плиті нагрівати до самого ранку. Прийдеться обітертися мокрими рушниками.

- Не йди ще, - запротеститув Чонін і міцніше обхопис стан Чана, який уже збирався підніматися.

Вони залишилися мирно валятися в ліжку, обплетені кінціками один одного.

Chapter 8: Прозріння

Чонін прокинувся від сонячних променів, що лоскотали повіки. Спершу він розмито побачив квадрат світлого неба в вікні, а потім відчув прохолодний подих Чана у себе на голому плечі. Тіло боліло ніби він відпрацював зміну на заводі. Руки були наскільки важкими, що підняти край ковдри потребувало надзусиль. У кімнаті було холодно і як тільки Чонін виліз з ліжка, вкрився сиротами. Він зрозумів - гарячка повернулася, тому поки Чан спав, мило сопівши у подушках, сам вирішив знайти щось пошукати, бо будити хлопця було б злочином. Чонінове серце попри хворе тіло трепетало від тієї картини і спогадів нічних дотиків.

У ванній Чонін уважно обдивився себе в дзеркалі: скляні очі, гніздо з волосся на голові, рум’янець і дурна посмішка на лиці. Він лукаво прикусив нижню голову і похитав головою, аби відволіктися від картинок вчорашнього. Умився набраною водою з відра і трохи жвавіше посунув сходами до кухні, де Чан тримав аптечку. Може щось знайдеться хоч трохи збити температуру.

Обшукавши поверхні і полиці і не знайшовши нічого, хлопець втомлено впав на стілець, обвів поглядом кімнату: мила, у ранковому сонячному світлі затишна кухня з доглянутими меблями і приладдям. На вільних від полиць стінах - родинні фотографії, декілька малюнків, і холодильник заліплений кольоровими картками.

О! Саме на холодильнику зверху лежала знайома коробка! Чонін впевнено підвівся по неї, і коли вже дістав ящичок, його погляд упав на картон, примагнічений на холодильнику: привітання з днем матері, дитячі фото, куча записок із такими важливими справами як «забрати пилосос із ремонту», «відправити посилку» тощо.

Серед папірців виднівся знімок із клаптиком знайомого обличчя. Усміхнений Чан-випускник, у мантії і бонеті. Недавнє якесь фото. Чонін акуратно відгорнув стікер і побачив його повністю: близько притулившись до Чана стояв ще юнак у випускному вбранні. Його обличчя… десь він його вже бачив. Хлопець такий схожий на нього, на Чоніна, і так схожий на…

Чонін застиг. Мов із туману в памʼяті зринули картинки: репортаж новин, трагедія у гірському містечку, загинув юнак, випускник Сеульського університету, гордість факультету, батьків, рідного міста. На знімку був брат Фелікса - Мінхо.

Чонін пополотнів, його почало нудити, бо наступним він пригадав деталі новинного випуску: офіційна версія - нещасний випадок, негода в горах, обвал, підвела техніка, але згорьовані батьки не можуть знайти спокою, впевнені, що винний у трагедії друг загиблого, який тоді був поруч. Нібито напередодні був конфлікт, вони пішли разом на розкопки, той інший хлопець дивом вижив. Розслідування якось швидко призупинили, а вижившого як свідка відпустили. Сім'я Лі впевнена, у смерті їхнього Мінхо винний саме той хлопець, та доказів не знайшли і слідства далі не було, бо його батько коп.

О господи, - Чонін відступив на крок і спіткнувся. Кімната перед очима почала крутитися.

Він з жахом намагався пригадати інші деталі: а може це не те, про що він подумав, щось наплутав? Але тепер з пам’яті чітко виринули картинки, як після звернення заплаканої пані Лі показали фото… фото Бан Чана.

Чонін познайомився з Феліксом за декілька років до трагедії, а зблизився тільки останні півроку. Він чув, що пережила його сімʼя, але ніколи не розпитував. Та і Фелікс, чи інші його друзі, ніколи не згадували цього. Негласно це була тема табу для обговорення, бо Чонін знав, що Фелікс дуже тужить за братом, щомісяця приїжджає до його могили, намагається підтримати батьків.

Чонін обережно поставив аптечку назад на холодильник і повільно піднявся сходами. Став у дверях спальні і загіпнотизовано дивився як мирно спить, закутавшись у ковдру і тулячись носом до Чонінової подушки, людина. Людина, яку ненавидів Фелікс. Людина, яка причинила стільки горя його найкращому другу і його сім’ї. Людина, яка можливо убила. Людина, у яку закохався Чонін.

Chapter 9: Лікарня

Крізь сон Чан почув, що його окликають. Йому вперше за довгий час снилися приємні сни, але низький голос Чоніна швидко його пробудив.

- Чоніне? - спохватився він. - Щось трапилось?

- Так. Температура підвищилася, - голос хлопця звучав наскільки серйозно, що Чан різко підхопився вдягатися.

- Ти вже вдягнувся? - він кинув погляд на повністю зібраного Чоніна. Той сидів на стільці у своєму одязі і вдивлявся у вікно. - Там випогодилося? - відповіді не було, тож Чан змінив тему: - Біжу заводити машину. Ти зможеш рухатися сам?

- Так, - Чонін нарешті підвів до нього погляд і було в ньому шось гнітюче. Обличчя у хлопця набуло ще гостріших рис, очі червоні, скляні.

- Точно? - старший опустився біля нього на коліна, взяв його руки в свої і поцілував. - Де болить? - він вдивлявся в обличчя Чоніна, аби ухопити те, що його турбує, але хлопець повільно заплющив очі і важко видихнув.

Тож Чан побіг до гаража. За декілька хвилин до нього спустився Чонін і мряво всівся на пасажирське.

- Чоніне? - знову спробував він. - Глянь на мене, будь ласка, - молодший напівобернувся, і Чан почабачив його заплакані очі. - Чоніне? Це застуда чи… - він ледве вимовив, бо боявся, та мусив спитати, - я вночі зробив тобі боляче?

Чонін похитав важкою головою.

- Ні, я … тоді все було гаразд. Я просто дуже… ,- нові сльози підступили, він відчував таку несправедливість і розчарування, - я втомився.

- Ходи сюди, - Чан нахилився і поцілував його в чоло. Шкіра обпекла йому губи. - Ти весь палаєш. Їдьмо.

Чан першим забіг до реєстратури, а Чонін кволо рухався позаду.

- Вітаю. Тут екстерна ситуація, пані, - звернувся він до дівчини за стійкою, - у хлопця жар.

- Які ще симптоми, - дівчина швидко заклацала на компʼютері.

- Думаю, у нього застуда, але декілька днів тому він ще був у горах, тому поранився. Я оглядав його здебільшого, ніби запальних процесів не було, але всяке буває.

- Зрозуміла. Картку заповнимо пізніше, бо він уже ледь тримається на ногах. Ходімо за мною! - Вона швидко вийшла з-за столу. - А ви поки почекайте ззовні, - до Чана, коли з Чоніном зникла за рогом.

Чан метушливо озирнувся і, не побачивши в холі нікого крім інших відвідувачів на лавочках, повернувся до автівки. Тривога підступала до горла, але він намагався себе заспокоїти: Чонін як не є у спеціалістів, і вони йому допоможуть.

Та окрім фізичного стану Чоніна Чана турбувала також його емоційна зміна, той холод і дистанція. «Він хворіє і втомився» пояснював він собі, але підсвідомо відчував, що щось не так.

Минуло дві години, з дверей лікарні виходили і заходили люди, але не Чонін. Чан вирішив ще зачекати, але коли вже пройшов обідній час, він вистрибнув із авто і поспішив назад до будівлі.

На стійці реєстрації була вже інша медсестра.

- Добрий день. Сьогодні я до вас привіз пацієнта, молодого хлопця із жаром. Можна поцікавитися, з ним усе гаразд?

- Як його звати? - дівчина не відводила очей з компʼютера.

- Чонін.

- Прізвище?

- Ем, - Чан потер мокрого лоба, - я не знаю. Я його привіз десь о 9:30. Гляньте, будь ласка.

- У системі нічого не знаходить. Але не хвилюйтеся, зараз вона трохи підглючує, бо працює від генератора, і звʼязок повільно відновлюється. Якщо він тут, то з ним усе має бути добре. Принаймі, ніяких екстрених випадків не було, - вона посміхнулася і підморгнула. Чан хотів ще щось запитати, але до холу увірвалася літня діночка, і дівчина переключилася на неї.

Тож він став намотувати кола, аж поки за спиною не почув знайомий голос:

- Чане? Що ти тут робиш? Щось із батьками? - Чан шоковано озирнувся і побачив Чанбіна.

- О! Можливо ти допоможеш? Я привіз зранку хлопця Чоніна. Його лихоманило, - швидко заторохтів він.

- Пройдімо до мого кабінету, - скерував Чанбін, прискіпливо вдивляюсь у його спину. - Заварити тобі чаю? - запитав вже всередині.

- Ні, дякую. Можеш мене, будь ласка, провести до палати Чоніна?

- Так, давай спочатку. Що за Чонін? - Чанбін зручно всівся в крісло і запропонував махом руки присісти і гостю.

- Хлопчина з Сеулу. Я його сьогодні супроводжував до лікарні, а потім медсестра Йок його кудись повела і… - не бажаючи занурюватися в деталі пояснював Чан.

- З Сеулу? Що він тут робить? - Чанбін нахмурив лоба.

- Приїхав на канікули в гості. Я його знайшов там, на горі. Почалася злива, він мабуть промерз. Хоча у нього було й багато забоїв... Словом, у нього ці дні була висока температура, яку я збивав, але допомагало не на довго.

- Коли саме ти його знайшов і де?

Чан глибоко вдихнув.

- На тій самій горі. Там… - він ковтнув і невпевнено промовив, - де той самий обрив.

- Учора?

- Ні, вночі на 17-те.

- Чому не привіз його раніше? - з кожною деталлю Чанової історії Чанбін все більше прижмурював очі.

- Була ж буря, лило як з відра. Та я і не думав, що йому так погіршає. Тобто думав, обійдеться.

- Чане? Ти знайшов людину у грозу в горах, на обриві, де минулого року трапилася трагедія, раптом оцінив його ситуацію як нормальну і не звернувся по допомогу спеціалістів? Тобі відомо, скільки він пробув під дощем? А якщо у нього запалення легень? Він температурив декілька днів, а ти перечікував дощ?

У кабінеті повисла тиша. Чан не кліпаючи дивився на свої коліна і напружено тер руки. Після тривалої мовчанки Чанбін добавив спокійнішим тоном:

- Чане, таким не можна нехтувати. Ідеться про життя і здоровʼя людини. Хто як не ти має про це знати. Ще раз, як його імʼя? - запитав він і повернувся до монітору комп'ютера.

Чан не відреагував. Воронка страшної правди затягувала донизу: знову, він знову нашкодив, коли хотів допомогти, тільки толку з тої допомоги...

- Чане? Як його звати? - гучніше повторив Чанбін.

- Чонін.

- Прізвище?

- Не знаю.

- Він пробув у тебе декілька днів, і ти не запитав його прізвища? Окей, а скільки років?

- Точно не знаю. Може 21-23. Чорнявий, високий, худий.

- У базі нікого такого не внесли сьогодні, - повідомив Чанбін після активного клацання по клавіатурі.

- В реєстратурі сказали, що у вас система глючить.

- Сьогодні я на зміні з шести ранку. Ти ж знаєш, лікарня у нас мала, і я не чув і не бачив ніякого хлопця, що підпадав би під твій опис.

- Тоді можливо тобі не повідомили, бо хтось інший оглядав його. Можеш, будь ласка, сам глянути, перевірити, що з ним? - Чан вперше наважився подивитися Чанбіну прямо в очі. І то на на секунду.

- Ходімо, я проведу тебе до пацієнтів, які на сьогодні в нас лікуються.

Чанбін повів їх трохи далі коридором до палат. У першій лежало дві вагітні жінки на збереженні, у другій - чоловіки після хірургічного втручання, а в третій - старий чоловік, якому гоїли опіки.

- Можливо ти не помітив, як він вийшов? Поїхали, я тебе відвезу додому, - побачивши панічний вираз обличчя Чана, запропонував Чанбін.

- Але… куди б він пішов? Він бачив, де я припаркувався, і він би...

- Можливо він вже у тебе вдома? Ти на авто? Давай я поведу.

Усю дорогу Чан вдивлявся на перехожих на тротуарах, але Чоніна так і не бачив. Глибоко в душі він плекав надію, що хлопець дійсно добрався додому сам. Та як би він знав дорогу? І як би зайшов всередину без ключів?

Як тільки Чанбін загнав авто в гараж, Чан вискочив прожогом до будинку. На подвірʼї - нікого, все зачинене. Гукнув - ніхто не озивається. Усередині теж - мертва тиша і пустка.

Чанбін акуратно слідував за Чаном, усе більше хмурячись.

- Чоніне?! Ти тут? - сад теж пустував.

- Чане, очевидно, його тут нема.

- Та куди йому, чорт забирай, дітися! Він не міг випаруватися! Зранку я провів його до медсестри, і він зник!

- Будь ласка, заспокойся. Чому ти так нервуєш? Це ж якийсь незнайомець. Напевно його оглянули, ну він і пішов своєю дорогою.

- Так його речі… - Чан забігав кімнатами, - у нього… він… Напевно забрав рюкзак у лікарню. Має бути ще… - але як на зло Чан не міг знайти жодної речі, яка б свідчила про перебування Чоніна у будинку ні зараз, ні раніше.

Чан спустився на кухню, де стовбичив, склавши руки на грудях, Чанбін. Той зреагував на звук кроків і як раз обернувся від холодильника. Він пройшов у вітальню і всівся на диван, зайнявши позу для «серйозної розмови».

- Чане, присядь. Ми так давно не бачилися. Ти так схуд, збляк. Як твоє здоровʼя, чувак?

- Я… нормально. Можливо менше їв, бо електрики приготувати не було.

- А ментальне? Ти ж відвідуєш..? - не договорив Чанбін, бо Чан різко підвівся і заходив колами по кімнаті.

- Чанбіне, тільки не починай цих своїх медичних штучок.

- Що ти робив на тій горі?

- Просто гуляв.

-Що ти робив біля тієї прірви вночі?

- Я випадково забрів туди. І я почув звук, тож пішов на нього, - Чан старався з усіх сил ухилитися від запитань, але Чанбіна так не проведеш.

- Чому ти вийшов із нашого чату того вечора? - продовжував він прямо.

- Я… я зрозумів, що в ньому нема сенсу, все одно неактивний. Чанбіне…

- Що трапилося на зустрічі в кафе?

- Нічого. До чого цей допит!

- Чане..!

- Та нічого! Буквально. Ніхто не прийшов, тож я просто пішов додому!

Запала мовчанка. Чан знав: Чанбін розкусив цого. Чанбін усе про нього знає, читає його як відкриту книгу. Тому раз почав, вирішив продовжити.

- Потім вирішив прогулятися. Ноги самі вели. І раптом почув, як хтось просить по допомогу. Обійшов прірву і побачив там тіло. Я так злякався. Дощ стіною, темно, а там хлопець. Я до нього - а бачу Мінхо! Не розібрав спершу, та він такий схожий. Я швидко прийшов до тями, і ми вибралися звідти. До лікарні сил не було сунути його на спині, затяг додому і... доглядав.

- Чане, - Чанбін закивав і сказав сумним тихим голосом, - ти перевтомлений, у тебе депресія, ти досі горюєш, відчуваєш провину. Те, що ти описав, поширене явище для людей, які втратили рідних. Тоді варто продовжити психотерапію. Обіцяю, з часом ставатиме легше.

- Чанбіне, Чонін - не галюцинація. Він був тут. Такий же реальний, як і ти зараз!

- Будь ласка, послухай мене, довірся. Ми ж були найкращими друзями. Я дуже скучив за тобою, весь цей час переживав. Я ніколи не зичив тобі...

- Навіть тоді, коли тижнями не відповідав на дзвінки і повідомлення? Коли повірив, що я міг вбити свого ж хлопця! Коли прийшов до суду давати свідчення проти мене? - із болем прокричав Чан.

Чанбін опустив голову між колін, а потім здавлено відповів:

- Мені шкода. Чуєш? Шкода, що я тоді відвернувся від тебе. Я… не знав, що думати. Смерть Мінхо вдарила під дих. Так боліло, я не знав, як це прийняти. А в суд пішов, бо треба було підтримати його батьків. На них без сліз не можна було дивитися. Уяви, як їм втратити сина! З них ніби душу висмоктало. Будь-які батьки намагалися б розглянути всі версії, аби докопатися до істини.

- Ти був моїм найкращим другом, Чанбіне. Так, тоді ти вчинив правильно. Так. Ти зробив, як годиться. Але чомусь мені від цього менше не болить.

- Я зробив би все, аби вернути нашу дружбу, Чане.

- Я теж, Чанбіне, але навіть зараз ти не довіряєш мені.

- Я хочу вірити в існування якогось Чоніна, але як? Як, якщо все, що я почув з твоєї історії, і все, що я бачу, а точніше не бачу, свідчить про інше?

- Він може бути в Фелікса! - Чана осяяло.

- Що…? Що ти верзеш?

- Чонін приїхав провести канікули у Фелікса. Він і ще один якийсь хлопець.

- Ну от зараз тобі самому не здається дивним, що хлопець, схожий на Мінхо, упав у прірву, де загинув Мінхо, коли добирався в гості брата Мінхо, але його врятував хлопець покійного Міхно? Чане, будь ласка, запишись на візит до професора Со.

- Я знаю, як це все звучить. Але давай так: ти навідаєшся до Фелікса і перевіриш, чи там нема Чоніна. Якщо його дійсно не існує - я обіцяю продовжити терапію.