Кінець Мадари

by Poisoned_Sun, RenneLeLorren

Summary:

Десь в іншому світі Обіто виймає к'юбі з Кушіни й той виривається на свободу, знищуючи все на своєму шляху. Десь в іншому світі вмирають четвертий Хокаґе і його дружина.

Але не в цьому.

Notes:

Мій перший фф, написаний в 2022.

Chapter 1: Емоційний багаж

 

***

Обіто думав, що був готовий до усього. Вважав, поклавши руку на серце, що нема нічого такого, чого б він не зробив заради плану. Того самого, що приніс би усім спокій і жаданий мир. Навіть якщо той план і був нав'язаний старим, що так люб'язно врятував його жалюгідне буття. Цей тричі клятий Мадара.

Смішно, але Обіто ненавидить Учіху. І це навіть не дивлячись на усі отримані від старого знання. Ненавидить за те, що відкрив очі на жахливу правду світу, й прирік скитатися з розірваним у шмаття серцем сірою тінню того, ким він колись був. Обіто, який лежав під завалами каміння і вже цілковито змирився зі смертю, ніколи не просив цього. 

Але він побачив власними очима саме те, що неодноразово пояснював йому божевільний сивий Учіха. Ту саму несправність світу.

 

***

Обіто завмирає не здатний рухатися, ніби був паралізований від побаченого. Там же, на галявині перед його очима, лунає тріск блискавки, що як пташка щебече, розтинаючи своїм тріпотінням мертву тишу. Один удар і не доброзичлива земля холодно зтрічає в своїх обіймах смерть одної людини. 

 

«Рін...?» 

 

В голові стало пусто, поки мозок тяжко намагався сприйняти і осягнути, що сталося. Знадобилося не трохи більше ніж секунди, щоб все клацнуло на місця.

 

«Анбу. Райкірі Какаші. Рін. Була атака. Анбу Туману - напали».

 

Емоції взяли верх і, навіть не до кінця розуміючи що робить, Обіто втратив голову в вирі безсилої злості.

 

«Знищити».

 

–Я не прийму, – каже він тоді сповненим злості голосом, який ставав голосніше з кожним словом, – нічого з цього!

 

Обіто зривається. 

Останнє, що чітко відбилося в пам'яті, перед тим, як він відновив контроль - це те, як вогонь охопив очі і нутро новим пекучим полум'ям. Обіто був сам, як не свій і пізніше навіть не зможе точно описати увесь наступний бій.

Якщо це взагалі можна назвати боєм. Зі сторони то було схоже більше на бійню, ніж будь-що інше. 

Дії Обіто для нього самого в той момент були покриті туманом, змішавшись в один ком пекельної жаги помсти і болю. Все відчувалося не реальним. В пеклі дії Обіто навіть здалося, ніби все відбувалося з третіх рук, а не його власних.

Удар. Крики. Тіло падає. Мертве. Він не обертається. На нього атакують. Знову падіння мертвих тіл. Бі льше криків. Безліч смертей. 

Згадуючи ті події, якось страшно і уявити в якого монстра він перетворився тоді. А вони, його вороги, бачили саме це. Монстра. Їх очі сказали це за них без жодних слів. Якщо, звісно, він не помиляється в своїх власних спогадах. Що неможливо. В нього назавжди будуть вирізані в пам'яті ті спогади і їх сира щирість. Особливо перелякані пози тих людей і те, як вони відступали на крок назад від одного лише зорового контакту з ним. Від одного виду.

"Прокинувся" Обіто від темряви люті вже серед калюжі крові. Більше не було ворога, якого слід бити, що й викинуло його зі стану трансу до реальності. Більше немає АНБУ. Вони усі перетворилися на єдину масу, в калюжу, де розчинилися, як фарба у воді. Залишилася лише кров. Так багато. Обіто навіть і не було відомо, що людина містить в собі стільки крові раніше. 

Але, не дивлячись на усе скоєне його руками безчинство, Обіто насправді було все одно. Він не може знайти в собі сил, щоб дбати і набагато пізніше. Це було не важливо тоді й не буде вже ніколи. Обіто ігнорує усе і прямує до єдиної важливої для нього людини, яка була там серед крові й роздолу. Мертва та холодна. Й то така страшна протилежність звичайному доброзичливому сяйву дівчини, що це лякає до глибини душі. Він нахиляється над нею не впевнений, що робити.

 

«Вона дійсно...?» 

 

Було абсолютно очевидно, що вона мертва, але навіть подумки Обіто боявся, в той момент, визнати страшну правду і запобігав використовувати це слово. Він тягнеться, намагаючись її торкнутися, а рука проходить скрізь, як в привида, але при наступному дотику цей дивний ефект, що виявиться пізніше його новою силою, щез.

 

«Як це може бути реально?» – думає він, коли насправді бачить Рін при ближньому погляді.

 

Тремтячими руками він підносить її охолонувше і слизьке тіло ближче до себе в надії відчути щось, чого там вже немає. Це була якась первісна потреба доторкнутися, щоби впевнитися, повірити у те, що усе це не кошмарний сон. Він намагався знайти серцебиття, побачити рух грудної клітини, відчути тепло, або просто щось властиве живій людині. Хоч щось. Будь-що. Але, звісно, нічого не було.

 

«Цей світ не може бути справжнім...» – спадає йому раптова думка, що майже маніакально чіпка й істерична тим, як вона на повторі крутиться в голові.

 

Він тримає Рін, здається, годинами. Проте незважаючи на те, як довго це було, Обіто не може повірити.

 

«Це має бути ілюзія,» – думає він, намагаючись крізь сльози розвіяти її, – «Це має бути,» – але, як би Обіто не старався, нічого не змінюється, там немає генджюцу.

 

Обіто бачить жорстоку правду, а ті жалюгідні спроби запевнити самого себе в іншому з самого початку були провальні перед доджюцу клану Учіха. Він все одно пробує, але десь глибоко всередині Обіто вже знає, що це не ілюзія, не сон і не обман. 

 

«Це не може бути правдою,» – все так же бреше собі він, – «Какаші не міг так вчинити».

 

–Чи я...

 

Обіто відмовляється вірити.

 

—Чи я в пеклі?

 

«Цей світ - пекло,» – істерично думає він. – «Інакше бути й не може. Якщо б цей світ був би хоч скількись реальним, така хороша людина як вона ніколи б...»

 

Розбитий від думок про Рін, що все ще була на його руках, Обіто раптом думає про того огидного стариганя, що скоріше за все так і сидить десь там у печері. Це трохи прояснило йому голову. Доріжки від сліз вже давно висохли на пожовклій, від бруду і, знову ж таки, чужої крові, щоці. 

 

«Старий "Мадара" був таки правий з самого початку,» – не без роздратування думає Обіто. – «Ця війна не має кінця. Ніколи не буде.»

 

Він знову дивиться на свою подругу, в якої замість серця діра. Результат цієї війни.

 

«Але я збираюся його змінити, Рін,» – подумки обіцяє він, коли обережно краде її там же, де вона й спочівала. – «Я зміню цей світ. Якщо не для себе, то для тебе і...»

 

Обіто обертається назад. Там, серед червоної лужі бруду і людських залишків, була ще одна жива людина. Єдиний, кого він залишить живим.

 

«Я зроблю це для усіх інших».

 

 

***

Відтоді Обіто робить усе, як Мадара волів.

 

«Так буде краще,» – запевняє він себе.

 

Закриваючи очі на розрізнені відчуття від усього, що робить, Обіто продовжував йти далі, замкнувши власне серце на сталевий замок. А воно все обливалось болем і страждало, ще з перших, принаймні свідомо, вбитих ним людей.

Він ненавидить це. Те, як розрізнено себе відчуває.

Він би дуже хотів просто зупинитись. Припинити цей жах. Але замість цього лише стискає кулаки до болю, та рухається вперед. Не зважаючи на на що. Кожен день Обіто починає з того, як запевняє себе що всі його вчинки – заради більшого блага. А воно, як правило, варте більше ніж якась мораль та цінності одної особистості, котрі лише б стояли на шляху. Більше благо вартувало всієї крові, що він пролив. І не важливо, як відчуває себе від того він сам. Страждання одної людини не значить нічого. Думав він так, і, сміливо наступаючи на горло власним принципам, все більше ставав схожим на справжнього монстра.

Дзеркальне відображення свого наставника і таке ж огидне. 

Дотик. Темна фігура і жорстокі очі. Злі дотики і слова. 

 

«Нудить від себе».

 

Власне обличчя і тіло відчувалися так, наче вони перестали бути його власними. Він почав відчувати відторгнення до самого себе.

 

«Я не можу навіть дивитися на власне обличчя і не бачити його».

 

Так одного дня з'явилася маска. Й тоді ж, Обіто може це принаймні визнати сам собі, він почав втрачати розум крапля за краплею.

Все зайшло так далеко, що Обіто вже почав думати, що то, мабуть, доля. З самого початку так мало б бути, як є зараз. То його доля бути відірваним від усіх. Так мало статися, щоб він перетворився на позбавлену емоцій зброю, що рве й мече. Й за це все він заслуговував бути забутим, а після проклятим усіма до самої могили. Це його доля стояти по коліно в чужій крові. Щоб втратити себе. І саме тому так й сталося. 

Проте, в його, тепер вже не дуже здоровій, голові усі ці вбивства завжди мали сенс, хоча він і не відчував, що хотів би в дійсності цих смертей. Як Обіто може, якщо це заради миру і блага інших? Не свого, ніколи не свого. На його думку такій пустій оболонці від людини, яку колись звали Обіто, вже не допомогти ніяк. А так, хоча б, він принесе якусь користь для когось іншого.

Він пообіцяв створити світ, де Рін буде жити. Той, який би не мав війни і пустих вбивств. Обіто все так же завзятий це виповнити. Але для нього самого там не має місця.

Тому, можна сказати, що він дійсно щиро жадає здійснення плану вічного Цукуйомі. Точніше, це дійсно так було. Принаймні, до однієї ночі. Часу, коли повинен був народитися син Намікадзе Мінато і Кушіни Узумакі.

 

***

Все почалося з того, що Обіто стояв посеред родильної кімнати. Він носив тяжку мантію, що була зовсім не по розміру, і маску. Повітря приміщення було затхле від недавньої крові й криків. В одній руці Обіто лежить щойно народжена дитина, а в іншій холодна зброя. Чомусь тягар її здавався уж надто великим для звичайного куная. Навколо нього тяжіла вбивча аура й стійке відчуття погрози, що попереджали і насторожували про небезпеку. Проте на душі, в протиріч масці, йому було огидно від себе. Боляче чомусь теж. Проте, для Обіто ввійшло вже в звичку ігнорувати почуття, щоб вони дійсно стали якоюсь справжньою проблемою.

Принаймні Обіто думав, що його почуття не стануть на заваді. Як виявилося помилково.

Він стиснув щелепу і продовжив грати когось іншого, надаючи власному голосу темного злісного відтінку. Гострий кінець зброї блищить в напівтемряві кімнати, наче насміхаючись над внутрішньою слабкістю свого володаря і нагадуючи навіщо він тут. Дитя, маленьке таке, все ще синє й жалюгідно слабке, ворушиться в його руці, наче вже розуміє якимось шостим відчуттям, що Обіто – ворожа людина. Але воно беззахисне і лише то й може, що плачем кликати на поміч своїх батьків. Все марно, звичайно. Ніщо не зможе похитнути Обіто з праведного шляху до всесвітнього спокою.

Ці крики, звичайно ж, зовсім не проникнуть під кору головного мозку Обіто, щоби нагадувати про те, якою гидкою істотою він став.

Сенсей Четвертий Хокаґе щось кричить йому з витягнутою вперед рукою, обличчя чоловіка овіяно таким глибоким страхом, що Обіто, людина яка стала причиною такої сильної емоції, поневолі відчуває його теж.

 

«Мінато сенсей...»

 

Щось в душі ворухнулося й жалібно підняло свою огидну голову у відповідь. Якась його частина, що, виходить, все ще не вмерла. Але Обіто був так далеко не в собі, що вже не може розрізнити, що відчуває. Чи це був сором? Провина? Просто людська емпатія? Обіто не міг зрозуміти.

 

«Невже я все ще маю якусь прив'язаність до цієї людини?»

 

Але як він може? Обіто злий на нього. Мінато безпосередньо приклав свою руку до нещастя. Некомпетентність саме цієї людини, як вчителя, і поклало на нього слід, що Обіто тепер проклятий носити. Момент пройшов, і ось знову наче щось стискає серце невидимими стержнями, рот відкривався сам по собі, ніби і не він керував власним тілом, а слова, що виходять з його рота, взагалі якісь чудернацькі та чужі. Обіто й далі щось говорить, але в голові його панував повний бардак. 

 

«Неправильно неправильно неправильно,» – знов і знов повторюється ця одна думка, як наче б'ється о череп, подібно до пташки в клітці.

 

І тоді, керований невідомому чим, він робить найбільшу помилку яку тільки міг. Обіто дивиться Кушіні в очі. Гарячі, повні сліз, які такі незвичні для стійкої й буйної жінки Узумакі. А його власні для неї, як він знає, були лише безжалісними темними безоднями прорізів маски, що не виявляли жодної людської емоції. Лише жорстокість. Обіто відчував велику вдячність за наявність маски, бо в той час його емоції як ніколи було важко скерувати. Під, не маючи кращого опису, жалібним поглядом Кушіни ставало все складніше не зважати увагу. 

Вже не виходило так добре, як раніше, не зважати на те величезне більше за нього самого почуття провини. 

Обіто почав замислюватися. А це ще більш дурніша помилка, ніж попередня. Він не повинен обмірковувати, що робить, або наскільки це морально чисто. Інакше почуття візьмуть над ним верх. Це було щось, що Обіто, здавалося, вже вивчив з власного досвіду. Мав би.

Але замок був знятий, і Обіто більше не міг ігнорувати.

Він, той що без усіх масок і бар'єрів, ніколи б не хотів бути причиною такої печалі на цих рідних обличчях.

Обіто б не хотів би бачити Мінато таким роздертим горем.

Він збирався вбити Мінато сенсея. Того, що завжди так щиро приймав їх усіх у себе вдома; який мав з ним та його запізненнями справу на постійній основі; хто підтримав його у мрії стати Хокаґе, коли більшість інших висміювали.

Обіто б не хотів би бачити Кушіну такою збентежено безсилою.

Але він тільки що збирався стати причиною болю Кушіни. Тій, що хотіла його нагодувати з простої доброти; яка журила за дурість, коли він ранився перев'язуючи рану і дійсно переживала за Обіто; вона підтримувала й підбадьорювала його так, наче вони були рідні.

Обидва дорослих часто поводилися так, наче він був їх негласною частиною сім'ї. Обіто стало погано, варто було цим спогадам промайнути перед очами. Тоді він і зрозумів. З нього достатньо. Обіто не зможе зробити фінальний крок, який від нього очікується. Він надто слабкий для цього, як виявилося.

 

«Це занадто для мене,» – думає він, відчуваючи одночасно як сором, так і полегшення. – «Я зайшов занадто далеко. Це не правильно. Те, що я роблю не правильно.»

 

— Заспокойся, я тебе прошу, – доноситься голос Мінато, тепер чіткий та ясний. 

 

Обіто здається.

 

—Неправильно, – заговорив він, вперше висловлюючи свою справжню думку від душі. 

—Що? 

—Це неправильно, – каже він з ще більшою впевненістю, проте зовсім не помічаючи як його тіло починає несамовито тремтіти. –Цього не повинно бути.

 

Обіто, сам не розуміючи чому, починає задихається і осідає на землю. Він був все ще з дитиною на руках й лише зараз примітив, що та якось дивно затихла.

 

–Тільки не я, і тільки не з вами, – каже він. 

 

Під кінець цієї промови він так забувся, що втратив контроль над тим фальшивим глибоким чоловічим тембром, натомість давши волю ламкому підлітковому. Обіто все продовжував бубоніти, хоча і жодного слова неможливо вже було розібрати тепер. Четвертий Хокаґе, хоча й був жахливо збентежений, навіть шокований, вилучив момент й швидким рухом виймає свого малюка з обіймів смерті. Обіто інтуїтивно піднімає голову на цей рух, але залишається нерухомим. Готовий до будь-чого, Мінато встає в бойову стійку.

Але він не був готовий до того, що почув далі. 

 

— Сенсей... – глухо, і до болю знайомо, лунає просте звернення.

 

Варто було тому єдиному слову злетіти з язика Обіто, як повітря в кімнаті, сперте і гаряче донині, охололо. Одне палаюче криваве око зустрічається з небесними і повільно, хоча й дуже невпевнено, знання розлилося в тій, надто теплій для свого ж блага, блакиті.

 

— Чи це ти, – починає Мінато обережним тоном. –Обіто?

 

В цю хвилину Обіто вже точно зрозумів, що сам підписав собі вирок. Але він не зміг більше того витримувати. Величезна вага вини, що сталевими і гострими кігтями шкребла його спину ледве не до самих кісток, вже й без того нестерпна, стала б жахливо більше. Обіто не зміг би це витримати.

Його рука, що злегка тремтіла, потягнулася за маскою, знімаючи її та відкриваючи світу вкрите шрамами обличчя. То було так незвично, знову стояти так перед кимось. Це наче зняти шкіру. Й Обіто, схиливши голову, навмисно не дивиться на них. Надто боягуз, щоб побачити там відразу, злість, ненависть і ще багато іншого, що там мало б бути. 

 

— Так, я, – глухо погоджується він. –Правда, не думаю, що це найперша проблема зараз для тебе, сенсей.

 

Тоді усе і скінчилося для нього, як для "Мадари".

Проте Обіто вірив в праведність своїх вчинків, якоюсь мірою принаймні. Що, правда, тепер це навряд чи має вагу. Не тоді, коли Обіто сидить прив'язаний кандалами до столу допитів, очі зав'язані, а на ньому поставлена закриваюча чакру печать.

Світ для Обіто тепер темний і вузький, а повітря смердить скорою смертю. 

Вже ніщо не має сенсу.

 

Chapter 2: Правда й щирість

Summary:

! Попередження ! В цій главі описується (хоч і поверхнево) сексуальне насилля.

***

Пройшло неясно скільки часу. Чи це тиждень, місяць, а може взагалі всього лишень два дні - це не відомо. Тому, чиї очі закриті від будь-якого сонячного світла складно щось знати напевно.

Обіто знаходиться в одиночній камері, судячи з відсутності будь-якого шуму людської присутності. Ні тобі бесід ув'язнених на високих тонах, ні сварок на пустому місці з бійками, ні звуку кроків інших людей. Не сказати, що йому хотілось би ото усе чути так-то, якраз навпаки. Просто дивно, що він був відрізаний від усього скупчення мразі, а не скинутий до веселої компанії політичних в'язнів та злочинів Конохи. Наче Обіто не один з них, щось більше, ніж звичайний злочинець. 

Щодня, або приблизно, до камери Обіто приходить Четвертий Хокаґе, його єдиний відвідувач. Раз за разом Мінато намагається отримати правдиві показання на запитання. Поки що, це не відзначилося жодним результатом. Для Обіто же сенс цих "дружніх зустрічей учня з сенсеєм" не дуже зрозуміло. Над ним вже добре попрацював Яманака, там не має більше залишитися жодних питань до нього. Також він задавався питанням, якщо вони отримали уже всю інформацію, чому його досі не стратили? Це насторожує. 

 

«Що вони від мене хочуть?»

 

Запитання Мінато Намікадзе, очевидно, більше мають особистий характер і ціль. Людина приходить і питає, в чому були його істинні мотиви робити те, що він робив. Навряд чи четвертого Хокаґе Намікадзе Мінато хтось з ради Конохи відіслав з "священною місією" дізнатися оту життєво важливу інформацію. Тому усе це, включаючи його життя, було особистим бажанням Мінато-сенсея, і йому як верхівці влади, просто ніхто не зміг відмовити.

Двері знайомо скриплять, чиясь тиха хода сповіщає його про відвідувача. По ту сторону грат хтось – хто, як може здогадуватися Обіто, є ніхто інший як Намікадзе, переставив стілець кудись вліво, і настала довга, тяжка, напружена тиша.

Такі обставини дратують Обіто, і тому він поспішив заявити про знання присутності Мінато.

 

—Пане четвертий, я знаю, що ви там, – каже він награно весело. –вже вивчив по диханню. В вас воно доволі голосне для шинобі. 

 

Парубок нахилив голову в той бік, де був за його думкою чоловік, щоби зробити якусь ілюзію на зацікавленість.

 

—Мовчите, хех? Я, чесне слово, не вмію читати думки. Тому, якщо є що сказати, то поділіться з класом.

 

Він би, якщо б тільки міг, ще театрально розвів руками в сторони, але кайдани не дозволяють. 

В приміщенні запанувала ще одна довга тиша, впродовж якої Обіто сумлінно чекав, поки інший заговорить. Через проміжок, схожий на хвилин п'ятнадцять, він доволі чутно цокає язиком, відвертаючись від Мінато. Таким чином він сів спиною до грат і чоловіка, що є небаченим вчинком для будь-якого шинобі. Особливо в такому становищі, як той, в якому перебуває Обіто. А річ в тому, що йому просто глибоко начхати. Навіть якщо Учіху зараз вб'ють, він й бровами не поведе. Оскільки вже і так його страту затягнули на надто довгий строк.

 

—Обіто.

 

Цей простий вигук його імені був схожий на холодну воду, яку різко і без попередження вилили на голову.

 

—Обіто, скажи мені чому? Чому ти це зробив?

 

Він здригнувся від того, як чужий голос зазвучав значно ближче, ніж йому було би приємно. На місце минулій напрузі приходить таке знайоме роздратування, викликане черговим в сотий вже, напевно, раз поставленим запитанням.

 

—Я вже розказав усе, що міг, і ви навіть просканували мій розум. Що ще від мене треба?

—Я не це мав на увазі, Обіто, і ти прекрасно те розумієш. Я хочу почути правду. І також, чому ти не продовжив те, що почав. Чому ти-

 —Як багато "чому", і тільки один я~. Ти не почуєш нічого нового, мій колишній сенсею. Змирися.

—Мені просто...

 

Чоловік по ту сторону ледве чутно стукає кулаком об грати в якомусь емоційному пориві, і це трохи змусило бойові інстинкти Обіто кричати про небезпеку.

 

«Мінато ніколи так себе не поводився до сих пір. Чи сенсей вже досяг кінця свого терпіння?»

 

—Мені просто не зрозуміло, як усе це може бути насправді. Ти же завжди був таким сердешним хлопчиком. Таким добрим. В голові не укладається, як комусь такому як ти може прийти в голову робити щось таке жахливе.

—...

—Це неправильно.

 

«Що ж, ти сам спитав.»

 

—Весь цей світ, людство і сама система шинобі - не правильні. Ми постійно вбиваємо один одного. Війни ж створюють безкінечний круг смерті, з якою рука об руку іде затяжна та не маюча ніякого сенсу ворожба. Цей світ настільки жахливий, що я віддав перевагу тому, що пропонував той Учіха Мадара. Який є, очевидно, божевільним сімдесятирічним дідом?

 

Обіто глухо, і навіть якось моторошно в абсолютній тиші пустого приміщення, засміявся. І не було в тому нічого веселого, тільки відчай.

 

—Проте його слова тоді для мене дійсно мали сенс. Він пропонував те за що я, попередньо травмований смертю друга, зачепився обома руками. Світ розвалювався в мене на очах, усі мої пісчані замки в голові були зруйновано.

 

Від того, як Обіто стиснув руки, кайдани неприємно впилися в ніжну шкіру. Він намагався зосередити свою увагу на болі, але безрезультатно.

 

«Клятий Мінато з його розмовами по душам.»

 

—Я відмовлявся вірити, що то була реальність. А він, Мадара, пропонував змінити світ, зробити його кращим. За допомогою вічної ілюзії. Це був би світ, в якому би ніколи не сталося нічого такого, що було в цій реальності брехні. Світ, в котрому би Рін не вмерла від руки коханої для неї людини, і в якому я ніколи не покинув близьких для серця людей.

—Обіто...

 

Хотів би він зараз бачити вираз обличчя Мінато, але не дуже впевнений, що то б йому сподобалося.

 

—Я зрозумів тебе, хоча і не до кінця бачу сенс такого кривавого шляху, який ти обрав. Ти дійсно змінився, Обіто, і подорослішав занадто швидко, я би сказав.

—Чи не всі ми?

—І це теж вірно.

—Тепер, коли ми маємо розуміння один одного-

—Але Кушіна, що вона тобі особисто зробила, щоб заслужити таку участь? Вона завжди любила тебе дуже сильно, ти був її фаворитом.

— ...

—Вона навіть хотіла, щоб наша дитина була схожа на тебе. Була такою ж світлою, веселою і доброю. Саме як ти.

 

Це нове знання віддалося тяжким болем в серці, а той в свою чергу розпочав вже поглинати його, все сильніше давити на і без того ледве працюючий орган. Від того наступні слова здавалися ще більш гіркими на власному ж язику. От якби зрада мала би смак, то Обіто б точно знав, якою вона є.

Він зібрав всі сили, які все швидше і швидше покидали його тіло, щоб обернути їх в позбавлений емоцій тон.

 

—Жертва одного не значить ніщо, порівняно із загальним миром і щастям. Це була потрібна жертва заради більшого.

—Тоді чому ти зупинився? Чому не завершив почате?

—І знову так багато "чому", пане четвертий.

 

Холодний піт виступив на обличчі, його руки злегка тряслися від напруги.

 

«Мені це зовсім не подобається.»

 

—Знову вдаєш з себе якусь іншу людину... Я хочу почути свого Обіто і те, що ти насправді думаєш, твої причини. Навіть, якщо вони спричинять мені біль.

 

Його вже натурально трусило, бо тепер він чув легке подзенькування ланцюгів його наручників через те, що його руки тремтіли. Сильно. Він впевнений, що це не пройшло повз спостережливої людини, якою завжди був Намікадзе Мінато. І зараз той або піде, побачивши спричинений дискомфорт, або на цей раз буде витягувати відповідь до останнього. Очікуюче мовчання з іншої сторони мовило саме за себе.

Розуміючи, що на нього продовжать давити, Обіто вирішив просто викласти все як є. Навіть якщо причина була настільки ж жалюгідно проста, наскільки тільки можна.

 

—Я просто подивився в очі Кушіни. І мене це похитнуло.

 

Його голос був тихий і ламкий, наче визнання власної слабкості робило йому фізично боляче. Що можливо так і було після всього часу з Мадарою та його "емоції - це слабкість" вченням.

 

—В мене ніколи не було бажання змусити її виглядати такою безсилою та глибоко пораненою. Я просто не зміг завершити почате, не зміг нанести останній удар. І в ту хвилину, коли наші очі зустрілися, я зрозумів, що більше не можу. Не зможу більше то робити. Не зможу більше закривати очі. Не можу більше ігнорувати власні почуття, аби робити жахливі вчинки. Бо я знав, що те, що я в біса роблю – це жахливо. Але Кушіна... це-

 

Його трясло увесь цей невеликий монолог, а голос зривався, стаючи все дедалі надривним. Зламаним.

Обіто не знав, наскільки правдиво для іншого звучали ті слова, на те було вже все одно. Не маючи більше жодних сил на подальший діалог Обіто, як тяжкий мішок з картоплею, завалився на бік, скрутившись в дійсно незручну позу.

 

—Я-я просто більше не можу.

 

Далі, навіть, якщо йому соромно те пригадувати, в нього стався повномасштабний нервовий зрив.

Перший за останній рік після смерті Рін.

Його прорвало на ридання. Не тихі і картинні, як в усіх тих фільмах, а з соплями і надривними напівкриками/напівстогнами від болю. І неважливо як добре Учіха тримався увесь цей час, та як гідно він в минулому тримав підборіддя до гори в омані самовпевненості, зараз підліток зовсім не виглядає як велика погроза.

Скоріше як зламана дитина, якою насправді Обіто Учіха і є.

Обіто вже вважав, що його залишили на самоті, дозволивши залишити хоч крихту гідності, як раптово він відчув дотик чужих рук. Секунда, і підліток вже на протилежному куті матрацу від невидимої для себе погрози. Перед зав'язаними очима забігали образи старечих зморщених рук, що тягнуться, що торкаються, визиваючи лише огиду. Дихання хлопця стає швидшим та уривчастим, а ноги притискаються ближче до тіла в захисному жесті.

 

—Н-не треба! Н-не чіпай, я зроблю все! Тільки не чіпай, не треба-

—Не треба галасувати, Обіто, давай заспокоїмося.

«—Чого ти, в біса, галасуєш?!»

 

«Це саме те, що казав Мадара. Це він? Він тут- я-»

 

—Все гаразд, все добре, це я. Я не скривджу тебе.

«–Все гаразд, припини вже скиглити. Поводишся так, наче я кривджу тебе. Це лише урок, котрий тобі потрібно засвоїти, і, здається, ти не розумієш по-інакшому.»

 

Навкруги його тулуба, на якому бовталась вільна туніка, обертаються дві руки в обіймах.

 

«О ні...»

 

Обіто не дуже оцінив той жест доброї волі, бо зараз його голова була не тут, і людина перед очима була зовсім вже не Мінато.

А Мадара.

Завжди Мадара, чия темна як усі його жахливі злочини, тінь нависає над ним з протягнутими до нього кістлявими руками, які тягнуть і розсувають його ноги, зривають одяг, ранять і залишають синці. Думки Обіто в цей момент були пташками, що нервово билися о черепну клітку в первозданному страху, кружляючи і повертаючи лише до одного:

 

«Наскільки же далеко він зайде зі мною у цей раз?»

 

Паніка піднялася ще вище, варто було чужим рукам почати вести заспокійливі круги по його спині. Що, в протиріч очікуваному ефекту, лише зробило гірше. То лише нагадало про інциденти, які Мадара називав "уроками розвитку його шарінгану". Епізоди з минулого, які не мали жодного зв'язку з теперішнім, програвалися перед очима, втягуючи глибше у жахливі події.

Дихати ставало все дедалі складніше, він задихається і, напевно, ще й плаче. 

 

«— Як гидко. І чого думаєш ти отримаєш виставляючи свою слабкість на показ?» 

 

Один момент і він бачить сіру замизгану кімнату, той самий дратуючий скрипучий стілець, поскубані старі грати і дуже знайоме світле волосся.

Не сиве та сплутане.

 

«Це...не Мадара?»

 

І тоді Обіто згадує, що він вже більше не в печері. Обіто більше не слабка дитина, яку так легко схилити.

І тоді він дихає.

Обіто взагалі вийшов з тої печери вже протягом довгого часу тому. Мадара вмер. Його немає. Нікому його скривдити.

І він видихає.

Намагаючись сконцентрувати себе на менш травмуючих речах, Обіто зосередив увагу на обличчі чоловіка навпроти, що було трохи заскладно з вологою в його очах.

Перед ним був все той же самий Мінато Намікадзе, його знайоме курчаве волосся з такими ж знайомими дурними прядками, і світлі очі які сяяли, зовсім не заслуженим на думку Учіхи, співчуттям. Руки на щоках, яких хотілося би торкнутися, здавалися якорем, який єдиний в цьому світі здатний був втримати його у світі живих.

 

—М-Мінато-сенсей?

—Тихше, тобі зараз не обов'язково говорити. Тільки якщо захочеш.

 

Два великих пальця Намікадзе водять по щоках хлопця, стираючи вологі доріжки.

 

—Я просто тут, щоб бути поруч для тебе. Все-таки, навіть якщо ти подорослішав, я все ще твій сенсей.

 

І знову в тих очах сяє щире співчуття і ніжність, така сильна, що Обіто бажає відвести погляд та не може. Він тягнеться до тієї крихти доброти неначе сонях, що тягнеться до сонця. І нічого не може з тим поробити.

 

—Я все ще піклуюсь про тебе, Обіто, і не залишу тебе на самоті в такий час.

 

Обіто інтуїтивно тикається в більш міцне й широке плече, вперше згадавши, що перед ним старша людина. Що сам він, за якоюсь системою, теж все ще є дитиною, в свої 15 років.

І тоді він знову дозволяє собі плакати, вперше так відкрито і без сорому за останні півроку.

Багато часу минуло, перш ніж Обіто нарешті заспокоюється. Він говорить. Багато і болісно, все наскрізь пронизане невпевненістю і втратою віри в світле майбутнє. Втратою себе.

 

—Обіто, як я помітив, ти декілька раз казав про страту. Цього не буде.

—Але я - злочинець.

—Оскільки я - Хокаґе, фінальне рішення про те, що з тобою робити за мною. Навіть, якщо ніхто не буде зі мною згоден.

—Але-

 — Послухай, ти фактично нічого не встиг зробити, за що було б судити. Я сподіваюся зам`яти цю справу. Оскільки, чесно? Ти потребуєш негайної допомоги і лікування, а не усі ці фізіологічні покарання і тортури.

—Ніхто не прийме це.

—Ще раз, я все ще Хокаґе, і моє слово має більше значення, ніж слово будь-якого старійшини ради. Не бійся, зі мною та з тобою нічого не станеться.

 

І Обіто знову повірив. Але, на відміну від минулого, в цей раз було лякаюче просто. На душі більше не було страшного тягаря. 

Проте Учіха не дозволив тому теплому відчуттю, схожому на мед, який йому давала його бабуся під час застуди, розростися більше. Тому що, хоча Обіто і повірив теплим словам, він не дозволив собі сподіватися. Вірити, що ті слова врешті-решт втіляться в життя. Не до кінця, бо не хотів даремно давати собі надію. Оскільки це не те, що така людина як він, має розкіш собі дозволити.

 

Notes:

UPD: відредаговано 20.12. by Poisoned Sun

Не редаговано з 2022.

Chapter 3: Вугілля старої образи

***

Місяць, саме стільки минуло.

На цей раз це вже точна інформація. Його очі більше не зав'язані, і він натомість бачить календар перед ними.

Сьогодні 28 листопада це значно більше, ніж він розрахував жити. Більше аж на місяць з невеликим. Оскільки Обіто, навіть ще з того злощасного 10 жовтня, очікував власної страти та був до цього готовий.

Але, здається, у долі свої плани на нього. І Учіха не знає, як до того відноситись.

Його камера, якщо це можна так назвати, тепер інша. Це скоріше просто кімната, де його тримають. Доволі комфортна при тому.

Він знаходиться в будинку, який виконаний у традиційному японському стилі. Всі ці в трясця знайомі меблі та дерев’яні перегородки створюють відчуття, наче він у себе вдома. Дуже чудернацьке почуття, враховуючи всі обставини.

І це все набагато більше, ніж він того заслуговує.

З тієї розмови між ним і його колишнім сенсеєм пройшло багато подій. Заходили до нього і голова клану Учіха, кілька людей, котрі, як вирішив Обіто, є старшинами, і ще якісь невідомі. Всі вони хотіли одного, побачити голову Обіто на гострій піці, але Мінато, не дивлячись ні на що, стояв на своєму, і з часом його залишили в спокої. 

Не без погроз життю і спроб вбити уві сні, звичайно ж. Якби вони того не зробили, то Обіто б навіть образився. Мадара також полюбляв атакувати його тоді, коли хлопець менше за все очікував, і тому то є не новий досвід. Ситуація відрізняється лише тим, що тепер він може розраховувати лише на власну силу м'язів і гострі інстинкти ніндзя, тому що доступ до чакри йому так і не дали. Бо він усе ще в'язень.

В красивій і зручній кімнаті, але в'язень.

В один день до нього завітала Кушіна. І як же йому сильно було соромно. Настільки, що Обіто не міг витримати дивитися їй в очі. Жінка не звучала злою або ображеною, чи навіть збентеженою.

Узумакі же смачно вмазала йому по голові та почала причитати так, начебто нічого не сталося.

 

— Ти, взагалі-то дав обіцянку! Що тобі вже, обіцянки - цяцянки? Не вмієш тримати слово? "Повернусь без єдиної ранки" ти сказав, і де?! І де, я тебе питаю!

 

Наче його пробачили.

Коли сам Обіто не зміг ще пробачив себе за той вчинок.

Так чи інакше, свавільна жінка Узумакі стала іншим його постійним відвідувачем у цих стінах. Вона приносила йому книги, журнали та комікси. В перший раз, коли це сталося, Обіто розплакався. Як дитина.

 

— Ось це мій Обіто, даттебане!

 

Ще через деякий час у нього з'явився неочікуваний третій відвідувач. То був Учіха Фугаку - глава клану Учіха.

Чоловік заходив, щоб сповістити Обіто про смерть його бабусі. Жінка похилого віку вмерла ще рік тому, коли стало відомо про його "загибель". Нічим хорошим то не скінчилось, окрім Обіто, який знову плакав на чиємусь плечі. Вільність, котру хлопець собі якось надто часто став дозволяти останнім часом, і зовсім тим не пишався. Глава клану тоді був дійсно шокований реакцією молодшого Учіхи. Чоловік був готовий до холодного прийому, тримаючи власний шарінґан на готові на випадок агресії, очікуючи побачити жорстокого вбивцю, яким його описували всі, а ніяк не ту жалюгідну картину, яку Обіто собою представляє насправді. Не підлітка зі зшитим від смертельних ран тілом і вщент скаліченою психікою.

Таким чином, замазавши людину в своїх смарклях і сльозах, Обіто отримав підтримку ще одного дорослого собі в кишеню. І, хоч Фугаку й не був в нього часто, проте легко брав із собою двох своїх дітей. Ім'я яких він ще не знав, проте сподівався, що скоро дізнається.

До нього також, як обіцяв Мінато, почав навідуватися психолог, і Обіто зовсім не розумів як те все працює, і що він власне повинен робити.

Ця уся психологічна допомога взагалі ще не існувала в часи, коли він був невинною дитиною викинутою посеред третьої світової війни шинобі.

Кожний такий свій візит психолога, на вигляд лише трохи старшого за Мінато, йому були запропоновані на вибір солодке, вода або серветки. Таке відношення дивувало, і змушувало Обіто подумки перебирати варіанти причин таких дій.

 

«Навіщо він це робить? Він намагається мене підкупити?» 

 

Як на то реагувати підліток зовсім не знав, і лиш сильніше закривався в собі. Обіто ніколи не давали жодної інструкції, тому він просто сидить там і веде себе як щось середнє між ним самим і Мадарою. Тобто як чийсь біль в дупі. Його нещира поведінка не лишилась прихованою від психолога, чого і слід було очікувати. Тим не менш, як би там не працювали ті сеанси, поки що психолог програвав у своїх, як вважає Обіто, маніпуляціях над ним. Така дивна асоціація взагалі в його голові виникла через Мадару, що знову псував його життя одним лише нагадуванням про минуле. Якби юнак не намагався, але для нього спокійний голос і безкінечні особисті запитання виглядали занадто подібними до тих спроб проникнути під шкіру і в саму сутність Обіто, як те неодноразово робив старий Учіха.

А те, що той робив, було явними маніпуляціями.

І навіть головою розуміючи, що це дурість, він все одно кам'янів на тих сеансах і продовжував фальсифікувати власні відповіді та емоції. І таким чином за останні 4 сеанси, а стільки їх уже було, це скоріше Обіто дізнався набагато більше про людину навпроти, ніж сам психолог. Або він, можливо, так себе втішає.

Мінато сказав, що від допомоги психолога він повинен почати почувати себе краще, рано чи пізно, але в цьому поки що немає успіхів.

Принаймні, як Обіто вважав себе не вартим життя, так і вважає.

Не зважаючи на всі складнощі і марне гаяття часу на сеансах промиття мізків, все йде на диво добре, і від того підліток всередині себе був водночас радим та наляканим. Досвід Обіто підказував, що це лише тиша перед бурею, а чим саме буде те лихо тільки очікувало побачити. 

В один із днів, коли до нього заходила навідатися Кушіна, ця "буря" і сталася.

Узумакі сиділа поруч з ним на забутоні, яка сама і принесла сюди для себе, того вечора, коли вона віддала свого малюка під нагляд Мікото і вирішила у свій вільний час навідатися до Учіхи. Так, розказуючи за те, як справи в Наруто жінка зовсім не помічала плину часу. Здається, це тепер найулюбленіша тема Узумакі, бо юна мати може розповідати роками про те, як малюк посміхнувся чи мило булькнув. А Обіто і не проти. Також з розповідей Кушіни, тобто на звичайних словах, Наруто став улюбленцем Обіто. Іноді він думав, чи було б все інакше, то чи зміг би він зараз нянчитись з ним? Питання, яке завжди саднить десь у горлі, як кістка вставша посередині.

 

— А потім...ти мене слухаєш?

— Звичайно, ти казала про те, як малий Наруто пнув Мінато в обличчя і потім опісявся, все ще знаходячись на його руках

— Хехехе так! Він це зробив! Перед Мікото і Фугаку при тому! Мій син, даттебане!

 

І ось, Обіто вже хотів весело прокоментувати це, коли в кімнату вривається якась невідома персона в безглуздій собачій масці.

 

«О Мудрець, який же мотлох та людина носить на обличчі. Типу, я теж носив одну маску не так давно, але трясця. Це якесь фу.»

 

На тій людині був одяг, котрий можна розпізнати тільки як стандартну уніформу АНБУ. В руці він тримав зброю високо підняту над головою, а доповнював цей веселий образ вбивчий намір, який незнайомець випромінював всім своїм єством. Навіть Обіто, чию чакру було перекрито, може це сказати. В повітрі ніби іскри та блискавки літали від невеликого за зростом воїна. 

Невідомий, після невеликої зупинки, почав стрімко нестися прямо на них, на що Обіто зовсім не реагує так, як треба було б. Жодного страху не було відображено на його обличчі, він лише швидко подається на сторону Кушіни і закриває ту собою, збираючись з готовністю прийняти весь удар на себе. Ворог в масці за невідомих причин зупиняється, занесена смертельна катана завмирає в кількох міліметрах від беззахисної шиї Обіто. Що все ще не похитнуло спокійного, як поверхня озера в безвітряний день, обличчя.

Придивившись тепер уважніше, коли воржий АНБУ був так близько, Обіто раптом примітив сіре, як попіл, волосся та сяюче кривим сяйвом в глибинах маски око. Яке є, без жодних варіантів, шарінґаном. Шарінґаном, що належить йому.

 

«Вбивця.»

 

З розумінням на зміну вже звичної холодності приходить злість. Така пекельна і дивна, що Обіто на якийсь момент просто застиг, блимаючи очима. 

 

«Здається, Какаші, ти завжди будеш тим, хто викликає в мені найсильніші емоції тільки одним своїм пихатим видом.»

 

Повернувши ще раз увагу до самого об'єкта злості, Обіто дає тому не вражений погляд. 

 

— Бакаші.

 

Він виплюнув те старе прізвисько, яке тепер здавалося чужим на язику, з помітною огидою в голосі.

Опізнаний як Какаші вільно опускає зброю до низу, лише підтверджуючи власну особистість. І, як по сигналу, з-за його спини виходить, до цього лякаюче тиха, Кушіна. Жінка широким замахом дає доволі сильного ляпаса хлопцю. Достатньо, щоб хлопець втратив власну катану з рук і неконтрольовано скрикнув.

 

— Ну ти хоч думаєш, що в біса робиш?! Ми ж розмовляли-

— Я не вірив, що той мерзотник, який напав на тебе і Мінато в момент такої слабкості може бути нашим Обіто. Я просто не вірив. Але тепер я бачу все своїми очима.

 

Хлопець сухим, навіть лінивим рухом знімає маску з обличчя. Так що тепер на Обіто засуджуюче взирають два різномастних ока. Одне сталево-сіре, а друге криваво-червоне. Обидва однаково злі.

 

«Як би я хотів вирвати ці очі.»

 

— Я дійсно бачу. Але ким же ти став, Обіто? Це не те, що Обіто, якого я знав, зробив би.

 

В Хатаке чітко читалася недовіра й пекуче засудження зі зневагою "як ти міг?". Було видно, що Какаші хотів би закінчити почате, обірвати життя Обіто тою катаною за те, що він скоїв. Проте, якась частина Хатаке не давала того зробити, а через те той злився ще більше. І якби замість Какаші на цьому місці був би хтось інший, то Учіха б навіть дозволив це зробити, покінчити вже з його життям, тому що воно давно вже перестало бути чимось особливим, але тільки не цій людині. Він не дозволить "вбивці друзів" знову дебютувати.

Тому Обіто нападає, нехай лише словами, його спина педантично пряма, а обличчя пусте й холодне.  

 

— Вбивство Рін також не те, що я очікував від тебе, друже.

 

Какаші завмирає з піднесеною у повітря рукою, так і не закінчивши свій рух, що виглядало би комічно, якби не ситуація. 

 

— Навіть не дивлячись на весь той випадок під час місії на мосту Канабі. Думаю, ти розумієш про що я.

 

Очі Какаші скляні і розбиті, коли як Кушіна поруч здивована і мовчазна.

 

— Обіто, як ти...?

 

Рухомий якоюсь невидимою силою Обіто підходить ближче так, щоб нависнути над Хатаке тими декількома сантиметрами різниці у їх зрості. Брови його підняті догори в пародії на співчуття, коли як чорні зіниці мертві від відсутності будь-яких емоцій.

Дуже лякаюче поєднання і Обіто це знає. Врешті-решт він вкрав його в Мадари Учіхи. 

 

— Бідна дівчина вмерла від руки коханого, який так жорстоко поранив її серце. Рін зовсім не була помилувана тим щебетанням тисяч пташок. 

 

Обіто награно кривить свої брови у виразі фальшивого суму. Хоч в його душі кричить та рветься на волю палкий вогонь люті. І, якщо судити по виразу обличчя навпроти, Какаші знає про це. Молодший підліток робить крок назад, як загнаний у кут звір, та завмирає від рук, якими Обіто намертво примушує його стояти на місці.

 

— В чому справа? Я десь не правий, Шарінґан Какаші? Чи мені краще звати тебе так, як ти того заслуговуєш? Як же це було...

 

Він нагинається так, що його губи ледве не торкаються раковини вуха Хатаке. В інших людей це б виглядало як флірт, у них же це зовсім ні. Не з словами, що ранять більше аніж смертельна рана.

 

— Вбивця своїх напарників?

 

Відступаючи назад, він задоволено відчуває як вогонь всередині піднімається до величезних висот, коли бачить біле, як полотно, обличчя свого колишнього товариша по команді.

 

«Як би я хотів тебе вбити, виродок.»

 

— Ти – бездушний АНБУ, який тільки і робить, що вбиває і вбиває за чужої указки. Дивлячись на це з такого боку, чим же ти краще від мене?

 

Какаші виглядав так жалібно і побито, що здавалося ще трохи, і той заплаче. Обіто навіть міг бачити застиглу вологу тих мовчазних сліз. І тільки зараз старший підліток відчуває як той чудернацький вогонь всередині зникає. Вщухнув, як наче і не було, полишивши Обіто з дивним відчуттям неправильності.

 

«Що це було?» 

 

Він вирішує припинити трощити іншого, оскільки бачити Какаші в сльозах не те, чого б він хотів, навіть в найгірші дні. 

 

— Мовчиш? От і мовчи.

 

Він повертається спиною до Хатаке, аби не бачити чужих сліз, і обличчям до Кушіни, з якою він, на відміну від іншого, був більше радий мати справи. Жінка виглядала засмучено і в чомусь розчарованою.

Розчарованою в Обіто.

За останній місяць Узумакі Кушіна стала чи не другою найважливішою людиною в жалюгідному житті Обіто, і він дійсно піклується про неї. Майже як мати. Й тому знову, ніби керований сумним виразом обличчя Кушини, Обіто поводить себе інакше. Краще, ніж він сам себе почуває.

 

— Наступного разу, Бакаші...

 

Його більш м'який тон викликав подив в усіх присутніх, навіть в самого Обіто. Він дійсно не думав, що все-таки вирішиться на ті слова, що мають за метою покращити тяжкість того, що він, як бомбу, щойно скинув на Какаші.

 

— Наступного разу, якщо ти дійсно хочеш поговорити і при тому не бути повністю зруйнованим моїм цинічним настроєм, приходь без зброї. І не в формі АНБУ. 

 

Обіто дивитися на Какаші, який начебто втратив власний голос. Він лише підіймає густу брову і в очікуванні відповіді схрестив руки.

 

— Згода?

 

Хатаке ж стояв в шоці, від раптової переміни в іншому, одночасно з тим примудряючись виглядати вилаяним. Як дитя. 

 

— Д-добре.

— І захопи з собою щось.

 — Захопити?

— Так, захопи щось. Будь-що, бо тут доволі нудно, як бачиш.

— Д-добре. Як скажеш.

 

Тут в розмову вирішила встряти розгублена та стурбована Кушіна.

 

— І ти теж молодець, Какаші. Хто ж так вривається, га!? 

— Ви праві, прошу пробачення.

 

Хлопець згинається в офіційному поклоні. Це було так скуто, що викликало біль в очах, особисто в Обіто на те почало тіпатися око.

 

— Мені слід іти, вибачте мене.

 

Зібравши усе своє самовладання і гідність Какаші поспішно спрямував до виходу. І вже тільки перед самим виходом, біля відчинених дверей, Хатаке ще раз обертається.

 

— Я зайду завтра.

— Дивись не запізнися.

— Хто б казав про запізнення.

 

Какаші, якщо звісно очі Обіто не помиляються, навіть посміхнувся йому. Слабка і крихка, як лід, надія розквітла по чужому обличчі. Така ледве помітна і через те, ще більш цінна емоція була в ту же секунду прихована безглуздою собачою маскою, що закриває усе обличчя.

 

«Фу, знову це жахіття.»

 

Зі стуком вхідних дверей за іншим, Кушіна поруч з ним одразу ж зітхає, і тяжко спирається на плече підлітка, що стоїть поруч, своїм ліктем.

 

 — Що ж ти наробив, даттебане? Ми з Мінато стільки працювали над тим, щоби він перестав бути таким замкнутим і нарешті зміг рухатися далі. Жити теперішнім, а не спогадами про тебе й Рін. А ти таке ось кажеш, Бакабіто.

— Він надто рано до мене прийшов. Я все ще не відпустив усю цю...ситуацію, і я був не готовий так швидко з ним зустрітися. Чи я винен в тому, що він сюди увірвався?

— Ні, не винен, але ті слова були не умісні.

— Може і так. Може я погарячкував.

 

Між ними настає пауза, яка зовсім не здається комфортною жодному з них.

Тепер, не маючи перед собою жодних заважаючих факторів, стало якось ніяково, і в той же час пусто. Звалити то на відчуття провини перед Кушіною, або небажання перед нею не виставляти себе поганцем, як було раніше, вже не працює. Какаші пішов, а він обмірковує власні слова, і тільки тепер стає неприємно від самого себе. Від думок, які як гниль розповсюджувалися в голові увесь цей недовгий діалог. 

 

«Тобто я зараз відчуваю провину? Перед Какаші з усіх людей? Лишенько, яка маячня.»

 

— Будь ласка, будь з ним м'якішим, га? Він уражений не менше за тебе. Какаші теж втратив спочатку тебе, а потім ще й Рін. Для нього це був важкий період і тягар на душу. Особливо коли Рін...

 

Жінка замовкає на півслові, блакить її очей знаходить темряву чорного ока. Кушина виглядає дуже не зручно через ті слова, які збираються зірватися з її язика, але вона все одно говорить їх.

 

— Стосовно її, чи ти знаєш, що вона-?

— Так, я знаю. Вона сама підставилась під руку Какаші, що і стало її кінцем.

— Тоді я не розумію, якщо ти знаєш, до чого все це було, даттебане?

— Тому що вона все ще загинула від його руки. Він все ще вбивця. Навіть якщо ненавмисно. І я все ще його не пробачив за те, хоча, і знаю, що немає там його вини. Лише обставини.

 

Кушіна відштовхується від нього, важко зітхнувши.

 

— Зрозуміло.

 

Жінка невпевнено заглядає в обличчя Обіто, наче шукає там щось. Вона знову зазирає в його єдине уцілівше око, і вдивляється туди, наче намагається прочитати його. Обіто не впевнений, що вона там хотіла знайти, та, судячи з приреченого тяжкого виду, того, що шукалося, там не було.

 

— Ти дійсно змінився, Обіто. І я б не сказала, що в кращу сторону. Де та сонячна дитина?

 

Кушіна, скоріше розмовляючи сама з собою, навіть не дивилася на шрамованого хлопця, неквапливо крокує геть. Вже відійшовши на достатню відстань від парубка, Узумакі поспішно схаменулась зм'ягчити свої слова, як сам Обіто зробив це нещодавно з Какаші.

 

— Ну, бувай, мені вже час іти. Малий Нару чекає мене, все ж таки.

 

Залишені на самоті ті слова ще довго відлунювали в голові Обіто.

А тіні згустилися.

 

«Чи я став таки монстром?»

 

Chapter 4: Закладення мостів

Chapter by RenneLeLorren

***

На вулиці сяяло сонце, хоча вже не так гріло, як раніше. Зима наближається, все ж таки. Проте від того невеликого тепла зігрівається натомість щось всередині, і то, мабуть, сама душа, існуванням якої завжди нехтували вчені. Де-не-де можна почути спокійні розмови людей, легкий безтурботний дитячій сміх та вигуки продавців вуличних лавок.

Важко навіть повірити, що колись тут панувала тяжка атмосфера.

— Знаєш, мені вже здається, що це вже ніколи не скінчиться.

Приреченість.

— Пробачте, пані Учіха, але ваш онук... він не повернеться.

Втрата.

— Скоро я підросту, тільки почекай, батьку! І тоді я зможу вийти на поле битви, щоб перемогти усіх ворогів. Твоя смерть не буде даремною! Я-я обіцяю!

Очікування.

— Ці кляті війни, коли вже це закінчиться?! Коли вже люди схаменяться і будуть жити в мирі?

Розпач.

Зараз же того наче ніколи й не бувало.

А все тому, що вже рік як скінчилася 3 світова шинобі, вже рік як нема тих жорстоких боїв, в яких загинуло багато шинобі. Особливо дітей. Тоді було настільки мало людей, що доводилося брати усіх, кого тільки можна, як в старі темні часи кланових війн. Тож брали в ряди бійців навіть молодих і ще дуже зелених генінів, які тільки ото випустилися з академії. Юні й невинні підлітки, ті, що ще навіть не знали бою поза навчальними. Вони були вимушені опинитися в справжньому пеклі, де полягло багато юних душ, а малими кістками, кров'ю і безсилими сльозами було, як настилом, вкрите пожухле поле.

Їх посмертно назвали героями Конохи, проте, скажи би хтось з тих дорослих, цілих і дихаючих, й, головне, живих шинобі про той титул в обличчя батьків загиблих дітей, нікому б не сподобалося почуте.

Це був дійсно тяжкий період для всіх без виключень. Проте люди, як і рани, здатні до зцілення, хоча на колись порожньо чистому місці з'явиться шрам, як пам'ять, спогад та досвід, що залишиться після. Ніщо вже не буде таким, як було вперше. Цей весь період, який би хотілося вірити, що був лише страшним сном, назавжди залишиться заплямованим кров'ю невинних і матиме відбиток на подальшому житті усіх виживших.

Але з часом стає легше. Іноді старі рани болять, проте від них немає більше нічого, окрім фантомної болі. І тому люди рухаються далі. Не кожному, правда, вдається отямитися від пережитого. Особливо це стосується підлітків, тих, що змогли вижити посеред запеклої битви. Вони, мабуть травмовані вже назавжди, не всі змогли відійти від побаченого, зробленого, відчутого і пройденого. Не всі змогли відпустити.

Взяти ту ж сьому команду. Просто купка дітей, яка колись була під керівництвом славнозвісного Мінато Намікадзе. Але зараз, в результаті тої війни, залишилося від трьох членів команди лише двоє травмованих дітей. Кожен з яких не краще іншого.

Один віддає перевагу віддатися повністю ділу шинобі, стати скоріше снаряддям для вбивства, ніж людино. Він, часто зовсім забуваючи про власні людські потреби, рухається далі ніж в змозі його власне тіло. Бо гострий клинок не має в тому потреби. Хатаке Какаші.

Другий же в відчаї довірився не вартій того людині. І взявши чужі ідеали, особистість та цілі за свої, повністю відмовившись від усього власного, прямував серед поля трупів до "вартої того" цілі. Він бачить життя лише в чорних тонах без жодного просвіту, і надав би перевагу смерті, аніж такому існуванню. Це Учіха Обіто.

І що робити з тими втратившими занадто багато і рано та дуже тендітними душами, Четвертий Хокаґе гадки й не має. Проте всіма силами намагався врятувати своїх дітей.

Більш за все від самих себе.

Ось і зараз те, що Обіто прогулюється весь такий неквапливий, розслаблений, наче його ніколи не тримали в ув'язненні і ці прогулянки траплялися кожен день, теж - заслуга добросердного Намікадзе. І це лише тому, що за словами психолога Обіто, підлітку, який до травмуючого інциденту був соціальною і активною дитиною - потрібні ці прогулянки. А те, що добре для здоров'я його дитини учня Мінато, Хокаґе не вагаючись робив дійсним.

І саме тому він, Обіто, стирає ноги о щебінь стежки в оточені охорони у вигляді Какаші в формі АНБУ, та іде за ним чорною тінню.

В якості основної мети цієї своєї першої прогулянки хлопець збирався обійти усі свої улюблені місця з минулого. На що відводиться певний строк. Який, на сум Учіхи, не такий вже і великий.

Час від часу Обіто відчував на собі слизькі і не дуже приємні погляди людей, при тому з власного ж клану. Ті не дуже тактично зазиралися то на його скривлений шрам, то підозрілу свиту в вигляді агента АНБУ. Вони вже, звичайно ж, заздалегідь робили свої висновки. Які були не дуже позитивними в його бік. Обіто ж робить вигляд, що того не бачить і не знає, оскільки не може нікого винити, коли сам дивлячись на себе, не впізнає власне обличчя бачить замість свого його. Тому і не винить.

Він, ставший наче чужий тут, у власному ж клані, йде неквапливо, обмірковуючи нещодавній візит Какаші. Оскільки Хатаке, як і обіцяв, навідався до нього.

Вони дійсно поговорили, що миттєво не вирішило усіх проблем, проте...

Повернувшись подумки в той день, Обіто торкається однією рукою помаранчевої речі, що висить на його поясі ще зі вчорашнього дня. Мала та ледве помітна посмішка розквітла на його обличчі.

 

***

 

Той день для Учіхи Обіто пройшов в довгому очікуванні Хатаке.

Було сказано "не запізнюватися". Самим Обіто. Та саме до якого точно часу мав би з'явитися Хатаке - не було встановлено. За що Учіха встиг вже не раз проклясти і себе, і цього сучого сина.

В безсиллі парубок гортав журнали Кушіни про моду і фуіндзюцу, за які був щиро вдячний. Особливо за перші.

Хто міг тільки подумати, що така людина як він буде знаходити щире захоплення в моді? Точно не Обіто.

Сам того від себе не очікуючи, він особливо полюбляв ті гламурні шматки глянцевого паперу з яскравими фотографіями образів моделей і стильним одягом. Навіть, якщо вони мало чим могли би допомогти йому особисто. Оскільки, що б не вдяг на себе Учіха, наврядчи би він сподобався сам собі. Хоча, не дивлячись на це, йому все одно було неймовірно приємно їх читати. Проте цього разу він був надто роздратований, й не дуже особливо здатний зосередитися, тож Учіха розумно вирішив покинути те діло. На деякий час.

Тож тепер він сидить, чекає біля моря погоди, або ж, в його випадку, біля вікна з сталевими гратами.

«Як принцеса в замку, яку повинен врятувати "принц" АНБУ.»

Ззовні все темніє, а Обіто ще більше вірить, що його обманули. Він тяжко вдихає повітря через рота, прямуючи до невисокого вікна. За ним його чекало знайоме, за місяць перебування десь на околицях власного клану, оточення своїм блискуче пустим і безлюдним пейзажем, з лячними кривими стовбурами дерев. Така скудна картина ніяким чином не змогла би нікого відволікти чи привабити. Точно не Обіто, який вже ненавидить знаходиться на самоті з тих пір, як знову пізнав, що таке комфорт, підтримка та звичайні людські доброта й турбота. Кожен раз як ці двері закривалися за кимось, він відчував тяжкий тягар своїх вчинків та величезну пустоту всередині, від якої нікуди втекти. Нікуди не дітися.

Обіто вічно накручуючи себе, все далі понирював у глибини власних темних думок, що турбують більше, аніж вдень.

— Кушіна сьогодні не заходила. Хоча до того майже кожен день бувала в мене. Чи вона зла на мене?

 

— Ти змінився, Обіто. І я би не сказала, що на краще.

 

— Тьху. Дурна я голова!

— А ось тут ти правий, Бобіто.

Шалено розвернувшись в бік голосу, і ледве не до болю хрустнувши шиєю, Обіто помітив Какаші, який свавільно стояв невідомо скільки за спиною Учіхи.

«Гад.»

Схаменувшись, старший підліток крокує назад до свого забутону, мовчки очікуючи, коли інший приєднається до нього навпроти. Від перехрещення очей з Какаші в Учіхи ніби по спині пройшов електричний заряд. Прямо до грудей. І тоді знову там запанував знайомий вогонь, такий самий, як при минулому контакті.

«Дивно...»

Злість знову закипіла в казані почуттів, погрожуючи звільнитися кислотним потоком прямо в обличчя його колишнього друга.

— Тобі пощастило, що моя чакра замкнута, бо інакше зараз в тебе б полетіла вогняна куля.

— Дуже страшно.

— Бачу, сьогодні ти більш схильний до розмови. На відміну від того, що було вчора.

— Теж саме можу сказати щодо тебе.

Тепер, коли він трохи уважніше вглядується в іншого, Обіто звертає більш детальнішу увагу на свого колишнього друга.

 

— Будь-яка деталь може стати твоєю зброєю, Обіто.

 

Какаші, що застиг біля закритих дверей, наче стовбур, очікуючи стояв там, де був. Можливо думаючи, що його запросять до котецу. В руках хлопця був невідомий пакет, що трохи зачепив увагу Учіхи, на що він робить подумки відмітку спитати пізніше. На обличчі Какаші все ще красувалася звична тканева маска, але не було жодного протектора з зображенням Конохи. Проте, що дійсно дивувало, так це те, що Хатаке дійсно послухав вчорашню пораду, яка скоріше звучала як вимога, і тепер Какаші перед ним натомість носить простий одяг, а не форму, виглядаючи при цьому просто до смішного невинним і не здатним нікого скривдити хлопчиком. Та Обіто знав краще. На підлітку, з волоссям кольору попелу, вдягнена широка синя юката, з під якої видніється чорна водолазка під горло, а завершують образ цивільні сандалі й бовтаючийся на шиї зелений шарф. Дуже схожий на один конкретний, той, що Хатаке носив ще в дитинстві. Зовнішній вигляд Какаші проти волі ледве помітно трохи змусив його відійти від свого холодного відчуження, приймаючи скоріше просто спокійний вираз обличчя. Проте й те було покращенням.

— Навіть прийшов в штатному одязі. Ще й без протектора Конохи.

— Обіто, ти сам казав, що, якщо я не хочу знову бути словесно тобою обгризаний, а ти в цьому за час відсутності якось став краще, тоді повинен притримуватися твоїх правил.

— Але хто ж знав, що ти дійсно це зробиш? Я скоріше очікував що ти, Хатаке, або прийдеш як і був, в формі АНБУ, або не з'явишся взагалі. Оскільки ти є тим ще покидьком, що не тримає своє слово.

— ...

— Чого язика проковтнув? Я тебе позвав тоді, бо думав, що в тебе були питання до мене. Або ж є що сказати або виказати. Тож давай викладуй і вали туди, звідки й прийшов.

Какаші замість відповіді тяжко зітхнув, низько схиливши власну голову, таким чином, що волоссям закрило ту частину обличчя, що була не прихована тканевою маскою. Повільно крокуючи, юний агент АНБУ, наче намагаючись не злякати напруженого шинобі жодним різким рухом, сідає навпроти. Та ледве встиг Какаші перевести дихання, як Обіто, який вже замучився чекати, нахилився вперед, достатньо близько, щоби спричинити дискомфорт. Звичайно ж навмисно.

«Жертви набагато більш говіркі, коли на них злегка надавити. Коли вивести їх із зони їхнього комфорту.»

— Тож, ти вбив Рін.

— Ти знаєш, але як? Ти ж-

— Камнем був придавлений?

— ...

— Тоді вже ні. І я був там в той день.

— ...

— Саме в той момент коли твоя рука з чідорі проткнула серце Рін. І перш, ніж ти почнеш говорити...я знаю.

Зробивши драматичну паузу, Обіто заглядає в чуже обличчя, особливо затримались на одному палаючому оку. Сьогодні також Обіто не міг не відмітити, що його, завжди такий зібраний, стриманий і педантичний товариш був незвично відкритий. Значно емоційний, більш, ніж він коли-небудь мав змогу бачити до інциденту Канабі. Принаймні, Какаші не був таким перед Обіто. Ніколи ще він особисто не був також тим, хто викликав таку бурю емоцій, які були такі сильні, що немає потреби навіть бачити усе обличчя. Лише ті очі розповідали цілу гаму почуттів, які засіли на темному дні самої суті Какаші. Це було водночас як і чарівно для Обіто, так і однаково боляче. Чарівно, оскільки одна його сторона насолоджується кожною негативною емоцією іншого, кожним смутком, і в той же час йому боляче, оскільки Обіто...все ще піклується про Какаші. Частина, яку він навчився затискати в самі найтемніші кутки своєї душі, проте вона ніколи не зникала.

— Я знаю, що вона сама стрибнула, сама обрала це. І навіть якщо це був її власний вибір, я все одно звинувачую тебе в її смерті. Можеш робити з тією інформацією, що хочеш. Да хоч вбийся та це найближчим часом не зміниться.

Гнів, близький до сліпої люті, почав все більше і більше наростати в ньому, що було одразу помічено самим Обіто. Він, склавши руки в захисному жесті, відвертається від іншого, нехтуючи зоровим контактом. Заради власного ж спокою. Щось було не те в його реакції на Какаші, щось не властиве для нього. Всякий раз, як Обіто дивиться на Какаші в грудях підіймається дикий, ненаситний, пожираючий усе на своєму шляху вогонь ненависті. Сильний настільки, що інтенсивністю можна було би порівняти тільки з одним.

«Тільки з...тим днем.»

— Ка-Какаші...

Колись ясні і добрі очі тьмяніють, стаючи настільки порожніми, що навіть страшно. Тіло дівчини впало навзнич, вдаряючись об кам'яну поверхню. Бездиханне і пусте, як відрізана від коріння рослина. Впала, та й зав'яла, обертаючись в ніщо. Обіто ж випустивши тремтячий видих, не міг повірити власним очам, він стояв у шоці, поки в грудях як вогонь щось зростало. Допоки не вирвалося в дикій кривавій різні.

І саме це й було дивним. Звідки вже в ньому цей рівень ненависті? Пройшов рік, і Обіто, навіть якщо і все ще злий на Какаші, то більш за все за те, що той опинився не в той час і не в тому місці. Вага провини Хатаке в його очах вже давно стала значно меншою, оскільки Какаші важлива в його житті людина не дивлячись ні на що, і він знає, що той насправді не мав за мету цього вбивства. Обіто, в своїх невеликих вилазках до Конохи, неодноразово ловив іншого за вибаченнями перед їх могилами, його і Рін. Людина, яка вбила іншу навмисно, такого б не зробила, не відчувала би навіть найменшу провину. Особисто Обіто був такий. Він просто не зможе вічно тримати на Какаші зла. Обіто навіть вірить, що одного дня ті злі почуття зійдуть в ніщо, в цьому він був впевнений.

Проте ці дивні спалахи ненависті ставлять такий хід думок під сумнів.

«Втім, це питання на потім, зараз - Бакаші.»

— А тепер, коли з люб'язностями було покінчено, говори вже нарешті.

— Не зовсім покінчено. В мене є дещо.

Парубок мне в руках пакет, і попередньо зиркнувши на доволі роздратованого Учіху, хлопець витягує одну доволі цікаву річ. Какаші, прекрасно знаючи який він справив ефект на іншого, не кваплячись поклав предмет, і штовхнув його по дереву котецу до Обіто. Учіха ж з подивом витріщився на власні, тріснуті з одної сторони, помаранчеві окуляри. Ті самі, які колись йому подарувала бабуся, зі словами про те, що так він буде виглядати дуже круто.

— Ти їх зберіг?

Тон Учіхи був м'якіший, на відміну від попереднього фальшиво холодного, стриманого та відверто позбавленого особистості голосу. То був дійсно значний контраст. Хатаке здивовано підняв свої брови, що загубилися десь у лінії волосся, бо, навіть якщо він дійсно сподівався на якусь реакцію від іншого, та навіть він не очікував, що Обіто взагалі зламає свій "характер". Проте усьому хорошому, як правило, потрібно закінчуватися, тож й тої зміни, варто було кліпнути оком, як і не було. І ось Обіто знову сидить навпроти Какаші закритий і холодний.

Чужий.

— Навіщо ти взагалі зберіг той непотріб? Не думав ніколи, що ти сентиментальний.

— Теж не думав, але вийшло, що я був не правий. Якщо вони тобі не потрібні, то я заберу собі знов.

— А того, що воно мені не потрібні, я не стверджував.

— Добре, як скажеш.

Какаші невпевнено поглядав то на Обіто, то на, як видалося, вдалий подарунок. Учіха ж ще повертів у руках ті старі окуляри. В контрольовано пустому обличчі більше не відображалося стільки емоцій як в той єдиний раз. Проте очі розказували ж інакшу історію. В той момент Хатаке вперше зрозумів, чому саме вони завжди вважалися вікнами в душу.

Темрява ока Обіто була, ніби маревом, вкрита журбою спогадів по минулому, яке він ніколи б не зміг повернути. Якийсь невпевнений страх пробіжав по ним, потьмянівши до затяжної печалі.

«Чи я вартий них? Їх носила дійсно хороша колись людина. А от я під такий термін не підходжу.»

Ще трохи вагаючись, він підчепив їх кудись до пояса, ледве-ледве торкаючись скла великим пальцем правої руки. Наче боявся зламати чужу важливу річ, що є тою ще маячнею, оскільки та належить йому. Під "йому" сам Обіто розуміє вже не себе, а іншу версію себе, ту, що була більш доброю, більш чистою, сяючою чимось більшим, аніж пустою темрявою теперішнього "Обіто". Учіха відчуває себе скоріше як самозванець, що носить чуже обличчя, чуже минуле. Іноді навіть вірить в це.

«Можливо, колись я знайду якусь таку людину, яка би була як він, як той Обіто, людина яка би мала той же самий шлях ніндзя, як він. І тоді я віддам їх комусь вартому.»

— Здається ти сам трохи сентиментальний, друже.

— До того, щоби ти мав право мене називати "друже", ми ще не дійшли.

— Д-добре, мої вибачення.

— До слова, я ніколи не заперечував власну сентиментальності. Так, я такий. Можливо, навіть нема нікого, хто був би більш сентиментальним, аніж я. Тим не менш, не думаю, що це зараз важливо. Краще питання, нащо ти прийшов сюди? Тобі є що сказати? Є що спитати? Мені все ще боляче тебе бачити, я все ще дивлячись в твоє обличчя і відчуваю відголосок минулої люті. Тож давай поквапся. Будь ласка.

Какаші під зручним і теплим котацу відчував себе скоріше будь як інакше, аніж комфортно і тепло. Він стиснув в одній руці іншу до знайомого болю. Відвернувшись від пошрамованого товариша, Хатаке зібрався з духом, намагаючись підібрати, хоча би цього разу, правильні слова.

— Я хочу, щоби ти мене вислухав, також щоб вибачитися і донести те, що накопичилося на моїй душі за увесь цей час.

На момент спинившись Какаши ковзає на місці, виглядаючи на грані того, щоби втекти.

—І хотів би дещо спитати.

Обіто, не маючи вже сил розкидатися ядом сьогодні, лише махнув рукою, просячи Какаші продовжувати, сам же поглянув в вікно. А в небі за увесь цей час піднявся неповний скубатий місяць, заповнюючи своїм срібним світлом кімнату з високого вікна. Що не робило нічого, оскільки в приміщенні і так горіло тепле жовте світло.

— Обіто, я завжди дорожив тобою. Мені насправді завжди подобалися твої з Рін вилазки до мене в гості, які ви влучно так влаштовували, ніби знали, коли батько був на місії, і мені ставало самотньо одному в домі. Ти, чесно кажучи, ще з самого початку був для мене важливим. Найближчим. Як і Рін, але чомусь ти завжди стояв вище, можливо тому, що ти був моїм першим другом, а вона прийшла пізніше, того я вже не пам'ятаю точно.

Какаші робить паузу, шумно набравши повітря через рот від того, так як усі ці слова сказав на одному диханні. Учорашній ніндзя-відступник ж опустив погляд кудись нижче, до рідких людей, що, напевно, спішать з роботи додому, потім на дерева, які хитаються від вітру. Просто кажучи, намагався звернути свою увагу на все, окрім щирих емоцій, що плескалися на поверхні в тих, здавалось би, простих словах. Серце, як зрадник, же тремтіло, вторячи їм. Втрачаючи свій звичайний ритм.

— Ти завжди був як сонце. Неважливо, яким талановитим вундеркіндом був я, люди тягнутися до тебе і твого природного сяйва. Та і я теж, що уж там. Мене вабила твоя щирість, доброта, турбота про інших і старанність. Я просто хотів мати таке домашнє, не опікуюче руки, помаранчеве сонце у власному житті. І ти зігрівав ту саму змерзлу від самотності частину мене й приніс багато радості. А потім...батько помирає.

І Обіто знає ту історію, що була потайки розказана Мінато в ніч перед тим, як усе рухнуло. Й навіть якщо він зараз не зовсім любить Какаші, Обіто не стримався, протягнувши свою руку, все ще не дивлячись у чужі вічі, внутрішньо здригнувшись перед очікуваним контактом. Робив те, пропонуючи як сам вважав, потрібний зараз іншому комфорт. Доволі скоро, без жодного слова, в нього вчепилися дві холодні, тонкі й грубі, від того ж триклятого чідорі, руки. Він міг навіть відчувати ті, схожі на змії застарілі шрами від блискавки, лінії, що в'їлися до самих кісток Какаші. А ці руки ж зараз, вони так ціпко в нього вчепилися, що, не знай би Обіто того Какаші, вирішив би, що інший завжди того хотів. Триматися за руки з ним.

«Дурість, не може такого бути.»

— Він вбив себе сам. Це сталося після того, як батько врятував життя своєї команди, натомість проваливши дійсно важливу місію. Люди Конохи затравили його до цього, до стану, коли батько не знав вже нічого кращого, аніж самогубство. Вони й після смерті його твердили, який Сакумо, Біле Ікло Конохи, був слабкий, зробивши такий вибір. Яким він був дурнем. Та багато іншого. Ніхто ніколи не вставав на його захист, окрім Мінато і багато пізніше - тебе. Але ви двоє це меншість. Тоді ж, в самому початку, я почав, проти волі, вірити словам більшості. Оскільки місія повинна бути першим, про що думає шинобі, почуття не повинні зв'язувати нас по рукам.

Руки, що увесь час сильною хваткою тримались за руку Обіто ослабли, почавши тремтіти, а потім вчепилися з новою силою, вінзаючись в кожу гострими, як виявилося не лише у формі АНБУ, нігтями. Просто намертво. Учіха від того болю зашипів в сторону, намагаючись не звертати увагу й без того розгубленого співрозмовника на себе. Він дійсно не хотів би сбивати Какаші з його думок зараз. Його ж власні вперше за увесь час знаходження, поруч з Хатаке, перестали кричати в чудернацькій, для нього, ненависті. Чому він був дуже радий.

— Я почав тренуватися більше, щоб стати ніндзя, яким ніколи не зміг стати батько. Хотів показати іншим, що я - не він, я можу краще. А потім, мені прийшло на думку що ви, Рін і ти - баласт. Я почав віддалятися. Тоді думав, що ніколи не повинен був прив'язуватися до вас, оскільки якщо що, не зміг би поставити важливу ціль поперед вами. Вважав тоді, що роблю правильно, відштовхуючи тебе усякий раз, коли насправді хотів навпаки притягнути. Я думав, що роблю правильно.

— І що ж сталося?

Не втримався від питання Обіто, коли Хатаке надовго змовкнув. В відповідь на нього лукаво подивився власний шарінґан, визираючи з чужої зірніці.

— Ти стався.

Тримаючи власне обличчя пустим, Обіто в відповідь лише схилив голову в бік, вже і забувши про "найцікавіший пейзаж" за вікном. Наче він вже не знає відповіді. Наче не він декілька раз слухав Какаші, що стоячи біля меморіального каменя, тихо відкривав душу бездушній брилі. Той же, в реальному вже часі, ніби набравшись сміливості, тягнеться тулобом вперед, роблячи відстань між ними значно меншою, одна з таких мертвецьки холодних рук піднімається до обличчя Обіто, щоби завмерти біля правої сторони. Двома пальцями Хатаке ледве торкається тої зморщеної сторони деколи прекрасного обличчя. Виною чому був Какаші. Обіто навпроти встиг за ті декілька секунд відчути декілька рівнів паніки, яка не піднялася вище рівня коли це візуально видно, проте відчутної. Мозок, над яким він ще не встиг втратити контроль, через реакції власного тіла на дотик і надто близький, та не дуже бажаний, контакт, активно працював стежачи за кожною зміною в поведінці Какаші.

— Обіто, ти лише декількома реченнями перевернув мій світ, ти це уявляєш? Твої слова "ті, що порушують правила в світі шинобі - вважаються гірше сміття. Проте ті, хто відвертається хоча би від одного зі своїх друзів - гірше сміття." Вони тепер мій шлях шинобі.

Маска на тонкому, ще по підлітковому нескладному обличчі стягується від явної посмішки Хатаке. А Обіто, варто йому було ті слова осмислити, ніби позабув власний страх і минулі переживання.

— О, Камі...ти то зараз серьезно?

— Обіто, ти зруйнував моє бачення волі вогню, мій шлях шинобі, та навіть самого мене, натомість заповнивши усе це собою. Ти - мій герой, на якого я рівняюсь, якого поважаю. Тому, будь добрий, візьми за те відповідальність.

— ...

Обіто шоковано взирався в чуже обличчя, ніби шукаючи брехню і не знавши, що робити. Він дійсно підозрював з розмов Какаші біля каменя, що той після його смерті нарешті побачив щось в ньому, що він теж чогось вартий. Хоча би чогось за те, що врятував іншого ціною свого життя та здоров'я. Почав може, навіть, цінувати його. Але те почуте зараз було вище очікувань Учіхи в багато разів.

Какаші так і не почувши відповіді, відчув сором за власні гарячкуваті слова сказані в не властивому пориві емоцій, поспішно відступаючи.

— ...

— Це багато для сприйняття.

— ...

— Думаю, з мене досить на сьогодні, мені треба обміркувати почуте.

— Але я не-

— Не жартую, на сьогодні достатньо. Я зараз вибухну від переповнюючого мене сорому. Як і ти теж, не сперечайся, я бачу той рум'янець, його не приховує навіть клята маска.

Піднімаючись зі свого місця Обіто нервово поправив власну юкату, що за весь цей час відкрила забагато його грудей і торсу, вже збираючись до футону на бокову.

Сон - то все ще "нове відкриття" для нього, оскільки рік без необхідності в цьому вибив звичку, і тепер така проста річ все ще викликає подив. Взагалі це відбувається через те, що його права частина, яка сповнена клітинами Хашірами, перестала функціонувати завдяки деяким махінаціям Цунаде, і Обіто знову зміг їсти, пити і спати.

Він вже був на пів шляху до футону, як відчув, що його тягнуть за довгий рукав. Какаші поза його спиною виглядав максимально розгублено і скуто, слова які той ще бажав сказати застрягли на кінчику чужого язика. Проте той не знав чи можна, чи буде ще можливість говорити ще.

— В тебе ще буде можливість сказати все те, що не було сказано. Приходи ще.

— Я...можу?

— Так. Нехай це буде твоїм новим обов'язком. Та й взагалі, ти думаєш, що я б кудись звідси дівся? В нас так чи інакше буде шанс ще поговорити. А зараз іди додому, час пізній.

— В мене ще буде місія з огляду околиць.

— Ха, лох.

— Хе-хе так, я.

— Фу, йди вже звідси зі своєю самоненавидячою дупою.

Відповіддю Обіто слугував сміх, щирий і дзвінкий, як ще ніколи він не чув. Какаші посміхнувся йому очима й зі словами прощання відчалив по своїх справах.

А Обіто так і залишився стояти там, жалкуючи, що його чакра запечатана, і він не зміг за допомоги шарінґану записати цей сміх.

 

***

 

Після тієї його зустрічі з Какаші він, Обіто, зрозумів одне. Не дивлячись ні на які обставини, те усе його дійсно радує. Тягар, про існування якого він навіть НЕ мав гадки, став легшим. Стало зрозуміло, що Обіто би дійсно хотів мати Какаші за друга знову. Він би волів відпустити ту давлячу ненависть.

«Рін би хотіла, щоб ми нарешті перестали сваритися. Вона була би рада.»

Він поглянув через ліве плече на Какаші, що такий весь мовчазний іде поза його спиною. Нічого більше, аніж безликий воїн. Що пригнічує і бісить одночасно. І він збирається розхитати чужий контроль, оскільки є в настрої комусь зіпсувати життя прямо зараз.

— Гей, Бакаші.

— Обіто, ти не маєш називати моє ім'я. В будь-яких його варіаціях. Зараз я - "Гонча".

— Добре, буду звати тебе - Псиною.

— Я сказав-

Какаші раптом припиняє сперечатися, в свою чергу дивлячись кудись за плече хлопця, з повагою схиливши голову.

— Доброго дня, голова клану Учіха.

— Доброго і вам, та що ти, Обіто, робиш на вулиці?

— І вам доброго. Я - гуляю, а точніше я вигулюю одну собаку.

— Собаку?

— Так, ось його.

Однією рукою він махнув в бік Какаші, що внутрішньо кипів від знущання, проте не міг правильним чином відповісти на те, і знаючи це Обіто з виглядом абсолютного задоволення криво усміхнувся. В відповідь на репліку підлітка Фугаку зробив сконфужене обличчя. Здається, Учіха просто ну зовсім не зрозумілі такі жарти.

З-поза широкого тіла чоловіка виглянув хлопчик років з 6, якого Обіто впізнав як спадкоємця клану Учіха. В руках той тримав згорток з малої ковдри обмотаної навкруги малюка на руках для підтримки, оскільки той постійно дуже активно ворушився. Ще й щось лепотів.

Обіто вже бачив обох дітей, проте все ще не чув їх імен, відчуваючи себе від того не у своїй тарілці. Мабуть, то залишки минулого екстравертного "я" Обіто кричали якомога швидше дізнатися ту інформацію.

— Я не це мав на увазі, а про те, коли це тобі надали дозвіл виходити?

— Зовсім нещодавно. Порадили, що для швидкісного темпу оздоровлення від травмуючого досвіду мені треба частіше бувати серед людей. А оскільки Мінато - дорбосердна мати-насідка, процес був швидко влаштований. Та я думаю, ви розумієте про що я.

— Ось воно як, тоді зрозуміло. Він завжди був такий з усіма.

— Ох, неприємно мені вас переривати, Фугаку-сама, та я більше не можу.

Чоловік знову сконфужено подивився на юнака, хоча може то просто обличчя Фугаку таке, в той час як Обіто, звертаючись вже до хлопчика позаду Учіхи, і м'яко посміхнувся. Настільки, наскільки може, звісно.

— Привіт, як тебе звати?

Молодший Учіха сжався, зрозумівши, що його помітили, намагаючись знову перестати бути в центрі уваги.

— Пробач Обіто, якось з голови вийшло, що ви навіть не знайомі. Це - мій старший і молодший сини.

— Я І-Ітачі, а це мій брат - Саске.

— Приємно нарешті знати твоє ім'я! І твого брата теж. Я - Обіто! Навіть якщо ти вже чув, вважай це офіційним знайомством.

Обіто трохи пригнувся, заглядаючи в згорток, в якому знаходився наймолодший член сім'ї голови Учіха. Для привітання. І той малюк, варто було побачити в полі зору нову людину, одразу почав роздивлятися Обіто. Хлопець з, як він знає, не дуже приємними для очей шрамами на фізіономії, всяко намагався максимально пом'якшити свій вираз обличчя, лиш би не злякати дитину.

— Привіт Саске, радий тебе бачити!

Дитя, тільки варто словам повиснули в повітрі, потягнулося малими пухкими ручками до Обіто. На подив усіх мале створіння трохи відхилилося від Ітачі, намагаючись ніби вилізти з того кокону і опинитися в чужих руках. На що Обіто лишень здогадався простягнути власну руку, чи то підтримати, чи просто дозволити вхопитися. Дитина зробила друге, все продовжуючи щось, що зрозуміло лиш їй і іншим малюкам, розповідати, та не викликала цим нічого, окрім ступору в темному оці. А згодом і щиру посмішку. Яка не була збита, навіть коли той засунув ту руку до власного слинявого рота. Першим приходить в себе Фугаку, вже весело спостерігаючи за дітворою.

— Здається, ти сподобався йому.

— Може й так.

— Саске проситься до нього на руки? Але ж він завжди плаче, якщо то хтось, хто не я або мати. Він навіть не завжди дається батьку.

— Правда. Можливо, тепер список Саске тих, хто "вартий" його тримати, став більше сьогодні.

— Вперше він такий. Я дійсно здивований.

— Хочеш спробувати взяти його?

— Я...взяти?

— Саме так. Хочеш, чи ні? Я не змушую.

Вагаючись, Обіто невпевнено підняв руки, й подивився на ті. Йому було страшно те робити, оскільки він боявся, просто до холоду на кінчиках пальців, спричинити такому малому і невинному створінню біль. Він вже одного разу тримав Наруто, і на що то тільки було схоже?

— Хочу, та хіба ви не боїтеся, що я щось йому зроблю...

— Ти б зробив, Обіто?

— Я би не хотів.

— Тому нема ніяких з цим проблем.

— І в мене теж нема, Обіто-сан. Давайте я якомога повільніше Вам покладу його прямо в руки.

Тоді він обережно, наче збирався отримати щось хрупкіше од скла, бере малий згорток з рук Ітачі. Варто було Обіто взяти його, як в той же час Саске потягнувся до обличчя, саме до покритого шрамами боку. Він почав тягнути Обіто за щоку, весело сміючись, поки забавлявся з чужих мук.

— Саске, так не красиво! Припини!

Дитина навіть не обернулася на голос старшого брата, все продовжувавши реготати над Обіто. Тоді Ітачі, вже не витримавши, просто забрав Саске до себе без великих зусиль, і, що диво, дитина розплакалася, бо хотіла назад на руки свого двоюрідного родича. Щось, споріднене до зради, пробігло по обличчю старшого з двох братів. Секунда, або дві виходять в Саске, щоби зрозуміти, що його забрали назад, це здається доходить до малечі, і тоді він починає надривно плакати.

— Вау, а ось таке трапляється вперше. Щоби Саске, і не хотів до Ітачі? Ха!

— Ну що ти, що ти, малий. Що ж робити то- а!

Обіто, схопивши погляд малого крикуна зробив серію смішних облич, які розсмішили обох. І Ітачі і Саске, просто перший краще тримав себе від того, щоб відкрито демонструвати те. Сам Учіха почував себе трохи розумово відсталим, роблячи усі ті максимально гіперболізовані вирази обличчя. Хоча щось в тому було так правильно, що аж защемило під ребрами. При тому не в одного нього, якщо Обіто правильно читав позу Фугаку, і Какаші, який тепер стоїть значно ближче ніж раніше. І дивиться в упор. "Дурник Бакаши." Коли ж він впевнився, що малий більше не плаче, Обіто, наостанок, ткнув того в носик кнопку.

— Ось так, нічого плакати. Тим паче, ми ще побачимось. Побачимось же?

Хлопець протягнув свою праву, домінуючу, руку, а Саске, щось весело лепочачи, швидко вхопив ту в свої м'ясисті пальчики. То все звичайно було мило, допоки малий знову не намагався потягнути пальці у рота. Учіха, що вже мав в минулому справи з дітьми і не був здивований, подавив первинну огиду від слизької слини, яка вже вдруге його торкається, натомість зобразивши посмішку.

— Я прийму це за "так".

— Можливо вам слід частіше бачитися. Думаю, відтепер я дозволю Ітачі, якщо він захоче, звісно, вільно тебе навідувати. Зі мною чи без. Як ти на це дивися?

— Я, особисто, не проти. Але вибір за Ітачі.

— Тачі, чого мовчиш? Чи ти злися, що Саске хотів на руки до Обіто, а не до тебе?

— Н-ні, нічого подібного.

— Добре, якщо захочеш, можеш до мене приходити, з Саске або без. Я буду радий.

Посміхнувшись якось легко і незвично щиро, на що Ітачі відповів тим самим, хоча його власна посмішка була більш стриманою. Над чим Обіто робить собі подумки позначку працювати в майбутньому, щоби отримати натомість відкриту, на всі 32 зуби. Пройшовшись долонею по темній гриві одного і іншого, парубок кивнув сім'ї Учіха на прощання.

— А зараз мені час йти, а то не встигну вчасно повернутися. Бувайте, Фугаку-сама, Ітачі, Саске!

— Бувай, Обіто.

 

З легким серцем двоє дивних підлітків, кожен через свої причини, швидким шагом прямували в бік закритої для більшості території клану Учіха. Де їх вже чекав, скоріше за все схвильований, Мінато.

Notes:

Кінець грав, які писало в 2022.

Notes:

Мало я велику творчу кризу й видалило усе, шо було з во3. Очевидно пожаліло й тепер повертає все назад.
Це не редагований варіант тексту з 2022.