Work Text:
— Обоє.
Не смій.
Не дивись на мене так. Ти винен.
Не змушуй мене переживати ту ніч. Тепер я вчиню правильно.
***
Швидкі кроки з напряму, звідки в цю годину вертатись заборонено. Ледь чутний шурхіт шовку, не обтяжений бронею. Подих вдоволений та замріяний, перш ніж Ангаріон однією рукою схопить за шию, а іншою затулить рота. Сарсеан або достатньо п’яний, або вже впізнав, бо дозволяє штовхнути себе в затінок без опору.
— Що ти зробив? — Ангаріон шипить злісно, власне питання ранить, а синець на недбало оголеній ключиці вбиває очевидною відповіддю.
Чому ти це зробив? Не питає, не може, жовч підступає до рота, образа душить, руки тремтять. Чому, навіщо, невже це того коштувало.
Сарсеан просто дивиться на нього бездонною чорнотою, небезпека та обіцянка якої завжди так манила, але Ангаріон міг стриматись. Королева не стрималась, або навіть не спробувала. Це б’є сильніше, ніж усі коханці Сарсеана до того. Бо вони були заміною, недбалим відволіканням від нього, від Ангаріона, і він це приймав, бо знав, що не має чого запропонувати, окрім дружби. Окрім довіри, розуміння, відданості, які йому, як клятвеннику Сонця були заборонені, але яких, Сарсеану, очевидно ніколи не було достатньо.
Королева була іншою. Вона теж була заборона, обіцяна єдиному на небосхилі Сонцю. Можливо тому Сарсеан дивився на неї так само як на Ангаріона. Заздрісний шепіт у темряві ніколи не змовкав про прагнення Темного Генерала.
— Ти не схотів бути моєю королевою.
Ангаріон б’є раніше, ніж думає. В обличчя, у гостру вилицю, на білій шкірі по діагоналі від не-його поцілунку розквітає його синяк. Сарсеан видихає та підносить руку до нового червоного.
— Гадаю, я заслужив, — губи кривляться в посмішку.
Губи, які, напевно, цілувала Королева. Вона цього не заслужила. Не сміла. Не мала права. Повинна була лишатися чистою заради Сонця. Як він. Бо інакше який сенс.
Я тебе ненавиджу. Хоче сказати. Знає, яка буде відповідь. Ненависть це сильне почуття.
І так вони зайдуть в глухий кут, бо ненависть це єдине почуття, яке Ангаріону дозволено мати. А він хоче не цього, зовсім не цього.
— Це смертний вирок, — каже правду, яку може.
— Тоді відведи мене до нього.
— Не наказуй мені.
— Чому? Ти ж так це любиш.
Рука знову рухається вгору, але не кулак, щоб вдарити, а долоня, щоб схопити. Притиснути до стіни та поцілувати. Піймати чужий видих вустами й смакувати його вічність. Гнів, усе ще яскравий, сплітається з полегшенням, коли Сарсеан відповідає. Тілом пробігає тремтіння, у голові паморочиться, у вухах дзвенить: нарешті, нарешті, нарешті. Він стільки років стримувався, хоча його мрія була зовсім поруч, простягни і торкнешся, ось так, правильно, ідеально, відповідно, істинно.
Долоні Сарсеана лягають на талію й Ангаріон крізь тонку тканину відчуває всю їхню бездоганність, радий забутись в обіймах чи не більше, ніж у поцілунку. Сарсеан притискає його ближче й Ангаріону перехоплює дихання, він підводить заплющені очі до стелі, а Сарсеан користується можливістю та рухається вустами вниз по шиї. І тоді це стається. Принизливий спогад про першу червону пляму на шкірі Темного Генерала. Ангаріон відштовхує його від себе.
— Ангаріоне… — пробує інший, задихаючись, нарешті емоційно, нарешті без самовдоволеної посмішки.
— Йди, — суворість у голосі вражає самого себе. — Тікай і ніколи не повертайся. Ніколи. Другого шансу я тобі не дам.
— Ангаріоне…
— Тікай.
І ось цей погляд. Зраджений. Неначе він очікував від Ангаріона інших слів, інших рішень, що ж, ця ніч сповна розчарувань для обох. Сонячний Генерал відвертається від тіні.
***
Сарсеан повернувся навіть не до нього. Тому не має жодного права знову дивитись на Ангаріона зрадженими очима, у яких читається: “Ти мав піти зі мною. Ти маєш бути на моєму боці”. Ангаріона був, тієї миті, коли поцілунок тримався примарою на вустах, а голос молив тікати, він був. Але Сарсеан знехтував цим. Тепер слова стали погрозою.
— Спробуй утекти.