Chapter Text
— Чому ці діти вдягли на себе маски з такими довгими носами? — бурмотів Драко, його погляд ковзав по строкатому натовпу.
— Це костюми чумних лікарів, і це Гелловін, — виправила Герміона, стримуючи посмішку. Її очі затрималися на дівчинці в костюмі гарбуза. — Це їхнє уявлення про свято.
— До чого тут тоді, трясця, цукерки?
— «Цукерки чи життя». Це давній звичай. Діти вбираються в різні костюми, ходять по сусідських будинках і пропонують відкупитися солодощами.
— Що? Це ж абсурд. Якась узаконена форма шантажу. Якщо в мене немає цукерок, вони мене вб'ють? Це ж діти.
— Ті, хто не має цукерок, просто не відчиняють двері й вдають, що їх немає вдома. Або зачаровують будинок так, що його неможливо знайти, — додала вона, кинувши на нього значущий погляд.
Драко кивнув, його губи скривилися в тонкій лінії. — Цілком їх у цьому підтримую. Нерозумна трата часу та ресурсів.
Вони звернули на потрібний поворот, що вів до старовинного, оповитого туманом, цвинтаря.
— Ти просто нестерпний сноб, Мелфою, — у голосі Герміони пролунала нотка роздратування, що переходила в розвагу. — Це свято, люди радіють, виходять зі своїх будинків, а не закриваються від світу під сімома...
— Я не закриваюся від світу, — він різко обернувся, зупиняючись, його сріблясті очі блиснули у світлі вуличного ліхтаря. — Я просто не бачу сенсу в цих дурних, безглуздих… вульгарних святкуваннях. Я віддаю перевагу раціональності, Ґрейнджер.
— Чванько, — видихнула вона собі під ніс, стискаючи губи, щоб не вибухнути лайкою. Вона прискорила крок.
Вони продовжили свій шлях кам'яними доріжками цвинтаря. Тишу розрізало лише лопотіння крил круків, що пролітали над ними, та шарудіння їхніх власних кроків по гравію.
— Ось він, — Герміона рішуче повернула праворуч, ставши біля кам'яних сходів, що вели до масивних замурованих дверей. — Склеп Аурелії Блеквуд.
Драко оглянув фасад, склавши руки на грудях. Він підняв голову, оцінюючи будову. — Доволі вишукано, з архітектурної точки зору. Стиль початку XVII століття.
Герміона закотила очі так, що мало не дивилася на свій мозок.
— Вибач, що перериваю твоє милування архітектурним шедевром, але ми тут не на екскурсії. Допоможи мені відчинити ці двері.
— Ґрейнджер, ти забула, як користуватися Алохоморою? — Драко підняв брову, на його губах з'явилася ледь помітна посмішка, що дражнила її.
— Якби ти приділяв менше часу своїй зачісці, а більше — матеріалам справи, то знав би, що тут накладені чари дуетних заклинань. — Герміона звела на нього погляд, що не терпів заперечень, в якому горіла злість і нетерпіння. — Тому припини бути таким мудаком, і промов цю бісову Алохомору.
Драко мовчазно скорився, його посмішка зникла. Він відчув легкий укол роздратування, але під її натиском завжди було легше просто підкоритися. Він ледачо підійшов до протилежного боку дверей. Після синхронного вигуку чарів, двері зі скреготом відірвалися від стін склепу, піднявши хмару пилу, і з шаленим гуркотом гепнулися на кам'яну доріжку поруч із ним.
— Це було… неочікувано, — прошепотіла Герміона, її очі широко розплющилися, а дихання прискорилося. Вона перевела погляд на такого ж шокованого Драко, що стояв навпроти. Напруга між ними на мить змінилася спільним переляком.
— Заходимо? — Драко запитально підняв брову, обережно ступаючи всередину і підсвічуючи шлях Люмусом. Він відчув різкий запах вогкості й вікової цвілі.
Пройшовши вглиб арки, вони побачили, що стіни вкриті викарбуваними рунами та стародавніми заклинаннями.
— Неймовірно! Я мушу дослідити ці руни! — Обличчя Герміони осяяло захопленням, її очі заблищали, як у дитини перед ялинкою. Вона почала швидко витягати записник, перо та червоне чорнило.
— І ти збираєшся робити це зараз? — Драко не стримав обурення. Герміона вже трансфігурувала випадковий камінь на невеличкий стіл і всілася на запиленій підлозі, схрестивши ноги.
— Звісно ні! Я просто їх запишу! — відповіла вона, не відриваючись від процесу переписування.
Драко тим часом ходив колами навколо могильної плити, що, імовірно, закривала труну. Він вивчав кожну тріщину, кожну подряпину, його паличка обережно торкалася каменю.
— Досить кружляти! Твоя тінь заважає мені бачити символи! — випалила Герміона через десять хвилин інтенсивної роботи.
— Я взагалі-то намагаюся зрозуміти, чи немає тут пасток, які активуються щойно ми почнемо відсувати плиту. Я не хочу бути пронизаним стрілами через твій поспіх, Ґрейнджер.
— І як успіхи?
— Ні отворів для стріл, ні ножів, ні можливості опускання стелі. Лише стандартні захисні чари. — Він розправив плечі та злегка підняв підборіддя, насолоджуючись її мовчазним визнанням його професіоналізму.
— Що ж, молодець. Я вже майже закінчила. Ще кілька рядків.
Перевіривши всі можливі загрози, він почав читати руни на стінах сам, перекладаючи їх подумки. Його кров застигла в жилах.
— Ґрейнджер, ні! Перестань писати, негайно! — крикнув він, його голос відлунював у склепі. Він в одну мить кинувся до неї і вирвав записник з її рук. — Ці руни! Це повне закляття для воскресіння цієї відьми! Ти не можеш їх переписати, інакше...
— Я вже закінчила, — її голос був надломленим, ледь чутним, немов би вітер виніс його з легень. — Я переписала все.
Раптом склеп струснув жахливий гуркіт, за яким послідував шалений тріск, що змусив Герміону і Драко затулити вуха руками. Стеля посипалася дрібною крихтою. Плита посеред кімнати почала повільно й моторошно відсуватися, випускаючи з-під себе клуби задушливого сірого пилу.
Крізь пил проглядалися кістляві чорні пальці, власниця яких із зусиллям підтягувала своє висохле, хитке тіло із заглиблення на підлогу гробниці.
Драко дивився на це, його серце шалено калатало, заглушаючи все. Він спробував накласти «Петрифікус Тоталус», але закляття лише безслідно розчинилося в повітрі, як і решта його чарів. Відьма була оточена непробивною аурою.
Аж тоді, коли стара відьма перевела свій погляд з нього кудись убік, він згадав про Герміону. Обернувшись, він побачив її розпростертою на запиленій підлозі. Драко миттю опинився біля неї, перевіряючи пульс. Він був, але ледь відчутним, як і тепло її рук. Вона дивилася на нього скляними, нефокусованими очима, в яких згасало світло.
— Герміоно! Подивися на мене! — він обережно торкнувся її щоки.
— Драко… Пробач мені, — ледь чутно видихнула вона, і її очі заплющилися, а рука, що лежала в його, стала нерухомою.
— Ні! Ти не можеш померти! Ти Герміона клята Ґрейнджер! — кричав він, стискаючи її руку, в якій вже не відчувалося життя. Його голос зривався на хрип. Він відчув як у його очах пече.
— Як мило. Не хочу тебе засмучувати, голубчику, проте твоя дівчина щойно віддала своє життя в обмін на моє, завершивши ритуал, — прокаркала відьма, хитаючись на своїх хирлявих кістках.
— Ти! Якщо ти негайно не повернеш її — я вб'ю тебе! — прогарчав Драко, направивши на неї паличку. У його погляді була чиста лють.
— Ахах! Спробуй, любчику, — вона посміхнулася, розвівши руки в театральному жесті. Але всі його чари просто відскакували від неї, не завдаючи їй шкоди.
— Хто ви така? І чого вам потрібно?! Відповідайте! — кричав він, виснажений, зробивши паузу, щоб віддихатись.
— Хм. Від тебе нічого. А ось у твоєї подружки я вже забрала все, що хотіла: її життєву силу, щоб закріпити моє повернення. Тому бувай, красунчику, — проспівала останнє слово відьма, її голос бринів від задоволення, і вона розтанула в повітрі, як дим, залишивши по собі лише легкий завиток пилу.
Драко упав на коліна, безсилий і спустошений, біля тіла Герміони та обережно підвів її голову.
— Герміоно. Я не дам тобі зникнути. — Його гарячі сльози скрапували на її холодне, бліде обличчя. — Я поверну тебе.
Він провів тремтячою рукою по її щоці, а потім обережно, з незвичайною ніжністю, переніс її до стародавньої кам'яної труни відьми, наклавши на її тіло чари стазису.
— Я все виправлю. Обіцяю. Навіть якщо мені доведеться привести сюди саму Смерть.