Work Text:
Денні прокинулася від крику – знайомого булькітливого вищання: так звучала Фариш, коли нашпигувалася й зажовувала язик. Штори з малюночками слоїків зі спеціями ласкавив легіт. Денні прочинила вікно, бо задихнулася б спати в полудневому трейлері, та тепер подумала, чи так було б не на краще. Голова їй боліла; обідня печеня, що, Денні сподівалася, перетравиться вві сні, грозилася полізти назад під сонце. Тамуючи гидь від перерваних шлункових процесів, Денні взула кросівки й вийшла надвір. Літні сутінки дихнули на неї гаром в’ялого лопуху.
Між трейлером Денні й смугою тлустого лісу картина горнулася на диво статична. Фариш угрузла коліньми в траві, широко розвівши стегна, наче розчахнуті дверцята «транс-ама». Під нею вгадувалася мелірована довбешка апалацького зміїного священника. Носа-булавку йому поквасили. Фариш тримала його за горло, що він висів над землею, ніби дійсно прийняв Чуда; тоді Фариш пустила його, і він гепнувся.
– Ану, сука, – вона липко вдихнула, – дай здачі! Бий! Нищ! – Німецькі вівчарки ошаліло забилися о загін, почувши свою команду. – Ти мені не заливай, що Долфус тебе не навчив! Покажи їй!
Вона вдарила Лояла – Лоял Брайт, веселило Денні його ім’я, наче добра поні з мультика – у щелепу й завмерла в анфас, прихилившись, підставившись. Лоял навіть не звівся. Денні замлоїло, ватяним затишком, що то не вона розкарячена між молотом і ковадлом. Вона намірилася шаснути в лабораторію по фен – зловити приход, проблюватись, – але якби Фариш її помітила, змусила б пристати на бік у війні.
– І тобі треба це? – Фариш закинула голову й розсміялася до непорушної вапняної постаті, що не висловила причини для її тріумфу. Знову до Лояла: – Коли так далі будеш, не буде в тебе ніхера. Прожують і висеруть. Уряд – комбайн. Один летів над гніздом зозулі… Ти здохнеш. Тобі ребра вирвуть. Чуєш, Джино, а?
Юджинія зовсім некрасиво шмигнула шмарклями, хоч не плакала – алергіювала на грястицю, що розвелася на подвір’ї. Вона схрестила руки на грудях і не рухалася.
Лоял гостював у них (на ліжку Ронні Лі, Денні весь час стикалася з ним у коридорі до душу) шляхом до церковного з’їзду в Тенесі – то було місяць тому. Фариш запросила його, аби доправити ним до Долфуса, його старшого брата, партію мету, що їм із Денні винятково вдалася. Лоял про те ні сном, ні духом не відав; наркоту Фариш запхала глибоко йому під капот пікапа, обмотані скотчем цеглинки стали ідеально, зате коли Лоял відбув семінар зі Слова Господнього й мусив тихо вертати додому в гори, він раптом звернув на південь – в Александрію, свататися до Юджинії.
Аж так зненацька то не було. Лоял пару ночей не з’являвся в трейлері Денні – де б він ночував, коли не в Місії? Фариш це помічала – інакше б не приходила, – і помічала, яка зачарована Джина його промовами, хоч і настрахана змій. Продукт простоював, Долфус обривав телефона, і Денні хапала слухавку, лиш би не Джина чи Ґам, і ковтала: «ляля», «шльондра» – «Ми надішлемо рахунки, щойно з’явиться можливість, дякую». Фариш вз’їлася, та хоч Денні Лоял теж не подобався, на її думку, простіше вже було його пустити, із благословенням і Юджиною в кабіні.
– Ти нас усіх соромиш, – сказала нарешті Юджинія. Сонце пригнулося й блимнуло її хрестиком поверх ґудзика скромного плаття, застібнутого до горла, і Денні знала, що під юпіесівським комбінезоном у Фариш на опасистій шиї такий же. Мамин подарунок на дні народження – третій, четвертий. Не срібні, а з медичної сталі.
Що Лоял убачив у Юджинії? В’язиста, вища й старша за нього, чоло красномовно січене плювком сполучної тканини – так калічать тільки в тюрмі, – вона ніколи не фарбувалася, не лікувала своїх прищів кремом, який Денні брала за п’ятдесят центів і яким дуже охоче ділилася, і не вміла готувати (про що Лоял знав, бо вона спалила йому яєшню на День незалежності). Хіба що його привабила її віра, щира, бо постала на такому попелищі, де Денні в п’ять років змирилася, що рятувати її не збираються.
Фариш заскалилася. Нехай Лоял не ображається, що Юджинія його не боронить, бо тоді Фариш зламає йому шию.
– Най звикає. Хіба ти, Джино, подарунок?
Іще удар, у пазуху. Лоял смачно відхаркнув повітря й криваву слину на Фаришів «ЮПіЕс». Денні якраз вирішила, що цього виду їй достатньо, щоб ригнути й засісти в хаті, поки Фариш не награється, коли нажахано вчула гугнявий, як хлюпання гальки в калюжу, клич: «Ден!» Це Керлі її запримітила й неслася з дідового трейлера, плещучи в долоні, стискаючи щось під пахвою.
Голова Фариш підскочила, як у її псів, скануючи подвір’я й видобуваючи Денні з її сховку – справа, де Фариш не бачила.
– Денні, о! – розвернулася Фариш, очима сірим і молочно-білим фреддікрюґеровським. – Підійди.
Керлі саме врізалася їй у живіт на швидкому ходу, і в Денні весь скелет заболів. Керлі, очевидно, хотіла показати їй дещо: вона простягнула згорнуту газету, яку Денні не взяла, тож вона розкрилася й висипалася роєм паперових метеликів, що Керлі навчили робити на волонтерських заняттях пресвітеріанської церкви для розвитку моторики рук, наче цілою півсотнею тих метеликів, через які Денні переступила й пішла.
– Змієня мале, скажи? – Фариш гиготнула. – Не витримає Юджинієвих вибриків, нє?
– Ем. – Джина зщулилася в бік Денні. – Так.
Фариш посунулася на Лоялових стегнах; вона терлася точно йому по паху. Денні чомусь пласко згадала, як думала, що у Фариш із Долфусом щось було, – історії знайомства в одній палаті у Вітфілдській психлікарні, звідки їх разом забирали ночами воювати у В’єтнам, вона не вірила, вони скоріше стрілися в барі абощо, – але Фариш заперечувала це так яро й із таким непідробним смутком, коцюбнучи в лиці, наче її назвали чужим іменем, що за здогадку стало соромно.
– Та й бути не може, що він святий, – провадила Фариш у неоковирній тиші, її собаки тільки повлягались. – Либонь, у трейлері під спідницю тобі заглядав, га?
Денні на неї вирячилася й, хребтом усвідомила, Джина також – групувала їх, як половини гнилої груші, трощила, ненавиділа. Чорними яснами Фариш посміхалася. Спідницю? – пантомімувала Денні, у Меріних джинсах, які в неї відібрали в колонії, у футболці “BORN TO RIDE ALABAMA MOTORCYCLE SINCE 1955”, що горлом сповзала їй з рам’я. Не може ж вона серйозно? Хто захоче Денні?
– Я б ніколи, мем, – вимовив Лоял напрочуд чітко. Фариш глянула на нього, як Денні не сподобалось, збуджено якось.
– Брешеш, скотино. Денні, копни-но його.
– Шо? – тупо сказала Денні; іноді це працювало: перепитуєш, і Фариш, як мала дівчинка, що їй наскучила стара лялька, відповідає інакше, щоб себе потішити.
– Умаж йому, кажу! Ти лапав мою сестру, суко, мою неповнолітню сестру, та ти в мене не житимеш! – Біла пухова голова Лояла від ударів задрижала, як яйце в кип’ятку. Фариш схопила його за гостре підборіддя й оглушила Денні поглядом наказу.
Денні пришаркала прямо Лоялу під череп. Він глипав на неї м’якими чудними очима. Денні страшно було (і не варто) озиратися на Джину, а Фариш – то була та Фариш, що називала її «гарненька».
Не мружачись, Денні замахнулася й уцідила Лоялу в зуби, спостерігаючи, як нога гнеться й розгинається, як склоочисник, як носок кросівка брудниться слинявою кров’ю – ах, гидота, як прищі Юджинії. Довелося цілитися, щоб не вдарити по пальцях Фариш, і хоч Денні очікувала, що їй того схочеться, не хотілося. Вона подивилася на Фариш, очікуючи оцінки. Фариш світилася щастям, як коли Денні возила її до Затоки.
Із-за спини закричала Джина:
– Годі! Денні то до чого? Маєш, шо рішати, то рішай зі мною. – Вона таки звучала розпачливо, і вона ж ні греця не знала, що вона б і не зустріла свого нареченого, якби не метамфетамінові оборудки...
– Йому ще їхати назад, – натякнула Денні. Вони з Фариш обговорювали це, лежачи на підлозі в лабораторії й відбиваючись від космічних ос. Денні мала вагомий, жирний аргумент, що Лоялу було б небажано перекинутися в кюветі на магістралі, але не була певна, що впорота Фариш його вчула, а сама забула, чи казала то вголос. – Долфус…
– То ти не вдавай, шо не шльондра! – Швидше, ніж Денні кліпала, Фариш підскочила. Лоял крекнув, бо вона наступила йому на плече. – Шо говорити з тобою, коли ти в очі мені пиздиш? – Фариш замахнулася ведмежою долонею, якої Джина уникнула, наче олімпійська піруетистка на ковзанах.
– Ти рук на мене не підіймай!
– Вона перетрахала ці-і-ілу Александрію! – просвистіла Фариш скрюченою горлянкою, кинувши голову назад, до Лояла; брудне чорне волосся повисло, як каналізаційний монстр.
– То давно було!
Юджинія замружилася, неначе хотіла так зглухнути, підірвавши барабанні перетинки, і заметалася, як на електричному стільці. Денні глянула вниз на Лояла, її дорогого. Нізащо не порушував він медової ввічливості, ні коли Керлі сипнула на нього піском із пластмасового відерця, ні від флотських історій Ґама, ні знущань Фариш. Лоял підніс до рота долоню й укусив ребро. Зубів на ній не лишилося, тільки пунктирний кривавий півмісяць.
– Нема в неї стиду! – Фариш реготала запаморочливим рокотом. – Це все бо на тебе не застрибнеш до весілля!
– Стулися! – заревіла Юджинія, як Денні від неї не чула, ніби скажений слон. Соплі витекли їй на комір, і Фариш за нього вхопилась.
– Шо ти мені сказала?!
Джина глянула в бік кросівок Денні, і її цапине обличчя стало жорстке, шрам напнувся матадорською ганчіркою, і вона вернулася до Фариш наїжачена, стиснувши кулаки в сірі валуни. Юджинія єдина, крім матері, могла Фариш врізати, ще до народження Денні вони драли одна одній волосся. У Денні все похололо зі страху бійки: Фаришеві побиття кінчалися, коли їй ставало нудно, – а тут рознімати хто буде? Ґам худий, як тичка; Лоял затвердив, що вольові чоловіки – то для Ретліфів радше міф. Денні з болем підняла руку й охопила зап’ястя кільцем із пальців.
Юджинія вдарила Фариш по скроні. Денні відступила до лісу, присідаючи, готуючись бігти. Фариш позадкувала, тягнучи Джину, й о щось спіткнулася – о круглий зад Керлі, і вирячилася на неї, ніби вперше бачила.
Коли хтось сварилися, Керлі засмучувалася, плакала й задихалася, качаючись по землі, одначе зараз вона, здавалося, захопилася збиранням розпорошених метеликів. Вона простягнула Фариш газету, тримаючи її, як коритце. Фариш покрутила метелика в пальцях вільної руки. Керлі погано вдавалися паперові фігурки, часто Денні не спромагалася їх ідентифікувати, та ця, небувалою Божою посмішкою, виявилася впізнавана, гостра й гарненька. Фариш схвально мугикнула.
– Хоч чогось тебе вчать за мої гроші, – пустила Джину й почвалала до гаража.
Щойно Денні врубилася, метнулася за нею: фен, фен – повз неї пронеслася фурія Джини, як на платформі метро. Фариш розвалилася в гаражі серед аміачних банок й оглядала свої биті кісточки та кислотно-рожеві нігті. Денні нашкребла собі чогось (почуваючись мишею в казці, по засіках), вдихнула й осіла під стільцем Фариш.
– Долфус дзвонив, – неясно нащо сказала Денні. Їй обридли погрози по телефону.
Фариш промовчала, тільки клацала швейцарським складаним ножиком. Шлунок у Денні кристалізувався. Вона виструнчила хребет і вклала голову Фариш на стегно.
У темряві пульсували кольорові брижі. Поки Денні плавала, їй здалося, що хтось тримає її за щиколотки, зелена потвора, а то була просто Юджинія:
– Можна взяти твою машину відвезти Лояла в Місію?
Денні перелякано озирнулася на Фариш – та дрімала тонким, як плівка на молоці, амфетаміновим сном, очні яблука дрижали під повіками, Денні вмить розлютилася на Джину, що не дотямила, що вона їх чує, тупа коза! Денні не хотіла давати їй «транс-ам». Щоб вона вимазала її нові чохли на сидіння в спермі? Боже борони. В обличчі Джини, похиленому до неї, було щось дике, трапецоїдні вилиці, Денні всунулася назад і карком відчула, як пружніє м’яз на Фаришевому стегні, тут же.
Денні дістала з кишені ключі з брелоком кулі-вісімки, і Юджинія забралась.
– Долфус дзвонив, – Денні згадала, що забуває говорити думки вголос. – Може, благослови їх уже, та й по всьому. – «А то ще приїде», – не озвучила Денні свій великий страх. Формально, благословення Лоял просив у Ґама, та й він петрав, що Ґам без дозволу Фариш на ліжку не перевернеться.
– Нє, – сказала Фариш. – Кидає мене, то хай хоч помучиться.
Хто, подумала Денні, Лоял, Джина чи Долфус?
– Ти мені скажи от шо, – Фариш стала проти, – ригала?
– Ні, – сказала Денні. Фариш скривила гримасу невіри.
– Дурепа, – повела вона носом, і Денні досадило, що ніяк не доведе, що цього разу по правді ні.
– Ти куда? – спитала Денні, коли Фариш вийшла з гаража в бік лісу.
– Сигарет хочу.
– Я підвезу, – почула Денні свій вологий голос, схожий на гру на бокалах ложками. Потемнішало, сосни злилися в колючу масу, а до міста пішки сорок хвилин.
– Як? – відказала Фариш, і – точно. Денні сповзла ніжкою стільця. Тут спати було не можна – футболка до підлоги прилипне.
– Вона його собі хоче, – видала Юджинія, і ріденька кава пішла Денні не в те горло.
– Та ну нє, – відповіла Денні, відхлюпавшись. – Чом?
– А чом нє? – Юджинія закинула ногу на ногу, забувши за злістю слідкувати за пристойністю. Денні побачила її труси. Стільниці між ними, яка б відвернула це видиво, у Місії не було – Джина не обтяжувалася готуванням, а ходила їсти додому, хоч сліди від пожежі на плиті можна було приписати їй. – Тим, на кого їй усе одно, вона таке не робить.
Денні здалося, що під нею проломилася табуретка. Що цього не сталось, вона зрозуміла за непохитністю образу сонної Джини. Денні встала о восьмій бадьора, завзято шмигнула й відправилася на сонячну прогулянку за «транс-амом». Ніколи небо не було таке синє, а трава – зелена, з круглими намистинами роси, наче Місяць засіяв інопланетні кульбаби, що розквітли чадним газом. Поки сестра не покликала її зі сходів, вона лежала щокою на гарячій емалі своєї машини, насолоджуючись її ніжністю. Усе це зблякло. Юджинія була майстриня псувати настрій – якщо не біблійними повчаннями, то чимось абсолютно унікальним. Вона все розводилася, скільки Лоялу довелося ковтнути вікодину, виявляючи поміжрядкову образу й на Денні, а Денні, хоч розуміла її (про одна одну вони так не пеклися – та Лоял чужий був), лише зайшла забрати ключі.
Юджинія поперемінно кривилася від гнилого зміїного духу, із якого Денні занудило ще на ґанку. Як же вона далі з ним житиме, подумала Денні й осіклася чудернацькою думкою: що, як із ним житиме Фариш?
Денні не могла пояснити, чого то була неправда. Знання, чуття цього тиснуло на неї океанічними кубометрами досвіду варіння мету з Фариш, напівсну з Фариш на одному дивані, поїздок із Фариш на захід Техасу дивитись ні на що конкретне, бо їй подобався Деннів «транс-ам». Джина, може, і володіла колись тим знанням, та явно його погубила – чи то в Біблії, чи в хлопцях – і судила спотворено. До Денні дійшло, що з місця найближчої до Фариш вона зсунулась і його посіла сама Денні.
Джинина дещиця ворожості колола Денні, як скалка в п’яті. Як вона бундючилася, не відаючи ні греця, добровільно відособившись від родинної справи, дратувало. Усі технічні сварки діставалися Денні от уже чотири роки, від невдалого викрадення Ронні Лі плимута “Superbird”, що казна-чому стирчав незахищений (так здавалося) на околиці Джексона, наче моделька в школяра на поличці, іграшковий, на відміну від терміну, що Ронні за нього отримала. Одного разу вони посварилися, бо запороли партію – Денні виставила не ту температуру. Фариш горланила так, що трейлер трусився, Денні чеканила «вибач», як Нацбанк монети, дід слухав радіо на кухні, і в напханій усіма хаті (через зливу) Керлі раптом закричала, а тоді впала, віддихуючись, – нічого з нею не сталось, тільки добряче їх налякала й іще довго плакала. Фариш завжди виводили її рюмсання (вони не припинялися, хоч Керлі бий). Вона постукала собі по коліну й ураз зіп’ялася по-солдатськи.
– Гей, Керлі, дивись, – Фариш трухнула Денні за плечі й поцілувала, секунд на сім затримавши губи на її губах. Денні не змогла пригадати, як почувалась.
Керлі заплескала в долоньки й засміялася, кинула плюшевого дракона й обійняла їх двох короткими руками.
– Мир, – сказала Керлі.
Денні скорчилася на табуретці, суючи кружку до вилиці. Кремово-жовті шпалери Місії з трубними патьоками, брунатний офісний диван і Юджинія несанкційовано попливли вліво.
– Усе гаразд? – спиталася Джина.
– Да. – Денні застугоніло в животі. – Зара.
Вона метнулася в туалет. У туалеті виявила в руці кружку й поставила її на раковину. Ледь спустивши штани в крихітному просторі, Денні вирячилася на кров на своїх трусах, як на єдинорога. Місячних вона не мала від Різдва точно – уживання не сприяло, – і текстура нагадала їй Лоялову слину.
– Джин!
– Га?
– Маєш прокладки? – Виникла тиша. На Бога, подумала Денні, чи вона соромиться Лояла?
– За дзеркалом!
Денні вивчила дзеркало – приклеєне до дверцят шафки, – потягнула за нього. Наступної миті її прибило до гіпсокартонної стінки; вона осліпла, обличчя не було, його зрізали щипцями, а тоді цей біль доповнив чавунний удар по стопі, і Денні незчулася, як заверещала.
– Шо таке? Денні! – дерла дверну ручку Джина.
– Сука! – Денні осіла голим задом на килим. Де б вона не мацала лице – м’якле, глиняне. Вона не відчувала кісток. Посунула коліно прямо в осколок чашки. – Блядь!
– Денні! – Юджинія вибивала двері з рами. Вдихнувши ротом, Денні підтягнулася й відпорола клямку. Побачивши доісторично нажахану Юджину, Денні схлипнула, бульканням, від якого ніс заболів, як ніколи в житті, ніби її протаранив бульдозер; вона знову заголосила – немовлячим «а-а-а-а», – Джина пополотніла й узялася вдягати їй штани. У коридорі нарисувався Лоял і моментально відвернувся.
Денні трималася за перенісся, щоб воно не відшарувалося, і всюди все було мокре. Червоними долонями вона розпанахала Джині комір, але Джина не помітила, бо гляділа на свою поличку за дзеркалом, пустопорожню, коли не рахувати поліетиленових пачок і чогось чорного, довгого, монструозного.
– Це шо, на біса, таке? – промимрила вона.
Лоял – пересвідчившись, що Денні в штанах, – умістив стопу в площу туалету й нахилився над раковиною, узяв, що в ній лежало – насправді звисало за пару дюймів, ходячи вверх і вниз: дощечку, з якої стирчали кілки. Чорну гадюку посмикав, і вона видала скрип матрацу – пружина.
– Ти нормальна?
Цього питання Фариш, відколи вона вистрелила собі в скроню, не ставили, та коли вони прикотили «транс-амом» (Денні валялася на задньому сидінні з валиком під шиєю), то виявили її дивовижно тверезою. Юджинія вирішила скористатися можливістю для серйозної розмови. Калічена Денні нітилася за нею, Лоял приніс їй льоду з дідового трейлера й кудись дівся. Фариш розтеклася в садовім стільці, колисаючи карбюратор. Вона зітнула плечима.
– До того подуріла, що вбити його рішила?
– Та куда, – пухкими губами Фариш видала: «пф-ф». – Я не гострила даже. То ти справжніх пунджі не знала. Моє – то чухня технологія.
Денні передчула новий хлист сліз і ретирувалася до себе – труси поміняти, принаймні.
У її кімнаті сварки на подвір’ї чулися й із зачиненим вікном, тож Денні подалася в простору спальню Мері й Ронні Лі (раніше була батьків, і вони спали втрьох у меншій). Пил димкою вився в оранжевому повітрі за спущеними занавісками. Склеп – та Денні просіла на Меріному ліжку й покійно вдихнула. Ронні Лі мотала строк, а де була Мері після інциденту з китайцями й пейотлем, достеменно вони не знали. Денні трохи з того тішилася – у дитинстві Мері користала її трояндовий шампунь, а коли Денні скаржилася, заливала пляшку оцтом.
Денні впала на подушку – у ніс віддало. Підлогу сіяло дрібне сміття. Денні прибирала тут теж, просто рідше. Примружившись, вона розгледіла, що то було: наче карнавальні блискітки, окремішні лусочки й чималі відрізки лускатої шкіри. У кімнаті загуло. Нащо вони пов’язалися з тими Різами? Денні начисто позамітала, відкидаючи назад волосся; намочила швабру, коли з перенісся в лоба стрельнуло, аж вона скулилася. Чи Фариш намастила кілки отрутою, чи Денні саму поганило з голоду? Вона вляглась.
Їй щупали обличчя – Фариш, усвідомила Денні, коли по гулі їй різнуло перснем, вона б не показувала, що прокинулась, але скривилась.
– Не зламаний, – радісно констатувала Фариш.
– Клас, – сказала Денні. Холодна долоня Фариш приємно була там, де пекло.
– Осьо на. – Фариш бережно простягнула їй дзеркальце й корпус від кулькової ручки, і Денні жваво сіла. Вдихнувши – зірки, мільярди зірок на синій стелі кабінету фізики, – вона рефлексивно ткнулася чолом у плече Фариш, зашипіла й посторонилась.
– То не тобі було. – Фариш занишпорила в кишені, де мала ліхтарик, не знайшла його й смикнула штору зі спеціями; перемістила долоню Денні на підборіддя, іншою відмела пітного чуба. – А втім, гарненька, – укусила вона язик, роздивляючись.
Денні глянула на дірку під поштової емблеми в комбінезоні, на клаптик Фаришевої рожевої грудини.
– А кому? Не священнику ж?
– Хіба на випадок, якшо він збоченець, – мовила Фариш. Денні шпарко видихнула крізь зціплені зуби. – Це Джині напоумлення бракувало. То місячне в тебе пішло? – Денні кивнула, летячи під небо, крізь грань атмосфери на рожеву Венеру. – Суперово. Їж нормально, бо будеш як Ґам, зараз пообідаєм.
– Із Джиною й Лоялом? – Денні не винесла б лику жодного.
– Нє, вони з’їбались.
– У Місію?
– У Кентукі, – зронила Фариш, посміхаючись, її щоки глибоко відтіняв жовтий морок. Постукала по губах нігтями-цукровою ватою. – Долфус мені відсипле, і я ні цента штату не дам. Viva!
Ніхто не ятритиме Фариш більше, подумала Денні, хіба Керлі, але вона плаче, коли все погано заздалегідь, а Денні щоб погано стало не дасть. У закупореному трейлері сморід волосся Фариш, сморід амфетамінової бодяги, присмоктувався до спеки й не зникав днями, то Денні не любила, коли вона заходила, та їх тут хоч не чіпали. Щаслива Фариш – дуже, майже небезпечно – згребла Денні за боки, підтягнула, що Денні видовжила худий тулуб, як Керлієва плюшева тварюка, кинувши руки Фариш за шию. Це нічим не кінчилось.
– Нехай тільки попросить у мене грошей на весілля, – затараторила Фариш, – нехай приповзе, я їй вгаратаю так…
– Усьо, – вистогнала Денні, не здатна слухати, – ти їх уже пустила.
Денні хотілося уявити, що вони вже на північній трасі, однак, безперечно, іще на Місії – вантажили в пікап змійові ящики й Джинині нечисленні пожитки. Проте Юджинія розумна, і до сутінків її тут не буде. Вона буде в курявих вогких горах із новими людьми – Денні чула стільки історій про зникнення в Апалачах, вона не знала, чи Різи живуть на самому хребті чи просто так кажуть, та постановила, що то не її турботи.
Фариш стрибнула на ноги й заклацала пальцями:
– Ходи.
Денні встала акуратними рівними рухами з арсеналу найплавніших, задоволена, як добре їй це вдавалося, і безшумно зачеберяла за Фариш надвір у красивий серпень.