Work Text:
"Нумо, босе, це не така вже й погана ідея!"
Це була погана ідея. Це була ідея Фінкса, і тому вона просто не могла бути хорошою. Не з причини, що Фінкс ніколи не виголошував кмітливих пропозицій. Торік саме його рекламний макет пройшов відбір, після чого рівень продажу стрімко підвищився, тож голову на плечах цей хлопець мав. Хоча не без нюансу. Загальновідомий факт: у тій голові бракувало клепки.
Куроро спробував відклеїти щоку від подушки і блискавично про це пожалкував: стіни спальні задвигтіли, замиготіло в очах від вранішнього сонця. "Корпоративи в офісі – минуле століття, – запевняв Фінкс. – Найкраще сприяє зближенню колективу щось на кшталт боулінгу". Аргументів було безліч. Голосів "за": дванадцять. Голосів "проти": жодного. Результат: до першої години ночі Куроро ретельно напрацьовував собі крепатуру рук і спини та пив. Пив піна коладу, пив джин тонік та дайкірі. Пив, елегантно перехиляючи келих; пив необережно, доки з підборіддя не починало крапати на брюки; пив з підлеглими на брудершафт. І начебто все було чудово. До того інциденту.
Виплентатися зі спальні Куроро вартувало усіх можливих зусиль. Він застиг. Шум, що до цього здавався нестерпним гудінням у голові, виявився звичайнісіньким феном. "Іллумі," – із полегшенням усміхнувся він сам собі та делікатно постукав у двері ванної кімнати. Іллумі ніколи не переймався про чийсь ранковий спокій. Те, що його режим не співпадав з режимами Хісоки та Куроро, було проблемою виключно самих Хісоки та Куроро. Гудіння за дверима затихло. В голові також – залишився лише жахливий біль. Іллумі вийшов із гребінем у руці; повіяло м'ятним шампунем. Красивий та свіжий, що й завше.
– Я тебе розбудив? – із ноткою байдужості в голосі запитав він, розчесуючи пасмо за пасмом. Куроро лише дотепно плямкнув губами та переступив з ноги на ногу, почуваючись себе старезним скитником, щойно вивезеним з безлюдного острову. Так само сіпаються руки. Так само розучився говорити. Іллумі з розумінням відступив з проходу, стримано поцілувавши розбитого коханого в щоку.
Нумо, босе.
Вмивання не принесло користі, від присмаку зубної пасти нудило. Останню надію Куроро плекав на порятунок чаєм. Трав'яним. Ромашковим, якщо точніше. І терміново.
У світлі сонячних променів за столиком вже сидів Іллумі з чашкою біля вуст. Його шовковий халатик переливався павиним пір'ям. Куроро б помилувався, якби не був таким стурбованим власним станом. Кухня паморочила голову ароматами кави та ментолу.
– Чайник ще гарячий, якщо потрібно, – мимохідь кинув Іллумі, гортаючи новинну стрічку в телефоні. Куроро навіть не кивнув. Він і не надто розраховував на турботу про постраждалого, а він страждав; втім, не розраховувати і не отримати – різні речі. І післясмак від цього був дивним.
Він знає Іллумі зі студентських часів. Живе з ним майже рік. Не зважаючи на це, їм досі доводиться копітко працювати над стосунками, а до повного порозуміння – просуватися малими невпевненими кроками, оступатися, падати, вчитися протягувати один одному руку помічі. Куроро досі не навчився не падати та набивав собі синці. Коли ти у стосунках з обома, тебе не завжди хапають за руки з обох боків. Набагато частіше один, спотикаючись, незворотньо тягне за собою інших. Наприклад, Хісока – коли зламав руку охоронцеві шоу-руму жіночої білизни, коли ледь не загримів за ґрати за ароматний зіплок у сумочці, коли звільнився, в кінці кінців – від вивертання кишень в цих випадках усім стало гірко. І те, що Хісока мирно сопів у вітальні на диванчику, ніяк не означало, що він не в самому розпалі колосальної пакості.
Отож, Куроро знає Іллумі зі студентських часів. І зараз попри все він знав, що напруга між ним та непохитною фігурою біля вікна зростає.
– Куроро.
Куроро, поглинутий чайною колекцією в шафці та власною мігренню, завмер.
– Я домовився з нічними черговими про твого зачепу, – мовив Іллумі, не піднімаючи очей. Куроро пробила блискавка усвідомлення – як він забув про щось настільки важливе? Серце пазурами стисла тривога. Язик врешті відліпився від піднебіння та запрацював, як слід.
– Його відпустили? – Відпустять, коли зніматимуться з чергування. Може, о дев'ятій.
Очі мимоволі ковзнули до настінного годинника. Лише сьома ранку. Навіть на роботу Куроро прокидається на півгодини пізніше.
– Що ж, гадаю, йому корисно було проспатися цієї ночі в безпечному місці. Буянив ще, не знаєш?
– Не поспішав би називати поліцейський відділок безпечним місцем. І не знаю, – сказав, наче відсахався. Усе Іллумі знав. Від зведених брів у Куроро запульсувало в скронях. Він замружився.
– Тож... Дякую, Іллу, – ніяково прошепотів він, смикнувши себе за рукав піжами.
– Я винен їм по чергуванню. Хлопці зняли твоєму підлеглому дві доби. Його суперникові приписали ініціатора бійки, а він лежить у лікарні, чуєш? Ще добре, що за нього не вступилися рідні й не подали заяву. Це те, що зветься корупцією, Куроро. І ти мені винен також, – Іллумі нарешті відірвав погляд від екрану та зачепився ним за очі Куроро. Проникливий, неблимаючий, чорний. Не злісний, із вогниками ранкового сонця. Трохи ображений. Не дочекавшись від шокованого Куроро логічного запитання, він додав: – Я подумаю, що саме.
Спогади про минулу ніч були уривистими, несподівано спалахували – і відразу ж щезали. Боулінг, коктейлі, танці. Бійка сп'янілого Фінкса й такого ж, як він, задири – самотнього відвідувача, якому нудно жилося. Крики дівчат. Фейтан та Франклін, що взялися рознімати. Бармен, що покликав охорону. Безпомічні охоронці, що розвели руками та викликали поліцію. Сирени. Фінкс верещить на суперника, доки його пакують в авто. Куроро, гроші з гаманця якого летять на вітер. За розбиті келихи, за спричинені незручності, п'ятдесят відсотків чайових. За таксі. Захмелілий, він стоїть навколішках біля ніг свого хлопця й не знає, що робити спершу: замовити за співробітника, заплакати від надлишкових емоцій та проміле у крові чи палко поцілувати Іллумі у внутрішню сторону стегон. Здається, Куроро таки виконав усе з перерахованого. У зворотному порядку.
Та зараз він знає напевно, чого хоче після виснажливої розмови. Тиші. Ніжності. Комфорту. І він знає, де це отримати. Тому нашвидкуруч досьорбує, опалюючи язик, ромашку, та ляскає босими п'ятами по кахелю у вітальню. Десь за спиною Іллумі зітхає.
У вітальні досі червона напівтемрява. Атласні рожеві фіранки ледь похитуються від легкого протягу. На дивані панує безлад: накидана круча з ковдр, на спинці – чужа білизна, немов напоказ у музеї артхаусу.
Руками не чіпати – зіпсуєте композицію.
Куроро бережно вкладає себе поверх повітряної кручі, об'єми якої повільно спадають під його вагою, набуваючи людських форм. На зміну площини на горизонтальну голова Куроро відкликається вібраційним гулом. Якщо його тіло – храм, то черепна коробка – дзвіниця, і дзвонар у ній мешкає дуже наполегливий та роботящий.
Несподівано з-під ковдри виринають дві пари хижих лап та замикаються довкола Куроро. Він – здобич у павучих лапах, і марно йому чекати на спасіння. У маківку сонно позіхає скуйовджений Хісока та міцно обіймає коханого усіма кінцівками. І раптом стає настільки тепло й зручно, що Куроро готовий продати душу, аби поринути в сон тут і зараз. З-під припухлих повік нарешті визирають дві хитрі тріщинки очей. Хісоці пасує бути сонним. Йому взагалі личить все на світі.
– Доброго ранку, солоденький, – він знову позіхає, немов цуценя – примружившись і не намагаючись прикриватися. – Як ти?
Куроро неохоче мичить, штовшаючись носом у впадинку над ключицею.
– Що таке? Вже владнав свої справи? – ліниво витягується під ним Хісока, тепер ще більше схожий на цуценя. Руде цуценя лисиці. Куроро подобається таке порівняння – відразу забувається проблемний норов хлопця з елементами збочених схиблень.
– Іллумі їх владнав, – прохрипів безнадійно затиснутий з усіх боків Куроро.
– Звичайно ж, він це зробив. Добре, – Хісока вклався зручніше на подушку, заплющив очі й розмірено засопів. Куроро легенько пнув його в груди.
– Недобре, Хісоко. Він сердиться.
Наче на підтвердження в квартирі раптом гримнули вхідні двері. Вони синхронно наполошилися. Не міг же Іллумі так швидко зібратися, навіть по виклику начальства. Чи міг? Лише якщо...
Ноги торкнулася холодна стопа Хісоки та ковзнула вверх, змусивши здригнутися. Піжамна штанина зібралася під коліном гармошкою.
– Мабуть, сильно сердиться? – безтурботним тоном промуркотіли у Куроро над вухом.
– Каже, доведеться відпрацювати два чергування.
– О... Сильно, – гаряче видихнув Хісока вже у саме вухо, грайливо перебираючи темні пасма Куроро кінчиками нігтів. – Я б теж засмутився, якби дізнався, що проведу дві ночі у відділку замість двох ночей у ліжку зі своїми коханцями.
Від того не краще, Хісоко.
Куроро зітхнув.
– Іллумі хоче, аби я теж відпрацював борг, – він піднявся на ліктях, розклавши їх пообіч від чужих оголених боків. Невгамовні пальці вже просувалися під резинку курорової піжами.
– Якою частиною тіла? – зверху почувся уривистий видих, щойно Куроро жартома штовхнувся коліном, ненароком зачепивши бугорок у шовкових штанях. Хісока зранку так само бадьорий, як і Іллумі – схоже, йому одному із цим не пощастило. Ані совою, ані жайворонком – у свої двадцять шість Куроро почувався цілодобово стомленим чоловіком середніх літ, що тільки й мріє про спокій. Можливо, варто не пропускати прийом вітамінів? Чи замовити на Різдво путівку до санаторію?
– Ні? А що ж тоді, відчергувати ти за нього маєш, чи як?
– Вигадує, – Куроро різко зупинив руку Хісоки, що вже заповзято стискала його сідницю. – Зажди. Не хочу смикатися зайвий раз. У голові немов знарядом розірвало, та й у животі вирує.
– Дехто в нас не знає міри? – щока запалала від ніжного дотику чужої долоні. Від цього і в скронях полегшало. Ймовірно, бо Хісока зі сну був величезною грілкою, прикладеною до величезної запаленої рани-Куроро. Очі в його грілки жевріли свіжовигаданим умислом, а на губах легла посмішка. – То я знаю, як тобі зарадити.
Вмить Куроро опинився затиснутим між спинкою дивану й нагим молочним торсом. Хісока відхилився десь попід диван, і за кілька секунд з тріумфальним окликом виніс кулак над їх головами. В жмені була міцно затиснута пачка полуничних Lifа, неначе з остраху, що втече. Куроро не розумів любителів ультратонких цигарок: здавалося, що вони не створенні для паління – ними доповнюють образ, хизуються чи кокетливо привертають увагу до сухих напіввідкритих губ. Але від запропонованої цигарки гріх відмовлятися.
– Отже, запам'ятовуй, серденько: щоранку після пиятики я спершу запалюю папіроску...
Хісока самими вустами вихопив одненьку з пачки та притиснув її кінчик до цигарки Куроро. Між ними клацнула запальничка.
– Чистіше за подих гірського весняного вітру, – відкинувши голову, він наповнив спершу легені, а згодом і кімнату мереживними кучерями диму. Шкіра його шиї натягнулася на гострому кадику.
– І що тоді? – і собі зробивши тягу, Куроро злизав полуничний післясмак від фільтру з губ.
– А ти нетерплячий. Що ж, потім я роблю це... – Хісока ще дужче затис Куроро й зарився носом тому в шию. Рухи вологих губ спричинили мурашки, а потім ще і ще – коли він укусив та зализав тоненьку шкіру. Куроро вплів пальці Хісоці у волосся та підніс цигарку до обличчя. Зойкнув, коли долоня Хісоки опинилася нижче живота.
Він мав власні уявлення про турботу. В його випадку – запущеному вкрай – цигарки вирішували половину проблем. Він палив, щоб замістити зайві слова в діалозі. Стріляв їх у людей, з якими кортіло познайомитися. Пропонував їх у напруженій тиші, аби помиритися після сварки. Як виявилося, навіть лікував ними похмілля. Інша половина проблем, яку не вирішували цигарки на думку Хісоки, або не існувала, або вирішувалися другим ходовим засобом у його особистому топі – сексом.
– Можливо, краще...
– Ні, мовчи, – відрізав Хісока, і Куроро зірвало дах.
Досконало Куроро давалися небагато речей. Він умів готувати пасту з песто за персональним рецептом. Він мав чудовий окомір. Знав, як відбілювати білизну та відіпрати будь-яку пляму, навіть залишки жувальної гумки. Без зусиль завчав поеми та промови напам'ять. Прекрасно водив авто. І нарешті, він ідеально підкорювався.
Останнє, звісно, було його улюбленим, хоча їхнє авто та гаряча паста безперечно посідали важливе місце в його серці. Куроро не був м'якотілим нікчемою і не прихиляв коліно перед будь-ким – він був слухняним лише для двох людей в усьому світі та виключно в межах своєї спальні. Інколи кухні чи ванної, можливо, декілька разів виключенням стали і салон машини та клубна вбиральня. Він обожнював почуватися бажаним та цілковито віддаватися партнерам, потайки стаючи понад їх волею навіть сильніше, аніж вони приборкували його. І вони піддавалися.
Куроро дуже кортіло наостанок бодай торкнутися губами тліючої в пальцях цигарки, та схрещені в зап'ястках руки йому затисли над головою; він волів зцілувати ранкове тепло з плечей та ключиць Хісоки, але він саме займався тим самим і залишався недосяжним. Нігтями Хісока акуратно подряпував шкіру на лобку та майже недоторканно пропускав поміж пальців основу його набряклого члена. Від такого свавілля у своїх штанях Куроро безперестанку ковтав слину та звуки, нетерпляче ковзаючи стопами по ковдрах. За кожен стогін Хісока карав – чи винагороджував – укусом у плече, і сам потирався об куророве стегно, що так доречно здригалося час від часу.
Це здавалося майже глузуванням, і Куроро, збуджений та роздратований, радо б скомандував просуватися далі, якби йому не наказали мовчати. Такі були правила гри. Виконувати та отримувати бажане – принцип дресирування собак. Хазяїн відзначає твою заслугу смаколиком чи послугою, та коли ти завчаєш трюк, все частіше отримуєш лише пестощі нашвидкуруч чи просте "молодець" у якості втішального призу. З Хісокою було так само непередбачувано. Та схоже, зараз він мав намір не сходити з темпу – коли долоня повністю охопила член Куроро, він замичав від довгоочікуваного полегшення.
Вхідні двері гупнули вдруге, в коридорі зашелестіло. Задзвеніла зв'язка ключів. Куроро рефлекторно подався вперед.
– Тш-ш, тихо, не відволікайся, – Хісока стиснув Куроро щоки та розвернув обличчям до себе, змусивши підняти на нього погляд. – Отак, молодець.
Не відволікатися вийшло кілька секунд – до вітальні діловито зайшов Іллумі.
– Куроро, – він став прямо перед завмерлими хлопцями та простягнув один з пакунків. Його безцеремонно перехопив Хісока тією ж рукою, що мить тому перебувала в чужих штанях. Ще вологою, звісно. Іллумі скептично здійняв брів.
– Мені здалося, тебе викликали на роботу, – подолавши ступор, Куроро пригладив зачіску та взявся приймати товари з рук Хісоки.
– У мене вихідний, розумнику.
Активоване вугілля, знеболювальні різної сили, аскорбінки, вітаміни. Дві коробки мультифруктового соку. Ганчірки...
– Для компресів, – припустив Хісока та почав складати ліки назад до пакету.
Чомусь обличчям Куроро розповзлася широка-широка посмішка.
– Іллу! – він жваво підвівся та кинувся коханому в обійми, морозні від вулиці, димно-м'ятно-полуничні. Він, певно, виглядав до дурного наївно, та просто не міг і не хотів стримати радощі від жесту турботи від любого. – Ти мене рятуєш вдруге. Слухай, обіцяю виконати для тебе будь-що, тільки благаю: в межах розумного, будь ласочка, – гмикнув він, вочевидь, із натяком на той випадок, коли Іллумі змусив перемивати хлопців весь сервант за ненароком розбите улюблене горнятко. Чи коли вони наново переписували якийсь його рапорт, так само випадково заплямований, ретельно підробляючи почерк; як виявилося, його однаково вже планували викидати. Таких випадків було безліч, насправді. Іллумі просто розважали знущання. Хоча він віддавав перевагу слову "дисципліна".
– Куроро, не ганьбися. Я завжди вчиняю в межах розумного, – Іллумі вдав щире здивування, вирячивши очі. – Можеш взяти на себе трохи моїх хатніх справ на наступний місяць.
Хісока стиха хихикнув та подався до них. Тепер Куроро огортали обіймами з обох боків. І це відчувалося, як дім.
– Як скажеш, Іллу. Боже, я кохаю тебе. Куроро припав губами до його, тонких і непідатливих, у якомусь незбагненному для нього захваті. Він обожнював Іллумі – і це факт; він нервував перед його критикою та страшенно боявся його розчарувати. Він радів його появам та млів від його турботи. Йому боліло, коли боліло Іллумі, і хоч це була рідкість, він намагався з усіх сил допомогти. Так само і з Хісокою. Стабільніше, рівніше, а в цілому точнісінько так само.
Його коханці були не найкращими людьми, як і сам Куроро. Та вони були найкращими для нього. Хтось падав і тягнув за собою всіх – і це закони життя. Та в їх стосунках той, хто підводився найпершим, докладав максимум зусиль, щоб витягти усіх. Такою була їх незаперечна закономірність.
Як же Куроро їх кохав.
Із кухні раптом залунала мелодія, і він уже знав, чий голос почує по той бік слухавки. На ходу зав'язуючи шнурок на поясі, він побіг по телефон. Ззаду почулося:
– Тебе я точно не цілуватиму. Принаймні до душу та зубної щітки.
Куроро посміхнувся та підніс телефон до вуха:
– Слухаю.
– Алло, босе?