Work Text:
Санс ненавидить людські мелодрами, бо ніяк не може від них відірватись.
Бувають періоди, коли блакитний екран майже не вимикається, і нон-стоп марафони сльозливих кінострічок про заїжджене до дірок вічне почуття майже тавром відбиваються на внутрішній стороні його черепа. Їх так багато, що іноді верне, але вони хрестоматійні, наче спрощена інструкція до людей — вивчай не хочу. Атлас людської поведінки. Ключ до розуміння. Аудіовізуальна інструкція.
Санс хоче зрозуміти людей. Пізнати їх. Хоче пізнати Азазель.
Тому він дивиться. Клацає пультом, аби знайти підходящий канал, дратуючись, коли показують повтори — двічі переглядати одне й те ж саме вище навіть його сил. Хоча декілька стрічок він і відносить до своїх улюблених, коли хтось із людей відходить від вибудуваного алгоритму і радує його проблисками оригінальності.
Але все одно вони в основній масі однотипні та затягнуті.
А ще вони тактильні.
Санс не хоче визнавати навіть собі — в цьому він майстер, тому це абсолютно не важко, — але тактильність чіпляє його найбільше, змушує втупитись в екран сильніше. Всі ці випадкові доторки, притискання, обійми в щемливі моменти. Санс не може відвести погляду.
Доторки здаються такими… людськими. Він би слово це перекотив на язиці, смакував би, аби зрозуміти, розібрати на інгредієнти, проте язика в нього немає. Лише грудка гострих, білястих кісток, загорнута в одежі, наче він — дуже лінива імітація людини. Така, яку з ентузіазмом почали робити, детально вибудовувати, але на півдорозі втратили інтерес і нашвидкуруч оживили просто аби було.
Такий, як він, не може бути здатен на щось людське.
Чим більше він бачить тактильність на екрані, тим більше біжить від неї в реальності. Не те, щоб її було от так багато в його повсякденності, але якісь доторки трапляються навіть з ним. Рукостискання. Випадкова штовханина в пабі. Поплескування по плечу. Таке періодично трапляється. Проте тепер Санс вітається лише кивком, якомога глибше засунувши руки в кишені куртки. Старанно маневрує в натовпі. Відходить від інших подалі, уникаючи.
Одного разу Азазель просить його передати щось. Він навіть не пам’ятає, що саме, якийсь дріб’язок, що завалявся в глибинах шафок, але занадто добре пам’ятає, як її пружна шкіра на мить торкається його холодних, позбавлених і натяка на плоть кісток. Азазель спокійно забирає предмет із його рук, не здригається, не відсувається, і на її обличчі повний спокій, але у Санса в голові миттєво дзижчить рій із думок, нав’язливих, божевільних, які жалять свідомість. Йому відчувається недостатньо плоті на собі, недостатньо органів, недостатньо тепла, і Азазель це точно бачить.
Він уявляє її гидливий погляд, скривлені губи і як пальці її труться об штанину, аби стерти відчуття його кісток з себе.
Санс прокручує цей образ в голові так часто, що вже не може зрозуміти, було це підступним вибриком його свідомості чи реальністю.
Це стає останньою краплею.
Тому він обирає єдиний відомий йому шлях, відпрацьований з дитинства, відшліфований до блиску, доведений до автоматизму. Він тікає.
;
Спочатку Азазель не лізе з надокучливими питаннями. Грань хиткої довіри між ними двома доволі… розмита, і порушувати її надокучливістю немає бажання, але коли сансове уникання досягає свого піку, а його перебування перед блакитним екраном переступає будь-які межі, порушуючи всі їхні плани, вона наважується.
Влізати в чужу зону комфорту — чи як там це називається? Тут брошур по психології ніде на валяється, тому згадати важко — надзвичайно некомфортно, але ще трохи, і Санс настільки відсторониться, що найближча парочка монстрів здасться їй добрими приятелями, з якими можна непогано провести час. Тому Азазель буквально заганяє його в куток в перерві між його сеансами ескапізу. На кухні, поки він нишпорить в холодильнику в пошуках нової порції содової, вона загороджує собою будь-який шлях для відступу, повністю готова дотиснути його до істини.
Вона не проганяє їхню розмову подумки наперед, а дипломатичність ніколи не була її чеснотою, тож просто питає прямо: — Що таке?
Неелегантно, але повинно бути ефективно.
Санс обертається на неї, вираз його черепа застигає в здивуванні. Від пильного погляду Азазель не вислизає, як його фігура подається назад, подалі від неї. Насправді, це найбільш показова відповідь, ніж будь-які слова.
— Нічого.
Ніби він справді сподівається, що цього достатньо.
— Нічого?
— Так. Порядок. — Ствердний кивок.
— Справді? — Губи Азазель кривляться в глузливій посмішці. — Саме тому ти тікаєш від мене, наче я останній монстр в цьому проклятому світі, готовий перекусити твоїм кістковим мозком в будь-який момент, і ховаєшся на дивані разом зі своїм найкращим другом — другосортним дешевим кіно?
Аби підкріпити свої слова, Азазель схрещує руки на грудях. Окуляри її, відблискуючи холодним світлом холодильника, палають червоним. Чорні нігті відбивають роздратований ритм на згині ліктя.
— Не знаю, що там з кістковим мозком, але зі мною все… — Він дійсно хоче збрехати, але не виходить. Нормально, з ним все нормально, все чудово, краще не буває. Йому просто періодично бачиться, як його кістлява фігура обростає плоттю, він відчуває вагу неіснуючих органів всередині себе, іноді між його кістками струменіють артерії, а потім марення проходить, і він знову просто жалюгідний мішок з кістками. — Все як завжди.
Звичайно, вона йому не вірить. Він бачить це по тому, як тіло її напружується, натягується, наче струна, від його відвертої брехні, а гострий погляд з-за лінз окуляр врізається майже фізично відчутно. Міг би він пітніти, холодні каплі б вже стікали йому між кісткових западин.
— Пам’ятай, Сансе: ми заодно зараз. Якщо щось відбувається, якщо ми в якомусь лайні, а ти відмовчуєшся…
— Лайна не більше, ніж завжди.
— Тоді що? — Голос її стає грубішим, видаючи нетерпіння, недовіру і бажання дізнатись.
Азазель голову зриває від роздратування невідомістю.
Вона права: вони зараз заодно. Проводять час разом більше, ніж він коли-небудь будь з ким. Мають спільну мету. Він поважає Азазель, а з поваги приходить чесність (здається, щось таке затирали в одній з мелодрам, важко сказати).
Та ще й, Санс вирішує, якщо вона знатиме, то можливо не очікуватиме занадто багато від нього. Понизить планку.
— Люди. — Він видає слово крізь зуби, виштовхує його назовні різким видихом, наче це водночас якась лайка і пояснення всього. Брови Азазель ховаються за оправою, коли вона зводить їх на переніссі в нерозумінні. — Ви… не такі, як ми. Як я. Ти не така. У тебе є… потреби, які я не можу задовольнити.
Звичайно, вона не розуміє.
— Що за?...
— Я бачив, як ви поводитесь — там, на екрані. Обіймаєтесь, бо вам сумно чи холодно, чи самотньо, чи страшно, чи ще щось. Торкаєтесь всюди. Постійно. Хочете тепла. Вам це потрібно. А я… я не можу тобі цього дати.
З нього виривається втомлений, розчарований видих. Наче він носив це з собою дуже, дуже довго.
То це все через обійми? Азазель хочеться роздратовано фиркнути від цієї нісенітниці, але вона розуміє, що так лише відвадить Санса від себе. Разом з тим роздратування закіпає в її грудях, вприскується в кров, змушуючи напружитись.
Аби стриматись від будь-якої недоцільної реакції, доводиться загнати нігті в долоні.
— А ти запитав мене, чи потрібні мені взагалі обійми? — Голос її глухий, повільний.
— У кіно…
— О, то ти тепер експерт в людях, бо подивися якийсь нещасний марафон мелодрам? Та до біса! Ми не в кіно, Сансе, і я точно не героїня ромкому. Мені не потрібні твої обійми чи широкі жести, поцілунки, серенади, місяць з неба або нереалістичні клятви; я просто хочу вибратись звідси. Бажано цілою і настільки здоровою, наскільки зможу. Для цього мені потрібен ти який ти є. Без обіймів. А не залежний від телевізора зомбак, що шарахається від мене як від проклятої.
— Але…
— Я ненавиджу обійми, — перериває. — Мені чхати, від кого вони: від тебе, батьків, незнайомця чи бридкого монстра, який хоче мною закусити, — однаково не хочу. Крапка.
— Чому? Це через…? — Він не завершує, дозволяючи своїй здогадці завмерти між ними в повітрі.
Азазель мить вагається. Вона закушує внутрішню сторону щоки, і сум разом з горем розгорається болючим жаром в грудині, завдаючи майже фізичного болю, проте… нічого ж не станеться, якщо він знатиме.
Він же з нею поділився.
— Сестру, так. Вона завжди мене обіймала. — Слова доводиться говорити крізь силу, майже виштовхувати з себе. — Коли заспокоювала чи раділа, коли захищала чи підтримувала. Іноді я все ще відчуваю її обійми. Але кожного разу слабше. — Одного разу я зовсім їх забуду, і від цього спина покривається дрижаками. — Вона — мої обійми. Нічиїх інших мені не треба.
На мить тиша накриває непроникним куполом, абсолютно некомфортна та ніякова. Кожен з них завмирає, не впевнений, що робити далі.
Нарешті Азазель справляється з собою. Розпрямляє плечі. Широким кроком перетинає простір між ними, аби стати напроти Санса — достатньо близько, щоб розгледіти кожен вигин його черепа, кожну гостру нерівність на місці очиці, але все ще в рамках поважної ненав’язливості. Він від неї не відсахується.
— Ти — такий, який ти є, не більше і не менше. До біса обійми. До біса тепло. Поки я можу розраховувати на тебе, а мої кишки не розкидані по підземеллі, я капець яка щаслива без будь-яких фізичних штучок.
Санс відчуває: її рука простягається і нишпорить в рукаві його куртки. Він опускає голову і бачить, як довгий мізинець з чорним нігтем оплітає його власний. Відшліфовані кістки і людська шкіра контрастують, але це приємний контраст, майже мистецький. На нього хочеться дивитись.
— Нічого більшого від тебе мені не потрібно. Тож ти зі мною? — запитує Азазель, голос її просідає, скочується до глухого шепоту.
Санс обмежується кивком.
(І викинутим в невідомому напрямку пультом.)