Chapter Text
Гриць, позіхаючи та намагаючись не обпекти язика огидною кавою зі старенького автомата, штовхнув ногою двері до офісу. Регулярний шлях до великого офісного мурашника вже викарбувався у його свідомості, як і той факт, що при вході до кабінету треба нахилити голову вліво і вниз, рівно на тридцять сім градусів. В іншому випадку був неабиякий шанс отримати у своє курчаве срібне волосся папірець, вимочений у клею. А так він всього лише просвистів над вухом, врізаючись у стіну позаду і лишив там черговий вологий слід, за які прибиральниця крила їхній офіс відбірною лайкою щодня.
— Ну що ж ти знову припхався сюди зі своїм нудним писком, га? — затягнув свою вічну пісню Теодор, що крутився на офісному стільці, відштовхуючись ногою від підвіконня і хитро блимав своїми зеленими очима.
— Хто тут нудний, так це ти. Кожен день одне й те саме, хоч би змінив свої снаряди на щось нове. — Гриць в’яло відмахнувся від нього та підійшов до свого робочого місця.
Він навіть примудрився знайти маленький клаптик вільного місця, куди можна було поставити свій стаканчик із кавою. Весь інший простір був завалений паперами, схемами, книгами, довідниками, горою таких самих стаканів, тільки порожніх, недогризками олівців та плямами пролитих чорнил, новеньких і тих, що давно і намертво в’їлись у стіл.
Теодор бурмотів щось ще, але Гриць його вже не слухав. Голова розколювалась, а перехоплені похапцем пігулки, які він запив водою з-під крана, ані біса не допомагали. Посунувши насмішки Теодора на рівень машин, що проїжджали за вікном, Гриць зі стражданням втупив очі у власний стіл, згадуючи, як щодня обіцяв собі його прибрати. Але не сьогодні. Так, точно, він зробить це наступного дня.
Стрілки великого годинника підбирались до дев’ятої, і в офіс влетів захеканий Олексій. Зібране у недбалий хвіст чорне волосся, надіте навиворіт пальто та потворна брунатна пляма на світлій кофті давали зрозуміти, що день почався кепсько не лише у Гриця.
— Живий?
— Так. Але сьогодні не можна запізнюватись, третій раз за тиждень, мені Ярослав голову відірве.
— А чого ти взагалі почав затримуватись? Ти ж завжди був взірцем для наслідування, завжди вчасно, все ідеально.
— А ось це, шановний, — Олексій почав широко посміхатись, знаючи, як Гриця дратувала така поведінка рано вранці, — абсолютно тебе не стосується.
— Ну нічого собі, Шура, у тебе тепер є від нас таємниці? Дуже цікаво, — глузливо протягнув Теодор, якому так і кортіло із кимось погавкатись.
— Не Шура, а Олексій, — буденно кинув той, навіть не розпаляючись, і нарешті дістався до власного робочого місця, намагаючись хоч якось привести себе до ладу. Зазвичай від насмішки стосовно імені він миттєво вибухав, розпаляючись за лічені секунди, але цього разу щось дійсно йшло не так.
Гриць здивовано поглянув на нього, витративши на різкий підйом брів надто багато сил, після чого втупився носом в плече, намагаючись здобути для організму бодай кілька хвилин відпочинку. Диво не сталось, і, як і завжди, рівно о дев’ятій двері офісу вчергове відчинились, пропускаючи всередину голову і засновника їхньої невеликої детективної агенції — Ярослава. Ярослав був ніби янгол, що спустився з небес, завжди веселий і бадьорий, з ідеально прямим світлим волоссям та статною фігурою. Він завжди виглядав ідеально і розв'язував будь-які проблеми із неймовірною легкістю. Втім, і покарання за помилки на роботі він роздавав теж неймовірно, наче нічого і не роблячи, але змушуючи своїх підлеглих палати від сорому за зроблене абсолютно самостійно.
— Раночку, хлопці! Давайте сьогодні попрацюємо, як слід.
— Добрий ранок, — почулось майже ідеальне тріо голосів.
Гриць звичним зусиллям надав обличчю безтурботний вигляд, за що отримав такий самий звичний стусан ногою під столом. Теодор вже збився з рахунку, скільки разів він намагався йому донести, що постійні головні болі та втрата сил — це ненормально. І що на жодні наслідки важкої роботи їх списувати не можна, особливо, якщо роботи в останній місяць майже і не було. І, звернись Гриць до Ярослава, той з високою долею вірогідності зумів би йому допомогти. Але Гриць впирався, видавав незрозумілі виправдання про те, що знову напився вночі (хоча ніколи не закладав за комір в будні), кішки волали до ранку (особливо смішно це звучало після сумісних ночівель), вранці оббризкала з калюжі машина (обов’язково у суху та ясну погоду), і так далі, і тому подібне, тільки б не турбувати Ярослава по таких, як йому здавалось, дрібницях.
— Грицю, піднімись до мене, будь ласка, — Ярослав, вочевидь, нарешті щось відчув, і тому розпочав розмову самостійно.
Не знімаючи з обличчя посмішки, що грозила от-от перетворитись на вищир, Гриць піднявся зі стільця та, пританцьовуючи, направився слід за ним по невеликих гвинтових сходах на другий ярус офісу. Йому дорого вартувало не виказувати ані рухом, ані навіть дрібною зміною міміки, що кожен крок приносив нестерпний біль та роздратування. Поки Ярослав знімав верхній одяг та сортував документи в ідеально каталогізованих теках, він роздивлявся їхній офіс з висоти. Від цього навіть у його змучене серце закрадались теплі хвилі ностальгічного затишку.
В будівлі була нескінченна кількість дрібних офісів, але Ярослав якось примудрився викупити чотири, що знаходились один над один по два, добитись дозволу на видалення стелі та стінних перегородок. Ще трохи старання — і чотири стандартні кімнатки перетворились на просторе двоярусне приміщення, тепле і сонячне. Внизу знаходились чотири робочі столи та один приймальний, спеціально для відвідувачів. Працівникам детективної агенції Чорного моря під страхом лінчування заборонялось ставити бодай щось на приймальний стіл довше, ніж на три секунди. Максимум щоб перехопити незручний стос тек або розв'язати логістичні задачі. І це правило, на відміну від багатьох інших, дотримувалось досконально. Столи працівників знаходились за перегородкою, яка була рясно заставлена розкішними рослинами, щоб особливо допитливі відвідувачі не пхали свої носи туди, де їм абсолютно не було чого робити. Стіл Гриця — завжди захаращений паперами та сміттям. Стіл Теодора — теж завантажений, але різноманітними механічними та електронними деталями, які чергувались одне з одним, збираючись у чудернацькі механізми та розбираючись назад та ніколи не затримуючись в одному стані надовго. Стіл Олексія — охайний і чистий, періодично заставлений стосами книг, але виключно у чіткому порядку й ані на секунду довше, ніж вони дійсно були потрібні для роботи. Був ще четвертий стіл, за яким, в теорії, мав працювати Степан, але через те, що його обов’язки з простих бухгалтерських швидко розширились до зв’язку із ледь не усіма міністерствами, агенціями та урядництвами країни, його ніколи не було на робочому місці. Детективи жили власним, уособленим життям, і тому із радістю переклали на нього будь-які контакти із зовнішнім соціумом. Втім, Степан не скаржився, радіючи тому, що міг бути корисним. Навіть при тому, що його навички, необхідні для роботи в агенції, були на дуже низькому рівні.
У куті офісу знаходилась маленька кухонька. Втім, кухонька — це надто гучно сказано. Невеликий стіл, на якому жили чайник із мікрохвильовкою, кілька різноманітних чашок різного ступеня цілісності та пакетики із чаєм та кавою. Його підпирав стародавній холодильник з облізлою емаллю, весь у відверто безсоромних наліпках, який періодично ревів, наче поранений бегемот, наводячи жах на відвідувачів і викликаючи смішки у співробітників. Мікроскопічна раковина, куди не влізало понад три чашки за раз, та пара побитих життям стільців, на яких ніхто не сидів, турбуючись за власне здоров’я — от і вся кухня. Чи були в агенції гроші, щоб обладнати нормальну кухню? О, звісно. Чи хотів хоч хтось з них щось змінювати? Абсолютно ні. Їхня маленька традиція, якщо можна було так це назвати, наче являла собою одну з фундаментальних речей, що тримали агенцію докупи.
Другий ярус займав половину над офісного простору і був зроблений зі скла, щоб не навантажувати бетонним масивом світлу атмосферу приміщення. Під ним знаходилась їхня невелика бібліотека та лабораторія в одному флаконі, також відгороджена квітковою стіною. Це неабияк допомагало вберегтись від недолугих казусів та потенційно небезпечних для життя ситуацій. Нагорі ж був простір Ярослава, їхнього шефа, з окремим столом, картотекою та кількома сейфами, про вміст яких детективи у спокійний час намагались навіть не думати. Звісно, була ще одна деталь, яка відрізняла їхню агенцію від будь-якої іншої детективної. Всі вони були магами. Не кидали фаєрболи й не підіймали мертвих, але цілком успішно оперували базовими магічними потоками, якими був пронизаний світ. Більшість замовлень надходила від поліції, яка зайшла у глухий кут, але були й просто люди. Ті, що зіткнувшись із невідомим, раптом натикались в газетах, написах на парканах чи уривках принесеного вітром паперу на адресу їхнього непримітного закладу, а після виконання завдання геть забували шлях до офісу та більше ніколи не бачили жодної згадки про нього. Ярослав називав цей ефект його особистою магічною відповіддю контекстній рекламі та неймовірно пишався тим, що зумів розкинути по немаленькій Одесі таку велетенську мережу, що допомагала людям у складну мить, яка не мала адекватного пояснення.
Допоки Гриць задумливо гриз власну щоку зсередини, блукаючи загубленим поглядом по нутрощах офісу, Ярослав закінчив зі своїми справами та м’яко опустив руку йому на плече, повертаючи до реальності. Він повільно махнув рукою в бік крісла навпроти власного столу, а потім і сам всівся за нього. Один короткий рух п’ястю — і навколо другого ярусу утворилась магічна завіса, що відсікала будь-які звуки, як ззовні, так і зсередини. Гриць все ще сподівався, що розмова піде про що завгодно, тільки не про його стан, але, звісно ж, помилився.
— Скажи-но мені, ти настільки низько оцінюєш власну значність у команді, чи мої навички?
— Я не…
— Гриць, — голос Ярослава став нижчим та різкішим, а повітря довкола — важчим, — невже ти дійсно думав, що твої хитрощі можуть мене провести? Що я не бачу, що ти вже другий місяць поспіль приходиш на роботу ніякий, ледь не помираючи на робочому місці? Я не ліз до тебе, бо поважаю вас і ваш особистий простір, і не сканував тебе задля визначення причини ураження з тієї ж причини. Гадав, можливо, ти тестуєш якісь нові паразитичні структури, можливо, ставиш на собі цікавий та корисний для нашої роботи експеримент. Чекав, чекав, і ще раз терпляче чекав. Але сьогодні до мене дійшло, що ти просто повільно знищуєш себе без жодної поважної причини та цілі. Що тобі вартувало просто підійти до мене? Ти ж і сам чудово знаєш, що втрачаєш більшу частину працездатності у такому стані. Знаєш, що має бути причина, через яку тебе хоч зараз у труну клади, так чому ти просто не підійшов?
Гриць підвів голову, дивлячись Ярославу в обличчя. Він бачив у його очах глибинне співчуття та біль, і раптово відчув себе маленькою дитиною. Кортіло залізти йому на коліна, згорнутись у клубок та ревіти, не припиняючи. Він зумів впоратись із цим бажанням, хоча й знав, що його ніхто не засудить, та сором’язливо втулив погляд у підлогу, не в змозі й ладі дивитись на Ярослава.
Той важко зітхнув та простягнув до нього обидві руки, виставивши їх на прохолоду дерев’яного стола долонями догори.
— Давай сюди свої лапки, страждалець. Зараз розберемось, що з тобою не так.
Його голос звучав максимально доброзичливо, але Гриць все одно ледь змусив себе витягти власні долоні з-під столу, припиняючи скажений танок здирання кутикули та роздряпування пальців в кров, і простягнути їх до ліктів Ярослава. Вони взялись за руки, п’ястки до ліктів, і м’який потік, що пульсував, струмком пронизав Гриця, ледь не змушуючи судомно схлипувати від полегшення.
— Ого… Гаразд, питання про те, чому ти не підійшов, знімається з розпорядку денного. Але де ти взагалі примудрився підчепити цю погань? Паразити такого рівня не вештаються вулицями. Вони або харчуються у неймовірно поживних місцях із купою магічних потоків, або сидять у банках божевільних вчених, які сплять і бачать, як зроблять якесь неймовірне відкриття завдяки зловленим трофеям. Ти не звернувся по допомогу, бо з перших же секунд потрапляння в організм ця тварюка поставила тобі блок навіть на припущення про те, що тобі потрібна чиясь поміч, і смоктала з тебе сили впродовж… Навіть не можу сказати, наскільки довгого періоду часу.
— Два місяці та три тижні, — хрипко промовив Гриць.
— Гадаєш?
— Впевнений. Під час бійки на портовому кораблі, коли ми накрили банду контрабандистів, один з них, намагаючись відтягти мене від особливо цінного вантажу, вчепився за те, до чого дотягнувся. За розбитий рот. — Головний біль потроху вщухав, і події почали складатись у чітку картину. — Ти ж пам’ятаєш, які вони всі були. Брудні, добряче порізані, зомбі, а не люди. Я тоді ретельно відмивався, але, як відомо, паразитів ані милом, ані спиртом не виведеш, навіть якщо всередину заливати. А магічну чистку я не робив, бо вже було запізно, — Гриць пересмикнувся.
— Майже три місяці з тебе тягнув сили паразит найвищого класу, що потрапив до організму через чужу кров, а ти продовжував щодня ходити на роботу. Я вражений. Ти дійсно дуже сильний в ментальному плані, та, певен, швидко відновишся від того, що сталось.
— Пару днів?
— Пару годин. Не сподівайся, відгул ти не отримаєш, тим паче, що я відчуваю наближення подій. Ти ж знаєш, моя інтуїція ніколи не підводить. Час розім’ятись, детективе, спускайтесь на власне робоче місце і чекайте на гостей.
— Дякую, Ярославе. Дуже дякую.
Сили дійсно повертались із неймовірною швидкістю. Вже спускаючись сходами Гриць відчув жагу помсти та, нечутним кроком повернувшись у робочу зону, зайшов Теодору, що завзято базікав через телефон, за спину. Він підхопив з підлоги відро із купою канцелярських папірців та із відчуттям похмурого задоволення вивернув його на бідову голову. Лемент незадоволення було чутно аж в коридорі, куди Гриць оперативно втік, не дочікуючись праведного гніву. Сили прибували, розпирали його зсередини. Він помчав у столову на іншому кінці мурашника, щоб взяти на всіх гарячих і жирних смажених пиріжків із картоплею. Знову почувати себе живим було неймовірно. Ярослав навіть не зробив йому догану за самовільне відлучення з офісу, лише гмикнув собі під носа, провівши поглядом, та повернувся до власних паперів. Теодор злісно шипів з-під сходів, копирсаючись в лабораторії, але мститись прямо зараз наміру не мав. Олексій же, як і належало Олексію, удавав, що нічого не бачив, не чув, пиріжок матеріалізувався в його руці абсолютно самостійно, і взагалі він знаходився в офісі сам по собі.
Гриць на піку енергії встиг розгребти половину столу, перш ніж до офісу раптово завалився Степан. Приміщення в ту ж мить наповнилось безглуздими балачками та абсолютно недоречним гучним сміхом в неочікуваних місцях. Ярослав спустився до них трохи пізніше, дочекавшись, доки найгарячіші новини будуть як слід обсмоктані з усіх боків, та завів зі Степаном розмову про справи, яку ніхто як слід не слухав.
— Про збори почув, що вибив із них дозвіл — просто чудово, ти молодець. Наступного тижня треба зайти ось туди та віддати ось це в он той відділок, так, звісно, так, так… До речі, Степане. Завдяки випадковому збігу обставин я тепер приблизно розумію, яких обсягів у Гриця резерв, так що ми могли б спробувати. Бо одна справа народитись таким, а твій випадок… Не безнадійний. Ми можемо це виправити, я знаю ритуал, який може допомогти, необхідний був лише донор із достатньою кількістю сили, і я знайшов його.
— Ярославе, — Степан посміхнувся, але ця усмішка була пронизана болем, — я гадав, ми вже давно облишили цю тему. Навіть, якщо теоретичний шанс все ж є, я не сплю з Грицем, а починати зараз мені якось не дуже кортить. Як я розумію, ніхто з нас не спить з Грицем, можливо, Теодор, але я не певен, а руйнувати сталі колего-дружні зв’язки я не маю жодного бажання.
— Я? З ним? Доведи, бовдуре, — Теодор ображено пирхнув, закочуючи очі.
— Я ж кажу, що це лише припущення, не злись ти так. Не спиш, так не спиш. Так от. Шрами на моїй руці та сила, що зникла — це нагадування мені про помилки, яких я припустився. Я не хочу полишати цю пам’ять, я вже давно не відчуваю себе інвалідом без магії, мені навіть подобається жити життям майже звичайної людини. Наскільки я розумію, суть ритуалу полягатиме в тому, що ти відчиниш між нами канал, а Гриць буде накачувати мене своєю магією, аж доки моя власна не відгукнеться та не вилізе назовні. Найбільш ефективний та зручний варіант для обміну — секс, а я, як вже було сказано, не сплю з Грицем. От і проїхали, забули, плюнули й розтерли. Не роби мені ще більш боляче, ніж вже є, не тривож старі рани.
— Гаразд, гаразд, не сердься. — Ярослав зітхнув та примирливо підняв руки. — Вибач, Степане. Я дійсно захопився.
— Вибачення прийняті, понурі писки скасовую… Алло? — Степан витяг з кишені телефон, що почав волати верескучим роком його власного виробництва та не дивлячись прийняв дзвінок. — Так, звісно. Зрозуміло. Вас буде зручно в конференц-залі на п’ятому поверсі? Так? Десята? Добре, ми зробимо все можливе. Дякую за дзвінок. — Довгі вузлуваті пальці закляпнули кришку старенького розкладного телефону. — Конференц-зала на п’ятому, за десять хвилин, комітет з організації безпечних переміщень магічних потоків. Ярослав — вести перемовини, всі інші — сидіти у приймальній зоні та не висовувати носа, як зазвичай, “бути під рукою на всякий випадок”.
— Я йду туди нападати чи захищатись? — посміхнувся голова агенції.
— Офіційно — захищатись, звісно, але в тому документі, про який ми розмовляли, є три підпункти, на яких можна під в контрнаступ. Третій, шостий та одинадцятий, продивись, доки будемо їхати.
— От і чудово. Хоч трохи розвіюсь. Ходімо, детективи, годі протирати штанці в офісі, будете протирати їх в іншому місці.
Вп’ятьох вони залишили свій офіс та попрямували до хромованих ліфтів, які спустили їх з тридцятого на п’ятий поверх. Ярослав зник за високими подвійними дверима, а четвірка лишилась сидіти на пластикових стільцях, напружуючи вуха у марних спробах розчути бодай щось з того, що відбувалось всередині. Звісно, це були марні спроби. Зал був спроєктований так, що з нього не долітало ані звуку, а тим більше було дурнею очікувати витоку інформації від магів, які ставили бар’єри тиші ледь не щодня. Велетенський білий годинник навпроти ліниво відраховував секунди й хвилини, наганяючи ще більше нудьги. Ще жодного разу присутність детективів коло нарад не було дійсно необхідним, але вони слухняно таскались на них раз за разом. Втім, збори не затягнулись. Всього лише за сорок хвилин двері із грюкотом відчинились, і Ярослав вийшов назовні, вишкіряючись переможною посмішкою. Гриць лише на секунду зумів зазирнути за двері, щоб побачити переляканих та обурених членів комітету, а також чорне пір’я, що повільно падали на підлогу і незрозуміло звідки взялись всередині. За цю секунду двері зачинились.
— Ну що, хлопці, зачекались? Ходімо до офісу, побалакаємо.
Їм всім не давало спокою те, як Ярослав примудрявся вигорнути майже будь-яку ситуацію із вищим керівництвом на свою користь. Чорні пера раз у раз з’являлись після кожного такого збору чи наради, і тільки плутали їх у різноманітних здогадках. Теодор якось заявив, що в курсі, але розповісти їм не може. Ніхто так і не зрозумів, чи він дійсно казав правду, чи вчергове розважався тим, що плутав іншим мізки. На правдивість цього твердження вказувало лише те, що Теодор був єдиним з детективів, хто цілком та повністю виконував наполегливу рекомендацію спілкуватись лише із собі подібними. Степан майже втратив магічні здібності, так що спілкування зі звичайними людьми було ледь не його єдиним шляхом до соціалізації. Олексій із завзятістю відловлював звичайних терористів та проводив із ними багатогодинні розмови, які можна було радше класифікувати як психологічні тортури, та насолоджувався людськими реакціями. А Гриць просто не проводив межу між магами та звичайними людьми, припускаючи, що не встигне прожити стільки, щоб його друзі померли набагато раніше за нього, хоч магія подовжувала його життя на невизначений термін. Теодор же дійсно спілкувався лише із магами, але, через те, що він був від природи закритим та відлюдним, його коло спілкування рідко виходило за робочі межі. Вони з Ярославом проводили багато вечорів разом, розмовляючи про все на світі, але чи міг той розповісти йому свою таємницю? Маловірогідно.
Питання із правдою чи вигадкою було загальним рішенням відкладене на невизначений термін, тим більше, що Теодор так нічого їм і не розповів, не дивлячись на всі спроби витягнути з нього інформацію.
В офісі вони обговорювали фантастичні послаблення щодо використання магії у людних місцях, які так “влучно” і “випадково” запропонували члени комітету, задоволено сміючись та потягуючи чай в пакетиках з покоцаних чашок. Руки так і горіли випробувати нові послаблення в дії, але нових замовлень за останній місяць не було взагалі, а очікування витягувало сили. Теодор з Олексієм якраз закінчували будувати гігантську вежу з карт посеред офісу, як у двері постукали. Різкий, тихий стукіт, який було неможливо переплутати з жодним іншим, миттю розігнав адреналін по венах детективів. Карти зникли під найближчим столом, всі блискавично та без зайвих звуків зайняли свої місця за столами та натягнули на обличчя вирази, сповнені нудьги. Всі, окрім Гриця, бо наразі була його черга зустрічати гостей з поліції. Він надав обличчю млосний вираз, хоча йому так і кортіло розсміятись вголос, та повільним кроком попрямував до дверей, навмисне ввічливим тоном уточнюючи, кому ж так не сидиться на місці по той бік. Це був свого роду ритуал, що розігрувався між агенцією і поліцією довгі роки поспіль.
— Слідчий Антон Хатько! Відчиняйте швидше, матір вашу! — гаркнули по той бік дверей таким само звичним роздратованим голосом.
Детективи завжди розігрували нудьгу та зарозумілість, а поліція — роздратованість та агресію. І хоча кожен знав, що все це — лише гра, вони продовжували грати вивчені бозна-коли ролі. В теорії, за межами агенції у них були всі шанси дізнатись одне одного зі справжніх боків, але ані ті, ані інші не палали бажанням робити цей крок. Набагато приємніше було раз за разом поринати у самостійно оголошений, вивчений та із розмахом поставлений спектакль.
Вичекавши ще п’ять секунд чисто з вередливості, Гриць все ж клацнув замком та впустив Антона Хатька, який вже почав червоніти від злості, всередину.
— Доброго дня, пане поліціянт. Проходьте, сідайте. Чаю?
— Доброго, якщо він добрий. Дякую, іншим разом. Я до вас по справі. Сподіваюсь.
— Сподіваєтесь? — Брови Гриця здивовано злетіли, та він відчував, як напружились всі інші.
Сьогодні грати у незацікавленість було особливо тяжко, зрештою, Хатько з’явився вперше за місяць. Масла у вогонь підливав і той факт, що невпевненим у чомусь Хатько був вперше. Завжди чіткий і зібраний, він карбував деталі справи із механічною точністю, але цього разу дійсно виглядав розгубленим.
— Гаразд, — Ярослав м’яко посунув Гриця плечем, винувато посміхнувшись, — нумо розбиратись разом, Антоне.
Весь склад Чорного моря підтягнувся ближче, полишивши свої робочі місця, і тепер на Хатька дивились п’ять пар стурбованих очей. Він почувався некомфортно, звиклий, що зазвичай мав справу лише з одним слухачем, але в той самий час розумів необхідність таких дій. Відкашлявшись, він почав розповідати:
— Приблизно два тижні тому до нас звернулась жінка із геть абсурдною заявою. Казала, що, коли гуляла ввечері зі своїм немовлятком, якийсь чоловік підійшов до них, встромив носа у згорток із дитиною і жадібно вдихав повітря, після чого розчаровано відступив та пішов геть. Панянка вимагала викликати на нахабу санепідемічну, ми ж своєю чергою списали все на черговий вибрик міських божевільних. Я казав, що це було два тижні тому? Так от, на сьогодні у нас сімнадцять таких заяв, і ця статистика припиняє виглядати, наче чиїсь дурні жарти, вигадані хворим мозком. Щось відбувається, Ярославе. Щось погане, навіть я, звичайна людина, це відчуваю. Ще більше мене бентежить той факт, що за минулий місяць ніхто з поліції до вас не звертався. У всього злочинного магічного світу запланована відпустка? Не подобається мені ця тиша, дуже не подобається.
— Заспокойся, Антоне, — Ярослав посміхнувся, випромінюючи хвилі спокою та умиротворення, — ти правий в тому, що це дійсно щось по нашій частині. Що і як — одразу не скажу, це дійсно дивно і потрібно буде повозитись із деталями. Гадаю, ти приніс документацію по кожному зверненню і досьє на кожну матір, дитину та оточення?
— Звісно, всі копії, як і зазвичай. Після опрацювання спалити, чи що ви там із паперами робите. Строків немає, бо це не порушена справа. Ані мотиву, ані, власне, злочину, ані підозрюваних, взагалі нічого, окрім мого волосся, що стоїть дибки. Якщо виявиться, що я помилився і це дійсно маячня обдовбаного божевільного, проставлюсь, що вже там.
— Видихай, гаразд? Все в порядку, ми візьмемось. Не треба проставлятись, бо цих, — він махнув на Гриця і Степана, — споїти та перепити неможливо, Теодор надає перевагу алкоголю вартістю з маленьку країну, а Олексій взагалі не п’є. Ми засиділись, Антоне, так що із радістю розімнемось трохи, навіть якщо слід виявиться хибним. І, звісно ж, як тільки будуть поступати нові скарги на таких самих “нюхачів”, одразу перекидайте мені матеріали, гаразд?
— Дуже вам дякую. — У пронизливих синіх очах розлились океани полегшення, перетворюючи гострий лід на звичайну людину. — Цього разу я із радістю виявлюсь дурнем, тільки б кричущий як ненормальний внутрішній голос нарешті заспокоївся. Мало нам серії пропаж, так ще й це…
— Яких пропаж?
— Та нічого особливого, коло восьми людей, що зникли: п’ятеро п’яниць, яких втратили напарники по пляшці, дві дами похилого віку, до речі, подруги та з не найсвітлішим минулим, так що є версія щодо втечі від реальності в іншу країну через нелегальні канали. І ще один чолов’яга, навіть не пам’ятаю, що з ним. Дрібниці, але їх накопичилось за місяць, а шеф спить і бачить, як ми пов’яжемо це все докупи та знайдемо сенсаційного маніяка-викрадача, що навіть мені, який бачив багато різноманітного, видається повноцінною маячнею. Щасти вам, детективи. Я пішов.
Коли двері за слідчим зачинились, Ярослав замислився та сидів, дивлячись в нікуди.
— Все гаразд?
— Що? А, Олексію. Я просто задумався над тим, наскільки сильно буває розвинута інтуїція у звичайних, здавалося б, людей.
— А хіба інтуїція це не їхній компенсатор відсутніх магічних сил?
— Звичайна, стандартна інтуїція — так. Але Антон наділеним чимось більшим. Він чудовий поліціянт не тільки тому, що дуже серйозно ставиться до своєї роботи, а й тому, що в ньому є магічна іскра. Маленька, геть недостатня для того, щоб перетворитись на повноцінний магічний канал, але інколи, зрідка, вона допомагає йому робити справжні дива. Те, що він приніс нам сьогодні — це диво. Я вже скористався певними фокусами й бачу, що над містом дійсно нависла якась мерзотна, кровожерлива мразота. Настільки гарно замаскована, що жоден з магів Одеси досі її не побачив, хоча міг би, варто було б лише трохи звернути увагу на те, що відбувається. То ж, шановні детективи, беремось за паперову роботу. Треба з’ясувати, що спільного у цих дітей, їхніх матерів, місць інцидентів, висунути мені теоретичні мотиви та магічний склад злочинів. На все про все — дві години. Працювати, нумо!
Усіх наче вітром здуло. Довгоочікувана робота після довгого застою лоскотала нерви. І нехай у звичайний час жоден з них не мав особливої любові до копирсання у папірцях, обираючи натомість полювання у місті чи стеження у магічних тінях, зараз обставини трохи змінились. Вони поділили досьє між собою та заглибились у читання, поки Ярослав, насупивши брови, щось шукав у книгах нагорі.
Коли виділені дві години минули, вони зібрались на першому поверсі. Ярослав здалеку зрозумів, що нічого вартісного знайти не вдалось, але не надто засмутився через це. По ледь помітним ниткам магічних потоків, які судомно тріпотіли, лились шматки заплутаної, перемішаної інформації, які лише запевняли його в тому, що легко не буде.
В сухому залишку першого брифінгу у них було… Нічого. Жодного зв’язку між тими, кого обнюхали, їхніми матерями, знайомими матерів і так далі. Звісно, вони всі жили в одному місті, але це було трохи не те що вони сподівались знайти.
— Отже, — почав резюмувати Теодор, — ми маємо дивних осіб, які по ночах нюхають немовлят. Якщо відмести волання переляканих матерів, можна висунути припущення, що дітей не нюхали, а намагались випити. Жодної іншої причини для подібних дій я не бачу. Питання — чому саме ці діти, в той час, як інші, того ж віку, які теж були на вулицях в той самий час, лишились недоторканими?
— У мене є дещо. — Степан підняв руку із затиснутим в ній олівцем, кінчик якого вже був згризений вщент. — Базуючись на рапортах я побачив одну річ, з людської точки зору. Нещодавно відчинився магазин дитячих товарів. Вони витратили на рекламу просто якісь шалені гроші, і, ясна річ, народ до них повалив. Одним з найпопулярніших товарів стали незвичайні пелюшки для немовлят, із замахом на стиль вікторіанської епохи. Ну, знаєте, з усілякими рюшами, бантами, мереживом, велетенські, ще й стирчать в усі боки. Наче всередині не дитина, а дизайнерська лялька для багатіїв. Коштували не самих критичних грошей, а тому багато хто з батьків понакупляв цих пелюшок у спробі виділитись поміж інших. Вийшло з точністю навпаки, але це вже несуттєво. Усі діти зі списку були саме в цих пелюшках.
— Пропонуєш перевірити магазин? — Гриць кинув на нього швидкий погляд.
— Озвучую єдине спільне серед постраждалих. Їхати чи ні най Ярослав вирішує.
— Їхати, звісно. Навіть якщо магазин чистий, там можуть виявитись зачіпки. Або ж це зарахується за профілактичний огляд місця із великою кількістю відвідувачів, а, отже, великою потенційною паразитичною небезпекою. Тобто, наша робоча версія — це група енергетичних вампірів, які шукають якихось особливих дітей, що їм підходять? Враховуючи розмах ситуації, можливо, вони збирають енергію, щоб нагодувати нею який-небудь артефакт чи стародавню тварюку, яка вийде на вулиці міста розважатись?
— Виходить, що так.
— Звучить жахливо, — Ярослав зіщулився, — геть не те, чим є насправді, можете мені повірити. Масштаб геть інший, але, поки не матимемо жодних інших версій, будемо пропрацьовувати цю. Раптом пощастить і зачепимось за щось варте, якусь дрібничку, що виведе нас на справжню картину того, що відбувається.
Наступний тиждень пролетів у безглуздій метушні. Магазин, як Ярослав і підозрював, виявився марною тратою часу і сил — жодних підозрілих коливань, клієнтів, власників, взагалі нічого. Трохи сплутані потоки, як і належить бути в місці із великою кількістю відвідувачів, але нічого більше. За тиждень слідчий Хатько переслав їм ще чотири скарги, але жодних спільних зачіпок вони так і не знайшли. Навіть інтуїтивні патрулювання нічних вулиць, на які детективи виходили по черзі, нічого не дали. Зазвичай у їхніх справах перевірка однієї версії вела до появи нової, а за нею ще однієї, і ще, і ще. Це тривало аж доки правда, нарешті, не з’являлась, ваблячи самим краєчком подолу. І вони чіплялись за нього, наче мисливські пси, йшли за слідом аж до тих пір, доки не наздоганяли здобич і не вгризались їй у горлянку гострими іклами. В цей же раз кожна нова деталь вела в глухий кут і геть не бажала розгортатись, що доводило до відчаю.
— Отже, що ми маємо. — В п’ятницю, дивлячись на змучених співробітників, Ярослав вирішив змінити тактику. — Ми з вами непогано виснажили себе за цей час. Маєте наказ відпочивати на вихідних, нічого не робити, ні про що не думати. Я трохи підшаманю, щоб збільшити ймовірність випадкового збігу обставин, та, можливо, у понеділок ми зможемо взятись за цю справу із новими силами. Та й раптом хтось наштовхнеться на слід, коли навіть думати про нього не буде.
— Ярославе, ти серйозно? Ентропією неможливо керувати, — Олексій витріщався на нього у цілковитому непорозумінні.
— Керувати, звісно, неможливо, — Ярослав змовницьки підморгнув, — але, коли в тебе за плечима стільки досвіду, скільки маю я, та “геть вкурвлені магічні сили”, — він багатозначно подивився в бік Теодора, цитуючи його, — то можна спробувати попрохати піти назустріч. Ніхто не гарантує, що це спрацює. Але спробувати я можу.
— А щоб мене… — Олексій миттю пірнув у себе, намагаючись вкласти в голові нову інформацію.
Детективи із полегшенням розповзались по домах. Що не кажи, а навіть магам треба інколи відпочивати. Гриць вирішив скористатись тим, що його стан повернувся до норми й планував немилосердно нажертись. Він вже навіть йшов у напрямку своєї улюбленої стаканерії, де брали недорого, а наливали завжди чесно, в якому б стані не прийшов клієнт, але Теодор зупинив його. Підхопив під лікоть і затягнув у брудний провулок проміж будівлями, заставлений сміттєвими баками.
— Йдемо до мене?
— Відвали. Ти ж зі мною не в приставку грати зібрався, а я не в тому настрої, щоб підкорюватись твоїм бажанням.
— Ой, та годі, Грицю. Дам я тобі пограти в мою… Приставку, — Теодор грайливо підвів брови. — Треба ж дати Степану привід для роздумів, м?
— Відвали кажу. Не збираюсь я з тобою трахатись.
— Яка ж ти сволота, га. Коли ми востаннє спали разом? Три місяці тому? Чотири? Я майже був готовий переїхати до тебе. Ми ж хотіли припинити ховатись від інших детективів та бути разом набагато частіше, ніж раз на тиждень. Все ж було чудово, так якого дідька тебе перемкнуло і ти тепер навіть не дивишся в мій бік більше, ніж того вимагає робота?
— Облиш мене, ще раз кажу. Мені немає що з тобою обговорювати, та й сенсу у цьому нуль. Ми не пара, і ніколи нею не були. Випадкові коханці, гаразд, але я ніколи не казав, що збираюсь виводити ці недовідносини на новий рівень. У нас не було і немає майбутнього, Тео. А тепер звали з дороги. — Він відштовхнув його плечем та продовжив свій шлях до бару, лишаючи Теодора злісно кусати губи у захаращеному провулку, мучачись здогадками й сумнівами.
Гриць ніколи не хотів серйозних відносин. Він надто цінував власну свободу, щоб добровільно натягати на свою шию нашийник, яким би гарним та зручним той не був. Особливо він не хотів падати в залежність від Теодора, бо той відгукувався у його відчуженому від світу серці аж надто гарно. Надто яскраво, надто правильно, Теодор завжди був для нього “надто”. І тому, відчувши, що до остаточного падіння лишалось всього нічого, Гриць хутко дав задню, відкидаючи його від себе і повертаючись у тужливу, але заспокійливу самотність. Звісно ж, він не став нічого пояснювати. Страх, що Теодор зрозуміє, як треба себе поводити та чим проламати залишки колись непідступного захисту, вгризались у мозок крижаними списами та сталевими гаками. Підло? Можливо. Але, навіть маючи змогу все змінити, Гриць не став би цього робити.
Вже майже дійшовши до шинку, він зрозумів, що не зможе себе змусити знаходитись проміж інших людей. “Не цього вечора так точно. Най би того Теодора качка копнула із його спробами все з’ясувати. Невже чотирьох місяців холодного ігнорування виявилось недостатньо?” — думки в’яло підіймались з глибин мозку і Гриць, сумно подивившись на таку рідну вивіску, розвернувся та пішов геть. Коло його дому був непоганий супермаркет, і він скупився там. Пляшку обрав не дивлячись, першу, до якої дотягнулась довга рука. Якийсь сік, щоб не було так кепсько, та кілька ірисок, щоб було чим заїсти. Вже у каси Гриць зітхнув, розуміючи, що ображені імпульсивні вчинки вийдуть йому боком, і повернувся у глибини магазину, додаючи в кошик мівіну та готові пиріжки, вміст канцерогену в яких перевищував всі допустимі норми.
Однокімнатна квартира зустріла понурою тишею. За ці два місяці він примудрився перетворити її на дійсно королівський свинарник, і тепер, вирішивши, що пляшка нікуди не дінеться, Гриць зі стогоном підкасався та взявся до прибирання. Довгий і методичний процес привів його думки до ладу, і вже в самому кінці, складаючи мішки зі сміттям у коридорі перед дверима, він відчув, що роздратування від Теодора нарешті відступило. Можна було починати пиячити, не хвилюючись через те, що за однією з граней сп’яніння його накриє чорна туга, глуха і непрохідна, та, що змушує вити в голос та роняти злі сльози. Він зробив на дивані невелике гніздечко з пари ковдр, розставив тарілки із закусками та дубовий морений келих із пляшкою та забрався у те гніздо із ногами, вмикаючи на моніторі якісь огляди на новинки відеоігор. Комп’ютер у нього був старенький, ледь живий, він би не потягнув жодну з тих ігор, але Гриць і не грав у них. Його лише тішили ті, хто робив огляди. Особливо — ті, хто вдавався до награних емоцій та удавали, наче грають вперше і геть нічого не знають про гру та її особливості. Різкий видих, скрегіт пляшки, і Гриць провалився у звабливий світ алкоголю, віддаючись йому цілковито.
Те, що вчора він дав маху, він зрозумів одразу ж, як прокинувся. Голову розривало, нудило несамовито, а всі м’язи боліли від того, що він так і заснув напівлежачи, не вибравшись з гнізда. “Три, два, один… Підйом!” — несамовитим зусиллям волі Гриць піднявся з дивану та поплентався до ванни, де витратив чимало часу на глибокі поцілунки з Іхтіандром та спроби вичистити з рота всю ту гидоту, що там накопичилась. На кухню він вибрався вже набагато більш свіжим, але все ще не в порядку. Варто було поїсти, він спеціально взяв локшину на ранок, але від одного погляду на неї починало нудити. Втім, він все ж змусив себе запхати до стравоходу хоч таку, синтетичну та геть не корисну їжу. Зрозумівши, що зійде з глузду, якщо лишиться вдома, Гриць якось виповз на вулицю, маючи намір прогулятись до найближчого парку. Погода була чудова, сонечко сяяло, а легкий вітерець привів його голову до ладу набагато ефективніше за пігулки.
Він хотів лише трохи пройтись, але в процесі захопився і не помітив, як відпустив тугу пружину, що тримав всередині себе вже довгий час. Як наслідок Гриць налаштувався на магічний шепіт вітру і той потяг його за собою. Теоретична коротка прогулянка перетворилась на багатогодинний похід по найрізноманітніших куточках міста. Він зумів зіскочити з хвилі лише о другій годині ночі, приголомшений. Гриць і забув, як раніше любив гуляти ось так годинами, перешіптуючись із речами і явищами, тільки не втрачаючи контролю. Дійсно розслабився? Пощастило ще, що вітер відпустив його зовсім близько до дому, і шлях з ейфорією, що швидко щезала, виявився коротким. Ліжко вабило, могло здатись, що день був змарнований, але Гриць точно знав, що ніде б не отримав більшого кайфу та відпочинку, ніж від такого блукання хитросплетіннями вулиць, парків та майданів. І нічого, що омріяна підказка так і не з’явилась. Ярослав же попереджував, що не буде жодних гарантій.
Він прокинувся ближче до обіду і вирішив, що “завдяки” паразиту надто давно не навідував старих знайомих. Залишок світлого дня він присвятив хатнім справам та безцільному серфінгу в інтернеті, а ближче до вечора вийшов з дому та попрямував до кав’ярні, яку тримала його давнішня подруга. Ніхто не розумів, чого Олена вирішила відчинити кав’ярню у глухому дворику в центрі міста, куди майже не навідувались люди, але її незрозуміла ставка дивним чином зіграла. Відвідувачі тягнулись до атмосферного місця, вражені затишком закладу, смачнющою кавою та доброзичливою господаркою. Запрошували своїх друзів та знайомих, які, своєю чергою, робили те саме, і справи пішли на лад. Гриця занесло туди абсолютно випадково, а після цього він вже не міг припинити ходити до неї, отримавши не тільки місце із гарними напоями, а і, як виявилось згодом, подругу.
Олена, здавалось, і не помітила, що його не було стільки часу. Або ж вирішила удати, що не помітила, тактовності у неї завжди було вдосталь. Вона не знала, що Гриць не зовсім звичайна людина, але приймала з усією чудністю. Саме цей фактор свого часу став вирішальним для нього, щоб довіритись та зав’язати тісний контакт зі звичайною людиною всупереч настановам Ярослава.
Вони просиділи майже до закриття. Гриць пив гарячий шоколад з вершками та розповідав дивні історії, змушуючи Олену сміятись. Вона ж, своєю чергою, дістала свій скарб — зошит із записами про всіх смішних та дивних клієнтів, що до неї приходили. Знайшовши строку, на якій Гриць припинив приходити, вона зачитувала йому одне за іншим, регочучи в голос. Керуючись якимось джентльменським поривом, Гриць допоміг їй занести вуличні столи та стільці, і хотів допомогти зі сміттям, але Олена сором’язливо стрільнула очима вбік та сказала, що хотіла б зачинитись самостійно. Спокійно завершити всі денні справи, так би мовити. Реготнувши, Гриць побажав їй та її обранцю гарного вечора, чим змусив Олену почервоніти до кінчиків вух. Він покинув кав’ярню у найкращому настрої за останні кілька місяців. Насвистуючи, він пройшов старовинною бруківкою до високої різної арки, що вела на вулиці міста. Варто йому було зробити перший крок назовні, як він миттю замовк. Повітря згустилось, стало важким та морочним, в’язкою рідиною, що забивалась до легень і душила зсередини, не даючи нормально вдихнути. Наче закам’янілий, Гриць застиг коло арки, не в змозі відірвати очей від пари навпроти. Пані, що лише на перший погляд виглядала наче звичайнісінька домогосподарка. А насправді — заплутаний клубок виламаної, порожньої оболонки, ниток прив’язаності, покори, жаху, захвату, служіння великій цілі та ще бог вість чого. Вона тримала на руках щось у тій самій пелюшці, що розкидалась в боки рюшами та воланами й остогидла вже всім детективам без виключень. Високий чоловік, затягнутий в чорне з ніг до голови, поважно вклонився їй, а потім нахилився до пелюшки та вдихнув. Він тягнув повітря в себе, жадібно, ледь не захлинаючись, і Гриць бачив як його магічне тіло насичувалось новими контурами та візерунками, яких ніколи не існувало. Вони сяяли не гірше за військові прожектори, випалюючи себе на зворотній стороні сітківки.
“БІЖИ” — із запізненням заволала інтуїція в його голові. Вона завжди працювала із запізненням, барахлила та тяжко вмикалась. Але Грицю не було куди тікати та нікого прохати про допомогу. На вулицях не було нікого, не рахуючи цих двох.
Завершивши свою “трапезу”, чоловік різко розвернувся до нього, обпалюючи червоними спалахами очей, яскравими навіть при тьмяному світлі віддалених ліхтарів. Він точно знав, куди дивитись, і точно знав, що випадкова жертва нікуди від нього не дінеться. Паскудна, самовдоволена посмішка прорізала його обличчя, риси якого все вислизали та вислизали, а наступної секунди хвиля енергії ринулась від нього до Гриця, збиваючи того з ніг та вминаючи в стіну. Не поштовх і не удар. Гриць в мить загострив сприйняття та реакції, діючи автоматично, на вбитих в тіло рефлексах, але завдяки цьому лише відчував, як розламується стара стіна з черепашнику та бетону під його спиною та плечима. Як гострі уламки каменів та його власного хребта розривають його шкіру, м’язи та внутрішні органи. Як тіло перетворюється у переламану криваву мішанку. Удар прилетів із такою силою, що, здавалось, ніяких захисних амулетів на Гриці не було взагалі. Але ж вони таскали свої прикраси, не знімаючи, і в них було достатньо енергії, щоб захиститись від прямого потрапляння танкового снаряда, як мінімум. Кров щедро полилась на відполіровану часом бруківку, а він міг лише тихо рипіти, доки “вампір” підходив ближче.
— Дякую за частування, пані. Цього разу нам навіть не довелось шукати когось, щоб закласти в цій точці невеличкий подаруночок, — він огидно захихотів, потираючи кінчики пальців одне об одне.
Наступним рухом він хутко провів над Грицем рукою, накидаючи на нього завісу невидимості.
— Ось так, полежиш тут трохи. Ти ж нікуди не підеш, правда? Мертві не ходять. — Він вишкірився. — Потерпи, будь гарним хлопчиком. За кілька хвилин твоє життя витече з тебе із залишками крові, а, коли ритуал завершиться, ми заберемо тебе звідси. Солодких снів, невдачливий хлопчисько.
Ледь помітний кивок головою, і “вампір”, як і пані з дитиною, розчинився у повітрі.