Work Text:
Гено не пам’ятав скільки вже відбув у в’язниці цього чорного екрану. Немає куди піти, кого покликати, в що вірити. Це місце було матеріалізацією безвихідності. А ще напевно антонімом до комфорту. Колюча неприємна темрява, в якій вирізнявся лише один зелененький виступ та напис з екрану. Нескінчений простір, де не було навіть руху. Навіть без вітру тут мало б бути холодно. Гено не був впевнений та це місце таким виглядало, а перевірити це він не міг фізично. Через зупинку в часі він втратив відчуття і зовсім не метафорично. Не було ні холоду, ні болю, ні навіть чіткого дотику. Абсолютне ніщо, що поглинало його з середини.
Навіть книжка, що зараз лежала в руках відчувалася лише в ледь повтіній вазі. І те досить дивно. Ніби з його формули витіснили дотик і лишили все так не розібравшись, як повернути на місце. Шершавий, гострий папір ходив по фалангам та не було неприємного пекучого відчуття. І гладка обкладинка відчувалася також неправильно, не реально.
Можливо з книжками було щось не те. Він не знав звідки Ріпер брав їх і як вони взагалі в нього опинилися та все ж таки схилявся до того, що це проблема в його коді, а не в подарунках скелета.
Гено ткнувся підборіддям у шарф ліниво вдихаючи повітря та відчуваючи, як воно гуляє десь під ребрами. Десь під довгою протяжною раною на грудях, що напевно лишилася єдиним більш–менш чутливим місцем. Якщо неприємне, легке та постійне поколювання можна було б сприймати за відчуття.
В іншому дотики були недосяжними, з того часу як він потрапив сюди. Він розумів дії, бачив їх та, як би фантомне приємне відчуття тиску не з’являлося на зап’ястках, ребрах та плечах, воно було фантомним. ЦЕ була примара минулого, що тепер не могла б з’явитися в його житті.
Перший час це було складно. Закони фізики все ще існували, його тягло вниз до землі(чи що там є) та відчувалося це як невагомість і відсутність хоч якоїсь опори під ногами. Без цього бажаного відчуття ваги йти, бігти чи хоча б стояти було дивно та важко. Та здається, це була виключно його проблема і той самий єдиний відвідував ніколи не жалівся на якісь зміни. Тож, напевно, це виключно його вада.
Ріпер досить часто жалілася на надто сильну хватку друга. Але це мало зупиняло його в постійному бажанні отримати фізичний контакт чи дотик. Іноді, ця компанія була благословенням, а іноді прокльоном. Ця енергійність, позитив були до болю знайомими. Папайрус був таким. Таким ж веселим, таким ж активним, таким ж тактильним. Плескіт по плечах, обійми, легкі дотики, все це складалося в один приємний пазлик, що забезпечував комфорт. Нагадував, що він не один.
Примарні відчуття від смертоносних обіймів хоч трохи вертали його до того почуття захищеності, що розвіювало смуток, та інколи і приносило його зі спогадами. Спогади були останнім, що він мав у прірві між минулим та сьогоденням. Сьогоденнями, де єдиною можливою компанію для нього буде буквально смерть, а його родина, його сім’я лишиться за не перетинаємою перегородко, що навіки скувала його в чорному просторі. В тиші, що повільно доводила до сказу.
Він пробув у ній кілька років(може більше, але точно не менше). Рухався вздовж екрану без особливої мети. Кілька разів навіть влаштовував похід в одну сторону вперед на три – чотири дні і все одно не знаходив нічого нового, тож просто вертався до галявини від якої почав. Тоді це місце справді було самотнім. Він вже не вірив в те, що отримає хоч якусь можливість втекти звідси чи знайти когось ще, спогади про сніг, світло кристалів, їжу відчувалися казково, майже нереально. Здавалося, єдина опція, яка лишилася для нього – продовжувати скитатися тут без мети, допоки він не щезне чи не втратить глузд остаточно.
Та його прогноз не склався. У його чорний екран увірвалася найбільша іронія його буття – смерть. Після того, як Ріпер з’явився в його рутині тиша перестала бути катуванням, скоріше радим гостем, що давала хоч трохи перепочити від безперервних розповідей та візитів. Він не мав відчуття такту. Був трохи нав’язливим, досить емоційним та до смертоносного саркастичним. Іноді витримати ці затяжні стендапи було складнувато та це не було проблемою. Аж ніяк.
Навіть, після того, як самотність трохи перекроїла його характер, він не втратив відчуття гумору та вмів насолоджуватися поганими каламбурами. Вони робили життя(буття?) кращими і він вмів бути вдячним, за хоч якісь новини та зміни, хоч і за межами його досяжності.
Пам’ятається, їх знайомство не було гладким від початку. Спроба вбивства ніколи не була синонім до гладкості та він не звинувачував Ріпера, все ж таки це його робота. Та не дивлячись на це жнець не зміг( чи не захотів, він не був впевненим в цьому) завершувати свою роботу та лишив Гено тут, подовжувати жити і тепер навіть з невеликою компанією.
Він точно не визнає це в голос та ця компанія стала рятівним колом для нього. Він би вже давно втопився у відчаї, якби смерть не застала його тут. Для Ріпера ситуація була дзеркальна.
Можливість доторкнутися до когось без остраху була божественною. Ні наслідків, ні болю, ні жалю. Наче він ніколи не вмів вбивати легким дотиком і не лякав більшість самим своїм існуванням. Та Гено точно його не боявся і це було м’яко кажучи приємною розрадою в житті. Він не гнав його, коли той вертався, навіть спромігся зрозуміти з часом.
Він не знав хто був винним в їх зустрічі. Творці, автори, демони, доля чи збій системи, він був щасливий зустріти «Руїноньку» і лишати його тут тепер не збирався.
Це місце було занадто порожнім та гнітючим, для такої світлої душі. Гено вже й так провів в порожнечі достатньо, тож Ріпер намагався хоч трохи покращити чуже життя мотлохом. Лахміття, що він стягнув з усіх закутків мультиверсу для нього. Він намагався створити для Гено місце, яке стане якорем, містком що поверне його у затишок минулого хоч трошки і місце на яке він зміг би орієнтуватися і не шукати Гено в цій порожнечі годинами.
Нудотно зелена галявина тепер не була єдиним яскравим предметом в цьому місці. Було багато малих і не дуже предметів, що тепер трохи перекривали чорний простір і давали очам зосередитися на чомусь ще. Та це все одно було не зовсім те чого хотів Ріпер. Він хотів принести сюди життя, а це було ой як не легко. Притягти компаньйона було ризиковано. Їм і так пощастило, що Найтмер чи Error не знайшли цей заглючений простір і привести сюди когось, значило відкрити це місце, що було поганою ідеєю. Та Ріперу все одно хотілося знайти для Гено щось хоча б на половину живе.
Єдиним найближчим варіантом, на який він був спроможній, були рослини. Після років споглядання за застиглою в часі травою, невеличке різноманіття напевно трохи б порадувало Гено. Напевно, він встиг зненавидіти зелень за весь цей час. Та він не знав як це зробити. Як смерть могла подарувати щось живе?. Горщики не рятували ситуацію, рослини зсихалися і в них і він не встиг би дотягти їх. Тож це трохи погіршувало ситуацію.
– Ну що ж йому подарувати?
Це питання мучило його достатньо довго. Він вглядався в темну стелю Вотерфолу. Вона була всіяна різнобарвним камінням, що складався у цільну імітацію неба всіяного зірками.
Він не мав варіанту, що задовільнив би його. Квіти – в’януть, гілки хвої – сипляться, шишки – гниють. До можливого подарунку було проблематично навіть підійти. Не те що зірвати. Нажаль квіти не дарували мертвими…
Хоча, одне виключення було. Сухоцвіт не повинен був бути повним життя, щоб дарувати красу та радість. Тільки от у підземеллі росли лише черсаки. Він вже бачив їх кілька разів. Не презентабельні та не найгарніші. Ті самі ехо–квіти давали їм великої фори. А ще вони були колючими. Рожі теж не були синонімом тендітності та вони завжди компенсували це своїм зовнішнім виглядом. А тут ні ту, ні інше.
Та це все ще було краще ніж дарувати пласмасу. Штучні рослини просто б нагадали про те, що його руїнка застрягла тут без можливості втекти, а він точно не хотів нагадувати. Сухоцвіт справді був найближчим можливим варіантом для нього, та чи взагалі вони сподобаються йому? Він не знав. Навіть не міг припустити. Та він міг спробувати.
Шукати ці квіти довго не треба було. Як і будь який польовий бур’ян, він не змушував на себе чекати. Ріпер обережно обламав стебло слідкуючи за тим, як рослина швидко зсихається та на щастя не облітає. Стебла кололися. Кололися досить сильно, особливо в купі. З часом стебл ставало більше і більше і в кінці в його руках лишився невеличкий букет з жовтих, пурпурових та помаранчевих пучків.
Він все ще сумнівався, що це був пристойний подарунок. Та це всього на всього квіти. Не захоче – позбудеться, чи не так? Що ж, напевно зациклюватися на поганому сценарії було поганим стартом зустрічі та це все, що він мав.
Він зробив крок на зустріч до скелета склавши руки за спиною.
– Привіт, руїнонько!
– Може досить мене так кликати? – по доброму хмурячись перепитав він.
– Ні! – жнець весело всміхнувся видимо ховаючи руки та ловлячи зацікавлений погляд Гено.
– Дякую, та я не дочитав минулу. – Ріпер захитав головою.
– Це не книга. – заявив він. Гено розуміючи зойкнув. Це було трохи інтригуючи. Ріпер досить часто був непередбачуваний в тому, що він приносив із собою. Це завжди було загадкою, яку ніколи не розгадаєш та відповіді до якої цікаво припускати. – Просто тут в тебе нічого, окрім отієї трави, не росте і я подумав, що тобі б хотілося хоч якогось різноманіття, тож ось.
Гено застиг дивлячись на букет з сушених квітів. Стебла були вкриті тонкими голочками та гострим листям, а верхівки були до неможливого пухнастими та яскравими. Гено обережно перейняв подарунок в руки обережно, з деякою боязкістю стискаючи стебла боючись стягти їх аж до хрусту. Він мовчки дивився на них дещо роз фокусовано. Колючки взагалі не відчувалися, що не дивно.
– Не подобаються? – Гено захитав головою кривувато всміхнувшись.
– Ще й як подобаються. – він ткнувся головою в квіти, притуливши букет як можна ближче.
– Обережно! Вони ж колючі! – відтягуючи того від черсаків, кричав Ріпер. Він поколов всі руки, поки зумів зібрати квіти до купи, а він так з дуру та й обличчям в них.
– Не страшно, – на обличчя вперше за довгий час промайнула чиста, щаслива посмішка. В очах не було ні краплі журби чи смутку. Ріпер відчував, як душу звело, а поколювання в руках перестало бути таким відчутним. Цей погляд дивилися йому прямо в серце, розтоплюючи все з середини. Він м’яко всміхнувся у відповідь, пливучі у цих прекрасних очах. Здається, квіти були не такою поганою ідеєю, як він думав.