Як гартувалося босмерське серце

by Mariazi

Summary:

Ісгерд ніколи не хотіла бути воїтелькою. Вона хотіла затишний будиночок з невеличким городом, купку курочок, може ще кізоньку, та велику люблячу родину. Але Брати Бурі не питали, що вона там хоче, як не питали й інших жителів села, коли прийшли палити їхні будинки.
Водночас Ісгерд стала сиротою та безхатьком, і життя показало їй - якщо хочеш жити так, як мріяла, треба боротися. Треба помститися.
Але чи повернеться вона до своєї мрії після того, як сповна забруднить руки в крові своїх ворогів?

 

! Історія розгортається у 187 році, ще до появи Довакіна.

! Хронологія та певні події навмисно змінені, Громадянська війна починається/протікає набагато раніше та інакше.

! При написанні деякі місця, міста й ландшафти видозмінювалися для надання їм більшої реалістичності. Так, наприклад, Вайтран набагато більший за розмірами, аніж представлений у грі, а у деякі будівлі додані кімнати на догоду сюжету.

Chapter 1: Вибір долі

Summary:

Notes:

Музика гуртів "Munknörr" та "Danheim" неабияк надихала мене і допомагала відчувати атмосферу твору при написанні, тож я дуже раджу вам пошукати їх пісні і послухати.

Конкретно пісня Munknörr - Vinland підштовхнула мене на написання першої глави. З нею в мене асоціюються Соратники.

Замурзана густоброва Ісгерд, кутаючись у старий пошарпаний каптан, що дістався їй від покійної матері, дрімала під покровом дуба. Криве могутнє коріння, між яким вона скорчилася, впиралося в худі лопатки, які вже починало саднити.

Літо Ісгерд провела в стінах Вайтрана, ночами сплячи на лавках і під деревами, а днями виходячи за ворота у пошуках грибів та ягід. Іноді її підгодовувала Хульда, господиня таверни «Баска кобила», за допомогу в прибиранні зали та миття посуду. Жителям міста здебільшого не було діла до безпритульних сиріт – таких кругом було повно, у кого загинули батьки, згорів будинок з усім добром або кого кинула на вулиці недолуга мати. Як відомо у народі, всім не допоможеш, тільки якщо ти не багатий ярл. А ярлу Балгруфу й самому було не до безхатьків, своїх дітей підіймати на ноги треба. Так що перебивалася Ісгерд як могла, без надії знайти постійний кут, що не обдувається вітрами, і теплі харчі. Ніхто її не ображав і те добре.

Ісгерд сповна вистачило того, що довелося пережити, поки вона дісталася Вайтрана. Ні, цілеспрямовано в місто вона не йшла, він підвернувся на її шляху, передрікаючи подальшу долю. У рідне село Ісгерд, як грім серед ясного неба, з'явилися норди, іменовані Братами Бурі, і з криками: «Скайрим для нордів!» почали палити вдома і вбивати людей. Її батько, як личить справжньому чоловікові, кинувся захищати родину, а мати схопила дочку в оберемок і побігла з села рятуватися. Перед тим, як батьки розділилися, вони домовилися зустрітися в Ривервуді, але цій зустрічі не судилося статися.

Мати загинула від влучної стріли, тільки-но встигли відбігти з два десятки кроків від села. Ісгерд теж би загинула, але матінка відштовхнула її в придорожні зарості та стрімголов скотилася в яр, зібравши собою пучки трави, обламані сучки і крихти землі. Напевно, саме те, що дівчинка перетворилася на брудного свиненя, добре приховуваного листям, їй вдалося втекти від воїнів, що гналися.

Так в одну мить Ісгерд стала сиротою. Батько так і не прийшов у Ривервуд, хоча дівчинка чекала там майже три дні, тиняючись навколо села в пошуках їжі, а ночами чергуючи біля дороги в м'якому теплому моху. Не сказати, що Ісгерд було нестерпно тяжко одній і без дому. Навичок полювання у неї зроду не було – батько так і не зміг навчити стріляти, а різати ще живу дичину вона боялася. Тому про те, щоб зловити та освіжувати зайця чи білку не йшлося й мови. Натомість Ісгерд розрізняла трави, гриби та ягоди, і знала, що можна їсти, а що не ні. Ліс поблизу Ривервуда був багатий на підніжний корм, і дівчинка не дуже голодувала. Погано тільки, що ночами в передгір'ї прохолодно спати, не маючи при собі ні ковдри, ні матрацу. Терпимо, та й годі. Поки літо, звичайно, можна не переживати, а ось що робити взимку…

А зима вже була на носі. Листя жовтіло і опадало, земля більше не гріла, у найближчих лісах їжі помітно поменшало. Ісгерд все частіше впадала в меланхолію, рахуючи дні до голодної та холодної смерті. В ній текла частина нордської крові, що дісталася від батька, а друга припадала на босмерську – від такого ж покруча-матері та чистокровної бабусі, що прибула до Скайрима з самого Валенвуда. Тому Ісгерд погано переносила холоди, воліючи до тепла. З настанням зими вона майже не знімала з себе хутряних штанів і колючого, пов'язаного з собачої вовни, светра. Крім цього, доводилося забути про щоденне купання в річці та обходитися рідкісними обмиваннями в тазі біля вогнища. Як добре, думала Ісгерд, що вона потіє мало і без запаху, інакше бути їй подібно до свого батька, від якого після тяжкої роботи на тартаку або полювання разило за версту.

Не раз Ісгерд запитувала себе, що могло піти не так, щоб її бабуся-ельфійка опинилася в скайримських горах з їхніми суворими зимами та шквальними зливами? Ісгерд вважала це нічим іншим, як своєю карою.

Через багато незручностей і слабку адаптацію до низьких температур Ісгерд не любила свою змішану кров, хоча й була приємна особливість у її незвичайному походженні – дівчинка практично не хворіла. Правда, якщо вже траплялося застудитися на холодному вітрі, то лихоманило її міцно і довго. На щастя, бувало це нечасто, не більше трьох разів за її шістнадцять років.

До всього іншого, Ісгерд виглядала дивно та, на її думку, негарно. Від батька дівчинці дісталася бліда світла шкіра і темне волосся, густе і жорстке, а від матері загострені вуха і широко розставлені розкосі очі кольору брудного золота. Тілом вона ні в кого не пішла: низькоросла, але не витончена, як ельфи в книжках, і не міцна, як нордські жінки. Ні риба ні м'ясо. Непоказну картину довершувала посмішка, бо через розтягнуті тонкі губи дівчинка походила на витрішкувату жабу.

Це зовсім не було кінцем світу, як говорила її тітка по батьковій лінії: «На кожен товар свій купець», а отже й страшилці Ісгерд хтось дістанеться. Щоправда, в селі жили й інші босмерки, яким не надто щастило в коханні, але така страшненька була тільки вона одна. Тож шанси танули на очах. Ісгерд щиро заздрила своїм подружкам, весь час ховала вуха за довгим волоссям і посміхалася лише крадькома.

Але це все дрібниці.

Зараз, повільно піднявши повіки і дивлячись крізь вії на листя, що злітало з гілок, Ісгерд передчувала – якщо не знайде теплого місця на зиму, захворіє і помре. Адже не буде кому доглядати за нею. І їжу вона тоді добувати не зможе, і не зможе допомагати в таверні, щоб її заслужити. Може, спробувати ще раз попроситись пожити у Хульди? Ах, навряд чи вона погодиться, як не погоджувалась багато разів до цього. «Де ж мені тебе розмістити, коли вже вся кухня прислугою зайнята? Не в загальному ж залі тюфяк стелити, гостей лякати», – говорила господиня «Баскої кобили». Ще Ісгерд знала одного нелюдимого пана альтмерської крові, лікаря, що по душевній доброті вилікував їй підгорнуту кісточку. Він жив у старому сараї за будинком клану Сивих Грив, і до себе нікого не пускав, так що можна було навіть не намагатися. Заради справедливості, ельф і інших сиріт під своє крило не брав.

Три дні стійких холодів Ісгерд проходила, потираючи задубілі ступні одна об одну. Колючий светр і хутряні штани залишилися в домі, якого більше не було, а літня бордова сукня, яка вже була годна перетворитися на ганчірку. Брудний синій каптан, занадто великий для Ісгерд, погано грів, як не кутайся в нього. Вона тягала його на собі, накинувши на голову, і безуспішно просила їжу у городян.

Ісгерд спостерігала, як це роблять інші безпритульні і як їм щастить. Подачки давали регулярно, і діти здавались ситими. І що важливо, одягненими більш-менш і не смертельно замерзлими. Значить, десь живуть. Поки було тепло Ісгерд не хотіла спілкуватися з іншими бездомними, та й вони не горіли бажанням познайомитися з нею. Кожен був сам по собі. Тепер ситуація змінилася і настав час засунути свою незалежність у кишеню.

Ісгерд, страшенно хвилюючись й соромлячись, підійшла до хлопця, який ховав у цей момент у ткану сумку вторгований кусень хліба. Його вона бачила не раз, той часто тинявся на ринку.

– Привіт, – привіталася вона.

Хлопець глянув на неї зверхньо і скривився:

– Чого тобі, страшилка?

Кличка була неприємна, але Ісгерд проковтнула це. В будь-який інший момент вона б страшно образилася, але ситуація, що склалася, зобов'язувала змиритися, щоб отримати бажане.

– Я хотіла запитати, чи не знаєш ти, де у Вайтрані можна переночувати в теплі? – слова прозвучали невпевнено, і Ісгерд додала. – На вулицях стає холодно.

Хлопець закинув сумку за спину:

– Переночувати? Тобі навряд чи знайдеться місце серед бідних нордських дітей, – на обличчі заграла бридка посмішка. – Але я знаю, що в «П'яному мисливці» навіть такі страшили на кшталт тебе, можуть заслужити нічліг, якщо будуть надавати деякі послуги.

– Деякі послуги? – перепитала Ісгерд.

Підмітаючи підлогу в «Баскій кобилі» Ісгерд кілька разів чула, як гості обговорюють працьовитих дівчат з «Мисливця», мовляв, ось там не тільки пожерти можна, а й розважитися. Чим таким займалися ті дівчата, Ісгерд було невтямки, і зараз, коли вона почула про це, подумала, що йдеться про просту фізичну роботу: прибирання, готування.

– Так, – кивнув хлопчик і обличчя його, як і раніше, було хитрим і неприємним. - Сходи туди, та так і скажи, що хочеш надавати деякі послуги. Тобі швидко роботу знайдуть. І заразом дадуть дах і їжу. Багато моїх знайомих твого віку так зробили, і зараз щасливі.

Чомусь у словах хлопчика чулася фальш, і Ісгерд відчувала – у чомусь тут каверза. Але задубілі руки і ноги, бурчання в порожньому шлунку, геть-чисто відкидали будь-які підозри. Хотілося лише швидше опинитися у теплому місці. «Зрештою, фізична робота не така страшна, а я все вмію, що по господарству треба. Впораюся», – підбадьорила себе Ісгерд і подякувала за пораду.

Підхопивши каптан, вона попленталася до «П'яного мисливця». Усередині таверни було темніше і задушливіше, аніж у «Кобилі». Палав на всю камін, ліниво грав бард. Народу було небагато, лише двоє біля стійки.

– Вибачте, – сором’язливим голосом покликала Ісгерд бармена, вставши трохи осторонь чоловіків, що випивали і про щось переговорювалися.

– Га? – той опустив голову і глянув на невисоке дівчисько, що тупцювало біля столу. – Жебрачка? Чого тобі?

– Дядечку, я не жебракувати прийшла, а роботу просити. Мені підказали, що у вас можна надавати деякі послуги.

Бармен завмер, і погляд його став спантеличеним. Запропонувати роботу він може, тільки чи впевнена ця брудна страшненька дівчинка, про що саме просить?

– А ти впевнена, що хочеш цим займатися? – озвучив він свої думки.

Ісгерд кивнула:

– Так, я багато чого вмію. Можу підлогу мити і замітати, пил протирати, їжу готувати. Якщо треба, сад доглядати. Все можу.

Почувши це, бармен не стримав сміху, а разом із ним зареготали й інші чоловіки, які все це теж чули. Ісгерд зніяковіла. Чого це так гогочуть, вона ж не сказала нічого смішного.

– Хто тобі розповів про цю роботу? – відкашлявшись, перепитав господар таверни.

– Хлопчик, безпритульник на ринковій площі, – відповіла дівчинка, вже шкодуючи про те, що взагалі сюди заявилася.

– А, Освальд, дрібний паршивець, – прокректав раптом один із чоловіків, сивий і в обладунках. Воїн.

– Він же так само Марілку та Удгурд привів, – згадав інший, темношкірий, у плащі. – Гарні дівки, нічого не скажеш.

– Але ті хоч би знали, на що йдуть, – пробурчав сивий. – А ця наївна, як кошеня, і до того ж зовсім юна, – поманив рукою Ісгерд. – Підійди, дівчинко.

Ісгерд було страшнувато підходити до цих вояків, але вона пам'ятала, що за час життя у Вайтрані її ніхто ще не скривдив, а отже й зараз навряд чи зроблять щось погане. До того ж цей чоловік вселяв дивну довіру.

– Як тебе звати?

– Ісгерд, – відповіла вона і тут же додала, згадавши про ввічливість, – пане.

Бармен і темношкірий чоловік добродушно посміхнулися. Останній з задоволенням помітив:

– Вихована.

Сивий не звернув на це уваги.

– І звідки ти, Ісгерд?

– Я з села Ельфійські Луки, що поряд із Ґельгеном.

Бармен присвиснув:

– Це те, яке спалили Брати Бурі! Добряче ж тобі дісталося, не позаздриш.

– Як би я нейтрально не ставився до Братів, – сказав темношкірий, – але часом їхні вчинки неприйнятні, – він глянув на обличчя Ісгерд. – Ти з ельфів?

– Наполовину, – зізналася та. – Мій батько норд, а мати – босмерка.

– Охо-х, жорстоко, – похитав головою чоловік і глянув на сивого і бармена. – Ну що, Кодлаку Білогривий і Ельриндире, думаю, дівчинці і, правда, податися нікуди, як не на роботу в «П'яному мисливці». Зате буде їй і тепле ліжко, і їжа, і без кохання не зостанеться.

– Думаю, ти маєш рацію, Залане, – погодився бармен. – Якщо ще не передумала, дівчинко, то я візьму тебе до себе.

Сивий чоловік мовчазно розглядав Ісгерд. Його світлий погляд чіпко пройшовся по руках і ногах, по вухах і золотистих очах, і про щось він міцно думав, розглядаючи Ісгерд.

– Ні, – раптом твердо сказав він. – Я не віддам вам на потіхи цю дівчинку.

– Хо-хо, та ти що, старий, хочеш із неї воїна зробити? – щиро здивувався Залан.

Ісгерд, почувши це, вразилася. Після того, як декілька разів вона невміло управлялася з луком, батько сказав їй: «Не бути тобі мисливицею, дочко. Лучниця з тебе така собі, а сокиру і меч твої худі рученята в житті не втримають. І в кого ти така вродила: ні нордської сили, ні ельфійської пильності». Мати, звичайно, заспокоювала, мовляв, зате швидко бігаєш і спритна, і знаєшся на збиранні. А що ще простій сільській дівці потрібне?

– Я стріляти зовсім не вмію, – пригнічено сказала Ісгерд. – І руки у мене слабкі для зброї. Навряд чи я знадоблюся вам.

Кодлак насупився й осуровів. Він нахилився до неї і запитав:

– А що ти, дівчинко, хочеш? Щоб тебе всю ніч чоловіки користували, чіпали скрізь, робили боляче на свою втіху, і за людину не рахували? У цьому ти стати у пригоді збираєшся?

Ісгерд наче блискавкою вразило. Невже саме це їй пропонував робити безпритульник, і про таку роботу вона просила бармена?

Колись повз село проходив невеликий загін легіонерів. І було серед озброєних чоловіків кілька жінок, одягнених не в обладунки, а в прості сорочки, і в руках вони не тримали мечів та луків. Ісгерд ніяк не розуміла, що цим жінкам знадобилося в загоні, доки інші діти не пояснили.

– Їх беруть із собою воїни, щоб ті догоджали їм під час привалів. Це жінки легкої поведінки, вони не цураються спати будь з ким просто тому, що іншого не вміють або вміти не хочуть.

Тоді Ісгерд дали зрозуміти, наскільки це низько і бридко. Але вона знала про таких жінок лише те, що вони «легкої поведінки», і поняття «деякі послуги» ніяк з ним не пов'язувала. До цієї хвилини.

– Ні! – злякано скрикнула Ісгерд. – Зовсім не хочу!

Ельриндир і Залан засміялися.

– Ге, як швидко до неї дійшло! – сказав темношкірий і зітхнув уже сумно. – А шкода, таких екзотичних дівчат у «Мисливці» ще не було.

– Марілка теж спочатку не хотіла, – згадав бармен. – Плакала, просила іншу роботу, а потім втягнулася. А що їй: дах, їжа, все є, чого ще воліти?

Кодлак кинув на чоловіків несхвальний погляд, потім знову звернувся до Ісгерд:

– Якщо не хочеш собі такого життя, то всьому навчишся. Через кров, піт, подряпини і рани. Бачу, є в тобі завдатки для воїна. Вчителя просто хорошого не було, – Ісгерд підібгала губи, адже батька вона почитала і зовсім не вважала поганим наставником. Швидше вона криворука та косоока. Але змовчала. – Так що обирай: або лишаєшся тут, або йдеш зі мною.

– З вами, пане, – відразу відповіла Ісгерд, боячись, що якщо забариться на секунду, за неї вирішать і не на її користь.

Кодлак підвівся, витяг з гаманця золоту монетку і поклав на стіл. Кивнув барменові і звернувся до Залана:

– Якщо ще будеш мимохідь у Вайтрані, надсилай звістку. Добре було з тобою поспілкуватися, друже, але знай: твої погляди мені не дуже подобаються.

– Знаю, – поблажливо посміхнувся той, – але нічого вдіяти з собою не можу: ще гаряча моя кров. Напевно, як стану таким самим старим, як ти, подивлюся на все з іншого боку. До зустрічі, Кодлаку.

– Прощай, Залане, – у відповідь попрощався сивий і простяг широку мозолисту долоню Ісгерд. – Ходімо, дівчинко.

Він узяв її за руку і повів із таверни. Зачинилися двері задушливого «П'яного мисливця» і знову дівчинка опинилася на холоді. Свіже повітря пробивалося в легені, ноги в літніх черевичках тут же відмерли. Але Ісгерд йшла, не дивлячись по сторонах, знаючи, що сьогодні їй підморгнула удача. Страшно було до паралізуючого жаху від невідомості, але й спокійно – сивоволосий поручився за неї, взяв під опіку, і образити не дасть, як не дав усім тим чоловікам, яким вона могла служити, погодься залишитися в таверні. І по-іншому глянула на хлопця-безпритульника Ісгерд, адже якби не він, нічого цього б не сталося.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Піднявшись по кам'яних сходах до великого овального будинку, прикрашеного щитами і у якого замість звичайного даху, похилим дном у небо дивився древній дракар, Ісгерд хотіла провалитися крізь землю від страху. Це був Йорваскр, всі в Вайтрані та поза ним це знали – оселя безстрашних і могутніх воїнів, що в кривавих битвах добували собі славу і багатства. І що її, просту сільську дівку, чекатиме за цими дверима? Як її зустрінуть, і що про неї подумають? Зрештою, як їй себе поводити?

Кодлак Білогривий відчинив двері, і одразу ж підштовхнув Ісгерд у спину, запрошуючи увійти першою.

У залі панувала тепла напівтемрява, проте душно, як у «П'яному мисливці», не було через свіжий протяг, що сочився крізь щілини в даху та вікнах. Пахло смаженим м'ясом, свіжоспеченим хлібом та хмільним медом. З високої стелі звисала важка люстра і освітлювала жовтим світлом столи, що з трьох боків оточували довге підлогове вогнище, в якому потріскували розпечене до білого вугілля. За столами, заставленими тарілками з їжею і глечиками, сиділи в шкіряних і сталевих обладунках двоє хлопців і дівчина, приставивши зброю до своїх стільців, і обідаючи. Почувши скрип дверей, всі як один, обернулися.

– Провісник!

– Кодлак.

Кожен був радий бачити сивого. Хлопці схопилися зі своїх місць, дівчина посміхнулася, продовживши сидіти.

– А це хто з тобою? – холодно запитав один з хлопців, і Ісгерд спочатку здалося, що в її очах двоїться – так були вони схожі один на одного, як краплі води. Обидва міцні й високі, як Камені-хранителі, з вольовими підборіддями, виразними вилицями та райдужками-крижинками, надто яскравими на тлі чорних бойових тіней, нанесених вугіллям навколо очей. Близнюки. Той, що мовчав, був значно ширшим в плечах за свого брата, з руками, чиї м'язи, оповиті товстими синіми венами, нагадували коріння могутніх дерев. Волосся в нього було довге, до плечей, але нечесане і давно немите. Воїн помітно нехтував чистотою, але борода та вуса в нього були стриженими та доглянутими. А той, що поставив запитання, навпаки, був худорлявий і причесаний, гладко голений. Говорив він зверхньо і спину тримав так рівно, наче палку між лопаток встромили, а серйозним обличчям створював враження розумної і цікавої до науки людини, яка напевно любить проводити час за книгами.

Ісгерд втягла голову в плечі, злякавшись суворості молодого воїна. Вона схвильовано подивилася на Кодлака. Старий поклав їй долоню на плече і по-доброму сказав:

– Пожалів. Замерзала дитина, як-не-як не місяць Останнього зерна вже. Буде тепер вам сестрою.

Пихатий, почувши відповідь, невдоволено склав руки на грудях і скривився. Ох, як цією пикою він нагадував Освальда, безпритульного з ринку, і Ісгерд одразу зрозуміла, що добра чекати від цього хлопця не варто.

– Якщо й буде сестрою, то тільки бойовою, а поки нам і Тільми вистачає.

– Вілкасе, – поблажливо почав Кодлак, – двері Йорваскра завжди відчинені для воїнів, і немає сумнівів, ваша нова сестра так само нарівні з усіма приноситиме нашому дому честь і славу, і здобувати її буде ніяк інакше, як у славетному бою.

– А мені вона подобається! – раптом подав глухий і з хрипотою голос другий близнюк. – У нашому домі з'явилася нова кров, і тепер славних битв стане ще більше. Ти ж вмієш битися?

Ісгерд збентежено завмерла, не знаючи, що сказати. Вона пам'ятала, що відповів їй Кодлак, коли сказала, що не вміє користуватися зброєю.

– Я… я навчуся, – тремтяче промимрила вона.

– О боги, Фаркасе, ти налякав новеньку! Ти такий дурень, – пирхнула дівчина, закочуючи очі, і встала, рушаючи до Ісгерд. – Ясна річ, що якщо Провісник підібрав її на вулиці, вона нічого не вміє.

Фаркас шумно засопів, безуспішно гадаючи, щоб сказати у відповідь.

– Діти, не треба сваритися, – суворо зауважив Кодлак. – Усьому свій час. Ісгерд обов’язково стане славним воїном, а ви всі допоможете їй у цьому.

– Ісгерд, значить, – усміхнулася дівчина і простягла руку. – Я Ейла Мисливиця, кращий стрілець серед Соратників. Я навчу тебе користуватися луком так, що він стане тобі незамінним помічником, – вони стиснули долоні, і Ейла обернулася на хлопців. – А це брати, Вілкас та Фаркас. Ми допоможемо тобі швидко освоїтися тут, тож нічого не бійся.

Ейла була вище Ісгерд майже на дві голови, з виразним рельєфним тілом і міцними руками. При цьому, наперекір нежіночій силі, Ейла виглядала неабияк жіночно, мала припухлі вуста, довге волосся кольору міді й пружні груди, які вона не надто приховувала за тонкою тканиною туніки. В неї, як майже у всіх нордів, очі мали колір сталі, і були надзвичайно пильними, як у сокола, а обличчя, подібно до товаришів, прикрашали намальовані темно-зеленою фарбою довгі смуги, які при цьому зовсім не псували зовнішній вигляд.

Ісгерд із вдячністю скромно усміхнулася. Краєм ока вона помітила, як усміхнувся і Фаркас, схвалюючи слова Ейли, а Вілкас, навпаки, насупився:

– Стривай, ти ж не чистокровний норд. В тобі тече кров босмерів? – Вілкас глянув на Кодлака. – Як я пам'ятаю, П'ять сотень Соратників було зібрано, щоб боротися з ельфами, а не брати їх у свої лави.

– Ти пропонуєш її вигнати? – наїжилася Ейла.

– І правда, на вулиці вже холодно, – промимрив Фаркас, задумливо схиляючи голову.

– Ти забуваєш про Хенант'єра Чужинця, Вілкасе, що своєю ревною працею заслужив собі місце Провісника, – холодно нагадав Кодлак Білогривий. – Він був ельфом. Тобі варто перечитати «Великих Провісників», раз забув цей факт. І нехай це був одиничний випадок, це означає, що наші попередники не були такими ж категоричними, як ти зараз, – голос старого пом'якшав. – Я розумію твій настрій, Вілкасе. Привести сюди цю дівчинку, яка не має найменших бойових навичок, дивне рішення, але ніхто й не каже, що вона стане Соратником. Якщо вона виявить старанність, силу, розум, спритність, ми неодмінно обміркуємо цей момент. А поки, – він глянув на Ісгерд, – дамо їй перечекати зиму, навчимо всього, що знаємо, і навесні вона сама вирішить, яку долю собі обрати.

Вілкас був незадоволений і не приховував цього. Підхопивши свій меч і кинувши: «Я тренуватися», пішов. За ним поспішив і Фаркас.

– Ейло, дай дівчині інший одяг і покажи Йорваскр. Вона буде під твоєю відповідальністю.

– Як скажете, Провіснику, – кивнула войовниця і покликала за собою Ісгерд.

Вони пройшли через залу і спустилися в підвальні приміщення. Тут було прохолодніше, ніж нагорі, але все одно краще, ніж на вулиці. Горіли в залізних тримачах очеретяні смолоскипи, пускаючи тонкі цівки диму під округлу стелю; біля стін стояли дерев'яні лавки та книжкові шафи, лежали на підлозі старі шкури звірів. Прямо навпроти сходів була кімната, що звалася загальною спальнею, а коридором далі знаходилися приватні кімнати, але їх Ейла вирішила показати потім. Вони ввійшли в спальню, довгасту, на вісім ліжок, з кількома тумбами, скринями та полицями.

– Вибирай будь-яке ліжко, крім того, що ліворуч. Воно зайняте, – сказала Ейла, і Ісгерд, не особливо вибираючи, зробила крок у бік тієї, що була навпроти дверей. – Тут живуть усі новачки та ті, хто ще не увійшов у Коло, щоб мати свою кімнату.

– Коло? – перепитала Ісгерд.

– Так. Пам'ятаєш про приватні кімнати в іншому кінці коридору? Там сплять члени Кола – досвідчені воїни, які старанно працюють і приносить добре ім'я гільдії Соратників. Початківцям слід рівнятися на них, щоб досягти успіхів. Наразі у Колі перебувають Вілкас і Фаркас, а також Скйор і Арнбйорн, з ними ти познайомишся пізніше. Я ж на шляху до входження в Коло і, як виняток із правил, теж маю особисту кімнату, бо мої мати та бабуся були Соратницями, і цей статус передається у нас з покоління у покоління. Так що в тому, що я незабаром стану наближеною, не має сумнівів, сам Провісник не раз натякав на це, – вона зробила паузу, потім задумливо пробурмотіла. – Дивно все-таки вчинив Кодлак. Ніколи не помічала у нього жалю до дітей. Напевно, він побачив у тобі щось особливе, коли ризикнув привести ельфійку до Йорваскра.

– Насправді, в мені від ельфів не так і багато, – поправила Ісгерд. – Мій батько був чистим нордом, а мати босмеркою лише наполовину.

– Ось як… тепер зрозуміло, чому в тебе така незвичайна зовнішність.

Ісгерд подумала, що Ейла ще дуже добре підбирала слова, раз не назвала її обличчя дивакуватим, неприємним або взагалі страшним. Куди вже було Ісгерд до Мисливиці – справжньої красуні, за якою, мабуть, натовпом ходять шанувальники.

– Почекай поки тут, я підшукаю тобі одяг, і коли ти переодягнешся, покажу решту резиденції, – перервала мовчання Ейла, і пішла зі спальні.

Залишившись наодинці, дівчинка сіла на ліжко та обвела поглядом кімнату. Вона була складена з великого сірого каменю і мала низьку стелю, що підтримувалася товстими дерев’яними балками, в куточках яких висіло павутиння. Пахло сирістю від постійної вологи, що сочилася крізь ґрунт за стінами. Біля одного з ліжок Ісгерд помітила замшеві чобітки, що бачили життя, і точно належали комусь із воїнів гільдії. «Я буду тут не одна», – чомусь з сумом подумала Ісгерд. Вона звикла жити і ночувати або з рідними, кому безмежно довіряла, або на самоті, під покровом дерев у м'якому моху. Не серед чужих, яких не знаєш, чого чекати.

Ейла обернулася досить швидко. Вона принесла купку речей, які при належному огляді виявилися білизною і в'язаними шкарпетками, лляною сорочкою, штанами і шкіряною курткою з нашивками на плечах, стегнах і рукавах, явно призначених для вставки туди металевих пластин, і згорнутих за халяви м’яких чобітків.

– Підбирала розмір на око, тож сподіваюся, все підійде. Якщо чоботи бовтатимуться, вдягнеш двоє шкарпеток.

– Спасибі, – подякувала Ісгерд і залишилася стояти, не наважуючись роздягнутися. Вона чекала, поки войовниця покине спальню, але та не поспішала.

– Соромишся? – всміхнулася Ейла. – Звикай. У Соратників не заведено ховатися, всі ми воїни насамперед, а потім вже жінки та чоловіки.

Ісгерд нетямуще витріщилася, починаючи стягувати з плечей потертий каптан:

– Навіть якщо не прийнято, хіба не буває почуття незручності?

– Ні, – хитнула головою Ейла, сідаючи на сусіднє ліжко і відкидаючись спиною на стіну, зовсім не звертаючи уваги, що вона холодна. – Ось сходиш у пару походів і швидко звикнеш. Якщо вступиш до Соратників, звісно.

Ісгерд зітхнула. Що ж, іншого виходу в неї немає. Якщо привели сюди, то варто дотримуватися тутешніх статутів і правил. Дівчинка почала знімати з себе старий одяг, намагаючись не думати про те, що Ейла уважно спостерігає за нею. Вицвіла сукня впала на ліжко, оголивши худу, з гострими ребрами і хребтом, що стирчав немов шипи у дракона, спину. Якби Ісгерд добре їла і спала, її тіло давно б почало округлятися і набувати жіночних форм, але поки вона виглядала нескладним хлопчиськом. Від прохолоди, що гуляла спальнею, по руках одразу побігли мурашки. Ісгерд швидко пірнула в нову сорочку, вдихаючи трохи запорошений запах, але не без задоволення відзначаючи, що одяг чистий і хрусткий. Потім взялася за білизну і озирнулася на Ейлу.

– Гаразд, не підглядаю, – хмикнула войовниця і справді відвернулася. – Але май на увазі, ввечері повернеться Ніяда і ми підемо в лазню. Ти така брудна, за версту тхнеш.

«Нічим від мене не тхне!», – насупилась Ісгерд, і з жахом уявила, що доведеться паритися оголеною серед незнайомих людей. Це тобі не з багнокрабами плескатися в одній річці. Багнокрабам все одно, головне не заходити на їхню територію і не підставляти голий зад під клешню.

Одягнувшись у чисті речі, трохи завеликі на неї, Ісгерд погладила шкіру на рукаві куртки та посміхнулася. Попри те, що вона ще не милася й волосся ковтуном звалялося за спиною, в нормальному одязі вона вже не була так схожа на безхатька і жебрачку.

– Так набагато краще, – підтвердила її думки Ейла і піднялася. – А тепер екскурсія.

Войовниця, як і обіцяла, показала Ісгерд передбанник наприкінці коридору, де знаходився кабінет Кодлака Білогривого, Провісника Соратників, та розгалуження на два короткі рукави з приватними спальнями членів Кола.

– Якщо я знадоблюсь тобі, моя кімната знаходиться ліворуч від входу в передбанник, – сказала Мисливиця, і далі вони пішли дивитися вбиральні, що знаходяться тут же в підвалі за непримітними дверима. Потім Ейла та Ісгерд піднялися до головної зали, яку ще називають урочистою, і дівчинка прогулялася по ньому, розглядаючи кольорові щити та мечі, що висіли на підставках, червоні гобелени із зображенням двосторонньої сокири – Вутрад, зброї Ісґрамора, ватажка атморців, нордських предків, що прибув у Скайрим в пошуках нової землі для життя.

Перед тим, як вийти з Йорваскра, щоб переглянути його околиці, Ейла показала Ісгерд кухню:

– За резиденцією наглядає Тільма Втомлена, наша служниця. Зазвичай вона тут. Якщо тобі знадобиться щось побутове, або захочеш їсти, можеш звернутися до неї, але одразу попереджаю, вона та ще буркотлива стара.

Вони вийшли на заднє подвір'я. Відразу біля входу стояло кілька лавок та столів, а за ними починався тренувальний майданчик із солом'яними опудалами та мішенями для стрілянини. У цей момент близнюки по черзі мутували один манекен, змагаючись у майстерності. Хмара пилу так і здіймалася навколо них, вибиваючись при кожному ударі з надірваного мішка.

Ейла не стала вести дівчинку далі, давши їй час поспостерігати за ними. Ісгерд було цікаво. Подумки вона приміряла образи братів на себе і гадала, чи зможе впоратися з мечем так само? Чи буде їй легко рубати дворучником, як це робив Фаркас, чи одноручний клинок як у Вілкаса виявиться зручнішим для її невеличкої долоні? Ейла помітила замішання в Ісгерд й сказала:

– Дехто з нас володіє декількома видами зброї, а деякі лише одним. Вілкас – майстер у військовій справі, він навіть із простою палицею небезпечний, не те, що з мечем. І стрілець з нього непоганий, хоча зі мною йому нізащо не зрівнятися. Фаркас вміє лише дворучником махати, він взагалі важкий у навчанні. Ніяда добре справляється зі щитом. Її прозвали Каменерукою, бо вона ще й чудовий боєць у рукопашному бою. Ну а я, крім лука, добре знаюся на кинджалах. Ти можеш вибрати будь-якого вчителя, чий стиль тобі подобається.

Дівчинка обернулася на неї з щирою подякою в очах. Їй не дадуть пропасти, щоб там не сталося, хоча вона тут менше пари годин і точно не заслужила такого теплого прийняття.

– Показуєш Йорваскр? – дружньо спитав Фаркас, відволікшись від манекена. Він критично оглянув пил, що осів на лезі меча, і обережно змахнув його долонею. Вілкас витирав піт з чола, опустивши голову.

– Як бачиш, я тут хтось на зразок няньки, – з усмішкою схрестила руки на грудях Ейла.

– Я можу це зробити за тебе, якщо тобі так складно.

– Ну, ні, не вистачало ще твоїх бандитських манер, – похитала головою войовниця.

Фаркас забурчав:

– Я просто чесний стосовно оточуючих і поводжуся з ними так, як вони того заслуговують. І чого я буду новенькій грубити, вона начебто ... непогана.

– Не обтяжуй себе, брате, – обізвався Вілкас, повертаючись. Підходити він не хотів. – Ейла просто глузує з тебе, хоча їй вже час стати серйознішою. А з ельфійкою, або хто вона там, справ краще не май. Що-небудь тямуще з неї навряд чи вийде. У Йорваскр приходять за власним покликом, коли меч бажає крові, а душа слави, але ніяк не тягнучись за руку, подібно до безвільного барана.

Фаркас міцно замислився над його словами. Ісгерд помітила, як запитливо витяглося обличчя Ейли – їй було цікаво, чим все скінчиться. Вілкас теж вичікував – коли брат повернеться до нього і продовжить тренування.

Хвилину потому Фаркас нарешті сказав:

– Скйор каже, що в мені сила Ісґрамора, а в моєму братові – його розум. Тому думати над такими глибокими речами мені не личить. Я просто роблю те, що велить мені серце, – він із викликом подивився на Ісгерд. – І якщо у твоєму серці є така ж відвага і палає вогонь боротьби, як у мене, ти будеш мені сестрою, хоч би як складно тобі не довелося всьому вчитися. Тому що ніхто не народжується з мечем у руці, – і він спритно сховав меч у піхви. – А вже кров… вона тільки для чорноротих данмерів важлива, – і насупивши брови, рушив у Йорваскр.

– Ого! – свиснула Ейла, коли двері за Фаркасом зачинилися. – Оце так промова.

– Мій брат дурень, – роздратовано буркнув Вілкас, теж прибираючи зброю. – Колись він подорослішає.

– Мрій, – реготнула Ейла і глянула на Ісгерд з жалем, трохи тихіше додавши. – Легко тобі тут не буде.

Ісгерд повели далі, показувати лазню, що стояла осторонь тренувального майданчика, а після кам'яний балкон у міській стіні, з якого відкривався гарний краєвид на гори. Усю дорогу, що вони пройшли в тиші, дівчинка думала, як дивно, на відміну від свого брата, Фаркас виявився доброю людиною. Нехай до нього і ставляться, як до дурня, але це не скасовує того, що бачить він набагато глибше, ніж решта.

– Звідси відкривається гарний вигляд на Небесну кузню, – Ейла показала на плоску височину поряд із резиденцією Соратників, де виднілося ковальське горно, над яким нависав величезний орел, витесаний з каменю. – Якщо вступиш до лав Соратників, наш коваль викує тобі броню та зброю. Але до того ще треба вчитися і вчитися.

Після екскурсії Ейла сказала, що вона ще має важливі справи, і тому Ісгерд довелося залишитися наодинці з собою. Вона не знала, куди їй самій можна податися. Голодно бурчало в животі, але брати їжу зі столу без дозволу або шукати служницю, щоб попросити в неї шматок хліба, посоромилася. Показуватися зайвий раз на очі чужинцям теж було страшно, і Ісгерд просто повернулася до загальної спальні, сіла на ліжко і поклала голову на коліна, обернувшись руками. Коли Ейла впорається, вона повернеться за нею, а поки що варто почекати і посидіти тихою мишкою. Піти кудись не туди, порушити якесь правило чи ще щось вселяло тривожний трепет, тому Ісгерд вирішила зайвий раз нікуди не висовуватися. У новому одязі було тепло, і вона мимоволі задрімала, стомлена після цілої низки бентежних подій.

– Новенька.

Несподіваний тичок у лікоть змусив її стрепенутися. Ісгерд відсахнулася, піднімаючи переляканий погляд на порушника спокою.

– Не витріщайся на мене так, – скривився Фаркас, – ніби павука побачила.

Ісгерд хутко опустила голову, ховаючи обличчя в розпатланому волоссі.

– Не лякатимеш, не витріщатимуся.

– Я не хотів тебе образити, – винувато пробубнив Фаркас, застигши в не меншому збентеженні. – Сам злякався, як різко ти сіпнулася, мало у портки не наклав.

– Все нормально, – кивнула Ісгерд, розуміючи, що нічиєї провини тут немає. – Що хотів?

– Ейла пішла до кузні, Вілкас сидить за розумними книжками. Інші Соратники ще не повернулися із завдання. Тут тільки я, – з нудьгою пожалівся Фаркас. – Я міг би піти потренуватись і, чесно, навіть збирався це зробити, але Кодлак упіймав мене в коридорі і сказав, що ти, швидше за все, голодна, але соромишся про це сказати. Я прийшов супроводити тебе до зали.

– Я можу дійти сама, – і на знак своєї рішучості Ісгерд відразу піднялася з ліжка.

– Якщо Кодлак доручив мені це завдання, я маю його виконати, – уперто заявив Фаркас і махнув рукою, наказуючи слідувати. – Ходімо.

Ісгерд зітхнула і покірно пішла за ним. Вона дивилася йому в спину, широку, вкриту важким литим нагрудником, і дивувалася, яка сила прихована в цьому тілі. «У мене сила Ісґрамора, а в моєму братові – його розум», – згадала вона сказані слова. Так, те, що Вілкасові дістався гострий розум, тепер дуже заважало в житті Ісгерд. Адже вона тут лише півдня. Що чекає на неї далі? Щоденні нападки та образи?

– Не бійся Вілкаса, – раптом сказав Фаркас, ніби відчув, про що вона думає. – Він хоче бути ідеальним Соратником, дотримуватися всіх правил і заповітів. Але якщо Кодлак привів тебе сюди, Вілкас нічого не зможе вдіяти.

– А інші, коли повернуться, так само будуть проти мене? – обережно поцікавилася Ісгерд.

Фаркас різко зупинився, через що Ісгерд мало не врізалася в нього. Зробивши два швидких кроки назад, дівчинка підвела очі і зіткнулася з колючим поглядом крижинок, що ніби світилися на тлі чорних від сажі повік. Вона чомусь подумала про диких звірів.

– Якщо хтось скаже щось проти, я заступлюся за тебе.

– Чому? – оторопіла Ісгерд.

– Тому, що всі заслуговують на шанс, – просто відповів той і єхидно посміхнувся, – але тільки один. І якщо вони ним не скористалися, то тоді вже можна й морду бити.

Ісгерд нервово проковтнула. Що ж, вона намагатиметься зробити все, щоб Фаркасу не довелося давати їй шансів ні перших, ні останніх. Отримати від такого могутнього хлопця в щелепу здається надто смертельним.

Вони піднялися до зали. Стара служниця, та сама Тільма Втомлена, ставила на стіл миски зі свіжою їжею. Ісгерд неквапом підійшла, не знаючи, яке місце зайняти, щоб нікого не образити. Раптом тут у кожного свій стілець?

Замішання вирішилося само собою, коли важка долоня Фаркаса лягла на плече Ісгерд і одним махом посадила її на найближчий стілець. Дівчинка лише ойкнути встигла. Воїн тут же сів поруч і зобразив добродушну усмішку:

– Можеш сидіти, де хочеш. Їсти, що хочеш і коли хочеш. Робити, що хочеш. Кожен Соратник сам собі хазяїн. Він не підкоряється нікому, і ні перед ким не звітує.

– Але ж я не Соратник, – розгубилася Ісгерд.

– Ні, – погодився Фаркас, – але тепер мешкаєш тут. Просто не засмучуй Кодлака та свою нову родину, і все буде добре. А тепер налітай і не залиш жодної м'ясної кісточки! – урочисто закінчився він і без зайвих зволікань схопився за м'ясний окіст, що лежав на великому блюді.

Збентежена Ісгерд, у голові якої роїлися тисячі запитань, обережно взяла варену картоплю, теплу та запашну від зелені. Вона їла тихенько, боячись зайвого разу поворухнутися, і мимоволі слухаючи, як смачно жує по сусідству Фаркас, який зовсім не дбав про норми пристойності.

Вона здригнулася, коли перед нею поставили миску густого наваристого супу, пахущого томатами.

– Якщо не будеш добре їсти, не буде сил тримати меч, – суворо сказав Фаркас.

Ісгерд хотіла подякувати. Щиро, можливо, не стримавши сліз – такої безмежної великодушності вона не бачила вже кілька місяців. І від цього стало нестерпно соромно. Їй терпляче все роз'яснюють і показують, допомагають, приймають під свій дах, і мало не годують із ложки. Хіба вона заслуговує на все це!?

– Дякую, – тихо сказала вона, беручись за ложку.

Одні з двох парадних дверей Йорваскра з гучним скрипом відчинилися, і в зал увійшли.

– Так-так, що я бачу? – почула вона оцінний жіночий голос, зарозумілий і твердий, як камінь, наче це з'явився другий Вілкас в жіночому образі, – Фаркасе, хто це сидить біля тебе?

– Кодлак привів, – пробубнів хлопець, щойно відірвавшись від вже другого стегенця. Він був анітрохи не здивований або зацікавлений тим, що відбувається, а ось дівчина, що з'явилася на поріг Йорваскра, не зводила очей з Ісгерд. Вона виглядала трохи старше за Ейлу, і міцним тілом здалеку була схожа на чоловіка. Точене обличчя було обвітрене до червоних цяток, русяві брови зводилися до тонкої зморшки, а темно-сірі вузькі очі похмуро дивилися з-під навислих повік. На лівій щоці білів невеликий старий шрам, який ретельно приховувала незнайомка, малюючи по дві поперечні червоні смужки з двох боків. На голові у неї був сталевий шолом, і жодна пасма волосся не виглядала з-під нього.

Не важко було здогадатися, що ця сувора войовниця повернулася після довгої та небезпечної подорожі. Вона увійшла до Йорваскра, несучи за собою запахи польової трави, диму, сухої землі та крові.

– Як тебе звати? – запитала вона, повільно підходячи до вогнища і простягаючи до нього руки, бажаючи вловити домашнього тепла.

– Ісгерд, – намагаючись надати чіткості голосу, відповіла дівчинка.

– А я Ніяда Каменерука. Сподіваюся, тебе взяли сюди не за гарні очі, – піднесено сказала вона, і останнє з її уст прозвучало, як глузування. Так здалося Ісгерд.

– Її ще не перевіряли на вміння, – встряг Фаркас. – За нею наглядає Ейла.

– Ейла, кажеш? – підняла брова Ніяда. – Зрозуміло. Бачу, у новенької на голові орли гніздо звили. Сподіваюся після довгої дороги сюди? Розкажеш сьогодні в лазні про свої подвиги, поки я та Ейла розплутуватимемо твої ковтуни.

Ніяда позіхнула і нічого більше не сказавши, пішла до підвалу. Ісгерд провела її поглядом, і серце в її грудях готове було вистрибнути. Ось вже не думала, що знайдеться хтось суворіший за Вілкаса! І що їй тепер розповідати? Як мила посуд за пиріжок і стоїчно терпіла незручні ночівлі під дубом на околиці Вайтрана?

Вона з безмовним благанням повернулася до Фаркаса, але замість нього знайшла лише спорожнілий стілець і кілька обгризених під чисту кісточок на тарілці. Пішов.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

У лазню Ісгерд покликали відразу, як вона повернулася до загальної спальні. Залишившись однією в залі, де ніхто не міг спостерігати за нею, Ісгерд із задоволенням доїла суп, заївши його двома товстими скибками свіжого м'якого хліба. Якщо її випруть на вулицю після того, як дізнаються, що жодними історіями про славні подвиги вона поділитися не може, то хоча б не з порожнім шлунком. А завтра Ісгерд піде в ліс, щоб весь день провести у пошуках пізніх грибів та ягід.

Ніяда Каменерука тільки побачивши на порозі дівчинку, перехопила її, видавши складений квадрат рушника:

– Ейла вже топить лазню. Пішли.

Ісгерд пленталася за Ніядою, як засуджена до страти за катом. Коли дівчинка задумалася про те, коли востаннє милася, все тіло почало свербіти й колотися – з кожним днем, що невідворотно наближав зиму, води річки холоднішали і холоднішали, і купатися в них ставало просто небезпечно для здоров'я. На зміну повноцінному миттю прийшли підбадьорливі вмивання, від яких перехоплювало подих. Ісгерд дуже хотілося вимитися до скрипу, але як вона стоятиме оголеною бруднулею перед Ейлою та Ніядою? Вони ж її на сміх піднімуть або погидують перебувати поруч!

Лазня являла собою невеликий будиночок з каменю та дерева, віконце якого вже заливало жовте світло ліхтаря. Ніяда підштовхнула Ісгерд вперед себе, і тільки дівчинка переступила поріг, її одразу обдало вологим жаром. Пічка в сусідній кімнатці палала на всю, а каміння на ній зміями шипіло від води, яку хлюпала Ейла, щоб нагнати пару.

– Роздягайся і проходь, – наказала Ніяда і відійшла до іншої лави, на ходу приймаючись знімати широкий ремінь, що тримав спідницю.

Ісгерд, згоряючи від незручності, повільно розстібала застібки на куртці. Їй багато коштували сьогоднішні оглядини перед Ейлою, а тепер тут буде ще одна людина, і вона, напевно, теж розглядатиме її з ніг до голови. Ісгерд і сама мимоволі косилася на Ніяду, дивуючись кількості синців і шрамів, старих і свіжих, що ледь затягнулися рожевими смужками молодої шкіри.

Почекавши, коли від чергового черпака води підніметься густа пара, Ісгерд прошмигнула в кімнатку і навпомацки сіла на верхню полицю в кутку лазні.

– Все ще скромничаєш? – хихикнула Ейла, що опинилася поблизу. Як би не застилала каламутна пара очі, а оголене тіло Мисливиці було чудово видно. На відміну від Ісгерд, виглядала вона добре складеною, з гарними грудьми, округлими стегнами, і при цьому її постать не була позбавлена міцного преса, рельєфних рук та ніг. Ейла ввібрала в себе і міць воїна і красу жінки. Напевно, якби Ісгерд була чоловіком, вона б закохалася у Мисливцю з першого погляду.

Ніяда, що увійшла в лазню слідом, була протилежністю Ейлі. У неї було стрижене під хлопця русяве волосся і незграбна м'язиста фігура. Ісгерд вирішила, що в неї ще не все так погано, зиркнувши краєм ока на свої невеличкі груди.

– Як я втомилася, – тяжко простогнала Ніяда, сідаючи внизу і відкидаючись спиною. – Я спостерігала за тією купкою бандюків три дні, і весь цей час мені довелося валятися в бруді та гнилому листі. А потім ще ці легіонери, які уявили, що краще за мене знають, як тримати меч і щит, щоб їх громом прибило.

– Але ж грім вже не знадобиться, чи не так? – усміхнулася Ейла.

– Звісно, ні. Я їм усім зрозуміло показала, на що здатні Соратники, – з викликом кинула Ніяда. – Зараз тиждень кістки добре прогрію, а то на вулиці морозно стає, і потім ще кудись сходжу. Завдань так вистачає, що відлити піти ніколи, – і вона хльостко вилила ківш води на камені. – А у вас тут як справи?

– Я ходила кілька разів за шкурами та м'ясом у ліси поблизу. Шкіряники зробили гарне замовлення на зиму, довелося піднатужитися. Якби вдома був Скйор, впоралися б разом набагато швидше, а так довелося поратися з ранку до вечора і потім просити мудрагелика, щоб допоміг усе дотягнути. Загалом нічого особливого, – відповіла Мисливиця, а потім подивилася на Ісгерд. – А сьогодні ось Кодлак новеньку привів і доручив доглянути за нею.

– Не особливо ти намагалася виконувати доручення, раз вечеряти її привів Фаркас.

Ейла нічого не сказала на цей тонкий закид, лише сплеснула руками:

– Ти багато пропустила сьогодні, коли цей телепень намагався штовхати розумні промови. Така потіха була! – дівчина стала серйознішою. – А щодо завдання, мені потрібно було відлучитися і наточити стріли. Я цю справу, як ти знаєш, нікому не довіряю.

– Знаю, як не знати, – посміхнулася Ніяда і звернулася до Ісгерд, – Ну, новенька, розповідай, як доля зіткнула тебе із Соратниками?

Ісгерд напружилася, не знаючи, як почати. Сказати правду чи збрехати? Друге, звичайно, можна, але якою буде ціна, коли всі дізнаються про брехню? Ні, так робити точно не варто. Хоча б заради Кодлака, який у неї повірив.

– На моє село – Ельфійські Луки – напали Брати Бурі, і вся моя сім'я загинула. Я змогла втекти. Дорога привела мене до Вайтрана, і вже тут мені пощастило зустрітися з Кодлаком. Він підібрав мене і привів у Йорваскр.

– Ельфійські Луки? – Ніяда підняла брови. – Це те село, яке спалили ще навесні? Я була на той момент неподалік, на завданні. І що ж, ти весь цей час дісталася Вайтрана? Ходу менше місяця, якщо не поспішати.

– Ні. Я прийшла сюди на початку літа і просто жила як могла.

Ніяда безцеремонно обмацала її поглядом і пробурмотіла:

- Судячи з ребер, що стирчать, блукала безпритульницею. Канючила їжу або, можливо, крала. Цікаво, чому Провісник помітив тебе тільки зараз? Він буває в місті досить часто.

Ісгерд зовсім не хотіла розповідати, що прийшла до «П'яного мисливця» і просила через незнання взяти її на службу – соромно зізнатися – гостям таверни. І чому вона така дурна, що одразу все не зрозуміла? Єдина користь у її ганебному вчинку, що доля звела її з Кодлаком Білогривим.

– Яка різниця, – відмахнулася Ейла, – якщо дівчисько тепер з нами. Кодлак сказав, щоб ми навчили її всього, що знаємо, за зиму, а навесні вона вирішить, чи хоче залишатися із Соратниками, чи піде далі.

– Схоже на якусь небилицю, – похитала головою Ніяда. – Провісник ніколи не був м'якосердий щодо нещасних сиріт, щоб ось так розчулитися і пожаліти когось. Старіє, не інакше. І що ти вмієш, новенька? Або чого хотіла б навчитися?

Дівчина вперто не називала Ісгерд на ім'я, й та своєю чергу ловила кожне її слово, щоб випадково не пропустити звернення до себе.

– Я, – вона вирішила не говорити, що нічого не вміє, і відразу перейшла до другого питання, – хотіла б навчитися справлятися з луком і, можливо, з мечем.

Не те щоб Ісгерд навсправжки знала, чим хоче займатися. Вона просто не мала інших варіантів. Дівчинка б все віддала, щоб продовжувати жити в маленькому затишному будиночку, доглядати курей та город, ходити в ліс по ягоди, і не знати, що таке холодні ночівлі просто неба та голодний шлунок. Але життя в Йорваскрі, якщо вона збиралася тут залишатися хоча б до весни, такого не пропонувало. Тому Ісгерд планувала повчитися саме стрільбі, адже з луком вона вже була абияк знайома. А меч,… якось впорається.

– Ти занадто квола для воїна, але це можна виправити, – сказала Ніяда. – Від’їсися і відіспишся пару днів, а потім тренуватимешся нарівні з усіма. До весни може вже не виглядатимеш, як замориш, і чогось навчишся.

Ох, нелегко доведеться Ісгерд, це точно. Дівчинка проковтнула і нічого не відповіла. Ейла помітила її хвилювання і розсміялася, ляснувши її по вологому плечу. Ніяда посміхнулася.

Вони ще попарилися якийсь час, а потім вийшли через передбанник на задній дворик, оточений частоколом. Там стояли відра з холодною водою. Швидко намилив тіла, вилили на себе по вухату, змиваючи бруд і піт, і повернулися назад. Ісгерд трусило від холоду, і вона була рада знову опинитися в натопленій лазні.

– А тепер давай-но розберемося з гніздом на твоїй голові, – Ейла взялася за кістяний гребінь і зібрала волосся, що розсипалося по плечах Ісгерд, в оберемок. – Таке кубло складно буде вичесати.

– Вважай це своїм першим випробуванням, – насмішкувато підтакнула Ніяда.

Войовниці посадили Ісгерд на лаву в передпокої і почали розплутувати волосся. Боляче було до сліз. Дівчинка як могла доглядала себе, і поки було літо, регулярно купалася в річці, а потім старанно розчісувалась п'ятірнею. Але відсутність мила і нормального гребінця здорово пошкодили і без того недбалий вигляд. Каштанове волосся, яке раніше мати підстригала до попереку, відросло, і коли Ейла з Ніядою, нарешті, розплутали його, воно вже було по сідниці.

– Хочеш залишити їх такої довжини? – запитала Мисливиця.

Ісгерд ставилася до довгого волосся як до жіночого скарбу, але суворе життя показало, наскільки з ним незручно, коли ніяк доглядати. До того ж дівчинці хотілося якось позбутися спогадів про страшні події, і підстригтися здалося їй гарною ідеєю в такому випадку.

– По плечі, – попросила вона.

Ніяда порилася у своїх речах і дістала ножиці, потім стиснула волосся у кулаці і чиркнула гострими лезами, легко відтинаючи довжину. От і не стало її довгого густого волосся. Ісгерд не шкодувала. Вона шкодувала, що не можна зробити зачіску ще коротшою, бо соромилася гострих вух.

Підрівнявши зріз, щоб він виглядав акуратніше, Ніяда видала Ісгерд маленьку скляну пляшечку:

– Іди надвір і помий голову цим відваром. Одним милом тут не обійдешся.

Дівчинка так і вчинила. Коли вона повернулася, Ейла та Ніяда витиралися рушниками і неквапливо збиралися.

– Дякую, – сказала Ісгерд. Для неї так багато зробили, що вона не знала, як передати свою подяку.

– Дякую собі в кишеньку покладеш, – прохолодно відповіла Ніяда. – Відпрацюєш.

Ісгерд округлила очі. Ейла посміхнулася:

– Не бійся. Після лазні принеси з кухні у мою кімнату глечик меду та тістечок з кремом, і будемо в розрахунку.

Вони одягнулися, не загасивши вогонь в пічці лазні, і вийшли. У Йорваскрі на їх появу з нетерпінням чекали молоді воїни: обидва близнюки та незнайомий ще Ісгерд хлопець. Він виглядав старшим за всіх, хто знаходився в залі, був білий, як крейда, і шкірою і волоссям, довжиною до середини лопаток, з вузькими очима, в яких поблискували червоні хижі іскорки, мав високий лоб і широку щелепу, що покривала густа коротка борода.

– Чого ви так довго, курочки? Бабськими справами бавилися, чи що? – спитав він, і голос його був схожий на тихий гуркіт грому, що обіцяв неприємності.

– Ага, чим же ще, – пирхнула Ніяда, потім кивнула на Ісгерд. – Взагалі-то, допомагали новенькій привести себе в порядок.

Всі дивилися на дівчинку. Голова її була волога і волосся тонкими нитками обліплювало обличчя, виставляючи напоказ загострені вуха. Насправді, змивши бруд, вигляд Ісгерд змінився на краще. Те, що спочатку могло сприйматися за синці, зникло, і шкіра знову стала світлою та рівною, як за часів безтурботного життя в Ельфійських Луках.

Незнайомий хлопець дивився з цікавістю. Він хотів дізнатися подробиці і косився на близнюків. Вілкас, помітивши ельфійські вуха, похмурнішав, а Фаркас, навпаки, посміхнувся:

– Ти виглядаєш краще, сестро.

– Не сестра вона тобі, – одразу обірвав його брат і потяг за лікоть. – Пішли вже, лазня холоне.

Воїни рушили на вихід, по черзі зникаючи за дверима. Ейла звернулася до Ісгерд:

– Сходи за глечиком, як і домовлялися, а потім можеш іти відпочивати.

Дівчинка кивнула і пішла на кухню. Вона легко знайшла барильця з вином і бутлі з медом. Від них йшов хмільний аромат. Знайшовши чистий глечик, Ісгерд із зусиллям перелила з великої пляшки тягучий напій, потім з великої миски набрала в тарілку м'яких, як хмаринки, тістечок, покритих липким кремом, і рушила через зал до підвалу. Вона зовсім не дивилася по сторонах, бажаючи якнайшвидше виконати доручення і піти спати, тому не помітила Кодлака Білогривого, що сидів на лаві в напівтемряві зали.

– Стривай, дівчинко, – голосно покликав він, чим налякав Ісгерд. Рука здригнулася, мало не хлюпнувши меду на підлогу.

– Так, пане, – вона підійшла до нього на тремтячих ногах.

– Не називай мене так, – суворо сказав сивий чоловік. – У Соратників немає панів, зате є брати та сестри, бойова родина. А я Провісник для всіх них – наставник та радник, голова гільдії. Але в жодному разі не пан.

– Добре,... Провісник.

– Що це ти робиш, дівчинко?

Ісгерд забарилася, не знаючи, що сказати. Чи можна зізнатися, що її попросила Ейла чи цим одкровенням вона її здасть? А якщо Кодлак вирішить, що це вона собі взяла, як безпритульниця-крадійка?

– Не відповідай, я знаю, кому ти це несеш, – м'яко заспокоїв її Кодлак. – Я був у залі, коли ви увійшли, і все чув. Запам'ятай, дівчинко: не варто наслідувати кожне прохання чи наказ, про який тебе просять Соратники. Якщо будеш всім догоджати, ніколи не приєднаєшся до гільдії. Тут шанується незалежність та самостійність. Поки ти новенька, тобою крутитимуть, як хочуть, але якнайшвидше дай усім зрозуміти, що ти не на побігеньках тут, а на правах воїна, хоч і новачка, – він оглянув розгублене обличчя Ісгерд і трохи посміхнувся. – І припини соромитися своєї зовнішності, дівчинко. Головне не те, що зовні, а те, що всередині. Покажи всім, який вогонь палає в тобі, і більше не ховай свої незвичайні вуха та очі.

– Добре, Провіснику, – повторила Ісгерд. – Чи можу я йти?

– Звісно, можеш.

Дівчинка розгорнулася і швидко рушила до житлових приміщень. Скоріше б віддати їжу і лягти у своє ліжко, з головою сховавшись під хутряною ковдрою. Забути все, забути до завтрашнього дня! А там... видно буде.

 

Notes:

Chapter 2: Сила і слабкість

Ісгерд ніяк не могла заснути, хоч і відчувала себе зовсім безсилою. Поки їй доводилося ночувати на вулицях, спати вдавалося уривками, бо вона весь час була напоготові, а як на подвір'ї настав місяць Заходу сонця, то холод почав пробирати до кісток, і годинний сон ставав справжнім подарунком.

Лежачи на жорсткому ліжку, проте, вкрита хутряною товстою ковдрою, вимита, наїжена, Ісгерд все одно не могла знайти спокою. Вона прислухалася до гуркотіння камінчиків за стіною, до крапель води, що сочилися десь неподалік, а через півтори години в спальню прийшла Ніяда і неквапливо зашаруділа одягом, роздягаючись. Вона пройшла кімнатою і загасила всі свічки, потім повернулася до свого ліжка і почала укладатися. Ісгерд слухала, як поступово стихає подих войовниці, і сама почала задрімувати, як її розбудив гомін воїнів, що спустилися в підвал. Вони покінчили з лазнею і, мабуть, пригубили вина, бо були веселі й балакучі. Вілкас просив поводитися тихіше, щоб нікого не розбудити, а Фаркас сперечався з тим незнайомим хлопцем, з яким Ісгерд так і не познайомили. Вони гули, розіходячись по своїх кімнатах.

Лише через ще довгі півгодини, коли все довкола остаточно затихло, Ісгерд змогла заснути.

Перебуваючи в підвалі Йорваскра, важко було сказати, чи настав новий день, і коли Ісгерд прийшла розштовхати Ейла Мисливиця, та не відразу зрозуміла, що відбувається, і чому її будять уночі.

– Піднімайся, новенька. Вже всі встали, одна ти лежиш, боки грієш.

Ісгерд не очікувала, що зможе так міцно заснути. Їй снилися дивовижні сни, суть яких вона відразу забула, тільки розплющила очі. Вона сіла в ліжку, провела п'ятірнею по розпатланому волоссю, чистому й розсипчастому після купання, і позіхнула.

Привіт, новий день, нова сім'я і нові випробування.

Тремтячи від ранкової прохолоди, Ісгерд швидко натягла одяг і збігала до вбиральні.

Піднявшись нагору, дівчинка зустріла весь склад Соратників, який снідав за столами біля згаслого за ніч вогнища, який тільки-тільки розпалили. Протяги проникали крізь щілини у даху, і в залі було свіжо до мурашок на шкірі.

– Доброго ранку, сестро! – одразу ж підняв руку зі шматком хліба в пальцях, Фаркас.

– Як спалося, Ісгерд? – поцікавилася Ніяда Каменерука.

– Швидше приймайся за їжу, – серйозно додала Ейла. – У нас сьогодні багато роботи.

Мисливиця не мала особливої радості від того, що дівчинку повісили на неї. Це накладало деякі обмеження у вигляді відмови від полювання або виконання завдань. Але Кодлака вона поважала і його прохання шанувала. Та й новенька не викликала відторгнення, так що можна й потерпіти, нехай і няньчитися не приносило задоволення.

Ісгерд присіла з самого краю і, відчуваючи дикий голод, взялася вминати варені яйця з товченою картоплею, присипаною зеленню.

– Завтра ми з братом підемо на велетня, що докучає Вайтрану на південному сході звідси, – сповнений потішної поважності, сказав Фаркас. – Ми вб'ємо його за пару хвилин і принесемо в Йорваскр велетенський палець, щоб ви могли насолодитися видовищем перемоги людини над гігантом!

– А я два дні відпочиватиму у кузні, спостерігаючи, як Йорлунд Сива Грива кує мені новий меч, – подала голос Ніяда. – Після останнього завдання мій зовсім зносився.

– Ти просто не вмієш поводитися зі зброєю, раз вона так швидко ламається в твоїх руках, – прогарчав незнайомий хлопець. – У доброго воїна меч служить роками, а то й передається поколіннями.

– Хто б казав, – пирхнула Ніяда. – Ти, Арнбйорне, майстер нападати тишком-нишком, встромляючи клинок куди пом’якше і попростіше, а не чесно боротися віч-на-віч зі своїм ворогом, не жаліючи сталі. Тому твій меч довго служить – йому просто нема об що тупитися і ламатися.

Білявий хлопець, названий Арнбйорном, підскочив:

– Зате мені немає рівних у жадобі до перемоги, якою б вона не була! Я беруся за все, що дають, і вирішую справи швидко, без зайвих розмов.

– Тобі варто було вступити до Темного братерства, а не чорнити ім'я Соратників, – парирувала Ніяда Каменерука.

– Припиніть! – втрутився Вілкас. – Ви брати та сестри, а не ринкові язикаті баби. Не можна так сваритися, вам ще прикривати один одному спини в бою!

Ніяда замовкла, але Арнбйорн продовжував скреготати зубами, стискаючи в пальцях кубок. Так не терпілося йому дати прочухана войовниці, але він поважав Вілкас, щоб сперечатися ще й з ним.

Ейла звернулася до притихлої Ісгерд:

– Ти доїла?

Дівчинка глянула на свою тарілку, ще повну картоплі та яєць. Суперечка двох воїнів відвернула її увагу, і вона зовсім забула про їжу. Але просити почекати Ісгерд посоромилася, щоб не здатися боягузкою і слабачкою, і кивнула. Вона знала, навіщо Мисливиця поставила таке запитання.

– Тоді пішли надвір, подивимося, на що ти годна, – Ейла звернулася до решти. – Зараз я займаюся з новенькою, але через дві години Вілкас і Ніяда повинні показати Ісгерд, як користуватися різними видами мечів та щитом. Тоді ми зрозуміємо, до чого лежить рука нової сестри, і виберемо їй вчителя.

Ісгерд встала з-за столу і разом з Мисливицею вийшла надвір. Товста підкладка куртки гріла, незважаючи на морозне сухе повітря. Ісгерд давно не відчувала такого тепла від одягу.

– Ось, візьми, – простягла Ейла дівчинці хутряну шапку і посміхнулася, – інакше свої босмерські вуха відморозиш.

Ісгерд натягла шапку майже по очі, і запитала:

– Чому Ніяда нічого не сказала вчора щодо моєї крові?

– А чому вона має щось казати? – хмикнула войовниця. – Їй немає діла до тих, кого привів Кодлак. Вона довіряє його думці. До того ж твоя поява тут ще нічого не означає. Ти не Соратниця, і цим все сказано.

– Але ж це «поки» не Соратниця, – уточнила Ісгерд.

– Ось коли це питання однозначно вирішиться, тоді й дізнаєшся, що Ніяда думає про тебе.

Ейла підійшла до однієї з мішеней і витягла зі скрині, що стояла за нею, простий лук і пучок залізних стріл.

– Ти знаєш, як тримати лук?

– Батько показував мені.

– Тоді спробуй потрапити по мішені з десяти кроків, – дівчина вручила зброю Ісгерд і відійшла разом із нею на запропоновану відстань.

Ісгерд хвилювалася. Останній раз вона тримала лук в тринадцять років, і з того часу більше не торкалася її. Минуло три роки і ймовірність того, що в неї хоч щось вийде, скочувалась до нуля. Дівчинка взяла зручніше лук, витягла вперед руку і поклала стрілу на великий палець. І в цей же момент почула незадоволене зітхання:

– Так ти тільки собі око виб'єш, коли відпустиш тятиву.

– Я не бралася за лук вже три роки, – зізналася Ісгерд.

– Воно й видно, – Мисливиця підійшла, і без особливих церемоній виставила дівчинку в правильну стійку, особливу увагу приділивши рукам. – Глибоко вдихни, натягни тятиву і подивися на кінчик стріли, цілячись у центр мішені. Коли будеш готова, відпускай тятиву на видиху.

Ісгерд кивнула і виконала вказівки. Її постріл був непоказний і якби хтось побачив – покотився б зі сміху. Натяг тятиви був настільки слабкий, що стріла дугою вискочила з пальців і встромилася вістрям у землю поміж втоптаних каменів, не пролетівши й відстані людського кроку.

Ейла Мисливиця ляснула себе по лобі, дивуючись знатній криворукості. Ісгерд було соромно перед войовницею, і щоки її стали червоними.

– Спробуємо ще раз, – терпляче сказала Ейла, взяла Ісгерд за лікоть і потягла назад, тим самим відтягуючи тятиву. – Натяг має бути на межі, від цього залежить дальність польоту.

– Мені важко, рука ниє від напруги, – прокряхтіла Ісгерд, спостерігаючи за тим, як підстрибує стріла, покладена на палець.

– Бо руки у тебе слабкі, – зітхнула Ейла. – Стріляй.

Скриплячі зубами, дівчинка видихнула, і стріла пролетіла повз мішень, потрапляючи у паркан.

– Якщо не займатимешся своїм тілом, то нізащо не станеш лучницею. Втім, і мечником також.

Ісгерд гірко подивилася на свої тремтячі пальці:

– А якщо я так нічого і не навчуся? – вона підняла схвильовані очі на Ейлу. – Мене виженуть із Йорваскра?

– Ми, Соратники, не жорстокі, як може здатися на перший погляд, і знаємо, які суворі зими в Скайримі. Щороку, як сходить сніг, стражники знаходять кілька задубілих трупів. Тому до весни тобі зарано цим перейматися. Але не лише в цьому причина. Ми також знаємо, що ніхто не стає хорошим бійцем по клацанню пальців, тому щодня тренуємось і відточуємо свою майстерність. Попереду в тебе довга зима, і якщо не лінитися, чогось та навчишся, – Ісгерд полегшено посміхнулася і Ейла підібгала губи. – Не радій так. Якщо серйозно завиниш, тебе все ж виженуть. Не думай, що тобі все сходитиме з рук, бо ти слабке дрібне дівчисько. А тепер бери лук і пробуй знову.

Ісгерд пошкодувала, що дала волю емоціям. «Краще ходити з кам'яним обличчям, тоді ніхто не міг причепитися до мене в разі чого», – подумала дівчинка. Вона продовжила тренуватися і кисті її тремтіли з кожним пострілом дедалі сильніше. Ейла не терпіла халтури, і змушувала Ісгерд вичавлювати з себе всі сили, тихо лаяла, коли та робила щось не так, і навіть кілька разів чутливо шльопнула по спині.

Зрештою, Мисливиця відібрала у Ісгерд лук і стріли:

– Твої руки поки що ні на що не придатні. Займися краще фізкультурою.

І наступну годину Ейла змушувала Ісгерд виконувати вправи, від яких тіло не слухалося і тряслося, як після тяжкої хвороби. Дівчинці довелося присідати з вагою, віджиматися та розтягуватися. Ще ніколи їй не доводилося так важко, як сьогодні.

Тренування закінчилося тоді, коли надвір вийшла Ніяда, тримаючи в руках двоє мечів у піхвах, обгорнутих шкіряними ременями.

– Я прийшла, як ти і просила, – сказала войовниця і скептично подивилася на безсилу Ісгерд. – Ти впевнена, що новенька витримає сьогодні ще пару випробувань?

Над Ейлою ніби всі хмари світу зібралися:

– Якщо вона хоче приєднатися до нас, їй варто попотіти. Соратники тренуються на день по п'ять годин, а вона ледве витримала годину.

– Не забувай, сестро, що дівчинка ніколи не стикалася з важкою фізичною працею. Вона звичайна селянка.

– Авжеж, – хмикнула Мисливиця і повернула лук і стріли до скрині. – Я хочу відпочити та позайматися своїми справами. Тому лишаю Ісгерд тепер на тебе, Ніядо.

Ейла пішла, горда, як орлиця, і, мабуть, дуже роздратована. Дівчинка буквально відчувала похмуру ауру, що поширювалася навколо войовниці, і звинувачувала себе в цьому. Що якщо Ісгерд привели в Йорваскр заради жарту? Хоча Кодлак виглядав дуже серйозним і мудрим старим, навряд чи він міг таке вчинити. І тим-не-менш Ісгерд почувала себе зовсім непридатною до військової справи.

А сонце тим часом уже підкочувалося до зеніту і на вулиці потеплішало. Дівчинка, розчервоніла від активних вправ, зняла шапку, і морально приготувалася страждати далі.

– Одягни шапку назад, – порадила Каменерука, – інакше захворієш.

– Босмери не хворіють, – здалеку зауважив Вілкас.

З Йорваскру раптово вийшли близнюки та Арнбйорн. Ісгерд тут же зніяковіла – тепер її невдачі будуть спостерігати всі, кому не ліньки.

– Моя справа попередити, – знизала плечима Ніяда.

– Я сподівався побитися з тобою, сестро, – з кровожерливою усмішкою звернувся до неї Арнбйорн. – Але бачу, доведеться мені почекати, поки ти розправишся з цим м’ясцем.

– Це звучало огидно, Арнбйорн, – скривилася Ніяда. – У тебе є три манекені, вже знайдеться, з ким позайматися і без мене.

– Відмовляєшся прийняти виклик і чесно поборотися віч-на-віч? – скинув брову хлопець.

– У мене є справи важливіші. Як закінчу, тоді поговоримо.

Ісгерд знітилася і тихо сказала, так, щоб чула тільки Ніяда:

– Я можу поступитися своїм часом.

– Ні, це того не вартує, – відповіла войовниця і простягла їй меч. – Просто відійдемо подалі.

Молоді Соратники розійшлися подвір'ям, утворюючи коло. Скинувши з себе куртки і залишившись у льняних сорочках, вони поклали поряд із собою мечі. Вже зібравшись виконувати розминку, Фаркас раптом звернувся до Ніяди та Ісгерд:

– Приєднуйтесь до нас, сестри. У колі всім вистачить місця.

Ісгерд хотілося провалитися крізь землю, аби не тренуватися нарівні з усіма. Після тренування з Ейлою, яка напевно ще її жаліла, заняття з хлопцями означало ще більше навантажень та складностей.

Але Ніяда підтримала ідею Фаркаса і, прихопивши Ісгерд за лікоть, підвела до всіх. Ті, що стояли, посунулися і коло розширилося. Каменерука передала Ісгерд її тренувальний меч і сказала покласти його на землю поряд із собою – його час настане пізніше.

Вілкас керував тренуванням. З гучним чітким рахунком він почав з розминки шиї та плечей. Поступово розігрівалися всі м'язи корпусу, поясу, ніг. Ісгерд намагалася ні на кого не дивитися, тільки зрідка кидала погляд на Вілкаса, щоб вловити, яку вправу робити наступною і як. Після тренування з Ейлою її тіло вже було в хорошому стані, і багато чого виконувалося легко і без ломоти.

Складнощі почалися, коли вони перейшли до відпрацьовування прийомів кулачного бою, роблячи кроки та випади. Хлопці голосно вигукували, роблячи хльосткі удари, їм вторила Ніяда суворим, але все ж таки дівочим голосом. Одна Ісгерд боялася відкрити рота, і тому її подих постійно збивався. Однак ніхто не звертав на неї уваги, і вона була вдячна кожному за байдужість у її бік.

Вілкас підняв з землі меч, і решта повторила за ним. Настала найважча частина тренування для Ісгерд. Вона взяла піхви і витягла з них сталевий одноручник. Пом’явши пальцями шкіряне затерте руків’я, дівчинка не поспішала піднімати зброю, спостерігаючи, як інші граючи крутять клинки або змахують ними, чекаючи подальших вказівок.

Зрештою прозвучала команда. Вілкас зробив перший випад, демонструючи колючий удар. Ісгерд повторила і рука її відразу здригнулася від важкості. Попереднє тренування з луком далося взнаки. Як би тепер витримати до кінця і не впустити меч? Зчепивши зуби і гублячи бісерини поту, що водоспадом котилися по обличчю, вона намагалася встигнути за всіма, роблячи помахи, підсічки та блоки, і права її рука ледве трималася. Вона вловила на собі чийсь погляд, і помітила, як зверхньо дивиться на неї Арнбйорн і Вілкас, з цікавістю Фаркас і співчуттям Ніяда. Кожен оцінив її зусилля по-своєму.

– Розминка закінчена, – скомандував Вілкас, коли вони проробили ті самі вправи з мечем на ліву руку. Для Ісгерд цей етап був ще ганебнішим і складнішим – ліва рука слухалася гірше і робила незграбні рухи, від сорому за які хотілося згоріти живцем.

Дівчинка опустила меч, мало не зачерпнувши їм землі. Вона втирала вологе чоло, дивуючись поту, хоча такого за її життя ніколи не було, якою б важкою працею вона не займалася. Страшно хотілося пити, і Ісгерд розстебнула куртку, ловлячи шиєю, що оголилася, порив прохолодного приємного вітерцю. Усе тренування Ісгерд згоряла від жару, але боялася залишити групу хоч на хвилину і тим самим привернути увагу.

До неї підійшла Ніяда. Вона теж добряче розігрілася, і рум'янець прикрашав її точені вилиці, але в цілому виглядала вона не втомленою.

– Такі загальні розминки проходять щодня, і після кожен займається сам, відточує навички зі своєю основною зброєю, пробує нову або спарингується. Ейла займається окремо, тому що для лучників потрібні інші вправи, однак якщо ти теж обереш лук, я все ж рекомендую відвідувати ці тренування для фізичного розвитку.

Ісгерд готувалася щось відповісти, поки сама не знаючи, що саме – сил не було навіть щоб поворушити язиком – коли до них підійшов розпатланий Фаркас, несучи в руках піхви з дворучним мечем:

– Я посперечався з Арнбйорном на те, впустиш ти меча до кінця розминки чи ні.

Ніяда схрестила руки:

– Дай вгадаю, програв не він.

Соратник не відразу зрозумів речення, а потім хрипко зареготав:

– Ти помиляєшся, сестро. Тепер він винен мені п'ять септимів.

– Ти вірив, що я втримаю меч? – здивувалася Ісгерд.

Фаркас вискалив криву посмішку:

– Твоє обличчя було червоне, як у самого перевареного краба на світі, і я відразу зрозумів – ти нізащо не оганьбишся.

– О, дякую, – фиркнула Ісгерд, – не в брів, а в око.

– Завжди будь ласка, – закинувши піхви на плече, Фаркас крутнувся на місці, мало не забивши кінцем зброї Ісгерд і Ніяду, і рушив до хлопців, що вже боролися.

– Дивовижно! – саркастично вигукнула Каменерука. – Колись його незграбність уб'є когось, – вона кивнула вбік. – Ходімо, я покажу тобі кілька прийомів.

Вони відійшли і Ніяда почала показувати удари. Їх вони вже робили на розминці, але тепер войовниця показувала наочно, куди і як вони наносяться і як їх блокувати. Ісгерд повторювала повільно, переважно тому, що руки вже втомилися від важкої сталі, і м’язи нестерпно палали під шкірою. Розучивши кілька ударів, Ніяда показала з п'ятірку варіантів захисту від них.

– Я найкраще за всіх володію технікою блокування, – похвалилася вона, забираючи меч у піхви. – У бою недостатньо просто махати мечем, треба ще вміти захищати себе. Наступного разу я повчу тебе роботі зі щитом, і якщо ти освоїш його – він стане твоїм найкращим союзником.

Ісгерд теж сховала свій меч. Судячи з сонця, справа йшла до вечора, і в повітрі вже з'являлися морозні голочки, від яких неприємно кололо в носі на кожному вдиху. Тим не менш, дівчинка не відчувала холоду, навпаки, в куртці було жарко, а сорочка прилипла до тіла, і якби дозволяла обстановка, вона роздяглася б догола і дала собі обсохнути на вітерці.

Хлопці теж закінчували тренування і, голосно перемовляючись про свої успіхи та слабкі місця, над якими ще варто попрацювати, збирали залишені на майданчику речі, змотували ремені на піхвах, накидали на плечі куртки.

– Вілкасе! – покликала Ніяда воїна, перш ніж він зникне за дверима Йорваскра.

– Так, сестро?

– Ти пам'ятаєш, про що говорила Ейла?

Вілкас похмуро оглянув Ісгерд з ніг до голови:

– Думаю, на сьогодні їй достатньо. Навряд чи вона зможе хоча б підняти дворучний меч. Нехай підійде до мене за тиждень, коли в м'язах вляжеться біль.

Як би неприязно не ставився до Ісгерд Вілкас, а він по-своєму мав рацію. Тримати навіть звичайний меч у дівчинки вимагало великих зусиль! З її фізичною силою вона навряд чи колись зможе впоратися з ним так само легко і просто, як Соратники. Вибір було вирішено без вибору.

Але знайшовся той, кому було важливим виконання прохання Мисливиці. До них твердою ходою, поважно піднявши ніс, прямував Арнбйорн, несучи в руках дворучник.

– Навіть якщо втомилася, хай хоча б приміряється до тієї сили, що дає цей меч. Вірний удар їм безжальний і не дає жодних шансів на виживання, – він простяг піхви Ісгерд. – Спробуй.

Усі на задньому дворі завмерли, з цікавістю спостерігаючи за видовищем. Дівчинка взялася за руків’я і потягла на себе. Зі скреготом меч вислизнув з піхов і тут же з дзвоном ткнувся лезом у землю, піднявши пилюку. Ісгерд спробувала підняти його, але спроби залишилися марними. Вона повертала їм і згиналася в три погибелі, але все, чого їй вдалося домогтися, це відірвати важкий меч на півпальця і відразу впустити його назад.

Арнбйорн облизувався і пересміювався, дивлячись на незграбні спроби Ісгерд, коли поряд з ними з'явився Фаркас, вихоплюючи руків’я з рук дівчинки. Він легко підняв меч і, не відриваючи роздратованого погляду від Арнбйорна, без промаху засунув його в піхви.

– Досить знущань, – без краплі веселощів сказав він. – Це не смішно.

– А мені здається, курочка здорово розважила нас, – посміхнувся Арнбйорн. – Що ще такій слабачці робити в резиденції Соратників, як не смішити нас?

Фаркас примружився, і в голосі залунали загрозливі нотки:

– У мене зараз так боляче кулаки сверблять і, боюся, я не зможу втриматися, щоб не почухати їх об тебе.

– Фаркас! – гукнув його брат. – Не добре битися зі своїм товаришем поза тренуванням. Йди, збий гнів на опудалі.

– Залиш їх, Вілкасе, – на порозі з'явився Кодлак Білогривий. – Нехай молодята випустять пару. Це ще жодному воїну не завадило, навпаки, добре вправляє мозок і повертає з небес на землю.

– Провіснику, але вони ж брати по зброї! – обурився Вілкас.

– Іноді бійка за праве діло корисна, – залишився непохитним сивий.

Вілкас зморщився. Жарт над Ісгерд правим ділом йому ніяк не назвати. Скоріше його недалекий брат хоче знайти причину, щоб показати свою завзятість, яка била через край.

Ніяда схопила Ісгерд за плече і повела до Йорваскру:

– Нехай самі розбираються.

Дівчинка не оберталася, але коли ступила за всіма на поріг резиденції, почула перші дзвінкі удари і вигуки.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

За вечерею, коли всі зібралися в головному залі, Фаркас і Арнбйорн сиділи по різні боки столу, обидва скуйовджені і з підбитими обличчями. Вілкас все чіплявся до брата з нескінченними запитаннями: «Воно того варте? Тобі зовсім нікуди дівати силу?», на які той не відповідав, болісно жуючи шматок м'яса. Ейла, яка повернулася з якихось своїх справ, закочувала очі і обговорювала з Ніядою, які ж хлопці бувають надто агресивні. Ісгерд за звичаєм сиділа осторонь і просто спостерігала за всіма. Вона відчувала провину за те, що Фаркас та Арнбйорн побилися. Якби вона не чекала, коли над нею почнуть сміятися, а одразу б сказала щось колюче у відсіч, то всієї цієї ситуації могло не бути.

У зал піднявся Кодлак, а слідом за ним високий чоловік з більмом на одному оці і довгим каштановим волоссям, схопленим тасьмою, з помітними залисинами на скронях. Йому було близько тридцяти і, судячи з глибокого шраму на всю ліву щоку, він мав серйозний бойовий досвід.

– Скйоре! – не стримуючи радості, вигукнула Ейла.

– Мисливиця, – кивнув їй з усмішкою чоловік, а потім оглянув присутніх. – Радий бачити вас у доброму здоров'ї, брати і сестри, – потім побачив Ісгерд. – Новенька? Ласкаво просимо до родини.

Коли вони підійшли до столу, Скйор взяв два кубки, наповнив їх вином і подав один Кодлаку. Старий накидав у тарілку їжі з різних страв, прийняв кубок і, підбадьорливо кивнувши, відійшов у свій улюблений кут в напівтемряві, де застав Ісгерд у перший її день.

– Соратники, – урочисто мовив Скйор, – я повернувся з подорожі з гарною звісткою і хочу якнайшвидше поділитися нею!

Всі, ніби за безмовним наказом, почали розливати вино по своїх кубках, і тільки Ісгерд не знала, чи потрібно їй робити те саме. Адже вона ще не Соратниця. Але Ейла простягла їй горлечко пузатої зеленої пляшки і підморгнула. Ісгерд підставила кубок, і в нього дзвінко хлюпнувся напій.

– Мої брати і сестри, настав час розповісти вам, що ж за таємне завдання виконували ми з Арнбйорном, що повернувся на два дні раніше додому. Нашим клієнтом виступив не хто інший, як ярл Фолкріту Денгейр. У його володінні активізувалося угруповання, яке почало переходити межі дозволеного і докучати ярлові. Спочатку вони займалися тим, що полювали на вервольфів.

– «Срібна рука», – відразу здогадалася Ейла.

Арнбйорн недобре посміхнувся, близнюки зацікавлено подалися вперед. Судячи з їхніх виразів, вони знали про це угруповання не з чуток.

– Правильно, – підтвердив Скйор. – У якийсь момент угруповання почало шукати перевертнів у простих людях і не давало спокійно жити Фолкріту та найближчим селам, а також люто знищувало цілі зграї звичайних вовків, через що тамтешні друїди забили на сполох. Ярл Денгейр попросив поговорити з членами «Срібної руки» та напоумити їх.

– І, звичайно ж, ми зробили все в кращому вигляді, – вирвався Арнбйорн.

– Так, тепер «Срібна рука» не буде докучати володінню Фолкріт від слова зовсім, - усміхнувся Скйор і підняв кубок. – Вип'ємо за це завдання та його чудовий результат!

Зал наповнився свистом, риком і сміхом, а потім дзвоном кубків. Ісгерд скромно відпила вина, спостерігаючи за веселощами навколо. У розповіді Скйора не було подробиць того, як саме завершилося завдання, але в словах відчувалася прихована загроза, ніби «Срібна рука» мала найпряміше відношення до нього та Соратників, і все для фолкрітського угруповання закінчилося дуже плачевно.

«Хіба люди-вовки дійсно існують?», – замислилася Ісгерд, але хід її думок перебив гучний регіт:

– Так ось де ти пропадав, мордовороте, – забувши всі образи, стискав за шию Арнбйорна Фаркас. – І мовчав же, як багнокраб!

– Легше, брате, – намагався заспокоїти його не менш радісний Вілкас. – Я чую, як хрустять ваші кістки.

Ейла та Ніяда нависли на Скйора, випрошуючи у нього подробиці. Ісгерд, не обізнана цією темою, просто активно змітала все, що лежало на її тарілці. М'язи нили, живіт поступово наповнювався гарячою смачною їжею, вино грало в мозку, і дуже хотілося спати. Під кінець вечері дівчинка вже буквально засинала, коли стільці засувалися, і Соратники почали вставати зі своїх місць. Жартуючи і балакаючи між собою, вони розходилися. Ісгерд теж піднялася і на розм'яклих ногах рушила за всіма у підвал.

– Ну як ти, сестро? – спитав Фаркас, що налетів ззаду, важко роняючи руку їй на плечі і змушуючи згорбитися.

– Нормально, – посміхнулася вона, косячись на фіолетовий синець під оком воїна. – Тіло болить, але думаю, мені всяко краще, ніж тобі.

– Ти про це? – хмикнув хлопець, торкаючись синця. – Дрібниці. Я давно хотів побитися з Арнбйорном, але цей повзучий гад не давав мені приводу.

– Ти всім своїм братам шукаєш привід набити лице?

– Ні, – Фаркас посерйознішав і перестав посміхатися. – Вілкаса я нізащо не вдарю. Він мій брат. Кровний.

Ісгерд злякалася, що сказала щось не так:

– Вибач, я не хотіла образити. Звичайно, Вілкас твій брат, і ти ніколи не зробиш йому боляче. А більше тут і немає нікого, крім Арнбйорна, адже так?

Фаркас мигнув пару разів і, ніби забувши всю минулу розмову, сухо сказав:

– Ось всі називають мене відморозком, мовляв, мені б тільки кулаками помахати. Але вони не мають рації. У мене є честь і звитяга, щоб не встрявати у бійки з усіма підряд. Тобі краще скоріше навчитися володіти мечем так само добре, як всі інші. Я не завжди буду поруч, щоб захистити тебе.

– Та я й не…, – здригнулася Ісгерд, але хлопець зняв з неї руку і поспішив у підвал, – просила, – тихо додала вона під ніс.

Ісгерд увійшла до спальні і одразу попрямувала до ліжка. Стягнувши верхній одяг, вона оглянула руки та ноги на предмет синців і, нарахувавши не менше десятка штук, зітхнула. Тепер вони завжди прикрашатимуть її. Обернувшись хутряною ковдрою, вона згорнулася в грудку і відразу засопіла, занурившись у світ снів.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Вранці Ісгерд не довелося будити. Вона прокинулася сама, коли Ніяда ще міцно спала. Горіло кілька свічок, освітлюючи кути кімнати і сам вихід, але загалом у спальні панувала сонна напівтемрява.

Швидко одягнувшись, поки тіло, зігріте хутряною ковдрою, не охололо, вона застелила постіль, потім добре вмилася і вийшла на задній двір резиденції. Після вчорашнього тренування, яке показало, наскільки вона слабка і незграбна, Ісгерд поставила собі за мету стати кращою і сильнішою. Не тому, що до неї раптом прийшло бажання стати воїном, а з чистої подяки за турботу, на яку вона, на свою думку, зовсім не заслуговувала.

На вулиці тільки-но сходила ніч. У синіх сутінках зовсім не по-осінньому стояв морозець і по землі стелився туман. Бажаючи скоріше зігрітися, Ісгерд зійшла з ґанку на тренувальний майданчик і почала розминатися. Тіло хрустіло, м'язи рипіли і віддавали болем, але що довше дівчинка займалася, то легше ставало. Ось вони – ліки від кріпатури!

Поступово довкола світлішало. Сходив безкрайній килим хмар, у повітрі розливалося тепло, хоча може це самій Ісгерд так здавалося. Розстебнувши верхні ґудзики, вона сходила за мішені і взяла з шухляди лук і стріли. Настав час згадати вчорашній урок.

Легше тягнути тятиву не стало, але Ісгерд тепер знала правильну техніку і намагалася слідувати хоча б їй. Стріли летіли хто куди, зовсім не бажаючи влучати в ціль. Ісгерд злилася і тому дихання її збивалося. Вона скалила зуби, і від невдач хотілося переламати лук.

Коли Ісгерд знову прицілилася, то почула кроки позаду і тиху балаканину і, підскочивши на місці, обернулася. Це був Скйор та Ейла, що підходили до задніх дверей Йорваскра.

– Добрий ранок! – випалила перелякана Ісгерд.

– Тренуєшся? – оцінююче примружилася Ейла. – Похвально.

Войовниця тримала за задні лапи кілька підбитих зайців, а за спиною в неї висів великий мисливський лук. У Скйора теж був лук, а також великий кинджал на поясі і важкий мішок, просочений кров'ю. Він уважно й серйозно оглянув зброю в руках дівчинки і заговорив, на диво м'яко:

– Коли лук починає тебе злити, спробуй переключитися на щось інше. Так ти не витратиш дорогоцінний час на нервування і відточиш майстерність в іншому напрямку.

– У мене немає меча. Той, що мені вчора дали на тренуванні, забрала Ніяда.

– Я попрошу видати його назад, – сказав Скйор. – Давно ти тренуєшся?

Дівчинка оглянула блакитне небо з рожевими прожилками.

– Ще світанку не було, як я почала.

– Тоді йди до зали, відпочинь. Продовжить з усіма після сніданку.

Ісгерд кивнула і пішла до мішеней, прибирати лук і стріли. Ейла і Скйор на той момент зникли в Йорваскрі. «Не хочеться мені щось сьогодні спілкуватися ні з ким», – подумала дівчинка, косячись на двері. Вона раптом відчула, як її охоплює гірка свербляча туга. Хотілося додому, побачити матір та батька, але усвідомлення того, що нічого цього більше немає, стискало серце. Безсумнівно, Ісгерд була рада, що їй дали притулок і воїни Йорваскра ставляться до неї якщо не дружелюбно, то хоча б без відкритої неприязні. Крім глузувань Арнбйорна, звичайно, але і про нього судити ще рано.

І, тим не менш, Ісгерд почувала себе не у своїй тарілці. Що вона намагається з себе показати, навчена з дитячих років лише збиральництву та допомоги матері по дому? І те, її пізнання в травах і ягодах розбивалися в пух із настанням зими, і вона ставала непридатною ні в чому. Дівчинка важко зітхнула – втративши свій будинок, вона назавжди втратила можливість знайти своє місце. Так вона думала у цей момент. Життя у Соратників Ісгерд розглядала остільки оскільки іншого виходу в неї не було. Ну не йти ж і справді віддавати себе на втіху мужикам!

Ісгерд, як усі звичайні дівчатка, мріяла про просте сімейне життя. Вийти у вісімнадцять заміж, кохати і бути коханою, займатися будинком та садом, створювати затишок та завести дітей, звичайно. Пізніше, звісно, але не без з цього.

Вона подивилася на мішені за своєю спиною, ряд манекенів, і потім обернулася на Йорваскр, похилий довгий будинок, прикрашений нордським різьбленням і щитами. Чи думала вона колись, що життя так крутне, що напередодні свого сімнадцятиріччя вона встане на стежку військової справи? Абсолютне ні! Одягати важкі обладунки, носити на поясі меч, бити ворогів – це зовсім не про неї. «Мені ще рано про це замислюватися», – струснула головою Ісгерд, намагаючись позбутися цих роздумів.

Все ще може змінитися, ніхто її силою не змушує ставати воїном. Зрештою, вона тут лише два дні. Витерпить до весни, а там піде своєю дорогою, прилаштується до когось на ферму, кіз доїти чи грядки полоти, і заживе простим сільським життям як раніше.

Але поки Ісгерд в Йорваскрі, потрібно якнайшвидше звикнути до цього місця і влитися в загальний ритм, почати мислити, як інші: про зброю, бої, завдання. Вона змогла пристосуватися до бездомного життя у Вайтрані, зможе пристосуватися і до військового серед Соратників.

У залі ще нікого не було, крім служниці, що розводила вогонь у вогнищі. Вона сиділа навпочіпки і дула на вугілля, що ніяк не бажало розгорятися.

– Давайте я допоможу, – запропонувала Ісгерд.

Вона вміла розпалювати вогонь у печі, її цьому навчила мати, яка цілими днями працювала на кухні. Батькові ніколи не було цим займатися, він лише приносив дрова, а решту часу проводив на полюванні або пилив колоди на тартаку. Тому відповідальність за вогонь у печі завжди лежала на Ісгерд.

– Скільки років це роблю, а все ніяк не наловчуся робити це швидко, – прокректала Тільма Худорлява і поступилася місцем Ісгерд.

Дівчинка перевірила, як лежить трут і тріски, взяла лучину, що диміла, у служниці, і почала підсовувати її то там то там, прикриваючи долонею. Де-не-де піддула, даючи повітрю розігнати жар. Вогнище було довгим, а тому розпалювати його потрібно було в кількох місцях, щоб потім перемішати вугілля між собою і дати йому повністю заповнитися полум’ям.

– Ви надто сильно дмете на вогник, ось він і задувається, – сказала Ісгерд, спостерігаючи за тим, як з маленької іскорки піднімається вогненний стовпчик, охоче пожираючи тріски і повільно заповзаючи на дрова.

– Дякую тобі, войовнице, – щиро усміхнулася Тільма Худорлява, і Ісгерд повернулася до неї, зніяковівши:

– Я не войов…

– Отакої! – Арнбйорн несподівано намалювався біля вогнища, як чорт з табакерки. – А я все думав, навіщо тебе привели сюди? На заміну Тільмі!

Старенька жінка нервово зажувала губи, а в Ісгерд відразу затремтіли коліна від хвилювання. Вона повільно підвелася, розуміючи, що або зараз постоїть за себе, або з неї безкінечно жартуватимуть.

– А тебе навіщо привели? – насупила вона брови. – Іншим докучати?

– Що-о?! Арнбйорн так і спалахнув. – Та як ти смієш, паршивий шматок м'яса!?

Він підскочив до Ісгерд в один стрибок і схопив її за грудки, овіявши запахом мокрого собаки. У дівчинки закрутило в носі. Вона висіла в руках Арнбйорна ледве торкаючись носками чобіт підлоги. Хлопець пропалював її поглядом сірих очей, у глибині яких плескалася червоними відблисками звірина лють. Ісгерд стало не по собі.

– Відпусти мене, – проскрипіла вона.

Дівчинка була впевнена – якщо не задушать з кінцями, то на шиї залишиться синій відбиток широкої долоні, що обхопила її від вуха до вуха. Арнбйорн скалив криву усмішку і не збирався так швидко відпускати Ісгерд, але двері підвалу рипнули, і він розтиснув пальці. Дівчинка впала на ноги, мало не втративши рівновагу.

– Шмаркачкам на кшталт тебе немає місця серед Соратників, курочка, – процідив Арнбйорн і прогулянковою ходою рушив геть, як ні в чому не бувало.

У зал піднялися молоді воїни Йорваскра, обговорюючи плани на наступний день. Ісгерд потерла шию, повертаючи дихання у норму. Їй зовсім не хотілося зараз зіткнутися з будь-ким віч-на-віч. Її скуйовджений вигляд і синці можуть породити недоречні питання, а то й проблеми. Запахнувши комір куртки, вона обігнула столи і швиденько вискочила надвір. Подивившись на всі боки, Ісгерд побачила сходи, що вели нагору до Небесної кузні. На обтесаному кам’яному орелі не відбивався вогонь, і вона вирішила, що зараз там нікого немає, а значить, це чудове місце, щоб сховатися.

Піднявшись на рівну широку площадку, викладену плиточкою, перед Ісгерд постало велике вогнище з ковадлом, а трохи з боку точильний камінь і розтяжки для дублення шкур. Тут було чисто, всі інструменти лежали в акуратному ряду, а з самої кузні відкривався чудовий вид на Йорваскр та його задній двір, на дерево Золотолиста та будинки навколо нього.

Ісгерд зробила крок до краю майданчика, щоб краще розглянути краєвид, але почула за спиною стукіт чобіт, і різко обернулася. Весь цей час за дубильним верстатом сидів чоловік із сивою бородою, якого вона дивом не помітила. Він підвівся і подивився на Ісгерд, схрестивши руки на грудях. У погляді не було злості, лише прохолодна цікавість.

– Вибачте, будь ласка! – вигукнула Ісгерд. – Я просто хотіла озирнутися, але зараз же піду! – і вона розвернулася, щоб втекти, але могутній голос зупинив її:

– Стривай! Як твоє ім'я?

Ісгерд повернулася до коваля:

– Мене звуть Ісгерд, пане. Я лише другий день тут.

– І Соратники взяли тебе до себе?

Дівчинка почервоніла. Вона ніби й упокорилася з незаслуженим місцем у Йорваскрі, але соромилася про це говорити. Як Ісгерд вже зрозуміла, у Соратників цінувалися військові риси, і ті, хто ними не володів, не викликав поваги. А вона була саме з таких.

– Мовчиш? – хмикнув коваль. – Ну, мовчи й надалі. Спитаю у Ніяди Каменерукої, вона якраз до мене збиралася сьогодні.

– Мене прихистив Кодлак Білогривий на час зими, – випалила Ісгерд, відчувши, як обурюється її серце. – Можете посміятися з мене чи образити, вже наслухалася, не здивуюсь нічому.

Коваль почухав бороду, з цікавістю розглядаючи дівчинку, одягнену у «вихідні» шати Соратников, як він сам їх називав. Такий комплект одягу був непримітним, легким та зручним, якраз, щоб спокійно гуляти містом, і із захисту мав лише кишеньки для вставки тонких сталевих пластин. Коли хтось із Соратників так одягався, всі одразу розуміли, що сьогодні їхній брат чи сестра точно до зброї не торкнеться. Нап'ється в «Баскій кобилі», потанцює і заспіває з бардом, подухолепить на ринку – що завгодно, що не годиться робити серйозному воїну, але що так розслаблює в перервах між жорсткими тренуваннями і завданнями.

Тому чоловік з першого погляду зрозумів, що дівчинка ніякий не воїн, а скоріше гостя, але за роки роботи на Небесній кузні йому жодного разу не доводилося бачити, щоби Соратники брали когось під свою опіку. Це дивувало та викликало запитання.

– Я Йорлунд Сива Грива, і я не стану над тобою потішатися. Просто звали з моїх очей доти, доки не заслужиш клинок з моєї кузні. Не люблю нероб, – коваль сказав це без злості, але з легким роздратуванням і глузуванням.

– Я не ледар! – крикнула Ісгерд, і додала в запалі, не подумавши. – І доведу це! Чекай мене весною у своїй кузні, Йорлунд Сива Грива. Я прийду за належним мені мечем.

Чоловік голосно розреготався, ляскаючи себе по колінах і лице Ісгерд витягнулося від подиву. Казав, що не буде з неї сміятися і саме це робить. Вона розвернулась і твердим кроком пішла вниз, подалі від злого коваля.

Знущання настільки розпалило Ісгерд, що вона хотіла прямо зараз схопитися хоч за меч, хоч за криву палицю і піти метелити манекен, зганяючи на ньому свою злість і відчай. В неї не вірять! Думають, раз в ній ельфійська кров, то вона ні на що не здатна! Ісгерд читала у книжках, що ельфи сильні у магії. От би зараз зарядити комусь у ніс!

«Та про що я взагалі думаю!?», – скривилася вона. Неможливо ось так взяти і почати вогненними кулями стріляти чи урагани притягувати. Цьому спеціально навчаються, ніхто сам по собі чаклувати не може.

Ісгерд зупинилася і глибоко задихала, заспокоюючись. Потрібно взяти себе до рук. Вона лише другий день у Йорваскрі, чого ж так нервує через свої невдачі? Ніхто з першого разу хороший хліб не спече і не виростить пишних квітів біля будинку, а вже про меч і лук і говорити нічого. Хлопчаки з її села постійно з батьками на полювання ходили, і все, чим вони могли похвалитися – це тушкою зайця раз на тиждень. Гонору було з воза, а по факту і хвалитися нічим. А тут вона – осиротіле безхатько, зголодніле за півроку, без сил у руках і ногах.

«Я тобі ще покажу, Йорлунде Сива Грива, – подумала Ісгерд, косячись на скелю, де була кузня. – Прийду навесні і тоді подивимося, хто з нас сміятиметься».

Вона стояла біля головних дверей Йорваскра і дивилася на вид, що відкривався звідси на Вайтран. Внизу, на площі, скидав своє листя чудовий Золотолист і жрець тужливо голосив, стоячи біля ніг статуї Талоса. Бродили сюди-туди люди, стражники, шуміла вода в вимощених каменем канавах. А вдалині, за дахами будинків, тяглася долина і нескінченна гряда гір, овіяна туманом. Світ, повний пригод та небезпек. Ісгерд провела у Вайтрані півроку і мінімум ще стільки ж проведе в Йорваскрі. Чи набридне їй? Чи дозволять виходити в місто хоч іноді? Ісгерд згадала Освальда і поморщилася. Їй не хотілося ще раз побачити його підлу пику.

«Страшко, – подумки перекривляла його Ісгерд. – А ну як стану через рік гарною сильною войовницею, подивлюся, як у тебе щелепа на бруківку впаде. Нікчемний ти... ти...».

Вона не зуміла придумати Освальду прізвисько. Серце зрадливо здригнулося, уявивши, що цієї зими вона грітиметься біля вогнища, а він з іншими дітьми мерзнутиме. Після того, що пережила Ісгерд, вона нікому не бажала бездомного життя. Це надто жорстоко.

Двері Йорваскру відчинилися і на порозі з’явилися близнюки, одягнені в блискучі обладунки. За спиною Вілкаса був приторочений круглий щит, а біля пояса в піхвах висів меч. Фаркас обійшовся одним дворучним мечем, прикріпленим до шкіряного ременя, перекинутого через нагрудник. Їх проводжав Скйор:

– І пам'ятайте, атаки мають бути швидкими. Вдарив – і назад. Не затримуйтесь біля ніг.

– Це не перший наш велетень, Скйор, – поважно сказав Вілкас. – Думаю, боги і цього разу будуть на нашому боці.

– Придивись за братом, – той перевів погляд на Фаркаса. – Сил у тебе не позичати, брате, але часто твоя голова занадто гаряча. Велетні – це не жарти.

– Навряд чи ця громила встоїть перед моїм мечем, – войовничо заявив Соратник, і в його очах загорілася безстрашна рішучість.

Ісгерд, що стояла неподалік, чула їхню розмову, і цікавість розпирала її. Невже брати підуть лише вдвох на велетня?

Вона ніколи не бачила наживо велетнів, тільки чула, що вони ростом із вежу Ґельгена, і просто не уявляла, скільки має бути сміливості, щоб підійти до такого чудовиська!

– Все, ні пуху! Чекаємо на вас з трофеями.

Брати повернулися, щоб почати спуск сходами. Помітивши Ісгерд, Вілкас вдав, що її тут немає, а Фаркас не стримав задоволеної посмішки:

– Чула, сестро? Сьогодні ми з братом вразимо гігантську людину, яка тероризує округу Вайтрану.

– Ви підете на нього тільки вдвох?

– Скйор сказав, що бачив здалеку велетня і, здається, він захворів – ледве волочився навколо свого стада. Тож це не вартуватиме багатьох зусиль.

– Але… – Ісгерд запнулась, не знаючи, говорити це вголос чи ні, – вони ж страшні. Такі величезні та могутні!

– Не сміши мене, сестро. У Йорваскр пускають лише хоробрих серцем. Якщо це не так, я засмучусь, а тобі доведеться покинути нас, – Фаркас насупився. – Адже це не так, вірно?

Ісгерд розгубилася. Вона справді побоювалася велетнів, хай ніколи їх не бачила. Це як боятися драконів. Їх усі бояться, але всі чудово знають, що вони не існують. Але хіба від цього легшає?

Дівчинка вирішила не випробовувати долю та підіграти:

– Звичайно! Я пережила наліт харцизів, мене ніщо не може злякати. Чекаю не дочекаюсь, коли мені дозволять піти з вами і випробувати себе в справжньому бою, – останнє вона додала для червоного слівця, щоб підбадьорити Фаркаса.

Той і правда зрадів, усміхнувся ширше і грюкнув міцною долонею по дівчачому худому плечу:

– Оце по-нашому!

– Фаркас! – напружено покликав Вілкас, встигнувши подолати половину сходів униз.

– О, нам вже час, – стрепенувся Соратник. – Бувай, сестро.

– До зустрічі, – підняла долоню на прощання Ісгерд.

Фаркас наздогнав брата і стукнув його по щиту, щось збуджено висловивши. Веселиться, все не терпиться взятися за меч. Ісгерд зітхнула від того, як важко їй було проводжати вояків. Щось гнітюче залягло на серці. Вона повернулася в Йорваскр, вирішивши вгамувати хвилювання сніданком. У животі так і бурчало.

За столом ділили м'який хліб Ейла та Ніяда, налягав на м'ясо Арнбйорн. Ісгерд сіла на звичне вже місце – з краю від усіх.

– Я просилася піти з ними, – бубоніла Мисливиця, – але Кодлак не пустив. Сказав, що це завдання не підходить лучниці. Але я можу вразити майже будь-яку тварюку, і мечники навіть підійти не встигнуть. Велетень не виняток. Найімовірніше, Кодлак відмовив мені через те, що я не в Колі.

– Навіть якщо й так, я впевнена, до весни тебе приймуть у Коло, і ти зможеш ходити на будь-яку справу, яку захочеш, – заспокоювала її Ніяда. – Тобі не варто турбуватися.

– Не варто? – підняла брови войовниця. – А ти чого не хвилюєшся з цього приводу? Невже байдуже?

– Вона просто хоче махати мечем, виконуючи доручення від інших до кінця свого життя, – зловтішився Арнбйорн.

Ніяда схрестила руки на грудях:

– І що? Мені для щастя багато не треба, я йшла сюди стати воїном, а не радитись на серйозні теми. А ось що забув тут ти, клятий асасин, це велике питання.

– Ви дістали гризтися, – різко обірвала їх Ейла. – Арнбйорне, краще б ти так само старанно тренувався і виконував завдання, як тріпаєш язиком.

– Полегше, красуня. Не тобі мені вказувати.

– Просто дивно, що тебе взяли до Кола, – прошипіла Ейла, відвертаючись до своєї тарілки. Її явно зачіпав той факт, що Арнбйорн був більш привілейований за неї.

Арнбйорн не збирався так просто закінчувати розмову:

– Ти просто ще зелена порівняно зі мною. Я тут вже шість п'ять, а ти? Три роки, може трохи більше. І не кажи, що ти в Йорваскрі бувала з дитинства, бо твоя мати перебувала в Соратниках – це все одно нічого не означає. Для Кола треба себе показати як універсального бійця, а в тебе занадто вузька спеціалізація.

Ейла почала злитися не на жарт:

– Фаркас крім дворучного меча нічого в руках тримати не вміє, то який із нього універсальний боєць?

– Обережніше з такими випадами, сестро. Близнюки потрапили в Йорваскр ще сосунками, їх сам Кодлак виховував та тренував. У них досвіду та знань вистачить на три подібних Кола.

Скрипнули ніжки стільця і поряд з Мисливицею, яка збиралася сказати щось їдке у відповідь, сів Скйор:

– Сестро, не витрачай енергію на злі розмови. Соратнику не належить багато балакати, цим займаються барди. Арнбйорн, а ти будь чемніший. Ви повинні стояти горою один за одного, а не навпаки.

– Вічно мене утискають і затикають, – невдоволено заявив той. – Чи я винен, що залишився в бабському кодлі, а ти і Кодлак вічно десь пропадаєте?

– Справи гільдії ніхто не скасовував, Арнбйорне. Є такі речі, якими краще займатися найстаршим у Колі, ну або найстарішим, якщотак тобі більше подобається думати. Якщо тобі дуже нудно, ми маємо кілька завдань, можеш запитати Провісника за них.

Було помітно, як не радий це чути Арнбйорн. Він не горів бажанням виконувати дрібні доручення, гідні хіба що новачків. Йому хотілося серйозних справ.

– Нехай цим займеться свіжа кров, – кивнув він на Ісгерд. – Повинна ж вона якось відпрацьовувати хліб, який їсть.

– Ісгерд ще не вступила до лав Соратників і не пройшла мінімально допустиму підготовку, – похитав головою Скйор. – Вона обов'язково відпрацює все, що винна, але лише тоді, коли всьому навчиться, – він подивився на Ісгерд. – Меч лежить на твоєму ліжку у спальні. Він тренувальний, так що не шкодуй його, відпрацьовуючи удари та захист.

– Дякую, – подякувала Ісгерд. – Ніяда, можу я попросити тебе допомогти мені з вправами?

– Так, але недовго. Сьогодні я планувала займатись своїми справами.

Скйор недобре подивився на неї, явно не схвалюючи те, що новеньку залишають віч-на-віч. Каменерука додала:

– Я покажу тобі базу і дам настанови, тож ти зможеш відпрацьовувати їх сама. А ввечері перевірю тебе.

Ці слова задовольнили Скйора, і він прийнявся за їжу. Коли всі поснідали і розбрелися, хто куди, Ісгерд пішла до спальні і знайшла на своїй подушці короткий меч у старих потертих піхвах. Він був важкуватий для неї, але це лише посилило бажання дівчинки тренуватися. Вона замислилася над тим, навіщо їй це і відповідь знайшлася незабаром – щоб колись сходити з Ейлою та Фаркасом на завдання. Усміхнувшись своїм думкам, Ісгерд пішла на тренувальний майданчик.

На задньому дворі на неї чекала Ніяда, яка бажала поскоріше розправитися з новенькою і піти. І це їй вдалося. Вона витратила не більше півгодини часу, роз'яснюючи стійки та випади, і показуючи, як правильно завдавати ударів по манекену. Потім Ніяда порекомендувала зробити гарну розігрівальну розминку, і, пообіцявши повернутися до заходу сонця, залишила Ісгерд на самоті.

Дівчинка робила все, як їй наказали. Спочатку вона розім'яла себе з голови до п'ят, розтягуючись і змушуючи м'язи горіти. Після ранкової самостійної розминки було набагато легше, однак Ісгерд не дуже довго зупинялася на вправах, і скоро взялася за меч. Вона пересувалась у стійці на напівзігнутих ногах і час від часу робила різноманітні випади. Меч ще погано слухався, вивертав кисть і косо бив. Коли права рука втомилася і почала тремтіти, Ісгерд взяла зброю в ліву та продовжила тренування. Непомітно для себе, вона поринула у роздуми, і працювала мечем уже не думаючи, повторюючи завчені зв'язки. В обід на задній двір вийшла Ейла. Вона спостерігала деякий час за тим, як старанно тренується Ісгерд, похвалила її і запропонувала постріляти на пару.

Ісгерд була не проти. Від меча вже дуже боліли кисті, і сам він бив зовсім мляво і повільно. Вона піднімала його більше з бажання зробити руки сильнішими, а не заради техніки. Прибравши тремтячою рукою клинок у піхви, дівчинка полегшено зітхнула, і взяла на зміну йому лук. Ох, дарма вона погодилася на цю витівку. Тятива для втомленої руки була як дубова. Ейла посміювалася з Ісгерд, але й підбадьорювала її.

Ввечері, коли Ніяда повернулася до Йорваскру, вона застала Ейлу та Ісгерд змиленими, з втиканими в мішені та загорожу стрілами, що обговорювали сьогоднішнє тренування. Перевірку на навички мечника дівчинка не пройшла, не впоравшись з мечем, що поважчав від безсилля, але це було неважливо. Прогрес був і так.

 

 

Notes:

Я хочу одразу надати деякі пояснення на питання, які можуть у вас виникнути.

По-перше, так як історія відбувається за довакінських часів, тобто у 187 році, то й персонажі набагато молодші. Скйор не лисуватий мужичок, в нього є волосся і доволі довге. Ви можете не погодитися з цим і уявляти його якось інакше, це на ваш розсуд.

З цього витікає "по-друге", де всі Соратники мають менший вік. Фаркасу і Вілкасу 21, Ейлі десь 23, а Ніяда і Арнбйорн трохи старші за них. Це пояснює те, чому Кодлак відноситься до них, як до дітей, і чому вони здебільшого поводять себе гарячково.

План Йорваскра:

Chapter 3: Кров і трепет

Близнюки були відсутні вже п'ять днів. Весь цей час в Йорваскрі стояла істинно дівоча атмосфера, що іноді псувалася присутністю Арнбйорна. Соратник не горів бажанням стирчати серед дівчат і, з’являючись на очі лиш пару разів на день, намагався більшу частину часу перебувати у своїй кімнаті або в місті. Чим він займався одним богам було відомо – Соратники мали право не звітувати у своїх діяннях, чим Арнбйорн і користувався.

Ніяда змінила своє рішення два дні провести в кузні і наступного дня взялася тренувати Ісгерд. Ейла ревно спостерігала за ними, теж бажаючи побути у ролі вчителя. Дівчинці нічого не залишалося, як рівноцінно приділяти увагу обом видам зброї, і здобувати навички і далекого, і ближнього бою.

Загалом Ісгерд була здивована, як повільно, але цілком успішно, у неї починало виходити. Вона була впевнена, що ні на що не здатна. Але стріли вже летіли в мішень, хоч і били в її край, ледь не зриваючись далі в стіну, і руки вже не тремтіли, як чумні, від замахів мечем. Ніяда навіть одного разу стала у спаринг, який більше виглядав як повільний танець воїнів, ніж справжній бій. А для того, щоб потягатися у стрільбі з Ейлою, не йшло й мови.

За таким щільним графіком Ісгерд згадала про братів лиш ввечері п'ятого дня, коли повечерявши та сполоснувшись у дворику лазні відром нагрітої води, вона повернулася до загальної спальні. Ніяда ще балакали з Ейлою в коридорі, ігноруючи бурчання Кодлака про те, що вже минув час пліток і пора йти спати.

Ісгерд загорнулася в ковдру, відчуваючи, як мерзне ніс, залишений назовні, і задумалася, куди так надовго зникли близнюки. Вона прикидала, що велетень міг жити далеко, і звалити його теж вартувало чималих зусиль, але невже битва з ним могла тривати так довго? Войовниці, з якими дівчинка проводила весь день, тему цю не порушували, тільки одного разу вона почула від Скйора стурбоване: «Щось довгенько».

Ісгерд накинула ковдру на голову, завертаючись в імпровізований кокон. Краще гнати погані думки подалі від себе і подумати про щось хороше. Наприклад, що завтра вона відмовиться від тренувань і влаштує собі вихідний... якщо їй дозволять, звісно, і вона знайде, чим іншим зайнятися.

Свідомість випаровувалася кудись за межі буття і тіло стало легким і м'яким. Ісгерд брела лісовою стежкою, оточена літнім густим листям, надто яскравим і соковитим, щоб бути дійсністю. Серед дерев бродили олені, співали пташки і в повітрі пахло травами. Ісгерд присіла біля куща ожини. Сині набряклі ягідки так і манили доторкнутися до них, посмакувати їх. Дівчинка так і вчинила. Зірвала одну, потім другу, зібрала цілу купку ягід і закинула їх у рот, мружачись. Солодко та кисло одночасно.

– І-ісге-ерд, – почула вона тихий поклик, тремтячий і хисткий, як туман.

Подивившись на всі боки, вона нікого не побачила. А тим часом хтось продовжував її кликати. Дівчинка прислухалася і зрозуміла, що звук лунає з боку ожини. Тільки вона потяглася до куща, щоб розсунути листя, як воно виросло в неї на очах у сплетені непрохідні нетрі, закриваючи собою небо. Чи це сама Ісгерд зменшилася до розміру білки? На серці стало тривожно. Дівчинка покрутилася на місці, шукаючи вихід. Біля самої землі гілки були не такі густі і вона опустилася навколішки, сунула руку в листя і тут же вкололася об гострі шипи, але ожина все одно піддалася і їй відкрився тунель. Варіантів у Ісгерд не було і вона поповзла вперед.

– І-ісге-ерд, – поклик ставав все ближче і ближче.

Навколо зовсім стемніло і пташині трелі перестали розноситися навкруги. У повітрі повис важкий запах крові.

– Ісгерд! – зовсім поруч пролунав відчайдушний крик. Від несподіванки вона припала до землі, а коли підвелася, побачила на своїх руках вологі червоні плями впереміш із брудом, хвоєю та довгою бурою шерстю. Ісгерд злякалася і кинулась уперед. Вчепившись руками в колючі стебла ожини, вона розсунула їх і не стримала свого крику.

Серед обірваної трави та грудок землі лежав поранений Фаркас. Він дивився на неї широко розплющеними очима, сповненими болю, і тягнув руку назустріч:

– Сестро, подивися, що там зі мною? – прохрипів він і на губах лопнув кривавий пузир. – Здається, смерть дихає мені в потилицю.

Ісгерд перелякалася за нього, подалася вперед, щоб допомогти, і почула дикий тріск десь зверху. Піднявши голову, вона побачила високу страшну людину, що трималася за верхівки сосен і дивилася на неї. Велетень!

 

 

Ісгерд різко розплющила очі. У спальні не горіли свічки, але у прочинені двері пробивалося слабке світло. Хтось метушився, дзвенів металом, тканиною і стривожено перешіптувався.

Ісгерд підхопила свою куртку і вислизнула з ліжка, накидаючи її на плечі. Шльопаючи босоніж кам'яною підлогою, яка здавалася крижаною, вона вийшла в коридор і завмерла. Ком задушливого жаху і нудоти підкотив до горла.

У ліве крило, де розташовувалися приватні кімнати Соратників, тягнувся стрімкий слід крові від людини, яку тягли під руки двоє. Це був Скйор і хтось з близнюків. Чия це була кров і хто саме з братів поранений, зі спини було не зрозуміти, і від цього серце заходило ходуном. Невже сон в руку?

Ісгерд пішла за ними, обережно оминаючи сліди крові. Підійшовши до приватних кімнат, вона побачила Ейлу та Кодлака. Старий виглядав край засмученим.

– Що трапилося? – тихо спитала Ісгерд.

– Близнюки повернулися, – похмуро відповіла Ейла.

Ісгерд подивилася на трійку, що входила до однієї з кімнат. Провісник і Мисливиця збиралися зайти слідом, але дівчинка зупинила войовницю:

– Хто постраждав?

– Обидва, – коротко відповіла вона. – Але тобі не варто переживати. Проблеми Соратників – це суто наші справи. Ти можеш повертатися до свого ліжка.

Ісгерд стиснула кулаки:

– Ні, я… я хочу…, – «подивитися» збиралася закінчити вона, але звучало б це надто нахабно. Але й сказати, що хвилюється за одного з братів, теж соромилася. Вона переживала, як би сон не став дійсністю. Раніше Ісгерд не помічала за собою навичок ясновидіння, але в їхньому суворому і часом дивному світі, де нарівні з людьми жили ельфи і звіролюди, не було чого дивуватися.

Ейла зміряла поглядом Ісгерд, щось роздумуючи на її рахунок, а потім тихо процідила:

– Як забажаєш, але не мішайся. Встань осторонь і так, щоб ніхто не помітив твоєї присутності. Поводься тихо – Фаркасу зараз дуже погано, чого доброго, за меч схопиться.

Хвиля страху та тривоги накотила на Ісгерд. Згоряючи від нетерпіння вбігти в кімнату і побачити все на власні очі, вона пішла за Ейлою і, як та попросила, стала в тіні. У спальні стояла така метушня, що навряд чи хтось зверне на неї увагу.

На ліжку лежав один із близнюків, у пом'ятих обладунках і залитим кров'ю обличчям, а поруч, низько схилившись, сидів на стільці другий і бурмотів безладні промови. Кодлак поклав свою долоню на сталевий наплічник Соратника, висловлюючи безмовні співчуття. Скйор щось шукав на столі.

– То що сталося? – запитала Ейла, підходячи до них і загороджуючи собою весь огляд.

– Ми знайшли велетня, зробили засідку і коли настав момент, пішли на нього, – почувся хрипкий голос Фаркаса. – Ми майже добили його і я зрадів і зовсім забув про обережність. Як виявилося, підставився під палицю. Вілкас закрив мене собою, – він замовк, важко видихаючи, і вже зовсім неживим голосом запитав. – Тепер він помре, так? Його голова вся у крові.

Ісгерд притиснула руки до грудей. Вона відчула одночасно полегшення та гіркоту. Фаркас був так прив'язаний до брата, що його втрата просто вб'є його. Невже все настільки погано? Дівчинка була готова забути всі образи, аби Вілкас залишився цілим і здоровим. Заради Фаркаса.

Скйор витяг із сумки дзвінкі каламутні пляшечки:

– Я заллю Вілкасу знеболювальні зілля, але на більше вони не здатні. Потрібно йти у Вайтран і шукати лікаря.

– Я сходжу, – викликалася Ейла і вже збиралася йти, як Фаркас схопив її за край куртки.

– Будь ласка, – надламаним голосом прошепотів він. – Знайди цілителя якнайшвидше. Мій брат повинен жити.

Мисливиця перехопила руку і стиснула її:

– Я постараюсь повернутися за допомогою якнайшвидше.

В цей момент Ісгерд вислизнула в коридор і поспішила до спальні. Її серце так сильно билося, що вона боялася втратити його. Вона так хотіла допомогти! Але чим!? Її пізнання в ліках зводилися до найпростіших трав, якими знімали головні та жіночі болі, кашок від синців і до кількох відварів від температури. Все це ніяк зараз не допоможе.

Вона вбігла до спальні і почала швидко натягувати чоботи.

– Куди ти намилилася? – пролунав у темряві голос сонної Ніяди.

– Брати повернулися, із серйозними травмами, – плутано пояснила Ісгерд. – Вілкас дуже поганий і Ейла йде за лікарем.

– А ти що?

– Я хочу піти з нею, – дівчинка раптом зупинилася. – А тобі все одно?

Ніяда закрутилася, судячи зі звуку, перевертаючись на інший бік:

– Соратники ­– це гільдія воїнів, які постійно ризикують своїм життям. Хтось помре сьогодні, хтось помре завтра, не кажучи вже про незліченні травми. Треба ставитися до цього простіше, коротко кажучи. Я не маю компетенції в медичних справах, тож спатиму далі, а вже завтра подивимося.

– Але ж так не можна! – обурилася Ісгерд. – Ви ж Соратники. Одна родина.

– Хто б казав, – позіхнула Ніяда і замовкла.

Дівчинка рипнула зубами, натягла шапку і ось так: у куртці, нічній сорочці та чоботях вийшла в коридор. Ейла швидше за все була вже на виході з Йорваскра, тож Ісгерд поспішила навздогін. Мисливицю вона зустріла вже на вулиці, на сходах.

– Ти ще куди? – здивувалася Ейла.

– Допомогти. Я знаю, де знайти хорошого лікаря.

– Я теж знаю. Тож тобі нема чого йти зі мною, я сама впораюся.

– Ти, швидше за все, підеш у храм Кинарет, – випалила дівчинка, – і попросиш Даніку Світло Весни, ось тільки я чула, вона поїхала кудись по серйозній справі і повернеться тільки в середині зими. А Альма навряд чи вночі погодиться кудись йти.

– Це питання легко вирішується грошима чи розмовою із Фаркасом, – парирувала Ейла. – Він Альму в живих не залишить, якщо жриця відмовиться.

Ісгерд стиснула кулаки:

– А чи варто взагалі витрачати на Альму час? Я знаю лікаря, який про себе не афішує і допомагає нужденним. Він мені, безпритульниці, не відмовив, коли я ногу вивихнула.

– Гаразд, – Ейла схрестила руки, втрачаючи терпіння. – Я піду в храм Кинарет і пошукаю когось, а ти йди за своїм лікарем. Думаю, якщо приведемо обох, зайвими вони не будуть.

– Домовилися.

У тому, що Альма не захоче йти вночі, Ісгерд була впевнена. Це була найнепривітніша і найнеприємніша жриця в храмі, яка займалася не так лікуванням, як наведенням порядків. Безпритульні не любили її і обходили десятою дорогою, тому що Альма ганяла їх мітлою, хоча сам храм Кинарет був відкритий для всіх, хто потребував допомоги. Ото буває ж, коли людина не на своєму місці і псує всім життя!

Лікар, про якого згадала Ісгерд, жив у тіні міста, тож мало хто про нього знав. Подейкували, він раніше намагався вступити до колегії Вінтерголда, але його не прийняли, обізвавши бездарою без особливих талантів. Ісгерд зустрілася з ним випадково, коли скиглячи від болю, кульгала до свого дуба. Ельф наклав кілька заклинань на її хвору ногу, насамкінець сказавши, що якщо не полегшає, нехай розшукає його за будинком Сивих Грив. Щиколотці, на щастя, вже наступного дня покращало, і звертатися до ельфа не було потреби, але Ісгерд все ж сходила раз подивитися, де живе цей добрий пан. Так, про всяк випадок.

Цей «всяк випадок» настав і Ісгерд впевнено попрямувала до його оселі. Нічний холод нахабно забирався під сорочку і ніяка куртка не могла допомогти утримати тепло, захоплене з Йорваскра. Клуби пари виривалися з рота, Ісгерд тремтіла, як осиновий лист, і сподівалася швидко повернутися до резиденції. Будинок Сивих Грив з’явився попереду і Ісгерд пірнула в темряву між ним та сусіднім будинком. «Той коваль, Йорлунд, – згадала дівчинка, – у нього ж прізвисько Сива Грива. Виходить, це його дім?». Вона пройшла вздовж клумб і здалеку помітила кволенький сарайчик, відокремлений від доглянутого двору Сивих Грив щільно засадженими кущами та деревами. Зовні він виглядав безлюдним, вікна були забиті дошками.

Поблукавши навколо сараю і марно позаглядавши у щілини між дошок, вона тихенько постукала у двері:

– Пане? – покликала Ісгерд. – Мені потрібна ваша допомога.

Їй не відповіли, але дівчинка була певна – ельф був там. Це можна було зрозуміти по витоптаній доріжці біля сараю. Хтось тут частенько ходив.

– Пане, це я – та дівчинка, що мешкала біля дуба. Безпритульниця. Ви два місяці тому вилікували мені ногу. Пам'ятаєте? Один мій друг перебуває на межі смерті і мені потрібна ваша допомога.

Минуло п'ять хвилин, по той бік дверей нічого не відповіли. Ісгерд вирішила що, швидше за все, помилилася і траву навколо тупцював не ельф, а хтось із дому Сивих Грив. Можливо, лікар поїхав і сараю, що звільнився, знайшли інше застосування. Вона хотіла йти, але раптом почула питання зсередини:

– Що у твого друга?

– Я точно не знаю, але його вдарив велетень і вся голова зараз в крові. Він лежить непритомний.

Ще хвилини три ніхто не відповідав, а потім дверцята рипнули і прочинилися так, щоб у щілину показалася рука з великою скляною пляшкою, чорною і блискучою в нічному світлі.

– Це зілля допоможе відновити внутрішні органи та нервову систему. Воно дуже міцне, тож давай тільки по одній чайній ложці на день. І нехай жриці храму Кинарет все одно подивляться твого друга і зроблять все, що в їх силах.

– Красно дякую! – радісно видихнула Ісгерд і сховала пляшку за пазуху.

Вона збиралася йти, але помітила, що двері все ще прочинені. Ельф ніби чогось чекав. Ісгерд раптом дійшло, що вона при собі нічого не має, щоб якось віддячити за зілля.

– Пане, зараз у мене немає грошей, але я обіцяю, що за все заплачу. Скільки септимів я винна?

– Тебе взяли до себе Соратники? – проігнорував питання ельф.

– Так.

– Я бачив, як тебе вів у Йорваскр Кодлак Білогривий. Зілля потрібне одному із Соратників, адже так? – Ісгерд промовчала, але відповідати і не треба було – ельф продовжив. – Вони не такі прості, як здаються, сестро, – від такого звернення у дівчинки пішли мурашки по руках. – Воїни зі страшною силою в крові. Твій «друг» житиме, не переживай, нехай і відновлюватися йому доведеться довго. І все-таки не забувай, сестро, яка кров тече в тобі. Вони – норди, мають інші звички, традиції, погляди. Ти не така, ти краща за цих грубих людей. Просто пам'ятай про це.

Двері зачинилися і стукнув засув з того боку. Ісгерд притискала пляшку до ребер і перетравлювала сказане. Так, усі Соратники були нордами, сильними та мужніми воїнами, а ще нордами були Брати Бурі, які зруйнували її село. Ісгерд теж відносилася до них, навіть більше, ніж наполовину, але ельф казав так, ніби їй варто відкинути все нордське в собі, ніби це щось низинне. Але й ті, й інші були зовсім різними людьми, добрими і поганими. І якщо вона вирішить, що норди погані, то й сама буде такою ж, адже скільки там тієї босмерської крові, щоб називати себе повноцінним ельфом!

Ісгерд похитала головою, проганяючи геть непотрібну філософію та сумніви, і стрімголов побігла до Йорваскра. Зараз не про це треба думати!

Біля резиденції дівчинка не зустріла Ейлу і вирішила не витрачати час на її очікування. Спустившись у підвал, вона пішла прямісінько в кімнату Вілкаса.

Траур, який чорним ситцем огорнув спальню, відчувався гостро. Фаркас так само сидів біля брата і тепер Ісгерд бачила, яким він був скуйовдженим і побитим. Обладунки у вм'ятинах і бруді, волосся засалене, очі згаслі. Коли вона увійшла до кімнати, він підняв голову і якби не сумна подія, голосно здивувався б, але зараз у сірих очах промайнуло лише німе запитання.

Окрім Фаркаса, в кімнаті був Кодлак Білогривий.

– Чому тобі не спиться, дівчинко? – запитав він.

Ісгерд витягла з-за пазухи пляшку:

– Я принесла зілля, Провіснику. Воно має допомогти Вілкасу.

– Звідки ти його взяла? – вмить розхвилювався Фаркас.

– Я попросила в одного гарного лікаря. Він сказав, що зілля допоможе відновитися, – і вона потягла корок з шийки. – Подай мені маленьку ложку.

Соратник одразу підвівся, забувши про втому і, пошукавши на обідньому столику, подав дівчинці ложку. Та налила в неї зілля і аромат одразу рознісся по кімнаті. Пахло весняними квітучими рослинами та прохолодою лісових ключів. Ісгерд підійшла до Вілкаса і нарешті вперше змогла роздивитися його. Хлопець лежав непритомний і про те, що він ще живий, говорило лише важке свистяче дихання. На обличчі застигла бура кірка крові і волосся злиплося навколо. Схоже, що в нього був пробитий череп. Крім цього, сталевий нагрудник погнувся всередину і, мабуть, заважав нормально дихати.

– Допоможи мені, – попросила Ісгерд Фаркаса. – Відкрий йому рота.

Фаркас дуже боявся за брата, але діяв далеко не ніжно. Досить грубо взявшись за щелепу, він відтяг її, розліплюючи зчеплені губи. Ісгерд хотіла попросити Соратника діяти легше, але вирішила, що якби той міг, так і зробив би.

Ісгерд влила рідину в рот і через дві хвилини Вілкас болісно простогнав. Фаркас одразу ж сіпнувся, поваливши на підлогу табурет.

– Що ти зробила?! Він помирає?

Дівчинка стрепенулась, не знаючи, що відповісти, але між ними виник Кодлак. Він нахилився до Вілкаса, придивляючись. Той почав дихати рівніше, перериваючись на тихі стогони.

– Не кричи так, Фаркасе, – скрипуче сказав він. – Здається, твоєму братові, навпаки, стало краще. Треба зняти з нього нагрудник, щоб він зміг дихати вільніше.

Ісгерд перехопила на собі полегшений погляд Фаркаса і одразу обидва підскочили на місці від суворого крику позаду.

– Так, всім відійти!

У спальні з'явилася Альма у супроводі Ейли. Лікарка в безформному білому балахоні важно підійшла до Вілкаса, підняла табурет, що перекинувся, і нагромадила на нього важку валізу. Мисливиця в цей момент підійшла до Ісгерд:

– Ти вже тут? – вона помітила ложку в її руках. – Твій лікар щось дав тобі?

– Зілля, – відповіла дівчинка і понизила голос, щоб Альма не почула. – Ти все-таки змогла вмовити її?

– Тільки сказала, що якщо вона не піде зі мною, Соратники прийдуть і наваляють їй по перше число і не подивляться, що вона жриця храму Кинарет, – хмикнула Ейла. – Взагалі, це типовий прийом Фаркаса, але визнаю, він дієвий.

Войовниця перевела погляд на Соратника. Він стояв, притиснутий до стіни безцеремонністю Альми, і не знав, куди себе подіти. Лікарка грубо відштовхнула його убік, коли підходила до Вілкас, а він не знайшов, що їй сказати. В іншій ситуації Альма б вже пошкодувала про свою витівку.

– Можеш йти, – сказала йому Ейла, – тепер Вілкас у безпеці.

– Я знаю, – кивнув він, але з місця не зійшов. Ісгерд помітила, що губи його тремтять. – Однак це я винен у тому, що брата травмували.

Мисливиця стомлено закотив очі. Ісгерд дивилася поперемінно то на неї, то на Фаркаса, чекаючи, що войовниця якось підтримає Соратника, але нічого не змінилося. Ейла відійшла вбік, переводячи увагу на роботу Альми, а Фаркас продовжував стояти і на обличчі його відображалася така глибока трагедія, що залишалося тільки дивуватися, як він ще не розплакався. Варто віддати йому належне, тримався він напрочуд стійко для такої ситуації.

Ісгерд підійшла і поклала долоню на запилений сталевий наплічник:

– Тобі варто відпочити.

– А Вілкас? – він озирнувся на брата, над яким чаклувала Альма.

– Ейла права, все буде добре. Тепер настав час подумати про себе, – м'яко наполягла Ісгерд.

Мисливиця обернулася і з зацікавленістю провела їх до дверей. Соратник поплентався у свою кімнату навпроти і дівчинка залишилася стояти в коридорі, вирішуючи, що і їй тепер час йти. Все, що вона могла зробити, зроблено.

– А для мене… знайдеться трохи твого зілля?

Фаркас стояв на порозі своєї спальні і в його тьмяних втомлених очах тепліла слабка надія. Здавалося, справа не в зіллі, а в тому, що він просто не хотів залишатися один у цей гіркий час.

– Гадаю, так, – м'яко відповіла Ісгерд не в змозі відмовити.

Вона увійшла до кімнати і тихо зачинила за собою двері. Фаркас розстебнув нагрудний ремінь і байдуже скинув піхви з мечем поряд з ліжком. Ісгерд мимоволі вловила бардак навколо, кілька пляшок з алкоголем на столі та кубків, порожніх мисок з-під їжі, гірку різних частин обладунків на підлозі біля шафи з відкритими полицями, на яких хаотично валялися різні трофеї, починаючи від якихось камінчиків та гілочок і закінчуючи коштовностями та дивними предметами, схожими на чаклунські артефакти. Спальня Вілкаса в цьому плані була набагато акуратніша.

– Ти сам як, не поранений? – запитала дівчинка Фаркаса, що замислився.

Той прийшов до тями і старанно потер обличчя, розмазуючи ще сильніше вугілля, яким підводив очі, потім подивився на неї з винною напівусмішкою:

– Не знаю. В боку болить.

– Тоді треба перевірити, що там в тебе, поки Альма ще тут. Знімай обладунок і подивися, а я… відвернуся поки що, – на останніх словах Ісгерд зніяковіло зарум'янилися.

– Це необов'язково, я не соромлюся тебе, – і Фаркас негайно почав розстібати ремені на поручах. «Зате я соромлюся», – подумала з дурною усмішкою Ісгерд, переводячи увагу на полиці з трофеями, щоб якось згаяти час. Вона почувала себе дивно, перебуваючи тут. Насамперед дівчинка зайшла сюди, щоб поділитися зіллям, але якось це прохання відійшло на задній план і тепер вона не розуміла, навіщо ж стирчить у чужій спальні. Але Соратник не проганяв, а сама вона не знала, як піти.

Судячи з дзвінкого стукоту, на підлогу слідом за поручами звалилися наплічники, і ще хвилин п'ять чулася метушня, за якою послідкувало напружене сопіння і хрип крізь стиснуті зуби. Ісгерд не стрималася і повернулася. Фаркас сидів на краю ліжка і намагався розстебнути бічні ремені на кірасі, але ці дії явно викликали складнощі – руки діяли повільно і з особливою обережністю, без різких рухів, ніби боялися завдати болю. На змоклому лиці воїна ходили жовна і похмура зморшка залягла між брів.

Схоже, справа була значно серйознішою за просту подряпину. От не дарма Фаркас запитав у Ісгерд за зілля – підозрював щось. Дівчинка поставила на стіл пляшку, що весь цей час тримала в руках, і підійшла:

– Давай допоможу.

– Ага, – тільки й відповів Фаркас, даючи їй схопитися за дубові від поту та крові потріскані ремені.

Кіраса сиділа як влита, щільно і туго, і Ісгерд довелося повозитися, щоб послабити ремені. Коли вона нарешті впоралася, Фаркас допоміг стягнути нагрудник через голову, щоб не роз’єднувати передню і задню частини повністю. Ісгерд не витримала ваги, і тільки-но Соратник звільнився від кіраси, кинула його на підлогу з глухим стукотом.

– Як ти їх носиш?

– Хіба вони важкі? – здивовано підняв брову воїн.

«Ще й як!», – подумки вигукнула Ісгерд і випадково зачепилась поглядом за могутню спину, обтягнуту липкою від поту сорочкою. Щоки спалахнули рум'янцем і Фаркас помітив це:

– Ніколи не бачила бравих чоловіків так близько? – він розреготався хрипким басом і відразу схопився за бік, відкашлявшись.

– Мій батько був удвічі вужчим за тебе, хоч і пропрацював на тартаку все життя, – пробурчала спантеличена Ісгерд.

– Я – сила Ісґрамора, забула? – продовжував криво скалитися Фаркас, але вже без веселощів. Йому було боляче.

– Що там у тебе?

Соратник затискав рукою бік і крізь розчепірені пальці було видно просочену кров'ю тканину. Ісгерд присіла поруч і доторкнулася до його кисті, прибираючи її убік:

– Дай подивлюсь.

– Ти хіба розумієшся на медицині?

– Ні, але якщо там рана, це буде зрозуміло і без особливих знань.

Ісгерд підняла край сорочки і побачила фіолетову пляму з драною подряпиною, що кровоточила. Що ж, на щастя, це була лише гематома, яка, між іншим, могла свідчити про забиття внутрішніх органів. І крім неї весь живіт, боки і ребра усівали криваво-сині синці, менші за розміром, але не менш болючіші на вигляд.

– У тебе так скрізь? – шоковано поцікавилася Ісгерд, встаючи та відходячи до столу за пляшкою.

– Мабуть, – знизав плечима Фаркас. – Коли я тягнув брата назад до Вайтрана, ми напоролися на банду харцизів. Довелося повозитися довше, аніж зазвичай. Ну і велетень, звісно…

Ісгерд налила в ложку зілля і повернулася. Рука здригнулася, мало не розплескавши рідину. Соратник стягнув із себе сорочку і тепер сидів, згорбившись, зминаючи брудну тканину в руках.

– Я збентежив тебе? – спитав він обомлілу Ісгерд.

– Трохи.

– Я подумав, що тобі цікаво подивитися на решту моїх синців, – винувато пробубнив він і розправив сорочку. – Я одягнуся, щоб не бентежити тебе.

– Ні-ні, не треба! Вона дуже брудна, – залепетала Ісгерд. – Я дам тобі зілля і піду, а ти перевдягнешся в щось чисте. Без мене.

Вона підійшла і простягла ложку Фаркасу. Той втягнув рідину і проковтнув, примружившись. З пів хвилини він сидів мовчки, а потім розплющив очі і посміхнувся:

– Тепер я вірю, що це не отрута, – Ісгерд підняла брови. – Я відчуваю, як тепло розходиться по тілу і мені стає краще.

– Що ж, рада це чути, але Альму я все одно покличу.

Вони замовкли. Ісгерд відвела погляд вбік і вперто не дивилася на оголеного до поясу воїна. Серце її билося частіше, ніж звичайно, і це її бентежило. Ще жодного разу за всі шістнадцять років Ісгерд не бувала в одній кімнаті з чоловіком, який дозволяв собі оголитися. Але, мабуть, у Соратників це було нормально. Їй буде важко до цього звикнути. «А може Фаркас і справді трохи дурень і інші такого собі не дозволяють?», – припустила Ісгерд.

– Іди швидше за цією злісною жінкою, інакше я звалюся прямо тут, – заговорив Фаркас, порушуючи тишу. – І дякую тобі, сестро. За брата та за мене.

– Я маю робити хоч щось корисне, щоб не займати дарма місце тут, – знизала плечима Ісгерд.

– Мені подобається твоя компанія і цього поки достатньо. Решта з часом додасться.

Ісгерд стисла губи. Якщо вона зараз не втече звідси, перетвориться на попіл від тієї спеки, що охопила її. Їй, здається, теж подобається його компанія, хоча знають вони один одного всього нічого. Хіба це нормально? Але вона так само з впевненістю могла сказати, що не любить перебувати поряд з Вілкасом і Арнбйорном, а з Ейлою їй цілком комфортно. Значить, у цьому таки немає нічого особливого.

– Добре, – сказала вона і пішла до дверей. – До завтра.

– Ага, – у голосі воїна не було грубості, лише нескінченна втома.

Ісгерд вийшла в коридор і заглянула до Вілкаса. Жриця з храму Кинарет вже закінчувала свою роботу і складала у валізу пляшки та трави. Дівчинка попросила заглянути до кімнати навпроти. Вона не сумнівалася, що Альма подивиться Фаркаса, бо в спальні був ще й Кодлак Білогривий, а він точно проконтролює роботу жриці.

Виконавши обіцянку, Ісгерд пішла до загальної спальні і лягла спати зі спокійною душею. Вілкас у порядку, Фаркас теж, вона втомлена як ломовий кінь і чомусь радісна одночасно. Напевно тому, що сон не справдився і все скінчилося добре.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Альма полагодила Вілкаса настільки, наскільки дозволяли її вміння. Коли зняли обладунки, вона виявила кілька зламаних ребер, ключиці і плечову кістку. Найгіршою була черепно-мозкова травма і Альма в першу чергу приклала всю цілющу магію на неї. Поки лікарка зарощувала кістки, ранки і подряпини по всьому тілу Вілкас, вона помітила, що до неї встигли попрацювати якимось чудодійним способом, який заспокоїв нерви і занурив воїна в глибокий сон, даючи тим самим тілу направити всі сили на відновлення.

– Піде не менше двох місяців, перш ніж він зможе почати тренуватися і те потроху. Стежте, щоб не навантажувався надто сильно! – суворо промовила жриця перед відходом. – На повну силу тренуватися дозволяю лише навесні, а влітку, якщо так захочеться, зможе вже рубати харцизів, скільки влізе.

Про все це Ісгерд дізналася за вечерею від Фаркаса. Він проспав весь день і, дізнавшись новини у Провісника, на радостях розповів їх всім, хто був у залі.

– Ну от, а ти вчора нюні розпускав, – вигукнула Ейла. – Такий бугай, а в душі ніжний як квіточка.

– Мій брат для мене – все! – обурився Фаркас. – Знайди собі когось і я подивлюся на тебе.

Ніяда хмикнула. Вона за сьогодні лише раз поцікавилася, що сталося з братами і, почувши коротку інформацію, більше не поверталася до цього.

– Це звучить надто неприйнятно, як для братів, не находиш? – спитав, булькаючи в дерев'яний кухоль, Арнбйорн. Чортики так і шаленіли в його очах.

– Про що ти?

– Твої промови можна пояснити двозначно, брате, – підказала Ніяда під стримуваний регіт Ейли та Арнбйорна. Ісгерд дозволила собі скромну усмішку, зрозумівши слова Фаркаса саме так, як і треба було розуміти. Не те, що ці…

– Що означає двозначно? – цього разу Фаркас повернувся до Ісгерд і та замотала головою:

– Забудь, вони просто говорять дурниці!

Той насупився, закипаючи від сміху у свій бік.

– Я тобі потім розповім, – пообіцяв Арнбйорн воїну.

– Якщо мені це не сподобається, я не церемонитися, – прогарчав із загрозою Фаркас.

– Боюся-боюся, – парирував той, налягаючи на хмільний мед.

Ісгерд усміхнулася Фаркасу, мовляв, все гаразд, не бери в голову, а потім подивилася на Ейлу. Войовниця дивилася на неї уважно та з єхидством.

Цього ранку Ісгерд відвідала Вілкаса і зустріла біля нього Кодлака. Старий знав, що дівчинка прийшла дати йому зілля, і не був проти. «Можливо, це саме те, заради чого ти тут», – припустив він і пішов. Ісгерд дивилася на глибоко сплячого Вілкас і обіцяла собі подбати. Хто знає, може завдяки цьому вони потоваришують?

Аж до вечері Ісгерд старанно тренувалася. Останні події змусив її відчути гостру потребу стати кимось значним, а не просто порожнім місцем, тінню Йорваскра. І тому її наполегливість навіть оцінила Ніяда, у якої вперше за тиждень Ісгерд вибила меч з рук. Не менш здивована була Ейла від того, як старанно дівчинка утикає стрілами мішень, майже не промахуючись. Вона з посмішкою кивала, підтримуючи Ісгерд, але в її погляді було щось загадкове і лукаве. Ейла про щось міркувала і ділитися цим поки що не поспішала. Вона не зводила очей з дівчинки, а за вечерею так взагалі прилипла поглядом. Ісгерд зауважила, що поведінка войовниці змінилася з учорашньої ночі і підозрювала, що її спілкування з Фаркасом якось на це вплинуло. Але вона нічого такого не зробила, в чому її можна було викрити. І приховувати їй теж нема чого. Що тоді надумала Ейла? Про це Ісгерд зрозуміла лише коли вони жіночою компанією пішли у лазню.

Дівчинка все ще соромилася ходити оголеною при войовницях, хоча лазню разом із ними відвідувала вже вкотре. Як завжди, дочекавшись щільної завіси пари від плеснутої на каміння води, вона забігла в парильню і вмостилася на самій верхній лавці.

Ніяда оперлася спиною і з насолодою відкинула голову. На вулиці холод, а заходиш у лазню і млієш від тепла. Ейла, зібравши густе мідне волосся в гульку, розминала свої плечі і терла руки, скочуючи бруд.

– Ісгерд, бачу, ти почала набирати вагу, – зауважила Ніяда, дивлячись на неї знизу-догори. – Хороша їжа і тренування йдуть тобі на користь.

– Впевнена, вона дуже скоро розквітне, сама того не помітивши, – блаженно сказала Ейла, продовжуючи робити собі масаж. – Ісгерд, скільки тобі років?

– Цього року виповниться сімнадцять. У місяць Вечірньої зорі.

– Ось як! Зовсім доросла станеш. Напевно, хлопці почнуть цікавити, – вона примружилася. – Якщо вже не почали.

– Та я поки не думаю про це, – зніяковіла Ісгерд. – Мені б кимось стати для початку, знайти заняття до душі….

– На це можуть піти роки, – зі знанням справи зауважила Ніяда. – Ти ж не можеш знати напевно, чим тобі сподобається займатися в житті.

Ісгерд підібгала губи. Все вона чудово знала – хотіла будиночок у селі, свій сад, корову та п'ят курей, але спробуй про це скажи комусь, особливо таким войовницям, які іншого життя не знали й не хотіли знати.

– Саме так! – підтримала подругу Ейла. – Тож на хлопців заглядатися – це актуально за всіх часів, не важливо, чи будеш ти куховаркою в таверні, чи хускарлом тана.

Ісгерд занервувала від піднятої теми. Вона і з матір'ю про це не говорила, а тут майже незнайомки. Дівчинка вирішила, що найкращий захист – це напад.

– А ти? Тобі хтось подобається?

– Мені? – вскинула брови Мисливиця і важно задерла носик. – У мене повно шанувальників, вибирай будь-кого, як то кажуть. А що до Ніяди, – вона кинула погляд на Соратницю. – У неї на цьому фронті теж все добре, нехай вона ніяк цього не афішує.

Ейла спритно викрутилася і так само вправно не дала вплутати в розмову Ніяду. Та своєю чергою тільки мовчки кивала.

– Якщо тобі раптом знадобиться порада, скажімо… – Мисливиця замислилася, подивившись убік, – щодо Вілкаса чи, наприклад, Фаркаса, можеш звернутися до мене. Я точно знайду, що тобі порадити.

Ісгерд спалахнула, немов сірник:

– Чому ти говориш про них?

– Подивімося правді у вічі, дівчинко, – майже ласкаво заговорила Ейла. – Хто ще може тобі сподобається? Ти днями безперервно проводиш час у Йорваскрі на тренуваннях. Ще нескоро тобі почнуть давати завдання чи відпускати з компаньйоном. У місто ти вибиратимешся вкрай рідко, бо все, що потрібно Соратникам, є тут, а за тим, чого немає, ходить Тільма Худорлява. Дивитись буде просто нема на кого, крім своїх братів. Арнбйорна ми відкинемо одразу, він грубий і злий, це ти й так знаєш. З Вілкасом у вас зараз не все гладко, але це тільки початок. Від ненависті до кохання – один крок. До того ж він розумний, вміє гарно говорити. А Фаркас добрий та простодушний, йому взагалі не варто зусиль сподобатися. Усміхайся частіше і буде твоїм. До того ж близнюки старші за тебе всього на чотири роки і це цілком прийнятна різниця.

– Ейло, ти забуваєш, – нарешті подала голос Ніяда. – У близнюків і так вистачає дівчат, що вішаються на них, тільки ті виходять за поріг Йорваскра. Вибач, Ісгерд, але шансів у тебе небагато.

«Чому вони взагалі говорять про це!?», – билася думка в голові Ісгерд, як звір у клітці. Вона хотіла провалитися крізь землю, аби більше не брати участь у цій розмові, адже її справді не цікавила ця тема.

– Вибачте, не розумію, навіщо все це, – повільно промовила Ісгерд, щоб її голос ненароком не здригнувся від збентеження. – Я всього лиш бездомна сирота, яку взяли під опіку з добрих спонукань. Я нічого корисного не роблю, плутаюсь під ногами і викликаю своїм виглядом тільки жалість. Мені б знайти рідний кут, з якого мене не випруть будь-якої миті, зайнятися якоюсь доброю справою, що дає хліб, і більшого бажати не потрібно. А ви про хлопців...

Вона підвелася з лави і зійшла вниз. У смуті не витримала і бухнула ківшик води на каміння, піднявши щільну стіну пари, та вислизнула в передбанник.

– Здається, ти перестаралася, – почула вона розчарований голос Ніяди.

– Нічого, заспокоїться, – мовила Ейла.

Вони ще говорили, але голоси заглушало шипіння води, що випаровувалася, і тріск колод у грубці. Ісгерд нашвидкуруч одяглася, не висушивши до кінця волосся, і почула наостанок, як Мисливиця глухо вимовляє:

– Я просто хотіла трохи повеселитися і заразом перевірити новеньку. Ти хіба не помітила, що вони з Фаркасом останнім часом багато спілкуються? А якщо у нас під носом починають зароджуватися перші почуття? Такого Йорваскр вже давненько не бачив!

Ісгерд не дослухала. Вона розлютилася і вискочила на вулицю, бажаючи сховатися у своєму закутку в спальні і лежати там, вдаючи, що померла для всіх. Так їй ніхто не стане дошкуляти своїми дурними перевірками!

Вона увійшла в Йорваскр і повернула до підвалу, коли її перехопив схвильований Фаркас. Як вдало, як вчасно.

– Сестро, ти виходила на вулицю з мокрою головою? Хочеш захворіти, дурненька?

Дівчинка подивилася на нього злим поглядом. Невже він забув, що вона наполовину босмерка і майже не хворіє? І взагалі, якщо він так з нею розмовлятиме, то Ейла з Ніядою точно вирішать, що у них не просто дружні балачки сусідів по дому. Ось, вже щось собі помітили!

– Тобі яка різниця? Піди краще помийся, смердить, як від псини.

Фаркас завмер від шоку.

– Взагалі-то, я якраз і збирався...

– От і йди! – крикнула Ісгерд.

– Там же сестри, як я піду? – не вгавав Соратник. – Спершу вони, потім я.

– Та начхати мені! Ти справді такий дурень! – вилаялася Ісгерд і тут же прикусила язик. Вона витріщилася на Фаркаса розплющеними від жаху очима. Що вона щойно ляпнула? Вона ж не думає так насправді!

Але перепрошувати було вже пізно.

Вражений несподіваною грубістю Фаркас стояв, не знаходячи слів, а потім насупився, став чорнішим за хмару і, підібгавши губи, пішов геть. Ісгерд хотіла зупинити його і порозумітися, але воїн, киплячи від злості, зніс одним махом керамічний горщик з тумби. Він  злетів і, врізавшись у підлогу, з диким дзвоном розколовся на сотні уламків. Ох, який страшний був гнів Фаркаса! Перелякана Ісгерд уже тисячу разів пошкодувала про свою провину і бігом кинулася в підвал, не бажаючи більше зустрічатися з розлюченим Соратником.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Ейла Мисливиця була про себе найвищої думки. Вона вважала, що має повне право керувати новачками, хоча в гільдії не було чіткої ієрархії і дівчина ще не входила до Кола. Але дружба зі Скйором, вилазки на полювання, з яких вона приносила смачне жирне м'ясо, і військові заслуги робили внесок у її становище. Тому Ейла не соромилася кепкувати з Фаркаса, влазити в обговорення справ Соратників, повчати зелених і недосвідчених новачків. Часом Мисливицю злило, що вона робить більше за інших, але в Коло її все ніяк не беруть. Чому? – головне питання її старань у гільдії. Ейла хотіла більше прав і свобод, у неї були думки та ідеї, якими вона хотіла поділитися, але мало хто її слухав. Тільки Скйор був її вірним слухачем і підтримкою.

Дні, коли роботи не було, у Йорваскрі проходили нудно. Бовтатися по залі, налягаючи на булки та мед шкідливо для фігури. Тренуватися день у день теж набридає, тим більше Ейла і так чудово володіла зброєю. Над Фаркасом довго не посмієшся, він не вразливий і зазвичай не розуміє тонких жартів, а просто відмахується і йде. Вілкас настільки діловий і вічно занурений у книги, що дивно, як ще не отримав сивину та зморшки. Від зайвої премудрості мізки пухнуть і безсоння мучить. Ніяда пропадає на кузні, просто спостерігаючи за тим, як Йорлунд кує нову зброю на замовлення. Арнбйорн… з ним краще взагалі не зв'язуватися, інакше голова гудітиме від його вульгарних вигадок, приправлених безглуздими прозвиськами на кшталт курочки, м'яса чи відбивної.

І ось, у Йорваскрі з’являється новенька. Яка подія! Хай там як бубнить Вілкас, а свіжа кров була потрібна резиденції Соратників. З'явилася людина, якій ще не перемили кістки, яка ще не обридла своїм видом і в якій так багато невідомого. Ейлі було цікаво, що вийде з цього гидкого каченя. Що вона з себе зрештою представить, коли всьому навчиться і підросте?

Ейла придивлялася до Ісгерд, напевно, як і всі інші, але трохи ретельніше. Вона закочувала очі від спроб дівчинки потрапити з луку в ціль або зробити серію ударів мечем по манекену. О, великий Хірсін, яка ж вона криворука! І, тим не менш, Ейла вважала, що навіть з трухлявого пенька можна щось вистругати. Може, не надто гарне і корисне у справі, але хоч щось, що матиме форму та якісь властивості.

Мисливиця спостерігала за новенькою і поза тренуванням. Дивилася, як та їсть, з ким спілкується, куди ходить, на що дивиться. Ні, це не було справжнім стеженням! Просто Ейла, природжена мисливиця, ненароком помічала деталі, навіть того не бажаючи.

І що зрештою? Ісгерд була лагідною перед Кодлаком, поблажливою до природної дурості Фаркаса, обережною до Вілкаса та Арнбйорна, довірливою до Ейли і уважною до слів Ніяди. До кожного знайшла підхід. Найчастіше скромно опускала голову, коли слухала чиїсь повчання, в очі дивилася рідко. Острижене по плечі волосся не прибирала за вуха, навпаки, намагалася прикривати ним більшу частину обличчя. З холодами, коли видали шапку, це стало простіше. Ісгерд дуже мерзла, це Ейла помітила з перших днів по тремтячим почервонілим пальцями і наглухо застебнутій куртці навіть у приміщенні. Може, крові від босмерів у неї і менше, ніж від нордів, але ельфійських слабостей набралася вона з лишком.

У лазні дівчинка дуже соромилася і постійно намагалася приховати себе. Вона роздягалася останньою і одягалася першою, сиділа на лавці подалі та повище за всіх, щоб не хотілося задирати голову, звертаючись до неї. А за спільними прийомами їжі сідала з самого краю і їла тихо і непомітно. Іноді могла дозволити собі посміхнутися на чийсь жарт, але ніколи не сміялася в голос і голосно не говорила.

Ейла могла з упевненістю сказати ­– вона знає про звички Ісгерд практично все. Не знала вона лише її таємних думок та деталей життя до Вайтрана. Останнє їй було не особливо цікаво, а ось таємниці стали цікавити з того часу, як Ісгерд завзято кинулася допомагати братам, як вони повернулися від велетня, і після рум'янець спалахував на її щоках щоразу, як поблизу з’являвся Фаркас. Ейлу взагалі дивувало, що босмерська шкіра може так яскраво червоніти – раніше вона думала, що по їхніх обличчях нічого не можна прочитати.

Від неї не сховалося, з якою м'якою усмішкою дивилася на Соратника Ісгерд, і як легко трималася поруч, без роздратування, яке зазвичай викликав у присутніх простак і невіглас Фаркас.

Свої підозри Ейла вирішила перевірити у лазні, завівши ризиковану розмову про хлопців. Згадка близнюків змусила Ісгерд вкритися плямами і нервово зіщулитися.

Своїми здогадками Мисливиця відразу поділилася з Ніядою, але та інтересу не розділила: «Маленька ще наша нова, нічого не розуміє і всього сторониться. Якщо їй хтось і сподобався, навряд чи з цього щось вийде», – такою була її відповідь. «Принаймні, за нею буде не нудно спостерігати. У Йорваскрі зовсім нічого не відбувається, а так розвага», – повела плечима Ейла і вже наступного дня на неї чекав раптовий облом.

Ісгерд поводилася стримано і прохолодно, від Фаркаса трималася, як від вогню, з іншого боку залу чи тренувального майданчика. Той теж веселим не виглядав. Тільки в його полі зору з'являлася Ісгерд, ставав похмурий і мовчазний. «Прямо як раніше», – згадала Ейла. До того, як Кодлак привів новеньку, Фаркас був не особливо балакучим, хіба що з Вілкасом міг говорити про всяку нісенітницю і веселитися.

– Ти що зробив з нашою новенькою? – Ейла сиділа на лаві в залі, перебираючи стріли, коли повз йшов Фаркас. – Налякав її своєю бандитською пикою серед ночі?

– Не твоя справа, сестро, – прогарчали у відповідь той, втім, беззлобно. – І з моєю пикою все гаразд.

– Ха-ха, ну звісно, – з’єхидничала Мисливиця. – Минулий новачок, здається, втік саме через тебе.

– Це не я був, а Вілкас. Він налякав його тим, що зненацька заговорив зі спини. Хто винен, що пацан виявився малодушним і втік з кінцями? Боягузам нема чого робити серед нас.

– Коли Вілкас прийде до тями, я нагадаю йому цю історію і ще раз спитаю, він був тоді чи ні. Але щось підказує, що його відповідь відрізнятиметься від твоєї версії.

– Запитуй, що хочеш, – буркнув Фаркас і пішов далі.

Правдою в тій історії було те, що незабаром після того, як прийняли новенького в Соратники, вони влаштували свято на честь вступу Арнбйорна в Коло і сильно напилися меду з найкращої медоварні в Скайримі. Хто саме з близнюків налякав того хлопця, ніхто й не скаже достовірно. Фаркас завжди каже, що це зробив Вілкас, а Вілкас, відповідно, все заперечує і вважає винним свого недолугого брата.

Ейла провела задумливим поглядом Соратника. Що ж сталося, що він та Ісгерд поводяться так дивно. Немов посварилися. А якщо так, то чому?

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Ісгерд нудилася поруч із ліжком Вілкаса. Сидячи на стільці і підтягнувши одне коліно, вона обхопила його руками і, заплющивши очі, подрімувала. Поруч лежав у піхвах меч, з яким вона тепер не розлучалася, беручи приклад із Соратників. Якщо вона хоче тут затриматися, варто поводитися так, як інші.

Вона вже напоїла воїна зіллям і тепер не знала, чим себе зайняти. Два тижні тренувань зробили з її рук задубілі палиці з пекучими мозолями. Боліли ноги, стегна, прес, ребра, плечі, кисті і пальці. Одна голова не боліла, вже хоч щось.

Через регулярні зусилля і страждання в одному флаконі, Ісгерд хотіла сховатися від усіх і просто відпочити. Не робити нічого і при цьому не боятися, що хтось дорікне її неробству. Тому дівчинка затримувалася в кімнаті Вілкаса, вдаючи, що доглядає його. Кодлак із самого початку схвалив її роботу, а його слово означало набагато більше, ніж решта. Значить, можна нікуди не поспішати.

Вілкас спав, мірно здіймаючи широкі груди під бавовняною чистою сорочкою, яку йому переодягнув Фаркас. Його голова була нахилена убік і волосся, завжди акуратно заправлене за вуха, розтріпалося. Він вже починав обростати густою щетиною, яку раніше ретельно зголював. Коли Вілкас прокидався, він не розплющував очей, а просто сипло просив води. Ісгерд потрапляла на такі моменти двічі і обидва рази мовчки давала йому зробити ковток із кухля. Навряд чи Вілкас усвідомлював, хто щодня сидить поруч.

Уткнувшись у своє коліно, Ісгерд тихенько погойдувалася вперед-назад. Вона думала, що коли пройде зима і стане тепло, то, можливо, не прийме запрошення стати Соратницею, а піде шукати інший шлях. Їй хотілося опанувати меч і лук із принципу, просто довести всім, що її не просто так взяли в Йорваскр, але ставати воїном… ні, це не було її справжньою метою. Ісгерд не уявляла, як рубатиме ворогів. Це занадто для неї.

– Фаркасе, – пошепки покликав пробуджений воїн.

Ісгерд підняла голову і подивилася на Вілкаса. Повіки його тремтіли, але не відкривалися. Він трохи рухав головою, ніби у своєму сні оглядався навколо і шукав брата.

– Фаркасе, – повторив він.

Ісгерд не знала, чи варто їй піти на пошуки Фаркаса чи сказати, що його тут нема. Говорити насправді не хотілося – раптом вона порушить спокій та налякає Вілкаса?

Вона тихо встала і зробила крок до ліжка. Обличчя Соратника було напружене і схвильоване. Мабуть, снився поганий сон. Ісгерд простягла руку і обережно поклала її на чоло. Вілкас перестав метатися і завмер. Дівчинка повільно провела пальцями від чола до скроні воїна, а потім погладила колючу щоку. Вона хотіла заспокоїти його і при цьому не видати себе. Змішані почуття боролися у її серці. З одного боку вони з Вілкасом недолюблюють один одного, з іншого – він був у безпорадному стані, а це само собою викликало співчуття та бажання допомогти. «Коли Вілкас зміцніє і почне відкривати очі, мене і слід простигне. Він не повинен знати, що я була тут», – вирішила для себе Ісгерд.

Її долоня продовжувала погладжувати воїна і обережно розплутувати темне каштанове волосся, укладаючи його назад за вухо, і така ласка швидко заспокоїла Вілкаса. Він затих і знову спокійно задихав, занурившись у сон.

Ісгерд розглядала його вольове обличчя: розставлені очі з чорними віями, гострі вилиці, великий прямий ніс, квадратне підборіддя та сухі губи з припухлою нижньою губою і знаходила Вілкаса надзвичайно привабливим. «От чому у братів так багато шанувальниць у Вайтрані», – Ісгерд дивувалася, як сама не розгледіла його краще до цього моменту. Адже вони з Фаркасом близнюки. Виходить, у нього такі ж риси і він не менш гарний. Ісгерд раптом відчула збентеження і відняла руку від Вілкасового обличчя. Ох, чому це в її голові такий туман?

Переконавшись, що більше не потрібна воїну, вона підхопила меч і вийшла зі спальні. Здається, заспокоїтися тепер треба їй.

 

Notes:

Ви повинні бути готові до того, що хоч в цій главі вже є натяки на почуття головної героїні і підіймається тема взаємовідносин, сама історія розвивається повільно і поступово, тож виправдання пейринга в шапці фанфіка ми побачимо не скоро.

Chapter 4: Два брати

Notes:

Місяці зими:
Вечірня зоря - грудень
Ранкова зоря - січень
Схід сонця - лютий
Сатурналія - щось типу Нового року/Різдва

Вже завтра наступала Вечірня зоря, а з нею і офіційний початок зими, хоча морози вдарили по Скайриму ще місяць тому, через що в загальній спальні навіть встановили маленьку грубку.

Найважливішим у всій цій події був скорий день народження Ісгерд. До нього було рукою сягнути, всього якихось чотирнадцять днів, але ні воно, ні навіть Сатурналія – головне свято року, яке відзначається наприкінці Вечірньої зорі – не викликали радісного передчуття.

Раніше на день народження матінка готувала гарбузовий пиріг, прикрашений ялівцевими гілочками та обліпихою, і купувала вартісні солодкі рулети, які ніхто не їв у звичайні дні, бо не міг собі дозволити. Батько раніше закінчував роботу і повертався додому до сутінків. Вони влаштовували сімейну вечерю, а після Ісгерд отримувала невеликі приємні подарунки. Мати зазвичай дарувала сукні, гребінці, шпильки або брошки, а батько – виструганих з дерева лялечок, жучків у смолі, яких назбирав і залив ще влітку, зошити з грубого паперу, в яких можна було писати та малювати. Ісгерд була рада кожному подарунку і берегла все це добро в скриньці біля ліжка. Коли їй ставало сумно, вона сідала на хутряну ведмежу шкуру, витягувала речі на підлогу і розглядала, розсортувала, перекладала.

Зараз усе це залишилося в минулому, її скринька, найімовірніше, згоріла разом із всім селом. Коли вона бігла з Ельфійських Луків, на ній була тільки сукня, легкі черевики, а в руках каптан, прихоплений поспіхом, незрозуміло нащо. Нічого не залишилося в згадку про рідний будинок. Черевики до осені схудли і Ісгерд викинула їх, коли їй видали нові чобітки в Йорваскрі. Така сама доля торкнулася і сукні, і каптана.

Тому й святкового настрою не було. Це буде перший день народження, який Ісгерд проведе без батьків, без дому та в чужому місці серед чужих людей. Та ніхто ж і не знає про її День, а розповідати про нього спеціально вона не збиралася.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

День за днем Ісгерд починався однаково. Рано підвівшись та вмившись, вона підіймалася до зали на сніданок. Поївши, йшла на вулицю тренуватися із Соратниками. На майданчику завжди хтось був, але постійно одні й ті самі обличчя не зустрічалися. Воїни регулярно ходили завдання. Іноді тренуватися доводилося лише з войовницями, іноді компанію їм складали Скйор, Фаркас та Арнбйорн, або хтось один з них, а іноді майже нікого не було.

Другої Вечірньої зорі на майданчик вийшло лише двоє. Ісгерд покрутила головою, намагаючись побачити ще хоча б Ейлу або Арнбйорна на крайній випадок. Ніяда вчора сказала, що поїде з Вайтрана на пару днів у справах, і дівчинка її не чекала в принципі.

Однак на задньому дворі Йорваскра не було нікого. Взагалі. Окрім Фаркаса.

З тієї сварки минуло близько двох тижнів і вони більше жодного разу не розмовляли. Напруга між ними швидко зійшла, але відстороненість залишилася. Фаркас говорив з іншими, терпів глузування і огризався на них, вплутувався в грайливий спаринг зі Скйором або Арнбйорном, але на Ісгерд не звертав жодної уваги, ніби її не існувало.

І зараз Ісгерд розраховувала, що Фаркас так само вдасть, що зовсім нікого поблизу немає, і почне тренуватися на самоті.

– Чого встала, як громом вражена? – буркнув воїн, явно звертаючись до неї. – Ти подивитись прийшла чи тренуватися?

Ісгерд здивувалася від такої грубості. Вона справді стояла, як бовван, на сходах двору і тупо вирячилася на Фаркаса, що розминався. Знявши з себе куртку, він залишався в м'ятій сорочці, не відчуваючи холоду. М'язи перекочувалися і натягували тканину щоразу, як він рухався, демонструючи неабияку силу. Соратники, що складалися трохи більш ніж повністю з нордів, не боялися холодів і займалися у легкому одязі. Ісгерд ніколи не знімала куртку, як би незручно чи спекотно в процесі їй не було. Тому вигляд Фаркаса не повинен був її хвилювати, але вони залишилися наодинці і це багато змінювало. Це означало, що тепер вся їхня увага буде прикута один до одного. І замість того, щоб дивитися на Ніяду чи Ейлу і повторюючи за ними вправи, їй доведеться дивитися на опуклі груди Фаркаса, його міцну спину, могутні руки та суворе обличчя. «Чому мене це так бентежить?!», – запитала Ісгерд.

– Я е-е… прийшла тренуватися, – відповіла Ісгерд, ковтаючи в'язку слину в горлі, яке миттю пересохло.

– Тоді припиняй тупцювати на місці та ходи сюди, – покликав її Соратник.

Борючись з незручністю, Ісгерд вийшла на майданчик і дозволила Фаркасу керувати тренуванням. Вона робила вправи, які він показував, намагаючись дивитися кудись в сторону. При цьому сам воїн стежив за кожним її рухом і не упускав моменту прокоментувати техніку виконання.

– Якщо ти так повертатимеш корпус, то згорнеш собі хребет.

– Хіба можна самому собі згорнути хребет? – вирвалося в Ісгерд.

– Я не знаю, на що здатні босмери.

– Якщо не знаєш, то нема чого й говорити про таке, — буркнула дівчинка, пропустивши зауваження щодо її крові. Вона наполовину норд, на хвилиночку!

Фаркас буркнув щось собі під ніс. Вони розім'ялися і черга дійшла до мечів. Вийнявши дворучний меч з піхов, Соратник зробив швидку серію ударів у повітрі, а потім зиркнув на Ісгерд:

– Ти вже пробувала робити зв'язки?

Після загальної розминки, коли починалися індивідуальні тренування, чоловіки йшли на інший кінець двору і звідти голосно розносилися бойові крики і свист мечів, а коли справа доходила до спарингів, вони боролися люто, як дикі звірі, з дзвоном і скреготом клинків. Ні Ейла, ні Ніяда не брали участь у подібному і загалом проводили заняття спокійно та розмірено. «Коли ти вчишся володіти зброєю, потрібно працювати з холодною головою і тільки в бою можна дозволити крові кипіти і серцю рватися назовні. Але хто з чоловіків дотримуватиметься цього правила?», – поблажливо говорила Мисливиця і бралася за лук. Ісгерд в цю годину займалася з Ніядою, ловлячи кожне її слово і рух, і в неї не було часу подивитися на тренування інших Соратників. Втім, як і у всіх інших. Тому ніхто в Йорваскрі до ладу не знав, що вміє його товариш і як проводить свій тренувальний час.

– Мене нещодавно почали цьому навчати.

– Покажи. Я не володію коротким мечем, але трохи в цьому розуміюся.

Ісгерд зробила коротку серію наступальних ударів. Замах знизу, що по інерції йде вгору і пірнає за спину, потім поворот кисті та прямий удар мечем з-за голови по уявному ворогу. Все повільно і технічно правильно, як її вчили.

– Цього тебе Каменерука навчила? – спитав Фаркас, хоч і так всі знали, що мечу Ісгерд вчить вона і ніхто інший. Та кивнула і воїн продовжив. – Хіба вона не казала, що твої рухи надто скуті? Ти не вмієш працювати корпусом. Це забирає багато сил.

– Мої руки справді швидко втомлюються, – зізналася Ісгерд, переклавши клинок у ліву руку, а праву розминаючи у зап’ястку.

Фаркас сховав свій меч у піхви і підійшов. Дівчинка рефлекторно зробила крок назад. Соратник насупив брови:

– Я не збираюся тебе бити. Тільки покажу, як правильно рухатися, – він зробив паузу і додав м'якше. – Якщо дозволиш.

Ісгерд зніяковіла від того, як безглуздо злякалася. Правда ж, що поганого міг зробити їй Фаркас?

– Так, звісно. Я не проти, – закивала вона і внутрішньо напружилася, коли воїн зайшов їй за спину.

– Коли я попрошу, зроби повільно перший замах зі зв'язки, яку ти показувала.

Ісгерд ще раз кивнула і приготувалася, не дуже розуміючи, навіщо Фаркасу стояти позаду. Хіба так буде зручно дивитись на її удар?

– Починай. Повільно.

Ісгерд злегка зігнула коліна, опустила меч і повела їм по діагоналі знизу-вгору, починаючи замах. Таким ударом б'ють у коліно, стегно чи в бік, якщо противник не прикритий щитом. У цей момент чужі долоні взялися за талію і з натиском перевернули корпус вслід за її рукою. Ісгерд аж забула, як дихати, ойкнула і мало не випустила меча.

– Я не сильно тебе стиснув? – одразу перейнявся Фаркас, нахиляючись над її плечем.

Від нього пахло потом, ваніллю із солодких пирогів та часниковою заправкою до м'яса, яку подавали сьогодні на сніданок. Моторошна суміш, від якої Ісгерд стало погано. Навіть якщо у Фаркаса відібрати зброю, він вразить свого супротивника лише тим, що просто стоятиме поряд. Справжній норд, що тут сказати. Від цієї думки стало навіть смішно, але дівчинка подавила усмішку.

– Ні, я майже не відчула. На мені стільки одягу, що я, мабуть, і удар вистою, не помітивши.

Фаркас потер неголене підборіддя:

– Це добре, бо я злякався, коли ти сіпнулася. Дай сюди меч, – Ісгерд передала зброю, і Соратник зважив її в руці. – Він такий легкий, дивно, як ти втомлюєшся.

Дівчинка пирхнула – та з його м'язами бика завалити раз плюнути. Фаркас зробив кілька ударів, пристосовуючись. Йому було некомфортно з одноручним мечем – ніби зубочисткою махає. Однак він зголосився стати вчителем, нехай тепер і вчить.

– Стеж за моїм корпусом.

Він повторив її зв’язку. Зробив випад лівою ногою, одночасно з нею рвонув клинок по широкій дузі і його торс розвернувся правим плечем слідом за клинком, що пішов вгору, провертаючись одночасно і у стегнах, але корпусом не похитнувся вперед, а тримався рівно. Немов пружина, стисла і потім відпущена. Ісгерд одразу зрозуміла свою проблему – вона працювала руками, але була дерев'яною в решті тіла. Потім Фаркас зробив кілька бічних ударів і верхній замах через голову, що загрожував розрубати невидимого противника навпіл. І весь цей час його тіло, рука та меч складали одне ціле. Можливо, він погано володів одноручником у порівнянні з Ніядою, але для Ісгерд його рухи були верхом майстерності.

Нарешті зупинившись, Фаркас одним точним рухом повернув меч у піхви, що висіли в Ісгерд на поясі:

– Тобі варто потренуватися з чимось важким. Тоді твоє тіло одразу почне працювати як слід, бо інакше буде неможливо.

Він подивився на всі боки, прикидаючи, що могло б підійти для цієї мети. В очах спалахнуло осяяння і Фаркас збігав за мішені до скрині. Звідти він приніс довгу сталеву палицю в шкіряному обплетенні зі стесаним навершником, що був колись держаком для якоїсь зброї, можливо, сокири, і тут же вручив Ісгерд у руки. Дівчинка не очікувала, що вона буде такою важкою і з гучним стукотом впустила її на кам'яний двір, але коли підняла, зрозуміла, що палиця все ж важить менше, ніж дворучний меч. Подоба її біцепсів напружувалася до печіння від зусилля втримати палицю однією рукою, але двома це стало цілком можливо.

– Раніше це був молот Йорлунда, але він зламався і ми випросили віддати його, щоб тренуватися, – пояснив Фаркас. – Він допоможе тобі відчути м'язи та працювати всім тілом.

– Зрозуміло, – кивнула Ісгерд, надуваючи щоки від напруги. Якщо тренування не закінчиться через п’ять хвилин, у неї відваляться руки і на вечері вона їстиме, як свиня, уткнувшись носом у миску.

– Ну, якщо ти готова, починай робити зв'язку. Повільно.

Колишній молот був незвичний у роботі. Мало того, що важкий, та ще й довгий для невисокої Ісгерд, щоб впевнено тримати баланс. Він викликав дискомфорт і змушував провертатися на кожен рух до хрускоту у хребцях. Ісгерд зовсім не керувала палицею, швидше вона нею, тягнучи за собою. Щоразу, коли дівчинка погрожувала пірнути слідом за своїм замахом, Фаркас міцно хапав її під руки, не даючи впасти.

– Встань у широку стійку, щоб не втрачати рівновагу, – підказав він і Ісгерд переставила ноги, але на плечі наполегливо натиснули. – І нижче в колінах, інакше ця палиця крутитиме тобою, як вітер тростиною.

Вона сильніше зігнулася в колінах і стало справді зручніше. Тримати палицю від цього легше не стало, але дівчинка стала хоча б стійкішою. У вухо змовницьки прошепотіли, від чого по шкірі побігли мурашки:

– А тепер ти завдаєш руйнівний удар в голову!

Ісгерд занесла палицю над собою, відтягуючи лікоть і плече слідом за нею, а потім різко провернула корпус, вибиваючи з легких короткий видих. Тіло віддало всю силу в удар як імпульс, вивільнивши її в момент опускання колишнього молота до землі. Тут дівчинка таки не втрималася і дійсно мало не впала, але в останній момент її спіймали за комір, повертаючи назад.

– Вибач, – винно промимрив Фаркас.

– Нічого, – відмахнулася Ісгерд і подивилася на нього. Погляди зустрілися і обидва посміхнулися, тихо посміюючись від незручності.

– Непогано впоралася, сестро, – сказав Фаркас, коли вони заспокоїлися, і забрав палицю з рук Ісгерд.

Вона одразу відчула полегшення. М'язи гули, пальці почервоніли від свіжих мозолів. Але більше не було важкості, що відтягувала плечі і ламала спину.

– Дякую, – сказала Ісгерд, проводжаючи поглядом Фаркаса до скрині за мішенями, – тепер мені зрозумілий цей механізм.

– Я радий, – відповів той, забираючи свою куртку, накинуту на манекен. – Якщо знадобиться допомога, звертайся. А поки що на сьогодні вистачить.

Соратник пройшов повз Йорваскр і Ісгерд, замислившись всього частку хвилини, зрозуміла, що зараз найкращий час. Вона наздогнала Фаркаса:

– Стривай.

– А? – обернувся він на неї.

– Слухай, та сварка…, – почала дівчинка, – вибач, що наговорила тоді гидот. Я в жодному разі не думаю про тебе погано.

Фаркас зміряв її здивованим поглядом, потім усміхнувся.

– Я вже й забув.

– Правда? – Ісгерд не могла повірити, щоб той так швидко перестав дмухати, враховуючи, що ще вранці тримався відсторонено.

– Ага. Їсти хочеш? – змінив тему Фаркас. – У мене ось в животі вже голодний вовк бурчить.

Дівчинка полегшено посміхнулася та кивнула. Вони разом увійшли в Йорваскр, де на них вже чекав обід.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Щось нове розгорялося всередині Ісгерд. Вона була щаслива відновленому спілкуванню і, здається, дружбі з Фаркасом. Тепер у неї знову був хтось на її боці, хто завжди готовий поговорити та стати на захист. Соратник, звичайно, багатослівністю не відрізнявся, говорив трохи і з конкретною метою, ніж просто заради балачки. «Як успіхи?», «У тебе щось болить?», «Їж більше, станеш сильнішою», «Потрібна допомога?», «Як там мій брат?» – він запитував чи ділився думкою і відразу відставав, отримуючи відповідь. Начебто знати, що в Ісгерд все в порядку було достатньо. Про Вілкаса він питав швидше просто, коли не знаходив інших приводів заговорити, бо й сам чудово знав, як почувається брат.

Вілкас все ще спав, приспаний чарами Альми і ліками пана-ельфа, але почав частіше бурмотати крізь сон. Він ніби чув, як хтось приходить до нього, і намагався поговорити, кликав Фаркаса.

Ісгерд раптом помітила за собою, що бачить у Вілкасі заборонену можливість бути трохи ближче до його брата. Їй хотілося б бачитися з Фаркасом частіше і говорити з ним, але це було неможливо просто тому, що Соратник взяв на себе подвійний обсяг завдань, свій і брата, і часу на дрібниці просто не вистачало. Чому їй так хотілося спілкування з ним, вона не розуміла, але думки про зустріч з Фаркасом за вечерею або на тренуванні гріли серце. А ще вона більше не шукала вагомого приводу доторкнутися до Вілкаса. Вона гладила підборіддя сплячого воїна, водила пальцем по лінії носа і представляла на його місці когось іншого. Такого ж, але довговолосого та з доброю усмішкою. Бо вони були однакові, врешті-решт.

Одного разу за мріями її застала Ейла.

– Ось ти де! – тихо вигукнула вона, прочиняючи двері до спальні Вілкаса.

Ісгерд тут же відсмикнула руку і перелякано дивилася на Мисливицю:

– Щось трапилося? – стримуючи хвилювання в голосі, запитала вона.

– Я хотіла позайматися з тобою стріляниною і скрізь ошукалася. Навіть не думала, що ти стирчиш тут. Дивне місце для хованок, не знаходиш?

Ісгерд зашарілася:

– Я пою Вілкаса ліками, тільки й усього. Якраз збиралася йти.

Чи встигла Ейла побачити, як та важко зітхаючи, перебирає в пальцях чуже пасмо каштанового волосся, підперши щоку рукою, залишалося загадкою. Ісгерд дуже не хотіла цього, а Мисливиця ніяк не подала вигляду.

– Тоді пішли.

Ісгерд підкорилася. Зробивши незворушний вираз, дівчинка встала і вийшла за войовницею. Вона була близька до провалу, але цей момент вони ніколи не згадували.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Вілкас почав поступово прокидатися до дванадцятого дня Вечірньої зорі. Він розплющив очі і глянув у стелю, не зовсім розуміючи, де знаходиться. Удар велетня геть-чисто вибив його зі свідомості. Це сталося ніби по клацанню пальців. Фаркас, захоплений запалом бою, хотів перерізати велетню ахіллові сухожилля і повалити його, але не помітив, як підставився під величезний кулак. Ще б мить і від брата залишився б один кривавий коржик, і ніяка горезвісна сила Ісґрамора і міцне тіло не допомогли б. Вілкас кинувся до брата, збив його собою і навздогін отримав ковзкий поштовх збоку, що прострілив нестерпним болем. Хрускіт кісток вибухнув у вухах, а потім настала темрява.

Вілкас відчував своє ниюче тіло, що ніби парило в невагомості, і не міг зрозуміти – помер він чи ні. Навколо було темно, порожньо та тихо. Після довгого очікування невідомо чого він відчув, як по тілу несподівано розливається тепло. Картинка довкола перестала бути непроглядною. Вона набувала форм, кольорів, текстури. Вілкас зрозумів, що перебуває уві сні, і так само швидко перестав усвідомлювати цей факт, занурившись у колообіг фантастичних подій.

Снилося йому всяке, найчастіше кошмари. Він хотів покинути сон, втекти від нього в інший, приємніший, але не міг вирватися. Поки не трапилося диво. Він відчув обережні дотики до себе. Хтось далекий і невидимий, звідкись ззовні пригладжував його волосся та брови, гладив по обличчю. Ці дотики були теплими і дбайливими, як руки матері, і Вілкас почав бажати їх. Вони втихомирювали і змушували кошмари розламуватися, випускаючи його на волю.

Він думав, це Фаркас стереже його сон, але хіба його грубуватий брат вмів так заспокоїти і приголубити? Те, як він зминає м'яку свіжу булку у своїх ручищах, змушувало всіляко уникати братніх обіймів, сповнених щирої любові. А цю справу стосовно Вілкаса Фаркас неабияк любив – стиснути аж до хрускоту кісток та нестачі повітря.

З кожним днем свідомість Вілкаса прояснювалася і він починав вільніше мислити. Він міг розмірковувати на різні теми, дивлячись на свої сни з боку і вже не беручи участь у них. Його тілу поверталася чутливість і тепер воїн точно знав, що лежить у ліжку, вкритий ковдрою.

Наче крізь товщу води він почув спотворений далекий голос:

– Ось ти де! – і впізнав у ньому Ейлу Мисливицю.

Хотілося крикнути їй, сказати, що він тут, все чує і хоче вже повернутися до них, братів та сестер, але тіло не слухалося, а губи не відкривалися, зліплені між собою.

– Щось трапилося? – пролунало у відповідь.

Вілкас не зрозумів, хто це каже. Він прислухався до подальших слів і почав згадувати… Новенька! Вона була поруч? Судячи з того, що вона поїть його якимись ліками, досить часто. Невже це її теплі дотики рятували його від жахів? Вілкас відчув, як йому стає погано. Його б знудило, якби він міг. Повірити неможливо, ця недосмерка-недонордка дозволила собі підійти до нього, коли він лежить непритомний! І навіть чіпати його! Це було не дозволено, жахливо!

Така сильна була злість Вілкаса, що його свідомість буквально виштовхнула його з буття сновидінь. Він прокинувся.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

День народження Ісгерд пройшов непоміченим завдяки Вілкасу, який прийшов до тями. Його поява в коридорі підвальних приміщень змусила Тільму Худорляву видати дикий вереск, від якого рано-вранці продрали очі всі мешканці Йорваскра.

Служниця, яка займалася прибиранням ще до світанку, зовсім не очікувала побачити в темряві підвалу постать, що хиталася і скидалася на драугра. За півтора місяця відновлення Вілкас схуд, його обличчя змарніло і набуло мертвенно-блідого відтінку, волосся звалялося в нечесане сальне гніздо. Його все ще трусило від слабкості і тому кроки виходили повільними і невпевненими. Пересохлими губами він попросив стару дати йому води, а та не почула і прийняла воїна за повсталого з мертвих.

– Брате! – зойкнув ошелешений Фаркас, підбігаючи до Вілкаса і підхоплюючи його під руку.

– Ну треба ж, і року не минуло, – хмикнув Арнбйорн, висунувши голову зі своєї кімнати.

– Йому треба повернутися до спальні, – прокоментував Скйор. – Вілкас ще занадто слабкий, щоб гуляти Йорваскром.

Вілкас дійсно ще остаточно не володів собою. Його голос не набрав сили і він просипів кілька слів на вухо Фаркасу, про щось просячи. Той покивав і повів брата назад у кімнату.

За всім цим спостерігала розтривожена Ісгерд, визираючи з-за дверей спільної спальні. Коли всі почали розходитися, вона повернулася до свого ліжка, потираючи босі ноги одна об одну. Вона пірнула в постіль, що ще не встигла охолонути, і закуталася з носом: «Цікаво, Вілкас щось чув чи відчував, поки лежав непритомний?». Це питання не спадало їй на думку, поки вона доглядала Соратника, а зараз їй раптом стало страшно і соромно за свої вільності.

Ніяда Каменерука, яка теж була розбуджена криком, повернулася до спальні і зачинила за собою двері. Вона лягла, бурчачи під ніс про зірваний сон, але швидко засопіла. У Йорваскрі настала тиша і Ісгерд заснула разом з усіма іншими його жителями.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Весь день Вілкас був під опікою свого брата-близнюка. Усюди його водили, підтримуючи під руку, і ще трохи, почали б годувати з ложки. Скалячись від головного болю, який починався, досить порушити душевну рівновагу, Вілкас бурчав на Фаркаса, щоб той не робив із себе няньку.

– Що ти як курка наді мною? – лаявся він. – Я можу й сам до вбиральні дійти.

– Ти ноги свої бачив? – грубо казали у відповідь. – Вони худі, як стріли Ейли. На таких хіба що повзти.

Згадана воїном Мисливиця, а разом з нею Ніяда і Скйор не приховуючи потішалися над занадто дбайливим Фаркасом. Всі, звісно, і раніше знали, як він дорожить своїми кровними узами, але ще не бувало таких ситуацій, у яких той уподібнювався тремтячій над сином матері.

– Вас багато, а він у мене один, – бурчав їм Фаркас, зовсім без образи.

На відміну від інших, Ісгерд не було смішно. Вона навпаки відкрила собі Фаркаса з іншого боку: «З таким хоч куди – не пропадеш».

Коли Соратники висипалися на засніжений задній двір тренуватись, Вілкас забажав поспостерігати і, одягнувшись у товсті хутряні штани і куртку, сів на лаві на терасі. Вперше за день Фаркас залишив брата одного, але раз у раз поглядав на нього через плече, відволікаючись від вправ і нерідко пропускаючи удари в спарингу.

– Пропав наш бравий воїн, – махнув рукою Скйор, коли після закінчення тренування Фаркас насамперед попрямував до брата, дізнатися про його самопочуття.

Однак старший із Соратників був не правий. Надмірна турботливість була такою лише на початку, поки Вілкас був схожий на немічного старця. Розходившись ногами, до вечора він вже тримався впевненіше, а наступного ранку навіть сам з'явився на сніданок. Фаркас, бачачи, що братові краще, потихеньку почав відставати від нього.

– Думаю, будь на його місці ти, – заговорила з усмішкою Мисливиця. – Ти б відразу конем поскакав і жодна допомога не була б потрібна. Такому бугаю все байдуже.

– Не починай, Ейло, – сказав їй Кодлак Білогривий. – Фаркас і так досить настраждався через свою помилку, не вистачало, щоб він знову зневірився.

Ісгерд намагалася старанно уникати суспільства Вілкаса. Через два дні з його повернення вона все ще відчувала незручність. До того ж Соратник через свої травми був не в дусі, а значить, і попадатися йому на очі не хотілося подвійно.

Проте обережність її все одно не вберегла. Вирушаючи до кімнати Ейли, щоб сповістити про розтоплену лазню, з-за рогу на неї вийшла висока постать, загороджуючи світло настінних ламп. Вона явно навмисно вичікувала появу Ісгерд і тільки та ступила за поріг передпокою особистих кімнат, як нависла зверху, подібно до грозової хмари.

– Босмерка, – холодним пошептом звернувся до неї Вілкас.

Дівчинка нічого не відповіла, тільки звела на хлопця тривожний погляд. В тіні його обличчя недружньо блищали сірі очі, як два маленькі місяці, обрамлені павутинням тонких червоних судинок.

– Ти доглядала мене, поки я був непритомний, – ствердно заявив він.

– Альма доглядала тебе, – Ісгерд постаралася надати своєму голосу максимальну відстороненість. Нехай Соратник не здогадується, як страшно їй зараз. Точно зайцю, спійманому вовком.

– Не намагайся відвертітися, я знаю, що ти бувала у мого ліжка.

– Бувала, та нічого поганого не робила, – витримувати злий погляд ставало дедалі складніше, але Ісгерд трималася, стискаючи кулаки. – Я лише виконувала свій обов'язок, і Кодлак Білогривий дав мені добро.

– Обов’язок? – виплюнув слово Вілкас. – Твоїм обов'язком було б не потикатися на поріг Йорваскра. Твоя присутність паплюжить репутацію Соратників. Мені ще не скоро вдасться відмитися від твоїх рук.

– Я не торкалася тебе, – вишкірилася Ісгерд. Вона брехала і це було краще, ніж зізнатися у протилежному.

– Я може й лежав, подібно мертвому, але чудово все відчував і навіть чув. Твої пальці гладили моє обличчя так ніжно, що все моє нутро вивертає від огиди.

Дівчинка застигла, почервоніла, немов рак від збентеження і злості: «Не тобі призначалися ці дотики, але цієї правди ти нізащо не дізнаєшся!». Вона хотіла розвернутися та піти. Втекти так швидко, як вітер, як стрімкий гірський струмок. Тільки не могла відвернутися від залізних очей, що проїдали її зсередини, мов іржа. Губи Вілкаса тремтіли в бажанні сказати ще щось, але він все не міг підібрати слів. Неприязнь до новенької була настільки велика, що передати ці почуття не вистачить всього словникового запасу.

І чому він так її не злюбив? Так, його ідеальні уявлення про Соратників похитнулися в той момент, коли Кодлак привів Ісгерд до їхнього дому. Він не міг повірити, що старий норд, який свято шанував порядки та історію гільдії, дозволить з'явитися в Йорваскрі цьому мутантові, що не знає, з якого боку тримати меч! Можливо колись Вілкас змирився б з її присутністю, хоча і не прийняв би до кінця, але усвідомлення того, що мерзенне дівчисько посміло доторкнутися до нього… Це було понад все, що можна було стерпіти!

– Брате, ти що це, в коханні сестрі зізнаєшся, що її ніби молотом до підлоги прибили? – з-за спини Вілкаса вчасно з'явився веселий Фаркас.

– Фаркас! – воїн обернувся на брата, пихтячи гнівом. – Не сестра вона тобі, вбий, нарешті, це у свою порожню голову!

Його близнюк на секунду спотворився в виразі, не розуміючи, чим викликав таку реакцію, а потім криво посміхнувся.

– Якби вона була порожня...

– Фаркасе, – цього разу гукнула Ісгерд і, ще свіжо пам'ятаючи їхню сварку, спокійніше і м'якше додала, – твій брат втомився, допоможи йому.

Вона пішла до Ейли, як і планувала спочатку. Ноги були ватяними і дико тремтіли, і тільки диво не дозволяло Ісгерд ганебно впасти. Коли, передавши інформацію Мисливиці, дівчинка поверталася, братів уже не було.

За вечерею Ісгерд зберігала мовчання, без апетиту жуючи варену картоплю, яка ніяк не лізла в горло. Вона скоса поглядала на Соратників, які раділи скорому святу Сатурналії. Це, судячи зі стрімких висловлювань воїнів, був день, коли вони могли не стримуватися та їли і пили не знаючи міри. Всю ніч гуділи жителі Йорваскра, співали пісні, танцювали, обмінювалися практичними подарунками. Чоловіки після опівночі йшли в таверни Вайтрана і гуляли з дівчатами, Ніяда, Йорлунд і Кодлак пили найкращий скайримський мед під крилами орла Небесної кузні, молячись богам про удачу наступного року. Ейла і Скйор до ранку полювали і часто приносили гарненьку тушу оленя, яку цілком засмажували на рожні в залі.

Але перед усім цим було традиційне спільне святкування, подібне до сімейних гулянь. На те вони й були один одному братами та сестрами, щоби першу годину Сатурналії провести разом.

Ісгерд слухала Соратників і смуток накочував на неї подібно до холодних північних вітрів: «А я б провела цей день у рідному домі, хай і згорілому. Можливо, мені вдалося б побачити примар моїх батьків». Її подружка Айдала якось по секрету сказала їй, що бачила свою померлу бабусю біля струмка. Практично невидиме тіло, що відливало сріблом у світлі зірок, парило над водою. Айдалі не було страшно, вона, навпаки, відчула тепло і ласку, що лунало від примари.

Правда це була чи ні, Ісгерд не замислювалася. Навколо стільки таємниць та чудес, що тільки чарівники Вінтерголда могли б сказати, чи існують привиди насправді. Дівчинці хотілося вірити, що таки існують. Мабуть, вона б усе віддала, щоб ще хоч раз побачити своїх батька та матір.

– Ти чого зажурилася, новенька? – запитала Ніяда, помітивши похмурий настрій Ісгерд.

– Та так, просто задумалася, – мляво відмахнулася вона.

– У таку веселу годину твої думки явно не райдужні, – сказала Ніяда і по-родинному, що зовсім їй не властиво, потріпала плече дівчинки.

Ісгерд насилу проковтнула в'язку грудку картоплі, що встряла в горлі, і витріщилася на войовницю ошелешеними очима. Вона так довго топила в собі гіркі емоції, нікому не розповідаючи про свої почуття, що сил триматися зовсім не залишилося. Ісгерд все набридло – безтурботні Соратники, теплий затишний зал Йорваскра, незрозуміло на який чорт потрібні їй тренування, Вайтран. Все! Хотілося додому і нічого більше.

– Якщо людина не просить лізти до неї в душу, то нема чого й намагатися, – почула вона ніби крізь товщу води голос Фаркаса. – Відчепись від сестри, Каменерука.

Ісгерд перевела погляд на воїна, але не змогла розгледіти його лиця. Воно розмивалося, перетворюючись на пляму.

– Т-так, не треба, – зі здриганням, видихнула дівчинка і встала.

Вона хотіла піти гідно – повільною впевненою ходою, але похитнулася на розм'яклих ногах, голосно хлюпнула носом і швидко понеслася до підвалу. Підошви м'яких чобіт надто голосно простукали сходами і рипнули дубові двері.

Ісгерд пірнула в ліжко, не роздягаючись, і накрилася ковдрою з головою. Сльози струмками потекли по щоках. Здавлено підвиваючи, дівчинка ревіла, притиснувши до лиця долоні. «Де ви, мої мамо і тато? Прийдіть за мною, заберіть мене!», – благала вона, і в той же момент неприємна інша думка рвала на шматки: «Вони не прийдуть, тому що їх більше немає! Немає в тебе ні батька, ні матері, ні дому. Ні-чо-го!». Ісгерд почувала себе найнещаснішою на світі.

Проливши не одне відерце сліз, вона трохи затихла. Думки стали млявими, на Ісгерд почала накочувати байдужість. Ніс опух, як картопля, і зовсім не дихав, а тільки бридко хлюпав і сопів. Дівчинка вирішила, що сьогодні вона вже нікуди не вийде, а пролежить до ранку і, можливо, тоді до неї повернеться нормальний настрій. Несподівано стало соромно за свою істерику.

Двері в спальню відчинилися і прямо до її ліжка підійшли, потім присіли на краєчок. Поклавши руку на горбок ковдри, під якими лежала Ісгерд, тихий голос промовив:

– Ми, Соратники, не ліземо в чужі справи, – це була Ейла. – Кожен сам по собі, і нехай ми звемося братами та сестрами, мало хто розповідає про себе особисті речі. І все ж у кожного буває потреба виговоритись. Якщо воїн триматиме негатив у собі, він не зможе бути твердим у своїх намірах і холоднокровним в бою. Тому Соратники час від часу влаштовують бенкети, щоб відвести душу і розслабитися. Сатурналія – дуже важливе свято, на ньому немає місця смутку. Але в тобі явно сидить черв'як, що точить тебе, наче яблуко. Ісгерд, – вкрадливо звернулася Мисливиця, – якщо тобі сумно, ти можеш поділитися своїми смутами зі мною чи Ніядою. Ми сім'я і маємо допомагати один одному, це наш обов'язок.

– Вибачте мені, – просипала дівчинка, трохи відсунувши край ковдри, щоб її було чути. – Я просто шмаркачка і мені тут не місце, тому й скаржитися не смію.

– Ти тут, щоб стати однією з нас, – нагадала з докором Ейла. – Поглянь на мене.

Ісгерд зітхнула і повільно виринула з-під ковдри. Мисливиця схопила її за лікоть і смикнула, підводячи. Дівчинка ойкнула і сіла у ліжку. Вона дивилася на Ейлу опухлими очима і краєм бачила неподалік Ніяду.

– Поглянь на себе, – раптом грубо повторила Ейла. – Хіба так належить поводити себе войовниці? Плакати і стогнати – доля трактирних дівок.

– В-вибач, – зніяковіла Ісгерд.

Мисливиця зверхньо подивилася на неї:

– Твоє вибачення має стати останнім цього року і більше ніколи не повторюватися. Войовниця робить, що хоче, що вирішить її голова та серце, і ніколи за це не перепрошує. Але сльози неприпустимі! Вона не плаче, вона сміється в обличчя своїм прикростям, – Ейла втерла залишки сліз зі щік Ісгерд. – Тому ти зараз мені розповіси все, що в тебе на душі, і з завтрашнього дня більше не повернешся до цього. Ти тут, у Йорваскрі, і маєш вступити до лав Соратників. Іншого варіанта в тебе немає. Зрозуміла мене?

Ісгерд закивала, зовсім не опираючись словам Ейли. Вона відчувала, що їй це потрібно – не варитися у своїх нещастях, переливаючи з пустого в порожнє, а висловитися. Вголос, словами, але щоб її хтось послухав і сказав: «Тобі більше нема про що сумувати. У тебе новий будинок, нова сім'я, нові цілі у житті. Ти більше не одна, ти не кинута всім світом на свавілля. Тепер усе буде гаразд».

Ейла Мисливиця майже так і сказала їй, коли випроводивши Ніяду за двері, уважно вислухала сповідь Ісгерд, не раз втерла їй сльози, що підступали, поплескала по плечу і кивала-кивала-кивала, чесно ловлячи кожне слово. Дівчинка розповіла, як вона сумує за батьками, селом, друзями, природою Ельфійських Луків. Як у неї ломить кістки та м'язи після тренувань, і вона думає – чи справді це те, що їй потрібно? Як вона боїться Вілкаса і Арнбйорна, як соромиться Соратників і іноді хоче просто побути на самоті, але поблизу завжди хтось є.

Наприкінці оповідання Ісгерд видихнулася, але заспокоїлася. Потік емоцій поступово закінчився, нарешті даруючи бажане спустошення. Буря, що гуркотіла в її душі, стихла.

– На Сатурналію я завжди йду на полювання відразу після опівночі і повертаюся тільки вранці, – сказала Ейла. – Цього разу перед тим, як піти, я покажу тобі одне місце. Туди ти зможеш приходити, коли тобі захочеться побути наодинці.

– Спасибі за все, – посміхнулася Ісгерд. – Мені полегшало.

Мисливиця встала:

– Це добре. І пам'ятай – твої сльози цінніші за найдорожчі камені. Не смій їх проливати направо і наліво при будь-якій нагоді, – вона вже відійшла до дверей, коли забарилася і запитала. – Ти казала, у тебе день народження на Вечірню зорю. Коли?

– Воно було вчора.

– Вітаю.

Ісгерд подякувала в спину Ейлі, що пішла. Її підтримка була настільки неоціненна, що навіть просте «вітаю» зігрівало.

 

Notes:

Будь ласка, якщо у вас є знайомі, кому подобається і хто знає TES, поширте цю історію, щоб вона мала більше оглядів. Не дамо їй залишитися невідомою на дні укррайту! Дякую!

Chapter 5: Сатурналія

Notes:

О, це дуже затишна і весела глава!

В тексті ви зустрінете посилання на музичну композицію. Вона задає атмосферу сцені і тому я конче раджу її послухати!

Насолоджуйтеся!

Усі дні до свята Соратники наполегливо працювали. Кодлак Білогривий роздавав завдання, не шкодуючи нікого, і ще підганяв, щоб жодних боржків не залишилося на наступний рік. «Потрібно встигнути виконати всі замовлення до свята!», – суворо наказував він.

Ісгерд теж дісталося. Її Провісник нагородив прибиранням Йорваскра і дівчинка працювала на рівні з Тільмою Худорлявою. Їй було дозволено навіть відвідати приватні кімнати, щоб замістити там підлогу і пройтися вологою ганчіркою. Ісгерд робила це у відсутність господарів спалень, щоб не відчувати сорому і незручностей. Кімнату Вілкаса вона взагалі прибрала за хвилину і, чесно зізнатися, не особливо старалася. У Ейли, навпаки, затрималася, розглядаючи стопки різномастих шкур і перев'язані тасьмами пучки стріл з різними вістрями та пір'ям, а в кімнату Фаркаса побоялася зайти, тільки почувши алкогольний дух через щілину у дверях. Спальня Арнбйорна, що знаходилася між кімнатами близнюків, завжди була закрита на замок у його відсутність.

У бенкетному залі Йорваскра заздалегідь встановили великий рожен над вогнищем. Тільма Втомлена нанесла гору срібного посуду, який мала начистити до блиску. Постелили новенькі килими, у горщики, що стояли по всій залі, сунули гілочки хвої, сніжноягідника та сушені пучки горицвітів.

До двадцять п'ятої Вечірньої зорі Йорваскр було не впізнати. На вулиці намело снігу, укривши резиденцію білою шапкою. Було холодно до тремтіння, але варто тільки зайти всередину, як зі всіх сторін огортало пекуче тепло, аромати свіжоспечених рулетів і пирогів, м'яса, що шкварчить на рожні над вогнем, солодкі запахи меду Гоннінга.

Ісгерд прокинулася чергового ранку в бадьорому настрої, бо її обов'язковий список справ був успішно завершений учора і сьогодні вона мала лише насолоджуватися святом. Два тижні вона невпинно допомагала в підготовці та готуванні, маючи невеликі перерви на тренування, які після розмови з Ейлою, вона відвідувала з особливим задоволенням.

Дівчинка піднялася до зали, щоб поснідати, але на своє нещастя застала одного Арнбйорна.

– Доброго ранку, – привіталася Ісгерд, сідаючи з іншого боку столів.

Основних страв ще не подавали, вони розраховувалися на вечір, а тому на тарілках лежали лише свіжі та бочкові яблука, запечена картопля та сир.

– Доброго, курочка, – озвався Арнбйорн, вже зранку налягаючи на міцні напої. – Дивлюся, добре попрацювала. Точно Тільмі недовго залишилося тут прислуговувати.

– Взагалі-то, я навчаюсь військової справи, щоб стати Соратницею, – їдко зауважила Ісгерд. Вона все ще побоювалася біловолосого воїна, боляче звіриний був у нього погляд і вищир, але намагалася щосили не показувати слабину.

– То я бачу, як ти старанно махаєш мечем, – хмикнув той, – тільки з такою ж старанністю ти максимум посмішиш ворога.

– Упевнена, ти теж не відразу став вправним воїном.

– За вправного воїна дякую, – примружився з усмішкою Арнбйорн, – а от впевненості в тобі забагато, буженинка. Як щодо того, щоб весною, коли тебе випробовуватимуть у Соратники, піти зі мною на завдання? Там і покажеш свою впевненість, а заразом підходиш ти нам чи ні.

Як же Ісгерд не хотілося цього! Вона б пішла на випробування з будь-ким, але тільки не з Арнбйорном. Проте відмовлятися і цим показувати боягузтво, вона не збиралася, отже, доведеться погодитися. Але й поспішати із рішенням не слід.

– А хіба не Кодлак Білогривий вирішує, кому випробовувати новачка?

– Якщо ти забула, я перебуваю у Колі. А члени Кола займаються такими питаннями. Тож моє слово не останнє.

Ах ось воно що. Значить, хтось із Кола випробовуватиме її. Вибір, звичайно, був великий: сам Провісник, Арнбйорн, Скйор, Вілкас та Фаркас. Кодлак Білогривий не займатиметься новенькою, на ньому лежать справи з управління гільдією і він практично не відлучається з Йорваскра. Скйор – його права рука, завжди десь поблизу і займається лише великими завданнями. Залишаються Арнбйорн та близнюки. Від Вілкаса в Ісгерд зуби зводило, так що найкращим варіантом був, звичайно, Фаркас, але немає гарантій, що їй так просто пощастить.

Всі ці роздуми відбилися на обличчі Ісгерд і Арнбйорн хитро посміхнувся:

– Ти, схоже, вже прикинула, хто може тебе випробовувати, м'ясце, але запевняю, що з більшою ймовірністю, ти дістанешся мені. Молоденькі курочки – моя слабкість.

Ісгерд стрималася, щоб не скривитися. Чомусь вона не сумнівалася, що буде саме так, як сказав Арнбйорн, і це змушувало її тремтіти від жаху.

– Я постараюся не вдарити лицем у багнюку, – тільки й сказала дівчинка.

– Це правильно. Від того, наскільки ти нам сподобаєшся, залежатиме твоя доля.

Ісгерд зобразила посмішку, надто фальшиву для доброзичливості, засунула в кишеню кілька дрібних яблук і вийшла надвір, подихати свіжим повітрям.

Двадцять п'яте Вечірньої зорі можна було назвати чарівним днем. Ще вночі у Вайтрані випав густий сніг, тендітний та ніжний, що моментально танув під ногами. Він накрив блискучими ковдрами кам'яні огорожі та клумби, припорошив дворик. Хтось вже ходив тут і залишив багато слідів. Вітру не було і сонце гріло, прориваючись через хмари.

Ісгерд озирнулася довкола, щоб впевнитися, що її ніхто не побачить, і зважилася на маленьку авантюру. Її навряд чи хватяться до початку святкування, адже сьогодні не було ані тренувань, ані важливих справ, і можна було б непомітно відлучитися до міста.

Ісгерд не уявляла, як виглядає святкування Сатурналії у великому місті, і від цікавості лоскотало в грудях. До того ж вона півтора місяця не відходила від Йорваскра далі парадних сходів.

Дівчинка обійшла резиденцію з заднього боку, намагаючись ступати по натоптаних слідах, і збігла сходинками вниз, оглядаючись через плече – а ну чи не помітив її хто? Але навколо Йорваскра не тинялося жодного Соратника і внизу у Золотолиста так само нікого не спостерігалося. Накинувши каптур, Ісгерд повернула вліво і спустилася до ринкової площі.

У головному районі Вайтрана життя вирувало. Між будинками натягли канати та повісили на них різнобарвні прапорці. На стовпах висіли ліхтарі з кольорового скла і всередині горіли вогники, промаслені воском. Грали на музичних інструментах барди. Осторонь ринкової площі, оточений захопленим натовпом, виступав акробат. Мешканці та гості міста снували між лавками, набиваючи свої мішки купленими продуктами, подарунками, різноманітною дрібницею для дому. Навколо дорослих крутилися безпритульні, намагаючись зібрати сьогодні найбільший виторг.

Ісгерд дивилася на всі боки й душа її тремтіла. Такої краси вона не бачила жодного разу за свої сімнадцять років. В Ельфійських Луках теж прикрашали будинки всередині та зовні, влаштовували ярмарок, на якому показували дива і хвалилися виробами з дерева, над якими корпіли весь рік.

Але у Вайтрані все було по-іншому. Саме місто було більше, а з ним і людей, і розмах, з яким готувалися до Сатурналії. Дівчинка підходила до прилавків і розглядала товар, трохи сумуючи, що немає в кишені жодної монетки. Вона помилувалась блискучими прикрасами зі срібла та золота, дерев'яними фігурками, надихалася запахів пряних спецій та трав, поковтала голодну слину від аромату горіхів у меді та солодких рулетів.

Ісгерд пролізла через натовп і подивилася виступ акробата. Це був худорлявий юнак, одягнутий в смугасте квітчасте трико, що гнувся як змія, перекидаючи ноги через плечі й ходячі на руках так майстерно, ніби все життя тільки так і ходить.

Щоб хоч якось віддячити акробату за чудовий виступ, вона підкинула йому в сумку яблучко. Це, звичайно, не септим, але теж непоганий подарунок – так скромно вирішила Ісгерд.

Друге яблуко пішло в чохол з-під лютні особливо старанного барда. Більшим Ісгерд не могла відплатити, зате дуже захотіла їсти. Вона думала повернутися в Йорваскр, але зовсім випадково їй під ноги викотився септим, загублений кимось у натовпі. Чиєю саме була золота монетка, вже неможливо було зрозуміти, а тому добру не варто було пропадати, і Ісгерд швидко нахилилася і підібрала знахідку. Сунувши її в кишеню, вона озирнулася, вирішуючи, на що її витратити. З появою септиму захотілося не лише їсти. Хотілося й дрібничкою себе порадувати, може, якусь скромну прикрасу собі прикупити. Ісгерд пройшлася лавками, але швидко розчарувалася – ціни в Сатурналію злітали до небес і вже одним септимом ніяк не обійтися. Їй просто не вистачало навіть на саму непоказну річ. Що ж робити? Ноги почали підмерзати й Ісгерд якось само собою подивилася в бік «Баскої кобили», приймаючи остаточне рішення.

Піднявшись сходами, вона потягла на себе двері, але її штовхнули з того боку, мало не зваливши з ніг. На вулицю вивалилося кілька превеселих чоловіків, обдаючи всіх навколо алкогольним амбре. Вони не звернули жодної уваги на Ісгерд, і та прошмигнула повз у таверну.

В «Баскій кобилі» яблуку не було де впасти. Офіціантки носили важкі таці, повні їжі, ледве протискаючись між зайнятими столами. Бард надривав струни, затягуючи урочисту пісню, і хмільні відвідувачі підспівували йому нескладним строєм.

Ісгерд могла злякатися і піти, але яскравий соковитий запах смаженого м'яса, від якого весь рот одразу наповнився слиною, і жар від вогнища, що палав на всю, стримали її. У Йорваскрі зараз не так тепло і їжа мізерна, тож і повертатися не хотілося. До того ж гомін голосів приносив плітки, які можна було підслухати. Ісгерд зовсім не знала, що зараз відбувається у світі. Вона пройшла до прилавка, хутко сіла на табурет, що щойно звільнився, і простягла свій єдиний септим господині:

– Чи знайдеться для мене шматочок смаженого м'яса?

Жінка оглянула обличчя Ісгерд, приховане наполовину в тіні, і кивнула:

– Чому ж ні, знайдеться, – і через пару хвилин повернулася з мискою, в якій лежало фазанове стегно, засмажене до коричнево-золотистої скоринки і приправлене пучками трав. Збоку лежав товстий шматок пухкого хліба і пара відварних картопельок. Ісгерд здивовано підвела очі на господиню.

– Я впізнала тебе, дівчинко, – усміхнулася їй Хульда, подаючи в цей момент пінний кухоль іншому гостеві. – Можеш не ховати своє лице.

Ісгерд тільки зараз згадала, що не зняла каптур, і відкинула його назад.

– Давно ти не заходила до мене, – продовжила господиня. – І бачу, виглядати почала краще. Прихистив хтось?

Дівчинка лагідно посміхнулася і кивнула, а потім взялася за фазанове стегно:

– Хіба ця їжа не коштує дорожче?

– Коштує. Але сьогодні Сатурналія, а тебе давно не було. Це подарунок за зустріч, – Хульда зміряла Ісгерд поглядом. – Я рада, що ти більше не жебракуєш.

– Красно дякую, – щиро подякувала Ісгерд і вгризлася в соковите м'ясо. Жир бризнув з-під кірки і потік по пальцях. Пряні трави додавали перчинки м'ясу і дівчинка відчувала справжнє свято шлунку. Так смачно в Йорваскрі вона ще не їла. Вона навіть зраділа, що не проміняла септим на горіхи в меду, а зайшла саме сюди. Горіхи вона швидше за все ще встигне сьогодні з'їсти.

Заїдаючи картоплею і хлібом м'ясо і попутно обтираючи об нього жирні пальці, Ісгерд не дивилася на всі боки, а тільки слухала розмови. І зовсім раптово почула знайомий сміх з іншого кутка зали.

Блискавка пронизала її з голови до п'ят, дівчинка різко обернулася, щоб серед пияцького народу побачити компанію, що сиділа навколо столу, заставленого кубками. В оточенні почервонілих реготливих дівчат у легких для зими сукнях сиділо кілька воїнів, серед яких і брати, Вілкас і Фаркас. Перший із серйозним виглядом щось обговорював із двома незнайомими хлопцями в шкіряних обладунках, а другий явно ніс якусь розвеселу нісенітницю білявій дівчині, що сиділа у нього на колінах. Та хихотіла і кокетливо тріпотіла віями.

Очі Ісгерд спалахнули, і душно навкруги стало. Погляд її приклеївся, ніби медом змащений, до руки Фаркаса, що нахабно погладжувала стегно реготухи. Вона б і далі дивилася туди, якби її не підштовхнули в плече.

– Випий пива, а то жир у горлі стане, – це була Хульда. Вона вже прибрала миску і замість неї поставила невеликий кухоль із пінним напоєм.

– У мене більше немає грошей, – розгубилася Ісгерд.

– Осьо ті мужики, – господиня кивнула у бік трійки біля виходу, що ледве тримала вертикально голови, – стільки заплатили моїм дівчатам сьогодні, що я ще пів року можу пиво просто так розливати.

– Ох, гаразд, – видихнула збентежена Ісгерд. – Спасибі ще раз.

Вона пригубила гіркий холодний напій. Все всередині палало від недавньої картини та ще масла у вогонь підлило хмільне пиво. Ось де стирчать Соратники з самого ранку! Веселяться в компанії якихось дівок, упиваються елем та ніякої совісті не мають. Вони ж гільдія воїнів, а не зграя пияк. Ісгерд злилася і їй хотілося швидше все допити і вийти назовні, на холод, щоб остудитись.

– Сподіваюся, це Кодлак дозволив тобі погуляти, а не ти сама, – важка долоня бухнула їй на плече і хрипкий підпитий голос дихнув у потилицю гарячим повітрям.

Табуретка під Ісгерд небезпечно похитнулася, коли дівчинка здригнулася від несподіванки. Чиясь рука прослизнула під коліна, а друга обхопила за плечі, та так швидко, що вона ледве встигла відставити кухоль на стіл. Мить – і Ісгерд підняли на руки, притиснувши до грудей. Ніс до носа вона зіткнулася з Фаркасом.

– Сестро, якщо так дивитися, можна дірку в лобі пропалити, – посміхнувся він.

– Як ти дізнався, що я тут? – випалила вона, миттю червоніючи.

– Я ж і говорю, – його голос був трохи розсіяним, і Ісгерд відчувала в диханні пекучий спирт, – твій погляд мало не спопелив мене. Ти образилася, що ми не взяли тебе з собою у місто?

Фаркас тримав її у своїх могутніх руках, у порівнянні з ним – крихітну навіть у кількох шарах одягу – міцно та впевнено, навіть не дивлячись на те, що він був далеким від тверезості. Світло кількох ліхтариків відбивалося у світлих очах, дурних від випивки, і ті блукали по обличчю Ісгерд, не в змозі зосередитися в одній точці. Дівчинка теж розглядала його і від цього згоряла полум'ям, чомусь не в змозі відвести погляду.

– У Йорваскрі нудно без вас, – пром'яла вона перше, що спало на думку, і глянула в кут, де сиділа компанія Фаркаса. Вілкас так само балакав, зовсім не помітивши зникнення брата, а ось білява дівка виглядала невдоволеною. Вона сіла на стілець, що звільнився, і схрестивши руки, спрямувала на Ісгерд погляд, сповнений ненависті. – Здається, твоя подруга не дуже рада.

Фаркас навіть не обернувся, щоб подивитися на залишену дівчину.

– Можливо, я обійшовся грубо, скинувши її з себе, але на той момент я злякався за тебе, сестро. Ти маленька і дурненька. У таких місцях тебе можуть легко скривдити.

Ісгерд була вражена турботою. Її очі широко розплющились і вона від хвилювання закусила губу:

– Дякую, я… я постараюся більше не псувати тобі веселощів.

Брови Фаркаса зігнулися, він хотів заперечити, але його перервали.

– Гей, ти заважаєш мені! – крикнув хтось.

Ісгерд одразу перемкнулася на звук. П'яному чоловікові не вистачало місця, щоб протиснутися до табурета, і він вже стискав кулаки, готуючись до бійки.

– Відвали, інакше отримаєш у морду! – прогарчав у відповідь Фаркас, одним своїм голосом прибиваючи до місця всіх навколо. Бард заграв тихіше, найближчі гості подивились на них. Соратник, не відпускаючи Ісгерд, розправив плечі ще ширше, демонструючи мужику, наскільки вони в нерівних умовах. Але алкоголю було випито достатньо, тож той не сприйняв це за аргумент. Фаркас зрозумів все без слів. Він зробив крок вбік і опустив Ісгерд на ноги, залишаючи в затишному кутку. Обличчя осяяла хижа посмішка і він, розминаючи кісточки пальців, повернувся до п'яниці.

– Даремно ти напросився.

Вставши в бойові стійки, піднявши кулаки до облич, обидва приготувалися до бійки. Бард, почувши скорі веселощі, швидко заграв мелодію, наповнену войовничих ноток. Найближчі столи хутко відсунули разом із гостями, що сиділи за ними, звільняючи простір. Почулося незадоволене голосіння Хульди.

Наступну мить Ісгерд злякано охнула, прикривши рота долонями. З розмаху міцний кулак Фаркаса врізався в щелепу чоловіка і той ледве встояв на ногах. У відповідь прилетів удар трохи слабший, ніж у Соратника. Вони почали місити один одного, прикрашаючи обличчя синцями та хрускаючи кістками.

– Ну все, мені набридло! – прогарчав Фаркас у якийсь момент і від того, як він приклався кулаком по вже пристойно пом'ятому мужику, здавалося, розвалиться вся таверна. П'яницю відкинуло до дальньої стіни. Розминаючи плечі, роздратований Соратник пішов у новий наступ, але його перехопив Вілкас, що різко намалювався на шляху:

– Брате, припиняй, – засмучено сказав він. – Адже вб'єш.

Побачивши Вілкаса, у Фаркасі ніби щось клацнуло. Він хитнув голову, скидаючи з себе бойовий азарт, і розчаровано пробурчав:

– Тільки в смак увійшов.

Вілкас трохи посміхнувся, відчуваючи полегшення через те, що брат заспокоївся так само швидко, як і розпалився. Поплескавши його по плечу, він кивнув на вихід:

– Ідемо звідси, – він передав Фаркасу дорожній мішок і кинув на стіл господині кілька септимів. – За збиток.

– Вічно від вас, Соратників, проблеми, – кинула вона невдоволено, але монети забрала. – Скоро від мого закладу одні тріски залишаться з вашими бійками.

– Вибачте моєму братові.

Фаркас підійшов до Ісгерд. Його незмінне бойове розфарбування, яке він вугіллям неакуратно розтирав по своїх повіках щоранку, трохи розмазалося по щоках і в куточку губи красувалася напіввисохла крапля крові.

– Ти як?

– Краще скажи, як ти, – з нервовим смішком перепитала Ісгерд. Вона не сумнівалася, що Соратник покладе супротивника на лопатки, але все одно переживала.

– Чудово, – весело відповів Фаркас. – Бійка для мене наче гарна розминка.

До них підійшов Вілкас, і вигляд його став спантеличеним:

– А вона що тут робить?

– Уявляєш, образилась, що ми не взяли її з собою і прийшла за нами.

Ісгерд хотіла заперечити – нічого подібного! Але Вілкас і сам зрозумів, що його брат як завжди неправильно все розтлумачив собі. Справжні причини появи дівчинки в «Баскій кобилі» залишилися невідомі, та Вілкас і не бажав їх знати.

– Тобі не дозволено залишати Йорваскр, – суворо сказав він. – Ходімо, ми повертаємося.

Ісгерд смиренно опустила голову. Не вилаяв і добре, це вже великий прогрес у їхніх відносинах. Фаркас підбадьорливо посміхнувся дівчинці і вони вийшли на вулицю. Знайомі братів залишилися в таверні, з ними Вілкас про щось переговорив на прощення, і вони розійшлися.

У Йорваскр Ісгерд поверталася, йдучи позаду. Хлопці обговорювали справи гільдії, завдання, які виконали цього року. Дівчинка мало слухала їх, але одне вона розчула дуже добре – близнюки чекали на якусь посвяту, яку готує їм Провісник. «Цікаво, що це може бути? Адже вони й так перебувають у Колі, хіба цього не достатньо, щоб бути повноцінним Соратником?», – замислилася Ісгерд, але втратила до розмови інтерес, тому що брати знову змінили тему, повернувшись до завдань.

Залишок шляху Ісгерд намагалася налюбуватися видами святкового Вайтрана, закарбувати в пам'яті атмосферу, що нависла над містом: веселу, наснажливу – від неї хотілося співати й танцювати, на душі ставало світло, з'являлася віра, що наступного року все буде добре, краще, ніж було у цьому.

Про те, що дівчинка відвідала місто, навряд чи хтось дізнався – у бенкетному залі вона нікого не застала, та й у підвалі теж, що говорило про те, що кожен займався своєю справою. До святкового вечора ще залишалося кілька годин, і Ісгерд хотіла провести цей час просто валяючись на ліжку. Все одно інших ідей, що робити, у неї не було, окрім як піти тренуватись, але вона й так провела півтора місяця в щоденних фізичних навантаженнях. Пора б сповна і відпочити.

Дорогою в загальні спальні її зупинив Фаркас.

– Сестро, можеш зайти до мене? Зараз.

Ісгерд розсіяно кивнула:

– Авжеж.

З якого приводу воїн запрошував її до своєї кімнати, у неї не було жодного припущення. Правда, дорогою туди перед очима постала долоня Соратника, яка погладжувала напівголий м'який бік білявки, і від цього вуха за кольором стали гідні помідорів. «Припиняй думати про це! – наказала собі Ісгерд і похитала головою, викидаючи спогад із голови. – Мене не повинно турбувати те, що роблять інші».

У спальні Фаркаса стояв вражаючий безлад, ще більший за минулий раз, коли Ісгерд бувала тут. Стіл і два стільці займали кілька кірас та різні частини обладунку. Деякі з них вже були начищені й відполіровані до блиску, на деяких ще залишалися бруд і бурі плями, схожі на кров – чистка ще була в процесі, на підлозі валялися вимазані ганчірки та стояли баночки з пастами та оліями, так що варто було уважно ступати, щоб не спіткнутися. Там же під столом, сумно притулившись один до одного халявками, стояли дві пари чобіт, стоптаних і потертих, а на ліжку, упереміш з незастеленими хутряними покривалами, лежали сорочки та штани різного ступеня зношеності. Складалося враження, що Соратник ретельно готувався до свята та витяг все своє добро зі скрині.

– Як думаєш, який з обладунків надіти на Сатурналію? – підтвердив здогадки Фаркас, підходячи до столу. – Я думав, може, вовчі? Мені їх Скйор якось подарував, а я жодного разу й не носив – тиснуть у руках, – і він із щирим інтересом подивився на Ісгерд, чекаючи на відповідь.

– А хіба обов'язково одягати обладунки сьогодні? – запитала Ісгерд, розглядаючи сірі наплічники з хутряною окантовкою. Такі часто носив Вілкас.

На обличчі Фаркаса відбилося замішання:

– Ну, не знаю навіть, – він усміхнувся, косячись на Ісгерд спідлоба. – Я ніколи не морочився і ходив у сталевих, а тут подумав, чому б не вибрати самий, е-е-е, красивий і новий на свято? Вілкас, наприклад, з вчорашнього вечора чепуриться...

– Ти можеш просто одягнути чисту сорочку і цього буде достатньо.

– Хіба? – Фаркас почухав потилицю, замислившись. – Мені здавалося, для Соратника у таке свято це надто скромно.

– Впевнена, те, що ти Соратник, помітять усі, навіть якщо ти будеш зовсім без одягу.

Повисла незграбна пауза. «Навіщо я це сказала?», – крутилася ганебна думка в голові Ісгерд, поки вона витріщилася на не менш сконфуженого Фаркаса. Насправді вона мала на увазі лише те, що з таким ростом, розвиненою мускулатурою і рухами тіла він являє собою втілення справжнього воїна, про яких пишуть у книжках і розповідають легенди, і при цьому неважливо, буде Фаркас в обладунках чи ні. Про його професію і так усім зрозуміло.

Бажаючи розрядити тишу і змінити тему, Ісгерд поспішно сказала:

– А взагалі знаєш, краще тобі в Ейли спитати. Я думаю, вона точно знається на таких речах, – вона поклала вовчий наплічник, який стискала весь цей час, назад на стіл. – Це все, що ти хотів від мене?

Напруга в атмосфері миттєво зникла. Фаркас схаменувся:

– Ні, я за іншим кликав, – він відійшов до ліжка, на яке кинув мішок, з яким повернувся з міста. – Сьогодні Сатурналія і ми, Соратники, обмінюємося невеликими штуками, так, корисними й не дуже. І я вирішив, що тобі теж буде приємно отримати щось.

Ісгерд внутрішньо напружилася. Вона ніяк не очікувала, що їй щось подарують. Фаркас витяг щось з мішка і, затиснувши це в кулаку, повернувся до дівчинки. На вилицях Соратника заграв рум'янець.

– Сподіваюся, тобі сподобається, – він простяг руку і розтиснув пальці, являючи подарунок під світло настінних ламп.

На долоні лежала маленька ганчір'яна лялечка в бордовій сукні та з коричневим волоссям з вовняних товстих ниток. На світ вона дивилася очима-ґудзиками. Ісгерд оторопіла.

– Коли ми були на площі я випадково помітив її серед інших дрібниць, – сором’язливо промимрив Фаркас. – Мені здалося, вона схожа на тебе, сестро, – він помітив здивування на обличчі дівчинки. – Тобі не подобається?

Ісгерд мовчала. Вона дивилася на лялечку і в очах її каламутніло. Вона згадала, як мама дарувала їй подібні лялечки. Таких у дівчинки в скрині лежало три й ця була б четвертою. Вона справді чимось була схожа на неї, особливо своєю бордовою сукнею – на дівчинці було таке саме, коли Кодлак привів її в Йорваскр. «Плакати не можна, ти ж майбутня войовниця!», – придушила вона в собі сльози, пам'ятаючи слова Ейли.

– Мені дуже подобається, - сказала Ісгерд тремтячим голосом. – Просто це так несподівано.

Вона спробувала непомітно зморгнути вологу з вій і вже хотіла взяти лялечку, коли Фаркас упіймав її пальці й стиснув. Вона підняла на нього незрозумілий погляд, а той усміхнувся.

– Я бажаю тобі, сестро, щоб у наступному році ти стояла поруч із нами, Соратниками, в одному ряду.

– Дякую, – пересохлими губами пробелькотіла вона і Фаркас відразу відпустив її руку. Вона забрала лялечку і притиснула її до грудей, як щось дуже цінне, а потім зніяковіло опустила очі. – Пробач, мені нема чого подарувати тобі.

Воїн посміхнувся:

– Ти не права. У тебе є дещо, що ти можеш подарувати просто зараз.

Ісгерд застигла на місці. Що він має на увазі? Вона раптом згадала, як у її селі подружки цілували хлопців у щоку, коли вони їм щось дарували. Чи про це йде мова?

– Посмішка, – підказав Фаркас. – Просто посміхнися та покажи, що все добре, і цього буде достатньо.

Ісгерд відчула полегшення і куточки рота самі собою розтяглися, а очі примружилися, хоча вона завжди намагалася не посміхатися широко, вважаючи, що через тонкі губи у неї виходить потворний вискал. Але зараз така вада зовсім не хвилювала дівчинку, адже якщо її щиро попросили посміхнутися, значить не все так жахливо. Ісгерд обов'язково потрібно якось подивитися у власне відображення та, можливо, переглянути ставлення до себе.

– Так набагато краще, – схвалив Фаркас. – Тепер я задоволений.

– Чи можу я йти?

– Звичайно, сестро. Перед святом варто відпочити, так що скористайся цим часом сповна.

Ісгерд кивнула і вийшла в коридор. На очі їй попався Вілкас, що стояв біля своєї кімнати. Він зміряв дівчинку невдоволеним прискіпливим поглядом. Враховуючи, що двері в кімнату Фаркаса не зачиняли, він цілком міг їх чути, і тут вже залишалося гадати, як багато йому вдалося підслухати.

Ісгерд повернулася до себе і лягла на ліжко. Обернувшись краєм ковдри, вона лежала і розглядала лялечку. Серце гріло від усвідомлення, що подарунок їй вибрав сам Фаркас.

Ісгерд не помітила, як заснула, і розбудив її шум, влаштований Ніядою. Дівчина рилася у своїй скрині у пошуках святкового одягу.

– Просинайся, соня, – посміхнулася їй Каменерука, помітивши ворушіння на ліжку, – інакше проспиш всю Сатурналію.

– Вже стемніло? – сонно запитала Ісгерд, сідаючи.

– Давно вже, – Ніяда підняла сукню, розправляючи складки, і показала дівчинці. – Як тобі?

Сукня була білою, підшитою по краях золотистими нитками. У комплект до нього йшов тонкий шкіряний корсет під груди й такі ж поручі.

– Гарна, – залюбувалася Ісгерд. – А хіба ти не будеш в обладунку?

– Навіщо? – вигнула брову Ніяда. – Сьогодні Сатурналія, а не битва із силами зла.

«А Фаркас хотів надіти обладунки», – ледь не сказала вголос Ісгерд. Сама дівчинка не мала при собі жодного іншого одягу, а тому й не надто замислювалася над своїм зовнішнім виглядом у цей день – щоб не так сумно було.

Ніяда помітила задумливість на обличчі Ісгерд і порилася у купі речей, вивалених на ліжко.

– Думаю, тобі це підійде, – вона підійшла з гребінцем і шпилькою з приробленими до неї маленькими скляними квіточками. – Моє волосся коротко обстрижене і його нічим не прикрасиш, а шпилька лежить і припадає пилом. Вважай, це мій подарунок.

Ніяда м'яко доторкнулася до голови Ісгерд, і дівчинка сіла, не рухаючись. Воїтелька обережно розчесала її волосся і, напрочуд вміло сплівши з чубчика косичку, приколола її шпилькою за вухом:

– Тепер інша справа, – вдоволено усміхнулася вона, оглядаючи своє творіння.

– Спасибі, – приємно вражена, подякувала Ісгерд. І хоча її вухо, якого вона так соромилася через зайве нагадування про ельфійську кров, тепер було відкрите, вона відчула себе симпатичнішою з цією зачіскою.

– То що скажеш щодо сукні? – повернулася до свого ліжка Ніяда. – Чи надіти іншу? У мене ще є...

Щонайменше годину Ісгерд провела в компанії Каменерукої, підбираючи їй одяг. Соратниця була така захоплена процесом, ніби йде не на свято кінця року, а на побачення. А хто його знає, може і, правда, поза стінами Йорваскра в неї хтось був?

Зупинилися таки на білій сукні, і Ніяда вже закінчувала шнурувати корсет, коли в кімнату зайшла Ейла, і своєю появою викликала неабияке захоплення.

У звичайні дні Ейла була типовою войовницею, одягненою в шкіряний обладунок, з бойовим розфарбуванням і кинджалом біля поясу. Зараз же на її лиці не було блідо-зелених смуг і одягнена вона була в розшиту орнаментом сіру туніку поверх зелених штанів і чобітків, а мідне волосся було прикрашене горобиною, нанизаною на нитку.

– Ну ти й довго пораєшся, сестро, – з легким докором сказала вона, розглядаючи Ніяду. – Точно чекаєш, що сьогодні до тебе той ведмідь заявиться.

– Все може бути, – загадково відповіла та, прибираючи розкидані речі. – Горм пообіцяв, що покаже мені фамільний ковальський секрет, і я вже чекаю не дочекаюся, коли повернуся в Йорваскр із новим мечем.

– Так-так, меч він тобі покаже, – засміялася Ейла і Ніяда підхопила її сміх. Перекинувшись ще парою вульгарних жартів щодо якогось там Горма, Мисливиця звернула увагу на Ісгерд. – О, і ти не залишилася осторонь.

– Це все Ніяда, – збентежилася дівчинка, машинально торкаючись шпильки за правим вухом.

– Тобі личить. Скромно та зі смаком.

Коли Каменерука була готова, трійка дівчат вийшла зі спалень і піднялася нагору. Зал, на подив Ісгерд, був забитий народом. Незнайомі люди: старці, чоловіки й жінки, ще юні хлопчики та дівчатка, тинялися по залі, балакали, пили та їли.

– Я не знала, що в Йорваскрі будуть гості, – тихо сказала Ісгерд, миттєво знітившись перед такою кількістю гостей.

– На Сатурналію тут збираються всі, хто якось пов'язаний із Соратниками, – пояснила Ейла. – Уся родина коваля Йорлунда Сивої Гриви, його брат Віґнар Сива Грива, дружина та їхні діти. Їхні друзі, друзі Кодлака та наші. Іноді до нас може зазирнути ярл Балґруф.

– Ярл!? – мало не вигукнула в голос Ісгерд.

– Так, і вся його родина теж, – кинула наостанок Ейла і, знайшовши когось у натовпі, попрямувала туди.

Ніяда простежила за войовницею поглядом. У тому боці, куди пішла Мисливиця, стояв Скйор і щось обговорював із незнайомим статним чоловіком, одягненим у багатий одяг.

– Сьогодні Ейла не відстане від Скйора, – з хитрою усмішкою зауважила Ніяда.

Ісгерд раптом замислилась і запитала:

– Він їй подобається?

Каменерука перевела на дівчинку зацікавлений погляд:

– Що, тільки помітила?

Ісгерд насправді й не думала про це, так, ляпнула навмання, але як виявилося – потрапила в ціль. Тепер вона дивилася на Ейлу під іншим кутом. Войовниця підійшла до Скйора і важко було не помітити, як в її очах з'явився жвавий блиск. Він теж був радий бачити її – трохи пригорнув за талію і представив гостю. Почалася розмова, під час якої рука Скйора ковзнула вниз і лагідно прихопила пальчики Ейли, сплітаючи їх у замок. Зробили вони це за спиною, тож ніхто не міг помітити, якби не спостерігав так само цілеспрямовано, як Ісгерд та Ніяда.

– Вона за ним ходила з самої появи в Йорваскрі, а це два з половиною роки, – тихо сказала Каменерука. – І тільки на минулу Сатурналію вони почали зустрічатися, – вона підморгнула. – Але це, цур, секрет. Навіть Ейла не повинна знати, що тобі відомо.

– Гаразд, – кивнула дівчинка і ще раз подивилася на пару. Їй було невтямки, як молоденькій Мисливиці, чия кров ще була така гаряча і нестримна, міг сподобатися Скйор – чоловік нехай високий, статний і мужній вояка, але старший за неї років на п'ятнадцять, зі зморшками та шрамами, і глибокими залисинами на скронях. Щось зовсім не сходилося в словах Ейли про симпатії та її поведінкою. Ісгерд могла дивуватися скільки завгодно, але те, як ці обидва ніжно трималися за руки, могло говорити лише про одне – у їхніх стосунках було чисте щире кохання і зовнішність і вік тут не грали ніякої ролі.

Пролунав гучний удар у барабан, привертаючи увагу гостей. На сходах перед парадними дверима Йорваскра стояв старий. У нього було довге сиве волосся і густі вуса, причесані та звисаючі бурульками по обидва боки рота. Він був вже досить немічний, судячи з глибоких зморшків, що прорізали обличчя, але спину тримав рівно, гордо випнувши груди.

– Я, Віґнар Сива Грива, голова клану Сивих Грив, оголошую початок головного свята року – Сатурналії! Але перед тим, як почнеться бенкет у Йорваскрі, пропоную вам, брати й сестри, родичі та друзі присутніх, приєднатися до моєї пісні. Пісні про бравих воїнів та розгромні перемоги над найзлішими ворогами!

Зал наповнив дружній гомін чоловіків, які вскинули руки вгору. Вігнар підняв важку колотушку і почав відбивати ритм на барабані, що висів у нього на ремені через плече. Під глухий біт заметушилися гості, звідкілясь дістаючи музичні інструменти. Хто не вмів грати, той відстукував ритм підборами. Ніяда взяла Ісгерд за лікоть і підвела її ближче до нескладного півкола, що спішно утворювався навколо Віґнара Сивої Гриви, що був його центром.

– Навряд чи сьогоднішні пісні залишать тебе байдужою до гільдії Соратників, – шепнула у вухо Каменерука.

Ісгерд відчувала, як усередині неї все наповнюється лоскотливим хвилюванням. Мурашки побігли по шкірі, коли до барабана Віґнара разом приєдналося ще кілька ударних інструментів різної тональності, змушуючи підлогу і стіни здригатися від кожного удару, а в кого руки залишилися вільними, ляскали в долоні, свистіли, кричали, підбадьорюючи музикантів.

Йорваскр наповнився ритмічним боєм, якому вторили чоловічі бойові вигуки й гарчання, ніби в бенкетному залі зібралися не люди, а дикі звірі, але від цього не було страшно, навпаки, душа тремтіла від радісного збудження.

Ісгерд оглянула присутніх і помітила в руках Ейли тріскачку, а близнюки, попадавши на стільці, затискали між колінами маленькі барабани, з особливим захопленням відбиваючи по них долонями. Хтось з-за їхніх спин підкидав дрібних камінчиків на полотна, і вони зі брязкотом відскакували.

Залунали низькі протяжні звуки скрипки. Йорваскр задзижчав, підлога під ногами заходила ходуном. Віґнар Сива Грива заспівав напрочуд чистим голосним басом незнайомі Ісгерд слова, давні, як самі землі Скайрима. За ним пісню підхопили й інші.

– Мова атморців, – пояснила ледь чутно Ніяди.

Атмосфера навколо розжарилася. Тіло затято вимагало схопитися за меч і кинутися в бій, байдуже куди й проти кого – душа кипіла і вимагала крові та урочистих перемог.

Ісгерд сама не помітила, як засміялася, плескаючи в долоні, а ноги самі по собі почали танцювати. Якась неймовірна магія оточила всіх і сп'янила сильніше за найміцніший мед.

Гучно і по-вовчи завив Арнбйорн, спритно схоплюючись на край столу так, що страви та кубки залишилися стояти недоторканими. Груди його були оголені, а біле волосся розпатлане. З іншого кута не втримався Скйор і підтримав побратима. Їхнє довге гучне виття відбивалося від стін Йорваскра.

Повскакували, не витримавши, гості, що досі сиділи, відставили інструменти музиканти й усі кинулися в танець. Музика при цьому не припинилася – барабани, скрипки, дудки та тріскачки підхопили старші чоловіки та жінки, давши волю молодим.

Ісгерд теж не зосталася стояти осторонь і влилася в натовп. Схопивши один одного за долоні, Соратники та їхні гості кружляли, підкидаючи руки, відбиваючи ритм чоботями. Це був повний безлад, невгамовний і запаморочливий, сповнений криками і сміхом, від якого голова йшла кругом.

Якоїсь миті музика змінилася, стала швидкою і грізною, і над головами замиготіли кинуті в повітря піхви з мечами. Їх, не даючи впасти, підхоплювали чоловіки, і схвально закричали, знаменуючи початок чогось нового. Ісгерд не розуміла, що відбувається, на мить розгубилася, але її схопили за комір і відтягли убік.

– Зараз буде ритуальний танець, на якому чоловіки показують своє молодецтво і майстерність прийдешньому року, – сказала Ейла, що виявилася поруч. – Жінки в цьому не беруть участі, бо в нас немає тієї пихатості, яка є в чоловіках. Їм тільки дай себе показати, сама знаєш.

І дійсно. Простір звільнили, жінки розійшлися на всі боки, залишивши в центрі тільки чоловіків, кожен з яких уже мав при собі меч. Під музику вони почали танцювати. Вдарив з особливою силою барабан і всі підняли піхви у повітря і три рази обернулися кругом. Обличчя воїнів були серйозні і рішучі, без краплі веселощів. Закінчивши коло, мечі зі ковзним скреготом покинули піхви й здійнялись вгору. Танцюристи направили мечі в центр, одночасно зіткнулися лезами, утворюючи багатопроменеву зірку і видаючи брязкіт, і тут же розімкнулися. Гучно вдарив барабан, музика прискорилася, а за нею й рухи. Знову злетіли мечі, чоловіки зробили три обороти і схрестили зброю. Так повторилося ще двічі, і останнє коло вже було схоже на спаринг, майстерно відточений і красивий. Музичні інструменти різко замовкли, і молоді воїни радісно закричали, знаменуючи закінчення ритуального танцю. Обнявшись один з одним, вони сховали мечі в піхви і разом з усіма пішли до столу.

– Так відбувається кожна Сатурналія в Йорваскрі й саме початок свята найважливіший, – пояснила Ніяда, коли вони з Ісгерд теж сіли за стіл. – Спершу спільна пісня та бойовий танець, і тільки потім саме застілля. Тепер можеш їсти та пити, скільки хочеш і що хочеш. Сьогодні можна все, що душа забажає.

Ісгерд все ще була під враженням. У грудях стукотіло серце і в куртці було жарко. Знявши її та повісивши на спинку стільця, дівчинка жадібно взялася за їжу.

Гостей було так багато, що вони щільно сиділи один до одного, торкаючись ліктями. За горою їжі, пузатими пляшками та кубками Ісгерд ледве бачила тих, хто сидів навпроти, але їй це і не було потрібно. Вона вгамовувала голод і слухала, що кажуть інші. А балакали багато і з усіх боків. Гомін стояв страшний, але приємний, святковий. Нехай Ісгерд ні з ким не спілкувалася, а тільки слухала, їй було весело. Час від часу над столом проносили важкий глечик і всім, у кого закінчилися напої, розливали гарячий пряний мед, який тримали над вогнем, щоб він не остигав. Потім хтось зі старших: Кодлак, Йорлунд чи Віґнар, чи ще хтось, кого Ісгерд не знала, вимовляли тост і всі підіймали кубки, улюлюкаючи та свистячи.

Коли гості були вже досить п'яні, а їжі на столах трішки поменшало, хоча її все ще було багато, до Ісгерд підійшла Ейла:

– Вже опівніч і я збираюся йти, – сказала вона, – але спершу я маю показати тобі те, що обіцяла. Пам'ятаєш?

– Так.

– Тоді одягайся і ходімо. Нам надвір.

Ісгерд, розпалена алкоголем і розслаблена їжею, ліниво натягла на себе куртку, швидше за звичкою, ніж занепокоєна температурою на вулиці. Пробираючись повз тих, хто сидів, вона була спіймана за руку. Її зап’ястя міцно і трохи боляче обхопили мозолисті пальці. Дівчинка опустила погляд і помітила Фаркаса, що криво розтягував хмільну посмішку. Він був ще п'янішим, ніж в «Баскій кобилі»:

– Ти гарно виглядаєш сьогодні, сестро, – мляво ворочаючи язиком, сказав він.

– Дякую, ти теж нічого, – подякувала та у відповідь, помітивши, що Фаркас сидів у простій сорочці та штанах, – чому не обладунки? Адже ти хотів одягти саме їх.

Соратник безглуздо посміхнувся:

– Твоя ідея мені сподобалася більше.

Рум'янець проступив на щоках Ісгерд. Дивно, що Фаркаса так цікавила її думка і він послідкував саме їй.

– О, Талос! – вигукнув з-за спини Соратника Арнбйорн. – Фаркасе, якщо ти шукаєш, кого сьогодні затягти у своє ліжко, то краще зверни увагу на Латілію, подружку дочки Віґнара. Вона хоча б красива.

– Справді, – зневажливо підтвердив Вілкас, тримаючи біля своїх губ кубок. Він був так само хмільний, але холод у його очах нікуди не подівся, – тобі варто бути розбірливішим в жінках.

Що відповів би на цей рахунок Фаркас, Ісгерд не судилося дізнатися, хоча дуже хотілося. Чи справді захмелілий Соратник шукав собі подругу на одну ніч, чи за його словами ховалося щось інше? Фаркас міркував досить довго, щоб Ейла помітила, як Ісгерд відстала і, схопивши її за куртку, прошипіла хлопцям:

– Не чіпляйтеся до неї, мурмила! Шукайте собі дівчат для своїх втіх в іншому місці! – і потягла дівчинку за собою.

Нічний мороз хльостко вдарив по неприкритих щоках, вибиваючи з організму зайвий градус. Ісгерд йшла за Ейлою, яка незрозуміло коли встигла переодягнутися в зимовий мисливський костюм і приторочити до плеча пояс з сагайдаком, лук і згорнутий хутряний мішок, і слухала її бурчання:

– Брати, коли нап'ються, поводяться як справжні бовдури. Минулого разу Арнбйорн поліз до Ніяди, проте вона не просто так зветься Каменерукою, швидко показала йому, що думає з цього приводу. Синяк потім тиждень сходив.

– Фаркас нічого мені не пропонував, – заступилася за воїна Ісгерд. – Це Арнбйорн почав.

Ейла глянула зверхньо:

– Це не так важливо. Важливо те, що у жінок холодний розум, не затуманений дурницями, а чоловіки тільки й шукають, на чому згаяти свій невгамовний запал. Пишайся цією перевагою, новенька.

Вони спустилися на ринкову площу і влилися в натовп, але на цьому не зупинилися. Ейла стиснула долоню Ісгерд, щоб та не загубилася, і повела за собою. Протиснувшись до таверни «Баска кобила», вони перелізли через кучугуру і звернули за будівлю.

Опинившись на задньому дворі, Ейла підвела дівчинку до прибудованого до таверни сараю і наказала запам’ятовувати. Дівчина спритно вилізла на бочки, звідти підскочила і, схопившись за карниз, підтягнулася. Мить і Ейла вилізла на дах прибудови. Ісгерд повторила за нею, але сил на те, щоб на одних руках піднятися нагору, не вистачило, і Мисливиця допомогла їй.

Сніг, що вкривав щербату черепицю, скочувався вниз. Ісгерд боялася і сама так скотитися, послизнувшись, але м'які чобітки чіпко тримали її у вертикальному положенні. Пригнувшись, щоб їх ніхто не побачив, вдвох вони пройшли дахом до самої таверни. Тут у їхній бік дивилася вікно другого поверху, але зараз у ньому була темрява. Ейла підійшла до стіни, схопилася за проріз у майстерно вирізаному фронтоні й з розмаху закинула одну ногу на нього. Потім підтягнулася.

– У мене не вийде, – розхвилювалася Ісгерд, оцінюючи відстань між дахом, на якому вона стояла, і фронтоном, з якого треба було вилізти на сам дах.

– Я допоможу тобі. Спробуй з розбігу, – прошепотіла Ейла, сідаючи біля краю.

– Як ти собі уявляєш бігати по слизькому даху? – здивувалася дівчинка, але покірно відійшла на кілька кроків. Що ж, вона ще жодного разу не послизнулася, не послизнеться і цього.

Присівши в колінах й приготувавшись, Ісгерд зірвалася з місця і, підбігши до стіни, стрибнула якомога вище. Краями пальців вона схопилася за виступ і заборсалася в повітрі. Ейла схопила її під лікті та потягла на себе. Відчуваючи підтримку, Ісгерд уперлася ногою в стіну і виштовхнула себе вгору.

Ще трохи повозившись, підтягуючи ноги на дах, вона залишилася лежати, переводячи подих. Серце голосно стукало. Ейла схвально посміхнулася і подала руку:

– Залишилось зовсім небагато.

Прийнявши допомогу вкотре, Ісгерд піднялася на тремтячих ногах, і, чіпляючись за виступи черепиці, вилізли на саму вершину. Ейла витягла з-за пояса щільний пакунок. Розгорнувши його, дівчина дістала дві маленькі скляні пляшки, повні догори меду, а з самого мішка – що виявився і не мішком зовсім, а шкурою звіра – зробила підстилку на даху, скинувши попередньо сніг. Вмостившись, вона подивилася на Ісгерд:

– Сідай.

Дівчинка обережно присіла поряд. Їй було трохи страшно від висоти, де вони опинилися. «Баска кобила» стояла вище за більшість будинків у Вайтрані і з неї відкривався вид на все місто. Два місяці, один червоний, другий білий світили у чистому небі, затьмарюючи своїм яскравим світлом зірки і відкриваючи мальовничу картину зимового Скайриму. На тлі глибокого чорного неба виділялися білі гострі вершини гірського хребта і блискуча стрічка річки, що ділила долину навпіл. Свіже холодне повітря пропалювало ніс, але дихалося легко, вільно. Ісгерд підвела голову і подивилася в нескінченний небозвід. Голова пішла кругом і шкіру охопили мурашки. Як же тут неймовірно!

– Тримай, – Ейла простягла одну пляшку дівчинці.

Стукнувшись боками пляшок, вони зробили по ковтку. Ісгерд не боялася п'яніти більше за потрібне, адже той алкоголь, що був, встиг вивітритися за час, проведений на вулиці.

– Тут гарно, – сказала Ісгерд, милуючись красою.

– А то! – погодилася Ейла. – Я поганих місць не вибираю.

– Чому ти не покликала з нами Ніяду? – запитала дівчинка, дивлячись на розмріяну Мисливицю.

– Ніяда не потребує подібних речей. Вона досить відкрита і прямолінійна, щоб тримати думки при собі і потім страждати від цього. Та й Каменерука віддає перевагу горнилу більше, ніж спогляданню пейзажів.

Повіяв вітерець, і Ісгерд довелося прибрати розтріпане волосся за вуха. Зачіска, яку їй сьогодні зробили, розпалася і шпилька більше не тримала їх зібраними.

– А тобі, значить, було про що подумати наодинці? – обережно поцікавилася вона, намагаючись вловити зміни в лиці Ейли.

Та задумливо посміхнулася і знизала плечима.

– Колись було. Тепер мені це не потрібно, – вона подивилася на Ісгерд. – Тому я й показала тобі це місце, новенька. Захочеш постраждати, приходь сюди. Тільки вночі, щоб вартові не побачили.

Ісгерд здогадувалася, навіщо Мисливиця раніше приходила на цей коник. Напевно, сумувала про нерозділене кохання.

Вони ще посиділи, допиваючи мед і милуючись Вайтраном, а потім Мисливиця зібрала спорожнілі пляшки в мішок і встала.

– Мені час, полювання кличе. А ти можеш залишатися тут скільки схочеш.

– Боюся, я не зможу потім спуститися сама, – винувато посміхнулася Ісгерд.

Ейла поманила її рукою і підвела до іншого краю даху. Навпроти будинку росло високе дерево, і до нього була приставлена драбина якраз по висоті з дахом. До неї була прив'язана товста мотузка, чий кінець тягнувся до будинку і був заткнутий за фронтон.

– Так ми могли забратися сюди набагато швидше та легше! – обурилася Ісгерд. – Чому ти раніше не показала її?

Ейла хитро посміхнулася:

– Хотіла перевірити, чи вистачить тобі сил пройти складний шлях.

Вона підтягла драбину до даху і встала на перші поперечини:

– Мотузка прив'язана, тож не бійся, що вона впаде. Як спустишся, обов’язково поверни драбину на місце.

Ісгерд просиділа на даху доти, доки не відчула, як замерзають кінцівки. Руки вона ще ховала в кишені, але коли й вони перестали допомагати, вирішила, що настав час йти. Вона зробила, як їй веліла Ейла і, опинившись на землі, відштовхнула драбину від будівлі й та з гулким стукотом припала назад до стовбура дерева. Ісгерд сподобалося сидіти на «Баскій кобилі» – тут було самотньо, далеко і високо від усіх. Можна було спостерігати за тим, що діється на ринковій площі або біля воріт, або здалеку милуватися Дракономежою, і ніхто не міг завадити цьому. А ще це було чудовим місцем для думок.

Закинувши за спину шкуру, згорнуту в рулон і підвішену на ремінці, вона вийшла на площу. Народ ще веселився, але явно порідшав. Двері таверни були відчинені, звідти лунала музика, пісні, розмови. Тим, кому не вистачило місця всередині, стояли біля входу, сиділи на сходинках, займали порожні ринкові прилавки замість столів.

Ісгерд вирішила, що залишатися тут немає сенсу, і повернулася в Йорваскр. Там бенкет ще тривав, але вже не такий грандіозний. З одного кута ледь розбірливими голосами співали пісні, граючи на лютні. За столами залишилися старці, які про щось грізно сперечалися, при цьому регулярно спустошують кубки. Жінки грали в шахи, скупчившись купкою. Ні Ніяди, близнюків чи Арнбйорна у залі не було. Ісгерд зітхнула і поплелась у спальні. Вона дуже втомилася і буквально валилася з ніг. Якби хтось із її знайомих був поблизу, можна було б побалакати, але раз вона залишилася сама в Йорваскрі, то піде спати. І це не було поганою ідеєю після стількох подій за день.

 

Notes:

Chapter 6: Секрети, які тебе не стосуються

Notes:

Місяці зими:
Ранкова зоря - січень
Схід сонця - лютий

У загальній спальні не залишилося жодного вільного місця, а Ісгерд спала так міцно, що навіть не почула, як під ранок вже двадцять шостого дня Вечірньої зорі по кімнаті бродили, розходячись по ліжках і матрацах найстійкіші пияки.

Вона продрала очі десь опівдні й потяглася. У роті було сухо і гидко. Дівчинка облизала губи та скривилася – на них все ще залишився присмак меду, що тепер відчувався зовсім не солодким, а гірким. Сонно підвівшись, вона побачила сплячих гостей, що залишилися гуляти в Йорваскрі до останнього. Були тут сини Йорлунда, незнайомі чоловіки з наближених до Кодлака і жінки-войовниці, з ким Ісгерд учора так і не познайомилася, була і Ніяда. Швидко і тихо одягнувшись, щоб нікого не розбудити, дівчинка сходила до вбиралень і довго вмивалася, приводячи себе до тями. Вчора їй здавалося, що вона чудово почувається, а сьогодні була розбита вщент. Ось тобі й напивайся елю та меду.

У бенкетному залі стояв безлад. Гори посуду, кубків, мисок і все це перевернуто, десь скинуто на підлогу. На лаві спочив якийсь мужик і, бурчачи собі під ніс, тинялася туди-сюди Тільма Худорлява, прибираючи сміття.

– І так кожне свято! Ну що за купа безглуздих мужиків та баб?

Помітивши Ісгерд, служниця не замовкла, тільки понизила голос, продовжуючи бурмотіти під ніс невдоволення, і пішла у кухню, відносити посуд.

Дівчинка окинула зал, розуміючи невдоволення Тільми. Йорваскр і справді виглядав, як після гарного розгрому. Знайшовши більш-менш чистий кубок, вона хлюпнула в нього залишки узвару з глека і з задоволенням осушила. Потім знайшла реберце, що дивом залишилося недоторканим серед кісток.

Парадні двері відчинилися і в Йорваскр зайшли Ейла та Скйор. Чоловік тяг на плечах важку тушу підбитого оленя, дівчина – зв'язку кроликів.

– А ми думали, всі вже прокинулися, – прокректав Скйор.

– Могли й не поспішати, – хмикнула Ейла і помахала у вітанні Ісгерд. – Як голова? Жива?

– Пити дуже хочеться, – зізналася та. – Тільки після вчорашнього нічого не залишилося.

Двері підвалу рипнули.

– Ще трохи, і я помру, – прохрипів голос Фаркаса.

– Потерпи вже, – пробурчав у відповідь Вілкас.

Ейла закотила очі й пішла до кухні, не бажаючи більше чути страждальних стогонів молодих чоловіків. Скйор же, навпаки, схвально посміхнувся – воїн, що вміє добре відпочивати та відводити душу, потім так само добре б'ється з ворогами.

– Оленина? Скоріше б її засмажити, а то я помру ще й з голоду, – Фаркас вже вибрався нагору і вигляд мав неабияк пом'ятий. Він проводив жадібним поглядом Скйора, що уходив на кухню.

– Брате, якщо ти помреш від спраги, вдруге померти вже не зможеш, – поблажливо зауважив Вілкас з-за його спини.

– Твій брат завжди такий смішний?

Ісгерд здивовано повернулася до близнюків. Разом із ними була дівчина, та сама, про яку вчора говорив Арнбйорн. Латілія. «Отже, все-таки...», – сумна думка застрягла в голові на півслові.

– Це ти з ним ще не живеш, – добродушно хмикнув Вілкас. – Насмієшся.

Фаркас надувся, слухаючи розмови про себе за спиною, а потім його каламутний від похмілля погляд зачепився за Ісгерд, яку до цієї миті жоден з трійки не помічав.

– О, доброго ранку, сестро! – він глянув на кубок, що стояв перед нею і в очах постало німе запитання. Дівчинка похитала головою і Соратник зовсім знітився. Він підійшов до неї й плюхнувся поряд, відкидаючись на спинку. Ісгерд стало важко дихати – від Фаркаса несло алкоголем, потом і соломою, наче він всю ніч спочатку пив, а потім бився з мамонтами. Можливо, так воно й було, адже його Ісгерд не застала в Йорваскрі після повернення.

Вілкас не звернув на Ісгерд жодної уваги, але сів по інший кінець столу. Дівчинка, втім, теж не мала до нього інтересу. Найбільше її хвилювала Латілія, яка зупинилася біля тумби з вазою нарізаних соснових гілочок і з захопленням вдихала хвойний аромат. Що ж, у кожного свої дивацтва після святкової ночі. Ісгерд задалася питанням, до кого з братів підійде дівчина, і цей інтерес неприємно розбурхував її. Вона завмерла, туплячись в одну точку і прислухаючись, що зовсім не помітила, як з її пальців витягли недоїдене м'ясне реберце.

– Дякую, сестро, що притримала для мене цей шматочок, – усміхнувся Фаркас, дихнувши перегаром, і вгризся в реберце.

Ісгерд хотіла обуритися, але Соратник подивився на неї з такою безмежною вдячністю, що вона не змогла чинити опір і пробачила в той же момент. Нічого, знайде ще.

У цей момент Латілія зарухалася, але лише тому, що підвальні двері знову бухнули й сходами піднявся Арнбйорн. Він був роздягнений до пояса, а його довге біле волосся скуйовджене і розкидане по плечах. Хлопець підійшов до Латілії та міцно притис її до себе, прогарчавши щось на вухо. Та почервоніла.

Ісгерд не стримала подиву і перевела погляд на Фаркаса, але той з байдужим виразом уминав реберце, не звертаючи жодної уваги на парочку позаду. Від серця несподівано відлягло.

– Я чекала, коли ти прокинешся, – почула вона шепіт Латілії, – хоча мені вже давно час бути вдома, любчику.

– Ну ось, я вже тут, – грайливо відповів Арнбйорн. – Може ми ще встигнемо розважитися, га, моя струнка кобилко?

Перед очима Ісгерд пролетіли ганебні картинки і вона глибоко втягнула повітря, не маючи змоги видихнути. Про те, як все відбувається між чоловіком та жінкою, вона знала лише з сільських байок, але фантазії вистачало, щоб це уявити. Їй розповідали подружки, які застукали своїх батьків за «цією» справою, і хлопчаки, хвалячись в подробицях, як веселились на сіннику в сусідньому селі. Одного разу навіть показали вульгарний малюнок із якоїсь дорослої книжки начебто про аргоніанську дівчину, і Ісгерд ще тиждень намагалася забути його, щоб не червоніти кожен раз, коли бачила, як баби поралися на городах стоячи навпіл.

– Я б дуже хотіла цього, Бйорні, – з розчаруванням мовила Латілія, – але в мене, правда, зовсім немає часу. Батько буде злитися. Нам ще у гості сьогодні йти.

– Ах, як шкода, як шкода.

Арнбйорн провів дівчину до виходу. Коли двері відчинилися, запускаючи в зал протяг і спів птахів, Ісгерд грюкнули по спині і гучним пошептом сказали:

– Видихни, сестро.

Фаркас, звичайно, постарався сказати це тихо, але його хрипкий бас ударив по вухах, і якби не скрипучі двері на старих петлях, його б почув і Вілкас, і Арнбйорн, що повертався до зали вже один.

Ісгерд і справді видихнула, голосно й глибоко, і Фаркас розсміявся. Вілкас підняв брову, не розуміючи, що так розвеселило брата, аж раптом помітив почервонілу, як печений рак, новеньку й одразу зрозумів, що сталося. Він глянув на задоволеного Арнбйорна:

– Знаєш, друже, я нічого не маю проти твоїх розваг з дівчатами, але вони так голосно стогнуть, що спати просто неможливо.

Арнбйорн узяв з тарілки недоїдений кимось окіст, зовсім не гидуючи:

– Це не тому ти не спиш, що вони заважають, а тому, що приєднатися хочеться, – і він хижо вишкірився. – Наступного разу не соромся, розумнику, а приходь, ми її у дві…

Ісгерд погіршало. Вона пошукала очима глечик чи кубок у терміновій потребі випити хоч чогось, хай навіть найміцнішого елю.

– І мене не забудьте покликати! – весело вигукнув їм Фаркас.

Це була остання крапля. Ісгерд схопилася з місця, мало не зваливши стілець, і швидко попрямувала до кухні. Хлопці продовжували реготати та розписувати свої еротичні фантазії щодо дівчат, і Ісгерд намагалася максимально абстрагуватися, щоб не чути цього. Ввалившись у кухню, дівчинка зачинила за собою двері й очманіло витріщилася Скйора та Ейлу, що в чотири руки патрали оленя.

– Які ж вони дурні! – пирхнула Мисливиця, яка все чула. – Знайшли де свої брудні фантазії розповідати. А якби Кодлак їх почув?

– Кодлак і сам таким був у молодості, – посміхнувся Скйор. – Гаряча молода кров, чого ти хочеш, Ейло?

– Вони Ісгерд до жаху довели! – дівчина відклала ніж і пішла до дівчинки. Намагаючись не торкатися вимазаними в кров руками, вона підвела її до глека з водою. – На, попий.

Ісгерд вп'ялася губами в край горлечка, не в змозі відірватися. Скйор оглянув її й, продовжуючи потішатися ситуації, запитав:

– А скільки новенькій років, що вона так реагує?

– Яка різниця, Скйоре? – обурювалася Ейла. – Вона з глухого села, мабуть, у житті не чула подібних гидот, які розповідають наші недоумки-брати.

– І все ж, скільки?

Ісгерд не хотіла говорити, але, видно, від неї не відстануть. Вона зробила останній ковток і на видиху відповіла:

– Сімнадцять днями виповнилося.

Скйор похитав головою:

– У такому віці сільські дівчата вже заміж виходять.

Дівчинка похмурніла. Може й виходять, та тільки не з її долею. Він узагалі її, страшненьку, бачив? Таку, якщо в п'ятнадцять заміж не покликали, вважай, все пропало.

Думки, сповнені образи, відбилися на обличчі Ісгерд. Ейла зашипіла на Скйора, сварячи його за нестриманість. Дівчинка відставила наполовину спорожнілий глечик на стільницю і, не дивлячись, покинула кухню. Вона ще довго трималася холодно до Скйора і навіть через два місяці спогади про зауваження не залишали її думки.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Сніг накривав Вайтран, перетворюючи будинки на снігові пагорби, сонце показувалося рідко і на короткий час. Ісгерд звикла жити серед Соратників і дні її були схожі один на інший. Поки воїни займалися справами та ходили на завдання, вона тренувалася зі зброєю. Весна ставала ближчою, а значить і день її випробування на вступ до гільдії теж. Все частіше Ісгерд помічала, як критично придивляється до неї Кодлак, особливо на тренуваннях. Про щось киває собі чи хитає головою. Думає на її рахунок, гадає. Ісгерд загривком відчувала, як старий вирішує, чи правильно вчинив, привівши її в Йорваскр.

Поза тренуваннями дівчинка проводила час із Ніядою та Ейлою. Ті почали допускати її у свої розмови і тепер вечори часто проводилися в кімнаті Мисливиці за дівочою балаканиною. Вони, звісно, обговорювали зброю та бойові справи, але жіноча натура вимагала пощебетати і про гарний одяг, прикраси, чоловіків, прості життєві труднощі, з якими стикаються молоді дівчата. Ісгерд ділилася своєю думкою, коли Ніяда чи Ейла влаштовували примірку, чи перебирали дорогоцінні знахідки, здобуті у походах. Про хлопців вона мовчала, бо розповідати було особливо й нема чого. А про решту… дівчинка поступово почала змінюватися і це войовниці помітили в один із лазневих днів. У Ісгерд від регулярних тренувань з'явилися рельєфні м'язи, але разом із цим вона більш округлилася та стала ширше в стегнах, груди більше не були схожі на юнацькі прищики та почали виділятися під сорочкою. Одного дня в неї несподівано пішла кров і Ейла довго заспокоювала перелякану Ісгерд і пояснювала їй жіночу природу.

– Ти більше не дівчинка, Ісгерд, – сказала Мисливиця тоді. – Тепер ти стала дівчиною.

Що з цього випливає, Ісгерд відчула на собі майже одразу. Ніколи раніше її настрій не стрибав так різко. Вона могла веселитися, а потім почати сумувати без причини. Чого вже говорити про незручності з гігієною – щовечора Ісгерд вислизала зі спальні, щоб помитися в лазні. Потім вона дізналася, що можна не ховатися і це нормально, якщо їй знадобиться купатися частіше, ніж зазвичай.

У ці особливі дні тренуватися було незручно і важко, і доводилося вигадувати причини, щоб відмовлятися від занять. Ніяда казала, що треба просто бути жорсткішою і говорити, що не хочеш і все, але Ісгерд здавалося, що різка відмова буде надто підозрілою і всі все відразу зрозуміють.

 Важко було вперше натяками пояснити Фаркасу, чому вона не може тренуватися сьогодні із ним. Той довго дивувався, поки не підняв руку до потилиці й не розсміявся:

– У тебе тепер як в Ейли та Ніяди ці дивні жіночі штуки? Одразу б так і сказала. Я все розумію, – і він добродушно посміхнувся. – Радий буду потренуватися разом, коли ти прийдеш в норму.

Він відстав і більше не чіпав її, поки Ісгерд через тиждень сама не вийшла на тренувальний майданчик, приєднуючись до Соратників як ні в чому не бувало.

Своїм незрозумілим відчуттям, які так часто накочували на Ісгерд, коли вона бачила Фаркаса чи слухала про нього історію, зрештою з'явилося пояснення. Вона почала усвідомлювати, що відбувається з нею і від цього розуміння настало довгоочікуване полегшення. Ісгерд більше не мучилася питаннями, вона просто крадькома – а часом і ні – дивилася на Соратника і розуміла, що її почуттям є проста, але бентежна назва – кохання. Вона була закохана. З подивом Ісгерд відкрила для себе, як її цікавить кожна тріщина на старому сталевому обладунку Фаркаса, як вона милується сонячними переливами в його темно-каштановому довгому волоссі, як встигла запам'ятати кожну зморшку і шрам на молодому, але бувалому в запеклих боях, обличчі. Як від сірих очей, схожих на дві крижинки, перехоплює дух і як вона забуває дихати, чіпляючись поглядом за лінію рота, обрамленого красивими вустами.

Ісгерд нікому не говорила про свою закоханість і всіляко її приховувала. Так, вона тепер робила більше помилок, якщо Фаркас викликався тренувати її, але цьому давала вголос просте пояснення – воїн іноді не шкодує сил і встояти в спарингу проти нього жодна дівчина не зможе, якою б вона не була майстерною войовницею.

Наприкінці місяця Ранкової зорі в Йорваскр прийшов новенький – чоловік років двадцяти п'яти на ім'я Торвар, світловолосий норд, колишній п'яниця, який шукав для себе нову мету в житті та привід зав'язати з алкоголем. У випробувальному бою Торвар показав себе непогано, мабуть, навіть краще, ніж зараз могла Ісгерд, і з питанням вступу до Соратників довго не тягнули. Дівчина, подивившись, як виглядає випробування на вступ до гільдії, вирішила, що їй доведеться пройти те саме. Значить, чогось страшного не варто чекати, хіба що Арнбйорна в супротивниках.

Торвара поселили у загальних спальнях, до Ніяди та Ісгерд, і остання більше не відчувала спокою та розслабленості. Вона соромилася перевдягатися при Торварі, чекаючи, поки той покине кімнату, і дратувалась через його хропіння і бурмотіння уві сні. Торвар був повільним і лінивим, тренувався неохоче, а іноді його помічали за пляшкою меду. Кодлак заплющував на це очі, адже новенький цілком успішно справлявся із завданнями. Близнюки кілька разів брали його із собою і позитивно відгукнулися за підсумками.

Ісгерд, скільки б не була незадоволена появою Торвара, на це ніяк не могла вплинути. Хоча б тому, що він перебував у гільдії, а вона досі ні. Кого й могли запросто вигнати з Йорваскра, так це її. Тому довелося змиритися.

В середині Сходу сонця почали говорити про скоре випробування, яке чекало на близнюків. Як стало відомо згодом, тільки одним вступом у Коло не обходилося і через деякий час новоявлених членів випробовували ще раз, більше серйозно. Це могло статися через місяць, а могло і через рік. Братам довелося чекати аж три роки, бо так чомусь вирішив Провісник. Вілкас ходив задумливий, а Фаркас надто енергійний і обидва чекали, коли Кодлак викличе їх до себе і скаже щось конкретне. Ейла скреготала зубами, невдоволена тим, що її черга на вступ до Кола відкладена невідомо на коли, а Ніяда втішала подругу, як могла. Ісгерд не розуміла загальної напруги, але відчувала, наскільки важлива майбутня подія.

Одного вечора, коли небо очистилося від зимових хмар і на вечірньому небі з'явився ще блідий місяць, Скйор таємничо сказав:

– Сьогодні, – і багатозначно подивився на Вілкаса, що сидів неподалік.

Той схопився з місця і було видно, як схвильовано його обличчя.

– Я піду, повідомлю брата.

Він пішов, а Ісгерд стиснула край своєї куртки, передчуваючи видовище.

Але нічого такого не сталося. Справа підійшла до ночі, всі потихеньку розійшлися по спальнях. Ні Вілкаса, ні Фаркаса вона не бачила, тільки чула, як опівночі кілька людей залишили підвал. Її підмивало вислизнути з ліжка і тихенько простежити за ними, але здоровий глузд змусив залишитися – якби це було можливо, про це сказали б. Отже, випробування її жодним чином не стосується.

Проте дівчина не могла заснути. Вона довго лежала в ліжку, гадаючи, що приготували близнюкам. «Щось явно серйозне і, можливо, небезпечне», – вирішила вона, згадуючи реакцію Вілкаса.

Два дні брати та Скйор не з'являлися у Йорваскрі. Ісгерд питала Ейлу, куди ті зникли, але та знизувала плечима. Ніхто не знав. Жодного прояснення не сталося і тоді, коли вони несподівано повернулися.

Під час сніданку до зали увійшла втомлена трійка. Їх обладунки були чистими і без слідів бруду чи крові, але самі чоловіки виглядали неохайно. Ісгерд підвелася зі свого місця і пішла назустріч Фаркасу:

– З поверненням! – привітала вона з радістю, але тут же знітилася.

Вілкас пройшов повз, штовхнувши в плече, а Фаркас затримав погляд на Ісгерд, від якого всередині вперше стало неприємно та холодно. Він усміхався не як завжди, а хижим вискалом, кривим й оголюючи зуби. Так усміхався Арнбйорн. Але гіршим за це були очі – в сірих ясних райдужках з'явився дикий жовтуватий блиск, що вселяв тривогу. Фаркас нічого не відповів. Він рушив далі, продовжуючи єхидно посміхатися, і Ісгерд вловила стійкий запах мокрого собаки.

Вона з тривогою поглянула на Скйора.

– Вони провалили випробування?

Той похитав головою і спокійно, навіть дещо тепло, відповів:

– Ні, близнюки впоралися. Просто ще перебувають у потрясінні, але це скоро мине. Не переживай.

«Що ж за жахливе випробування їм довелося пройти, що це так вплинуло на них?», – задала собі риторичне запитання Ісгерд.

Те, що дивна поведінка скоро пройде, Скйор не збрехав. Першого вечора після їхнього прибуття обидва брати жадібно накинулися на їжу і з'їли так багато, як ніколи раніше. Потім вирушили до лазні й довго відмивалися. Неприємний різкий запах змився, але Ісгерд продовжувала відчувати легкий мускусний аромат щоразу, коли Вілкас або Фаркас опинялися поблизу. Вони розмовляли з усіма, як і раніше, але губи їх тремтіли час від часу, ніби хотіли вищирітися. А через день-два все пройшло і брати стали такими самими, як і раніше.

– То ви тепер остаточні члени Кола? – пошепки запитала на тренуванні Ісгерд у Фаркаса, стоячи в планці пліч-о-пліч. Через сильний снігопад вони займалися в бенкетному залі перед кухнею, де був достатній простір для проведення тренування.

– Ага, – щасливо посміхнувся воїн, – тепер я можу сам роздавати завдання молодшим Соратникам, не радячись із Кодлаком чи Скйором. І я матиму право впливати на твій вступ до гільдії. Здорово, правда?

– Так, дуже, – дівчина пом'ялася. – Слухай, Фаркасе, а яке у вас було випробування? Просто, ви так незвичайно поводилися після повернення, що я вже грішною справою подумала…

Соратник насупився і веселощі зійшли з його лиця. Він пробурчав:

– Це стосується лише Кола. Я не можу тобі розповісти.

– Гаразд, вибач, – розгубилася Ісгерд і більше цю тему не порушувала, але в її голові зміцнилася думка, що звичайним завданням все не обійшлося.

Вона навіть підозрювала, що близнюки щось з'їли чи випили, бо стали помітно витривалішими та сильнішими. Вілкас ще не так сильно відрізнявся, бувши й раніше не стільки сильним, скільки розумним. Книжки він читати не перестав, але мечем тепер махав довше та активніше. Його ж брат роздався у плечах ще більше і якби захотів, міг легко підняти цілий стіл або двох пухленьких дівчат по одній на руку. Він тренувався довше, цілими днями б'ючи нещасний манекен дворучним мечем і анітрохи не втомлювався надвечір.

Незрозуміла й страшна ситуація сталася через місяць після їхнього випробування. Ісгерд поверталася до спальні, коли почула грубу розмову з боку приватних кімнат. Лаялися близнюки та Скйор, бурчав Кодлак і посміювався веселий Арнбйорн. Дівчина ніколи не чула і не бачила, щоб Соратники так сварилися.

– Місяць кличе мене, – утробно гарчав Вілкас. – Я повинен йти.

– Брате, треба тримати себе в руках! Я теж хочу, але не можна, – Фаркас схопив Вілкаса, намагаючись стримати його, але той звільнився з хватки й поспішив до виходу з підвалу. За ними пішов Скйор і суворо заявив навздогін:

– Вілкасе, треба стежити за здобиччю, а не місяцем. Якщо ти не вчитимешся стримувати себе, нічого хорошого з цього не вийде.

– Воно дере мене зсередини! – на підвищених тонах відповів Вілкас через плече. – Якби я знав, на що підписуюсь, я б…!

– Вілкас, тихіше, – зашипів Кодлак, помічаючи в коридорі Ісгерд і киваючи в її бік.

Всі озирнулися на дівчину, а та завмерла, не знаючи, куди себе подіти. Ісгерд не збиралася підслуховувати, але стала мимовільним свідком і все склалося не на її користь. Вона побачила лють в очах Вілкаса – вони палали помаранчевим полум'ям як тоді, коли близнюки тільки повернулися з випробування.

Видавши гарчання, Вілкас швидко виметнувся з підвалу. Фаркас розгублено глянув на Скйора, темнішого за хмару, і той невдоволено кинув:

– Йди й ти, простеж за своїм братом.

– Я піду з ними, – сказав Арнбйорн. – Потрібно ж комусь навчити близнюків стримувати себе.

Ісгерд на той момент вже відступила за двері загальної спальні. Вона хотіла бути чесною і не підслуховувати, але відбувалося щось незрозуміле і цікаве – щось, що, не дізнавшись всієї правди, не дасть потім спокійно спати.

У прямокутному отворі жовтого світла, що падало через відкриту стулку подвійних дверей на кам’яну підлогу, прошмигнула тінь. Арнбйорн, отримавши згоду товаришів по гільдії, поспішив за братами.

– Не очікував, що у Вілкаса будуть із цим проблеми, – втомлено пожалівся Скйор. – З них двох саме він є розсудливішим і має холодний розум.

– Я, навпаки, завжди вважав молодшого стійкішим, – відповів Кодлак. – Нічого, Скйоре. Пара місяців і вони стануть спокійнішими. Згадай Арнбйорна: він був дикуном і не хотів навіть розмовляти.

Соратники пішли коридором до кімнати Провісника, залишивши на Арнбйорна виховний процес. Ісгерд, що стояла весь час за дверима, напружено стиснула край сорочки: «Що ж з ними відбувається?! – вона дуже переживала навіть за Вілкаса, з яким у них була взаємна нелюбов. – Аби все було добре!».

Вночі Ісгерд різко прокинулася від протяжного, сповненого болю та зневіри, виття. Він долинав звідкись ззовні, згори. Його підтримав другий, а за ним і третій голос. Вили вовки, голодні, злі. Страх скував тіло Ісгерд. Здавалося, що звірі знаходяться зовсім поряд, можливо, прямісінько в цій кімнаті, і зараз накинуться, щоб роздерти її. Борючись із жахом, Ісгерд через силу відкинула заціпеніння і, схопивши меч, приставлений біля узголів'я, збиралася підвестися.

Вона мало не скрикнула, коли на її груди натиснули, змушуючи лягти назад.

– Лежи спокійно, – це шепотіла Ейла, якимось чином опинившись біля її ліжка.

– Що ти тут робиш? – нервово випалила перелякана до смерті Ісгерд.

– На Йорваскр напали вовки, старші Соратники зараз займаються ними.

– А ми? – Ісгерд знову спробувала піднятися. – Ми не можемо просто так лежати! Потрібно допомогти!

Ейла схопила її за плечі та притиснула до ліжка:

– Нам наказано сидіти тут. Там північні вовки, вони в цю пору року особливо злі та голодні. Тебе розтерзають, тільки ніс висунеш з підвалу.

– Але ж ти мисливиця, – продовжувала боротися Ісгерд.

Над головою гримнуло, змусивши дівчину завмерти. Стеля здригнулася і посипалися дрібні камінці. Знову пролунало виття, цього разу зовсім поруч. Ейла відпустила Ісгерд і в темряві почувся тріск миттєво натягнутої тятиви.

– Так, я мисливиця, – запізно відповіла вона, – але з такими звірами ще не стикалася. Скйор сказав сидіти, як миші, а я йому довіряю.

«Скйор! Ну звісно! – злилася Ісгерд. – Він просто переживає за тебе от і береже!». В іншому кутку спальні завозилися, рипнуло ліжко.

– Я коли тільки прийшов до Вайтрана, – сонно заговорив Торвар, – і питав, чим тут можна займатися, мені одні сказали йти до Соратників, а інші відмовляли, мовляв, у вас тут чи то вовки, чи то дикі собаки на ланцюгах сидять.

– Нісенітниця, – пирхнула Ніяда з іншого кінця кімнати. – У нас зроду живності ніякої не було.

– Я теж здивувався, коли нікого не побачив, – відповів хлопець. – Та ось не минуло й місяця, а на Йорваскр вже напали вовки. Чи не дивний це збіг?

– Це зима, йолоп, – прошипіла Ейла. – Дикі звірі постійно навідуються до міст за легкою поживою, а Йорваскр стоїть на околиці, сюди не так і складно пробратися.

Її словам можна було повірити, якби не одне «але»: резиденція Соратників стояла на височині, огороджена, як і все місто, товстими кам’яними стінами, на які жодна тварина не забереться.

Ніч Ейла провела в їхній спальні, а на ранок Ісгерд прокинулася і нікого не застала. Вона вийшла з підвалу і була глибоко вражена – навкруги стояв повний розгром. У погаслому вогнищі валялися уламки столу, стільці лежали в розкид по всьому залу, а від ваз нічого не лишилося. В одному місці були виламані поручні, ніби хтось з розбігу врізався в них.

– Та не могли це зробити вовки! – вигукнув Торвар, неквапливо прибираючи сміття. – Тут точно велетень побував!

Ніяда, Торвар та Ісгерд пів дня наводили порядок у залі. Тільма Худорлява голосила й обіцяла, що колись не витримає і кине службу в Йорваскрі. Вона блукала всіма кутами, складаючи список меблів, які доведеться купити. Ейла допомагала Скйору та Арнбйорну прилаштовувати виламані парадні двері. Близнюків ніде не було видно до обіду, а коли вони нарешті з'явилися, виглядали втомленими і побитими, наче боролися з диким ведмедем. Їхні руки були подряпані, а волосся нечесане і збите в ковтуни, і обидва не хотіли ні з ким розмовляти, перебуваючи в однаково похмурому настрої. Фаркас тільки один раз змучено посміхнувся Ісгерд, помітивши її зацікавлений погляд, і на цьому будь-яка їх взаємодія завершилася.

Дівчина інтуїтивно відчувала, що між вчорашньою сваркою і вовками вночі був зв’язок, але не могла знайти логічного висновку, який би все пояснив. І ніхто зі старших Соратників також не хотів розповідати, що сталося.

Єдине, що чітко усвідомила Ісгерд – це те, що стіни Йорваскру приховують секрети, відповіді на які, можливо, вона насправді зовсім не хоче знати.

 

Notes:

От ми й дісталися моменту, коли Ісгерд з маленької дівчинки перетворилася на юну діву. Ви, напевно, помітили, що з середини розділу я починаю саме називати її "дівчиною", що натякає на її дорослішання.

Також знавці гри точно помітили незвичну цікавинку щодо повторного випробування в Коло. Це було зроблено навмисно, власне, як і безліч інших відмінностей від канону гри. Мені взагалі здається, що TES5 слабко розкриває лор Соратників, їх квестова лінійка надто коротка, тому в цій роботі я приділила їм максимум уваги.

Нагадую, що мене дуже надихала Скандинавія і музика таких виконавців, як Danheim і Munknörr, тож, якщо ви захочете глибше відчути атмосферу цього твору, раджу послухати їх музику.

Дякую за увагу!

Chapter 7: Перше випробування

Notes:

Місяці весни:
Першого зерна - березень
Руки дощу - квітень
Другого зерна - травень

Сніг більше не йшов. Великі шапки розтанули, залишивши слизьку кірку, яка миттєво тріскалася і розсипалася на тисячі крихт, коли на неї наступали. Хмари розійшлися, як кораблі в морі, відкривши блакитне чисте небо та ще холодне сонце. На такому не погрієшся, але із задоволенням підставиш обличчя, насолоджуючись довгоочікуваною весняною погодою.

День пішов на подовження. Душа тріумфувала від співу синичок  і дихалося легко, вільно. І незабаром постане день вибору: піти або залишитися.

Ісгерд навіть не думала обирати. Вона все вирішила ще в Сатурналію, коли усвідомила, як їй здорово серед Соратників, як вона звикла до них і полюбила їхній уклад. Залишатися і тільки залишатися – ось яким був її вибір без вибору.

Ісгерд не знала, чи потрібно їй підійти з цим рішенням до Кодлака, чи він сам її покличе до себе. Ніхто нічого не казав, дні йшли як зазвичай і це збивало з пантелику. Коли близнюки готувалися до випробування, про це почали гудіти за тиждень, а то й за два. А тут тиша, ні натяку, ні слівця.

На початку другого місяця весни, коли стало зовсім тепло і воїни змінили свій зимовий одяг на легку бавовну і льон, на тренуваннях почав з'являтися Кодлак Білогривий. Його несподіваний інтерес до занять Соратників міг означати лише одне – спостерігає, перевіряє, оцінює. І мовчить. Два тижні Провісник просто дивився й Ісгерд почала турбуватися. Чому так довго старий нічого не каже? Чи сумнівається в її здібностях і дає ще трохи часу навчитися? Чекає на щось?

Ситуація прояснилася в середині Руки дощу, коли за обідом Ейла сама поцікавилася у Кодлака долею Ісгерд:

– Провісник, – звернулася вона до нього, – весна вже йде, а новенька досі не визначена. Залишаємо її чи ні?

– Це вирішить Коло, Ейло.

Мисливиця підібгала губи та схрестила руки. Її ображало те, що вона, така досвідчена войовниця, яка вже три роки провела в Йорваскрі, все ще не мала особливих привілеїв. Соромно, мабуть, було перед покійною бабусею та матір'ю, що покладали на неї надії.

– Що ти думаєш на свій рахунок, дівчинко? – раптом запитав Кодлак в Ісгерд, хоча та давно не була схожа на те худе перелякане дівчисько, якою вперше переступила поріг резиденції.

– Ви й так знаєте, Провіснику, – твердо відповіла вона.

Кодлаку Білогривому справді не потрібні були слова. Він досить надивився на старанність Ісгерд, яку вона прикладала на тренуваннях, і як вона намагалася допомагати в Йорваскрі всім, чим могла, але при цьому не нав'язувалась ні до кого, і не влазила в марні конфлікти. Винятком був Вілкас, який так і не прийняв дівчину, але це вже не було провиною Ісгерд.

Через три дні він викликав її до кабінету. Там Ісгерд зустріли всі Соратники, що входили до Кола: Скйор, Арнбйорн, Вілкас та Фаркас. Вони пильно дивилися на неї.

– Я знаю, що ти вирішила залишитися, – заговорив Кодлак, сидячи за своїм столом, поки решта чемно стояли в безладному колі, обступивши дівчину. – Це видно з твоїх справ, які не підлягають сумніву. Але, – він зробив паузу, – ти не відбудешся простим тренувальним боєм, дівчинко.

Ісгерд постаралася зберегти спокій. Арнбйорн усміхнувся, ніби щось знав, а Фаркас здивовано підняв брови.

– Усі й так знають, на що ти здатна, – продовжив Кодлак. – Ти тренувалася з усіма і про те, як володієш луком та мечем відомо й так. Я не оцінюватиму твої навички, про них скажуть твої перемоги та досягнення. І саме в одному такому тобі доведеться довести свою придатність.

– Кодлаку, ти впевнений? – не приховав сумнівів Скйор. – Дівча ще не готове до справжнього завдання. І це не в наших традиціях відсилати новачка відразу в бій.

Старий насупив брови:

– А я й не казав, що збираюся відправляти її рубати голови харцизів. Нещодавно нам принесли замовлення. На південь звідси у дні ходьби вздовж річки у печері засів ведмідь. Він тероризує каравани, що проходять повз, і заглядає в хліви до селян, що живуть неподалік. Його треба вбити.

В Ісгерд запітніли долоні. Їй ще не доводилося вбивати й від думки, що доведеться йти на здоровенного злого ведмедя, стало недобре.

– Ти гадаєш, вона впорається із ним? – все ще невпевнений, спитав Скйор. Він дивився на Ісгерд і в очах читалася зневіра – вона не впорається. Вона не готова.

– Соратники – не купка сопляків, – грізно сказав Кодлак. – Вони не допомагають колоти дрова, не пораються з дітьми подібно до няньок, не збирають квіточки для якоїсь бабусі. Вони воюють. Беруть зброю, до якої лежить рука, і йдуть у бій. Проти звірів чи людей – не має значення. Соратники нічого не бояться, ними рухає вогонь, що горить у серцях. Чи я не правий?

Він оглянув усіх присутніх і воїни ствердно закивали, погоджуючись із його словами. Всі вони чудово знали, якими справами займаються Соратники, адже самі ж у них і брали участь. Зброя ніколи не припадала пилом у піхвах чи на полицях, вона працювала в навчених руках, з кров'ю й потом, без страху й сумніву.

Кодлак суворо подивився на Ісгерд:

– А ти? Полум'я всередині тебе достатньо сильне? Чи не здригнеться рука, коли доведеться виконати те, за чим тебе послали?

Дівчина намагалася стояти рівно, щоб не видати тремтіння в колінах. Добре, що на ній широкі штани та куртка, і пальці стиснуті в побілілі кулаки. Не так помітно.

– Полум'я всередині мене палає і жадає бою! – викарбувала Ісгерд, не знаючи напевно, чи правильно доносить думку.

У кімнаті зависла тиша, але не тому, що дівчина зморозила нісенітницю. Соратники замислились. Кодлак повільно обводив усіх поглядом, потім знову повернувся до Ісгерд:

– Тоді завтра на світанку ти відправишся в дорогу, віднайдеш лігво ведмедя і знешкодиш його. Ти будеш не одна. Один із членів Кола піде з тобою для підстрахування, на випадок, якщо в тебе не вийде, і щоб подивитися, яка ти в справі.

– Провіснику, дозволь мені піти? – одразу виступив Фаркас. – За час тренувань у нас з Ісгерд склалися довірчі відносини і я впевнений, що разом ми впораємося найкращим чином.

Дівчина з надією подивилася на Фаркаса. Як вона хотіла, щоб Кодлак вибрав його! Але вона відчувала, що бажаному не судиться збутися.

Арнбйорн так само зробив крок уперед:

– Близнюки порівняно недавно стали повноцінними членами Кола та ще не готові нести таку відповідальність за новачків. Я вважаю, на роль спостерігача краще вибрати мене або Скйора.

– Виходячи з логіки, – раптом сказав Вілкас, – йти на ведмедя тоді вже краще з Ейлою. Вона досвідчена мисливиця і точно знає, як поводитися з диким звіром.

– Але Ейла не в Колі, – нагадав Кодлак. – День її випробування ще не настав. Замість неї з Ісгерд піде Скйор, він теж гарний мисливець.

Арнбйорн стиснув кулаки, бачачи, як здобич стрімко вислизає з-під носа. Він збирався заперечити, але Скйор вирішив ситуацію сам:

– Пробач мені, Кодлаку, але я не можу піти з Ісгерд. Буквально сьогодні я взяв завдання та збирався залишити Йорваскр на кілька днів. Мій шлях лежить у протилежному напрямку. Нехай йде Арнбйорн. Він давній член Кола, але ще нікого не випробував. Це буде йому добрим досвідом.

Кодлак Білогривий порухав жовнами, спідлоба поглядаючи на присутніх, потім ляснув по столу долонею:

– Нехай буде так. Завтра на світанку Ісгерд вирушить разом з Арнбйорном.

Хоч би як морально готувалася Ісгерд до цього моменту, а серце все одно бухнуло кудись в п'яти. Вона подивилася на Арнбйорна, який хиже посміхався, і відчула жахливе пригнічення. Нічим хорошим їхній похід не закінчиться. З кабінету дівчина виходила так, наче її вели на страту.

– Що тобі сказав Кодлак?

Ейла знайшла Ісгерд на вулиці, сперту спиною до Йорваскра з його парадного боку. Маленький козирок прикривав від весняної мряки. Вираз дівчини був глибоко задумливим, а погляд затуманеним. Ейла встала поряд і подивилася на Вайтран перед ними, на важкі хмари та городян, що снували повз Золотолиста. Про те, що Ісгерд викликав до себе Провісник, вона дізналася від Торвара, і одразу здогадалася, що до чого, проте не підозрювала, що результат вийде зовсім несподіваним.

Голос Ейли увірвався в думки Ісгерд і повернув її до реальності. Моргнувши, вона глибоко видихнула, ніби досі не дихала, і повернулася до Мисливиці:

– Завтра мене випробовуватимуть.

– Це гарна новина. Ти вже знаєш, з ким боротимешся?

– З ведмедем, – відсторонено відповіла Ісгерд.

Мисливиця схилила голову, не відразу вловлюючи суть сказаного.

– Тобто? – вона невпевнено посміхнулася. – Це якийсь Соратник, якого я не знаю?

– Ні, Ейла, – складно було вирішити, що зараз виглядало похмурішим – лице Ісгерд чи хмари, що нависли над містом. – Провісник доручив мені розібратися з диким ведмедем десь неподалік звідси. Він сказав, що й так бачив, як я пораюся зі зброєю, і тепер йому цікаво дізнатися, як я застосую її в реальній справі.

Ейла була вражена звісткою. Вона, як і Скйор раніше, вважала це завдання занадто необачним для новачка.

– І хто піде з тобою? Ти ж будеш не одна, так?

– Арнбйорн.

– Прокляття! – вилаялася Мисливиця. – Гірше випробування й уявити неможливо! Мало того, що з ведмедями треба вміти поводитися так, щоб не вмерти по дурості, та ще й цей пес піде з тобою. Від нього нічого хорошого чекати не можна, знайде, як підставити та обдурити. Правду Ніяда каже, по ньому Темне братерство зітхає, бо тільки там таким і місце.

Ісгерд не знала, що це за братерство, але після висловлювань Ейли та Ніяди про Арнбйорна, уявляла їх зборищем самих підлих харцизів.

– Що ж мені робити? – жалібно запитала дівчина. – Ти так кажеш, ніби все вирішено наперед і не на краще.

– У жодному випадку, – Ейла поклала долоню на плече Ісгерд і підбадьорливо стиснула його. – Просто саме завдання та Арнбйорн ускладнять тобі життя, але все ще може обійтися. Ти ж хочеш вступити до Соратників? Тоді доведеться попітніти. Але, сестро, будь обережна. Не стільки стосовно дикого звіра, як до Арнбйорна. Я не довіряю йому, й тобі не раджу.

Того вечора Ісгерд видали справжній гостро заточений меч і сагайдак зі стрілами, які особисто відібрала Ейла. Усю вечерю дівчина прогаялася, не в змозі проковтнути ні шматочка. Нервова грудка встала у горлі, а потім переросла у сильну тривогу, що заповнила все тіло від маківки до кінчиків пальців на ногах. Ісгерд пролежала ніч, не стуливши очей.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Внутрішнім чуттям Ісгерд зрозуміла, коли почало світати. Вона хутко встала, одяглася та вмилася. Потім на ватяних ногах піднялася до зали.

У тьмяному світлі кількох свічок, які встигла запалити Тільма Худорлява, на неї чекали Скйор, Ейла і Фаркас.

– У тебе в запасі тиждень, але чим скоріше ти впораєшся, тим краще. Це покаже, наскільки ти майстерна і готова до роботи з нами, – сказав Скйор і передав мішок із запасами.

– Візьми це, – Ейла накинула на плечі Ісгерд дорожній плащ і застебнула ремінець на грудях. – У ньому ти не змерзнеш уночі й довго залишатимешся сухою в дощ.

Ісгерд подякувала Мисливиці й перевела погляд на Фаркаса. Погляд воїна був похмурий і зосереджений:

– Удачі, сестро, – побажав він без звичної усмішки.

У залі з'явився Арнбйорн, споряджений у похід.

– Ходімо, буженинка, – покликав він. – Не хочу сильно відтягувати веселощі.

Ісгерд вийшла за Соратником. Надворі мрячив дощ і стояла щільна пелена туману. Дівчина накинула на голову каптур так вдало відданого Ейлою плаща. Подорож почалася.

 

 

Арнбйорн не розмовляв з Ісгерд. Він йшов трохи попереду, не дивлячись по сторонах. Одна його рука лежала на руків’ї меча, захованого в піхвах, готова будь-якої миті дістати зброю на випадок неприємностей. Коли Ісгерд майже рік тому йшла до Вайтрана, їй крім зайців та оленів ніхто не зустрівся, але можливо, тоді їй просто пощастило.

Поки Вайтран ще перебував у видимості, Ісгерд не сильно переживала, але коли вони увійшли до густого лісу, незворотність того, що відбувається, почала тиснути з усіх боків.

– Твої рідні місця, еге ж, курочка? – поцікавився Арнбйорн, не обертаючись на неї.

– З чого ти так вирішив? – спідлоба запитала Ісгерд, що одразу напружилася. Їй хотілося якомога довше не спілкуватися з Соратником.

– Ти ж ця, босмерка наполовину, хіба ні? – цього разу Арнбйорн повернувся і подивився на загострене вухо дівчини, що стирчало між пасмами. – Чув, ви на деревах живете.

– У мене був будинок, як у всіх звичайних людей, – пробурчала Ісгерд. – І я не знаю, як живуть справжні босмери. В мені від них лише мала частка.

– Ось як! – вигукнув Арнбйорн, якого, здавалося, потішала вся ця розмова. – А мені все було цікаво дізнатися, як воно насправді в цих лісових ельфів. Шкода. Користі від тебе стало ще менше.

– Не тобі вирішувати, яка від мене користь.

Воїн посміявся і сміх його був схожий на гавкання паскудного собаки. Все тепер зрозуміло – йому просто подобається виводити її з рівноваги. Арнбйорн почав розмову лише для того, щоб зіпсувати настрій Ісгерд, а не тому, що справді чимось там цікавився.

Ліс незабаром порідшав і дорога вийшла до річки. Блискуча стрічка води, що бурхливо перекочувалася на гірському камінні, тяглася далеко в глибину долини, між гострокінцевими горами, іноді зникаючи за пагорбами й купками дерев, а потім з’являючись здалеку знову вже схожою на нитку.

– Довго нам йти? – запитала Ісгерд.

– Ось скільки бачиш річки, стільки і йти. А ти що, вже втомилася, качечка?

– Навіть не сподівайся!

Ісгерд обурювалася – про яке успішне проходження завдання може йтися, коли вони відкрито недолюблюють один одного і кривлять пики? Якщо на них вийде зграя харцизів, то про взаємодопомогу можна й не говорити.

До пізнього вечора Ісгерд та Арнбйорн пройшли всю долину. Відкрита місцевість із чудовими краєвидами залишилася позаду, тепер їх обступали гори, а дорога повужчала. Праворуч земля підіймалася похилим боком, а зліва різко обривалася, утворюючи небезпечне урвище, внизу якого шуміла річка, пінячись і розбиваючись об велике каміння та пороги.

Починало сутеніти й повітря наповнювалося вечірньою свіжістю. Холодок нахабно лоскотав шию і руки, і пробирався за комір, викликаючи мурашки. Від голоду гидко нудило під грудьми. Поки йшли, перекусили лише один раз і те на ходу. Арнбйорн дістав зі свого мішка булку і кинув Ісгерд, а та від несподіванки ледь не пропустила кидок, що викликало у воїна напад сміху. З того моменту минуло близько п’яти годин, а вони все йшли і йшли, і не збиралися зупинятися. Ісгерд починало це злити. І коли вона вже почала скреготати зубами, Арнбйорн зволів зупинитися:

– Ми прийшли.

– Куди? – роздратовано запитала Ісгерд. – На місце табору?

– Ні, до печери, – хмикнув Соратник.

Дівчина стомлено закотила очі. Якщо Арнбйорн зараз скаже йти на ведмедя, Ісгерд заволає. Вона страшенно втомилася та зголодніла. Чоботи натерли мозолі на стопах, самі ноги ледве плелися. Мішок і сагайдак вже відчутно тиснули плечі. Ісгерд хотіла скоріше скинути свою ношу, роззутися та пройтися розпаленими ногами прохолодною землею.

– Ой, не роби таке обличчя, буженинка, – скривився Арнбйорн. – Я достатньо при здоровому глузді, щоб не пертися на звіра після довгого переходу.

«Яке щастя!», – у серцях вигукнула Ісгерд, полегшено видихаючи. Вони зійшли вбік від дороги й заглибились у ліс. Ще близько пів години довелося побити ноги об коріння, що підло стирчало серед трави, пробираючись у напівтемряві до передбачуваного місця табору, яке вибрав Арнбйорн.

– Як ти дізнався, що ми прийшли? – запитала Ісгерд, волочачись позаду. – Тут же немає жодних розпізнавальних знаків.

– Та тут все смердить цим клятим ведмедем. Тобі що, нюх відбило?

Ісгерд потягнула повітря, але нічого особливого не відчула. Пахло вологою землею, молодою зеленню та й годі. Вона знизала плечима, хоча Арнбйорн не міг цього побачити, і нічого не відповіла.

– Ось тут розкладемося.

Вони вийшли на відкритий п'ятачок землі, оточений з усіх боків лісом. На небосхилі, що стрімко темнів, запалювалися яскраві зорі. Якраз вчасно.

Ісгерд тут же схопила ремінь на грудях і, перекинувши його через голову, скинула вантаж на землю. Дихати відразу стало легше. Вона потяглася, розправляючи плечі – як добре!

– Не стій даремно, йди хмиз шукай, – кинув їй Арнбйорн, перетягуючи свої речі під розлогу ялинку, чиї лапи низько нависали, утворюючи подобу куреня.

Ісгерд не стала бурчати. Вона була рада вже з того, що більше нічого не треба нести на своїй спині. Погано орієнтуючись у темряві, вона потинялася довкола галявини, майже навпомацки вишукуючи обламані гілки та палички. Під хвойними деревами їх вистачало і незабаром вона принесла оберемок до місця ночівлі. Арнбйорн досяг більшого успіху і, поки Ісгерд блукала в пошуках, притяг кілька хороших колод і вже почав готувати багаття.

Незабаром у них був вогонь. Склавши собі підстилку з ялинових гілок і накинувши на нього плащ Ейли, Ісгерд сіла та з задоволенням простягла ноги. Без зайвих розмов вона і Арнбйорн взялися за їжу і тільки вгамувавши перший голод, в Ісгерд з’явилося закономірне питання:

– А хіба не краще йти на ведмедя вночі, коли він спить?

Від їжі та тепла її трохи розморило і роздратування на Арнбйорна відійшло на задній план. Можна тепер трохи й побалакати.

– Це не простий ведмідь, він навпаки вночі полює, а вдень спить.

У кущах вчасно зашурхотіло й Ісгерд напружено озирнулася через плече.

– Тоді нам небезпечно тут ночувати, хіба ні?

– Курочко, з тобою Соратник, а не криворукий стражник Вайтрана, – посміхнувся Арнбйорн. – Боятися нема чого. До того ж сторожитимемо по черзі. Спершу я, потім ти.

– Самовпевненості тобі не позичати, – їдко зауважила Ісгерд.

Завили неподалік вовки. Ісгерд не роздумуючи, схопилася за меч і подивилась у бік чорної хащі, яка на тлі темно-синього неба виділялася колючими нерівними верхівками. ЇЇ миттєво огорнуло крижаним холодом, коли зовсім поруч пролунало нове виття. Вона обернулася – розкинувши руки в сторони й випнувши груди, із захопленням вив Арнбйорн, підставивши лице зоряному небу. Одразу з усієї округи пролунали у відповідь дикі вовки. Ісгерд стиснулася від жаху.

– Що ти робиш?! – випалила вона. – Ти ж привернеш сюди звірів!

Арнбйорн обірвав свій крик і облизав губи, глянув на дівчину.

– Не приверну. Я свій серед них, а от тебе, звичайно, можуть і схопити за бочок, якщо вирішиш далеко відійти від багаття. Впевнений, жіноче м'ясо дуже ніжне та смачне.

– Ти огидний! – вигукнула Ісгерд і відвернулася. Вона не хотіла більше і словом перекидатися із цим безумцем, і тому вирішила скоріше лягти спати. Після цілого дня пішого шляху ноги були самі не свої і все тіло вимагало міцного довгого сну. Меч Ісгерд не прибрала, залишила лежати біля себе так, щоб будь-якої миті взятися за нього.

Арнбйорн реготав за її спиною і ще трохи повив, уже тихіше і коротше. А потім тріск вогнища і шарудіння воїна канули в густій тихій темряві. Ісгерд моментально заснула попри всі страхи.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Її так ніхто й не розбудив на чергування. Ісгерд прокинулась сама на світанку від дикого холоду, що мордував тіло, з вечора вгріте багаттям, а до ранку оповите росою і вогким туманом. Ноги та руки затекли від того, що за всю ніч жодного разу не змінили положення.

Ісгерд підвела голову, оглядаючись. Багаття не горіло, місце Арнбйорна порожніло. Вона була одна в таборі.

Раптом хруснула гілочка й Ісгерд перекинулася в той бік. З-за куща на узліссі показався самотній олень, і схвильоване серце одразу відлягло.

Ісгерд не ворушилася. Вона із захопленням спостерігала за твариною, що обережно переступала з ноги на ногу і нахиляла безрогу голову до землі в пошуках їжі. Молочний туман клаптями плавав біля землі й картина, що розгорнулася, виглядала неймовірно казковою. Залюбувавшись, Ісгерд навіть забула про холод. Вона боялася злякати оленя і цим розвіяти чарівний момент, адже тоді доведеться вставати, снідати та готуватися до завдання. Те, що Арнбйорн хитався десь неподалік, не було сумнівів. Дівчина інтуїтивно передчувала, що як тільки вона зробить відчутний рух, він з'явиться у таборі.

Погляд Ісгерд розмазався від думок, у які вона мимоволі занурилася. Сьогодні їй доведеться вперше встромити свій меч – або стрілу, як вже доведеться – в живу гарячу плоть і окропити тим самим сталь і руки в чужій крові. Страх і небажання робити це охопили Ісгерд. Вона грішною справою подумала, а чи не кинути все і не піти шукати іншого життя, мирного та спокійного? Ну який з неї воїн, справді! Те, що Ісгерд навчилася потрапляти по тренувальному манекену туди, куди заздалегідь планувала, а не промазувати через тяжкість меча або невпевненість у руці, ще не означало, що так само точно вона зможе рубати ворогів. Всі ці люди, іменовані Соратниками, не сумнівалися, завдаючи удару – вони просто робили свою справу і не роздумували, чи боляче їхньому противнику, чи страшно йому буде вмирати та чи варто взагалі забирати його життя. Вони виконували завдання, яке їм дали. І сьогодні Ісгерд доведеться зробити те саме. Взятися за меч і холоднокровно вбити ведмедя. Так, це необхідно – ведмідь нападає на людей, рве худобу. Вона вчинить добро, здавалося б, але як же насправді Ісгерд не хотіла його вбивати – він же живий! Просто дикий звір, який хоче їсти, спати та… жити.

Ісгерд паралізувало від останнього слова, що спливло в її голові. Жити! Її батьки також хотіли жити. Простим сільським життям, зі своїми труднощами та радощами, ростити свою дитину і з часом з готовністю зустріти старість. Піти до богів. Але їм не дали цієї можливості. Хтось, хто так само впевнено та нещадно рубає мечем, як будь-який воїн гільдії Соратників, позбавив життя її рідних, друзів, знайомих. Чи страшно їм було вмирати? Чи боляче? Сама Ісгерд коли бігла з селища, не роздумувала над цим – їй було так страшно і так хотілося жити, що ноги самі несли, руки самі чіплялися за каміння та дерева, а голова… вона була порожньою. І коли Ісгерд отямилася від гонитви, коли дісталася Ривервуда і відчула себе в безпеці, вже не пам'ятала, про що переживала в той момент. Її почуття та думки викинуло геть зі свідомості.

І сьогодні Ісгерд доведеться вбити ведмедя. Гаразд, вона якось підніме на нього руку з занесеною над головою зброєю та обрушить на звіра всю свою невелику силу. Пройде це випробування і повернеться в Йорваскр. Що б потім що? Ходити на завдання та вбивати людей, хай вони будуть навіть закінченими бандитами?

– Довго ще лежатимеш?

Ісгерд здригнулася, а разом з нею зірвався з місця олень, що все ще блукав по галявині, і зник серед дерев. Дівчина підняла голову на Арнбйорна. Той стояв неподалік і торкався меча на поясі. Біле волосся спадало з плечей і яскраво переливалося в променях каламутного сонця, що пробивалося через туман і сосни. Ісгерд навіть не помітила, як довкола посвітлішало.

– Ти не розбудив мене на чергування, – зауважила вона.

– З тебе все одно не було б користі, – знизав плечима Арнбйорн. – У темряві не бачиш, вовків боїшся і, мабуть, захропіла б вже за десять хвилин.

– Яка б погана я не була, а ми вчора весь день йшли і відпочинок був потрібен нам обом, – Ісгерд піднялася з підстилки, дрібно тремтячи від холоду. – Тож не треба вдавати з себе героя.

– Га, знайшла чим підчепити, – хмикнув Арнбйорн. – Я просто беріг свою шкуру від напастей, які могли статися, якби ти була на посту. І взагалі, це що, спроба подбати?

– Навіть не подумала! Звичайна здорова логіка, – відмахнулась дівчина. – Тож не тішся.

Арнбйорн скоса подивився на Ісгерд. Її присутність дратувала його. Ніяда чи Ейла поводилися як справжні войовниці. Кожна з них багато вартувала завдяки своїм хоробрим діянням. А ця… що взагалі Кодлаку Білогривому стукнуло в голову, що він привів дівчинку в Йорваскр відсиджувати зад усю зиму. Тренувалася вона, як же! У Соратники йдуть ті, хто вже щось вміє, і не просить дати їм час на навчання. Але стривайте-но – Ісгерд і не йшла цілеспрямовано в гільдію. Їй це було непотрібно. Арнбйорн дивився на дівчину і бачив, як з сумнівами вона покусує губу, як тремтять її руки, що збирають речі в мішок. Не від холоду.

– Тобі не хочеться вбивати ведмедя, – з констатацією факту сказав Арнбйорн.

Пальці Ісгерд заплуталися у тасьмах і не змогли зав'язати мішок з першого разу.

– З чого ти взяв? – нервово спитала вона, не дивлячись на Соратника.

– Це ж і так ясно. Тебе привели до Йорваскра не тому, що ти раптом захотіла стати воїном. Інакше б ти давно прийшла до нас, зважаючи на те, що мені відомо. Ти ж бродила у Вайтрані все літо і я, здається, навіть бачив тебе кілька разів. Кодлак не настільки альтруїстичний, щоб підбирати будь-який набрід, інакше Йорваскр вже швами пішов від кількості бездомних і скривджених життям. Значить, ти якось вплинула на Кодлака. Може щось сказала чи зробила… У всякому разі, ти хотіла відсидітися в теплому місці й тобі це вдалося, – Ісгерд із завмиранням серця слухала Арнбйорна і боялася слова сказати – він рубав правду-матку з гіркою точністю. – І всю зиму тренувалася для того, щоби якось виправдати своє існування в Йорваскрі. Ти просто спритно підлаштувалася, бо іншого виходу не мала. Підбери тебе, скажімо, до храму, ти б там чесно прислужувала, а живучи в корчмі, покірно розносила їжу. Загалом робила те, що личить тому місцю, в якому опинилася. І ось, звикшись зі своїм становищем та розслабившись, ти вирішила, що так зручно буде завжди, але ні – тебе відправили на завдання. Ти до останнього думала, що все це дрібниця і якось впораєшся, але я бачу по твоєму обличчю – усвідомлення нарешті приходить до тебе. Ти не хочеш займатися військовою справою, тобі нецікаві Соратники. То може розійдемося тут? Я скажу Кодлаку, що ти загинула, зірвалася з урвища чи тебе порвав ведмідь, а ти тим часом підеш світом туди, куди душа лежить. І зауваж, всі речи залишаться при тобі, я нічого не заберу. Як тобі така ідея, а, буженинка?

Погляд Ісгерд засклянів. Вона дивилася на Арнбйорна і в очах буквально плескала відповідь: «Так, це чудова пропозиція, я згодна». Адже він і, правда, все добре придумав. Ісгерд може прямо зараз розвернутися та піти. Куди захоче! І робити що хоче! При ній є гарні шкіряні обладунки, мішок з їжею на перший час, лук зі стрілами та меч. Вона зможе себе прогодувати та захистити. То чого ж вона чекає?

Перед очима Ісгерд стояв величний Йорваскр з усіма його жителями. З терплячою Ніядою, підтримувальною Ейлою, добрим і веселим Фаркасом. Вони стали їй так дорогі! Але Ісгерд не зможе сидіти в Йорваскрі просто тому, що з кимось потоваришувала. Вона має заслужити своє місце серед Соратників. Часу відкладати більше нема. Вона має вирішити. Тут. Зараз.

– Я нікуди не піду, – твердо відповіла Ісгерд.

Вона не знала, чому так сказала. Рот сам відкрився, язик сам ворухнувся. Серце саме підказало, минаючи довгі думи, зважування за та проти.

– Ти впевнена?

– Цілком.

Арнбйорн якось схвально хмикнув. Що ж, його слизькі словечка, що зачіпають за живе, не мали ефекту. Значить так тому й бути. Може, це дівчисько ще принесе користь Соратникам. Якщо, звісно, виживе після сьогоднішньої сутички.

– Тоді збирайся і якнайшвидше, – сказав він і взявся за свій мішок.

Вугілля вогнища притоптали та засипали землею. Взявши зброю та свої речі, два супутники покинули галявину і пішли назад учорашньою стежкою. На півдорозі Арнбйорн повернув праворуч.

Ісгерд йшла позаду, набираючись хоробрості та рішучості. Сьогодні все відбудеться та у крайньому разі завтра вони вже підуть назад. Потрібно просто згадати все, чого навчилася, і застосувати на практиці. Якщо навіть селяни могли забити ведмедя одними вилами, вона з мечем і луком тим паче впорається. Щоправда, Ісгерд забула, що сутички селян і звіра зазвичай проходили довго, з трупами, ранами, травмами і коли його таки вбивали, живими залишалася в кращому разі половина бійців. «Кодлак не відправив би мене на здоровенного ведмедища. Швидше за все там якийсь маленький бурий ведмедик, та й усе» – заспокоювалася Ісгерд.

З-за дерев з'явився стрімкий пагорб, у якому зяяв чорний провал – печера. Арнбйорн присів і крадькома підійшов до самого краю лінії дерев, за якою починалася відкрита місцевість, усіяна опалим листям і камінчиками. До входу у печеру було близько десятка метрів. Він повернувся до Ісгерд:

– Значить так, качечка. Ведмідь повинен зараз спати, тож можеш не переживати про несподіваний напад з його сторони. Але сплять вони чутко, тому йти доведеться дуже тихо. Коли помітиш ціль, раджу одразу випустити стрілу йому в голову, в око. Якщо не вб'єш з першого разу, то хоча б зіпсуєш зір. Дій якомога здалеку, не давай ведмедеві підійти. Я буду на страховці.

Ісгерд нервово проковтнула. В око ведмедеві вона стріляти зовсім не хотіла – шкода і страшно. «Добре, якщо що – зорієнтуюся по ситуації», – вирішила вона, сподіваючись, що спати ведмідь буде до неї задом і вона спробує завалити його, насадивши стріл у бік, ближче до серця.

– А тепер йди вперед, я за тобою, – сказав Арнбйорн.

Ісгерд дістала лук і поклала на палець стрілу, але тятиву не відтягувала, щоб не дати руці завчасно втомитися. На напівзігнутих ногах дівчина ковзнула повз Соратника і повільно підійшла до печери. Звідти віяло вогкістю та прохолодою. Вдихнувши й видихнувши кілька разів на повні груди, і намагаючись не звертати уваги на слизькі від поту долоні, Ісгерд увійшла всередину.

Якби не гриби, що росли по стінах і давали м'яке тьмяне світло, у печері зовсім неможливо було орієнтуватися. Та й з грибами не надто виходило, але вони хоча б давали орієнтир. Ісгерд не поспішала. Вона промацувала чобітком дорогу перед собою і тільки тоді ступала. У темряві постійно щось сипалося чи стукало і спочатку Ісгерд дуже лякалася цих звуків, але потім звикла – це були постійні звуки, властиві цій печері. Отже, ведмедя вони також не могли так просто розбудити.

Дівчина просувалась уперед повільно. Слух і зір її нагострилися до краю. Вона не озирнулася, знаючи, що спину їй прикривають. Якщо ведмідь вирішить зненацька напасти, Арнбйорн це точно передбачить. Вчора він якимось чином унюхав його запах, хоча Ісгерд і зараз, пробираючись печерою, нічого не відчувала. Тягнуло вогкістю, пліснявою, землею, але тваринам – ні. Однак це тривало недовго.

Присутність чогось або когось Ісгерд відчула одразу, коли в ніс вдарило гниллю. Це сталося так різко, що її мало не знудило. Вона зупинилася і прикрила рота долонею, іншою рукою продовжуючи тримати лук і стрілу. Змахнувши сльози, що проступили, вона придушила позив і взялася за тятиву. Схоже, що йти залишилося недовго.

Печера обірвалася широким кам'яним залом. По стінах напираючи один на одного, густо росли гриби та мох, даючи яскраве сяяння. Скрізь валялися сухі уламки кісток та каміння, мабуть, сюди ведмідь притягав здобич. Та самого звіра ніде не було. Ісгерд обвела поглядом зал, уважно придивляючись до кожного закутку чи темної плями. Крім хрускоту піску, що сипався зі стелі, жодних примітних звуків не було.

«Невже Арнбйорн збрехав і ведмідь насправді не спить, а десь блукає?», – промайнула подумки підозра. Дівчина повернулася, щоб пошепки висловити все, що вона думає про Соратника, але його на диво не виявилося поруч. У печерному залі Ісгерд стояла зовсім одна. Як же вона не помітила, що за нею ніхто не йде? Ах, звичайно! Камені та пісок, що постійно стукали та шаруділи навколо, заглушували навіть її власні акуратні кроки.

«Зрадник!», – вигукнула про себе Ісгерд і вже вголос глухо охнула, відчувши сильний поштовх у спину. Кістки хруснули і вона повалилася на землю, стрімголов прокотившись по камінню. Лук і стріла випали і їх розкидало в різні сторони. Ісгерд хрипко ковтнула повітря розкритим від шоку ротом. Печерою прокотилося утробне ревіння. Біля входу в залу стояв здоровий кудлатий монстр з розкинутими довгими руками, що закінчувалися кулаками-кувалдами. У нього були великі вуха і три ока, одне з яких блищало в похилому лобі. Він знову загарчав, відкривши довгу ікласту пащу.

«Троль! – жахнулася Ісгерд. – Що ж мені робити!?». Вона схопилася за ремінь, що туго перетягував груди. Тремтячими пальцями розстебнувши пряжку, дівчина відповзла вбік і витягла з-під себе щит. Вона виставила ліве плече вперед, готуючись протистояти атаці. Правою рукою Ісгерд хотіла витягти меч із піхов, але троль зробив кілька широких гуркотливих кроків назустріч і двинув кулаком. Дівчина тільки й встигла сховатися за щитом, вчепившись у шкіряний ремінь обома руками. Удар був настільки сильним, що її протягло землею, піднімаючи пил, а щит затріщав і посипався в кількох місцях.

– Арнбйорн! – закричала Ісгерд, зовучи воїна на допомогу, і кинулася бігти по залі. На ходу витягнувши меч, дівчина розвернулася, майже втрачаючи рівновагу і знову беручи удар на щит. Не дивлячись, куди б’є, тицьнула мечем. Гостре лезо лизнуло троля, залишаючи подряпину і тільки сильніше підбадьорюючи монстра. Ісгерд метнула погляд угору і помітила виступ над собою. Кинувши в троля щит, що вже й так розвалювався на шматки, і тим самим відволікаючи його, Ісгерд підбігла до місця, де виступ знижувався, і схопилася за нього. За зиму вона навчилася підтягуватись, а тут ще й адреналін грав у крові. Хутко забравшись на карниз, дівчина пробігла вгору доти, доки кулаки троля стали поза межами її досяжності. Монстр ревів і метався по залі, чудово бачачи свою жертву, але не в змозі до неї дістатися. Присівши на краю, Ісгерд нервово споглядала на тунель, чекаючи появи Арнбйорна. Куди він запропастився!? З печери, мабуть, долинають такі громові крики, що не почути їх просто неможливо! «А раптом його розірвав цей троль?», – прокралася страшна думка. Тоді справа погана! Кровожерливий троль не спустить з Ісгерд очей і стирчатиме тут доти, поки або вона не помре з голоду, або не спуститься вниз.

– Арнбйорн! – ще раз покликала дівчина. – Допоможи!

Її крики залишилися не почутими та впевненість пропадала з кожною хвилиною. Ісгерд втрачено дивилася на меч у своїй руці й не знала, куди себе подіти. Чи зможе вона зістрибнути з карниза та втекти з печери? Ні, звичайно ні! Тролі швидкі та наполегливі – вони женуться за своєю жертвою довго і відірватися від них на своїх двох просто неможливо. Якби в Ісгерд був лук, вона могла б спробувати випустити весь сагайдак у монстра, сидячи в безпечному місці. Але його вона безглуздо втратила в першу хвилину їхньої сутички. Це й сутичкою-то не назвати, троль якимось неймовірним способом підібрався до неї ззаду і завдав удару, збиваючи з ніг. Після його кулачища залишиться великий фіолетовий синець, але добре хоч кістки цілі. Мабуть. Ісгерд не могла сказати напевно, перебуваючи під гнітом страху та адреналіну, які, як відомо, затьмарюють біль.

– Що ж робити? Що ж робити? – безпорадно повторювала вона.

Усвідомлення прийшло раптово. Ісгерд все одно помре, чи сидітиме вона тут до посиніння, чи спуститься вниз. Троль дочекається її, мертву чи живу. У печеру ніхто із Соратників не прийде. Вони почекають тиждень і вирішать, що Ісгерд загинула. І Арнбйорн загинув, якщо, звичайно, цей гад не покинув її.

То чи є сенс жаліти себе?

Ісгерд стиснула руків'я меча до скрипу і підібрала камінь, що лежав поруч. Занісши руку за спину, вона прицілилася.

– Гей! – крикнула вона тролю і кинула камінь у монстра.

По тролю необов'язково було потрапляти – Ісгерд і не потрапила – достатньо було привернути увагу. Монстр махнув руками й побіг до неї. Опинившись прямо під карнизом, на якому сиділа Ісгерд, він відкрив пащу і заревів так, що нудотний сморід досяг дівчини. Вона ж, не даючи собі часу на сумніви, виставила меч лезом униз і стрибнула на монстра. Гострий кінець з тріском увійшов у око посеред лоба і зупинився на середині. Троль видав дикий рик і замолотив в агонії кулаками, іноді потрапляючи по Ісгерд, що висіла на чесному слові. Вона не відпускала руків’я, терпіла біль від тумаків і продовжувала тиснути на меч. Той повільно подрібнював кістки черепа, опускаючись під натиском ваги.

– Кидай меч, дурепа! – закричали звідкись збоку.

Ісгерд побачила маячний вогонь за спиною троля і пальці самі розчепилися. Вона мішком впала на землю і її штовхнули вбік, чи то троль, чи то Арнбйорн, чий голос вона впізнала.

Воїн тримав у руках смолоскип. Він, спритно маневруючи між кулаками монстра, тицяв у нього вогнем, розносячи полум'я по кудлатій шкурі, і троль розгорявся як сірник. Кинувши в нього смолоскипом, Арнбйорн підбіг до Ісгерд і смикнув угору, ставлячи на ноги:

– Чого розляглася, курка, вставай і біжи!

– Не… можу… – напівживим голосом пробурмотіла вона.

Арнбйорн вилаявся, на чому світ стоїть, схопив дівчину за бік і потяг на вихід. Вона ще перебирала ногами якийсь час, а потім вони остаточно відмовили. У вухах голосно зашуміла кров, в очах потемніло, і Ісгерд поринула в пітьму.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Вона прокинулася різко, з ривком сіла і відмахнулася рукою, наче відбивалася від когось. Різкий рух кисті озвався болем у всьому тілі й Ісгерд зашипіла, хапаючись за плече. Потім озирнулася.

Вона лежала на підстилці з ялинових гілок та речовому мішку, а зверху її накривав плащ Ейли. Праворуч горіло багаття і на паличках підсмажувалися шматочки м'яса.

Ісгерд оглянула себе. Кінцівки були цілі, хоча тіло несамовито нило. Отже, Арнбйорн таки витяг її з печери і навіть влаштував лежанку. «Як мило з його боку», – їдко помітила вона. Образа за те, що він кинув її з тролем віч-на-віч, душила зсередини. Яка була гарантія, що він взагалі прийшов би за нею? Якби Арнбйорн весь час йшов поруч, проблем вдалося б уникнути. Удвох вони справилися б набагато краще.

– Тобі пощастило відбутися синцями та подряпинами, – з темряви виринув Арнбйорн, несучи кілька товстих палиць. Скинувши їх осторонь вогнища, він сів на лежак з протилежного боку, такий самий, як в Ісгерд. Вони не брали багато їжі й швидше за все доїдять все сьогодні.

– Куди ти подівся, коли троль напав!? – вибухнула Ісгерд, сама від себе не очікуючи.

– Спостерігав, – байдуже знизав плечима Арнбйорн.

– Що? – обурено видихнула вона. – Я мало не загинула там, а ти стояв осторонь і просто дивився!?

Воїна її злість та істерика зовсім не зачіпали.

– А ти думала, я полізу в печеру до троля? – глузував  він. – Селяни й самі не знали, хто на них нападає. Вирішили, що це ведмідь, послали гінця до Вайтрана з проханням допомогти. Вважай, тобі просто не пощастило потрапити на хибну інформацію.

Ісгерд підняла брови. Вона згадала, як принюхувався Арнбйорн.

– Ти з самого спочатку все знав!

– Авжеж. У мене відмінний нюх, – вишкірився Соратник. – Я й зараз чудово відчуваю, як від тебе несе запеклою кров'ю, потом, а ще намоченими від страху штанами, – він спостерігав за тим, як витягується її обличчя. – Ну що ти так дивишся на мене? Думаєш, як би помститися?

– Я вб'ю тебе, – процідила крізь зуби Ісгерд. Її зараз зовсім не турбувала перевага сили та вмінь Арнбйорна. Він легко подолає її, якщо захоче. Але когось це хвилює, коли в грудях палає лютий вогонь?

– Можу побажати удачі, курочко, – хмикнув Арнбйорн. – Тільки не забудь перед цим ще пів години поплакатися та поскиглити, жаліючи себе. Я чудово бачив твій розпач в печері.

– Ти брешеш, – буркнула Ісгерд, ледве стримуючи себе. – Тебе не було поблизу, інакше б троль помітив тебе. Швидше за все, ти навіть не заходив до печери, сподіваючись, що ця тварюка розірве мене на шматки. Ти з самого початку збирався так вчинити. Заради чого, Арнбйорне?

– Мені просто хотілося розважитись, – зізнався Соратник із легкою усмішкою. – Але ж я прийшов і врятував тебе.

– Врятував він мене, – перекривляла Ісгерд. Її трясло від гніву. – Та ти особо не поспішав. Скоріш за все, хотів тільки переконатися, що мене задерли, і звалити по тихому. Ти боягуз, який чекав, поки троль сповна займеться моїм м'ясом. Ось тільки я вбила його і чудово впоралася сама, а твій смолоскип був лише спробою вдати, який ти хоробрий і шляхетний.

– Ти зазнаєшся, дівчисько, – похмурнів Арнбйорн. Від спокійного вигляду не залишилося й сліду.

– Я не зазнаюся, – пирхнула Ісгерд, – а констатую факт, як це любиш робити ти, козел!

Її слова змусили Арнбйорна спалахнути, як промаслений факел. Він скочив на ноги й у два кроки опинився поруч. Тієї ж секунди голова Ісгерд хльостко відкинулася, отримавши в щоку важкий чоловічий кулак.

– Ти що собі дозволяєш, стерво? – гарчав він. – Жодна баба не має права так розмовляти зі мною!

Ісгерд вліпила воїну ляпас у відповідь. Вона хотіла відповзти назад і встати, але Арнбйорн накинувся на неї, хапаючи за зап’ястя і боляче стискаючи його. Ще трохи і переламає кістку своєю ручищею! Ісгерд скрикнула і штовхнула його в груди.

– Я тебе провчу, сучка, за твій паршивий язик, – гарчав на вухо Арнбйорн. – Покажу тобі твоє місце.

Схопивши дівчину за волосся, воїн кілька разів врізав її потилицею об землю. Ісгерд закотила очі від болю. Ще один раз і вона відключиться. Паніка охопила її, коли повітря перестало вистачати. Арнбйорн навалився на неї всією своєю вагою, втискаючи в лежак. Він продовжував боляче тримати волосся, а іншою рукою почав розстібати ремінь на своїх штанах.

– Зараз ти в мене потанцюєш, зараз, – зі збудженою агресією шипів він.

– Не роби цього, – промимрила Ісгерд, мутно усвідомлюючи, до чого все йде.

Арнбйорн хоче зґвалтувати Ісгерд. Він позбавить її дорогоцінної дівочої честі.

Коли край куртки задерли, нахабно пробираючись усередину і випотрошуючи сорочку з-за краю штанів, очі Ісгерд розплющилися від жаху. Вона знову забрикалася, намагаючись відштовхнути Арнбйорна. Той знову смикнув її за волосся, викликаючи дзвінкий вереск.

Замруживши повіки до болю і тремтячи, як загнаний заєць, Ісгерд жахалася неминучого. Вона відчувала холодок, що лизнув її шкіру на стегні. Вже скоро. Зовсім скоро…

Вчепившись однією рукою в сорочку Арнбйорна і без ладу намагаючись його відштовхнути від себе, дівчина нишпорила вільною рукою навколо, шукаючи хоч що-небудь. Надія зникала, просочуючись піском крізь пальці.

Раптом вона торкнулася чогось холодного та округлого. Помацавши пальцями, впізнала навершник свого меча. На останньому подиху Ісгерд стиснула пальці на шкіряному руків’ї та, перемагаючи паралізуючий страх, підняла меч.

Пролунав глухий стукіт і клинок завібрував від удару. Той самий навершник боляче врізався у скроню Арнбйорна. Він тут же відпустив волосся Ісгерд і схопився за голову, звалюючись на бік та випльовуючи лайки.

Відчувши свободу, Ісгерд схопилася на ноги й кинулася в темряву лісу. Меч все ще був затиснутий у руці, а вона бігла й бігла, не розбираючи дороги. За нею, судячи з гучного тріску, поспішав Арнбйорн.

– Тобі кінець! – кричав він. – Я розірву тебе на частини!

Непроглядний ліс закінчився й Ісгерд вискочила на залиту місячним світлом дорогу. Вона встигла зупинитися в останній момент, на самому краю урвища, внизу якого гуркотіла швидка річка.

Загнана в пастку Ісгерд, обернулася на Арнбйорна, що вивалився слідом за нею з кущів. Тікати було нікуди.

– Арнбйорне, давай погово..., – жалібно заговорила вона, сподіваючись ще якось виправити ситуацію, але її штовхнули в груди, вибиваючи з-під ніг ґрунт. Дівчина випростала руки, марно хапаючись за повітря. Меч засвистів, випущений з пальців, і полетів униз. Слідом вирушила й Ісгерд, викинута з урвища Арнбйорном.

Холодна ріка з гучним плеском поглинула її та понесла, безжально вдаряючи об підводне каміння. Вона сьорбнула води, пірнувши з головою в крижану темряву, потім виринула і зробила хрипкий ковток повітря. І так кілька разів, доки сили остаточно не полишили.

 

Notes:

Chapter 8: Благодатний меч

Ісгерд отямилася на суші. Мокра та побита, в подертому одязі, вона лежала, розкинувши руки й підставивши обличчя безхмарному, залитому сонцем, небу. Піднявши важкі повіки, дівчина бездумно дивилася в небесну далину, поки свідомість повільно поверталася до неї. Потім вона захрипіла і закашлялася, випльовуючи воду з легень.

Скинувши з себе вологу крижану куртку, Ісгерд обхопила себе за плечі та дрібко тремтячи, заозиралася навколо. Вона сиділа на невеликому лисому бережку спокійної річки, яка розливалася на безліч дрібних рукавів і створювала маленькі острівці. Очерет і рогіз обліпили берег пучками, тут і там росли гачкуваті верби.

Ісгерд глибоко зітхнула, відчуваючи сильне полегшення. Без різниці, де вона, головне – жива. Обережно торкнувшись потилиці, Ісгерд намацала пристойну ґулю, і подякувала богам, що взагалі залишилася при розумі після такої бійки.

Радість тривала недовго. Ісгерд посиділа, згорбившись, на прохолодному вітерці і сльози раптом потекли струмками по щоках. Вона схилилася до землі та прикрила обличчя долонями. Губи викривилися і вона нестримно заплакала.

Нещадно боліла душа після пережитого потрясіння. Її хотіли зґвалтувати! Що може бути страшнішим для дівчини за фізичне насильство? Навіть смерть від лапи троля не здається настільки жахливою. Ісгерд відчула себе жалюгідною та брудною. Вона залишилася незайманою, але відчуття, що на честь нахабно зазіхнули, нависло важким каменем над головою. Ісгерд марно пробувала відкинути від себе ці мерзенні думки. Заливаючись сльозами, все чого їй зараз хотілося, це щоб хтось по-справжньому хороший прийшов та забрав її в безпечне місце, накрив м’яким пледом і сказав, що все добре, вона жива, здорова і ціла.

Ісгерд не знала, що їй робити. Спробувати знайти шлях і повернутися до Йорваскра чи плюнути на все і піти своєю дорогою? Вона була впевнена – розказавши правду, Соратники обов’язково захистять її. Честь дорогого вартує, навіть така, дівоча. Ніяда та Ейла точно стануть на її бік. «Ах, якби вони знайшли мене!», – голосила Ісгерд, але розуміла, що ніхто не прийде за нею в таку далечінь. Швидше за все, вже сьогодні вони почують з вуст Арнбйорна про її загибель. І забудуть про неї. Зрештою, Ісгерд не була Соратницею, щоб так перейматися.

Ісгерд згребла пальцями мокрий пісок і стиснула в кулаку. Їй хотілося згаяти на чомусь своє горе. Віддати його комусь, щоб не мучитися самій.

Ні, Ісгерд таки повернеться в Йорваскр! Вона повинна розповісти всім, ким насправді є Арнбйорн – негідником, відморозком і ґвалтівником – і потім хай буде, що буде. Піде, якщо так треба буде, і ні про що не пошкодує. А якщо залишиться, то відсьогодні матиме власну мету – боротися за таких самих, як вона: знедолених, втрачених, побитих, принижених.

Дівчина встала, сповнена рішучості. Потрібно вибиратися звідси. Знайти дорогу, зорієнтуватися, як далеко її віднесло від злощасної печери. Можливо, Ісгерд пощастить і вона натрапить на караван, до якого приєднається, щоб не йти на самоті. Вона все ж без зброї, а Скайрим не місце для легковажних прогулянок.

Караван Ісгерд знайти вдалося. Вибравшись на розбиту дорогу, добряче промокла і захекана, вона набрела на знак біля дороги. Одна стрілка показувала на тартак «Пиріжок», інша – шахтарське містечко «Чорний брід». «Далеко ж мене занесло», – подумала Ісгерд і пішла у бік лісопильні, бо та була ближча по відстані.

Згодом на дорозі з’явився тартак і на ганку її зустріла потужна жінка років тридцяти на ім’я Джилфрі. Виявилося, що Ісгерд обрала правильний напрямок, бо звідси до Вайтрана було якихось два дні шляху.

– На тебе що, розбійники напали? – поцікавилася жінка, запросивши дівчину в будинок.

– Троль, – сказала правду Ісгерд, хоч і опустила подробиці подальшої пригоди.

– Який жах! – щиро поспівчувала Джилфрі. – Дивно, як ти ще залишилася живою. Мій двоюрідний брат загинув від лапи троля. Пішов гуляти по дурості в ліс і не повернувся живим.

Хазяйка лісопильні нагодувала Ісгерд хлібом і склянкою узвару, нарікаючи на те, що залишившись одною, не встигає виконувати план з заготівель лісу і тому її фінанси страждають. Ісгерд може й допомогла б їй, але зараз її долала слабкість, та й у руках не було потрібної сили, щоб тягати колоди.

З вулиці почувся тупіт копит, скрип коліс та голоси. Джилфрі визирнула у вікно:

– Караван, – сказала вона і крикнула мандрівникам. – Ласкаво просимо на тартак «Пиріжок», добрі мандрівники!

До вечора три вози, укриті рудими вицвілими балдахінами, запряжені кіньми й супроводжувані купкою імперських купців рушили в дорогу, і Ісгерд приєдналася до них. Караван йшов у Данстар і на шляху планував пройти повз Вайтран. За час, який дівчина відпочивала у Джилфрі, вона встигла висушити свій одяг та абияк зачесати волосся п'ятірнею і тепер виглядала хоч і неохайно, але хоча б не нагадувала напівживого водяного. На щастя головний у каравані – купець Рорі, був не проти, що дівчина приєднається до них на якийсь час.

– Допомагатимеш готувати вечерю і збирати хмиз для багаття, – сказав він, а Ісгерд була тільки рада. Для неї, сільської дочки, не проблема впоратися і з тим, і з іншим.

Про те, що в такій глухомані робить самотня дівчина у рваному одязі, її не питали. Вона весь день йшла позаду останнього воза, ні з ким не розмовляла і дивилася на всі боки, милувалася лісами та скелями, видивлялася серед хащі оленів і білок. Скоро Ісгерд прибуде до Вайтрана і це перехоплювало дух. Вона дуже хотіла опинитися в Йорваскрі й добре відіспатися у своєму ліжку, добряче наїстися гарячої їжі та помитися. Всі ці мрії перекреслював тільки спогад про Арнбйорна, про те, що трапилося, і незнання, як подати інформацію іншим Соратникам. Що вона скаже, коли опиниться у резиденції? Як себе поведе?

Коли настав час ставати табором, Ісгерд старанно допомагала хлопцям приблизно її віку, синам купця, спочатку тягати дрова, а потім чистити овочі на суп. Сидячи навколо великого пузатого казана, вона познайомилася зі своїми тимчасовими побратимами і розговорилася.

Одного звали Ойле, іншого Патрік. Їм було по двадцять і велику частину життя хлопці провели в дорозі, працюючи з батьком. Вони втрьох вели торгівельний бізнес, возячи різні цікавинки з Сіроділа у Скайрим. Їхня робота була небезпечна, адже на дорогах нерідко траплялися розбійники, але цікава. Нові знайомі Ісгерд розповідали про дивовижних істот, яких пощастило зустріти, про міста інших країн і їх жителів. Дівчина слухала із завмиранням серця. Як же чудово подорожувати світом! Брати були лиш трохи старші за Ісгерд, а вже побачили більше, ніж вона за всі свої роки.

– А щодо тебе? – запитав Патрік. – Куди прямуєш?

– У Вайтран, – не приховувала Ісгерд. – Хочу спробувати там щастя.

– Це гарне місто для життя, – погодився Ойле. – Ми часто зустрічаємо мандрівників, хто йде туди. До того ж там розміщена резиденція Соратників, це стародавня і знаменита гільдія воїнів. Чула про них?

Патрік штовхнув ліктем свого брата в бік:

– Та ну, вони беруть у свої ряди тільки нордів. Навряд чи в Ісгерд щось вийде.

– Згадай, як ми одного разу зустріли аргоніаніна, який хотів туди вступити, – відмахнувся Ойле і запевнив дівчину. – Не знаю, чи вийшло у нього, але наміри він мав найсерйозніші. Тож і ти спробуй, якщо, звичайно, розглядаєш такий варіант.

Ісгерд усміхнулася куточком рота. Аргоніанін точно отримав від воріт поворот, а в неї, звісно ж, все вийде. Вона вже там бувала. Треба тільки повернутися і…

– А чому б ні, – знизала плечима Ісгерд. – Ойле має рацію, може й мене візьмуть. Я поки що все одно не знаю, чим хотіла б займатися.

– Хіба ти ще не знаєш? – здивувався Патрік. – Я думав, всі діти з пелюшок знають, у якому ремеслі пройде їхнє життя. Тут і вибору особливо немає. Ось ми з Ойле тільки-но народилися і батько сказав матері – мої сини будуть купцями так само, як я. І все. Нас ніхто не питав.

– Що ж, мабуть, мені пощастило, – з гіркою усмішкою промовила Ісгерд. – Вечеря готова, пора кликати всіх.

Один з братів ударив у маленький барабан кілька разів, скликаючи охоронців і торговців, що розбрелися по табору. Ойле та Ісгерд розлили по мисках наваристий суп і нарізали хліб на скибки. Дівчина підхопила свою порцію і пішла за вози на камінь, зарослий мохом. Вдалині від вогнища було прохолодно і рвана куртка пропускала протяги, але Ісгерд не хотілося брати участь у балаканині з групою. Завтра вона попрощається з караваном і знайомство з людьми, яких вона бачить вперше і востаннє мало цікавило її.

Ситно повечерявши, Ісгерд обмила свою дерев'яну тарілочку і віднесла її до багаття, де решта членів групи складала свій посуд. Дівчина вже роздумувала, де вибрати місце для ночівлі, але це питання вирішилося відразу пропозицією Ойле:

– Ще не літо, ночами холодно, а вогонь горітиме до ранку. Залишайся біля багаття.

Ісгерд, звісно, погодилася. Вона не уявляла, як ночуватиме десь під возом, хай і на лежанці з моху та гілок. Вологий туман вже почав стелитись по землі і без гарної ковдри Ісгерд всю ніч мучитиметься, а можливо й простигне. Вона й так відчувала легке нездужання після незапланованого купання у квітневій річці, і холодна ніч остаточно звалить її з ніг.

Підготувавши місце біля вогню у вигляді переплетених тонких гілочок, укритих здертим з каменю мохом, Ісгерд лягла і підклала під голову лікоть. Сучки впивалися в шкіру навіть через одяг і спати на такій підстилці було те ще задоволення, але за жар, що випромінювався багаттям, дівчина була готова терпіти будь-які незручності. Навколо так само вкладалися інші члени каравану, кому не дісталося теплого спальника чи місця у возі.

На периферії свідомості Ісгерд вловлювала шепіт і легкий сміх чоловіків, що ще розмовляли, зручніше вмощуючись. Сама дівчина на свій подив тільки лягла і прикрила очі, як сон почав накочувати на неї. Втома взяла своє. Їй вже стало байдуже, наскільки незручний лежак – думки почали плутатися, підкидати уяві якісь безглузді сцени, вихоплені з життя і перекручені на свій лад, відносячи все далі й далі. Земля під Ісгерд зникла і тіло провалилося у вир сновидінь.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

У таборі стояла метушня. Ісгерд ривком села, отримавши випадковий стусан у бік від чоловіка, що перескочив її. Ще замутнені сном очі не одразу розгледіли силуети, що металися навколо. Вогонь палав повсюди, іскри летіли в різні боки й від цього множилися тіні та, здавалося, в таборі не десять людей, а сто десять. Ісгерд потерла обличчя і вже ясніше глянула по сторонах. Ні, їй не здалося, довкола справді було багато людей. Вони гасали один за одним, кричали, лаялися. Дзвінко бив по вухах скрегіт металу. До Ісгерд миттєво дійшло – на караван напали!

Вона підвелася, але її одразу ж збили з ніг. Повалившись у бруд, дівчина перекинулася на спину і дивом ухилилася від сокири, що врізалася в землю. Грудки бруду так і розлетілися у різні боки.

Ісгерд перелякано дивилася на воїна, що нависав над нею. Рогатий старий шолом в плямах іржі, сирицевий нагрудник і пояс, оббитий хутром. Він був одним з головорізів, яких жодна порядна людина не хотіла зустріти на своєму шляху. Ісгерд згадала Братів Бурі, які напали на Ельфійські Луки – цей виглядав так само безпощадно, озлоблено, ненажерливо. 

Воїн висмикнув сокиру з землі та з кровожерливим криком замахнувся, але збоку налетіли, збиваючи з ніг. У світловолосій шевелюрі Ісгерд впізнала одного з братів купців. Вона кинулась тікати, куди очі дивилися. В руках не було ані меча, ані щита, ні навіть мізерної палиці, щоб хоч як захистити себе. В такому становищі поле бою перетвориться на її могилу. Петляючи між бійцями, що розмахували зброєю, дівчина стрімко наближалася до возів. Там злякано іржали коні, прив'язані до дерев. Вони смикали корди й вставали дибки, намагаючись звільнитися.

З темряви вискочив ще один головоріз, вже вкритий чиєюсь кров’ю. Він біг за нею й очі горіли вогнем, наче це була не людина, а злісний даедра. Ісгерд майже дісталася накритих шкурами возів, коли її наздогнали і чутливо огріли поперек спини палицею, прибиваючи до дерев’яного борту. Дівчина скрикнула від болю, який разом із криком вибив повітря з легень. Жах захолонув у грудях. Помре тут, ось прямо зараз, і поминай як звали!

У світлі вогню, що розпалявся навкруги, Ісгерд побачила тьмяний блиск поміж шкур і намацала метал, а потім шорстку шкіру, дуже знайому натренованій руці. Вона стиснула долоню і висмикнула меч з воза, крутнулась на місці, виставляючи клинок вперед і тут же почула мерзотний хлюпаючий звук. Меч сіпнувся в руках і гаряча волога бризками окропила лице. Ісгерд навалилася, глибше всаджуючи меч в завмерлого від шоку чоловіка. Холодне лезо спороло живіт і ковзнуло в утробі, ріжучи нутрощі, а потім натягнуло шкіру з іншого боку і визирнуло блискучим від крові кінцем поруч з хребтом.

Ісгерд дивилася на кров, що невпинно виходила з рани й стікала по лезу до самого руків’я, і на застигаючий погляд головоріза, який в агонії схопився за меч голими руками. Час завмер і, здавалося, тривав десятки хвилин, але насправді все сталося за секунди.

Чоловік позадкував, потягнув за собою меч, але Ісгерд смикнула на себе руків’я і зброя легко вислизнула з живота. Втративши опору, він впав на коліна, а потім повільно завалився на бік. «Я вбила людину?», – вражено крутилася думка в голові дівчини. Грудка нудоти підкотила до горла, але Ісгерд стрималася. Чим цей головоріз кращий за троля, якого вона вбила днем раніше? Вони обидва бажали їй смерті і вона всього-на-всього відстояла своє життя. Ісгерд судомно задихала і руки її затремтіли. Усвідомити цю думку, нехай і правильну, все одно було важко.

Ісгерд осоловіло подивилася навкруги. Запах крові, поту, палаючих тіл витав у повітрі, крики ярості та зойки болю приголомшували. Вона побачила, як з останніх сил бореться Патрік, який ось-ось знепритомніє від пекучої рани в плечі. Якщо ніхто не допоможе прямо зараз, він загине.

Ісгерд і була тою, хто без роздумів тут же кинувся на допомогу. Якісь міркування відразу покинули її голову, залишивши тільки одну думку: «Врятувати!». Вона налетіла на ворога і заскреготав метал об метал. Патрік залишився осторонь, в одну мить забутий ворогом, що перемкнувся на нового противника, який раптово з’явився ніби нізвідки.

Ісгерд билася з люттю і криком, як ще жодного разу на тренуванні. Тут ніхто не оцінюватиме правильність її рухів та дихання. Тут оцінять сам результат – залишиться вона живою чи ні. А для цього потрібно докласти усіх зусиль.

П'ять місяців тренувань ніяк не могли зробити з Ісгерд доброго бійця. Вона насилу парирувала удари і невдало йшла в атаку, але намагалася зо всіх сил, адже на кону було її життя та життя товаришів. Якщо вона зараз втече, підібгавши хвіст, то як посміє повернутися в Йорваскр? Там не потрібні такі боягузи. А Ісгерд більше не було страшно. Вона згадала, як різали її односельців Брати Бурі, і нехай ці чоловіки були просто зграєю розбійників без роду та імені, вона боролася без жалю з очима, сповненими ненависті. Вона мстилася цим покидькам так, ніби це вони напали на її село. Адже ситуації такі схожі: що там, що там невинні люди та жорстокі вбивці. Ці переріжуть караван, потім обкрадуть його та підпалять. Так само як вчинили з Ельфійськими Луками.

Але цього разу Ісгерд не втече. Вона відстоїть життя та майно цих торговців, які притулили її. Вона покарає ворогів за нахабство, з яким вони посміли напасти.

Харциз упав замертво, отримавши кілька колючих ран і насамкінець клинок, що встромився в проріз шолома. Ісгерд нудило, але вона лише сплюнула грудку в'язкої мерзенної слини й, розвернувшись, кинулася на наступного.

Її зупинив Ойле, коли Ісгерд нещадно колола одного з головорізів, щоразу випаровуючи йому черево в різних місцях. Не відразу до дівчини дійшло, що все закінчилося, і вона просто потрошить труп супротивника, що давно помер.

– Бій закінчено, сестро. Ми відстояли караван, – сказав він, кладучи їй долоні на плечі.

Почувши звернення, Ісгерд відмерла і відразу припинила. Вона дивилася на Ойле затуманеним поглядом і відкритим, але не вимовляючим ні слова, ротом. Меч вивалився з закривавленої руки та з глухим стукотом упав поряд із трупом.

– Все ... закінчилося? – хрипко перепитала вона.

– Так, – стомлено, але з усмішкою, кивнув Ойле.

Ісгерд зиркнула на лежачого чоловіка, вимазаний в кров по саме руків’я меч, на свої руки не менш багряні й, хитаючись, побрела геть. У голові все гуло.

Відходячи все далі від поля бою, Ісгерд повільно приходила до тями. Крок її прискорювався і прискорювався, доки не зірвався на біг. Дівчина широкими стрибками помчала геть від каравану вгору схилом, ковзаючи по моху і спотикаючись об коріння. Бігла, підставляючи обличчя шпаркими ударам гілок, а сльози невпинно навертали на очі, застилали огляд і щипали шкіру, проливаючись на щоки нестримними доріжками. Від Ісгерд смерділо кров'ю і її нудило все сильніше.

Вона зупинилася тільки коли вибралася на самий верх, на лисий пагорб, усипаний великим камінням і порослий низенькою гірською сосною. Її тут же знудило, бурхливо і болюче, усім тим, що з'їла за минулий день і що так довго пригнічувала, доки боролася за своє життя.

Сплюнувши слину, змішану з гірким шлунковим соком, вона голосно розревілася. Відійшовши від блювоти, впала без сил на валун і здригалася всім тілом, викидаючи з себе сльози та крик. Ісгерд кричала до хрипоти та била камінь кулаками, вимазуючи його чужою кров'ю.

 

 

У табір Ісгерд повернулася на світанку. Вона не знайшла струмка і їй довелося обтирати себе землею та торішнім листям. Результат вийшов такий собі, зате перебив огидні запахи.

– Я думав, ти вже не повернешся, – посміхнувся явно радий зустрічі Патрік. – Дякую, що врятувала мені життя. Якби не твоя підмога, я не протримався б й хвилини.

– Будь-хто вчинив би так само на моєму місці, – скромно знизала плечима Ісгерд. – Чи багато загинуло?

Хлопець окинув поглядом табір, уже розчищений від трупів. Пожежу, яка перекинулася від головного багаття на траву і розстелені для сну речі, загасили, і від залишків тканин і дерев’яних мисок тепер підіймалися тонкі витки сизого димку. Люди бродили, тихо перемовляючись і переносячи тіла загиблих.

– Кілька людей. Зараз ми оговтуємося від ран, а потім поховаємо їх, як годиться. На жаль, такі напади трапляються час від часу і втрати неминучі. Кожен, хто займається торгівлею, знає про ризики, тому ми ставимося до таких смертей зі смиренням.

– Мені дуже шкода, – щиро поспівчувала Ісгерд.

– Все гаразд, – слабко посміхнувся Патрік і змінив тему. – Ти, я бачу, намагалася витертися? Візьми один із бурдюків, що лежать у третьому возі, і відмийся. Тобі одразу стане краще.

– Дякую.

Ісгерд сполоснула руки та вмила обличчя, спробувала вивести кров з рукавів куртки, але вона вже в'їлася і вперто не хотіла сходити. Кинувши це безглузде витрачання води, дівчина приєдналася до інших. Треба було ще перев'язати рани, приготувати цілющого чаю, прибрати уламки та сміття, а потім допомогти поховати загиблих. Харцизів теж поховали, але по-своєму – прибрали їх тіла в окрему купу і, коли вже вирушали в дорогу, підпалили. Добре, що вітер віяв у інший бік і ніхто з каравану не почув запах людського м'яса, що горить.

Через напад караван трохи відстав від свого графіка і стіни Вайтрана замаячили на горизонті, коли день добігав кінця. Ще вдень на небі почали збиратися сірі важкі хмари та коли підійшли до роздоріжжя, почав накрапувати дощ.

Головний купець подякував Ісгерд за допомогу в дорозі та порятунок синів і обдарував дівчину мішечком септимів. Скільки монет там було, Ісгерд не цікавилась. Життя не вартує жодних грошей. Проте Ісгерд все одно сунула мішечок за пазуху і подякувала купцю. До неї підійшли Патрік та Ойле, теж попрощатися.

– Якщо вирішиш таки відвідати гільдію Соратників, нехай удача супроводжує тебе, – побажав Ойле. – Твоя відвага точно заслуговує на застосування в добрих справах, гідних справжнього воїна.

Патрік же пом'явся трохи. У нього було щільно перебинтоване поранене плече, яскраво видиме білим шматком у синіх сутінках. Він зробив крок до Ісгерд і підняв здорову руку, тримаючи в ній потерті шкіряні піхви:

– Я вважаю, цей меч повинен служити тобі, сестро, – сказав він і всередині Ісгерд все завмерло. – Ти врятувала багато життів завдяки йому, тож меч точно недаремно трапився  тобі в руки. Візьми цей скромний подарунок і нехай він служить тобі вірою та правдою.

Ісгерд з трепетом прийняла меч – зовсім простий, без гравіювання чи красиво викуваної гарди, однак він справді добре послужив їй. Тренувальний меч, виданий у Йорваскрі, не лежав так славно в руці, як цей. А значить, їхня випадкова зустріч і справді була долею.

– Дякую.

– А тепер йди та нехай зірки яскраво освітлюють твій шлях, – побажав Патрік і тепло посміхнувся.

Вона попрощалася та їх дороги остаточно розійшлися. Караван звернув і рушив у інший бік. Ісгерд побрела до Вайтрана, що невпинно наближався, розростаючись величною громадою на очах. Меч, що тепер висів на поясі, надавав впевненості та сил.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

До воріт Вайтрана Ісгерд дійшла ближче ночі. Одяг її вимок до нитки і тіло дрібно трясло від холоду. Хотілося скоріше сховатися в теплому місці й зняти з себе вогку куртку й штани, але на дівчину чекала неочікувана перешкода. Побачивши Ісгерд, більше схожу на бродяжку, стражники просто відмовилися впускати її в місто.

– Та мені все одно, що на вулиці дощ, – буркнув один. – Ти себе бачила? Нагадуєш брудну відьму. Я тебе зараз впущу, а ти почнеш там чари наводити, людей на щурів перетворювати, тролів закликати. Хто вас знає!

– Покличте сюди Кодлака Білогривого, – попросила Ісгерд. – Він знає мене.

– Що? Та Провісник Соратників ніколи б не став вештатися з такими, як ти. Він шановний громадянин і воїн, а не приятель якихось страшил. Вали вже звідси.

Ісгерд скрипіла зубами від злості, але нічого вдіяти не могла. Доведеться чекати до ранку і, можливо, якщо варта зміниться, її пустять до міста. Ночувати Ісгерд було особливо ніде, але вона знала про одне містечко, яким можна скористатися, якщо бути обережним.

Спустившись від воріт до стайні, Ісгерд підійшла до конов'язей і озирнулася навколо, запевняючись, що нікого в цей час доби вже немає на вулицях. Вона підійшла до коня і погладила його по боку, заспокоюючи тихим пошептом, а потім ковзнула вглиб денника. Ночувати під хоч яким дахом у м'якому, хай і колючому, сіні було єдино вірним рішенням. Ісгерд зняла сирі куртку та штани, закопалася в сіно і накрилася ним, подібно до ковдри. Зручніше вмостившись, почала потихеньку зігріватися. Дощ заколисливо барабанив, пирхав неподалік коня, посвистував вітер і це добре знімало напругу і вганяло у сон.

Ісгерд прокинулася ще до світанку, швидко одяглася в підсохлий і дуже холодний одяг, і пішла непоміченою, попутно обтрушуючи з себе солом'яний пил. Дочекавшись перезміни на варті, Ісгерд без проблем зайшла у місто і попрямувала до Йорваскра. Про те, що вона говоритиме, коли зустрітися із Соратниками, зовсім не думала. Діятиме за ситуацією.

 

Поки Ісгерд йшла вулицями, городяни озиралися на неї з подивом і гидливістю, а стражники невдоволено пирхали та попереджали, щоб не дивувала. Всі, звісно, більш-менш звикли до брудних і погано пахучих воїнів – не без допомоги Соратників, звичайно, але їх всі знали і ставилися з розумінням. Тут же йшла якась замурзана дівка, в порваному одязі, вимазана в стару кров, землю та солому і смердюча як нора троля.

Ісгерд піднялася сходами до Йорваскра, штовхнула двері та увійшла всередину. Від різкої зміни світлого дня на напівтемряву теплої зали на мить потемніло в очах.

У бенкетному залі стояла тиша, крізь яку Ісгерд уловлювала скрип шкіри, шарудіння хутра та людське дихання. І коли зір повернувся та набув чіткості, дівчина побачила Соратників, які сиділи за столом. До її появи вони снідали, але зараз завмерли хто як: з кухлями і ложками в руках, з їжею в роті і широко розкритими очима. Були тут Ейла, й близнюки, і Торвар зі Скйором, і Ніяда та, на жаль, навіть Арнбйорн.

– Ісгерд? – ошелешено випалила Мисливиця.

– Сестра! – вигукнув не менш вражений Фаркас.

Від його голосу в грудях Ісгерд розлився жар. Воїни підіймалися зі своїх місць, гриміли посудом і стільцями, і поспішали до неї. Не рухався лиш один Арнбйорн. Він дивився на Ісгерд з невдоволеним подивом і дівчина теж дивилася на нього, не відводячи повних злоби очей, поки ноги наливалися свинцем. Вона зберегла залишки своїх сил і здоров'я для цієї зустрічі, для того, щоб подивитися Арнбйорну в очі і тепер, зробивши це, відчула нереальну втому. Нехай вона і виспалася в сіні і смачно їла з купцями, а створювалося враження, що нічого цього не було. Вона ніби змушувала триматися себе щосили ці дні і рухатися заради єдиної мети.

Рука потяглася до меча і вже готова була взятися за руків’я, коли з усіх боків її обліпили Соратники. Підійшов навіть задумливий Вілкас, який явно не очікував побачити на порозі Ісгерд. Що їм усім розповів Арнбйорн одним богам відомо, але дівчина, звичайно ж, дізнається про це. Коли прийде до тями. Відчувши, як її торкаються чиїсь руки, Ісгерд кліпнула кілька разів, карбуючи перекошене обличчя Арнбйорна на сітківці своїх очей. Ноги остаточно підкосилися і свідомість, що весь цей час перебувала в напрузі, відключилася.

 

Notes:

Дякую всім, хто слідкує за цією роботою і залишає відгуки!

 

Chapter 9: Справедливе рішення

Як і очікувалося після весняної бурхливої річки та холодного дощу, що промочив увесь одяг, зазвичай стійка до хвороб Ісгерд не витримала і злягла з температурою. Коли дівчина провалилася у забуття, її віднесли до загальної спальні, ясно відчувши, як палає її тіло. Ейла одразу розкричалася і вигнала всіх, окрім Ніяди, з кімнати. Удвох дівчата роздягли Ісгерд і вражено втупилися на жахливі синці, ніби після жахливої битви. Не залишилася непоміченою й кров на куртці, що в'їлася в шкіру, і незнайомий меч біля поясу.

– Тепер я зовсім не зрозумію, що сталося, – сказала напівпошепки Ніяда, протираючи кисті сплячої Ісгерд вологою ганчіркою.

З іншого боку працювала Ейла, обережно натягуючи на дівчину сірі лляні штани. Брудний одяг купою лежав на підлозі та чекав, коли згорить у вогні.

– Я з самого початку не повірила Арнбйорну, – пробурчала Ейла. – Чуття підказувало, що цей негідник підставив Ісгерд, а не сама вона загинула. Як він взагалі міг дозволити новенькій йти проти троля? У їхньому завданні чітко було сказано – ведмідь. В іншому випадку вони мали повернутися у Йорваскр. Битися з тролем мають досвідчені бійці.

– Але якщо вона перемогла троля і залишилася жива, це може означати тільки одне – Ісгерд гідна називатися Соратницею. Що ж до Арнбйорна, то з ним вирішуватимуть, коли вона прийде до тями. Потрібно послухати, що скаже Ісгерд.

– Ти маєш рацію, – погодилася Ейла. – Поки що нам залишається тільки чекати, – вона вишкірилася і стиснула кулаки, – але як же я хочу скоріше дізнатися правду!

Усі в Йорваскрі знали, що Ісгерд практично не хворіє. Вона могла пройтись по снігу босоніж або провести весь день на холоді, однак нічого, що могло б натякнути на хворобу, не виявлялося. Інші Соратники теж не хворіли, тому що гаряча нордська кров не давала цьому статися. І чоловіки, і жінки Йорваскра не боялися холоду, його боялася тільки Ісгерд, хоч і стоїчно терпіла. І тому нікому й на думку не могло спасти, що захворівши, дівчина довго не зможе відновитися.

Коли до вечора наступного дня Ісгерд так само лихоманило і в диханні з'явився натужний хрип, Ніяда й Ейла занепокоїлися. Вони запросили в Йорваскр Альму, й та впевнено сказала – пневмонія. Виписавши кілька ліків, лікарка наполягла на тиші та спокої. З цієї пори в спальню заходили навшпиньки, а вести пусті бесіди дозволялося тільки в коридорі за зачиненими дверима.

До Арнбйорна з питаннями ніхто не підходив. Кодлак несхвально косився на Соратника, щось собі надумавши, але тримав це при собі. Скйор намагався поводитися, як і раніше, адже з Арнбйорном вони були друзями, але без звичних веселощів. Веселитися, загалом, і приводу не було. Всіх спантеличувала ситуація, хоча були ті, хто ставився до цього питання з байдужістю. Торвар знизував плечима на будь-яку спробу обговорити тему. Ну, подумаєш, Арнбйорн прийняв Ісгерд за загиблу і пішов, не перевіривши ретельно. Вілкас вважав за краще так само не влазити в розбірки і про здоров'я Ісгерд не цікавився, втім, про неї на всю тріпався стурбований Фаркас. Коли Арнбйорн повернувся в Йорваскр і розповів, що в печері виявився троль, а не ведмідь, і Ісгерд бездумно полізла в атаку, не прислухавшись до раціональних доводів Соратника, що в результаті призвело до страшної загибелі, молодший з близнюків засмутився і не приховував цього. День він провів на самоті, зганяючи емоції на нещасному манекені так, що той не витримав і розвалився. Одного разу Вілкас застукав його на вході в загальну спальню, задумливо споглядаючого на порожню постіль дівчини. Він здогадувався про причини поведінки брата і це розчаровувало його. Статут гільдії говорив: всі, хто вступає до лав Соратників, становиться членом сім'ї, названим братом або сестрою один одному. Ближчі стосунки при цьому не заборонялися, але й не заохочувалися, бо вони змушували палати серце сильніше, ніж потрібно. Під владою кохання воїн робитиме необдумані вчинки і не зможе битися з холодною головою.

При цьому прекрасним прикладом самовладання є Ейла та Скйор, про яких здогадувався Вілкас. Однак вони старші та розважливіші, а також принципово не ходять на завдання разом, тільки окремо, щоб надто не відволікатися один на одного.

Фаркас же не вмів думати головою і рідко усвідомлював свої необачні дії. Вілкас турбувався про нього, але терпляче вислуховував хрипкий схвильований голос брата, який скаржився, що його не пускають у спальню до Ісгерд, і що в неї страшна температура, і що, за словами Ніяди, їй нічого не допомагає. На третій день розсіяність і задумливість Фаркаса так дістала Вілкаса, що він пішов до Ейли у її кімнату, де вона в цей час перебувала.

– Сестро, я хочу в тебе дещо запитати, – тихо сказав він і зачинив за собою двері.

– Я слухаю, – кивнула та, сортуючи на столі стріли. Тріснуті та зношені вона відкладала вбік, щоб потім розібрати на частини й зробити нові.

– Коли я зліг від удару велетня, Ісгерд десь дістала зілля, яким лікувала мене. Вона не казала, хто його дав?

Ейла підняла зацікавлений погляд:

– Дивне питання ти поставив, брате. Пам'ятається, ти не мав симпатії до Ісгерд.

Вілкас очікував таку реакцію. Він склав руки на грудях і без особливого задоволення сказав:

– Так і є, і нічого не змінилося. Я питаю не для себе, а для Фаркаса.

Ейла схилила голову і проникливо подивилась на Соратника. На губах її грала лукава посмішка.

– Ах ось воно що. То я бачу, з якими сумними очима він ходить, немов побите цуценя, та все намагається прорватися в загальну спальню, – вона закинула ногу на ногу, поглинута розмовою. Стріли були відкладені на неозначений час. – Навіть не знаю, радіти за Фаркаса чи ні…

Вілкас суворо звів брови:

– Я не схвалюю того, що відбувається, але не смій потішатися над ним, сестро! Ти сама чудово розумієш, наскільки ці почуття важливі й дорогі, і жарти тут зайві. Адже розумієш, так?

Ейла хмикнула:

– Я не дурепа, Вілкасе, – вона прочистила горло. – Гаразд, то що саме ти хочеш? Щоб я розповіла, в кого Ісгерд взяла зілля, а ти натякнеш про це Фаркасу і він, окрилений можливістю допомогти, дістане його і в очах Ісгерд стане героєм-рятівником? Їхні стосунки стануть міцнішими та, дивися, туди-сюди, гулятимемо весілля у храмі Мари. Так? Щось не схоже на тебе, Вілкас. Ти ж так не любиш це дівчисько, щоб зводити її зі своїм братом.

Вілкас втомлено потер перенісся, явно загнаний у кут.

– Вважай, що поклала мене на лопатки. Я не заглядав у своїх міркуваннях настільки далеко.

Ейла піднялася і повільно підійшла до Вілкаса. Прибравши його руку від обличчя, пильно подивилася в очі. Голос її став тихим і тягучим, як мед:

– Не заглядав, бо насправді випрошуєш інформацію не для Фаркаса, – вона зробила паузу, – а для себе.

Вілкас незрозуміло подивився на войовницю. Вона тримала його руку у своїй теплій мозолистій долоні й дивилася з рідкісною добротою. Ейла завжди була досить різка і трохи груба, і щира ласка і ніжність ніколи не прослизала в її виразі. Можливо, коли ніхто не бачив, вона дозволяла собі так дивитися на Скйора? Вілкас не цікавився цим питанням в принципі, але його дивувала поведінка Мисливиці.

– Що ти маєш на увазі? – басовито, намагаючись тримати себе в руках, спитав похмурий Соратник.

– А те, брате, – все так само співчутливо продовжила Ейла, – що як би ти не крутив носом при зустрічі з Ісгерд, не розповідав, як терпіти її не можеш, як вона порушує традиції гільдії, в глибині душі ти хочеш віддячити їй за свій порятунок. Хто знає, залишилися б твої мізки ціленькими, якби не чарівна водичка? Совість гризе тебе, адже Ісгерд насправді непогана дівчинка. Фаркас, яким би тугодумом не був, зміг розгледіти це в ній, а ти застряг у своїх непохитних висновках і тільки зараз починаєш розворушуватися. Зрештою, Вілкасе, яка різниця, хто буде у лавах Соратників? Головне, щоб ця людина діяла на користь гільдії, приносила славу і добрі гроші, – вона поплескала воїна по нагруднику. – Тож припиняй прикриватися братом і визнай, що сам хочеш допомогти Ісгерд. Віддати їй борг, так би мовити.

Вілкас стояв, як бовван, неприємно вражений словами Ейли. Вона била прямісінько в серце гіркою правдою, яку він приховував сам від себе. Адже він насправді не сволота, не грубіян і його справді гризуть сумління. Звичайно, Вілкас переживає за стурбованого новими почуттями брата, який ніколи раніше не стикався з цим, але його думки так само займає й обов'язок, який він тепер повинен виконати. Ісгерд знала, що Вілкас погано до неї ставиться, проте дістала ліки й доглядала за ним. О ні, Вілкас не сидітиме біля її ліжка, як прикутий, і напуватиме з ложечки! Але він докладе зусиль, щоб допомогти їй одужати. Так буде правильно.

Вілкас узяв себе в руки і голос його став твердим, як сталь.

– Знаєш що, Мисливиця – я прийшов не за промиванням мозків, це мені ні до чого, а за конкретною інформацією. Або кажи щось слушне, або не намагайся вгризатися в чужу душу.

– Як скажеш, – знизала плечима Ейла, відразу набуваючи вираз типової себе. Її долоня відпустила руку Вілкаса і вона зробила крок назад. – Ісгерд казала, що у Вайтрані живе якийсь таємничий лікар. Я не маю жодного уявлення, хто це, та вона не казала, де його знайти. Але я бачила, як Ісгерд йшла в напрямку будинків кланів Сивої Гриви та Битвородних.

– Жаль, що ми витратили стільки часу заради цієї незначної інформації.

– Нічого не відбувається даремно, брате, – Ейла повернулася до столу і знову взялася за свої стріли, вже не дивлячись на Соратника. – Ти тепер розумієш себе краще, а це теж важливо. Удачі в пошуках.

– Залиш удачу для свого полювання, – буркнув Вілкас і вийшов.

Він справді був не радий, що в душі знатно покопалися без його дозволу на те. Але принаймні Вілкасу розплющили очі на дійсність, від якої він весь цей час тримав міцні стіни. І від цього переконаність у своїх намірах лише зросла.

Соратник переодягся у вихідний одяг: прості куртку та штани, щоб не привертати уваги, але меч залишив при собі, і покинув Йорваскр, нікому нічого не сказавши. Він проблукав півдня Вайтраном у пошуках таємничого лікаря і коли надія майже вичерпалася, зустрів на вулиці безпритульного. Про те, що Ісгерд теж була безхатьком, він знав, а значить, про лікаря вона певно могла дізнатися від когось з таких же дітей. Припущення підтвердилися. Було складно витягти інформацію з цієї дитини – сироти явно зберігали в секреті місцеперебування лікаря, але ситна гаряча їжа в «Баскій кобилі» і мішечок септимів швидко розговорили його. Вілкас наостанок дав слово честі не нашкодити лікарю і пішов в потрібному напрямку.

Він вийшов до сараю, побудованого на задньому дворі Білогривих, який на вигляд вже багато років не використовувався. Чи мешкав тут лікар з дозволу господарів або вони про нього не знали, мало цікавило Вілкаса. Він просто постукав кілька разів у двері та, не дочекавшись відповіді, з силою смикнув ручку, зриваючи слабку засувку. Соратник у серцях всміхнувся, уявивши, що було б, якби на пошуки пішов не він, а Фаркас. Сарай, швидше за все, вже був би зрівняний з землею.

Усередині було темно, але чисто. У маленькій кімнатці, прорізаній дірками в дошках, стояв алхімічний стіл, скриня та ящик, доповнений порожніми різноколірними пляшечками. У кутку стояло грубо збите ліжко, на якому сидів напружений чоловік, загорнутий у мантію. Вілкас примружився й помітив гострі вуха, набагато помітніші, ніж в Ісгерд. Ельф, чистокровний.

– Що вам потрібно!? – зляканим голосом запитував господар сараю.

– Вибач за вторгнення, – сказав Вілкас, прикриваючи за собою хлипкі двері, щоб не створювати зайвого протягу. – Я прийшов за терміновою допомогою, але ти не відчиняв.

– Я не допомагаю грубим воякам! Хто вам розповів про мене?

– Ісгерд, – збрехав Вілкас.

Ельф завмер, моментально згадавши дівчинку з таким ім'ям. На обличчі відбилося усвідомлення:

– Ти з Соратників! Ви забрали її до себе восени. Я пам'ятаю, як вона приходила по зілля для когось із вас.

– Це був я. Вона врятувала мене завдяки твоєму зіллю і зараз сама потребує чогось подібного.

– Що ви з нею зробили, бандити!? – ельф здійнявся на ноги. – Я казав їй, що не слід дружити з нордами. Ми, мери, маємо триматися разом.

Вілкас вразився відчайдушністю, з якою говорив лікар. Вони, норди, теж були горою один за одного. Ісґрамор прийшов на ці землі, щоб завоювати їх і дати атморцям нове краще життя. Скайрим для нордів – так кажуть Брати Бурі, нападаючи на інші народності та намагаючись вернути території собі. Гільдія Соратників складалася виключно з нордів, і нехай вони не лізли в політику, відчували спорідненість між собою. Така сама спорідненість малася між ельфами та більшість з них воліли триматися єдиним особняком проти войовничих нордів.

– Нічого, – сказав Вілкас, хоча він не був цілком упевнений в цьому. Що сталося між Ісгерд і Арнбйорном ще потрібно було з'ясувати. – Вона захворіла на пневмонію і в Альми не вистачає сил та знань, щоб вилікувати її. Вже минає третій день, а Ісгерд не стає краще.

– А ти, значить, хочеш їй борг повернути? – вдруге за день почув Вілкас ці слова. – Дивно, що у вас, варварів, є сумління.

Соратник почав втрачати терпіння. Він взагалі-то вміє гідно поводитися в суспільстві і не дозволяє собі вольностей, подібних до тих, про які ходять світом стереотипи о типових нордах. Він ще раз подякував собі, що не відправив сюди Фаркаса. Тоді всі слова ельфа підтвердилися б з першої хвилини, як той відкрив рот.

– Якщо нічого не зробити, Ісгерд помре від жару. Ти ж казав, що мери мають триматися разом. От і допоможи їй.

Ельф розправив мантію:

– Вона хороша дівчинка. Останній раз, коли я її бачив, вона була добре одягнена та сита. Якої б думки я не був про Соратників, а Ісгерд не виглядала нещасною. І тому я, звичайно ж, зроблю все, що в моїх силах, але для цього я маю побачити її особисто.

– Як багато часу тобі потрібно на збори?

– Не більше за лист, який здуло вітром з дерева, перш ніж він впаде на землю, – їдко відповів ельф. – І поки я збиратимуся, було б непогано, якби ти повернув мої двері в первозданний вигляд.

Вілкас глибоко видихнув, повертаючи собі самовладання. Із засувкою він закінчив одночасно з ельфом. Він прибив назад усі зірвані цвяхи піхвами свого меча і замок став триматися ще міцніше, ніж раніше.

Навантаживши мішок пляшечками й травами, лікар та Вілкас покинули сарай й рушили у Йорваскр. Усі, хто зустрів їх у резиденції, були здивовані появою гостровухого гостя, але запитань не ставили. Його супроводжував Вілкас, а діям воїна довіряли усі.

Фаркас саме стирчав неподалік від дверей у загальну спальню, старанно вдаючи, що його займає вицвілий гобелен на стіні. Побачивши брата, він кинувся до нього, але Вілкас шикнув, обриваючи всі питання в зародку, і кивнув у бік ельфа, мовляв, тут важлива справа і краще помовчати.

У кімнату вони увійшли втрьох, але брати залишилися віддалік, а ельф присів біля ліжка й одразу почав оглядати Ісгерд. Вона важко дихала пересохлими губами, вся мокра від поту та жару.

Ельф відвернув краї ковдр до пупа і взявся за краї сорочки, збираючись її підняти, але вчасно обернувся на воїнів:

– Відверніться, мені треба її послухати.

Вілкас з недовірою похитав головою і послухався, слідом за ним зробив те саме Фаркас, нервово ковтаючи слину, що загуснула в роті. Зашурхотів одяг і почулося копання в мішку, принесеному ельфом.

– Що тут відбувається? – до спальні стрімко увійшла Ейла і зупинилася, витріщаючись на ельфа з-за спин братів.

Він послухав її легені за допомогою незрозумілого пристосування, потім густо натер пахучою олією грудей та шию. Обсмикнувши назад одяг і щільно накривши ковдрою, почав накрапувати в мірну ложечку різні зілля і по черзі вливати до рота.

Ейла, передчуваючи скоре завершення огляду, поманила Вілкаса на вихід.

– Мені від тебе дещо треба, брате. Пішли, – пошепки покликала вона.

– А як же Фаркас? – так само відповів Соратник.

– Ну, він же не настільки тупий, щоб не зрозуміти ельфа, коли той роздаватиме інструкції.

Фаркас здивовано спостерігав за розмовою брата та сестри по зброї, не розуміючи, чого це вони там перешіптуються. Читати по губах він не вмів.

– Гей ти, громила, – звернувся до нього лікар і воїн обернувся. Ісгерд лежала вже повністю закутана, з вологою ганчірочкою на лобі і біля її ліжка стояв рядок пляшечок. – Куди поділися твої друзі, особливо та дівка? Чи це ти збираєшся своїй подрузі цицьки м'яти, втираючи зігрівальну олію?

Маючи за плечима непоодинокий досвід близького спілкування з протилежною статтю, Фаркас чудово знав, як виглядає жіноче тіло, але застосувати ці знання на Ісгерд його мозок відмовлявся. Щоразу дивлячись на одягнену в кілька шарів одягу дівчину, він туманно уявляв контури її тіла і тільки здогадувався, як вона виглядає без нього. Останнім часом Фаркас ставив це питання частіше, приміряючи на неї відомі йому образи, але все було не те й не так, а інтерес тим часом тільки розпалювався. Такої цікавості він не відчував ще до жодної жінки. І слова ельфа про те, що йому, можливо, доведеться на власні очі побачити найголовніші жіночі принади, так підозріло бажані, вибило весь ґрунт з-під ніг.

– Я… не думав над цим, – буркнув він, опустивши погляд.

– Видно, що ти взагалі не думаєш, – пирхнув ельф. – Гаразд, якщо твоїх друзів зараз немає поблизу, я розповім тобі, що треба робити, а ви вже самі розберетеся. Але відразу попереджаю, ми – мери – мстиві, якщо з голови Ісгерд впаде хоч волосинка, я знайду на вашу зграю управу!

Фаркас кивнув, повіривши на слово, що цей дотепник точно виконає задумане. Він взагалі-то і не збирався ображати Ісгерд і ніхто не збирався, але мало що у цих ельфів означає під «впаде хоч волосинка». Та й ситуація така, що навіть у житті емоційний і нестримний Фаркас тримався в руках, як ніколи раніше.

Ельф розповів, що та коли треба робити: натирати олією один раз на день та ще по три рази напувати трьома зіллями. Через два дні Ісгерд піде на зцілення, а до кінця тижня від хвороби не залишиться й сліду з таким серйозним лікуванням.

Навантаживши Фаркаса інформацією, лікар зібрав свої речі в мішок і пішов, попросивши не проводжати. Тільки-но він переступив поріг спальні й зачинив за собою двері, Соратник кинувся до ліжка Ісгерд. Опустившись на коліна, він обережно помацав лоба під ганчіркою і переконався, що той хоч і вологий, але не такий вже гарячий, як розповідали Ніяда та Ейла. Ковзнувши рукою під ковдру, знайшов руку Ісгерд і на подив помітив, що вона затиснута в кулачок з чимось, в чому швидко вгадав обриси ляльки, подарованої їм на Сатурналію.

– Привіт, – свистячим пошептом пролунало зі сторони подушки.

Фаркас здригнувся і перевів погляд на Ісгерд. Вона розплющила очі й дивилася на нього туманним сонним поглядом. У позолочених очах стояв хворобливий блиск.

– Привіт, – лунко прогуркотів воїн, але тут же понизив тон, помітивши, як від гучного звуку морщиться ніс дівчини.

– Я тримаю її як талісман, щоб якомога швидше одужати, – зі слабкою усмішкою промовила Ісгерд і Фаркас не відразу зрозумів, про кого йдеться. – Лялечку, – додала дівчина, бачачи замішання на обличчі Соратника.

– А, ну так.

Він хотів прибрати руку, яку досі тримав на зап’ястку Ісгерд, але вона ледь помітно хитнула головою.

– Залиш. Твої пальці прохолодні, а мені все ще дуже жарко.

Фаркас залишився сидіти, як сидів. На язик лізли різні питання, але він не хотів їх задавати зараз, щоб не псувати момент. У спальні встановилася якась особлива атмосфера, від якої блискавки прострілювали тіло від маківки до кінчиків пальців на ногах.

– Я хвилювався за тебе, – сухими від хвилювання губами промимрив Фаркас. Завжди сповнений впевненості та безстрашності, зараз він страшенно бентежився.

– Спасибі, – ледь чутно відповіла Ісгерд, опускаючи повіки. Сон туманив голову і говорити більше не хотілося й не моглося.

До Фаркаса долинуло розмірене дихання дівчини і він зрозумів, що бесіда, яка до ладу й не почалася, сама собою припинилася.

У цей час у коридорі стояли Ейла та Вілкас. Вони не встигли й парою слів перекинутися, бо Ейла спеціально не поспішала з розмовою, як двері відчинилися і ельф пішов, не сказавши їм ані слова. Зазирнувши у дверну щілину, обидва побачили Фаркаса, що сидів біля ліжка, й усміхнену йому Ісгерд. Те, як Соратник дивився на неї, не залишало сумнівів.

– Ти чому мене покликала? – тихо спитав Вілкас.

– Просто хотіла переконатися, – Мисливиця хмикнула. – І все дійсно так, як я думала.

Вілкас цокнув язиком:

– Я не дозволю дівчиську увійти до гільдії. І не лише тому, що вона наполовину босмерка. Не хочу, щоб станься щось з нею, мій брат страждав.

– Від однієї твоєї думки нічого не вирішиться, Вілкасе. До того ж подумай ось про що – якщо Ісгерд не стане Соратницею, її виженуть з Йорваскра. Думається мені, така доля ще гірша.

Воїн стиснув кулаки, рипнувши зубами. Уся ця ситуація його неабияк напружувала. Вілкас навсправжки переживав за свого брата, вважаючи його занадто м'яким. Таким людям як він краще ніколи не закохуватися і не заводити сім'ю, інакше вони легко зламаються, якщо лихо станеться з їхніми близькими. Достатньо того, з якою безмежною любов'ю і турботою Фаркас ставився до нього і як убивався, коли Вілкас отримав смертоносний удар велетня. А що було б, якби він помер? Вілкас боявся про це думати. Однак вони кровні брати, а ще сильні чоловіки, які можуть постояти за себе. Переживати один за одного – це не те саме, що переживати за кохану жінку, за визначенням слабкішу й ніжну.

Хоча коли дивишся на Ніяду чи Ейлу, сумніви в тому, що ці войовниці надеруть будь-кому зад, відпадають самі собою.

Однак вони з дитинства були виховані воїнами, їх готували до цього з пелюшок, в той самий час Ісгерд – залітна пташка, яка росла у звичайнісінькому селі та максимум, що вміла, це готувати їжу та доглядати город. Зв'язавшись із нею, гарного бойового тандему не вийде. Швидше Фаркас зведе себе, намагаючись виконувати завдання та одночасно стежити, щоб квола Ісгерд не потрапила в халепу. Таке жодному розсудливому чоловікові, який присвятив своє життя військовій справі, не потрібне. Ось тільки молодший брат тією самою розсудливістю, на жаль, не відрізнявся.

– Ну, що тобі сказали? – Ейла залишила Вілкаса у своїх роздумах і увійшла до спальні.

– А… нічого, – Фаркас був застигнутий зненацька і спантеличений. Він схопився на ноги і сіпнув нечесане волосся на маківці, збираючись з думками. Ейла терпляче чекала, схиливши голову набік. – Тобто цей нахабний ельф наказав, щоб сестрі давали тричі на день зілля, що він залишив, і їй треба розтирати олією…, – він видихнув, червоніючи, – груди.

Ейла посміхнулася:

– Ну-ну, бичок, відколи тобі так складно вимовляти це слово? Зазвичай ти без сорому обговорюєш з Арнбйорном дівок з «П'яного мисливця», – Ейла почула напружене сопіння Вілкаса за спиною і тут же виправилася. – Хоча ми говоримо про нашу сестру, а це не одне й теж, вірно?

– Гм, так, – погодився Фаркас, відходячи від ліжка Ісгерд. – Загалом, напевно, всім цим займетеся ви з Ніядою. А моя справа, е-е, ходити на завдання та тренуватися.

Ейла здивовано окинула зніченого Соратника, що практично ніколи з ним не траплялося, і сказала:

– Справа твоя, брате, але якщо захочеш провідати Ісгерд, приходь. Ніяда не буде більше забороняти.

– Ага, – кивнув Фаркас і зробив кілька кроків до виходу. – Ну, я піду.

– Йди-йди, – Ейла провела Фаркаса, потім подивилася на Вілкаса і в погляді її грали іскорки. – Змінюється прямо на очах, еге ж?

– Припини! Гидко чути, – прошипів Вілкас і кинувся наздоганяти брата.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Надвечір температура впала й Ісгерд перестала трястися від лихоманки. Вона прокинулася та попросила їжі і Ніяда відразу запропонувала їй миску курячого бульйону. Потім прийшла Ейла і дала ліків. Вони трохи побалакали про справи в Йорваскрі, при цьому не зачіпаючи тему випробування, Арнбйорна та чомусь братів. Мисливиця розповіла, як вчора Тільма весь день відчайдушно боролася з павутинням і її жартома посвятили в Соратники, а вона розкричалася, що працює на купку бовдурів. Потім обговорили погоду і що птахи співають на теплу погоду, і Ейла згадала, що у Вайтрані відкрилася нова пекарня, де печуть пахучі рогалики з родзинками і запевнила, що вони в сто разів смачніші за солодкі рулети.

Потім Мисливиця пішла і в спальні загасили світло, але ще деякий час Торвар без образ бубонів, що останні три дні мучиться від алкогольної спраги, бо боїться вночі дзенькнути пляшкою і випадково розбудити Ісгерд. Від своєї залежності він так і не позбувся, хоча старанно з нею бореться.

Ісгерд не здогадувалася, що лікування призначив знайомий їй ельф-лікар, а ніхто інший їй про це не говорив. Вона перебувала в маревному сні, коли її вперше оглядали, а потім за справу взялися Ейла та Ніяда, і це питання якось саме собою не порушувалося. Напевно, вони покликали на допомогу Альму, подумалося один раз Ісгерд і вона потайки сподівалася, що тим, хто ходив за лікарем, був сам Фаркас. Недарма ж він сидів біля її ліжка, коли вона прокинулася, відчувши полегшення в палаючому тілі.

Минуло два дні і Ісгерд помітно полегшало. З дихання зник хрип, хоча вона ще трохи посвистувала, особливо уві сні. Відчуваючи сили, які повільно поверталися, дівчина вирішила почати потроху ходити. Вона переодяглася в чистий свіжий одяг, принесений на прохання Ніядою, і змінила липкі пожовклі від поту простирадла. На вечерю Ісгерд піднялася нагору і, набравши тарілку їжі, поїла осторонь від усіх. Чому вона вирішила не ділити стіл із рештою Соратників, ніхто не питав, мовчки здогадуючись, що справа швидше за все у таємничому випробуванні, після якого Ісгерд та Арнбйорн трималися один від одного по різні кінці зали.

Коли з вечерею було покінчено, до неї підійшов Кодлак Білогривий:

– Як твоє здоров'я, дівчинко?

– Мені вже краще, Провіснику, – чемно відповіла вона.

– Це добре. Я хотів би почути твою версію події завтра, – Ісгерд відчула боязне тремтіння в тілі. – Ти виступиш перед Колом і розкажеш всю правду, нічого не приховуючи. Від цього залежатимуть ваші з Арнбйорном долі.

– Звичайно, я розумію, – кивнула Ісгерд.

– Тоді готуйся і чекай, коли тебе викличуть.

Ісгерд боялася цієї миті. Її особливо лякав Арнбйорн, який буде присутнім на нараді. Чи зможе вона неупереджено розповісти все? Щоразу, коли в поле зору траплявся Арнбйорн, їй хотілося схопитися за меч і проткнути його, як вона проштрикувала бандитів, захищаючи караван. Від спогадів про це у неї починали труситися руки. Ніяда та Ейла відмили Ісгерд від бруду й крові, і спалили одяг, позбавивши таким чином нагадувань про те, що сталося, але іноді їй снилося, як вона щоразу схрещує меч із чоловіком у рогатому шоломі.

Її викликали до кабінету Кодлака вранці. Там зібралися всі та на подив Ісгерд, серед чоловіків була й Ейла. Вона питально подивився на Мисливицю, а та розвела руками з посмішкою – присвятили в Коло, поки Ісгерд була відсутня. Дівчина щиро порадувалася за Ейлу, пам'ятаючи, як та пристрасно хотіла цього, але радість тривала недовго.

Ісгерд подали стілець, запропонувавши сісти у зв'язку з ще слабким здоров'ям, і вже наступної хвилини Кодлак відкашлявся і почав:

– Сьогодні ми зібралися тут для того, щоб остаточно прояснити ситуацію з випробуванням у Соратники, почути слова обох його учасників. Отже, – він взяв зі столу кілька списаних пергаментів і зачитав, – вранці сімнадцятої Руки Дощу Ісгерд та Арнбйорн пішли на завдання, під час якого Арнбйорн мав визначити, чи готова Ісгерд вступити у гільдію. Їхньою метою було вбити небезпечного ведмедя, який тероризував селян і каравани. О першій годині ночі двадцятої Руки Дощу повернувся тільки один Арнбйорн. Далі я попрошу тебе, Арнбйорне, розповісти, що сталося на випробуванні.

Ісгерд подивилася на воїна. Він був невдоволений і це м'яко сказано. Ясно як день – Арнбйорн зовсім не очікував, що дівчина повернеться до Йорваскра. Висота урвища була пристойною, а внизу на неї чекала стрімка річка з підводним камінням. Впасти й розбитися було нікчемною справою і лише диво врятувало Ісгерд від смерті.

– Як я вже зазначав раніше, ми прийшли до печери ввечері сімнадцятого числа і заночували неподалік. Я вже тоді запідозрив неладне – в окрузі стояв запах дохлятини, що не властиве ведмедям. Вранці вісімнадцятого ми пішли на розвідку. Коли оглянули печеру зовні, я відразу припустив, що це лігво троля і сказав про це Ісгерд, – дівчина при цьому скривила рота, готуючись оскаржити його слова, але змовчала. Її черга ще настане. Арнбйорн же говорив і в його очах читалася непохитна впевненість. – Але вона була надто збуджена своїм вступом у гільдію і не послухала мене. Бажала виконати завдання попри все. Я пішов за нею в печеру і, як очікувалося, на нас напали. Тролів було двоє, вони швидко відтіснили нас по різні боки та доки я боровся з одним, чув крики та удари. Коли я впорався, то підкрався до іншого тролю і здалеку побачив, як він щось чи когось роздирає. Я вирішив, що це Ісгерд, і мені нічого не залишалося як піти. Я був вимотаний і другий бій не зміг би витримати.

– Ти міг би прийти пізніше і поборотися з тролем, – похмуро заперечив Фаркас, схрещуючи руки на грудях. – І подивитися, кого саме він мучив. Я б так і вчинив.

Ейла кивнула на знак згоди. Ісгерд підбадьорилася. Двоє засумнівалися у словах Арнбйорна. Біловолосий воїн знизав плечима:

– Я поступив необачно, погоджуюся, але я був засмучений тим, що завдання провалилося і я не вберіг новеньку, яку мені довірили. Тому в той момент мені здалося, що повернутися до Йорваскра буде найкращим рішенням.

Фаркас щось буркнув собі під ніс, але Ісгерд не почула. Вона дивилася на Кодлака, який уважно слухав. Той потирав кісточки на руках, дивлячись кудись крізь підлогу. Потім підняв голову й сказав:

– Добре, ми вислухали версію Арнбйорна. Виходить, – він глянув на воїна, – ти не бачив Ісгерд і не знав, що саме з нею трапилося?

– У печері було темно, а ми не брали смолоскипи, щоб не привертати уваги.

Кодлак звернувся до Ісгерд:

– Тепер послухаємо тебе, дівчинко.

Усі члени Кола подивилися на неї й дівчина проковтнула нервову грудку. Вона так і не вирішила, що розповість після прибуття. У її голові весь час крутилася тільки одна картинка, що стала особливо яскравою після бою біля каравану – як вона всаджує меч по саму гарду в живіт Арнбйорна і як кров ллється з нього разом із життям. Та підлість, яку він учинив з нею, як потім хотів збезчестити її й як зіштовхнув з урвища, коли ще можна було щось виправити, похмурою картинкою завмерли перед очима, викликаючи лише лють. Вона вп'ялася нігтями в підлокітники й обличчя її спотворилося злобою та болем.

Ісгерд шумно видихнула, коли на плече лягла тепла рука – це Ейла встала поруч, щоб підбадьорити:

– Не бійся, сестро. Говори, як є.

І дівчину прорвало.

– Ми йшли весь день і коли добралися, Арнбйорн дивно принюхувався, ніби щось відчув. Він сказав, що ми прийшли на потрібне місце, а я спитала, звідки він знає. Сама я нічого не відчувала. Арнбйорн відповів, що йому смердить ведмедем. Ми переночували неподалік і на ранок підійшли до печери. Там він сказав, що ведмідь, швидше за все, спить і запропонував мені йти першою, а він ззаду прикриватиме. Про троля не було жодного слова. Коли я дійшла до кінця печери, на мене зі спини напав троль. Я захищалася і втратила майже всю зброю, а потім забралася на карниз і лише це врятувало мене від смерті. Арнбйорна ніде не було, я кликала його, але він не відповідав.

– Я ж казав, що нас розділили, – процідив Арнбйорн, між іншим, і Кодлак суворо глянув на нього, мовляв, не перебивай.

Ісгерд продовжила, не дивлячись на зауваження воїна:

– Тоді я зрозуміла, що мені навряд чи вдасться піти живою за будь-якого розкладу і я зістрибнула на троля і вдарила його мечем. У цей момент з'явився Арнбйорн зі смолоскипом. Він підпалив троля і витяг мене з печери. Я, правду кажучи, тоді була трохи не в собі після бою і слабко пам'ятаю, як ми вийшли з неї.

Вирази облич Соратників змінилися. Вілкас активно обмірковував почуте, Фаркас вишкірився, стиснувши кулаки. Скйор розчаровано дивився на Арнбйорна. Лиця Ейли Ісгерд не бачила, однак її долоня на плечі поважчала. Кодлак же не змінився, так само уважно слухаючи, потупивши погляд на кам’яну підлогу.

– Я прийшла до тями в таборі й там ми посварилися. Я була зла на Арнбйорна через те, що він залишив мене віч-на-віч із тролем. Досі не знаю, як мені вдалось вистояти проти нього. Загалом, ми посварилися і… – тут Ісгерд забарилася, не знаючи, як правильно висловитися. Визнавати, що Соратник хотів зґвалтувати її, було соромно, – і ми побилися. Якоїсь миті я зрозуміла, що сили нерівні і спробувала втекти, але випадково опинилася на краю урвища. Я спробувала побалакати з Арнбйорном і якось вирішити ситуацію, але він зіштовхнув мене у річку. Я втратила свідомість і прокинулася вже наступного дня на березі вниз по течії.

– Двадцять першої Руки Дощу ти повернулася до Йорваскра, – підсумував Кодлак, – і захворіла, як ми тепер розуміємо, через річку.

– Найімовірніше, – зітхнула Ісгерд. – Ще я потрапила під дощ, але це вже дрібниці.

У кабінеті повисла тиша. Перед тим, як почати, Ісгерд загалом уявляла, що промова вийде звинувачувальною з усіх боків і Арнбйорна виженуть без роздумів, але за підсумком її слова звучали якось невиразно і малопереконливо. Виходило так, що це була більш її провина, аніж Арнбйорна.

Позаду пролунав голос Ейли:

– Коли ми з Ніядою перевдягали тебе, то виявили багато плям на куртці. Як мені відомо, у тролів кров чорніє з часом та не тьмяніє, якщо потрапляє на одяг. Це була твоя?

– Ні. Я поверталася до Вайтрана із караваном і на нас напали розбійники.

– Ти билася? – скинув брови Скйор.

Ісгерд ковтнула:

– Я мало що пам'ятаю з тієї ночі, але мені ніби вдалося вбити кілька людей. Принаймні мене зупинили, коли руки та меч були всі в крові.

– Це… це неймовірно! – захоплено випалив Фаркас і його брат у відповідь несхвально блиснув очима.

– Твоя битва заслуговує бути почутою, – перебив гомін Кодлак Білогривий, – проте це зараз не є предметом нашого обговорення. Ми зібралися тут, щоб зрозуміти, хто з вас двох прав, а хто винен. Почувши обидві версії, я хотів би дізнатися думку інших членів Кола. Підніміть руки ті, хто згоден зі словами Ісгерд.

У повітря відразу піднялася рука, що безперечно належала Ейлі.

– Хто підтримує Арнбйорна?

– Якою б дивною не здавалася мені ситуація, – сказав Скйор, – а Арнбйорна я знаю багато років і маю власні причини йому довіряти, – і він підняв руку.

– Близнюки? – поглянув на братів Кодлак.

Фаркас запитливо подивився на Вілкаса, чекаючи, що ж вирішить його брат. Вілкас похитав головою:

– Я не можу зараз дати однозначну відповідь, Провіснику. Потрібно подумати і тому наразі я утримаюся.

– Фаркас?

Той подивився по черзі на Ісгерд, Арнбйорна і зупинився на Кодлаку:

– Моє серце підказує мені, що Ісгерд немає сенсу брехати, але й Арнбйорна я знаю давно, він мені любий брат по зброї. Я не знаю, хто з них правий, а хто ні, тому прийму те саме рішення, що й Вілкас.

Провісник прицмокнув губами, не зовсім задоволений такою різношерстою думкою, і сказав:

– Думаю, нам потрібно взяти перерву і гарненько подумати з цього приводу. Якщо більшість стане на бік Арнбйорна, Ісгерд буде звинувачена в наклепі і залишить Йорваскр назавжди. Якщо ж більшість вступиться за Ісгерд, вона пройде повторне випробування, а Арнбйорна буде вигнано з гільдії за підлий вчинок, недостойний Соратника. На цьому я перериваю Раду і скликаю всіх знову зібратися тут на заході сонця для винесення остаточного рішення.

Усі повільно покинули кабінет. Воїни розійшлися своїми кімнатами під гнітом думок. Занадто серйозне рішення доведеться прийняти кожному і занадто високу ціну заплатити за будь-яке з них. Ніхто не хотів прощатися з Арнбйорном, як зі своїм товаришем, з яким кожен встиг побувати на завданнях. Нехай були у деяких Соратників до нього невдоволення за поведінку та некоректні вислови, але роки, проведені пліч-о-пліч, міцно пов'язали їх усіх між собою. А з іншого боку Ісгерд – малознайоме дівчисько, яка не так довго пробула в Йорваскрі, але встигла  сподобатися за тихий характер та старанність у роботі. Навіщо їй на когось намовляти, адже й так зрозуміло, що Соратники стоятимуть горою і не дозволять ображати один одного? Та й не відрізнялася Ісгерд злослів'ям, була, навпаки, доброзичливою та ввічливою. Було в цьому щось незрозуміле і тому в кожного ледь не боліла голова, намагаючись розв'язати цю загадку.

Ейла знайшла Ісгерд на вулиці, що задумливо пила з кухля розігрітий пряний мед. У ньому не було алкоголю, тільки гіркуватість змішана з солодкістю. Такі напої давали хворим на застуду і, мабуть, цей мед був дарунком жалісливої Тільми.

– Що думаєш про все це? – запитала Ейла.

– Мене виженуть сьогодні, – знизала плечима Ісгерд. – Всі повірять Арнбйорну, адже він, як-не-як, брат вам.

– Я не вірю йому, – хмикнула Ейла. – І гадаю, Вілкас з Фаркасом теж. Арнбйорн підлий тип. Ти ж не знаєш, але колись з ним схожим чином загинула новенька, вона була Соратницею менше року. Обставини були дивними, але до кінця з'ясувати нічого не вдалося, оскільки вона не повернулася на відміну від тебе. У них було завдання розібратися зі невеличкою зграєю хуліганів, так, налякати скоріше, однак Арнбйорн сказав, що вони потрапили у дику бійню, в якій та дівчинка загинула.

– І після цього мене вислали з ним на завдання? – оторопіла Ісгерд.

– Це було давно і тоді ніхто нічого не запідозрив. Це я тільки зараз паралель провела, – Мисливиця взяла з рук Ісгерд кухоль і теж занапастила меду. – Гарний мед, смачний.

– Так, мені теж подобається.

Вони трохи помовчали.

– Ти ж не все розповіла, – раптом сказала Ейла. – Я бачила, з якою злістю ти дивилася на Арнбйорна, коли вперше увійшла до Йорваскра. Якби не безсилля, ти б вихопила меч і кинулася на нього.

– Так, про дещо мені дійсно не захотілося поширюватися перед усіма, – кивнула Ісгерд, опускаючи погляд.

– Можеш розповісти мені, я збережу в секреті, якщо ти забажаєш.

Дівчина важко зітхнула:

– Річ у тім, що ми не просто побилися з Арнбйорном. Він хотів… збезчестити мене. Я дивом вирвалася, з'їздивши йому по голові руків’ям меча, але він наздогнав мене і зіштовхнув з урвища у річку.

Ейла виглядала приголомшеною. Вона не зневажала чоловіків, але щиро вважала їх занадто ласими на спокуси і що вони не вміють тримати себе в руках і штанах. Вони лізли в бійку за будь-якої зручної нагоди або під жіночу спідницю, але одні примудрялися задовольняти свою похіть в місцях для цього призначених, таких як «П'яний мисливець», а інші брали бажане тоді, коли хотіли й там, де хотіли, зовсім не переймаючись правильністю своїх дій. Це й обурювало Ейлу. Арнбйорн дозволив собі дуже багато та ще й проти кого – проти своєї майбутньої сестри по зброї!

Мисливиця дивилася на нещасну Ісгерд й вірила їй. Будь-хто, хто хоч раз пережив подібне насилля, не зможе говорити про це із байдужістю. Ісгерд стискала кухоль так міцно, що кісточки побіліли, і якби не металева окантовка, він би тріснув по швах.

Ейла обійняла Ісгерд, виражаючи безумовну жіночу підтримку. Ісгерд не плакала, тільки зітхала тяжко від думок, що мучили її.

– Я хочу справедливого покарання для Арнбйорна, але я вже все розказала на Раді і, гадаю, сьогоднішній вердикт буде не на мою користь. Я вам ніхто й кликати мене ніяк, і Арнбйорну Соратники довіряють більше.

Мисливиця подивилася їй в обличчя:

– Я поговорю з Кодлаком наодинці. Він мудрий і об'єктивний і тільки він знає, як правильно поступити. Хоч би що там трапилося, а в біді я тебе не залишу, сестро. Ми ще не полювали разом, щоб ти так просто пішла з Йорваскра.

– Спасибі тобі, – мляво посміхнулася Ісгерд і цього разу її очі зрадливо зволожилися, але вона стрималась і не дала волі сльозам.

Войовниця пішла, залишивши дівчину допивати мед на самоті. Ісгерд ще постояла на вулиці, але не до кінця вилікувана недуга далася взнаки. Коліна почало крутити і вона повернулася до спальні, щоб трохи перепочити. Там на маленькому барабані награвав веселий Торвар, який сьогодні залишився без роботи. Ісгерд була не проти послухати його невмілу гру і, підклавши кисть під голову, насолоджувалася нескладною музикою. Вона боялася, що це її останній день у Йорваскрі, і тому жадібно ловила кожен шурхіт, стукіт, голос, навіть водичку, що капала десь в стінах. За час, проведений тут, вона звикла до цього місця та почала вважати своїм домом. Єдиним, що в неї тепер був.

Її розбудила Ніяда, бо всі члени Кола збиралися у Кодлака і просили викликати до них Ісгерд. З важким серцем, що ухнуло кудись у п'яти, дівчина покірно пленталася коридором до відкритого навстіж кабінету Провісника. Коли вона зайшла, за нею зачинили двері.

– Сподіваюся, кожен із вас ретельно все обдумав і прийшов до остаточної думки, – заговорив із присутніми Кодлак та Соратники згідно закивали. – Тоді прошу почати за старшинством. Скйоре?

– Я сподіваюся, що всі поставилися раціонально до цього питання, бо сьогодні вершиться доля нашого з вами брата по зброї та дівчини, яка ще не вступила до наших лав і навіть не встигла заслужити належної довіри. Отже, я залишаю свій голос за Арнбйорном, адже ми не раз викручувалися разом з найнеймовірніших колотнеч. Я йому довіряю.

– Добре, Скйоре, нехай буде так, – кивнув Кодлак. – Ейло.

– Провіснику, я негайно віддаю свій голос за Ісгерд. Вона стала мені сестрою за час нашого спілкування, і її словами я вірю. А зброю ми разом ще встигнемо окропити кров'ю наших ворогів, у цьому я не маю сумніву.

– Вілкасе? – Кодлак Білогривий перевів погляд на старшого з близнюків.

– Я знаю Арнбйорна набагато довше, аніж Ісгерд, а тому не можу сказати точно, чого чекати від неї. Ми ще не билися пліч-о-пліч і якщо вона залишиться в Йорваскрі, хто знає, чи не пошкодує гільдія, втративши такого доброго воїна, як Арнбйорн. Я віддаю свій голос за нього.

Губи Ейли обурено здригнулися, а Ісгерд вже поставила на собі хрест. Тепер вона точно не залишиться тут. Фаркас сказав, що зробить той самий вибір, що й брат, а тому сподіватися на інше не мало сенсу.

Його слова запам'ятала не лише Ісгерд, а й усі інші. Члени Кола обернулися до нього з очікуванням. Кодлак потер бороду:

– Ти дотримаєшся тієї ж думки, що й твій брат, Фаркасе?

М'яз на обличчі воїна здригнувся. В його очах читалася розгубленість, схоже, він із братом не обговорював це питання і заздалегідь вони ні про що не домовлялися. Йому було набагато простіше погодитися з Вілкасом, який аргументує те рішення, яке сам Фаркас вагався, але в душі хотів прийняти. Виступати ж без свого брата проти Арнбйорна… чи назавжди вигнати Ісгерд із Йорваскра? Вибір був надто складний.

Сама Ісгерд вже опустила голову і потупила очі, заздалегідь упокорюючись зі своєю долею. Здавалося, що пауза затяглася надто сильно, але насправді замішання Фаркаса тривало лиш мить. Він звів брови до перенісся і кашлянув:

– Ні. Я за Ісгерд.

Він ніяк не пояснив свою відповідь, та й навряд чи знайшов би потрібні слова. Простодушний Фаркас не думав головою, він слідував поклику серця, тільки й усього. Ісгерд підвела голову і приголомшено подивилася на нього, але у відповідь погляду не отримала. Воїн дивився убік, не бажаючи з будь-ким зіштовхуватися очима. Особливо з Арнбйорном, який стиснув кулаки ледь не хрускоту.

Кодлак похитав головою, прикидаючи собі щось, а потім ляснув долонею по столу:

– Значить мій голос останній та вирішальний. Перед тим, як я поставлю крапку на сьогоднішній Раді, я хотів би дещо сказати Арнбйорну. Один із членів Кола розповів мені додаткову інформацію, яка стосується того, що сталося. На прохання цієї людини, я не розголошуватиму деталей, скажу тільки, що твій вчинок, Арнбйорн, не може бути виправданий у будь-який спосіб. Воїн, який заслужив честь вступити в гільдію Соратників, може робити те, що хоче, ходити, куди хоче, але не може піти проти прав і свобод іншої людини, якщо вона на те не заслуговує. Особливо в той спосіб, який обрав ти. Це найнижче, що може дозволити собі Соратник, а тому…, – він підвівся зі свого стільця, – я виганяю тебе з гільдії. Йди і ніколи більше не повертайся.

Ісгерд разом залишили всі сили, наче ціла снігова лавина і каменепад звалилися з її плечей. Вона дивилася повним шоку очима на Провісника і не могла повірити своїм вухам. Не могли повірити у це й члени Кола, особливо сам Арнбйорн. Він голосно сопів і, якби міг, виригав би полум'я зі своїх ніздрів як дракон. Його погляд налився кров'ю.

– Я не пробачу тобі цього, вухата суко!

До Ісгерд не відразу дійшло, що ці гарчачи слова призначалися їй. Вона все ще сиділа на стільці, коли Ейла підхопила її за комір і струснула, підводячи на ноги.

– Пішли звідси, – різко і нервово сказала вона і потягла Ісгерд на вихід.

У повітрі гостро запахло собачатиною. Пролунав схвильований гомін. Ісгерд хотіла повернутися й подивитися, що там відбувається, але Мисливиця міцно тримала її у своїх руках і тягла до спільних спалень. До них назустріч висипалися Ніяда й Торвар, але Ейла відразу крикнула їм:

– Поверніться назад до кімнати! Негайно!

Вони рушили по її команді й Ісгерд теж, але пролунав крик чи то Вілкаса, чи то Фаркаса, а потім хрускіт, схожий на ламання кісток, і Ейла охнула. Невідома сила знесла їх обох з ніг, розкидавши по різні боки. Ісгерд ударилася об кам'яну кладку, скрикнула від болю в потилиці і перевернулася, щоб закричати знову, але вже оглушливо, зриваючись на хрип ще не вилікуваних легень.

Величезна тінь метнулася до Ісгерд, клацнула зубами за сантиметр від неї. Від смертельного укусу врятувало тільки те, що навперейми монстру, який невідомо звідки з'явився, пролетіла стріла, чиркнувши по носу, і врізалася в стіну. Той, хто напав на Ісгерд, мотнув головою, видавши чи то рик, чи то чихання і це виграло кілька секунд як для решти, так і для самої дівчини – їй вистачило цього, щоб розглянути нападника.

Це був здоровенний, під стелю, якщо розпрямиться на весь зріст, вовк, що стояв на двох ногах, подібно до людини. На мускулистому тілі сиділа на товстій шиї велика кудлата голова з помаранчевими очима і величезною пащею, з якої крапала слина. Руки звіра були довгими й вузлуватими, з кігтистими чіпкими пальцями. Усього його покривала густа чорна шерсть, яка стояла дибки на загривку.

Ісгерд дивилася на звіра на всі очі й страх скував її по руках і ногах. Таких страшних істот вона ще не бачила у своєму житті. Крім троля, але тоді вона принаймні була готова до зустрічі з яким-не-яким ворогом.

Монстр повернув свою страшну голову до Ісгерд, маючи намір продовжити заплановане, але його відволікли, огрівши по спині плазом мечем.

– Гей, спочатку розберися зі мною, братку!

Це кричав Фаркас. Він тримав напоготові дворучний меч, з азартом похитуючи лезом. Зі спини на звіра заходили Вілкас та Скйор, так само оголивши зброю. Соратники наступали на монстра з усіх боків. Ейла так і не піднялася з підлоги, коли її відштовхнув звір, але в її руках рипіла натягнута тятива зі стрілою, що цілилася в тушу. Саме її спішний постріл врятував Ісгерд життя.

Бій закінчився, навіть не розпочавшись. Звір покрутився на місці, оглядаючи ворогів, спритно стрибнув до дверей, зірвавши петлі своїм потужним тілом, і побіг геть з підвалу. Соратники кинулися навздогін.

Ісгерд ще сиділа на підлозі, коли до неї підійшов Кодлак і простяг руку:

– Вставай, дівчинко. Нема чого сидіти на холодному, нирки застудиш.

Вона прийняла допомогу й піднялася на мляві ноги. У погляді застиг шок, а тіло бив озноб.

– Щ-що… хто це був? – сухими губами промимрила вона.

– Вовк, – сказав старий, покосившись убік. – Дикий. Дивно, що ми не помітили, як він пробрався сюди.

Ісгерд перевела погляд туди, куди дивився Кодлак Білогривий. З загальної спальні визирали спантеличені Ніяда і Торвар. Вони за велінням Ейли закрилися з іншого боку, хоч Ніяда й була категорично проти. Але Торвар так вчепився в засув, та ще й став на його захист, що підібратися до дверей було просто неможливо. Войовниця з презирством поставилася до його боягузтва, але шум зовні стояв такий, що можливо, все він правильно зробив.

– Хіба вовки можуть так гарчати? – запитала Ніяда, почувши слова Кодлака. – Це був справжнісінький дракон або сотня тролів.

– Цей був надзвичайно здоровий, Ніядо. Запитай в Ейли подробиці, коли вона повернеться. Можливо вона знає, що це за вид, – сказав старий і кивнув Ісгерд. – Ходімо до мого кабінету, дівчинко. В тебе явно є запитання, на які я волів би відповісти без зайвих вух. Як хочеш, можеш триматися за мою руку.

Ісгерд була не проти. Вона досі перебувала у шоковому стані і її ноги не зовсім слухалися, тож вона люб’язно притримувалася за лікоть Кодлака, поки він вів їх до свого кабінету. В її вухах досі стояло гарчання вовка і крики Соратників. Цей звір – він не міг просто з’явитися з-під землі, це неможливо! Вона ані краплі не повірила тому, що Кодлак сказав Ніяді та Торвару.

Тоді звідки узявся вовк?

Ісгерд пригадала обличчя всіх, кого встигла побачити в коридорі під час нападу. Без сумніву, були там Ейла, Фаркас та Вілкас. З іншого боку вона бачила Скйора і когось біловолосого, звісно, це був Кодлак, бо він одразу підійшов до неї, коли вовк кинувся геть. Єдиного, кого дівчина там не помітила, був Арнбйорн. То чи значить це, що він є… перевертнем?

Серце ще сильніше прискорило свій біт від надмірного хвилювання. Чи була це хвороба, чи дар, який він отримав від богів? Якщо згадати всі їхні зустрічі, Арнбйорн став таким ймовірно ще до появи Ісгерд в Йорваскрі. Коли він знаходився поблизу, у повітрі виразно пахло псиною, а якщо чоловік приходив після лазні або потрапляв під дощ, то запах посилювався і ставав дуже дратівливим. Ісгерд у такі моменти хотілося нескінченно терти носа. Навіть сам вигляд Арнбйорна говорив про його жахливу чи то хворобу, чи то здібність – не обов'язково мати гострий нюх, щоб помітити, як у сірих очах танцюють помаранчеві язички полум'я навіть у темряві, де немає поблизу вогню, або вдень у хмарну погоду. І хижу усмішку, якою не можуть посміхатися прості люди. Він тягнув краї губ, відкриваючи зуби так, що це нагадувало звірячий вищир. Все в ньому говорило про те, що він не звичайна людина, а звір у людській шкурі.

Ісгерд зайшла до кабінету і Кодлак запропонував їй присісти на той же стілець, на якому вона сиділа на нараді. Дівчина без вагань опустилася на нього.

Провісник склав пальці у замок, готуючись до наступної розмови:

–  Раз доля вирішила, що залишитися у Йорваскрі повинна ти, Ісгерд, це все ще одно позбавляє тебе від необхідності пройти повторне випробування, щоб поставити в цьому питанні тверду точку. Наразі ми немає чітких переконань стосовно твоїх здібностей...

– Арнбйорн – перевертень? – перебила його Ісгерд. Зараз її подальша участь в гільдії була найменш важливою в порівнянні з тим, з чим вона зіткнулася декілька хвилин тому.

Кодлак не був здивований запитанню. Насправді він очікував на нього, бо знав, що Ісгерд обов’язково спитає і буде за краще, якщо вона зробить це приватно, аніж серед інших членів гільдії.

– Арнбйорн хворіє на страшний недуг, дівчинко, і це секрет, про який не повинен ніхто знати в Йорваскрі та поза ним. Розумієш мене?

Ісгерд розуміла, але не була згодна так просто здатися й проковтнути таке просте, без жодної конкретики, пояснення.

– Хіба він не міг перетворитися будь-якої миті та вбити мене або будь-кого іншого в Йорваскрі?

Кодлак звів суворі брови:

– Це виключено. Він хворий, але не безмозкий.

– І все ж…

– Я ще раз наполягатиму, щоб ти не порушувала це питання. Ніколи й ні перед ким, – обірвав її Провісник. – Якщо доля розпорядиться так, що ти залишишся з нами, дівчинко, з часом ти дізнаєшся про все сама. Однак наразі ця тема заборонена до обговорювання.

Старий дивився так, що більше сперечатися з ним не хотілося. Ісгерд відчувала, що своєю впертістю копає собі могилу замість місця серед Соратників.

– Я розумію, Провіснику, і не підведу вас, – смиренно схилила голову Ісгерд.

Кодлак ще витримав на ній свій жорсткий погляд, а потім спокійно всміхнувся у вуса:

– Добре, дівчинко. Ходи відпочивати. Зайві стреси не підуть на користь твоєму зціленню, – вона піднялася зі стільця і рушила до дверей, коли він окликнув її. – Ісгерд, – дівчина обернулася, – все, що ти повинна знати наразі, це те що ти у безпеці. Тобі ні про що хвилюватися.

Ісгерд кивнула:

– Дякую, Провіснику.

Ісгерд покірно вирушила до спальні. Хоч вона й зачинила за собою двері в кабінет, їй все одно здавалося, що Кодлак продовжує спостерігати за нею. Він чітко дав зрозуміти, що величезний двоногий вовк – не її справа і вона повинна тримати язик за зубами. Однак це не позбавляло від купи думок про природу цього монстра. В голові не вкладалося, що перевертень був ніким іншим, як Арнбйорном – від цього кров стигла в жилах, бо всі ці місяці вони жили під одним дахом і Ісгерд навіть не підозрювала про його потаємну сутність!

І хоч людина-вовк вже давно покинула підвал, тіні в кутках здавалися зловісними, а тиша – мертвенно дзвінкою. Ісгерд поспішала до спальні, а в спину її підганяв примарний хижак, що скалив зуби з-за рогу коридору.

Коли Ісгерд увійшла у спальню, вона ні з ким не стала балакати, швидко влізла під ковдру і спробувала заплющити очі, відгородитися від страшних нав’язливих думок. Раптом їй споганіло. Дівчина згадала випробування близнюків і те, якими вони повернулися. Дивний блиск в очах, переповнений збудженням, усмішки, від яких мурашки бігли по шкірі, та запах різкого мускусу впереміш із потом, здатний пробити будь-який нежить. Від братів буквально смерділо брудною собакою! Пізніше вони, звичайно, відмилися та прийшли в норму, але іноді в їх зовнішності все одно прослизало щось нелюдське.

«Невже вони теж?», – з жахом подумала Ісгерд. Чи значило це, що в ході випробування до Кола потрібно було змінитися? Втратити свою людську цілісність, натомість придбавши звірячу частину.

Ісгерд хотіла б попитати про все своїх друзів, Ейлу або Фаркаса, але Кодлак ясно натякнув, що вона не має права відкривати рота з цього приводу. Чи дійсно вона колись дізнається правду, чи це залишиться поза її знанням назавжди?

 

Chapter 10: Осередок і свічка

Notes:

Цей доволі затишний розділ насправді є передвістям важливих подій, які неабияк вплинуть на особистість Ісгерд і матимуть купу наслідків у подальшій історії. Тому насолоджуйтеся сповна та готуйтеся, бо вже в наступному розділі нас чекатиме... ауч!

Воїни витратили не менше години, намагаючись зупинити Арнбйорна, що втратив всякий глузд і контроль над собою. Перетворившись на невідомо що, він рвонув на вихід з Йорваскра і наробив галасу у Вайтрані, поки його остаточно не вигнали з міста Соратники разом зі стражниками. Куди втік Арнбйорн, одному богові було відомо, та за ним ніхто й не гнався.

Через це вечерю перенесли майже на ніч і на неї всі сходилися втомлені й сонні. Сама Ісгерд прийшла із запізненням, ледве прокинувшись від міцного сну, який збив її з ніг лиш через хворобу, в іншому випадку вона б і ока не зімкнула.

Це був перший раз на її пам'яті, коли зал не наповнювався голодними ротами тієї ж миті, як на столах виставляли їжу, а був місцем, куди всі йшли неохоче й без апетиту. До її приходу за столом сидів тільки Торвар і в кутку, на своєму улюбленому місці, Кодлак Білогривий. Одночасно з Ісгерд у залі з'явився Скйор та Ейла, трохи пізніше з вулиці зайшла Ніяда, мабуть, повернулася від Йорлунда Сивої Гриви. Про це говорила новенька сокирка в її руках:

– Хочу спробувати щось новеньке, – сказала вона Мисливиці на зацікавлений кивок у бік зброї.

Останніми до зали увійшли близнюки. Вілкас був дивно блідий та весь час потирав то шию, то руки, наче його покусала кропива.

Сіли їсти мовчки, без звичних жартів і пустої балаканини. Воно й зрозуміло – сьогодні Йорваскр раптово залишив Арнбйорн, воїн та брат по зброї, що довгі роки був поруч і всіляко брав участь у житті Соратників. Полегшення від відходу воїна не було ні в кого, хоча на це в глибині душі давно чекала жіноча половина гільдії. Щодо чоловіків, кожен із них був поглинений своїми думками і розгадкою досі невирішеного питання – як тепер ставитися до Ісгерд, адже через неї Арнбйорна вигнали.

Дівчина відчувала цю напругу в атмосфері і її жерли зсередини незручність та почуття, що весь суд пройшов дарма і треба було пробачити Арнбйорна, проковтнути образу і несправедливість, дати йому можливість залишитися. Тоді б не сталося перетворення на вовка та нападу, бійки, яка могла б закінчитися каліцтвом або навіть смертю. Вони всі або принаймні половина, знала про хворобу Арнбйорна – неможливо приховувати це стільки років, а значить, ніхто не був проти його особливості. Його приймали таким і навіть не терпіли, а в більшості своїй поважали й дружили.

Адже, зрештою, хто Ісгерд така, щоб виступати проти Соратника: досвідченого воїна, брата по зброї, шановного члена Кола? Треба було самій піти. Або взагалі не заявлятися в Йорваскр.

Ці міркування розривали її на дві частини, не даючи спокою, бо з однієї сторони Ісгерд відчувала себе винною, а з іншою – прагнула справедливості за будь-яку ціну.

Напевно, скорбота настільки добре читалася на її обличчі, що це не залишилося непоміченим. Кодлак підвівся зі своєї лави в кутку і вийшов до Соратників, вставши перед столом. Воїни перестали їсти, відклали ложки й відставили кухлі, і подивилися на Провісника.

– Неможливо перебувати в залі, спостерігаючи за вашими зітханнями та сумними очима, – їдко пробурчав він. – Отямиться, брати й сестри! Ваш колишній побратим залишив вас з власної вини, ніхто його не підбивав на брудні вчинки – це було лише його рішення. Нехай краще поведінка Арнбйорна стане для вас уроком на майбутнє. Ви – сім'я, брати й сестри, які прикривають спини в бою, повинні стояти один за одного горою, допомагати й не шкодити. Якщо у вашій душі оселилася погана думка щодо названого родича, бажання здійснити йому підлість, вам не місце у гільдії Соратників. Запам'ятайте це! Я ваш Провісник, а значить, моє слово вагоме у справах Соратників, хоч і не є останнім в інстанції. Я вислухав Ісгерд і моє чуття, яке ще жодного разу не підводило мене, підказало, що вона каже правду. Поведінка Арнбйорна давно викликала питання і сьогодні силами нашого зібрання ми вирішили це остаточно. Разом. Кожен висловив свою думку і немає тепер жодного сенсу звинувачувати Ісгерд у рішенні, прийнятому кожним із вас самостійно.

Кодлак закінчив промову і глянув на кожного, готовий вислухати заперечення. Всі мовчали, але коли черга дійшла до Ейли, вона відкинулася на спинку стільця, схрестивши руки, і сказала:

– Я згодна з Провісником. Кожен сказав те, що вважав, хоч дехто й здивував мене, – вона мигцем подивилася на Вілкаса і тут же втупилася на начищений срібний кубок перед собою, ніби не мала особисто когось на увазі.

– Якщо більшість була проти Арнбйорна, то так тому й бути, – глухо мовив Скйор. – Ми маємо з честю нести звання Соратника, а не ганьбити його. Я не знаю деталей, які остаточно вирішили долю Арнбйорна, але довіряю Кодлаку, як нікому іншому.

Ісгерд підмивало щось сказати з цього приводу, хоч усе всередині й скрутило від хвилювання. Вона відчувала на собі погляди, які чекали від неї завершального слова, і це нервувало ще більше.

Дівчина різко піднялася на ноги, з голосним скрипом відсунувши стілець назад. Вона ще не придумала, що говоритиме, але вже встала, а значить, шляху назад немає.

– Я…, – почала вона, опустивши голову і боячись дивитися в обличчя присутнім, – не можу сказати чогось більш вагомого за Провісника. Мені, правда, нічого не спадає на думку, окрім нескінченних прохань пробачити мені за те, що заявилася у вашу резиденцію пів року тому, хоча не мала на те жодних поважних прав. З моєї вини Арнбйорн вчинив так, як вчинив, і представив себе в поганому світлі, хоча це ще як подивитися, можливо, я сама була не кращою. У всякому разі, не прийди я сюди восени, все було б добре і сьогодні ви не прощалися б з Арнбйорном.

– Ти вважаєш, що не заслуговуєш залишатися тут? – повільно перепитав Кодлак.

Ісгерд підвела голову і розгублено подивилася на старого. Його голос був холодним, ріжучим по плоті, сіллю на незагоєних ранах. Від питання усе всередині перевернулося й Ісгерд не знала відповіді. Тепер не знала, а ще день тому була впевнена у протилежному. Однак ці погляди Соратників, їхня поведінка, мовчання… воно зводило її з розуму і змушувало засумніватися у своїй гідності.

– Ти вважаєш, що я прийняв неправильне рішення, коли привів тебе в Йорваскр? – продовжував скрипіти Кодлак. – Це ж не ти сама прийшла, це я взяв тебе за руку і не дав зробити найбільшу помилку у твоєму житті. Чи я виявився неправий і там, – він наголосив на останньому слові, – тобі було саме місце?

Про що саме говорить Кодлак Білогривий, знали лише він та Ісгерд. Решта не мала жодного уявлення про такі подробиці. Все, що їм було відомо – це те, що худа хвороблива дівчинка блукала Вайтраном і просила їжу, а до цього вона втекла від Братів Бурі. Кодлак же примітив її на вулицях і розжалобився, хоч це було й не властиво йому повною мірою. Старий був досить суворий, щоб його хвилювали безпритульні.

Ісгерд здалося, що не подай вона зараз хоч писк, хоч знак, Кодлак схопить її за загривок і поверне туди, звідки забрав. Вона стиснула губи в тонку напружену ниточку і швидко похитала головою. Очі її так і витріщалися від страху.

– Хто ще вважає, що я неправильно вчинив? – суворо звернувся він до воїнів. – Вілкасе?

– Ваша думка для мене закон, Провіснику, – сухо відповів той, не побоявшись подивитися у вічі.

– Я не імператор і навіть не ярл, щоб видавати закони, – жорстко наголосив Кодлак. – І не бреши мені, Вілкас! Цього я не люблю найбільше.

Старший близнюк підвівся:

– Якби я був проти Ісгерд, я не став би просити допомоги у того ельфа-лікаря. Рішення ж, прийняте сьогодні мною на користь Арнбйорна, я зробив з особистих міркувань, які не пов'язані з особистістю Ісгерд.

Вийшовши з-за столу, воїн, не дивлячись нікому в обличчя, пішов до підвалу. Ніяда свиснула, вражена сценою, що розгорнулася, а Ейла з усмішкою дивилася на засмучену Ісгерд, що все ще витріщалася в стіл. Вона думала, що її лікувала Альма і покликав її хто завгодно, тільки не Вілкас, а виявилося, що саме він усе й зробив, та не просто, а сходив до самого ельфа! До того, чию расу зневажав.

Не дбаючи про те, що про неї подумають, Ісгерд зірвалася з місця і поспішила за Вілкасом. Вона нагнала хлопця в коридорі приватних спалень, майже біля входу до його кімнати. Почувши тупіт за спиною, воїн зупинився і повернувся в півоберти. Лице його було похмуре, губи нервово стиснуті, а перенісся ділила вертикальна складка. Він не був здивований тому, що за ним пішла Ісгерд. Сама дівчина зупинилася на відстані, не сміючи наближатися ближче. Вона ще не забула страшну людину-вовка, яка мало не розірвала її, і боялася, що близнюк може теж страждати на подібну хворобу. Вона ще не мала точної думки з цього приводу, але обережність ніколи не була зайвою.

З одного боку Ісгерд щиро вважала, що Вілкас навряд чи зробить їй боляче – хотів би, давно вже перетворився й розірвав, а з іншого – Арнбйорн теж поводився нормально, а потім у ньому щось клацнуло в мозках.

– Навіщо ти це зробив? – гаряче видихнула дівчина, ще не перевівши подих після бігу.

– Альма не змогла тобі допомогти, – байдуже знизав плечима Вілкас, – і ні в кого, окрім мене, не було вільного часу, щоб займатися пошуками іншого лікаря.

Він дивився на Ісгерд зверхньо і весь вигляд його говорив, що він не збирається зараз з нею вести відверті бесіди з приводу свого вчинку.

– Ні за які септими не повірю твоїм словам, – випалила Ісгерд. – Тобі стало б набагато легше, якби я померла від жару. Тоді Соратники перестали б чорнити своє ім'я.

– Це не так, – холодно буркнув Вілкас. Якби сірі очі могли заморозити, вони б давно перетворили Ісгерд на льодяник.

Вона ковтнула, відчуваючи, що їхня розмова переростає у конфлікт. Пам'ятаючи, чим усе закінчилося з Арнбйорном, запал, що спалахнув у грудях, тут же згас, даючи волю холоду, що стрімко розлився по тілу.

– Пробач, – видавила Ісгерд із себе, – мені просто дійсно було цікаво знати відповідь, але якщо так хочеш, можеш залишити її при собі.

– Я хотів віддати борг за своє зцілення, – глухо сказав Вілкас, коли Ісгерд зробила кілька кроків назад, збираючись залишити коридор. – Навряд чи Альма, окрім зрощування кісток, щось ще могла вдіяти в моєму випадку.

Вілкас відчув себе гидко, зізнавшись вже другій людині в прихованому черв'ячку, що гриз нутро. Тепер він, правда, більше не мучив, залишивши воїна одразу ж, як Ісгерд пішла на поправку. Вілкас, нарешті, заспокоївся і нічим більше не був зобов'язаний дівчині, на що він чекав довгі місяці.

Ісгерд зупинилася:

– Що ж, дякую. У тебе це вийшло.

– Я не вдоволений тим, що ти лишилася в Йорваскрі, не тому, що в тобі тече босмерська кров. З цим я вже змирився. У тебе конче не вистачає військових навичок і це може завдати проблем і тобі, і нам. Тому, якщо ти вже тут, тренуйся якомога старанніше. І поки ти навчатимешся, будь ласка, не відходь далеко від своїх товаришів по зброї. Це все, що я можу сказати тобі.

Ісгерд кивнула, понуривши голову. Вілкас не висловив жодної краплі турботи, швидше попросив не бути тягарем і не заважати. Ну, хоча б не накричав і не відіслав кудись подалі та на тому спасибі. Дівчина вирішила, що не варто більше використовувати терпіння Вілкаса і, тихо попрощавшись, ретирувалася на безпечну відстань – у загальну спальню.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Новину, яку приніс Кодлак, не чекав ніхто і, почувши її, весь склад Соратників був у небувалому захваті.

Надійшов лист, в якому Ульфрик Буреплащ, нинішній ярл Віндгейма, запрошував гільдію відвідати його Королівський палац на грандіозний бенкет.

– Ярл дуже спірна особистість і складно сказати, чого чекати від візиту, – сказав Кодлак Білогривий після того, як публічно зачитав листа, – але пропозиція здається мені цікавою, виходячи з історичної важливості Віндгейма стосовно Соратників. Його побудував наш засновник Ісґрамор і це вже є найменшою причиною прийняти запрошення. Що скажете, брати та сестри?

Звісно, всі підтримали Провісника. Сидіти в Йорваскрі набридло всім, особливо після довгої зими, яка не радувала на завдання й походи. Хотілося розім'яти кістки, подивитися на нові місця та вшанувати пам'ять Ісґрамора. Ісгерд мала час ознайомитися з історією появи Соратників у Скайримі, тому вона розуміла, чому для кожного в гільдії це запрошення таке важливе.

– Але комусь доведеться залишитися, щоб вести справи гільдії, – сказав Скйор. – Ми ще ніколи не залишали Йорваскр усім складом, за час нашої відсутності можуть з'явитися нові завдання.

– Віґнар Сива Грива доглядане Йорваскр, я розмовляв із ним вранці. Старому пню все одно нема чим зайнятися у Вайтрані.

– Що ж, тоді можна йти збирати свої речі? – запитала Ейла, захоплена скорою вечіркою.

– Звичайно, однак не поспішайте. Ми відправимося за два дні.

Ісгерд не питала, чи збиратися їй. Звісно, ні. Вона не входить до складу Соратників, тож може навіть не розраховувати на подорож. Дівчина залишалася не при справі. Вона тільки спостерігала за всіма зі сторони та слухала нескінченну балаканину про Віндгейм, Ульфрика, пам'ятки, які можуть зустрітися дорогою. Браві, загартовані кривавими боями, воїни були збуджені, наче малі діти. Ейла обговорювала зі Скйором сніжних шаблезубів, що проживають у володінні Істмарк під контролем Віндгейма. Войовниця набивала сагайдак найкращими та найгострішими стрілами, мріючи привезти з поїздки пухнасту білу шкуру, якою прикрасить свою спальню. Без особливого захоплення планувала відвідати кузню Віндгейма Ніяда, не знаючи, чим ще крім бенкету в Королівському палаці можна буде зайнятися в місті: «Їх коваль точно не буде кращим за нашого Йорлунда Сивої Гриви, але варто поглянути на те, що кують тамтешні майстри». Фаркас важно ходив Йорваскром, навсправжки вважаючи, що не зустріне в Королівському палаці жодного могутніше себе, а якщо хтось і буде подібний до нього, обов'язково поміряється силою. Вілкас закочував очі й благав брата не наробити дурниць найближчими тижнями.

Всі ці розмови та збори нагадували Ісгерд підготовку до Сатурналії. Так само бадьоро, так само весело, тільки цього разу без неї. Дівчина стискала перед сном свою лялечку, нарікаючи, що їх залишать самих ледь не на місяць. І що, що окрім неї буде ділити резиденцію ще Віґнар Сива Грива та Тільма Худорлява? Поговорити все одно буде ні з ким.

Щоб не дати смутку задушити себе, Ісгерд витрачала весь вільний час на тренування. Нещодавно пережита пневмонія не давала працювати на повну силу, швидко позбавляла легень повітря і наливалася свинцем у ще слабких кінцівках. Ісгерд не лупила мечем манекен, вона повільно відпрацьовувала техніку, роблячи регулярні перерви, щоб перепочити. Лук в руки зовсім не брала після того, як кілька разів спробувала потягнути тятиву. У перервах, коли зовсім втомлювалася, Ісгерд неспішно розминалася, стояла в планці або бігала легким підтюпцем навколо Йорваскра, ледве переставляючи ноги. На заході сонця йшла на дах «Баскої кобили», щоб надихатися на повні груди вечірнього весняного повітря, просоченого квітучою зеленню і димом від паленого торішнього листя, що спалювали фермери за Вайтраном.

Тому в Ісгерд не було особливо часу на спілкування, та й ні в кого його не було – всі були зайняті своїми справами. Так і жили всі у Йорваскрі: ніби разом, а водночас і порізно.

  Через два дні, коли Соратники повинні були вирушати у дорогу, тепло вгріту у ліжку Ісгерд розштовхали ні світ ні зоря.

– Що сталося? – пробубнила вона, висовуючи ніс з-за ковдри.

Над нею нависала Ніяда, одягнена в повний комплект шкіряних обладунків, з похідним мішком за плечима та щитом на всю спину.

– Ти чого спиш? Всі вже зібралися, тільки тебе й чекаємо, – спитала вона.

– В сенсі? – Ісгерд продрала сонні очі. – Нащо на мене чекати?

– Ми у Віндгейм вирушаємо, забула? – Ніяда кинула на ліжко важкий мішок, який досі тримала в руках. – Я тобі зібрала пожитки на швидку руку, одягнутися тільки лишилося. Давай хутко.

Ісгерд відкинула ковдру і взялася за речі на скрині біля узголів'я ліжка, але тут же відсмикнула руку, ужалившись колючим холодом. Коротко скрикнувши, дівчина витріщилася на великий пакунок одягу, що не належав їй.

З боку дверей пролунав хрипкий смішок:

– Це я вчора вночі припер на прохання Ейли. Вона зібрала тобі комплект, сестро.

– Що це? – здивовано випалила Ісгерд, дивлячись на Фаркаса.

Він так само був в обладунку і зі зброєю, тільки за спиною окрім руків’я дворучного меча маячив величезний мішок, незрозуміло чим набитий. Ісгерд згадала, як він із братом ходили на велетня, але тоді їхні речі були набагато скромнішими. Що ж, вони вирушають у довгу подорож, чому тут дивуватися.

– Ти тут що забув!? – зашипіла Ніяда. – Вийди та не турбуй сестру. Їй ще одягнутися треба.

– Вас довго не було, ось я й прийшов перевірити, – невинно пробурчав Фаркас і впіймав від Каменерукої несхвальний погляд. – Гаразд, йду.

Воїн розвернувся, незграбно зачепивши мішком дверний отвір, і важко потопав сходами нагору. Ніяда схрестила руки на грудях і сказала навздогін:

– Я спустилася сюди всього три хвилини тому, це ніяк не довго, ідіоте, – потім звернулася до Ісгерд. – Подивімося, що тобі приготувала наша Мисливиця, та я допоможу тобі це вдягнути.

Це була шкіряна куртка з застібками-ременями, скрипуча і погано гнучка, з кольчужним полотном по плечах та грудях, об яке й обпеклася холодом дівчина. До неї в комплекті йшла щільна сорочка під низ, яку треба було вправити в штани, і широкий пояс, що прикриває живіт, а під усім цим товстий вовняний плащ з хутряним коміром і пара теплих шкарпеток.

– Віндгейм розташований на півночі, де завжди лежить сніг. Буде дуже холодно, так що Ейла великий молодець, що завбачливо підібрала для тебе цей одяг, – оцінила Ніяда. – Ну, а тепер, коли ти готова, варто поспішити, бо підуть без нас.

Залишаючи спальню, Ісгерд запитала у Каменерукої:

– Хіба я маю йти з вами? Адже я не Соратниця.

– За фактом ти виконала завдання, яке тобі дали, і питання з прийняттям тебе в гільдію не повинно стояти, – знизала плечима войовниця. – Але, як я розумію, Кодлак хоче ще раз подивитися на тебе в дорозі.

Щоб остаточно увійти до лав Соратників, Ісгерд ще треба було заручитися підтримкою Вілкаса та Скйора, а з ними зробити це якраз найскладніше. Дівчина дуже сподівалася, що подорож у Віндгейм сприятиме їхній прихильності.

На порозі Йорваскра справді зібралися всі та навіть більше. Ісгерд із подивом помітила, що з ними вирушає і Йорлунд Сива Грива. Побачивши могутнього суворого коваля їй стало незручно. Вона кілька місяців тому пообіцяла йому, що коли прийде весна, повернеться за мечем. Зброя з Небесної кузні славилася на весь Скайрим своєю якістю. Ніяда якось продемонструвала різницю між звичайним мечем та мечем Йорлунда. Останній не тільки був ідеально збалансованим, гострим, зручно лежав в долоні, а й сама сталь переливалася на сонці незвичайним сріблом, ніби була зіткана з хмар і заряджена громом. Така зброя коштувала нечуваних грошей і її могли дозволити собі тільки багатії, але кожний новий Соратник мав можливість один раз безплатно отримати будь-яку на свій смак. І Ісгерд, звичайно ж, хотіла отримати свій меч з-під молота Йорлунда.

Зустрівшись з дівчиною поглядами, коваль усміхнувся собі у вуса. Він також не забув її голосних слів.

– Ну, нарешті! – проворчав Скйор. – Ще б хвилина і ми рушили б без вас.

– Годі тобі, ми затягнули не більше пів години, – м'яко тицьнула кулаком у плече воїна Ейла і махнула Ісгерд. – Доброго ранку, сестро. Не очікувала?

– Жодної думки, – призналася та.

Ейла з Ісгерд зачекали, поки загін пройде вперед.

– Правду кажучи, тебе справді не збиралися брати, – сказала Мисливиця і, трохи нахилившись, задерикувато шепнула. – Але деякі з нас назвали це мерзенним вчинком і рішення змінили буквально ранньою ніччю.

Ісгерд похнюпилася:

– Здорово, звісно, але тепер я почуватимуся ніяково.

– І правильно робитимеш, – холодно помітили неподалік.

Чи випадково, чи спеціально, але останнім в загоні та найближчим до дівчат йшов Вілкас, і він чудово все розчув.

– У Віндгеймі квітне расизм і ельфів там не люблять, – продовжив він. – Те, що тебе взяли з нами, накладає певні ризики. Тобі доведеться приховувати своє обличчя і про такі можливості, як відвідування Королівського палацу, доведеться забути.

– Тоді зовсім не розумію, навіщо мені йти з вами, – похитала головою Ісгерд.

Вілкас невдоволено цокнув:

– Постав це питання Провіснику, адже це саме він учора дав добро, втомившись вислуховувати скиглення моїх побратимів. От тільки в разі чого віддуватися тепер доведеться всім, – і прискорив крок, наздоганяючи брата, який тягнув, здавалося, тижневу норму їжі на трьох людей.

Ісгерд подивилася йому вслід, потім на Ейлу:

– Він не про тебе говорив?

– Загалом і про мене в тому числі. Ми вчора знатно насіли на Кодлака.

Хто ще брав участь у розмові зі старим, здогадатися було нескладно.

Біля воріт стражники шанобливо привітали Провісника та Соратників. З цікавості та ввічливості попитавши, куди це прямує гільдія всім складом, вони пропустили їх за стіни міста та побажали удачі. Ісгерд, нехай офіційно і не була Соратницею, відчувала гордість за себе й товаришів.

На стайнях на них чекала вісімка осідланих коней. На деяких, мабуть, їздили вже не вперше, тому що Ейла, Скйор та Вілкас одразу попрямували до певних коней і почали прив'язувати до них свої мішки.

– Ми поїдемо верхи? – спитала Ісгерд. Хоч коні й були в селі, але вона ніколи не мала з ними справу більшу, за спостерігання здалеку. Якось так повелося, що весь її досвід із тваринами обмежувався козами та курками.

– Не ноги ж бити, – відповіла Ніяда. – Шлях до Віндгейма неблизький. А ти що, не вмієш їздити верхи?

– Гадки не маю, як це робиться, – понуро зізналася Ісгерд, з побоюванням дивлячись на підготовлених коней.

– Не хвилюйся, не одна ти така, – войовниця кивнула на Фаркаса, що тупцював неподалік, придивлявся до потужного мерина у яблуках. – Він їздив верхи всього кілька разів, скільки я перебуваю в Соратниках.

– Не знала, що Фаркас чогось не вміє.

– Ти його мало знаєш, деякі факти можуть неабияк розчарувати.

– Цікаво, і які ж?

Щоки Ісгерд вкрилися легким рум'янцем. Вона хотіла дізнатися подробиці, але водночас боялася проявити зайву зацікавленість. Однак не запитати в момент, що зручно підвернувся, було блюзнірством.

Ісгерд косилася на Фаркаса, злегка схиливши голову, і гадала, що такого може бути непідвладне йому. Про те, що він обділений розумом і вмінням ладнати з людьми, це вона й так знала. Подумаєш, дурнуватий, зате з великим добрим серцем. І це, до речі, дуже дивно для воїна. Хіба він не повинен бути холоднокровним та безжальним? О ні, це все точно не про Фаркаса. Можливо і Соратником він став не тому, що так хотів, а тому, що не було вибору? Їх же з братом привели сюди ще в дитинстві. І це було так схоже на історію Ісгерд. «У нас з тобою більше спільного, ніж здається на перший погляд», – подумала дівчина.

– Фаркас жахливо читає, – різко реготнула над вухом Ейла. – І припини так безсоромно вирячуватися на нього.

– Я не вирячувалася! – випалила Ісгерд, заливаючись фарбою і стаючи схожою на помідор. – І взагалі, хто так підкрадається? Це підло!

Мисливиця нестримно розсміялася, привертаючи увагу інших Соратників, а ті своєю чергою недоумкувато поглянули в їхній бік, чим змушували Ісгерд палати від сорому ще сильніше.

– Сама крайня гніда – твоя, – Ейла перевела дух і вказала на прив'язаних коней. – Попроси Вілкаса показати тобі, як правильно сідати в сідло.

– Навіть не подумаю, – фиркнула Ісгерд і отримала у відповідь тичок у спину від войовниці, а потім почула її оклик:

– Гей, відморозок! Допоможи сестрі.

– Вже йду, – веселий хрипкий голос блискавкою прострелив Ісгерд. Останнє, чого вона зараз хотіла, це тертися пліч-о-пліч з Фаркасом, намагаючись розібратися з конем.

Вона не встигла оговтатися, як він вже наздогнав її:

– Давай свій мішок сюди.

– Я можу й сама донести, – відмовилася Ісгерд, але її ношу все одно відібрали.

– Я й не збираюся тягти його за тебе, лише прив'яжу до сідла.

«Як люб'язно з твого боку», – не дуже радісно відзначила Ісгерд, але швидко згадала, що спілкується не з романтичним ввічливим бардом, а грубим воякою.

Тим не менш, мішок Фаркас проніс весь короткий шлях до коня, а потім закинув його на круп і почав приторочувати ременями. Ісгерд в цей час стояла віддалік, не відчуваючи впевненості поряд із твариною. Та була не надто високою і не такою вже страшною, але для людини, яка ніколи не мала справ з чимось вищим за козу, все одно виглядала моторошно. Коли Ісгерд приєдналася до каравану на шляху до Вайтрана, вона йшла в кінці подалі від усіх, так що навіть не здогадувалася, який насправді страх в неї може викликати великоока безневинна конячка.

– Готово, – вдоволено кивнув Фаркас. – Тепер нічого не загубиться по дорозі. Тобі треба ще щось, сестро?

Ісгерд пом'ялася, дивлячись убік:

– Навіть не знаю, чи є сенс просити… я не вмію поратися з кіньми, не знаю навіть, як на них залазити.

Фаркас схилив голову набік, ніби обмірковував якусь складну думку, потім криво усміхнувся.

– Я теж не майстер у верховій їзді. Це Вілкас на них скаче, як природжений, а я більше волію своїми ногами пересуватися. Ми їхатимемо повільно, так що особливих умінь тут не потрібно. Їдь за рештою і все буде добре.

Ісгерд повільно кивнула – інформативне пояснення, кращого вона й не чекала. Здається, доведеться підійти та дізнатися про все в Ейли чи Ніяди.

– Ах так, мало не забув, – Фаркас підійшов і простяг руки. – Повернися-но, сестро.

Дівчина розгублено дивилася на його широко розкриті долоні, не розуміючи, що від неї хочуть, але підкорилася. Тільки вона відвернулася, як її схопили за боки та відірвали від землі. На зляканий крик не вистачило повітря і часу – так швидко все сталося: ось вона на землі, ось у небі, а ось вже в сідлі. Фаркас закинув Ісгерд на коня, як раніше її похідний мішок. Дівчина з жахом припала до шиї й схопилася за гриву:

– Поверни мене назад, благаю!

Фаркас вибухнув реготом і по-дружньому ляснув її по вигнутій дугою спині:

– Від таких зойків твій кінь боятиметься більше, ніж ти сама.

– Фаркасе, йолопе! – крикнула роздратована Ейла з іншого кінця конов'язі. – Що за придуркуваті жарти!?

Посмішка на обличчі воїна скам'яніла. Він втупився на зблідлу Ісгерд і спантеличено підняв руки:

– Е-е, я налякав тебе, сестро?

– Звісно, налякав! – бурчала Мисливиця, наближаючись до них. – Ісгерд ще не їздила верхи, для неї це в новинку. Йди звідси, дубина, поки ще гірше наробив!

Ейла безцеремонно прогнала Фаркаса під несхвальні погляди Вілкаса і насмішкуваті Скйора.

– Так, давай я поясню тобі основи основ, щоб ти не загубилася дорогою. Твою кобилу звати Іскра, вона стара і трохи загальмована, зате з нею не буде проблем. Для початку випрямися, ось так...

Ісгерд пояснили, як правильно сидіти в сідлі та тримати повід, як рушати з місця і зупинятися. Незвична висота, на якій опинилася дівчина, відчуття живої істоти під собою, яка сама по собі рухається, перебирає ногами та пряде вухами, ніби щось там розуміє та думає, нервували і не давали розслабитись. Ісгерд чесно намагалася випростатися і розвести згорблені плечі, але кожного разу, коли Іскра переступала з ноги на ногу, тим самим злегка похитуючи вершника, повертали її назад у скорчену позу. Вона хапалася за сідло, боячись звалитися, хоча нічого не віщувало цього.

– Нічого, з часом звикнеш і почне виходити, – підбадьорила Ейла. Їй довелося піти до свого коня, бо решта Соратників вже сідала верхи. Навіть Фаркас, про чиї вміння так невтішно висловилася Ніяда, цілком впорався.

Ісгерд дочекалася, коли загін по черзі почне від'їжджати від стайні. Першим були Кодлак і Скйор, які відразу ж зрівнялися один з одним і завели неквапливу бесіду. За ними їхала Ніяда та Вілкас, потім Фаркас. Наприкінці залишилися Торвар, Ейла та Ісгерд. Мисливиця простежила, щоб у дівчини все виходило на прийнятному рівні та переконавшись, що Іскрою навіть керувати не потрібно – вона самостійно слідувала за іншими кіньми – кивнула і пустила свого жеребця в галоп, обганяти загін і досліджувати дорогу попереду.

Через дискомфорт Ісгерд зайвий раз не крутила головою по сторонах, а дивилася на спини воїнів попереду, які на заздрість відчували себе зовсім не напружено. Особливо її здивував Торвар, який однією рукою тримав повід, а другою затискав шийку маленької пляшки та грайливо постукував нею по коліну, час від часу підносячи до рота і роблячи ковток.

– Хіба напиватися в такій ситуації гарна ідея? – несміливо запитала вона, а той тільки розплився в блаженній усмішці.

– Дівчисько ти ще, щоб у цьому щось тямити. Я всю юність провів на фермі батька серед коней і немає нічого кращого, аніж під хмелем розслабитися і відчувати кожен рух коня під собою. Він йде, грає м'язами, а ти погойдуєшся з боку на бік, як дитинка в колисці.

– Ну так, мені цього точно не зрозуміти, – проворчала Ісгерд, соваючись в сідлі.

Торвар притримав повід і сповільнився, даючи коням порівнятись.

– Кінь, як собака – доброзичливий і вірний. Вона ніколи навмисно не скривдить свого вершника, а навпаки, зробить усе, щоб їм обом було комфортно. Але це за умови, що ти до тварини ставишся належним чином. Те, як ти зараз нервуєш, твоя Іскра дуже добре відчуває і нервує не менше твого. Тобі варто відпустити страх і довіритися їй.

– Легко сказати, – пробурчала Ісгерд.

– І нескладно зробити, – Торвар знову пригубив із пляшки. – Ейла правильно тобі казала, що спочатку потрібно випрямити спину.

Ісгерд повела плечима і трохи прогнулася в попереку, а згодом поступово прийняла прийнятне вертикальне положення. Воїн їхав увесь цей час поруч і стежив за нею, але не підганяв. Від алкоголю на його щоках проступив рум'янець і в очах з'явилася каламуть.

– Ось, – сказав він, – вже непогано. А тепер розслаб поперек і дай їй волю погойдуватися в такт з рухами твого коня.

Торвар був непоганим товаришем. Спочатку Ісгерд ставилася до нього скептично, дуже її бентежила його неквапливість, деяка байдужість навіть до простого вживання їжі та миття і занадто сильний потяг до випивки. Але чомусь саме в компанії Торвара пролетіла перша половина дня, наприкінці якого навички верхової їзди Ісгерд помітно покращилися. Вона перестала горбитися, сиділа вільніше і більше не хапалася за сідло на кожній купині. Воїн не дошкуляв її розмовам, просто поглядав на те, як дівчина тримається в сідлі та іноді давав коментарі, що варто виправити. Вони їхали поруч та Ісгерд зовсім це не бентежило. Вона, навпаки, була рада, що не залишилася одна зі своєю проблемою.

На першому привалі дівчина ледве злізла з коня. Знову ж таки Торвар підказав їй, як це правильно зробити, але ноги Ісгерд заніміли й перетворилися на колесоподібні палиці, які не бажали гнутися. Незграбно, як мішок картоплі, сповзши з боку Іскри, дівчина опинилася на землі і спочатку їй здавалося, що вона зменшилася в зрості – так незвично їй тепер було ходити на своїх двох.

Скйор витяг і свого мішка пайок і роздав кожному по порції, і Соратники розбрелися хто куди по невеликому узліссі біля дороги.

Свій шматок сиру з помідором і хлібом Ісгерд проковтнула миттєво, настільки вона зголодніла, а потім із задоволенням осушила пів бурдючка води, що везла прив'язаним до сідла.

– Ну що, як успіхи? – запитала Ніяда, підсідаючи до Ісгерд.

Вони розташувалися на м'якому моху, нагрітому сонцем. Повалене деревце зручно підпирало спину і вставати тепер зовсім не хотілося. Ісгерд планувала не рухатись з місця до самого відбуття.

– Торвар пояснив мені, як правильно сидіти в сідлі.

– Ого, цей випивоха у вчителі подався, – поважно скривила губи Каменерука. – Дивись, щоб квасити не навчив.

Ісгерд засміялася:

– Якщо у нього є такі плани, то не на ту він напав.

Ніяда похихикала у відповідь. Вони замовкли, смакуючи останні крихти обіду, потім Ісгерд озирнулася на всі боки та сказала:

– Я знаю цю дорогу. Нею я поверталася до Вайтрана.

– І що ж нас чекає попереду?

Дівчина знизала плечима:

– Швидше за все, до вечора ми дістанемося до тартака і там заночуємо. Але це лише мої припущення, а як вчинить Провісник, побачимо.

Ніяда кивнула, потім сказала тихіше:

– Ти казала, на караван, з яким ти йшла, напали розбійники. Де це сталося?

Ісгерд замислилась і знову оглянула узлісок:

– Ми встали табором, коли вже було темно. Не знаю, де саме, але це було на узбіччі від головної дороги. Можливо, десь неподалік.

– Минуло близько двох тижнів, трупи розбійників ще не встигли розкластися.

Дівчина підняла брову, з нерозумінням подивилася на Каменеруку. Чи хоче вона подивитися на мерців?

– Просто так сказала, не забивай голову, – відмахнулася Ніяда, помітивши спантеличення на лиці Ісгерд. Хай там як, а нічні кошмари їй тепер забезпечені.

До пізнього вечора мандрівники справді дісталися лісопильні «Пиріжок». Цю частину шляху Ісгерд провела вже в компанії войовниць, слухаючи їхні спогади про різні завдання, які вони виконували у цих місцинах. Ніяда ганяла харцизів печерами, Ейла полювала на бурих ведмедів і вовків.

Їх зустріла Джилфрі, вже знайома дівчині власниця лісопильні. Жінка одразу визнала в Кодлаку Білогривому Провісника гільдії Соратників та відмовилася брати плату за ночівлю. У неї з'явилося кілька помічників, які допомагали пиляти колоди, і це чудово розвантажило господиню для інших справ. Поки вони закінчували денну роботу, Джилфрі виділила Соратникам бічну кімнату з окремим виходом у робочому бараку, куди той час нанесла солом'яних матраців та вовняних ковдр і розпорядилася притягти лави та дошки, з яких можна спорудити лежаки. За цю роботу взявся Фаркас, взявши собі у помічники Торвара.

– Пробачте, але чим багаті, панове, – розвела господиня руками.

Поки одні Соратники готували спальні місця, інші розсідлали й годували коней. Розібравшись зі справами, всі зустрілися в головному будинку за столом, заставленим гарячою їжею. На вечерю підтягнулися й працівники тартака і навкруги стало зовсім тісно. Чомусь Ісгерд здавалося, що коли вона бувала тут вперше, ця кімната виглядала набагато просторіше.

Джилфрі весь вечір косилася на Ісгерд, ніби визнала в ній давню знайому, а потім таки запитала, коли народу за столом поменшало:

– Чи не та ти дівчинка, на яку напав троль?

– Я, – підтвердила Ісгерд і обличчя господині витяглося від подиву:

– То ти Соратниця? Що ж ти одразу не сказала, я б тоді тобі й одяг видала і нагодувала б сповна.

Дівчина почервоніла і нічого не відповіла. Справи Соратників давали їм як славу, так і привілеї. У Джилфрі навряд чи сильно налагодилося фінансове становище за ці тижні, але вона не взяла плату з воїнів, накрила солідну вечерю і дала місце для ночівлі. Ніхто з Соратників нічого не говорив з цього приводу, користуючись цим, як само собою зрозумілим. Ісгерд не могла звикнути до цього, та й не заслужувала ще.

Вмившись на вулиці холодною річковою водою і протерши відкриті ділянки тіла від поту, Ісгерд повернулася до їх кімнати. Народ тільки вкладався і всередині яблуку не було де впасти. Найважче доводилося чоловікам, які знімали з себе обладунки. Відстібаючи по черзі поручі та поножі, скидали шкіряні спідниці та пояси, допомагали один одному знімати кіраси. Дзенькіт металу об дерев'яну підлогу стояв знатний, а за ним поступово у всіх фарбах розцвітав букет усіляких запахів, починаючи від терпкого чоловічого поту впереміш із кінським і закінчуючи собачатиною.

Від ноток останнього волосся заворушилося на голові Ісгерд. Вовча морда Арнбйорна постала перед очима. Ісгерд так хотілося розпитати когось про це, але мала тримати язик за зубами. Це здавалося таким несправедливим! Вона продовжувала боятися і не могла нікому розказати про свої страхи.

Ісгерд зняла куртку, звернула її в подобу подушки й лягла в самому кутку суцільного, грубо збитого, лежака. Відвернувшись від усіх, натягла тонку вовняну ковдру по самі вуха і слухала, як ще галасують інші.

– О, швидко ж новеньку вирубало, – відразу зауважив Торвар. Його голос звучав заливисто й дзвінко і причиною був алкоголь, який Джилфрі подала сьогодні до столу.

– Вам би так само лягти й заснути, а не бубоніти без кінця, – пробурчала Ніяда неподалік, мабуть, лягаючи біля Ісгерд.

– Справді, хлопці. Щоб у воїна були сили для бою, він повинен швидко засинати і спати мертвим сном до ранку, – з найдальшого кінця підтримав войовницю Йорлунд Сива Грива.

Ніхто не збирався сперечатися із суворими словами коваля, тож всі Соратники той час розійшлися своїми ліжко-місцями. І все одно якийсь час ще скаржився старшому братові Фаркас на те, що місця його широким плечам мало, а Кодлак і Йорлунд вирішили побубоніти про успіхи у продажі стали.

Голоси поступово затихали, зливалися в одне незв'язане бурмотіння, текли тонкою річкою під стелею і приносили Ісгерд дивні картинки. Вони обростали деталями, нелогічним сюжетом і перетворювалися на повноцінні сни.

 

Сни, які починалися досить невинно, різко закрутилися виром похмурих фарб і голосів, що гарчали. З вулиці обступили їхню крайню кімнату мертві харцизи, зарубані на місці стоянки каравану. Вони прийшли за Ісгерд, щоб помститися за свою смерть. Скреблися обламаними нігтями об зруб, стукали у двері, заглядали в єдине вікно, видивляючись серед сплячих тіл дівчисько. Добре, що лягла Ісгерд у самому кінці кімнати і за загоном її не було видно. Сховавшись за спинами супутників, накрившись ковдрою з головою, вона тремтіла як осиновий лист, боячись, що мерці увірвуться всередину.

Кошмар тягнувся як нескінченний годинник, харцизи не відступали, зводячи дівчину своїм ревом і стогонами. Чому ніхто більше не чує їх? Ісгерд дуже хотілося, щоб хтось із Соратників подав знак, що не спить, але по кімнаті розносилося мірне дихання і зрідка шарудіння тіл, що перевертаються з боку на бік.

«Швидше б закінчилася ця клята ніч!», – благала Ісгерд і боги почули її слова. Ногу, що звисала з лежака, зачепили, й дівчина, злякавшись, що це мрець все ж дістався її, схопилася з коротким криком. Очі засліпило вранішнє світло, що лилося через віконце, і кілька схвильованих криком пар очей витріщалися на неї.

– Ти чого, сестро? – запитала Ейла.

Окрім неї на лежаку, тільки прокинувшись і ще потягаючись, сиділа Ніяда. Біля вуличних дверей стояв Скйор, застібаючи поножі, вже впоравшись з рештою обладунку. Йорлунда й Кодлака не було, але їхні голоси лунали з вулиці, бадьорі й кричачи від умивання крижаною водою. Брати ще спали, схиливши голови один до одного.

– Кошмар наснився, – відповіла Ісгерд пересохлими губами, – вибачте.

– Головне, що він закінчився, – заспокоїла Мисливиця. – Збирайся потихеньку, Джилфрі сказала, скоро буде сніданок.

Струсити з себе залишки жахливого сну допомогла річкова вода. Добре вмившись і розчесавши волосся, Ісгерд була готова до нових звершень, якщо не рахувати щемлячий біль у ногах та сідницях після цілого дня верхової їзди. Подібно до цього у неї боліло тіло після перших тренувань у Йорваскрі, але з того часу Ісгерд вже встигла забути, що це таке.

Поснідавши смаженими яйцями з жирними шматками дичини, загін посідлав коней і вирушив у дорогу. Висунулися ближче до полудня, тому що поспішати було нікуди – до Віндгейма ще було кілька днів шляху, які Соратники взяли з запасом.

Інші ночі довелося проводити просто неба, бо більше дорогою не зустрічалося ані тартака, ані ферми, ані навіть покинутої домівки. Розводили велике багаття та вкладалися навколо у спальних мішках, ближче один до одного. Коли увійшли до володіння Істмарк, Ісгерд одразу відчула зниження температури та дістала з сумки теплий плащ. Соратники ж навіть не звернули уваги, стійкі до холодів. Все дедалі частіше зустрічався сніг у траві, а на ранок землю вкривав змерзлий іній.

В останній день шляху загін повинен був дістатися до стайні надвечір. Ісгерд їхала вже не в кінці групи, а в середині, впевнено тримаючись у сідлі. Вона мріяла скоріше опинитися в теплі таверни, де вони збиралися зняти кімнати.

Воїни вели бесіди, жартували та сміялися, теж передчуваючи скорий відпочинок зі зручностями. Сонце пригрівало, стукіт копит об камінь і мірне похитування в сідлі заколисували. Дивитися на всі боки було особливо нема на що. Праворуч з гуркотом текла Біла ріка, розбиваючись об кам'яні брили, затиснута з обох сторін крутими берегами. З того боку земля стрімко йшла вгору, прикрита густим хвойним лісом, за яким підіймалися могутні гряди гір, чиї снігові верхівки блищали на сонці. Пейзаж, який без інтересу деякий час спостерігала Ісгерд, у Скайримі був всюди практично однаковий, тому почала дрімати й втрачати нитку подій.

Вони проїхали напівзруйнований форт Морвунскар, який означав, що Віндгейм вже зовсім близько. Сніг тепер не був чимось рідкісним, він вкривав землю майже всюди. Ісгерд укуталася у плащ, застебнутий під саму шиєю ремінцем, і піднявши хутряний комір якомога вище, щоб заховати в ньому червоні від холоду щоки.

– Що, так вже мерзнеш, сестро? – поцікавився з кривою усмішкою Фаркас.

– А вам хіба зовсім-зовсім не холодно? – Ісгерд знала відповідь, але все одно не могла втямити, що так може бути.

На відміну від неї чистокровні норди могли ще довго ходити в легкому одязі, вдаючись до утеплення лише у самі люті морози. Цілу зиму Соратники одягалися лиш в осінні куртки, а на тренування взагалі з'являлися у сорочках. Їм не були потрібні утеплені плащі, шапки та рукавиці, і для Ісгерд все це довелося купувати, тому що в Йорваскрі такого одягу просто не було. Соратники спали в підвалі, не відчуваючи протягів та вогкості, тоді як Ісгерд ховалася з головою під двома ковдрами.

Зараз, коли Віндгейм був дедалі ближче, жоден воїн не помічав зниження температури, крім Ісгерд.

– Сама знаєш, – знизав плечима Фаркас. Він глянув уперед і обличчя його змінилося. – Дивіться, це… ух ти!

Від їхньої дороги тягнулася вбік і вгору тропа, що вела на круту гірку, де на вершині стояла величезна статуя, обриси якої нагадали ту, що була у Вайтрані біля підніжжя Йорваскра.

– Статуя Талоса, – сказав Кодлак. – Хто хоче, може сходити та вклонитися. Тільки не затримуйтеся.

Охочими виявилися практично всі. Ланцюжком Соратники піднялися по видовбаних у скелі сходах і кожен присів біля статуї воїна, що спрямовував свій меч у змія, якого притискав ногою до землі. Внизу залишилася тільки Ейла та Ісгерд.

– Чому ти не пішла з ними? – запитала дівчина у Мисливиці.

– Я поклоняюся Ґірсіну, покровителю полювання. Він є значною фігурою у моїй сім'ї. А ти?

– Мій батько поклонявся імперським богам, моя мати – босмерським, як і бабуся. Мене ж не змушували вибирати, кому молитися, а я й не сильно вдавалася в це питання, просто іноді повторювала за батьками ритуали й завжди покладалася тільки на себе, а не на богів. Релігія завжди здавалася мені чимось… надто зарозумілим як для простої селянки. Зараз же я не знаю, який з пантеонів припав би мені до душі, та й чи треба мені це взагалі.

– Поміркуй якось про нордських богів, – запропонувала Ейла і кивнула у бік річки. – На тому боці знаходиться святилище богині Кін. Вона мати людей та всіх воїнів. Після того, як погостюємо у Віндгеймі, відвідаємо це місце і, можливо, вона сподобається тобі.

Соратники по черзі спустилися з гірки, сіли на коней та продовжили шлях у глибоких роздумах. Кожен помолився Богові-героєві, попросивши благословення й нині не горів бажанням розмовляти. Обговорювати ж релігію було надто особистою справою.

Від місяця Руки дощу не залишилося й сліду, так все вкрило снігом і заклякло від морозу. Здавалося, ніби знову настав суворий Схід сонця, коли зима несамовито вирує, замітаючи міста білими непрохідними покривалами.

Ісгерд куталася у плащ і не знаходила порятунку. Правду кажуть, що Істмарк суворий край і жити тут можуть лиш самі стійкі.

У білій пелені з'явилися обриси міста, від величі якого перехопило дух. Товсті кам'яні стіни здіймалися високо над землею, а за ними кількарівневою громадиною росли будинки та сам Королівський палац, суворий та потужний, з найвищих вікон якого можна було оглянути округу на багато миль вперед. Віндгейм стояв на самому березі Білої ріки та браму його з'єднував з берегом єдиний широкий міст.

Мурашки побігли по шкірі й затріпотіла душа перед пишнотою та грізністю Віндгейма. Під’їжджаючи до мосту Ісгерд здавалося, ніби вона їде в пастку хижака без жодної можливості вибратися на волю.

Кодлак притримав коня і зрівнявся із дівчиною. Він уважно подивився на неї, ніби шукав сумнів у очах, і тихо сказав:

– Незабаром ми в'їдемо в нордське місто, де процвітає жорстокість стосовно чужинців. Будь обережна, тримайся в тіні та не знімай капюшон поза своєї кімнати. Нехай це стане одним із компонентів твого випробування.

Ісгерд стримано кивнула і вже десять разів встигла пошкодувати, що поїхала разом із Соратниками. Вона почала побоюватися знайомства з містом нордів.

– Не хвилюйся так, – помітила на її обличчі хвилювання Ніяда. – У місті багато цікавих місць, тобі сподобається тут і нічого страшного не станеться.

Вони залишили коней у стайні на березі та пішки перетнули міст. Віддавши стражникам листа із запрошенням ярла, загін безперешкодно пройшов ворота.

У засніженому Віндгеймі народу на вулицях було більше, ніж у Вайтрані, і пояснювалося це його розмірами. Місто вміщало кілька кварталів, безліч ремісничих лавок, два ринки, таверни, музеї. Жителям та гостям було чим зайнятися, без діла тут ніхто не сидів. Вони снували повз високі, витесані з каменю, як і міські стіни, будинки, і не звертали уваги на мандрівників у обладунках. Тут кожен другий був воїном.

Блукаючи вулицями, незабаром Соратники вийшли до таверни «Осередок і свічка» – головного гостьового будинку Віндгейма. Тут воліли зупинятися всі мандрівники і якщо місць не вистачало, неохоче йшли в інші заклади. А кімнат тут завжди не вистачало та якби не розпорядження ярла, що до міста прибудуть важливі гості, і зараз не знайшлося б. Соратники прибули вчасно, день у день, і тому їхні кімнати вже чекали в повній готовності.

Ісгерд була відведена спальня з Ейлою та Ніядою. Вони зайшли в кімнату і, покидавши свої мішки, із задоволенням повалилися на ліжка хто де. Довга поїздка на конях втомила воїнів, які найчастіше пересувалися пішки.

Йти на прогулянку незвіданим Віндгеймом ніхто не бажав. Хотілося добряче поїсти та завалитися на бокову, а вже там видно буде – встануть рано, то підуть гуляти, а ні, та й бог з ним.

– Післязавтра я з Йорлундом підемо дивитися на роботи місцевих ковалів, – сказала Ніяда, туплячись у стелю. – Подивимося, на що вони здатні.

– А я хочу обзавестися хорошими стрілами для великої здобичі, – мрійливо сказала Ейла. – У Віндгеймі знаються на полюванні на шаблезубів та ведмедів, тут їх повно в лісах, – вона повернулася до Ісгерд. – А тобі чого хотілося б?

Ісгерд знизала плечима:

– Напевно, просто прогулятися містом і подивитися, як тут все влаштовано.

– Тоді підеш зі мною, – сказала Ейла. – Я на відміну від нашої Каменерукої не планую весь день стирчати біля ковадла. Стріл собі гляну, та й поброджу містом.

У двері постукали:

– Можна?

– Заходь.

В кімнату заглянув Вілкас:

– Ми йдемо вечеряти, приєднуйтесь до нас.

Безладним гуртом Соратники піднялися до головної зали. Надривав свою горлянку бард, співаючи пісні про могутніх воїнів, повільно кружляли навколо столів навантажені тацями з посудом і їжею офіціантки. У великому каміні встановили рожен і на ньому смажилося до золотої кірки середніх розмірів порося. Пахло потом, перегаром та їдлом, чоловіки сиділи сп’янілі й напівроздягнені від задушливого тепла.

– Сюди, – махнув Вілкас і повів до столу, що стояв у самому центрі зали. Серце Ісгерд прискорило свій біт – вони що ж, сидітимуть на очах у всіх?

Її страхи підтвердилися, коли бард голосно заповів:

– Сьогодні своєю присутністю нас вшанували не аби які гості, а самі Соратники, войовничі герої, що ведуть свою історію від самого Ісґрамора!

Натовп навколо схвально заулюлюкав й оглушливо заплескав у долоні.

– Найкращої випивки цим хлопцям! – зажадав хтось із гостей.

– І найжирніших шматків м’яса! – вторив йому інший.

– На славу Соратникам, на славу Ісґрамору! – урочисто заволали треті й кубки, наповнені міцним елем, здійнялися над столом.

Ісгерд не встигла ще сісти за стіл, як їй сунули в руки такий самий кубок, важкий та повний до країв. Вона подивилася на своїх товаришів і помітила усмішки на їхніх обличчях. Вони випили разом з усіма і дівчина теж трохи занапастила, щоб не здаватися білою вороною. Ель обпік горло і полум'яною доріжкою скотився у шлунок. Зморщившись, Ісгерд поставила кубок поряд зі своєю мискою їжі та сіла за стіл.

На честь гостей заграла пісня про великі діяння Ісґрамора, про п'ять сотень Соратників і підкорення Скайрима. Офіціантки нескінченним потоком підходили та підносили різномасті страви та глеки з напоями. Були тут і мариновані овочі, і фаршировані курячі яйця, і жирне смажене м’ясо, і в'ялена хрустка рибка, і сири кількох видів.

Ісгерд мучилася тваринним голодом від апетитних запахів, але їла повільно й обережно, щоб каптур випадково не сповз з голови. Навколо постійно хтось юрмився, випадково зачіпаючи її, і вона притримувала край плаща, сидіти в якому в спекотній залі ставало дедалі нестерпніше.

Біда прийшла, звідки не чекали. Щоб її не визнали за чужу, вона підіймала келих і пила разом з усіма, але маленькими ковтками й тільки в моменти тосту. У такому натовпі, міркувала Ісгерд, ніхто й не помітить, що її кубок досі повний і ще жодного разу в нього не доливали нового елю.

– Гей, войовниця, – звернувся до неї один рудий бородань, – чому ти так неохоче п'єш? Хіба не в ім'я твоєї гільдії зараз всі веселяться та ель ллється рікою?

Ісгерд опустила погляд. Соратники окрім своїх військових досягнень, славилися гучними гулянками та здатністю пити до переможного, коли всі інші вже лежать у п'яному маренні. Це вона засвоїла протягом місяців, проведених у Йорваскрі. Навіть жіноча половина гільдії не відмовлялася занапастити пару кубків доброго меду, а то іноді й перепивала чоловіків.

– Я… не люблю ель, – пробурмотіла вона.

– Що ти кажеш? Я не розчув, – чоловік присунувся ближче і від нього гірко затнуло спиртом.

Ісгерд шукала порятунку, але Соратники були в самому розпалі веселощів і ніхто не помічав, що у їхньої новенької з’явилися проблеми. Дівчина пошукала очима Ейлу, але не знайшла її, потім глянула на Ніяду – та сиділа за іншим кінцем столу і про щось люто сперечалася. Торвар зовсім захмелів і обіймався з якимсь чоловіком, розпинаючись про дружбу навіки. Інші змішалися з натовпом, що підсів до столу, і через могутні спини віндгеймівців знайомих облич не спостерігалося. З усіх боків тиснули оглушливі звуки пісень і голосів, що їх співали, сміх, свист, нерозбірливі розмови.

А бородатий чоловік, що пристав до Ісгерд, відставати не збирався. Він сидів поряд, опершись на стіл ліктем, і уважно дивився на неї.

– Мабуть, я піду, – сказала Ісгерд якомога голосніше, розуміючи, що порятунок потопельника – справа рук самого потопельника.

Вона збиралася підвестися, але її схопили за зап’ястя й грубо усадили назад.

– В «Осередку» така спека, що я вже весь пропотів, хоча на мені найтонша сорочка, – сказав чоловік, і тепер він виглядав все зовсім тверезішим. – Нам, нордам, тут так весело, що аж душно. А тобі?

– Е-е, нормально, – розгублено промимрила Ісгерд.

Каптур приховував її обличчя якомога більше і світло масляних ламп не могло висвітлити обриси. Все, що бачив незнайомець навпроти себе – це блиск переляканих очей у тіні.

– Іншого я від талморського шпигуна й не чекав, – процідив чоловік, – і як Соратники досі не помітили у своїх рядах ворога?

Він потягся, щоб зірвати каптур з голови Ісгерд, але та, вчепившись у хутро, крикнула якомога голосніше:

– Фаркасе!

Заскрипіла шкіра і задзвеніла сталь, зачіпаючи стільці, що стояли на шляху, і за спиною Ісгерд опинився високий могутній воїн. Вона не чекала, що той з’явиться так швидко, або взагалі відгукнеться. У шумі, що стояв на всю таверну, голоси близнюків губилися, як і стукіт власної ложки об тарілку. Але Фаркас почув її та прийшов.

– Ти кликала, сестро?

Ісгерд не бачила, але чула скрипучий суворий голос над собою, невдоволений, ніби воїна відірвали від важливого заняття. Вона навіть пошкодувала, що покликала не кого-небудь іншого. Раптом Фаркас тепер звинувачуватиме її?

Однак причиною була взагалі не Ісгерд, а нахабний незнайомець, що вже встиг схопитися за край її капюшона. Побачивши Соратника, він поволі прибрав руку.

Фаркас поставив би закономірне питання: чи збиралася ця брудна, на його думку, свиня, образити їх сестру, але кодекс Соратника не дозволяв робити цього. Кожен, хто вступив у гільдію, повинен вміти постояти за себе сам і тільки якщо того вимагала ситуація, на допомогу прийдуть інші побратими. В такому випадку Ісгерд цілком могла самостійно врізати негіднику по щелепі, тому Фаркас вважав зайвим почати з'ясовувати стосунки, поки бійка ще не почалася.

Проте замість кулачного бою, Ісгерд просто сказала:

– Я, здається, перепила. Допоможи мені дійти до кімнати.

– Добре, сестро.

Дівчина піднялася з-за столу, залишаючи нахабного незнайомця сидіти, що напружився і раптом боязко проковтнув язик, побачивши могутнього Соратника за її спиною. Для правдивості взявшись за сталевий поручень Фаркаса, Ісгерд поплелася слідом за ним. Воїн йшов, безцеремонно розштовхуючи на шляху тих, що не давав пройти, і рухаючи стільці разом із тими, хто на них сидів. Здивовані люди озиралися на нього і тільки проводжали поглядами, не наважуючись сказати й слова впоперек.

Спускаючись сходами, Ісгерд відчула довгоочікувану прохолоду. Вдалині від жаркого вогнища і п'яних чоловіків та жінок, що видихали гарячі пари спирту, дихалося вільніше.

– Все гаразд? – спитав Фаркас, зупиняючись біля дверей її кімнати.

– Так, цілком, – кивнула Ісгерд, шукаючи ключ у кишені куртки.

– Той виродок тримав тебе за каптур. Що він хотів?

Дівчина нарешті знайшла ключ і вставила його у замкову щілину, але відчиняти двері не поспішала. Вона знизала плечима, відповідаючи як би між іншим:

– Вирішив, що я талморський шпигун, раз приховую своє обличчя та мало п'ю.

– Огидно, – звів брови Фаркас. – За такі слова йому потрібно начистити пику. Соратники нейтральні в політиці та у гільдії перебувають лише чесні люди. Я зараз піду і поясню йому це.

Ісгерд схопила воїна за лікоть:

– Не треба. Він вже достатньо напився, щоб казати нісенітниці, а завтра й не згадає сьогоднішнього вечора. Навіщо бруднити руки?

– Я люблю вибивати лайно з таких придурків, – похвалився Фаркас, піднімаючи пудовий кулак.

– Не сумніваюся, – зиркнула на нього Ісгерд, – і все ж не треба. Дякую, що провів.

Вона взялася за ручку дверей і збиралася вже штовхнути їх, коли почула голосне сопіння з боку Фаркаса. Він свердлив Ісгерд напруженим поглядом, стиснувши губи, і ніби хотів щось сказати чи зробити. У помаранчевому світлі лампи яскраво грав на грубо витесаних вилицях рум'янець.

Ісгерд завмерла, чекаючи розв'язки цієї дивної паузи, і всередині все переверталося від бажання якнайшвидше втекти до кімнати. Від того, що в коридорі стояли тільки вони двоє, незручність хлюпала через край. Якщо спочатку Ісгерд здавалося, що на поверсі прохолодно, то зараз їй не було чим дихати від спеки. Дивитись в обличчя Фаркасу і не горіти диким полум'ям було неможливо.

– Що…, – хотіла, нарешті, запитати вона, але в роті відразу пересохло, коли рука воїна піднялася і скинула каптур на плечі. Вона відчула кінчики шорстких пальців на лівій щоці, що несподівано ніжно прибрали пасмо волосся за гостре вухо. Серце забилося так сильно й голосно, що навіть глухий почув би, стоячи поблизу. Ісгерд пронизливо дивилася на Фаркаса, забувши, як правильно дихати. Губи його, завжди бліді й обвітрені, а зараз дивно вологі, відкрилися. Ісгерд дивилася на них, майже готова до того, що може зараз статися – воїн був готовий щось сказати, а може… ні, тут дівчина не змогла продовжити свою думку, відчуваючи, як втрачає будь-яке самовладання. Вона різко обернулася до дверей, хапаючись за ручку, як за рятівну гілочку, і від цього рука Фаркаса мимоволі з'їздила їй по носі, залишаючи гарячий слід.

– Щось я зовсім на ногах не тримаюся, – тремтячим голосом пробурмотіла Ісгерд, не дивлячись на воїна. – Піду відпочивати. На добраніч, брате, – додала вона в кінці, зовсім розгубившись.

Швидко ковзнувши в кімнату, вона одразу закрила її та притулилася спиною, ніби боялася, що Фаркас спробує зайти слідом. Але він не став цього робити.

– Спокійної ночі, сестро, – тихо і з розчаруванням пробурмотів він, постояв з кілька хвилин під кімнатою, ніби чогось ще чекав, і повільно рушив до сходів.

Ісгерд ще ніколи не називала Фаркаса братом. Те, що вона, нарешті, назвала його так та ще й в такий момент, ніби поставило в німому питанні якусь точку – це Ісгерд ясно зрозуміла, коли переводячи дух, аналізувала те, що сталося. Дійшовши до цієї думки, дівчина зі злістю на себе стукнула кулаком по двері, яку досі підпирала. Вона щойно все зіпсувала! Ісгерд схопилася за голову, витріщивши очі від усвідомлення – невже її почуття взаємні? Хіба став би Фаркас з непритаманною йому обережністю та ласкою торкатися її обличчя та пасом, якщо нічого не відчуває? Що, якщо він хотів сказати щось важливе Ісгерд, а вона так грубо відшила його?

Дівчина була готова рвати на собі волосся від розпачу та ненависті до самої себе.

– Як у твою дурну голову прийшло назвати його братом? – самобичувалася Ісгерд. – Ти взагалі розумієш, що наробила? Дала ясно зрозуміти, що вважаєш його лише другом. Та він до тебе тепер і близько не підійде. Дурепа ти, Ісгерд, сама справжнісінька!

Настрій вкінець зіпсувався і тепер дівчина з жахом уявляла їхню завтрашню зустріч за сніданком.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Ісгерд заснула до приходу Ейли та Ніяди, а коли прокинулася рано вранці, ті спали мертвим сном на своїх ліжках. Вмившись у наготованому ще з вечора тазі та одягнувшись, дівчина сходила до туалетної кімнати, розташованої в кінці поверху, а потім просто сіла на ліжку і тупилася на стіни від нудьги й легкого похмілля. Скроні злегка поболювали після елю і все тіло відчувалося млявим. Очі пекло і вони важко ворочалися в орбітах через ганебні ридання в подушку не менше години після розставання з Фаркасом. Вона так сильно й болісно гризла себе, що сльози самі пролилися на щоки. Зараз Ісгерд трохи заспокоїлася, але паршивий настрій нікуди не подівся.

– Ох, скільки ж я вчора випила, – прокректала Ейла, відриваючи важку голову від подушки. На брудному від бойового розфарбування, яке вона забула вчора змити, лиці ледь виднілися сонні очі-щілинки.

– Тихіше… не кричи, а то я зараз помру, – у відповідь їй прорипіла Ніяда.

Ісгерд як знала, як почуватимуться войовниці зранку, тому тихо вилізла з ліжка, підійшла до тумби й розлила по дерев'яних кухлях воду з глека.

– Ісгерд, ти наша рятівниця, – тільки-но отримавши кухоль у руки, Ейла припала до його краю, жадібно випиваючи все до останньої краплі.

– Здається, до мене повертається життя, – полегшено видихнула Ніяда, що осушила свій кухоль зі швидкістю світла і віддала його назад Ісгерд. – А ти як?

– Нормально. Я майже не пила, тому трохи голова болить і все.

– Дивно, як тобі це вдалося, – хмикнула Ніяда. – Учора ель річкою лився, не встигали до дна випивати, як знову доливали доверху, – вона потерла підборіддя. – Цікаво, як алкоголь впливає на босмерів?

– Вона ж не чистокровна, – хихикнула Ейла, приводячи себе в порядок. – Запитай краще у данмерів, їх у Віндгеймі повно.

Ісгерд нагострила вуха:

– Тут є ельфи?

– Так, купка голодранців, я б так сказала, – відповіла Ніяда. – Живуть окремо у кварталі Сірих. Їх колись прихистили як біженців, та вони так і залишилися тут.

– Значить, мені не треба ховати своє обличчя, раз у місті живуть ельфи? – з надією спитала Ісгерд.

– Навіть не думай про це. Данмерів, м'яко кажучи, не люблять, швидше за все терплять, вони ж своєю чергою не висовують носа зі свого кварталу. Тому відкрито тинятися не варто, поки не виїдемо за межі міста.

– Це невеличкі незручності, враховуючи, що на вулиці все одно дуже холодно для тебе, щоб знімати каптур, – підбадьорила Ейла. – Сьогодні після обіду Соратники підуть на захід до ярла і тобі доведеться одній посидіти в таверні, але вже завтра ми весь день гулятимемо містом. Нудно не буде, я обіцяю.

– Чому я не можу піти з вами?

Ніяда та Ейла переглянулись. Каменерука терпляче пояснила:

– Річ у тому, що ярл Ульфрик теж не шанує ельфів. Тебе взяли розім'яти кістки, подивитися на нові місця та й просто із солідарності – не залишати ж у Йорваскрі одну. Питання брати тебе на захід навіть не стояло, та ти й не повноцінний член гільдії, – войовниця побачила кислий вираз Ісгерд. – Не зрозумій нас неправильно, сестро. У Вайтрані та інших місцях до твоєї незвичайної зовнішності та крові всі ставляться лояльно, але Віндгейм не те місто. Він був зведений за допомогою праці сотень поневолених фалмерів і нехай вони не відносяться, наприклад, до данмерів чи босмерів повною мірою, навряд чи хтось розбиратиметься, побачивши твої гострі вуха.

– Я розумію, – швидко погодилася Ісгерд. – Соратникам не потрібні проблеми через новеньку, яку й так не хотіли приймати до своїх лав. Я не ображаюся, чесно. Просто спитала.

– Точно все гаразд? – з підозрою примружилася Ейла.

– Повнісінько, – кивнула Ісгерд, – адже я знала, на що йду, залишившись з вами. Тож жодних претензій, навіть думки такої немає.

Ісгерд дійсно розуміла, що вона для Соратників як п'яте колесо для воза, і деяким у гільдії стало б легше жити, якби вона не повернулася з завдання з Арнбйорном. Так що лізти на рожен і качати права дівчина точно не збиралася. Не виганяють і на тому спасибі. А потерпіти день у таверні, щоб завтра погуляти вдосталь незвіданими вулицями Віндгейма не така вже й тяжба.

Войовниці напрочуд швидко прийшли у форму. Ось вони лежали та вмирали з похмілля, але випивши по кухлю води та поговоривши, бадьоро одяглися і вмилися, розчесали волосся, поновили фарби на обличчях. Коли все було готове, втрьох дівчата піднялися до зали на пізній сніданок.

На столі вже стояли миски з їжею та кухлі з гарячим безалкогольним медом, який обіцяв повернути втрачені на вчорашній гулянці сили. Сівши за стіл і оглянувши всіх навколо, Ісгерд декого не побачила, але питання за неї вже задала Ейла:

– Де твій брат-тугодум, Вілкасе?

Воїн тяжко зітхнув і, не відриваючи погляду від миски з супом, нерадісно відповів:

– Перепив, спить зараз – не розбудити.

– Він що, залишився далі сидіти, коли всі розійшлися? – скинула брову Ніяда.

До столу підійшла офіціантка з тацею їжі:

– Мало того, що ваш товариш напився до зелених шмарклів, він ще й побився з Ґрогваром Рудою Бородою так, що тому довелося шукати лікаря серед ночі.

Ісгерд внутрішньо насторожилася. Чи це не того зухвалого мужика, що чіплявся до неї, побив Фаркас? Вона постаралася приховати за кухлем миттю спалахнулий рум'янець.

– Я поговорю з братом, – стомлено пообіцяв Вілкас. Скільки разів йому доводилося вигороджувати Фаркаса, який завжди встряє у проблеми, і з яким насправді абсолютно марно розмовляти про поведінку.

– Так, будьте ласкаві, – скривила губки офіціантка. – Соратників усі поважають, але вони мають з честю нести своє ім'я, а не витрачати його на биття гостей у тавернах, – вона забрала з собою спустілий глек і пішла.

– Вілкасе, – звернувся Кодлак, чий вигляд був похмуріший за саму грозову хмару, – приведи брата до тями, ми маємо після обіду прибути в Королівський палац. Про інцидент поговорю з ним я.

– Провіснику, я можу й сам упоратися, – винувато відповів Вілкас.

– От і зроби так, щоб до наміченого часу Фаркас стояв на ногах твердо і не вбивав нікого своїм перегаром, – суворо сказав Кодлак і стало зрозуміло, що суперечити не має сенсу.

Ісгерд зловила несхвальний погляд Вілкаса, крадькома кинутого на неї. Він був досить розважливим і міг провести різноманітні аналогії, щоб відразу вичислити винуватця: з самого початку помітив, як з-за столу підвівся брат, до кого рушив і куди вони вдвох пішли, а потім відзначив різку зміну настрою у Фаркаса та запалені очі Ісгерд вранці. «Що вони не поділили, даедра їх роздери!?», – виразно читалося в його сірих очах, що спопеляли дівчину.

Коли з їжею було покінчено все, окрім Йорлунда – він не мав відношення до Соратників і бенкет до нього не відносився, тому самостійно вирушив у місто у справах – піднялися до своїх кімнат готуватися. До зустрічі залишалося близько чотирьох годин і пом'ятим воїнам ще потребувало переодягнутися в парадний одяг і мати належне самопочуття.

Ніяда завалилася досипати, Ейла начищала чоботи під новенький шкіряний обладунок, куплений перед від'їздом. Ісгерд лежала, відвернувшись до стінки без особливого бажання говорити. Їй доведеться пробути в таверні до наступного ранку і нудьга обіцяла здолати в перші пів години, як Соратники підуть.

В помірній тиші чітко пролунав ззовні стукіт, що знаменував, що двері в чоловічу кімнату відчинилися. Нескладно застукало кілька пар чобіт по дерев'яній підлозі й Ісгерд одразу здогадалася, хто це був. Вона хотіла побачитися з Фаркасом і дізнатися, як він почувається.

Піднявшись з ліжка та накинувши на плечі плащ, вона рушила до виходу.

– Ти куди? – підняла на неї очі Ейла.

– У вбиральню, – коротко відповіла Ісгерд і щонайшвидше вийшла з кімнати, щоб уникнути інших питань.

Дівчина пішла напівтемним через загашені лампи коридором до туалетної кімнати. Назустріч їй йшов хлопець-слуга, несучи порожній таз з-під води:

– Якщо той п'яний бугай зіпсує воду, нову принесу лише за дві години, – роздратовано буркнув він, проходячи повз.

Сумнівів не було – Вілкас збирався приводити до тями свого брата. У таверні «Осередок і свічка» у вбиральні ставили глибокий таз із чистою водою. Поруч на стіні висів ківшик і відвідувачі могли помити руки й обмитися нашвидкуруч над невеликою стічною трубою в підлозі. Впусти в цю дірку щось дрібне, можеш попрощатися з ним назавжди.

Двері були прикриті лише на половину й Ісгерд чудово бачила таз, що стоїть на тумбі. Над ним, схиливши низько голову, стояв блідий і з заплющеними очима Фаркас, що ледве відчував у собі життя. Тонка сорочка просочилася потом і прилипла до тіла, окреслюючи здуті м'язи та просвічуючи тугі нитки вен на передпліччях. Поруч стояв Вілкас і долоня його дбайливо лежала на спині брата.

– Скільки років має пройти, щоб у твоїй голові зародився розум, брате? – бурчав Вілкас. – Ми Провіснику як рідні сини, а ти підводиш його.

– Я не хотів, воно само, – одними губами прошепотів Фаркас.

– Не може злість сама собою з'явитися. Тебе щось чи хтось засмутив? Скажи мені, і я спробую допомогти.

Фаркас щільно стиснув губи й слабко похитав головою, знаменуючи цим відмову. Залишки алкоголю накочували на нього, вибиваючи весь ґрунт з-під ніг. Ясно як день – поки воїн не прийде до тями, він нічого тямущого не скаже.

Вілкас зітхнув:

– Вмиєшся й одразу стане легше.

Фаркас буркнув щось нероздільне і наступної секунди Вілкас взявся за його загривок, занурюючи головою у воду по самі плечі. Воїн схопився за краї тумби, стиснувши їх до побіління в кісточках.

Вілкас трохи потримав і потягнув назад, не даючи братові захлинутися. Виринувши, Фаркас труснув мокрим волоссям й часто задихав, спльовуючи воду.

– Краще? – дбайливо запитали його.

– Ага, – шалено відповів Фаркас, нарешті розплющивши очі.

– Ще вчора, коли запахло смаженим, я попросив підготувати найхолоднішу воду для вмивання, – пояснив наявність у тазу льоду Вілкас. – А тепер ти скажеш мені, що трапилося?

– Я перебрав зайвого, – сказав Фаркас, – і трохи заплутався у тому, що відбувається.

Рука Вілкаса знову стиснула волосся Фаркаса й шматок його сорочки в кулак. На обличчі ходуном ходили жовна – відповідь молодшого близнюка прийшла не до душі.

– Ти ніколи не напиваєшся до безпам'ятства. Тебе жодна діжка елю не може підкосити до такого стану. Говори, як є!

– Краще втопи, – усміхнувся Фаркас і його тут же занурили у воду, розплескуючи бризки навколо.

Цього разу Вілкас тримав брата довше і той навіть ляснув раз-другий по тумбі, погрожуючи її розвалити. Відпустивши, Вілкас схрестив руки на грудях й відійшов на крок. Фаркас згріб волосся в пучок, вичавлюючи воду. Він стояв, згорблений та понурий, а на лиці грала сумна півусмішка:

– Я ціную твою турботу, але ти від мене нічого не доб'єшся. Знаю я твій підвішений язик, почнеш мені заумні промови втирати. Так що відчепися від мене, поки я люблячи не зарядив.

Ісгерд зрозуміла, що настав час забиратися звідси. Якщо її зараз помітять, запитань потім не оберешся. Вілкас був дуже незадоволений, а Фаркас пригнічений. Вона здогадувалася про причину, але з'ясовувати напевно не хотіла. Відійшовши від дверей, вона почала акуратно відступати попід стінкою, щоб жодна мостина не рипнула.

– Це через новеньку, так? – здавалося, питання Вілкас прозвучало на весь коридор. – Я бачив, як ви вчора відходили разом перед тим, як ти повернувся.

– Я допоміг їй, тільки й всього, – зніяковіло відповів Фаркас.

– Так допоміг, що після повернення вилакав до дна цілу пляшку в один присіст, – сказав Вілкас. – Якщо сам не скажеш, я поговорю з цим проклятим дівчиськом і якщо її відповідь мені не сподобається, місця в Соратниках їй не буде.

– Не треба ні з ким говорити, – різко буркнув Фаркас. – Я просто перебрав учора і все. Немає більше причин. А тепер будь ласкавий, відвали по добру, по здорову. Бити мені тебе зовсім не хочеться.

Ісгерд повернулася до кімнати саме в той момент, коли близнюки вийшли з вбиральні. Тільки-но зачинивши за собою двері, на дівчину витріщилася пара зацікавлених очей.

– Ну що, цілі наші брати? – пошепки запитала Ейла, вказуючи пальцем на сплячу Ніяду, мовляв, не треба зайве шуміти.

– Ще й сперечаються за вчорашнє, – невесело посміхнулася Ісгерд, адже ситуація і справді була невесела.

– Це нормально, – махнула Ейла. – Спочатку дурень Фаркас не бачить берегів і чудить, а на ранок розумник Вілкас вправляє йому мізки. Але зізнаюся, вчора він епічно нажерся, я такого давно не бачила.

– Ти була на той момент там? – здивувалася Ісгерд.

– Ага. Не відразу, звісно, я вловила недобре, але коли Фаркас почав кричати на всю таверну, вимагаючи притягнути йому якогось рудого бороданя, все стало ясно. Не знаю, що вони там не поділили, але бійка вийшла почесна, боялися рознімати, щоб самим не прилетіло. У бороданя за підсумком замість обличчя каша лишилася.

– Який жах, – тихо вигукнула Ісгерд. Вона пообіцяла собі більше не скаржитися Фаркасу на когось, щоб не давати йому приводів зганяти злість у випадку поганого настрою. Наскільки ж вона його вчора образила... не передати словами, як щеміло серце в Ісгерд. Мабуть, її смуток відбився на лиці, тому що Ейла запитала:

– Мені здається, чи ти знаєш, чому все так сталося?

– Зовсім ні, – хитнула головою Ісгерд. – Просто не очікувала, що Фаркас на таке здатний.

– Впевнена, з його курячими мозками це не межа, – хмикнула Ейла.

Мисливиця помічала, як між цими двома блискавки так і іскряться, і розуміла, що негарні слова про предмет зітхання можуть сильно зачепити, але не обізвати Фаркаса просто не могла. Ісгерд все одно пропускала всі образи повз вуха, давно увірувавши в протилежне.

 

Notes:

Хочу поділитися своїм хедвойсом, який, можливо, ви знайдете цікавим і для себе. Я розумію, що в нас є офіційна озвучка в грі, щоб вигадувати щось своє, однак я віднайшла (на мій смак) відповідним голос соліста Матіаса Нюгарда з фолкметал гурту "Turisas" із близнюками. У своїх піснях він чергує чистий і брутальний вокал, і коли я тільки почула його спів, то одразу уявила Вілкаса і Фаркаса. Для прикладу, ви можете послухати "End of An Empire" (це в цілому неймовірна композиція!), де основні куплети виконує Вілкас, а Фаркас - приспів. На основі цього уявлення можна зіставити й інші пісні.
Якщо раптом ви вирішите перевірити мій хедвойс, мені б була цікава ваша думка :)

І дякую, що залишаєтеся зі мною!

Chapter 11: Зло з-під землі

Після обіду весь склад гільдії був готовий вирушати. Приведені до ладу, протверезілі після вчорашньої гулянки, гідні меча чоловіки та жінки виглядали як справжні Соратники – всі в начищених блискучих обладунках, при зброї, з яскравим бойовим розфарбуванням. Воно й зрозуміло – йти до палацу Ісґрамора, який нині називається Королівським, до самого ярла Ульфрика. Кодлак, як Провісник і головне обличчя гільдії, заплів своє сиве волосся у складні коси, що означали особливі заслуги у битвах.

– Тут тридцять септимів, – Кодлак залишив Ісгерд мішечок із грошима, – на вечерю й, можливо, сніданок, якщо ми затримаємось до ранку. Запам'ятай: каптур не знімати, у суперечки не вплутуватися. Постарайся за час нашої відсутності не наробити дурниць.

«Це ще потрібно постаратися, сидячи в чотирьох стінах цілу добу», – не без прикрості подумала Ісгерд і прийняла септими. Хоч не залишиться голодною, вже добре.

Вона стояла у дверях жіночої кімнати, проводжаючи Соратників на бенкет. Хто вважав за потрібне, попрощався, хто ні – мовчки пройшов повз. Замикав гурт Фаркас, й Ісгерд не забула попрощатися з ним особисто, все ще відчуваючи провину.

– До завтра, – тихо мовила вона, а у відповідь їй стримано посміхнулися. Схоже, все ще не відійшов від учорашнього. Серце защеміло в грудях – ну як же так, образила хорошу людину і спробуй тепер вгадай, як виправити становище. Ісгерд вирішила, що якщо через пару днів поліпшення не настане, спробує якось порозумітися.

Після відходу Соратників дівчина чесно відсиділа у своїй кімнаті допоки не почалися сутінки, з сумом поглядаючи в невелике віконце, занесене по кутках щільною сніговою кіркою. Вони будуть там веселитися, а вона просидить під замком, одна і ні з ким навіть слівцем не перекинеться. Ісгерд лежала в ліжку, бродила по кімнаті колами, з тугою розглядала вулицю, вишукуючи найкращі ракурси – загалом, робила все, щоб не зійти з розуму від нудьги. Вона спробувала поспати, але пролежала без сну ще півтори години. День близився до вечора, якщо судити з того, як у кімнаті зовсім стемніло.

– Що поганого буде, якщо я пройдуся вулицею туди й назад? – вголос спитала себе Ісгерд. – Роздивляюся каміння на бруківці, будиночки, потопчу снігу трохи. Що в цьому такого небезпечного?

Вона встала й одяглася у верхній одяг, закуталася в шерстяний плащ і накинула каптур. Потім подивилася на мішечок із септимами, взяла звідти дві монетки, а решту сховала під подушкою. Брати з собою всі гроші на вулиці, на яких не знаєш, які тут справи з кишеньковими злодіями, така собі витівка. Що могло бути гіршим, ніж залишитися без вечері та всю ніч промучитися від урчань голодного шлунку?

Зачинивши двері на ключ, Ісгерд спустилася на перший поверх і тінню прошмигнула повз люд, що займав столи. Народу згодом обіцяло бути не менше за вчора.

У Віндгеймі було стократно холодніше, аніж у Вайтрані, хоча, здавалося б, снігу лежало приблизно однаково. У найморозніші дні володіння Вайтран замітало так, що всі вільні руки міста займалися розчищенням доріг і Соратники не були винятком, нехай це не було властиво їхньому військовому духу. А вийти без рукавичок і шапки не наважувалися навіть найсуворіші нордські мужі.

Можливо, звісно, Ісгерд просто швидко відвикла від холодів, раз Віндгейм здався їй настільки недружнім. Вона стиснула кулаки, щоб пальці мерзли трохи менше, і притримувала край плаща, щоб він, не дай боги, розкрився та впустив протяг.

Хмари, що нависали над містом перманентно, робили дні коротшими, а ночі довшими за будь-якої пори року. Вартові несли смолоскипи й запалювали дорогою вуличні вогні, і помаранчеві відблиски на снігу робили Віндгейм трохи затишнішим, якщо абстрагуватися від колючих морозів, що щипали обличчя.

Ісгерд побрела, куди очі гляділи, іноді оглядаючись на таверну, щоб приблизно знати, як повернутися назад. Будинки у Віндгеймі будувалися високі, стояли кількома рівнями, з'єднуючись між собою сходами, і навіювали своїми громадами неприємне почуття замкненого простору. Незабаром Ісгерд зрозуміла, що загалом Віндгейм досить одноманітний через безліч кам'яних стін і відсутність якоїсь рослинності. І коли до неї прийшло це розуміння, вона почала усвідомлювати, що починає блукати. «Осередок і свічка» ніяк не знаходився і через пів години безглуздих пошуків Ісгерд почала нервувати.

Вулиця вперлася в непривітний закуток, де будинки відрізнялися старістю і пошарпаністю, і все довкола в цілому виглядало як якийсь квартал жебраків. І в цьому царстві забуття як яскравий промінчик наприкінці тунелю горів над дверима смолоскип, освітлюючи пласку табличку. «Новий Гнісіс» – прочитала Ісгерд. Невже таверна? Дівчина так замерзла, поки бродила містом, і навіть десять хвилин у теплі надали б нових сил та ідей, як вийти на «Осередок і свічку». Вона швидко попрямувала туди.

« Новий Гнісіс» поступався розмірами «Осередку». Тут і вогнище скромніший, і столів менше, і загалом не так людно. Тепліше, ніж на вулиці, і це єдине, що не змусило Ісгерд не переступити поріг у зворотний бік. Вона підійшла до барної стійки, сподіваючись випити чогось зігріваючого.

– Добрий вечір, хазяїне, – привітала вона високу худу постать, що стояла до неї спиною, – є в тебе гарячий мед чи щось подібне?

Чоловік обернувся й Ісгерд ледь стримала подиву. Це був данмер. Витягнуте обличчя з гострим підборіддям та вилицями, криваві розкосі очі та темно-сіра шкіра, наче присипана попелом. Вуха його були заховані під м'якою хутряною шапочкою, через що Ісгерд не одразу визнала в ньому ельфа.

– Покажи спершу своє лице, незнайомка, і я вирішу, обслуговувати тебе чи ні, – зверхньо сказав данмер, окидаючи Ісгерд прискіпливим поглядом.

Дівчина подивилася навколо і помітила, що, виявляється, у таверні це не єдиний ельф. Всі, хто зайшов на вогник, показово зняли свої шапки й каптури і явили на світ свою данмерську сутність. Не було в «Гнісісі» ні нордів, ні бретонців, ні каджитів, ні орків – нікого, хто не належав би до данмерів. Що насторожувало, так це відсутність інших ельфів. Ісгерд була єдиною босмеркою, та й те наполовину. Вона згадала, що Ніяда розповідала про квартал Сірих, де живуть одні лише данмери. Що ж, у свою першу прогулянку вона схоже потрапила саме сюди.

«Всі ми ельфи, навряд чи один одного ображатимемо», – вирішила Ісгерд і повільно скинула каптур. Данмер чіпко пробігся по ній і в очах його ні на йоту не потеплішало.

– У якій печері тебе тримали, лісова, що в тебе така бліда шкіра?

– Я такою народилася, – сховавши дружність подалі, тим же тоном відповіла Ісгерд, а потім заправила волосся за вуха, демонструючи свою безумовну причетність до ельфів. Її вуха вже точно розвінчають всі сумніви.

– Цікаво проходило твоє народження, – недовірливо сказав господар таверни. – Це місце тільки для данмерів, але як виняток, я дозволю тобі залишитися на один вечір. Завтра твоєї ноги в цьому районі не повинно бути.

Ісгерд здивувалася такою категоричністю. Вона чула про холодність темних ельфів, але не очікувала, що вони будуть обходитися однаково непривітно і до своїх, і до чужих. Ельфи – вони скрізь ельфи, неважливо, якого кольору їхня шкіра чи очі. Прикладом був альтмерський лікар у Вайтрані, з яким в Ісгерд склалися поважні стосунки.

– Я й сьогодні не затримаюсь, – сказала дівчина. – Тільки вип'ю чогось гарячого і піду.

– І куди піде лісовий ельф у місті нордів? – спитав данмер з-під лоба, приймаючи в офіціантки знятий з вогнища казанок смачного пахучого меду.

– В «Осередок і свічку», там у мене кімната, – відповіла Ісгерд. – Я заблукала містом, коли поверталася, і випадково натрапила на ваш заклад.

Почувши про головну таверну Віндгейма, заклад для нордів, ельфи, що сиділи в залі, затихли та озирнулися на дівчину. Лише господар «Гнісіса» вміло тримав маску байдужості.

– Вийдеш звідси й підеш ліворуч по прямій, нікуди більше не звертаючи. Насамкінець упрешся в головні сходи, що ведуть до Королівського палацу. Там вже розберешся, на вказівному стовпі все написано.

– Дякую, – щиро віддячила Ісгерд, прикладаючись до гуртка. Нагрітий мед швидко віддавав тепло дерев'яним бокам і дівчина із задоволенням гріла обидві долоні, змерзлі до синіх пальців. Що й казати, у Віндгеймі мороз лютий, нікого не шкодує.

Як Ісгерд і обіцяла, вона відпочила і рушила на вихід, не маючи більше приводу затримуватися, де перед самими дверима не забула накинути каптур. Дивно, як ці данмери замість того, щоб допомагати один одному та триматися стіною, виражають ворожість і намагаються відгородитися від своїх же родичів. Чим їм насолили інші ельфи, що вони такі недружні? Ісгерд ясно відчула, що не хоче мати чогось спільного із цим темношкірим народом. А чи хоче з іншими? Брататися з альмерами, наприклад? Ні, ті теж досить зарозумілі та відокремлені. Що ж тоді виходить – усі ельфи самі по собі?

Ісгерд насупилася, шукаючи відповідь на це запитання, але тут же збилась з думки, коли її підхопили під лікті з обох боків.

– Куди прямуєш, мерзенна ельфятина? – поцікавилися їдко.

– Що? – розгубилася Ісгерд, втрачаючи під ногами опору.

Двоє високих чоловіків потягли її в інший бік, міцно затиснувши під руки й відірвавши від твердої землі, як мішок із бульбою.

– Не здумай відмазуватися, ти вийшла з «Гнісіса», мерзенне поріддя, ми бачили.

– І що тепер? – наїжачилась Ісгерд. – У мене нордська кров.

– Ага, розкажеш це комусь іншому, – злісно хмикнули у відповідь. – Ці прокляті данмери нікого до себе не підпускають, окрім подібних до себе.

Ісгерд втрапила в біду проти своєї волі й жахнулася від того, що тепер може чекати попереду. Вона забрикалася, намагаючись вирватися із міцних хваток:

– Відпустіть мене негайно!

Її слів, звичайно ж, не дослухалися. Бандити тільки міцніше перехопили її, позбавляючи волі, а потім у тім'ячко прилетіло щось важке, що вмить занурило Ісгерд у безпросвітне забуття.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Королівський палац вражав своєю величністю як зовні, так і всередині. Якої б великої історичної цінності не мало це місце для гільдії Соратників, а воїни ще жодного разу не бували в палаці Ісґрамора, та й у саме місто не було приводів заходити. Кодлак лиш раз відвідував Віндгейм, бувши ще зеленим юнцем, але це було так давно, що всі подробиці затерлися в пам'яті й майже не перетиналися з баченим зараз.

Фаркас нестримно ахав від високих кам'яних склепінь, кольорових гобеленів із зображеннями битв, статуй та начищеної до блиску підлоги. У Йорваскрі все було набагато простіше та скромніше. Вілкас шикав на брата, щоб той поводився належним чином, а Ейла і Скйор посміювалися і дражнили Фаркаса дикуном. Торвар та Ніяда йшли позаду всіх і не привертали уваги. Чоловік хотів швидше спробувати ярлових страв і напоїв, а Каменерука просто була стриманою через характер.

Втім, безлад в гурті тривав недовго, поки всі вони не пройшли тронною залою до кінця, де на самому видному місці біля завішаної синіми важкими портьєрами стіни, стояв вирізаний із каменю трон. Людина, що поважно сиділа на ньому, здавалася карликом, який зайняв місце велетня. Але це було перше враження, яке швидко змінилося на трепет. Ярл Віндгейма був чоловіком великим і добре злагодженим, світле волосся акуратно прибране назад, відкриваючи вольові риси обличчя та видатний орлиний ніс. Очі ярла виражали рішучість та суворість.

– Кодлак Білогривий, – з викликом проголосив ярл, встаючи з трону і спускаючись з п’єдесталу назустріч гостям.

– Ярл Ульфрик Буреплащ, – у тому ж тоні відгукнувся Провісник, виступаючи вперед із загального ладу.

Вони зупинилися один навпроти одного, вивчаючи поглядами. Голова гільдії, мудрий радник і шановний воїн, і ярл найсуворішого міста Скайрима, лідер опору. Жоден з них не збирався поступатися, але тривало це протистояння лише мить. Ульфрик посміхнувся, Кодлак схвально хмикнув і напруга спала.

– Радий, що ви прийняли моє запрошення, – сказав ярл, простягаючи руку Кодлаку. Той без роздумів відповів на рукостискання:

– Блюзнірством було б відмовитися відвідати палац Ісґрамора і не поспілкуватися з таким знаменитим ярлом, як ти, Буреплащу.

– До вашої слави мені ще далеко, – стримано посміхнувся Ульфрик і вказав рукою на арку праворуч, що вела до наступної зали. – Вважаю, для знайомства та продуктивного спілкування стояння ні до чого. Прошу, проходьте за стіл, поки я зустрічатиму інших гостей.

Вартові ярла провели гостей до сусіднього приміщення. Тут по обидва боки зали горіли, роззявивши величезні пащі, вогнища, врізані в стіну товстими колонами, гріючи довгі столи, які займали майже весь простір. Стіни прикрашали гобелени та опудала диких звірів, через вузькі вікна просочувалося денне світло.

Соратників посадили по обидва боки від ярла і наказали подати меду та елю. Не встигли білошкірі та стрункі, як на підбір, служниці розлити по срібних кубках напої, у залі з'явилися ще кілька людей, а за ними пішли й інші гості. На бенкет були запрошені воєводи та офіцери ярла, представники великих кланів Віндгейма та союзники з інших міст. Не встигли Соратники оком моргнути, як за столами не стало вільних місць, заграла музика та заспівали барди, а міцне дерев'яне крісло з накинутими на нього шкурами зайняв сам ярл.

Застукали ножі та ложки об тарілки, задзвеніли кубки, розливаючи алкоголь, і полилися розмови. Ульфрик вів розмову переважно з Кодлаком, але охоче спілкувався і з іншими гостями. Здавалося, весь бенкет зібрали заради Соратників. Це лестило, але й викликало внутрішню напругу. Що знадобилося главі Братів Бурі від гільдії воїнів? Для Кодлака це не було загадкою, він мав припущення, навіщо вони тут і які питання на них чекатимуть. Коли всі захмеліють і стануть веселими та спраглими до крові та видовищ, Ульфрику буде легше домовитися.

– Як тобі моє місто, Кодлаку Білогривий? – запитав ярл.

– Суворий, як справжній норд, – сказав старий, витираючи руки від жиру. – Холодний, безжальний. У такому важко жити, але не страшно. Віндгейм нікому не під силу взяти.

– Правду кажеш, – схвалив Ульфрик, задоволений відповіддю. – Адже його будували тисячі ельфів, яких поневолив великий Ісґрамор зі своїми вірними братами та сестрами по зброї. Засновник Соратників. Ти ж не забув, як він захопив Скайрим шматочок за шматочком, перетворивши його на землі нордів?

– Цю історію знає кожен із нас, спитай будь-кого хоч посеред ночі, – насупив брови Кодлак, здогадуючись, до чого йде розмова.

– Тоді мені немає сенсу витрачати час, нагадуючи його діяння. Знаєш, навіщо я завів цю розмову?

– Здогадуюсь, Буреплащу, – кивнув старий. – Ти хочеш мені щось запропонувати, чи не так?

Ярл вмить став неабияким серйозним:

– Хочу, – він витримав паузу, – але не тут, надто багато вух зібралося довкола. Пройдемо до мого кабінету.

– Пройдемо, – цокнув Кодлак.

Ульфрик Буреплащ встиг наробити справ у Скайримі й заручився неоднозначною репутацією. Агресивний молодий норд жадав крові, був максималістом і хотів всього й одразу. У політиці він тямив явно гірше за покійного батька, здебільшого виграючи шляхом сили, а його ідеї часто мали кровожерливий характер. Тому «серйозна справа», яку хотів запропонувати Ульфрик, навряд чи несла мирне посилання. Але послухати все одно вартувало, хоча б з поваги до господаря бенкету.

Вілкас і Скйор піднялися слідом за Провісником, але той кивнув із мовчазним проханням залишатися на місцях – потім все розповість на Раді.

Кабінет знаходився недалеко від бенкетного залу і швидше за все, призначався для переговорів із важливими гостями, коли уклавши договір, союз чи іншу угоду, можна було перейти до добрих посиденьок і відмітити власний успіх.

Двері до кабінету охоронялися двома вартовими, добре озброєними здоров’яками, повз яких живим не пройде жоден небажаний гість. Зайшовши до кабінету, Ульфрик запропонував Кодлаку сісти навпроти громіздкого дубового столу, на якому лежала карта Скайрима, а поруч жменька синіх прапорців. Судячи з багатьох дірочок у папері, прапорці часто використовувалися у продумуванні стратегій, але зараз їх прибрали, щоб не ділитися інформацією з непосвяченими. В цьому випадку із ватажком Соратників.

Розливши по кубках вино і запропонувавши один Кодлаку, Ульфрик зробив ковток і почав:

– Я зроблю пропозицію один раз, Кодлаку Білогривий, і більше її не повторюватиму, тому вирішити доведеться найближчим часом, а краще навіть сьогодні, в цьому ж кабінеті. Впевнений, моє ім'я не раз звучало в плітках та новинах, тож про справи, які я веду, розповідати не потрібно.

– Так, я багато чув, втім, як і будь-хто інший, – погодився Кодлак.

Ульфрик Буреплащ став відомим після звільнення Маркарта від влади Ізгоїв, а особливо своїми методами, якими він це зробив, викликавши їхню ненависть до нордів на довгі віки. Після того, як відсидів у в'язниці, Ульфрик примудрявся посваритися з усіма, хто не бажав визнавати землі Скайрима споконвічно нордськими, а про ополченців, які нібито виступали під іменем Буреплаща, взагалі можна було не говорити. Сам Ульфрик не підтверджував і не заперечував своєї причетності до бандитських – так вважала більшість – угруповань, які нападають на не-нордів і примудряються час від часу спалювати цілі села.

– Зараз я набираю добровольців, у яких палає жага до справедливості, які плекають думку про те, щоб Скайрим став нарешті незалежною та національною державою, де немає утисків нашим традиціям та віруванню. Імперія пригнічує нордів, возвеличуючи над нами всіх цих ельфів і звіролюдей, яким насправді немає тут місця. Я, мої послідовники та прості мешканці цих земель, у яких тече північна кров, втомилися терпіти приниження. Я хочу зробити тобі та твоїй гільдії цінну пропозицію, Кодлаку Білогривий, дати можливість Соратникам знову нагадали свою історію і показали, чого ви насправді варті. Не як вояки за наймом, що ламають черепи за гроші, а як славні воїни, що борються за справедливість, за весь Скайрим; як ті, хто шанує свого засновника та його ідеї, завдяки якому було зібрано перші п'ять сотень Соратників і започатковано могутню гільдію.

Кодлак не відповідав кілька хвилин, задумливо смакуючи вино. Воно було добрим, дорогим і за інших обставин здорово кружляло голову і дарувало настрій. Зараз Кодлак був не налаштований на веселощі й вино на нього не діяло.

– Соратники все вирішують разом і дати одноосібну відповідь прямо зараз я не маю права, – заговорив нарешті він, – але якби ти запитав кожного з нас окремо, відповідь була б єдиною – ми не влазимо у політику. Навіть якщо ти воюєш з Імперією за праведну справу, гільдія нічим тобі не допоможе. Дякую за те, що побачив у нас цінних союзників – це приємно і багато вартує, але Соратники не купка воїнів, які засідають у Йорваскрі та зітхають над своїм великим минулим. Ми самодостатні та шановані навіть через тисячоліття. Своє діло наші предки виконали з лишком, пройшовши Скайримом і відвоювавши землі в ім'я Ісґрамора, але це було тоді. Зараз гільдія є незалежною від усього цього, і ти повинен знати, чому, бо це теж історія п’яти сотень Соратників. Нам не потрібні всі ці перипетії, які ти, Буреплащу, хочеш влаштувати між своїм опором та Імперією. Я відхиляю твою пропозицію від імені Соратників як їхній Провісник.

Жоден м'яз на обличчі Ульфрика не здригнувся. Він залишив кубок на столі та зітхнув з легким розчаруванням:

– Що ж, Кодлаку Білогривий, я був готовий до твоєї відповіді. Знав заздалегідь, що ви не погодитеся, але ризикнув спробувати щастя. Шкода, дуже шкода, що залишусь без такої сильної підтримки, але й змусити силою не можу. Справа ваша, – він примружив очі. – Однак є в мене ще дещо і за це я заплачу кожному твоєму бійцю, який візьме участь, по триста септимів.

– Якщо це не політичні інтриги, кажи – можливо, мені та моїм хлопцям припаде до смаку.

– Напевно, кожен, хто має вуха, чув про напади по всьому центру та півдні Скайрима. Норди, які виступають під моїм ім'ям та грабують каравани каджитів, ґвалтують ельфійських жінок, катують аргоніан тощо.

Кодлак кивнув:

– Я чув, що рік тому біля Ривервуда спалили ціле село, де жили ельфи та норди. Це справа твоїх хлопців?

Ульфрик скривився:

– Так, але ці «хлопці» не буквально мої, хоча деяка вина все-таки є з мого боку, – він пожував жовнами в якійсь нерішучості. – Наскільки я можу довіряти тобі, Кодлаку Білогривий?

– Як я вже казав, політика не стосується Соратників, – Кодлак схрестив руки на грудях. – Якщо ти хочеш доручити якусь справу і вона припаде нам до душі, ми виконаємо її та на цьому наші шляхи розійдуться. Вся секретна інформація залишиться у стінах цього кабінету, між мною та тобою.

– Добре, – кивнув ярл. – Я так і думав, і це також було причиною запросити саме вас у Віндгейм, бо не можу нікому більше довірити цю справу, – він прочистив горло. – Річ у тім, що набір добровольців я почав понад рік тому й охочих знайшлося чимало. Я, загалом, радий, що союзники так завзято шанують мою ідею про звільнення Скайрима, але мене зовсім не влаштовують ті звірства, які вони нібито роблять від мого імені. Тоді я не давав ніяких команд, лише наказав чекати. Просто чекати, а не брати стяг опору в руки і йти різати, ґвалтувати й грабувати не-нордів, вигукуючи моє ім'я. Тому що це викликає підозри з боку Імперії, а наразі мені не потрібні зайві проблеми.

– Ти хочеш сказати, що всі ті діяння, що зараз відбуваються в Скайримі, не твоїх рук справа? – підняв брову Кодлак.

– Ні, не моїх рук, але моїх людей, – неохоче зізнався Ульфрик, – і вони будуть покарані, коли я та мої вірні послідовники повернемо їх сюди. А тепер, коли я дав деякі пояснення, я перейду до суті справи. Ти ж знаєш, Віндгейм досить націоналістичне місто. Тут є місце лише нордам, але коли до нас приїжджають торгувати редгарди чи бретони, ми терпляче даємо їм пару днів і вони після продажів відправляють назад, звідки прийшли. Торгівля є важливою частиною економіки Віндгейма, як і будь-якого іншого міста, і нічого з цим не поробиш. Ельфи не приходять сюди, а купку данмерів, що засіли у кварталі Сірих, я не чіпаю на вимогу свого покійного батька, якого я поважаю й донині. Данмери не лізуть в решту міста, а мій народ не сунеться до них, все просто. Така собі умовна угода, якої всі терпляче дотримуються. Але з недавніх пір з'явилися ті, хто не згоден з усталеними правилами та активно їх порушує. У Віндгеймі об’явилася зграя, яка відловлює на вулицях данмерів і жорстоко вбиває їх. Один ельф зміг врятуватися і розповів, що чоловіки, які схопили його, нібито діяли від мого обличчя. Це псує нейтралітет між людьми та данмерами Віндгейма і викликає багато небажаної критики. Спотворені трупи, які знаходять час від часу на вулицях, лякають мешканців міста і навіть мої прихильники не підтримують того, що відбувається. Усі вважають, що це моїх рук справа.

– Ти хочеш, щоби ми знайшли цю банду? – здогадався Кодлак.

– Саме так, – пожвавішав Ульфрик. – Мої вартові безсилі й тупцюють на місці, тому вся надія лишається на Соратників. Я не прошу виводити спійманих на площу і прилюдно виправдовувати мене, звинувачуючи їх у всіх вбивствах. Я прошу знайти їх і розібратися раз і назавжди, більшого не потрібно. Як я вже й казав, кожен, хто візьме участь у завданні, отримає від мене триста септимів.

Кодлак потер підборіддя, обмірковуючи інформацію. Так, вони не слідчі, а воїни, але добрий прибуток на дорозі не валяється. Шукати когось по всьому місту – це не піти вказаним орієнтиром і перебити банду розбійників, але спробувати можна.

– Твоя пропозиція звучить цікаво і я думаю, ми можемо взятися за неї. Я виберу для завдання найкращих воїнів, але не обіцяю, що роботу буде виконано швидко.

– Ніхто вас не жене, – розвів руками Ульфрик, підводячись з крісла. – Я повідомлю в «Осередок і свічку», щоб вам безстроково продовжили проживання, а вартовим – щоб вони не перешкоджали пошукам. Всі витрати беру на себе. А тепер пропоную повернутися до зали та продовжити бенкет.

З Соратниками Кодлак поговорити так і не зміг того вечора. Воїни пили та їли від душі, співали пісні та танцювали, ніби трапилася друга Сатурналія. Що там за діло, вони вирішили обговорити вже після повернення в таверну, а поки що сповна упивалися всіма благами Королівського палацу.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Ісгерд отямилася від дикого холоду, що пробирав кістки. Вона лежала деякий час із заплющеними очима, намагаючись через відчуття зрозуміти, де знаходиться. Під нею була кам’яна і дуже холодна підлога, а по тілу гуляв протяг. Луною по стінах прокочувалися відгомони крапель, що сочилися крізь щілини в стінах і стелі. Ісгерд повільно відкрила очі, але нічого не побачила перед собою. Спочатку здалося, що причиною тому є удар у тім'ячко, що кожен раз гострими молотками пробивав голову, тільки вона намагалася її підняти, але потім по слабкому світлу зрозуміла, що в приміщенні просто темно.

Насамперед Ісгерд хотіла піднятися на ноги та кинутися обмацувати стіни в пошуках виходу. Її замкнули в якомусь підземеллі, можливо, тюремній камері або чомусь на зразок того. Однак головний біль пересилив і вона залишилася лежати, сподіваючись на скоре полегшення. Нормально рухатись Ісгерд не змогла б все одно, а холод вже скував тіло так, ніби став рідним. Вона тремтливо видихнула і знову чи то заснула, чи втратила свідомість.

Її привели до тями хорошим стусаном в бік. Носок м'якого замшевого чобота врізався у ребра, перебивши подих, і Ісгерд рефлекторно перекинулася на лікті, скорчившись у кашлі.

– Прокидайся, потворо! – грізно прикрикнули на неї, а потім звернулися до когось. – Дай смолоскип сюди.

Помаранчеве світло пролилося на вологий камінь. Ісгерд підняла голову, щоб подивитися на того, хто штовхнув її, але в ніс, мало не опалюючи шкіру сунули тріскучий вогонь. Вона злякано відсахнулася, а з кількох сторін пролунав зловтішний регіт.

– Вставай, чи не бачиш, сонце зійшло, – їдко сказав їй чоловік зі смолоскипом у руках.

– Що вам потрібно від мене? – злякано запитала Ісгерд, жмурячись від яскравого світла.

Її оточили троє чоловіків і ще невідомо, скільки стояло в тіні. Їх не було видно, але вони видавали себе шарудінням і стукотом підошов. Крадькома Ісгерд оглянулася довкола. Це справді була якась камера з іржавими прутами й розкиданою по підлозі мокрою гнилою соломою.

– Нічого, крім твоєї смерті, ельфятина. Ти забрела не в ті землі, дівчисько, і поплатишся за це.

Ісгерд проковтнула грудку в’язкої слини. Вона не мала на поясі шкіряного ременя з прикріпленими до нього піхвами, не відчувала вовняного плаща на своїх плечах. Її обікрали, залишивши без можливості зігрітися чи захистити себе. І збиралися вбити лише тому, що вона відрізняється від них і нібито не там ходить. Ісгерд заскреготіла зубами. У яскравому світлі смолоскипа вона змогла розгледіти викрадачів – всі світлоокі, з русявим або каштановим волоссям, квадратними суворими обличчями та розвиненою мускулатурою. Норди.

– В мені тече нордська кров! – люто сказала Ісгерд, чіпляючись за стіну позаду себе і намагаючись підвестися. – Хіба ви вб'єте свою одноплемінницю?

Її слова викликали бурхливий сміх. Чоловіки хапалися за животи, готові померти від реготу. Тільки той, що з факелом, тримався рівно і дозволив собі лиш слабку усмішку.

– Навіть якщо ти наполовину нордка, той із твоїх батьків, хто розділив ложе з ельфом, брудний і не вартий поваги. Вони та породжені ними напівкровні виродки повинні згинути. Скайрим тільки для справжніх нордів!

Остання фраза викликала бридкі спогади минулого. Ісгерд бігла з Ельфійських Луків, а їй навздогін кричали: «Скайрим для нордів! Скайрим для нордів!».

– Давайте її вже вб'ємо! – нетерпляче запропонували з темряви. – Я хочу якнайшвидше забрати її голову собі в колекцію!

– Ні, спочатку трахнемо її, поки вона ще гаряча і може задерикувато брикатися, – прогарчали у відповідь.

– Тихо! – прикрикнув чоловік зі смолоскипом і з кровожерливою злістю зверхньо глянув на Ісгерд. – Це все ми обов'язково зробимо, але для початку у мене є краща ідея. Чуєш ти, ельфійська рожа, кажеш, у тобі є нордська кров?

– Так, – прогарчала Ісгерд. – І по більше, аніж у вас, покидьки.

Вона страшенно боялася й одночасно злилася на себе, що втрапила у таку жахливу халепу. Через свою дурість і безтурботність покинула таверну, хоча їй кілька разів уточнювали – Віндгейм непривітний, тут не люблять ельфів і її взяли з собою тільки по душевній доброті, щоб дівчинка не сиділа в Йорваскрі сама. Якби Ісгерд виконала такий простий наказ, посиділа б день у кімнаті, то нічого б не трапилося, її ніхто б не викрав. А тепер на неї чекала страшна доля бути зґвалтованою цими брудними хтивими злочинцями, побитою та вбитою, а потім розчленованою на шматочки для чиїхось колекцій. Цього Ісгерд хотіла? Це не боротьба з тролем і навіть не з розбійниками за караван, де можна було розраховувати на допомогу і навіть на втечу. Вона тут одна, у замкнутому просторі невідомо де!

– Якщо ти вважаєш себе нордом, тоді я можу гарантувати тобі свободу, – раптом сказав чоловік і його побратими здивовано моргнули, не очікувавши цих слів, але той усміхнувся, задоволений ефектом. – Після того, як ми підправимо тобі зовнішність. Що скажеш?

Ісгерд витріщила очі від жаху. Її мучитимуть! Над нею знущатимуться! Якщо вона і набуде свободи, то тільки напівживою, покаліченою, виснаженою, знищеною, як особистість.

Ісгерд не встигла схаменутися і сказати щось на свій захист. Навколо залунав схвальний сміх та крики, а назустріч їй вийшли кілька чоловіків, схопили за лікті й потягли у темряву. Ісгерд намагалася брикатися і вирватися щосили, але марно. Її витягли в коридор і потягли до сусідньої кімнати, освітленої кількома смолоскипами. Вона була така ж  сира й холодна, брудна від коричневих плям, що в'їлися в камінь. Якби не протяги, які добре обдували приміщення, тут неможливо було дихати через сморід, схожий на блювоту і кров.

Посеред приміщення стояв стілець, на який Ісгерд грубо кинули. Притиснувши її руки до підлокітників, швидко перев'язали зап’ястки товстою колючою мотузкою.

– Що ви робите? Це злочин! – закричала Ісгерд, марно намагаючись розірвати пута.

– Злочин – це дозволяти таким як ти називати себе нордами, – пирхнув один із чоловіків.

Їх виявилося не так багато, як спочатку. Усього п'ятеро, але від цього легше не ставало. Ісгерд помітила на поясі одного свій меч – її ж зброєю будуть знущатися з неї? Вона сіпнулася в черговій спробі й отримала дзвінкий ляпас, через який мало не перевернулася разом зі стільцем.

– Сиди смирно, – сказали їй, а потім звернулися до інших. – Отже, друзі, зараз ми підправимо цій «красуні» личко, щоб вона була схожа на нордку не тільки на словах. У кого є пропозиції, з чого слід почати?

– Видавімо її мерзенні золотисті очиська? У нордів не буває таких очей. А їх потім можна буде продати алхімікам за добрі гроші.

– А якщо рота зашиємо? Де це ви бачили, щоб у нордів роти були до вух, як у жаби?

– Тоді може краще вже вуха відрізати? Дивись які, стирчать як піки у вартових.

Ісгерд слухала пропозиції і їй ставало все гидотніше. Серце в грудях більше не билося, завмерши від страху. Покинули сили руки й ноги, повиснувши безглуздими кінцівками. Вона все прикидала, що страшніше й болючіше – очі чи вуха, ніби йшлося про когось іншого, а не про неї.

Головний із них, що тримав смолоскип, вислухав кожного і сказав:

– Мені подобаються всі ваші ідеї. Думаю, ми зробимо виправлення скрізь, де ви запропонували. А почнемо ми, мабуть, із... вух. Хочу ще трохи побачити, як вона буде дивитися на нас і благати відпустити.

Ісгерд не знала, радіти їй чи плакати. Вона тільки зараз зрозуміла, що найбільше боялася за очі, а вуха… що ж, залишається сподіватися, що нестерпний біль допоможе швидко знепритомніти. Живою їй вже не вибратися, то хоча б не відчуватиме всі муки, які були уготовані.

У танцюючому на стінах світлі блиснуло лезо. Граючи ножем, так підозріло схожого на різницькій, чоловік підійшов до Ісгерд.

– Мій ніж вже встиг затупитися, коли різав твоїх друзів, тож зміни будуть нешвидкими, але не хвилюйся, твої вушка все одно опиняться у нас на блюдечку, – він нахилився, з кровожерливою усмішкою заглядаючи в очі Ісгерд, – Тільки уяви – зовсім скоро ти станеш більше схожою на нордку. Хіба це не чудово? – він випростався. – Ану, хтось, допоможіть потримати її.

Один з чоловіків вийшов уперед і міцно схопився за голову Ісгерд з обох боків і так стиснув, ніби збирався розколоти горіх. Крізь пальці, що обхопили її обличчя, дівчина бачила інших, які облизувалися від передчуття, чекають кривавого видовища. Вони навіть підійшли ближче, щоб краще спостерігати за розправою.

Вона чула шарудіння з лівого боку. Лезо протерли об якусь тканину радше для додаткового блиску, аніж для чистоти, потім торкнулися вуха й Ісгерд сіпнулася так сильно, що той, хто тримав її, аж не чекав цього. Він упустив її, але тут же схопив голову ще міцніше:

– Яка гаряча ельфятина попалася! – глузливо вигукнув він.

– Цікаво, чи буде вона ще настільки гарячою, коли я на неї залізу? – спитав той, що пропонував видавити очі.

– Не думаю, що після виправлення рожі наша «красуня» бушуватиме, але теплою ще буде, тож обділеним не залишишся.

Ісгерд приросла до стільця. Вона важко і швидко дихала, кров шуміла в голові. Перед очима танцювали різнобарвні вогники й вже не розрізнити було ані фігур навколо неї, ані обрисів приміщення.

– Будь ласка, відпустіть мене, – не своїм голосом зашепотіла вона останнє благання, ганебне і принизливе. – Не калічте, прошу. Відпустіть.

– Авжеж, відпустимо, – посміхнувся хтось з них. – Ти ж так просиш, а ми не можемо відмовити нещасній переляканій ельфятині. Справді, хлопці?

– Так-так, звичайно! – загули довкола.

– Тільки, знаєш, морда в тебе надто мерзенна, щоб дозволити й далі так просто розгулювати Скайримом, – а потім прокричали у все горло. – За Ульфрика! За Скайрим!

– За Ульфрика! За Скайрим! – голосно підтримали мучителі, перекриваючи своїми голосами вереск Ісгерд, що заполонив кімнату. Щось одночасно крижане й палке різонуло вухо майже під корінь, із хрускотом дроблячи хрящ навскіс вниз нижче середини вушної раковини. Гаряча кров заструмила по залишку завитка, заливаючи вушний канал, волосся й шию. Ніж безжально ламав вухо затупленим лезом, а Ісгерд репетувала, надриваючи горлянку. Пульсуючий вогонь охопив її голову, зводячи з розуму. Такого болю вона ще ніколи не відчувала у житті. Це було щось за рівнем сприйняття.

– У-у-угрх! – ледве чутно через дівочий вереск охнув чоловік праворуч, раптом хапаючись за живіт. Кров полилася з його розкритого рота.

Ніж рубанув востаннє, остаточно відриваючи частину вуха від основи, і метнувся до когось іншого, хто зненацька з'явився в кімнаті. Чоловік, якого ранили зі спини, впав навколішки й за ним з'явився хтось із білим довгим волоссям і зі шкіряним товстим ременем, що перетягував груди. У його руках був сталевий меч. «Арнбйорн!?», – крізь пелену болю подумала Ісгерд.

– А ти хто такий!? – здивовано і злісно запитав один із мучителів, але йому не відповіли, зробивши випад і змушуючи відскочити назад.

– Прийшов передати вітання мечем з Небесної кузні, сучі діти, – сказав несподіваний гість і Ісгерд впізнала Йорлунда Сиву Гриву.

Тільки він сказав ці слова, як у дверній арці з'явилося ще фігури, блищачи обладунками та з оголеними мечами напоготові.

– І від Соратників теж, – зло кинула Ніяда Каменерука, – привітик!

Бризнула кров, пролунали крики й стогін. Ісгерд божевільно засмикала пута, намагаючись звільнитися. За нею прийшли! Товсті нитки, що перетягували руки, до почервоніння терли шкіру, але не хотіли розплутуватися. Ісгерд скрипіла зубами, вже готова почати гризти їх, але до неї як раз вчасно підоспіли з допомогою.

Мотузки на лівій руці лопнули під натиском меча, що обережно пройшов збоку від зап’ястка по підлокітнику. Ісгерд підвела голову і побачила скуйовджену Ніяду, що вже десь втратила свій шолом.

– Ви знайшли мене…, – не вірячи своїм очам, прошепотіла вона.

– Не тільки знайшли, – Ніяда глянула на її ліве вухо і в голосі з'явилася злість, – але й помстимося їм за те, що насмілилися нашкодити нашій сестрі.

Вона сиділа навпочіпки, майже закінчивши звільнювати іншою рукою, як за спиною промайнув меч.

– Ніяда! – крикнула Ісгерд.

Войовниця виставила вгору руку зі щитом, приймаючи удар на нього. Меч з мерзенним скреготом зіслизнув убік. Ніяда пружиною злетіла на ноги, обертаючись на місці й підхоплюючи свій меч, але нападником вже зайнявся Вілкас.

Відчувши свободу й лють, що накрив її з головою, як ковдра, лишаючи будь-якої раціональної думки, Ісгерд схопилася на ноги. Вона помститься їм усім за ті муки, що їй довелося пережити! За бридкі слова, за біль, який вони завдали!

Ісгерд смикнула за руку Ніяду, що все ще стояла поряд, і вихопила з її рук меч. Каменерука подивилася на неї з нерозумінням, а потім її погляд змінився, став рішучим, і вона кивнула – Ісгерд має помститися за себе.

Дівчина вицупила в натовпі чоловіка, що різав їй вухо, і кинулася до нього. Він помітив її ще здалеку, відтіснивши Йорлунда і відразу виставляючи блок проти удару Ісгерд. Дівчина зробила стрибок назад і знову пішла в атаку. На її щастя, противник не володів зброєю так само добре, як будь-хто з Соратників. Йому не доводилося тренуватися з ними, на відміну від неї. Ісгерд провела серію ударів, обрушуючи їх із різних боків і, нарешті, її меч зачепив плече. Чоловік зашипів, хапаючись на секунду за рану. Кров потекла крізь його пальці. Ісгерд відчула шанс, зробила новий випад, але його успішно відбили.

– За Скайрим! – вигукнув чоловік, заносячи над Ісгерд меч.

– За свободу, – прошипіла дівчина.

Їхні клинки схрестилися, заскреготіли, розкидаючи іскри. Тиск збільшився і, стримуючи його з усіх сил, на лобі Ісгерд проступив піт, заливаючи брови. Вона натиснула і їхні мечі розійшлися. Рука Ісгерд за інерцією пройшла широкою дугою, розтинаючи горло чоловіка. Хлюпнула, вириваючись бурхливим потоком кров, проливаючись на підлогу довгим тонким струменем. Він схопився за шию і позадкував, витріщивши очі. Дівчина не зводила лютих очей, поки чоловік переможно не опав на коліна, і пустилася на допомогу Ніяді, що орудувала чужим мечем, однак вона їй вже не потребувалася – войовниця всадила меч в грудну клітину ворога, і останній з покидьків був повалений.

– Ти як, ціла? – запитала Каменерука, відкидаючи клинок на ще теплий труп.

– Мабуть, – проскрипіла Ісгерд. Поки вона боролася, шалений біль забувся, але тільки Ніяда спитала, як всі чуття повернулися з новою силою. Погляд дівчини відразу змінився, вона повільно підняла руку до свого вуха, боячись доторкнутися і дізнатися правду.

Ніяда сумно похитала головою. До Ісгерд почало доходити.

У кімнату ввалилася решта Соратників, які зачищали іншу частину підземелля.

– Сестра! – гукнув Фаркас, що вбіг одним з перших. За ним поспішала Ейла.

Воїн наблизився до Ісгерд, виражаючи схвильованість. Він дивився на дівчину, чия половина обличчя та шиї були залиті кров'ю. Серед сплутаного мокрого волосся, що обліпило шкіру, немов павутиння, стирчав кривавий обрубок. Це було її ліве вухо, яке він ще вчора так ласкаво гладив кінчиками пальців.

Ісгерд не зводила сповнених жаху очей з Фаркаса. Вона здогадувалась, що він зараз бачить. Мить, яку вони дивилися один на одного, здалася вічністю для дівчини, але зі сторони тривала не більше частки хвилини. Вона нарешті схопилася за залишок вуха і важко осіла на підлогу. Серед мертвих тіл, ніби спеціально підсвічений усіма смолоскипами кімнати, валявся шматочок її гострого вуха. Побачивши його, Ісгерд відкрила рота в несамовитому крику, схожому більше на хриплий стогін.

– Гей-гей, все гаразд, – її обняли за плечі та міцно притиснули до сталевого нагрудника, закриваючи від усього світу. – Хрін із тим вухом, головне, що ти жива, чуєш?

– У когось є вода? – запитала Ейла.

Ісгерд більше не кричала, тільки судомно ковтала повітря від болю, як риба викинута на сушу. Трохи води з бурдюка тримали її у свідомості, але через полум'я, що роздирало голову, ледве виходило стримувати солоні сльози. Ісгерд давилася ними, не даючи волі пролитися. Достатньо вже того, що вона підставила себе й Соратників, достатньо й того, як волала дурниною, побачивши шматок свого вуха.

Вона піднялася на ноги разом із Фаркасом, притискаючись лобом до свого доречно холодного нагрудника. Руки судомно вчепилися за нього, ніби вона боялася, що загубиться одразу, тільки розімкне пальці.

– Думаю, варто підібрати це, – тихо зауважив Вілкас, киваючи на підлогу.

– Треба знайти чисту ганчірку, – сказала Ніяда.

Вони заметушилися. У полі зору виникла стурбована Ейла. У руках вона тримала знайомий вовняний плащ.

– Поки ми пробиралися сюди, я знайшла твій плащ, – вона розгорнула його і хотіла накинути на плечі Ісгерд, але та слабко хитнула головою:

– Не треба, забрудниш.

Мисливиця гірко посміхнулася:

– Облиш, це дрібниці. Ми тобі новий купимо, – і таки накинула плащ на дівчину. – Тут у підземеллі холодно і ти скоро відчуєш це, коли спаде жар.

Через кілька хвилин, коли Соратники були готові висуватися, до Ісгерд підійшов Вілкас. За цей час вона отямилася і відпустила Фаркаса, в якого так сильно вчепилася, що її й кліщами неможливо було відірвати, але воїн все одно залишився стояти поруч. Він мовчав, але весь його вигляд вказував на глибоке переживання.

– Це, здається, твій? – припустив Вілкас, протягуючи знайомий меч.

Ісгерд кивнула і прийняла зброю.

– Викинь його, дівчинко, – раптом сказав Йорлунд. – Я викую тобі новий, гідний руки Соратника, а ця стара зубочистка тобі ні до чого.

Ісгерд вражено подивилася на коваля:

– Невже я….

– Так, – підтвердив Йорлунд. – Ти казала, що навесні заслужиш собі меч із Небесної кузні. Ти заслужила.

Ісгерд постаралася не розплакатися. Вона відвернулася, щоб не дивитись на товаришів. Те, як вони добродушно посміхнулися їй, ще сильніше вибивало сльози, які й так стояли в очах.

Вони вийшли з підземелля, не зустрічаючи жодного спротиву. Норди, що уявили себе опором Ульфрика Буреплаща й чинили свавілля, були розбиті в пух і прах. Єдиного, хто чудом вижив і тепер забився від страху в одній із кімнаток, взяли під білі рученята і відвели до Королівського палацу на допит. Ісгерд же доставили в «Осередок і свічку».

Лікаря не стали кликати через обережність, вирішивши справитися власними силами. Бракувало нових проблем, якщо ще хтось дізнається про на пів ельфа у Віндгеймі. Войовниці випросили у прислуги два тази теплої води й допомогли Ісгерд відмитися від крові. Потім з похідного мішка вийняли всі необхідні ліки. Ісгерд тихо стогнала від болю, поки те, що залишилося від вуха, гарненько змащували пахучими мазями та, приклавши добротний шмат вати, забинтовували голову.

– Я більше не підставлю ні себе, ні вас, – бурмотала Ісгерд, зла на себе. Вона пила лікувальний настій і шморгала носом від того, як трави пробивали її нежить після сліз.

– Повір, завжди обережною бути неможливо, – запевняла її Ейла. – Навіть такі досвідчені воїни, як близнюки, неодноразово вплутувалися у халепу і їх доводилося виручати. Та що вже казати, кожного з нас! Те, що трапилося з тобою, просто наслідок твоєї недосвідченості. Згодом такі випадки стануть рідкими.

– З усім тим частини тіла ніхто з вас не втрачав.

– Скйор втрачав, – нагадала Ніяда. – У нього одне око сліпе. Потрапив на магічну іскру.

– Упевнена, це була випадкова випадковість, – парирувала Ісгерд.

У двері постукали і в кімнаті з’явився Кодлак. Його, як і згаданого раніше Скйора, у підземеллях не було. Вони з Торваром ще залишалися у палаці, коли пізно ввечері Соратники почали розходитися. Спочатку пішли вкрай втомлені Ейла і Ніяда. Трохи згодом пішов Вілкас, а за ним як завжди ув'язався Фаркас. Скйор і Кодлак були зайняті діловими розмовами з ярлом, а Торвар просто напивався, дорвавшись до елітного алкоголю.

Коли, прийшовши у таверну, войовниці не застали Ісгерд, вони одразу запідозрили недобре. Тут вони побачили Йорлунда і він підтвердив їх побоювання. Коваль купував злитки сталі, коли впізнав серед городян плащ Ісгерд, яка бродила без жодного супроводу. Він пам'ятав, що безглуздому дівчиську заборонили полишати таверну без Соратників, тож  одразу залишив справи й пішов за нею. Пройшовши весь шлях, Йорлунд почекав під данмерською харчевнею, а потім побачив, як Ісгерд крадуть прямо посеред вулиці. Простеживши, куди її увели, пішов до «Осередку» за підмогою, де знайшов Ейлу та Ніяду, а вже дорогою назад перехопив близнюків, і так вони вийшли на дім, у якому був лаз у підземелля. Поки вони билися, рятуючи Ісгерд, у таверну посеред ночі повернулися Кодлак зі Скйором та майже непритомним Торваром.

Побачивши, що нікого немає, старші воїни не встигли й зрозуміти, що щось не так, як їхні товариші повернулися з закривавленою Ісгерд. Скйор був розлючений, та й сам Кодлак ледве стримував праведний гнів.

Тому поява Провісника зараз не передвіщала нічого доброго. Він мовчки увійшов до кімнати, не питаючи дозволу, й сів на стілець перед Ісгерд, яка сиділа на своєму ліжку, свердлячи її недобрим поглядом. Ейла та Ніяда як по команді похапали тази з брудною водою та швиденько вийшли, залишаючи їх двох наодинці.

– Ну, що скажеш на своє виправдання? – скрипуче запитав старий.

– Нічого, – кинула Ісгерд, пересилюючи трепетний страх перед ним. – Я винна і визнаю це.

Кодлак вдарив кулаком по своєму коліну:

– Тобі сказали сидіти тут і нікуди не висовуватись, – його суворий голос змушував тремтіти шибки в вікнах. – Якого даедра ти поперлася надвір!?

Ісгерд і сама стиснула кулаки. Вона розуміла – не можна так просто здатися й нити, потрібно тримати свої позиції, інакше уславиться шмаркачкою до кінця своїх днів.

– Казали, та й що? Захотіла і поперлася! Соратникам ніхто не указ, що хочуть те й роблять.

– Ти не Соратниця! – заревів Кодлак, схоплюючись на ноги.

– Ще як Соратниця! – Ісгерд скочила слідом за ним і вони встали один навпроти одного, дихаючи жаром гніву. – Скільки ще разів мені доводити, що я гідна бути в лавах Соратників? Чи не тому мене взяли з вами до Віндгейма, що я ваша, а не чужа? Ви досі мене не вигнали з Йорваскра, хоча була умова – або я навесні стаю однією з вас, або йду. Весна вже давно як йде, а мене в шию ніхто не жене. Навіть Йорлунд визнав мене як з вас і пообіцяв меч.

– Ти напрошуєшся, щоб я тебе вигнав, – прошипів старий.

– Це вже Коло вирішить, а не ви один, – пирхнула Ісгерд.

Вони замовкли. Кодлак злився ще, але з кожною довгою хвилиною його погляд ставав все спокійнішим. Бачачи, що Провісник заспокоюється, Ісгерд і сама загасила своє полум'я й одразу ж совість заграла в ній:

– Вибачте мені, Провіснику! – винувато заблагала вона. – Я не мала кричати на вас.

– Іноді такий струс потрібен, – посміхнувся в бороду Кодлак, чим чимало здивував дівчину. – Мені подобається твій запал і непокірність, дівчинко. Ти далеко підеш, якщо не труситимеш і не поводитимешся легковажно, – він помовчав. – Я не буду тебе виганяти й питання це на Раді не порушу, але знай, твій вчинок не виправдовується. Та ти сама вже зрозуміла, яким боком це тобі вийшло. Це сумно, але я не стану тобі співчувати – воїни постійно отримують рани та шрами, іноді чогось позбавляються. Це нормально, якщо ти хочеш стати Соратницею – треба бути готовою до всього. Не дури так більше, якщо життя дороге, і дякуй Йорлунду, що він бачив, куди тебе потягли. Боюся, якби не він, то живою б тебе вже не знайшли.

Кодлак розвернувся й пішов до виходу.

– Ви не каратимете мене?

Провісник обернувся:

– Тебе вже покарала твоя дурість. Мені розповіли, як ти пережила втрату вуха, – і вийшов із кімнати.

Ісгерд акуратно торкнулася горбка з бинтів і вати, накладеного на обрубок. За що вона отримала цю потворність? За те, що уявила себе нордом і мала сміливість заявити про це. Що якщо для того, щоб позбутися ельфійського тавра, їй і справді доведеться відрізати свої вуха і виколоти брудно-золоті очі? Ісгерд так не любила своє єство, так хотіла позбутися його. Навіть те, що її бабуся була справжньою босмеркою, а мати вже мала мішану кров і повторно змішала її з нордським чоловіком, не зробило Ісгерд звичайною. Ельфійська кров була настільки сильною, що все одно пробивалася крізь покоління і продовжувала віддаляти Ісгерд від справжніх нордів. І це ранило. Вона не любила себе і хотіла припинити ці страждати. Хотіла бути як Ейла чи Ніяда – по-своєму гарною нордською жінкою, з сірими очима, високим зростом та мати сильне міцне тіло. А не це…

Знову пролунав стукіт. «Ну кого там ще нелегка принесла?», – подумки вилаялася Ісгерд і пішла відчиняти, справедливо очікуючи на порозі вже Йорлунда, що прийшов за подяками або Скйора, що збирався кричати на неї що є сечі, або ще когось, але на порозі стояв Фаркас, схвильований і зблідлий.

– А, це ти, – стомлено, але з полегшенням видихнула Ісгерд.

– Ти чекала на когось іншого? – трохи розгублено спитав він.

– Ну, я думала, мені прийдуть знову вправляти мізки, – знизала плечима дівчина і з підозрою глянула на воїна. – Чи ти за цим і прийшов?

– Ні, – хитнув головою Фаркас, дивлячись через її плече всередину кімнати. – Ти одна?

– Так. Кодлак своїм грізним видом злякав Ейлу і Ніяду, так що вони ще не скоро повернуться, – посміхнулася Ісгерд і відійшла вбік. – Проходь.

Фаркас протупав усередину, мало не зачепивши сталевими наплічниками одвірок.

– Їх ще спробуй налякати, – добродушно зауважив він і зам'явся, коли двері зачинилися, залишивши їх одних у передсвітанкових сутінках і слабкому світлі однієї свічки.

– Я цейво, – почав він ніяково, – прийшов дізнатися, як твоє самопочуття.

– Втомлена, – зізналася Ісгерд, – і голова вся болить. Мазь, якою мене намазала Ніяда, трохи охолоджує, але це ні в яке порівняння не йде із твоїм нагрудником, – вона запізно прикусила язик, злякавшись, що ляпнула зайвого.

Фаркас бадьоро посміхнувся:

– Я навіть не знав, що він такий холодний. Зазвичай мені так спекотно, що я обливаюся водоспадом поту, і обладунок зсередини здається розпеченим до червона.

Ісгерд полегшено зітхнула. Фаркас не розцінив її слова за флірт і зрозумів їх по-своєму. Проте незграбна пауза все одно повисла. Ісгерд стояла біля дверей, відвівши погляд вбік, а Фаркас дивився на її білу від бинтів голову, не знаючи, що сказати далі. Йому стало не вистачати в руках звичного меча, який був певною підтримкою у будь-якій ситуації.

– Я така незграба! – раптом гірко випалила Ісгерд. – Весь час встряю в дурні ситуації, через які страждаю сама і підставляю інших. Мені краще сидіти в Йорваскрі та не висовуватись, щоб зайвий раз не накликати проблем.

– Навпаки ж веселіше, коли щось трапляється, – пробурмотів з усмішкою Фаркас. – Тоді кров кипить і емоції вирують. Що може бути кращим за бойовий запал?

Ісгерд достеменно знала відповідь на це питання і до сьогодні могла легко сказати, що найкращим у світі є кохана людина. До такої доторкнешся і серце завмирає, і душі в грудях стає тісно. Хочеться співати й кричати від щастя, що розпирає зсередини. Ісгерд подивилася на Фаркаса краєм ока, затамувавши вдих у грудях. Вона давно визначилася зі своїми почуттями й до цього моменту мріяла дізнатися про взаємність, але те, що трапилося сьогодні... те, який біль вона сьогодні перенесла, перевернуло все з ніг на голову. «Норди приносять лише горе таким як я. Якщо ти хоч чимось відрізняєшся від них, тебе випатрають і знищать. Норди спалили моє село, вбили батьків, понівечили мене. Чого ще можна чекати від них як не біди?», – Ісгерд підібгала губи. Фаркас теж був нордом. І нехай він не зробив їй нічого поганого, був добрим до неї, немає гарантії, що колись він так само не завдасть їй болю.

– Так, ти маєш рацію. Нічого кращого за хорошу бійку не буває, – тихо мовила вона, перед очима якої стояв з перерізаним горлом її мучитель, що хапався за шию і повільно осідав на підлогу. Буде брехнею сказати, що ця картина не викликає задоволення.

Фаркас усміхнувся і почухав маківку:

– Знаєш, а ти ще та розбійниця, – прогудів він, чим викликав здивований погляд Ісгерд. – Весь час змушуєш мене хвилюватися, – він глянув на неї, збентежений, пожовуючи губу. – Зі мною такого раніше ніколи не траплялося.

– А, – тільки й відповіла Ісгерд. Сказати їй не було чого. Серце заходило ходуном і задихалося важко, трепетно. Усього хвилину тому вона вирішила, що норди – зло, і варто поховати свою любов до одного простуватого Соратника куди подалі, в самі промерзлі землі Скайрима, глибше за двемерські міста. Так, щоб дістатися туди було неможливо.

Фаркас коротко засміявся, продовжуючи сіпати своє волосся:

– Думаю, ми з тобою добрі друзі, раз я так переживаю. Я й за Вілкаса переживаю, а він мені ще й брат. Здорово, коли в житті є такі люди, правда? Це тримає в формі.

Ісгерд загубилася у бурі бажань та почуттів. З одного боку хотілося, щоб Соратник сказав, що хвилюється за неї тому, що вважає кимось більшим, ніж просто другом. З іншого боку вона раділа, що Фаркас ні в чому такому не зізнався, інакше б її серце розірвалося від вибору, від якого шкодуватиме в будь-якому разі, прийми почуття вона чи ні.

– Ага, – кивнула вона, – а ще Ейла і Ніяда теж. Я рада, що доля звела мене з вами.

– О, це ти ще з Вілкасом не потоваришувала. Він такий розумник, що часом від його балачки голова починає тріщати! Але це все одно весело.

– Я думаю, все у нас згодом налагодиться.

Вони посміхнулися один до одного і якась недомовленість повисла в просторі. Наче спочатку збиралися сказати інше, а вийшло як завжди. Ісгерд взагалі не розуміла, як їхня розмова зайшла про дружбу, якщо починав Фаркас зовсім в іншому тоні. Так їй принаймні здавалося, чи хотілося, щоб здавалося.

Фаркас допитливо подивився на неї в надії отримати який-небудь розвиток, але Ісгерд мовчала. Він пом'явся і врешті зробив крок до дверей, раптом сповнившись вини:

– Пробач, я тут говорю без кінця, як йолоп, а ти ж дуже втомилася. Довелося стільки всього пережити за сьогодні, з глузду з'їхати можна.

– Ні-ні, все гаразд. Здорово знову побачитися не в підземеллі, а нормальному місці, знаєш.

– Ага, – зітхнув Фаркас і взявся за дверну ручку. – Відпочивай, сестра, і зустрінемося вже на вечері.

Він вийшов і зачинив за собою двері, а Ісгерд повалилася на ліжко з виром думок, що заполонили її й без того багатостраждальну голову. Що такого хотів сказати Фаркас? Чи приховував він під своїми словами щось більше, чи правда вважав її просто подругою? Знаючи Соратника, він завжди каже так, як думає, і на натяки просто не здатний. Чи це означає, що почуття Ісгерд все ж невзаємні? Але що тоді означав вчинок Фаркаса позавчора, коли він так ніжно, що зовсім йому не властиво, прибирав волосся їй за вухо? Може, він і сам заплутався у собі?

Дівчина тужливо зітхнула. Вона була рада й одночасно ні, і твердо усвідомлювала, що просто заплуталася в суміші злості, любові й страху. Їй явно був потрібен хтось, хто допоможе розібратися у всьому цьому.

Ейла повернулася в кімнату через пів години, коли Ісгерд, привалившись до нагрітої стіни, за якою ховалася пічна труба, вдалася до неспокійних міркувань. Мисливиця почала збирати залишені ліки, скоса поглядаючи на мовчазну дівчину.

Нарешті вона запитала:

– Сильно Провісник лаявся?

Ісгерд розплющила очі й сфокусувала погляд на Ейлі, байдуже відповіла:

– Так, трохи, бо я сама у всьому винна і йому не мало сенсу кричати та карати.

– Що ж, можу сказати, що ти легко відбулася. За серйозну провину Кодлак міг і прогнати.

– Було б звідки проганяти. Я офіційно не Соратниця, захочу – сама піду.

Ейла поблажливо посміхнулася:

– Нікуди ти не підеш, сестро, інакше б давно так і вчинила.

Ісгерд подумки погодилася з Ейлою. Дійсно, попри всі суперечності, через які дівчина не могла зрозуміти до кінця, хоче вона ставати воїном чи ні, іншого варіанту для себе вона все одно не бачила. Тим не менш, її відчуття й думки досі були далекими від справжньої військової справи, заради якої мало сенс вступати у Соратники. Їй подобалося жити в Йорваскрі, дружити з Ейлою та Ніядою і тихо палати при зустрічі з Фаркасом, але тепер вона не знала, чи потрібно їй навіть це.

– Ейло, пам'ятаєш, ти сказала, що якщо я матиму якісь проблеми, я можу поділитися ними з тобою чи Ніядою?

– Звичайно, – Мисливиця відклала сумку з ліками й підсіла до Ісгерд на ліжко. – Викладай, що тебе мучить.

Дівчина пом'ялася, підбираючи слова. Як розповісти Ейлі про наболіле, про свої відкриття і посталі питання. Ейла мовчала, вичікуючи, коли прорветься водоспад одкровень, і погляд її був проникливим, добродушним. Майже як у Фаркаса, але той дивився все ж якось по-особливому, як ніхто інший не міг.

– Я ж сьогодні половину вуха втратила, – почала Ісгерд з усмішкою, ніби нічого паршивого не сталося. Ейла теж усміхнулася, але більше за компанію. – І відрізала його людина, яка кричала «за Скайрим» так само як і під час нападу на Ельфійські Луки. Я відразу зрозуміла, що це якщо не одні й ті самі люди, то з однієї банди точно, – вона обхопила себе за коліна, розсіяно дивлячись уперед. – Ейло, це нормально, що після всього, що сталося, норди здаються мені ворогами?

Мисливиця схилила голову:

– Якщо ти вважаєш нордів поганими, то і ми, Соратники, теж погані.

– Це мене й турбує, – пожувала губи Ісгерд. – Всі, хто хотів мені зла, були нордами, але ви не такі. Крім Арнбйорна, звичайно, але він вже отримав за заслугами, – хмикнула вона. – Я вважаю вас своєю новою сім'єю, ти і Ніяда мені близькі подруги, однак сьогодні я відчула сумніви. Ніби… чекаю якоїсь каверзи, яка обов’язково станеться, хоча й усвідомлюю, що це несправедливо щодо всіх вас.

Ейла зітхнула і турботливо поклала долоню на плече Ісгерд:

– Мені шкода, що ця банда злочинців склала таке жахливе враження про нордів, як народність. На жаль, ситуація в Скайримі зараз хитка, і це відбивається на всіх не-нордах. Не тільки ельфи страждають, а й імперці, редгарди, що вже казати про орків, каджитів, аргоніан. Нині всім нелегко.

Ісгерд стрепенулась:

– Але, Ейло, я ж не чистий босмер! Мій батько і дід були нордами, і я всіма силами хочу довести свою причетність до них, – вона насупилась. – Точніше, хотіла. Я сказала цим бандитам, що є нордкою і саме через це вони вирішили «підправити» мої вуха. Це я ще мовчу за інші жахливі речі, які вони хотіли зі мною зробити.

Ейлі було неприємно чути про тортури, яким хотіли піддати Ісгерд. Адже вона не заслужила такої долі, несправедливо поплатилася за якісь там загострені вуха, які зовсім не псували її як людину.

Спочатку Соратники із сумнівом ставилися до Ісгерд. Членам споконвічно нордської гільдії було складно звикнути до наявності серед них дівча, чия зовнішність більш ніж відображала її босмерське коріння, хоч і була не типово звичною в цьому розумінні. Шушукалися, звичайно, про «не такі» очі, «не такі» вуха, що мерзне в підвалі, тоді як ніхто з Соратників не відчував холоду, і що через це грубу довелося в загальну спальню притягнути й розшукати найтепліший одяг. А потім звикли, почали дивитись не на зовнішність, а на справи. Як старанно тренується разом з усіма, намагається прийняти правила життя Йорваскру, вжитися у їхню родину, стати однією з них. Тепер вже ніхто б не сказав, що Ісгерд якось відрізняється від них чи чимось гірша. Вона стала такою ж, як і всі вони – нордкою за своєю суттю.

– Сьогодні я вперше задумалася про те, щоб відгородитися від вас, – продовжила спокійніше Ісгерд. – Що зараз ви добрі до мене, а потім того й чекай, зробите підлість.

– Гей, дурниці все це! – м'яко гукнула Мисливиця. – Соратники – це найміцніша родина, яку ще пошукати, тут усі одне одному опора та підтримка. Ми завжди прийдемо на допомогу, ось як сьогодні, згадай. Хіба ми могли лишити тебе в біді? Якби всі норди були поганими, то ніхто з Соратників не пішов би тебе рятувати, але коли Йорлунд розповів про твоє викрадення, ні в кого не було сумніву. Ти б бачила, як різко протверезів наш тугодум Фаркас та побіг щодуху туди, куди вказав Йорлунд. Ми ледве встигали за ним!

Ісгерд скривилася, шморгнувши носом. Слова Ейли дали тріщину в холодній ненависті, що засіла всередині. Дівчина витерла сльози, що застигли в очах, не даючи їм пуститися по щоках гарячими доріжками. Мисливиця посунулася ближче і взяла руку Ісгерд у свою:

– Ти можеш злитися на нордів скільки завгодно, бо маєш на це безумовне право, але знай – Соратники своїх ніколи в образу не дадуть. Ти вже давно стала нашою і нам байдуже, яка у тебе кров.

Лід тріснув і тепло вдячності розлилося в грудях. Пальці сильніше стиснули долоню Мисливиці й Ісгерд промимрила крізь грудку, що застрягла в горлі:

– Чи можу я розповісти тобі один секрет? – Ейла кивнула, прикривши очі, висловлюючи свою згоду. Ісгерд стало дуже соромно, але вона продовжила. – Тільки я спитаю в тебе щось для початку.

– Давай.

– Як гільдія ставиться до стосунків між братами та сестрами? Не дружніх.

Ісгерд знала, що на таке запитання краще за Ейлу ніхто не відповість. Мисливиця перебувала у таємних стосунках зі Скйором і вже точно мала розуміння цього аспекту гільдії.

Ейла насупилася, роздумуючи над відповіддю досить довго. Чи був причиною її особистий секрет, чи вона справді не могла швидко відповісти на це запитання, однак почала Мисливиця неспішно, підбираючи кожне слово:

– У жодній книжці, присвяченій Соратникам, нічого не пишуть з цього приводу. Життя воїна сповнене небезпечних авантюр, які обіцяють смерть на кожному кроці. Думати про те, кого можна любити, а кого ні – останнє, на що варто витрачати свої сили і час. Адже сьогодні ти є, а завтра вже ні, і тому є сенс користуватися усіма доступними благами та виконувати всі заповітні бажання. Але не лукавитиму і зізнаюся, що у гільдії є щось типу примарного кодексу, який ніде не записаний, але всі про нього інтуїтивно знають. Від типових «будь щитом і опорою своєму товаришеві», «будь вірний своєму слову й справі» до лінивого несхвалення відносин між братами та сестрами по зброї. Причина тому – небезпека, яку може зазнати твоя половинка і ти втратиш через це раціональність і наробиш дурниць, а добрий воїн в бою повинен лишатися розважливим, – Ейла помітила, як тухне вогник в очах Ісгерд і спробувала втішити. – Але це не закон, який слід не уклінно виконувати. Все-таки, як я вже казала, ми живемо одним днем, щоб відмовлятися від власних почуттів. Нічого не вдієш, якщо кохання вже зародилося, адже так? – Ейла хитро всміхнулася. – І раз я відповіла на твоє запитання, тепер хочу знати, чому ти так цікавишся. Хтось подобається?

Ісгерд сором’язливо згорбилася. Відповідь Ейли дійсно заспокоїла, але за зайву цікавість прийдеться платити, тож, раз вже почала, доведеться домовляти.

– Є один хлопець в гільдії, до якого я не байдужа. І він поводиться якось двояко, незрозуміло зовсім. Мені здається, я йому подобаюся, але дізнатися це напевно неможливо. А ще після того, що трапилося сьогодні, я зовсім заплуталася і не знаю, чи хочу я дійсно, щоб мої почуття були взаємними. З одного боку, дуже цього жадаю, а з іншого боюся, що все дарма і ця людина зробить мені боляче, як і інші норди.

Ейла раптом коротко засміялася і ляснула Ісгерд по плечу:

– Вже хто-хто, а Фаркас тільки на вигляд великий і грізний, а насправді й мухи даремно не образить. Тож твої побоювання з цього приводу марні, сестро.

– Як ти здогадалася?! – округлила очі Ісгерд, згоряючи від незручності.

– Та що тут гадати? Мені все ясно ще з зими, коли ти починала червоніти й тупити щоразу, як він опинявся поблизу. Не хочу вводити тебе в ще більшу незручність, але гадаю, що кожен у Йорваскрі це помітив, ну, окрім самого Фаркаса, напевно. Він взагалі трохи загальмований по життю.

Ісгерд хотіла провалитися крізь землю. Нехай вона і затіяла всю цю розмову, заздалегідь прирікаючи себе на ганебне викриття, але через те, що Ейлі вже було все відомо та не тільки їй, стало ще гірше. Краще б Ісгерд не починала все це і жила у незнанні.

– Знаєш, я не можу говорити за Фаркаса, але те, що я бачу, можна однозначно назвати не дружніми почуттями, – сказала Ейла. – Він небайдужий до тебе, просто не розуміє цього.

Ісгерд присоромлено посміхнулася її словам. Мисливиця на те й мала таке прізвисько, бо легко бачила такі деталі, які інші не могли навіть напруживши зір.

Ісгерд скромно запитала:

– Я подумала, можливо, ти щось порадиш?

Ейла подумала, задумливо роздивляючись кімнату і потираючи підборіддя, а потім сказала:

– Навіть і не знаю… Може тобі варто самій зробити перший крок і подивитися, що з цього вийде?

Ісгерд уявила, як це має виглядати. Якщо вона зізнається Фаркасу прямо, що він їй подобається, то як той відреагує? Відповість взаємністю або скаже щось на кшталт: «Ти мені теж подобаєшся, ми ж із тобою друзі» і на цьому все. А якщо вона безсоромно спробує його поцілувати? Ах, в Ісгерд закружилася голова від цієї думки. Навряд чи вона знайде в собі сили це зробити, та ще й жодного разу в житті не цілувавшись. Це на вигляд здається легко, а як почнеш думати над процесом і голова пухне! Хоча подружки й казали, що коли цілуєшся, все виходить інтуїтивно зрозуміло.

Ейла розреготалася над напруженим обличчям Ісгерд. Та то червоніла, то блідла й очі її стали круглими, мов тарілки.

– Заспокойся, сестро, а то пара з ніздрів піде! Почекай та я щось придумаю.

Ісгерд кивнула з вдячністю і зітхнула, почуваючи себе легше. Не одній їй над цим питанням думати, вже легше. Вона взагалі справжнісінька дурепа, що надумала собі казна-що й фактично сіла в калюжу. А так їй треба! Як можна було сумніватися в Соратниках і особливо у Фаркасі? Та за весь час, що вони жили під одним дахом, ніхто не завдав їй зла. Арнбйорна Ісгерд Соратником не вважала і воліла не думати про нього зовсім.

Ейла хихикнула і раптом видала:

– Слухай, я, правда, не розумію, що тобі сподобалося у Фаркасі? Він же дурень дурнем.

– Гей! Про смаки не сперечаються! – прикрикнула на неї Ісгерд, але й сама розсміялася.

Вони жартівливо наставили один одному тумаків по ребрах, а потім заспокоїлись і, розпластавшись на ліжку, замовкли. День близився до обіду і в кімнаті стало зовсім світло.

– А де Ніяда? – поцікавилася Ісгерд, раптом згадавши, що давно не бачила Каменеруку.

– Кодлак відправив її з Торваром на пошуки данмерського лікаря, щоб він спробував заростити тобі вухо.

– Було б чудово, – пробурмотіла дівчина і заплющила очі.

Ейла, помітила, що Ісгерд починає дрімати, перелізла на своє ліжко і сама вщухла. Нічна операція з порятунку з'їла багато сил і кімната швидко поринула в сонну тишу.

Пізнього вечора у двері постукав Торвар, скликаючи на вечерю:

– Близнюки сказали, у Кодлака важливі новини, так що краще не спізнюватися, – передав він і пішов далі коридором.

Ісгерд, що важко прокинулася після міцного сну, з хрускотом розім'яла кісточки. Їй нічого не снилося і після пробудження тіло залишалося ватним та лінивим. Ейла виглядала не менш розбитою.

– Якщо Торвар вже в таверні, значить і Ніяда має десь бути, – припустила Ісгерд, розплутуючи пальцями кінчики пасом, що стирчали з-під пов'язки. Трохи менше ніж пів року знадобилося, щоб вони відросли по лопатки. Треба буде по поверненню у Йорваскр знову підстригтися.

– Сподіватимемося, у них все вийшло, – Ейла підправила розмазаний бойовий макіяж і обсмикнула залами на одягу.

Пам'ятаючи правила, Ісгерд вдягнулась у плащ, на якому де-не-де зберігся бруд після підземелля, і накинула на голову каптур. Разом вони піднялися до зали.

Для Соратників був відведений великий стіл в окремому куті, скритому від чужих очей високою перегородкою. Служниці метушилися, підносячи нові й нові страви та глеки з напоями. Пригощати воїнів збиралися до одурення.

– Ого, намічається щось серйозне! – оцінила масштаб їжі Ейла.

З іншого боку за стіл якраз сідали близнюки, що підійшли буквально на хвилину раніше.

– Напевно, Ульфрик виділив нам грошенят, як і обіцяв, – мало не потираючи долоні, радісно доповів Фаркас.

– Не тільки в цьому причина, – вклинився серйозний Скйор, – є ще дещо, що стосується одного з нас.

Про кого йшлося, Ісгерд відразу здогадалася. Вона була залізно впевнена, що за вечерею будуть обговорювати її косяки. Розмова з Кодлаком видалася двоякою. Вони начебто все залагодили, а все одно, хто знає, що спаде на думку Провіснику. Він цілком міг порадитись зі Скйором і вирішити її випнути з Йорваскра. Залишать тут на поживу нордам і пихатим данмерам.

В основному залі голосно заграв бард, заглушаючи своєю лютнею голоси.

– Про які гроші говорив Фаркас? – тихенько спитала Ісгерд в Ейли, відкидаючи каптур. Сидіти в окремій кімнатці з відкритим обличчям було цілком безпечно. Вона впіймала на собі цікаві погляди друзів, які розглядали білі пов'язки на її голові.

– Вчора на бенкеті ярл сказав, що видасть кожному по триста септимів за піймання зграї, яка псує його репутацію.

Ось так пощастило Ісгерд напоротися саме на бандитів у розшуку! Цікаво, чи пов'язані ті, хто спалив її село, і ця групка між собою і яке відношення вони мають до ярла Віндгейма? Ісгерд мало розуміла в політиці, бо поки жила в Ельфійських Луках, новини туди доходили віддалені, поверхневі: хтось із кимось воює, начебто є ополченці проти Імперії, не доведено, але факт, що працюють від імені одного з ярлів, якого саме, невідомо. Ось, власне, і все. А у Вайтрані всі думки Ісгерд займали їжа і нічліжка в затишному від вітру місці. Розмови, які їй вдавалося підслухати, стосувалися здебільшого торгівлі, пограбування дрібних крамарів та хто з сусідів де напився до блювотиння. У самому Йорваскрі політика так само не обговорювалася, бо гільдія була нейтральною в цих справах.

Стіл поступово займався Соратниками. Нарешті з’явилася Ніяда і сіла поруч з Ейлою, яка сиділа ліворуч від Ісгерд. Дівчина перехилилася через Мисливицю, бажаючи дізнатися результат пошуків, але войовниця похитала головою:

– Пробач, але ці чортові данмери ні в яку не хотіли співпрацювати. Навіть не сказали, хто в них лікар, – вона винувато простягла пакунок. – Але нам вдалося знайти мага і попросити заморозити вухо. Сказали, що це трофей, тож він без проблем допоміг.

Ісгерд з сумною посмішкою прийняла ганчірочку, під якою лежала частина її вуха. Навіть через тканину відчувалося легке поколювання, залишене магією. Вона сховала його у кишеню:

– Нічого. Я й не розраховувала на щось, тож особливо не засмучуюсь.

Її за плече торкнув Торвар, який сидів праворуч:

– Шрами прикрашають воїна, тож, навпаки, пишайся цим бойовим хрещенням.

– Таке собі хрещення, якщо чесно, – гірко зауважила Ісгерд.

– Зате уяви: ти виходиш до харцизів, щоб битися з ними, вони бачать твоє відкушене вухо і розуміють, що їхні справи кепські.

Ісгерд уявила собі цю картину – так, та ще гроза розбійників виходить – і розсміялася, а за нею і Торвар.

До торців, де пустувало останнє місце, підійшов Кодлак. Атмосфера з його появою загострилася і стала густою, зосереджуючи всю увагу на Провіснику. Здалося, навіть бард у залі почав грати якось тихіше. Не сідаючи, Кодлак налив собі вина і почекав, поки всі зроблять так само. Коли кубки були наповнені, старий підняв свій і заговорив:

– Я хочу оголосити дві новини. Про першу, мабуть, ви вже здогадалися. Волею нагоди наші брати та сестри виконали завдання ярла Ульфрика Буреплаща і за це кожен, хто брав участь у цій справі, отримає обіцяні триста септимів. Окремо варто подякувати Йорлунду Сивій Гриві, який знайшов бандитське лігво. Ярл пообіцяв спорядити віз найліпшої шкіри та сталі з усього Істмарка та обдарувати королівським інструментом для роботи у кузні. Пропоную підняти кубки за успішне виконання завдання!

З урочистими зойками Соратники осушили кубки до дна. Сухе гіркувате вино покотилося горлом у шлунок і Ісгерд гаряче видихнула. Кров тут же прилила до її щік. Якщо пити щоразу до дна, жодних сил не вистачить.

Провісник досі стояв, отже, йому було що ще сказати. Знову глечик промайнув над столом, швидко розливаючи нове вино. Коли все було готове, Кодлак зачекав, підігріваючи інтерес, і вкрадливо почав:

– Моя друга новина стосується Ісгерд, – він подивився на дівчину і та повільно піднялася на ватяних ногах, затамувавши подих. – Ти кілька місяців живеш з нами, але досі питання про прийняття тебе у Соратники не порушувалося, навіть після прийнятного проходження випробування. Я вважаю, ти вже сповна заслужила називатися сестрою всім цим доблесним воїнам, – він окинув рукою тих, хто сидів. – Піднімімо кубки за нового члена гільдії! Ласкаво просимо до нашої сім'ї офіційно, сестра по зброї.

Напружена тиша, що виникла на час промови, вибухнула дзвінкими оплесками та улюлюканнями. Найближчі до Ісгерд сусіди потягнулися обійняти її та привітати із членством. Як великий ведмідь незграбно обійшов стіл Фаркас і стиснув Ісгерд у міцних обіймах, відірвавши її ноги від землі. З рештою Соратників Ісгерд стукнулася кубками, розливаючи напій на виставлені на стіл блюда.

Вони пили за Ісгерд ще тричі. Дівчина не любила міцних напоїв, але цього разу поступилася своїм уподобанням і до дна висушила кубок за кожен тост, що звучав на її честь. Їй бажали слави, сміливості, перемог і жартома вже постаратися зберегти друге вухо. Шматок, що лежав у кишені, Ісгерд вирішила потім вдягнути в нитку і повісити собі на шию в науку про свою необачність.

Торвар лип до Ісгерд як банний лист і якщо спочатку їй здавалося, що він просто по дружбі хоче з нею поспілкуватися, то трохи згодом все стало ясно, коли Соратник підсунув стілець надто близько. Повітря, що виривалося з рота щоразу, коли він щось говорив, вже лоскотало вухо. Ісгерд перестала слухати Торвара. Її затуманений мозок уявляв, що шепочеться з нею не Торвар, а Фаркас і від цього мліло розпалене серце. Ех, підійшов би він зараз до неї,... Ісгерд блаженно посміхалася, уявляючи собі ситуацію, в якій вони зізнаються один одному в коханні, а потім підняла очі, щоб у наступну секунду здригнутися від неприємного відкриття. Місце Фаркаса було порожнім. Чи пішов він за своєю ініціативою, чи не витримав спостерігати за Торваром, який приставав до новоспеченої Соратниці – у будь-якому разі Ісгерд це протверезило.

Вона рішуче відсунула Торвара від себе і з докором помітила:

– Ти сидиш занадто близько, брате. Дотримуйся дистанції.

Він пограв бровами, роблячи деякі висновки у своєму п'яному мозку, і широко всміхнувся, бажаючи продовжити розмову, але тут вже піднялася Ісгерд. Вона протиснулася повз войовниць і, накинувши каптур на голову, пішла з зали. Веселощі розвіялися і не залишили сліду.

Спустившись на перший поверх, дівчина побачила Йорлунда, який заходив до своєї кімнати, і вирішила скористатися моментом. Вже завтра підходити з такою темою буде пізно.

Постукавши у двері й почувши ствердне «Увійдіть», дівчина зайшла всередину. Тумби в кімнаті займали дорожні мішки й одяг. Дещо встиг собі купити Йорлунд і тепер важкі пакунки лежали біля його ліжка. Загалом, старші Соратники підтримували чистоту та порядок, чого – Ісгерд впевнена – не було в іншій чоловічій кімнаті, яку займали близнюки та Торвар.

– Чого хотіла на ніч глядячи? – спитав стомлено Йорлунд, бажаючи скоріше лягти спати.

– Подякувати, – зчепивши пальці, збентежено пробубнила Ісгерд.

– О, це гарне рішення, – погодився він. – Ну, давай, розказуй.

Ісгерд почухала замотану потилицю:

– Якби не ви, мене б вже не було в живих. Дякую, що прийшли на допомогу. Я тепер у боргу перед вами.

– Подяку приймаю, але все ж таки не мені ти повинна це говорити. Дякувати тобі варто богам, що вони волею нагоди дозволили мені помітити тебе, і своїм друзям, які безоглядно кинулися за тобою, тільки я сказав, що ти в біді. Один я навряд чи щось зробив проти двох десятків бандюків.

Ісгерд зажувала губи, не знаючи, що відповісти. Їй чомусь здалося, що її відчитали, як малу дитину. Може й справді варто було піти та кожному з Соратників подяку висловити, а не тільки ковалю? Вона скоса подивилася на Йорлунда, а той посміхнувся у білі вуса:

– Припиняй тушуватися, все гаразд. Іди спати, бо завтра ввечері поїдемо додому. Якщо хочете подивитися Віндгейм, доведеться встати раніше.

– Дякую… ще раз, – кивнула Ісгерд. – На добраніч, – і швидко вискочила у коридор.

Розмовляти з Йорлундом ще складніше, аніж з Кодлаком. Весь час здається, що він посміється з неї чи скаже щось образливе. І все ж з полегшеним серцем Ісгерд пішла в жіночу кімнату і заснула одразу ж, тільки торкнулася подушки.

 

Chapter 12: Маленькі кроки

Ісгерд прокинулася з опухлою головою як її подруги напередодні. Ніяда дала випити якийсь гіркий порошок, пообіцявши полегшення за пів години, і почала обробляти рану. Вона розмотала бинти, підмоклі за ніч від крові, і заново змастила маззю обрубок. На щастя, процес загоєння йшов добре.

Терплячи маніпуляції Ніяди й шиплячі від болю, Ісгерд дістала на світло згорток із відрізаною частиною вуха і попросила в Ейли найменший ніж.

– Що ти хочеш з ним зробити? – здивувалася Мисливиця.

– Якщо не можна пришити, зроблю з нього підвіску.

– Оригінально, – оцінила Ніяда. – Хтось вішає на себе шкури вбитих звірів, а ти свої - частини тіла.

– Сподіватимуся, що це перша й остання відрізана від мене частина, – Ісгерд подивилася на шматочок, що лежав на тканині. Потемнілий від засохлої крові, він мав синюватий відтінок і був холодним, але на дотик лишався все таким же м'яким і гнучким.

– Згодом він задубіє і зморщиться, – сказала Ейла, так само розглядаючи вухо.

– Що ж, з цим тепер нічого не поробиш...

Ісгерд проробила маленьку дірочку в загостреному кінчику і пошукала відповідний шнурок. Більш-менш підхожою по довжині виявилася запасна шкіряна шнурівка з поручя Ніяди. Каменерука легко віддала шнурок, сказавши, що сьогодні ж купить новий, коли вони підуть гуляти Віндгеймом.

Ісгерд пов'язала незвичайну підвіску собі на шию і сховала її за комір. Там, де вухо торкалося шкіри, було прохолодно та лоскітно. Дівчина вирішила, що тепер до її особистих, гаряче важливих речей, добавиться і це вухо в компанію до лялечки Фаркаса. Що завгодно Ісгерд може втратити або зламати, але ці дві речі буде берегти як зіницю ока.

Якщо раніше планувалося провести у Віндгеймі близько тижня, то через несподівані пригоди, які підставили Ісгерд під ризик втрати життя, Провісник скомандував від'їжджати вже ввечері наступним днем. Заночувати планувалося у Гаю Кін, що розкинулася через річку і була дещо не по дорозі, але Соратники дуже хотіли попросити благословення у богині, матері всіх нордів. Це крало пару днів на крюк, який доведеться зробити, і також було причиною, чому на гуляння по місту Ісґрамора зменшили час.

Одягнувшись, дівчата піднялися у залу на сніданок, швидко поїли й, прихопивши із собою молодих воїнів в особі Торвара та близнюків, що так само збиралися подивитися Віндгейм, вийшли надвір.

Соратники вели досить важкий спосіб життя, постійно наражаючи себе на небезпеку. Вони практично не знімали обладунків, завжди були при зброї та в повній бойовій готовності піти на завдання в той же момент, як його видасть Провісник чи хтось з Кола. Щоденна військова робота перетворювалася на виснажливу рутину і тільки той, хто справді любив цю справу, не вигоряв з часом. Однак коли надавалася можливість залишити зброю вдома і одягнути вихідний одяг, з незвички легкий і зручний, Соратники користувалися нагодою. Як сьогодні. Для Ісгерд було дивним бачити своїх братів та сестер у простих шкіряних куртках з хутряними комірами, штанах та чоботях, без луків та мечів, а з напівпорожніми сумками, перекинутими через плече. Вони, звичайно, і раніше дозволяли собі так гуляти, але щоб усі поголовно…

Ісгерд тупала по товстому липкому снігу позаду компанії, притримуючи комір вовняного плаща зсередини, щоб той ненароком не відкинувся. На голову поверх пов'язки була натягнута хутряна шапка, що весь час сповзала на очі. Ісгерд шморгала почервонілим носом, розглядаючи вже знайомі місця. Цього разу вулиці здавались привітнішими і навіювали святковий настрій, ніби Сатурналія пройшла не чотири місяці тому, а ось-ось настане і знову закотять ярмарки та танці, прогримлять пісні, маги запустять у небо різноколірні феєрверки.

– Я б подивився місцевий музей, – запропонував Вілкас, йдучи на чолі групи, – там лежить багато старожитностей, пов'язаних з атморцями та будівництвом Віндгейма.

– Гарна ідея, – підтримала Ейла. – Іноді корисно розвивати не тільки м'язи, а й мозки, – і з натяком звернулася до Фаркаса, що відірвався вперед. – Гей, громило!

– Га? – воїн різко розвернувся, незграбно ковзаючи на снігу. 

– Що там за вивіска біля тебе? – крикнула Ейла йому. – Чи не музей часом?

Вілкас тяжко зітхнув. Ніяда пирснула й Ісгерд здивовано підняла брови. Фаркас примружився і дивився на дерев'яну табличку над дверима, навпроти якої стояв. До неї група тільки-но підходила і що там написано, розглянути ще було важко.

Раптом Ісгерд почала здогадуватися, що відбувається – вона згадала, як ще в стайнях Вайтрана сказали, мовляв, молодший із близнюків погано читає. Мотив жарту став їй зрозумілим, але потішатися над простачком Фаркасом зовсім не хотілося на відміну від інших. Вілкасові, схоже, теж було не до сміху. Він пригнічено дивився на брата, подумки рахуючи секунди до його ганебного провалу.

– Це лавка дерев'яних прикрас, – нарешті видав Фаркас.

– Гм, дійсно, – погодилася Ейла, коли вони підійшли ближче і змогли прочитати вивіску. Мисливиця роздумувала лиш хвилину, а потім вказала на якийсь магазин з іншого боку вулиці. – А там що? Нам би музей знайти, чи не допоможеш?

Фаркас забурчав, що його змушують виконувати дурну роботу хлопчика на побігеньках, але відразу уточнив, що йому нескладно виконати таке маленьке прохання для своїх друзів. Він брів попереду і читав назви вивісок, схоплюючи літери нальоту. Насмішка над Фаркасом не вдалася і Ейла з Ніядою швидко перестали потішатися. Зрештою, це дістало й Вілкаса, і він зашипів на войовниць, щоб вони відстали від його брата.

– Впевнена, наш тугодум щось приховує, – шепотілася з Ейлою Каменерука. – Або Вілкас його підтягнув за зиму в читанні або він пройшовся заздалегідь і прочитав всі вивіски.

– Ага, такі веселощі обламав, – розчаровано зітхнула Ейла у відповідь.

Ісгерд слухала, потайки радіючи, що їм не вдалося посміятися над Фаркасом, який чесно старався для них, шукаючи музей, а вони натомість чекали, коли він зганьбиться. Як би Ісгерд не любила своїх подруг та новоявлених сестер, а їхній вчинок був жахливим.

Її торкнув за плече Торвар, привертаючи увагу.

– Ти щось хотів? – запитала Ісгерд і вони непомітно відстали від групи.

Торвар був старшим за войовниць і братів, а вже Ісгерд і поготів. Від алкоголю і частих бійок на кулаках у чоловіка залягли зморшки біля очей і на лобі, а світле волосся було сухим і стирчало в різні боки. Привабливим Торвара важко було назвати, але він все одно не був останнім серед чоловіків Йорваскра і подобався деяким дівчатам у Вайтрані. Ісгерд згадувала, як той п'яно притискався до неї, говорячи мало не в саме вухо, і їй ставало гидко. Він не подобався Ісгерд і вона вважала б за краще ніколи не згадувати вчорашнє. Проте, дивлячись в обличчя Торвара, картинка сама собою повставала перед очима і бажання говорити з воїном відпадало зовсім.

– Хотів запитати, раз ти тепер офіційно наша сестра, як щодо того, щоб сходити разом на полювання, коли повернемося додому?

– Ти ж не мисливець, – нагадала Ісгерд.

– І ти теж, – знайшовся той, – тому я і пропоную нам спробувати пополювати вдвох. Не з Ейлою ж йти та ганьбити.

– Навіть не знаю, – не дуже охоче почала дівчина. – Мені якось вистачило полювання на ведмедя, який виявився тролем, і поки що я бажанням не горю.

– Слухай, якщо ти все-таки надумаєш, я буду радий твоїй компанії, – сказав Торвар і стиснув її плече.

«Якщо я й надумаю, то піду тільки з Ейлою», – подумала Ісгерд, чекаючи, коли ж Торвар прибере свою руку. Той не поспішав і дівчина взяла ініціативу до своїх рук. Повела плечем і прискорила крок, наздоганяючи сестер і залишаючи воїна позаду.

Вони таки знайшли музей і, поки Ісгерд говорила з Торваром, відбувалося щось цікаве. Біля входу у велику будівлю, мабуть, розміром із сам палац, стояв вартовий і вимагав плати за вхід.

– Гей, ми зі знаменитої гільдії воїнів! – лаявся Фаркас, нависаючи над чоловіком. – П'ять сотень Соратників Ісґрамора, які підкорили Скайрим. Кмітуєш? Ти хоч щось про це чув?

– Та мені все одно, хоч діти ярла, наказ дано – платню брати з усіх.

– Я бачу, ти зуби давно не рахував, розумнику? – загарчав Соратник. – Можу допомогти виправити це непорозуміння.

– Брате, – Вілкас стиснув лікоть Фаркаса, відсмикуючи його назад, – ми заплатимо, це не проблема.

– Я за цих трусів по всьому Скайриму віддуваюся і при цьому не можу пройти без плати? – обурювався Фаркас. – Та хто цей бабак взагалі такий?

– Так все, припиняй цю виставу, – буркнув Вілкас, витягаючи гаманець. – Не вистачало ще, щоб через тебе у Провісника були проблеми з ярлом.

Він відсипав упертому вартовому по три септими за кожного і вони юрбою пройшли всередину, продовжуючи слухати невгамовне бубоніння Фаркаса. Ніяда та Ісгерд в принципі були згодні з братом по зброї – цими грошима можна було сплатити гарний обід у таверні, а з огляду на кількість відвідувачів віндгеймський музей не бідував.

У трьох величезних залах зберігалося безліч найдавніших уламків зброї, обладунків, старих книг, горщиків, побутових речей, зачарованих магами від руйнувань. Всі вони були приховані за скляними вітринами та підписані. Ісгерд ніколи не бувала в музеї і, поблукавши по залах, вирішила, що більше їй і не захочеться відвідувати подібні місця. Тиха атмосфера гнітила, хотілося спати. Єдиний, хто був зацікавлений у всьому цьому, це Вілкас – уважно читав усі написи, роздивлявся, ледь не утикаючись носом у скло.

– Може пройдемося магазинами? – знайшла дівчину Ейла і підморгнула. – Сил більше немає ходити за Вілкасом. Він іноді такий занудний!

Ісгерд окинула зал, яким розосередилися інші Соратники:

– Підемо самі чи когось прихопимо?

– Ніяда вже чекає на виході, а мужики нехай самі собі розваги вигадують. Ходім.

Залишити музей і вирватися на свіже повітря, не пронизане затхлістю і нудьгою, було найкращою ідеєю. Наступні три години войовниці прогулювалися торгівельною вуличкою, заглядаючи в лавки зі зброєю, бронею, одягом та прикрасами, дрібницями. Ціни у Віндгеймі були захмарні і грошей Ісгерд майже ні на що не вистачало, але подруги не обділили її. Замість обіцяного плаща, Ейла обрала для неї підбитий зсередини коротким хутром каптан довжиною до коліна, з розрізами спереду, ззаду і з боків, щоб не сковували рух. Застібався каптан по горло на шкіряні петельки і мав каптур, прикрашений пухнастим лисячим хутром. Ісгерд переодяглася в каптан і на вулицю вийшла вже в новому одязі, такому теплому, як ще жодна інша одежина, яку вона коли-небудь мала. Накинутий каптур добре сидів на голові, не пропускав протяг, а довгі волоски хутра стримували сніг.

– Почнеш ходити на завдання, зароблятимеш гору золота і зможеш ні в чому собі не відмовляти, – сказала Ніяда, милуючись Ісгерд.

– Скоріше б, а то якось ніяково, що ви витрачаєтеся на мене.

– Це дрібниці, – відмахнулася Ейла. – Буреплащ виділив нам по триста септимів, цього вистачить на тижні життя у своє задоволення. Так що не хвилюйся з цього приводу.

У таверну дівчата повернулися по обіді, готуватися до від'їзду. Якщо Ісгерд особливо не було чого складати, то Ейлі та Ніяді ще потребувалося спакувати власні речі та купу покупок, тому вона впоралася в один міг і збиралася почекати решту в головному залі.

– Це… ухти! – захопився Фаркас, зіткнувшись з Ісгерд у коридорі. – Ти чудово виглядаєш.

Почувши таку реакцію, вона почервоніла ледь не до коренів волос:

– Дякую, е-е... як погуляли Віндгеймом?

– У мене не було особливих планів, тож я просто ходив за Вілкасом, а він обійшов кілька книжкових крамниць, щось там для себе придивлявся, – воїн махнув рукою, показуючи, що не особливо вдавався у те, що відбувалося.

– Ти, я дивлюся, не великий любитель книжок, – посміхнулася Ісгерд.

– Такі, як я, не турбуються щодо подібних премудрих штук, – знизав плечима Фаркас. – Від них болить голова, а має боліти тіло, як наслідок гарного тренування. Для воїна це якраз.

Ісгерд задумливо схилила голову. Це ж треба! Хтось втовкмачив Фаркасу цю ідею, як останню інстанцію, і він їй неухильно слідував. 

– Тобі допомогти? – з-за його спини неочікувано виринув Торвар і кивнув на мішок у руках Ісгерд.

Дівчина здивувалася, як це чоловік так непомітно опинився в коридорі, і чомусь питально зиркнула на Фаркаса, ніби він міг знати відповідь. Той потупився і бурхлива розумова реакція відбивалася на зведених до зморшки на лобі брів.

– Не треба, я сама, – відмахнулася Ісгерд, закидаючи мішок собі на плече. – Я все-таки воїн, а не трактирна дівка, забув?

– Побути войовницею ще встигнеш, а поза битвами поводити себе тендітною панянкою цілком прийнятно, – наполягав Торвар, простягаючи руку в послужливому жесті.

Напереріз Торвару зробив крок Фаркас:

– Тобі сказали – не треба, то чого причепився?

Грізний погляд Соратника був досить промовистим, щоб зупинитися. Торвар схрестив руки й насупився:

– Жінки, вони й у гільдії воїнів – жінки, брате.

– Йди Мисливиці допоможи, якщо так руки сверблять чужі мішки тягати, – прогарчав Фаркас. – Ходімо, сестра. 

Ісгерд похитала головою Торвару, мовляв, не доля, і пішла за Фаркасом. Насправді вона була рада, що Соратник обірвав Торвара і не довелося ухилятися й шукати виправдань.

– Не подобається мені, як він до тебе липне, – зізнався похмуро Фаркас, коли вони віддалилися на достатню відстань.

– Тобі яка справа до цього? – пирхнула Ісгерд. – Не кривдить і добре.

– Не знаю, не подобається і все, – буркнув той під ніс. – Так із сестрами по зброї не поводяться.

«Якби Торвар у такому тоні спілкувався з Ніядою чи Ейлою, тобі було б байдуже», – зауважила подумки Ісгерд, посміхаючись про себе. Вона знала, звідки ноги ростуть у цього роздратування і її тішила ця реакція. Все-таки Ейла мала рацію, а Ісгерд чомусь відразу не розгледіла цього. Тепер залишилося розплющити очі на те, що відбувається, самому Фаркасу.

Залишати Віндгейм було легко й приємно. Ісгерд дивилася на могутні кам'яні стіни, вкриті обвітреною кіркою льоду, і раділа, що їхнє перебування в місті закінчилося. Враження від Віндгейма залишилися неприємні й вдруге побувати тут Ісгерд не хотіла. Довгоочікувана відсутність навколо себе високих будинків, затиснутих між собою і маючих вузькі вулички-лабіринти, дала можливість дихати на повні груди. Ісгерд і не помітила, в якій напрузі перебувала весь час, доки вони не вийшли за межі міста. За вкритою ламаною кригою річкою лежав ліс та гори, пожухла трава, що виглядала серед снігу. Кричав у небі орел, співали пташки, що обліпили кущі сніжноягідника. Як же добре було на волі!

Видерлася Ісгерд на коня швидко, хай і невміло. Головне, щоб Торвар не вирішив, що їй знову потрібна поміч. Після довгої перерви сидіти верхи знову здавалося новинкою, але вже не такою жахаючою, як вперше. Ісгерд штовхнула кобилу п'ятами й потягла повід в сторону, змушуючи її рухатися ближче до початку групи, туди, де з нею не буде можливості вільно поговорити.

Їхали недовго. Гай Кін був зовсім близько за мірками їзди на коні та пара-трійка годин до пункту призначення пролетіли непомітно. В'їхавши на круту гірку і ще якийсь час піднімаючись у передгір'я, швидко досягли густого лісу. Тут глибокий сніг закінчувався, лише злегка припорошивши узбіччя й дорогу. Під самими деревами росла кудлата бліда, від нестачі сонця, трава.

Про те, що вони дісталися Гаю, говорила дерев'яна табличка, а за нею довгий будинок із розбитим городом збоку, на якому лежали стійкі до морозів гарбузи.

Конов'язь вже займало кілька коней і Соратником довелося абияк тулити своїх. Скйор вирішив проблему кардинально й обв'язав повідом найближче деревце:

– Не втече, вона в мене розумниця, – сказав він на кобилу і поважно пішов до будинку. Це була таверна і мала назву «Дерев'яне мереживо».

– Поки ми дізнаватимемося за вільні кімнати та вечерю, можете прогулятися до святилища богині Кін, – запропонував Кодлак і разом зі Скйором піднявся сходами у таверну.

– Пішли, подивимося, сестро, – прихопивши під лікоть Ісгерд, запропонувала Ейла.

Соратники розійшлися територією. Хтось попрямував до мішків, ще приторочених до коней, хтось сів перепочити на сходи. Деякі теж зацікавилися святилищем, але Ісгерд та Ейла пішли окремо. Було в цій ситуації щось таємне, що не слід бачити іншим.

Місце, відведене богині Кін, лише називалося голосним словом «святилище», а насправді це був напівзруйнований постамент, складений з уламків каменю та увінчаний головою тієї самої Кін. Біля підніжжя лежали квіти, іржаві мечі та луки, підмерзлі овочі.

Дівчата постояли осторонь, доки товарищі по зброї не пішли. Хтось з них помолився богині, хтось просто подивився, бо вірив в імперський пантеон, а з нордськими богами знайомився із цікавості.

Повільно Ісгерд підійшла до решток статуї богині. Її витесані з каменю очі вп'ялися в дівчину, наче живі, і вона відчула, як мурашки побігли спиною.

– Богиня Кін вважається матір'ю всіх людей, зокрема нордів. Вона наказує погодою, бурями та вітрами, дикою природою. І військовою честю, тому дуже шанувалася у стародавніх нордів, – розповіла напівпошепки Ейла, так само не зводячи погляду з лиця богині Кін. – Ти можеш спробувати поговорити з нею і поставити питання, які хвилюють тебе.

Ісгерд обернулася на Мисливицю:

– Можна, я тоді сама побуду?

– Звичайно, – погодилася Ейла. – Це надто особисте, я розумію. Зустрінемося біля таверни.

– Дякую, – кивнула Ісгерд і знову повернулася до постаменту, слухаючи, як віддаляються кроки войовниці.

Повіяв вітерець, шелестячи залишками листя на деревах. У північній частині Істмарка завжди стояла зима і морозний фронт не залишав ці землі в спокої, але відійди трохи на південь і округа зміниться нескінченною осінню. Рослини ніколи не могли пожвавитися. Листочки, що проклюнулися, швидко виростали і тут же замерзали через нічні морози, залишаючись висіти на гілках сухими коричневими цятками. Ісгерд зосередилася на звуках, намагаючись відчути природу, що огорнула її. Вона ще ніколи не говорила з богами і не знала, як саме з ними зв'язатися. Стояла і свердлила поглядом обличчя богині, ніби чекала, що та поворухне своїм кам'яним ротом і заговорить. Але йшли хвилини за хвилинами, а дива не ставалося.

Ісгерд повільно опустилася на коліна, поклала долоні на мерзлу землю і прошепотіла:

– Богине Кін, будь ласка, дай мені відповідь, – слова застрягли в горлі, а потім вирвалися з натужною хрипотою, – хто я? Кому мені служити? Чи приймеш ти мене, як дочку свою, чи зречешся через брудну кров? – Ісгерд казала і всередині все стискалося тугим джгутом. – Я хочу бути з північним народом, хочу бути схожою на них усім своїм єством. Я все робила для цього, але чому тоді мені довелося поплатитися за це? Невже я негідна? Скажи мені, богине Кін, чия я дочка? Ти ж мати нордів, ти точно знаєш, хто твої діти.

Не витримавши, Ісгерд розплакалася, вгризаючись нігтями в землю. Шнурок із кінчиком вуха випав з-за пазухи й вона схопилася за нього:

– Якщо я позбавлюся своїх вух, ти приймеш мене? Я зараз же принесу друге в жертву тобі! Тільки скажи, що я гідна бути нордом.

Вона сіла і потягла шнурок, збираючись зірвати його з шиї. Він затріщав, врізаючись у шию, але вузол тримався міцно, не бажаючи розв'язуватись. Ісгерд тягла і тягла, але все було марно. Вона хлюпнула носом і зупинилася, безсильно опустив руки. Поглянула каламутними від сліз очима в обличчя богині та осіклася від думки, що осяяла її.

– Що ж я роблю? – запитала вона себе одними губами. – Навіщо? Це не моє і мені не потрібно, – вона опустила очі у пориту перед собою землю. – Вибач мені, богине Кін. Я даремно прийшла до тебе.

Піднявшись на неслухняних ногах, Ісгерд витерла сльози з щік і помчала назад до довгого будинку.

– Ну, як все пройшло? – поцікавилася Ейла, коли вона вийшла у двір.

– Вона не заговорила зі мною, – відчужено відповіла Ісгерд, неосмислено дивлячись крізь войовницю.

Ейла зробила крок назустріч:

– Боги не з першого разу відповідають, іноді варто почекати, але я впевнена, що вона…

– … не почула мене, Ейло, і ніколи не почує, – голос Ісгерд наповнився силою. – Тож залишмо цю тему, я не хочу говорити про це. Не зараз.

– Гаразд, – смиренно знизала плечима Мисливиця.

Ісгерд не чула голосів ні нордських богів, ні босмерських, але в якийсь момент ясно зрозуміла, що слід припинити натягувати на себе маску когось певного, намагатися підлаштуватися під одних на шкоду іншим. Вона така, яка є: наполовину босмерка, наполовину нордка. Одночасно належить обом народам і водночас нікому. У цьому її особливість та її сила. Ісгерд увібрала риси ельфів, їх стійкість до хвороб, і риси нордів, їх витривалість. Вона повинна перестати соромитися себе і виправдовуватися, цілеспрямовано шукати ознаки нордської чи босмерської крові. Повинна нарешті полюбити себе. 

– З кімнатами нічого не вдалося вирішити, вони всі зайняті, – повідомив всім Скйор, – але ми можемо переночувати в наметовому таборі, там місця вистачить на всіх.

– Не дуже гарна ідея спати на вулиці, – зауважив Вілкас, – ми маємо людей, які погано переносять холод.

– Нічого, я впораюся, – з викликом кинула Ісгерд. – Дякую за турботу.

Те, що Вілкас раптом згадав про неї, було справді несподіваною та приємною новиною. Статус Соратниці миттєво змінював її становище в очах співгільдійців. Тепер, хочеш не хочеш, а доведеться зважати на комфорт кожного і її теж.

Фаркас криво посміхнувся:

– Якщо сестра ляже з нами, вона нізащо не замерзне, я гарантую.

Ісгерд одразу зарум’янилася сильніше за всякого вареного краба.

– Фу, йолопе, це звучало надто вульгарно! – випалила Ейла Мисливиця, морщачи носик.

– Я мав на увазі зовсім не це, а… – обурився Фаркас, але його зупинив Вілкас, роздратовано попросивши брата замовкнути.

– Хазяїн таверни, Кєльд, дасть нам достатньо дров, щоб підтримувати вогонь всю ніч,– сказав Скйор, – і добрі хутряні спальники. Турбуватися нема про що.

– Чудово, – кивнув Вілкас. – Тоді зараз займаємося кіньми та, як упораємося, будемо вечеряти.

Соратники хутко зайнялися підготовкою коней до відпочинку. Треба було знести амуніцію та мішки до табору і тільки коли всі закінчать, можна було розраховувати на гарячу юшку й узвар. Тому не лінувався ніхто.

– Як взагалі можна було додуматися таке запропонувати, га? – потішалася над Фаркасом Ніяда.

– Ти хіба в поході не спиш спиною до спини зі своїм товаришем? – напружено перепитав воїн.

– Коли немає інших варіантів, то звичайно, сплю, – хмикнула Ніяда, мовляв, ця ситуація само собою зрозуміла, – але тут же проблем із цим немає.

– Я хотів як краще, ясно? – буркнув Фаркас. – Відчепись від мене зі своїми глузуваннями, Каменерука.

– А то що? У спаринг покличеш? Я тебе не боюся, швидко покажу, як правильно стояти в стійці та кулаками махати, – з азартом відповіла войовниця.

– Овва, намічається бійка! – з передчуттям вигукнув Торвар.

– Так-так, полегше, хлопці! – встряла Ейла, не підтримуючи запалу Торвара. – Битися ви будете тільки при Скйорі або Кодлаку, щоб випадково не забити один одного.

Фаркас ворчав щось під ніс, невдоволений тим, що його виставили винним попри те, що почала першою Ніяда. Вілкас відчитав войовницю за надмірне завзяття, з яким вона чіпляється до його брата, бо той не завжди розуміє, де жарт, а де правда.

Ісгерд стягнула зі спини коня важке сідло з товстою подушкою і на напівзігнутих поплелася до табору, розмірковуючи про гарячу їжу та затишний спальник. Табір був невеликий, всього на чотири намети, що стояли навколо великого вогнища, вимощеного камінням і з вбитими залізними прутами з обох боків, щоб можна було повісити казанок. Біля вогнища порався Йорлунд, розпалюючи вогонь.

– А хіба ми не вечерятимемо в таверні? – здивувалася Ісгерд, скидаючи амуніцію біля чиїхось раніше принесених речей.

– Ми вирішили, що тобі некомфортно приховувати обличчя у приміщенні й це може викликати зайві питання. Гай Кін знаходиться зовсім недалеко від Віндгейма, тут люди теж мають деяку настороженість, хоч і не такі агресивні.

– Я можу поїсти на самоті на вулиці, іншим нема чого тут стирчати, – розгубилася Ісгерд. Її збентежило, як всі різко почали жертвувати своїм комфортом заради неї.

З боку дровника підійшли Скйор і Вілкас, несучи стоси акуратно складених колодок.

– Соратники, дівчинко, завжди діють разом, – повчально сказав Скйор, почувши її слова. – У Йорваскрі ми можемо розділятися як завгодно, бути в компанії або сидіти на самоті, але поза його стінами тримаємося поруч.

– У таверні все одно все зайнято, – додав Вілкас. – Ми пізно прийшли і місць не лишилося навіть за столом поїсти. Тож задовольняємося малим.

– Хіба Соратники не мають особливих привілеїв? – перепитала Ісгерд. – В «Осередку і свічці» всі були дуже послужливими.

– Тільки якщо ми того хочемо, – відповів Скйор. – Сьогодні галас нам ні до чого.

Дівчині здалося дивним, як різко її співгільдійці вирішили вечеряти в наметовому таборі, адже спочатку все йшло до того, що їсти та ночувати вони будуть у «Дерев'яному мереживі».

Над вогнем встановили котел із водою і поклали туди куплені у Кєльда крупу та овочі. Окремо на вугіллі поставили менший казанок, в який Скйор влив сухого вина і приправив якимись прянощами, від яких залоскотало у носі.

Натягавши достатньо дров, Соратники сіли навколо вогнища і, ведучи пусті балачки, стали чекати вечері. Ніяда відвела Ісгерд до намету і змінила пов'язку на голові. Цю процедуру треба було повторювати день у день ще тиждень, а дівчину вже почало це несамовито дратувати. Здебільшого тому, що вухо та область навколо нього жахливо свербіли, а зрушити щільно накладені бинти хоч на сантиметр і почухати було просто неможливо.

Після щільної вечері по дерев'яних кухлях розлили ароматне гаряче вино. Від нього всередині ставало тепло та затишно, швидко розморювало та розслабляло свідомість. Неспішно цідячи напій, Ісгерд не помітила, як в якийсь момент опустила голову на коліна Ейли і мрійливо дивилася в небо, практично повністю затягнуте хмарами. Воно було темним, глибоким і тільки деінде блищали зірки. Будь-якої миті міг піти сніг і температура знизитися, але зараз Ісгерд не було холодно, новий каптан і вино чудово зігрівали.

Хтось розповів жарт, пролунав сміх, і Ісгерд розплющила очі, зовсім не помітивши, як задрімала. Повз пройшов Вілкас, виходячи з ореолу світла і зникаючи у темряві. Ейла засувалась, ненароком розштовхавши Ісгерд, і та сіла. Ніяда захоплено балакала з Торваром про стиль бою, а старші вже всі розійшлися.

Мисливиця порилася в кишені, дістала маленький папірець, складений удвічі, і простягла Фаркасу:

– Тобі просили передати.

– Ага, – кивнув Фаркас і збирався засунути записку собі у кишеню, коли Ейла підняла брови:

– Що, навіть не подивишся, що там? Мені сказали, справа важлива.

Ісгерд допитливо дивилася на цих двох, не розуміючи, що відбувається. Вона й не помітила, коли Ейлі дали цей папірець, хоча майже весь день вони пробули разом. Цікаво, від кого ця записка та що там написано? Ісгерд захвилювалася.

– Важлива, кажеш? – з підозрою перепитав Фаркас і все-таки розгорнув папірець. Потупився в неї з хвилину, хмурячи брови, потім глянув на Ейлу з серйозним видом і сказав. – Якась нісенітниця, – і зім'яв її в грудку, підводячись на ноги. – Піду, пошукаю Вілкаса, щось довго його немає.

Мисливиця скривила єхидну усмішку. Тільки Фаркас відійшов від табору, вона нахилилася до Ісгерд і шепнула:

– Вставай та йди за мною, тільки тихо.

Ніяда питально подивилася на сестер, що вставали, але Мисливиця відмахнулася їй, мовляв, треба відійти в туалет, і та вернулася до розмови з Торваром.

Стиснувши долоню Ісгерд, Ейла повела її в темряву туди, де зник Фаркас. Вони не йшли слід в слід, але й від доріжки сильно не відхилялися. Ісгерд намагалася ступати якомога тихіше і м'якше, і навіть якщо видавала хрускіт гілочки під ногою, його перекривав шум вітру в кронах дерев, що посилився до ночі.

Фаркаса вони виявили біля довгого будинку, який стояв під вуличним ліхтарем і намагався прочитати записку.

– Т-ти, – повільно вимовляв він букви, – ага, «ти», кхм. Ти по… пд… пдобишся… що це за слово таке? Дурня якась, – тяжко зітхнувши, воїн відірвав погляд від записки і глянув убік.

Ісгерд та Ейла причаїлися в тіні куща, ніяк не видаючи своєї присутності. На світло вийшов Вілкас, застібаючи ремінь на штанах:

– Ти на мене чекаєш? – запитав він брата.

– Ага, – похмуро кивнув Фаркас, – можеш сказати, що тут написано?

– Що це? – поцікавився Вілкас, приймаючи папірець.

– Ейла дала, сказала, щось важливе. А я поглянув-поглянув і нічого не зрозумів. Почерк кострубатий і слова якісь незнайомі.

Від згадки свого імені Ейла пирснула і відразу затиснула рота долонею, щоб випадково не видати себе. Ісгерд з подивом глянула на неї. Очі Мисливиці розширилися, ніби зараз станеться щось неминуче страшне, але дуже кумедне.

Вілкас поблажливо зітхнув і похитав головою:

– Брате, тобі варто більше тренуватися. Не завжди текст буде так само легко читати, як на вивісках Віндгейма, – він розгорнув записку і без запинки промовив. – «Ти подобаєшся Ісгерд не як друг».

Він відразу ж сильно насупився, переварюючи прочитане, а Фаркас схилив голову:

– Це так там написано?

– Ні, тобі почулося, – різко відповів Вілкас, раптом розуміючи, що саме сказав уголос. – Тут написана якась дурість, я й сам розібрати не можу.

– Гей, я чудово все чув! Ніяка то не дурниця була! – обурився Фаркас, вириваючи папірець із рук і жадібно витріщаючись на текст з бажанням прочитати все самостійно.

– Пішли звідси, – поштовхала завмерлу Ісгерд Ейла.

Дівчина так і стояла з відкритим ротом, шокована не менше за воїна. Це так Ейла обіцяла щось придумати, коли Ісгерд поділилася з нею таємницею?

– Це ти вигадала? – випалила Ісгерд, коли попереду замаячив табір, а близнюки залишилися достатньо позаду.

– А хто ж ще? – хмикнула Ейла. – Я вирішила, що буде цікаво подивитися, як Фаркас впорається із цим завданням і сам все прочитає. Не чекала, якщо чесно, що він приєднає Вілкаса.

– Могла написати щось інше, – обурилася Ісгерд.

– Здається, ми розмірковували, як підштовхнути Фаркаса до усвідомлення почуттів, – нагадала Мисливиця. – Ось я й зробила маленький крок за тебе. Хіба це погано?

Ісгерд надулася:

– Я… не знаю.

Вона з завмиранням серця уявляла, як тепер зіткнеться з Фаркасом і що він їй скаже. А що скаже Вілкас Ейлі чи, не дай боги, їй самій? Ох, погана то була ідея, дуже погана!

– Пішли спати, – запропонувала Ейла, коли вони були біля багаття. – Дамо хлопцям переварити інформацію за ніч і заспокоїтися.

Ніяда і Торвар до їхнього приходу розійшлися по спальних місцях. Дівчата знайшли намет, в якому лягла Каменерука, і залізли всередину, задерши полог зі шкур. Усередині було досить тепло, хай і тісно. Ісгерд зняла каптан і швидко залізла у спальник, зсередини вистелений хутром всередину. Одяг вона поклала зверху для більшого тепла.

Ще не встигнувши заснути, вона почула ззовні кроки близнюків, що нарешті повернулися. Вони про щось пошепталися, а потім пішли в один з наметів.

Ісгерд довго не могла заснути, переживаючи через побачене. Вона навіть не так хвилювалася за реакцію Фаркаса, як за злість Вілкаса, яка може обрушитися на неї. Ейла вистоїть будь-який напад і ще відсіч дасть, а ось Ісгерд… Вона не хотіла ні з ким сваритися, та ще й з такої делікатної теми.

Вона почала засинати, коли Ейла раптом обережно підвелася, намагаючись нікого не зачепити. Ніяда навіть не ворухнулася, міцно сопучи з іншого краю. Мисливиця накинула на себе куртку і вилізла з намету. «У туалет, мабуть, захотілося», – припустила Ісгерд і вже збиралася заснути знов, як почула голос, що належав Скйору. Він тихо розмовляв з Ейлою.

Згоряючи від цікавості, Ісгерд підвелася і підповзла до виходу, акуратно визирнувши через щілину в полозі. У темряві ледь розрізнялися дві постаті, що стояли дуже близько. Вони ніжно перемовлялися про щось – можна було розрізнити тільки тон голосів – а потім, узявшись за руки, пішли вглиб лісу. Ісгерд повернулася на своє місце, притиснувши долоні до губ. Чомусь думка про те, чим наодинці займатимуться Ейла та Скйор, дуже її розхвилювала.

 

Notes:

Що ж, цей розділ стає офіційною стартовою точкою для початку розвитку деяких стосунків у деяких персонажів, хе-хе
Приготуйтеся наступні кілька розділів багато спостерігати за Фаркасом та Ісгерд. Дівчатка (а можливо і хлопці), ми дочекалися! :D

Chapter 13: Новий товариш

Насамперед прокинувшись вранці Ісгерд побачила сопучу поруч Ейлу, що нахабно закинула на неї свою руку. Коли Мисливиця встигла повернутись?

Обережно прибравши руку з себе, Ісгерд встала і натягла на себе каптан. У наметі достатньо нахекали й застібатися на всі ґудзики означало спаритись за хвилину. Даремно Фаркас переживав, що їй буде холодно вночі. До речі, як там він тепер?

Ісгерд відкинула полог і висунулася назовні. Її щоки залилися рум'янцем, але не тому, що на вулиці було холодно, а тому, що біля маленького багаття саме сидів Фаркас, у тонкій сорочці, яка підкреслювала кожен м’яз, схрестивши ноги й тримаючи в долонях кухоль чогось повитого парою.

– Доброго ранку, – пролепетала Ісгерд, так і застигши на місці.

– Доброго, сестро, – відповів воїн, нерішуче косячись на неї, ніби не міг вирішити: радіти зустрічі чи встати та втекти.

Ісгерд незграбно вилізла з намету, на ходу натягуючи чоботи. Відчуття було таке, ніби її язик запав у горлянку. Вона чула, як зітхає Фаркас за її спиною, що сам мордувався тією ж проблемою. Зазвичай вони обмінювалися якимись несуттєвими фразами, на кшталт «Добре спалося?» чи «Як справи?», але зараз усі ці питання здавалися абсолютно безглуздими. А може Ісгерд просто так вважалося, адже Фаркас вчора прочитав записку, що викривала її, і тепер будь-яке слово в його бік могло прозвучати підозрілим і двозначним?

– Гей, там?

Оклик привів Ісгерд до тями й відволік від важких думок. Вона обернулася і спочатку побачила Фаркаса, що схопився на ноги, хапаючи першу товсту палицю, яка трапилася під руки, а потім вже того, хто кричав їм.

Це був високий, з нитками тугих м'язів на знежиреному підтягнутому тілі, рудоволосий данмер, одягнений у легкий шкіряний обладунок не дивлячись на відчутну прохолоду. За спиною його висів щит, а на поясі одноручний меч.

– Ви Соратники? – запитав він, підходячи ближче.

– Припустимо, – похмуро відповів Фаркас, не опускаючи ціпок.

Данмер діловито упер долоні в боки:

– Я хочу вступити до вашої гільдії.

Фаркас відкашлявся, ніби його приголомшили неймовірною новиною. Ісгерд округлила очі. Вони завмерли, не знаючи, що й відповісти. Данмер поморщив гострий з горбинкою ніс:

– Я що сказав якусь маячню? Чого витріщилися? Чи ви зброєносці і не відповідаєте за такі речі? – Фаркас випростався, готуючись з усією поважністю заявити про свій статус у гільдії, але данмер перевів погляд на Ісгерд і хмикнув. – Я тебе знаю, ти приходила у «Новий Гнісіс». Не очікував побачити тебе тут.

– Я перебуваю в Соратниках, – прохолодно сказала Ісгерд, нарешті впоравшись із чоботями і вирівнявшись, як личить справжньому воїну.

– Та невже? Як несподівано, – він кивнув на пов'язку. – Що з твоєю головою? Нарвалася на расистів-нордів у Кам'яному кварталі?

Ісгерд вишкірилася, дратуючись на ельфа, який, на її думку, надто багато собі дозволяв.

– Взагалі-то я теж норд, – зауважив Фаркас, переводячи погляд з Ісгерд на данмера. – І якщо будеш бичитися, прикрашу твою голову яскравіше.

Данмер виставив руки:

– Полегше, громила, я не збираюся ні з ким сваритися, просто цікавлюся, – він відкашлявся. – Вибачте, якщо я прозвучав надто грубо. У кварталі Сірих інакше вижити не вдасться.

– Гаразд, уявімо, що всього цього не було, – погодилася Ісгерд, теж не бажаючи вступати в конфлікт, і звернулася до Фаркаса. – Варто покликати когось, щоб подивилися на…, – вона питально глянула на данмера.

– Атис, – відповів той.

– Ага, – кинув Фаркас, не чекаючи, поки Ісгерд закінчить фразу. Відкинувши ціпок, він пройшов до наметів, які займали старші побратими.

Залишившись наодинці, данмер поцікавився між іншим:

– То Соратники беруть до своїх лав ельфів? – він примружився. – Чи ти щось середнє?

– Я потрапила до них за збігом обставин, – відповівши лише на частину питання, сказала Ісгерд, – але тебе можуть і не взяти, якщо будеш язиком багато тріпати.

– Гадаю, мені буде не важко заслужити місце в гільдії, – впевнено заявив Атис.

До них підійшли Скйор та Фаркас. У наметах вже шуміли інші Соратники, що прокинулися і тепер збиралися. Скйор склав руки на грудях і оглянув Атиса з ніг до голови:

– Хочеш до нас вступити?

– Так.

– А що вмієш?

– Майстерно володію одноручним мечем, як одним, так і двома одночасно. Демонстрація потрібна? – Атис взявся за піхви, що висіли на поясі.

– Так, було б непогано, – він обернувся на Вілкаса, який вийшов з намету. – Поглянеш на новенького?

Ісгерд чекала на реакцію старшого близнюка і не прогадала. Той подивився на данмера і не одразу зрозумів, жартують з нього чи говорять серйозно. Як довго він мирився з напівкровкою Ісгерд, а тут справжній ельф. Він постарався залишатися холоднокровним, але куточок губи все ж здригнувся, ледве стримуючи невдоволення.

– Як скажеш, – відповів Вілкас, беручи до рук свій меч.

Вони відійшли на вільний простір подалі від табору. Всі, хто до цього моменту встиг підвестися, а це практично всі, окрім Ейли та Торвара, оточили бійців.

– Наступай, не бійся, – запросив Вілкас данмера. Той зневажливо хмикнув і пішов в атаку.

Без сумнівів, володів зброєю Атис добре, навіть занадто добре. Ніяда, майстриня одноручної зброї та щита, програвала йому, хоча тренувалася багато й наполегливо. Атис атакував активно, намагався заскочити за спину Вілкасові й обдурити, змінюючи траєкторію удару в останній момент. Соратнику довелося несолодко, але він спритно відбивав удари та примудрявся сам їх завдавати. Тактика Вілкаса відрізнялася від Атиса тим, що найчастіше він використовував полуторний меч, який передбачав більшу дистанцію і не такий швидкий темп. Але він справлявся і Ісгерд в серцях раділа, що воїн не дає собі впасти в бруд. Все-таки не байдикували близнюки, потрапивши з раннього дитинства до Йорваскра, і не за просто так вступили до Кола.

– Добре б'єшся, – похвалив Вілкас, коли спаринг був завершений.

– Тому я й розшукав вас, – сказав данмер. – Мене звати Атис і нехай я ельф, я знаю історію Соратників не гірше за кожного з вас і хочу жити за уявленнями нордів. Для мене важлива доблесть і слава, я не боюся битви і йду в бій із високо піднятою головою.

– Ельф, який народився з серцем норда, – схвально кивнув Скйор і кинув погляд на Ісгерд, ніби її це теж стосувалося, а потім звернувся до інших членів Кола. – Я виступаю за те, щоб взяти Атиса на випробувальний термін.

– Кожен, хто сміливий і вміє битися, заслуговує спробувати себе в гільдії, – погодився Фаркас. – Я теж не проти.

Вілкас покрутив носом, явно не поспішаючи підтримати решту, а потім неохоче промовив:

– Я підтримаю будь-яке рішення Провісника.

Усі повернулися до Кодлака. Той стояв віддалік від усіх, уважно спостерігав за перевірним боєм і робив висновки, киваючи й хитаючи головою. Помітивши, що всі чекають на його голос, він сказав:

– Атис добрий боєць, а в Йорваскрі таким тільки раді. Ласкаво просимо до гільдії.

Прийняття пройшло швидко і без особливої урочистості. Це було дивно, якщо порівнювати, як відзначали вступ Ісгерд у Соратники, але й прикро одночасно – данмера взяли одразу і без зайвих роздумів. Так, на випробувальний термін, але з цього моменту Атис вважався новачком у Соратниках, молодшим членом гільдії, а не як Ісгерд, що довгий час була незрозуміло ким. Це зачепило дівчину і вона, підібгавши губи, відійшла до багаття. На нагрітому від вугілля камені стояв дерев'яний кухоль з вчорашнім пряним вином і вона взяла його, щоб змочити грудку в горлі.

– Це моє, – пробурмотів голос з-за плеча.

Ісгерд повернулася і зустрілася з Фаркасом, і він одразу знітився під її нищівним поглядом. Ткнувши кухоль у його масивні груди, вона прошипіла:

– Гадаю, Атису ти б не заборонив, адже він гідний Соратник.

– Ти чого? – підняв брову воїн.

Ісгерд сплеснула руками, мовчки висловлюючи обурення, і швидким кроком покинула табір. Вона хотіла побути наодинці сама з собою, а заразом і вмитися. З появою данмера дівчина зовсім забула про ранкові процедури.

Фаркас так і залишився стояти, дивуючись над подією. Він тримав перехоплений кухоль, притискаючи його до грудей там же, куди його пхнули, і дивився вслід Ісгерд. До нього підійшла Ніяда:

– Я б теж образилася на її місці.

Соратник перевів на неї запитальний погляд:

– На що?

Ніяда вигнула брови:

– Ти справді такий недалекий? – і пішла геть.

Вдруге за декілька хвилин Фаркаса залишили одного і він зовсім не міг втямити, що ж зробив не так.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

До Вайтрана Соратники їхали практично невпинно, намагаючись подовгу не затримуватися на привалах і вставати зі світанком. Поїздка проходила спокійно і в сонливій атмосфері порівняно з дорогою до Віндгейма. Воїни втомилися від пригод і хотіли якнайшвидше потрапити додому. Єдине, що не давало Соратникам зовсім повісити носи, це поява нового члена, який спричинив балачки й перешіптування. Атиса ненав'язливо розпитували, звідки він і як наважився приєднатися до гільдії. Данмер не був особливо говірким, відповідав коротко і ясно дав зрозуміти що, незважаючи на заворушення, які творяться в Скайримі через ополченців, сам він неабияк поважає нордську культуру і радий приєднатися до гільдії. Його приваблював військовий спосіб життя і Соратники були чудовим варіантом повністю віддатися цій справі. Найбільш балакучим стосовно Атиса виявився Торвар, чому сам данмер був не дуже радий, але терпляче підтримував розмову, щоб не псувати стосунки із новою родиною. З Фаркасом спілкування у них відразу не склалося.

– Що то за зубочистка в тебе? – невинно поцікавився Фаркас, киваючи на піхви біля поясу данмера. – Не бачив таких раніше.

– Це називається «короткий меч», дубина. Він швидкий і гострий, як бритвориба, – зарозуміло відповів Атис, на що Фаркас похмуро пограв бровами, вирішуючи, сказати щось образливе чи ні. В результаті він здався і пригальмував крок коня, щоб порівнятися з братом.

– Побуває на парочці завдань і одразу вся зухвалість зникне, – пробубнив він Вілкасу.

– Ти теж не цукор, знаєш, – сміхом відповів той і Фаркас розчаровано притих, не знайшовши підтримки навіть в лиці рідної крові.

Ісгерд чудово всіх чула і бачила. Вона їхала поруч із возом Йорлунда Сивої Гриви в кінці групи і спостерігала за тим, що відбувається, поїдаючи себе їдкими роздумами. Вона встигла перемити кісточки Атису та всьому його ельфійському роду. Напевно, якби не коваль, вона б до самого Вайтрана буравила потилицю данмера, уявляючи, як насилає на нього колючі іскри.

– Ще трохи і повітря навколо спалахне полум'ям, якщо не припиниш, – помітив Йорлунд, обернувшись через плече.

Ісгерд труснула головою й обурилася:

– Я нічого не роблю!

– Ага, я бачу, – хмикнув коваль і запрошувально поплескав по згортках шкіри, що лежали у возі.

Дівчина спохмурніла, подумала трохи і кивнула. Йорлунд притримав віжки, сповільнюючи хід коня. Ісгерд злізла з кобили, перев'язала повід до борту і стрибнула на віз, забитий пахучою скрипучою шкірою, злитками високоякісної сталі та похідними мішками Соратників.

Ісгерд підлізла до Йорлунда, але замість того, щоб сісти поруч із ним на цапи, із задоволенням розтягнулася на пакунках, відчуваючи, як гудуть ноги після багатогодинної їзди.

– Ти так сильно злишся, що це відчувається за версту.

– А як не злитися? Мене маринували майже п'ять місяців, перш ніж взяти у Соратники. А з ним за один тренувальний бій все вирішили.

– Він справляється зі зброєю куди краще за тебе. Ти ж прийшла у Йорваскр взагалі без навичок, – зазначив Йорлунд.

– Справа не в цьому. Торвара теж взяли одразу, але до нього я не маю претензій. Мене розчаровує те, що на мене носом крутили, бо я наполовину босмерка, а Атиса – чистого данмера – прийняли без жодних роздумів над його природою.

«Якщо ще й Вілкас із ним буде у добрих стосунках, це зовсім мене доб'є!», – додала про себе Ісгерд.

– Ах, ось воно що, – простягнув коваль. Їхали вони на відстані від загону і говорити можна було не хвилюючись, що хтось підслухає.

– Саме так! – спалахнула Ісгерд так, що навіть сіла. – Я доводила свою здатність всі ці місяці, старанно вчилася і тренувалася, але відчуваю, що взяв мене Кодлак у Соратники не тому, що я того гідна, а щоб не ображалася.

Йорлунд гулко розсміявся і дівчина насупилася немов горобчик, готуючись до болючих жартів над собою. Коваль потер перенісся, затихаючи, а потім спокійно мовив:

– Ти дуже помиляєшся, Ісгерд. Коли Кодлак привів тебе у Йорваскр, то поділився зі мною своїми думками на твій рахунок. Він з самого початку розглянув у тобі потенціал і вирішив не втрачати нагоди поповнити гільдію новими бійцями. Біда в тому, що останні роки Соратники занепадали. Багатьом охочим, хто приходив у Йорваскр, відмовляли через низькі навички або взагалі їхню відсутність, та ще й через традиції гільдії приймалися у свої лави тільки норди, що також відсіювало купу гарних бійців. Ті, кого брали на випробувальний термін, або швидко передумували вести життя воїна, або гинули на завданнях. Що стосується тебе, то коли ви з Кодлаком зустрілися, він вирішив поступитися принципам гільдії, дати їй свіжого повітря, нової крові, яка б могла нарешті щось змінити в їхньому становищі.

Пил Ісгерд вщух. Вона навіть не здогадувалася, що знамениті Соратники мали проблеми з новими бійцями. Хоча був момент, коли вона зі здивуванням помітила, що в гільдії насправді не так небагато людей. Невже так мало охочих стати героями та прославитися?

– Провісник розповідав про нашу зустріч? – обережно поцікавилася вона.

– Він тільки сказав, що коли знайшов тебе, ти була наче чистий пергамент – пиши, що хочеш і як хочеш. Саме з таких людей виходять найліпші воїни, бо їх усьому вчиш з самого початку правильно, так, як потрібно. Коли Кодлак привів тебе у Йорваскр, ти вже стала Соратницею. Залишалося тільки оголосити про це офіційно, що нещодавно і зробили.

Ісгерд подивилася на Кодлака, який очолював загін. Його віддалена фігура розмірено погойдувалась у сідлі, він вів якусь розмову зі Скйором, своєю правою рукою. Що ж це виходить, він одразу розгледів у ній воїна, члена гільдії Соратників, сестру по зброї? Але тоді…

– Все одно не розумію, навіщо було так довго тягнути зі вступом, – буркнула вона.

– А як ти собі це уявляєш? Привести в резиденцію дівчисько, яке не знає, з якого кінця меч тримати, і отак одразу оголосити Соратницею?

Ісгерд знову відкинулася на шкури:

– Гаразд, може ви й маєте рацію.

– Авжеж я маю рацію. Я хоч і не Провісник, але також досить мудрий. Вся моя рідня радиться зі мною, без мого слова й кроку не ступить.

Ісгерд хіхікнула:

– Це тому, що ви чоловік поважних років.

Коваль поблажливо зітхнув, потім кивнув на згортки шкіри:

– Ти мусиш охазяйнуватися обладунками за своїми мірками та мечем. Є якісь побажання?

Ісгерд витріщила очі:

– Ви пропонуєте мені свої послуги?

– Меч я тобі й так обіцяв, і обладунок теж можу виготовити. Я кую й шию всім Соратникам. Не за безплатно, звісно.

Дівчина засмутилася:

– У мене немає грошей на це все.

– А як ти на завдання збираєшся ходити, як не матимеш доброго захисту? – підняв брову Йорлунд, потім ляснув себе по коліну. – Гаразд, не хвилюйся. Я зроблю тобі все у борг, а там поступово виплатиш.

Ісгерд тут же засяяла:

– Красно дякую! А що ви мені порадите…?

Шлях продовжився з обговоренням варіантів спорядження. В Ісгерд ще не було можливості приміряти на себе повноцінний легкий чи важкий обладунок, вона гадки не мала, який підійде саме їй. Вона їхала з ковалем майже цілий день, вислуховуючи довгу лекцію про броню, з прикладами на її товаришах. Фаркас і Вілкас носили важкі обладунки, повний комплект якого вона навряд чи подужає, до того ж він сковував рухи. Ейла і Ніяда навпаки, ходили у легких шкіряних, з мінімумом сталевих пластин. Така броня була підхожа стрільцям та тим, хто добре володіє зброєю й щитом, щоб захистити свої слабкі місця. Насамкінець Йорлунд сказав, що збере для Ісгерд щось середнє, але для початку необхідно зняти мірки.

Через день Соратники дісталися тартака «Пиріжок» і знову заночували там, вже у звичній боковій кімнатці, прилаштованій до робітничого дому. Довелося, щоправда, потіснитися з появою нового товариша й Ісгерд спала ледь не в обіймах з Ніядою, тісно притулившись до її спини.

В цілому, окрім Каменерукої та Ейли, чоловіча половина поводилася напрочуд нетипово щодо Ісгерд. З Атисом дівчина не спілкувалася не тому, що все ще дулася, а скоріше через відсутність спільних справ, під час яких можна було б познайомитися ближче. Торвар весь час намагався допомогти і всіляко давав зрозуміти, що нерівно дихає, що неабияк напружувало. Ісгерд не могла збагнути, в який момент їх прохолодно дружнє спілкування почало змінюватися. Торвару було все одно на неї до поїздки у Віндгейм, але достатньо було попросити у нього допомоги з верховою їздою і щось змінилося. Ісгерд була б рада, якби зацікавлені жести виявляв не Торвар, а Фаркас, якого начебто підмінили. Тримався він тепер на відстані, косився з несхваленням на Торвара і з цікавістю на Ісгерд, напружено сопів, коли вона була поруч. Вілкас, який взяв безпосередню участь у читанні записки Ейли, мовчазно спостерігав за холодністю, що виникла між його братом і покручкою. Він упіймав Мисливицю під час вечері, грубо стиснув її лікоть і відвів подалі від Соратників.

– Декілька днів тому я прочитав записку, яку ти дала Фаркасу. Зізнавайся чесно, ти писала?

Ейла єхидно посміхнулася:

– Припустимо. Викличеш мене на бійку після цього?

Вілкас труснув руками та закрокував туди-сюди:

– Не чекав, що ти вчиниш так, Ейло. Мій брат тепер ходить сам не свій, – він зупинився. – Що робити накажеш, Мисливице?

– Нічого, – розвела руками Ейла. – Поморозиться-поморозиться і перестане, це ж Фаркас. Він швидко відходить.

– Так, але тільки у тому випадку, якби в записці дійсно була б якась нісенітниця, – підвищив тон Вілкас. – Там зізнання, Ейло! Навіщо ти це написала? Ти ж знаєш, який мій брат чутливий. Одна справа розважатися з лівою дівчиною в таверні, яка просто виконує свою роботу, інша – знати, що ти комусь по-справжньому подобаєшся.

– Але Фаркасу подобається Ісгерд, хіба ні? І це взаємно, – знизала плечима Ейла, мовляв, немає в цьому нічого поганого. – Я просто захотіла зрушити ситуацію з мертвої точки та подивитися, що з цього вийде. А інакше вони без пуття ходитимуть навколо роками.

– Краще б так і було! Нема чого моєму братові пудрити мізки цією дурістю, він природжений воїн і більшого йому й не треба. Принаймні зараз.

Ейла пирснула, принизливо подивившись на Вілкаса:

– Ти сам хоч раз закохувався? Знаєш взагалі, що це таке? Як ти можеш вирішувати за брата речі, в яких сам нічого не тямиш?

Вілкас підібгав губи. Він – головний розум у їхньому тандемі і йому видніше, що для Фаркаса благо, а що ні. Їх з дитинства виховували в Йорваскрі як бійців, і Вілкас багато встиг побачити за двадцять один рік. Не раз їхні товариші втрачали своїх коханих, з ким боролися пліч-о-пліч. Навіть мати родину, не причетну до військової справи, було ризиковано – був випадок, коли дружину одного з побратимів, нині покійного, викрали харцизи, та так і не знайшли потім. Такі втрати сильно били по серцю, затьмарювали розум, змушували робити дурниці та часто платили за них життям. Звичайно, інколи Соратники все ж створювали сім’ї і намагалися тримати її поблизу, у Вайтрані чи на околицях, щоб прийти будь-якої миті на допомогу, але це був виняток із правил, ніж регулярна практика.

У їхньому теперішньому складі всі були самотніми, окрім таємних відносин Скйора та Ейли, на які так і хочеться запитати: «Чим ви думаєте?». Сам Вілкас ніколи не закохувався. Він вмів оцінювати жінок, розбирався у тонкощах краси, із задоволенням ділив ложе з однією з дівчат «П'яного мисливця», але щоб запропонувати комусь своє серце? Таких ще не траплялося в його житті. Вілкас тримався стовпом у своїх принципах. Він – воїн, у його розквіті сил і літ родина просто зайва. Колись, коли занудить підіймати меч, він замислиться над цим, але поки що обтяжувати себе «вантажем» було ­надто нераціонально. І Фаркаса це теж стосувалося.

– От тобі й все, – поглузувала Ейла, прочитавши все по виразу Вілкаса. – Ти не знаєш, що це таке і всіляко відмовляєшся дізнатися. Ось тільки серцю не накажеш і хто знає, може завтра ти прозрієш від любові до Ніяди, наприклад, і захочеш пов'язати з нею своє життя?

Вілкас скривився, розгубивши всю свою холодність:

– Мисливиця, не кажи дурниць. Ми всі тут брати й сестри, – він зам'явся, – а те, що Фаркасу сподобалася Ісгерд... все одно з цього нічого не вийде.

– Подивимося, – тільки й відповіла Ейла, розвертаючись, щоб піти. – Фаркас же багато чого не розповідає, чи не так? Тобі не знати напевно, що відбувається між ними.

Вілкас цокнув і стиснув кулаки. Так, брат його був міцним горішком і розколоти його так просто не виходило. Він згадав, як вмивав з похмілля Фаркаса і той ладен був утопитися, тільки ні в чому не зізнаватися. Так дивно – він зазвичай не вмів тримати язика за зубами та видавав усе, як на духу, аби в собі не носити.

У дорогу зібралися рано і швидко поснідали, не розшаркуючись на неквапливе вмивання та бесіди. Посідлавши коней, вирушили в дорогу. Ісгерд знову їхала на своїй кобилі, не наважуючись більше обтяжувати коваля своєю присутністю. Позавчора Йорлунд сам покликав її до себе на віз, а наступного разу може й спровадити, звались вона нахабно на згортки шкіри. Перевіряти зайвий раз терпіння коваля не хотілося, бо був він все-таки занадто норовливим.

Коли Вайтран показав свої обриси, Торвар заметушився, бажаючи заскочити в першу по дорозі медоварню і прикупити там меду. Він планував влаштувати вечірку на весь світ після повернення, а інші Соратники були загалом не проти. Біля медоварні Гоннінга Торвар відстав і аж до Йорваскра його ніде не було видно. Там він вже наздогнав загін із двома важкими барильцями на своїх плечах.

Знайомі місця озвалися приємним трепетом у душі. Ісгерд брела вулицями Вайтрана, жадібно розглядаючи його, ніби не бувала тут цілий рік. А коли перед нею постала велична резиденція, ледь не розплакалася й не притиснулася до рідних стін. Скільки всього сталося за подорож, що Йорваскр здавався безпечним домашнім куточком, звідки тепер не хотілося й носа показувати. Соратники теж були раді повернутися, щоправда, такого ж захоплення не відчували, вже звиклі до довгих походів.

Зал Йорваскра зустрів воїнів теплою напівтемрявою. Потріскувало вугілля в вогнищі, на акуратно прибраних столах стояли глеки з водою і вази з торішніми підв'яленими яблучками. Тільма не приготувала їжу заздалегідь і поживитися зараз не було чим.

Разом з усіма Ісгерд спустилася в підвал, що тут же оповів її звичним запахом вогкості, і пройшла в загальну спальню. Скинувши мішок біля свого ліжка, стомлено повалилася на волохату шкуру, якою воно було застелене, і сунула долоню під подушку – її лялечка-талісман чекала на своєму місці.

– Тут живуть усі новачки, – заговорив Торвар, залишивши бочки з медом у залі нагорі. – Вибирай будь-яке ліжко та обживайся.

У спальню увійшов Атис, затримав погляд на Ісгерд і озирнувся навкруги. Недовго думаючи, пішов до ліжка, що стояло навпроти Ніяди. Дівчина непомітно видихнула – хоч десь спостерігати данмерську пику цього нахабника не доведеться. Правда доведеться й далі якось миритися з Торваром, чиє ліжко знаходилося в тій же стороні спальні, що й Ісгерд. Він так дивно поводився, що вона не уявляла, як переодягатиметься і спатиме при ньому.

– Покажи Атису, де що знаходиться, – наказала Торвару Ніяда і коли ті вийшли, звернулася до Ісгерд. – Як на рахунок помитися? Від мене тхне, як від найбруднішого мужика.

– Із задоволенням! – відразу погодилася Ісгерд, відкриваючи свою скриню, де зберігалися речі.

Прихопивши із собою чистий одяг, дівчата рушили надвір. Тільма, побачивши орду давно немитих воїнів, жахнулася і без додаткових прохань поспішила розтоплювати лазню. Те, що Соратники після тривалої подорожі обов’язково купатимуться, вона твердо запам'ятала за стільки років роботи в Йорваскрі.

– Тобі варто бути обережнішою з вухом, – сказала Ніяда, коли вони увійшли до теплого вологого передбанника. – Не сиди довго в парильні й не намочуй зайвий раз рану.

Ісгерд зітхнула. Вона розраховувала добре попотіти, однак як не можна, то не можна і нічого тут не поробиш. Каменерука розмотала бинти на голові, прискіпливо оглянула вухо. Рожева молода шкіра добре наростала, але через поламані хрящі обіцяла ще довго боліти. Пів року не менше, а може й цілий рік. Спати на лівому боці Ісгерд ще не скоро зможе.

Ейла приєдналася, коли дівчата вже намилилися. Особливо ретельно Ісгерд натирала тіло трав'яним милом, збиваючи його в піну та розглядаючи численні синці на тілі, отримані після бійки з харцизами та їзди верхи. Такою побитою вона ще жодного разу не була. І шкода себе і соромно за слабкість.

Обережно промивши волосся, щоб не налити зайвої води на рану, Ісгерд дозволила Ніяді підстригти себе, знову вкоротивши волосся по плечі, і накласти нові бинти. Одягнувшись, вийшла надвір і зіщулилася від вечірньої весняної прохолоди, направляючись до спальні, щось скоріш влягтися.

Спала Ісгерд у першу після подорожі ніч наче вбита. Притулившись до дивовижно м’якої подушки й накрившись хутряною ковдрою, вона з блаженством розтягнулася на ліжку і відразу засопіла. «Немає нічого кращого за рідний будинок», – встигла подумати вона в останні секунди перед міцним сном.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Снилося Ісгерд абсолютно нічого. Вона так втомилася після приїзду, що ніч пролетіла миттю, короткою темрявою, і відразу спалахнула звуками та червонуватим світлом, що пробивалося крізь заплющені повіки.

– Підйом! Підйом, новачки! – бадьоро гарчав Фаркас, походжаючи по спальні й потрясаючи смолоскипом, від якого запалював ліхтарі.

– Якого біса? – прошипіла зло Ніяда.

– Тренування, ось якого, – без образи відповів він. – Розслаблялися ледь не місяць, тепер настав час повертатися до режиму.

Ісгерд розліпила повіки й крізь вії простежила за фігурою, що крокувала повз. Прикинутися мертвою точно не вийде, Соратник розштовхає всіх і її зокрема – нікому не дасть відлежувати боки.

Захрипів з похмілля Торвар, скидаючи руки:

– Талосе всемогутній, ти смерті моєї хочеш? Дай виспатися нормально.

Фаркас протоптав до ліжка Торвара, немов великий клишоногий ведмідь, і схопив того за комір сорочки, струшуючи.

– Цей бевзь завжди такий лютий? – перепитав Атис.

– Зазвичай ні, – пробубнила у відповідь Ніяда.

Воїни повільно вставали, схожі на збуджених від довгого сну драугрів. Воно й не дивно – в дорозі особливо не виспишся, але досить дістатися до рідного ліжка і тіло розм'якало, наче кисіль, і підняти його потім було тим ще випробуванням. Ісгерд продовжувала лежати, на задвірках свідомості уловлюючи шарудіння і голоси побратимів. Фаркас встиг розбурхати кожного, а до неї так і не підійшов. Дівчина помітила це і тепер лежала не так з бажання спати, як із принципу. Будитиме її Соратник чи ні? Серце від хвилювання посилено погнало кров і Ісгерд відчула прикру образу.

– Вставай, сестро, – несподівано прозвучав над нею спокійно і турботливо Фаркас. – Навіть пораненим варто розминати кістки, щоби не втрачати форму.

Ісгерд пробив короткий спалах ознобу. Хвилину назад Соратник будив її товаришів, голосно підганяв їх, сповнений енергії та запалу, а підійшовши до неї, втихомирився і пом'якшив голос. Їй раптом стало ніяково, що хтось зайвий може помітити цю зміну.

– Дай мені хвилину, – попросила вона і вже повністю розплющила очі, подивившись на Фаркаса. Він стояв біля ліжка і на губах жевріла ледь помітна посмішка. Кивнувши, він розвернувся і пішов на вихід:

– За п'ять хвилин на задньому дворі! – кинув він наостанок і зник у темному коридорі.

Бурчачи під ніс, воїни натягували штани та куртки. Ісгерд одягалася повільніше за інших, не тому, що ще дрімала на ходу, а не хотіла показувати збентеження, яким палало її лице.

Рожеві промені сонця підсвічували кам'яного орла, що навис над Небесною кузнею, і породжували ілюзію полум'я. У нерівне коло стікалися мешканці Йорваскра, хтось похмурий, хтось ще сонний, а хтось бадьорий і готовий до продуктивної роботи. Прийшли всі окрім Провісника, але він і раніше ніколи не брав участі у заняттях. Скйор подав голос і тренування розпочалося.

Наступні півтора тижня кожен ранок починався з такого тренування, яке тривало до пізнього сніданку, а після обіду знову аж до заходу сонця. Ісгерд з нетерпінням чекала на свій обладунок і зброю, щоб піти нарешті на перше завдання як справжній Соратник. Одна, в обладунку та при мечі з кращої кузні Скайрима, сповнена рішучості та готовності здобувати славу!

Ісгерд нетерпілося почати, не терпілося влитися у повноцінне військове життя. Зрештою, вона все одно не мала іншого варіанту, чим зайняти себе. Весь час вести пусті розмови набридає, та й воїни здебільшого зайняті своїми справами, а від безперервних тренувань зуби зводить. Коли Ісгерд повернулася в Йорваскр, вона думала, що ще не скоро захоче покинути його, але дні тяглися один за одним, Соратники ходили на завдання і хвалилися результатами, і їй також хотілося всього цього. Навіть Атис не сидів склавши руки – його Вілкас забрав вже на третій день кудись на рівнини, розібратися з якоюсь зграєю. Торвар виходив пару разів із Фаркасом, Ейла і Ніяда діяли коли окремо, коли разом, але теж були весь час при справах. Всі щось робили окрім однієї Ісгерд.

Помічаючи її зневіру, Кодлак попитав у Йорлунда, коли для новоспеченої Соратниці буде готове замовлення і той запевнив, що день у день як закінчить. Це підняло настрій і Ісгерд була готова почекати ще, але зовсім не очікувала, що обладунок та меч отримає вже наступного дня.

В обідню перерву Ісгерд сиділа в загальній спальні й підшивала рукав сорочки, коли Ніяда з’явилася у дверях.

– Ісгерд! Йорлунд приніс твоє замовлення. Піднімися наверх і забери.

Ісгерд тут же покидала нитки й проскочила повз Каменеруку, на всіх парах мчачи до головної зали.

На лаві біля виходу на задній двір лежав величезний пакунок із мішковини, щільно стягнутий шкіряними тасьмами. Ісгерд посовалася навкруги, не знаючи, з якого боку підібратися, потім все-таки обхопила впоперек і з кректанням підняла. Ноша була важкувата, в груди й руки тиснули тверді частини, що відчувалися крізь обгортку.

Вона донесла його у спальню і з полегшенням скинула на ліжко. Ніяда тут же підійшла і почекала, поки Ісгерд сама розв'яже тасьми й відкине краї тканини. У жовтому світлі ламп заблищали сталеві наплічники до шкіряного обладунку, скручений довгий ремінь і руків’я меча, вкладеного в піхви. Його Ісгерд взяла першим, одразу витягла клинок і з неприхованим захватом подивилася на гладку блискучу сталь. Йорлунд не став кувати новий, а взяв її старий і відчистив від іржі та сколів, замінив обплетення на руків’ї, заточив лезо і підправив там-сям деякі дрібниці. Меч тепер виглядав як новенький, ідеально лежав у руці і вага його практично не відчувалася.

– Не було сумніву, що Йорлунд з будь-чого зробить чудовий клинок, – Ніяда кивнула на гору броні. – Примірятимеш?

– Так, тільки, боюся, вперше у мене навряд чи вдасться зробити все правильно, тож потрібна буде допомога.

На її щастя, все виявилося простіше, аніж здавалося на перший погляд. Спочатку Ісгерд змінила тонку сорочку на більш щільну, одягнула штани, а поверх довгий стьобаний каптан зі шкіряною підкладкою, чиї поли були розрізані до середини стегна ззаду та по боках для більшої зручності. Йорлунд вважав, що для невеликої комплекції Ісгерд суцільний нагрудник не підійде через свою вагу, тому викував пластини анатомічної форми на груди та спину, які можна було легко знімати й надягати за допомогою ременів та клепок. У комплект також входили поручі з металевою накладкою на зовнішній стороні ліктів та сталеві наплічники, які захищатимуть все плече.

Закінчивши взуватися у міцні, як шкіра мамонта, чоботи, Ісгерд спробувала порухатися.

– Ну як? – спитала Ніяда, вперши руки у боки й уважно розглядаючи дівчину.

– Так… дивно, – відповіла Ісгерд з шаленою усмішкою. – Нічого не сковує рухи та дуже зручно, – вона погладила блискучий наплічник. – Тільки в грудях надто щільно.

– Нічого, з часом шкіра набуде обрисів тіла і ти перестанеш відчувати її на собі. А тепер як щодо того, щоб підібрати собі бойове розфарбування і остаточно стати войовницею Йорваскра?

Ісгерд поморщилася:

– Ой, ні, якось обійдуся.

Каменерука розреготалася і підбадьорливо поплескала по спині. Якщо не хоче, тоді не варто, хоча в Йорваскрі так робили усі, мабуть, окрім Кодлака, і це вже було схоже на традицію, ніж на власне бажання. Однак Ісгерд не хотіла ще більше виділятися, їй вистачало й без того помітної зовнішності.

– Чи можу я вже зняти пов’язку? – Ісгерд вказала у бинт, що обплутував її голову.

– Гадаю, так, – погодила Ніяда і допомогла розпустила бинти. Прискіпливо розглянувши вухо, вона задоволено кивнула. – Загоїлося.

– Можна помацати?

Ісгерд дуже хотілося знати, як тепер виглядав обрубок, наскільки був потворним і чи доведеться тепер прикривати його волоссям.

– Авжеж, – дала добро Каменерука і дівчина відразу обмацала вухо.

Мочка, початок нижнього та верхнього завитків, що починали утворювати раковину, однак майже одразу закінчувалися нерівно зарослим краєм. Ісгерд гадала, що від вуха лишиться більше.

– Ніж виявився брудним і рана гнила, – пояснила Ніяда, помітивши німе запитання. – Довелося мазати сильним знеболювальним, щоб ти надто не мучилася, і давати додаткові зілля для кращого зцілення.

– Ясно…

– Насправді, не варто переживати. Шрами прикрашають воїна, але якщо тебе це так бентежить, можеш прикритися волоссям, – підбадьорила Ніяда і сама поправила локони дівчини, накинувши їх на обрубок і пригладивши, – а якщо носитимеш шолом, то тим паче ніхто нічого не помітить.

Ісгерд розуміла, що в ранах немає нічого надзвичайного, якщо твоє ремесло це бити людей, але не хотіла заходити настільки далеко. Вона і так вважала себе далекою від красунь, а тепер стала ще більш потворною. Ніяда та Ейла, якщо й мали шрами, то вони не були настільки явними, і войовниці залишалися привабливими навіть в обладунку та при зброї. Та ніхто, окрім Скйора, не мав явних каліцтв. Чим гіршою була Ісгерд? Напевно, тим, що мала гострі вуха та розкосі очі. Цікаво, як довго протримається Атис з його явним данмерським корінням?

На обід до зали Йорваскра почали стікатися Соратники. Ісгерд весь цей час не виходила з загальних спалень, трохи побоюючись реакції та уваги до себе, а тому її новий комплект встиг побачити лише Атис. Він нічого не сказав, тільки хмикнув під ніс.

– Ой, подивіться, наша сестра тепер має власний обладунок! – голосно зауважила Ейла, привертаючи увагу присутніх у залі. – Ану, покрутися, дай тебе розглянути.

Ісгерд відразу ж зніяковіла. Вона повільно обернулася на місці, блиснувши начищеними наплічниками і переблиском колечок на кольчузі. Соратники схвально загули.

– Гляди й пов'язку вже зняла, – помітив Торвар. – Зовсім тепер як новенька.

Скалічене вухо Ісгерд сховала за волоссям, так що неможливо було розглянути каліцтво, яке залишилося після поранення, але дівчина воліла б, щоб ніхто взагалі не помічав цього. Напевно, це бажання читалося на її обличчі і, крім Торвара, інші Соратники промовчали з цього приводу.

– Треба б сходити до Йорлунда, нехай і мені новий зробить, – сказав Фаркас, – а то мій вже схожий на купу пом'ятого металолому.

– Можеш на честь свого дня народження попросити знижку, – усміхнувся Скйор.

– Це добра ідея, – закивав Фаркас, натхненно беручись за їжу.

Застукали ложки об миски з юшками, захрумтів свіжий хліб. Ісгерд вловила фразу про день народження і тепер її підмивало дізнатися подробиці. При ній своє свято народження ще ніхто не відзначав. У Ніяди було узимку, але вона його проігнорувала, як, за словами Ейли, робила завжди. Про решту вона й чути не чула.

– Які плани на сьогодні? – Скйор поставив актуальне питання за Ісгерд. – Вирушите в місто гудіти прямо зараз чи дочекаєтеся святкової вечері?

– Жартуєш? – пирснув Вілкас. – Ми перестали відзначати дні народження у Йорваскрі як нам виповнилося шістнадцять. Хіба може щось змінитись і цього разу?

– Я лишуся вдома, – різко сказав Фаркас, чим здивував брата та інших. – Притягну три ящики нордського меду та цілого кабана засмажу на вогнищі.

Мабуть, звістка була дійсно чимось надзвичайним. Ейла і Ніяда перестали їсти, Скйор свиснув:

– Ніяк постарів наш боров.

– Гей, не знаю, що означає цей твій боров, але я просто не хочу нікуди йти, – насупився Фаркас.

У бенкетному залі повисла щільна тиша, яку за бажанням можна було різати ножем. Ісгерд з подивом гляділа на всіх, не розуміючи, чого всі так реагують.

У долоні ляснув Товар:

– Здорово ж! Привід напитися та погуляти всім разом!

– Дійсно, – кивнула Ніяда, – давно у нас не було великих бенкетів.

Скйор почухав маківку:

– Раз так, скажу Тільмі приготувати якомога більше їжі на вечір.

– А я покличу наших друзів, – підтримав Вілкас.

Знову взялися за їжу, змінивши тему. Скйор пустився в обговорення місцеперебування бандитського угрупування, яке останнім часом надто розплодилися по Скайриму і становило серйозну загрозу для мирного населення. Ейла запропонувала сходити на розвідку разом зі Скйором та Атисом. Вілкас одразу відмовив через те, що данмер вже зайнятий з ним весь наступний тиждень.

– Ісгерд, тобі вже дали завдання? – несподівано спитав Скйор.

Та трохи ложку не випустила, занурившись у свої думки та ніяк не очікувала почути своє ім'я серед балачок.

– Ні.

– Оскільки ти вже отримала необхідні речі, починай вливатися у роботу. Соратникам потрібні сильні бійці у полі, тож потрібно набиратися досвіду, – він звернувся до товаришів по Колу. – Є що новенькій запропонувати?

Ейла похитала головою:

– У мене поки тільки полювання на велетня, але Ісгерд рано таким займатися, – вона повернулася до Вілкаса. – У тебе начебто завал останнім часом.

– Я займаюсь ними з Атисом, у нас складні завдання, тож навряд чи чим допоможу, – розвів руками Вілкас, дещо винувато подивившись на Ісгерд.

Скйор зітхнув і перевів важкий погляд на Фаркаса, який активно жував, повністю відвернутий від розмови їжею.

– У тебе точно щось знайдеться, ти ж по дрібних завданнях, якраз для новачків. Займи чимось новеньку, щоб не сиділа, склавши руки.

– Ага, – тільки й буркнув той.

Коли з обідом було покінчено і всі почали розходитися у своїх справах, Ісгерд спіймав Скйор:

– Підійди до Фаркаса, він тобі якусь роботу дасть, а то навряд чи завтра цей бугай на ногах стоятиме. Знову доведеться сидіти без діла.

Ісгерд кивнула. Вона трохи затрималася в залі, вибираючи собі яблуко з миски, і крадькома спостерігала за Фаркасом і Вілкасом, які розмовляли біля виходу з Йорваскра. «День народження, отже, – розмірковувала вона. – Треба подарувати щось».

Думки Ісгерд займало не стільки майбутнє свято та питання про те, чим порадувати близнюків, а й необхідність підходити до Фаркаса. Вона б придумала щось надвечір, але зараз навіть не уявляла, як розпочати розмову. Вони належно не спілкувалися після Гаю Кін і Ісгерд здавалося, що між ними розверзлася глибока прірва. Завжди простодушний і доброзичливий Фаркас зараз уникав її, ніби вона завдала йому страшної образи. «Сподіваюся, мій подарунок виправить ситуацію», – подумала вона, потім озирнулася на всі боки. Братів вже й слід зник.

Ісгерд спустилася до підвалу і пішла до приватних кімнат. Зупинившись біля дверей до спальні Фаркаса, пом'ялася на місці, не наважуючись постукати. Кулак був занесений у повітрі, але хоробрості все не вистачало. Поштовхом до дій стали кроки в коридорі, що невпинно наближалися. Боячись незручного зіткнення з ким-небудь, Ісгерд швидко стукнула у двері і смикнула ручку. Та не піддалася, породжуючи паніку, а в додачу до неї за спиною пролунав хрипкий голос:

– Мене шукаєш?

Фаркаса не було в кімнаті, він, навпаки, тільки підходив до неї. Як Ісгерд могла так прорахуватися? Не міг він так швидко опинитися у своїй кімнаті, це ж очевидно. Дівчина різко обернулася, мало не припавши спиною до дверей.

– Ага, – важко видихнула вона.

У руках Фаркас ніс глибоку миску, повну тістечок із заварним кремом. Тепер зрозуміло, як вони так швидко зникають зі столу, тільки-но там з'являючись. Воїн ніяк не відреагував на її промовистий погляд у бік солодощів, тільки хитнув нечесаною головою:

– Посунься.

Ісгерд зробила два кроки в сторону і залишилася стояти, спостерігаючи, як той відчиняє замок і штовхає двері ногою, попутно ховаючи ключ у кишеньці на поясі та дбайливо притримуючи миску з тістечками, наче скарб.

– Заходь,– кинув він Ісгерд, що продовжувала стояти бовваном.

Дівчина увійшла до кімнати і ще з кілька хвилин спостерігала, як Соратник відкорковує пляшку меду і робить ковток. Весь його вигляд казав про незацікавленість у гості, ніби її тут і не було.

– Гаразд, що хотіла? – нарешті спитав він, хапаючи тістечко і відкушуючи здоровий шматок, залишаючи на бороді грудку крему.

Ісгерд потупилася, витріщаючись на те, як Фаркас прибирає крем з обличчя і смачно облизує пальці, а потім промимрила:

– За роботою прийшла. Скйор казав, краще до тебе сьогодні підійти.

Їй зовсім перехотілося розмовляти з ним зараз. Чому не можна було почекати до святкового вечора, коли він нап'ється і подобрішає? Його холод засмучував і змушував відчувати себе зайвою в цих стінах. Раніше Фаркас завжди був радий їй і посміхався, а його очі блищали іскорками. Зараз він виглядав похмурим і відстороненим, ніби питав: «Що ти тут взагалі забула?».

– А, пам'ятаю, було щось таке, – розсіяно хитнувся Фаркас, зробив ще один ковток меду та буркнув. – У мене нічого немає.­

– Як це нічого немає? Скйор казав…

– Мало що він сказав, – перебив Соратник. – Підійди післязавтра, може щось знайдеться, а поки – ні.

Ісгерд стиснула кулаки і вискочила з кімнати. Вона не могла зрозуміти, що відчуває сильніше: агресію на відмову чи здивування від поведінки Фаркаса. Вийшовши на заднє подвір'я, вона витягла меч і почала нещадно наминати боки манекена сталлю, випускаючи пару. Ісгерд щиро хотіла привітати близнюків зі святом, але один із них ніяк цього не заслуговував. Може психанути і взагалі не з'являтися на сьогоднішній бенкет? Нехай собі гуляють скільки завгодно, тільки без її присутності. Напевно, Фаркасу так навіть легше буде, якщо вона не стане мозолити очі.

Сонце ще не підібралося до зеніту, коли на подвір'я вийшов Торвар і одразу попрямував до неї, ледве приховуючи задоволену посмішку.

– Гей, Ісгерд, ти вже знаєш?

– Що? – скоса глянула на нього дівчина, не перериваючи тренування.

– У нас із тобою завдання.

На цей раз Ісгерд зупинилася. Вона опустила меч і обернулася до Торвара, не приховуючи подиву.

– Яке? Хто дав?

– А-а, значить, ще не в курсі, – хитро протягнув Торвар. – До мене щойно Фаркас підійшов, сказав, треба розібратися з одним боржником у Вайтрані і що ця робота для нас з тобою. Здорово, правда?

– Не те слово…, – здерев'янілими губами промовила Ісгерд, потім сунула меч у піхви – не так швидко й точно, як інші Соратники – і ніби ненароком додала. – Піду, розпитаю про деталі.

– Я можу тобі розповісти, – підказав Торвар.

– Я хотіла б дізнатися все з першоджерела, – відмовила Ісгерд і попрямувала до Йорваскра так спритно, щоб воїн не встиг її перехопити.

Образа горіла палким вогнем в грудях. Вона злетіла вниз сходами, не звернула жодної уваги на Ніяду, яку ледь не збила з ніг, і завернула в коридор до приватних кімнат. Без стуку увірвалася в спальню Фаркаса і застигла, пихкаючи жаром. Соратник сидів і начищав чоботи, поряд на столі стояла вже друга відкрита пляшка меду і та сама миска на диво досі недобитих тістечок. Почувши шум, Соратник підняв очі на прибульця і погляд його був тужливим і хмільним.

– А, це знову ти, – хмикнув він. – Навіщо прийшла? Я вже дав вам із Торваром завдання.

– З цього приводу й прийшла, – різко відповіла Ісгерд. – Трохи раніше ти сказав, що роботи нема. То як вона тепер з'явилася?

Соратник неуважно знизав плечима:

– Ось так взяла і з'явилася. Тоді я забув, а зараз згадав. Не хочеш виконувати, так і скажи.

Ісгерд вражено витріщилася. Це що ж, згадав він, як напився? Мед мізки вправив? Чи зійшов до зеленого новачка, вирішивши все-таки обдарувати роботою з барського плеча?

– Тоді навіщо мені в напарниках Торвар? Я з боржником і сама можу впоратися.

Фаркас криво всміхнувся і подивився туди, де за пасмами волосся ховався обрубок її ельфійського вуха.

– Там не той боржник, щоб проти нього одному йти, та ще й вперше. І я не хочу, щоб ти втратила ще якусь частину тіла і потім сумувала через це. Тому, коли Торвар підвернувся мені під руку, я вирішив дати це завдання вам обом, – Ісгерд все ще випромінювала гнів і Соратник підвівся, прихоплюючи зі столу миску з тістечками. – Припиняй жаром палахкотіти, ти ж не дракон. Візьми й не злися більше, – він сунув їй солодощі в руки, яких була ще достатня кількість і одній Ісгерд не з'їсти їх усіх навіть за великого бажання.

– … дякую, – розгублено пробурмотіла дівчина, втрачаючи всю злість в один міг.

Фаркас збентежено потупився у підлогу:

– Тільма кожного дня народження приносить гору тістечок. Вілкас не дуже любить солодке, а я от часом утриматися не можу. І стара служниця знає про це.

Ісгерд посміхнулася куточком рота:

– Вона, виявляється, не тільки бурчати вміє. Тільки от я їх всі не з'їм. Візьму парочку, решта нехай все ж тобі залишиться.

– Як скажеш, – знизав плечима Фаркас, приймаючи миску назад. – Тепер ти не будеш сердитися?

Ісгерд було що ще висловити. За їхню холодну дружбу, наприклад. Але вона вирішила залишити це до наступного зручного разу. Натомість відповіла:

– Не буду, – потім трохи помовчала і попросила. – Можеш розказати про завдання? Щось не хочеться мені Торвара слухати.

Соратник сів назад і взявся за відкладений чобіт:

– Та там нічого складного загалом. Надіслали листа, що потрібен боєць. Не знаю, що саме вони там не поділили, та це нас і не стосується. Потрібно сходити та налякати, щоб утихомирилися і вирішили все по-доброму. Гроші виплатили один одному чи ще що.

– Як найкраще вирішити цей спір? – спитала дівчина, вже зовсім забувши про образи та повністю захопившись роботою.

Фаркас відпив меду з пляшки, змочуючи горло:

– Можна спробувати переконати на словах, якщо вмієш красно балакати. Але зазвичай з подібними типами я розбираюся кулаками.

Ісгерд поморщилася, не дуже вітаючи такий підхід.

– Гаразд, я подивлюся по ситуації.

– Не забувай, що з тобою йде Торвар, – нагадав Фаркас. – Не бери всю роботу на себе. І запам'ятай – жодних смертей.

– Гей, я не настільки кровожерлива! – обурилася Ісгерд, потім смиренно додала. – Постараюся зробити все у кращому вигляді. Дякую за інформацію.

Фаркас знизав плечима, не дуже розуміючи, чим він допоміг. В інший раз вони б посміялися над її вигуком, але зараз обидва були досить напружені. Ісгерд зрозуміла, що настав час йти, бо все одно нічого більше вона не доб'ється. Їй ще потребувало придумати подарунок близнюкам, як вона спочатку планувала, і встигнути впоратися із завданням.

– Я піду готуватись?

– Тобі не обов'язково йти сьогодні. У вас на виконання три дні.

Три дні? Що ж, це багато змінює. Отже, сьогодні вона може витратити день, як і планувала. Зайшовши до загальної спальні, Ісгерд підійшла до своєї скрині і відкинула кришку. На дні був прихований мішечок септимів, даних колись сіродільським купцем та забутим до кращих часів. Здається, ті часи якраз наступили, щоб витратити їх. А за обладунок вона якось поступово розплатиться із завдань.

 

Notes:

Деякі пояснення, якщо я не давала їх раніше:
Квартал Сірих - район Віндгейма, в якому проживають данмери і розташовується заклад "Новий Гнісіс".
Кам'яний квартал - центральний і головний район Віндгейма, там знаходиться таверна "Осередок і свічка".

 

Перевірка Вілкасом Атиса на володіння зброєю є відсилкою до гри, де він також перевіряє нашого героя перед вступом у Соратники.

 

Наочне зображення зовнішності та одягу Ісгерд (зліва-направо): 1. Те, як Ісгерд виглядала до основних подій; 2. Вихідний костюм Соратників. За потреби у спеціальні кишеньки вкладаються сталеві пластини для захисту; 3. Обладунок, зроблений Йорлундом Сивою Гривою.

Відкрийте зображення окремою вкладкою, щоб побачити в повному розширенні.

Chapter 14: Доказ відваги та натяк прихильності

Прихопивши сумку та мішечок з грошима, Ісгерд збиралася той час покинути Йорваскр, щоб встигнути до вечора.

– Куди намилилася? – зупинила її Ейла, зустрівши в коридорі.

– У справах, – промимрила Ісгерд, не збираючись видавати своїх намірів, але Мисливиця хихикнула:

– Здогадуюсь, яких. Гаразд, йди, тільки не потрап знов у біду. Навряд чи близнюки оцінять такий подарунок.

Ісгерд вищирилася по-доброму, висміюючи слова Ейли, але все одно подякувала і пішла далі. Вілкаса та Фаркаса в резиденції вже не було, вони скоріш за все відправилися займатися підготовкою до свята. Тільма блукала порожнім залом, прибираючи посуд зі столів. Роботи їй сьогодні побільшало і, судячи з виразу, вона не відчувала особливої радості.

Ісгерд здогадувалася, чим можна порадувати Вілкаса – тому підійде химерна книжка або гарне перо з чорнильницею. Що подарувати Фаркасу? Він був би радий гарній зброї, в цьому дівчина не мала сумнівів, але ціни кусалися, та й що могло бути кращим за той меч з Небесної кузні, який він вже мав? «Спробую підібрати щось інтуїтивно», – просто вирішила вона.

Ринкові лавки Ісгерд оминула, практично не зупиняючись. За рік життя у Вайтрані вона достеменно знала асортимент місцевих торгашів. Щось цінне і цікаве знайти серед їхнього товару навряд чи знайдеться, єдиним варіантом був магазин Белетора, однак він полюбляв приторговувати відвертим мотлохом, при цьому всіляко нахвалюючи його. Дівчина недовго морочила голову й попрямувала до міської брами. За стінами Вайтрана розташувався невеликий наметовий табір каджитів, знаменитих торговців. Ось де можна було знайти щось корисне!

Вдень ворота у місто були відчинені і всі охочі могли безперешкодно потрапити усередину або вийти. Стражники невпинно стежили за кожним, хто проходив повз, і зупиняли лиш у випадку підозрілого вигляду. З Соратниками вони шанобливо віталися і тільки питали, на яке цікаве завдання вони йдуть цього разу, але Ісгерд ще не знали в обличчя, а тому взагалі не звернули жодної уваги.

Вона спустилася доріжкою, пройшовши кілька охоронних постів, і наблизилася до табору. Два звіролюди сиділи біля вогнища. Фігурами вони були схожі на людей і ходили на двох ногах, при цьому мали хижі пазурі та ікла, їх тіла вкривала густа шерсть, а голови взагалі були котячі. Ісгерд бачила каджитів декілька разів, однак все одно не могла звикнути до їх вигляду.

Один з них щось майстрував, другий ліниво провертав над вогником лозину з нанизаними на неї тушками дрібних звірят.

– Добрий день, – привіталася Ісгерд, зупинившись неподалік.

– Добречка-добречка, – промуркотів один, з довгими вухами і сірою шерстю. – Чим тобі може послужити Рі’Сад?

Ісгерд не дуже уявляла, як належить спілкуватися з каджитами. Раптом вони уразливі на кожне слово? Або вимагають надмірної поваги, як ярли. На «ти» до них звертатися чи на «ви»? Ісгерд вирішила, що найкращою тактикою буде звичайне шанобливе поводження, а там як карта ляже.

– Я чула, що ви маєте у своєму розпорядженні всякі цікаві речі, яких у звичайних торговців не знайти.

– У Рі’Сада справді багато чого є, – відчужено сказав каджит, – але чи буде у людської істоти чим платити? Гідний товар за гідну плату.

– У мене є гроші, – запевнила Ісгерд і демонстративно поплескала по мішечку на поясі, запізно згадавши, що жодного разу не рахувала монети і не знає, скільки насправді має.

Рі’Сад примружив свої золоті очі з вертикальними зіницями, прислухавшись до тихого передзвону монеток, і смикнув вухом:

– Двісті септимів, – сказав він і Ісгерд здивувалася, як він дізнався на слух, скільки в неї грошей. – Гаразд, ходи за Рі'Садом, він покаже, що в нього є.

Каджит підвівся і ліниво побрів до найбільшого намету, при цьому його босі лапи не видавали жодного шуму. Інші два намети були менші, і в одному відпочивав інший каджит, висунувши назовні волохатий хвіст і ліниво посмикуючи кінчиком. 

Рі’Сад увійшов у намет, а за ним Ісгерд. Масляна лампа, що стояла на скрині, освітлювала низьке дерев'яне ліжко, домотканий килим, що закривав трав'янисту землю, стійку з одягом.

Каджит взяв лампу і відкинув кришку скрині, висвітлюючи вміст. Ісгерд встала поруч і зазирнула всередину. Акуратними рядками стояли кольорові баночки із зіллями, у любовно загорнутій ганчірочці лежали кинджали різного ступеня користування, були пакунки сорочок і штанів, черевики. Нічого цікавого, як казали в плітках. Ісгерд навіть розчарувалася. Чогось коштували хіба що зілля, але на який вони воїнам, у яких і так своїх запасів вистачало завдяки місцевим алхімікам?

Рі'Сад помітив похмурий вираз на обличчі Ісгерд і, схопивши своєю широкою пазуристою рукою згортки одягу, прибрав їх в сторону:

– Можливо цей товар більше зацікавить людську істоту?

На самому дні лежала товста книга в шкіряній палітурці. Ісгерд нахилилася і взяла її до рук. Вона була важка, затерта, але сторінки та обкладинка міцно трималися і букви чітко вимальовувалися. Селянка Ісгерд не вміла швидко читати, проте грамоту знала і писати могла, так що їй не склало труднощів розібрати назву – «Фізична природа перевертнів». Здається, вона знайшла те, що шукала, навіть не здогадуючись про це.

Минуло декілька тижнів відколи Арнбйорн покинув Йорваскр, однак думки про природу його хвороби час від часу займали Ісгерд. Первинний жах стих, залишивши зацікавленість і питання без жодної відповіді. Вона б і сама з задоволенням почитала, якби був час, однак день народження близнюки святкували сьогодні і, на думку Ісгерд, книга наче була створена для допитливого розумника Вілкаса, який – не було сумніву – знав секрет Арнбйорна. Але чи багато він знав про перевертнів? Можливо й знав більше, ніж могла уявити собі Ісгерд, якщо її підозри про їх дивне випробування підтвердяться. В будь-якому разі, вона може потім розпитати Вілкаса під виглядом простої цікавості.

Отже, рішення прийшло одразу і Ісгерд абсолютно запевнилася, що саме ця книга стане гарним подарунком для Вілкаса. Але що робити із подарунком Фаркасу?

Дівчина повернулася до Рі'Сада, ще не сформулювавши фразу, а той пограв своїми волохатими бровами і всміхнувся:

– Рі'Сад бачить, істоту зацікавила ця книга. Добра книга для любителів багато знати. І рідкісна. Але Рі'Сад бачить, що в очах істоти не вщухає питання: а чи є ще щось? І він відповість, що, звичайно, є, – цього разу каджит не поліз у скриню розпихати своє сміття для показу цінного товару, а вирушив у непримітний кут, завалений дорожніми речовими мішками, чоботами, порожніми піхвами і сагайдаками з уламками стріл. – Рі'Сад бачить, що людська істота – воїн, а значить, річ потрібна відповідна, і у Рі'Сада знайдеться така. Вона не така рідкісна, як книга про великих злих вовків, але не менш корисна, якщо доведеться багато махати мечем.

Каджит покопався серед мотлоху, клацнув замками і повернувся, тримаючи в лапі зібраний зі срібних колечок амулет з великим чорним каменем, що переливався на світлі синім і фіолетовим кольором.

– Що це? – запитала Ісгерд. Вона все ще тримала книгу, ніби вже її купила.

– Амулет, що дає бадьорість духу й тілу, – урочисто промовив Рі'Сад. – Вдягнеш такий і довго-довго не відчуватимеш втоми.

Ісгерд сумнівалася, що Фаркас взагалі колись втомлюється від дворучного меча і важкої сталевої кіраси, але ця річ справді мала цінність. Вона б і сама не відмовилася від такого амулета.

– А як я дізнаюся, що він працює? – спитала вона зі скепсисом.

– Вдягни і перевір сама, – запропонував каджит і підняв руки з амулетом, пропонуючи схилити голову.

Ісгерд підкорилася. Іншого способу дізнатися, чи правдиві слова звіролюда, у неї все одно немає, а про якісь злочини з боку табору каджитів вона не чула, щоб недовіряти.

Амулет ліг на груди, дзвінко стукнувшись об нагрудні пластини. Ісгерд заплющила очі й нахмурила брови, прислухаючись до своїх відчуттів.

Несподівано дихання перехопило від хвилі, що лоскотливо розлилася по тілу. Вона не думала, що втомилася за день, але виявляється, ноги трохи гули, а від наплічників та сталевих пластин нила з незвички спина та руки. Ісгерд усвідомила це тільки раптово лишившись всіх цих відчуттів. У тілі з'явилася незвичайна енергійність та легкість. Дівчина розплющила очі, відклала книгу і потяглася за мечем. Каджит завбачливо відступив. Намет був достатньо просторий і пара ударів у повітрі не зачепила ні стін, ні мізерних меблів. Меч в руці лежав м’яко, не обтяжував кисть і при швидких різких рухах не збивалося дихання. Магія!

Ісгерд забрала клинок у піхви і зняла амулет. Бадьорість відразу покинула її тіло і це був разючий контраст.

– Скільки ви хочете за книгу та амулет?

Рі’Сад похитав головою:

– У людської істоти не вистачить грошей на ці коштовності, – Ісгерд невдоволено підібгала губи, бо нащо тоді він показував їй все це, а каджит вишкірився в дивній усмішці, – але якщо ти дістанеш Рі’Саду місячного цукру у босмерів, що зупинилися в лісі неподалік, зможемо домовитися.

Ісгерд підняла брову:

– Чому ви самі не можете сходити?

– Як тільки лапа Рі'Сада ступає на узлісся, нахабні босмери починають на нього полювати чи то жартома, чи то всерйоз, щоб з'їсти. Але Рі'Сад точно знає, що у них є місячний цукор, і він дуже хоче його отримати. Людська істота схожа на них і може спробувати попросити зовсім… трішечки. Але якщо не вийде, Рі’Сад продасть тільки щось одне: або книгу, або амулет.

Ісгерд втішило, що вперше в житті її не обізвали ельфійкою, а лише позначили схожість із ними. Для чого каджиту місячний цукор, вона гадки не мала, але за гарний амулет і книгу варто було спробувати роздобути інгредієнт.

– Гаразд, я подивлюся, що можна зробити, – погодилася Ісгерд. – Розкажіть, де я можу знайти цих босмерів.

Разом вони спустилися до стаєнь і Рі'Сад пазуристим пальцем показав, куди йти, щоб вийти на ельфів. Він докладно описав шлях аж до того, які кущі та дерева будуть зустрічатися дорогою. «Видно так йому кортить отримати цей місячний цукор, раз запам'ятав усе до найменших подробиць», – посміхнулася собі Ісгерд.

Вже за пів години дівчина підходила до лісу. Вперше за довгий строк вона самостійно вийшла не те, що за межі Йорваскра на ринок чи у таверну, а взагалі за стіни міста. «Як скоро мене хватяться?», – гадала Ісгерд. Вона боялася, що тепер їй не довіряють, вважаючи, що вона тільки й може, що потрапляти у біду. Ейла зрозуміла, що вона йде за покупками, але чи могла вона здогадуватися, що Ісгерд залишить Вайтран?

Весняна трава соковитим зеленим килимом встеляла узлісся, тікаючи вглиб, де дерева, що вже обросли молодим листям, стояли кучніше. Сонячне світло пробивалося через лисуваті крони, роняючи золотаві смуги й плями. Ісгерд набиралася рішучості, обережно відсунула колючі гілочки шипшини та пішла, шарудячи чоботями по траві. У лісі було прохолодно, земля ще не прогрілася, але потрапляючи під промені сонця, тілом пробігали мурашки від лагідного тепла.

Ісгерд угадувала сірі осики та молоді дубки, про які говорив каджит, і йшла повз них туди, де попереду маячили густі кущі сніжноягідника. Намагаючись не поколотися об гостре листя, Ісгерд бочком пролізла через них, пройшла ще кілька метрів і почула віддалені звуки флейти. «Босмери постійно регочуть і на чомусь грають», – згадала вона слова Рі’Сада і попрямувала в ту сторону.

Каджит не обдурив. На маленькій галявині при трьох фургонах з пурпуровими балдахінами сиділо півколом з десяток босмерів, граючи веселу музику на флейті, барабанах і лютні. Вони сміялися й пританцьовували, а одна чорнява, з бронзовою шкірою та гострим трикутним обличчям дівчина гарно і голосно співала, стоячи в центрі.

Ісгерд зупинилася, притулилася до ствола клена і мимоволі заслухалася. Босмерська пісня заворожувала, зрощуючи душевне натхнення, що било в голову не гірше міцного елю. Було в їхній музиці щось спільне з тією, яку грали на Сатурналії в Йорваскрі. Обидві бадьорили душу, спонукали до дії, тільки того разу хотілося взятися за меч і без страху й сумнівів йти рубати голови ворогам, а тут нестримно танцювати та дарувати всім радість і добро. Пальці Ісгерд вистукували ритм об стегно, а сама вона слухала і слухала, віддавшись своїм думкам і зовсім не помітила, коли все змовкло. Вона сфокусувала розсіяний дотепер погляд і побачила, що босмери дивляться на неї.

– Сподобалася наша пісня? – поцікавилася співачка.

– Д-дуже, – розгублено пролепетала Ісгерд, збентежена тим, що її помітили. Вона ніби підкралася і підслуховувала найтаємничіші секрети.

– Іди сюди, не бійся, – махнула босмерка рукою. – У нас ще багато пісень, одна краща за іншу.

– Дякую, але я ненадовго тут, – засоромилась Ісгерд. – По справі навіть, якщо чесно.

– По справі? – посміхнувся один із босмерів, із гарними бурштиновими очима. – Справи почекають. Давай з нами хоч одну пісню послухаєш і тоді поговоримо, – він поплескав поруч із собою по поваленій колоді. – Сідай.

Під уважні погляди Ісгерд вийшла на галявину, килимом вкриту конюшиною, і підійшла до запропонованого місця. Тихенько вмастившись, поклала руки на коліна та так і завмерла, готова провалитися крізь землю. Задзвеніли тамбурини, до них неспішно приєдналися барабани. Босмерська співачка плавною ходою пішла у центр галявини.

– Мене звуть Таман, – тихо представився босмер із бурштиновими очима. – Нашу співочу пташку – Мільвен. А як твоє ім'я?

– Ісгерд, – відповіла дівчина.

– Приємно познайомитись, Ісгерд, – усміхнувся Таман і кивнув на Мільвен. – А зараз приготуйся слухати. Це чудова пісня, одна з наших найулюбленіших.

Таман не збрехав. Босмерка заспівала чисто, її голос розлився і задзвенів, як гірський струмок, і від нього мурашки побігли шкірою. Поклавши голову на долоні, Ісгерд слухала, не відриваючи погляду від стрункої фігурки, що пританцьовувала в такт пісні. Довге кучеряве волосся босмерки підстрибувало подібно найлегшому пір'ю, а з-під рукавів сукні виглядали тонкі ніжні кисті. Мільвен пурхала над конюшиною наче чарівний метелик.

Пісня торкалася самих струн душі. Від неї тремтіло серце і свідомість Ісгерд попливла вгору, через хмари та за межі Нірна. Вона міцно поринула в пісню і, мабуть, так і просиділа б, якби плавний музичний ритм не змінився на швидкий, задерикуватий. Босмери заляскали в долоні в ритм барабана.

Ісгерд м'яко тицьнули в плече і вона обернулася. Таман простягав кухоль з чимось густим, жовтим і переливчастим. Дівчина нічого не спитала, прийняла напій і тут же занапастила. Солодкість, приправлена трав'яними лікарськими нотками, була схожа на нордський мед, але з меншою міцністю і незвичайним після смаковим відтінком.

Ісгерд передала кухоль сидячому далі босмеру.

– Це мед, приготовлений за нашим секретним рецептом, – похвалився Таман. – Він лікує практично всі хвороби та дарує духу бадьорість.

– Дякую, нічого смачнішого я ще не куштувала, – подякувала дівчина і торкнулася грудей, в яких розливалася приємна прохолодна грудка. Вона вражено глянула на Тамана.

– Це те, про що я й казав, – усміхнувся він. – Наш мед кращий за будь-які заговорені амулети та зілля.

Ісгерд здивувалася, як слова босмера вдало збіглися з її наміром купити амулет у Рі’Сада. Попри те, що напій заворушив якісь приховані сили в тілі, ноги поважчали й стали м'якими. На таких далеко не втечеш.

Таман підвівся і простяг руку:

– Ходімо.

Ісгерд спочатку не зрозуміла, що він має на увазі, потім озирнулася навколо. Босмери вставали зі своїх місць і по двоє виходили на галявину. Вони починали танцювати і не було в цьому нічого, окрім щирих веселощів. Жінки та чоловіки танцювали один з одним, підстрибували на місці й оберталися навколо осі, спритно торкаючись ліктями та носками чобітків. Ісгерд теж захотілося приєднатися. Вона прийняла долоню Тамана, напрочуд гарячу, і разом вони вийшли до решти. Босмер узяв дівчину за руки і вони закружляли. Ноги самі виписували дивакуваті піруети, Ісгерд сміялася разом із Таманом і зовсім втратила лік часу. У центрі превеселої когорти танцювала Мільвен, не перестаючи співати, а у фургонів продовжували грати музиканти.

Сонце скотилося до дерев, спалахнуло осторонь багаття і шкіра босмерів заблищала золотом. Чисте блакитне небо змішалося з насиченим рожевим. День йшов на завершення.

Насміявшись до болю в щелепі, Ісгерд відпустила руки Тамана і зійшла з умовного танцювального майданчика. Вона втомлено впала на колоду, скидаючи з чола бісерини поту. Сталеві наплічники давили на спину і в шкіряній куртці було нестерпно спекотно.

Поруч опустився такий самий захеканий Таман.

– Весело у вас тут, – сказала Ісгерд, переводячи дух.

– Якщо хочеш, залишайся, – запропонував босмер. – Ми часто влаштовуємо танці та співаємо пісні.

– Не можу, – похитала головою дівчина. – Моє місце не тут, і там, куди я мушу повернутися, на мене чекають.

– Я радий, що ти маєш дім. У землях Скайрима не кожен босмер може цим похвалитися, – Таман уважно глянув на Ісгерд. – Але ти і не чистий босмер, правда? У тебе незвична зовнішність.

Дівчина кивнула. Вона була схожа з ними широко поставленими очима з брудно-золотими райдужками і вухами, але відрізнялася світлою шкірою і овальним обличчям, позбавленим гострого ельфійського підборіддя. Чимось середнім залишався довгий тонкогубий рот.

– Як тобі наші танці, сестрице? – на світло багаття виринула Мільвен. Музика тривала, співали тепер інші босмери і участь головної співачки більше не була обов’язковою.

– Мені сподобалося, – щиро відповіла Ісгерд. – Ти гарно співаєш.

– У нас усі гарно співають, – лукаво підморгнула та, – просто я люблю цю справу більше за інших, – вона підсіла до Ісгерд з іншого боку. – Ти ж сюди не просто так прийшла? Зазвичай чужинці, якщо чують нашу музику, не підходять і слухають здалеку.

– Мільвен! – вигукнув Таман. – Вона не чужинка, а наша.

Босмерка окинула поглядом обладунок Ісгерд:

– Наша, та тільки наполовину. Ми не носимо таких шат. А значить живеш ти, сестрице, за іншими законами, чи не так?

– Можливо, – знизала плечима Ісгерд, невпевнена, про які такі закони говорить Мільвен.

– Гаразд, ми тебе й так затримали, що аж зірки на небо висипали. Ніяк, кілька годин у нас пробула, – Ісгерд вражено підняла брови, адже їй здавалося, що минуло всього пів години, ну може, година. – Кажи, навіщо прийшла?

Дівчина зітхнула:

– Я за місячним цукром прийшла.

Лиця Мільвен і Тамана, типово вузькі й довгі, витяглися ще дужче від подиву. Вони подивилися один на одного, потім раптом засміялися.

– Тебе послав той каджит, що біля Вайтрана кукує? – здогадався Таман. Ісгерд кивнула. – Ех, треба було його не просто відлякати, а стрілою в зад піддати. Хитрюга! Сам прийти не зміг, інших підбив.

– Він мене й не підбивав, – стала на захист Рі'Сада Ісгерд. – Я хотіла в нього дещо купити, а грошей не вистачило. Ось він і попросив до вас сходити. Йому багато не треба, бодай щіпку.

– Ага, знаємо ми їхні щіпки, – примружилася Мільвен. – Місячний цукор для каджита найцінніший продукт, тільки й давай.

Ісгерд засмутилася:

– Я куплю його чи якось інакше відплачу, якщо у цьому річ. Каджит пообіцяв за нього гарні речі і вони мені потрібні вже сьогодні. Допоможіть, будь ласка.

Таман і Мільвен знову переглянулися.

– Не потрібні нам твої гроші, сестрице, – сказала босмерка. – Я тобі так його дам, бо ти нам сподобалася. Хто знає, може не востаннє ми бачимося, та ще й крутоне доля так, що місячний цукор дрібницею здасться. Постривай тут трохи, зберу тобі.

Мільвен встала і пішла вздовж фургона у темряву. У цей час Таман порився осторонь. Застукало скло і босмер показав на світ помаранчеву пляшку, закриту корком.

– Це тобі. Наш секретний мед.

Ісгерд зашарілася:

– Ой, я не можу прийняти такий дарунок! Він же напевно на вагу золота.

Таман пирснув:

– Жартуєш? Те, що мед виготовляється за секретним рецептом, не означає, що його мало і він коштує купу грошей. Бери, не соромся!

Ісгерд прийняла пляшку. Вона була важка, рідина всередині густа і повільно скочувалася по напівпрозорих стінках, якщо збовтати. Дівчина акуратно поклала мед у свою сумку.

До них повернулася Мільвен, несучи в руках берестяну коробочку, перев'язану тасьмою.

– Сподіваюся, каджит пропонує добрий товар за цей цукор.

– Так, – кивнула Ісгерд і поряд із медом примостила й коробочку. Зав'язавши вузлик на сумці, закинула її на плече і встала.

– Я дійсно нічого не винна вам?

– Анітрохи, – посміхнулася Мільвен. – А тепер йди, поки повна ніч не настала. У лісі небезпечно тинятися поодинці.

Вони попрощалися. Ісгерд було ніяково йти з табору з медом і цукром, який вона отримала задарма, нічого не заплативши і не зробивши, але босмери наполягли, що все гаразд. Дівчина покинула галявину, яскраве багаття залишилося позаду, а попереду на неї чекала темрява. Світла зірок не вистачало, щоб з легкістю орієнтуватися в лісі, але навесні кущі ще не були густими, трава була рідкісною, і якось йти Ісгерд все ж таки могла. Поступово стихла музика і спів, на зміну їм прийшло ухання сови, стрекотіння цвіркунів і шарудіння дрібних звірят. Ісгерд не було страшно. Вона прожила шістнадцять років у селі, оточеному лісом. Звісно, зустріч із ведмедем чи вовками не уявлялася чимось райдужним, але наскільки Ісгерд було відомо, навколо Вайтрана дикі звірі рідко бродили, злякані людьми.

Вона повернулася до Рі'Сада, коли на стінах міста вже почали запалювати ліхтарі.

– Ось ваш цукор, – Ісгерд витягла берестяну коробочку. – В обмін на книгу та амулет.

– О-о, – очі каджита спалахнули, – справжній місячний цукор! Рі'Сад знав, що в людської істоти вийде. Давай сюди всі септими, що маєш, і отримуй своє замовлення, як і домовлялися.

Вони обмінялися. Амулет Ісгерд сунула в спорожнілий мішечок на поясі, книгу в сумку. Перед відходом Рі'Сад попередив, що одягнений амулет працює шість годин, а потім його потрібно добу залишити в спокої для відновлення магічної сили.

Ісгерд витратила на свою витівку майже весь день і трохи хвилювалася, як відреагують мешканці Йорваскра на її несподівано довгу відсутність. Небо стало зовсім чорним, глибоким і непроглядним, як безодня, і навіть хаотичні мерехтливі крапки не могли зробити його менш густим.

Охоронці на воротах без проблем пропустили Ісгерд до міста. Гарний обладунок і в цілому акуратний зовнішній вигляд не викликав сумнівів, як це було минулого разу, коли вона поверталася до Вайтрана після невдалого завдання з Арнбйорном.

Торговці ховали свої товари з прилавків, з «Баскої кобили» гриміла п'яна музика. Ісгерд згадала вранішню розмову Скйора з близнюками. Виходить, вони кожний день народження відзначали поза Йорваскром. Де ж тоді? Напевно, в одній із таверн Вайтрана. Цього року брати залишилися вдома і Ісгерд не могла не тішитися цим. Думки про те, що Фаркас сп’яну лапатиме якусь ліву дівку, змушували зуби зчіплятися, а серце калатати від обурення.

Неспішно піднімаючись сходами до Йорваскра, вона вже чула гомін, що доносився зсередини резиденції. Святкують. Напевно, ніхто й гадати не збирався, де пропадає Ісгерд, зайнятий веселощами. Ця думка боляче вколола дівчину, хоча задля справедливості варто розуміти, що її відсутність не повинна псувати іншим свято або його відкладати.

Ісгерд потягла на себе важкі парадні двері і переступила поріг. Людей у залі вистачало. Не так багато, як на Сатурналії, але достатньо, щоб вона на мить розгубилася. Вогнище в центрі палало на всю, викидаючи в небо криваві іскорки і смолячи боки великому кабану на рожні, а навколо нього стояли столи, що ломилися від різноманітної їжі. Стукали кубки, сміялися і голосно вели бесіди чоловіки в обладунках і ошатних одежах. Здебільшого це була молодь віком до пари близнюкам, але зустрічалися і старші воїни. Але не лише чоловіками була повна зала. У басистому гомоні лунали дзвінкі жіночі голоси. Ісгерд помітила кілька миловидних осіб з довгим волоссям, точеними фігурами і пишними грудьми. Одні були в обладунках та при зброї, інші в сукнях.

Ісгерд розглядала різноманітний натовп незнайомців і незнайомок, поки не помітила, як до неї широким кроком наближається Вілкас, залишивши групу друзів. Погляд Соратника був недобрим.

– Де тебе носило? – суворо запитав він, швидко скорочуючи відстань. Сірі очі так і налилися роздратуванням.

Ісгерд знітилася:

– Ходила у справах.

– Куди можна було піти на весь день, нічого не сказавши іншим?

– Ейла знала! Я говорила з нею перед відходом, – вигукнула Ісгерд і, взявшись за сумку, вже понурим голосом додала. – Я хотіла зробити вам із Фаркасом подарунок.

Вілкас підняв брови, явно не очікуючи почути таку причину. Дівчина сунула руку в сумку і витягла важку книгу:

– Це тобі, – вона простягла її і Вілкас потупився мить, потім обережно прийняв книгу і подивився на обкладинку. Прочитавши назву, зовсім вразився:

– Де ти її взяла?

– Там, де взяла, вже немає, – ображено буркнула Ісгерд і покосилася краєм ока. – Що, не подобається?

Вілкас погортав талмуд і вже пом'якшеним голосом сказав:

– Навпаки, мені буде цікаво прочитати її. Подібних праць я ще не бачив, – потім перепитав серйозно. – Не вкрала?

– Соратники таким не займаються! – з докором вигукнула вона. – Придбала її чесним шляхом.

Вперше за життя Ісгерд у Йорваскрі Вілкас дозволив собі усмішку у її бік. Дуже стриману, натягнуту одними куточками, але вже щось. І це було приємно.

– Спасибі за подарунок, Ісгерд, – сказав він. – Правда, у нас не заведено дарувати щось на день народження і я думав, ти знаєш це, але все одно дякую.

Дівчина залилася рум'янцем, але не від збентеження, а від почуття, що тепер виглядатиме безглуздо. Це ж треба було так не помітити на минулих днях народження, що подарунки ніхто нікому не дарує. Тепер все виглядає так, ніби вона чи клини підбиває, чи підлизується до братів. Позорище якесь!

– Вибач, треба було спитати Ніяду чи Ейлу, – пробурмотіла вона, потім зітхнула. – Тоді, може, передаси Фаркасу його подарунок сам?

Вілкас зі свистом видихнув повітря крізь зімкнуті зуби. Брови насупилися.

– Ну ні, зроби це сама, якщо вже наважилася.

Ісгерд знизала плечима. Осоромитися так вже до кінця.

– Гаразд, де мені знайти його?

– Він має бути на кухні. Тільки будь обережна, настрій у Фаркаса поганий. Бачиш-но, він не дуже радий тому, що ти не зрозуміло де пропадала.

Вілкас, звісно, знав причину поганого настрою у брата. Поки Ісгерд вдавалася веселощам в компанії босмерів, забувши про все, близнюки готувалися до урочистостей. Вони розсилали звісточки своїм друзям у Вайтрані, щоб ті сьогодні не чекали на них в «Баскій кобилі», а йшли одразу у Йорваскр. Тільма покликала своїх дочок і втрьох вони працювали на кухні, не покладаючи рук. Торвар почав напиватися ще з обіду. Фаркас, як і обіцяв, приніс кілька ящиків найкращого меду, що знайшлися у медоварнях міста.

Можна було сказати, що навколо стояла ідилія, поки справа не почала підходити вечора. Вілкас помітив, як брат тиняється підвальними коридорами, заглядаючи в кімнати.

– Ти щось шукаєш? – спитав він Фаркаса, перехопивши його біля їхніх спалень. – Може я допоможу тобі?

– Я вже кілька годин не спостерігаю нашу новеньку сестру, – напружено пробурчав молодший близнюк. – Каменеруку бачив, Атиса бачив, Мисливицю та Скйора теж. Торвар вже п'яний вщент, сопить на лаві в залі. Кодлак у себе в кімнаті, можна навіть не взнавати. А Ісгерд ніде нема.

Вілкас витягнувся від подиву. Це ж треба, його брат серйозно стурбований її пошуками. Вони два тижні зовсім не спілкувалися, а тут виявляється Фаркас ходить сам не свій через відсутність Ісгерд.

– Мені здавалося, ви посварилися чи щось на кшталт того.

– Це не правда, – буркнув Фаркас і похмуро глянув на брата. – Можна спитати тебе дещо?

– Будь ласка, – знизав плечима Вілкас і завбачливо пропустив до своєї кімнати, зачинивши за ними двері.

Фаркас підійшов до шафи з книгами, поглянув на пошарпані корінці без інтересу. Його мало турбували назви, він просто розглядав варту заздрості бібліотеку брата та й усе. Звісно, були місця, де книжок набагато більше. У альтмерів їх точно повно або в Колегії Вінтерголда, де зібралися найрозумніші особи з усього Скайрима і не тільки. Фаркас зневажав зануд, у яких пудовий мозок, набитий усякою всячиною, і порожнє серце, нахабство та лицемірство. Таких він побачив достатньо. Краще бути дурнем, зате добрим та сердечним. Так говорив про нього Вілкас, а братові Фаркас вірив – той лихого не скаже.

Вілкас схрестив руки на грудях і вичікував, коли той зволить щось сказати. «Збирається з думками», – терпляче розумів він. Якщо у Фаркаса виникали якісь складнощі, він спочатку довго носив їх у собі, а вже потім просив допомоги, причому так само довго підбираючи слова, щоб бути зрозумілим з першого разу. Колись вони вже зіткнулися з тим, як збуджений Фаркас намагався пояснити, що в кімнаті щось завелося і страшно його лякає. «Великий, страшний, з купою ніг, він... він дивиться на мене!», – ревів молодший близнюк, на що Вілкас незворушно хмурив брови: «Хто – він?». «Розумієш, у нього занадто багато очей», – зовсім знітився Фаркас, не в змозі більше щось пояснювати, і тоді до Вілкаса дійшло, про кого мовилося. Про павука, який насправді виявився не таким вже великим. Так з'ясувалося, що його безстрашний брат до остраху боїться павуків, навіть самих малесеньких. І як вони раніше про це не довідалися? З того часу кімната Фаркаса завжди була ідеально очищена від павутиння. Він міг залишати порожні пляшки чи миски після їжі на тижні, розкидати свої речі, не міняти постіль місяцями, але павутини не було в жодному закутку.

– У мене виникли деякі складнощі після тієї записки, – почав Фаркас, не повертаючись на брата.

Про що йдеться не варто було й гадати. «Так я і думав», – зітхнув Вілкас. Неясна прохолода між його братом і Ісгерд мала рано чи пізно вилитися в щось. Вона й вилилася – у питання, яке мучило Фаркаса тижнями.

– Я помітив, – куточком рота посміхнувся Вілкас і пішов до столика, на якому стояла пляшка гарного вина. Тут без попередніх вливань не розібратися.

Фаркас не поспішав. Він знову шукав відповідні слова, а Вілкас розливав рештки напою по кубках. Іноді вони випивали разом, говорячи ні про що. Вілкас міг би сказати, що з молодшим братом йому нудно через їхню інтелектуальну різницю, але Фаркас примудрявся знайти тисячу і одну дурнувату, але смішну історію, що трапилася з ним чи кимось іншим, і цькувати байки до глибокої ночі. Вілкас любив Фаркаса і не смів вигнати його навіть коли починав клювати носом.

– Розповідай, як є, – підштовхував Вілкас до розмови, інакше той так і не придумає, з чого почати.

Фаркас прийняв кубок і сколихнув рубінову рідину, фарбуючи срібні стінки. Пригубив, одним ковтком осушивши половину, потім відкашлявся.

– Я розгублений тим, що відбувається у мене всередині. Давно вже, а після записки і зовсім, – бубонів він під ніс, зніяковілий до кінчиків вух. – Я раніше багато думав про те, як трощитиму голови на скорому завданні, або що мені варто потренувати, щоб стати сильніше, а тепер всі думки тільки про сестру. Її обличчя просто спливає перед очима і постійно відволікає. Однак це не дратує мене, а навпаки. Не знаю, як це пояснити. Світліше стає на душі чи що. Я коли так само намагаюся подумати про Ейлу чи Ніяду, нічого подібного не відбувається.

Фаркас замовк і важко зітхнув, дивлячись на вино на дні кубка. Вілкас до свого так і не торкнувся. Він стояв навпроти брата і пильно дивився йому в лице. Ох-ох, ось вони і заговорили про це. Давно вже, мабуть, треба було, а він усе з Ейлою щось там обговорював та перевіряв. І поки Мисливиця хихотіла над ніжними почуттями Фаркаса, той ходив сам не свій.

– Мене все це турбує, бо Соратники – це велика родина, – заговорив знову Фаркас. – Названі родичі. А я думаю про Ісгерд не як про сестру, а неправильно, як про Марилку з «Мисливця», тільки трохи по-іншому. Частіше та міцніше. І коли ти мені прочитав записку, я дуже-дуже зрадів, а потім задумався про все це і ось, заплутався.

Вілкаса дивувало, що Фаркас так багато говорить. Зазвичай про особисте він розповідав мало, намагався вкластися в пару фраз, а тут на тобі – прорвало.

Фаркас махом допив залишки вина, відставив кубок на полицю з книгами й обличчя його змінилося, спотворилося бентежною злістю. Він стиснув кулаки і прогарчав:

– А зараз Ісгерд зникла кудись на кілька годин і я не можу заспокоїтись, ходжу сам не свій! Тиняюся Йорваскром, все сподіваючись побачити її, – він подивився на брата. – Що зі мною не так, Вілкасе?

Вілкас зробив крок назустріч, стиснув підбадьорливо лікоть Фаркаса і посміхнувся:

– Сам не здогадуєшся?

– Якби здогадався, то до тебе не пішов би, – буркнув той спідлоба.

– Балда ти, брате, – засміявся Вілкас. – Ісгерд подобається тобі не як друг чи родич, а як жінка. Закохався ти, іншими словами.

Фаркас оторопів, шумно втягуючи повітря.

– Подобається як жінка? – поставив він риторичне запитання і лице його поступово розгладилося і в очах зародилося дивовижне усвідомлення. – Ось воно що, – він глянув на брата. – Хіба ж так можна?

Вілкас розвів руками:

– Ви ж не кровні родичі, як ми з тобою.

Фаркас вискалився, сповнений радості та збентеження, але потім його погляд різко згас і посмішка сповзла. Вілкас схвильовано перепитав:

– Щось не так?

– Торвар до неї пристає, – пробубнив той, – а Ісгерд завжди так усміхається йому, що всередині все в джгут згортається. Аж раптом… він їй подобається? – Фаркас стиснув кулаки до хрускоту у фалангах і втрачено подивився на брата.

– Заспокойся. Торвар до всіх чіпляється, а в новенькій не вистачає духу сказати йому, щоб припинив. Він до Каменерукої у перший тиждень, як у Йорваскр заселився, поліз і отримав по зубах. Вона така, церемонитися не буде. Так що вже хто-хто, а Торвар хвилювати тебе не повинен, брате.

– Може ти й правий, – знизав плечима Фаркас, повертаючи усмішку. – Дякую, що допоміг мені. Як завжди.

– Ти ж знаєш, що можеш прийти до мене в будь-який час і я тебе обов’язково вислухаю, – посміхнувся Вілкас.

Фаркас глибоко зітхнув, а потім у пориві згріб брата у міцні задушливі обійми. Хлипкий, порівняно з молодшим близнюком, Вілкас втратив залишки повітря і уткнувся в міцну шию, колючу від щетини, здавлений поперек грудей ручищами Фаркаса. Він не любив, коли брат так сильно затискав його, але зараз ситуація була інакша. Вілкас широко посміхнувся і обійняв у відповідь.

Вони поговорили і все ніби стало на свої місця. Фаркас заспокоївся і зайнявся своїми справами, поміняв свої звичні обладунки на вихідну куртку й штани, привів себе в порядок, навіть причесав волосся, потім разом зі Скйором встановив рожен над вогнищем і поставив готуватися кабана.

Але вистачило його ненадовго. Коли гості почали стікатися й сонце закочувалося за обрій, Ісгерд так і не з'явилася. Фаркас марно запитав кілька разів у товаришів, чи не бачили вони їхню новеньку, і навіть поривався все кинути та піти на пошуки, але Вілкас зупинив брата. «Почекаймо ще годинку, – запропонував він. – Не могла Ісгерд піти з Вайтрана, вона ж знає, що сьогодні свято, та й на завдання не погнали» і спровадив брата на кухню – за алкогольною добавкою для гостей, а заразом і самому запити смуток. І як вдало через п'ять хвилин з'явилася пропаща Ісгерд.

Отримавши вказівки щодо пошуку, дівчина пішла до кухні, старанно оминаючи гостей. Бенкет був у самому розпалі, народ активно вливав у себе мед і ель, балакав та сміявся. Ісгерд мало цікавила їхні веселощі – своє вона вже отримала у босмерів і зараз думки були зайняті іншим.

Двері в кухню відчинилися прямо перед нею, ледь не розквасивши ніс, і спочатку показався ящичок пляшок, що дзвінко стукотіли одна об одну, а за ним кудлата голова. Фаркас не відчував ваги своєї ноші, але обличчя його все одно виражало крайнє напруження та невдоволення.

– Ой! – Ісгерд відскочила в сторону. – Привіт!

Соратник не відразу зрозумів, хто говорить, зробив кілька кроків уперед, а потім різко зупинився й обернувся.

– Де ти була? – роздратовано спитав він.

Ісгерд втиснула голову в плечі. Їй зовсім не хотілося відчути на собі гнів Фаркаса. Чого доброго, зашибе.

– Я… порадувати хотіла, – пробурмотіла вона.

– Дякую, сестро, тобі це вдалося, – прогарчав той і повернувся, щоб продовжити шлях.

Ісгерд перелякалася, наздогнала Фаркаса і схопилася за лікоть:

– Пробач мені, будь ласка! Я не думала, що затримаюсь так надовго, – вона відчайдушно глянула на Фаркаса. Ідея сама собою спливла в голові, і дівчина додала майже з благанням у голосі. – Дозволь мені все ж порадувати тебе?

Ніздрі Фаркаса затремтіли, він шумно втягнув повітря. Недовіра так і прозирала в його погляді.

– Що ти хочеш?

– Залиш цей ящик і ходи за мною.

Ісгерд дуже хвилювалася. Вона взагалі-то не планувала нічого особливого, тільки віддати подарунки братам і приєднатися до бенкету. Але їй раптом згадалася Сатурналія: спочатку подарована лялечка, потім Ейла та її таємне місце. Наплічну сумку відтягував смачний босмерський мед і Ісгерд захотіла пригостити їм не когось і не всіх, а саме Фаркаса. «Сподіваюся, Вілкас пробачить мені, що я приділю більше уваги його братові», – подумала вона, чекаючи, поки Фаркас поставить ящик на найближчу лаву.

– Веди, – все ще хмуро кинув він Ісгерд, звільнивши руки.

Вона пішла на вихід і воїн покірно поплентався ззаду, однак його зупинили майже перед дверима, повиснувши на шиї. Ісгерд почула вереск, обернулася й побачила світловолосу нордку, яка щось щебетала Фаркасу у підборіддя. Він тупив на неї погляд, потім глянув на Ісгерд і щось у його сірих очах прояснилося.

– Не пам'ятаю, щоб кликав тебе, Марилка.

– А мене Скйор покликав, – відповіла вона, тріпочучи довгими віями. – Ти ж сьогодні не прийшов до мене, як це зазвичай буває, тож я вирішила сама до тебе заглянути.

– Повертайся додому, – буркнув він. – Я зайнятий.

Він відліпив її від себе і, не звертаючи уваги на розгублені вигуки, підійшов до Ісгерд:

– Ходімо, куди ти там вела.

– Якось грубувато, не знаходиш? – пробурмотіла Ісгерд, коли вони вийшли з Йорваскра у нічну прохолоду.

– Вона мені не цікава.

Дівчина знизала плечима: «Добре», хоча питання було не про це. Здорово, звісно, що Фаркас сповістив її про свою незацікавленість цією Марилкою. Про неї, до речі, Ісгерд вже десь чула, але не могла згадати нічого конкретного. «Напевно, дівчина з таверни», – логічно припустила вона.

Вони спустилися до ринкової площі і, коли повернули до «Баскої кобили», Фаркас із недовірою спитав:

– Ми йдемо в таверну?

– Не зовсім, – озвалася Ісгерд, відразу сходячи з кам'яної доріжки і ховаючись у тіні молодих кущиків, що утворювали клумбу. Взимку на її місці лежала висока кучугура.

Ісгерд вирішила, що поведе Фаркаса тим шляхом, яким Ейла вела її вперше. Вони зайшли за ріг таверни, підійшли до бочок, що незмінно стояли біля стіни сараю, і дівчина спритно піднялася на них, а вже звідти на дах. Це раніше її фізична підготовка не дозволяла легко справлятися з такими перешкодами, тепер же залізти на сарай не складало труднощів.

– Давай за мною, – покликала Ісгерд і, не чекаючи Соратника, пішла вздовж до основної будівлі. Про те, що Фаркас не відстає, говорило глухе брязкання металевих деталей в його куртці і важкий тупіт чобіт.

Влізли вони на дах швидше та простіше, аніж тоді з Ейлою. Ісгерд без зусиль підтяглася на різьбленому фронтоні, упираючись ногами в стіну, Фаркасу це навіть не знадобилося – він підстрибнув, схопився за край і одним махом виліз нагору.

– Це схоже на якусь авантюру, – промимрив він, озираючись навкруги.

– Можеш вважати, що так і є, – усміхнулася Ісгерд, виповзаючи на коник і всаджуючись там. Вид з даху таверни як завжди стояв чарівний.

Фаркас опустився поруч і з задоволенням простяг ноги.

– Гарно, – сказав він з легкою усмішкою, вже переставши злитися на Ісгерд. Поки вони підіймалися, не було часу думати про її провину, а коли навколо розкинувся неймовірний краєвид, то все погане враз забулося.

– Це місце показала мені одна хороша людина. Раніше вона користувалася ним, щоб побути на самоті, а тепер час від часу сюди приходжу я.

– Зазвичай, коли мене щось напружує, я або напиваюся, або ділюся цим з Вілкасом, – хрипко посміявся Фаркас.

Ісгерд поклала сумку на коліна і сунула руку всередину:

– Я не Вілкас, щоб зі мною балакати про потаємне, але можу запропонувати свою компанію для випивки, – вона явила на зоряне світло мед.

– Що це? – Фаркас нахилився, розглядаючи в її руках помаранчеву пляшку без етикетки.

– Ти ж не думаєш, що я просто так сьогодні пропадала? – з посмішкою запитала Ісгерд і відкоркувати пробку. – Вибач, кубків із собою немає.

Вона зробила один маленький ковток – мед у пляшці був міцніший за той, що вона пила в босмерському таборі, але так само солодкий і трав'яний – і простягла Фаркасу. Той без вагань повторив за нею і приємно здивувався:

– Де ти дістала цей мед?

Ісгерд хихикнула:

– Це довга історія.

– Розкажи, – Соратник повернувся до неї. У сірих ясних очах мерехтіли зірки. Дівчина задивилася в них непристойно довго і зніяковіла, спіймавши себе на тому, що надто безсоромно витріщається на Фаркаса. Той теж це помітив і обидва відвели погляди, загубивши нитку розмови. Бажаючи викрутитися з незручної ситуації, Ісгерд раптом схопилася:

– Спочатку подарунок!

– Я думав, це і є подарунок, – розгубився Фаркас.

– Не зовсім, – дівчина витягла з сумки сріблясту прикрасу, що повисла з тихим передзвоном колечок у затиснутій долоні. – Я подумала, що тобі стане в пригоді якась корисна річ, яка виручатиме на завданнях. Це зачарований на витривалість амулет. Тепер ти втомлюватимешся набагато менше.

– Це..., – Фаркас не знайшов що сказати, роздивляючись темний блискучий камінчик, що погойдувався на тонкому ланцюжку, – ...незвичайно. Мені подобається.

– Тобі сподобається ще більше, коли ти його апробуєш, – запевнила Ісгерд. – Давай я допоможу.

Фаркас повернувся спиною. Дівчина встала на коліна і розстебнула замочок на ланцюжку. Вона збиралася прибрати волосся та на секунду повагалася. Соратник смиренно сидів, злегка повернувши голову в її бік, і Ісгерд бачила, як світло двох місяців викарбовує його виразну, як округле яблучко, вилицю і вимальовує лінію обличчя й вуста. Легкий вітерець зворушив довге волосся і від нього запахло соломою з подушок. У Ісгерд, мабуть, голова пахла так само. Але ще від Фаркаса пахло польовою травою, солодким медом та смаженим м’ясом, яке подавали сьогодні на бенкеті.

Ісгерд зітхнула, набралася сміливості й обернула ланцюжок навколо шиї Соратника. Тонкі срібні колечка щільно прилягли до шкіри і дівчина злякалася, якби вони не задушили Фаркаса. У таких могутніх воїнів, з неосяжними біцепсами, на яких навіть вени проступають, і шия була, як то кажуть, бичачою.

– Не тисне? – потурбувалася Ісгерд.

– Все гаразд, сестро, – добродушно відповів Фаркас.

Обережно виправивши пасма з-під ланцюжка, дівчина клацнула замочком і ще мить милувалася шиєю та широкою спиною, за якою можна легко сховатися щонайменше двом дівчатам з комплекцією як у неї.

– Ну от і все, – сказала Ісгерд, струснувши головою, щоб привести думки в порядок, і повернулася на своє місце. – Чи відчутні якісь зміни?

Соратник посидів пару хвилин, прислухаючись до себе, потім в очах відбився подив. Він схопився за срібний ланцюжок з камінцем, що лежав прямо на ключицях:

– Я більше не відчуваю втоми, – він глянув на свою долоню. – І сил, здається, стільки, що можу всю ніч бігати і не втомлюся, – воїн повернувся до Ісгерд з щирою вдячністю. – Це чудовий подарунок, сестро!

Ісгерд злегка усміхнулась і забрала пляшку з рук Фаркаса.

– Я рада, що тобі сподобалося, – вона трохи відпила. – Все ще хочеш дізнатися історію про те, де я взяла мед?

– Ага, – охоче кивнув Соратник.

– Отже, справа була така…

Вони розпили половину пляшки під захопливе оповідання. Ісгерд навіть не здогадувалася, що вміє так цікаво та весело розповідати. Вона перекрутила трохи історію, повідавши, що зустріла якогось бродягу на вулицях Вайтрана і той попросив добути у босмерів, які влаштувалися в лісі неподалік, лікувальної трави, а Ісгерд, звичайно ж, не могла йому не допомогти.

Фаркас слухав її уважно, посміювався з вдало вставлених жартів, а потім раптом перебив:

– Ти змерзла?

Дівчина застопорилася на моменті з ельфійськими танцями, не зовсім розуміючи, до чого було питання. Вона так увійшла в смак, що навіть не помітила, як почала дрібно тремтіти чи то від нічної прохолоди і легкого вітерцю, що обдував дах, чи то від захопленості історією. Ісгерд стиснула в кулак холодні пальці. Напевно, таки перше.

– Треба було взяти ще одну куртку, а я не подумала, – прикро мовила вона й одразу ж бадьоро додала. – Та це не страшно, я можу потерпіти до кінця історії, а потім вже підемо додому.

Фаркас хмикнув, мовляв, заливай комусь іншому, зняв свою куртку і накинув її на плечі притихлій від збентеження Ісгерд, потім притис дівчину до себе, обхоплюючи двома руками.

Куртка розбурхувала нагрітим теплом, пахла скрипучою шкірою та мускусом, і Ісгерд хотілося ніколи більше її не знімати. Щокою вона притискалася до розпечених жаром грудей, у яких шалено билося серце. У неї теж усе ходуном ходило всередині. У роті пересохло, в очах помутніло. Як же близько вони зараз сиділи один до одного!

– Ось, випий ще меду для зігрівання, – запропонував Фаркас, підсовуючи під губи шийку пляшки.

Перехопивши скляний бік, Ісгерд зробила кілька великих ковтків. Стало спекотно, але відсуватися вона навіть не думала.

– Тепліше? – спитав Соратник їй у маківку, обдаючи непокриту голову гарячим диханням.

– Так, – тихо відповіла Ісгерд.

– От і славно, – усміхнувся Фаркас, помовчав трохи і сказав. – То що далі було? У твоїй історії.

– Ах, ну так, – схаменулась дівчина, – так от…

Вона розповідала, дивлячись на рівнини володіння Вайтран, та згодом почала робити паузи дедалі частіше, довше збираючись з думками. Повіки поважчали, історія почала втрачати стрункий хід оповіді й сон потихеньку накочував на розслаблену медом свідомість.

– О, дивись, зірка впала! – вигукнув подібно до захопленої дитини Фаркас.

– Ага, – пробубнила Ісгерд, нічого не встигнувши побачити через те, що навіть очей не відкрила. – Гарна, правда?

Вона поступово скочувалась на живіт Фаркасу і в якийсь момент підклала руку собі під голову для зручності. Вузький плаский коник даху неприємно упирався в бік своїм краєм, ноги постійно сповзали вниз і підсвідомо Ісгерд дивувалася, як примудряється засинати в такому незручному становищі.

– Така сама, як і ти, – прошепотів Фаркас, заколисуючи Ісгерд на своїх колінах.

Вона не розчула його слів і розплющила одне око:

– Що ти сказав?

– Нічого, – відмахнувся він, не стримуючи умиротвореної усмішки. – А можна… на твоє вухо подивитися?

– Ну, подивися, – промимрила Ісгерд.

Їй було, загалом, все одно – так добре вона себе зараз почувала, що якась там потворність зовсім не хвилювала. Насправді волосся її давно розметалося по обличчю, явивши обрубок світу, але Фаркас весь цей час милувався краєвидом навколо й насолоджувався – він тепер розумів природу цього почуття – їхньою невинною близькістю, сповненою ніжної турботи.

Крізь сон Ісгерд відчула, як залишок її лівого вуха ласкаво погладжують кінчиками теплих пальців і від цього мурашки побігли по шкірі. Вона сильніше втиснула голову в плечі і задрімала міцніше.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Ісгерд розплющила очі й виявила себе на ліжку в загальній спальні. Вона не пам'ятала, як спускалася з Фаркасом з даху і добиралася до Йорваскра. Наче йшла на своїх двох, а ніби й ні. Може, на землю злізла сама, а потім її понесли? Спробуй тепер зрозумій, де сон був, а де дійсність.

Повернувши голову, Ісгерд відчула, як гостро пахне собакою і, скосивши очі на своє плече, побачила, що накрита зовсім не ковдрою. На ній лежала куртка Фаркаса. Висунувши руку, вона стиснула її край і притягла до себе, вдихаючи запах. Виглядало це, мабуть, дуже дивно, але Ісгерд не могла стриматися.

Злякав її гучний скрип. Схопившись на ліктях, Ісгерд побачила Ніяду, яка зі свого ліжка єхидною дивилася прямо на неї.

– О, прокинулася! – вигукнула вона. – Розкажеш подробиці тепер? А то ми з Ейлою втомилися чекати, поки ти очі роззуєш.

– Які подробиці? – дивувалася Ісгерд, стягуючи з себе куртку Фаркаса і сідаючи. Вона була повністю одягнена, тільки чоботи зняті.

– Тебе глибокої ночі приніс Фаркас, – пролунав млявий голос Торвара з іншого боку. – Ти спала як убита.

Ісгерд почервоніла до кінчика вуха. То вона не дійшла сама до Йорваскра? Її принесли? І це всі бачили?

– Ти що, теж подробиці чекаєш? – випалила вона Торвару.

– Зовсім ні, – промимрив він. – Я вмираю з похмілля, це єдине, що мені зараз турбує.

Ніяда похихикала. Ісгерд ривком встала, струшуючи залишки сну, і почала знімати наплічники та жорстку куртку, в якій примудрилася не те, що добу проходити, а проспати й тим самим заробити біль у шиї та спині.

– І чи багато вас, глядачів, було? – їдко поцікавилася вона.

– Та ніби більше нікого, – прикинула Ніяда. – Атиса до ранку в кімнаті не було, а зараз він вже тренується, мабуть. Ейла про все знає від мене, вибач, що розповіла їй.

– Нічого, – Ісгерд залізла в скриню, шукати свій вихідний костюм. Поки Торвар прийде до тями, в неї є як мінімум пара годин, а значить поки що можна походити у зручному одязі.

Пошкодувавши напівживого Торвара, Ісгерд принесла йому кухоль води і вирушила з Ніядою снідати. Вона ловила невиразне дежавю, коли на Сатурналію спочатку просиділа пів ночі на даху «Баскої кобили», а потім поїдала залишками бенкету вранці. Тільки цього разу вона мала компанію не в особі хитрого Арнбйорна.

– Нема чого розповідати, – сказала Ніяді Ісгерд, яка досі вичікувала подробиць. – Ми просто побалакали і випили меду, а я втомилася за день та й задрімала на лаві під Золотолистом.

Вона прибрехала, бо не могла ж розповісти про своє таємне місце і як саме вони з Фаркасом провели час. В цьому не було нічого особливого, але достатньо, щоб бути суто особистим.

– Цікаво, про що можна розмовляти з цим дурнем пів ночі? – скептично пробурмотіла Каменерука. – Він же двох слів не може зв'язати.

Невтішний коментар різнув Ісгерд по самому нутру. Не дурень він зовсім і говорить цілком прийнятно. Так, не стеле так гладко, як Вілкас, але цього їй і не треба. Хіба гарні слова важливіші за добре серце?

– А як тут все пройшло? – змінила тему Ісгерд, киваючи на неприбрані столи.

– Як це завжди буває в Йорваскрі. Напилися, погуділи, пісень поспівали. Хто сам пішов, кого вранці витурили.

– У сенсі, вранці? – підкинулася Ісгерд. – А зараз хіба не ранок?

Ніяда розреготалася:

– Ох, сестро, от хто вчора добре погуляв, так це ти. День до обіду вже йде. Я на ногах давно, та нудно тинятися одній, поки всі сплять.

«Як же так! Завдання ж ніхто не скасовував, час не ранній, а Торвар ще не прийшов до тями!», – Ісгерд нашвидкуруч поїла й побігла назад у загальну спальню, розштовхувати свого компаньйона. Той після кухля води став бадьорішим, але все ще хитався туди-сюди. Вирушивши в кімнату до Ейли, застала її за милою розмовою зі Скйором, однак тільки вони побачили Ісгерд, як одразу перейшли на діловий тон. Дівчина вдала, що нічого не бачила й не чула, попросила в Ейли якогось зілля від похмілля. У войовниці нічого такого не знайшлося, проте на допомогу прийшов Скйор. Поки він ходив за шуканим у свою спальню, Мисливиця хитро посміхнулася й натякнула, що хоче знати деякі подробиці. Ісгерд пробурчала, що не має часу на всякі дурниці, а тут і Скйор повернувся з пляшечкою. Обидва члени Кола посміялися з вдалого початку першого завдання Ісгерд.

Напоївши Торвара зіллям і побачивши перші поліпшення вже через пів години, Ісгерд почала збиратися, попутно кваплячи воїна. Куртку Фаркасу вона вирішила повернути пізніше. По-перше, він міг ще спати, а по-друге, Ісгерд переживала сором'язливість після вчорашнього. Наче й не було нічого між ними, так, дружня бесіда, а все ж увела Соратника на всю ніч, а потім ще й повернулася в його куртці, та схоже, на його руках. Ось войовниці вже надумали собі казна-що і можна навіть не виправдовуватися – все одно не повірять. Ісгерд акуратно склала куртку на скрині і прикрила її своїм домашнім одягом, щоб не привертала уваги. Озирнулася на Торвара – той вже був майже готовий – і пішла чекати на компаньйона в зал.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Чоловік, з яким треба було поговорити, винаймав кімнату в «П'яному мисливці». Він жив там вже кілька місяців і платити господареві таверни навідріз відмовлявся, скаржачись то на недостатнє тепло в кімнаті, то на негарних дівиць-служниць, то на несмачну їжу. «За що я маю платити?», – обурювався він, а суперечити йому ніхто й не смів – мужик був при мечі, явно з військовим досвідом і міг надавати по зубах.

Всі ці подробиці Ісгерд і Торвар дізналися, коли прийшли до «П'яного мисливця». Йти сюди дівчина дуже не хотіла і сподівалася, що її ніхто не впізнає. Як же! Босмер Ельриндир так само стояв за барною стійкою, подаючи напої і продаючи стріли з луками. Він примружився на тих, що увійшли до зали, й особливо довго зупинився на Ісгерд, а коли воїни Йорваскра підійшли, спитав у дівчини:

– Знайоме в тебе обличчя. Я міг бачити тебе раніше?

Ісгерд кривувато посміхнулася:

– Ми з Соратників, можливо, бачилися у місті.

– А-а, Соратники, – закивав ельф, показуючи, що розуміє, і залишаючи тему питання не розкритою. – Новенькі?

– Ага, – кивнула Ісгерд.

– Ми тут за завданням, – заговорив Торвар. – У нас є відомості про боржника.

– Так, я посилав листа в Йорваскр з проханням розібратися з одним типом, – діловито заговорив Ельриндир. – Гільярд Чорнобородий зайняв одну з моїх кімнат і спочатку клявся за все заплатити, як тільки знайде десь підробіток, та останнім часом зовсім нахабнів – силою бере моїх дівчат, погрозами вибиває їжу. І, звичайно, ніде не працює та жодної монетки не платить.

– Де його можна знайти? – спитав Торвар.

Ельф кивнув на закуток зали:

– А он він сидить.

Норд Гільярд Чорнобородий був здоровенною дубиною і майже не поступався Фаркасу в обхваті біцепса. Куртка натягувалась на спині до жалібного скрипу швів і один невірний рух обіцяв розірвати її навпіл. На його колінах сиділи дві перелякані дівчини віком як Ісгерд. Гільярд нахабно м'яв їхні груди та стегна, наче свою власність.

– Сволота, – прошипіла Ісгерд крізь зуби.

– Подивимося, що можна зробити, – потер скроню Торвар, не приховуючи спантеличення. Якось їх не попереджали, що боржник буде настільки… великим.

Вони підійшли до Гільярда, причому Ісгерд йшла першою. Її супутник явно не поспішав вступати з чоловіком у якийсь контакт.

– Гільярд Чорнобородий? – перепитала дівчина, зупиняючись біля столу.

– Що? – пробасив у відповідь норд. Дівчата на його колінах з надією подивилися на воїнів, що підійшли. В їхніх очах читалося ясне «Рятуйте!» й Ісгерд одразу помітила це:

– Відпусти дівчат, розмова є.

– Я й з ними можу говорити, – мотнув головою той. – Хто ви такі? Я тут зайнятий трохи, якщо ви раптом сліпі та не бачите цього, – і він з силою вщипнув одну з дівчат до дзвінкого писку.

– Про Соратників чув щось? – схрестила руки на грудях Ісгерд.

Гільярд Чорнобородий зі смішком оглянув Торвара та Ісгерд:

– Коротконога тумбочка та явний алкоголік? Паршивих воїнів зараз беруть у Йорваскр, нічого не скажеш.

– Гей, хто ще з нас алкоголік? – подав голос Торвар, натякаючи на десяток порожніх пляшок на столі.

Ісгерд кинула на Торвара промовистий погляд, пропонуючи помовчати, й звернулася до Гільярда:

– Не тобі судити, кого беруть чи не беруть Соратники до своїх лав. Ти заборгував і маєш повернути гроші господареві за всі послуги, якими скористався.

– У мене немає грошей, – викарбував Гільярд Чорнобородий. – Я ще не знайшов роботи.

– Щось не видно, щоб ти взагалі її шукав, – пирхнула Ісгерд.

– Не твоя собача справа, як я її шукаю, – агресивно виплюнув норд. – Іди комусь іншому погрожуй, шмаркля.

Ісгерд підібгала губи. Гільярд Чорнобородий злив її одним своїм видом, не кажучи вже про образливі слова, але явний дисбаланс сил зупиняв від рішучих дій. Торвар, що стояв осторонь, теж не поспішав щось робити і це дратувало ще сильніше, хоча Ісгерд розуміла, що той так само, як і вона, не дуже горить бажанням розбиратися на кулаках. Якщо Гільярд Чорнобородий підніметься, вони приляжуть.

Проте Ісгерд не збиралася підтискати хвіст та збігати. За таке з гільдії виганять з ганьбою, а вона нізащо цього не хотіла. Якщо Ісгерд по всіх фронтах вже програє Гільярду, її єдиним виходом стане нерозсудливість і дурна відвага. Чудова тактика.

– Ти надто знахабнів, Гільярде. Поверни гроші по-доброму, якщо не хочеш проблем.

Погроза розбурхала норда. Він відпустив дівчат й ті порхнули в інший кут зали, спостерігати за ситуацією здалеку, а сам підвівся. Нехай Гільярд і був збитим та міцним, як тверда гірська порода, зріст виявився не такий високий. 

– Проблеми будуть не в мене, а в тебе, шмаркля, – прогарчав він і, перш ніж Ісгерд встигла відкрити рота, прилетів їй у щелепу кулаком.

Зірки посипалися з очей. Вона відсахнулася, машинально хапаючись за сусідній стіл, щоб встояти на ногах. Губа лопнула, пустивши цівку крові на підборіддя. Провівши язиком по зубах, Ісгерд переконалася в їхній цілісності. На щастя, Гільярд не вкладав повну силу в удар, інакше б вона залишалася не те, що без зубів – без мозків!

Ісгерд кинула допитливий погляд на Торвара, що забарився, і без задньої думки кинулася на Гільярда, заносячи кулак. Кісточки пальців вп’ялися в міцну вилицю норда, спружинили, залишаючи відбиток на шкірі, і відповіли болючою віддачею в лікоть. Ісгерд отримала удар у відповідь, але цього разу встояла, вже готова до подібного.

– Смішно бити на повну силу таку дитину як ти, – хмикнув Гільярд Чорнобородий.

Ісгерд сплюнула кров – що ж, можливо, йти на бійку з цим здорованем було дійсно поганою ідеєю, однак відступати тепер запізно – і спробувала нову відчайдушну спробу дістатися норда. Пара швидких взаємних ударів, що припали то на плечі, то в бік, а деякі були вдало заблоковані. Вона пів року старанно тренувалася з Каменерукою, майстринею рукопашного бою, однак в реальному бою досвіду ще не вистачало і Ісгерд відчувала, як складніше стає з кожним кроком. Повинно минути багато років, щоб це дало перші серйозні результати дівчинці, яка все життя тільки город обробляла та хліб пекла. Все одно десь та промахнеться, а десь не вкладе всю силу тіла. І це при тому, що Гільярд фактично грався з нею.

Останній удар прорвав виставлений блок, промчав між стиснутих ліктів і припечатав під ребра, вибиваючи з Ісгерд все повітря. Ноги підкосилися і вона позадкувала, вловлюючи помутнілим поглядом, як Гільярда протаранює Торвар, який нарешті перехопив ініціативу. Прибивши здоров'яка до стіни, Соратник намісив йому в груди, потім відскочив назад і відразу з усієї сили вдавив норда сталевим черевиком в незахищений нічим живіт. Той голосно охнув.

– Ану, дай його сюди! – загарчала Ісгерд, відсуваючи Торвара убік. Їй все ще боліло, однак сором за власну слабкість грудкою встав в горлі аж до сліз, які вона нещадно стримувала. Після того, як її покалічили в Віндгеймі, Ісгерд просто не могла здатися і готова була йти до останнього, щоб довести, що вона не слабка і може впоратися як не з будь-чим, то хоча б цим клятим завданням.

Вона наскочила на Гільярда, що тепер лежав, і схопила за грудки:

– Будеш гроші повертати чи ще поспілкуємось?

Гільярд Чорнобородий сплюнув убік, залишаючи звисати з губи в'язку нитку слини впереміш із кров'ю.

– Поверну, тільки відчепись від мене, соратницька шавка.

– Дивись мені, – пригрозила Ісгерд, піднімаючись на ноги.

Вона зніяковіло озирнулася. Бійка, яка, здавалося, тривала не довше за п'ять хвилин, перетворила закуток залу на погром. Торвар, таранячи Гільярда, збив його на стіл, через що той розвалився на частини. Безногий стілець нещасно валявся осторонь серед трохи менш пошкоджених дерев'яних побратимів. Підлогу всівали уламки пляшок та плями крові. Сама Ісгерд слабо могла згадати подробиці бійки – мабуть, удар у голову дав своє. Вона відчула біль у ясні і сунула пальці в рот, щоб наступної миті побачити на долоні уламок зуба.

– Ну ось, приїхали, – ошелешено промимрила вона.

– Ти була чудова, Ісгерд, – збоку підійшов Торвар, витираючи на ходу кров із розбитого носа. – Я й не здогадувався, що ти зможеш так безстрашно битися проти цього громили! Як щодо пропустити по пляшечці сьогодні ввечері? За успішне завершення завдання?

– Подивимося, – байдуже відповіла вона, до ладу не слухаючи балаканину. По скронях пробили перші молоточки.

– Гей, Ісгерд, – покликав її Торвар. – Це у тебе що, кров?

Дівчина повернулася. Що ще розбив їй цей Гільярд Чорнобородий? Але замість того, щоб вказати на поранення, Торвар несподівано схопив її за шию і притяг до себе. Її обдало запахом заліза та ядряного спирту, яким вже наситився організм Торвара за роки пияцтва. Вона заборсалася, виплутуючись із хватки, і його вологі губи промахнулися, залишивши слинявий слід на щоці.

– Що ти твориш!? – вигукнула вона, грубо обтираючи обличчя шкіряним поручем.

Торвар здивовано покліпав очима, потім всміхнувся:

– Ти мені подобаєшся.

Зізнання вдарило Ісгерд, але не щасливим оханням у грудях, а огидою. Торвар був останнім, від кого вона хотіла почути подібні слова.

– А ти мені ні! – крикнула вона у відповідь, відштовхуючи Торвара в груди. – В ім'я богів, не торкайся мене!

Вона вискочила з закутка, все ще затискаючи в долоні шматочок зуба, і широкими кроками підійшла до Ельриндира, який притих за стійкою.

– З Гільярдом проведено роз'яснювальну бесіду, тепер він поверне гроші. Десь зуб можна залікувати? – спитала Ісгерд, ледве стримуючи шалене тремтіння в голосі. Замовник не винен, що Соратники посварилися між собою або в них поганий настрій, він лише чекає на позитивне вирішення своєї проблеми.

– У «Аркадіїному казані», – перелякано відповів той, абстрактно махнувши рукою.

– Дякую, – Ісгерд поспішила надвір.

Торвар залишився в таверні, мабуть, приходити до тями і Ісгерд була рада, що він не ув’язався за нею. Почуття переповнювали і якби в дівчині була хоч крапля магії, вона могла б одним своїм настроєм викликати ураган. Що цей Торвар собі дозволив?! Як взагалі у його каламутний розум прийшла ідея поцілувати її? Ісгерд здогадувалась, що подобається йому, але не очікувала, що той зважиться на якісь серйозні дії. Ах, навіть Гільярд Чорнобородий не розлютив її так, як це зумів зробити Торвар за лічену хвилину!

 

 

Аркадія допомогла якнайкраще. Намазавши залишок зуба в роті Ісгерд якоюсь їдко смердючою маззю, приставила до нього уламок і той тут же приріс, наче й не ламався ніколи.

– Воїни часті клієнти на такі процедури. Зуби ламаються частіше за інші кістки, – сказала вона. – День не жуй на цей бік і вже завтра будеш як новенька.

– Дякую, – прошелестіла Ісгерд повним трав'яною кашкою ротом. – Я гроші жавтра жанешу.

– Ти з Соратників? – перепитала Аркадія.

– Ага.

– Я запишу твій прийом до списку послуг для вашої гільдії. Щомісяця Кодлак Білогривий оплачує ліки, які твої побратими беруть у мене.

– Ждорово, – усміхнулася Ісгерд. – Це жручно.

– Гаразд, виплюнь все у мисочку, сполосни рот цією заговореною водою і можеш йти, – наказала Аркадія і відволіклася на покупця.

Ісгерд виконала вказівки, витерла губи чистою ганчірочкою і покинула магазин. Повернулася дівчина в Йорваскр і застала у залі Атиса, Ніяду, Торвара та Фаркаса. Вони тинялися без діла, але тільки Ісгерд з'явилася на порозі, як звернули на неї всю свою увагу.

Ближче за всіх до парадних дверей стояв Фаркас, підпираючи могутньою спиною колону і схрестивши руки на грудях. Він був скуйовджений, без звичних бойових тіней на очах, зате в обладунку. Невже поспішав?

– А ось і наша славна войовниця, – бадьоро прогудів він, – надерла зад цьому сучому сину Чорнобородому. Торвар сказав, що про тебе всі в «П'яному мисливці» тепер говорять, захоплюються.

Ісгерд розгубилася. Вона ніяк не очікувала зустрітися з Фаркасом прямо на вході, та ще почути про себе стільки приємних слів упереміш із менш приємною згадкою Торвара. Проте приписувати собі всю славу Ісгерд не збиралася.

– Я була там не одна, – нагадала вона, не дивлячись на Торвара, – і не заслуговую на всі похвали.

– Заслуговуєш чи ні – це вирішує народ, який говорить про твої справи. Торвар розповів мені, як все проходило, і я задоволений почутим, але найголовніше, що скаже клієнт. Його думка стане відомою, коли борг буде повернуто. А поки що ти молодець, сестро.

– Це правда, що тобі зуб вибили? – до них підійшла Ніяда.

Ісгерд підняла брову, мовляв, звідки вона знає, але потім до неї дійшло, що Торвар, напевно, за її відсутності встиг в усіх подробицях розповісти про їхнє завдання. Ну майже в усіх. Про свій ганебний вчинок він, звісно, нікому нічого не сказав.

– Так, але вже все гаразд, – вона вискалилася, демонструючи рівний ряд зубів, – Я сходила до Аркадії.

– Що, спочатку вухо, тепер зуби? – хмикнув Фаркас. – Увійшла у смак, сестро?

Почулися смішки Ніяди та Торвара, один Атис зберігав байдужість. Він в принципі був не особливо веселим, так що кисла данмерська пика ніяк не зачепила Ісгерд. Вона поморщила носа.

– Можна подумати, тебе по щелепі жодного разу не били.

– Бувало, – знизав плечима Фаркас. – Перший і останній раз для того, хто бив.

– Припиняй вихвалятися, брате, – в зал непомітно піднявся Вілкас і якийсь час слухав розмови зі сторони. Він підійшов і поплескав брата по сталевому наплічнику, потім звернувся до Ісгерд. – Ти молодець, що впоралася, але ніс не задирай – хвалитися поки що особливо нічим.

«Та я навіть не збиралася!», – образилася Ісгерд, яка була навпаки проти того, що б про неї так захоплено базікали. Завдання-то і, правда, було нічим особливим. Це вже Фаркас роздмухав з мухи ведмедя.

Однак до вечора її перше вдало виконане замовлення обговорили всі, обсмоктуючи подробиці та випрошуючи мало не показати, як Ісгерд завдавала ударів Гільярду. Вона чинила опір і кривила обличчя, благаючи перестати приділяти цьому увагу. «Наша пташка почала ставати на крило», – вдоволено сказала Ейла і пообіцяла взяти незабаром на полювання, спробувати щастя в стрільбі з лука. Скйор не поділив захоплення, хмикнув, що вона ще зелена і пройде не один день, доки вона остаточно не доведе свою придатність. Спокійно реагували тільки Атис і Кодлак, однак стримана усмішка на обличчі старого говорила, що він більш ніш задоволений новиною.

– Продовжуй так само й не розчаровуй своїх товаришів, – тільки сказав він і на цьому вони розійшлися.

Ісгерд так і не знайшла сміливості поговорити з Фаркасом та їх спільне повернення в Йорваскр. Поки він десь ходив, вона непомітно занесла куртку і поклала її на край ліжка, і так само пішла, ніким непомічена. Тему цю вони не порушували, та й можливості поговорити віч-на-віч не знаходилося.

Ельриндир залишився задоволений – Гільярд Чорнобородий за тиждень повернув весь свій борг і, зібравши манатки, з'їхав. У Вайтрані його більше не бачили, але з чуток він почав працювати вишибалою на медоварні Гоннінга.

До настання літа Ісгерд сходила ще на пару завдань і нехай вони не були такими цікавими, як її перший вихід, це було краще, ніж пусте сидіння в Йорваскрі. Одного разу вона пройшлася Вайтраном у свиті охоронців важливого купця, другий раз разом з Ейлою сходила на полювання, як і домовлялися. Їм треба було підстрелити парочку вовків, які тероризували худобу на фермі Пелагіо. Ісгерд тоді нікого не вбила, все ніяк не могла потрапити по рухливій цілі, зате допомогла Мисливиці обробляти туші, відокремлюючи шкуру від м'яса. Заняття не викликало в Ісгерд нудоти чи огиди, вона була звикла до таких речей завдяки батькові, що час від часу ходив на полювання. Мертвих тварин вона не обробляла майже рік, але руки пам'ятали і потихеньку робили свою справу.

З Торваром все виявилося простіше. Ісгерд переживала, як поводитиметься поряд із ним, як вони спілкуватимуться, але одного поштовху в груди, одного злого вигуку стало достатньо, щоб воїн все зрозумів і відстав. Для Ісгерд була загадкою така зміна в поведінці: ось вона різко почала йому подобатися, а ось вже і весь інтерес стих. Поділившись цим в один з лазневих днів з Ейлою, Ісгерд дізналася, що це було нормальним явищем для Торвара. Він підкочував до Ніяди і, отримавши по зубах, одразу відвалився. Потім натякнув Ейлі, як хотів би покувиркатися з нею, і після погрози отримати в зад стрілу так само втратив усі свої почуття, наче їх ніколи і не було.

У дні, коли роботи не було, дівчина займалася тренуваннями або йшла в ліс до босмерів. Тепер, коли вона стала повноправним членом гільдії, за нею не доглядали як за малою дитиною і свободи стало помітно більше. Де пропадала Ісгерд, було тепер лише її справою – вона цілком могла піти на завдання чи ще щось. Навряд чи Кодлак щодня цікавився про дозвілля новенької, та й не було в кого спитати. З настанням теплого сезону роботи у воїнів побільшало як ніколи. Якщо раніше усунення занедбаного звіра або бандитів, що засіли в печері, доводилося відкладати через непролазні сніги або небезпеку обвалу в горах, то зараз ці проблеми вирішилися і можна було займатися своїми прямими обов'язками. Кожен Соратник хотів заробити якомога більше слави та грошей і тому брався за роботу охоче та невпинно.

В босмерському таборі Ісгерд проводила час у розмовах, танцях та знайомстві з ельфійською кухнею. Останнє особливо дивувало її. Лісові жителі примудрялися приготувати ситний салат зі, здавалося, простої трави або закоптити дичину так, що пальчики оближеш. І все це добре запивалося пахучими напоями, алкогольними і ні. Матір Ісгерд бувало, готувала страви за босмерськими рецептами, але робила це рідко, міцно асимілювавши в нордському суспільстві і перейнявши їхній побут і культуру.

– Ми подорожуємо по всьому Скайриму вже кілька років, – поділилася з нею Мільвен, розгризаючи гострими зубами горішки. – Можу з упевненістю сказати, що нам вдалося побачити весь південь, від сходу на захід і назад. Істмарк, Фолкріт, Межа, – перераховувала вона. – Скрізь є свої плюси та мінуси. У володінні Вайтран ми вже вдруге.

– Чому ви не осядете десь? – поцікавилася Ісгерд. – Там, де найбільше сподобалося.

– Гоніння, – повела плечима Мільвен і голос її стих. Босмери, що сиділи поруч, похнюпили голови, висловлюючи таким чином загальну згоду.

Ісгерд стиснула горішок у пальцях. Він ніяк не хотів колотися під натиском нігтів, а зуби не були настільки гострими, як у чистих лісових ельфів, щоб його розгризти, немов соняшникове насіння.

– Це через Братів Бурі? – майже пошепки висловила вона припущення.

При згадці ополченців босмери помітно здригнулися. Хтось закашлявся. Ісгерд помітила, як очі Мільвен згасли і вона завмерла, наче зазирнула у глибини своїх спогадів.

– Так, – у розмову вступив Таман. – Рано чи пізно ми стикаємося з ворожістю. Чутки про громадянську війну повільно розходяться Скайримом. Багато нордів, хто чує про це, висловлює підтримку і косо дивиться на нас. Ніхто не кидається камінням і не кричить мерзенних слоганів, але атмосфера навколо них каже сама за себе. Ми не можемо жити бік обік з тими, хто не визнає нас як рівних собі. А Брати Бурі... вони зустрічалися кілька разів. Одного разу нам не вдалося уникнути зіткнення і це привело до смертей. Дехто з нас втратив близьких.

Ісгерд бачила, як тремтять губи Мільвен. Вона явно переживала жахливі спогади. Втратила когось так само, як Ісгерд колись.

– Брати Бурі вбили моїх батьків і спалили село, – сказала Ісгерд. – Вони навіть не дивилися на те, що половина мешканців були нордами. Хто веде дружбу з ельфами, той зрадник і все.

Мільвен вперла в неї ошелешені очі. Її рот відкрився у беззвучному вигуку.

– Давно це було? – запитав Таман.

– У місяць Другого зерна. Рік тому.

Ісгерд не відчувала гіркоти. Вона росла в суворому Скайримі, де кожен день хтось вмирав. Не новиною було дізнатися, що твого сусіда загриз на полюванні ведмідь, або що чийсь син звернув собі шию, впавши з дерева. Приятельку Ісгерд загризли вовки.

Від усвідомлення навколишньої небезпеки та не вічності життя звикаєш до втрат. Так, від втрати обох батьків в один день, рідного даху, хатніх тваринок, яких любив і з якими грався, усвідомлення, що більше не повернешся на улюблений бережок річки і не помилуєшся краєвидами зі скелі, щеміло в серці, але всьому цьому було місце тоді. За рік Ісгерд перемолола в собі ці думки сто разів, перетворивши їх на потерть. Упилася і наїлася стражданнями сповна, що поступово вони втратили смак. Напевно, найкраще зцілюватися вона почала, коли прийшла в Йорваскр. Резиденція Соратників стала її особистими ліками. У неї з'явився новий дім, нові друзі, нові місця для насолоди краєвидами.

– Жахливо, – пробурмотіла Мільвен. – А що ж зараз? Судячи з меча на поясі та обладунку, ти стала воїном.

Ісгерд усміхнулася краєчком губи, згадуючи першу зустріч із Кодлаком Білогривим:

– Мене врятували і дали новий сенс жити далі.

Босмери помовчали, кожен задумався про своє. Потім Таман сказав, набираючи в долоню горішків із кошика:

– Ми також маємо сенс у житті: хочемо знайти безпечне місце, де можна влаштуватися, побудувати будинки і виростити наших дітей без страху за завтрашній день, – він подивився на Ісгерд. – І ми намагатимемося з усіх сил знайти таке місце.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Через тиждень Ісгерд дізналася від Соратників, що вони збирають групу для супроводу групи ельфів на південь володіння Фолкріт, де вони перейдуть гірський кордон і підуть у Сіроділ. Завдання щодо пошуку товаришів для цієї нелегкої справи Кодлак надав близнюкам. Вілкас одразу запропонував взяти з собою Атиса, як представника ельфів, та й просто тому, що він зараз був його протеже. Фаркас метався між Ейлою та Скйором і більше схилявся до другого варіанту, тому що старий вояка був досвідченим і точно стане в пригоді під час подорожі. Почувши, що команда майже сформована, Ісгерд не витримала і вдерлася до кабінету Кодлака в момент, коли все вирішувалося. Вона не знала, напевно, яких ельфів збираються супроводжувати, але серце чуло – це знайомі босмери! Вона не могла залишатися осторонь, коли її друзі йдуть. Вона повинна була проводити їх на шляху до безпечного місця!

– Ти що собі дозволяєш, дівчинко? – суворо запитав Кодлак, насупивши кудлаті сиві брови.

У кабінеті окрім нього знаходилися близнюки та Скйор. Ісгерд подивилася на Вілкаса і Фаркаса, переводячи погляд з одного на іншого.

– Вас замовили босмери, які таборяться у лісі неподалік? – в надії вгадати, запитала вона і відразу додала. – Візьміть мене з собою!

– Ти ще недосвідчена для тривалого походу, – холодно сказав Вілкас.

– Так, такій зелені як ти, варто ще повчитися, – хмикнув Скйор.

Ісгерд стиснула кулаки:

– Я знаю, що Атис піде з вами. Він у Соратниках менше двох місяців і нічим не кращий за мене.

Це вона, звісно, злукавила. Володіння коротким мечем показувало, наскільки данмер знавець у цій справі. Може йому й варто було чогось навчитися, але точно не в такому об'ємі, як того потребувалося Ісгерд. Соратники – хто пирхнув, хто підняв брову – дивилися на дівчину з нерозумінням, бо зморозила вона ще ту дурість.

– Якщо не візьмете мене, я все одно піду, – наполягала на своєму Ісгерд, – з вами чи без вас.

– Ти дуже багато собі дозволяєш, – роздратовано зауважив Скйор.

– Легше, сестро, – прогудів Фаркас, навпаки, по-доброму.

Кодлак так і не спромігся отримати відповідь від Ісгерд на своє запитання, хоча це більше не було потрібно. Причина стала ясною, як погожий день. Старий був вкрай терплячою людиною, який шукав всім раціональне пояснення і тут теж дещо розумів. Ісгерд кудись пропадала з Йорваскра до густих сутінків і, за словами вартових, тинялася вона зовсім не в місті. Значить, босмерів вона знала дуже добре.

– Ти впевнена, що витримаєш темп походу та можливі труднощі? – спитав Кодлак, спідлоба дивлячись на Ісгерд.

– Провісник! – вигукнув Вілкас, неприємно вразившись, до чого той хилить.

Дівчина поспішила відповісти:

– Так! Я готова до будь-яких випробувань, які можуть чекати на нас. Мій обов'язок вистояти їх усі.

Кодлак задумливо потер підборіддя, зарив пальці в жорстку бороду:

– Скйор, – звернувся він до найдосвідченішого Соратника, – що думаєш?

Той упер руки в боки і оглянув Ісгерд з голови до ніг, пожовуючи губу, потім зітхнув:

– Хай іде.

Ісгерд ледве стримувалася, щоб не посміхнутися. Вона подивилася на близнюків. Вілкас підібгав губу, не особливо радіючи рішенню. Фаркас ледь помітно кивнув і посміхнувся, висловлюючи схвалення. «Молодець, сестро», – читалося в його сірих примружених очах. Кодлак відкашлявся:

– Якщо ти так завзято рвалася йти в похід, покажи, що тебе не дарма взяли. Скйор чудовий й досвідчений боєць, і його заміна тобою не повинна негативно позначитися на завданні.

Ісгерд ствердно кивнула, розвернулась й вийшла з кабінету так само швидко, як увійшла до нього. Наробила шуму і скоріше звалила, доки не передумали.

 

Notes:

Chapter 15: Люди-вовки

Notes:

Привіт, любі!
Я знаю, що останнім часом розділи виходять рідко. Ви пишете мені коментарі з очікуванням продовження і я радо б викладалася частіше, однак це складно навіть при всьому моєму бажанні.
На даний час я займаюся вичиткою своїх текстів на помилки й русизми, щоб зробити їх якіснішими. Враховуючи, що розміри розділів далеко не маленькі, я витрачаю багато часу на перевірку. До прикладу, ця глава займає аж 25 сторінок в Office World і я витратила весь день на її редагування і все одно не впевнена, що вона ідеальна.

Ісгерд намагалася не перетинатися з будь-ким зі своїх майбутніх компаньйонів. Не хотіла мурзати тему зі своєю витівкою та пояснювати, навіщо вплуталася у все це. Так, вчинила вона так грубо, як не належить робити новачку перед суворими членами Кола, а тим більше перед Провісником. Не заслужила ще такої поведінки. Але Ісгерд не могла залишатися осторонь! Босмери, яких вона знала і до яких встигла прикипіти, збиралися знятися з насидженого за останні місяці місця та вирушати на пошуки щастя в інший край. В іншій провінції. Назавжди!

Жодних інших груп лісових ельфів у володінні Вайтран Ісгерд не знала, а значить, помилитися ніяк не могла і залишити все напризволяще тим паче.

– Минуло вже пів дня, а Вілкас досі згадує тебе, на чому земля стоїть, – до спальні увійшла Ейла. – Я думала, так лаятися, як зараз робить він, може тільки Фаркас.

– Не дарма ж вони брати, – знизала плечима Ісгерд, не відриваючи погляду від сорочки, яку уважно оглядала по швах, щоб жодної проріхи не пропустити. У похід варто йти бездоганно підготовленою.

– Шкода, я все пропустила, – зітхнула Ейла й всілася на скриню біля ліжка. – Вілкас сказав, ти була надзвичайно наполегливою. У чому причина?

– Ні в чому. Просто як би не наполягла, мене нікуди не взяли, – вона помітила дірочку й замацала долонею по покривалу, шукаючи голку з ниткою, – а я вже втомилася сидіти в Йорваскрі або виконувати однотипні завдання.

Ейла схилилася до Ісгерд й зазирнула їй у вічі. Сірі ясні райдужки, притаманні чистокровним нордам, дивилися пронизливо, морозячи нутро своєю сталлю. Якщо уважно придивитися, біля самої рогівки танцювали помаранчеві зайчики. Такі ж можна було підглянути у Вілкаса та Фаркаса, й за певного ракурсу у Скйора. Очі Арнбйорна палали завжди однаково, змішуючи метал з вогнем при світлі дня й темряві ночі.

– Скйор мені по секрету сказав, ти сполошилася через босмерів.

– Не заперечую, – невинно знизала плечима Ісгерд. – Я теж почасти босмерка і мені цікаво подивитися на них.

Ейла підвелася:

– Дивися, щоб ельфи тебе з собою не забрали. А то надивишся на їхній уклад і захочеш з ними піти, – вона пішла до дверей та біля самого виходу розвернулася, розтягла губи в лисячій посмішці. – Фаркас може цього не пережити.

Руки Ісгерд здригнулися, мало не поколовши голкою палець. Збентежено вирячившись на Мисливицю з-під насуплених брів, вона цим лише викликала сміх войовниці, яка той час вислизнула у коридор.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Загін з чотирьох Соратників висунувся на світанку. Озброєні, з речовими мішками за плечима, вони пройшли сонним містом та вийшли за стіни Вайтрана. Ніхто, окрім Фаркаса, не був радий бачити Ісгерд у компанії. Вілкаса все ще долали сумніви, він розраховував на Скйора або, на крайній випадок, будь-кого іншого, тільки не на новачка, від якого навряд чи буде сенс у серйозній колотнечі. Ісгерд же була налаштована рішуче. Взявся за гуж, не кажи що недуж. Вона ґрунтовно підготувалася з вечора, почистила й підшила одяг, оглянула меч та піхви, склала у мішок пару шкарпеток на зміну, плащ, кілька торішніх яблук і жменю сушених ягід та горішків у хустці. Шолома в Ісгерд не було, та вона й не прагнула знайти підхожий, як би Ніяда не пропонувала. Він був незручним через те, що від тривалого тиску її ліве вухо починало нестерпно нити, хоч вже зажило. Та й хто носив шоломи? Ісгерд дивилася на близнюків, Ейлу, Атиса та Торвара, і вони подавали приклад того, як можна обходитися й без нього. Ймовірно, поганий приклад, але хто це розуміє у юності?

Спекотне сонце початку літа припікало вже з самого ранку, однак рівнинний вітерець обдував відкриті ділянки тіла й добре охолоджував. Соратники підійшли до медоварні Гоннінга та зупинилися. Вілкас повернувся до товаришів:

– Ми маємо зустрітися з босмерами десь тут.

Ісгерд подивилася убік дороги, що тягнулася в ліс. Вона вела до Ривервуда, але якщо знати, де згорнути, можна вийти на табір лісових ельфів. По спині пробігся холодок від чийогось пильного погляду й Ісгерд обернулася. На неї примружено дивився Атис.

– Що? – запитала вона.

– Ніколи не бачив справжніх босмерів на власні очі, – їдко сказав він. – Цікаво, як сильно вони схожі на тебе.

На місці затоптався неповоротким ведмедем Фаркас, усміхаючись:

– Наша сестра майже нордка, тож приготуйся дивуватися.

Ісгерд фиркнула. Вона давно перестала зараховувати себе тільки до нордів чи до босмерів, але за прийняття, звичайно, спасибі.

Застукали по кам'янистій дорозі кінські копита, заскрипіли колеса і четвірка Соратників повернулася на звук. З-за рогу виїжджали фургони з пурпуровими балдахінами. На передку сиділи чорноокі ельфи, чиї обличчя на сонячному світлі вирізнялися найчистішою бронзою. Їхнє русяве і мідне волосся було зібране в пучки та коси, гострі підборіддя видавалися вперед. Одягнені босмери були у різноколірні лляні сорочки та штани, заправлені у м'які чобітки.

Ісгерд кинула погляд на Атиса, мовляв, порівнювати тут майже нічого.

Перший віз під'їхав до воїнів і пригальмував. Старшина групи, Бреллерн, оглянув усіх, затримався на Ісгерд, але й бровою не повів, а потім звісився з високих цапів:

– Вітаю! – дружно привітався він. – Чи не ви є нашими провідниками, доблесними воїнами Йорваскра?

– Доброго ранку, – відповів Вілкас. – Так, ми із Соратників. Я Вілкас, очолюю загін.

– А я Бреллерн, представляю інтереси моєї групи, – представився ельф. – До мене можете звертатися з усіх питань.

Вілкас залишився обговорювати питання маршруту та безпеки зі старшиною. Фаркас і Атис слухали їх розмову осторонь, а Ісгерд пішла вздовж фургону. Усього їх у босмерів було три, запряжені по одному коню. Ельфи парами правили кіньми, інші виглядали з-за балдахінів або сиділи ззаду на самому краю, бовтаючи ногами.

На цапах другого фургону сиділи Таман та Мільвен. Побачивши Ісгерд, вони неабияк здивувалися. Дівчина була одягнена в блискучий на сонці сталевими пластинами шкіряний обладунок, з важким мішком за плечима, при мечі, луку та з сагайдаком, набитим стрілами. Частину волосся Ісгерд зібрала і заплела в низьку коротеньку косу, прибравши чубок з лоба, при цьому вуха залишилися сховані під вільними пасмами.

– Ісгерд!? – вигукнув Таман, кидаючи віжки та зістрибуючи на землю.

– Сестрице? – вторила йому Мільвен і перелізла через його місце, щоб теж спуститися.

– Привіт, – усміхнулася Ісгерд. – Не змогла не проводити вас.

Босмери оточили її. Їхні розкосі вузькі очі розширилися і стали майже круглими.

– Ми писали листа в Йорваскр, – сказав Таман. – Як ти дізналася, що ми йдемо?

Ісгерд посміхнулася:

– Мабуть, тому що я там живу. Я перебуваю в Соратниках.

Від почутого вони мало не осіли на землю. Ельфи, що виглядали з фургонів, так само вражено дивилися на Ісгерд. Всі вони знали, що дівчина займається військовою справою, але щоб так професійно та ще й від імені Соратників ... Немислимо!

– Дивно, хіба Соратники беруть у свої ряди не-нордів? – Мільвен з цікавістю обмацувала Ісгерд за начищені сталеві поручі та наплічники. Дівчина й раніше приходила в обладунку, але тоді ніхто не надавав цьому значення, а зараз усі розуміли – це ж справжній бойовий одяг, у якому вона боротиметься у разі лиха. А чи витримає? А чи достатньо міцний?

– Дивно, хіба ельфи звертаються по допомогу до нордів, від нападів чийого народу тікають? – її ж словами спитала Ісгерд.

– Соратники виконують замовлення будь-кого, головне, щоб заплатили, – з докором зауважив Таман. – І як нам відомо, вони не потурають політиці.

Що правда, то правда. Ісгерд згадала замовлення Ельриндира, у чиїй таверні довелося вибивати борги у Гільярда Чорнобородого. Він теж босмер і теж цілком міг відчувати косі погляди у свій бік від нордів. Чи може насправді Гільярд з самого початку не збирався платити за проживання саме з цієї причини?

– Це не скасовує того, що у гільдії перебувають гідні воїни, – сказала Ісгерд. – А щодо ельфів… мабуть, часи змінюються і не все так погано, – вона притримала паузу, а потім з єхидно додала. – І, до речі, у нас у загоні данмер. Нещодавно взяли.

– Що? Данмер!? – скривилася від огиди Мільвен.

Ісгерд засміялася, за нею і Таман. Схоже, данмерів ніхто не любив. Сміх одразу припинився, коли застукотіли на дорозі камінці й посмішки на обличчях босмерів померкли. Ісгерд повернулася. До неї йшов серйозний Вілкас. Він й у звичайний час виглядав похмурим та невтішним, ніби весь час шукав розв’язання світових проблем, але зараз його обличчя буквально скам’яніло.

– Вже знайшла собі друзів? – холодно зауважив він.

– Я знаю їх, – відповіла Ісгерд без посмішки.

– І чому я не здивований, – промимрив Вілкас і кивком голови запропонував відійти.

Ісгерд махнула друзям, мовляв, ще побачимося і пішла за ватажком до останнього фургона. За ними йшов і Фаркас з Атисом. Зібравшись гуртом, Вілкас роздав вказівки. Вони всі розосередяться навколо босмерської групи. Вілкас попереду, Ісгерд та Атис з боків, Фаркас позаду. Йдуть пішки, стежать навколо. Навряд чи хтось нападе на них під час усього шляху, але раз стоїть завдання охороняти, варто виконувати це завдання на совість.

Фургони рушили. Перша скутість зникла й під скрип коліс залунали розмови босмерів та тиха гра на лютні. Ісгерд йшла біля Мільвен і Тамана і бачила попереду спину Вілкаса. Він час від часу розмовляв про щось із Бреллерном. За останнім третім возом брів Фаркас і з ним навряд чи хтось із босмерів наважився заговорити, побоюючись грізного зовнішнього вигляду. Вічно надуту пику Атиса, на щастя, Ісгерд не бачила, бо він йшов з іншого боку.

– Якщо не секрет, як тебе взяли до Соратників? – спитав Таман, нахилившись до Ісгерд з цапів.

Дівчина знизала плечима:

– Провісник вирішив, що у мене є потенціал. Деякі брати були проти мого вступу до гільдії, але це питання вже у минулому. Я зуміла довести, що гідна.

– Йой, так загадково, – посміхнулася Мільвен. – Не хочеш розповідати подробиці?

Ісгерд подивилася на зацікавлених юних босмерят, що виглядали на неї з розрізів у балдахіні:

– Ну, можливо, якось за кухлем вашого трав'яного меду…

– О, це ми можемо влаштувати на першому ж привалі! – пообіцяла Мільвен і дістала з сумки тамбурин. Озирнувшись, босмерка голосно заявила. – А тепер – пісня!

Задзвеніли дзвіночки, з третього фургона на ціпи виринув молодий босмер із лютнею, потіснив тих, хто правив конем, і вмостився між ними. Вілкас невдоволено озирнувся через плече, але Бреллерн щось сказав і він не став втручатися.

Босмери затягли пісню.

 

 

За кілька годин босмерські фургони у супроводі чотирьох воїнів в'їхали до Ривервуда. Назустріч вийшли вартові, впізнали Вілкаса й пропустили далі. Група зупинилася посеред містечка і ельфи розійшлися лавками, купувати припаси в дорогу. Ривервудські дітлахи вискочили на дорогу, подивитися на гостей. Босмерів тут не бачили вже рік, відколи Ельфійські Луки згоріли дотла. Раніше в селі часто влаштовували ярмарки й народ стікався з усіх округів. Норди, босмери та покручі Ельфійських Луків приїжджали до Ривервуда з чудернацькими виробами з дерева, красивими звіриними шкурками, прикрасами з каменів, приправами та сушеними травами для чаю.

Ривервуд виглядав так само як востаннє, коли Ісгерд тут була. Нічого не змінилося і від цього ностальгічно занило серце. Дівчина зійшла з головної дороги та, обійшовши двори, вийшла на берег річки. Поки всі підготуються, вона ще мала час помилуватися місцевими пейзажами.

Ісгерд так міцно поринула у свої думки, що не помітила, як до неї підійшла Мільвен.

– Тут гарно, – вона встала поруч і простягла коробочку з паперу, в якій лежала жменька сушеної брусниці, – і місцеві дуже привітні. Це так дивно.

– Вони звичні до ельфів, – Ісгерд із вдячністю прийняла ягоди. – Раніше моя родина та наші сусіди по селу часто приїжджали сюди на ярмарок. У Ельфійських Луків були тісні зв’язки із Ривервудом.

– Чому ж ти не залишилася жити тут, коли село спалили?

Ісгерд дивилася на річку, що переливалася під променями сонця. Дрібні хвилі м'яко обгинали камені, плескала в воді чимала риба. Ці лагідні звуки не могли повністю заглушити спогади, сповнені тріску вогню, бойових вигуків, криків та присмертних людських хрипів.

– Ми домовлялися зустрітися в Ривервуді, – зі скляним поглядом почала Ісгерд, подумки повернувшись у ті дні. – Я чекала батька на околицях, бо боялася, що Брати Бурі прийдуть і в Ривервуд. Не хотіла, щоб мене знову застали зненацька. Коли стало ясно, що чекати нема кого, я пішла до Вайтрана. Це здавалося найбезпечнішим варіантом.

Збоку закашлялися, перериваючи розмову. Ісгерд здригнулася. Непомітно до дівчат, що стояли на березі ріки, підійшов Вілкас. Судячи з розгубленого виразу, він чув розповідь Ісгерд.

– Ми вирушаємо, – сказав він і одразу пішов назад.

Мільвен проводила воїна примруженим поглядом і хихикнула:

– Такий серйозний, жах!

– Він завжди такий, – пирснула Ісгерд, вже прийшовши до тями. – Зануда.

Вони йшли назад через молоду пишну траву і босмерка робила різні припущення, чому Вілкас намагався показати з себе занадто суворого хлопця. Ісгерд посміювалася, але коли вони вийшли до фургонів, розпал пристрастей досяг апогею. У полі зору показався Фаркас – здоровенний мужик із широкою спиною, товстою шиєю і натягнутими до тріску рукавами на біцепсах. На обличчя вони з Вілкасом були схожі, як дві краплі води, якщо не приглядатися, бо тоді можна було помітити дрібні деталі, які все ж робили їх відмінними.

– Ах, я зрозуміла, у чому причина! – радісно скрикнула Мільвен. – Твій командир комплексує через те, який худий у порівнянні з братом.

Ісгерд мало не засміялася вголос, схопившись за живіт. Її ельфійська подруга ніби прочитала припущення самої дівчини. Ісгерд колись допустила таку саму думку.

Почувши сміх, Фаркас підняв на дівчину благущий погляд. Тільки зараз Ісгерд звернула увагу на те, що стоїть її брат по зброї в оточенні купи дітей. Босмерята щось навперебій розповідали та шкрябали паличкою по каменях невидимі схеми.

Слідом за Ісгерд до Фаркаса підійшов і згаданий сто разів до цього Вілкас.

– Брате, чим ти зайнятий? – спитав він, схрещуючи руки на грудях.

Діти загомоніли голосніше, побачивши другого воїна і заглушаючи сміх Тамана, що стояв поруч.

– Він спитав, у що вони грають, – пояснив босмер.

– І в що саме? – на свою біду запитала Ісгерд.

Босмерята, побачивши нову зацікавлену особу, кинулися розповідати дівчині правила гри. Фаркас, відчувши свободу, полегшено видихнув. Ісгерд спробувала виявити щирий інтерес, але слова дітей лилися сумбурним потоком, часто перемежаючись незнайомими назвами та позначеннями.

Вілкас голосно ляснув у долоні:

– Ми висуваємось!

– Давайте, малята, залазьте у фургони! – відкликав дітей Бреллерн.

Ті з розчаруванням відліпилися від Ісгерд і побігли розсідатися по своїх місцях.

– Наступна зупинка тепер буде тільки на ніч, – сказав Вілкас Соратникам.

– Як скажеш, брате, – кивнув Фаркас і пішов вздовж фургонів. Слідом за ним рушила Ісгерд.

– Я думав, моя голова вибухне, – щиросердечно поскаржився він дівчині.

– Так, ігри у них хитромудрі, – погодилася Ісгерд, зупиняючись поряд з цапами другого фургона.

– Якщо втомишся, не обов'язково йти на своїх двох, – раптом підказав Фаркас перед тим, як піти далі. – Вілкас просто вдає з себе поважну шишку, це в нього в крові.

– А як щодо тебе?

Фаркас усміхнувся краєчком:

– Я роблю те, що мені наказують інші, тільки й усього. До вечора, сестро.

– Ага, – кивнула Ісгерд. – Бувай.

Група босмерів знову рушила в дорогу. Мільвен перегнулась через Тамана і спробувала свиснути, хоча по-справжньому свистіти вона не вміла.

– Що? – перепитала Ісгерд, скинувши брову.

– Цей здоровань так мило червонів, – сказала Мільвен. – Ти бентежиш його.

– Нічого подібного, – пирхнула та. – Я помітила б, якби щось таке було.

– Авжеж, якби сама не червоніла, як варений краб.

Босмерка захихотіла і Таман спробував втихомирити її. Ісгерд зніяковіло задумалася, а потім схопилася за борти фургона й вскочила на підніжку до своїх друзів.

– Рухайтеся. З вами поїду, – наказала вона суворо. – А то раптом вас захищати доведеться, а я втомлена.

Ельфи посунулися, надаючи місце, та ще довго втирали веселі сльози, що проступили на віях.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Коли сонячні промені стали помаранчевими та косими, і від них вже не було жарко, а лиш приємно гріло, настав час вибирати місце для нічної стоянки. Табір вирішили розбити на березі річки трохи осторонь головної дороги, огородженої кущами.

Фургони поставили півколом, у середині розвели велике багаття. З краю Соратники виставили два намети, натягнувши полотняні тканини на знайдені дорогою і вистругані кілки. На підлогу постелили хутряні шкури та спальники. Ісгерд мала спати з Атисом і така перспектива не дуже тішила її. З не одиничної розмови з Ейлою і Ніядою вона знала, що в поході вибирати не доводилося і спали всі покотом, в одному наметі або пліч-о-пліч просто неба, не даючи собі й іншим замерзнути. Звичайно, ніхто не забороняв взяти з собою окремий тент та підстилку, але тягти все це добро було важче й витратніше по силах, враховуючи, що з собою воїн ще брав речі особистої гігієни, якийсь одяг на зміну, їжу та зброю. Простіше було змиритися й розділити один намет між кількома учасниками. Ісгерд сьогодні, окрім свого скарбу, несла тент і, якби вона весь день йшла пішки, а не їхала у фургоні, до вечора б звалилася з ніг.

Стягнувши з ніг чоботи, Ісгерд пройшлася по м’якій вогкій траві. Стопи приємно гули, натруджені за день ходьби.

– Гей, войовнице! – покликала немолода босмерка, в чиєму мідному волоссі вже блищали срібні нитки.

Ісгерд побрела до неї:

– Бурунде, ви ж знаєте, як мене звуть, – з усмішкою нагадала дівчина.

– Але ж ти разом із Соратниками, а значить, войовниця, хіба ні? – обеззброїла її Бурунд своєю простою логікою. – Я бачу, тобі доведеться ділити нічліг із тим сіролицим ельфом. Він сьогодні жодного слова не промовив, хоча наші хлопці намагалися поговорити із ним.

– Якось переживу, – відмахнулася Ісгерд. – Він мовчить і це вже добре.

– Яким би дівчина не була воїном, вона все одно залишається дівчиною, – похитала головою босмерка. – І їй потрібен особистий простір. Ми постараємося знайти тобі окремий намет.

– Дякую, Бурунде.

Біля багаття скупчилися босмери, встановлюючи великий котел над вогнем для супу. Від натовпу відокремилася Мільвен і підійшла до Ісгерд і Бурунд. Повиснувши на лікті дівчини, вона заголосила:

– Ну що ти, стара, пристаєш? Мабуть, вже пропонуєш особливі привілеї? – Мільвен підморгнула Ісгерд і потягла за собою. – У мене до тебе пропозиція є, ходімо.

– Куди?

Мільвен не відповіла. Вона наполегливо тягла Ісгерд геть від табору. Ступивши на дорогу й представши перед узліссям кленів та дубів, через які сочилися залишки вечірнього сонця, босмерка лукаво посміхнулася.

– Ти ліс слухати вмієш?

– Кого?

Мільвен легенько грюкнула себе по лобі, закотивши очі:

– У тобі ж босмерська кров! Чи матінка не навчила наших штучок? Усі босмери добрі мисливці та збирачі, бо вміють чути ліс, бачити стежки та сліди, які не бачать інші.

Ісгерд насупилася. Її мати була домогосподаркою і працювала переважно на городі. Як доглядати сад і вирощувати соковиті плоди, вона знала не з чуток, і ще добре зналася на корисних травах, чому навчилася й Ісгерд, хоча вже давно не користувалася знаннями. Полюванням же промишляв батько і він, як норд, слухати ліс точно не вмів.

– Гаразд, бачу, що не вмієш, – зітхнула Мільвен. – А навчитися хочеш?

Ісгерд кивнула. Чому б не спробувати? Якщо вийде, то стане в пригоді у походах. Вони вже збиралися ступити в ліс, коли дівчина зупинилася.

– Треба Вілкасу сказати, що мене не буде в таборі.

– Не турбуйся, – махнула рукою Мільвен. – Він бачив, як ми йшли. Напевно, подумав, що по своїх дівочих справах.

Ісгерд обернулася на табір. По галявині снували босмери, готуючи спальні місця, складаючи дрова біля багаття, готуючи їжу і просто розважаючись. Діти грали, старі балакали в колі. Серед ельфів Ісгерд помітила Атиса, який сидів на камені та розглядав свій клинок. З іншого боку від табору рубав на дрова колоду Фаркас, знявши верхню частину обладунку та оголивши блискучий від поту м'язистий торс. Вілкаса ніде не було видно. Що ж, залишається повірити на слово.

Босмерка взяла Ісгерд за руку і повела за собою. Раніше дівчині не було нагоди побачити, як чистокровні лісові ельфи ходять лісом. Мільвен ступала плавно і м'яко, мов кішка, майже безшумно. Гілочки кущів і молодих дерев майже не торкалися її, тоді як Ісгерд шуміла і чіпляла собою все, що траплялося на шляху.

– Норди на тебе погано впливають, – зауважила Мільвен. – Ти зовсім розгубила даровану тобі кров'ю грацію.

– Та в мені тої крові зовсім трохи, мама вже мішанкою була.

Босмерка зупинилася й уважно подивилася на Ісгерд:

– Скажи це своєму відбитку у воді. Ельфійська кров дуже міцна.

Ісгерд відчула відлуння провини, ніби побратавшись з нордами із Йорваскра, забула, ким є насправді, хоча вона дійсно була ні тим, ні іншим. Коли Ельфійські Луки ще стояли та батьки були живі, Ісгерд любила залишатися віч-на-віч з природою, річкою, луками та деревами. Лягала на траву, прикривала очі й повністю переймалася звуками навколо. Відчувала оголеною шкірою теплу землю, погладжування вітерцю, щебет пташок та плескіт води. Так само лягти й насолоджуватися оточенням міг будь-хто інший і нічого особливого в цьому не було.

– О, ось там! – раптом вигукнула Мільвен і затрусила до маленького пагорба, схожого на гігантський мурашник.

Мурашником цей клаптик височини, звичайно ж, не був. Босмерка вскочила на нього і плюхнулася в густу траву, потім підняла руку, зовучи Ісгерд до себе. Та неквапливо підійшла. Мільвен спіймала дівчину за зап’ястя і потягла вниз.

– І чим це місце особливе? – запитала Ісгерд, покірно лягаючи поряд.

– Нічим, просто воно мені сподобалося, – знизала плечима Мільвен, а потім приклала вухо до землі. – А тепер, повторюй за мною. Подивимося, на що ти годишся.

Босмерка не зводила з Ісгерд своїх великих райдужок, наповнених чистим яскравим золотом, не таким, як у решти ельфів. У нордів очі відрізнялися сталлю і пробирали морозом до заціпеніння, у Мільвен же вони були теплим, і Ісгерд могла битися об заклад, що одним своїм поглядом ця босмерка могла легко зігріти у холодну ніч.

– Прислухайся, – прошепотіла вона і прикрила повіки з пухнастими віями.

Ісгерд повторила. Вона притулилася вухом до землі, розслабила тіло та заплющила очі. Гладкі стеблинки трави ковзали по носі та щоках, і від них було лоскітно. Ісгерд морщилася і кривила губи, намагаючись позбутися настирливого бажання почухатися.

Спочатку все було, як завжди. Стрекотали зеленушки, розливали пісню дрозди, хвилювалася від близького сусідства непроханих гостей мухоловка. До переливів пташиних голосів додавалося гудіння джмеля неподалік, що витав над дзвіночками та лісовою геранню. Шуміли від вітру клени, липи та осики. Тріщали десь гілки чагарнику від обережної ходи оленя.

Ісгерд вслухалася все глибше й сильніше, не усвідомлено вихоплюючи з простору найтихіші звуки – як черв'ячок прогризає хід у корі, як у підземній норі ворочається кріт, як говорить і лається, гуркоче в ласкавій лісовій пісні чоловічий голос. Знайомий. Ісгерд зморщила лоба, намагаючись підібратися ближче, зрозуміти, хто говорить і що саме, але ліс зашумів сильніше та збив весь настрій. Вона розплющила очі й побачила, що Мільвен дивиться на неї.

– Ти чула? – спитала вона.

– Так, – кивнула Ісгерд, не знаючи, радіти чи ні. Їй вдалося вловити з лісом єдину хвилю і послухати шепіт природи. Однак неабияким відкриттям в цьому виявилося перебування неподалік якогось чоловіка, а може й не одного. Його грубий голос мимоволі змушував нервуватися.

– Ти зрозуміла, де він знаходиться? – запитала знову Мільвен.

– Ні, тільки нерозбірливе бурмотіння, – похитала головою Ісгерд. – А ти?

Босмерка самовдоволено посміхнулася:

– Ну, я зрозуміла кілька слів. Щось там про пост та облаву. І я знаю, де знайти цього чоловіка, – вона почала підійматися. – Ходімо, подивимося.

– Це може бути небезпечно! – заперечила Ісгерд. – У тебе немає зброї і якщо нас помітять, може статися лихо.

– Не хвилюйся, ми не підходитимемо близько, – запевнила Мільвен і очі її розширилися від здогадки. – А раптом це розбійники? Нам треба бути напоготові. Якщо ж це прості купці чи селяни, то й боятися нічого.

Ісгерд не подобалося, з якою безстрашністю босмерка збирається з'ясовувати, кому належав той голос. Їй не хотілося здатися боягузкою, але вона прославилася серед Соратників тою, хто вміє викликати проблеми своєю нерозсудливістю. Не хотілося знову підставляти Вілкаса та інших.

Поки Ісгерд роздумувала над рішенням, Мільвен весело посміхнулася і побігла вглиб лісу. Дівчині нічого не залишалося, як кинутися навздогін: «От дурненька! Спочатку розповідає, як їхня група страждає від упередженого відношення нордів, а потім кидатися стрімголов у небезпечну авантюру!»

Стовбури дерев пролітали повз, намагаючись зловити Ісгерд розкидистими гілками у свої лапи, але вона уверталася і бігла за фігурою Мільвен, що миготіла попереду. Її фіолетова в червону широку смугу сукня добре розрізнялася на тлі зелених лісових фарб.

Нарешті босмерка загальмувала і впала мішком на заросле мохом каміння. Ліс тут починався хвойний, трава поступово порідшала і перетворилася на сухий коричневий дерен. Ісгерд навіть не помітила, як змінилася навколо рослинність. Це значило, що вони зайшли надто далеко і це було дуже недобре. Вона лягла поруч із Мільвен і та тут же приклала палець до своїх губ, наказуючи мовчати. Дівчата водночас затихли, тільки ще голосно дихали, переводячи подих після бігу.

За їхнім природним укриттям починався підйом угору, усипаний уламками каменів і поритий кривим корінням високих ялин. Десь попереду чувся тріск вогнища, кроки та глухий стукіт дерев’яного посуду. Ісгерд висунулася з-за краю й глянула, як то кажуть, одним оком.

Між камінням на маленькому рівному п'ятачку було розведено багаття, а на повалених колодах лежали полотняні рюкзаки. В імпровізованому таборі перебувало троє чоловіків. Двоє схилилися над казанком, а третій білував тушку кролика на колоді. Він справлявся зі здобиччю з явним досвідом, підрізаючи шкіру в потрібних місцях та стягуючи шкірку одним спритним рухом руки. Чоловік стояв до укриття дівчат в півоберти, прибравши біле довге волосся за вуха, а коли повернувся лицем, щоб відкласти шкуру та не забруднити її у кров, Ісгерд обомліла. Свого заклятого ворога вона впізнає з тисячі – це був Арнбйорн.

Різко сховавшись назад за камінь, вона затримала подих, боячись видати себе навіть найменшим вдихом. Мільвен здивовано глянула на неї.

– Треба негайно забиратися звідси, – одним губами промовила Ісгерд.

Босмерка нетямуще витріщилася, явно не збираючись рухатися з місця допоки їй не пояснять у чому справа. Однак для цього не було часу і не пасувало місце. Арнбйорн мав дар перетворення і в нього був гострий нюх. А якщо він вже знає про них? Тоді вони у великій біді! Треба рвати пазурі, допоки є хоч найменший примарний шанс!

Ісгерд схопила Мільвен за комір і потягла за собою, підводячись на ноги. Через її неприхований переляк довго вмовляти босмерку не довелося. Дівчата побігли назад до табору. Залишалося сподіватися, що якщо їх хтось і почув з такої відстані, то вирішив, що це був всього-на-всього дикий звір.

Мільвен вибилася вперед і знову вела за собою Ісгерд. Хвойний ліс швидко змінився на листяний і незабаром з'явилася знайома галявина і дорога. Перебігши її, дівчата влетіли в табір, скуйовджені та захекані.

Наближався час вечері, по окрузі розносився ароматний запах наваристого супу із сушених грибів та овочів. Все навколо виглядало так спокійно, що поява переляканих дівчат негайно прикував до них увагу босмерів та воїнів.

– Де ви були? – спитав схвильований Таман, схоплюючись зі свого пенька.

Мільвен, яка досі не тямила, що ж сталося, подивилася на Ісгерд з німим запитанням. Дівчина підібгала губи, не знаючи, як усе пояснити. Вона не хотіла наводити паніку серед ельфів і їй терміново потребувалося поговорити із Соратниками. У цей момент до них якраз ішов похмурий Фаркас.

– Сестро?

– Треба поговорити. Збери решту якомога скоріше, – одразу випалила вона, потім звернулася напівголосно до Мільвен. – Чоловік, якого ми бачили, дуже погана людина. Ми з ним розберемося, але ти нікому в таборі не кажи про це.

Таман, що стояв поряд, схвильовано розширив очі й подивився на дівчат:

– Який ще чоловік? Ви про кого?

– Тш-ш! – зашипіла на нього Мільвен. – Просто ходімо до багаття.

Насувався пізній вечір і довкола стрімко почало сутеніти. Тіні від вогню танцювали на пурпурових балдахінах фургонів, босмери гули навколо багаття. З різних кінців табору відокремилися фігури, які досі займалися своїми справами, і підійшли до Ісгерд, що стояла посеред галявини в очікуванні. Вілкас у супроводі Фаркаса та Атис. Дівчина кивнула убік, пропонуючи відійти.

– Куди ви ходили? – запитав Вілкас, коли всі вони опинилися подалі від зайвих вух.

– Ми гуляли з Мільвен лісом неподалік і натрапили на групу з трьох чоловіків. Серед них був Арнбйорн.

– Арнбйорн? – прогудів здивований Фаркас.

– Ви його знаєте? – запитав Атис, вперше чуючи це ім'я.

Соратники замовкли, дивлячись один на одного.

– Що він робив? – першим заговорив Вілкас. Питання данмера було проігноровано, як не найважніше зараз, щоб витрачати час на додаткові пояснення.

– Білував зайця, – розвела руками Ісгерд. – Мільвен чула, що вони обговорювали якусь облаву, але незрозуміло, говорили вони про якусь минулу чи тільки планували її.

Вілкас закотив очі, заскреготівши зубами:

– Чому ти весь час встряєш у проблеми?

– Гей, ніякої проблеми ще немає! – вигукнула Ісгерд. – Але вона цілком може статися, якщо нічого не зробимо.

– Може нарешті хтось скаже мені, хто такий цей Арнбйорн? – роздратовано вклинився в розмову Атис. – Це якийсь злочинець?

Соратники зітхнули.

– Це наш колишній брат по зброї, – сказав Фаркас. – Його вигнав Кодлак.

– Ну, скажімо, не лише він, – виправив Вілкас. – Було голосування Кола і половина ухвалила позитивне рішення. Але річ не в цьому. Йдучи, Арнбйорн поступив дуже… нерозумно і цим зіпсував свою репутацію серед Соратників. Тепер ми не можемо напевно знати, як він поводитиметься при зустрічі та які наміри виникнуть в його голові. Чим він зараз живе, теж невідомо.

– Якщо він говорив про облаву, то, швидше за все, промишляє бандитизмом, – припустила Ісгерд. – Однак щоб дізнатися точно, потрібно перевірити.

– Як? – запитав Атис.

– Піти й подивитися, – запропонував Фаркас, на що Вілкас одразу заперечив:

– Вибач, брате, але ти залишаєшся тут. Ти надто гучний та помітний.

Молодший близнюк надувся, випнувши нижню губу. Якщо весь час стирчати у таборі, добрим воїном ніколи не станеш.

– Піду я і…, – Вілкас обвів поглядом товаришів, – Атис.

– Що? – обурилася Ісгерд. – Чому він?

– Бо на випадок сутички він добре володіє мечем.

Дівчина схрестила руки на грудях і відвернулася, не визнаючи такого рішення:

– Добре, йдіть. Сподіваюся, знайдете дорогу хоча б до ранку.

Соратники не рушили з місця. Фаркас смиренно мовчав, не сміючи суперечити розумному братові: раз той так вирішив, значить так треба. І яким би Атис не здавався дратівливим, він дійсно мав кращі навички володіння зброєю.

Вілкас стиснув кулаки й зробив крок до Ісгерд, нависаючи над нею:

– І що ти пропонуєш?

– Взяти мене з собою, – дівчина безстрашно глянула йому в очі. – Як ти збираєшся йти туди, не знаючи куди?

Фаркас неохоче пробурмотів:

– Вона має рацію.

– Бевзь та вискочка – чудова компанія, – тихо прокоментував Атис, кидаючи невдоволені погляди то на Фаркаса, то на Ісгерд.

Вілкас так сильно стиснув щелепи, що здавалося, в нього посиплються зуби. Він помовчав у напрузі пару хвилин, потім шумно видихнув, переводячи дух. Що ж, самовладанню воїна можна тільки позаздрити. На його місці Фаркас би вже когось поколотив, не соромлячись брудних виразів.

– Твоя взяла.

Ісгерд стрималася, щоб переможно не посміхнутися.

– Стежте за табором, – наказав Вілкас решті, що залишалася. – Ми тільки подивимося і повернемося, в бій вступати не будемо, просто спробуємо дізнатися, що тут робить Арнбйорн.

– Як скажеш, – махнув Атис і пішов у табір.

Хвилинна напруга повисла між близнюками. Вони подивилися один на одного, ніби подумки обговорювали щось, потім Вілкас сказав:

– Чекай на нас.

– Авжеж, – кивнув Фаркас і звернувся до Ісгерд. – Будь обережна, сестро.

Ісгерд подякувала і рушила за Вілкасом геть від табору. Фаркас дивився вслід, доки вони не зникли в темряві.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Орієнтуватися в нічному лісі була та ще задачка. Відсутність смолоскипів для освітлення шляху ускладнювало пересування, але Ісгерд на подив розуміла, куди йти. Вони йшли повільно, намагаючись не чіплятися за сучки та гілки.

Коли дерева порідшали й під ногами захрумтіла суха хвоя, стало легше, а трохи згодом між голими стовбурами замаячив помаранчевий вогник багаття. Тут Вілкас опустив на плече Ісгерд руку, переймаючи верховенство. Він акуратно обійшов її та навприсядки рушив до мохових валунів, за якими якусь годину тому ховалися дівчата.

Притиснувшись до вологого від вечірньої роси каміння, Ісгерд завмерла, дивлячись на Вілкаса в очікуванні якихось команд. Той сидів до неї спиною, обережно визираючи з-за рогу. Чулися тихі переговори.

– Ти мала рацію, це й справді Арнбйорн, – прошепотів Вілкас.

– Що робитимемо?

– Треба з'ясувати, що вони тут роблять. Спробуємо підслухати.

Ісгерд не діставала меч із піхов, але руку про всяк випадок поклала на руків’я. Вона згорбилася й підтягнула ноги до себе, щоб стримати тепло й не дати собі швидко замерзнути. Схоже, сидіти доведеться довго.

В таборі зареготали. Вілкас звернувся до Ісгерд:

– Арнбйорн відійшов кудись ліворуч. Подивися.

Ісгерд підповзла до іншого краю валунів. Висунувшись з-за рогу, вона побачила багаття, двох чоловіків, що вертіли на рожні заячу тушку. Біла маківка Арнбйорна майнула на відстані від табору. Він підіймався горбом.

Обернувшись на Вілкаса, Ісгерд жестом показала, що Арнбйорн пішов нагору і зник. Той наказав продовжити стеження. Їм би по-доброму підібратися ближче, щоб усе краще бачити й чути, але було невідомо, куди саме зник Арнбйорн. Спочатку треба дочекатися, коли всі троє знову зберуться у полі зору.

Минув деякий час, але Арнбйорн все не з'являвся. Вілкас та Ісгерд сиділи по різні боки валунів і періодично виглядали, перевіряючи ситуацію. Ось вже й другий чоловік підвівся, плануючи кудись піти.

Вілкас напружився, збираючись із думками. Зараз вони розгублять їх усіх і тоді нічого з'ясувати не вдасться, а часу сидіти до ранку немає. Соратники у таборі почнуть хвилюватися і Фаркас може наробити дурниць.

– Давно не бачилися, м'ясце, – приголомшив голос звідкілясь зверху.

Ісгерд задерла голову. Спираючись навпочіпки, сиділа на валуні прямо над нею чорна постать, обрамлена світлом від багаття, наче ореолом. Хто це був, ясно було одразу.

– Арнбйорне, – пролунав з іншого боку Вілкас.

– А і ти тут, брате, – той повернув до нього голову. – Радий зустрічі!

– Ми випадково натрапили на тебе в лісі. Хотіли дізнатися, як твої справи.

Арнбйорн хижо вискалився:

– Ховаючись за камінням, як щури? Цікавий ви спосіб обрали, – він випростався, не втрачаючи рівноваги, і вихопив з піхов короткий меч.

Вілкас схопився, виставляючи руки:

– Арнбйорне, ми не маємо наміру битися! Забери зброю назад. Поговоримо, як брати.

– Хто-хто? – пирснув зло Арнбйорн. – Ви, здається, виперли мене з Йорваскра та ясно дали второпати, що ніколи нам не бути тепер братами.

Ісгерд сиділа, як загнаний у кут заєць, скручена і перелякана. Вона не очікувала, що близьке зіткнення з Арнбйорном знову налякає її до жаху, що скує по ногах і руках. Одна справа – спостерігати за ним здалеку, інша – зустрітися ніс до носа.  Перед очима одразу постали спогади, де на неї кидається величезний кудлатий звір.

– Арнбйорне, – Вілкас все ще намагався уникнути бою, – будь ласка...

– Що там у тебе, Арні? – гулко запитали з табору.

Їхній ватажок, не обертаючись, кинув:

– Свіже м'ясо завітало.

З темряви раптом вискочили:

– Як добре, а то я досі голодний!

Свиснув меч, коротко скрикнув Вілкас, намагаючись встигнути попередити, і заскреготіла сталь. Ісгерд в останній момент виставила руку, беручи удар на сталеву пластину поруча, і її хитнуло від сили, що звалилася зверху. Меч зслизнув за інерцією, сама Ісгерд зробила незграбний перекид назад і її той час хутко спіймали, джгутом намотуючи волосся на кулак. Вона вереснула й задерла підборіддя, щоб якось полегшити тиск. Над нею стояв Арнбйорн, а неподалік від нього кровожерливо всміхався його споборник, який ледь не зарубав Ісгерд своєю несподіваною появою.

– Давно я хотів потягатися з тобою силами, Вілкасе. Як думаєш, зможеш подолати мене?

– Можемо перевірити, тільки відпусти її, – проскреготав крізь зчеплені зуби напружений Вілкас, знаходячись тепер поза полем зору Ісгерд.

– Нема питань, брате! – хмикнув Арнбйорн. – Тільки спочатку я допоможу цій стерві вирушити до її мерзенних босмерських божків.

Ісгерд засклянілими очима витріщалася на Арнбйорна. Прямо перед носом посвистував у пальцях короткий клинок, яким він граючи розмахував. То ж він зараз вб’є її – переріже горло чи всадить сталь у серце. Або розірве своїми гострими пазурами та іклами на дрібні шматки? Долі хвилини вистачило, щоб перебрати в голові всі можливі варіанти власної смерті.

– Ісгерд, зберися! – прогарчав Вілкас ламаним голосом, схожим на утробний рик.

– О! – вражено видихнув Арнбйорн.

Відбувалося щось дивне. Тріщали кістки й наростало болісне ревіння. Рвалася тканина, падали із дзвоном на землю металеві частини обладунку. Ісгерд скористалася моментом і смикнула головою так сильно й безжально, що ледве не лишилася скальпа, проте змогла вирватися з хватки. Вона зробила пару кроків рачки й ледь не вперлася у товариша Арнбйорна, який все ще стояв тут. Він витріщався кудись вперед, втративши дар мови від жаху. Ісгерд обернулася. 

На місці, де повинен був стояти Вілкас, лежала на землі гірка розірваного мотлоху, шматки дубленої шкіри та сталеві пластини, а зверху тупцював на двох ногах здоровенний чорний вовк, розставивши довгі пазуристі лапи.

«В-Вілкас... теж?», – жахнулася Ісгерд і тоді все навколо злилося в одну шалену мить, яка пролетіла немов спалах блискавки. Звір кинувся на Арнбйорна, а Ісгерд, скидаючи пальцями землю й колючий дерен та вихоплюючи меч – на переляканого воїна.

Тут же звідкілясь вискочив другий противник і Ісгерд довелося захищатися й відступати. Битися з двома одночасно вона ще не вміла. Десь неподалік тріщали дерева і гуркотіла земля. У якийсь момент над головою промайнула тінь і потужним ударом збила з ніг одного з бійців, вибиваючи з нього життя. Ісгерд була впевнена, що це дивом на допомогу прийшов Вілкас. Вона не встигла розгледіти навіть його морди, коли позаду на звіра накинувся інший, більший та масивніший – Арнбйорн.

І поки перевертні рвали один одного, Ісгерд кинулася у темряву, уводячи за собою тепер останнього свого противника. Вона не мала нічного зору або тихого пересування, як справжні босмери, але сподівалася на дещицю ельфійської крові, що текла в жилах.

Воїн був схожий на ведмедя, йшов її слідами, з тріском ламаючи гілки та шурхаючи травою. Коли відстань між ними зросла, Ісгерд завмерла на місці, прислухаючись. Він явно втратив її з поля зору, метався між деревами і намагався знайти.

Ісгерд стояла і терпляче чекала. Внутрішньо вона хотіла щодуху накивати п’ятами, бо до остраху боялася не того, хто зараз шукав її в лісі, а виття й гарчання, від якого тремтіла земля і ламалися надвоє сосни, і пташки спросоння зносилися в небо, і звірі стрімголов тікали. Все навколо ходило ходуном, та коли чоловік підійшов до дерева, за яким ховалася Ісгерд, вона вискочила і з відчаєм завдала удару. Їй було так страшно і так хотілося жити, що голова була порожня, а руки просто робили свою справу, не вимагаючи жодних наказів.

Кров струмком потекла по долу і пролилася на гарду, фарбуючи зап’ястя в чорне й гаряче. Ісгерд висмикнула меч з охопленого агонією тіла і забарилася, дивлячись туди, звідки лунало гарчання. У світлі ще не згаслого багаття кружляли в дикому танці дві тіні. Ісгерд намагалася переконати себе, що Вілкас, який хоч і перекинувся на звіра, зберігав розум і не завдасть їй зла. Не випадково ж він допоміг побороти одного з її супротивників.

Стиснувши кулаки, Ісгерд набралася хоробрості й побігла на галас. Вовки невпинно били один одного лапами, дряпали шкури пазурами й вгризалися гострими іклами у мохнаті шиї. Один з них завдав міцного удару по морді й чкурнув углиб лісу, від чого Ісгерд різко загальмувала, зариваючись чоботами у землю та піднімаючи пил.

Горбатий перевертень труснув головою, хитаючись і хапаючись лапами за ялинові гілки. Він збирався кинутися навздогін, але потягнув носом повітря і повернувся до Ісгерд. Побачивши помаранчеві яскраві очі, спрямовані на неї, дівчина перестала дихати, пригорнулася до стовбура дерева та заціпеніла. Меч у її руці ганебно трясся.

Звір утробно застогнав і затрусив до неї широкими кроками. Ісгерд охнула і заплющила очі. Сили в ногах миттю випарувалися і якби не дерево, вона б впала і все, на що була б здатна, це повзти.

Волога від слини та крові морда наблизилася, розносячи запах мокрого собаки та заліза. Перевертень був величезним у порівнянні з Ісгерд і йому довелося низько нахилитися, щоб заглянути їй в обличчя. Ісгерд з острахом подивилася крізь вії. Помаранчевий вогонь в очах вперся в неї, але зла в них не було. Погляд звіра був розумним і явно не кровожерливим.

– Вілкасе? – окликнула Ісгерд пересохлими губами.

Перевертень ствердно – так їй здалося – загурчав і мотнув мордою туди, куди втік інший звір. Ісгерд подивилася у темряву. Десь там зник Арнбйорн і варто негайно наздогнати його, допоки не пізно. Тепер він представляв серйозну загрозу для Соратників і каравану босмерів, міг запросто піти їхнім слідом – у цьому йому легко допоможе вовче чуття.

Вілкас розвернувся боком і схилився до землі, вставши на всі чотири лапи. Дівчина остовпіла, не розуміючи, нащо він це робить. Перевертень повернув до неї морду і вишкірився. З ікластої пащі текла тягуча рожева слина.

– Ти хочеш, – Ісгерд не була впевнена, але все ж припустила, – щоб я залізла на тебе?

Перевертень кивнув. Його поза чітко давала зрозуміти, що їй треба сісти на його кудлату спину, аби вони могли наздогнати Арнбйорна. Вілкас не міг залишити Ісгерд одну в лісі, він відповідав за неї, однак і повернення в табір могло зайняти надто багато часу. Треба діяти! Тут і зараз!

Ісгерд все ж забарилася, з другої спроби сховала меч у піхви та почала повільно наближатися. Пролунав нетерплячий рик і її як шилом вкололо. Вона швидко підскочила до перевертня, обережно схопилася за жорсткий густий загривок. Вілкас підставив лікоть і Ісгерд встала на нього, як на стремено, щоб перекинути ногу через спину. Перевертень був гарячим, немов пічка, і нестерпно пахнув мускусом, крутячи ніс.

Звір зробив пару кроків і дівчина злякалася надзвичайної рухливості кожного його м'яза – притулилася до волохатої спини, стиснула стегнами мускулисті боки і молилася всім і кожному, аби не впасти.

Вілкас походив, приміряючись до вершника, потім розвернувся в ту сторону, куди втік Арнбйорн, пригнувся й зробив ривок. Ісгерд мало не здуло і вона сильніше вчепилася в шерсть, не надто турбуючись, що звіру може бути боляче.

Перевертень біг лісом з шаленою швидкістю. Не було видно нічого навколо, тільки темрява та свист вітру, що бив у лице. Ісгерд весь час підкидало й ледь не збивало зі спини, як би вона не намагалася притулитися до перевертня всім своїм тілом. Той же натужно сопів і гарчав, розкривши величезну пащу.

Ліс швидко закінчився, показалося ясне нічне небо, всипане зірками. Перевертень сповільнив біг і нарешті зупинився. За кілометр від них на мальовничому плато світив вікнами-бійницями невеликий форт і підіймалася від нього нитка диму.

Ісгерд не стала нічого питати, все одно Вілкас у звіриній подобі не зміг би їй відповісти. Вона просто чекала, коли він постоїть з хвилину чи то відпочиваючи, чи то про щось думаючи, а потім побіжить далі.

Форт наближався, а разом з ним все чіткіше ставало видно виламані головні двері. Значить, Арнбйорн тут бував та, можливо, навіть досі лишався всередині. Вілкас зупинився й труснув загривком, натякаючи. Ісгерд відпустила шерсть і сповзла на землю, одразу припадаючи на коліна. Їхати верхи на коні тепер здавалося набагато простішим та безпечнішим.

Перевертень розігнувся, розставивши вшир свої довгі м’язисті лапи, розім'явся і, кинувши на Ісгерд погляд зверху вниз, увійшов усередину. Вона не забарилася й пішла слідом, по дорозі витягаючи меч. У вузькому коридорі форту все валялося вгору дном, сильно пахло кров’ю, розтікалися по стінах багряні плями. Страшна бійня сталася в цих стінах і зовсім нещодавно.

Вони пробиралися вглиб форту, знаходячись на достатній відстані один від одного, щоб у разі нападу не заважати один одному. Вовк пригинався, намагаючись не зачепити головою дерев'яні балки, голосно сопів і шльопав пружними лапами по кам'яній підлозі. Будь-хто, хто перебував зараз у форті, міг почути їх.

За черговим поворотом Ісгерд уразив кошмарний сморід гнилої плоті. Вілкас зупинився, загородивши собою прохід й оглядаючись, і тільки згодом посунувся, даючи Ісгерд пройти. Вони вийшли у добре освітлену залу. Під ногами хлюпала вода, чорна від крові. Кров ця стікала зі столів і з іржавих кліток, підвішених до стелі. Куди не подивився – усюди лежали понівечені тіла людей та величезних вовків. На одному з численних гаків, що стирчали зі стіни, була насаджена велика кудлата голова з висохлими очницями та розкритою ікластою пащею – голова перевертня. Це була справжня катівня.

Стримуючи блювотний позив, Ісгерд стиснула долонею рот і провернулася навколо осі, не в силах осягнути весь побачений кошмар. Врешті, сморід доконав і її знудило ледь не на власні чоботи.

– Що це за місце? – хрипло спитала вона, спльовуючи кислу слину. У роті все щипало від шлункового соку.

Вілкас не міг їй відповісти, він лише протяжно загарчав. У цьому звуку було багато гіркоти та агресії. Змахнувши лапами, він ударив по стіні, розносячи луною по всьому форту страшний гуркіт, й кинувся у наступний коридор.

– Стривай! – крикнула вслід Ісгерд, боячись залишитися на самоті в цьому кривавому місці.

Перевертень втік уперед, зовсім забувши про свою компаньйонку. Ісгерд пірнала з коридору у коридор, орієнтуючись на віддалений шум кроків. Десь ще зустрічалися подібні до першої катівні, десь просто все валялося догори дриґом. Свіжі мерці мали рвані рани та розірвані шиї, але вбив їх не Вілкас, а хтось інший, хто був тут до них.

Ісгерд почула крики та гарчання попереду і побігла на шум. Перед нею відкрилася чергова зала і в ній знайомий могутній звір бився з воїнами у шкіряних обладунках  і з мечами, що мали дивний яскравий відблиск, не притаманний звичайній сталі. Перевертень відривав бив їх об стіни та рвав пазурами, а ті кричали й безстрашно кидалися на перевертня, наче бачили подібних щодня.

Ісгерд забарилася, невпевнена, чи потрібна її допомога тут, але на неї теж налетів один із бійців, лишаючи права вибору. Він був досвідченішим і вмілим за Ісгерд, швидко парирував удари й робив вдалі випади. Ворожий меч бив їй по поручам та раз зачепив стегно і його опалило вогнем. Ісгерд доводилося тільки відступати та захищатися, аби якось вберегти собі життя. Вона кружляла навколо столів, на яких валявся перевернутий посуд та їжа, допоки під руку не трапився глечик. Ісгерд запустила його у чоловіка і той розбився на черепки, врізавшись у плече. Скориставшись секундною затримкою, Ісгерд схопила наступний і вже збиралася кинути його, як побачила, як неподалік замахується перевертень, відправляючи у політ чергову свою жертву та ще й прямо на них.  Вона ледве відскочила, щоб не потрапити під удар важкого тіла в обладунках, яке звалилося на її супротивника, збивши його з ніг. Не даючи схаменутися, Ісгерд ткнула ще живого мечем у плече й той заверещав, але голос його тонув у загальному шумі таких самих криків і стогонів.

Тяжко дихаючи, Ісгерд припала до столу й опустила руку з мечем. Бійня добігала кінця. Трупи валялися по всьому залу, розносячи сморід сечі, крові та вмісту розпоротих кишок. Десь у сусідній кімнатці булькав у спробі крикнути останній з бійців. Було чути, як рветься тканина його одягу та тріщать кістки.

Ісгерд обвела каламутним поглядом зал і відчула непереборне бажання втекти звідси якомога швидше. Такого кошмару їй ще не доводилося бачити. Навіть бій торгового каравану проти розбійників здавався квіточками, порівняно з фортом. Ісгерд підвелася й пішла на шум чавкання. Десь там добивав свою жертву розлючений Вілкас.

Зайшовши до кімнати, Ісгерд оторопіла, відкривши рота в німому крику. Калюжа крові лилася по всій підлозі, потихеньку підтікаючи до її чобіт, а в ній лежало розірване на шматки тіло, в якому вже й не впізнати людину. Й над розвороченими грудьми, з яких стирчали обламані ребра, схилявся перевертень та жадібно пожирав нутрощі.

– Вілкасе?

Звір зупинився, повернув на Ісгерд закривавлену морду, скалячи гострі ікла. Вона позадкувала, відчуваючи неприховану загрозу. Туман застелив очі, Ісгерд зойкнула й спробувала втекти, але права нога підкосилася від різкого болю над коліном. Вона послизнулася й впала посеред мертвих тіл. Чужа кров потрапила на лице й губи і Ісгерд занудило, та коли вона почула хлюпаючи важкі кроки позаду, серце остаточно завмерло у грудях й вона вся заціпеніла. Зараз розправляться і з нею!

Перевертень схилився над Ісгерд й шумно засопів. Вона відчувала гарячу пару, що виходила з його ніздрів й ворушила волосся на голові, коли він потягнув повітря над її маківкою. Втім, їсти її так скоро ніхто не збирався. Перевертень ретельно обнюхав дівчину аж до місця на нозі, де щось щипало й пекло. З глибин горлянки залунало утробне гарчання.

Ісгерд вже прощалася із життям. Вона явно зазнала поранення і тепер запах молодої дівочої крові розбурхував у звіра неабиякий апетит. Втекти не вдасться: що вона взагалі може зробити величезному вовку, якому й справні воїни в обладунках та при зброї нічого не змогли вдіяти? І раз вже так судилося померти, то нехай вона зробить це гідно й безстрашно погляне в обличчя своєї смерті! Як справжня Соратниця!

Ісгерд перекинулася з живота на спину й вперла у перевертня, що згорбився над нею, пекельний погляд:

– Ну, давай, жери мене! – булькаючи носом й все одно тремтячи підборіддям, прокричала Ісгерд. – Чого чекаєш, потвора?!

Почувши її сміливий викрик, перевертень опустив голову й заскиглив наче ображене цуценя, проте його морда не втрачала страхітливо вискаленої гримаси. Вона просто не була здатна виглядати співчутливо. Звір нахилився й несподівано широко лизнув від правого коліна до середини стегна шорстким язиком, змиваючи кров і бруд. Ісгерд скрикнула, скидаючись. Рвані краї штанини розійшлися і на світлій шкірі з'явилася довга червона смуга, залишена гострим мечем. Сказати, наскільки вона була глибока, було складно, але вигляд викликав побоювання. Лежачі серед мертвих тіл, Ісгерд могла легко занести всередину заразу.

Перевертень заворчав, підвівся й кудись пішов. Пролунав тріск і назад він повернувся вже зі шматком тканини в лапі, більш-менш чистій як для цього місця. Поклавши його на коліно Ісгерд, встав навпочіпки й, ніби присоромлено, відвернув голову вбік. Кров все ще крапала з його пащі, перетворивши коротку шерсть на підборідді в злиплий їжачок.

Руки Ісгерд тремтіли. Вона взяла тканину, абияк обмотала рану та з другої спроби зав'язала вузол. В голову все ще лізли спогади про кровожерливість Вілкаса і жахливі картинки спалахували перед очима. Ісгерд намагалася переконати себе, що він безпечний бодай для неї, але сльози страху та розчарування все одно наверталися на вії. Вона тяжко зітхнула, стримуючи гірку грудку у горлі, чим нарешті привернула увагу Вілкаса.

– І що тепер? – спитала вона, понуривши голову.

Перевертень махнув головою собі за спину. Ісгерд зовсім не хотіла знову їхати на звірі, враховуючи, що зручність була далекою від поїздки верхи на коні.

Вілкас, помітивши її замішання, тихо загарчав, мовляв, досить час гаяти, треба уходити звідси. Знову зітхнувши, Ісгерд наслідувала німому наказу. Вона підібрала свій меч і сховала його у піхвах, а потім, чіпляючись за підставлену лапу перевертня, піднялася й абияк видерлася на його спину.

Звір ніс Ісгерд так обережно, як міг. Він біг швидко, але вже не ломився нерозбірливо через хащі, а шукав стежки й ходи. Вовчий зір у темряві не був таким же добрим, як котячий, але дещо розрізняти все ж міг. Ісгерд всю поїздку не відривала голови від косматого, пропахлого мокрим собакою, хутра, міцно вчепившись у плечі перевертня. Після виснажливого бою її невблаганно клонило у сон.

Вони прибули до табору за пів години до світанку, коли густа темрява почала змінюватися на сині сутінки, а два місяці закочувалися за обрій. Ельфи міцно спали й тому, коли кущі на узліссі галявини захиталися й затріщали, ніхто їх не почув окрім Фаркаса, який тримав дозор. За всю ніч він не стулив очей, несучи пильну вахту в тому напрямі, де зникли його товариші.

Вілкас зупинився серед розлогих дерев, нахилився та дозволив Ісгерд безпечно злізти з себе. Вона спустилася й подивилася на перевертня. Той хитнув головою, закликаючи далі йти самій. Кульгаючи, Ісгерд продерлася крізь кущі й опинилася на околиці табору.

– Фаркас! – вигукнула вона воїну, що вже вийшов назустріч.

Вони зупинилися, не дійшовши один одного кількох кроків. У кущах пролунав гуркітливий рик, хрускіт кісток, потім цілком людський стогін. Ісгерд хотіла кинутися назад, але її випередив Фаркас:

– Стривай тут, сестро, – сказав він і пішов до кущів. – Брате, ти як?

– Нормально, – важко відповіли йому з темряви. – Відведи Ісгерд до Атиса, нехай подивиться її рану, а мені... сам знаєш.

– Добре, – кивнув Фаркас і повернувся до Ісгерд.

Її вигляд вражав. Обладунок був у бурих плямах, штанина на коліні розірвана, руки по лікоть червоні від крові. Ісгерд бачила, як в очах вічно суворого Соратника плескає хвилювання, нехай він і стискав губи та хмурив брови, щоб не висловити напруги.

– Ходімо, – покликав він за собою і, поки вони йшли вздовж фургонів, спитав. – Тебе ранили?

Ісгерд відчувала смертельну втому після всього пережитого. Її голова була ніби набита ватою і тому вона не одразу відповіла на запитання.

– Дрібниці, – вона шкутильгала, але не так сильно, щоб потребувалася стороння допомога. Мабуть, рана дійсно невелика, хоч і викликала хвилювання.

Вони вже підходили до посту, де сидів Атис. Фаркас торкнувся плеча Ісгерд і зовсім тихо спитав:

– Вілкас налякав тебе?

Від згадки про Вілкаса Ісгерд стало ніяково. Вона раптом подумала, що якщо він мав дар перетворення так само як Арнбйорн, то тоді й сам Фаркас... Помаранчевий блиск, який іноді прослизав у сірих райдужках молодшого близнюка, говорив сам за себе. Сумніву бути не могло. Струсивши руку воїна зі свого плеча, Ісгерд промимрила:

– Не сильно. Зовсім трохи. Далі я сама, – вона рушила до Атиса, що вже помітив їх.

Фаркас залишився стояти, задумливий та розгублений.

– Що трапилося? – запитав данмер, зміряючи Ісгерд здивованим поглядом.

– Втрапили в невелику колотнечу. Вілкас просив, щоб ти подивився мою рану. Можеш?

– Давай, – кивнув Атис, зістрибуючи з каменю. – Фу, ну від тебе й смердить! – скривився він, коли підійшов. – Ти що, ніч у собачій будці провела?

Ісгерд пропустила колючку повз вуха й озирнулася. Фаркаса вже й слід застудив.

Час до настання ранку було витрачено на приведення до ладу. Атис оглянув ногу Ісгерд і констатував, що її рана неглибока, але неприємна, і наклав пов'язку з цілющою маззю, а потім дав зілля зцілення, завдяки якому надвечір нічого вже не нагадуватиме про неприємну сутичку.

Ісгерд довелося випрати промоклий від крові й поту одяг, а потім з милом кілька разів вимити волосся, що встигло збитися у липке гніздо. Повертаючись до табору в одній сорочці та штанах на босу ногу та з відіпраним обладунком напереваги, Ісгерд ловила на собі зацікавлені погляди босмерів, що вже прокинулися й готували сніданок. Не сховалась від їхніх поглядів кульгавість на праву ногу і те, як довго дівчина поралася біля річки.

Від групки ельфів відірвався Таман і пішов до Ісгерд. Вона зупинилася, чекаючи, коли босмер підійде, і краєм ока глянула на своїх бойових побратимів, що сиділи в стороні від табору. Вілкас теж вимився й переодягся і зараз про щось говорив з Атисом та Фаркасом. Мабуть, розповідав про нічну бійню. Цікаво, чи данмер вже в курсі про їхнього ватажка-перевертня?

– Ви ходили до тих бандитів, яких ти бачила з Мільвен? – спитав Таман, киваючи на Соратників.

– Бандити? – підняла брову Ісгерд.

– Мільвен так їх назвала, – знизав плечима босмер.

Вона посміхнулася:

– Ходили та все залагодили, так що табору нема про що турбуватися, – Ісгерд посерйознішала. – Однак ми не хотіли б, щоб про це говорили. Постарайтеся з Мільвен нікому нічого не казати.

Таман розвів руками:

– Ну, навіть якщо ми промовчимо, інші все одно помітять, що щось трапилося. Наприклад, по твоїй ході, – він кивнув на праву ногу дівчини. – Ти поранилася?

Ісгерд відмахнулася:

– Невелика подряпина.

– У нас є добрі цілющі напої, – запропонував босмер.

– Дякую за турботу, але наразі нічого не потрібно, – вдячно посміхнулася Ісгерд. – Піду до своїх.

– Гаразд, – кивнув Таман.

Ісгерд розправила плечі й пішла до наметів Соратників так, аби практично не шкутильгати. З моменту, як вона дізналася про поранення й до теперішньої хвилини біль притупився і майже не турбував, якщо зайве не рухати ногою. Все-таки її поранення справді не було таким вже серйозним.

Підходити близько до Соратників було боязно. Перетворення Арнбйорна сильно підкосило душевну рівновагу Ісгерд, а сьогоднішня ніч і поготів. Але на лиці Атиса не відбивалося тривоги, він явно ні про що не підозрював, а усмішка Фаркаса була привітною. Вілкас сором'язливо опустив очі й тер передпліччя, не знаючи, куди подіти руки.

– Як нога? Не сильно болить? – запитав молодший близнюк і посунувся, поступаючись місцем на поваленій колоді.

«Гоїться, як на собаці», – хотілося пожартувати Ісгерд, але її вистачило тільки на нервову усмішку й тупцювання на місці. Фаркас все ще посміхався:

– Сідай, чого стоїш?

– Дякую, я постою, – похитала головою Ісгерд.

– Нічого тобі стояти, я бачив, як ти шкутильгала, – заперечив Фаркас і збирався встати, щоб силоміць усадити сестру по зброї, але його зупинив Вілкас:

– Якщо не хоче, нічого змушувати, – потім спідлоба глянув на Ісгерд. – Я вже розповів іншим про Арнбйорна.

– Угу, – кивнула дівчина і все-таки сіла, щоправда, на окремий пеньок.

Навряд чи Вілкас розповів усі подробиці, але уточнювати Ісгерд не збиралася. Краще помовчить та подивиться, що скажуть інші.

Вони посиділи в тиші, кожен замислившись і поглядаючи час від часу на своїх товаришів. Потім Атис запитав:

– То є ймовірність, що цей Арнбйорн нападе на нас?

– Не думаю, – озвався Вілкас. – Ми йому не потрібні й натрапили випадково, тож наступної зустрічі, швидше за все, не станеться. Але будемо насторожі.

– Все одно слід би висунутися якнайшвидше, – сказала Ісгерд і поміркувала. – Ніхто не знає, що у собаки в голові. Він може й повернутися.

– Собака, га? Та ти явно його недолюблюєш, – хмикнув Атис.

Близнюки нахмурилися. Ісгерд висловилася досить влучно, враховуючи другу натуру Арнбйорна, та звісно, Атису про це було невідомо.

– Маю право, – відрізала Ісгерд, відвертаючись.

Вілкас кинув і підвівся:

– Гадаю, ми дійсно не повинні затримуватися, тож швидко снідаємо і виходимо. Піду, попереджу Бреллерна.

Він пройшов повз Ісгерд, одягнений в інший обладунок, проте все ще злегка пахнув собакою навіть після того, як повністю вимився з трав’яним милом.

Атис забурчав щось собі під ніс і пішов слідом за Вілкасом, але на півдорозі повернув до річки. Сидіти біля наметів залишилися тільки Ісгерд та Фаркас. Склавши речі собі на коліна, дівчина оперлася на них й бездумно креслила пальцем загогулини на землі під ногами.

– Тобі треба поговорити з Вілкасом, – раптом сказав Соратник.

Ісгерд підвела на нього очі. Той виглядав безрадісним та винуватим, ніби це не його брат перетворився на вовка й зжер людину, а він сам.

– Він розповів мені про свій вчинок, – продовжив Фаркас. – І тепер шкодує про це.

Ісгерд перестала копирсатися в землі, випрямилася й дивилася на воїна похмурим недобрим поглядом:

– Не стану я з ним розмовляти і підходити близько теж. Чи безпечно спати, поки поблизу вештається звір, що жере людські серця, га, Фаркасе? Ти, його кровний брат, скажи мені вже як є.

Фаркас тяжко зітхнув. Такі розмови не подобалися йому.

– Тобі нема чого боятися. Ні Вілкас, ні я ніколи не скривдимо тебе. Ти наша сестра по зброї, ми щит та меч один одному.

Ісгерд шумно втягнула повітря і серце почало хаотичний шалений біт після почутого. Вона нехай і здогадувалася, однак до останнього заперечувала свої підозри, але Фаркас видав себе із тельбухами.

– Ти такий же?

Соратник напружився й витягнувся по струнці, ніби його звітували:

– Кодлак каже, я себе краще контролюю і подібного зі мною не станеться. Та я й сам не пам'ятаю, щоб було.

– Не пам'ятаєш, – дорікнула його словам Ісгерд. – Ось і все, що варто знати про ваше друге нутро. Провісник казав, що Арнбйорн один такий, а виявляється, вас цілий Йорваскр.

Вона підвелася, перехопивши свої речі, щоб не випали з рук, і збиралася скоріше піти. Злість, страх і огида змішалися воєдино. Вона була розчарована тим, що дізналася про близнюків, і підсвідомо заперечувала цей неприємний факт. Ну не міг Вілкас опуститися до того, щоб з'їсти когось, а добряк Фаркас і мухи не образить, куди йому розірвати когось! Невже звіряче нутро так змінює людей?

– Ісгерд, – покликав Фаркас. Він також підвівся і зробив крок до дівчини, але побачивши, як та миттю напружилася, зупинився. – Ти знаєш нас вже пів року, хіба за цей час ми тебе чи когось іншого хоч раз скривдили?

«Ну, Вілкас точно не без грішка», – злорадно подумала Ісгерд, згадуючи, як той обурювався її присутності в Йорваскрі. Але в іншому близнюки й правда до всіх ставилися дружньо. І з ними, як ні з ким іншим, Ісгерд почувала себе впевнено та у безпеці. Знала, що її спину завжди прикриють. Прикладом тому була нічна бійка, в якій перевертень Вілкас допоміг розправитися з одним із супротивників. А ще він знайшов, чим перев'язати її рану, і обережно відніс назад до табору.

Суперечливі почуття схопили Ісгерд. Вона була згодна з Фаркасом, але не могла так просто забути побачене.

– Чому Вілкас загриз людину? – спитала вона.

Фаркас забарився, скуйовдив на маківці немите волосся. Вигляд його був украй нещасним.

– Я не зможу пояснити це так добре, як це зробив би брат. Поговори з ним і він відповість тобі на всі запитання.

Ісгерд втомлено зітхнула. Краще б про це їй розповів саме Фаркас. Йому вона довіряла просто тому, що молодший близнюк був прямолінійним і до дурості чесним. Він точно не приховуватиме нічого, а ось Вілкас може й замовчати деякі деталі.

– Правда все розповість? – недовірливо перепитала Ісгерд.

Фаркас швидко закивав і в очах з'явилася надія. Дівчина хмикнула, щоб не розслаблявся, та пішла до намету, який ділила разом з Атисом. Від купи речей вже втомилися руки, та й нога почала знову нити.

Сніданок дійсно швидко подали й Ісгерд поїла на самоті, перетравлюючи думки, яких стало надто багато. Вона помічала, як на неї поглядає Вілкас, ніби чекав, коли ж підійде із запитанням. Сам він не наважувався зробити перший крок: чи то хотів, щоб Ісгерд дозріла до розмови, чи був й сам ображений через реакцію дівчини. І якщо другий варіант був вірним, то Ісгерд подумки парирувала, мовляв, не щодня дізнаєшся про те, що твої побратими насправді звірі в людській подобі.

Зібравши речі, фургони рушили в дорогу. Ісгерд скористалася хворобливим станом та дружбою й знову приєдналася до Тамана з Мільвен на передку. Іноді вона відпивала гіркуватого босмерського зілля, щоб прискорити зцілення пораненої ноги. Подряпина, як її прозвала сама Ісгерд, гоїлася напрочуд швидко. Випраний одяг залишався вологим і холодив тіло, але запасною в Ісгерд була тільки одна сорочка, яку вона відклала до того моменту, як зможе добряче вимитися.

Ісгерд не спала всю ніч і поки їхали, клювала носом час від часу. Коли настав обідній годинний привал, вона перекусила жменькою лісових ягід із запасів ельфів і примостилася на сонці подрімати. Тепло, сухість, спів дроздів та ухання припутнів моментально зморили й прокинулася Ісгерд вже коли її будили вирушати. Далі дівчина вже йшла на своїх двох.

Несподівано перший фургон загальмував, за ним стали й інші. Ісгерд витягла шию і відійшла убік, подивитися, що сталося. Попереду дорогу їм перегороджував загін солдатів у обладунках із червоними вставками. Наскільки дозволяв зір Ісгерд, вона роздивилася сталеві поручі та поножі з емблемою Скайрима.

Вілкас повернувся й підняв руку іншим Соратникам, наказавши стояти, потім поклав долоню на руків’я меча, дочекався, доки з фургона зістрибне Бреллерн і разом вони пішли до загону.

– Хто це там? – схвильовано запитав босмер із третього фургона. – Брати Бурі?

– Ні, точно не вони, – відповіли йому.

– Мабуть, Імперія, – припустив Таман. – Цікаво, що вони тут роблять…

Ісгерд подивилася на своїх друзів:

– Вони небезпечні для нас?

– Ні, – похитав головою Таман. – Хіба ти не знаєш? Імперські солдати повсюди розіслані Імператором, щоб придушувати повстання. Вони не підтримують ідеї Ульфрика Буреплаща і проти гонінь не-нордів.

– Хіба Соратники не в курсі політичних перипетій? – здивувалася Мільвен, виглядаючи з-за плеча Тамана.

Ісгерд знизала плечима:

– Може й в курсі. Просто ніхто не обговорює це на загал.

Ісгерд мало розумілася в політиці. До минулого року все, що її хвилювало, це кози та кури, скільки зібрано запасів на зиму і чи политі гарбузи на городі. Батьки перемовлялися іноді про те, та про се, але теж у межах володіння. Що там коїлося у всьому Скайримі мало кого хвилювало, коли у самих турбот повний рот.

З бесід, які Ісгерд чула на вулицях Вайтрана, вона знала, що Скайрим наразі перебуває під владою Імперії і що була якась сутичка у Маркарті, з якої все й пішло шкереберть. Потрапивши в Йорваскр, вона жодного разу не чула, щоб хтось обговорював політику. Соратники зберігали нейтралітет і якщо хтось щось і знав, то хіба що Кодлак та Скйор. Можливо ще Вілкас, він взагалі багато в чому тямив. Про повстання Братів Бурі проти Імперії в принципі знало небагато люду, тому що почалося все порівняно нещодавно і повільно розповзалося по куточках величезної країни у вигляді чуток та новин, часто хибних.

Але якщо імперські солдати вже почали патрулювати місцевість цілими загонами, це могло означати лиш те, що проблема набирає серйозних обертів.

Вілкас та Бреллерн про щось переговорили з одним із солдатів, що відрізнявся від інших наявністю червоного плаща та золотих бляшок на плечах. Коли ж Соратник та голова босмерів повернулися, шлях продовжили вже у складі імперського загону. Солдати йшли попереду і фургони повільно котили за ними. Бреллерн поділився новинами із найближчими ельфами, а вони вже передали інформацію далі. Виявилося, що у володінні Фолкріт з численних чуток ховається банда Братів Бурі і зі столиці прислали солдатів, щоб вони перевірили, чи це так. Імперський офіцер, якого звали Онтус, запропонував йти разом, доки їхній шлях не розділиться, і Вілкас погодився. Четвірка Соратників проти цілого угрупування, звісно, битиметься відчайдушно й до кінця, але перевага в чисельності ворога зіграє не на їхню користь. До того ж, головним завданням є доставка босмерів цілими та неушкодженими до кордону з Сіроділом.

Офіцер Онтус оголосив, що йти доведеться до пізнього вечора, доки не вийдуть до табору Імперії, де перебуває решта солдатів. Там обіцялися зручні столи з лавками, за якими можна буде нормально поїсти, та озеро, щоб вимитися. Там же знаходився так би мовити перевалочний пункт, після якого починалися непривітні туманні ліси Фолкріта.

День пішого шляху вимотував і тих, хто йшов пішки, і тих, хто їхав у фургоні. Якщо спочатку босмери ще грали на лютнях та співали пісні, то після спекотного полудня половина з них задрімала. Інші тихо перемовлялися або, опустивши очі, сиділи в глибоких міркуваннях. Під кольоровим балдахіном стало душно й нижню його частину змотали, щоб створити освіжаючі протяги.

Ісгерд повільно пересувала ноги, підіймаючи пилюку й штовхаючи камінці. Відтертий абияк від крові обладунок на сонці почав смердіти, до всього спина встигла спітніти і тепер сорочка неприємно до неї прилипала. Руки в поручах й ноги в шкіряних чоботях пріли й зуділи. Щоб відволіктися від мерзенних відчуттів, Ісгерд розмірковувала над подією у форті. Якщо вранці вона була негативно налаштована до Вілкаса і навіть не замислювалася над тим, щоб поговорити з воїном, то тепер цікавість підмивала її. Хотілося перестати їсти себе припущеннями й дізнатися врешті всю інформацію такою, як вона є. Тож коли наприкінці дня оголосили про коротку зупинку, Ісгерд була серйозно налаштована на розмову.

Босмери одразу прокинулися від дрімоти, вискочили з фургонів і почали витягати їжу для перекусу. Ісгерд стягнула з ніг чоботи та шкарпетки, від грубих ниток яких залишилися рожеві відбитки на шкірі, і з благоговінням потупцювала по траві, загрібаючи пальцями прохолодну землю. Ще б зняти просочений потом обладунок, від якого свербіло все тіло!

Підійшла бабуся Бурунд і втішила Ісгерд новиною про окремий намет, який босмери спеціально для неї відшукали з купи речей, якими були забиті їхні фургони.

– Сьогодні зможеш спати зі зручностями, дівчинко, – сказала Бурунд і медові очі її переливались від ласкавих зайчиків.

Старенька показала Ісгерд, у якому фургоні лежить її намет, щоб коли вони дістануться імперського табору, вона могла його взяти собі. Поки ельфи й солдати підготовлювали все для перекусу, Соратники розбрелися по різні боки нести варту. Про те, що їм навряд чи щось загрожує з такою потужною підтримкою у вигляді загону імперців, вона не сумнівалася й вважала даремним зайве стирчати на околицях табору, але сперечатися з Вілкасом не було жодного бажання.

Нарешті Мільвен покликала Ісгерд вечеряти. Прихопивши миску овочів зі шматком закопченого індика, який ельфи зберігали загорнутим у папір, дівчина пішла шукати затишне місце, щоб поїсти. Народу в центрі зібралася пітьма і сісти там не було де. Ще подякувати варто, що вона спромоглася проштовхнутися через натовп зголоднілих босмерів і взяти собі порцію.

На очі потрапив Вілкас, який сидів на самоті. Поруч стояла недоторкана миска їжі, сам Соратник усю увагу зосередив на товстій книжці, швидко пробігаючи по рядках та перегортаючи сторінки. У темно-коричневій потертій шкірі обкладинки дівчина впізнала книгу, яку подарувала на день народження близнюків. «Про фізичну природу вервольфів» – так звучала назва. «А ось і привід поговорити», – вирішила вона й попрямувала до нього.

Почувши кроки, Вілкас підвів голову.

– Не проти? – запитала Ісгерд, зупиняючись перед ним і киваючи на місце поруч.

– Так, будь ласка, – чемно відповів той і посунувся, поступаючись місцем на невеликій колоді. Ісгерд вмостилася поруч, відставила свою їжу вбік й невпевнено пожувала губу, розмірковуючи, з чого ж почати. Вілкас здогадався, що його зараз про щось розпитуватимуть і погляд його незряче завмер на відкритій сторінці.

– Цікава? – запитала, нарешті, Ісгерд.

– Так, – охоче підтвердив Соратник. – Дізнався для себе багато нового, – потім повернувся до дівчини й обережно посміхнувся. – Дякую, це справді цінний подарунок.

Вони трохи помовчали. Соратник на той момент закрив книгу й потирав пальцями її край, задумливо розглядаючи візерунок на шкіряній обкладинці.

– Що відчуває людина, коли перетворюється на перевертня?

Ісгерд очікувала почути будь-що, починаючи від «Тобі цього знати не належить» до «Небувалу свободу, окрилення, почуття влади над усім живим», але ніяк не:

– Біль.

– Біль? – перепитала Ісгерд, піднімаючи брови.

– Коли людина перетворюється, вона зазнає сильних мук від того, що її кістки буквально ламаються й зростаються заново. Найболючіше доводиться серцю, тому що воно починає рости швидше, аніж під нього збільшується грудна клітка.

Згадка про серце викликала мурашки по шкірі. Ісгерд згадала, як звір виїдав нутрощі з розламаної грудної клітки. Серце він теж поглинув. Чи це пов'язано якось з болем, який відчувають люди при перетворенні?

– Але якщо це так болісно, – почала вона, – тоді чому б просто не відмовитися від перетворень?

Вілкас гірко всміхнувся:

– Це не так просто, якщо не сказати неможливо. Лікантропами рухає спрага і їм важко встояти перед трансформацією. На силу спраги впливають повнота місяця, запах крові, емоції. У Йорваскрі Арнбйорн перетворився тому, що не впорався зі своїм гнівом.

– А коли ми були у форті й ти…, – Ісгерд запнулася. Їй не хотілося закінчувати пропозицію. Про таке не тільки думати, а й уголос говорити гидко.

Вілкас зрозумів, що мається на увазі.

– Тоді я піддався спразі, – неохоче промимрив він. – Надто сильно пахло кров'ю і я давно не перетворювався, забув, як поводитися у цій шкурі, – він винувато глянув на Ісгерд, майже так само, як до недавнього на неї дивився Фаркас. – Вибач, я не хотів, щоб ти це побачила.

Ісгерд опустила очі, відвертаючи усю увагу на жучка, що повз по стеблинці трави.

– Наскільки це є небезпечним для інших? Для тих, хто у цьому таборі, наприклад?

– Тобі й іншим нічого боятися, – впевнено сказав Вілкас. – Я навчився придушувати це єство і вчорашня бійня з Арнбйорном була скоріше вимушеним заходом, – він усміхнувся. – І поруч завжди є мій брат, він швидко поверне мене до тями, якщо я перестану себе контролювати. Так що все гаразд.

Ісгерд знайшла серед натовпу Фаркаса. Він з серйозним виразом обговорював з купкою солдат зброю, порівнюючи свій дворучний меч з їхніми одноручними.

– Фаркас теж перевертень?

– Так, – без ухилень зізнався Вілкас. – Ми отримали цей дар на випробуванні цієї зими. Ти повинна пам’ятати цей день. Кодлак довго був проти, але нам дуже хотілося і ми умовили його. Не все виявилося так, як ми думали… Фаркас має сильну волю, він може перевтілюватися, коли сам того захоче, і у вигляді звіра не піддається спокусам. Іноді я заздрю йому. Мені з цим складніше.

Ісгерд завмерла, почувши такі одкровення. Вілкас виявився значно чутливішим, аніж здається на перший погляд. Його слова заспокоїли її та повернули хитке почуття безпеки. І допомогли по-іншому поглянути на Фаркаса. Ісгерд було приємно дізнатися, що він чимось серйозно перевершує свого старшого брата.

– А як саме ви отримали дар? – після кількох хвилин мовчання запитала Ісгерд. Вона подумала, що Вілкас, вже достатньо розповівши, поділитися й цим секретом також. Ні, вона навіть не подумала теж стати перевертнем, якщо таке можливе. Їй просто було цікаво, як брати та Арнбйорн отримали цю здатність.

– Цього я не можу тобі розказати, вибач, – похитав головою Соратник.

– Гаразд, – знизала плечима Ісгерд і взялася за їжу. – Дякую, що розповів. Тепер мені не так страшно.

Вілкас усміхнувся й сам підняв з землі свою миску:

– Будь ласка. Але домовмося, що це лишиться у таємниці? Атису та іншим знати про це не обов'язково.

– Звісно, – закивала Ісгерд.

Вони мовчки поїдали копчене індиче м’ясо, хрустіли капустяним листям і солодким гарбузовими шматочками, та посміхалися кожен про себе.

 

Notes:

Chapter 16: Поєдинок салаг

Коли на глибокому синьому небі висипали яскраві зорі й закінчилися по праву руку високі скелясті гори, чиї вершини весь рік вкриті снігом, з’явилося величезне озеро Іліналта  володіння Фолкріт. З-за темної смуги лісу на дальньому березі викочувалися на небосхил два місяці: один великий й білий, другий маленький й червоний. Від спокійної води озера віяло прохолодою, розганяючи задушливе важке повітря. Ісгерд пристрасно мріяла про чистий сухий одяг і багаття, біля якого з задоволенням грітиметься, уминаючи гарячу їжу.

– Приїхали! – голосно звітував імперський офіцер Онтус.

Біля дороги, що йшла вздовж озера, розкинувся на узліссі наметовий табір людей на п’ятдесят, а то й більше. Нічну темряву прорізало велике вогнище і десяток смолоскипів на високих дерев'яних ніжках, серед яких хаотично стояли шатри. Між ними знаходилася єдина обідня зона з кількох столів та лавок, а трохи далі від табору на тій же галявині відвели місце для тренувань і розставили в ряд мішені для стрілянини.

Офіцер показав, де поставити фургони, куди прив'язувати коней і чим їх годувати, потім дав відбій своєму загону й ті втомлено розбрелися табором у своїх справах.

Ісгерд витягла з фургона відданий їй у користування намет і пішла до місця, яке вибрали собі Соратники. Навколо стояв веселий гомін. Народ, який весь день подорожував у спеку, був радий довгоочікуваній стоянці. До Ісгерд підійшла Мільвен і запропонувала разом піти на озеро митися. Дівчина погодилася й, швиденько вихопивши з речового мішка мило, чисту сорочку та спідню білизну на зміну, послідкувала за босмеркою.

Коли вони вже були близькі до того, щоб залишити останній рубіж наметів, їх зупинив Вілкас, що з'явився ніби з нізвідки. Обличчя його було суворе, руки схрещені на грудях.

– Куди цього разу збираєтеся?

– Купатися, – чесно відповіла Ісгерд. Після минулої ночі краще нічого не приховувати.

Вілкас трохи помовчав, потім сказав:

– Не запливайте далеко углиб. Я чув, в Іліналті водяться риби-вбивці.

– Правда? – випалила вражено Мільвен і було не зрозуміло, страшно їй стало чи ні.

– Не знаю, – знизав плечима Вілкас, – але так кажуть.

– Ми триматимемося берега, – пообіцяла Ісгерд. Вона не сумнівалася в словах Соратника, бо він багато чого знав і якщо попередив, значить, був скоріше упевнений в інформації, аніж марнословив.

На Ісгерд чекало неприємне відкриття, коли вони ще не дійшли до берега. Інші босмери вже окупували пляж. Чоловіки та жінки, люди похилого віку та діти – усі вони зовсім не соромилися своєї наготи, сміливо роздягалися один при одному та йшли купатися. Серед них виявився й Таман, який якраз знімав штани у цей момент, через що Ісгерд почервоніла й відвернулася.

– Ти чого? – засміялася Мільвен. – Оголених ельфів ніколи не бачила?

«Бачила, звичайно! – подумала Ісгерд. – Коли маленькою з іншими дітьми купалася на річці». Їй довелося пояснити Мільвен, що вона не звикла до такого і видовище її дуже бентежить. Стояла рання ніч і місяці яскраво освітлювали все довкола, проте навіть так можна було б загубитися серед ельфів, але Ісгерд була надто помітною зі своєю блідою шкірою. Вона звикла ділити загальну спальню із чоловіками і за місяці життя в Йорваскрі навчилася швидко одягатися та роздягатися, щоб не світити оголеним тілом перед Торваром, а тепер ще й перед Атисом. Однак митися завжди ходила лише жіночим колективом. Нехай у Соратників і говорили – «Головне, не чоловік ти чи жінка, а який ти воїн», але елементарне розділення по статі все ж було. Зрештою, вона навідріз відмовилася знімати одяг при такій купі народу.

Хоч би як намагалася вмовити її Мільвен, стверджуючи, що ніхто з босмерів й найменшої уваги не зверне, а Ісгерд залишилася стояти на своєму. Вона пішла вздовж берега, вирішивши пошукати інше місце або прогулятися й трохи почекати, щоб потім повернутися й помитися на самоті. А митися хотілося нещадно. Тіло свербіло від поту, тісна куртка дратувала, у чоботях упріли ноги. Ісгерд йшла, затискаючи в пальцях брусок мила, загорнутий у тканину, і вже була згодна на п'ятачок води серед очерету, аби швидко обмитися хоч десь.

І, як на замовлення, на очі трапилася вузька стежка вглиб рогозу. «Певно, там є вихід до води», – припустила Ісгерд і зашурхотіла колючими хащами. Вона пройшла кілька метрів і вийшла до невеликої затишної заплави, де під самим бережком з води стирчала велика каменюка з пласким верхом. На таких ще у казках сидять водяні і приманюють мандрівників, але для Ісгерд це було просто чудове місце, аби скласти свої речі.

Ісгерд підійшла до самої води й підошви чобіт почали повільно занурюватися в м’який мул. Звідси можна було бачити плаваючих майже на середині Іліналти босмерів, чути їхній сміх та голоси. Тут же було навпаки тихо, тільки шелестів очерет і квакали жаби. Ісгерд вирішила, що місце це безсумнівно хороше, і почала роздягатися. Вона як могла, нашвидкуруч розправилася з безліччю ременів та кнопок, зняла куртку й плюхнула її разом із поручями убік, де сухіше, потім почала стягувати липкі штани та сорочку. Вони пропахли шкірою та сталлю обладунку й звогчилися. Дівчина глянула на своє добро, вирішивши, що після миття все ретельно випере, а поки склала чисті речі на камінь.

Вона увійшла у нагріту за день воду десь по коліно, коли поблизу гучно зашурхотіло. «Качка чи краб?», – замислилася Ісгерд і спробувала пригадати, чи можуть краби плавати, коли з гущавини очерету та рогозу виринула кудлата постать, брудна від трясовини.

– Ой! – скрикнула Ісгерд, тут же осідаючи у воду по самі плечі й ховаючи груди за схрещеними руками.

– О? – вигукнув не менш розгублений воїн, у чиєму неголеному вольовому обличчі дівчина легко впізнала Фаркаса.

Він стояв до пояса у воді, однією рукою відсунувши високу траву, іншою тримаючи блискучого сірого краба за величезну клешню. «Краби тут все-таки є», – в першу чергу подумала Ісгерд, злякано витріщаючись на Соратника. Його мокре волосся, в якому заплуталися водорості й тин, обліпили вилицювате обличчя, а вугільні тіні, якими він підкреслював очі, розтеклися по щоках. Ісгерд затрималася поглядом на розкотистих грудях, вкритих завитками чорного волосся, що тягнулося доріжкою униз по животу, зникаючи у непроглядній воді разом із рештою тіла. Там-сям у світлі зірок та двох місяців темними смужками рясніли старі шрами. Вона вже бачила його оголений торс у свій перший місяць життя в Йорваскрі, коли молодий воїн вирішив показати бойове поранення, але тоді її просто спантеличив вигляд чоловічого тіла. Зараз він змушував її несамовито червоніти.

– Пробач, я налякав тебе, – промимрив винувато Фаркас, не опускаючи руки з затиснутим крабом, що мляво рухав своїми ніжками.

– Нічого, – похитала головою Ісгерд. – Це моя вина, я не бачила твоїх речей.

Соратник витяг волохату водорість, що заплуталася між пасмами у чола:

– Та я покидав одяг у кущах, щоб ніхто не вкрав, якщо затримаюся.

Це йому добре вдалося провернути, бо Ісгерд стежкою до бережка не побачила й натяку на чужі речі.

– А що ти робиш?

Фаркас глянув на краба і похитав їм у повітрі:

– Вілкас сказав, в Іліналті мешкають краби з дуже смачним м'ясом. Я вирішив пополювати. Як тобі? – він вдоволено усміхнувся.

– Дуже ... непогано, – промовила вона, все ще збентежена. Від усвідомлення, що Фаркас стоїть отак зовсім голий, серце робило кульбіти і якби була можливість, Ісгерд зараз же втекла б кудись, згоряючи від сорому.

– Я хочу ще наловити, щоб на всіх вистачило, – поділився планами Фаркас, не приділяючи уваги тому, як напружено Ісгерд зіщулилася у воді. – Тільки цього кабана покладу, а то з ним не дуже зручно буде, – і він рушив до берега.

Дихання перебило від того, що Соратник зараз вийде з води та покаже себе у всій красі в чому мати народила. Ісгерд відвернулася і, коли Фаркас пройшов повз, хутко відпливла углиб, де вже не потребувалося сидіти, прикриваючи себе, а можна хоча б встати на весь зріст і не боятися, що щось буде видно.

– Я забув сказати тобі, щоб ти відвернулася, – у спину їй спантеличено промовив Фаркас, – якщо соромишся.

– Не турбуйся, я так і зробила, – сказала дівчина, відпливаючи далі. Тепла вода Іліналти лагідно пестила шкіру, змерзлу на нічному повітрі.

– Коли ми ходимо в походи, – заговорив Фаркас, – то не соромимося один одного. Все, що може мене збентежити, це легко повалений ворог, а це… Загалом, я люблю битися на повну силу, все інше мене не хвилює.

Що думають про Фаркаса в цих походах інші, його явно не турбувало.

Залунав плескіт води, що знаменував повернення Соратника, і Ісгерд неспішно обернулася, знаходячи тепер візуальний контакт цілком допустимим.

– Ви помирилися з братом, – ствердно, аніж запитуючи, сказав Фаркас, підпливаючи до дівчини.

– Так, він мені все розповів, – кивнула вона, відчуваючи, як поступово на щоках розквітає фарба, – як ти й казав.

– Я ж його знаю, – впевнено посміхнувся Фаркас.

– Інформація, щоправда, виявилася трохи шоковою і мені доведеться подумати про це деякий час.

– Так, це нелегко прийняти, – погодився Фаркас, потім кивнув кудись униз. – А як нога?

– Ох, ну…, – видихнула Ісгерд. Вона зовсім забула про свою рану, яка давно перестала її хоч як турбувати. Потягнувшись однією рукою до стегна, щоб помацати подряпину, дівчина відчула щось, що вужем ковзнуло зовсім поруч. Першою ж думкою Ісгерд були риби-вбивці, про яких згадував Вілкас. Сама того не усвідомлюючи, вона скрикнула й миттєво опинилась за спиною Фаркаса, вхопившись у його плечі.

– Що… що сталося? – здивувався Соратник.

– Щось у воді мало не торкнулося мене! – намагаючись вгамувати страх, промовила Ісгерд. – Я подумала, що це риба-вбивця.

– Риба-вбивця? – Фаркас повернувся до неї.

– Так,... –  знітилася Ісгерд, раптом усвідомлюючи, що повелася як дурна злякана дівка. – Вілкас казав, вони тут водяться.

Соратник захихотів:

– В Іліналті не водяться риби-вбивці, але тут повно іншої риби, цілком невинної. Нема чого боятися. Вілкас просто пожартував.

– Ох, боги, мені так соромно, – пробурмотіла Ісгерд, тепер червоніючи через свою ганебну реакцію.

– У кожного є свій страх, у цьому немає нічого поганого, – знизав плечима Фаркас. – Я боюся павуків.

Ісгерд хотіла сказати, що насправді вона не боїться риб-убивць хоча б тому, що ніколи їх не бачила й чути не чула, що то за звір такий. Просто несподівано пропливла рибка налякала її, а про цю вона згадала цілком випадково. Втім, замість виправдань, вона посміхнулася:

– День повний відкриттів. Виявляється, Вілкас вміє жартувати, а його могутній брат боїться маленьких павучків.

Фаркас зніяковіло посміхнувся:

– Дякую за добре слово, сестро, але павуки справді дуже мерзенні незалежно від розміру, – він зітхнув і невинно додав. – Нічого не можу з собою вдіяти.

Ісгерд раптом перейнялася симпатією до цього маленького одкровення. Це означало, що Фаркас не тільки безстрашний боєць, а й звичайна людина, зі своїми слабостями та чеснотами.

У чуттєвому пориві вона підняла руку з води й обережно витягла довгу вузьку травинку, що застрягла у волоссі Фаркаса.

– Мені це навіть подобається.

Соратник перехопив її зап’ястя й м'яко стис у своїх пальцях. Вони завмерли один навпроти одного, не знаходячи слів. Ісгерд відчувала, що зараз щось станеться, і серце її шалено забилося від передчуття. Скільки в них вже було таких моментів, які нічим не закінчувалися? Не один. І Ісгерд щиро бажала, щоб цей момент затишшя, який тільки здавався таким зі сторони, а для них обох вирував емоціями, нарешті вирішився. Конкретним чином.

– Брате, ти наловив крабів?

Вілкас був тут, на березі. Він не одразу розгледів, що Фаркас не один, і був спантеличений, коли фігура розділилася на дві і в меншій він упізнав Ісгерд.

– Саме цим і займаюся! – бадьоро запевнив Фаркас, відпускаючи руку Ісгерд.

– А ти…? – звернув увагу на дівчину Вілкас і не знайшовся, як закінчити питання.

– А я не помітила Фаркаса в кущах і прийшла сюди купатися, – з нервовим сміхом відповіла Ісгерд. – Я попросила його допомогти намилити мені волосся.

Те, що в руках в жодного з них не було мила і вони стояли надто підозріло тихо, Вілкас вирішив опустити. Він хмикнув, впираючи руки в боки:

– Закінчуйте якнайшвидше. Босмери вже підготували котел на крабову юшку, – він опустив погляд на тушку, що лежала на березі. – Цього я заберу.

Підхопивши краба за клешню, Вілкас зашурхотів очеретом, повертаючись на дорогу. Ісгерд пирснула, подумки обізвавши Соратника злісним тролем і руйнівником моментів.

– Так тобі дійсно допомогти помити волосся? – спитав Фаркас.

– Та я просто сказала, – повела плечима Ісгерд, – щоб якось… ну ти зрозумів.

Фаркас швидше за все не зрозумів, бо не з тих він був, хто схоплював нальоту такі уривки або розумів натяки, і зарахував відповідь просто як відмову від допомоги. Він заскріб у потилиці, скоса подивившись на Ісгерд, наче розчарувавшись, й пробубнив:

– Піду далі ловити крабів, бо одного точно на всіх не вистачить.

– Гаразд, – смиренно відповіла Ісгерд, відчуваючи, що особлива атмосфера була безповоротно порушена. – І якщо нам доведеться ділити цей закуток разом, то не міг би ти відвернутися, поки я не вимиюся і не поперу?

Фаркас усміхнувся, не розтискаючи губ:

– Без проблем. Я буду в тій стороні, – він махнув на зарості, – якщо щось знадобиться, клич.

– Дякую, – кивнула Ісгерд.

Відштовхуючи від себе водорості та латаття, Соратник зник в очереті. Дівчина швиденько сходила за милом й повернулася у воду, ретельно намилюючи тіло та волосся по дорозі. Занурившись кілька разів, щоб змити піну, й запевнившись, що тепер вона чиста як ніколи, зайнялася пранням. У воду пішли й штани, й сорочка, й спідня білизна. У цей час Фаркас голосно шарудів у траві і глухо лаявся. Краби не хотіли так просто здаватися до рук Соратника. Ісгерд не бачила їх, але чудово чула клацання клешень і скрип хітину та різке плескання води, і невидима сутичка смішила її.

Закінчивши з пранням, Ісгерд натягла спідню білизну й суху сорочку, похапала решту речей і пішла до табору, залишаючи Фаркаса наодинці з крабами.

Біля багаття вже сиділи викупані босмери, сушили волосся та речі. Одна група розбирала краба, принесеного Вілкасом. Самого воїна вона виявила осторонь, у компанії Атиса та пари офіцерів, які демонстрували один одному варіанти бойових стойок. Ісгерд вирішила, що їй варто підійти та повчитися, раз видалася така можливість. Розвісивши мокрі речі на майже заповненій розтяжці між фургонами, пішла до чоловіків.

– У нас на батьківщині воїни використовують інший варіант завдання удару, – сказав Атис і зробив швидкий випад, від якого меч видав свист.

– О, цікавий прийом, – потер заросле підборіддя офіцер. – Я так розумію, це вийде лише з одноручним мечем?

– Так, – кивнув данмер. – Рух має бути швидким, щоб супротивник не встиг зреагувати. Дворучні мечі у такому разі згодяться лише дрова колоти.

Воїни почули кроки й помітили наближення Ісгерд.

– Ваша? – спитав імперський солдат у Вілкаса і, отримавши кивок, звернувся до дівчини. – Доброго вечора, Соратниця.

Ісгерд скромно посміхнулася:

– Доброго. Я помітила, ви ділитеся знаннями, й вирішила теж послухати.

– Може й ти нам щось покажеш? – запропонував офіцер.

– Вона новенька, – заступився Вілкас. – Сама тільки вчиться.

– А-а, – простяг той, діловито киваючи, і впер руки в боки, – ну, тоді звісно послухай та повчися тому, що тут досвідчені дядьки показують, – він з усмішкою зиркнув на Вілкаса. – У нас дуже жорсткий відбір в Легіон, не кожен чоловік може пройти, не те що жінка.

– Ми також ретельно придивляємось до новачків і, якщо бачимо потенціал, довго й старанно тренуємо, щоб отримати гідного бійця.

– Що ж, якщо Атис такий самий новачок, то Соратникам пощастило з ним, – офіцер поплескав данмера по плечу. – Такі скрізь на вагу золота.

– Я багато чого вмів ще до вступу в Соратники, – уточнив Атис. – Вілкасу не доводиться зі мною багато возитися.

Ісгерд почала шкодувати, що підійшла. Її цікавили нові знання, а послухати пусті балачки можна було й в колі босмерів – ті якраз любили без упину побазікати ні про що.

– Може влаштуємо невеликий спаринг і перевіримо, у кого тренування ефективніші? В нашому загоні якраз є один салага, вперше на завдання вийшов.

Вілкас подивився на Атиса:

– Що думаєш?

Данмер байдуже знизав плечима:

– Чому б ні.

Офіцер вишкірився:

– Те, що ти майстер меча, ми вже знаємо. А як щодо перевірити вашу войовницю? – він кивнув на Ісгерд.

Ноги дівчини одразу налилися свинцем й серце від хвилювання швидко застукотіло.

– Не думаю, що це гарна ідея, – засумнівався Вілкас. – У неї нещодавно було поранення.

– Все вже зажило, – сказала Ісгерд. Їй не хотілося здатися слабкою, попри те, що брати участь у бійці не входило у плани на вечір.

Вілкас невдоволено цокнув, не дуже радий її балакучому язику, і додав:

– …і вона тільки пів року з нами.

– Пів року? – підняв брови офіцер. – Наш боєць теж нещодавно вступив до Легіону. Не чекати ж їм до посивіння, коли навички самі з'являться. Нехай спробують. Що скажеш, Соратниця?

Декілька пар очей втупилися в Ісгерд. Вона завмерла, не знаючи, що відповісти. Похвалитися їй не було чим, мечем вона махала посередньо і досі не загинула лише за випадковим везінням. І вона чомусь була впевнена, що імперський «салага» зброєю володіє набагато краще.

– Мені піти переодягнутися в обладунок? – Ісгерд подивилася на Вілкаса, чекаючи від нього вказівок, але його випередив офіцер:

– Не треба, – і він свиснув у натовп солдатів. – Покличте Родіка до мене, швидко!

Через хвилину до них прибіг захеканий молодий хлопець, рудий та чубатий, з  тугими м'язами на сухому тілі. Він більше був схожий на зброєносця, ніж на солдата.

– Поборешся з дівчинкою від Соратників? – завзято поцікавився офіцер у Родіка.

Той змірив Ісгерд поглядом, не одразу збагнувши, що до чого. Між ними пролягла тягуча хвилина оцінки один одного, потім Родік кивнув головою. Офіцер віддав наказ нести зброю. Ісгерд очікувала отримати меч, але замість нього обом простягнули рівні обстругані палиці та до них старенькі круглі щити. Дівчина здивувалася – битися дерев'яними ціпками, як малі діти, це ж посміховисько! Початківцям при гільдії Соратників й те давали справжні мечі.

Ісгерд подивилася на Вілкаса, щоб отримати якусь підтримку, однак той лиш похитав головою. «Гаразд, спробую викластися на повну із цим», – змирилася вона. Можливо, так було навіть краще. Після вчорашньої колотнечі отримати нові поранення аж ніяк не хотілося.

Непомітно довкола почав збиратися народ. Солдати Легіону одразу зрозуміли, що намічається щось цікавеньке й пустили чутку по табору, і разом з ними підтягнулася й частина босмерів. Ісгерд відчула, що починає надто хвилюватися. Їй і раніше доводилося брати участь у навчальних спарингах на виду у всіх, але що таке купка Соратників, з якими ти близько знайомий і нікого не соромишся, і півсотні незнайомців, які пильно слідкують і оцінюють кожний рух.

Ісгерд і Родіка оточили широким кільцем, освітленим кількома смолоскипами. Офіцеру притягли обшарпаний часом пеньок і він вліз на нього:

– Пропоную бій новачків на інтерес! Родік Рудий з Імперського Легіону і…, – він глянув на дівчину і та назвала своє ім'я, – і Ісгерд з гільдії Соратників!

Солдати схвально заулюлюкали й заплескали, передчуваючи видовище. З одного боку – боєць з Імперського Легіону, який проходить суворі тренування, вчиться поводитися з будь-якою зброєю та вишколює всі рухи до ідеалу. З іншого – дівчинка з найдавнішої бійцівської гільдії, в якій цінуються безстрашність та доблесть, і де навчаються найкращих прийомів, які століттями передаються від учителя до учня. Соратники відомі своїми подвигами, але Легіон теж не простий. І новачки зараз покажуть, чиє ж військове мистецтво краще.

– Наставники бійців, ви можете зробити короткий наказ, і почнемо бій, – запропонував офіцер.

Вілкас підійшов до Ісгерд:

– Головне не нервуй, тримай голову холодною.

– Я не наривалася на цей спаринг, – процідила Ісгерд, щоб її не почули інші.

– Знаю, – кивнув Соратник, – але якщо цей офіцер хоче видовища, дай йому це. Покажи, чому тебе навчили у гільдії.

Наставники повернулися на свої місця. Ісгерд стиснула палицю, пробуючи дерево пальцями, й міцніше перехопила ремінь на щиті, готуючись прикривати їм ліве плече. Пролунав дзвінкий удар по шолому, знаменуючи початок спарингу.

Родік зарухався. Він поволі йшов по колу й Ісгерд відходила в протилежний бік в тому ж темпі. Обидва дивилися один на одного майже невідривно, вичікуючи, хто ж перший піде в наступ. Ісгерд вирішила віддати перший крок Родіку. Якщо не знаєш свого супротивника напевно, дозволь йому завдати удар першим й оціни силу. Захист кращий за сліпу атаку.

Родик, схоже, й сам дотримувався цього правила.

– Ну, чого ти церемонишся? – підбурювали з натовпу. – Це ж лише дівчисько!

Хлопець зробив перші короткі випади у бік Ісгерд, перевіряючи її на уважність. Вперше дівчина здригнулася, наступні ж рази сприйняла спокійніше. Нарешті Родік атакував.

Ісгерд зловила удар на щит і тицьнула палицею у відповідь. Вони зчепилися на мить, намагаючись пробити блок один одного, потім відскочили назад.

– Чекай, коли відкриється! – прикрикнув Вілкас. – Не поспішай.

Родік кинувся знову. Ісгерд відставила ногу далі й підняла щит вище, утримуючи міцну позицію. Хлопець спробував пробити її згори, але був вдало заблокований. Закривши собі огляд, Ісгерд не помітила, як наступний удар дістався їй по стегну. Вона зашипіла й припала на одне коліно. Імперські солдати радісно загомоніли. Атис вилаявся.

Віддихавшись, Ісгерд вирівнялася й визирнула з-за щита на супротивника. Родік тріумфував і весело погойдував ціпком, входячи в азарт. Він відчував, що перемога йому дістанеться легко. Ісгерд почала втрачати дух. Її бентежив натовп спостерігачів і покладена на плечі відповідальність. Вона боялася не впоратися. «Чому я так тушуюся? – дивувалася зі свого безсилля Ісгерд. – Я вже билася раніше й навіть вбивала. Чому ж зараз не можу побити цього хлопця?». Відповідь знайшлася швидко – в ті рази їй було за що битися. Тоді на кону стояло життя або серце розпалювало бажання помстися кривдникам. У цей же спаринг її втягнули проти волі й Ісгерд просто не бачила сенсу в ньому. Вона не хотіла битися з самого початку, тільки й усього.

– Давай, сестро, розмаж цього сопляка! Покажи, на що здатні Соратники!

Ісгерд не озирнулася, щоб не втрачати Родіка з поля зору, але в душі захвилювалась ще дужче. Позаду в юрбі стояв Фаркас і теж дивився.

– І скоріше, бо за босмерами і краба не встигнеш скуштувати! – додав він, чим викликав у неї посмішку.

Схоже, тепер-то Ісгерд має сенс у цьому спарингу. За її боєм спостерігала люба серцю людина, перед якою вона ніяк не могла впасти лицем у багно.

Наступну атаку Ісгерд знову блокувала, але цього разу не просто стояла на місці, перечікуючи, коли Родік дарма відлупить всю свою силу, а дочекалася моменту, коли хлопець видихається. Тоді вона штовхнула його щитом у щит, відштовхуючи від себе. Родік затоптався, плутаючись у ногах. Ризикнувши власним захистом, Ісгерд відкрилася й зробила низку ударів. Хлопець не став чекати, спробував відповісти. Пролунала серія глухих зіткнень дерева об дерево, після чого Родік кинувся на Ісгерд, прикрившись щитом. Він протаранив її і дівчина ледь не звалилася, шумно гальмуючи й підіймаючи стовп пилу. Від падіння її врятувала комплектація самого Родіка. Якби він був вищий і потужніший, лежати б Ісгерд вже на землі.

Ряд глядачів, що голосно перемовлявся й плескав у долоні, тепер був прямо за її спиною.

– Ввали йому, щоб мало не здалося! – почувся підбадьорливий голос Фаркаса зовсім близько.

У грудях усе затріпотіло. «Я не підведу Соратників!», – пообіцяла собі Ісгерд і підгадала момент, коли Родік заносив ціпок для бокового удару й вдарила першою, цілячись у голову. Хлопець вчасно прикрився, піднявши щит угору. Права нога Ісгерд, якою вона гальмувала, піднялася й добряче влупила Родіка у незахищений тепер живіт. Вона вбила стопу в його міцний прес та навалилася всією масою, штовхаючи усім тілом. Хлопець охнув й позадкував. Очі його округлилися від несподіванки, дихання збилося. Ісгерд швидко вирівняла рівновагу й вдарила знизу-вгору. Палиці схрестилися в блоці. Не гаючи часу на розв'язку, Ісгерд вивернула зап’ясток і з силою тицьнула окантовкою щита прямо в обличчя Родіка. Він впустив ціпок й схопився за ніс, з якого бризнула кров.

Коло зівак розірвалося, народ посипав у центр. До Родіка підбігли його товариші, сміючись і підбадьорюючи невдачливого солдата.

– Буде тобі урок, Родіку, що тренуватися потрібно старанніше!

– Це що, дівчисько реально ніс розквасило?

Ісгерд важко дихала, переводячи дух. Вона кинула на землю палицю та щит і стерла з чола піт. «Ну ось, помилася, називається», – засмутилася вона, все ще не до кінця усвідомлюючи, що тільки-но здобула перемогу.

– Що ж, Соратники довели, що їхня гільдія все ще не дарма вважається найкращою в Скайримі, – сказав із ввічливою усмішкою офіцер, підходячи до бійців.

Поруч з Ісгерд виник Вілкас і схвально поплескав її по спині. З-за його плеча з'явився Атис. Звична зверхність випарувалася і в очах затеплилася повага:

– Не очікував від тебе, – сказав він. – Молодець.

– Спасибі, – скромно подякувала Ісгерд і тут же злякано скрикнула, коли її міцно обійняли за боки та підняли над натовпом. Фаркас посадив Ісгерд собі на шию та хрипко реготав, оголошуючи на всю округу переможницю, яка розбила в пух і прах хваленого імперського солдатика. Перелякана Ісгерд схопилася за його голову, мало не вириваючи з корінням ще вологе волосся, і благала опустити назад. Соратник не послухався й доніс її аж до босмерського багаття. Ті з ельфів, хто не був присутній на спарингу, здивовано витріщалися на цю ходу.

– Є мед, вухаті? – безцеремонно запитав Фаркас, повертаючи тремтячу Ісгерд на землю.

– У нас завжди є! – з викликом кинула Мільвен, підхоплюючи зухвалість Соратника. Вона також спостерігала за бійкою і була в курсі перемоги. – Гей, Аралініле, діставай барило!

– І не одне! – крикнув Фаркас босмеру, що хутко побіг до фургонів, потім ляснув Ісгерд по плечу так, що мало не вибив з неї дух. – Ех, бачили б тебе інші Соратники, сестро! Недарма ти в нас з'явилася.

Дівчина зніяковіло посміхнулася. Їй було ніяково опинитися в центрі уваги. Босмери та Соратники оточили багаття з великим казаном, над яким вилася ароматна пара, та ще якийсь час обговорювали поєдинок. Вілкас не став розхвалювати Ісгерд, навпаки, потикав її носом у помилки, зробивши докладний розбір кожного її кроку, від чого дівчині спочатку було неприємно, а потім вона змирилася й прийняла все як є. Адже їй і правда ще вчитися та вчитися. «Впевнена, якби замість мене вийшов Вілкас, Родік би вже через хвилину валявся в пилюці», – щиро вважала вона.

Потім настав час вечері та йти за імперські столи ніхто не став. Натомість навколо ельфійського вогнища розгорнули довгі килимки, на які виставили в'ялене м'ясо, сир, овочі, почерствілий хліб та слоїки ще з Ривервуда, ягоди та горіхи. Серед їжі поставили дерев'яні кухлі, наповнені босмерським трав'яним медом, а кому питного посуду не вистачило, ті пили прямо з пляшок. У миски розлили юшку з великими шматочками крабового м'яса і, розсівшись, усі почали їсти, балакати та напиватися.

Notes:

Chapter 17: Босмерський мед

Вечеря затяглася до пізньої ночі, бо босмери були нестримні у своїх розвагах. Коли всі наїлися, настала пора музики, танців та пісень. Як і зазвичай, головною співачкою виступила Мільвен, а музики похватали бубони, барабани й дудки. Послухати та подивитися, як майстерно танцюють і співають ельфи, прийшли й допитливі імперські солдати. Їм, правда, дозволено було тільки спостерігати, а пити разом зі всіма солодкий босмерський мед заборонялося, тому поки одні веселилися, їм лишалося тільки сумно зітхати.

Натанцювавшись вдосталь, перейшли на ніжні ліричні пісні, в яких босмери оспівували кохання, природу, батьківщину, яка залишилася далеко й за якою нило серце. Багато хто перейнявся цими піснями й трохи засумував, кожен міркуючи про своє. Не обійшов стороною цей настрій й Ісгерд. Спостерігаючи за зоряним небом та іскрами вогню, що кружляли над головами, вона згадала рідний дім, про який вже давненько не думала, заклопотана купою справ. Але не встигла вона остаточно зажуритися, як відпочилі босмери знов перейшли до веселощів: розлили ще меду по кухлях та почали розповідати частівки, від яких усі реготали до болю в животі.

Непомітно народ почав розходитися, а біля вогнища залишалися найстійкіші. Навіть Соратники, любителі гудіти на бенкетах до ранку, й ті відправилися відпочивати, бо цілісний сон був важливим для воїнів, яким ще варту стояти й захищати в разі чого ельфів. Одна Ісгерд залишилася, пообіцявши Вілкасу не сидіти довго. Вона розляглася на килимках, що звільнилися, неспішно попиваючи солодкий мед з м'ятною ноткою, і слухала Мільвен. Босмерка розповідала про свої пригоди. Деякі історії Ісгерд вже чула, але під хмільний мед вони звучали як уперше. Якоїсь миті солодко позіхнув Таман і всім своїм виглядом натякнув, що час йти спати. Мільвен побурчала, бажаючи ще трошки посидіти, але врешті суперечити не стала. Піднявшись зі своїх килимків, друзі побажали добраніч і зникли в напрямку, де стояли фургони ельфів.

Хоч Ісгерд й відчувала легку втому, їй хотілося ще трохи насолодитися цим чудовим днем. Її душа тріпотіла від розмов, пісень, перемоги на спарингу та випадку на озері. Вона озирнулася довкола. Не у всіх наметах панувала темрява, чулися голоси та сміх імперських солдатів то тут, то там. Частина табору ще не спала: окрім гуляк, що засиділися біля вогнища, залишалися ще ті, хто мав нести нічну варту.

Ісгерд затримала погляд на наметах Соратників. В одному з трьох горіло світло, просочуючись через вузьку щілину між товстими завісами. «Сподіваюся, близнюки не роздратуються, якщо я заскочу до них побалакати? Вони ж все одно не сплять», – подумала Ісгерд й відшукала серед посуду та недоїдків майже повну пляшку меду та схопила два найближчих кухлика. Комусь доведеться пити з горла, але хіба це проблема?

Шлях до намету здався довгим та холодним. Тільки-но Ісгерд відійшла від багаття, як тепло залишило її, і без куртки стало неприємно мерзлякувато.

Ісгерд підійшла до входу у намет, з щілин якого сочилося світло ліхтаря, поставила кухлики на землю та безцеремонно відсунула полог.

– Можна? – запитала вона, заглядаючи всередину.

Усередині був один Фаркас. Він лежав на спальнику, склавши руки під головою, і задумливо дивився в стелю. Спальне місце Вілкаса було завалене частинами обладунку та одягом. Підвівшись на ліктях, воїн дещо здивувався пізньому візиту та все ж кивнув:

– Так, я ще не сплю.

Ісгерд незграбно втягла посуд з пляшкою у намет і поставила їх біля ніг Соратника, потім влізла сама й гарненько засмикнула полог, щоб зовні не тягнув протяг. У цей час Фаркас старанно розгрібав по кутках розкладені речі, звільняючи місце.

– Всі розійшлися, а мені ще побалакати охоче, – пояснила Ісгерд свою появу, сідаючи зручніше на розкладеній шкурі та схрещуючи ноги. – Побачила у вашому наметі світло і подумала навідатися. А Вілкас де?

– Я сказав, що хочу ще поколупатися у своєму обладунку, тож брат пішов до Атиса, щоб я не заважав йому спати.

– Тоді чи можу я скласти тобі компанію? – стурбовано уточнила Ісгерд. Вона, загалом, бачила, що Соратник не дуже-то й зайнятий, але раптом перервала його усамітнення?

– Для тебе, сестро, все що завгодно, – повів плечима Фаркас, скромно посміхнувшись одними куточками вуст.

– Тоді ось, – Ісгерд наповнила кухлики медом і подала один воїну, а свій підняла вгору, оголошуючи тост. – За дружбу між нордами та ельфами?

Фаркас розкотисто розсміявся й стукнувся боком кухлика об її. На хвилину запанувала тиша, під час якої кожен поволі насолоджувався трав'яним медом. Ісгерд перша опустила кухлик собі на коліна й мовила:

– Я тут подумала, може мені з босмерами піти? – вона підвела очі на Фаркаса. – Подивитися на Валенвуд, зрозуміти, наскільки близька мені їхня культура.

– Ти хочеш залишити Соратників? – з підозрою запитав він.

Ісгерд похитала головою:

– У тому й річ, що не хочу, але я відчуваю, що заплуталася. Мати трохи розповідала про життя босмерів, тому що вже сама мало знала – далася взнаки нордська культура, в якій вона виросла. А я не можу зрозуміти, наскільки вони близькі мені за духом. Одна справа - послухати розповіді, інша – побачити все на власні очі, – вона допитливо подивилася на Фаркаса. – Як думаєш, як Соратники поставилися б до мого відходу?

Декілька пляшок випитого перед цим меду добряче розв'язали язик. Своїми прихованими думками Ісгерд могла поділитися тільки з Ейлою, проте зараз вона не відчувала перешкод для відвертої розмови з Фаркасом. Її швидше турбувало, що Фолкріт був вже не за горами і вирішувати доведеться швидко.

Соратник насупився:

– Я не можу сказати за інших або змусити тебе робити щось проти твоєї волі, але оскільки я – твій брат по зброї, то на мою підтримку можеш розраховувати у будь-якому разі.

Ісгерд гірко посміхнулася, визнавши слова Фаркаса якимись дитячими, несерйозними. Так будь-хто міг сказати з гільдії, а ось що Фаркас думав насправді? Невже він зовсім не має власної думки?

– Тобто ти відпустиш мене, якщо я вирішу піти?

Її питання потрапило якщо не в саме серце, то дуже близько. Фаркас нахмурився й на вилицях проступив рум'янець, який легко можна було сплутати зі сп'янінням, і все ж Соратник одразу припав до кухлика, бажаючи приховати своє збентеження:

– Мені б цього не хотілося, – пробулькотів він у мед.

Ісгерд зітхнула й вирішила, що настав час розставити всі крапки над i. Скільки ще вони ходитимуть один навколо одного? Вже зараз їм точно ніхто не завадить закрити це питання: табір спить, а Вілкас як за помахом богів пішов у намет до Атиса.

Ісгерд хоч і набралася сміливості, а все ж запитала з боязкістю в голосі:

– Я подобаюсь тобі?

Фаркас завмер, міцно стиснувши стінки дерев’яного кухлика до скрипу. Питання застало його зненацька. Він шумно видихнув та почервонів до самого коріння волосся.

– Подобаєшся, – хрипко, ніби від сухості у роті, зізнався він, – а я тобі?

– І ти мені, – на одному духу відповіла Ісгерд.

Вона давно хотіла зізнатися. Що там ті записки Ейли чи двозначні натяки – все це була дурня в порівнянні з чесною відкритою відповіддю. Так чи ні, і нема чого гадати. Фаркас сказав «Так» і якби Ісгерд стояла, земля пішла б з-під її ніг.

– Що ж, це виходить нам тепер одружитися треба? – збентежено посміхнувся Фаркас. Було незвичайно спостерігати, як грізний могутній чоловік раптом стає дивовижно вразливим.

– О, так одразу? – здивувалася Ісгерд.

Фаркас знизав плечима:

– У нордів так заведено. Якщо люди подобаються один одному, вони довго не роздумують і одружуються, бо життя надто коротке, щоб… думати.

– Мені подобається ця традиція, – до яблучок на щоках усміхнулася Ісгерд, хоча пояснення Фаркаса й прозвучало дуже наївно. – У моєму селі залицяння могли затягтися на рік, поки дівчина вирішувала, виходити заміж чи ні.

– Значить, цей залицяльник не дуже їй і подобався, – припустив Соратник, потупившись поглядом у хутряну підстилку.

– Мабуть, – погодилася Ісгерд.

В Ельфійських Луках дівчата могли гуляти з кількома хлопцями одночасно, вибираючи, який з них красивіший, розумніший та  працьовитіший. При цьому гуляли вони з ними тільки за ручку, не обіймалася і не цілувалася. У подібні справи також втручалися подружки, радячи направо й наліво, кого варто відшити одразу, а кого ще слід помаринувати, перевірити. Ісгерд це здавалося неабияким кумедним заняттям, хоча сама вона ніколи не була ні в ролі дівчини на виданні, ні в ролі її подружки. Зараз, згадуючи ці ситуації, їй здавалося дурістю так тягнути час і обирати нареченого за певними параметрами – хіба якщо кохають, так роблять? На її пам'яті швидко одружилася лиш одна пара, та тоді юна Ісгерд вважала, що це дуже дивно.

Але раз Фаркас так запитав про одруження, чи будуть вони так само гуляти за ручку й тільки потім... все інше? Ісгерд не мала жодного досвіду, але, правду кажучи, бували дні, коли вона замислювалася й задавалася питаннями, як то воно усе?

– А цілуються норди до чи після весілля? – випалила вона й одразу відчула, як їй стає спекотно від сорому. Сорочка буквально прилипла до шкіри. І хто її за язик потягнув?

Повисла тягуча тиша, тільки вогник у ліхтарі потріскував та відкидав тіні, що танцювали на косих стінках намету. Ісгерд схвильовано глянула у блискучі сірі очі Фаркаса, в яких переливалися золоті іскорки.

– Коли завгодно, – гортанно прошепотів Соратник.

Весь простір намету сповнився бурхливої атмосфери, від якої побігли по шкірі чутливі мурашки і волосся встало дибки. Фаркас блукав поглядом по лицю Ісгерд, особливо затримуючись на її губах. Щось змінилося між ними, повітря ніби наелектризувалося, наповнилося вологою й важким солодкуватим запахом.

Відставивши кухлик убік, Фаркас підвівся й наблизився до Ісгерд. Від Соратника, який наближається, й розуміння його намірів, вона завмерла. Завмерло і її серце.

Фаркас простяг руку і, поклавши широку долоню на згин шиї, потягнув дівчину до себе. Ісгерд подалася вперед, повільно опускаючи повіки. Гаряче дихання впереміш із запахом алкоголю обдало її, а потім вона відчула на собі пухкі губи, солодкуваті від меду. Фаркас легко поцілував в краєчок вуст, а Ісгерд інтуїтивно схиливши голову, невпевнено відповіла йому. Вона ще ніколи не цілувалася, знала про це з розповідей і дуже боялася, що у неї не вийде і вона зганьбиться.

Але цей страх швидко забувся. Фаркас цілував її, все сильніше пригортаючи у свої обійми, а губи Ісгерд самі рухалися, як було треба. Їхні поцілунки були боязкими та акуратними, сповненими ніжності та любові, що довго грілася в глибині, а тепер нарешті була випущена на волю.

Ісгерд відчула, як все її тіло сповнюється млості. Серце лунко билося, розганяючи кров по венах і змушуючи щоки та вуха горіти. У животі накочували дивні хвилі, породжуючи незрозуміле бажання чогось більшого, але чого – Ісгерд не могла збагнути, вона тільки хотіла сильніше притулитися до Фаркаса, притиснутись до його вуст. Вона огладила його колючу бороду, вилиці й закопалася пальцями у волосся на потилиці. Після сьогоднішнього купання воно пахло милом, було трохи сплутане й тугими завитками спадало на плечі.

Рука Фаркаса сповзла по спині вниз й пірнула під сорочку до самого пояса штанів. Ісгерд раптом згадався випадок з Арнбйорном, коли він нахабно стягував з неї одяг, сповнений мерзенних хтивих бажань. Тоді її це сильно налякало, зараз же, навпаки, хотілося якнайшвидше позбутися сорочки, в якій було страшенно душно як для такої тонкої тканини. Проте страх все одно нікуди не подівся.

– Стривай, – попросила Ісгерд, відсуваючись назад й відкриваючи очі.

Ніколи ще вона не бачила Фаркаса таким розпаленим. Його очі блищали й гарячково дивилися на неї, хрипкий свист виривався крізь прочинені губи. Він з нерозумінням спитав:

– Щось не так?

Дівчина знічено відвернула лице:

– Я…, – вона пожувала губу, – я ще не була з чоловіком.

Повисла тягуча пауза. Ісгерд бачила, як нудиться від бажання Соратник, і було в цьому щось божевільне та привабливе. Вона й сама відчувала, як хоче більшого, але й переживала, адже це, власне, буде з нею вперше.

– Якщо ти не хочеш, я не наполягатиму, – смиренно сказав Фаркас, хоч у голосі його простяглося розчаруванням.

Ісгерд стрепенулась:

– Н-ні, я, – їй стало страшно соромно говорити на цю тему, – я хочу! – випалила вона, – але мені, правду сказати, боязко. Я не знаю, як це відбувається і що робити, і…

Фаркас раптом заспокійливо посміхнувся:

– Усе гаразд. Я маю досвід у таких справах і можу з упевненістю сказати, що в цьому немає нічого страшного.

Кров знову прилила до щік Ісгерд. Вона й раніше знала, що Фаркас спав з дівчатами, адже не просто так молоді Соратники ходили до «П'яного мисливця» у рідкісні моменти свободи, але усвідомлення, що сьогодні це стосуватиметься не когось там, а неї, змусило джгут унизу живота затягнутися ще тугіше. У ногах сил зовсім не залишилося і якби їй довелося зараз йти, вона могла б тільки повзти.

Ісгерд тремтяче промовила:

– Я хочу спробувати це з тобою.

Фаркас лагідно посміхнувся й дівчина сама не стримала посмішки. Вона розправила плечі, висловлюючи свою готовність та рішучість, і крізь грубу тканину сорочки проступили напружені соски на маленьких грудях, один погляд на які змусив Соратника затамувати подих. Він прихопив дівчину обома руками й припав губами до її шиї. Ісгерд відкинула голову й шумно видихнула від жадібних вологих поцілунків, що окропляли її шию та ключиці.

Сорочка задерлася й поповзла вгору, вивільняючи тіло. Ісгерд підняла руки і Фаркас допоміг їй роздягнутися. Залишившись без верхнього одягу, Ісгерд зіщулилася від прохолоди, що несподівано лизнув плечі, й збентеження від свого оголеного тіла. Вона відвела очі, а потім мало не вигукнула від несподіванки, коли шорстка від мозолів долоня накрила її груди. Фаркас розглядав її і пестив кінчиками пальців, і від цього повітря в легенях зовсім не лишилося. Ісгерд відчула, як паморочиться голова від ніжності та любові, що переповнювала її. Вона вчепилася в плечі воїна і її вклали на хутряний спальник.

Крізь затуманені сп’янілі очі вона бачила, як уважно Фаркас дивиться на неї, борючись із бажанням безцеремонно накинутися, як завжди дозволяв собі з дівчатами в таверні. Ісгерд затискалася й намагалася з незвички прикрити оголене тіло, тріпотіла під його руками, коли він гладив її, ковзав пальцями по вигину талії, пірнав у западинку пупка, перераховував ребра, кружляв навколо грудей, попутно обсипаючи шкіру мокрими поцілунками. Фаркас стільки разів уявляв собі, як Ісгерд виглядає оголеною й зрозумів, що прогадав по всім фронтам, але в цьому не було нічого поганого. Насправді реальність виявилася набагато кращою.

Однією рукою він прихопив свою сорочку на загривку й стягнув через голову, оголюючи підтягнутий торс, що бугрів м'язами. Ісгерд витріщилася на випуклі груди Соратника, вкриті чорним волоссям, крізь яке проглядалися коричневі тверді соски. Про те, щоб опустити погляд нижче й оцінити все його тіло, їй не вистачало сміливості. Вона лежала в заціпенінні, побіжно відчуваючи, як її ноги залишаються спочатку без чобіт, а потім і без штанів. Фаркас знімав з неї одяг, жадібно огладжуючи ступні й стегна, що відкривалися його очам, наче давно чекав цього.

Ісгерд раптом розгубила всю свою рішучість. Їй здавалося, що зараз станеться щось, що переверне її життя з ніг на голову, і боялася цього. Не було секретом, що люди кохаються повсюдно і це нормально. У селі хлопці старшого віку розповідали, як це здорово та скільки задоволення приносить, а дівчата, наслухавшись своїх заміжніх сестер, підтверджували сказане, але обмовлялися, що дівчина, яка поважає себе, віддасться тільки з любові. Ісгерд зараз теж віддавалася з любові, але страху від цього менше не ставало.

Її міцно поцілували в губи, вириваючи з заціпеніння, і погладили по вухах, з особливою увагою торкаючись лівого. Залишок вуха мав особливе значення для Ісгерд і, схоже, для Фаркаса теж. Вперше він проявив свої почуття, торкнувшись його за день до того, як дівчина потрапила до лап бандитів.

Стегна Ісгерд повільно розвели й вона одразу здригнулася, відчувши щось гаряче та тверде біля свого потаємного місця. «Зараз все трапиться», – забилася в її мозку думка, а слідом за нею в тіло увірвався сніп розпеченого вугілля. Біль вибив повітря з грудей з коротким болючим зойком. Її промежину розпирало від нового відчуття, чужого й незвичного, палкого зсередини.

Фаркас завмер, завмерла й напружена всіма м'язами Ісгерд.

– Тобі боляче?! – злякався не менше за неї Соратник. – Якщо так, я припиню негайно.

Вона різко похитала головою, розкидавши волосся по спальнику. Через стислі губи вирвалося протяжне:

– Продовжуй.

Вперше завжди боляче – так їй казали подружки. Ісгерд прикидала, що приємного буде мало, але щоб настільки, навіть не здогадувалася. Однак вона не хотіла відступати. Її кохання до Фаркаса була настільки сильним, що Ісгерд була готова пройти через цей біль. Потім так страшно не буде, вона була впевнена.

Стривожений Фаркас обвив її однією рукою, притиснувши до себе й уткнувшись носом у волосся. Він почав рухатися й рухи його були обережні, боязкі. Ісгерд вчепилася в спину, втискаючись у груди воїна, ніби це могло врятувати її від страждань. Ритмічні поштовхи вибивали крізь її стиснуті зуби тихі стогони. Спочатку було боляче, однак згодом з кожним рухом Фаркаса жар унизу живота, що досі мучив її, почав спалахувати безліччю солодких колючих блискавок, що прострілювали тіло й дарували довгоочікувану насолоду.

Ісгерд тремтіла й задихалася від твердих ударів всередині себе, а вони, спочатку повільні, ставали все сильнішими й швидшими. Фаркас втрачав над собою владу, його дихання ставало рваним та глибоким, а серце, до якого Ісгерд притулялася, почастішало свій біт.

Грубі швидкі поштовхи породжували в Ісгерд нові хвилі задоволення й болю, її нутро буквально палало. Вона не стрималася й заплакала, якраз у той момент, коли Соратник з протяжним стогом особливо сильно вбився в неї, кілька разів здригнувся всім тілом й через декілька хвилин вийшов, даруючи Ісгерд почуття полегшення та свободи.

– Ти чого? – ще не вирівнявши дихання, хрипко спитав Фаркас. У голосі його звучала нескінченна ніжність та турбота. Він обтер з щік дівчини сльози та прилипле волосся, й проникливо глянув у лице.

– Пробач, я просто не очікувала, що буде так боляче, – промимрила Ісгерд, хлюпаючи носом й намагаючись прикрити почервонілі очі.

– Це ти мені вибач, – зітхнув Соратник. – Я був надто грубий і налякав тебе.

– Ні, ні! – швидко похитала головою Ісгерд. – Я дуже рада, що це сталося саме з тобою і саме так.

– І все ж... Якщо я колись ще раз зроблю тобі боляче, вдар мене! – рішуче наказав Фаркас. – З усієї сили вдар і навіть не думай шкодувати.

Ісгерд розсміялася:

– Добре, як скажеш. Хоча навряд чи ти відчуєш мій кулак.

Фаркас розслабився, на обличчі з'явилася напівусмішка:

– А ти в морду бий, по зубах.

Дівчина перекинулася на бік та підперла долонею щоку. Свого голого тіла вона ще трохи соромилася, але після того, що сталося, не було сенсу ховатися. Усе, що малося, Фаркас вже встигнув розглянути. Її ж погляд нижче пупка Соратника досі не опускався.

– Тоді тобі доведеться навчити мене, як правильно, бо в мене ще неважливо виходить.

Фаркас потягся кудись через Ісгерд і тут же в полі зору з'явилася його зім'ята сорочка. Він поклав долоню на стегно дівчини і та миттю напружилася.

– Я хочу допомогти, – сказав збентежений реакцією Фаркас.

Ісгерд знизала плечима, не тямлячи, чого ж хоче воїн. Соратник же, розцінивши це за згоду, обережно притиснув тканину до її промежини, обтираючи кров та сім’я, що повільно витікало.

– Що ти робиш? – вигукнула дівчина. – Це ж твій одяг!

– Я виперу його завтра, – пробубонів зосереджений Фаркас, дбайливо витираючи білосніжну шкіру.

Закінчивши, він відкинув сорочку до виходу, потім знову потягнувся – цього разу за хутряною ковдрою. Не кажучи ні слова, він накинув її на Ісгерд та підіткнув ззаду, а потім ліг поруч, притиснувши збентежену дівчину до своїх грудей. Сам Фаркас не накривався, все ще розпалений актом кохання.

– Я щасливий, що подобаюся тобі, – промимрив він у маківку.

Ісгерд потерлася носом об жорстке волосся на грудях Соратника та посміхнулася.

– І я. Теж дуже щаслива.

Свічка у ліхтарі догорала ще годину. Стиг недопитий у кухликах мед. Ісгерд заснула напрочуд швидко, втомлена бурею емоцій та зігріта гарячим тілом Фаркаса, а той ще якийсь час стеріг її сон, усвідомлюючи для себе, що тепер у нього з'явився ще один сенс у житті.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Вілкас прокинувся рано, вмився та зробив невелику руханку, а потім пішов до головного вогнища, біля якого вже крутилися імперські солдати, нагромаджуючи на поперечину казанок із чаєм. Босмери допомагали бійцям колоти дрова, босмерки сиділи купкою осторонь і розчісували волосся, про щось щебечучи. Біля точильного верстата працював Атис. До нього Вілкас і підійшов:

– Доброго ранку, – привітався він, – не бачив Фаркаса?

– Доброго, – відповів данмер, не відриваючись від нагострювання леза. – Ти єдиний, кого я сьогодні бачив із нашого загону. Напевно, твій брат учора не обладунком займався, а гуляв усю ніч і тепер відсипається.

Зазвичай Атис називав Фаркаса дубиною чи бевзем, але в особистій розмові з Вілкасом намагався підбирати вирази. Старший близнюк про це знав, але зубами через лицемірство не рипів.

– Гаразд, піду подивлюся, де він, – зітхнув Вілкас і додав собі під ніс, – а заразом й Ісгерд.

Зазвичай сестра по зброї вставала так само рано, як і він. У Йорваскрі вони виходили на ранкові тренування майже одночасно. Сьогодні Ісгерд було не побачити. Можливо, вчора вона перебрала, відзначаючи свою перемогу у спарингу чи інший привід – ельфи знайдуть, за що випити зайвий кухоль меду. Але інша дивина не давала спокою Вілкасові – його брата так само ніде не спостерігалося. Чи могли вони разом напитися вщент або вплутатися в дещо делікатніше? Не просто так він знайшов їх учора разом на озері, а потім Фаркас найвправніше вітав дівчину після поєдинку. Ох, чує серце, чекає на нього великий сюрприз.

Він пішов до їхнього намету і серце бухало в грудях від невиразного передчуття. Колись це мало статися – Вілкас підозрював щось конкретне, чому ще не міг або боявся дати ім'я – а вчорашній трав'яний мед, від якого він сам ледве стримався, аби не усамітнитися з усміхненою босмеркою з каравану, здорово одурманив голову.

Присівши біля входу, Вілкас відкашлявся й, відкидаючи полог, голосно сказав:

– Прокидайся, брате.

Світло проникло у темряву намету, освітивши спочатку босі п'яти Фаркаса, потім його оголене могутнє тіло, ледве прикрите хутряною ковдрою. Маска умиротворення застигла на сплячому обличчі. Від серця Вілкаса відлягло, але в ту ж хвилину щось закопошилося біля Фаркаса і Соратник напружився.

Під боком його брата дрімало дівчисько. Темне волосся розметалось по її обличчю, не даючи роздивитися рис, але Вілкас одразу упізнав, хто це, тільки побачив обрубок вуха, що стирчав між пасмами.

Погляд Вілкаса ковзнув далі по намету і виявив купу одягу у кутках, пару кухлів, порожню пляшку й лампу зі свічкою, що вигоріла вщент. Йому стало ніяково й соромно від побаченого.

– Хороший мед у босмерів, ага?

Вілкас здригнувся. Хрипкий шепіт Фаркаса налякав його. Він перевів очі на брата – той лежав, скуйовджуючи своє волосся, з ледь розплющеними очима й блаженно посміхався.

– Я прийшов розбудити тебе, – сказав Вілкас. – Скоро сніданок.

Він збирався піти, подався вже назад, щоб виповзти з-під покриву намету, коли Фаркас знову заговорив і голос його тремтів від щасливого збудження:

– Вілкасе, я, здається, хочу все життя ось так,... ну, поряд з Ісгерд. Як думаєш, якщо я запропоную їй одружитися, вона погодиться?

Вілкас завмер, збентежено косячись на мірно сплячу грудку біля брата, яку той дбайливо обіймав однією рукою, і не стримав посмішки. Ця битва була остаточно ним програна.

– Не сумнівайся.

Він виліз назовні, тихо засмикнувши завіси. Хотілося вмитися крижаною водою, щоб збити жар, що охопив щоки. Вілкас відчував, як його розпирає зсередини. Що це? Здається, це називається радістю. Він був щиро радий за Фаркаса.

 

 

Ісгерд розбудило погладжування по голові. Вона розплющила очі й перше, що побачила, це широкі груди, що високо здіймалися на кожному вдиху. У її волосся дбайливо пірнали п'ятірнею й прибирали з обличчя пасма, попутно розплутуючи їх.

– О, ти прокинулася, – прогудів над нею Фаркас і дівчина здригнулася, усвідомлюючи, де знаходиться. Невже вчорашнє не було плодом її сновидінь?

– Я думала, мені все наснилося, – ніяково пробурмотіла вона.

– Я теж, поки мене не розбудив Вілкас, – добродушно підтакнув воїн.

Почувши ім'я другого близнюка, Ісгерд схопилася на лікті, мало не вирвавши собі жмут волосся через заплутані у ньому пальці Фаркаса:

– Сюди приходив Вілкас? Він бачив нас? – ошелешено перепитала вона.

Фаркас здивовано підняв брови:

– Так, що з того?

– Він буде злитися, – щиро засмутилася Ісгерд. – Вілкас такий правильний, що навряд чи схвалить те, що трапилося.

Соратник басисто розсміявся:

– Все він схвалив, я вже спитав у нього.

Ісгерд зашарілася. Що вони встигли обговорити, доки вона спала? Вона хоча б була накрита, чи Вілкасу пощастило бачити її оголене тіло у всій красі? До речі, про це. Ісгерд напівлежала, опершись ліктями в хутряний спальник, та не одразу помітила, як безсоромно відкрила Фаркасу свої дівочі принади. Зрозуміла це Ісгерд не тільки по бурхливій мисленнєвій діяльності, а й за палким поглядом, прикутим до її грудей. Не встигла дівчина зніяковіло прикритися, як Соратник перекинув її на спину, навалюючись зверху.

– Мене ще жодна жінка не зводила з розуму так, як ти, сестро, – промуркотів він їй у вухо. – Поруч з тобою я стаю безмозким каменем, готовим творити всілякі дурниці.

– Фаркасе, – прошепотіла Ісгерд у губи, але її рот заткнули поцілунком. Тілом побігли іскри, від яких скувало руки та ноги. Ісгерд ловила кожен міліметр пухких губ Соратника, вдихала запах його тіла: терпкого мускусу, пилу та поту, розпеченої сталі, скрипучої шкіри та солодкого меду. Було ще щось, невловне, що наповнило простір намету в одну мить, дурманило голову й породжувало тягуче бажання, тепер вже зрозуміле Ісгерд.

Фаркас підім'яв Ісгерд під себе, притис до м'якого хутра спальника всією своєю вагою, через що їй стало важко дихати. Однією рукою він закопався у її волосся, іншою підхопив дівчину під стегно, закидаючи ногу собі на талію. Наміри Соратника були цілком ясними.

– Не зараз, – прошепотіла Ісгерд, з неохотою пригнічуючи пристрасть, що закрутилася всередині та несамовито шукала вивільнення. Вона хотіла піддатися бажанню, проте між ніг все ще саднило й пекло.

Фаркас розчаровано зітхнув і сповз убік, втім продовжуючи обіймати Ісгерд:

– Мабуть, я учора все ж зробив щось не так, – сказав він, сповнений щирого збентеження та смути.

Дівчина звела стегна й стислася, вгамовуючи легке печіння. Втрата цноти малоприємна штука, хоча, звісно, те що сталося вчора, вартує всіх цих неприємних відчуттів. І все ж зараз би поговорити з Ейлою щодо цього, шкода, її не немає поруч. Ісгерд тішило, як напружується з цього приводу Фаркас. Адже він казав, що досвідчений, а отже, повинен хоча б здогадуватися, що сталося.

Вона з підозрою подивилася на нього:

– У тебе раніше ніколи не було незайманої?

– Жінки, з якими я спав, були вже з досвідом, – невинно зізнався воїн. – Арнбйорн якось хвалився, що спав з незайманою дівчиною і говорив, що з нею багато мороки, але не уточнював. Попереджав лише про кров.

– Ясно, – кивнула Ісгерд.

Фаркас сів і по-доброму посміхнувся.

– Я почекаю, скільки треба, поки тобі не стане краще.

Дівчина лукаво посміхнулася:

– А хто тобі сказав, що я ще раз з тобою ляжу?

Соратник знітився й зім'яв у кулаку ковдру, збираючись зі словами. Потупився в підлогу, потім глухо промовив:

– Ти подобаєшся мені, я подобаюся тобі, а отже, вирішено, що після того, що трапилося, ти погодишся…

Він не договорив. Несподівано зовні наполегливо покликав Атис, який, ймовірно, чекав на появу Соратника не менше Вілкаса. І що їм усім так потрібно саме цього ранку? Фаркас поблажливо зітхнув і швидко одягнувся, так і залишивши свою промову незакінченою.

– Побачимося на сніданку, – обернувся він на Ісгерд, – сонце.

Прізвисько прозвучало так ласкаво, що всередині все затремтіло. Дівчина дивилася в блискучі очі Фаркаса, в яких буквально світилося щастя, і не вірила, що це все відбувається насправді.

– Неодмінно, – відповіла вона, ще не придумавши, як теж окрім імені можна звертатися до Фаркаса.

Коли Соратник пішов, Ісгерд одяглася. Вона обережно визирнула з-за пологу намету, переконавшись, що зайвих очей навкруги немає, і вилізла назовні. Тіло було липким після бурхливої ночі, і хотілося скоріше помитися. Погода стояла тепла, на всю світило сонце, тож можливість видавалася чудовою.

Взявши мило з намету, дівчина вирушила до тої заплави, де вчора купалася. Ісгерд роздяглася й увійшла у воду трохи вище колін. На самому дні було прохолодно, але в іншому вода не захолола за ніч, увібравши в себе за вчорашній спекотний день усе сонячне тепло. Вона зачерпнула води в долоню й обережно ополоснула внутрішній бік стегон.

– Довго ж ти спала, – пролунав знайомий лукавий голос за спиною.

Ісгерд обернулася, рефлекторно прикривши себе руками. Боятися їй не було чого, на великому камені серед рогозу та очеретів сиділа Мільвен, така ж само оголена й абсолютно безсоромна.

– Не підкрадайся так тихо! – перевела дух Ісгерд. – Ти налякала мене.

– Я зовсім не кралася, це ти була надто замислена, – посміхнулася широко Мільвен і зіскочила з каменю у воду, підходячи до подруги. Вставши поруч, вона окинула Ісгерд допитливим поглядом, потім раптом принюхалася до її плеча. – Від тебе пахне чоловіком. Кимось з тих двох симпатичних близнюків.

– Ніким від мене не пахне! – зашарілася Ісгерд. – Тобі здається! Це, напевно, озерне латаття.

– Ага, я буквально щойно бачила одне таке величезне волохате латаття, яке блукало навколо багаття. І ще одне, яке тренувалося з тим нахабним данмером, – Мільвен зареготала, відпливаючи від Ісгерд подалі.

Вона зробила декілька широких кроків і пірнула, зникаючи під водою. Ісгерд вся так і горіла від сорому. Вона схилила голову до свого плеча та принюхалася. На шкірі зберігся ледь чутний мускусний аромат упереміш з чужим солоним потом.

Ісгерд помилася й, обсохнувши на сонці, одяглася. Мільвен весь цей час сміялася над збентеженою подругою, але більше, на щастя, не згадувала Вілкаса чи Фаркаса.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

З два десятки імперських солдатів розминалися на галявині в ідеально рівному строю, інші юрмилися біля вогнищ. Босмери, що вихопили собі сніданок з загального казана, обліпили столи, колоди та пеньки, що служили сидіннями, пили пахучий чай і їли густий суп.

– Знову варені томати, – розчаровано зітхнув солдат, проходячи повз.

Ісгерд потягла носом і від аромату, що розлився по окрузі, в шлунку забурчало від голоду. Навариста юшка їх стиглих помідорів була улюбленими ласощами, особливо якщо туди клали перемелену цукрову тростину і стручок зеленого перцю, надаючи йому кисло-солодкий присмак. Зараз томати пахли майже так, як колись вдома, тільки було в них ще щось пряне, запашне. Напевно, трави, які так любили скрізь використати босмери.

Вона розгледіла серед кудлатих голів і шоломів, що оточили котел, знайому постать у вовчих обладунках і почала пробиватися до неї.

– Ти не бачила мого брата? – запитав Вілкас, побачивши Ісгерд, що стояла в черзі за їжею. У руках він тримав дві миски. За ним, також отримавши свою порцію, тупцював Атис.

Ноги разом втратили всю силу. Ісгерд похлинулася б, якби їла в цей момент. Вона згадала, що Вілкас бачив їх уранці і зачервоніла до кінчиків вух.

– Ні.

– А хіба ви не...

– Ні! – поспішно відрізала Ісгерд, не бажаючи дослуховувати його питання. Вона вперлася поглядом у чиюсь спину попереду себе, подумки благаючи чергу швидше посунутися далі або щоб Вілкас, нарешті, пішов.

Появу в юрбі Фаркаса вона відчула інтуїтивно. Соратник з'явився практично одразу, Вілкас ще не встиг відійти.

– Де ти був? – невдоволено поцікавився Вілкас. – І чому твоя сорочка мокра?

– Вона забруднилася, я виправ, – просто відповів Фаркас і його брат знизав плечима, мовляв, логічно. Одяг, який носили під важкими сталевими кірасами не те, що міг забруднитися, він наскрізь просочувався потом буквально за один день пішого шляху. Але Вілкас був досить кмітливим, щоб зрозуміти, що причина могла бути в іншому. Він бачив розкидані речі у наметі. Хто хотів, той поправ речі ще вчора. Фаркас був із тих, хто робив справи одразу та не відкладав їх на потім.

Черга Ісгерд підійшла. Вона взяла в руки миску, повну наваристого супу, і дбайливо притримуючи її обома руками, покинула натовп. Уся трійка Соратників чекала її осторонь.

– Давайте вже десь впадемо, їсти охота – сил немає, – пожалівся Фаркас, виглядаючи зручне містечко.

– Який же ти дикун, – скривився Атис.

– Гей, воїни! – пролунав окрик з боку фургонів. Усі обернулися. Їх звали босмери, махаючи руками. – Ідіть до нас! Ми маємо сухофрукти.

– Теж мені знайшли, чим заманити, – пирхнув Атис.

Фаркас прогарчав щось нероздільне на Атиса і першим пішов до босмерів. За ним рушили Вілкас та Ісгерд, залишивши данмера на хвилину покривити пикою, але все ж таки піти за ними.

Ельфи розташувалися в тіні фургона, підкотивши колоди для сидіння навколо розкладеної тканини, на якій лежали скибки підсохлого хліба, горіхи та сушені ягоди.

Босмери потіснилися, впускаючи у своє коло Соратників. Миттєво хліб був розібраний, залишивши на землі лиш крихти. Ісгерд взяла гірку сухофруктів і закинула собі в миску, ретельно перемішавши все ложкою.

– Як думаєте, буде сьогодні дощ чи ні? – запитала Мільвен, підсідаючи до Ісгерд і попутно зиркаючи на Фаркаса, що вгризся в окраєць хліба наче дикий звір. Вілкас несхвально похитав головою й нагадав братові про культуру поводження.

– Ліанон сказала, що буде, – знизав плечима босмер навпроти.

– А я думаю, що ні, – відповів інший. – Ліанон через раз угадує.

Мільвен надула губи:

– Вона завжди правильно каже. Хто винен, що вітер раптом вирішить в інший бік подути?

Ельфи дружно зареготали, а Ісгерд підвела голову. Небокрай дійсно вкрився важкими пухкими хмарами, впереміш білі з сірими, хоча ще годину тому ніщо не натякало на наближення негоди. Та може ще мине?

– Навіть якщо погода зіпсується, ми все одно продовжимо шлях, – суворо сказав Вілкас. – До кордону залишилося небагато. Чим раніше ви опинитеся по той бік, тим швидше будете в безпеці.

– До чого такий поспіх, командире? – із глузуванням поцікавилася Мільвен.

Вілкас ніяк не відреагував на її провокацію, спокійно відповів:

– У Соратників достатньо іншої роботи, яка чекає на виконання. Це наша робота, а не дозвільні прогулянки.

Босмерка закотила очі, пирхаючи на надмірну серйозність воїна, а потім по-доброму посміхнулася.

– Гаразд, не дуйся, я не хотіла сваритися.

– Навіть не думав, – з байдужістю відповів той, продовжуючи снідати.

З боку табору долинув гомін. До великого намету, де розміщувався офіцер імперського загону, прибіг скуйовджений солдат. У ньому Ісгерд впізнала вчорашнього супротивника зі спарингу – Родіка. До нього назустріч вийшов Онтус у супроводі кількох наближених. У той момент, як Родік відкрив рота, щоб про щось доповісти, на всю округу пролунало протяжне виття.

Блискавка жаху прошила Ісгерд з голови до п'ят. Вона різко обернулася до Вілкаса, без сумнівів упізнаючи, кому саме належить це виття. Соратник дивився на неї з тим самим розумінням.

Один з босмерів різко смикнувся. Дерев'яна миска вивалилася з пальців, розливаючи томатний суп. Ісгерд здивовано витріщалася на густу червону пляму, що розтікалася по сорочці та штанах, потім підняла погляд до лиця – з ока ельфа стирчала стріла.

Жінки заволали і вся група, що сиділа на колодах, схопилася на ноги. Слідом за ними підскочили й Соратники. Табір заметушився, перетворившись на кашу з імперських солдатів та ельфів.

– Брати Бурі! – закричав хтось у натовпі.

Заскреготали мечі. Легіон швидко організувався й ладним строєм кинувся до лісового схилу. Серед дерев замайоріли тіні. Нова хвиля стріл злетіла вмить потемнілим небом, викресливши його сотнею чорних смуг.

– Ховайтеся! Хутко! – скомандував Вілкас, приводячи до тями збожеволілих ельфів.

Ісгерд схопили за комір сорочки та потягли за фургони. Мільвен зникла з поля зору, змішалася з натовпом, і дівчині залишалося лише сподіватися, що вона знайде гарне укриття.

– Це Арнбйорн! – скрикнула Ісгерд, коли Вілкас нарешті відпустив її. – Це було його виття!

Четвірка Соратників з купкою ельфів присіли за бортом фургона, притулившись пліч-о-пліч. Стріли майже одночасно прошивали балдахін, сколихували повітря над головами та втикалися за кілька метрів перед ними. Разом із ними на землю впали перші краплі теплого літнього дощу.

– Це він навів Братів Бурі? – припустив Атис.

– Я не думаю, що це його рук справа, – сказав Вілкас. – Швидше за все, він просто приєднався до повстанців і ті воїни, з якими ми бачили його, могли бути ними.

– Плювати на Арнбйорна! – випалила Ісгерд. – Нам треба укрити ельфів, доки не пізно!

Серце пробивало грудну клітину від тривоги. Свій меч вона залишила в наметі і зараз була беззбройна, в одній лиш сорочці та штанах з чоботями. Її ніщо не захищало і часу, щоб вдягнути обладунок, теж не було.

– Безперечно, – погодився Вілкас. – Наше найперше завдання: зібрати босмерів і відвести їх у безпечне місце. Політика – не наша справа, хай імперці та Брати Бурі розбираються самі.

– І все-таки що робити з Арнбйорном, якщо його зустрінемо? – запитав Атис.

Вілкас мовчав, не знаючи, що відповісти, але за нього швидко знайшовся Фаркас:

– Він був мені вірним побратимом, але всі його вчинки перекреслили моє добре ставлення до нього. Якщо я зустрінуся з ним, то буду радий прийняти бій.

Ісгерд стиснула кулаки. Вона боялася Арнбйорна, проте жадала його смерті. Якщо сьогодні їй доведеться битися з ним, вона не злякається. Вілкас бачив, як горять очі дівчини, але не підтримував ні настрою кровного брата, ні сестри по зброї. Він хотів сказати щось, але його перебила Ісгерд:

– Стріли більше не летять.

– І що? – спитав Фаркас.

– Я мушу забрати свій меч! – кинула Ісгерд і відштовхнулася від фургона, збираючись бігти.

– Стій, дурепа! – крикнув Вілкас. – Ти не підеш сама до наметів, це небезпечно!

Вперше за пів року їхнього знайомства Соратник відчув справжній неспокій за дівчину. До цього дня він би переживав за неї рівно стільки, скільки за інших товаришів – з упевненістю, що вони впораються самі та якнайкраще, бо знав, що кожен з них вартує п’яти таких бійців.

Тепер же Вілкас не хотів, щоб Ісгерд потрапляла до гущавини бою. І причиною тому була не відсутність зброї та хоч якесь захисне спорядження на дівчини. Він відчував відповідальність за Ісгерд заради спокою свого брата, який міг наробити дурість через свою закоханість. Ось чому Вілкас спершу був проти їхніх відносин.

Ісгерд не послухала застереження. Вона кинулася до табору, чиї контури розкисли й попливли під стіною дощу, що обрушився на землю. У сірому тумані металися тіні, розходилися й сходилися під хаотичний дзвін мечів. Гарчали чоловіки, кричали жінки. Ісгерд послизалася на мокрій траві, вперто пробираючись до наметів. Теплі краплі били, змочуючи сорочку, що тепер повисла каменем й обліпила обриси тіла. Нутро Ісгерд завмерло й захололо від страху. Все, що змушувало її не зупинятися – це кошмарні спогади, в яких горіли Ельфійські Луки.

«Соратники поза політикою, але ця битва не є політичною справою. Ця битва – справа моєї честі!», – думала в той момент Ісгерд, ковзаючи у свій намет, дивом ще не зворушений бійцями, що тупцювали навколо.

Вона встигла накинути куртку, щоб дати собі найменший захист, і вихопила з піхов меч. Вибравшись назовні, Ісгерд покрутилася на місці, визначаючи собі наступну мету. Її обов’язком було відвести босмерів в укриття й допомогти імперцям у битві.

Збоку вигукнули бойовий клич і Ісгерд штовхнули вбік. Вона зробила кілька незграбних кроків, втримуючись на ногах. Від нападника її врятував Атис, який вчасно заблокував удар та відштовхнув дівчину.

– Потім подякуєш! – прокректав він через плече, відтісняючи противника. – Шукай босмерів!

Як тільки Атис відвернув увагу на себе, на Ісгерд налетів інший супротивник. Його меч лизнув вогнем передпліччя, Ісгерд скрикнула від несподіваного болю і вовчком обернулася, дивом ухиляючись від повторного удару. Зав'язався бій.

Повстанець не був вмілим воїном, його прищаве обличчя говорило про юність років і недосвідченість. Однак Ісгерд все одно слабко парирувала удари. Її ліву руку і плече охопив пульсуючий жар, а люди, що билися з усіх боків, не давали достатнього місця для маневру. Сама того не помітивши, Ісгерд опинилася в самому епіцентрі битви.

Ісгерд на мить здалося, що сил не вистачить і її навички недостатні для того, щоб перемогти. Дівчина вже вбивала ворогів, але зараз вона відчула невпевненість. Навколо було так багато людей, всі кричали, від злоби чи болю, падали без духу прямо біля її ніг!

Її противник завдавав ударів один за одним, не даючи передихнути. Він був одягнений у бригантину і в його руках мався щит, у той час в Ісгерд була тільки куртка, порвана на плечі, та меч. Вона кружляла довкола противника в лляних штанах і чоботях, ризикуючи легко отримати рану в ногу.

– Потіснися! – заревів голос і прямо на очах Ісгерд дворучний меч розрубав голову повстанця надвоє. Його череп лопнув та бризнув кров’ю, немов соковитий плід. Крик застряг у горлі Ісгерд, вона різко озирнулася й побачила Фаркаса.

– Прикрий мене ззаду, сестро.

В ладному русі, як вони вчилися на тренуваннях прикривати один одному спини, Ісгерд пірнула за Фаркаса, виставивши меч напоготові, все ще вражена побаченим. Коли Соратник брав до рук дворучний меч, він ставав страшною людиною, небезпечною для оточення. Його незграбність декілька разів ледь не вбила його ж товаришів, а ворог взагалі повинен був подумати двічі перед тим, як нападати. Всі ті шрами та рани, які під час походів іноді отримував Фаркас, були скоріше випадковою вдачею противника, тому що воїн нагадував великого неповороткого ведмедя, що просто рубив без якоїсь тактики усе, що траплялося на його шляху. Такого можна легко обвести навколо пальця й завдати удару, заскочивши за спину, однак у відповідь ту ж мить прилетить сила, якою можна ламати гори. В даному випадку, черепи та хребти.

Прикриваючи сліпу зону Фаркаса, їхній тандем ставав по-справжньому смертоносним. Вони крутилися навколо осі, відбиваючись від Братів Бурі, яким здавалося, не було різниці, імперські солдати перед ними чи прості люди. Кров текла по долу, заливаючи гарду й пальці, що тримали слизьке руків’я, і дощ не встигав змивати її з меча. Мокре волосся хлистало по лицю кожен раз, коли Ісгерд різко оберталася. Вона підібрала з трупа щит і тепер могла сповна захистити себе, а заодно й Фаркаса, на якого намагалися накинутися збоку.

– Назад! – попередив він і Ісгерд пірнула йому під руку. Вони помінялися й важкий дворучник збив з ніг її противника. – Добра робота!

Ісгерд крадькома всміхнулася. Рубити ненависних Братів Бурі в компанії коханої людини було майже тим, про що вона могла б мріяти. Несподівано серед дерев промайнуло біле довге волосся. Воно яскраво виділялося на тлі солдатів у коричнево-червоних обладунках і бійців у сіро-синіх тонах, чиї обличчя були сховані під шоломами. Арнбйорн носив легкий шкіряний одяг і не мав шолома. Він був білою вороною серед усіх, надто помітним.

Ісгерд захвилювалася. Чи слід їм кинутися за ним у гонитву? Можна було покінчити з цим злочинцем раз і назавжди, це була чудова нагода, яку вони з Вілкасом втратили минулого разу.

Дівчина не помітила, як навколо поменшало Братів Бурі і що вже деякий час вона стоїть бездіяльна, поглинута суперечливими думками. Стрепенувшись, Ісгерд озирнулася, шукаючи очима Арнбйорна, однак його слід зник. Він пішов знову, як хитрий ящур, зникаючи серед дерев і скривавлених тіл одразу, як тільки битва почала вщухати.

З різних куточків табору ще лунав поодинокий дзвін клинків. Втомлені солдати підпирали собою стовпи, на яких були натягнуті намети, сиділи на ящиках чи просто на землі. Повільно і зі стогонами вмирали поранені, що лежали в різних позах, рефлекторно затискаючи закривавленими пальцями рани, що не переставали кровоточити.

Ісгерд підняла обличчя до темно-сірого неба, з якого падали рідкі краплі. Дощ пішов далі, залишивши після себе блискучу траву, слизьке багно та багрові калюжі. З боку озера блиснуло сонце. Подув вітерець і погнав по тілу холодок. Ісгерд нестерпно затремтіла. Обхопивши себе однією рукою, торкаючись трохи нижче поранення, вона заплющила очі. Страх, якого не було весь цей час, накотив на неї. Ісгерд раптом виразно усвідомила, що була як ніколи близька до смерті. Якби не Фаркас, хто знає, чи пережила б вона цю битву.

– Сестро, треба подивитися, як там босмери, – звернувся до неї Фаркас.

О ні, вона зовсім забула допомогти ельфам, захоплена запалом битви! Одразу ж страх за них захлиснув Ісгерд. Вона пошукала очима босмерів та фургони, і зрозуміла, що знаходилася від них надто далеко.

– Хутчіше ходімо! – кинула дівчина й поспішала туди, не переймаючись, чи встигає Фаркас за нею.

Балдахіни на фургонах були схожі на решето, деінде на тканині проступали плями крові. Навколо них утворився повнісінький безлад з перевернутого посуду, вивалених речей, сумок та ящичків. Босмери бродили в окрузі, збираючи тіла своїх полеглих приятелів і допомагаючи тим, хто вижив, латати рани.

– Ісгерд, – почула вона нервовий оклик.

 

Notes:

Якщо ви не напишете свої враження після цього розділу, я на вас ображуся!

 

Chapter 18: Ціна, яку платить воїн

Перед Ісгерд стояв Таман. Він був дещо потріпаний, у забрудненому одязі та з кублом на голові, але, на перший погляд, цілком неушкоджений. Ісгерд полегшено всміхнулася – як добре, що з ним все гаразд! Однак ельф на її посмішку не відповів. Його обличчя, навпаки, було похмурим та незвичайно блідим як для бронзової засмаглої шкіри.

– Ісгерд, – повторив він її ім'я і в голосі почулася задишка. Таман підійшов ближче і дівчина помітила розчервонілі очі й доріжки сліз, що нестримно текли по витягнутому обличчю.

– Що трапилося? – спитала вона, відчуваючи, як тривожно стає на душі.

Таман відкрив рота, але замість слів вирвався надривний стогін. Ельф був надто шокований, щоб щось вимовити. Він вчепився в плечі Ісгерд, не звертаючи уваги на поранення, і стиснув пальці, заглядаючи дівчині в очі так, ніби хотів знайти у них відповідь: «Чому? Чому? Чому?», – стояло в них чітке питання.

Вони дивилися один на одного і Ісгерд ставало недобре з кожною секундою. Сталося щось жахливе. Вона вже хотіла залишити Тамана і піти до фургонів, щоб дізнатися, нарешті, що саме, але не могла скинути його рук з себе.

– Вона загинула, – прошепотів ледь чутно босмер.

– Хто? – перепитала Ісгерд, вже без того розуміючи, про кого йде мова. Тільки одна босмерка могла так сильно ранити Тамана.

Погляд Ісгерд забігав по обличчю Тамана, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Він розтиснув її пальці і дівчина зірвалася з місця. На млявих ногах вона підбігла до фургонів, обігнула їх і примружилася від сонця, що осяяло галявину. На траві сиділи та лежали втомлені босмери, говорили й перешіптувалися незнайомою їй мовою. Вони зализували рани й приходили до тями, ще до кінця не усвідомивши все, що сталося. Мертвих поклали окремо.

Ісгерд ще не підійшла до них, а солоні сльози вже текли по щоках, пірнаючи крізь вуста. Вона побачила ту, яку боялася знайти серед бездиханних тіл, і впустила меч. Той глухо впав у траву, блищачи на світлі гладкою сталлю та чужою кров'ю.

На ватяних ногах Ісгерд наблизилася й присіла на коліна. Тремтячими руками дівчина взяла голову босмерки у свої долоні, погладила по безкровній щоці, ніби сподівалася, що та зараз прокинеться живенька за всіх живих. Ісгерд скривила губи в придушеному скигленні, сповненому болі.

Поруч з нею опустився Таман. Він поклав голову Ісгерд на плече, обійнявши однією рукою, а другою вчепився в кисть Мільвен, притискаючи її до своїх грудей. Вони плакали удвох, не находячи втіхи.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

– Сестро, – над нею схилився Вілкас, обережно торкаючись спини, – ходімо. Ельфам потрібно попрощатися зі своїми рідними за їхніми традиціями.

Дівчина не помітила, як Таман пішов. Вона підняла змучений погляд на Вілкаса і пальці її повільно залишили сукню Мільвен, за яку бездумно трималася весь цей час.

– Допоможи мені підвестися, – сухими губами попросила вона.

Соратник простяг свої руки і підхопив Ісгерд під лікті. Дівчина видала короткий стогін і поморщилася – довга смуга порізаної мечем шкіри дала про себе знати пекучим болем. Вілкас перемістив долоню на бік, уникаючи контакту з пораненою рукою, і допоміг встати на ноги. Він неспішно повів Ісгерд до наметів Соратників. В таборі стояла незвична тиша, солдати снували навколо, мовчки прибираючи безлад. Мертві тіла прибирали в окрему купу, щоб пізніше поховати в братській могилі.

– Не нога, так рука, сестро, – з доброю усмішкою в очах зауважив Фаркас, одразу помічаючи рваний скривавлений рукав.

– Брате, – похмуро обірвав його Вілкас, всаджуючи дівчину на одну з колод.

– Вибач, – тут же затнувся воїн. Всі веселощі зникли, досить йому було придивитися до неживого обличчя Ісгерд.

– Де Атис? – запитав Вілкас, озираючись навколо. – Потрібно допомогти ельфам копати ями.

Фаркас, який досі уважно вивчав дівчину поглядом, підвівся:

– Я можу. У мене сил стільки, що хоч греблю гати, – знайомий зачарований амулет блиснув на його шиї.

– Що тут у вас?

До них підійшов Атис, несучи цебро підігрітої води. Він глянув на Ісгерд, потім на близнюків.

– Мені потрібен напарник, щоб допомогти ельфам копати могили, – сказав Вілкас.

– Дубина чудово підійде для цієї роботи, – стомлено мовив Атис.

Фаркас на його слова ніяк не відреагував. Він продовжував дивитись на Ісгерд. Дівчина сиділа, згорбившись й втупивши очі у землю. Якби не слабке дихання, можна було б подумати, що вона мертва.

– Брате? – покликав Вілкас.

Фаркас вагався. Він хвилювався за стан дівчини. Соратник звик втрачати товаришів, хоч би як боляче це не було. Такою була його військова доля і якщо смерть дихала у спину, варто було з честю прийняти її, щоб потім весело бенкетувати в залах Совнгарда. В Ісгерд же це була перша смерть, яка сталася майже на її очах, і те, як вона одужає, впливатиме на подальший хід життя. Нарешті Фаркас кивнув братові і вони відправилися до босмерських фургонів.

– Ти як? – спитав Атис.

Йому було не особливо цікаво, як Ісгерд почувається, скоріше він хотів переконатися, що вона не втратила здоровий глузд. Битва була дуже кривавою і данмер з незнання вважав, що Ісгерд мала такий бій вперше.

– Промий швидше мої рани, та я піду, – трохи роздратовано сказала вона, підводячи на нього запалений погляд.

Атис поморщив горбатого носа. Ісгерд, що запливла від сліз, перемазана в кров і бруд, виглядала жахливо. Не так, як личить воїну. Ось близнюки показали себе доблесними Соратниками і після бою навіть бровою не повели від кількості загиблих.

– Тоді знімай куртку, – сказав він, готуючи чисті ганчірки для перев'язки.

Ісгерд покірно роздяглася, тремтячи від холоду як осиновий лист у вогкій сорочці. Данмер не розглядав її на наявність інших ран, просто обробив плече, туго забинтував його і передав вологу ганчірку, обтерти обличчя та руки від крові.

– Якщо будеш і далі так киснути, в Йорваскрі навряд чи затримаєшся надовго.

– Затримаюся я там чи ні, не твоя турбота, – кинула Ісгерд, залишаючи ганчірку на колоді та підводячись на ноги.

Підхопивши куртку, вона увійшла у свій намет, у якому ще жодного разу не ночувала й мішком повалившись на хутряну ковдру. Вона стягнула з себе чоботи й одяг аж до білизни та залізла у спальник, накрившись з головою. Тіло сильно морозило й нило від безлічі синців. Підклавши під щоку холодну долоню, Ісгерд із силою заплющила повіки, вичавлюючи з себе залишки сліз. Вона більше не хотіла плакати, як і не хотіла взагалі нічого. Колосальна втома та відчуженість від усього розбили її в пух і прах. Навіть якщо зараз знову нападуть Брати Бурі та розпочнеться друга битва, вона не встане. За жодних обставин.

 

 

Ісгерд прокинулася пізно ввечері. Крізь хутряне покривало вона чула приглушені голоси Соратників, що сиділи на колодах біля наметів. Співали цвіркуни, стріляло сирими дровами багаття. Нічого не нагадувало про сьогоднішню бійню, крім того, що навколо було тихіше, ніж перед тим.

– Потрібно розбудити сестру, щоб поїла.

– Може хай краще далі спить?

Ісгерд чула, як розмовляють близнюки, і зовсім не хотіла, щоб хтось зараз заважав їй. Вона все ще відчувала себе знесиленою і позбавленою будь-якого бажання сидіти в колі та спілкуватися. Навряд чи, звичайно, хтось захоче зараз розповідати веселі історії чи співати пісні, але навіть думка про просту присутність, хай і мовчазну, серед людей та ельфів уже втомлювала її.

– Коли ми повернемося, – заговорив Атис, – ти розкажеш Кодлаку, що вона не впоралася?

– Не впоралася з чим? – уточнив Вілкас.

– З емоціями. Якщо дівчисько буде після кожного бою поводитиметься подібно до вмирущої, то користі від неї не буде ніякої. Такий товариш не стане опорою у скрутну хвилину, він, навпаки, підведе всіх своєю м'якотілістю.

– Сестра добре билася, – роздратовано зауважив Фаркас. – Вона вміло прикривала мені спину і я був певен, що жоден ворог не вдарить мене ззаду. Тож залиш свої слова при собі.

– Ісгерд сьогодні втратила подругу, – спокійно нагадав Вілкас. – Для будь-кого це була б важка втрата. Ти вже когось втрачав, Атисе?

Данмер не одразу відповів, але коли заговорив, у голосі чулося невдоволення:

– Я ніколи не дозволяв емоціям взяти над собою гору. Нордські жінки сильні духом і тілом, Ісгерд – не чистокровна нордка і в ній говорить слабохарактерність босмерів. Це ще відгукнеться нам.

– Ти надто хвилюєшся, Атисе, – сказав Вілкас, але у відповідь отримав невиразне бурчання. Було чути, як він підводиться та йде кудись.

— Цей сіромордий данмер багато собі дозволяє, – тихо прогарчав Фаркас. – Даремно ми взяли його з собою.

– Атис добре порається з мечами і вміло надає першу допомогу. У нього є потенціал, а характер… – Вілкас зам'явся. – Ми всі не цукор.

– Ісгерд – цукор, – буркнув Фаркас.

– Тоді йди і віднеси їй суп, – посміхнувся Вілкас. – Я буду біля багаття, приходьте погрітися.

Скрипнула колода й обидва піднялися. Молодший близнюк ще порався біля наметів, а старший пішов геть, шурхаючи вологою травою. Ісгерд стиснулася грудкою, сильніше натягуючи ковдру на маківку. Їй не хотілося ні з ким бачитися, а тим більше вона не була готова залишатися наодинці з Фаркасом. Їй було соромно, що він бачив її опухлою і червоною від сліз, як в жодному разі не личить виглядати жодному доброму воїну. У чомусь Атис мав рацію. А може, це сама Ісгерд бичувала себе за свою емоційність. Хоч смерть Мільвен далася дійсно важко, дівчина дозволила собі занадто багато, чим підірвала довіру данмера і, можливо, заклала сумніви у близнюках. «Цікаво, а Ейла чи Ніяда колись дозволяли собі плакати? – подумала вона і відповідь знайшлася миттєво. – Звісно, ні. Вони зовсім не схожі на тих, хто ревітиме з чиєїсь загибелі». І за цю думку Ісгерд відчула ще більший докір щодо себе. Однак як же їй впоратися з болем у серці, від якого неможливо дихати!?

Ісгерд стиснула кулаки. Вона так не сумувала зі смерті батьків і її це щиро дивувало. Можливо, всьому виною було мертве тіло подруги, яке вона побачила на власні очі? Батьки випарувалися з її життя і не було прямих доказів їх смерті. Вони були і в якусь мить зникли, спочатку батько, потім мати. Ісгерд не бачила їх скляних очей, не торкалася задубілого тіла. Так, мабуть, причина саме в цьому.

Полог відсунувся, впускаючи всередину прохолодну вечірню свіжість.

– Сестро, ти спиш?

Ісгерд спочатку хотіла промовчати, але почувши голос Фаркаса, не стрималася і тихо відповіла:

– Ні, – їй раптом виразно захотілося, щоб хтось побув поруч. Виглянувши з-за ковдри, вона подивилася на темний силует, що влазив у намет. – Засмикни потім завісу гарненько, а то дуже холодно.

– Як скажеш, – Фаркас чиркнув кресалом, розпалюючи вогник у маленькій лампі. – Ти, мабуть, голодна? Я поїсти приніс.

– Хвилинку, – Ісгерд потяглася до купи ще вологого одягу, вишукуючи там свою сорочку. Нехай Соратник вже бачив її оголеною, а їй все одно було ніяково.

Поки Фаркас закривав вхід у намет і підтягував до спальника миску з їжею, Ісгерд швидко пірнула в сорочку. Від холоду вона мимоволі пересмикнула плечима, але постаралася не подати виду.

– Налітай, поки не охололо, – підбадьорив Фаркас, обертаючись на неї.

– Дякую, – кивнула Ісгерд, сідаючи. Край спальника прикривав оголені ноги і соромитися не було чого. Вона взялася за суп і негайно почала їсти, на диво відчуваючи жахливий голод, що вже довгий час зводив шлунок.

– Як почуваєшся? – спитав Фаркас після кількох хвилин мовчазного спостереження за Ісгерд. Він уважно розглядав її хмуре обличчя, запалені вузькі очі та сплутане після дощу волосся. Миска в її руках помітно тремтіла.

Ісгерд відірвала погляд від супу:

– Нормально.

Розмова ніяк не клеїлася. Почувши відповідь, Фаркас знову замовк, а Ісгерд не робила нічого, щоб її підтримати. Вона доїла до останньої ложки та відставила миску. Голод пішов, але їжа не наповнила шлунок і не принесла задоволення. Всередині так само було порожньо, ніби все провалилося в бездонну криницю. Ісгерд сиділа, опустивши погляд й пожовуючи губи, зовсім не зацікавлена в спілкуванні.

– Ходімо до вогнища? – порушив тишу Фаркас. – Вілкас кликав погрітися.

Дівчина хитнула головою:

– Дякую, не цього разу.

Соратник зітхнув:

– Тоді можна мені залишитися?

Ісгерд подивилася на нього. Сірі очі Фаркаса були сповнені смутку. Він хотів якось підтримати та втішити, але зовсім не знав, як це зробити словами. Коли його брати та сестри сумували, їм було достатньо мовчазної присутності – або відсутності, тут вже кому як подобалось – і ніхто не просив щось говорити.

– Так, якщо бажаєш, – Ісгерд лягла назад у спальник. – Тільки я хочу спати. Сил щось нема.

– Не дивно, – слабко усміхнувся Фаркас. – Сьогодні був такий бій, що якби не твій амулет, сестро, я б і сам з ніг валився надвечір.

При згадці про битву Ісгерд завмерла. Вона знову згадала все в найдрібніших подробицях, зупинившись на застиглому обличчі Мільвен. Соратник помітив цю зміну й поквапився. Прибравши посуд до виходу, він задув гніт у лампі і в наметі запанувала непроглядна темрява.

Крізь пелену спогадів, що накотили, Ісгерд чула, як шарудить одягом Фаркас, а потім відкидає ковдру вбік, на мить обдаючи дівчину холодом, і укладається поруч на спальник. Торкнувшись її плеча, Соратник тихо вилаявся, потім намацав край її сорочки, ніби не помічаючи, що на ній більше нічого немає.

– Ти вся змерзла! Не можна лежати у сирому одязі. Знімай.

Ісгерд піддалася, допомагаючи виплутатися з сорочки і терплячи колючий біль у передпліччі, щоб не здатися зовсім слабачкою.

Звільнивши Ісгерд від одягу, Фаркас просунув руку її під голову, ніжно обхопив за плече і притис до своїх оголених грудей. Після битви вся його шкіра просочилася сіллю й гостро пахла потом, однак запах не бентежив Ісгерд. Фаркас був ніби смолоскип, настільки гарячий, що дівчина в порівнянні з ним здавалася льодяником. Вона тулилася до нього, здригаючись від сильного тремтіння, і воїн обіймав міцніше, вільною рукою захопивши обидві її долоні в кулак, щоб зігріти холодні пальці.

Ісгерд відчула гарячий поцілунок на своєму лобі і від цього їй стало нестерпно гірко. Мимоволі вона уявила, що на місці Мільвен міг бути Фаркас. Ні, вона не вірила, що чоловік може легко загинути, але він був воїном, а їхнє життя часом таке коротке. Особливо якщо врахувати, як необдумано він може чинити. У Фаркасі палав вогонь битви, він легко впадав у лють та ламав ворогів праворуч і ліворуч, не переймаючись своєю безпекою.

– Чому ти плачеш, сонце? – ласкаво й схвильовано проворкував Фаркас над її вухом.

Ісгерд тільки зараз зрозуміла, що сльози знову полилися й скрапували на груди воїна. Фаркас провів шорстким пальцем по щоці, перериваючи мокру доріжку, і пірнув рукою їй у волосся, прибираючи чубок з обличчя.

Ісгерд стало соромно. Вона не могла пояснити повною мірою свої почуття, які здавалися надто неосяжними та нестерпно тривожними.

– Я не можу сказати тобі причини, інакше не бути мені Соратницею, – вичавила вона з себе.

Фаркас м'яко посміхнувся:

– Соратники ніколи не придушують у собі почуття та емоції. Ми зганяємо їх у боях. Злість, ненависть, гіркота, веселощі. Що завгодно. Інакше вони зжеруть нас зсередини і ми не зможемо більше боротися.

– Навряд чи мені зараз дістане сил піти й бити когось, – з образою буркнула Ісгерд. – І хіба можна позбутися страху у бою?

– Ти боїшся битися? – здивувався Фаркас.

– Ні, зовсім ні. Я боюся, що… – вона тяжко зітхнула, – ти можеш загинути.

У наметі стало надто тихо. Виразно чулися цвіркуни та віддалені розмови. Босмери співали тужливу пісню за загиблими родичами.

– Чому ти думаєш, що Соратникам не можна говорити про це?

Ісгерд напружилася:

– Тому що… справжні воїни не бояться за своїх товаришів, вони довіряють їм, хіба ні?

– Правда, але не зовсім, – заперечив Фаркас. – Я боюся за Вілкаса, він мій брат. Нехай я й знаю, що він добрий боєць, але я люблю його і тому переживаю. І тебе я люблю і відчуваю той самий страх, – він посміхнувся. – Впевнений, Ейла тремтить над Каменерукою не менше, нехай і не показує цього.

«І над Скйором теж», – подумала Ісгерд і вже сама всміхнулася.

– Я теж тебе люблю, – сказала вона і витерла залишки сліз зі щік, – тому навіть не думай помирати. Мені вистачило смертей на роки наперед.

– Ну, мене не так просто вбити, – низьким гуркотом засміявся Фаркас. – Сама знаєш, які у мене ручищі та важкий меч!

– Так, твої ручища зараз розтрощать мені кістки, – пожалілася Ісгерд від того, як неакуратно Соратник стиснув її у своїх обіймах.

– Вибач.

Фаркас послабив хватку і дівчина відчула краплю волі. Вона поверталася, зручніше влаштовуючись у його руках. Цікаво, що буде, коли вони повернуться до Йорваскра? Чи буде Ісгерд далі спати у загальній спальні чи перебереться до Фаркаса? Чи варто через це щось говорити товаришам чи ні? «Нехай Фаркас вирішує, що та як. Йому видніше», – подумала вона і вперше за вечір на душі стало легше.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Наступного дня Ісгерд прокинулася одна, все ще розбита. Фаркаса вже не було, а разом з ним миски та ліхтаря. Крізь щілини в наметі прослизали сонячні промені, освітлюючи акуратно розкладений одяг, які вона кинула вчора абияк. Ісгерд усміхнулася, відчуваючи, як тепло розливається по тілу, і швидко одяглася, щоб довго не страждати від ранкової прохолоди, яка стелилася по землі. Сорочка зі світло-сірої перетворилася на плямисте ганчір’я, куртка була порвана в кількох місцях, штани та чоботи забруднені в землі. Єдине, що якось полегшувало участь Ісгерд, це те, що одяг був хоча б сухим.

У таборі робота кипіла повним ходом. Босмери збирали речі та вантажили їх у фургони. Намети Соратників теж були прибрані і лежали в речових мішках біля колод, на яких вони вчора сиділи. Ісгерд відчула себе відсталою від життя і поспішила швидше вмитися й теж зібрати свої речі.

Сполоснувшись на озері і вимивши волосся, Ісгерд поверталася до табору. Вже здалеку вона побачила Соратників, що тренувалися. Вони стояли в широкій стійці, поклавши на коліна мечі, й глузували між собою, хто вистоїть довше.

– Доброго ранку, – привіталася Ісгерд, підходячи до них і так само стаючи в коло.

Соратники безладним хором відповіли, пихкаючи й посміхаючись від напруження. Вілкас окинув Ісгерд оцінним поглядом:

– Впевнена, що хочеш тренуватись сьогодні?

– Так. Мені це потрібно, – впевнено відповіла дівчина. Меча під рукою не було, він залишився разом з речами, а тому вона просто стала в стійку нарівні з усіма, зчепивши руки за спиною в замок. Добре тренування допоможе провітритися мозкам, вона не раз перевіряла на собі ефект фізичних вправ – коли повністю поринаєш у процес, всі тривожні думки йдуть на задній план.

– Тепер сестра нас перестоїть, бо прийшла пізніше за всіх, – завзято зауважив Фаркас.

– Чи тобі хвилюватися? – примружився до веселих зморшок у куточках очей Вілкас.

– Я не здамся їй, – проворчав Атис і вперся поглядом у землю, щоб не відволікатися.

На тренуваннях Соратників ходила думка, що жінки набагато витриваліші за чоловіків у статиці, і це не раз підтверджувалося на практиці. Ніяда та Ейла, а потім й Ісгерд, могли вистояти у стійках доти, доки у чоловіків не починали труситися коліна й вени не надувалися на лобах. Ніхто не казав, що їм було легше. Часом Ісгерд і сама мало не здавалася, готова впасти без сил, але рішучі обличчя її подруг-войовниць змушували достоювати до кінця на межі свідомості.

Наразі Ісгерд почувала себе ослабленою і не збиралася змагатися.

– Не хвилюйся, Атисе, – сказала вона. – Навряд чи мені вдасться перемогти сьогодні.

– Я забороняю тобі здаватися, – з легкою суворістю наказав Вілкас. Дівчина подивилася на нього і згадала вчорашню розмову чоловіків біля наметів. Атис сумнівався у здібностях Ісгерд. Хіба після його слів вона може піддатися й підтвердити його слова? Вона підібгала губи і кивнула на Фаркаса:

– Якщо хочете чесного змагання, то нехай зніме амулет.

Всі спрямували очі на молодшого близнюка і лице його спотворилося від незручності.

– Я забув, вибачте! – і, не виходячи зі стійки, розчепив замок на шиї. Знятий амулет вирушив на зберігання до кишені.

– Ось так з вами й змагайся, – пирхнув Атис.

Далі вони не розмовляли, поглинені змаганням.

Імперські солдати ходили повз, зацікавлено поглядаючи на четвірку напружених, зайнятих своїми думами Соратників. Поки вони стояли – а це минуло близько трьох хвилин – по табору встиг рознестися апетитний запах їжі. У шлунках забурчало й пролунали смішки.

– Упадіть вже хтось, їсти хочеться, – з надією попросив Фаркас. З усіх Соратників він був, напевно, найненажерливішим.

– Розсмішіть дівчисько, – запропонував Атис. – Нехай покотиться від реготу і програє першою. Баба з воза – кобилі легше.

– А далі що? – похмуро поцікавився Фаркас. – Нам все одно стояти доведеться.

Ісгерд, вже кілька хвилин як заплющила очі, мовила:

– Навіть не сподівайтеся, що я здамся.

Вілкас вдоволено усміхнувся. В душі він був радий, що Ісгерд йшла наперекір усім і показувала себе з сильного боку. Йому щиро не хотілося звітувати після повернення Кодлаку, що Ісгерд не годиться для серйозної роботи. При всьому тому, що за пів року дівчину непогано навчили володіти мечем, вона все ще давала слабину після серйозних випробувань. Проте Вілкас відчув, що варто трохи піддатися. Нехай Ісгерд переживає труднощі поступово.

– Я піду їсти, – сказав він і вирівнявся, підхоплюючи з колін меч.

– Гей, це піддавки! – вигукнула Ісгерд. – Не можеш ти так просто здатися. Програти має Атис! – і вона гнівно подивилася на данмера.

– Навіть не подумаю! – заперечив той і раптом впав на коліна з гучними лайками.

Фаркас засміявся.

– Закінчуйте скоріше, – сказав Вілкас. – Ми з Атисом візьмемо вам їжу.

– Буду я ще..., – бурчав данмер, на що Вілкас поплескав його по плечу:

– Суперечка була чесною.

Вони пішли, і погляди Ісгерд та Фаркаса кинулися один на одного. Вони були вже на межі своїх сил і в обох помітно тремтіли коліна, до того ж Ісгерд відчувала голодну нудоту.

– Настав час здаватися, сестро.

– Після тебе, – уперто заявила Ісгерд, хоча була готова впасти цієї ж миті.

Вони простояли ще пів хвилини.

– Мене вражає твоя воля, – відверто зізнався Фаркас. – Ти сильна жінка, щоб там не говорив Атис, – і він узяв свій меч, підводячись.

Ісгерд здивовано дивилася на нього:

– Чому ти?

Її ноги підкосилися і вона впала навколішки. Біль стояв нестерпний.

– Тому, що ти перемогла, – знизав плечима Фаркас і підійшов, простягаючи руку. Ісгерд вчепилася в його долоню і він ривком підняв її. – Молодець, Ісгерд.

Вона мимоволі притулилася до його боку, ледь вистоюючи на ногах, але коли зрозуміла це, відсторонилася, червоніючи й лякаючись, що їх помітять. Не хотілося, щоб про них шепотілися, називаючи її подружкою воїна. Було в цьому щось вульгарне, що не поєднується зі справжнім глибоким коханням.

Фаркас сприйняв її жест інакше:

– Ти соромишся мене?

– Справа не в цьому, – похитала головою Ісгерд і за виразом Соратника зрозуміла, що тому потрібні пояснення. Фаркас був занадто простий, щоб второпати натяки або правильно додумати недомовки. Він стояв, дивлячись на неї вже похмуро, наче його щойно серйозно образили. Ісгерд зазирнула у сірі очі і тихо запитала:

– Фаркасе, я, – почала вона нерішуче, думаючи, як правильно підібрати слова, – я хотіла б мати розуміння...

– І хто переміг?

«Що між нами відбувається? Хто ми є один одному?» – хотіла закінчити Ісгерд, але її перервав Вілкас та Атис, що поверталися назад із мисками в руках. Фаркас глянув на брата, похмурий, наче хмара:

– Сестра.

Вілкас нервово посміхнувся, трохи здивований настрою Фаркаса, і звернувся до Ісгерд:

– Молодець.

– Дякую, – сухо відповіла та, бо тепер її незавершене питання зависло в повітрі і обіцяло неприємні наслідки. Від цього серце стиснулося в грудях. Ісгерд просто хотіла зрозуміти, як їй поводитися. Вони зізналися у своїх почуттях, пізнали тілесне кохання, але… що далі? Ісгерд не мала досвіду в цьому. Фаркас сказав, що якщо люди подобаються один одному, вони одружуються, але сам нічого не запропонував. То коли це мало статися і чи станеться взагалі? Її подруги з села гуляли деякий час із коханими під ручку і лише потім укладали шлюб. Усю ситуацію ускладнювало ще й те, що обидва були Соратниками та жили в Йорваскрі серед товаришів. Чомусь про всі ці труднощі Ісгерд не замислювалася досі.

«Ейла та Скйор зустрічаються потайки і хто знає про їхні стосунки, тримають рот на замку. Звісно, вони не одружуються, щоб не привертати уваги», – розвивала думку далі Ісгерд, беручись за варену картоплю, яку приніс Вілкас.

Соратник помітив напругу між Ісгерд і Фаркасом, але чемно мовчав, збираючись все вивідати пізніше.

Вони поїли і допомогли ельфам закінчити збори. Ісгерд зібрала свій намет і поклала у фургон Тамана, який все ще не прийшов до тями після втрати. Мільвен була його коханою і її смерть рвала серце на частини. Ісгерд, яка на якийсь час відійшла від цього потрясіння завдяки Фаркасу та зайняла тренуванням голову, глянула на ельфа і знову відчула скорботу. Вона дізналася в інших босмерів, де поховали загиблих, і перед від'їздом сходила на могилу. Постояла біля свіжої землі, поклала пучок польових квітів і зітхнула:

– Прощавай, люба подруго. Вибач, що не змогла вберегти тебе.

Перед очима стояв світлий образ Мільвен, у вухах чувся її голос, а на шкірі дотик її ніжних рук. Ісгерд хотіла зберегти всі ці деталі в пам'яті якнайдовше. Нові сльози проступили на віях, але їх вона втримала й не дала пролитися по щоках. Досить. Вона має взяти себе в руки та йти далі з гідно піднятою головою. Буде ще час поплакати та робитиме вона це лиш наодинці.

Повернулася Ісгерд, коли фургони вже від’їжджали. Вілкас пильно дивився навколо, явно шукаючи когось поглядом, та тільки побачивши дівчину, заспокоївся. Вона швидко обігнала воїнів, що йшли за останнім фургоном і порівнялася з тим, яким правив тепер вже наодинці Таман. Взявшись за борт однією рукою, гарненько відштовхнулася й підстрибнула, незручно повиснувши над землею. Босмер залишив віжки й підхопив Ісгерд під лікоть, затягуючи її на передок.

– Як ти? – спитала вона, всідаючись поруч.

– Ніяк, – сумно відповів Таман.

Ісгерд важко зітхнула:

– Мільвен назавжди залишиться у наших серцях.

Таман кивнув і шморгнув носом. Його голова впала на плече Ісгерд, ігноруючи холодний сталевий наплічник, і дівчина присунулася ближче.

– Пробач мені, – прошепотіла вона. – Це моя вина.

– Ні, – Таман витер вологу щоку. – Єдиний, хто винен в усьому, це Брати Бурі.

Ісгерд стисла долоню босмера. Її брови нахмурилися від злоби, що плескала в душі. Помста. Вона повинна помститися. Всі вони, всі ці покидьки, повинні гнити в землі, а не ходити світом!

– Я помщуся, – проскрипіла вона крізь зуби.

Таман промовчав, тяжко зітхаючи. Попри ясний день, все навколо втратило кольори, було блякле й безглузде. Сонце зовсім не гріло, воно опаляло колючим холодом, а легкий вітерець здавався буревієм. Який сенс мститися, якщо дорогу серцю людину вже не повернути?

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Фургони більше не зупинялися на нічліг і через день, не заїжджаючи у Фолкріт, на світанку досягли гір, кордону Скайрима. Далі босмери повинні були їхати самі, однак це не було великою проблемою – дорогою зустрілися найманці, охочі попрацювати охороною за добру плату, і до моменту розставання за трьома фургонами йшла додаткова п'ятірка бійців, оснащених зброєю і в обладунках. Це були, звичайно, не воїни високого класу подібно до Соратників, але краще щось, аніж зовсім нічого. У всякому разі, особлива охорона босмерам потребувалася на території Скайрима, потерпаючого від нападів повстанців, а вже на землях Сіроділу та Валенвуду було не так небезпечно. Втім, Вілкас додав ще септимів з власного кошеля й домовився із найманцями, що вони супроводять караван ельфів до самого кінця їхнього шляху. Чи робив він це тому, що встиг прив’язатися до них і бажав їм безпеки, чи заради спокою Ісгерд, залишилося його власною таємницею.

Таман так і не оговтався до кінця. Він був пригнічений та погано їв, тихенько плакав і майже не розмовляв. Ісгерд сиділа весь час з ним, а коли була на варті, її місце на передку займали інші ельфи, аби продовжувати його підтримувати. Коли настав час розставання, вони міцно обнялися і босмер сказав, що дівчині завжди будуть раді у Валенвудських лісах, якщо вона все ж вирішить навідатися на землі своїх предків.

Назад Соратники поверталися без особливої радості. Атису було здебільшого все одно, він до босмерів ставився байдуже і просто відпрацював завдання більш-менш нормально, якщо врахувати напад повстанців. Якщо ж не зважати на цей момент, то тоді взагалі добре.

Вілкас, як личить командиру загону, зберігав спокій, що межував з холоднокровністю змії. Його обов'язки все ще не скінчилися – треба було повернутися в Йорваскр і по дорозі не вплутатися в небажану пригоду.

Фаркас продовжував перетравлювати незакінчену розмову з Ісгерд, намагаючись зрозуміти, що зробив не так і хто у всьому винен. Дівчина не вважала, що вони посварилися, але Фаркас геть не розбирався в тонкощах взаємин. У його розумінні, треба говорити та робити або все, або нічого, а зараз все забарвилося у напівтони та мало одні лиш недомовки. Він поглядав скоса на Ісгерд і не міг визначитися, чи варто підійти першим, чи дочекатися якоїсь реакції від дівчини. Рішучість, завжди властива йому, за чарівним помахом вилетіла в космос і Фаркас дуже не любив, коли з ним траплялися такі ситуації. Ця безглузда безпорадність дратувала його.

Ісгерд помічала на собі допитливі погляди, але її голова була забита зовсім іншими турботами. Після кривавої битви, яка принесла багато горя, її зсередини жерло невгамовне хвилювання. Хотілося все кинути та зробити… Що? Щоразу, коли це ефемерне бажання вводило її в ступор, вона відчувала лють. І лють ця виливалася в один певний образ – образ повстанця Братів Бурі. Ісгерд хотілося зробити щось жахливе з ним, розірвати на шматки та стерти у порошок, але вона не знала, як підступитися. Їй здавалося, що у неї зв'язані руки. Вона загнаним вовком дивилася в спини своїх товаришів й відчувала, як вони загороджують шлях. Вперше за весь час у Йорваскр не хотілося повертатися, він здавався подібно до пташиної клітки. Ісгерд ясно розуміла, що хоче робити великі справи, а не виконувати завдання за чітко зазначеним планом. Цього разу Вілкас був проти, щоб вони вступали в бій із повстанцями і те, що вони таки билися з ними, було випадковістю, яку Ісгерд сама накликала на них. Вона так чи інакше не хотіла залишатися осторонь. У ній горіла помста за батьків, за рідну хату, за село, і її меч у будь-якому разі проткнув би груди якомусь Брату Бурі. Принцип залишатися осторонь політики не подобався Ісгерд, вона це чітко усвідомлювала. І коли вона підбиралася до цього місця у своїх роздумах, думки розсіювалася і кінцевий результат розчинявся подібно до пари над казаном. Чого ж вона хотіла насправді?

Вони дісталися Фолкріта і Вілкас винайняв дві кімнати в таверні «Мертвецький мед»: для чоловіків і окремо для Ісгерд. Він помітив постійну напругу, що ніяк не проходила, натомість скувало її тіло та обличчя, і вирішив, що дівчині буде краще побути наодинці з собою. Прання речей і гаряча ванна за додаткову плату повинні були привести її до тями. Вілкас і сам був не проти добряче вимитися.

Чавунну ванну в кімнату Ісгерд понесли одразу, тільки Соратники відійшли від барної стійки. Дівчина почекала, поки служниці нанесуть води, видадуть їй мило і мочало з джуту. Таверна в порівнянні з «Баскою кобилою» була схудла, з дірками в підлозі та даху, і чудовою чутністю. Ісгерд чудово розрізняла голоси постояльців в залі та гру на лютні, але це ніяк не заважало. Їй загалом було все одно, думки займало нескінченне самоїдство, від якого вже зводило зуби.

Вона роздяглася догола, розв'язала пов'язку на плечі і залізла у ванну, розплескуючи воду по підлозі. Рана тут же защипала, але Ісгерд стоїчно терпіла біль. Занурившись із головою, вона виринула й відкинулася на борт, умиротворено прикриваючи повіки. Гаряча вода розслабляла багатостраждальне тіло і заспокоювала голову.

Ісгерд була готова задрімати в першу ж хвилину свого купання, коли у двері постукали, а потім вони відчинилися, запускаючи в кімнату одну зі служниць, що носили цебра з водою.

– Пан заплатив за прання, – пояснила вона свою появу. – Що хочете випрати, пані?

Ісгерд ліниво оперлася щокою на борт:

– А на заміну знайдеться якась сукня або довга сорочка?

Служниця розгублено забігала очима, помічаючи закривавлені пов'язки на підлозі, меч у піхвах і скинутий гіркою сталево-шкіряний обладунок.

– Взагалі-то ні, але я можу знайти щось.

– Тоді забереш усе, – сказала Ісгерд й, схопившись здоровою рукою об борт, встала, збираючись вилізти з ванної. – Я зараз зніму дещо, постривай.

Служниця помітила глибокий поріз на лівому плечі і безліч синців:

– Якщо потрібно, я можу допомогти вам перев'язати рани.

– Не треба, – похитала головою Ісгерд. Вона байдуже подивилася на служницю, чий погляд зі збентеженням та цікавістю блукав по тілу дівчини. – У такому місці ви раді здерти три шкури з гостей за будь-яку найменшу послугу, а мені ще за сукню платити. Вона точно не буде дешевою.

Ісгерд підійшла до ліжка, на яке звалила частину своїх речей і почала знімати сталеві пластини з куртки, складаючи їх осторонь. Підготувавши одяг, вона пішла назад до ванни. У таверні було тепліше, ніж на вулиці, але розігріте тіло все одно швидко остигало.

Служниця забрала оберемок брудних речей, що погано пахнули потом та кров'ю, і опустивши погляд, сказала:

– Я не візьму з вас грошей за сукню.

– Рани я все одно перев'яжу сама, – наполягла Ісгерд, залазячи у ванну.

– Як скажете, – кивнула та й швидко вийшла, зачинивши за собою двері.

Сон випарувався і Ісгерд почала ретельно намилювати себе, доки вода не охолола. Вона до скрипу терла шкіру колючим мочалом і ретельно натирала волосся великим бруском мила. Коли вода вже пофарбувалась у бурий від змитого бруду і Ісгерд була готова вилазити, до кімнати знову зайшла служниця, несучи в руках пакунок.

– Пані, ваш одяг уже замочений у тазу, а сукню я принесла, як ви й просили, – вона розгорнула тканини, показуючи на жовте світло лампи блідо-зелене плаття з рукавами в три чверті й широким ременем до нього. – Вам допомогти одягнутися?

– Думаю, я впораюся сама, але ти постій тут про всяк випадок, – сказала Ісгерд, вилазячи. Вона швидко обтерлася рушником і підійшла, беручи одяг у руки. Сукня не була свіжою, вона пахла чужим тілом, але все одно була набагато чистішою за її власні речі.

– Вибачте, це все, що знайшлося на ваш зріст, – зніяковіла служниця, коли Ісгерд досить довго м'яла його в руках, придивляючись.

– Нічого, – усміхнулася дівчина. – Я проходила два дні у брудному обладунку і мене навряд чи тепер щось налякає.

Ісгерд пірнула в сукню, просунула голову у розріз. Воно було завелике, явно з плеча нордської дівчини, що славляться високим зростом. Шов рукава лежав нижче ніж передбачалося, а поділ, що зазвичай закінчувався на середині ікри, досягав підлоги. Ісгерд підв'язала талію ременем і сукня стала менш схожою на безформний балахон, а потім закинула руку за спину, ловлячи ґудзик на горловині. Вона постійно вислизала з пальців і не хотіла залазити в петельку. Тоді-то служниця й прийшлася до місця. Вона допомогла Ісгерд застебнути ґудзик і розправила складки на плечах.

– Чому ти так люб'язна зі мною? – запитала Ісгерд, повертаючись. Вона дивилася на неї знизу-вгору і як би та не хотіла опустити погляд, все одно попадала на обличчя дівчини.

– Вибачте, пані, якщо моя поведінка виглядає нав'язливою, – пробурмотіла служниця. – У цих місцях вільні жінки така рідкість, що я мимоволі… заздрю вам.

– Що ти маєш на увазі під вільними? – здивувалася Ісгерд, відчуваючи тривожного черв'ячка, що закрутився всередині.

– Володіння Фолкріт кишить небезпечними злочинцями та дикими звірами. Того й дивись, вкрадуть чи загризуть. Жінкам заборонено самим пересуватися поза містом.

– Але ж у місті можна, – дивувалася Ісгерд.

Служниця стиснула кулачки на грудях та зітхнула:

– Мені мандрувати хочеться, а не в таверні працювати. Батько навіть слухати не схотів мене, коли я заїкнулася про це. Тому й заздрю.

На душі відлягло. «Як би я хотіла сидіти у себе в селі і не висовуватися далі рідного краю», – подумалося Ісгерд. До нападу Братів Бурі її цілком влаштовувало звичайне селянське життя.

Ісгерд підняла лівий рукав сукні, показуючи свіжу рану:

– А ти готова платити за мандрівки такою ціною? – вона взялася за обрубок вуха і відстовбурчила його, наскільки це було можливо. – Чи такою?

Служниця зніяковіла, явно бувши не готовою почути такі питання. Вона розвела руками:

– Але ж ви, пані, не самі. З вами троє сильних чоловіків.

– Вони мені не слуги, а брати по зброї, – Ісгерд кивнула на клинок, що лежав на ліжку поряд зі знятими сталевими деталями обладунку. – Хіба ти не помітила мого меча? – служниця подивилась туди й кивнула. – Ми воїни, які вбивають людей та звірів, а не якісь браві мандрівники. Світ за межами міста справді небезпечний, тож твій батько не дарма оберігає тебе.

Ісгерд розвернулась й підійшла до дверей, відчиняючи її і чекаючи, коли служниця вийде. Та повагалася, а потім у серцях сказала:

– Краще я один раз спробую та обпечуся, ніж все життя гадатиму, як воно!

Ісгерд розлютилася й стиснула кулаки:

– Рік тому я втратила батьків, а позавчора – свою подругу. Радій, що в тебе є дім та рідня, і тобі не доводиться шукати свого місця в цьому світі.

Служниця підібгала губи, ранена у саме серце. Вона не очікувала, що хтось заочно підтримає її батька і спробує відмовити. Душа вимагала ризику та поворотів долі, нехай вона й не розуміла повною мірою, що під цим мається на увазі. Ісгерд кивнула вбік, натякаючи, і служниця прожогом кинулася на вихід.

– Яка ж ти дурна, – проворчала собі під ніс Ісгерд, зачиняючи за нею двері. Вона зовсім забула про поранене плече, яке, не дай боги, почне кровоточити і зіпсує чужий одяг. Вона підібрала з підлоги ганчіркові смужки, склала їх чистою стороною і, задерши рукав якомога вище, абияк почала обмотувати руку. Після води краї рани розм'якли і засохла кров вимилася, щоб тепер налитися свіжою. Але Ісгерд встигла залатати її.

Упоравшись, дівчина вийшла з кімнати і, зачинивши двері на ключ, сховала його в кишеньку на ремені. Спустившись униз, Ісгерд помітила Атиса за одним зі столів, що пив щось із великого келиха. Її не дуже втішила думка підходити до нього одного, але іншого вибору не було. Вони були однією командою і усамітнення виглядало б щонайменше дивно.

Вона смиренно підійшла та сіла навпроти. Данмер тут же підсунув один з трьох келихів, що стояли на столі:

– Ось, поки готують їжу.

– Дякую, – кивнула Ісгерд, беручись за ручку. Підносячи келих до рота, вона встигла розглянути Атиса. Він був так само викупаний, про що свідчило його вологе руде волосся, не зав’язане у хвіст, і чиста сорочка.

Вони мовчали, не маючи тем для розмови. Атис не був прихильний до Ісгерд, вона відповідала йому тим же. Обидва повернули голови у різні боки, слухаючи гру лютніста. Ісгерд не могла дочекатися, коли прийдуть близнюки, щоби розрядити атмосферу. Очікування тривало недовго, від сили хвилини три, які за відчуттями розтягнулися на десять. Від барної стійки відліпився Фаркас, допомагаючи служниці нести велику тацю з ще кількома келихами гіркого пива, яке встигла спробувати Ісгерд. Вона спостерігала за тим, як він весело посміхається до дівчини, попереджаючи нести обережніше, а та червоніє, дивлячись закоханими очима у відповідь. Ісгерд не подобалося те, що вона бачить, і щоб не показати свого роздратування, зробила пару гарних ковтків пива, відгороджуючись келихом від чоловіка й офіціантки, що наближалися.

– Твій одяг… незвичайний, – пролунав над головою вражений голос Фаркаса. Він зупинився біля столу, безсоромно розглядаючи Ісгерд. Служниця запитально оглянула компанію, що зібралася, й швидко поставила замовлення, розчиняючись у натовпі.

– Це добре чи погано? – підняла брову Ісгерд.

Губи Фаркаса розпливлися в посмішці:

– Добре.

– Що ж, дякую, – Ісгерд не стримала усмішки і посунулася, поступаючись місцем воїну. Комплімент Фаркас видав сумнівний, але було видно, що він старався і справді був вражений у хорошому значенні цього слова. Він сів на нагріту лаву і підтягнув до себе келих.

– Де Вілкас? – запитала Ісгерд, переводячи погляд з Фаркаса на Атиса, щоб данмер не відчув себе навмисне забутим. Останній подивився на неї, вирішуючи, що питання адресувалося йому:

– Миється. Складно насолодитися ванною сповна, коли нас на її одну троє. Тебе ніхто не квапив.

– Вдома насолодишся, – сказав Фаркас, облизуючи з губ піну. – У лазні можеш хоч цілий день сидіти, тільки дрова сам носи.

Ісгерд хмикнула, відвертаючись від Атиса. Музикант заграв завзяту пісню, знамениту в цих краях, бо народ, що сидів у залі, тут же підхопив слова і почав підспівувати. Ісгерд підперла щоку долонею, мляво попиваючи пиво в очікуванні їжі. Напій швидко затуманив голову і розслабив. По-звірячому хотілося їсти і Ісгерд голодно ковтала слину, вловлюючи смачні аромати.

Непомітно для себе вона почала розглядати профіль Фаркаса, зайнятого пивом і піснею, під яку ліниво плескав долонею по столу. Його вологе волосся пушилося і пружними кільцями звивалися на плечах. Він давно не стригся і близько тижня не голився, мало піклуючись про власну зовнішність. Напевно, серед Соратників Фаркас найменше за всіх переймався чистотою. Він міг довго не митися, якщо на це не представлялася можливість, і ніколи не скаржився з цього приводу. Є вода – добре, ні – теж непогано.

– О, ось і наш кабанчик! – вигукнув він у передчутті, дивлячись кудись уперед, а потім, ніби відчув на собі чужий погляд, озирнувся на Ісгерд. Вона одразу відвернулася.

Їжу принесли одночасно з появою біля столу Вілкаса. Він сів з іншого боку від Ісгерд і посміхнувся їй:

– Маєш добрий вигляд, Ісгерд. Не часто бачиш свою сестру по зброї у сукні.

Дівчина зніяковіла, ніяк не очікуючи отримати стільки приємних відгуків на свою адресу. Атис не стримався і голосно хмикнув.

– Я теж сказав їй про це, – підтакнув Фаркас, жадібно відриваючи м'ясисту ніжку від тушки кабанчика.

– Ти не так сказав, дубина, – зневажливо видав Атис, всім своїм виглядом висловлюючи втому від того, що відбувається.

– Хіба? – Соратник вже давно перестав звертати увагу на образи данмера і запитливо глянув на Ісгерд. Вона кивнула, скромно посміхаючись.

Секундна пауза і ось усі, окрім Фаркаса, регочуть. Вілкас окинув скептичним поглядом під десяток келихів, повних пінного пива, і сказав:

– Не надто налягай, Фаркасе, щоб потім не довелося витягувати тебе з колотнечі.

– Я на всіх узяв, – парирував той. – Тож із колотнечі вилазитимемо разом.

Тепер сміялись усі без винятку.

Четвірка Соратників налягла на кабанчика, запиваючи жирне м'ясо гірким пивом. Потім Фаркас покликав офіціантку та замовив ще смажену рибу та яєць з хлібом. Музикант надривав горлянку, співаючи чергову героїчну пісню, а за ним і постояльці. Вілкас скромно муркотів про себе мотив, явно знаючи слова, але ще не дійшовши до тієї кондиції, коли почати співати вголос.

Ісгерд із задоволенням облизувала пальці, відчуваючи, як уперше за кілька днів їй стає добре. Вона наїлася і напилася, добре викупалася і змінила тісний обладунок на вільну сукню, по якій так скучила. Важкі думи та прикрощі на якийсь час відійшли на задній план. Вона дивилася на своїх товаришів хмільними очима, радіючи їхній компанії. Особливо тішила присутність Фаркаса. Вони сиділи близько один до одного і кожен його рух руки чи тіла пробуджували всередині вир лоскотного хвилювання. Його низький хрипкий голос луною віддавався в голові і змушував безглуздо посміхатися.

– Сестро, може ти частіше ходитимеш у сукнях? – несподівано звернувся Фаркас до неї, такий же веселий від хмелю. Голос його гуркотом пролунав у вухах, ніби був чистим громом.

– Га? – не зрозуміла Ісгерд.

Вони до ладу не розмовляли після імперського табору і чути щось подібне було так незвичайно, що Ісгерд втямити не могла, чи подіяло так пиво на Фаркаса, чи він перестав на неї дутися?

– Ейла нізащо не проміняє свій обладунок на сукню, а Ніяду немає сенсу й просити, – реготнув Фаркас і пояснив. – Іноді мені здається, що Каменерука тільки рада була б, якби мала яйця між ніг.

– Брате, це грубо, – з докором, але не без посмішки, сказав Вілкас.

– Усе Фаркас правильно каже, – підтримав молодшого близнюка Атис. – Нехай Йорваскр – це дім доблесних воїнів, але від поголовно суворих дів зуби зводить. У нас в Моровінді жінки вміли поєднувати в собі красу та силу.

– Я чув, що в Моровінді дуже багато головорізів, – почав Вілкас, намацавши ґрунт для цікавої розмови.

Вони заговорили про сумнівних особистостей, як-от розбійники чи асасини з Темного братства, не забуваючи й про воїтельок, з яких усе почалося. Ісгерд взялася за келих, готуючись слухати довгу чоловічу розмову, але на спину лягла важка рука, обвиваючи її за плечі:

– Насправді ти подобаєшся мені у будь-якому вигляді, сонце, – п'яно посміхнувся Фаркас і тим самим остаточно розвінчавши всі свої образи.

Ісгерд зашарілася, бо він звучав досить голосно, щоб навіть Вілкас подивився на них. Вона опустила погляд на стільницю, очікуючи, коли Фаркас відпустить її, але пальці його продовжували стискати її плече, хоча сам воїн вже приєднався до розмови про моровіндських жінок. «Що ж, сподіваюся, я не згорю від збентеження», – подумала Ісгерд.

Кабанчик був майже з'їдений, а овочів та хліба до нього не залишилося зовсім. Стіл займало одне пиво, яке Фаркас не поскупився замовити втретє і старанно його знищував.

Увага Ісгерд розсіялася і розмова чоловіків слабко вловлювалася. Вони почали сперечатися, що нордських жінок ніхто не переплюне по красі та силі, і що данмерки занадто худі й похмурі, щоб бути привабливими. Атис парирував будь-які твердження, находячи кожен раз контраргумент, хоча особисто Ісгерд вважала безглуздим так люто обговорювати смаки. Обидві сторони все одно залишаться при власній думці.

– Можу клястися своєю матір'ю, Солафе, їх було не менше півсотні, імперцям довелося дуже несолодко! – голосно сказали позаду і Ісгерд мимоволі нагострила вуха, підозрюючи, що обговорювана ситуація знайома їй як нікому.

– І з усім тим вони змогли відбитися, – похмуро зауважили у відповідь.

– Так, ці козли були надто добре озброєні, – зітхнув. – Ось коли Братам почнуть видавати нормальні мечі та броню, а не лише сині ганчірки та сокири дроворубів, тоді вони зможуть показати, хто тут господар.

– Охочих вступити дуже багато, зброю просто не встигають кувати. Лод минулого місяця отримав таке велике замовлення, що досі ні кінця ні краю нема.

– Лод підтримує повстанців?

– Так, а ти не знав?

Ісгерд звела брови до зморшки на лобі. Хтось зовсім поруч обговорював Братів Бурі та Імперський Легіон, і їй не подобалася ця розмова. Недавня битва не залишилася непоміченою і про неї пішов поголос. Це стало особливо ясно, коли Ісгерд прислухалася до інших гостей таверни. Гуляли навколо голосно й відчайдушно, і можна було підслухати практично будь-кого. Що вже говорити, навіть на суперечку Соратників обернулася пара чоловіків із сусіднього столу й підтакнула, підтримуючи думку про нордок.

У таверні не ховаючись обговорювали майбутню громадянську війну. Її ще офіційно не оголосили, але все натякало на те, що рано чи пізно це станеться. Молоді та старі чоловіки активно приєднувалися до Братів Бурі, а хто з якихось причин цього не міг зробити, все одно відкрито підтримував їх, допомагав чим міг. Ісгерд покрутила головою на всі боки, визираючи представників інших народів. Неприємним відкриттям стало те, що весь зал займали норди. Одним великим темним каменем сидів у кутку орк, повернувшись до всіх спиною, зрідка поглядаючи по сторонах – саме так Ісгерд і зрозуміла, хто він, побачивши два ікла, що стирчать з-за нижньої губи. Ще в таверні була парочка редгардів та офіціантка бретонка. Жодного ельфа.

– Колись сюди прийдуть повстанці і попруть чужинців за бугор, усіх до одного. Але перед цим я не забув би покувиркатися з Неньєю, аж надто багато вона з себе вдає.

– Упевнений, Сіддгейр трахає її щодня.

Чоловіки заливисто засміялися, ляскаючи один одного по плечах.

– Це навряд, – заспокоївшись, похитав головою один із них.

Ісгерд відвернулася, не бажаючи більше слухати огидні вульгарні фантазії, в яких змішався секс та різні знущання, яким на їхню думку варто піддати не-нордів. Ісгерд це було особливо неприємно, бо колись вона сама стала жертвою ось таких фанатичних покидьків, які позбавили її вуха і могли зробити ще бозна-що, якби не Соратники.

Їй сильно захотілося втекти, щоб захистити себе від безлічі голосів навкруги, які говорили речі, що так чи інакше зачіпали Ісгерд. Вона відчула себе небажаною гостею, якій може загрожувати небезпека. Її товариші – Вілкас та Фаркас – чистокровні норди, звичайно, не помічали розмов навколо, тому що вони ніяк не торкалися їх. І дивно, що Атис теж не помічав, хоча його сіру шкіру й криваві очі не приховаєш і, за бажання, будь-хто з нордів у таверні міг пристати до нього. Можливо, він уміло справлявся не лише з мечами, а й з емоціями, але Ісгерд так не вміла. Фолкріт не був радий чужинцям, цим відчуттям наповнилася вся зала «Мертвецького меду».

Ісгерд рухом плеча струсила з себе широку долоню Фаркаса і почала вставати з-за столу:

– Я піду відпочивати, – сказала вона, привертаючи увагу товаришів.

– Добре, – кивнув Вілкас, – Рано-вранці я замовлю перевізника до Ривервуда, так що встань раніше і спускайся сюди. Я попрошу, щоб нам виділили стіл та подали сніданок заздалегідь.

Ісгерд побажала Соратникам доброї ночі й, не зводячи очей зі сходів у дальньому кінці зали, попрямувала до них, протискаючись між столами, що щільно стояли, і людьми, що ледве поміщалися на лавках.

– Обережніше, ти…! – обізвався чоловік, якого Ісгерд випадково штовхнула. Це був один із тих, хто обговорював, як би розважався з Неньєю – плечистий і світловолосий чоловік симпатичний зовні і, як виявилося, негарний усередині, – …потвора ельфійська, – закінчив він крізь стиснуті зуби.

Ісгерд розлютили ці слова, але вона стрималася. У Фолкріті краще не нариватися на неприємності таким як вона. Соратники навряд чи зрадіють нагоді захищати її шкуру проти цілої таверни, яка негативно налаштована до чужинців. Бійка на смерть норда з нордом вже виглядала, як цілий злочин, а та ще й за покруча з ельфів. Проковтнувши грудку, Ісгерд прискорилася, щоб більше не привертати до себе увагу.

«Як же я втомилася», – піднімаючись нагору, думала Ісгерд. Сил не залишилося ані душевних, ані фізичних. Після ванни та алкоголю тіло ледь слухалося й скидалося на розмочений хліб, а в черепній коробці бовтався справжнісінький кисіль. Похід висмоктав з дівчини всі соки, а підслухані в таверні образи добили її остаточно. Хотілося впасти обличчям у подушку, не роздягаючись і не роззуваючись, і забутися міцним сном до самого ранку. Може, виспавшись, вона почуватиметься краще?

На майданчику другого поверху все ще лунав галас і музика, але вже тихіше. Стояла напівтемрява і Ісгерд, скриплячі мостинами, пішла до дверей своєї спальні, готуючи ключ, коли бічним зором помітила силует. Дівчина розвернулася, зустрічаючись зі служницею, що сьогодні обслуговувала її.

– Що ти тут робиш? – запитала Ісгерд, переводячи дух від серця, що заколотилося.

– Вибачте, пані, я не хотіла вас налякати! – винувато вигукнула служниця, виходячи з тіні на світ настінної лампи.

– Нічого, – відмахнулася Ісгерд, хоча кров все ще стукала в скронях, і підійшла до своїх дверей. За спиною не пролунало кроків, служниця все ще стояла. Ісгерд повільно обернулася.

– Пані, вибачте, що знову прошу вас про це, але візьміть мене з собою, будь ласка! Будь-куди, тільки подалі звідси. Сил моїх більше немає терпіти Фолкріт.

Ісгерд дивувалася, як цій дівчині вистачає сміливості підійти знову з подібним проханням, коли якихось пару-трійку годин тому вони вже обговорювали цю тему, ледь не закінчивши конфліктом.

– Як тебе звати?

– Наррі, – швидко відповіла служниця.

– Скажи мені, Наррі, невже в тебе більше немає інших варіантів, крім цієї таверни, якщо тобі так не подобається тут?

Дівчина опустила погляд:

– Батько пропонував зайнятися сімейною пасікою, але мені хотілося зустрічати нових людей і слухати історії про світ навколо, і можливо знайти лазівку, щоб втекти звідси.

– То я твоя лазівка? – примружилася Ісгерд і зі всією серйозністю сказала. – Ось що я тобі скажу – я не візьму тебе з собою, навіть не намагайся просити. Мені нема чого тобі запропонувати, а там, куди я завтра піду, немає місця кволим дівчатам. Кидай роботу в таверні і не вигадуй, йди на пасіку. Знайди собі хорошого чоловіка, побудуй сім'ю і не дури голову ні собі, ні іншим.

Служниця напружилася всім тілом, обличчя її почервоніло і сльози полилися по щоках. Вона продовжувала допитливо дивитися в надії, що Ісгерд передумає, але та відвернулася і вставила в замкову щілину ключ. Коли дівчина зникла в кімнаті, Наррі хотіла наздогнати її і спробувати ще раз, але двері виявилися замкненими зсередини.

 

Notes:

6.02.2025. Всіх, хто давно читає цю роботу, запрошую знову пройтися розділами та переглянути малюнки, які я пододавала вкінці. Ця історія почала писатися ще у 2021 року і багато артів довгий час лежало в столі, але сьогодні я витратила цілий день, щоб поділитися ними. Мені подобається наповнювати свої тексти посиланнями на музику та власними артами, щоб читач міг всебічно заглибитися в історію.

Chapter 19: Жага помсти

Тільки Фолкріт заполонили ранкові крики півнів, що лунали з різних куточків міста, Вілкас сходив до воріт і замовив у єдиного тутешнього візника поїздку до Ривервуда. Швидше повернутися додому хотілося як ніколи й ніхто з Соратників не міг пояснити цієї дивної жаги, яку поділяли всі у загоні. Чи була тому причиною битва в імперському таборі чи зустріч з Арнбйорном, чи просто Місяці зійшли не в тій фазі – туга за Йорваскром незрозуміло мучила душу кожного.

Одягнувшись у випраний та висушений одяг, принесений іншою служницею ще на світанку, Ісгерд акуратно склала сукню й залишила її на ліжку. Їй було приємно вчора знову відчути себе простою дівчиною, без меча біля пояса та важкого обладунку. Ще рік тому Ісгерд і уявити не могла, що розміняє своє сільське життя на військовий уклад, і замість того, щоб полоти грядки та збирати яйця в курнику, вимотуватиме тіло тренуваннями і боротиметься не на життя, а на смерть. Якби батьки були живі і зараз могли побачити її, то нізащо б не впізнали свою дочку. Зовнішньо Ісгерд змінилася на краще  – це був безсумнівний факт, вона вряди-годи перестала комплексувати з приводу свого лиця, яке раніше вважала гідним хіба що звання болотяної жаби. І разом з тим тіло її лишалося недостатньо округлим для жінки, вкритим жовтими та фіолетовими плямами вічних синців та рожевими шрамами від поранень. Їх було ще не так багато, як у досвідченіших воїнів Йорваскра, але це не скасовувало того, що Ісгерд більше не була схожа на ніжну сільську дівчинку, яку батьки берегли від важкої роботи.

Поправивши обладунок і пристебнувши піхви з мечем, Ісгерд вийшла з кімнати, щоб спуститися на сніданок. Вночі її ніхто не тривожив, а навіть якщо й намагався, то просто не зміг розбудити дівчину, стомлену довгим походом та сном на твердій землі. Біля сходів до Ісгерд знову підійшла Наррі та благала взяти з собою, цілком упевнена, що ні в таверні, ні на батьківській пасіці щастя їй не бачити. Ісгерд відмовляла їй, як могла, а потім на допомогу прийшов Вілкас, який застав їхню розмову. Він окинув Наррі чіпким поглядом і сказав, що у возі, в якому вони їхатимуть, вільних місць зовсім немає. На тому їхня розмова й закінчилася.

Вже за годину Соратники всілися у віз і рушили з Фолкріта. Ісгерд зітхнула з полегшенням. Їй не сподобалося це місто і вона вкотре переконалася, що немає нічого ріднішого за Вайтран. Вже немає.

Візничий попередив, що біля Північного бастіону доведеться змінити коня, аби без зупинок рухатися далі і до завтрашнього обіду приїхати у Ривервуд. Подорож очікувалася виснажливою і Ісгерд передчувала, що кістки тріщатимуть від довгого сидіння на твердій лавці та від жвавої рисі коня, що швидко тяг віз по дорогах фолкрітського володіння.

– Фолкріт підтримує Братів Бурі? – поцікавилася мимохідь Ісгерд у візника, розряджаючи тим самим мовчання.

Чоловік середніх років, який вже мав неабияку сивину, кивнув:

– Здебільшого, але так багато де зараз. Повстанство в новинку, люди захоплені ідеєю свободи, – він глянув на її гостре вухо, що виглядало між пасмами. – Тобі, напевно, варто турбуватися з цього приводу.

Візничий відвернувся, далі стежачи за дорогою, а Ісгерд, схрестивши руки на грудях, глянула на Соратників, з допитливих виразів яких було ясно, що їм цікаво, з чого це вона поставила таке питання.

– Учора в таверні багато хто обговорював це, – сказала вона. – Хіба ви не помітили?

Фаркас і Вілкас переглянулися, Атис цокнув і покосився в сторону.

– Чужі розмови не для моїх вух, – знизав плечима молодший близнюк.

– Це важлива тема для тебе, тому ти й помітила, – припустив Вілкас.

– А для Атиса вона не важлива? – підняла брову Ісгерд. – Він взагалі чистий ельф.

Данмер повернувся і обличчя його було суворе:

– Я прожив достатньо у Віндгеймі, щоб упокоритися і перестати реагувати на такі фразочки. Більшість нордів живе з ідеями вільного від інших народів Скайрима, але варто розуміти, що час плине і світ змінюється. Ніхто не знає, де можуть опинитися самі норди, чи не станеться на цій землі катастрофа подібна до тієї, що сталася на Моровінді, чи якесь інше лихо, яке змусить їх шукати нового дому на чужині.

– Але що якщо тебе насильно спробують вигнати зі Скайрима? – не вгамовувалася Ісгерд, незадоволена відповіддю Атиса.

– Тоді їм доведеться зіткнутися з моїм мечем.

Ісгерд не знайшла, що швидко відповісти. Вона пожувала губи, зиркаючи на данмера, що був самою незворушністю. Близнюки в розмову не лізли, кожен з них вирішив, що зараз їхня думка зайва.

– Можна все життя так мечем махати, – врешті сказала дівчина, – і нічого не добитися. Босмери пішли до Сіроділу, бо втомилися без кінця боротися.

Тут заговорив Вілкас:

– До Соратників приходять різні люди. Хтось з пелюшок мріє про славу, але нічого важчого за кийок ніколи не підіймав. Хтось, навпаки, не випускає зброї з рук і їх піхви завжди порожні. Але одне вірно – у Йорваскрі затримуються лише ті, для кого одвічна боротьба – це життя. Кожен з нас, так чи інакше, поборовся перед тим, як стати Соратником, і бореться досі тією чи іншою мірою. З темними думками, сумнівами, фізичним болем від тренувань та бійок, з вибором, гідним моралі, там, де здається, що неможливо обрати щось добре. І лише смерть припинить нашу боротьбу.

– Не погоджуся з тобою, брате, – втрутився Фаркас з бравою посмішкою. – Я продовжуватиму боротьбу навіть в Совнгарді, де мірятимуся зі своїми братами та сестрами силою або кількістю випитого елю!

Вілкас засміявся й Ісгерд теж не стримала посмішки. Атис криво всміхнувся. Атмосфера розрядилася, повернувши скрип коліс та спів лісових птахів, який у їдкій розмові якось непомітно притих.

– Ви маєте рацію, – погодилася Ісгерд. – Не можна опускати рук, – і тут же подумала: «Чи матиму я місце в Совнгарді? Чи не буде моя боротьба марною перед обличчям смерті?».

До вечора віз прибув до Північного бастіону, проте його самого Соратники не побачили, зате були здивовані імперському табору, в якому зовсім недавно вели бій з Братами Бурі, захищаючи босмерів. Виявилося, Легіон розмістився біля підніжжя гори, де розміщувалася фортеця, і тут перевізники міняли коней та лагодили вози. Стояли вони трохи осторонь табору і тому не впадали в очі.

– Можемо залишитись сьогодні тут і завтра зранку їхати далі, – запропонував Вілкас.

У його словах був сенс. На небо викочувалися місяці, повітря наповнювалося прохолодною свіжістю. Ще кілька годин і настане густа ніч, в якій не стільки хотітиметься їхати, продовжуючи віддавлювати тазові кістки, скільки спати, бажано, зарившись у хутряний спальник. І як би не хотілося плюнути на бажання скоріше повернутися в Йорваскр і переночувати зі зручностями, Ісгерд почувала себе незатишно в цьому таборі. У лісі неподалік були поховані босмери, серед них і Мільвен. Дівчина воліла не думати про мерців на ніч, хоч якими дорогими вони не були за життя.

– Ви як хочете, а я пас.

– Так, це не найкраще місце, – несподівано підтримав Атис. – Хто знає, чи не нападуть ще раз на цей табір, – він глянув на дівчину. – Тим більше у загоні дехто майстерно вміє притягувати лиха.

Ісгерд вишкірилася на нього, але між нею та Атисом встав Фаркас і поважно заявив:

– Розслабтеся. Блискавка двічі в одну річку не б'є.

– Може ти хотів сказати «в одне місце не б'є»? – з сарказмом перепитав данмер, схрещуючи руки на грудях.

Молодший близнюк задумливо почухав коротку бороду, що помітно відросла за похід, і різко відповів:

– Якось так я й сказав.

– Якщо більшість проти, поїдемо далі, – заявив Вілкас і звернувся до брата. – Що скажеш?

– Я б не залишався, – знизав плечима той. – Додому надто хочеться.

Вони почекали, поки коня поміняють. У цей час до них підійшов імперський офіцер Онтус, з яким вони вже зустрічалися раніше, і перекинувся парою незначних фраз, уточнюючи, чи вдалося доставити босмерів до гір і куди тепер Соратники прямують. Справи в самого Легіону йшли не дуже. Вони втратили багато бійців, а підкріплення найближчим часом не очікується, тож другу сутичку табір якщо й вистоїть, то з жахливими втратами. Ці слова зміцнили Соратників у думці, що залишатися точно не варто і, попрощавшись, вони пішли до свого візничого, що мав вже все підготувати.

Ісгерд морально готувалася до того, що їй не вдасться нормально виспатися і, щоб хоч якось пом'якшити поїздку, вона витягла з речового мішка спальний мішок. Повернувшись на своє місце у возі, дівчина обернулася ним і підіткнула там, де в ребра впивався дерев'яний борт. Її приклад так само наслідував Атис. Фаркас кинув свій спальник на підлогу між лав, і влігся на спину. Ісгерд і Атису довелося підібрати ноги, аби дати широким плечам Соратника вміститися. Вілкас планував пересидіти ніч і сів на передок поруч із візником.

Коли вони нарешті поїхали, в окрузі стало зовсім темно. На одному з передніх бортів запалили ліхтар, але світла вдалечінь він давав мало. Коня не поганяли в рись і тому віз терпимо рипів і торохтів, даючи бодай якось подрімати. Вілкас обговорював з візником новини та чутки, які гуляли Скайримом, і під тиху балаканину очі Ісгерд почали злипатися. Вона майже повністю сповзла на лаву, підклавши одну руку під голову, а другу, що ще нила від рани, поклала на борт, аби у разі чого встигнути зачепитися і не впасти на Фаркаса.

Незручна поїздка не помішала сну Ісгерд, але вона часто прокидалася від вибоїн, на яких час від часу підстрибувала віз. У чергове своє пробудження, коли місяці вже пройшли половину небокраю, знаменуючи собою середину ночі, дівчина ще чула ліниву розмову Вілкаса, а коли небо почало сіріти й ранковий туман заклубився по землі, вже й він замовк, опустивши голову на груди й задрімавши.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Ісгерд радісно зіскочила на землю і стягла з лави свій речовий мішок. Помаранчеве сонце яскраво висвітлювало вивіску Ривервуда і дахи його будиночків, над якими сизими кільцями вилися струмки з димарів. Пахло багаттями та свіжоскошеною травою, гавкали собаки й кудахтали жирні кури, що снували дорогою.

– Ще кілька годин і будемо у Вайтрані, – поплескавши в долоні, ніби змітав з них пилюку, сказав Вілкас, оглядаючи околиці Ривервуда.

– Повірити не можу, що скоро буду вдома! – з усмішкою видихнула Ісгерд.

– Через кілька походів звикнеш і будеш простіше ставитись до повернення в Йорваскр, – сказав Фаркас.

Ісгерд єхидно примружилася:

– От тільки не кажи, що зовсім не хочеш опинитися вдома.

– Хочу, – почухав маківку воїн і посміхнувся у відповідь.

Ісгерд не могла налюбуватися пейзажами навколо. Вся дорога до Фолкріта пролягала через густі соснові та мішані ліси, темно-зелені, похмурі, з високим чагарником і виттям вовків уночі, через що на душі весь час було неспокійно. Інша справа – рідні ліси Ривервуда: світлі та яскраві, багаті на квіти, суницю та ожину, лісових пташок, метеликів та бджіл. А як чудово було на околицях Ельфійських Лук! Ісгерд ніколи не відчувала себе в небезпеці там, хоча округа була багата на хижих звірів.

За своїми думками Ісгерд непомітно відстала від товаришів і, блукаючи курною кам'яною дорогою, зібрала невеличкий букетик жовтих і блакитних горицвітів.

– Ну чого там застрягла? – покликав Вілкас.

Брати по зброї сповільнили крок і дивилися на неї впівоберта, чекаючи, коли дівчина їх наздожене. Наблизившись, Ісгерд зніяковіло зиркнула на квіти, які затискала в кулаку і спробувала їх приховати за спиною.

– Здається, сукня погано на тебе вплинула, – зауважив Атис, але вона не образилася, а лиш смиренно знизала плечима.

– Мабуть.

Вони продовжили шлях. Ісгерд задумалася, як раніше в її кімнаті завжди стояв глиняний горщик з квітами, які власноруч збирала на галявині з подругами майже щодня. «І не було в цьому нічого такого, за що варто було червоніти. Тоді чому зараз мені так соромно? – вона зупинилася, потім знайшла просте пояснення. – Тому що я войовниця, а їм квіти не цікаві».

Від думок відвернув великий фіолетовий будяк, що виник прямо перед носом. Ісгерд подивилася на того, хто простягнув його їй і побачила нерішучу усмішку Фаркаса:

– Додай його до свого букета. Думаю, буде гарно.

– Чортополох? – скинув брову Вілкас, що йшов поруч.

Молодший близнюк збентежився:

– Навіть у таких рослин є щось… особливе.

– Для темних чаклунок саме те, – зі знанням справи сказав Атис. – Вони часто використовують його у своїх отрутах.

Говорив він правду чи просто глузував, зрозуміти було неможливо через відсутність у всіх присутніх знань алхімії. Напевно, все ж таки друге, бо ні для кого не було секретом, що Атис недолюблював Фаркаса за його тугодумство.

Ісгерд стало шкода Фаркаса, який буквально не знав, куди себе подіти, тепер вважаючи свій подарунок некоректним і навіть образливим після слів данмера.

– Дякую, – всміхнулася вона і, щоб не торкатися голими руками колючого будяка, розсунула букет і охопила їм квітку, таким чином, поміщаючи її всередину, між горицвітами.

– Я не мав на увазі те, що сказав Атис, – спробував виправдатися все ще засмучений Фаркас. – Ти справжнісінький боєць, сестра по зброї, а не якась там... відьма.

– Я знаю, – втішила Ісгерд. – Не хвилюйся за це.

Невдовзі за черговим рогом з’явилася знайома рівнина. Долину навколо міста Вайтран, що стояв на високому пагорбі, обдував прохолодний літній вітер, ганяючи по молодій зеленій траві та дорогам пилюку. Крутив свої лопаті млин на фермі Пелагіо, іржали коні у стайні. Загін Соратників підходив до міста вже на заході сонця, втомлений і голодний. В Ісгерд стерлися п'яти в чоботях і вона пообіцяла собі замовити в Йорлунда Сивої Гриви зручніші.

Фаркас запропонував зупинитися на пів годинки в медоварні Гоннінга, однак не зустрів підтримки, й довелося йти далі на останніх морально-вольових. Насправді холодного освіжаючого меду хотілося всім, але всі чудово розуміли, що навіть після одного гуртка розморить так, що йти вже нікуди не захочеться. Краще в такому разі напитися й наїстися всього, чого душа забажає, в Йорваскрі. Там точно буде спокій і максимум, куди доведеться йти на ватяних безсилих ногах, це з бенкетного залу у свою спальню, спочивати у ліжко.

– З поверненням, Соратники! – привітав групу охоронець, коли вони входили у ворота Вайтрана.

Прямо на вході в місто, з натугою підіймаючи молот, кувала меч Адріана Авенічі. Дим клубочився над кузнею, іскри летіли в різні боки, погрожуючи обпалити кожного, хто підійде надто близько без захисного фартуха та рукавиць.

– Бачу, потрібне нове спорядження, – зауважив чоловік Адріани Ульфберт Розлючений Ведмідь, окидаючи поглядом Ісгерд. – Зазирни до нас у крамницю, як буде час.

– Тільки після того, як наш коваль відійде в Совнгард, – поглузував Фаркас. – Й навіть тоді навряд.

Ульфберт склав руки на грудях і похмуро підтис губи. Фаркас зупинився навпроти, відстаючи від загону. Ісгерд пригальмувала, чекаючи, чим усе закінчиться, за нею так само сповільнився Атис. Вілкас навіть уваги не звернув.

– Ах ти, кудлата голова! – заревів Ульфберт і кинувся на Соратника, проте замість бійки чоловіки раптом міцно обнялися, дружньо ляскаючи один одного по плечах.

– Як справи, старий? – сміявся Фаркас. – Адріана ще не примусила їсти варити?

– Ще не доросло щеня, щоб над сімейним життям потішатися! От коли одружишся, тоді й поговоримо, – весело повчив Ульфберт у відповідь.

Вілкас обернувся на Ісгерд і Атиса, що застопорилися.

– Ходімо. Він нас наздожене.

Чоловіки так голосно перемовлялися, що навіть на підході до ринкової площі виразно вловлювалися уривки їхніх фраз. Ісгерд ясно розчула, як заговорили про робітниць місцевих таверн. Ульфберт Розлючений Ведмідь, бувши одруженим, не обговорював відкрито робітниць «Баскої кобили» чи блудниць у «П'яному мисливці», але натяками і кривляннями ясно дав зрозуміти, що думає на їхній рахунок. Що у відповідь сказав Фаркас, Ісгерд на щастя чи горе вже не могла дізнатися, бо загін відійшов досить далеко. Нагнав їх Фаркас вже на сходах, які вели до Золотолиста.

– Все, чого я зараз хочу, це діжки меду й багато їжі, – поділився він своїми думками з іншими.

– Не завадило б ще хотіти помитися, – додав Атис, морщачи ніс.

Ісгерд настільки звикла до запаху бруду та немитого тіла, що вже не звертала уваги, і її здивувало, як сам данмер досі не звик до цього. Запахи поту, пилу, нагрітої на сонці шкіри, а від Вілкаса та Фаркаса ще й собачого мускусу, який посилювався через кілька днів після лазні незалежно від того, приймали вони вовчу форму чи ні – були тією ще жахливою сумішшю, від якої будь-хто шарахатиметься. Але щоб Атис, загартований у боях воїн, крутив носом? Ісгерд могла дати знижку на його буркотливість тільки через відсутність у самих ельфів запаху, як би сильно вони не потіли. Від неї самої не смерділо, але до інших вона ставилася з розумінням.

– Це само собою, – розвів руками Фаркас.

Вони піднялися до Йорваскра та штовхнули важкі подвійні двері, заходячи всередину. У залі нікого не було. Фаркас одразу кинувся до столів, шукаючи, чим можна перекусити, інші рушили до підвалу.

Вже в підземному коридорі їх зустрів Скйор.

– Радий вітати! Як сходили?

Вілкас похитав долонею й криво посміхнувся:

– На звіт Провіснику піде кілька пергаментів.

– Багато чого сталося?

– Достатньо для оповідання на цілий вечір.

Скйор поплескав Вілкаса по плечу:

– Заінтригував. Як відпочинете та помиєтеся, зберемося в залі на вечері, розповісте про свої пригоди.

Підійшовши до свого ліжка, Ісгерд поклала букет на скриню, і без сил повалилася на неї. Пахло сіном, яким були набиті подушка та матрац, жиром у лампах і вогкістю – тим, що вже встигло полюбитися й стати рідним.

– Я вдома.

Ісгерд була готова заснути тут же, не роздягаючись і з порожнім шлунком, але шкіра під одягом почала свербіти від бруду та липкого поту, викликаючи роздратування. Вона мляво сіла: «Доведеться все-таки спочатку привести себе до ладу». Атис без зайвих зволікань витяг зі скрині змінний одяг і попрямував до виходу з загальної спальні:

– Підеш митися після нас, – кинув він їй.

– Як хочете, – з байдужістю відповіла Ісгерд, не особливо бажаючи зриватися й бігти топити лазню. Справді, нехай спочатку чоловіки підуть, вони якраз нагріють приміщення, наженуть пари й принесуть води для обмивання. Звичайно, після них у передбаннику стоятиме задушливий сморід від чобіт, але це дрібниці порівняно з тим, що вона отримає натомість.

Атис пішов, а Ісгерд почала знімати з себе обладунок. Вона розстебнула ремені на куртці й з довгоочікуваним полегшенням зняла її. У грудях одразу стало вільніше дихати. «Як інші цілими днями носять наплічники та кіраси, навіть вдома?», – запитувала Ісгерд, згадуючи амуніцію братів по зброї.

У коридорі пролунав завзятий гуркіт голосів, що обговорювали минуле тренування і в спальню увійшли змоклі та розпалені Ніяда з Торваром. Тільки побачивши Ісгерд, Каменерука знову висунулася у коридор і крикнула:

– Ейло, наші повернулися! Ходи сюди!

Не минуло й декількох хвилин, як у спальню прибігла Мисливиця, потіснивши войовницю у дверях:

– А я все думала, чи Атис мені примарився, чи ви й справді вже тут.

– Ти що, духу наших близнюків не відчуваєш? – гигикнула Ніяда. – Наче в будці з собаками проспали тиждень.

Жінки почергово обійнялися з Ісгерд, потім Каменерука помітила ледь не пошматований обладунок на ліжку:

– Завдання, дивлюся, видалося з пригодами. Куртка порвана, плече забинтоване. Що у вас трапилося?

Ісгерд слабко посміхнулася, схиляючи голову набік:

– Ви будете шоковані, коли я розповім.

А розповісти справді було що! Ісгерд навіть не уявляла, як відреагують войовниці на новину про Арнбйорна та напад Братів Бурі. Цікаво, у когось в Йорваскрі бували подібні насичені походи?

Ніяда заінтриговано витяглася, готова накинутися на Ісгерд той час з розпитуваннями. З дальнього кута спальні мляво пирхнули, привертаючи до себе увагу.

– Дали б спокій дівчині, не бачите чи що, як вона з ніг валиться? – з несподіваною турботою сказав Торвар, який спостерігав за ними зі сторони.

– Я помітила, ви не ладнали з Ісгерд останнім часом, – зверхньо помітила Ейла. – Дивно, що ти так переживаєш за неї, брате.

Торвар побурчав собі під ніс і махнув рукою, а потім підвівся й пішов з кімнати, кинувши на ходу, що йде в лазню, поговорити з чоловіками на чоловічі теми. Весь цей час Ніяда та Ейла хихикали в кулаки, а Ісгерд зніяковіло пожовувала губу. Вони з Торваром були в серйозній сварці й дивно, що зараз він потурбувався про неї.

– Гаразд, я хочу почути всю історію, від початку до кінця, – ляснула себе по коліну Ніяда й додала. – У найдрібніших подробицях!

– Бачу, зовсім ти скисла, подруго, сидячи в Йорваскрі без діла, – посміхнулася Ейла.

– Куди мені до тебе? – відмахнулась Ніяда. – Не мене ж Скйор на полювання кличе мало не щодня.

Мисливиця підібгала губи й на її щоках розлився рум'янець. Інші люди зрозуміли б все так, як сказала Ніяда, але Ісгерд знала, що криється за її словами. Вона спробувала розрядити атмосферу:

– Я думаю, сьогодні за вечерею ми обговоримо наш похід усі разом.

– І Фаркас як завжди перебільшить так, що хоч балади складай, а правди в них ані жменьки, – зі сміхом сказала Ніяда.

– Повір, там навіть перебільшувати не доведеться, – запевнила Ісгерд.

– Ну, якщо так! – войовниця відійшла до свого ліжка, відстібаючи пояс з мечем.

Ісгерд подивилася на Ейлу, що вже повернула собі незворушний вигляд, і кивнула поглядом на вихід:

– Я б хотіла поговорити з тобою.

Мисливиця підняла брову, цікавлячись, що таке могло статися, що Ісгерд не хоче говорити про це при Ніяді, а потім хитро усміхнулась:

– А знаєш, що? Навіщо чекати, поки чоловіки помиються, якщо можна це зробити в тазу на кухні. Як тобі така ідея?

Ісгерд хотілося б поніжитися в паркій вологій лазні, стікаючи струмками поту, під якими танутиме налиплий бруд, але запропонований Ейлою варіант дозволяв поговорити по душах й додатком помитися, зробивши, таким чином, дві справи одночасно.

– Ви на кухню? – перепитала Ніяда.

– Так, – кивнула Ейла і швиденько додала. – Зустрінемось на вечері пізніше?

Каменерука проводила поглядом Ісгерд, що збирала зі скрині чистий одяг й складала зверху мочало, брус мила та гребінь. Вона чула прохання дівчини і одразу зрозуміла, що її з собою не звуть. Втім, войовниця не образилася, бо не любила лізти в чужі справи, а Ісгерд та Ейла явно мали якийсь спільний секрет, в який її не присвячували й, видно, не збиралися.

Мисливиця та Ісгерд піднялися в зал і пройшли на кухню. Там вони застали Тільму Втомлену, яка займалася приготуванням вечері. Ейла попросила стару підготувати баддю для купання та вийти прогулятися на годинку. Повне води залізне відро вона поставила на вогонь й, доки вода в ньому нагрівалася, відкрила пляшку меду. Ісгерд не хотіла прямо зараз пити, бо через голодний шлунок це швидко призведе до сп'яніння, але Мисливиця наполягла. Ніби вже заздалегідь знала, що майбутню тему на тверезу голову не обговорюють.

Вони почекали, поки вода нагріється і тоді Ейла відставила на стіл надпитий кубок з медом, беручися знімати з вогню відро:

– Щось цікаве сталося, поки ви були у поході?

– Багато чого, навіть не знаю, з чого й почати, – сказала Ісгерд, допомагаючи розбавляти окріп холодною водою з іншого відра.

Їхня розмова ненадовго перервалася, поки Ісгерд не роздяглася та не всілася у таз. Вода по температурі була та, що треба, й вона пересмикнула плечима від задоволення. Ейла передала у руки кубок з медом і прилаштувалася позаду, щоб розчесати її сплутане волосся.

– Ну, про ваші пригоди ви й так розповісте за вечерею, тож не будемо гаяти час, – сказала Ейла. – Ти, як я зрозуміла, хотіла б поговорити про дещо інше. Чи пов'язано це з…

Крізь зачинені двері кухні почувся стукіт у залі. Хтось увійшов до Йорваскра та протопав до підвальних приміщень. Ісгерд напружено видихнула, відчуваючи, як ніяково їй стає. Вона була б рада не обговорювати особисте життя, але гостро потребувала поради від когось досвідченого, і Ейла чудово підходила на цю роль.

– Так, ти вгадала, – понизивши тон, сказала Ісгерд і припала до кубка, відпиваючи великий ковток меду для хоробрості.

Ейла розбирала її сальні, злиплі в бурульки й дрібні ковтуни, волоси так обережно й вміло, ніби все життя тільки цим і займалася. Розчісуватися в поході Ісгерд не було чим, бо гребінець вона, на свій сором, забула й всі дні просто пригладжувала волосся п’ятірнею, що доволі непогано виходило, якщо надто не перейматися. Так само чинив і Фаркас, але в нього гребеня, швидше за все, ніколи й не було, а позичати у Вілкаса чи Мільвен дівчина не стала б ні за що. Особисті речі на те й особисті. Нерозв'язною загадкою залишався Атис, у якого завжди був ідеальний пригладжений хвіст і борода, але Ісгерд жодного разу не бачила, як він доглядає волосся.

Дівчина відставила кубок на підлогу і почала старанно натиратися милом, збиваючи на шкірі густу піну.

– Ну, то що? – нетерпляче запитала Ейла, бо пауза непомітно затяглася.

Ісгерд, відволікаючись на інші думки, згадала, з чого почалася розмова, й проковтнула грудку, що встала в горлі від хвилювання:

– Ми зізналися один одному у почуттях.

Рука Мисливиці навіть не здригнулася, проте в голосі відчувалась тріумфальна посмішка:

– Вітаю, сестро. Я знала, що цей похід не пройде даремно. І як це сталося?

Ісгерд розсіяно розвела руками:

– Ми напилися босмерського меду, воно у них таке… будь-кому язик розв'яже, і… якось усе само собою сталося.

– І що ви вирішили? Він запропонував тобі одружитися чи поки будете просто парою?

Ісгерд відчула себе незручно. Якщо Ейла запитує про таке, значить це важливо, а Фаркас нічого й не запропонував – в цьому була уся заковика. Вона не знала точної відповіді. Її мовчання затяглося і для Ейли все стало ясно без слів.

– У цього дурня не вистачило мізків сказати щось конкретне, – жорстко охарактеризувала вона ситуацію, яка склалася.

– Ну, він сказав, що якщо почуття взаємні, то норди одружуються і…, – невпевнено почала Ісгерд, бажаючи якось вибілити Фаркаса в очах Ейли.

– І він нічого фактично не запропонував тобі! – заперечила та й прошипіла крізь зуби. – Якби ця тема не була такою делікатною, я б йому вже стріл у зад натикала, може, розуму додалося б.

Ісгерд важко зітхнула, опустивши голову. Бруд струмками стікав по плечах разом із милом, залишаючи на воді каламутні розводи. Такі ж каламутні, як її стосунки з Фаркасом.

– Тобі треба поговорити з Фаркасом на цю тему, – сказала Ейла. – Якщо у вас все серйозно, я думаю, Коло не перешкоджатиме. Можливо, спочатку виникнуть труднощі, але ми не були б Соратниками, якби боялися їх.

Ісгерд збентежено покивала. Ейла так серйозно поставилася до цього, що, чого доброго, сама їх одружить. І будуть вони справжніми чоловіком і дружиною, жити разом, вести домогосподарство, спати в одному ліжку й… Дівчина подумала про дещо, від чого вмить зашарілася й стала нагадувати перевареного краба.

– Гей, чого це ти так притихла? – примружилася Мисливиця, помітивши, як горить кінчик вуха Ісгерд.

– Ох, ну, між нами ще дещо сталося і я хотіла б спитати, що…, – Ейла вичікувально вигнула брову й Ісгерд, з останніх сил переборов себе, закінчила, – що треба робити, щоб не понести?

Мисливиця мало не вдавилася повітрям від несподіванки. Вона постаралася зберегти спокій, але зсередини її душив сміх упереміш із шоком. Їй завжди було цікаво, на що здатен цей кремезний дурень, бо нехай і вважала його симпатичним, але зовсім не підходящим для романтичних стосунків. Втім, у «П'яному мисливці» на нього завжди чекала Марилка, а деякі дівчата у Вайтрані не соромилися прилюдно вішатися на шию. Що вже казати, Ісгерд була живим прикладом того, що навіть такі чоловіки можуть комусь сподобатися, а отже, чогось Фаркас таки вартий.

– Про це потрібно питати до того, як займатимешся коханням, а не після, – поглузувала Ейла.

Обличчя Ісгерд витяглося:

– Ти хочеш сказати, що…?

– Заспокойся, – охолодила її Мисливиця, – і послухай, що тобі доросла тітка скаже, а потім вже вбиватимешся. Або ні, зараз з'ясуємо.

Ейла у подробицях посвятила Ісгерд у таємниці жіночого тіла. Розповіла їй про цикл і як орієнтуватися по місячному календарю. На щастя дівчини, багато факторів склалися на її користь і була висока ймовірність не стати молодою матір'ю після першого ж разу. Насамкінець на неї чекала повчальна, сповнена материнської суворості, розмова про засоби запобігання. Ейла пообіцяла після повернення назад до спалень дати кілька пляшечок зі спеціальним зіллям, але на майбутнє відіслала до Аркадії, купувати такі речі самостійно, хоч би як ніяково не було.

– Дякую, що пояснила все, – подякувала Ісгерд, витираючись після миття.

– Нам, сестрам, треба триматися разом. Якими б бравими ми не були воїтельками, ми все ще жінки зі своїми таємницями та особливостями. Навряд чи навіть старик Кодлак зміг би пояснити тобі, що таке місячна кров.

– Боюся навіть уявити його обличчя, якби я спитала про таке.

Вони засміялися і за їхнім сміхом не одразу розчувся наполегливий стукіт у двері. Тильмі Втомленій набридло стирчати в залі й чекати, поки дівчата приймуть водні процедури і наговоряться досхочу, та й вечері підходив час.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Через те, що Ісгерд та Ейла займали кухню не менш як годину, страви на стіл подали набагато пізніше і зголодніли після походу Соратники весь цей час активно заливались алкоголем, закушуючи в очікуванні нормальної їжі яблучками та сухариками. Всі вони були начисто вимиті та переодягнені у вихідний одяг, який зазвичай використовували для прогулянок у місто. Сьогодні нехай хоч дракон налетить на Вайтран, Соратники збиралися відпочивати та веселитися, наїдаючись сповна домашньою їжею, насолоджуючись жаром тріскучого вогнища в бенкетному залі та пригодницькими історіями.

Поки чоловіки знищували мед та ель в залі нагорі, Ісгерд, Ейла та Ніяда сиділи в кімнаті Мисливиці. Каменерука поділилася тим, як нещодавно відвідала разом із Гормом, без тями закоханим у неї хлопцем із роду Сивих Грив, кузню і вони виготовили пару непоганих поручів, які Йорлунд забракував з першого погляду без пояснення причин.

– Йорлунд часом такий зануда! Ось зберемося завтра до Рифта, прихоплю з собою ці поручі та спробую продати у Ріфтені, – сказала Ніяда Ейлі. – Подивимося, що скажуть їхні торговці, а особливо коваль.

– Тільки зроби це до того, як Скйор почне бурчати, що ми надто затримуємося з якоїсь дурниці, – попрохала та. – До речі, зовсім забула сказати, – і подивилася на Ісгерд. – У нас учора поповнення відбулося. Ти вже зустрічала новачка?

– Ні, а хто це?

В цей час у спальню обережно заглянув Торвар, сповіщаючи про подачу вечері.

– Ну, нарешті! – потерла долоні Ніяда, схоплюючись зі стільця.

Ісгерд все ще чекала якихось подробиць про новачка від Ейли, але та теж поспішила на вихід:

– Зараз познайомишся, – кинула вона через плече Ісгерд.

Вони вийшли з кімнати й одночасно з ними в коридорі з'явився Кодлак Білогривий. Він уважно подивився на Ісгерд і та зрозуміла, що варто пригальмувати.

– Як пройшов твій перший похід, дівчинко? – запитав Кодлак, по-батьківському кладучи долоню їй на плече.

– І добре, і погано, – чесно зізналася Ісгерд. – Напевно, Вілкас не в усьому задоволений мною.

Старий усміхнувся крізь густу білу бороду:

– За ті п'ять хвилин, що ми встигли з ним перетнутися, він схвально висловився щодо твоїх вмінь.

– Правда? – приємно здивувалася Ісгерд.

– Правда, – Кодлак зупинився. – Вілкас розповів, як ви зустріли Арнбйорна, і як разом доблесно билися пліч-о-пліч, – тут посмішка сповзла з його обличчя. – І про бій між легіонерами та повстанцями теж розповів.

Провісник так пронизливо подивився на неї, що Ісгерд відчула, як її накриває сором. Він явно був не дуже задоволений нею і не забарився про це сказати:

– Ти хоробро билася, дівчинко, і навіть отримала бойове поранення, яке, дивлюся, вже майже зажило, однак влізла туди, куди не слід було. Соратники не займаються політикою – це суворе правило, закладене ще далекими Провісниками, і ми неухильно дотримуємося його.

– Тепер ви виженете мене?

– Не поспішай прощатися, дівчинко, – заспокоїв її Кодлак. – Вілкас та я заплющимо очі на твою провину і, думаю, Коло теж підтримає наше рішення, вважаючи його вимушеним самозахистом. І нехай цього разу тебе прощено, поміркуй на дозвіллі про те, що через власну нестриманість ти примусила влізти у бій своїх товаришів проти їхньої волі.

Ісгерд відчувалася приниженою, втім заслужено. Кодлак був авторитетом не лише у Колі Соратників, а й серед усіх воїнів та простих людей. Найостанніше, чого комусь хотілося – це бути вичитаною такою поважною людиною. Одна така мораль не коштувала й десяти подібних від Вілкаса. Може, Скйор ще міг потягатися з Провісником, але й це було спірно, бо Ісгерд побоювалася воїна більше через вік, ніж життєвий досвід.

– Усі ми робимо помилки, а ти ще надто молода й гаряча серцем, – вже м'якше сказав Кодлак. – Мине не один рік, перш ніж ти зможеш тримати себе в руках і ставитися до багатьох речей холоднокровніше.

– Мої товариші напевно зляться на мене, – припустила з сумом Ісгерд.

– Все, що їх турбувало, вони вже висловили тобі, а якщо ні, то й думати про це не варто, –  старий зробив паузу. – Я не просто так є Провісником. Якщо у воїна виникає потреба в раді чи думці зі сторони, він приходить до мене. Так і ти не забувай, що якщо тебе щось непокоїть, ти можеш чесно та без сорому поговорити зі мною. Я ніколи не відмовлю у допомозі.

– Так, Провіснику, – кивнула Ісгерд, передчуваючи, що їй ще доведеться звернутися до Кодлака. Старий ніби вже знав, що на душі дівчини нудиться нерозв'язне питання, а тому недарма нагадав про свою роль у гільдії.

– Якщо тобі все ясно, тоді пішли на вечерю, поки там ще є їжа, – підморгнув Кодлак, і вони пішли до сходів, більше не промовивши жодного слова один одному.

Коли Ісгерд підходила до столів, вона помітила, що на її місці сидить жінка. Цей стілець дівчина займала з перших днів у Йорваскрі і тільки Сатурналія була винятком, але тоді тіснитися довелося всім Соратникам, бо навіть для трьох довгих столів у залі такої кількості гостей було забагато.

Незнайомка, яку Ісгерд спостерігала зі спини, була досить росла з копицею русявого густого волосся та двох заплетених кіс обабіч скронь. Вона скромно поглядала на Соратників, що розсідалися по місцях, і в профіль проглядалося витягнуте обличчя й невеликий ніс. «Це, напевно, і є новачок, про якого говорила Ейла», – здогадалася Ісгерд і підійшла:

– Це моє місце.

– Вибач, але тут повно інших вільних стільців, – не поспішаючи вставати, відповіла вона.

Шум у залі вщух.

– І все ж пересядь.

Ісгерд ні в якому разі не хотіла сваритися, це було не в її стилі, і ще пів року тому вона б засунула свій язик куди подалі та не стала б сперечатися. Але то було тоді. Тепер Ісгерд була сповнена наполегливості, бо вже давно перестала бути зеленим новачком на відміну від цієї жінки.

Незнайомка вагалася й Ісгерд подумала, що тепер доведеться підіймати її силою просто тому, що на них дивилися усі в залі й відступати від своїх слів було запізно.

– Тобі справді варто пересісти, свіжа кров, – голосно сказав Скйор, – Новенькі мають поважати тих, хто тут перебуває довше.

Жінка покривила губами й підвелася.

– Хіба повага не заробляється у бою?

– Якщо ти так думаєш, значить, ніхто з нас не заслуговує на твою повагу, тому що не був з тобою в бою, – втрутився невдоволений Фаркас. – Тоді й робити тобі тут нема чого.

– Легше, Фаркасе, – осадив його Кодлак і звернувся до жінки. – Ти всього другий день у Йорваскрі, Хестло, й повагу маєш заробити ти в наших очах, а не навпаки. Ти зайняла місце Ісгерд, але це не страшно, достатньо перепросити та сісти на будь-який інший стілець за столом, який тобі подобається. Ми не приписуємо собі місця тут чи деінде, окрім ліжок, у яких спимо, але якщо комусь вони важливі, ми шануємо це.

– Гаразд, – кивнула вона і пересіла на край столу, ліворуч від Ісгерд.

«Цікаво, хто її взяв у Соратники? Чи добрий вона боєць?», – подумала дівчина і на останній думці присоромила себе, бо саму її привели в Йорваскр без жодних випробувань, лиш з примарною надією, що з неї в майбутньому щось вийде.

– Якщо конфлікт вичерпаний, скоріше наповнюйте кубки, якщо вони досі порожні! – урочисто заявив Скйор.

Ісгерд потяглася за пляшкою меду, яких тут була така кількість, наче бенкетувати вони збиралися до самого ранку. Крім меду на столах стояли пузаті пляшки елю та вина, великі блюда зі смаженим птахом та значними шматками свинини, що стікали жиром, круги сиру, плетені кошики з овочами та миски з соліннями. Шлунок жалібно забурчав від усіх цих смакот, але за стукотом металевого посуду й скрипом стільців ніхто цього не почув.

Ніяда праворуч від Ісгерд розливала собі та Мисливиці ель і вголос передчувала, що коли гарненько нап'ється, викличе на кулачну дуель Атиса, аж надто його сіра рожа незадоволена, видно, скучив за їхніми спарингами. Ейла пожартувала, що це не данмер скучив, а скоріше Ніяда, на що та парирувала, мовляв, в її серці є місце тільки Горму і те, це був ще спірний момент – через те, як рідко закохувалася войовниця, її можна було прозвати не тільки Каменерукою, а й Кам'яним Серцем.

У чоловіків кубки вже були наповнені й ризикували спорожніти ще до того, як хтось зі старших вимовить тост. Фаркас сидів по інший бік стола, поруч з Вілкасом та Торваром, і уважно дивився на Ісгерд. Тільки-но вона помітила прикутий до себе погляд, як воїн широко посміхнувся. Дівчина згадала повчальні промови Ейли та вирішила, що завтра обов’язково побалакає з ним, коли обидва прийдуть до тями після сьогоднішніх хмільних гулянь і зможуть мислити на тверезу голову.

– За вдале повернення наших бійців та поповнення гільдії молодою кров'ю, яка, віритимемо, принесе Соратникам ще більше слави! – підвівся зі свого місця Кодлак і слідом за його словами пролунало улюлюкання та свист.

Соратники прокинули напої в себе, осушуючи їх до дна. З металевим стуком опустивши кубки на столи, всі почали їсти. У поході теж непогано годували, супами та кашами на пряних травах, горішками та сушеним м'ясом, але це ніяк не могло зрівнятися із печенею та свіжим хрустким хлібом. Ісгерд уплітала їжу за обидві щоки, попутно запиваючи медом, і тіло швидко мліло від ситості та затишку. Настрій стрімко зростав, дівчина почувала себе щасливою у родинному колі.

Соратники заговорили про справи, які відбулися в Йорваскрі за цей час, відтягуючи момент розповіді про головну подорож цього місяця. Ісгерд, нарешті, дізналася, що їхня новенька, Хестла – віком трохи молодша за Скйора, родом з Хьялмарка і в Соратники її випробовував Торвар, тому що вона, як і він, воліє битися на сокирах. Скйор при цьому був присутнім і зазначив, що вона досить повільна, але рука у неї важка, і припустив, що Хестла була б хорошим суперником Ніяді у кулачному бою.

– Можливо, Атису сьогодні пощастить, і бійку з ним я перенесу на завтра, – реготнула Каменерука і звернулася до Хестли. – Як ти ставишся до спарингів?

– Ніколи не пробувала, – неохоче відповіла вона.

– Якщо Торвар має рацію і удари ти завдаєш міцні, то ми цікаво проведемо час, – підморгнула Ніяда, на що Хестла криво усміхнулася, висловлюючи чи то згоду, чи то скептицизм щодо цього задуму.

– Досить нам про справи у Йорваскрі розповідати! Давайте вже про свій похід! – гучним п'яним голосом зажадав Торвар.

Ейла та Ніяда в унісон заплескали по столу долонями, просячи Вілкаса розповісти, як пройшло їхнє завдання. Соратник відставив кубок убік, відкашлявся, і коли в залі настала прийнятна тиша, почав.

– …І ось Ісгерд та її подруга з босмерів пішли у ліс, – підійшов до найцікавішої частини Вілкас. – Не знаю, чим вони там займалися, – пролунали смішки, – але через півтори години вони повертаються і кажуть, що бачили… – воїн витримав паузу, – Арнбйорна.

Народ за столом загаласував, шокований новиною. Торвар активніше наліг на ель, Скйор задумливо тер підборіддя, а Кодлак схрестив руки на столі, подавшись уперед. Одна Хестла ніяк не реагувала – судячи з виразу, історія в принципі не вражала її.

– Ми просто не помітили, як надто заглибилися у ліс, – знизала плечима Ісгерд, ловлячи на собі нажаханий погляд Ейли. – Арнбйорн був із кількома чоловіками. Важко сказати, ким вони були.

– І що потім? – пробулькав Торвар з-за кубка. – Ви поговорили?

– Ні, – хитнула головою Ісгерд. – Ми одразу ж повернулися до табору і я все розповіла Вілкасу.

– Було вирішено, що я з Ісгерд сходимо на розвідку, – продовжив той. – Арнбйорн дійсно був не один, я думаю, з ним були повстанці, бо через день на табір легіонерів, у якому ми зупинилися, напали Брати Бурі і Арнбйорн був з ними.

– Стій, що? – перепитала Ейла. – Ви билися з Братами Бурі?

– Не поспішай, Ейло, – спокійно перервав її Кодлак. – Нехай Вілкас розповість усе по черзі.

Народ у залі був стривожений. Соратників, що повернулися з походу, уважно розглядали, ніби хотіли знайти у їхніх обличчях та очах відповіді. Надто насиченою видалася звичайна охорона босмерского каравану і кожен хотів знати історію з перших вуст, не упускаючи жодної дрібнички. Було б брехнею сказати, що Ісгерд не лестила увага братів та сестер зброї. Вона виявилася центральною фігурою в момент зустрічі з Арнбйорном, і коли Вілкас почав переказувати, як вони встряли в бійку з ним, Ейла з Ніядою не змогли стримати захоплення, а Скйор вперше поглянув на дівчину зі справжнім схваленням. Кодлак прикрив очі, слухаючи кожне сказане слово. Ісгерд зауважила, що навіть Фаркас завмер, кидаючи час від часу погляди на неї – подробиць про те, як вона з Вілкасом билися з Арнбйорном, він не знав.

– Арнбйорн зміг втекти і ми якийсь час йшли за ним, поки остаточно не втратили його слід, – говорив Вілкас, навмисне приховавши момент з перевертництвом і фортецею.

– Якби там була я, він би так просто не втік, – грізно сказала Ейла, хмурячи брови.

– Ти б встигла весь сагайдак стріл у нього всадити, немає жодних сумнівів, – добродушно сказав Скйор і вони хитро посміхнулися один до одного.

Далі Вілкаса перебив Фаркас, зажадавши й собі трохи уваги, і продовжив розповідь вже із зустрічі з Легіоном. Молодший близнюк говорив коротко та красномовством не  вирізнявся, але коли справа дійшла до нападу Братів Бурі, його наче підмінили. Уточнивши, що Соратники вкрили босмерів від небезпеки та самі в бій не вступали, він у фантастичних деталях, гідних пісні барда, почав описувати, як повстанці боролися з імперськими солдатами. Бій півсотні людей перетворився на криваву битву двох сотень кровожерливих чоловіків та жінок, що випускали один одному кишки, зносили голови з плечей і вгризалися в горлянки. Це звучало неймовірно і віддавало явною вигадкою, але Ісгерд навіть заслухалася, підперши щоку долонею.

– А що до Арнбйорна, – закінчив Фаркас. – Він промайнув кілька разів у натовпі та більше його ніхто не бачив. Думаю, він навів Братів Бурі на табір і на тому його робота закінчилася.

– Навіщо йому мати справу з Братами Бурі? – здивувалася Ніяда. – Не помічала в нього інтересу до політики.

Соратники задумливо перезирнулися, і Кодлак сказав:

– На жаль, Арнбйорн був потайливим і ніколи не показував своїх справжніх намірів. Ніхто не може сказати напевно, якою він був людиною, особливо після вигнання.

– Так, те, як він вчинив, досі здається неймовірним, – зітхнув Скйор, що був, мабуть, одним із найближчих друзів Арнбйорна.

– А на мою думку, нічого дивного, – буркнула Ніяда. – Я з першої зустрічі чекала від нього каверзи і мої побоювання виправдалися. Ніколи не могла довіряти йому повною мірою.

– Це тому, що ти жодного разу не ходила з ним на завдання, – зауважив Вілкас.

– І, тим не менш, це не скасовує того, що тип він був неприємніший, яких тільки пошукати.

Соратники були готові засперечатися, якби Кодлак вчасно їх не перервав:

– Що було далі, Фаркасе?

З помітно вщухлим ентузіазмом воїн дорозповів, як вони відвели босмерів до кордону і повернулися назад до Вайтрана. У цій частині історії нічого цікавого не було і він упорався в кілька коротких речень, замовкнувши й давши товаришам переварити почуте.

Алкоголь, що розвеселив Ісгерд, почав вивітрюватися і на душі залягла звична вже туга упереміш з тривогою. Їхній похід для інших звучав, як ціла пригода, про яку можна лиш мріяти, і її ще не раз згадуватимуть, але скільки ще залишилося не розказаного! Для кожного за цей час сталося щось важливе та особисте. Вілкас піддався волі перевертня та втратив контроль, чим принизив себе й змусив замислитися про позбавлення дару. Фаркас вперше відчув, що таке кохати когось по-справжньому. Атис... мабуть, тільки для нього нічого не змінилося.

Ісгерд постраждала найбільше. Вона пережила й дикий жах, й гірку втрату, і лише Фаркас розбавляв весь цей кошмар та не давав остаточно втратити себе, хоча й це було спірним.

Брати Бурі ніяк не полишали думок. Кляте бажання помститися не тільки нікуди не зникало, а ще й жерло дівчину зсередини. Ісгерд сподівалася, що заспокоїться по поверненню в рідні стіни, але безсила лють продовжувала свербіти в душі.

Ісгерд мимоволі стиснула куртку на грудях, відчувши, як мало стає повітря в легенях, і як кожен м’яз пронизує спалахом злості. Ніяда помітила зміну виразу й перепитала за це.

– Все добре, – тихо запевнила вона, прикривши на мить очі.

– Якщо відчуваєш, що вже вистачить, не пий більше, – пошепки порадила Каменерука. – Ніхто тебе не засудить, ти ж знаєш…

Ісгерд не слухала її. Вона подивилася на кожного з товаришів, що сиділи навпроти неї. Руки та ноги затремтіли, наливаючись свинцем. «Я мушу сказати, – подумки набиралася сміливості Ісгерд. – Я не зможу вгамувати в собі ці почуття, вони з'їдять мене!».

Дівчина занадто різко піднялася на ноги, мало не похитнувши пляшки й кубки на столі. Хестла здригнулася, відсуваючись убік. Відпустивши куртку, Ісгерд опустила долоні на стіл, щоб не видати схвильованого тремтіння.

Кодлак повернувся до Ісгерд, і саме це було необхідно їй. Не звертаючи уваги на Фаркаса та Скйора, що продовжували голосно балакати, і на Торвара, який гикав так, що аж підхоплювався з місця, вона заявила:

– Провіснику, можливо, я роблю помилку і підводжу своїх братів та сестер і насамперед ваші сподівання щодо мене, бо саме ви привели мене сюди, але я зобов'язана це сказати…

У залі раптом повисла могильна тиша й Ісгерд ковтнула, тепер нервуючи ще більше. Фаркас дивився на дівчину широко розплющеними очима і губи його відкрилися. Він нутром відчував хмару, що насувається, і хотів закликати Ісгерд, щоб вона нічого більше не казала. Від його чудових сірих очей, надто схвильованих й благущих, серце стиснули розпеченими лещатами. Ісгерд відвернулася від нього, щоб не піддатися й не здати назад.

На одному подиху вона випалила:

– Я хочу піти з гільдії.

Chapter 20: Останній щасливий вечір

Алкоголь вивітрився з усіх, як по клацанню пальців. Шок відбився на обличчях товаришів ще сильніший, ніж від новини про Арнбйорна. Вражено витріщався на Ісгерд Вілкас, непомітно кладучи долоню на спину Фаркасу, який забув як дихати й вчепився побілілими пальцями в край стільниці. Торвар ошелешено поставив кубок на стіл, голосно стукнувши металевою ніжкою.

Кодлак не здивувався новині. Він проникливо дивився на Ісгерд, ніби шукав у глибинах її душі підтвердження слів. Чи дійсно вона хоче піти? Чи це помутніння від меду, якого дівчина перепила?

– Це через Братів Бурі? – нарешті спокійно запитав він.

Ісгерд не стала ухилятися, закивала головою й погляд її став нещасним:

– Бажання помститися зжирає мене зсередини, – зізналася вона. – Вони принесли мені надто багато болю, та я цілком розумію, що не зможу викоренити повстанців. Принаймні поодинці. Але й просто стояти та спостерігати зі сторони теж не можу.

– Але ж раніше ти спокійніше ставилася до всього цього, – розгублено сказала Ейла. – Що трапилося тепер?

– Брати Бурі вбили її подругу, – сказав Атис. – Ту саму, з якою вони виявили Арнбйорна.

Ісгерд не хотіла, щоб про це хтось знав, окрім безпосередніх учасників походу, проте вдіяти вже нічого не могла. Вона продовжувала дивитись на Кодлака, чекаючи, що він скаже, і відчувала всіма клітинами тіла, як її розглядають інші Соратники. Вони намагалися роздивитися в ній, пригадати, що могло навести на такий поворот подій. Та маленька скромна дівчинка, яка всіх спочатку лякалася, боялася бити мечем інших людей, раптом захотіла знищити Братів Бурі власними руками, а не сидіти й слухати новини зі світу, як з повстанцями самотужки бореться Імперія.

– Куди плануєш піти? – спокійно спитав Провісник. – У Легіон?

– Так, – коротко відповіла Ісгерд, боячись сказати ще щось, бо щелепу нещадно зводила від гіркоти. Очі пекло від бажання розревітися, бо вона не хотіла покидати Йорваскр, ні за що, однак не могла вчинити інакше. Обов’язок кликав її.

– Добре. Тут кожен сам собі господар і якщо захоче, може піти – тримати насильно ніхто не буде. У твоєму випадку це було очікувано: ти навчилася користуватися зброєю і тепер хочеш використовувати її для своїх цілей, допомогти виконати які ми не в змозі. Іди, якщо так бажає твоє серце, але запам'ятай, помста – це темрява, яка затьмарює розум і штовхає на безглузді вчинки. Позбався її якнайшвидше й остуди голову, а коли зробиш це, повертайся в Йорваскр вже назавжди.

Кодлак замовк і від його слів, якими наче й дорікнув, а наче й подарував надію, що не все ще втрачено, в очах помутніло. Ісгерд примружила повіки, бажаючи прогнати сльози, що вже нахабно зривалися з вій.

– У Легіоні теж можна заробити славу, хоч і складно, – втішно зауважив Торвар.

– Я не заради слави йду, – процідила крізь зуби Ісгерд, відчуваючи, що більше не в змозі стримуватися. Вона вийшла з-за столу й кинулася до вхідних дверей.

Свіже тепле повітря увірвалося в ніздрі та рот, що стрімко наповнювався солоною вологою від нестримних сліз. Не розбираючи дороги, Ісгерд побрела до кам'яного балкона, з якого відкривався вид на північну частину долини та гори. Ісгерд навіть намагалася втерти сльози, хоча через вітерець очі згодом нещадно болітимуть. Вона плакала, рвучи своє волосся й закидаючи голову до неба, наче зорі могли її втішити.

Не минуло й кількох хвилин, як до неї неквапливо підійшла Ейла:

– Ось чому в тебе таке сумне обличчя було весь день, – тихо сказала вона, встаючи поруч. – Наче й усміхаєшся, а очі нещасні.

– Я не хочу йти, Ейло, – промимрила Ісгерд, притиснувши пальці до скронь, у яких починав пульсувати біль, – але інакше просто не можу. Як можна нормально жити, коли ці прокляті повстанці знищують усіх неугодних лише тому, що вони не нордської крові?

– У тобі є кров нордів.

– Хіба це мені допомогло? – запитала Ісгерд й одразу сама відповіла. – Ні.

Мисливиця простягла руку, прибираючи прилипле до чола волосся за потворний обрубок вушної раковини, що був очевидним підтвердженням сказаних слів. Дівчина хитнула головою, ухиляючись від дотиків Ейли, й схопилася за вухо, ніби знову відчула іржавий ніж на шкірі.

– Мені не зрозуміти твоїх почуттів, – лагідно сказала Ейла. – Моя мати загинула у славному бою, бувши Соратницею, а батько спокійно помер від старості. Ти достатньо страждала і маєш повне право на вдоволення своєї помсти. Тому нічого не бійся та йди до Легіону. Коли зробиш усе, що у твоїх силах, вертайся сюди. Соратники приймуть тебе, сам Кодлак це сказав.

– А що, якщо на це піде багато років? П'ять, десять або ще більше?

– Думаю, за цей час ти вже відвикнеш від нас і твоє життя буде зовсім іншим, – припустила Ейла і від її слів Ісгерд стало тільки страшніше, – але тоді й спогади про Йорваскр не викликатимуть смутку. У будь-якому разі, тут завжди раді відважним воїнам, і навіть якщо всі ми загинемо й Провісником стане хтось інший, тебе приймуть у гільдію. Якщо захочеш, звісно.

Ісгерд здавалося, вони не просто розмовляють – прощаються назавжди. Вона повернулася обличчям до Йорваскра, карбуючи у своїй пам’яті контури перевернутого корабля у світлі місяців та зірок, щоб зберегти цю картинку якнайдовше. Коли вона піде, то знову стане ніким. Звичайним дівчиськом, чи то нордкою, чи то босмеркою, яку всі обходитимуть стороною. У Легіоні їй доведеться знову здобувати прихильність та доводити, на що здатна. Але коли доведе… Ісгерд відчула, як рішучість наповнює її. Сльози вже висохли й в очах остаточно прояснилося.

– Я нізащо не забуду Соратників. Ви моя родина. Іншої мені не потрібно.

Ейла посміхнулася та поплескала по плечу:

– Тоді будемо чекати твого повернення.

Провівши долонею по обличчю, Ісгерд зібрала налипле волосся й відкинула його назад,  протерла рукавом щоки, витираючи залишки вологи. Ейла почекала, поки дівчина приведе себе до ладу, а потім запитала:

– Повертаємось?

– Ага, – кивнула Ісгерд і вони пішли до Йорваскра.

У залі майже нікого не лишилося. Тільма Худорлява збирала зі столу тарілки, Торвар й далі заливався алкоголем, що було звичним явищем. Вілкас та Кодлак про щось напівголосно говорили. Вони помітили їхню появу, але нічого не сказали. Старший близнюк кинув на Ісгерд стурбований погляд. Вона розуміла, чому він так реагує – його братові фактично розбили серце і хто знає, у що тепер це виллється.

– Я піду поговорю з ними, – сказала Ейла дівчині. – Раптом це стосується Кола.

– Звичайно, йди.

Вони розійшлися і до підвалу Ісгерд дісталася вже сама. У загальній спальні стояв гам. Новенька обрала ліжко поряд з Ніядою і зараз займала її розпитуваннями про кулачний бій. Це була улюблена тема Каменерукої й вона охоче демонструвала блоки та удари, роз'яснюючи всілякі хитрощі.

Ісгерд підійшла до свого ліжка й бездумно поправила пониклий букет квітів на купі обладунків, які вона переклала на скриню. Горицвіти зморщили свої пелюстки, один тільки чортополох зберігав пружність та не в’янув.

– Ти зробила правильний вибір, – схрестивши руки на грудях, до Ісгерд підійшов Атис. – Для того, щоб перебувати в Соратниках, необхідна самодисципліна та холоднокровність. Ну й, звичайно, беззаперечне підпорядкування статуту, куди ж без цього. Палке серце – це добре, коли причина його вогню не в прагненні вбивати інших людей.

– Ти мене образити прийшов, чи це в тебе такий спосіб підтримати? – спідлоба перепитала Ісгерд.

– Можеш розцінювати це, як хочеш, – похитнувся на п'ятах данмер, ніби він тут просто від неробства стоїть.

– Тоді я розціню це за образу і попрошу тебе звалити, – буркнула дівчина.

Замість того, щоб піти, Атис зробив крок та навпаки наблизився до Ісгерд. Його червоні очі уважно подивилися на дівчину, яка вже збиралася дати стусана набридливому данмеру.

– Насправді мені щиро шкода тебе, – сказав він без жодної глузливої нотки. – Я думав, що мені у Віндгеймі не щастило, але, виявилося, за стінами міста є ельфи, які страждають значно більше. Це несправедливо, але тут кожен сам обирає для себе шлях: хтось, як я, мириться з несправедливістю, а хтось, на кшталт тебе, хоче все виправити. Таке завзяття надзвичайно благородне, але чи вистачить тобі сил? Можу лиш побажати удачі.

– Дякую, – сухо відповіла Ісгерд, не в змозі збагнути справжній мотив Атиса.

– Скучити не буду, якщо що, – сказав він наостанок і відійшов до свого ліжка, готуватися до сну.

– А я буду, – всупереч його словам, заявила Ніяда, перервавши розмову з Хестлою. – І якби не Ісгерд, навряд чи тебе, Атисе, прийняли б у Соратники. До її появи тут деякі особистості ставилися не так привітно до ельфів.

Ісгерд посміхнулася краєчками вуст, ховаючи усмішку в тіні. Вона згадала, як холодно ставився до неї Вілкас спершу. Тоді здавалося, що вони ніколи не порозуміються. Їх і зараз друзями не назвати повною мірою, але товаришами вони стали міцними.

У спальню ввалився п'яний в друзки Торвар. Ледве вистоюючи на ногах, він зробив кілька невпевнених кроків до Ісгерд і припав до її плеча:

– Моя улюблена сестрице, з ким же мені тепер пити?

Ніяда голосно розсміялася.

– Торваре, я з тобою і не пила ніколи, – зітхнула Ісгерд, відтягуючи воїна до його ліжка.

– І це жахливе упущення! – п'яно тягнув слова Торвар, завалюючись на пухку ковдру. – Ми не встигли разом напитися, а тепер вже й пізно, – він махнув рукою в її бік. – Може вип'ємо хоча б зараз? Тільки тобі самій доведеться сходити по пляшку, бо я вже… все.

– Обов'язково, тільки почекай хвилин п'ять, – з фальшивою усмішкою збрехала Ісгерд, сподіваючись, що Торвар не дочекається й так засне. І це сталося, тільки вона відійшла від його ліжка.

– А він справді засмучений, я впевнена, – реготнула Ніяда, забираючись у ліжко. – Хто останній, той гасить світло!

Ісгерд навіть не поспішала: Хестла та Ніяда були вже в ліжках, Атис закінчував знімати сиром'ятну спідницю, в той час, як вона навіть куртку розстібнути ще не встигла. Закінчивши роздягатися, Ісгерд в одній сорочці прошльопала босими ногами по спальні, гасячи по черзі свічки в ліхтарях й наостанок наполовину зачиняючи стулки дверей, щоб через щілину проникало трохи світла. Її сусіди по кімнаті вже сопіли, а Торвар й зовсім заливисто похропував.

Ісгерд лягла у ліжко, втупившись у кам'яну стелю, ледь помітну в тьмяному коридорному світлі. Склавши руки на грудях, вона думала про все, що сталося з нею за цей рік. Згадувала свій шлях від Ельфійських Луків до Вайтрана, та як жила в місті аж до глибокої осені, поки її не забрав з собою Кодлак Білогривий. Він був рукою порятунку, простягнутою їй, як подарунок небес. Хто знає, де б зараз була Ісгерд. За настановами Освальда, провела б ніч з незнайомим їй чоловіком, втративши честь та повагу до себе. Зараз би вже була досвідченою жінкою, до якої, можливо, заходив би хтось із Соратників. Навряд, звичайно, вона сподобалася б Фаркасу, який мав Марилку, цілком собі симпатичну дівчину. Але був би хтось інший, а ще дах, їжа, тепле вогнище і… повна відсутність майбутнього. Що б подумали про неї покійні батьки, дивлячись з небес на те, чим займається їхня донька. Ісгерд і самій ця думка була противною і вона дякувала всім богам Тамріеля, що вони вберегли її від такої долі. Замість безчестя вони вклали їй в долоню меч та лук, дали щит та міцні обладунки. Перша родина навчила її жити у світі, а друга – боротися з несправедливістю цього світу. Якби Брати Бурі не напали на Ельфійські Луки та Ісгерд мала б вибір, як жити, що б вона обрала?

Ісгерд важко зітхнула, перевертаючись на бік. Сунувши руку під подушку, витягла лялечку й притиснула її до грудей. Немає сенсу розмірковувати над цим. Час назад не повернути, батьків не врятувати, та іншого дому не обрати. Та й цього незабаром теж не стане й Ісгерд була вдячна за кожен день, який вона провела в Йорваскрі зі своєю новою родиною. Соратники зробили її міцнішою й твердішою, навчили стояти за себе, й підштовхнули до прийняття нового сенсу життя, який формувався всі ці місяці та, нарешті, оформився у щось чітке та ясне – вона хоче захищати тих, кого позбавляють дому, женуть з рідних земель, кривдять, калічать та вбивають. І коли вона зрозуміє, що зробила все, що змогла, тоді знайде інший новий сенс. Все просто.

Ці думки заспокоїли Ісгерд. Вона посміхнулася, відчуваючи полегшення.

– Не розумію, навіщо все це потрібне? Тут її ніхто не скривдить, тепло та ситно, і за роботу можна отримувати непогані гроші.

– Справа зовсім не в цьому, брате. Розумієш, це… душевне. Фізичні потреби не рівні душевним. І іноді, щоб їх вгамувати, доводиться йти на серйозні заходи. Це як паломники, які підіймаються на вершину гори до святилища Азури – вони роблять це із душевних спонукань, які ніяк інакше не можна задовольнити. Або жриці Дібелли, які ходять світом, стоптуючи ноги в кров, аби якомога більшій кількості людей розповісти про свою богиню.

Голоси близнюків, що так несподівано розірвали сонну тишу підвалу, розбурхали Ісгерд. Вона зовсім забула про Фаркаса! Він так не вірячи дивився, коли вона говорила про свій відхід, що тепер невідомо, у кого з них серце болить сильніше. Фаркас безперечно сильно образився на Ісгерд і, чого доброго, наробить дурниць. Піде наодинці на велетня або замкнеться в кімнаті та питиме безперестанку тижні за тижнями, ще й Торвару товариш по чарці знайдеться. Хоча, швидше за все, Фаркас одразу ж прожене його й відважить гарного стусана. Ох, не дарма погляд Вілкаса був таким тривожним.

– Але Ісгерд – не жриця чи хтось там ще!

– Вибач, не придумав іншого прикладу. Та це майже те саме, ти просто, як зазвичай, не вловив суті.

– Я не дурень тобі! – прогарчав Фаркас, зриваючись на рик. Вони стояли біля передбанника до приватних кімнат й свердлили одне одного поглядами. Ще трохи й обоє зчепляться у бійку й причину навіть пояснити не зможуть. Просто зі злості, від простого безсилля. Коли востаннє вони билися? Ісгерд ніколи й не бачила.

– Ніколи б не подумав, що ви сваритиметеся через дівчисько, – втрутився в розмову третій голос, глузливий, і належав він Скйору.

– Ми не…! – холодно заперечив Вілкас, але його перебив розлючений Фаркас:

– Тобі дуже смішно?

– Легше, відморозку, – грізно осадив Скйор. – Сили в тобі хай і не позичати, та в спритності й кмітливості ти явно поступаєшся. Швидко на лопатки покладу, як знадобиться.

Утробний рик Фаркаса сягнув навіть загальної спальні, хоча стояли воїни аж в кінці довгого коридору, ближче до покоїв Кодлака. Залунала метушня, глухі тумаки й збите сопіння.

– Що я тобі казав?

– Ах, ти...! Шорові кістки, відпусти! – здавлено прохрипів Фаркас.

Через хвилину почулося голосне відкашлювання й ляскіт один одного по плечах.

– Складно ж твою товсту шию в захваті утримувати, – просміявся захеканий Скйор. – Ну, як ти?

– Краще, – пробурчав Фаркас. – Дякую.

– То-то ж. Ходімо, на нас Кодлак вже зачекався.

Вони пішли і навколо знову настала тиша, в якій виразно чулося сопіння сусідів по кімнаті. Ісгерд навіть не помітила, як лежала вся в напрузі, стискаючи лялечку у своїх пальцях. Вона відвернулася до стіни і вся скрючилася від гіркоти. Те, як Фаркас реагував на те, що відбувається, робило їй боляче. Якби Ісгерд знала, як поверне доля, вона заховала б свої почуття до нього якомога глибше й не прагнула взаємності. Тепер жахлива вина та докори сумління мучили її. «Не дарма я не подобалася Вілкасу. Тепер йому доведеться розгрібати наслідки, як я піду», – Ісгерд притиснула лялечку до грудей і плечі її затремтіли.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

День минав, як у тумані. Ісгерд без апетиту їла шматочок пиріжка, час від часу поринаючи у свої думки й забуваючи жувати. Соратники, що встали ще на світанку, теж сиділи мовчки. Фаркаса за столом не було.

Після легкого сніданку розпочиналося тренування, однак Скйор йшов на завдання з Ейлою та Ніядою, і тому лідерство тимчасово передав Вілкасу. Поки старший близнюк чекав на товаришів на задньому дворі, щоб почати тренування, Ісгерд прощалася з войовницями.

– Ти точно не хочеш залишитись і дочекатися нашого повернення? – уточнила Каменерука.

– Ні. Якщо затримаюся, посію сумніви й не знайду сил гідно піти.

– Ісгерд права, – погодилася Ейла. – Якщо щось вирішив, треба робити одразу ж.

– Тоді успіхів тобі на новому місці, – Ніяда обійняла дівчину і до неї приєдналася Ейла.

Обмінявшись обіймами та побажаннями удачі, вони розійшлися по різні боки. Трійка Соратників залишила Йорваскр, а Ісгерд вирушила на тренування. Розминка проходила повним ходом і дівчина байдуже дотримувалась вказівок та виконувала вправи, ніби робила це з остогидлого обов'язку. Вілкас хитав головою час від часу, невдоволений її роботою, але вголос нічого не казав. Він понадіявся розворушити Ісгерд та приставив її в пару з Хестлою. Русоволоса нордка була вища за зростом, міцніша статурою й активно орудувала дворучною сокирою, видираючи зі щита Ісгерд тріски. Дівчина мляво відбивалася, більше захищаючись, ніж атакуючи.

– Гонору скільки було, а на ділі, – кинула Хестла в один момент.

Ісгерд зло подивилася на неї й рішуче пішла назустріч. Хестла усміхнулася, задоволена тим, що вивела свою опонентку з рівноваги, й замахнулася, цілячись у голову. Смикнувся щит, відбиваючи сокиру убік, повернувся крайком й штовхнув уперед, назустріч щелепі Хестли. Це був улюблений удар Ісгерд, один з небагатьох, який вона навчилася робити напрочуд добре.

– Угх! – жінка виплюнула грудку крові, припадаючи на одне коліно й хапаючись за розбитий ніс. Сокира з дзвінким стукотом упала на кам'яну кладку.

– Ісгерд! – крикнув Вілкас, кидаючись до них. – Ти ж не вперше на тренуванні! Ми не калічимо один одного, зовсім забула?

Ісгерд навіть не думала тушуватися перед Вілкасом. Вона дивилася на Хестлу зверхньо, уважно спостерігаючи за тим, як та корчиться та стогне. Кров скрапувала з металевого окантування щита. Роздратування, яке викликала в ній Хестла, поступово сходило і на зміну йому прийшла вина. Ісгерд не хотіла зіпсувати про себе враження перед відходом і посваритися зі своїми товаришами. З Хестли ще виб'ють норов і покажуть, що щеням не слід огризатися на загартованих псів, але це вже не її турбота, тому нема чого й лізти з повчаннями.

– Вибач, я забула, що стою проти новачка.

– Здається, ти почуваєшся неважливо. Сходи-но, розвійся, – порадив холодно Вілкас.

– Як скажеш, – кивнула Ісгерд, залишаючи воїна допомагати Хестлі. Залишивши покоцаний щит біля мішеней, вона пішла в Йорваскр. У неї було ще багато роботи з підготовки, так що може воно й на краще, що Вілкас відпустив її з тренування раніше.

Повернувшись до загальної спальні, Ісгерд витягла зі скрині все, що там було, і розклала на ліжку. Речей у неї було небагато, але все одно потребувалося вибрати, що взяти, а що залишити. Розправивши свій речовий мішок, вона поклала на дно смарагдовий плащ з хутряним капюшоном, куплений у Віндгеймі. Штаб-квартира Імперського Легіону знаходилася у Солітюді, місті на північному заході Скайрима, прямо на березі моря, і зими там могли бути ще холоднішими, аніж на вайтранских рівнинах. У плащ вона загорнула лялечку та шпильку, подаровану Ніядою на Сатурналію. Навряд чи вона матиме час милуватися цими речами або прикрашати себе, але все одно буде приємно знати, що є щось, що пов'язує її з Соратниками. У мішок також упакувалися гігієнічні приналежності, змінні сорочки та білизна, другі штани. Закінчивши з цим, вона підхопила свій обладунок і віднесла його Йорлунду Сивій Гриві, палко просячи відкласти всі замовлення на потім і допомогти привести спорядження до ладу якомога скоріше.

– І куди ти так поспішаєш, войовнице? – глузливо спитав її коваль. – Тільки ж з завдання повернулася.

– Та роботи багато, завтра знову йти, – майже правду сказала Ісгерд. – То ви зможете все полагодити?

Йорлунд погладив довгу сиву бороду, розглядаючи дірки на куртці й штанах та подряпані сталеві пластини.

– У мене замовлень до Високого сонця вище голови, я навіть іншим Соратникам відмовляю зараз щось лагодити чи кувати.

Ісгерд зітхнула якнайтяжче:

– Яка шкода. Піду тоді до Адріани Авенічі, – вона підібрала речі й збиралася вже йти, додаючи через плече. – Оце вона здивується, що обладунок, зроблений майстерним ковалем з Небесної кузні, розлізся по швах після першого ж завдання.

Йорлунд побілів і його шкіра майже злилася за кольором з волоссям і бородою.

– Ану, хитре дівчисько, поклала все на місце! – наказово вказав він пальцем на кам'яний стіл, де лежали інші зброя та обладунки, відкладені на потім.

– Та ну, у вас же справ по горло, – засумнівалася Ісгерд, ледве стримуючи переможну посмішку.

– Безумовно, – погодився Йорлунд, – але я, так і бути, знайду для тебе час просто тому, що твої скарги Авенічі були б відвертою брехнею, яка псуватиме мою репутацію. Свій обладунок ти вгрохала тому, що не вмієш доглядати за ним та вічно шукаєш пригод на свою дупу. Знаю я вас, молодь, один вітер в голові, жодної серйозності. І, до речі, тобі це безплатно не обійдеться.

– Звичайно, я заплачу, скільки буде потрібно, – давлячи посмішку, закивала Ісгерд.

– А меч свій сама заточиш, – буркнув Йорлунд, киваючи на лежачий поверх обладунку меч у піхвах. – Ще не вистачало з цим поратися! Точильний верстат сама знайдеш, – і вже під ніс продовжив жалітися на нестерпних молодих воїнів, що не цінували ані своїх речей, ані часу майстрів, які обслуговують їхні хотілки.

Ісгерд не стала сперечатися, відчуваючи достатнє задоволення від успішної угоди. Вона забрала меч і, залишивши коваля розбиратися з обладунком, пішла на інший край кузні, точити меч. Вона робила це всього кілька разів і ручним каменем, так що заточення обіцяло перетворитися на довгі тортури, але просити допомоги ще й в цьому було зовсім нахабством.

Поки Ісгерд точила меч, вона могла здалеку спостерігати за тренуванням. Атис на самоті парирував зв'язки, тренуючи удари двома мечами одночасно. Вілкас, який вже подбав про знатно забитий ніс Хестли, стежив, як вона працює з Торваром і голосно коментував кожен її рух. Вони по черзі намагалися завдавати ударів та блокувати їх, і робили це вкрай повільно, щоб історія з кривавим ударом не повторилася знову. Осторонь від усіх мутузив щосили дворучним мечем манекен Фаркас. За розмовою з Йорлундом вона навіть не помітила, коли він вийшов на заднє подвір'я. Ісгерд спостерігала, з якою злістю Соратник прикладається до манекена, безжально розриваючи мішковину й вибиваючи з нього усю солому й пил, і почувала себе останньою сволотою, безпосередньо причетною до цього. «Я мушу поговорити з ним. Сьогодні», – вирішила Ісгерд, водночас сподіваючись, що Фаркас не помітить її у Небесній кузні і їхня розмова не відбудеться прямо тут і зараз.

 

 

Надвечір Ісгерд закінчила з мечем. Вона не особливо поспішала, поперемінно спостерігаючи за післяобіднім тренуваннями Соратників і слухаючи буркотливі лайки Йорлунда, що чудово знав про її присутність і з неприхованим задоволенням коментував огидний стан обладунку, подібно до якого він за все своє довге життя ще не бачив.

– На, забирай свою куртку, – буркнув коваль, коли вона встала з точильного каменя й тепер милувалася відполірованим та наточеним мечем. – За штанами за годину заглянеш. З ними, на щастя, роботи менше.

Ісгерд взяла в руки верхню частину обладунку:

– Спасибі.

– Спаси-ибі, – їдко передражнив Йорлунд, – в кишеню не покладеш. З тебе п’ятдесят септимів за терміновість і дякуй, що не взяв більше тільки тому, що ти Соратниця.

– Дякую.

– Ой, йди вже, коза, не зли старого! – пригрозив коваль шилом, яким простягав товсті нитки через тверду шкіру.

Посміхаючись, Ісгерд втекла сходами до Йорваскра. Соратники вже поверталися з тренування і вона швиденько прошмигнула через залу та підвал у загальну спальню, щоб випадково не зустрітися з Вілкасом чи Фаркасом.

– Ти дуже сильно рубаєш, руки берегти треба, – повчально застерігав Хестлу Торвар, грайливо похитуючи сокирку в руці. – Ворог від тебе й так нікуди не дінеться, встигнеш прибити.

Вони входили у спальню і не звертали уваги на Ісгерд, захоплені обговоренням тренування.

– Я знаю, як треба битися, – похмуро відповіла жінка. – Якби мене вічно не гальмував Вілкас, я б показала, на що здатна.

– Ніхто не сумнівається у твоїй майстерності, інакше б тебе просто не взяли, – вклинився в розмову Атис з-за їхніх спин. – Але старших варто слухати, вони знають, як робити правильно.

– Хіба Соратники мають старших та молодших? – запитала Хестла. – Я чула, кожен сам собі господар і ніхто нікому не підкоряється.

– Це так, але це не скасовує того, що є досвідченіші бійці. Скйора ти б навряд чи перемогла, та й Вілкаса теж.

– Це просто тому, що вони не хочуть вступати зі мною в чесний бій, – чмихнула Хестла.

«З нею буде складно», – похитала головою Ісгерд, вже співчуваючи своїм товаришам.

– Якби хтось із них встав проти тебе, відбитим носом ти б не відбулася, – хмикнув Торвар. Дівчина напружилася – вона не хотіла, щоб її вплутали у конфлікт.

– Ти що маєш на увазі? – з викликом перепитала Хестла.

– Я бачив Ісгерд у бою, – сказав Торвар, вже в упор дивлячись на Ісгерд. – І з упевненістю скажу, що вона тебе ще пожаліла.

Ісгерд все це дуже не подобалося. Торвар перебільшував її вміння, та й де він міг бачити серйозну бійку а її участі? Хіба що в «П'яному мисливці», але вони там на пару натовкли тому нахабнику, а не вона одна.

– Те, що вона вліпила мені по носі, було випадковістю, – спробувала виправдатися Хестла. – Мені просто... блік потрапив в очі!

– Або ти про себе надто великої думки, – припустив Торвар.

Жінка переводила розлючений погляд, сповнений бажання накинутися й пустити в хід кулаки, то на Торвара, то на Ісгерд.

– Слухай, я не хочу сваритися, – спокійним тоном почала Ісгерд.

– Я сюди прийшла не для того, щоб мене шпигали, а щоб отримати визнання, – процідила Хестла крізь зуби. Її ніс після удару щитом розпух ще сильніше й почервонів, роблячи обличчя скоріше комічним, ніж грізним.

Ісгерд зробила ще одну спробу:

– Мене теж не одразу визнали. Довелося докласти чимало зусиль, щоб довести, що я чогось варта.

– Ага, так я й повірила, – огризнулася Хестла, закочуючи рукави сорочки. – Пропоную реванш, якщо, звісно, не боїшся отримати синців у чесному бою.

– Та я тебе й минулого разу била чесно, – невинно знизала плечима Ісгерд, остаточно допікаючи Хестлу. «Тільки цього мені не вистачало у свій останній вечір!», – розчаровано подумала вона.

Битися на кулаках Ісгерд вміла посередньо, а тому спочатку розгубилася, коли на неї помчала русява фурія. Запізно вставши в стійку та піднявши кулаки на рівень обличчя, щоб встигнути виставити блок, дівчина морально готувалася до запеклої бійки. Навіть п'яні мужики не билися так грубо та безжально, як це робили жінки. Що ж, варто бути готовим, що волосся на голові поменшає.

– Ану припиніть це неподобство! – як громом серед ясного неба, прогримів хтось, вриваючись у загальну спальню й встаючи між войовницями, що ось-ось мали зчепитися. Перший удар припав у твердий прес, другому вже не судилося відбутися, бо руки міцно перехопили.

Ісгерд опустила кулаки й витріщилася на спину Фаркаса, що повністю загороджував її від Хестли, яка продовжувала енергійно брикатися в його хватці.

– Пригаси свій запал, щеня, – лаявся на неї Соратник. – Битись будеш на тренуваннях, під наглядом і коли скажуть.

Жінка викрутилася з його рук і відскочила назад, все ще пихкаючи й сопучи червоним носом. Торвар закусив губу, відчуваючи, що його гострі промови завели надто далеко і тепер він може потрапити під роздачу, тільки серйознішу, ніж парочка синців. Фаркас у гніві міг легко прибити й не помітити.

– З ким я живу, – втомлено видихнув Атис, виходячи зі спальні.

Хестла продовжувала шкірити зуби, але сперечатися з Фаркасом не лізла, мабуть, так само побоювалася відхопити, як і Торвар. Соратник же повернувся до Ісгерд:

– Не зайнята?

Дівчина подивилася на Хестлу, потім на своє ліжко, на якому лежала куртка. Якщо не брати до уваги бійку, яку дивом вдалося уникнути, справ у неї і правда не було. Вона заперечливо похитала головою.

– Розмова є, пішли.

Ісгерд вийшла за Фаркасом і зачинила за собою двері, розраховуючи поговорити в коридорі, але воїн не зупинився й пішов далі, до своєї кімнати. «Серйозна розмова, значить. Особиста», – здогадалася Ісгерд. Ноги наливались свинцем із кожним кроком, а на серці ставало все неспокійніше.

Фаркас пропустив дівчину першою до своєї кімнати, потім зайшов сам і зачинив двері, повертаючи ключ у замку, щоб ніхто зайвий не надумав вломитися.

– Це ти прикрасила обличчя Хестлі?

Ісгерд зупинилася посеред кімнати, не знаючи, куди себе подіти. Сісти на стілець чи спертися об стіл? Ні, просто стоятиме, скільки сил вистачить. Колінки тремтіли так, що будь-якої миті могли надломитися.

– На тренуванні вранці, – відповіла вона. – Хестла підбурювала мене й за це отримала.

– Так, жіночка з характером попалася, – погодився Фаркас. – Нічого, Скйор швидко всю гордість виб'є та навчить старших поважати, – він упер руки в боки й схилив голову, стаючи враз серйозним. – Коли ти збираєш йти?

– Завтра на світанку.

Лице Фаркаса наповнилося похмурим смутком. Він пожував жовнами, косячись на кам'яну підлогу, ніби шукав на ній варіанти продовження діалогу, потім підняв сірі, чисті як скло, очі:

– Це моя вина?

– Що? – випалила Ісгерд та зробила крок, простягаючи руки назустріч. – Ні! Ти тут ні до чого.

– Тоді чому ти уникаєш мене? – насупився Фаркас. – Я думав, що подобаюся тобі і ми разом житимемо в Йорваскрі, ходитимемо на завдання і здобуватимемо честь та славу, прославлятимемо Соратників та себе. А в Імперському таборі ти спочатку посоромилася мене, а вчора взагалі заявила, що хочеш піти через якусь там помсту. Чи є помста справжньою причиною?

Ісгерд зупинилася й прикрила рота долонями. Вона жахалася з того, що надумав собі Фаркас, і все з її вини. Якби вона одразу поговорила з ним і висловила всі свої сумніви, то однієї проблеми можна було б уникнути.

Фаркас обійшов її та безсило звалився на ліжко, зариваючи пальці у своє волосся.

– Ох, пробач мені, – прошепотіла Ісгерд. – Я така дурепа!

Вона підійшла до нього й лагідно обняла за голову, втикаючись носом у маківку.

– Ти вчора сказала такі речі, що я всю ніч проворочався, намагаючись зрозуміти, що зробив не так. У мене всередині так порожньо стало, ніби там немає і не було ніколи нутрощів. Це жахливе почуття!

– Розумію, – зітхнула Ісгерд в каштанові пасма й заплющила очі, – однак ти дійсно ні в чому не винен. Це я зробила неправильно, що спершу не поговорила з тобою. Тоді в імперському таборі я лише хотіла запитати, хто ми тепер один одному? Ти говорив про нордські традиції, але нічого натомість не запропонував, і тому я не знала, як правильно поводитися та чого чекати.

Вона промовила це швидко та на одному духу, боячись, що все ще залишалася незрозумілою, але Фаркас відсторонився й зазирнув в обличчя:

– То тебе це турбувало? – Ісгерд кивнула і в очі Фаркаса прояснилися. – Я хотів сказати все ще в наметі, та данмер завадив.

– Нам увесь час хтось заважав, – гірко всміхнулася вона, – але правда в тому, що я весь цей час кохала тебе і не думала навіть переставати кохати.

– Тоді… – Фаркас підвівся, потіснивши Ісгерд, і пошарив у кишені, витягаючи щось, затиснуте в кулак. Він розтиснувся й на світло з’явилися дві срібні каблучки. – Це не шлюбні обручки з храму Мари, я знайшов їх у стародавньому кургані, але нехай вони будуть запорукою моєї любові до тебе.

Від шоку Ісгерд не втрималася на ногах й сіла на край ліжка, і Фаркас опустився на коліна перед нею, беручи за руку:

– Ти згодна зв'язати наші душі, любов моя?

Ісгерд підвела на нього ошелешені очі й відкрила рота, але нічого не змогла вимовити. Натомість вона кивнула, даючи мовчазний знак згоди й на палець ковзнуло кільце, тепле від нагрітого кишенею металу. Тепер настала черга Ісгерд. Вона обережно взяла з розкритої долоні друге, помітно більше, й повторила за Фаркасом, надягаючи каблучку йому на безіменний палець. Коли їхній маленький ритуал було завершено, Соратник з трепетом стиснув її руки у своїх:

– Ось, що я хотів запропонувати тобі ще тоді. Як заповідають нам традиції нордів. Ти і я – разом, з цього дня й назавжди.

Ісгерд шмигнула носом, намагаючись вгамувати сльози, що потекли градом по щоках:

– Але як же ми тепер будемо? Я йду до Легіону, ти залишаєшся тут. Ми будемо так далеко один від одного. Хіба ти згоден на це?

– Я ж сказав, що це – запорука моєї любові. Коли ти повернешся, ми офіційно укладемо шлюб. Не турбуйся за мене, я вірний своїм словам і почуттям.

Він поклав голову на коліна Ісгерд, обійнявши її за талію. Дівчина витерла своє обличчя від сліз і почала гладити Фаркаса по волоссю, перебираючи пасма. Соратник ніжився від ласок, вдоволено усміхався й жмурив повіки. Якби не відхід Ісгерд, вони могли б проводити так весь вільний час, і від усвідомлення неможливості цього, нутро скручувалося у болісний джгут.

– Вибач, що покидаю тебе, – прошелестіло повітря над вухом Фаркаса. – Я постараюся повернутися якнайшвидше. Обіцяю.

Він підвів голову і Ісгерд поцілувала його в сухі губи, даруючи їм вологу і ніжне тепло. Фаркас міцно підхопив дівчину під стегна й підняв у повітря, міняючись із нею місцями. Зробив він це так легко й просто, що вона не одразу зрозуміла, що сталося. Ліжко жалібно рипнуло під чималою вагою воїна, коли він опустився на нього й посадив до себе на коліна Ісгерд.

– Я чекатиму, – хрипко прошепотів Фаркас, обпалюючи її гарячим диханням, від якого Ісгерд охопило тремтіння. Вона більше рефлекторно, аніж усвідомлено, почала виплутуватись з куртки і Соратник старанно допомагав їй розібратися із цим.

Він випростав сорочку зі штанів і заліз долонею у них, жадібно зминаючи дівочі сідниці пальцями. Ісгерд зітхнула, чіпляючись за його шию. В очах знову потемніло, але це були вже не сльози, а сп'яніння від зростаючого бажання. Фаркас гладив її мозолистими долонями, піднімаючись під сорочкою все вище й вище, і змушуючи Ісгерд відкидати голову й хапати повітря ротом від одночасної насолоди та болю, коли він стискав соски між пальцями та прихоплював їх зубами прямо через тканину. Якоїсь миті воїн скинув і свою куртку та потягнувся до ременя. Поки він з нетерпінням стягував штани, Ісгерд встала й взялася роздягатися, не менш згоряючи від бажання скоріше звільнитися від набридливого одягу.

Фаркас знову притягнув її до себе, роняючи собі на коліна. Ісгерд коротко скрикнула, коли край білизни, яку вона не встигла зняти, відтягли вбік і в промежину уперлися гарячим єством, з натугою проникаючи всередину. Фаркас натиснув на талію дівчини, змушуючи сісти глибше.

Ісгерд перестала нормально дихати, зриваючись на тихий стогін. Вона намагалася не надто шуміти, однак зробити це було не так-то й легко. Пальці хапалися то за волосся Фаркаса, то за сорочку, що лишилася, згрібаючи її в кулак. Її всю пронизала колюча хвиля, що з кожним поштовхом розносилася по тілу солодким тремтінням. Фаркас дихав важко й хрипко, уткнувшись носом у ключиці, та ні на мить не послаблював хватки, міцно притискаючи її до себе.

Цілий вечір вони провели разом, кілька разів зливаючись в єдине ціле, і до ночі обидва абсолютно знесилені лежали на зім'ятих простирадлах, змоклі, почервонілі й з безглуздими усмішками на обличчях. Одного разу у двері ненав’язливо постукав Вілкас, сповіщаючи Фаркаса про вечерю, і більше ніхто не намагався потурбувати їхню самоту, напевно все зрозумівши без пояснень.

– Залишся, – хрипко попрохав Фаркас.

– Я й так тут, – відповіла Ісгерд, притискаючись до його грудей.

– Ні, я маю на увазі, залишися в Йорваскрі. З Соратниками. Зі мною.

Ісгерд піднялася на ліктях, щоб заглянути в лице воїна:

– Ти ж знаєш, що не можу. Не після того, як усім сказала, що піду.

В очах Фаркаса майнула надія:

– А якби ти не сказала, то лишилася б?

– Все одно ні, – з сумною усмішкою похитала головою Ісгерд. – Але мій відхід не означає, що я перестану кохати тебе.

– Наші долі пов'язані.

– І не лише тому, – Ісгерд замислилася на мить. – До речі, як каблучки заздалегідь опинилися в кишені? Ти що, наперед готувався? – вона побачила хитру усмішку на обличчі Фаркаса і без слів зрозуміла, що потрапила в ціль. Вона поцілувала його в край губи й знову вмостилася на широких грудях.

Вони лежали так, ліниво погладжуючи один одного, доки не заснули. У коридорі снували Соратники, розбрідаючись по кімнатах. Сьогодні за вечірнім столом не спостерігалося ані Ісгерд, ані Фаркаса, але ніхто й словом не обмовився. Немає їх, отже, так потрібно. Вілкас сподівався й вірив, що Ісгерд та його брат зможуть вирішити питання своїх стосунків та розійдуться мирно. Майже так, загалом, і було.

Notes:

Щоооож, це було одночасно надто солодко й надто гірко. Особливо гірко тому, що Фаркаса і загалом Соратників ми більше не побачимо ще дуже-дууууууже довго, бо офіційно арка Соратників завершена і в наступному розділі розпочнеться арка Легіону.
Тому, якщо вам сподобалися Соратники, не забувайте повертатися у розділи 1-20 і перечитувати їх, особливо враховуючи, які карколомні події розвиватимуться далі, що голова йтиме обертом.
Нашій квіточці Ісгерд, яка тільки-но почала своє зростання, як справжня войовниця, доволі швидко прийдеться обрости колючками. Відхід з Йорваскра викине її в ще жорстокіший світ, познайомить з новими людьми, подарує більші й масштабніші пригоди.
На нас чекатиме новий ключовий персонаж майже першого плану, в якого, я впевнена, ви закохаєтеся (та він ще стане справжнім конкурентом Фаркасу), а також з'являтимуться й інші вельми примітні особистості, яким ви, можливо, будете раді.
До зустрічі у наступних розділах!

Chapter 21: Шаблезуб

Тиждень знадобився на те, щоб дістатися Солітюда, пересідаючи з воза на віз. Найшвидше було добиратися до Рорікстеда рівнинами. Візник довіз її за два дні й там Ісгерд вибила собі за десять септимів ліжко в таверні «Морожений фрукт». Мралкі, господар закладу, привітно прийняв дівчину, нагодував смачною їжею, але з розпитуваннями не чіплявся – окрім неї в залі було ще стільки народу, що на пусту балаканину не вистачало часу. Рорікстед розташовувався повз головну дорогу на кордоні володінь Вайтрана та Межі і тому ніколи не мав проблем з клієнтурою, бо був перевальним пунктом безлічі торговців та мандрівників.

Наступного дня Ісгерд замовила проїзд до Драконового Мосту, наступного селища на своєму шляху. Охочих їхати туди виявилося достатньо і віз набило стільки людей, що мохнонога кудлата конячка ледве бігла риссю.

Разом з Ісгерд їхали молоді хлопці та міцні дівчата імперської крові, і з'ясувалося, що всі вони збиралися вступати до Легіону. Свідченням їхніх слів були великі, набиті під зав'язку, сумки, що займали собою все дно воза і в яких дзвеніли кольчуги, куртки, мечі та сагайдаки зі стрілами. Хтось купив спорядження собі сам, комусь подарували дбайливі батьки. Мішок Ісгерд порівняно з чужими був значно меншим і скромнішим.

– Мої сказали мені, щоб без звання офіцера додому не повертався, – поважно зауважив гарненький хлопець, чиє обличчя, шию та руки всипало ластовиння. – Батько з дитинства виховував мене як майбутнього воїна, тож я планую добитися свого за будь-яку ціну.

– Тоді подивимося, хто з нас перший стане офіцером, – посміхнулася йому дівчина із по-хлопчачи коротко стриженим волоссям. – Бо в мене така сама мета.

– Суперечка? – підняв хлопець брову. – Дивись, якщо потрапимо в один загін, я допомагати тобі не стану.

– Ха, налякав.

Ще один хлопець, з довгим орлиним носом, похитав головою.

– Хіба товариші не повинні прикривати один одному спини й допомагати в усьому? Вас так у першому ж бою розмотають, як мотузку.

– Навряд чи коли почнеться бійка, я думатиму про ближнього, а не про свою шкуру, – скептично хмикнула дівчина.

«Наскільки далекі ви від реального розуміння битви, – подумала про себе Ісгерд, зберігаючи мовчання. – Багато хто з вас ніби в мріях живе й навіть не уявляє, як все виглядає насправді. Без добре захищеного тилу далеко не втечеш».

– Дивлюся, ти знаєш більше нашого, раз так хмикаєш.

Ісгерд не одразу зрозуміла, що звертаються до неї. Вона мовчала протягом усієї поїздки, але мимоволі вигнуті брови та скривлений рот красномовно показував усе, що вона думає про балакучу компанію.

До неї звертався хлопець із ластовинням.

– Я? – перепитала Ісгерд, змінюючись у виразі. – Ні, просто дивлюся на речі песимістичніше.

– Чому? Ти вже маєш бойовий досвід?

Ісгерд швидко прикинула, чи варто зізнаватися, звідки вона така песимістична їде, чи збрехати. Вибір припав на друге.

– У мене немає, але мій брат брав участь у Великій війні та розповідав, як страшно буває в бою. Коли багато трупів, крові та вороги лізуть звідусіль, а ти один і немає надії на допомогу.

– І де він зараз?

– Загинув. У бою. Іншому, – переривчасто відповіла Ісгерд, вигадуючи на ходу.

– Мій брат теж загинув, – сухо сказала дівчина. – Його зарізали розбійники. Я хочу піти в патруль і ловити всіх цих бандюків, щоб їм не кортіло, – вона нахилилася і простягла руку. – Мене звуть Олексія Даріо, я зі Старого Хлордана.

– Ісгерд, – відповіла на рукостискання дівчина, – з Вайтрана.

– О, з самого серця провінції, – посміхнувся той, що з орлиним носом, – а я з самого заходу, з Маркарта, Картрус Сорінні моє ім'я. А цей «майбутній офіцер», – вказав пальцем на ластовиного. – Діон Делюмінус. Ми познайомилися ще позавчора і всі разом їдемо вступати до Легіону, але ти, мабуть, уже в курсі.

Решта двох людей, що сиділи із самого краю, залишилися не представленими, мабуть, їхали окремо й у своїх справах.

– Приємно познайомитися, – покивала Ісгерд, почергово потискуючи руки Картрусу та Діону.

– А ти куди прямуєш? – запитала Олексія, окидаючи поглядом піхви з мечем біля стегна й обладунок. Без слів було ясно, що Ісгерд їде не на ферму підробляти.

– Туди ж, куди й ви.

– Хочеш стати солдатом Легіону? – підняв брову Діон. – Оце так збіг. Мені тебе теж у конкуренти записати чи ти птах невисокого польоту?

Ісгерд знизала плечима:

– Не замислювалася над цим, якщо чесно. Не записуй заздалегідь, але з рахунків також не скидай. Мало що...

– Ого, і це каже та, що дивиться на все з песимізмом, – усміхнулася Олексія, потім подивилася зверхньо. – Що ж тебе підштовхнуло до ідеї вступити в Легіон? Ти начебто, ем, нордка? Норди ж поголовно за Братів Бурі, хіба ні?

– Яка вона нордка? – пирхнув Діон. – Вона ельф, тільки не зрозумій який. Таким, навпаки, найбільше треба. Боротися за справедливість і таке інше.

– О боги, з якими грубіянами доводиться їхати в одному возі, – закотив очі Картрус. – Не ображайся на них, Ісгерд. У всіх нас одна мета, немає різниці, хто якої крові.

– Все гаразд, – з добродушною усмішкою похитала головою Ісгерд. – Не вперше люди сперечаються за мою кров. Якщо їм більше нема чим зайнятися, нехай, я не ображаюся, – на цих словах дівчина і ластовитий закрили роти й підтисли губи. – А ціль у мене проста – хочу допомогти зберегти порядок у Скайримі, тільки й усього.

Картрус посміхнувся:

– Я очікував, що в такої загадкової дівчини з незвичайною зовнішністю знайдеться цікавіша причина. Хоча, можливо, ти просто не хочеш посвячувати у свої таємниці незнайомців? Так навіть правильніше.

Ісгерд злегка зашарілася, але більше ніяк не відреагувала на комплімент і явне бажання вивудити подробиці. Вона справді не збиралася ділитися потаємним із першими зустрічними.

Вона відвернулася, підперши щоку долонею, і почала розглядати краєвид, розгубивши будь-яке бажання розмовляти з цими пихатими імперцями. Ті помітили, що дівчина не хоче далі спілкуватись і продовжили розмову між собою.

Жовта рівнина, поцяткована коричневими западинами, межувала з сірими горами та пахла багатим різнотрав'ям і кошеною травою, яку збирали на зиму для своєї худоби селяни Рорікстеда. Ісгерд відчувала наснагу з приємним хвилюванням від нової подорожі. Гіркота від залишення Йорваскра трохи притупилась, на зміну їй прийшла віра, що Ісгерд ще обов'язково повернеться. Вона подивилася на срібну каблучку на безіменному пальці, що відкидала сонячні відблиски, й примружила повіки, згадуючи лагідний погляд Фаркаса та його добродушну усмішку. Усвідомлення того, що її кохають й чекатимуть, зігрівало.

З Соратниками Ісгерд до ладу не попрощалася. Рано-вранці вона неохоче залишила глибоко сплячого Фаркаса й нагріте ліжко, і повернулася холодними коридорами у загальну спальню, де майже в темряві вдягнулась й добрала речі в мішок. Тільма Худорлява тільки прийшла до резиденції, щоб розпалити лампи, коли Ісгерд майже закінчила збори.

Коли вона піднялася в зал, на її подив, за столом сидів Вілкас. Він обернувся, тільки-но почув кроки по сходах, а потім підвівся й підійшов.

– Готова?

Ісгерд кивнула і вони пройшли до парадних дверей Йорваскра.

– Ви поговорили вчора? – тихо спитав Вілкас.

– Так. Фаркас поставився до мого відходу спокійно. Принаймні мені так здалося, – Ісгерд взялася за лямку речового мішка, поправляючи його на плечі.

Вілкас зупинив погляд на її руці, а потім, не кажучи ні слова, схопився за зап’ясток, розглядаючи каблучку на пальці дівчини:

– Який же дурень, – криво всміхнувся він, відпускаючи її. – Не думав, що він настільки серйозний, – і напружено потер перенісся.

– Ти засмучений?

– Не знаю, – щиро зізнався Вілкас. – Фаркас занадто емоційний і легко йде на почуття, забуваючи користуватися головою. Стратегія, тактика, думи про майбутні наслідки – це пил. Очікування для Фаркаса смерті подібне. І можу з упевненістю сказати, що це помотає нерви і йому, і всім нам.

Ісгерд поклала долоню на груди Соратника, там, де було серце, і відчула гучний схвильований біт:

– Будь ласка, приглянь за ним.

– Я роблю це, скільки пам'ятаю себе.

Ісгерд насупилась від власного почуття вини. Погляд Вілкаса пом'якшав, він підбадьорливо стис її плече:

– Я зроблю все, що в моїх силах, так що спокійно йди та роби те, що вважаєш за потрібне, однак, – тут він посерйознішав, – якщо я дізнаюся, що ти якимось чином порушила дану Фаркасу обіцянку і розбила йому серце, я знайду тебе і вб'ю без жалю, що навіть Темне Братство позаздрить.

– Тоді тобі варто обламатися вже зараз, – пирхнула Ісгерд. – Серце твого брата анітрохи не постраждає. Я обов'язково повернуся і ми закінчимо те, що обіцяли одне одному.

– Сподіватимуся на це, – кивнув Вілкас. – Не забувай писати листа хоч інколи. Фаркасу. Я думаю, він буде радий отримувати їх.

Ісгерд глузливо посміхнулася. Вона згадала, як Фаркас намагався прочитати записку Ейли, і уявила, скільки вечорів він витратить на прочитання її листів. Вілкас теж усміхнувся, мабуть, вони подумали про те саме.

– Удачі в Легіоні.

– Дякую.

Старший близнюк був єдиним, з ким вона поговорила того ранку і належно попрощалася перед відходом. На сніданок воїни вже збиралися без неї й неможливо було вгадати, що вони думали з цього приводу і що говорили.

– А ви, хлопці, куди їдете?

Картрус причепився до двох чоловіків, що їхали з ними у возі. Ті сиділи всю дорогу мовчки, безтурботно поглядаючи на всі боки. Обидва були явними нордами, широкими в плечах і з жорстким світлим волоссям, одягнені в хутряний одяг.

– Тобі побалакати охота? – запитав один з них.

– Ну, ми всі тут вже познайомилися, крім вас, а дорога далека. Треба ж нам про щось балакати, поки їхатимемо.

– Я Ругнар, – відповів той самий чоловік. – Це мій двоюрідний брат Оггі. Ми мисливці. Цього достатньо, чи тобі ще щось розповісти?

– А ви прямо як типові норди, не дуже балакучі, – посміхнувся Діон.

– Було б про що говорити з жовторотими, – пирхнув Оггі. Голоси цих двох були низькі, гортанні та дуже непривітні.

– Воу, який грізний здоровань, – продовжував скалитися хлопець.

У Оггі недобре блиснули очі, й Ісгерд відчула близький конфлікт:

– По-моєму, тобі ясно сказали, що не хочуть розмовляти.

Діон повернувся до дівчини, готовий виразити колючку. Картрус та Олексія переглянулись. Віз наїхав на купину й підскочив майже одночасно з переляканим іржанням коня, криком візника та страшним риком. Віз нахилився, вивалюючи пасажирів на землю. Ісгерд впала під колесо, але встигла відкотитися до того, як воно ледь не розчавило її.

– Шаблезуб! Шаблезуб! – волала Олексія десь за возом.

Ісгерд побачила Картруса, притиснутого мішками з речами. Від нього допомоги чекати не варто. Раптом над головою перемахнув величезний білий у цяточку звір, перелітаючи віз. Він вдарив ногами о землю й вихором розвернувся, вишкіривши ікла на людей, розкиданих навколо воза. Шаблезуб запримітив Оггі, що повільно підіймався на ноги й вигнувся, готуючись до нового стрибка.

– Обережно! – крикнула Ісгерд, хапаючись за меч і роблячи широкий випад.

Клинок ледь чиркнув по хутру, не залишаючи жодної подряпини, але це відвернуло звіра на дівчину. Пролунав гучний рик, від якого волосся стало дибки, і Ісгерд приготувалася відбивати атаку. Шаблезуб кинувся назустріч.

Частка секунди, і дорогу звірові перегородив Ругнар, хапаючи голими руками шаблезуба за шию й валячи на землю. Звір забився, ніби вуж на пательні, намагаючись вирватися і полоснути норда пазурами, та тут на допомогу вже приспів Оггі. Він встромив меч у черево шаблезуба, розриваючи товсту шкіру. Смуга хутра моментально стала червоною. Шаблезуб видав гучний рев, від якого затремтіла земля.

Ругнар сильніше стиснув руки на шиї шаблезуба і ще якийсь час утримував тіло, що билося в агонії, поки звір не вибився із сил і не стік кров'ю.

– Чортова кішка, що вона собі уявила!? – лаявся Діон, вискакуючи з-за воза з мечем напереваги. – Та я її…!

– Заспокойся, герою, – осадив Оггі, витираючи кров зі свого клинка об хутро. – Довго чекали на тебе, та не дочекалися. Кота самі придушили.

Картрус нарешті вибрався з-під завалів і зніяковіло озирнувся.

– Ось тобі й почали розмову. Що робитимемо тепер?

– Що? Мішки на плечі й пішки йти, – вигукнув Діон.

– А де візник? – здивовано кліпала очима Олексія. – Нехай кінь і загинув, та ми йому заплатили. Тож нехай тепер допоможе мішки нести чи сам віз тягне.

Те, що візник давно зник, накивавши п'ятами, не було сумнівів. Ісгерд з сумнівом подивилася на гори розкиданих по землі речей. Імперці взяли по два-три мішки, набитих всілякими речами, ніби не в армію йшли, а переїжджали в новий будинок. Вона нахилилася й підібрала свою скромну поклажу, закидаючи лямки на плечі.

– Гей, дівчисько, – гукнув її Ругнар. – Ти йдеш?

Обидва норди вже стояли осторонь, з сумками через плече, луками й сагайдаками стріл, повністю готові вирушати в дорогу на своїх двох.

Ісгерд подивилася на імперців. Ті поралися зі своїми речами, вирішуючи, як зручніше їх взяти й нести, і зробила крок у бік нордів.

– Ти куди? – одразу пролунало в спину. Запитував Діон.

– Е-ем, йду, – знизала плечима Ісгерд.

– Може, нам допоможеш? – з надією поцікавилася Олексія. – Не те, щоб ми були слабаками, але стільки речей… Адже ми все одно йдемо в Легіон? Разом веселіше та безпечніше. А ці норди… підозрілі.

Дівчина навіть роздумувати не стала з цього приводу:

– Ну, ні, я не нестиму за вас ваші речі. Вирішуйте, що залишити, а що взяти із собою, і наздоганяйте.

Вона тут же розвернулась й рушила далі, аби більше не вислуховувати ще якихось дурних прохань.

– Дякую, що врятував, – подякувала вона Ругнара, коли підійшла до них.

– Дрібниці, – махнув рукою норд і кивнув на трійку імперців, що залишилися позаду. – Ти начебто найадекватніша серед них, до того ж ще й родичка.

Вони пішли втрьох дорогою у бік Драконового Моста. Чоловіки нічого не говорили, Ісгерд теж не відкривала рота, щоб не здатися нав'язливою подібно Діону. В принципі, дівчину мало хвилювало, чим і як живуть ці норди. Важливо було дістатися до селища в цілості та безпеці, а поодинці або з молодими імперцями, які насправді виявилися тими ще боягузами, це дорівнювало б самогубству. На відміну від доброзичливих лісів Ривервуда чи вітряних степів Вайтрана, у володіннях Межі можна було легко нарватися на неприємності. Чого вартував шаблезуб, тільки вони від'їхали від Рорікстеда.

Пройшла половина дня пішого шляху в цілковитій тиші, коли першим подав голос Оггі. Він зупинився й озирнувся на всі боки:

– Я впізнаю ці місця. По той бік гір знаходиться Притулок Брехуна.

– Ми вже на місці? – спитав його Ругнар.

– Так, треба лише перейти гори.

Ісгерд, що зупинилася разом із ними, окинула поглядом гряду невисоких гір і дорогу, що тяглася вздовж річки. Нічого не натякало на наближення Драконового Мосту, отже, це був ще не кінець її подорожі. Схоже, тут їхні шляхи розійдуться.

Норди теж глянули на дівчину. Ругнар сказав:

– Звідси до Драконового Мосту ще щонайменше півдня йти. Сонце скоро сяде, тож я раджу тобі заночувати тут, а завтра вранці рушати далі.

– Було б де ночувати, – пробурмотіла Ісгерд, озираючись навкруги. Її не дуже тішила перспектива залишатися одною на ніч просто неба.

– Ми з Оггі теж сьогодні нікуди не підемо, тож, якщо хочеш, залишайся з нами, – запропонував Ругнар.

Ісгерд недовірливо подивилася на них. Спати в компанії двох здорових мужиків, у яких хтось знає, що на умі, їй не здавалося привабливим. Якщо вони захочуть скоїти проти неї зло, вона не відіб'ється. Від Арнбйорна вона дивом втекла, а від Фаркаса й поготів не змогла б, захоч він. Оггі та Ругнар мали конституцію, середню між цими двома.

Чоловіки зрозуміли, про що вона подумала, і в голос розсміялися.

– Якби ми хотіли тобі щось зробити, то вже давно б це зробили, – сказав Оггі. – Навкруги жодної живої душі.

– Ми йдемо весь день разом, а ти тільки зараз занепокоїлася? – поглузував в тон родичу Ругнар.

– Ну, даруйте, – фиркнула Ісгерд, схрещуючи руки на грудях.

– Ти сестра по крові, а своїх сестер не кривдять, – сказав Ругнар. – Хіба що всілякі виродки.

Ісгерд прикинула, що варіантів у неї небагато, і вирішила все ж залишитися. Утрьох вони відійшли від дороги до великих валунів та облаштували там скромний табір. Оггі зайнявся натягувати тент, Ругнар тягав колоди, щоб на них можна було сидіти, а Ісгерд пройшлася по окрузі, збираючи палиці й сухостій для багаття.

Вони не розмовляли аж до самої вечері, коли почало сутеніти й на зчорнілому небі заблищали зорі. Багаття тріщало, над ним на паличках шкварчало м'ясо шаблезуба, яке Оггі зрізав з туші перед тим, як піти.

– Навіщо воно тобі здалося, сестро? – запитав дівчину Ругнар.

Вони сиділи навколо вогню, чекаючи на їжу, й грілися. Достатньо було вийти з кола світла, як холод Межі огортав тіло.

Ісгерд запитливо глянула на чоловіка.

– Імперці. Легіон, – скупо пояснив Ругнар. – Ти ж наша, з нордів.

– А хіба ти не помітив, що я не зовсім нордка, – схилила Ісгерд голову набік.

– Помітив, – кивнув той, – те, що хтось із твоїх батьків був ельфом, не робить тебе чужинкою. Ти все ще є нордкою на рівні з усіма іншими.

Ісгерд зітхнула й мовила з прохолодою:

– Тим, хто спалив моє село та вбив моїх батьків, так не здавалося. Вони вважали, що Скайрим має бути вільним і стане таким лише тоді, коли земля насититься чужою кров'ю до останньої краплі.

Чоловіки притихли, потім Оггі спитав:

– То були Брати Бурі?

– Так, – сміливо відповіла Ісгерд, забувши про власну безпеку. Вона ж розмовляла з нордами, які могли підтримувати повстанців. – Вони позбавили мене дому і мені довелося поневірятися, поки добрі люди не прихистили. Я безмежно вдячна їм і могла б залишитися з ними скільки завгодно, та я не можу спокійно дивитися, як страждають інші, у кого недостатньо нордської крові в жилах або її взагалі немає.

Ісгерд розбурхано зиркала то на одного чоловіка, то на іншого, знову охоплена злістю та бажанням мститись. Ругнар сказав, не приховуючи враження:

– Ти справжній норд, сестро, раз не боїшся так відкрито говорити про свою мету нам, майже незнайомим тобі чоловікам, Оггі та Ругнару – повстанцям проти Імперії, Братам Бурі.

Серце заходилося ходуном у грудях. Ісгерд блискавкою схопилася за меч, підскакуючи на одне коліно, готова атакувати або прийняти удар. Норди навіть не ворухнулися, навпаки, почали посміхатися.

– Сховай свій клинок, сестро, – по-доброму прогудів Оггі. – Ми не збираємося чинити якесь зло проти тебе.

– Невже мої слова вас ніяк не зачепили? – нервово запитала Ісгерд, не поспішаючи забирати меч.

– Те, про що ти розповіла – справжній злочин проти народів, які мешкають у Скайримі, особливо з огляду на той факт, що ти лиш наполовину ельф.

– Але ж ви Брати Бурі…

– І що? – запитав Ругнар. – Ми боремося проти Талмора, який приперся сюди насаджувати свої правила та закони. Хто він такий, щоб зазначати, як нам жити? Ось проти кого особисто я та Оггі боремося. Ми хочемо вільно поклонятися Талосу, а не ховатися й боятися, що будемо кинуті до в'язниць.

– Я знаю тільки про одне село, яке спалили Брати Бурі, – пригадав Оггі. – Це Ельфійські Луки. Чи не звідти ти? – Ісгерд кивнула і норд продовжив. – Правду кажучи, у повстанстві не люблять говорити про цей випадок. Тоді якась група без відома офіцерів пішла й влаштувала різанину. Ніхто не давав наказу і цей випадок дискредитував рух в очах багатьох нордів. Зараз ситуація вже інша, але тоді і я сумнівався, чи потрібно мені взагалі ставати Братом Бурі, якщо муситиму виконувати такі злочинні накази.

– Ті люди були покарані, коли офіцери дізналися про скоєне? – запитала Ісгерд.

– Вибач, сестро, я не можу розповісти таку інформацію, – похитав головою Оггі. – Одне можу сказати – нікому не подобається говорити на цю тему. Це чорна пляма на репутації Братів Бурі.

– Все одно я не відступлюся від своєї мети.

– Це добре, що ти твердо стоїш на своєму. Наскільки правильний твій вибір, покаже час, – похвалив Ругнар. – І дозволь хоч трохи покращити своє становище у твоїх очах і, як вибачення за те, що трапилося з тобою та твоєю родиною, проводити тебе завтра до Драконового Мосту? Тут небезпечна дорога, є табори Ізгоїв і зустріч з ними буде гіршою за шаблезуба.

– Я не заперечуватиму, однак вибачень не прийму. Це мають робити винні.

Вони більше не порушували цієї теми. Поїли в тиші засмаженого до твердої кірки м'яса, та вляглися навколо вогнища. Оггі залишився сторожувати й стежити, щоб вогонь не згас.

Ісгерд дістала з мішка смарагдовий плащ і укуталась ним, підклавши під щоку долоню з затиснутим руків’ям меча.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Наступного дня норди справді проводили Ісгерд до Драконового Моста. Поки йшли, Оггі та Ругнар намагалися завести розмову з дівчиною, обговорити природу Межі та особливості місцевого життя, проте вона не прагнула спілкування, і зовсім скоро чоловіки залишили будь-які спроби. Ісгерд ніяк не могла вирішити для себе, хороші ці норди чи ні, раз вступили до Братів Бурі, а тому воліла просто не розмовляти.

Згодом їх наздогнав торговий караван і за один септим з кожного погодився підвести до селища. Ісгерд запропонувала Оггі та Ругнару тут і розійтися, бо вже тепер вона точно добереться сама, але норди відмовилися, пославшись на дану обіцянку. Віддавши платню, всі троє залізли на віз і повсідалися між мішками з товаром.

Через декілька годин попереду з'явився великий міст з високими піками по обидва боки й величезною кам'яною головою дракона, яка утворювала арку посередині переправи.

– Ну, все, приїхали, як і домовлялися! – сповістив вусатий господар каравану, озираючись через плече.

– Чуєш, хазяїне, – звернувся до нього Ругнар. – Ти ж у Солітюд їдеш?

– Їду.

– Підвези дівчисько, їй теж у місто треба.

Хазяїн окинув Ісгерд чіпким поглядом та з'їхидничав:

– Ми домовлялися на один септим до Драконового Мосту, хоче їхати далі – хай заплатить ще.

Норди полізли в кошелі, але дівчина виявилася швидшою. Вона витягла пару монет і передала візничому:

– Ось, візьміть, – а чоловікам сказала. – Ви й так достатньо зробили, хоча й не були зобов'язані.

– Шкода мені тебе, сестрице, – зітхнув Оггі, погладжуючи свою світлу кучеряву бороду. – Натерпілася ти нізащо. Сподіваюся, боги змилуються над тобою та допоможуть віднайти спокій.

Він зіскочив з воза, за ним Ругнар. На прощання він обернувся на Ісгерд:

– Якщо вступиш до Легіону, не чини даремного зла проти Братів Бурі. Не всі ми погані, як ти можеш вважати.

Вони пішли дорогою назад, а віз рушив, зі стуком заїжджаючи на міст. Ісгерд дивилася услід фігурам, що поступово віддалялися, і думала, що якби спочатку Імперія та норди могли просто поговорити й вирішити всі розбіжності полюбовно, то не було б зараз ні кривавих битв, ні страждань. «Можливо, хоча б я зможу якось змінити ситуацію?», – понадіялася Ісгерд.

 

Chapter 22: Майстерність красномовства та сила переконання

- Підйом! Підйом!

Ісгерд продерла очі та вдихнула на повні груди солом'яний пил, що пробивався крізь сіру мішковину, з якої була виготовлена худа колюча подушка. У носі залоскотало і вона, під гучний наказ темношкірого квестора Назету, почала так само гучно чхати, ледь встигаючи прикриватися долонею.

– Ти що, захворіти встигла за ніч? – суворо запитав він її.

Навколо стояла метушня, солдати схоплювалися зі своїх ліжок, скуйовджені та сонні, й одягалися на одних рефлексах, що вже виробилися за два місяці. Ісгерд піднялася на лікті, продовжуючи чхати, і хотіла щось сказати на своє виправдання, але її випередив данмер Саран, чиє спальне місце розміщувалося ліворуч від неї:

– Якби ти частіше ходив до капітана Егнара з проханням змінити постільне, нам не доводилося б дихати пилом.

– Я дихаю ним так само, як і ви всі, – хмикнув Назету. – Ми живемо в одній казармі. І часто міняти постільне не можна.

– Імперці кожні два тижні свої матраци перуть! – обурився з дальнього кута Коган, кароокий босмер, зачеплений несправедливістю ще з першого дня свого перебування тут.

– Точно-точно! – погодився Левелон Адмард і на підтримку загомоніли інші бретони: Моріан Тусд та Гілбест Веланд.

–   Припиніть невдоволення! – загарчав Назету. – Цим ви все одно нічого не досягнете! Ауксилії завжди мали менші права, хоч як Імперія не розповідала про рівність. Знали, куди йшли.

– Я не знав, – буркнув ледь чутно Коган. Його слова змогли розібрати лише найближчі сусіди по казармі, світловолосий норд Хронлаф М'яке Серце, Ісгерд та Саран. Останній підбадьорливо поплескав дівчину по плечу:

– Ти як?

– Нормально, – шморгнула носом Ісгерд і винувато усміхнулася. – Ніяк не можу звикнути до цих подушок.

– Просто не спи на животі, – порадив Саран і кивнув убік Назету, що поважно стояв на виході з казарми. – Збирайся якнайшвидше, поки сюди сам Егнар не нагрянув. Назету хоча б терпимий на відміну від нього.

Вони широко всміхнулися один до одного, стримуючи смішок. Два місяці тому, коли Ісгерд вперше перетнула внутрішній двір Похмурого замку, в якому розміщувалася штаб-квартира Імперського Легіону, її майже одразу визначили в Ауксилії – допоміжний підрозділ, який складався з не-імперців і офіційно не входив до складу Легіону. Спочатку, звісно, над її зовнішністю трохи посперечалися, з уїдливістю намагаючись вирішити, нордка вона чи все-таки босмерка. Ні в кого і в голові вкластися не могло, щоб чистокровний норд, який поважає себе, своїх пращурів та традиції, зв'язався з ельфійкою і породив від цього дивного союзу невідомо кого. На щастя, питаннями такого роду продовжували перейматися тільки солдати з інших загонів, з ким доводилося стикатися хіба що у їдальні чи на тренувальному майданчику, а офіцерам було все одно. Її скромний підрозділ також не хвилювало походження Ісгерд – вони теж усі були чужинцями для імперців: троє бретонів, данмер, редгард, босмер, норд і вона, мішанка.

Ісгерд вилізла з ліжка й почала надягати штани та червону сорочку з коротким рукавом, поверх яких після сніданку вдягатиме шкіряний імперський обладунок. Свої речі вона дбайливо зберігала в скрині під ліжком і вже давно не заглядала туди. Усім своїм власним, чим вона продовжувала користуватися, були речі особистої гігієни та меч – його вона навідріз відмовилася міняти на імперський, попри скреготання зубами їхнього капітана Егнара. Він, зрештою, плюнув на це, вирішивши, що все одно Ауксилії не належать до Легіону, тому й повноцінно відповідати образу легіонера їм необов'язково. Однак носити обладунок Імперії все одно потребувалося.

З першим світанком, коли небо починало жовтіти від сонця, що підіймалося з-за горизонту, били міські дзвони, знаменуючи підйом для всіх солдатів Похмурого замку. Можливо, вищі чини ще спали в цей час, але напевно сказати було неможливо – генерала Тулія Ісгерд бачила лише раз, на присязі, а легати миготіли раз на тиждень, а то й рідше, зайняті глобальними справами армії. Подейкували, що Брати Бурі активізувалися на півночі Скайрима і це змушувало напружувати найкращі уми та сили Легіону для запобігання захопленню тамтешніх володінь. «Осу треба душити в зародку, ще личинкою, щоб потім не було так боляче й прикро від її гострого жала та власної неквапливості», – повчально говорив опціон Метілій під час уроків стратегії та тактики, що проходили у дворику Храму Богів.

Потираючи ще сонні очі, Ісгерд пролізла крізь скупчення народу, що тупцювали у вузькому проході між ліжками, та вирушила до вбиральнь. Щоденний графік солдатів Імперського Легіону складався з фізичних тренувань та теоретичних занять, і так вимотував надвечір, що повертаючись у казарму на відбій, Ісгерд ледве могла зняти з себе обладунок, щоб не заснути прямо так. Вона майже звикла до нового режиму, однак все одно час від часу організм бойкотував і прокидалася дівчина пом'ятою, як та сама курна подушка, на якій доводилося спати. У Йорваскрі з цим було набагато простіше та вільніше: ніяких насильницьких побудок з першими півнями, спокійний неквапливий сніданок, тренування до помірної втоми та приємні вечори в галасливій компанії за кубком меду в бенкетному залі.

Ісгерд сумувала за тими часами, але не шкодувала, що пішла. Можливо зовсім трішки, коли особливо сильно валилася з ніг. Два тижні тому вона нарешті викроїла трохи часу, щоб написати листа, як і обіцяла Вілкасу, який адресувала всім у Йорваскрі, і там же розписала, як йдуть її справи. Складений квадратик паперу Ісгерд передала на відправлення капітану Егнару і вже з нетерпінням чекала, коли прийде відповідь, хоч і розуміла, що на це може піти й місяць.

«І якби не Саран, я б померла від самотності!», – подумала Ісгерд, закінчуючи вмиватися крижаною водою з колодязя.

З худорлявим, обвитим тугими м'язами та абсолютно сліпим на праве око данмером, дівчина познайомилася в перший день своєї появи в Похмурому замку, і між ними тут же зав’язалися приятельські відносини. Після пробного тренування, на якому опціони Альдіс та Метілій подивилися, на що Ісгерд здатна, до неї приставили Сарана, тоді ще не побратима по загону, а першого ліпшого солдата, що вдало підвернувся під руку, й наказали провести екскурсію по замку. Він чесно виконав завдання, розповів Ісгерд про розпорядок дня, показав кузню, де їй видали легіонерський обладунок, Храм Богів, їдальню та вбиральню, і закінчив казармами, в одній з яких Ісгерд довелося переночувати, щоб наступного дня її вже офіційно призначили в Ауксилії  – до загону чужинців, як їх називали імперці. Там же виявився і Саран.

Ісгерд вийшла в коридор та влилася в потік солдатів, що прямували на вулицю. Ранкова розминка, щоб остаточно скинути сон, морально й фізично підготуватися до подальших тренувань та нагуляти апетит, який і без того вирував у голодному шлунку.

Мабуть, це була найлегша частина всього денного розпорядку легіонерів-новобранців, яких ще не випускали за стіни Солітюда. Близько півсотні, може трохи більше, висипали на двір й вставали в стрій. На них вже чекав опціон Метілій – він займався прийняттям у лави охочих, розподілом новеньких по – як він називав загони – контуберіям та загальною ранковою розминкою.

Ісгерд кивнула знайомим імперцям: Діону, Олексії та Картрусу, що маячили з іншого боку строю. Вони прибули в Солітюд на день пізніше дівчини й перебували в іншому загоні. Друзями вони не стали та й в принципі не розмовляли, тільки віталися один з одним. Картрус пару разів заводив розмову з Ісгерд, але це так ні в що й не вилилося – занадто різними вони виявилися, а обговорити спину, що болить, чи руки, які ладні відвалитися після вправ з мечем, дівчина могла і зі своїми побратимами по контуберії, зокрема, з Сараном.

– Вам не здається, друзі, що дні стали схожими як один? – чемно поцікавився Моріан Тусд у своїй манері. Своєю поведінкою і мовою йому більше пасувала роль мага в Колегії Вінтерголда, аж ніяк не солдата. Хоча зі зброєю він справлявся так само непогано, як і говорив.

– Мені так стало здаватися вже на другий день перебування тут, – пробурчав Коган, мружачись на вранішньому сонці. – Сумую по можливості лежати на траві й нічого не робити.

– Боги, що ти взагалі тут забув? – скривився Гілбест, що рідко вирізнявся гарним настроєм. Він у Легіон прийшов слідом за троюрідним братом Левелоном, з яким вони були не розлий вода.

Коган підняв брови, які й так увесь час були немов здивовані – вигнуті, як дахи на будинках, і росли врозліт, закінчуючись на опуклих скронях, що було характерною рисою чистокровних ельфів.

– У той момент, коли моя дорога раптом різко повернула в Солітюд, я щиро вважав, що сам Іффре велить мені стати легіонером. Тільки через тиждень я усвідомив, що тоді просто припік голову сонцем, коли гуляв місцевими лісами і ніякий бог зі мною не розмовляв.

– Хіба ти не можеш піти? – запитала Ісгерд.

В очах Когана відбилася задумлива напруга. Він коротко похитав головою і відвернувся, припиняючи подальшу розмову. Саран тихо хмикнув:

– Не сонце йому припекло тоді, а щось серйозніше. Гадаю, за воротами Солітюда на нього чекає хтось дуже поганий.

Ісгерд пирснула, але слова данмера прозвучали досить переконливо. За два місяці в Похмурому замку Коган не виявляв особливої старанності, виконував належний мінімум та зірок з неба не хапав. Та й куди йому – босмер справлявся з мечем гірше за дитину! Усі, хто забажав стати легіонером, вже щось уміли та знали. Єдине, що виручало босмера, це стрілянина, але тут і сумнівів не було, що він упорається.

– Рівняйся! – прокричав на весь внутрішній двір опціон Метілій, виходячи в центр.

Розслаблені до цієї миті солдати припинили балаканину. Стрій вмить став майже ідеальним – дисципліна в Імперському Легіоні була понад усе і ще пара-трійка місяців і солдати навчаться бездоганно рівнятися навіть із заплющеними очима. «Злагоджена робота та знання свого місця важливіші за майстерність володіння зброєю! – неодноразово заявляв опціон Метілій на ранковій розминці. – Ви – не поодинокі бійці на полі бою, ви – незламна стіна, об яку розбивається вітер, вода, вогонь та будь-який ворог на вашому шляху!». Капітан Егнар, під чиїм крилом був загін чужинців, мав протилежну думку і на своїх тренуваннях змушував кожного з восьми Ауксиліїв відточувати свою майстерність до мозолів на пальцях.

– Мені однаково, що там говорить опціон, – зі скептицизмом їдко вичавлював з себе Егнар, – але подумайте ось про що, немочі. Наші закляті вороги давно вивчили тактику Імперського Легіону і точно знають слабкі місця її солдатів. У момент битви він спробує розбити загальний лад, відокремити вас один від одного і вирізати по одному. Якщо ви залишитеся одні, чи буде сенс сподіватися на своїх товаришів, що вони прикриють вам спину? Ні, ні, й ще раз ні. Тому вам важливо навчитися діяти у будь-якій ситуації.

У чомусь Ісгерд була згодна з Егнаром, як би вона не любила цього зарозумілого капітана, любителя морально знущатися зі своїх підлеглих. І водночас його применшення важливості взаємодопомоги в бою їй зовсім не подобалося. Вона згадувала Соратників – вони б ніколи не сказали тієї дурості, яку зморозив капітан Егнар. Не дарма всі в гільдії були братами та сестрами по щиту та зброї, людьми, на яких завжди можна покластися, довірити свою незахищену спину й бути упевненим, що ззаду не прилетить підлий клинок.

З боку південної арки почулася метушня та тупіт, і як би цікаво не було, відволікатися було не можна – опціон Метілій як ні в чому не бувало скомандував початок розминки і солдати почали розігрівати м'язи, зосереджені на завданні.

Однак метушня тривала. Ісгерд побачила керівника варти, опціона Альдіса, який біг через весь двір. Деякі солдати, що стояли ближче до арки, повернули туди голови, ризикуючи цим викликати гнів наставника.

– О боги, що трапилося? – почули вони враженого Альдіса, що намагався не привертати великої уваги, але все ж не зміг стримати подиву.

– На нас… напали…

Тут вже ніякий суворий погляд опціона Метілія не міг змусити новобранців зосередитися. Він сам повернувся на шум, а слідом за ним, припинивши вправу, спрямували погляди й усі інші.

У внутрішній двір, ледве тягнучи ноги та залишаючи за собою брудний кривавий слід, прийшли молоді стражники, які нещодавно заступили в патрулювання околиць Солітюда. Опціон Альдіс допомагав найтяжче пораненому дійти до казарм стражників, двері яких, на відміну від легіонерських солдатів, розташовувалися зовні й не вимагали безпосереднього входу через Похмурий замок.

– Їх що, натовп шаблезубів порвав? – пошепки здивувався Левелон, що стояв позаду Ісгерд.

– У краях Істмарка достатньо одного печерного ведмедя, щоб від тебе нічого не залишилося, – зауважив Хронлаф М'яке Серце.

– Та не заливай, – пирхнув Коган. – Я всю місцеву живність знаю. На таке жоден шаблезуб чи ведмідь не здатен.

Новобранців неабияк розбурхало побачене і кожному не терпілося відправитися на сніданок до їдальні, щоб розпитати когось зі стражників. Ісгерд і самій було цікаво. У Похмурому замку дні справді проходили одноманітно і будь-яка подія викликала резонанс. Всім хотілося якнайшвидше пройти базову підготовку та вийти за стіни Солітюда, розпочати польові навчання, а потім безпосереднє виконання завдань. Допоки це було неможливо, новобранці розважалися як могли і будь-який слух чи домисел обсмоктували сотню разів, поки вкрай не набридне. І тут, що найцікавіше, вже не було поділу на імперців та не-імперців, як бувало у звичайні дні. За тим, як Жоан Морар із другої казарми намагався привернути до себе увагу молоденької кухарки, що роздає їжу на вечерю, спостерігали всі й підтримували його, немов рідного брата.

– Чого розслабилися, жовтороті? – гаркнув опціон Метілій, привертаючи увагу солдатів до себе. – Продовжуємо!

Ісгерд зітхнула, придушуючи в собі інтерес й відкладаючи його задоволення до кращих часів. Вона зробила випад на праву ногу і почала розтягуватись.

Коли міська вежа видала дзвін, Метілій дав відбій і солдати, немов нестримна річка, потекли в Похмурий замок на сніданок.

Отримавши свою миску каші зі шматочками м'яса, Ісгерд сіла за довгий стіл осторонь інших, які займали весь великий зал їдальні. Тут за умовчанням сиділи солдати-чужинці – так повелося ще до вступу дівчини у Легіон та офіційного формування допоміжного підрозділу Ауксиліїв. На столі стояло кілька мисок з грубо нарізаними скибками хліба та овочів, склянки з тонкого дерева, вискобленого до кольору кістки, і глеки з водою.

– Я тут таке дізнався, друзі, – загадковим тоном почав Моріан, приєднуючись до приятелів.

– Стривай, ще не всі прийшли, – попрохав Хронлаф М'яке Серце. – Ельфа немає, братів….

– Та як же немає, якщо ми вже тут? – ляснув норда по плечу Левелон. За ним йшов Гілбест, який завжди сідав поруч з родичем.

Не минуло й пів хвилини, як біля стола з’явився й згаданий раніше Коган:

– Назету можете не чекати, він знову пішов до капітана Егнара.

– Редгард здається мені підозрілим, – сказав Хронлаф. – Що, якщо він збирає на нас компромат і потім передає капітанові? Не просто так капітан такий злісний.

– Ні, він якраз таки просто злий, – сумно пробурчала Ісгерд, підпираючи ліву щоку долонею. Згадувати капітана не хотілося, особливо під час їжі. Так і весь апетит щезнути може!

Ауксилії тихо посміялися, поділяючи думку дівчини.

– Назету хоч і квестор, але все ж таки не негідник, щоб доносити на нас, – сказав Саран. – У нього, окрім тренувань, є інші обов'язки, які потрібно виконувати згідно з чином. Тому нічого дивного в тому, що він час від часу пропадає, немає.

Веселощі зійшли нанівець, всі мовчки почали їсти, втративши всякий запал для балаканини. Шум у залі стояв знатний і Ісгерд мимоволі прислухалася до розмов. З різних куточків їдальні вловлювалися обговорення сьогоднішньої події. Солдати ділилися здогадками та сперечалися над різними версіями, одна фантастичніша за іншу. Ісгерд згадала, що Моріан мав якісь новини.

– То про що ти хотів розповісти? – спитала вона, відриваючи погляд від своєї миски.

Солдати разом перервали свій сніданок, спрямовуючи увагу на бретонця. Той округлив очі, вражений такою зацікавленістю, і схрестив пальці в замок, кладучи їх перед собою на стіл.

– Я розпитав одного знайомого стражника і він повідав мені, що вночі патруль атакував якийсь величезний звір з довгим чорних хутром.

– Я ж казав, ведмідь, – перебив Моріана Хронлаф.

– У твого ведмедя було три ока, – з сарказмом додав бретон.

– Троль… – здогадався Коган.

– Хіба тролі можуть самі напасти? – з подивом спитав Саран. – Наскільки мені відомо, вони спершу намагаються відлякати непроханого гостя і першими не нападають, тільки якщо ті не порушили межі їхньої території.

У пам'яті дівчини спливла зустріч із тролем, коли разом з Арнбйорном вона пішла на своє перше завдання. Як іронічно – на ведмедя, однак ні того разу, ні цього, як передбачав Хронлаф М'яке Серце, інформація не підтвердилася. Троль, з яким Ісгерд боролася, напав на неї, захищаючи своє лігво.

– І де ж вони зустріли його? – спитала дівчина, перш ніж Моріан пуститься в пояснення природи диких тварин.

– На болотах ріки Карт.

Всі переглянулися. Левелон запитливо підняв руки:

– Що стражники Солітюда, які мали патрулювати зовнішні стіни міста, робили у Х'ялмарку? Хіба вони займаються патрулюванням інших володінь?

– Ні, – хитнув головою Моріан, – і я думаю, що хлопці просто захотіли покрасуватися перед якоюсь селянкою з передмістя, яка могла поскаржитися на монстра, що орудує на болотах. Жодного капітана з ними не було, доглянути нема кому, ось і вирішили відлучитися. Думали, дня вистачить, щоб сходити туди й назад, і ніхто не помітить.

– Ну так, болота звідси недалеко, – кивнув Гілбест. – Я б теж перед вродливою дівкою не встояв показати свою вдачу.

– Молодий ти ще та дурень до всього, – з усмішкою побурчав на родича Левелон, хоча різниця у віці між ними була мізерна.

Коган закотив очі, голосно зітхаючи, інші посміялися, тільки Ісгерд слухала товаришів без веселощів, бо в голові її зароджувався шалений план.

– Що вони там робили, не має значення, – сказала вона. – Нехай із цим розбирається опціон Альдіс.

– Точно-точно, – закивав Хронлаф. – Нічому таких не вчать історії інших. У кожному місті чи селі знайдеться дурень, який поліз з голими руками на звіра, не маючи на те ні знань, ні умінь, і загинув.

– Ось недаремно тебе М'яким Серцем прозвали, – хмикнув Коган, що сидів навпроти. – Ніколи не бачив настільки боягузливого норда.

Ісгерд усміхнулася краєчком вуст. Перед очима виплив образ Фаркаса, чиєї хоробрості можна було позаздрити. Він би голими руками на лопатки поклав хоч троля, хоч ведмедя. Соратник не знав жодного страху та сумнівів. В порівнянні з ним та всіма іншими, відомими Ісгерд нордами, Хронлаф був справді унікальним представником свого народу – стриманим, обережним, безініціативним. З цієї причини його вигнали з дому у Віндгеймі, наказавши спочатку набратися мужності та лише тоді вертатися. І зі всіх можливих варіантів Хронлаф М'яке Серце обрав Імперський Легіон. Ну хоч добре, що не Братів Бурі.

– Але взагалі-то хтось же тепер має розібратися з тролем, чи не так? – продовжила Ісгерд. – На болота відправлять солдатів, найімовірніше з табору на Білому Березі. Там досвідчені бійці, які звикли до життя в польових умовах. Вони точно знають, як боротися з тролями.

– Скоріш за все, – кивнув Моріан.

Саран з підозрою зиркнув на Ісгерд. Йому здавалося дивним, що дівчина вдалася в такі міркування. Вона ж своєю чергою перестала підпирати щоку, випросталася та з усією серйозністю оглянула усіх, хто сидів за столом, підтверджуючи його побоювання:

– Тільки от солдатам з Білого Берега доведеться довго добиратися до боліт, інша справа, відправити когось із місць ближче. З Солітюда, наприклад.

– Все може бути, – знизав плечима Гілбест. – Та що з того?

– Капітан Егнар говорив, що Ауксиліїв зможуть відправляти на завдання не раніше, ніж решта імперців навчиться впевнено тримати меч і пройде підготовку в польовому таборі. А може статися так, що нас взагалі нікуди не відправлять, бо ми допоміжний загін і можемо лишитися сидіти в Солітюді до гірших часів. Тренуватимемося у внутрішньому дворі день у день, з місяця на місяць, рік у рік, і світла білого не бачитимемо.

– До чого ти хилиш, Ісгерд? – спитав Саран, примруживши очі.

– Ми можемо спробувати покращити своє становище в очах офіцерів, розібравшись з тролем.

– Жартуєш?! – випалив Коган. Хронлаф М'яке Серце теж не поділяв цієї ідеї:

– Це цілковито дурна витівка.

– Не всі з нас готові йти в бій з настільки небезпечним противником, – похитав головою Саран, явно натякаючи на деяких із загону.

Так, були серед Ауксиліїв ті, хто зі зброєю поводився на «ви» і максимум, з ким бився за все своє життя, це з надокучливим комаром. Босмер та норд були слабкими воїнами з тієї причини, що перший погано володів мечем, а другий був – чого гріха таїти – боягузом. У Моріана найкраще працював підвішений язик, але він навряд чи допоможе проти троля – не будеш же вмовляти монстра здатися по-хорошому? Назету був гарним воїном, але він одразу відмовиться, тому що дисципліна й слухняність понад усе і раз капітан Егнар сказав, що вони нікуди не підуть, значить так тому й бути. Єдиними, на кого можна було покластися, це на Сарана та двох бретонів, хоча останні й не були відмінними мечниками, але їм вистачало спритності та сміливості, що теж важливо.

–  Я прийшла в Імперський Легіон не для того, щоб відсиджуватися в Солітюді, – сухо сказала Ісгерд. – Ти, Моріане, сьогодні сам сказав, що дні стали як один. І це правда. Ми сім днів на тиждень тренуємось, але ніщо не натренує нас так, як реальне життя.

– Може ти й маєш рацію, – зітхнув Левелон, – але є дві проблеми. По-перше, як умовити капітана Егнара відпустити нас полювати за тролем? І друге – ні в кого з нас немає досвіду у подібних справах.

– Троль не ведмідь, так просто не завалиш, – підтакнув норд.

– Ну, в одному я впевнений точно, – сказав Моріан, – сьогодні на тренуванні обов'язково запитають, хто готовий піти, і небагато сміливців знайдеться для цієї справи. Тож проблемою залишається тільки друге.

Ісгерд лукаво усміхнулася, і Сарану дуже не сподобалася ця посмішка:

– Другої проблеми також немає. У мене є досвід бою з тролем.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Після сніданку прийшла черга теорії. Лави, розставлені просто неба перед Храмом Богів, заполонили солдати трьох загонів, поки друга половина новобранців займалася у внутрішньому дворі Похмурого замку.

Рорлунд, первосвященник храму, читав лекції з історії Тамріеля. Усі солдати мали розбиратися не тільки у військовій справі, а й отримати мінімальний набір різнобічних знань. Весь минулий місяць вони проходили епоху Світанку та Меретичну еру. Ісгерд слухала уважно, із задоволенням, бо таких знань вона ще не отримувала ніколи й ніде. До того ж теорія була чудовою можливістю відпочити від фізичних навантажень.

Воїни, що в цей час гучно тренувалися по той бік кам'яної стіни, раптом затихли, а через пару хвилин у дворик Храму Богів увійшли кілька офіцерів у супроводі Метілія. Були серед них і Альдіс, і Егнар, і ще кілька капітанів, котрі тренували загони імперців-новачків. Всі новобранці до одного одразу ж схопилися зі своїх місць і встали по струнці.

Первосвященник перервав лекцію, кашлянув і повернувся до офіцерів. Опціон Метілій зробив крок уперед і сказав:

– Солдати, зараз ваше заняття буде перервано на кілька хвилин для оголошення важливої інформації. Вишикуйтеся та пройдіть у двір замку.

Переглядаючись, новобранці виконали вказівку і, залишивши лави, вийшли на площу, шикуючись поряд з іншими загонами, чиї тренування також були перервані.

– Можу закластися, зараз спитають за троля, – прошепотів Моріан, стоячи поруч з Ісгерд.

Дівчина та ще кілька їхніх товаришів стояли попереду строю. Вона подивилася на Сарана і той несхвально похитав головою. Данмер був проти її витівки, вважаючи, що вони ще не готові.

Опціон Метілій встав перед солдатами. Він затискав під пахвою сталевий шолом з червоним гребенем, що позначав його чин в Легіоні. Звичайну сталь носив весь молодший склад та капітани. Проміжна ланка, опціони та центуріони, вже мали червоні гребені на шоломах, а старші – префекти, трибуни та легати – мали обладунки з позолотою і в Похмурому замку бували рідко, повністю зайняті польовими завданнями. На останніх хотіли рівнятися усі, захоплені їхнім становищем та славою.

– Новобранці, – заговорив Метілій, – сьогодні у деяких з вас з'явиться можливість проявити себе та заслужити повагу й довіру. Вранці стався інцидент. На групу стражників було скоєно напад, який завдав серйозних травм. Імовірно, це був троль.

Серед солдатів пролунали пошепки, здивовані чи ствердні. Хтось вже здогадувався, що трапилося, для когось це стало відкриттям.

– Ми, порадившись усім офіцерським складом, ухвалили рішення вибрати серед вас, новачків, охочих і дати можливість показати свої вміння в реальних умовах, усунувши цю небезпечну істоту. За хорошу роботу вам буде надано один вихідний день.

Пропозицію опціона Метілія зустріли без особливих захоплень, хоча всі новобранці добряче втомилися за два місяці щоденних занять. Але ніхто не хотів ризикувати здоров'ям та життям заради одного вихідного.

Проте Ісгерд вважала інакше. Їй здавалося, що Метілій спеціально не договорює, щоб перевірити, наскільки хоробрі новобранці та готові йти на будь-який наказ Імперії не заради особистої вигоди, а з ідеалістичних міркувань.

– Хто бажає взяти участь у завданні, зробіть крок уперед.

Стрій залишився непохитним, ніхто не збирався рушити його цілісність. Ісгерд подивилася в один бік, потім в інший, і відірвала одну ногу від кам'яної кладки, збираючись зробити крок, однак за руку її схопив Саран:

– Впевнена? – одними губами спитав він і отримав у відповідь ствердний кивок.

Хіба вони мають вибір? Продовжувати сидіти в Солітюді із примарною надією колись покинути місто, чи вийти вже зараз та зайнятися реальною справою? Вибір очевидний, як їй здавалося.

Ісгерд зробила крок уперед, відокремлюючись від загального ладу. Слідом за нею пішов данмер, а трохи поміркувавши, приєдналася й трійка бретонів. Назету, якого забули попередити, стояв напружений, наче камінь, і білки його витріщених очей яскраво виділялися на тлі темношкірого обличчя.

– Що ви задумали? – прогудів він здивовано.

Коган глянув на редгарда, знизав плечима і приєднався до товаришів, що вийшли вперед. Хронлаф до останнього не хотів рухатися, тяжко зітхнув і встав пліч-о-пліч з босмером, тут же отримавши від нього криву вдоволену усмішку.

– Ауксилії? – їдко перепитав капітан Егнар, здіймаючи брову. Він ніяк не очікував, що його загін захоче брати участь у завданні, упереджено вважаючи їх слабаками та боягузами.

– Ми хочемо спробувати, капітане, – сказав Саран за всіх.

– Назету? – звернувся Егнар до редгарда, що так і продовжував стояти позаду та явно не поспішав приєднуватися до інших.

– Капітане, я був не в курсі задуму своїх товаришів, – глухо промовив він. – І на правах квестора Ауксиліїв, який приймає остаточне рішення в загоні, ми відмовляємося від завдання.

– Що? – вигукнула Ісгерд, обертаючись на нього. – Ні!

– Наш загін хоче спробувати сил, – майже в тон з дівчиною пролунав голос зі сторони.

З дальнього кінця строю вийшла група імперців на чолі з Діоном Делюміносом, який нахабно посміхався Ісгерд. Майже так само посміхалися усі інші імперці, дивлячись на Ауксиліїв, чиї розбіжності в цей момент виглядали вкрай комічними.

Опціон Метілій засумнівався, переводячи погляд із допоміжного підрозділу на імперців.

– Капітане Егнар, яка ваша думка? – запитав він в офіцера.

– Мій квестор все сказав.

– Капітане Веларіон, а ваша?

Високий золотоволосий імперець, під чиїм керівництвом був загін Діона Делюміноса, похитався на п'ятах, роздумуючи:

– Якщо мої солдати хочуть зробити це, я не проти.

Імперці вдоволено посміхнулися, переможно киваючи один одному.

Ісгерд відчула, як їхній шанс витікає крізь пальці. Вона ошелешено дивилася на офіцерів, на своїх побратимів, які так само переживали пригнічення, і не могла повірити в жахливу несправедливість, в якій вони опинилися. Ніхто не буде суперечити рішенню Назету, але злість затаїть кожен.

– Офіцери, – звернувся до всіх опціон Альдіс. – Незважаючи на те, що Імперія однаково ставиться до всіх народів, суперечки між нашими солдатами, серед яких зібралися представники різної національності, на тему гідності вічні як Нірн, і тому я запропонував би цим двом загонам позмагатися у своїх вміннях. Два загони, один троль. Хто перший вистежить істоту та усуне її, той і переміг.

– Мій квестор відмовився від завдання, а отже, загін не візьме у ньому участі, – роздратовано виплюнув капітан Егнар. – Жодних змагань, ми не прихвосні Ульфрика з їхніми дурними традиціями та ігрищами. Дисципліна, дисципліна та ще раз дисципліна. Квестор – голос загону.

– А я б подивився, – подав голос Веларіон, з глузливою усмішкою розглядаючи Ауксиліїв.

– Твій квестор може залишитись у Похмурому замку, якщо так хоче, – запропонував опціон Альдіс, – з його позицією все зрозуміло, але якщо у решти загону вистачає хоробрості, то не можна їм відмовляти.

– У мого квестора вистачає мізків не лізти на рожен, а ось ти, Альдісе, зараз поводишся як типовий ульфриківський норд, розголошуючи про хоробрість, – процідив крізь стиснуті зуби той.

– Я і є норд. У нас в крові прагнення до доблесті та честі, і Ульфрик тут не до чого.

Між офіцерами назрівала гризня і солдатів вже більше цікавив конфлікт, ніж саме зібрання. Опціон Метілій розумів, що ситуація виходить з-під контролю, і гаркнув:

– Припиніть! Я вирішу за вас усіх, раз ви не можете самі, – він замовк на хвилину, збираючись з думками, і весь цей час усі зберігали тишу, навіть офіцери. – Розібратися з тролем піде... контуберія Ауксиліїв. Без їхнього квестора. Подивимося, на що годиться допоміжний підрозділ. Термін виконання завдання – один тиждень. Вистежити троля та усунути його, з собою принести голову як доказ.

Капітан Егнар стиснув щелепи так, що ще трохи і його зуби покришаться. Він був, м’яко кажучи, невдоволений вердиктом Метілія, але суперечити не дозволяв статус. Яку б владу він не мав над Ауксиліями, будь-хто старший по званню міг керувати його загоном на свій розсуд, якщо на це буде необхідність.

Водночас, на відміну від Егнара, сім Ауксиліїв схвильовано переглядалася між собою. Ніхто – навіть сама Ісгерд – не уявляв, що на них чекатиме попереду і як вони діятимуть. Втім усі без винятку відчували наснагу від того, що зовсім скоро залишать кріпосні стіни Солітюда.

Щодо загону імперців, то Ісгерд ясно відчувала на собі незадоволений погляд Діона Делюміноса. Його зіркова година, можливість показати себе, була нахабно відібрана прямо з-під носа. Дівчина пам'ятала грандіозні плани юнака, який бажав стати офіцером, а сидячи в Солітюді на це не варто й сподіватися.

– Чому ви відмовилися від змагання, опціоне Метілій? – з деяким розчаруванням поцікавився Веларіон, який очікував, що його підлеглі покажуть свою майстерність і заразом піднесуть свого наставника в очах інших офіцерів.

– Нерозумно затівати таку гру, яка може коштувати життя добрих солдатів. Ви впевнені, що вони готові битися з тролем? Адже це не ведмідь чи шаблезуб.

– Цілком, – покривив губами ображений Веларіон.

– А ось я – ні, – викарбував Метілій і вже на весь голос заявив. – Контуберія Ауксиліїв вирушить на завдання сьогодні після обіду. Квестор загону, допоможіть зібрати провізію та спорядження в дорогу своїм товаришам. А тепер всі повертайтеся до своїх занять.

Офіцери рушили до Похмурого замку, де дорогою знову зчепилися в конфлікті Альдіс, Егнар та Веларіон, який вирішив хоча б на словах довести перевагу своїх солдатів. Вони не кричали на весь двір, однак їхні жорсткі промови все одно можна було розібрати якийсь час.

– Боги, у що ми вплуталися? – проскрипів Коган. – Здається, всі довкола незадоволені нами. Це може скінчитися серйозними проблемами.

– Не серйознішими за скривдженого Назету чи тих імперців, – фиркнув Гілбест. – Чхав я на них усіх і тобі раджу.

– Не можна так чинити з ним, – сказав Саран, озираючись на редгарда, що загубився позаду в натовпі інших солдатів. – Назету не винен, що йому нічого не сказали заздалегідь.

– І все ж він міг підтримати нас, – заперечив бретон. – Ми врешті команда. Загін. Один за всіх і всі за одного, чи не так?

– Насправді, не всі хотіли влізати в цю справу, просто посоромилися показати свій страх, – натякнув на Хронлафа М'яке Серце Моріан.

– Нічого я не боюся, – пирхнув норд. – Просто задум справді такий собі.

– Можеш залишитися з Назету в замку, – хмикнув Коган.

– Ще чого!

Вони повернулися у двір Храму Богів і розсілися по лавах. Первосвященник, що цей час пронудьгував за кафедрою, стомлено зітхнув і продовжив читати лекцію.

Ісгерд дивилася в блакитне небо, вкрите пухнастими хмарами, і непомітно грала пальцями зі шнурком, пов’язаним на шиї, на якому висів зморщений шматочок її відрізаного вуха та каблучка, подарована Фаркасом – ще в перший день офіцер, який записував її у лави легіонерів, побачивши каблучку на пальці, наказав зняти її, бо за його словами: «Ми не містяни, щоб ходити розцяцькованими».

Зараз всі думки Ісгерд були зайняті власною витівкою. Звідки в неї взялося стільки сміливості, яка дозволила взагалі висунути ідею піти на троля? Хіба багато в неї досвіду боротьби з цими тварюками? Зовсім трішки та, чого гріха таїти, якби не злощасний Арнбйорн, зараз, можливо, вона не сиділа б тут.

Щось спонукало Ісгерд до рішучих дій, штовхало на ризик та надихало. Напевно, знання, що на неї чекають вдома.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Обід в Ауксиліїв пройшов поспіхом. Поївши швидко та без апетиту – крім норда – семеро солдатів допоміжного підрозділу спустилися в казарми. Там на них чекав Назету, похмурий, мов дощова хмара, засмучений і мовчазний.

– Чому ти відмовився йти з нами? – допитувався його Левелон, а поруч із ним нависав Гілбест, створюючи подвійний тиск на редгарда. – Чи боїшся тролів?

– Ні, – буркнув Назету. – Я просто хочу, щоб усе було за правилами. Капітан Егнар не раз казав, що ми не готові й взагалі, ми лише напохваті, нам нічого робити в таких справах.

– А яких тоді справ ми гідні? – підняв брови Гілбест.

– Якщо Ульфрик Буреплащ розв'яже війну, ми будемо зобов'язані допомогти Легіону в разі потреби. Імперія не проти чужинців, але вона все ж таки сподівається на імперців, бо це їхнє обличчя, як у Братів Бурі – норди.

– Але ж це неправильно! – приєднався до бретонів Моріан. – Імперія вважає, що всі народи рівні, а тепер виявляється, є винятки. Тобі самому це приємно знати? Хіба кожен із нас гірший за якогось імперця?

– Ні, – коротко відповів Назету.

– Опціон Альдіс – норд, і керує стражниками, – подала голос Ісгерд, вклинюючись у розмову. – Він отримав своє звання, довівши у бою, що є добрим воїном. Скільки б імперці не крутили носами на нас, а проти реальних здобутків вони нічого не зможуть сказати. Ось тому ми йдемо на троля.

Всі замовкли, обмірковуючи сказане. Імперці не говорили поганого відкрито, але серед новобранців та деяких офіцерів вистачало упередженості. Особливо це відчувалося щодо Когана та Ісгерд, через те, що вони виділялися з натовпу ельфійськими рисами. Ельфів за умовчанням вважали поганими бійцями та хитрунами, здатними на підлість. Що цікаво, до Сарана такого відношення не було, хоча всім відомо, наскільки данмери зарозумілі та егоїстичні. Саран був досконалою протилежністю цим уявленням, підкоряючи всіх своєю дружністю та ввічливою стриманістю. Ісгерд не заздрила йому, тільки відчувала легку несправедливість до себе та Когана.

– Ти маєш рацію, – погодився Саран. – І ми доведемо всім, чого насправді варті.

Дівчина широко розплющила очі, не очікуючи справжньої підтримки від Сарана, який зовсім нещодавно був налаштований абсолютно скептично.

– Тоді скоріше беріть рюкзаки та збирайте речі в дорогу! – весело вигукнув Моріан, висмикуючи з рук Назету одну зі скручених хутряних шкур.

Їхнє перше справжнє завдання от-от розпочнеться.

Notes:

Отже, ми перейшли у другу арку - арку Імперського Легіону! І як же тут багато нових персонажів та все таке невідоме. Хух, навіть я сама іноді плутаюся, особливо в структурі армії. Але давайте усе по черзі!

Знайомтеся, загін Ауксиліїв:

Буду рада дізнатися, можливо, вам вже хтось припав до душі, та що ви думаєте на їх рахунок загалом?

Тепер щодо структури Імперського Легіону. Коли я починала писати цю арку, мені було край важливо отримати атмосферу серйозності цієї величезної організації. Отже, я полізла шукати інформацію як по Скайриму, так і по Стародавньому Риму зокрема. Мене чекала купа розбіжностей, тому що Бетезда явно надихалася римськими легіонерами, втім, взяла вона звідти лише частку, причому доволі розмито. Тому я об'єднала гру та історію й створила щось середнє (що не прагне до правдивості, авжеж):

Бумс!

Ви можете керуватися цією схемою, щоб розуміти, хто є хто. Тут, звісно, вказані не усі-усі офіцери та ланки. Звичайно, що з новобранців сформовано декілька загонів (я вказала тільки Ауксиліїв) і капітанів набагато більше, як і опціон Альдіс не власноруч керує вартою, а має помічників та заступників. Просто вони не грають важливої ролі, щоб їх усіх вписувати у схему.
Стрілками знизу-вгору показано, хто кому підкоряється. Префекти й вище відділені рисками, але принцип той же.

Тепер до термінології (її я брала зі Стародавнього Риму та деінде спрощувала під формат твору):

Ауксилій - воїн допоміжного підрозділу (війська), який складається суто з іноземців. Не входить в основний склад Легіону.

Квестор - помічник старшого по званню. Є проміжною ланкою між звичайним солдатом та капітаном; заступник капітана під час тренувань. Щось по типу старости в університеті.

Префект - командувач табору під час відсутності легата/трибуна. Сюди ж по лору гри відносяться охоронці Пенітус Окулатус.

Трибун - старший військовий офіцер.

Легат - командувач легіоном.

Генерал - найвища посада. Бере участь у внутрішній і зовнішній політиці на рівні Імператора.

Склад Легіону (по Стародавньому Риму):

Контуберія (загін) - 8-10 солдатів.
Центурія - 60-100 (10 контуберій).
Маніпула - 200 чол. (2 центурії).
Когорта - 400-1000 солдатів.
Турма (кіннота) - 30 вершників.
Легіон - 2000 солдатів.

Окремо є гвардія (Пенітус Окулатус у грі) - особиста охорона Імператора, чисельність може варіюватися.

Ще важливий момент, щоб ви не витрачали час на запит у Гуглі.
Ця частина легіонерського обладунку - спідниця - називається птеругою (можливий варіант у множ. "птеруги"). Складається зі шкіряних смуг, накладених одна на одну, іноді з металевими вставками.

Новобранці в моєму творі носять легіонерські шкіряні обладунки з кольчугами/без на плечах. Також у холодний сезон вони вдягають під обладунок штани й шерстяні червоні гамбезони (а не як у грі, з голими ногами та руками ходять).

Наостанок, два роки тому мені трапилася музична збірка епічного техно з обкладинкою, на якій був намальований римський шолом. Я послухала перший трек і зрозуміла, що він чудово асоціюється з Імперським Легіоном. Тримайте.

Chapter 23: Полювання на троля

Notes:

Саран

Хмари згущалися над Солітюдом і скорий шторм хвилював море. Хвилі з шумом накочували на скельний відріг, на якому громадилося величне місто, і розбивалися в білу пухнасту піну. Мартини пронизливо кричали, закладаючи віражі у небі. По особливому сильно пахло морською сіллю.

Ісгерд ще не звикла до тутешньої природи. Запах сухої трави, яку приносив курний вітер вайтранських рівнин, запашна смола сосен та солодкий аромат лісових ягід в'їлися в її шкіру так міцно, що все здавалося чужорідним, викликало враження, що ніколи їй не звикнути до життя на узбережжі, з усіма його особливостями. Так багато риби, як у Солітюді, вона ніде не їла, хоча батько регулярно ходив рибалити. Втім, не можна було сказати, що Ісгерд така їжа не подобалася. Смак морської риби був приємнішим, не віддавав річковим тином і не доводилося витягати купу кісток з філе.  

Крім харчових відкриттів, дівчина сповна відчула на собі вплив бризу, що постійно овівав Солітюд. Її шкіра часто сохла і волосся втратило живий блиск, перетворившись на щось подібне до бляклої соломи. Ісгерд намагалася не скаржитися, вважаючи ці недоліки життя в столиці дрібницями, які варто просто терпіти. Врешті, вона не міська модниця і їй немає справи до зовнішньої естетики.

Загін із семи людей покинув Солітюд і зійшов крутим схилом до конюшень. Вони розташовувалися на пагорбі разом з декількома хатинами, звідки дві дороги вели униз – одна до порту, друга на болота. Остання була протоптана місцевими жителями, що ходили за торфом та рогозом для покрівлі дахів, а особливо сміливі використовували доріжку для швидкого переходу у Морфал володіння Х’ялмарк, щоб не гаяти час на обхід боліт.

– Темніє, – промимрив Левелон, вдивляючись у важке небо. – Здається, буде дощ.

– Тоді в наших же інтересах завершити завдання якнайшвидше, – тупцював поблизу нього троюрідний брат, насупившись, немов горобець. Йому не було холодно, але похмурий краєвид змушував морозні мурашки бігти шкірою. Ще й думка про те, що за такої погоди доведеться ловити здоровенного монстра, навіювала тривогу.

– Глупак, – покривився Коган. – Раджу приготуватися мокнути, бо троля так швидко й просто не спіймаєш. Добре, якщо хоча б вистежимо до завтра.

– Ой, я подивлюся, як ти складеш компанію Хронлафу, тікаючи, підібгавши хвіст, – образився на босмера Гілбест. – Один боягуз, інший не вміє користуватися мечем.

Бронзове обличчя Когана буквально змінилося в кольорі, позеленівши від люті, що наринула, за ущемлену гідність. Ще б трохи й ельф вибухнув лайками, але між ним та Гіблестом встряв Саран:

– Припиніть! Ми ж загін солдатів, а не збіговисько незрозуміло кого.

– А чого він почав? – обурився Гілбест.

– Тому, що ти зморозив дурість, – пирхнув Коган, схрещуючи руки на грудях і віддаляючись на крок, явно зачеплений та ображений.

– Хто тут боягуз, а хто ні, буде видно, коли ми знайдемо троля, – суворо сказав Саран. – А поки що залиште свої припущення щодо інших при собі. Бо як виявитеся неправі, потім буде дуже незручно перед товаришами.  

Ісгерд, що спостерігала за сценою, посміхалася й похитувала головою. От хто мав стати їхнім квестором, так це Саран. Тому, як данмер вирішував конфлікти та спілкувався з оточенням, слід було повчитися кожному.

– Я б теж надувся на образу, – почула вона бурмотіння Хронлафа М'яке Серце, – але давно зрозумів, що слухати бретонів – собі дорожче.

– Взагалі-то, я теж бретон, – прокашлявся Моріан, з яким, як виявилося, дотепер розмовляв норд.

– Ти вищий за ці дурниці, – сказав той, киваючи на Левелона та Гілбеста.

– Дякую, однак тобі все одно не варто розділяти людей за національністю. Виховані й не дуже є у кожній культурі.

– Гаразд, покінчимо з пустими розмовами, – голосно сказав Саран, привертаючи увагу до себе солдатів, що розосередилися по дорозі. – Нумо вирішувати, як діятимемо.

Непомітно для всіх, данмер взяв на себе роль головного в загоні, але ніхто не був проти. Всі слухняно скупчилися навколо Сарана, а він своєю чергою звернувся до Ісгерд:

– Ти казала, у тебе є досвід.

– Так, – кивнула дівчина. – Мені доводилося зустрічати троля та битися з ним. Скажу одразу, ця справа не з легких і я не сама розібралася з ним. Тролі дуже сильні, щити проти них мало допомагають, як і мечі. Єдине, що може подолати їх, це вогонь.

– Я чув про це, – покивав Хронлаф.

– Ну, з вогнем, гадаю, проблем не буде, – сказав Моріан. – Можна попросити у місцевих олії для ламп, на крайній випадок використати вогонь від багаття.

– А як ми знайдемо троля? – запитав Левелон. – Я скільки у Рорікстеді прожив, жодного разу про троля не чув.

– І я теж, – підтакнув Гілбест, на що отримав поблажливий погляд родича, мовляв, звісно не чув, ми ж з одного містечка.

Коган поморщив ніс:

– Їх за запахом можна знайти. Сморід гнилого м'яса, який забиває ніздрі й залишає присмак у роті. Важко сплутати.

– А чого ти так морщишся, ви ж, босмери, їсте дохлятину, – уїдливо запитав Гілбест.

– Те, як смердить м'ясо після того, як його пожере троль, навряд чи викличе хоч у когось апетит, – намагаючись стримувати роздратування, відповів Коган. – Ці істоти мало того, що пообкушують і жодного незайманого місця не залишать, так ще й обслинять зверху донизу. А ще я чув, що вони можуть мочитися на здобич, щоби інші тролі не вкрали…

– Все, припиняй, це звучить надто огидно! – вигукнув позеленілий Моріан, скидаючи руки в проханні замовкнути.

– Гаразд вам, Коган перебільшує, – нервово посміхнулася Ісгерд, сама вражена настільки жахливим описом. – Не так і сильно смердить, як він розповідає. У печері, в якій мені довелося побувати, був неприємний запах, але не настільки вже нестерпний.

– Це швидше тому, що печера ще не була достатньо обжита, – з видом знавця сказав босмер. – Ось у тих, хто давно живе у лігві…

Всі ненадовго замовкли, поглядаючи один на одного і на всі боки. Думки, подібно до хмар, що наповзали на Хаафінгар, похмурими образами породжували картини великої волохатої істоти, дикої, сильної, голодної, що сидить серед купи кісток та гнилих шматків м'яса, і витріщає три жовтих, палаючих в темряві, ока в пошуках наступної жертви. Ісгерд особливо яскраво це уявила, бо не з чуток знала, як виглядають тролі.

Розкотисто прогримів грім вдалині, нагадуючи всім про майбутню бурю. Це привело солдатів до тями і вони нарешті заворушилися.

– Піду, спитаю у конюхів олії, – Моріан вказав великим пальцем на стайні трохи вище схилом.

– А я в селян, – підхопив ініціативу Хронлаф і рушив до млинів та будиночків, що скупчилися тут же на пагорбі неподалік від конюшень.

– Ну, а ми, – звернувся Саран до тих, хто залишився, – підемо шукати човен.

П'ятірка пішла до причалів, де вели активну діяльність місцеві рибалки й ставили свої кораблі торговці. Знайти човен проблем не склало – імперських легіонерів, навіть без червоних плащів та шоломів з гребенями, поважали та виконували їхні накази. Втім Саран не наказував, а чемно поцікавився, на що мужик, що пропах морською сіллю та рибою, з пучком сухого сивого волосся на майже лисій голові, одразу запропонував човник, той самий, яким користувалися селяни для переправи на протилежний берег, і також підказав, де на болотах шукати інші човни за потреби. У жителів околиць Солітюда вже давно був чітко налагоджений шлях до Морфала, протоптані стежки серед купин і оманливо стійкої землі, ступи у яку, миттю відправишся із головою в хиткі води.

– Усі стражники, які патрулюють околиці, знають про цю дорогу, – сказав наостанок рибалка, ніби насмішкувато натякаючи.

– А ми не з патрульної стражі, – лагідно, не без посмішки, сказав Саран. – У нас особливе завдання від Генерала Тулія, – злукавив він.

Почувши ім'я верховного командувача Імперським Легіоном, мужик напружився, пожалкувавши про свій довгий язик, але хвилюватися виявилося нема про що – данмер лише подякував за інформацію і солдати пішли з причалу.

– Га, ви бачили його обличчя? – хихотів Коган. – Це ж треба так боятися генерала!

– Може він має неприємні спогади про зустріч з ним? – припустила Ісгерд.

– З ним? Навряд. Генералу Тулію робити більше нічого, як особисто займатися селянами та рибалками, – відмахнувся Коган і поплескав Сарана по плечу. – І все одно здорово ти йому відповів.

– Я просто не хотів зайвих розпитувань, – знизав плечима той. – Генерала Тулія не дуже люблять у народі, бо він нікого не щадить, а якщо щось потрібно для армії, відбере й не спитає. В інших володіннях ще нічого, а тут над жителями Хаафінгара контроль дуже жорсткий. Мені якось розповіли, як один хлопець вкрав курку і що з ним потім зробили… – закінчив він відсторонено, відбиваючи в усіх бажання розпитувати подробиці.

Ісгерд пересмикнула плечима. Їй практично нічого не було відомо про Генерала Тулія, вона бачила його всього один раз і тільки знала, що він у Легіоні найголовніший, важливіший навіть за короля. І тим незвичайніше було чути про нього таку інформацію.

Зустрівши Моріана й Хронлафа на роздоріжжі доріг, усі разом пішли на берег до водяного млина. Ні бретону, ні норду не вдалося роздобути олії, тому що такої хаафінгарці просто не мали – задоволення було дорогим і доступним тільки жителям у самому Солітюді. Натомість Хронлафу вручили мішечок тваринного жиру й велику козлячу тушу, тільки-но зачули про троля, про якого той випадково промовив.

– Сказали, тролі на запах мертвечини охоче йдуть, – пояснив Хронлаф, тягнучи на своєму плечі смердячого брудною шерстю козла.

– На цей сморід не тільки троль прийде, а й інші хижаки зберуться, – гидливо морщив ніс Левелон.

– Хіба що краби, – похитав головою Саран.

– Краби теж не нікчемна справа, якщо вимахають з кабана.

– Ще б краба боятися! – хмикнув Коган. – Вони всього лише смачна вечеря.

Левелон і босмер продовжували обговорювати всю небезпеку – і смачність – крабових клешень, коли решта загону помітила за широкою фігурою Хронлафа дрібного світловолосого хлопчика з настороженими очима.

– Ти що, в опікуни подався? – глузливо спитав Гілбест, киваючи на хлопчисько, що ховався в тіні норда.

Хронлаф М'яке Серце розвернувся й здивовано подивився на хлопчика, ніби не одразу розуміючи, про кого йдеться:

– А, цей! – дзвінко вигукнув він. – Мені його господар, що цапа дав, у провідники нав'язав. Сказав, малий на болотах усі стежки знає як свої п'ять пальців.

Хлопчик, оглянувши присутніх, не вимовив ані слова. Мабуть, йти з загоном солдатів йому дуже не хотілося і, якби не батько, нізащо б не висунув носа за паркан рідного дому.

– Як тебе звати? – дружньо запитала Ісгерд, сподіваючись трохи розрядити атмосферу.

– Аквій, – негайно відповів той.

Ім'я у хлопчика було що ні є імперське, хоча зовнішньо він був явним нордом. Можливо, так впливала столиця, повна імперців, і саме керівництво, чиї імена голосно розносилися навколо, славлячи їхні подвиги, тому й прості люди називали своїх дітей на імперський зразок.

– Ти дійсно добре знаєш болота?

– Я донедавна по них мало не щодня ходив, – поважно відповів Аквій, відчуваючи, що настав його зірковий час. Всю сором’язливість як рукою зняло. – Звісно, знаю!

– А чому «донедавна?» – спитав Саран.

– Монстр там з'явився, – похмуро сказав хлопчик.

Навіть Левелон і Коган, які досі обговорювали крабів, замовкли. Всі глянули на Аквія з зацікавленістю, передчуваючи, що той щось знає і, можливо, навіть дуже корисне.

– Це тому ти такий переляканий тут стоїш, що ще трохи й в портки напрудиш? – саркастично посміхнувся Гілбест.

– Я зовсім не переляканий! – обурився дзвінко Аквій. – Просто знаю, що той монстр страшніший за ведмедя чи шаблезуба. А ваші краби, – він глянув на Левелона, – справді дитячий белькіт у порівнянні з ним.

– Овва, диви, як заговорив, – простяг Коган, поглядаючи на Левелона. – Здається, когось щойно принизили…

Левелон фиркнув. Він на відміну від Гілбеста, був менш агресивним, втім достатньо образливим. Саран спитав хлопчика:

– Ти знаєш, де знайти монстра?

– Знаю, – коротко відповів той.

– Тоді, раз твій батько приставив тебе провідником, ти відведеш нас до нього.

Аквій зблід й очі його – чистого блакитного неба – округлилися.

– Я проведу вас по болотах, але до лігва не підійду навіть під погрозами покарання!

Солдати переглянулися, приймаючи безмовне рішення. Саран кивнув:

– Нехай буде так.

Чи знав Аквій, що цей монстр є тролем, залишилося загадкою, а сказати про це хлопчику ніхто не схотів – врешті-решт йому про це знати не обов'язково.

Човен шукати не довелося, він був у всіх на виду, витягнутий на піщаний берег і прив'язаний мотузкою до невеликого кілочка. Перевезти за раз усіх він не міг, хоч й був досить просторим та довгим, та закладав сумніви в тому, чи зможуть взагалі перепливти на ньому люди, вдягнені в обладунки, з мечами, щитами й рюкзаками на спинах. Метал не дерево – тоне під власною вагою. Тому спочатку завантажили найбільш худорлявих: Ісгерд, Когана, хлопчика та Левелона. Ті, що залишилися на березі, підштовхнули човен і він зі скрипом хлюпнувся на воду й небезпечно похитнувся, але утримався на плаву. Бретон узяв весла й вони попливли.

Річка Карт була досить широкою і її протилежний берег потопав у в’язкому молоці, що клубочився над водою. Якоїсь миті позаду все розмилося, перетворившись на пляму, видимість якої погіршували ще й темні хмари, що находили з моря.

Ісгерд відчувала неясну тривогу, яка наповнювала собою все довкола. Неясне хвилювання відчувалося в чорній воді Карта, в колах на його напрочуд спокійній гладі, які утворював дощ, що потихеньку насувався на Хаафінгар, в очереті та рогозі, та в запаху озону в повітрі.

Човен стукнувся об берег. Аквій підвівся, майже не гойдаючись, та спритно перестрибнув на густу траву, не замочивши ніг. Слідом за ним виліз Коган, потім Ісгерд та Левелон. Всі троє, на відміну від хлопчика, зробили це не так акуратно, а бретон зовсім став ногами у воду, коли підтягував човен на сушу. Утрьох вони швидко витягли речі й у зворотному напрямку поплив вже один Аквій. Таке рішення було обумовлено тим, що хлопчик майже не займав місця в човні, який потребувало доставити на інший берег, де своєї черги чекали ще четверо солдатів й туша козла.

– Ой, чує моє серце, помучимося ми знатно, – песимістично пробурмотів Коган. – Болотами шастати – не лісом гуляти.

– Думай про це з позитивного боку, – запропонувала Ісгерд. – Ти ж лісовий ельф і нарешті опинився на природі.

– Лісовий, правильно, не болотяний. І… в тобі теж ніби є щось від ельфів.

– От тому я й отримую задоволення, – знизала плечима дівчина, відвертаючись.

Про її приналежність до ельфів жодного разу не цікавилися хіба що Саран та Назету. У перші дні знайомства Коган пристав до неї з питанням, що вона думає про Зелений Пакт, і на здивований погляд Ісгерд тут же сказав, що ніяка вона не ельфійка, інакше б знала, що це таке. Потім-то їй пояснили, що босмери, які проживають у Валенвуді, та деяка частка з тих, хто живе за межами Лісу, дотримуються певної дієти, яка виключає вживання рослин. «Це виходить, не пити більше Таману їхнього чудового трав’яного меду і не їсти сухофруктів», – подумала з прикрістю Ісгерд, втім, можливо, справжня безпека вартувала відмови від всього цього.

З іншого боку Хронлаф доводив, що в Ісгерд присутні всі ознаки нордської крові, якщо не брати до уваги дрібні деталі, й призначив її у коло родичів. Бретони на чолі з Моріаном провели філософську бесіду на тему кровозмішання та встановлення приналежності до народності за допомогою відсоткового співвідношення ознак – дівчині ці слова ні про що не говорили, але вона неясно здогадувалася, що вони намагалися визначити, чого в ній більше: нордського чи босмерського.

Вже на другий день розмови про неї закінчилися і кожен залишився при своїй мовчазній думці. Ісгерд було все одно, нехай для Хронлафа вона тепер була сестрою, для Когана далекою родичкою, а для всіх інших просто хорошою посестрою.

Коли весь загін із семи солдатів і хлопчисько переправилися на протилежний бік річки Карт, дощ вже впевнено накрапував, стукав глухо по шкіряних наплічниках і шоломах, пірнав між колечками на кольчузі, що вкривала плечі, й морозив нічим неприкриті пальці рук.

– Якщо не хочете загинути, ступайте за мною слід у слід! – наполегливо попросив Аквій і пішов углиб драгви.

Тим, хто йшов останніми у ланцюжку, перших було не видно – настільки щільним став туман. Ісгерд була однією з таких, кому дісталося місце у хвості. За нею намагався не відставати Моріан Тусд, який зацікавлено розглядав доступні оку околиці. Ноги ступали в сліди попередників, вже неабияк утрамбовані в пухкий ґрунт, з якого проступала волога. Вона чавкала й прилипала до підошов чобіт важкими грудками. Болота пахли гнилими рослинами, трясовиною, вогкою землею. Противний холодок проникав під куртку, розбурхував шкіру й Ісгерд раз у раз тремтіла, рипаючи кулаками, в які стискала пальці, аби вони не надто мерзли.

Вони йшли довго, але через хмари було складно зорієнтуватися в часі. Буря вже налетіла на Солітюд, обдуваючи кріпосні стіни морським солоним вітром й обдаровуючи бризками з моря, але на болотах зберігався спокій. Солдати все далі заглиблювалися у володіння Х’ялмарк, де їх уберігав від справжньої негоди туман та криві лисі деревця, що ловили вітер у пастку своїми розкидистими гілками.

Дощ поступово припинився, залишившись витати в повітрі важким вологим туманом. Ісгерд кліпнула раз, кліпнула два, й зрозуміла, що втрачає ясність зору. Молоко навколо ставало дедалі щільнішим, поглинаючи попереду солдатів одного за одним. Ще трохи й довкола стане зовсім неможливо орієнтуватися. Вона обернулася, помічаючи розсіяну фігуру такого ж спантеличеного Моріана, що намагався йти за нею якомога ближче.

Не помітивши перешкоди попереду, Ісгерд налетіла на Левелона, який несподівано зупинився на стежці.

– Що трапилося? – ойкнула вона, потираючи забитий ніс й визираючи з-за плеча солдата.

– Малий каже, прийшли, – замість Левелона відповів Гілбест.

Вони зійшли з мокрої вузької стежки на острівець цілком твердої землі, на якому у сірому світлі проглядався чорний силует хатинки.

– Ходіть усі сюди! – покликав хлопчик.

Солдати підійшли ближче й скупчилися біля входу у невисокий будиночок з одним віконцем та дверним прорізом, в якому тремтіли на протязі ганчірки, що заміняли собою двері.

– День близиться до завершення, – сказав Аквій. – Скоро сутінки згустяться такі, що власного носа не бачитимемо. Потрібно ставати табором та лишатися тут до завтра.

За день походу хлопчик набрався впевненості й більше не тушувався при солдатах. Гілбест бурчав, що малому треба вуха надерти, аби показати де його місце, але решту мало хвилював тон та поведінка Аквія – головне, щоб довів куди треба. Навряд чи вони самі зможуть пройти болота в цілості та безпеці.

– Добре, – погодився Саран і звернувся до всіх, – зупинимося тут. Хронлаф, залиш козла десь на дереві, тільки закинь повище, щоб жодна живність не змогла дістатися. Гілбест, Левелон та Моріан, поки ще є трохи видимості, добудьте якоїсь деревини для багаття.

– Не треба, – втрутився Аквій. – Дрова вже є в хаті, а те, що ви зможете віднайти, надто сире. Краще тоді зібрати рогозу – для розпалювання вогню.

Бретони пішли на пошуки сухостою, перед цим отримавши строгу вказівку від Сарана, щоб вони не втрачали з виду хатини. Ті, хто залишився, зайнялися облаштуванням табору. Ісгерд схопила свій та чужий рюкзаки й зайшла в будиночок.

Хата була найпростіша, складена з розпиляних надвоє колод. Підлогу вкривали покручені вологою дошки, брудні від засохлих слідів минулих гостей. Все внутрішнє оздоблення являло собою два грубо збиті ліжка, причому одне явно було новішим за інше, накрите шматками волохатих шкур, та п’ять широких полиць, прибитих рівним строєм знизу й до стелі. На них лежали забуті висохлі квіти, а так у хаті більше нічого й не було.

Ісгерд сунула рюкзаки на полицю, їм якраз вистачило місця, бо солдати багато провізії з собою не брали, розраховуючи впоратися за кілька днів. Вона вже збиралася йти, як у хату увійшли Аквій та Коган.

– Ось тут дрова, – вказав хлопчик, проходячи повз.

Ісгерд тільки зараз помітила, що весь простір під ліжками займали акуратно складені колодки. Поки босмер із хлопчиком поралися з дровами, дівчина відсунула завісу на дверях й визирнула назовні. У хаті не було особливо тепло, але ганчірки допомагали втекти від вітру та мокрого туману. Вона зіщулилася, не уявляючи, як спатиме цієї ночі. Таких суворих ночівель в Ісгерд ще не було, навіть коли вона тікала з Ельфійських Луків й ночувала просто неба. У Ривервудському лісі було тепло й сухо, сонце пробивалося крізь крони широколистих дерев та гріло землю. На болотах Х’ялмарка сонце приховувала імла, волога, холодна та всюдисуща. Крім того, близька відстань до води приносила вогкість та гнильний сморід. Ісгерд ще не доводилося бувати на болотах й місцевість здавалася їй нестерпно відразливою – звідси хотілося якнайшвидше втекти.

– Про що замислилась? – поцікавився Саран. Він сидів біля старого вогнища й підготовлював його, розчищаючи зайвий попіл та напівзгорілі гілочки.

Ісгерд не встигла нічого сказати, її підштовхнули в плечі, виштовхуючи з хати. Коган вже зібрав гарний оберемок дров та ніс їх до майбутнього багаття. Аквій йшов слідом, безтурботно помахуючи одним лиш трутом.

Ісгерд підійшла й присіла поряд, спостерігати за розведенням вогню:

– Звідки взявся цей будиночок на болоті? – запитала вона в Аквія, проігнорувавши запитання Сарана – говорити при інших на особисті теми не хотілося.

– Тут раніше бабця жила, а потім вона померла й хату почали використовувати як укриття. На болотах часті тумани, у які йти небезпечно, і через нього світовий день здається коротшим. До Морфала шлях довгий, хоч раз табір точно доведеться ставити, хоча якщо я рано-вранці вийду, до ночі встигаю дійти, – похвалився насамкінець хлопчик.

– І багато тут місць для табору? – поцікавилася Ісгерд, пам'ятаючи, які тут вузькі й мокрі стежки, на яких зупинятися ніяк не можна, бо ноги починають відчутно грузнути у вологому моху.

– Є ще один такий острів, але там укриття немає, спати доводиться під голим небом. Там же того монстра й бачили, тож я вас туди не поведу, самі підете.

– А ти що робитимеш? – трохи з наїздом перепитав Коган.

– Тут чекатиму, – не звернув уваги на тон ельфа Аквій, який точно знав, що нічого йому не зроблять, бо потребують його послуг.

Затріщав вогник вглибині складених дров, пускаючи хитку цівку диму. Ісгерд поїжилися, передчуваючи скоре тепло. Її ноги та руки вже встигли заклякнути й лише невеличкий шар одягу під обладунком якось грів тіло, але й цього навряд чи вистачить надовго.

До вогнища підійшов Хронлаф, який почував себе в прохолоді цілком стерпно, і бретони, з блаженством простягаючи змерзлі долоні до багаття. Вони принесли оберемок тонкого гострого листя очерету й наламаних головок рогозу, які навіть вологими добре горіли.

Відігрівшись, усім одразу захотілося їсти, що підтверджувало бурчання у животах. З обіду в жодного з них не було й крихти в роті. Принісши до багаття припаси, розклали свіжий хліб, в'ялене м'ясо й гарних розмірів коло козячого сиру, та влаштувалися довкола, щільно притиснувшись пліч-о-пліч, щоб не випускати тепла.

– А якась звірина у цих місцях водиться? – спитав Хронлаф хлопчика, якому теж дісталася порція їжі – за гарну службу.

– Тільки краби, – абстрактно відповів той, впиваючись зубами в край хліба.

– Отже, боятися нема кого? – поцікавився Коган, потай сподіваючись, що нести вахту вночі не доведеться і він зможе спокійно відіспатися до світанку.

– Тільки якщо не боїтеся сутностей.

– Яких ще сутностей? – мало не вдавився норд.

Всі витріщилися на Аквія. Ще не вистачало зустрітися з упирем або іншою страшною істотою, яка наче за клацанням пальців виринула в пам'яті дитячим жахіттям. Когось лякали стогнучим потопельником, що блукає ночами біля річки, когось сухопарою відьмою з пазуристими лапами, що поїдає неслухняних діточок – у кожного в загоні знайдеться подібний спогад, що вганяє в тремтіння навіть через роки. Особисто Ісгерд розповідали про привидів, хоча вона не дуже їх боялася. Взагалі складно було сказати, що її лякало так сильно, щоб аж серце завмирало. Ще пів року тому дівчина б сказала, що перевертні, але до них вона після близького знайомства трохи звикла і назвати справжнім кошмаром не могла. Мабуть, найстрашнішим все ж була реальність, у якій помирали дорогі їй люди. Жодні привиди й упирі не зможуть переплюнути втрату друзів та рідних. Тож Ісгерд відреагувала на заяву Аквія досить спокійно.

– Як я вже казав, у цій хаті раніше жила одна відлюдькувата бабка, варила зілля на замовлення, знімала зурочення та дрібні прокляття. Вона померла вже рік як і з того часу цей будинок зробили тимчасовим притулком на болотах.

– Щось не схоже, щоб тут робили зілля, – помітила Ісгерд. – Принаймні я нічого такого не помітила у хаті.

– Ну, звичайно, тому що все давно розтягли та перепродали, – пирхнув Аквій, гублячи з рота крихти сиру.

– Ой, гаразд, яка нам різниця, куди її речі поділися? – нетерпляче махнув рукою Гілбест. – Далі-то що?

– Що-що, – передражнив Аквій, явно насолоджуючись увагою до своєї персони. – Кілька місяців тому ті, хто тут зупинявся, почали помічати, як ночами хтось блукає островом. До будинку не підходить, тупцює осторонь і сопе. Мій дід одразу сказав, що це бабця з мертвих повернулася і тепер хоче знайти тих, хто її алхімічний стіл забрав. Він важкий такий був і його все ніяк не наважувалися болотами нести, та наші мужики все одно взялися: три дні тягли й ледве через річку перевезли. Мій брат теж брав участь, йому потім добре заплатили за цей стіл.

– Фу, як некрасиво – чуже красти, – покривилася Ісгерд.

– Воно було не чуже, а нічийне, – заперечив Аквій.

– Може й так, але що вам тепер із цією бабкою робити? – запитав Левелон і додав зі смішком. – Якщо це, звичайно, справді вона ожила, а не їжачок якийсь ночами шурхотить.

– Ну, хто стіл забрав, сюди більше не ходить, а решту ця сутність не чіпає, – розвів руками хлопчик. – Тому ми особливо й не турбуємося з цього приводу.

– Гарна історія, нічого не скажеш, – зітхнув Левелон, скидаючи крихти зі шкіряної птеруги.

Всі затихли ненадовго, поглядаючи на тріскуче вугілля в багатті й слухаючи квакання жаб, що вирішили надвечір покричати на всі горлянки, наче це їх останній день. Ісгерд ніколи раніше не чула таке численне й гучне жаб'яче кумкання. Дивно, але воно зовсім не заважало, а, навпаки, заколисувало. Чи це ситна їжа так діяла на стомлений організм?

– Я гадаю, всьому цьому є розумне пояснення, – заявив Моріан, який досі мовчав. – Можливо на болоті й справді завелася якась дрібна живність, тому до людей і не підходить, боїться. Або шум рослин на вітру грає злий жарт, тоді може й не таке почутися.

– Ви запитали, я відповів, а далі вірте чи ні, справа ваша, – знизав плечима Аквій та підвівся. – Дякую за їжу, та я піду, – і він попрямував до хати, на якій танцювали вогні багаття й тіні солдатів, що скупчилися навколо.

– От нахабна дрібнота, весь сон зіпсував, – пробурчав Коган. – З дитинства не любив жахастики на ніч та досі не люблю.

– Я теж, – сумно погодився з ним Хронлаф.

– Не беріть у голову, – сказав Саран, – хлопчик просто потішається з нас.

– Ага, а на початку такий скромний був, – кивнула Ісгерд. – Краще б таким й лишався.

– Це не має значення, – серйозно продовжив данмер. – Нас має хвилювати лише завдання, тому ми не повинні витрачати свої життєві ресурси на непотрібні переживання через дитячі вигадки. Сьогодні всі мають добре виспатися, щоб завтра продовжити шлях з повними силами. Тим не менш, ми все одно по черзі стоятимемо на варті вночі, тому що нас велика група і хто знає, чи не приверне це уваги троля.

– Або тому, що бабка, яка повстала з мертвих, й справді існує, – кисло додав Гілбест.

Левелон глянув на нього зверхньо:

– Я думав, ти не віриш у такі дурниці.

– Це був жарт, – мляво відмахнувся бретон.

Коган широко позіхнув:

– Поки ви будете розбиратися, хто у що вірить, я вже й засну, – він ляснув Хронлафа по плечу. – Пішли спати, здорованю, наша черга ще не скоро.

Так босмер вирішив за всіх, що свою вахту нестиме з нордом й точно не зараз. Інші не поспішали так швидко розходитися, пригріті теплом багаття. Ісгерд була ладна закуняти прямо тут, чим і збиралася зайнятися, зручніше вмощуючись на шкурах, які солдати розклали аби вберегти себе від сирості, що тягнула від землі.

– Ну, я не буду нікуди йти і тут подрімаю, – сказала вона, укладаючи руки під голову. – Якщо що – будіть.

Брати та Моріан переглянулися. Гілбест махнув рукою і теж вмостився на шкурі, влягаючись по інший бік багаття.

– Місця в хатині все одно не залишилося, – сказав Моріан. – Будемо чергувати й ночувати прямо тут.

– Згода, та так і веселіше, – погодився Левелон.

Вже на межі свідомості й сновидіння, Ісгерд розчула тиху балаканину, від якої сон тільки міцніше захопив її.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Нести вахту Ісгерд дісталося після середини ночі. Вона прокинулася на диво швидко й відчувала бадьорість. Туман майже розсіявся і вже було видно деревця та кущі навколо, тож вона не побоялася відійти подалі, щоб справити потребу та умитися з калюжі, яка здалася самою чистою на всьому острівку. Повернувшись, дівчину вже зустрів Гілбест, заспаний та озяблий. Моріан та Левелон вкладалися спати на нагріті товаришами місця, Саран теж спав в сторонці, як виявилося пізніше, просидівши дві зміни поспіль. Підкинувши дрова у ледве тепле багаття, Гілбест та Ісгерд мовчки взялися нести свою вахту.

Під ранок до них приєдналися Коган та Хронлаф і в чотирьох вони приготували простий сніданок та пахучий чай, який підняв на ноги всіх інших.

– Вам на ту тропу, – вказав Аквій, коли Ауксилії були в зборі й готові вирушати. Сам хлопчик збирався залишитися й чекати на них тут. – Самі небезпечні місця залишилися позаду, тож далі нічого страшного не чекатиме. Просто йдіть по натоптаних слідах і все. Монстр бродить на наступному острові, та то й не острів зовсім, а цілий материк. Тож ви одразу зрозумієте, що прийшли на місце.

– А коли троля взагалі бачили? – спитав Коган. – Вдень, вночі?

Аквій почухав маківку:

– Вдень ніколи.

– Ясно, чекатимемо ночі, – кивнув Саран і сказав хлопчику. – Ми намагатимемося повернутися завтра, та я не можу нічого гарантувати. Ти зможеш нас почекати?

Аквій склав руки на грудях:

– День, може два, далі повертатиметеся без мене, – і додав під ніс. – Якщо залишитеся живими. 

Гілбест стис кулак:

– От же мала дрібнота! Невже зовсім не віриш у нас?

Аквій пирхнув і Гілбест тихо загарчав, але за нього вчасно заступився Хронлаф:

– Залиш малого в спокої, він же зовсім дитина.

– Ага, дитина, – перекривляв той. – Ми коли малі були, нас за таку поведінку батьки пороли, а щоб так з незнайомцями розмовляти, то взагалі й не думали. Правду кажу, Левелоне?

Рудий бретон невинно прикусив язика:

– Насправді ти був нестерпним.

– Гей!

Ніхто з солдатів не звернув уваги на гризню родичів. Самі розберуться, не вперше сваряться, та й завжди це закінчувалося дружніми тичками та сміхом.

– Якщо хочете, щоб я вас чекав, залиште їжі, – сказав Аквій. – Не з голодним же шлунком тут сидіти.

Йому відділили частину запасів, прикидаючи, скільки часу мине до того, як розберуться з тролем та повернуться. Потім закинули рюкзаки на спини й пішли в той бік, куди показував Аквій.

Тропа під ногами дійсно була стійкішою, ноги не провалювалися по кісточку у вологий мох. Чим далі йшли Ауксилії, тим частіше зустрічалися острівки, на яких росли повноцінні дерева, а не корючки без листя. Сильний запах гнилі також пішов, хоча досі пахло озерним тином.

Після обіду Ауксилії дісталися берега, в якому одразу впізнали потрібне місце. Це точно був не острів, а суша побільше, з деревами й кущами та цілком звичайною осокою та злаками під ногами.

– Поки світловий день, слід пройтися та подивитися навкруги, – запропонував Моріан. – Можливо, нам вдасться знайти лігво троля й таким чином розправитися з ним, поки він спатиме.

Було вирішено. Намітивши місце під багаття, на випадок якщо доведеться залишатися ночувати, та покидавши рюкзаки, Ауксилії розділилися й почали досліджувати місцину. Острів був настільки великим, що можна було пробігтися до самого кінця й протилежного краю не буде видно за очеретом. Зі всіх сторін оточувала чорна вода, вкрита тином й лататтям, частину острова борознили калюжі невідомої глибини, струмки й маленькі озерця, сховані за очеретом. Нічого схожого на барліг чи печеру солдати не знайшли, тільки тропи, які вели далі з острова – можливо, троль не жив безпосередньо тут, а приходив з іншого місця. Та шукати голку в стогу сіна на заході сонця було поганою витівкою, тому закінчивши обхід, Ауксилії повернулися до табору й почали готувати багаття. Нанісши побільше дров – тут їх, на щастя, було вдосталь – розвели невеликий вогник, розклали шкури навколо та натягли колодок для сидіння. Козячу тушу, яка слугуватиме приманкою, вклали біля самотнього дерева подалі від табору, але так, щоб ніхто не підібрався до нього непоміченим. Моріан дістав мішечок жиру, а Коган з Гілбестом відшукали підхожі палиці. Усівшись у коло, всі прийнялися майструвати смолоскипи.

Так непомітно небо розчервонілося, а затим й посиніло, наповзли хмари й закрили собою зорі, втім все було тихо і цілком спокійно. Розведений вогонь ясно освітлював лиця. Солдати легко повечеряли, щоб не набивати собі животи, й підготували зброю та смолоскипи, склавши їх хто поруч з собою, хто собі на коліна. Чого саме чекати та як довго – ніхто гадки не мав, але усі ясно відчували, що настає час, коли обережність тільки гратиме на руку. Тому ніхто не вів голосних розмов, перемовляючись у півтони, і вдивлявся за спини товаришів у густу темряву.

– Чуєте? – шепнув Коган.

Ельф нагострив вуха, примруживши одне око й вслухаючись у щось, що інші не могли розпізнати в шелесті трави й жаб’ячих піснях.

– Та що там таке? – нестримано вигукнув Гілбест.

Коган штовхнув його, ледь не ляскаючи долонею по губах:

– Закрийся! – зашипів він.

Неподалік гучно зашурхотіло й всі разом завмерли, немов блискавкою прибиті. Щось невідоме ламало гілки кущів, топчучись якраз в тій стороні, де під деревом лежала туша козла.

– Прийшов? – одними губами спитав Моріан, блідніючи на очах.

Якби місяці могли освітити галявину, на якій зараз сиділи солдати навколо багаття, то вони б дізналися, ким був незваний гість. Однак їх оточувала суцільна темрява. Світла вогню не вистачало, щоб дістатися до злощасного дерева і Саран вже пожалував, що наказав вкласти тушу там, а не десь ближче. З іншого боку, віддаленість від смердючого козла тримала їх у безпеці. Та як довго це триватиме?

Судячи зі звуків, що доносилися зі сторони дерева, приманка спрацювала. Та тривало це недовго. Хтось або щось пом’яло м’ясо, шурхотячи вовною та хрумкаючи кістками, й раптом рушило до багаття. Солдати похапали мечи й повскакували на ноги, але істота не вийшла на світло, а оминула їх, зникаючи в нічній темряві.

– Чекаємо! – скомандував пошепки Саран. – Ніхто нікуди не біжить.

Істота, що ховалася від очей та хвилювала уяву, мала зробити перший крок і з'явитися на світло. А інакше кинься в темряву і вона поглине тебе, заплутає ноги й нажене страху, а далі справа за монстром – схопить та утягне у своє лігво й поминай, як звали. Це розуміли всі, але важко було стримувати інстинкт захиститися.

Топтання повторилося знову, вже з іншого боку. Хтось бродив масивний, водночас уміло ховаючись у звуках природи. Він переміщався з місця на місце, тупцюючи то з одної сторони, то з іншої, та так швидко, ще стривожені солдати не встигали прослідкувати за його переміщеннями.

Хронлаф, великий та грізний норд, був блідий навіть у теплому світлі вогню. Жовна нервово ходили на його щелепах, вкритих густою бородою. Він стискав у кулаках дворучний меч і не рухався, завмерши каменем. Оце пощастило загону з таким боягузливим воїном.

Істота пройшла по краю світла, дозволивши помаранчевим відблискам лизнути свій волохатий бурий бік. Ісгерд побачила його буквально краєм ока. Вона подивилася на тих, хто сидів навпроти Моріана та Гілбеста, і ті судомно ковтнули, бувши такими ж очевидцями.

Монстр тинявся колами, іноді затихав, іноді голосно тупав, сопів, порикував, але сказати напевно, де він знаходиться, було неможливо. Наполегливе квакання майже не замовкало, забиваючи собою всі інші звуки.

Напруга в атмосфері досягла апогею й нерви натяглися подібно до струн. Долоні спітніли й просочили шкіряне обплетення мечів, почавши неприємно липнути.

Ісгерд кліпнула буквально на частку секунди, коли несподівано стовпом спалахнули іскри вогню, а Левелон схопився на ноги, мало не падаючи у багаття. Здійнявся крик, свиснула сталь, промахуючись, і на світло з'явився здоровенний кудлатий троль. У трьох очах танцювали язички полум'я, дивно, як непомічені раніше у темряві.

Воїни здійнялися зі своїх місць, рубаючи мечами по монстру, але той змахнув довгими лапами й розкидав нападників, а потім стрибнув назад у пітьму. Коган кинувся навздогін.

– Стій! Куди?! – крикнув Саран бретонам, що поспішили слідом.

– Ми більше не чекатимемо! – гаряче кинув Гілбест через плече. – Настав час покінчити з цим тролем! – і, підпаливши заготовлений смолоскип, побіг на галас.

– Їм треба допомогти, – Ісгерд розгублено переводила погляд з Хронлафа на Сарана, все ще не до кінця прийшовши до тями. – Він же їх усіх по одному зловить і переб’є!

Всупереч серцю, що шалено калатало, голова дівчини була важка. Можливо, перед появою троля вона заснула на мить й сама того не помітила.

– Запалюйте смолоскипи, – наказав Саран. – Розійдемося у різні сторони, але тільки так, щоб бачити вогні один одного.

Вони похапали палиці з намотаними на них ганчірками, підпалили й обережним підтюпцем розбіглися, залишивши позаду горіти багаття. Дров у ньому мало вистачити ще на годину-дві й Ісгерд внутрішньо сподівалася, що вони встигнуть розібратися з тролем до того, як цей єдиний маяк у повнісінькій пітьмі згасне.

Чоботи шльопали вологою травою, на яку висипала вечірня роса. Ісгерд старанно світила собі під ноги, щоб випадково не ступити у воду. Голий меч блищав у нерівному світлі смолоскипа. Рука дівчини трохи тремтіла від хвилювання та страху, бо гонитва майже одразу стихла й було незрозуміло, де наразі перебувають її побратими та сам монстр. Вона бачила з правого боку два вогники від смолоскипів Сарана та Хронлафа. Відстань між кожним з них була не більше двадцяти кроків. Усвідомлення, що вона не одна, трохи заспокоювало.

– Моріан! – пролунав приглушений вигук Хронлафа. Норд знайшов першого переслідувача троля та, ймовірно, невдалого. У якому бретон був стані: живий, поранений чи мертвий, залишилося невідомим. Ісгерд продовжила йти далі, шукаючи сама не знаючи чого. Чи буде це бійка когось із тролем, чи цей хтось, сповнений жаху, чекатиме на неї в темряві, чи вона сама зустріне монстра – невідомість збурювала кров у венах, гонячи її швидше й швидше.

Попереду виринуло маленьке сонце, підсвічуючи качани й листя рогозу. Воно маячило з боку в бік, наближаючись, і незабаром стало ясно, що це смолоскип, який ніс Гілбест. Воїн майже біг, тягнучи під пахву млявого босмера, русява голова якого була чорна від крові.

– Тікаймо! – закричав він, тільки-но побачив дівчину. – Там троль! Він ранив Когана!

Тут же за солдатами спалахнуло три жовтих ока. Монстр йшов по п'ятах!

– Веди його до багаття, я прикрию вас! – кинула Ісгерд, поступаючись дорогою, й закричала на всю горлянку, оповіщуючи всіх навколо. – Троль! Троль!

Гілбест та Коган обігнули дівчину й бігцем кинулися геть. Ісгерд відчула, як затряслися ще дужче коліна та руки. Тепер вона точно знала, чого їй чекати, але від цього легше не ставало, скоріше гірше.

Вона виставила смолоскип та меч уперед, готуючись захищатися, й атака не змусила на себе чекати. Троль стрибнув.

Ісгерд відскочила вбік, насамкінець ударивши мечем. Лезо побіжно пройшлося по густій шерсті монстра, не завдавши йому шкоди. Опора пішла з-під ніг, дівчина послизнулася й змахнула руками. Вона втратила рівновагу й провалилася в очерет, плюхнувшись спиною в неглибоку калюжу, повна тину та водоростей. Секундою пізніше вогник, що ще світився у польоті, булькнув десь неподалік. Її смолоскип згас, видавши шипіння, й зануривши все навколо у повну пітьму.

Ісгерд заборсалася серед трави й водоростей, які наполегливо липли й обплітали руки. Вона підняла меч, готуючись відбивати атаки, але навколо було спокійно. Квакали жаби, ухали сови. Троль щез.

Очерет над головою освітили смолоскипом і Ісгерд побачила стурбоване лице Хронлафа, що поспішав на допомогу.

– Сестро, ти ціла? Я зустрів Гілбеста, він сказав, що ти борешся з тролем. Давай-но допоможу вибратися.

Він простягнув свою долоню й Ісгерд міцно схопилася за неї, незграбно встаючи на ноги. Холодна вода стікала по куртці й шкіряних смугах птеруги, безперервно скрапуючи на землю. 

– Троль може бути десь поблизу, – сказала Ісгерд, струшуючи з себе краплі. Тіло тремтіло від легкого ознобу. На болотах й так не було тепло, а тепер стало зовсім холодно.

Тут же, на підтвердження сказаних слів, затріщав сухостій і за спиною норда на світло смолоскипа вирвалося кудлате чудовисько, сяючи жовтими очима.

– Він тут! – крикнула Ісгерд і, не чекаючи, доки Хронлаф обернеться, зробила випад, завдаючи колючого удару тролю в живіт. Меч з натугою розірвав тіло й ковзнув глибше. Троль заревів і схопився лапами за лезо, розпорюючи собі гострим крайком долоні. Він висмикнув меч з рук Ісгерд і, затиснувши його в лапі, заревів, потрясаючи ним у повітрі. З живота сочилася тонка цівка чорної крові.

Хронлаф змахнув смолоскипом з боку в бік перед мордою троля. Той позадкував, намагаючись уникнути ненависного вогню, але тут же в його спину ткнулися мечі Левелона та Сарана, що встигли непомітно підібратися ззаду. Їх не помітили навіть Ісгерд з Хронлафом.

Троль був загнаний у пастку. Він голосно хропів та крутився на місці, шукаючи чи то шлях до відступу, чи то слабшу жертву для нападу. Він поривався кинутися то на одного, то на іншого, але отримував відсіч мечем та вогнем. Здавалося, троль нічого не зможе зробити солдатам, але й вони не могли підійти ближче та атакувати – монстр невтомно розмахував лапами, намагаючись збити будь-кого найближчого, важко стрибав на місці й тупотів ногами.

Хід подій переломила стріла, зайнята полум’ям. Вона встромилася в бік троля і той зупинився, видаючи хворобливий рев. Вогонь перекинувся зі стріли на шерсть. Ісгерд озирнулася туди, звідки був здійснений постріл – вдалині від усіх стояв на слабких ногах Коган, вигнувши щосили лук, і прикладав на палець наступну стрілу з палаючим наконечником. Поруч стояв Гілберт та готувався підпалювати від смолоскипа нові стріли.

Наступний постріл влучив тролю під ключицю, обпалюючи ще більшим полум'ям. Монстр забув про супротивників позаду та збирався розкидати в сторони Хронлафа та Ісгерд, щоб прорватися до босмера, але Саран рубанув його по сухожиллях ніг. Троль звалився навколішки, випускаючи з лап меч Ісгерд. Дівчина тут же підхопила його та зі всією силою встромила в маківку. Пролунав хрускіт, троль видав гортанний хрип і кров полилася з пащі. Тільки Ісгерд зробила крок вбік, як остання стріла Когана прилетіла тролю прямо в середнє око. Вогонь лизнув голову монстра й поліз далі, поступово поглинаючи всю його тушу.

Ісгерд заворожено спостерігала за монстром, що поступово переставав борсатися й горів яскравіше за будь-яке кострище, яке вона тільки бачила у своєму житті.

– Фу, смердіти починає, – пожалівся Левелон. – Ходімо скоріше звідси, поки самі не провонялися!

Заклавши мечі в піхви, втомлений загін поплентався назад до табору, з якого далекою точкою досі горіло багаття. Коган, виконавши свій обов’язок, безсило повис на Гілбесті й важко дихав. Проходячи повз, Ісгерд почула, як він їдко звертається до бретона:

– Тільки не думай, що ми тепер друзі.

– Навіть не починав, – тим же тоном відповів Гілбест, тягнучи його на собі.

У таборі біля багаття напівлежав Моріан, в готовності тримаючи на колінах меч. Почувши кроки, він мляво повернув голову на товаришів.

– Троля повалено?

– Так, – коротко відповів Саран й сів поруч. – Як ти?

– Що сталося? – неспокійно спитав Левелон, падаючи з іншого боку.

– Троль налетів на мене зненацька й гарненько пом'яв. Здається, я зламав ребро, а може ще щось. Все так болить, що й не розібрати, – Моріан невесело посміхнувся. – Безглуздий з мене воїн виявився.

– Дурня, – відмахнувся Левелон. – Встигнеш ще себе проявити, родичу. А троль там взагалі нецікавий виявився, дивитися нема на що.

– Але горить добре, – усміхнувся Коган, киваючи на заграву. Він з охканням приліг на мішок і Хронлаф почав оглядати його голову.

Адреналін почав потихеньку проходити й холод знову закрався під обладунок Ісгерд. Вона підсіла якомога ближче до багаття, стягнула з себе промоклі чоботи, поручі та куртку, поклала їх поряд з вогнем, а сама почала розтирати занімілі кінцівки.

– Як ти примудрилася впасти у воду? – поцікавився Гілбест.

– Рятувалася від троля, – процідила вона, стукаючи зубами.

– Розумне рішення, – задовільно кивнув Моріан. – Тролі бояться води й ніколи в неї не полізуть.

– Так от чому від нього так смерділо, – промимрив Коган, морщачись чи то від спогадів, чи то від тугої пов'язки, яку накладав норд.

– Що він тоді робив на болотах? – не міг збагнути Левелон.

– Може зачарований був? – припустив Хронлаф, але у відповідь отримав лише смішки.

Саран, який весь цей час мовчав, підсів до Ісгерд і накинув на неї волохату теплу шкуру.

– Ти сьогодні чудово впоралася, – неголосно похвалив він, так, щоб солдати, які продовжували робити припущення щодо троля, не почули його.

Ісгерд опустила очі, ніяковіючи від неочікуваної похвали. Срібна каблучка, що висіла на шиї, обпалила шкіру льодом, змушуючи рефлекторно смикнути плечима, скидаючи з себе долоні Сарана, які досі підтримували шкуру, хоча в цьому не було потреби. Данмер прибрав руки, та реакція дівчини його не засмутила, скоріше він і сам збентежився.

– Думаю, на ці слова заслуговує саме Коган, – сказала Ісгерд. – Якби не його стріли, ми б ще довго возилися з тролем.

– Ти казала, що знаєш, як боротися з ним і показала це на ділі, тому гідна хоча б похвали. А Коган взагалі тепер зірка загону, що йому прості слова.

Ісгерд стримано посміхнулася. Спостерігаючи за побратимами зі сторони, вона вже бачила, як Коган зі всім захватом переказував, як цілився в троля та які фактори враховував, щоб не промахнутися. Бретонці кивали й підтакували, а норд скаржився, щоб той менше рухав головою, інакше пов’язка спаде і прийдеться накладати нову.

Кожен добре впорався сьогодні. Навіть Моріан – хоч в бою від нього не було толку, однак він показав, як змайструвати добрі смолоскипи, і давав добрі поради й ідеї протягом всього походу.

Ісгерд подобався її загін, вона напрочуд легко влилася в нього й знайшла спільну мову. Можливо, це сталося набагато легше порівняно з Соратниками тому, що вона вже мала чітку мету та знала, навіщо йде в Легіон.

З усім тим, вони ще були далекі від серйозної роботи. Ісгерд дочекалася паузи у розмові товаришів і голосно сказала, щоб бути почутою усіма:

– Гадаю, після цього завдання ми навряд чи зможемо підкорятися наказам Назету. Він не був з нами на нашому першому завданні, а отже, не пройшов бойового хрещення загону.

– Ти пропонуєш вибрати іншого квестора? – одразу підхопив задум Коган.

– Так. Назету фактично втратив авторитет, він не зможе керувати контуберією в польових умовах хоча б тому, що не підтримав нас із самого початку. І чи зможемо ми підтримувати його ідеї після того, як він обійшовся з нами? Загону потрібен той, кому беззастережно довірятимуть і за ким підуть на ризик без страху. Тільки так ми досягнемо успіху.

– Добре стелиш, – хмикнув Гілбест. – Пам'ятається, ти подібним чином підбивала нас йти на троля. Заманювала успіхом та іншими наснажливими промовами.

– І що, я виявилася неправою? Ми перемогли троля. Післязавтра в Похмурому замку ми отримаємо пошану і нас перестануть тримати у чотирьох стінах як якихось немочей.

– Ага, тільки наш загін зазнав втрат. Мінус два солдати.

– Хіба це втрати? – обурилася Ісгерд. – Втрати – це смерть. А наші побратими дістали поранення, які переслідують будь-якого воїна, який не сидить, склавши руки. Це неминучість, а не втрати.

– Гілбесте, припиняй, – спокійно попрохав бретона Моріан. – Ісгерд має рацію. Зламати ребро або отримати невелику рану, яку наші цілителі вилікують за раз-два своїми зіллями – не така вже біда. Цього троля місяцями боялися, він перемолотив досвідчених стражників, а новачки взяли та й впоралися. Чи міг хтось зробити краще? Може й міг, але чомусь не зробив. Так що на почесті ми заслужили, це беззаперечний факт.

– Гаразд, скажімо, ми згодні з тобою, – махнув рукою Коган. – Хто, на твою думку, гідний стати новим квестором?

Ісгерд обвела усіх поглядом, потім впевнено сказала:

– Саран.

– Стривай, я не думаю…, – почав данмер.

– Серед нас усіх він найдовше в Легіоні, у нього є досвід і холодна голова. Згадайте, скільки разів він давав слушні вказівки, як керував нами та що найголовніше – ми вірили йому та йшли за ним. Ви самі того не помітивши, стали прислухатися до Сарана, тільки-но покинули Солітюд. Мені здається, кожен із нас несвідомо обрав його своїм лідером. І не помилився.

Загін мовчав. Усі обмірковували сказане. Звичайно, Хронлаф міг вважати, що головним має бути той, хто сильніший, а Коган – той, хто спритніший. Моріан був упевнений, що лідер повинен уміти красномовно говорити та володіти дипломатією і він підійде на цю роль якнайкраще. Левелон та Гілбест просто трималися один за одного, не бачили в собі лідерів і будуть за більшість. І все-таки всі були згодні з тим, що Саран – найкращий кандидат. Тільки в нього всі ці якості були однаково добре розвинені. До того ж Ісгерд вірно підмітила – несвідомо всі вибрали данмера своїм лідером та йшли болотами саме за ним.

– Я за Сарана, – нарешті кивнув Моріан.

– І я, – підтакнув Левелон, а за ним Гілбест.

– Саран дуже хоробрий, мені далеко до нього, – прогудів Хронлаф. – То нехай він вселятиме в нас хоробрість, якої не вистачатиме.

– Чорт із вами, мені теж подобається цей варіант, – повеселішав Коган.

Ісгерд повернулася до данмера. Той дивився на неї широко розплющеними від здивування очима, наскільки дозволяв ельфійський косий розріз, і не міг повірити почутому та побаченому.

– Вирішено, – Ісгерд посміхнулася. – Тепер ти наш лідер, квестор контуберії Ауксиліїв. Коли ми повернемося до Похмурого замку, капітанові доведеться змиритися з нашим вибором, навіть якщо він буде проти.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Хлопчисько Аквій чекав на них біля хати покійної бабці. Тільки побачивши в тумані неясні тіні, він схопився з пенька, прилаштованого біля багаття, що ледве коптило вологі дрова, й витягнувся стрункою, виглядаючи солдатів, що наближалися, ніби польовий тхір.

– Я вже вирішив, вам кінець прийшов, – сказав він з напускною байдужістю, але тут же посміхнувся, а в блакитних очах заблищали іскорки.

– А чого тоді так радий бачити нас? – примружився Гілбест.

– Нічого не радий, просто набридло мерзнути в сирій хаті, а обіцянку тримати ж треба, раз дав, – фальшиво насупився Аквій. – Скоріше б вже додому повернутись, ніг майже не відчуваю!

Вперед із загону виступив Саран:

– Дякую, що дотримався обіцянки, але тобі доведеться померзнути ще ніч. У нас є поранені й ми навряд чи встигнемо дістатися хоча б надвечір до Солітюда.

Аквій глянув на перев'язану голову Когана та Моріана, що спирався на плече Левелона. Якщо, бувши здоровими, загін йшов пів дня від міста до цієї хатинки, то що говорити про поранених. Вони стануть справжнім тягарем, через який і до ночі не дістатися, а ночувати буде ніде. Не на купині ж спати, згорнувшись калачем?

– Гаразд. Вже краще так, ніж одному кукувати, – кивнув хлопчик і потопав до вогнища, гріти руки.

– От і славно, – посміхнувся Саран. – Моріан та Коган нехай поки розмістяться в хаті й візьмуть усі шкури, які є, щоб не мерзнути. А ми поки зберемо все, що можна розпалити.

Хронлаф і Гілбест допомогли пораненим влаштуватися на ліжках. Коган упирався і не хотів відпочивати, норовив допомогти іншим збирати сухостій, але досить було один раз запаморочитися голові, як босмер враз розгубив усю жвавість і вмостився поряд із Моріаном, загорнувшись у шкури.

Інші розбрелися по острову, добувати все, що могло згодитися для багаття. Ісгерд ламала торішній очерет, коли непомітно до неї підійшов Саран.

– Вчора ти дуже здивувала мене своїми промовами, – від його голосу, що виник серед шуму трави й гуркоту дрімлюг, Ісгерд здригнулася. – Це було несподівано. Навіть не знаю, як тепер віддячити.

– Я діяла на користь загону, – знизала плечима дівчина. – Не одна я розумію, що кращого кандидата на квестора серед нас не знайти. Завдання ясно показало це. Хіба ти не згоден з цим?

– Можливо… не знаю. Я ніколи не прагнув лідерства.

Саран заходився допомагати Ісгерд ламати очерет й разом вони захрумтіли сухим листям, залишивши розмови на якийсь час. Коли в обох вже були гарних розмірів пучки, данмер зупинився й глянув на дівчину чорним, як смола, оком, єдиним, що бачило. Інше, сліпе, було повністю молочного кольору й Ісгерд іноді гадала, справжнє воно чи штучне, але спитати соромилася.

– Мені не вперше здається, що в тебе є якийсь прихований мотив, який спочатку змусив тебе переконати загін піти на завдання, а потім вибрати мене квестором. Ти говориш красномовніше Моріана, спонукаєш своїх побратимів до дій і спритно нав'язуєш свої ідеї. Я хотів би знати причину.

Ісгерд пожувала губу. Вона відчула себе загнаним у пастку звірком. Її мотив був простий і незмінний з самого початку – вона прийшла в Легіон для того, щоб згаяти особисту образу на Братах Бурі, стати карою для них, зловити й відправити в тюрму якомога більше. Зробити так, щоб не-норди перестали боятися жити в Скайримі. Помститися за батьків, себе, Мільвен та її друзів, змушених бігти у Валенвуд. У цьому не було нічого ганебного, немала частина тих, хто ставав легіонером, були керовані подібною ідеєю. Кожен мав власну причину ненавидіти Братів Бурі.

То чому зізнатися в цьому Сарану, своєму другові, було так складно?

– Я не готова говорити на цю тему.

Саран усміхнувся краєчком, вже очікуючи на таку відповідь. Він зрозумів це одразу, як Ісгерд нервово закусила губу.

– Я вже кілька разів бачив, як загін загорявся твоїми словами, і сам підтримував тебе, – по-доброму сказав він. – Чому ти не запропонувала свою кандидатуру?

– Не думаю, що мене насправді хтось би підтримав. Поки що я просте дівчисько, яке щось там вміє та тільки й може, що казати запальні промови. Ти ж допоможеш нам стати важливою частиною імперської армії, а не просто залишитися допоміжним загоном, про який згадуватимуть у крайньому разі.

– Це те, для чого ти тут?

Ісгерд зробила крок у бік хати, що виднілася в тумані темним кривим силуетом.

– Так, – коротко відповіла вона.

Саран кивнув:

– Добре. Я почув тебе.

Він зітхнув, дивлячись услід Ісгерд, і неспішно пішов за нею, зручніше перехопивши зібраний сухостій.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Болотяний туман розвіявся і явив солдатам берег Хаафінгара, скелю над морем і кам'яну стіну Солітюда, на якій, як символ міста, повільно провертав свої лопаті млин.

– Знаєте, навіть зі зламаними ребрами й на цих болотах краще, ніж у казармі, – прокряхтів Моріан, підтримуваний під руку Левелоном.

– Як швидко звикаєш до хорошого, – вдихнув на повні груди Гілбест.

Гнильний запах, типовий для топів Х’ялмарка, більше не крутив носи, як було спочатку. Навіть волога, що просочила чоботи, вже не здавалася такою гидкою. Кожен із загону був радий перебуванню на волі й хотів відтягнути момент повернення якнайдалі, бо повернися вони в Похмурий замок і, незалежно від результату завдання, щоденні тренування продовжаться, а разом з ними ранні підйоми, злі крики капітана та практично повна відсутність особистого часу.

– Якщо ці болота такі гарні, боюся уявити, як виглядають ваші казарми, – поглузував Аквій.

– Повір, малий, так суворо, як у Легіоні, жоден селянин не живе, – відповів йому Хронлаф, добродушно скуйовдив світлі кучері Аквія. Хлопець показав норду язика:

– Підросту й перевірю, чи так воно.

– Поки ти виростеш, вже десять разів перехочеш, – відмахнувся Коган. – Я ось щотижня то хочу звалити, то залишитися. Все через них, – він кивнув на товаришів.

– Ти щось проти нас маєш? – насупився Хронлаф.

– Тільки не проти тебе, здорованю, – усміхнувся босмер й поплескав норда по плечу.

– Гаразд, закінчимо з розмовами, – звернувся до всіх Саран. – Ми й так затрималися, настав час і честь знати.

Гілбест закотив очі:

– Тільки не кажи, що хочеш якнайшвидше повернутися.

– Легіон не цікавлять особисті бажання солдатів. Служба є служба, ми не можемо стояти весь день і вести бесіди, якби не хотіли цього.

Босмер поморщив ніс:

– Ще трохи й ти перестанеш мені подобатися як лідер.

Всі засміялися і це зняло напругу перед майбутнім поверненням до Похмурого замку.

Перебиралися на інший берег так само, як і минулого разу – спочатку одна група, потім друга. Незабаром ноги торкнулися суші Хаафінгара, твердої та незвично сухої після боліт, і це принесло деяке полегшення. Ісгерд не терпілося стягнути чоботи й добре просушити ноги. Вона зробила кілька глибоких вдохів та видохів, насолоджуючись чистим повітрям, в якому крім морського бризу, не було жодних домішок гнилих рослин. Що б там не говорили інші, а як же приємно покинути болота.

– Мені якась подяка покладається за мою роботу? – спитав Аквій діловим тоном, ніби справжній торгаш.

– Похвала батьків та безпечний шлях до Морфалу, – посміхнувся Хронлаф. – Твій батько нам тебе нав'язав, хай тепер і дякує.

– Якби не я, ви б заблукали там!

Гілбест упер руки в боки та нахмурився, починаючи дратуватися:

– Взагалі-то ти нас залишив після старої хати і ми цілком впоралися самі.

– І все ж хлопчик дійсно нам неабияк допоміг, – заступився за Аквія Моріан. – Інша справа, що нам нічим його віддячити. Адже так? – він подивився на Сарана.

Данмер розвів руками:

– Все, що ми могли дати тобі – ми дали у дорозі. Тепло, їжу та безпеку. Така наша плата за твою працю. Чогось ще, на жаль, у нас дійсно немає.

Аквій покривив губами, висловлюючи невдоволення, а потім несподівано розреготався, показуючи пальцем на збитих з пантелику солдатів:

– Та я пожартував! Бачили б ви свої пики!

– Відшмагати б тебе за все хороше, та твій батько на нас дивиться, – процідив Коган, косячись на пагорб.

Біля тину, за яким розкинулися сільські будинки, стояв вусатий чоловік і спостерігав за подіями. Побачивши його, Аквій кинув щось нерозбірливе на прощання солдатам і стрімголов побіг до ґанку.

– Ніякої поваги, – скрипнув зубами Гілбест.

– Спочатку її заслужити треба, – сказала Ісгерд. – Поки що ми лише купка зелених новобранців, нічого особливого.

– Чи багато ти там розумієш? – пирхнув бретон. – Тобі взагалі скільки років, зелень дрібна?

Саран стомлено змахнув руками:

– У мене голова від вас починає гудіти. Ходімо вже, – він повільно пішов на крутий підйом, що вів до Солітюда, а за ним рушили всі інші.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Контуберія із семи осіб увійшла до внутрішнього двору Похмурого замку, коли там проводилося вечірнє тренування. Солдати, розбиті на невеликі групки, займалися зі своїми капітанами, відточуючи майстерність володіння луком, мечем та щитом. Капітана Егнара, який мав навчати Ауксиліїв, ніде не спостерігалося, проте темношкірий редгард Назету був тут як тут. Він займався з групою імперців і з появою свого загону перервав вправу та пішов до них. Це привернуло увагу інших бійців і двір Похмурого замку стрімко поринув у тишу, пронизану цікавістю. Конкуренція за завдання була настільки гарячою, що тепер усім не терпілося дізнатися про її результати.

Назету зупинився перед Ауксиліями:

– Ви повернулися, – констатував він факт замість вітання. Образа на товаришів все ще ховалась у його серці.

– Не чекав, га? – хитро запитав Гілбест і тут же отримав від Левелона тичок у бік.

Саран виступив уперед:

– Вітаю, Назету. Не підкажеш, де знайти капітана Егнара?

Відповідати редгарду не довелося. Їхній капітан мчав через все подвір'я від Храму Богів, і обличчя його слабко приховувало подив. Слідом за ним потяглися й інші офіцери, а за ними солдати, серед яких Ісгерд вловила похмурого Діона Делюміноса. З першої їхньої зустрічі вони стали мимовільними суперниками. Дівчина посміла глузувати з його мрії, а таке не забувається просто так, тим більше не після того, як можливість підвестися в очах капітанів увели з-під носа. Якщо кожен охочий вставатиме на шляху, то так ніколи офіцером не стати.

Ісгерд не відчувала задоволення через те, що між нею та Діоном пролягла тінь. Вона, як і він, просто йшла за метою і, що вдієш, виявилася шустрішою.

– Ауксилії! – вигукнув капітан Егнар на середині свого шляху. – Всі живі та, – він помітив здалеку перев'язану босмерську голову й скорченого бретона, – майже цілі. Вражаюче, – нарешті він постав перед ними, обійшовши Назету. – Хто піде зі мною до старшого капітана Метілія та доповість про все?

Загін поступився в сторони, виділяючи таким чином Сарана.

– А, ти, – Егнар кивнув. – Добре. Назету, – він обернувся на редгарда. – Допоможи своїм товаришам. Кому потрібна допомога у лікуванні, відведи до Храму Богів.

Егнар розвернувся й вже зробив крок, йдучи, коли Ісгерд раптом схаменулась й гукнула його:

– Капітане! Ми хотіли б повідомити вам важливу звістку.

– Після вечері, – відмахнувся той і продовжив шлях. Саран швидко забрав у Хронлафа величезний мішок з обгорілою головою троля та поспішив слідом.

Інші офіцери та солдати, хто спостерігав за всім цим, з цікавістю розглядали пошарпаних Ауксиліїв, доки ті йшли за Назету до замку. Різношерста купка солдатів точно стане предметом балаканини на найближчі дні.

– Я все ще засмучений вашим вчинком, – сказав Назету, супроводжуючи загін у казарму. – Наступного разу краще обговоріть заздалегідь все зі мною. Просто заради загальної безпеки.

– Ти нам більше не лідер, – кинув зухвало Гілбест, – щоб ми з тобою радилися.

Назету не придав значення сказаному:

– Такі речі залежать від рішення капітана Егнара, а не від вас.

– Гілбест грубо висловився, але це правда, Назету, – зі всією ввічливістю сказав Моріан, все ще спираючись на плече Левелона. – Ми брали участь у серйозному завданні, під час якого зрозуміли, хто є хто, та вибрали собі нового лідера, якому зможемо довірити своє життя.

Редгард невдоволено скрипнув зубами, повторивши:

– Все залежить від рішення капітана Егнара і поки він нічого не сказав із цього приводу, ви підкоряєтеся мені.

Гілбест надувся, роздумуючи, щоб ще такого сказати. Коган закотив очі й влігся на своє ліжко, з блаженством прикриваючи повіки. У казармі запанувала напружена тиша.

– Сьогодні ми обговоримо це з капітаном, – заговорила Ісгерд, – а поки що немає сенсу сваритися.

– Просто нехай перестане корчити з себе ватажка! – обурився Гілбест.

– Він наш квестор, – зауважила дівчина.

– Поки що, – пирхнули у відповідь.

– І тому ти повинен слухатися його, друже, – посміхнувся Моріан. Піт на його чолі не сповіщав ні про що хороше.

Це помітив Назету й підійшов до бретона, пропонуючи свою допомогу:

– Давай я відведу тебе до Храму Богів.

– Буду дуже вдячний, – Моріан сперся на редгарда і вони неспішно покинули казарму.

Коли їхні кроки стихли, у приміщенні знову вибухнув конфлікт.

– Не можу дивитися на його пику після того, як він нас залишив! – гарчав Гілбест.

– Припини поводитися, як мале дитя, – пробурчав з далекого кута Коган. – Ганебно виглядає.

– Помовч там, ельф.

– Я тобі зараз у зад стрілу всаджу, швидко заткнешся.

– Досить! – скрикнула Ісгерд, стиснувши кулаки. – Ми маємо бути командою, одним цілим, а не зборищем озлоблених ідіотів. Як ви допомагатимете один одному на завданнях, якщо гризетеся як собаки? Хронлафе, – вона звернулася до притихлого біля входу норда. – Відведи Когана до храму, йому теж потрібна допомога.

– Нічого мені не потрібно! – запротестував босмер. – У мене нічого не болить!

– Скажи це кривавій плямі на своїй голові!

– О боги, – зітхнув Левелон, який з самого початку не хотів сваритися, тільки був готовий підтримати двоюрідного брата в разі чого. Він зайняв своє ліжко й відвернувся від усіх, не бажаючи розмовляти. Гілбест, який втратив союзника, швидко знітився й теж відійшов до свого місця. Ісгерд залишалася стояти, доки Хронлаф не вивів Когана за межі казарми.

Трохи згодом норд повернувся й залишок часу до вечері всі відпочивали, наскільки це було можливо в кімнаті, що моментально просмерділа потом та запрілими ногами після того, як солдати стягнули з себе чоботи та кіраси. На додачу атмосферу пригнічувало роздратування, яке досі невидимою аурою випромінювали деякі з Ауксиліїв. Саран був зайнятий доповіддю про результати завдання і Назету теж більше не з'являвся, напевно, виконуючи доручення капітана Егнара.

Зустрітися з данмером вдалося лише на вечері. Він вже сидів за їхнім столом з повною їжі мискою та чекав на решту. Вигляд гарячої їжі миттєво пробудив страшний голод у четвірки Ауксиліїв. Отримавши свої порції, вони посідали на лаву й вичікувано подивилися на Сарана.

– Ну, як все пройшло? – першим спитав Левелон.

Саран посміхнувся:

– Добре. Опціон Метілій був вражений головою троля. Сказав, що обговорить нас з керівництвом і, можливо, ми скоро підемо на польові випробування разом з імперцями.

– Що? – випалила Ісгерд. – Ти серйозно?

– Абсолютно.

Всі інші також перейняли настрій дівчини. На їхню думку, тренуватися будь-де за межами міста краще, аніж топтати зо дня у день внутрішній двір Похмурого замку, оточеного високими кріпосними стінами. Навіть якщо їх направлять на болота, подібні до Х'ялмарка, де постійно вогко й моросить дрібний дощик.

- Це значить, що ми можемо зустрітися з повстанцями, - задумливо сказав Моріан. - Я чув, на табори Імперії часто здійснюють набіги. 

- Тебе це лякає? - примружився з підозрою Гілбест.

Бретон знизав плечима:

- Не те щоб лякає, просто я ще нікого ніколи не вбивав. Навіть з тролем ви розібралися без мене. 

Левелон, що сидів поруч, підбадьорливо стис його плече:

- Давайте не думати про погане. Рано чи пізно це станеться, бо ми солдати, але не будемо перейматися за це зараз, гаразд?

Ауксилії закивали, погоджуючись. Ісгерд мовчки підтримала усіх, хоча у самій руки вже були у крові. Вона не пишалася своїм досвідом, це був просто факт, що підтверджував її військову діяльність. Та нехай це поки залишається в таємниці і всі навколо вважають, що вона такий самий новачок.

І все ж їй було складно стримати веселу посмішку й блиск в очах, надто жвавий в порівнянні з іншими Ауксиліями. Ісгерд жадала виконати свій задум і повернутися додому, туди, де її чекають і будуть раді бачити. І хоча вона не дуже уявляла терміни та межі цієї мети, вона відчувала, що якщо просто плистиме за течією, на це підуть роки. Безвилазно сидіти в Похмурому замку і виконувати щодня одне й те саме, як безвільне теля, Ісгерд не збиралася.

Звісно, її відвідували погані думки. Своєю кінцевою метою Ісгерд вважала настання спокою та миру для не-нордів Скайрима, але від такої масштабності її охоплювала справжня паніка. Одна річ – ловити й відправляти у в'язницю Братів Бурі, інша річ – зробити те саме з їхнім лідером, який і є причиною усіх бід. З такими шишками повинні розбиратися військові чином повище – трибуни, легати та сам генерал. «Тільки з перемогою над Ульфриком Буреплащем у Скайримі настане мир», – розуміла просту істину Ісгерд і руки її готові були опуститися. Їй не наблизитися до цього воїна, бувши простим солдатом, для цього доведеться рости у посадах. Але чи вистачить їй сил та часу для цього? «Мені доведеться вибирати, що для мене важливіше: помста чи кохання, – гірко усвідомлювала дівчина. – І якщо я виберу помсту, то можу витратити на неї довгі роки. Навряд чи з повстанцями вдасться швидко розібратися. А якщо кохання – то в якийсь момент мені доведеться все кинути, незалежно від результату, та повернутися у Йорваскр. Інше питання: коли настане цей момент і чи буде вже сенс вертатися? Лист, який я надіслала майже місяць тому, досі без відповіді».

Іноді Ісгерд ставало смішно від своїх грандіозних планів. Почуй її хтось, посміявся б разом із нею. Хочеш насмішити богів, повідай їм про свої плани! Хто вона така, щоб уявляти себе благородним борцем з повстанцями, ба більше, з чого взагалі вирішила, що колись виб'ється з простого солдата в когось більш значущого? Її думки були просякнуті юнацькою дурістю, бурхливою фантазією та недосвідченістю, і тому Ісгерд нічого не розказала Сарану, коли він попросив про це. Він, мабуть, не зрозумів би її.

Незважаючи на те, що з Сараном вони були добрими друзями, ідея проголосити його лідером загону була не зовсім щирою. Ісгерд не довіряла собі, як керівнику, і була впевнена – решта так само не довіряла їй, а Саран був тим, за ким мимоволі йшли. Данмер подобався загону своїм спокоєм, дружністю та розважливістю. Він слухав усіх, але особливо уважно – Ісгерд. Це вона перевірила та підтвердила у своїх теоріях, коли Саран погоджувався з її ідеями та робив так, як вона підказувала. Ах, як би паршиво це не виглядало, але дівчина вирішила, що поки вона сама не отримала вотум довіри, вона добиватиметься бажаного через Сарана. Ні, Ісгерд ніколи не відрізнялася хитрістю та підступністю, однак безумовна підтримка друга давала цю можливість сповна.

– І все ж, поки що це тільки слова опціона Метілія, але сподіватимемося на краще, – підсумував Саран їхню розмову і загін взявся за їжу, заїдати голод та думки, що роїлися в голові.

Chapter 24: Підземні одкровення

Notes:

Деякі примітки:
- місяць Початку морозів - жовтень
- Юліанос - імперський бог мудрості та логіки

Після вдалого завдання Ауксилії отримали свій законний вихідний і провели його банально просто – відлежуючись у своїх ліжках. Усі, як один, бажали відіспатися досхочу й не вскакувати як бджолою вжалені, щоб поспіхом одягтися та вмитися. Тому в той день їх бачили хіба що на обіді та вечері у їдальні, а весь інший час вони провели в казармі, один раз тільки вийшовши на вулицю, подихати свіжим прохолодним повітрям.

Розмова з капітаном Егнаром виявилася напруженою. Він не хотів змінювати квестора, щоб не навчати заново всім аспектам нового помічника, але Ауксилії не відступали. Було ясно як день, що Назету був поза колективом і ця проблема з’явилася ще задовго до полювання на троля. Редгард з першого дня, як його призначили квестором, брався за виконання зобов’язань надто старанно й поводився з товаришами ледве не як другий капітан. За це його не те щоб незлюбили, але в близьке коло не впустили. Сімка Ауксиліїв стала, якщо поки не друзями, то добрими приятелями і Назету вибивався на їхньому фоні немов біла ворона серед чорної зграї. Дилему вдалося вирішити тільки опціону Метілію, до якого згодом особисто звернулися Ауксилії. На диво, він поставився до їхнього питання з розумінням та швидко розсудив ситуацію – Назету залишався особистим помічником капітана Егнара, фактично його секретарем, і більше не входив у склад Ауксиліїв, натомість у загону тепер був інший квестор, який надалі братиме участь у всіх завданнях та навчаннях.

Здобувши маленьку перемогу, Ауксилії ввімкнули режим очікування польових навчань, які, на їхню думку, от-от повинні були розпочатися, адже дві сотні новобранців, набраних ще влітку, вже декілька місяців безвилазно тренувалися в Похмурому замку і мали б перейти до складніших тренувань. Однак час йшов, а нічого не змінювалося.

Непомітно літо змінилося осінню і в місяць Початку морозів у Солітюд приїхала делегація з Сіроділа, а разом з нею повернулися з завдань кілька загонів Імперського Легіону. У внутрішньому дворі стали все частіше з'являтися старші чини: трибуни, префекти та сам генерал Тулій. Майже щодня він супроводжував в Імператорську вежу вельми поважних особистостей у золотих обладунках з розшитими червоними плащами.

Тісно стало буквально всюди й всім. У казармах додалося спальних місць і навіть до Ауксиліїв, які трималися від імперців осібно, підселили кількох солдатів, зсунувши ліжка й тумби максимально щільно одне до одного. За чутками, що гуляли замком, така велика кількість солдатів була пов’язана з тим, що Легіон нарощував міць у відповідь на активне розростання повстанського руху у Скайримі. Офіцери не давали ніяких прогнозів і не ділилися світовими новинами, але всі прекрасно розуміли, що в казармах ще ніколи не бувало настільки тісно. Це була геть не типова ситуація.

На вечерях прибулі солдати ділилися історіями про свої мандри, про те, як ловили злочинців та охороняли володіння. У такі моменти в їдальні ставало неабияк тихо і всі слухали із захватом, мріючи колись і самим прикласти руку до порядку в провінції. Найбільший інтерес викликали розповіді про Братів Бурі. Ісгерд тоді нагострювала вуха й забувала жувати, перетворюючись на цілковитий слух.

– Було одного разу таке: сидимо ми біля вогнища, п'ємо ель, який купили в місцевих, – розповідав чорнявий хлопець Маріус із розмашистим старим шрамом на пів обличчя, – як чуємо – коні стривожилися. Я попросив Христана подивитись, чого це вони, ну він й пішов. Не проходить і п’яти хвилин, як бачимо – біжить стрімголов назад та кричить: «Покидьки тут! Дикуни!» Я одразу зрозумів, про кого мовиться. Ми усі мечі похапали й встали в стійку, чекаємо-чекаємо, а з темряви ніхто не виходить і тиша така дивна...

Ісгерд мимоволі затримала подих і помітила, як інші теж підібралися. Солдат нагнітав атмосфери, тримаючи довгу інтригу та вдивляючись в завмерлі обличчя. Здавалося, зараз уся їдальня вибухне від напруги, яку можна було хоч ножем різати, але вибухнув тільки цей солдат та його побратими від гучного сміху до сліз.

– А там нікого не було, уявляєте? Христан пожартувати вирішив, тільки й усього!

Народ загудів невдоволенням, покидав ложки в миски й почав ганьбити оповідача на чому світ стоїть.

– Я тобі подібних жартів можу безліч розповісти! – обурився один.

– Ага, краще б і не починав, – підтакував другий.

Маріус продовжував стояти в центрі їдальні і посмішка поступово гасла на його обличчі. Він окинув усіх цупким поглядом і зі всією серйозністю заявив:

– Можу розповісти одну історію, тільки навряд чи ви слухати захочете.

– Чому ж це? – гучно вигукнув Гілбест, так само невдоволений, як і майже сотня інших солдат.

У їдальні знову стало тихо. Маріус глянув на бретона:

– Вона страшна. По-справжньому.

– Ну то розкажи! Ми й не таке готові слухати, сидячи в чотирьох стінах! – наполегливо попросив імперець з дальнього кута.

Чорнявий переглянувся зі своїми побратимами й, злагоджені за роки сумісної праці, ті одразу зрозуміли його та знітилися. Один суворо сказав:

– Навіть не думай, Маріусе! Ми пообіцяли офіцерам залишити цю історію в забутті й нікому її не розповідати.

Ця заборона тільки більше розбурхала у присутніх інтерес. Їхні очі заблищали та їжа залишилася без уваги, бо прикута тепер вона була цілковито до Маріуса і його загону. Що ж там за історія така, що навіть офіцери заборонили про неї говорити?  

Маріус хитнув головою:

– Нехай послухають, раз такі сміливці, та потім не жаліються, що їх не попереджали! – він поглянув у зал. – Чи чув хто-небудь з вас про катакомби, що простягаються під усім Солітюдом?

Народ зашумів, хтось стверджував, що знає, хтось, навпаки, вперше чув. Ісгерд теж не знала про їхнє існування, хоча, ясна річ, що в місті була добре розвинута каналізація, судячи з труб, вбудованих у стіни душових кімнат, та по дірках у туалетах, які виводили нечистоти кудись за межі міста. Ввечері прислуга, яка займалася підтримкою вогню в осередках по всьому замку, топила окрему велику піч для нагріву величезних металевих бочок, в яку солдати власноруч заливали відра колодязної води для гарячого душу. Вайтран не був настільки розвиненим, а про Ельфійські Луки взагалі нема чого казати.

Але щоб окрім каналізації існували ще катакомби, які могли пролягати ще глибше під землею та мати нескінченні заплутані тунелі, занурені у пітьму? Це було б складно уявити, але не тоді, коли знаєш, що Солітюд стоїть на величезній скалі, в якій цілком можливо викопати ціле підземне місто.

– Ти знаєш щось про катакомби? – спитала Ісгерд у Сарана.

Той знизав плечима:

– Ну, я точно знаю, що Храм Богів має спуск у склеп, але наскільки він великий та глибокий, гадки не маю.

В цей момент присутні в їдальні галасливо підганяли Маріуса, щоб він кидав затягувати інтригу й скоріше переходив до справи. Було помітно, що почувши слово «катакомби», частина солдатів серед тих, хто вже не перший рік служить в Легіоні, особливо оживилася. Мабуть, вони вже чули і не раз цю історію, хоч існувала заборона на розповідь, і їм було цікаво подивитися, як відреагують новачки.

– Це сталося ще років п’ятдесят тому, – заговорив Маріус. – Група солдатів, таких самих як ми зараз, дізналася про катакомби під містом від священника з Храму Богів. Він розказав їм, що у Третю Еру Солітюдом правила королева Потема. На сконі своїх літ у пошуках могутності вона звернулася до чорної магії та почала призивати на допомогу даедра, воскрешати мерців та перетворювати людей на вампірів, щоб зробити королівство Солітюд величнішим та непереможним за будь-яке інше. Однак про її діяння дізналися й завадили поширенню нечисті, а її саму вбили. Тіло королеви вже кількасот років лежить в цих катакомбах, ніким не знайдене. Та група солдатів надихнулася цією легендою і пішли на пошуки її кісток. Вони нічого не знайшли, але знатно нажахалися – їм чулися дивні звуки та ввижалися привиди тих, хто після чорних ритуалів не віднайшов спокою. Відтоді спускатися у підземелля стало традицією – випробуванням новачків на сміливість. Кожен рік вони під наглядом старших солдатів спускалися у катакомби й мали витримати ніч аж до ранку, тим самим доказавши, що є справжніми воїнами.

– Я чув від свого старшого брата про щось подібне, – сказав хтось з натовпу, та на нього одразу зашикали, щоб він не перебивав розповідь.

– То ти можливо знаєш, – з викликом перепитав Маріус, – що кілька років тому сталася трагедія, після якої ці посвяти припинилися? – він обвів усіх похмурим поглядом. – Вчергове відправивши з десяток новачків у підземелля, старші солдати залишилися чекати на них під дверима. Коли минула ніч, узявши факели, вони спустилися в катакомби, аби забрати новачків, однак з десяти людей на них чекав лиш один, абсолютно сивий та переляканий до втрати мови. Не було ані крові, ані частин тіла, ані шмаття одягу – нічого, що могло б залишитися від дев’яти людей. Пізніше лікарі змогли повернути тому бідоласі дар мови й він доповів, що на них напали якісь невідомі сутності, привиди чи щось таке. Вони хапали усіх на своєму шляху й тягнули в глибини підземелля, куди ніхто ніколи не заходив. Тільки він один зміг вижити, бо стояв подалі від усіх і, як тільки здійнявся галас, кинувся навтьоки. До ранку він наосліп переховувався серед кам’яних виступів та по кутах, чуючи, як хтось невідомий блукає коридорами й стогне. З тої пори посвяти більше не проводилися. Я прийшов у Легіон й вже не застав того хлопця, бо він встиг померти до того часу – його серце не витримало звичайного шереху пташки у кущах.

– Боги, яка брехня! – голосно хмикнув Діон, схрестивши руки на грудях. – Я знаю усе про Легіон та Солітюд, але про зниклих у катакомбах солдатів не чув жодного разу. Хіба ця подія не стала б надбанням суспільства, якби сталася насправді? Люди люблять страшні історії.

Один з побратимів Маріуса нахмурився:

– Ми вже казали, що офіцери суворо заборонили розповідати про цю подію. Тому вона й не вийшла за стіни Похмурого замку, бо всім було велено тримати язика за зубами як німим рибам.

– Але твій товариш розказав її сьогодні сотні солдатів, тож хтось з нас точно пробовтає своїм друзям та родичам при нагоді, а там справа за малим, – цілком логічно зауважили з натовпу.

Маріус розвів руками:

– Навіть якщо так, головне, що було потрібно офіцерам – щоб ніхто більше не лазив у ті катакомби, аби трагедія не повторилася. Якщо ж хтось з вас розкаже історію своїм друзям, вони сприймуть її як звичайний жахастик, в чому немає проблеми.

Діон здійнявся на ноги, діловито відходячи від стола:

– Я не вірю в правдивість цієї страшилки. Ба більше, я планую начхати на заборону офіцерів й взяти участь у цьому випробуванні!

Народ загомонів. Оце так виклик! Навіть якщо враховувати, що в розповіді Маріуса правди – крапля в морі, це все одно не скасовувало того факту, що стирчати всю ніч в холодній сирій пітьмі – справжня перевірка на витривалість! Як казав колись Моріан, в темряві може примаритися будь-що, навіть якщо насправді там нічого немає.

Маріус склав руки на грудях:

– Хочеш пройти випробування та доказати усім свою сміливість? Чи точно не злякаєшся того, що може критися у катакомбах?

Діон твердо стояв на своєму:

– Не тільки я, а й весь мій загін піде, бо ми не з боязкого десятка. Покажемо, на що здатні справжні солдати!

Їдальня гуділа від захвату. Ніхто, окрім Діона та його товаришів, не викликався проходити посвяту, натомість усі вже захоплювалися ними, наче героями. Ісгерд сиділа, спершись щокою на долоню, байдуже спостерігаючи за цією виставою. Вона навіть не думала питати інших Ауксиліїв, чи хочуть вони також показати свою мужність – одна справа доказувати щось офіцерам, інша – кидати перла перед свинями штибу цих солдатів.

Хлопці з загону Маріуса переглянулися, заплескали у долоні й засвистіли, підтримуючи задум. Їхній ватажок й сам вишкірився подібно до хитрої лисиці. Ісгерд пирснула – їхня страшилка була брехнею з самого початку. Саран почув звук з її сторони та повернувся, розтлумачивши це по-іншому:

– Тільки не кажи, що хочеш теж кинути виклик.

– Ні. Я не вірю в цей жахастик і мерзнути усю ніч в катакомбах не хочу.

Навпроти відізвався Коган:

– Твоя реакція мене дивує. Виходить, я дарма вже п’ять хвилин переймаюся, що ти зараз вскочиш і теж оголосиш нас учасниками?

Ісгерд, як і багато інших дівчат та хлопців, полюбляла слухати й розповідати жахастики по вечорах, зібравшись навколо багаття. В такі моменти навіть шелест листячка на вітру міг здатися величезним ведмедем. Багата фантазія малювала страшні фігури серед кущів та дерев, а пташиний спів та тріск вогню зливався, утворюючи нові моторошні звуки, які легко було прийняти за потойбічні стогони. Одного разу в лісі пронизливо закричала лисиця й Ісгерд разом зі всіма кинулися тікати до селища, забувши про всі свої пакунки з їжею, ковдри та багаття, що залишилося палати. Довелося старшим хлопцям йти та гасити вогонь, щоб він не перекинувся далі та не розпочав пожежу. Ох і ганили вони тоді переляканих дітей, та все посміювалися, згадуючи самих себе в подібній ситуації.

Особливо вдалим можна було вважати рідкий вечір, коли від нудьги до їхнього багаття навідувалися дорослі юнаки та бралися теж розповідати страшні історії. Тут вже величезні ведмеді та кудлаті вовки перетворювалися на відьом з пташиними ногами, привидів у закинутих фортах та прокляті речі, які несли в собі біди та навіть смерть. Історії були одна жахливіша за іншу, така, що потім ще тиждень ночами спати неможливо було від страху.

Це вже після нападу на селище Братів Бурі Ісгерд зрозуміла, що всі ці історії ніщо в порівнянні з жахами реального життя. Коли тікаєш від справжньої смерті, яка дихає тобі в спину; коли потрапляєш до рук маніяків і не знаєш, чи доживеш до світанку; коли вперше руки обагряє чужа пекуча кров і усвідомлюєш, що щойно забрав чиєсь життя.

 Тому Ісгерд не повелася на розповідь Маріуса. Звісно, неправдою буде стверджувати, що дівчину вона зовсім не зачепила – насправді цей вечір на мить повернув до безтурботних часів, нагадав дитинство. Слухати історії це завжди цікаво, а страшні тим паче. Однак одна справа – послухати й забути, а інша – повірити й кинути смішний виклик. Ісгерд давно навчилася відрізняти реальність від вигадок.

– Гей, Ісгерд, – почула вона оклик і повернулася – до Діона, який дивився прямо на неї в цей час, а за ним на дівчину звернули увагу й всі інші, – ти наче намагаєшся скласти враження, що теж не зі слабких горішків, то хіба не хочеш також показати свою міць?

Ісгерд ліниво відірвала голову від щоки:

– Вибач, Діоне, та я маю намір цю ніч спати в теплому ліжку, а не на кам’яній підлозі.

Солдати загигикали такій зухвалості, від чого сам імперець заскреготав зубами й кинув:

– Просто зізнайся, що боїшся темряви, от і все.

На поміч Ісгерд вступився Коган:

– Можливо це тобі слід зізнатися, що самому страшно, от і шукаєш ще компанію? Бо десяти побратимів недостатньо для захисту твоєї переляканої дупи.

Моріан приречено сховав лице за долонями:

– Ні, Когане, ти накличеш на нас біду…

– Твої слова схожі на виклик, а я не хочу стирчати в катакомбах, – в додачу тихо пожалівся Хронлаф.

Їдальня реготала й свистіла, підбурюючи як не на бійку, то на словесну суперечку. Діон тримався рівно, хоча за стиснутими щелепами було ясно, як дратують його насмішки навколо.

– Я чув, ви перемогли троля, – сказав Маріус. – Тоді якесь випробування у катакомбах має здатися вам невеликою справою.

– Авжеж, це невелика справа, – підтакнув Гілбест. – Тому ми й не хочемо брати в ній участі.

Діон зухвало махнув рукою:

– Нехай лишаються. Те, що Ауксилії змогли вбити троля, ще не говорить про їхню мужність. Свідків же не було, хто знає, може їм допоміг якийсь мисливець за монстрами? Звісно, в такому разі слід боятися навіть гидька, яких в тих катакомбах певно багато.

– Та навіть діти не бояться гидька! – вигукнув Левелон. – Ти за кого нас маєш? – а потім повернувся до Сарана. – Що робитимемо?

Саран хмурився, обдумуючи ситуацію. Нікому з Ауксиліїв не хотілося погоджуватися на сумнівну витівку. Завтра ще на тренування йти, а якщо нормально не поспати, то весь день піде коту під хвіст. Егнар буде рвати й метати, якщо вони не зможуть нормально тримати меча в руках. А з іншого боку – скільки ще таких однакових днів буде попереду? Ну, подумаєш, доведеться вислухати від капітана трохи більше образ – хіба вони вже не звикли до цього? Зате хоч щось в їхній службі зазнає змін. На одну ніч, і все ж…

– Я не проти взяти участь у випробуванні, – скромно заявив Саран, немов боявся, що товариші його засміють.

– З глузду з’їхав? – здивувався Коган. – Тобі робити більше нема чого вночі?

– Так, повноцінний відпочинок важливий для нас, – Моріан задумливо чухав негусту борідку. – Однак, я колись чув про Потему й особисто мені було б цікаво вивчити тутешні катакомби. Навряд чи нам представиться ще шанс колись побувати там.

Гілбест рішучо стис кулаки:

– І я хочу піти! Задля нашої честі, щоб ці кляті імперці перестали реготати з нас! – навколо дійсно стояв ґвалт, солдати реготали, та в шумі не було зрозуміло, з чого саме. – Ісгерд, це ж і у твоїх інтересах, так?

Дівчина цей час сиділа, схрестивши руки й підібгавши губи:

– Ну, мене дратує те, як вони зневажливо ставляться до нас. Але мене не турбує думка простих солдатів. Тож я просто підтримаю рішення більшості, яким би воно не було.

– Коган проти, як ми вже зрозуміли, – сказав Саран і босмер кивнув, погоджуючись з твердженням. – А що скажуть Левелон та Хронлаф?

– Я піду за братом, ясна річ, – розвів руками Левелон.

Тепер усі дивилися на Хронлафа, як на останнього учасника опитування, хоча його голос вже нічого по факту не вирішував. Навіть якщо норд відмовиться, він з Коганом були у меншості.

Якраз у це момент до їхнього столу підійшов Маріус і бадьоро поцікавився:

– То ви братимете участь?

– Так, – коротко відповів Саран за всіх.

Поки у їдальню не зайшли офіцери чи хтось не встиг передумати, Маріус швиденько оголосив час та місце зустрічі. Вирішено було не відкладати захід і провести його в цей же вечір після відбою. Йти до входу у катакомби потрібно було якнайтихше, аби жодна жива душа не прознала про солдатів, що гуляють вночі замість сну у своїх ліжках. А у самі катакомби можна було увійти – що немало здивувало багатьох новачків – не виходячи з замку. Ісгерд гадала, що їм доведеться йти до Храму Богів, однак виявилося, що коридор, де були їхні казарми, також мав спуск у підземелля. Це було цілком ймовірно – казарми розташовувалися на напівпідвальному поверсі, під їдальнею, бенкетними залами, переговорними кімнатами та спальнями офіцерів, і його дальній кінець завертав й тягнувся кудись далі, куди звичайним солдатам ніколи не було потреби ходити. Ісгерд гадки не мала, де він закінчувався і куди ще міг привести.

– Сподіваюся, з собою можна буде взяти матрац та ковдру, – бубонів Коган, всім своїм виглядом натякаючи, що перспектива ночівлі в якихось катакомбах його зовсім не приваблює. Він був тим, хто продовжував виражати своє невдоволення, коли як Хронлаф змирився з їхньою участю.

– Гадаю, ніхто не буде проти, – поміркував Саран, – тож зберіть необхідні вам речі, ковдри й свічки.

– І обов’язково відро для фізичної потреби! – хихикнув Гілбест і всі також розсміялися.

Моріан весело сказав:

– Цей жахастик звучав як абсолютна вигадка, тому я впевнений, ми зможемо добряче виспатися.

Ісгерд кивнула:

– Б’юся об заклад, в тих катакомбах взагалі нічого робити.

Хронлаф тихенько відкашлявся:

– А я повірив у історію…

– Тобі слід попросити мудрості у Юліаноса, друже, – добродушно порадив Моріан. – Мабуть, тільки ти один не здогадався, що Маріус з самого початку планував розповісти її.

Ауксилії зайшли у казарму, де їх з порога зустрів Назету:

– Я чув чутки, – заявив він.

– Складно не почути, коли про це балакають усі навкруги, – зітхнув Левелон. Справді, весь коридор гудів від прийдешньої посвяти.

Назету подивився на Сарана, що заходив останнім:

– Чи було правильним заміщати квестора, коли не маєш сил та твердості у своїх словах, щоб стримати легковажність своїх підлеглих?

Данмер знизав плечима:

– Наші дні надто одноманітні, щоб відмовлятися від рідкісної забавки. Якщо хочеш, можеш і сам приєднатися до нас.

Гілбест махнув рукою:

– Та куди йому, ще ж тони паперів для Егнара тягати – ніколи!

Назету схрестив руки, не звертаючи уваги на нахабні заяви бретона:

– А чом би й ні? – Ауксилії завмерли, здивовані почутим. – Коли збираєтеся?

Моріан почухав бороду:

– Через пів години, як дадуть відбій.

– Чудово, – Назету рушив до виходу з казарми. – Я дістану смолоскипи.

Він вийшов і сімка солдатів втупилася у двері, які зачинилися за ним. Тишу порушував тільки шурхіт тимчасового сусіда, босмера, якого підселили до Ауксиліїв. Він сидів біля розтопленого осередку й зашивав штани, абсолютно не зацікавлений в розмові інших.

– Що це з ним? – спитав Левелон у товаришів, киваючи на двері.

Усі розвели руками та знизали плечима – Назету ніколи не підтримував їх, навіть не сміявся над тихим жартом під час тренування, якими сипали Гілбест з Левелоном, поки Егнар не чув.

– Я ж казав, він збирає на нас інформацію для капітана, – сказав Хронлаф.

Коган махнув рукою:

– Як йому треба буде, можу розповісти, скільки разів ходжу по великому та якою рукою підтираюся. Може навіть записати за бажанням, – і пішов до свого ліжка.

Ауксилії погмикали й теж розбрелися. Вечірні байки у столовій затягнули часу і до відбою залишалося зовсім недовго. За цей час солдати зібрали пакунки з ковдрами та свічками, а Назету повернувся з трьома з факелами – скільки зміг взяти зі складу, щоб не привертати зайвої уваги сторожів.

Вдарили вуличні дзвони, знаменуючи десяту годину вечора, і черговий пройшовся коридором, оголошуючи відбій. Солдати швиденько позакінчували водні процедури, покинули вбиральні й розійшлися по казармах. Частину з ламп затушили й поверх занурився в напівтемряву. Але ніхто не спав, навіть ті, хто не збирався брати участь у посвяті.

Минуло пів години і як було домовлено, у двері постукали.

– Виходьте, – покликав солдат один з товаришів Маріуса. – Тільки тихо, щоб жодного звуку.

В коридорі вже збирався загін Діона, теж з речовими мішками, в яких були складені ковдри, а можливо і якась їжа. Ауксилії теж мали при собі пару булочок, які прихопили з їдальні.

Двері інших казарм були прочинені й зацікавлені солдати визирали назовні, проводжаючи учасників поглядами. Ті пішли за Маріусом та декількома його побратимами далі по коридору, віддаляючись від жилих приміщень, а потім завернули за ріг.

Коридор, як і здогадувалася Ісгерд, був довжелезним і в цій частині майже не освітлювався. По відчуттях, він проходив під усім Похмурим замком, мав декілька розгалужень і наглухо зачинені товсті двері, оповиті павутинням. Через загальний відбій і розташування, нічого не було чутно навколо, окрім кроків двох десятків людей. На всяк випадок смолоскип був запалений тільки у ватажка групи, щоб не давати багато світла навкруги та не привертати зайвої уваги, якщо комусь з чергових здумається зайти у це крило.

Маріус зупинився і солдати один за одним теж встали, оточуючи його біля старих дверей, від яких по підлозі тягнув протяг. Судячи з шару пилу їх не відчиняли вже багато часу.

– Далі на вас чекатиме кромішня пітьма, – пошепки сказав Маріус. – Тож приготуйте заздалегідь смолоскипи. На світанку ще до дзвонів ми повернемося за вами. До того часу ви можете проводити свій час як заманеться: хочете – сидіть біля дверей, хочете – гуляйте підземеллям, тільки дивіться, в ньому легко заблукати. Якщо станете кричати – вас ніхто не почує. Тут товсті стіни й достатня глибина, щоби стати вашою могилою на віки вічні, – він всміхнувся. – І не забувайте про те, що може таїтися в темряві. Це можуть бути павуки чи гидьки, а може щось і страшніше.

Його побратим дістав зв’язку ключів, невідомо звідки стягнутих, і провернув один з них у замковій щілині декілька разів. Клацнув замок і солдати налягли, щоб відчинити важкі двері.

– Удачі, – побажав Маріус, відступаючи вбік.

Новобранці переглянулися, покивали й рушили один за одним усередину. Назету дав по смолоскипу Сарану та Левелону і вони розосередилися так, щоб з обох кінців строю було достатньо світла. Коли Ісгерд проходила повз двері, вона помітила, що зі сторони підземелля вони були оббиті листом іржавого металу товщиною з палець, і мали купу подряпин та вм’ятин. «Хто їх залишив?», – задумалася вона і помітила, як Саран нахмурився, теж звернувши на це увагу. Ісгерд не поклала у свій речовий мішок навіть кинджала, вважаючи прийдешню посвяту та історію, яка стояла за нею, повнісінькою дурницею. Вона також не бачила, чи взяв хтось інший якусь зброю.

За дверима на них чекали сходи, що тягнулися униз. Прохід був вузьким, з низькою стелею, тому солдати попереду та їхні смолоскипи не давали повного огляду. Ісгерд спускалася майже остання, за нею йшов Назету, осяваючи дорогу навколо. Як тільки вони пройшли декілька сходинок, як двері за ними зачинилися з глухим стукотом дерева й заіржавілого металу.

– Отже, це все? – попереду тихо спитав Моріан. – Тепер нам кукувати тут до ранку?

– Я досі не можу повірити, що ми погодилися на це, – почулося зітхання Хронлафа.

Імперські солдати, що йшли першими, теж перемовлялися і їхні голоси відбивалися від сирого каменю, перекриваючи голоси тих, хто йшов позаду.

– О, ти вже кажеш «ми»? – їдко зауважив Гілбест.

– А хто ще? – перепитав Коган, вступаючись за норда. – Ми ж одна команда, завжди діємо разом. Ну, Назету хіба що не з нами, вважай, та то вже було його особисте рішення.

Редгард промовчав на цю шпильку. Ауксилії якраз дісталися поверху й зустрілися з натовпом імперців. Вони не поспішали відходити, від чого Ісгерд, Моріан та Назету все ще залишалися на останніх сходинках.

– Ну, чого застрягли? – голосно спитав Гілбест. – Вже злякатися встигли?

– Ми вирішуємо, куди йти далі, – відповів хтось з імперців.

Левелон змахнув руками:

– Куди йти? Та куди-небудь, тільки не стійте стовпом на проході. Хронлаф, веди.

Норд, як найбільший і найвищий серед усіх – другим за зростом був Назету – потіснив Сарана, що очолював групу, озирнувся на нього, безмовно питаючи, куди йти й, отримавши кивок вбік, почав проштовхуватися крізь імперців. Ауксилії хутко пішли за ним. Коли Ісгерд проходила повз імперський загін, вона зустрілася з Діоном. Той глянув на неї звисока й хмикнув. «Ах, думаєш, тут тільки ти хоробрий? Ну, ми ще подивимося, хто кого!», – погрозливо подумала Ісгерд.

В останню мить вона помітила також Алексію, а трохи далі їхнього приятеля Картруса, який обговорював щось зі загоном. Що ж, старі знайомі знову зустрілися в одному, потенційно небезпечному, місці. Це, звісно, була не зустріч з шаблезубом, але хто його знає, що ще може ховатися в цих підземеллях.

Ауксилії просувалися вглиб темного коридору, залишаючи позаду себе плямку світла від імперців і утворюючи власну завдяки трьом смолоскипам. Це було небагато, щоб освітити все навколо, але достатньо, щоб бачити дорогу під ногами.

– Де зупинимося? – спитав Моріан. – Ми ж не будемо блукати усю ніч цими коридорами?

– Гадаю, в одній з цих кімнат, – сказав Саран, вказуючи на двері, вмуровані в товсті стіни. Їх тут було небагацько, але зустрічалися вони регулярно. До одної із таких і підійшов данмер. Він спробував потягнути ручку і з деяким зусиллям двері піддалися. Заглянувши всередину й освітивши простір, Саран кивнув:

– Підійде. Заходьте.

Гуртом один за одним Ауксилії увійшли до приміщення. Це була простора кімната, на диво, з парою старих напівгнилих стільців і відром в дільному куті.

– Здається, тут вже бували, – помітив Левелон.

Несподівано голос подав досі мовчазний Назету:

– Це дійсно так, бо такі посвяти проводяться кожен рік.

– Кажеш, кожен рік? – здивувався Левелон. – Тобто Маріус всім нахабно набрехав?

Назету поблажливо похитав головою:

– Маріус розповідає про катакомби щоразу, як по осені його загін вертається у Солітюд.

– Звідки ти це знаєш? – спитала Ісгерд.

– Бо минулого року я був на вашому місці, – всміхнувся Назету.

Левелон так вразився, що ледь не ткнув редгарда пальцем:

– Почекай, я думав, ти прийшов у Легіон трохи раніше за нас, але аж ніяк не на цілий рік!

Як мало вони, виявляється, знали про Назету! Це було шоком для всіх, мабуть, окрім тільки Сарана. Він не став реагувати так само дико, як його побратими, натомість змінив тему:

– Тут достатньо сухо й не так холодно, як в коридорах. Можете обрати будь-яке ліпше місце й розкладати ковдри, – він вказав на відро. – І давайте не псувати й без того важке повітря і справляти потребу тільки по маленькому.

Чоловіки пореготали, а Ісгерд підібгала губи:

– Пропоную винести відро в коридор, – і додала з короткою паузою. – Задля комфорту кожного.

Усі одразу зрозуміли, що мається на увазі. Чоловіки не стидалися один одного, однак для жінок це була більш делікатна справа. Коган хихикнув:

– Тоді комусь доведеться ходити разом з Хронлафом, бо він злякається сам виходити назовні.

– Гей, я не настільки боягуз! – ображено буркнув норд.

Коган поплескав його по плечу:

– Годі тобі, здорованю, ми тебе вже добре знаємо, тож можеш не хоробритися.

Ініціативу єдиної дівчини в загоні все ж підтримали й виставили відро за двері. Потім Ауксилії розклали ковдри, поближче один до одного. Місце це було все ж незатишне й похмуре навіть за веселими жартами, й відходити далеко один від одного не хотілося. Та й ночувати разом буде в будь-якому разі тепліше.

Солдати всілися, загорнувшись у ковдри, й затушили смолоскипи, а щоб не сидіти у цілковитій темряві запалили декілька свічок. Дальня частина кімнати залишалася занурена у пітьму й складала враження нескінченності. Вглядатися у темряву було неприємно й хотілося розвіяти напругу в атмосферу, тому солдати вдалися у розмови.

– Як довго ти у Легіоні? – спитала Ісгерд у Назету. Все ж ця тема зацікавила усіх і було ясно, що її не залишать просто так.

Назету, втім, не був проти поговорити.

– Я прийшов позаминулої весни, фактично, я в Легіоні вже півтора року. Тоді ще не сформували окремо Ауксиліїв і я, як й інші чужинці, перебував у складі імперської контуберії.

Моріан пригадав:

– Саран, ти ж також прийшов у Легіон до формування нашого загону. Виходить, ви познайомилися вже тоді?

Данмер хитнув головою:

– Ні. Ми бачилися мимохідь, тому що я ще навчався разом з новобранцями, а загін Назету виконував польові завдання.

Солдати вражено загуділи.

– Так ти вже маєш бойовий досвід?

Назету знизав плечима, ніби це не було чимось значущим:

– Ми патрулювали володіння Вайтран і час від часу ловили розбійників.

– Чому тоді ти не захотів йти з нами на троля? – спитав Гілбест. – Ти ж вже вмієш битися.

– І я чув, що редгарди чудові мечники, – додав Хронлаф.

– Так, я вмію битися, але не люблю, – несподівано зізнався Назету. – Я тут тільки тому, що мені більше нікуди йти і я не вмію нічого іншого. Але якщо можна уникнути бійки, я залюбки скористаюся цією можливістю.

Ісгерд замислилася, чи не мав Назету в минулому тієї ж біди, яка сталася з нею? Вона обережно спитала:

– В тебе немає дому?

Редгард зітхнув:

– Понад два роки тому мені довелося покинути Гаммерфел через власні негаразди й залишитися ні з чим. Я блукав Скайримом якийсь час, але так і не знайшов, де оселитися та чим зайнятися. Спершу я навідався до Соратників, але вони не приймали нікого, окрім нордів, і тоді за відсутності альтернатив я приєднався до Легіону.

Ісгерд опустила погляд з легким почуттям вини. Якби Назету прийшов у Йорваскр зараз, його б залюбки прийняли до своїх лав. Багато чого змінилося в їхніх традиціях з появою Ісгерд. Якоюсь мірою Атис мав бути вдячним їй, інакше б і йому відмовили.

Левелон розвів руками:

– Рорікстед щось типу перевального пункту і через нього проходять багато подібних мандрівників, тож я вдосталь надивився на людей з подібною долею, – він звернувся до данмера. – Саране, ти якось казав, що жив у Маркарті. Це далеко від Моровінду, вашої родини.

Саран скромно посміхнувся, коли усі солдати подивилися на нього.

– Я народився на Солхстеймі й прожив там до п’ятнадцяти років, а потім через деякі обставини ми перебралися у Скайрим. Якимось чином нас занесло у Маркарт і ми залишилися там.

– Ти скучиш за Солхстеймом? – поцікавився Моріан.

– Ні, – легко відповів Саран. – Мені й Маркарт не дуже подобався, але в ньому було не так вже погано. Батько непогано заробляв, виготовляючи взуття, і ми мали просторіший дім, – він всміхнувся. – До речі, саме на Солхстеймі я втратив своє праве око. Ще малим я бавився з іншими дітьми й один з них приніс алхімічний порошок, який випадково втрапив у око. Це був жахливий біль, але я, на щастя, вже не пам’ятаю його.

– То твоє око… штучне? – Ісгерд аж почервоніла від сорому за своє питання.

Саран розсміявся:

– Ні! Воно справжнє, але повнісінько сліпе й тому помутніле.

– Жахлива травма, – поморщився Гілбест. – А що до твого вуха, Ісгерд? Де ти втратила його?

Дівчина напружилася. Вона ніколи не зав’язувала волосся, завжди ходила з розпатланими пасмами, які закривали вуха, й сподівалася, що її вада не настільки помітна. Як виявилося, усі в загоні були в курсі, просто не підіймали цієї теми. Мабуть, Моріан їм натякнув, що питати за такі речі не тактовно. Однак зараз усі ділилися своїм особистим, історіями з життя, тому це було прийнятним питанням.

– Це сталося ще в дитинстві, я майже не пам'ятаю нічого. Здається, побилася із сусідським хлопчиськом, а той ударив гострим каменем.

– О, то ти вже тоді була войовницею! – схвально вигукнув Хронлаф. – Рана, отримана в бою, заслуговує носитися з честю.

Ісгерд зніяковіло посміхнулася:

– Це було цілковитою випадковістю та й навряд чи дитяча бійка є показником.

– І все ж наразі ти чудово володієш мечем, – помітив Назету. – Хтось навчив тебе ще до того, як ти прийшла у Легіон. Я помітив це одразу.

Ауксилії розповідали час від часу про своє минуле, хто чим жив, однак в порівнянні з тими ж балакучими бретонами, які викладали про себе найдрібніші факти з життя тільки попроси, Ісгерд мало говорила про себе. Вона не приховувала своє походження і якось чесно розказала, що родом з Ельфійських Луків, які півтора року тому спалили Брати Бурі. Через це їй довелося податися у Вайтран і якийсь час бідувати, аж поки її не прихистила у себе добросердна родина. Ісгерд не стала уточнювати, що цією доброю родиною були Соратники, забажавши залишити свій зв’язок із ними в таємниці.

– Мене навчили, щоб я могла постояти за себе. Багато хто чіпляється до ельфів, особливо в нинішні часи, тому ця навичка мала стати корисною в будь-якому разі.

Коган покивав:

– Твоя правда. Зараз нам складніше за всіх. Навіть до бретонів ставляться з терпимістю, бо вони схожі на імперців.

– Ну не скажи! – надув губи Левелон. – Коли я намагався навчитися магії й випадково підпалив плащ стражника, він мене якими тільки словами не називав. Казав, що ми покручі, яких світ не бачив.

Гілбест зареготав, тикаючи пальцями на свого родича:

– Досі не можу повірити, що його відправили за це у Легіон відбувати покарання!

Коган хмикнув:

– Та ти нічим не кращий, ув’язався за ним, як цуцик, а міг би зараз з дівками затискатися та з друзяками гуляти.

Моріан заклав руки за голову, мрійливо зітхнувши:

– Я був би щасливий мати можливість читати багато книжок, яких хочу й скільки хочу. Колись у мене була квітуча ферма, та останні роки ставався неврожай за неврожаєм, ніби хтось прокляв. Врешті я так засмутився, що напився з горя, наслухався пияк в таверні й вирішив піти у Легіон. Не дарма ж мене батько трохи навчив мечем користуватися.

Всі замовкли ненадовго, відчуваючи скорботу разом із Моріаном. Не раз вони розповідали, ким були до того, як потрапили у Легіон. Левелон мріяв стати магом, та був дивовижним невдахою в цьому, хоча бретони по своїй природі природжені маги. У Гілбеста в голові гуляв вітер і всі думки були тільки про гулянки. Моріан до служби був фермером. Якби Саран не взяв долю у свої руки, пішов би стопами батька й став чоботарем. Хронлаф хотів стругати з дерева іграшки та прикраси, але войовнича мати з сестрами вважали, що це заняття не гідне чоловіка їхнього роду.

 Вони ще сиділи так, міркуючи над своїм минулим, коли Коган спитав:

– Слухай, Назету, я от все не можу зрозуміти – впевнений, це цікавить і всіх інших – але чому ти вирішив піти з нами у ці катакомби?

Вперше за весь час в обличчі Назету з’явилася невпевненість і пригніченість.

– Ми вже довгий час працюємо в одному загоні, але усім помітно, що ви та я – ми ніби окремо один від одного. Не те щоб це сильно напружувало мене. Я з тих людей, кому складно довіритися й побудувати дружні відносини. У минулій контуберії я теж не мав друзів й навіть найменших приятелів. Я ставив за мету догоджати капітану Егнару й блискуче виконувати всі його накази. Та після вашого походу на троля зрозумів, що, хоч я й не хочу битися і вже навряд чи увійду у команду як повноцінний її член, було б добре все ж познайомитися з вами ближче й хоча б приятелювати. Не бачити косих поглядів і не чути їдких слів за своєю спиною.

Ауксилії завмерли, відчувши себе незручно. Вони поступили неправильно, відкинувши Назету від себе, хоча він і поводився надто холодно та недружньо. Тож винними були обидві сторони, втім, ніколи не пізно почати все з самого початку.

І саме це сказала Ісгерд, озвучивши думки своїх побратимів, і додала вкінці тихе: «Вибач нам».

– Пусте, – відмахнувся Назету, помітно відтанувши й вже злегка посміхаючись. – До речі, якщо хтось з вас хоче прогулятися катакомбами, я можу провести невелику екскурсію. Я був тут рік тому і лише раз, однак добре запам’ятав деякі коридори.

Очі Моріана радісно заблищали:

– Я вже думав, ніхто не захоче подивитися це місце, і боявся навіть пропонувати.

Гілбест хитро вишкірився:

– Було б непогано також заглянути на вогник до імперців і подивитися, чи ще не намочили вони свої штанці.

Виявилося, що майже усім вже кортіло розім’яти ноги й трохи розігрітися. Навіть через ковдру відчувалася прохолода, що тягнулася по підлозі. Тими ж, хто виявив бажання залишитися – і це нікого не здивувало – були Коган та Хронлаф.

– Ой, ну й лишайтеся, солодка парочка, – поглузував з них Гілбест.

– Чекай на стрілу у своїй дупі! – пригрозив Коган у відповідь.

Солдати запалили смолоскип та вийшли у коридор. Чорнота заповнювала обидва його рукави, як не напружуй очі. Одне добре – тут було сухо, по стінах не скрапувала вода, тільки камені, які ніколи не знали сонячного світла, встигли відморозити п’яті точки, поки на них сиділи.

– Ходімо, я покажу стік, куди слід вилити відро, коли будемо уходити звідси, – запропонував Назету.

Вони пішли вглиб. Ісгерд оглядалася по сторонах, намагаючись запам’ятати якісь деталі, по якім можна було б зорієнтуватися в разі чого. На нещастя, на їхньому шляху не траплялося нічого примітного. Стіни й низька стеля складалися з добре обтесаних величезних каменів. Катакомби старанно будували, це не було схоже на швидкоруч вириті підземні тунелі. Втім, тут не було й ніяких візерунків, різьблення тощо, що вказувало лиш на практичне застосування цього місця. Жити тут точно не збиралися.

Раптом Назету скомандував:

– Стійте.

Він так різко це сказав, що усі разом зупинилися, ледь не врізавшись у спини один одного.

– Що таке? – спитав Левелон, потираючи забитий ніс, яким уткнувся в Гілбеста.

– Прийшли, – спокійно сказав Назету.

Його смолоскип не міг освітити те, що було попереду, тільки край підлоги, яка різко обривалася й канула в непроглядній темряві. На відміну від решти підземелля, тут чувся журкіт й вогняне світло відбивалося від дальньої стіни в потічках води, що стікали нею. Пахло вологістю й слабко чимось різким, від чого свербів ніс.

– Це колодязь, – сказав Назету. – Сюди стікає використана вода душових і відходи з туалетів не тільки нашого замку, а й усього міста. Я не знаю, якої глибини цей колодязь, але підозрюю, що кількасот метрів точно. Минулого разу, коли мені показували це місце, я чув, як велика кількість води впала згори й розбилася тихим дзвоном десь унизу. Будьте  обережні, коли підете виливати відро – світла смолоскипа недостатньо, щоб заздалегідь побачити обрив.

Солдати на всяк випадок відійшли подалі. Величезний колодязь невідомої глибини, занурений у пітьму – місце не для слабких духом. Навіть дивитися на це було моторошно.

Однак затримуватися вони й не стали. Назету повів усіх у зворотний шлях:

– Щоб сюди дістатися, вам слід вийти з кімнати й піти у правий бік. Потім на розвилці повернути ще один раз направо й відрахувати десять кроків. Приблизно стільки мені слід пройти, щоб дістатися краю колодязя.

Гілбест хихикнув:

– Ісгерд треба буде зробити усі двадцять.

– А хто сказав, що виливати відро піду я? – парирувала дівчина. Їй насправді зовсім не хотілося вертатися у це місце.

– Назету, – звернувся до редгарда Моріан. – Чи могли б ми побачити ритуальні місця королеви Потеми? Звісно, якщо це правда, а не легенда.

Редгард хитнув головою:

– Історії не брешуть і вона дійсно проводила ритуали під Солітюдом, але в катакомбах набагато глибших за місце, де ми перебуваємо. Я не знаю туди дороги й краще не ризикувати та не шукати їх самому.

Моріан розчаровано зітхнув. Він очікував провести цю ніч з користю, яка вартуватиме страждань на завтрашніх тренуваннях.

– То виходить, – заговорила Ісгерд, – що нам насправді нічого боятися?

Назету не встиг відповісти. По підземеллю прокотилися голосні крики, відбиваючись від стін, сповнені цілковитого жаху.

– Загін імперців? – здивувався Левелон.

– Схоже на те, – Ісгерд рефлекторно поклала руку на пояс, де повинен був висіти у піхвах меч, але одразу ж згадала, що не брала з собою зброї. – Треба дізнатися, що сталося.

– Назету, хутчіше веди нас до виходу з підземелля! – наполегливо попрохав Саран. – Не думаю, що вони відійшли надто далеко звідти.

Редгард кивнув й побіг, а за ним і всі інші. Він рухався так швидко, що Ісгерд дивувалася, як він на бігу міг розпізнавати потрібну дорогу. Вони оминули коридор, перехрестя, декілька розвилок і раптом з темряви на них вискочили імперці, бліді й перелякані.

– Куди ви біжите? Що сталося? – питали Ауксилії, а ті наперебій відповідали:

– Привиди! Тут є привиди!

– Які ще привиди, ви зовсім дурні!? – гаркнув Гілбест, однак в цей момент в темряві коридору, в якому відбувалася повна вакханалія через переляканих солдатів, які втратили світло й намагалися втекти, натомість врізалися один в одного й збивали з ніг, блиснуло щось яскраво-зелене, потойбічне.

– Ти казав, нам нічого боятися! – нервово вигукнув Левелон.

– Я не казав такого, – тим же тоном відповів Назету й почав відступати.

Ісгерд побачила серед натовпу Олексію, яка кричала голосніше за всіх, і Картруса, чиє лице було білим немов простирадло. Вона спробувала покликати їх, щоб вони пробиралися до них, але в одну мить Ауксилії були затиснуті зі всіх сторін некерованим загоном та збиті з пантелику. Імперці бігли, не розбираючи дороги та не звертаючи уваги на те, що попереду їх чекала пітьма. Все, що займало їх, це потреба опинитися якомога далі від невідомого яскравого створіння.

Ісгерд штовхнули декілька разів, наставивши тумаків ліктями, й відтіснили в сторону. Вона виставила руки, щоб знайти хоч якусь опору, і вперлася долонями у кам’яну стіну, чіпляючись за неї в надії встояти на ногах.

– Стійте! Стійте! – закричав Назету й кинувся навздогін.

Єдине джерело світла – смолоскип у його руках – почав віддалятися й швидко зник за рогом. Навколо різко стало темно, хоч око вирви. Суміш голосів та стукіт підошов розносилися по всьому підземеллю, заглушаючи власні думки, але згодом почали стихати, перетворюючись на віддалену луну.

– Хлопці? – нервово покликала Ісгерд, сподіваючись, що не лишилася на самоті.

– Ісгерд, ти тут? Слава богам, я вже думав, що залишився сам, – почувся Левелон неподалік. – Здається, мені вибили зуба…

Дівчина навпомацки пішла на звук, як раптом чиїсь руки лягли їй на плечі. Вона не стрималася й закричала, відскакуючи в сторону й тут же спотикаючись об когось.

– Аргх, боляче! – закректав Гілбест, так само лежачи на підлозі, а зверху винувато заголосили:

– Ах, Ісгерд, вибач мені! Я не хотів тебе налякати! – це був Саран.

– Допоможи мені встати, – попрохала вона, сповзаючи з Гілбеста, якому ненавмисно заїхала коліном у живіт.

Данмер намацав її виставлену руку й вхопився, ривком підіймаючи на ноги. Ісгерд зробила крок вбік, щоб знову не вдарити Гілбеста. Її пальці все ще міцно трималися за долоню Сарана – густа темрява, в якій всі вони опинилися, викликала дитячі страхи невідомого, що могло в ній ховатися. Ісгерд конче не хотілося знову загубитися й лишитися одною.

– Тут щось було, ви бачили? – спитала вона, крутячи головою на всі боки, щоб розгледіти будь-що. Яскрава істота зникла і ніщо не видавало жодного блиску. Це викликало лиш дужчий страх – не було гарантій, що привид не з’явиться прямо перед носом. Власне, не було й зрозуміло, куди дивитися, щоб встигнути побачити його та попередити інших. Можливо прямо зараз Ісгерд сліпо витріщалася в якусь стіну.

– Так, – відповів Саран. – Воно здалося мені людиною, принаймні я точно бачив обриси людського тіла.

– Якщо це привид закатованого в’язня, то й не дивно, – відізвався Левелон, судячи з глухого голосу, мацаючий свою щелепу і рот.

– А де Моріан? – стривожилася Ісгерд. По голосах, що відізвалися, вона не чула тільки його.

– Він скоріш за все побіг разом з Назету за імперцями, – сказав Саран. – В цій метушні складно було зрозуміти, що робити, чи лишатися, чи бігти.

Вони стояли, оточені темрявою, і не знали, куди податися. Без світла їхні поневіряння могли закінчитися падінням у колодязь, подібний до того, що вони бачили раніше, або вони зайдуть так далеко, що заблудяться і їх ніхто ніколи не знайде.

– Що будемо робити? – спитав Левелон.

Ідей не було жодної й всі якийсь час помовчали, намагаючись придумати рішення. Нарешті Саран сказав:

– Ми не можемо рухатися, нічого не бачачи. Залишімося на місці й почекаємо, поки за нами прийдуть.

– Залишитися поруч з привидом? – перепитав Гілбест.

– Якби він тут був, ми б вже побачили його. Скоріш за все, ця істота пішла за імперцями, – Саран помовчав трохи й додав. – Якщо це взагалі щось потойбічне, а не звичайна людина.

– В сенсі? – здивувалася Ісгерд. – Ти думаєш, це розіграш?

Вона почула, як скрипнула шкіра на куртці, ймовірно, Саран знизав плечима:

– Я припускаю таку ймовірність. Який сенс Маріусу та його загону влаштовувати цю посвяту та просто запирати нас на ніч у підземеллі, в якому вочевидь нічого особливого не відбувається. Якби в цих катакомбах водилися справжні привиди, солдати б однозначно обговорювали це.

Ісгерд замислилася над сказаним, подумки погоджуючись, що в цьому є раціональне зерно.

– Можливо, ніхто просто не знав про них до цього дня? – припустив Левелон. – У нас мало часу на власне дозвілля, весь час тренування-тренування, коли там цікавитися якимись привидами?

– Хіба у нас не вистачає часу на вечерях? Згадайте байки, які травлять солдати час від часу. Або ось простий приклад – у Маркарті є будинок, у якому живе полтергейст. Місцеві навіть дали йому назву – Дім Жахів. В тому будинку вже багато років ніхто не живе, бо меблі та предмети постійно переміщаються з місця на місце, а ночами можна почути дивні шуми звідти.

Гілбест клацнув пальцями:

– О, я чув про нього! Хазяїн таверни в Рорікстеді любить розповідати цей жахастик мандрівникам, які прямують до Маркарта. Гей, Левелон, та ти ж й сам чув цю історію.

– Ну, було щось таке…

– Бачте, навіть ви чули про Дім Жахів, хоча не жили в Маркарті, – зауважив Саран. – Хтось десь обов’язково обмовиться про нього, вірить він в це чи ні, бо це вже як місцева пам’ятка.

– Хіба цей будинок не зацікавив жодного вченого? – спитала Ісгерд.

– Ще і як. Були там і вчені ярла, і вартові Стендарра, і маги. Усі мають різні версії. Одні кажуть, що в будинку проводять поклоніння даедра, а інші – що його населяє справжнісінький дух.

– А ти що думаєш?

– Я вже сказав – там живе полтергейст.

Саран придушено усміхнувся, ледве стримуючи сміх, й Ісгерд весело фиркнула. Хоч ця історія могла здатися моторошною, але в їхньому становищі, навпаки, зняла зайву напругу.

– Отже, до чого ти хилиш? – спитав Гілбест.

Саран відкашлявся, повертаючи собі серйозність:

– Цим прикладом я хотів сказати, що якби тут дійсно щось водилося, про це б говорили усі навкруги. Ба більше, ніхто навіть не знав про ці катакомби, поки про них не розповів Маріус. Багато загонів повернулося з польових завдань, які вже не перший рік служать у Легіоні, і жоден з солдатів не згадав про підземелля до цього вечора. Назету сам сказав, що тільки Маріус із року в рік розповідає про катакомби й проводить посвяту. Він же, скоріш за все, і лякає новобранців.

– Але як? – не могла второпати Ісгерд. Що ж то за істота була, яка світилася в темряві? Зараз би Моріана спитати, він би точно мав відповідь!

З-за рогу показалося тепле світло, вихоплюючи з темряви сірий камінь й осяюючи дорогу. Декілька пар чобіт стукали по підлозі й ось за мить в коридорі з’явився Назету, Моріан та – яка дивина – Маріус! Він зминав у руках якусь тканину, схожу на плащ, яка деінде випромінювала світло.

– Друзі, ви в порядку!? – стривожено спитав Моріан, поспішаючи до них.

Тепер у світлі смолоскипа Ісгерд побачила Сарана, що стояв пліч-о-пліч до неї, Гілбеста, який сидів і тримався за забитий живіт, і за два кроки від них Левелона, спертого спиною о стіну.

– Якого даедра тут відбувається!? – гаркнув роздратовано Гілбест.

– Вибачте мені, сподіваюся, ви не сильно постраждали, – сказав Маріус з легкою усмішкою, в якій не було жодного почуття провини. – Я та мої товариші просто хотіли трохи налякати новобранців.

– Ах, ми про це вже здогадалися, – буркнув Левелон, допомагаючи своєму родичу піднятися. Цівка крові стікала з його розбитої губи.

Ісгерд вказала на плащ:

– Він світиться? Чому?

Маріус розгорнув тканину, демонструючи слабке світло, яким вона була просякнута:

– Трохи магічного порошку з «Ароматів Анжеліни», ось і весь секрет.

– Ми заспокоїли загін та відвели всіх у кімнату, в якій зупинилися, – сказав Назету. – Я хвилювався, що ви загубитеся в темряві.

Левелон розкинув руки:

– Як бачиш, ми не тільки залишилися на місці, а ще живі та цілі, – він прицмокнув губами. – Ну, мені все ж знадобиться невелика допомога лікарів з Храму Богів.

– І мені теж, – пробурчав Гілбест.

Саран відчутно стис Ісгерд і вона тільки зараз зрозуміла, що весь цей час вони трималися за руку. Вона підняла зніяковілий погляд на данмера й зустріла ласкаву посмішку:

– Ти не забилася?

– Я? – розгубилася Ісгерд. – Ой, ні. Зі мною все гаразд. І, – вона витягла долоню з його теплих пальців, – вибач, я не помітила…

– Нічого, – відмахнувся Саран. – Це було необхідністю в такій пітьмі.

Вони відійшли один від одного на крок, ніби нічого не сталося. Маріус розвернувся у зворотній шлях:

– Раз ми знайшли вас, вертаймося. Слід зібрати усіх до купи й вивести вас звідси.

– Ми не будемо ночувати тут до ранку? – здивувався Левелон.

– Авжеж, ні. Це була лиш частина вистави, щоб сильніше напружити вас. В цьому насправді немає потреби.

Вони повернулися до тієї кімнати, яку займали Ауксилії, і зустріли двадцять імперців, які тіснилися по інший бік від Когана та Хронлафа. Босмер бурчав, що це з самого початку була дурна ідея, а як вся правда розкрилася, то тим паче не було сенсу брати участь.

Ісгерд спіймала невдоволений погляд Діона, який дивився на неї спідлоба. І хто тепер з них боягуз? Мабуть, тікав разом з усіма, куди очі гляділи. Про саму дівчину Діон вважав, що стояла вона в пітьмі й тряслася немов осиновий лист, перелякана до півсмерті. Ніхто з них не знав, як все було насправді, та питати не збирався, залишившись при своїх думках.

Перерахувавши солдатів, щоб запевнитися, що ніхто точно не загубився, Маріус повів усіх до виходу. Імперці забрали речі, які покидали, коли тікали, й з полегшеним серцем обидва загони вийшли з підземелля.

– А ці подряпини ви теж залишили, щоб сильніше налякати? – спитала Ісгерд у Маріуса, вказуючи на пошарпаний з внутрішньої сторони метал на дверях.

Солдат нетямуще подивився на двері:

– О, це? Не пам’ятаю, щоб минулого разу було так само…

Вона підібгала губи, невдоволена розмитою відповіддю. Маріус хитро всміхнувся і вийшов з підземелля. «Брехло!», – розтлумачила його вираз Ісгерд. Нічого страшного у цих катакомбах зроду не водилося.

 

 

Наступного дня Ауксилії відчували нескінчену втому й ледь волочили ноги на тренуванні. Хоч врешті вони й спали у своїх ліжках, а не на холодній підлозі, а за відчуттями вони проспали години три, не більше. Неприємностей також додавав холодний вітер та ранній сніг, що зривався з сірого неба, затягнутого хмарами немов ковдрою. Капітан Егнар лаявся, наказуючи активніше ворушити кінцівками, та в якийсь момент плюнув на все і передав керівництво Назету. Тільки-но капітан зник в Похмурому замку, як редгард дав можливість перепочити й солдати з радістю прийняли її, валячись на бруківку та спираючись на мечі.

– Щоб я ще раз..! – жалівся Коган, погрозливо вказуючи на своїх побратимів пальцем. – Щоб я хоч раз вас послухав і погодився…! Ніколи! Не думайте навіть питати.

Після тренувань Сарана викликали до опціона Метілія й Ісгерд бачила, як разом з ним йдуть інші квестори. Вони піднялися на другий поверх замку і зникли аж до вечері.

Ісгерд отримала порцію собі та на всяк випадок Сарану, якщо він встигне прийти, і рушила до їхнього столу, скоріше вгамовувати страшний голод, який розігрався разом з недосипом. Ауксилії вже розсілися на лавках та прийнялися за їжу, коли в їдальні з’явився Саран з якимсь пергаментом у руках і напрочуд вдоволеною посмішкою.

– Тобі що, вихідний дали, що ти так посміхаєшся? – спитав Гілбест.

Той хитнув головою, сідаючи біля Ісгерд і підтягуючи до себе свою миску:

– Краще! Через тиждень ми вирушаємо на польові навчання.

Ісгерд ледь не впустила ложку, а її побратими загуділи й радісно заляскали один одного. Вона помітила, що у їдальню зайшли квестори інших загонів і згодом приміщення сповнилося веселого улюлюкання. Усіх новобранців вперше відправляли за стіни на справжню підготовку в диких умовах. Це була приголомшлива новина для кожного.

– Ми відправляємося до табору на Білому Березі, – продовжив Саран. – Загони імперців підуть першими, деякі вже післязавтра. Ми ж вирушимо останніми, щоб під нас встигли підготувати місце й шатер. Навчання триватимуть приблизно до середини Вечірньої зорі, щоб ми встигли повернутися на святкування Сатурналії.

Шум навколо охопив Ісгерд і вона витріщалася на Сарана, затамувавши подих. Справжні польові навчання? Майже два місяці? А ще її день народження, а потім Сатурналія… Дівчина не могла повірити, що час так швидко минув, і водночас була щаслива, що нарешті вони зрушать з місця.

Chapter 25: Повернення на болота

Ісгерд давно не відчувала такого піднесення. Мабуть, аж з часів полювання на троля. Світ навколо став яскравішим, фарби соковитішими, повітря свіжішим, а їжа смачнішою. А все тому, що тепер її підтримувало очікування польових навчань. Кожен ранок Ісгерд виходила на руханку сповненою сил, а тренування з капітаном Егнаром сприймала спокійніше й не звертала уваги на їдкі зауваження. Побратими спершу дивувалися, а потім і самі сповнилися натхненням.

У перший тиждень разом з опціоном Метілієм, який мав керувати польовими навчаннями, Похмурий замок покинуло три загони, що стало одразу помітно по в половину спустілому дворі та їдальні. Солдати йшли під керівництвом квесторів, лишаючи своїх капітанів у Солітюді. Це входило у підготовку і вважалося першим випробуванням з орієнтування по місцевості, можливістю перевірити на практиці засвоєні на теоретичних заняттях знання.

– Я можу провести нас навіть без мапи, – заявив Коган, коли вони відпочивали на післяобідній перерві. – Я знаю цю частину Скайрима як свої п’ять пальців.

– Мені здавалося, ти промишляв тільки у Межі та Фолкріті, – невпевнено пригадав Левелон.

Босмер відкинув довге русяве волосся від лиця, задираючи ніс:

– Життя достатньо мене помотало, щоб я побував в багатьох куточках Скайрима ще до того, як осів у Межі. Тож можете покластися на мене.

– Як ти візьмеш на себе орієнтування, що робитимуть інші? – спитав Левелон. – У кожного з нас же повинні бути зобов’язання? Ми будемо йти не один день до імперського табору.

Моріан знизав плечима:

– Хронлаф може займатися розведенням вогнища на стоянках. Ісгерд…

– Навіть не думайте примусити мене готувати вечері, – категорично схрестила руки вона.  

Бретон розгублено покліпав очима:

– Вибач, я не мав на увазі…

– Але ж Ісгерд дівчина, – зауважив Гілбест, – вона точно вміє готувати.

– А ще я войовниця, – буркнула Ісгерд. – І ви всі теж вмієте готувати. Цього не вміють тільки телепні.

Вона надула губи й нахмурила брови, показуючи всю свою впертість. Звісно, як і будь-яка жінка, Ісгерд знала як зварити суп і кашу, та як спекти хліб. Цьому її навчила мати. І водночас вона так давно не робила цього, що не була впевнена, чи впорається. І не бажала перевіряти це самотужки. Тим більше Ісгерд була солдатом і мала ті ж права та обов’язки, що й всі інші.

Саран підбадьорливо потер її спину:

– Не злися, будь ласка, – він глянув на товаришів. –  На стоянках ми усі разом ставитимемо намети, збиратимемо дрова та готуватимемо вечерю. Тоді ж і вирішимо, в кого що краще виходить і хто яку роль у побуті виконуватиме.

До них підійшов Назету з оберемком згортків:

– Обговорюєте польові навчання? – він дружньо посміхнувся. З тієї посвяти відносини між редгардом і Ауксиліями значно покращилися, вони почали більше спілкуватися, а Гілбест та Коган, завжди гострі на язик, менше прирікатися.

– Так, вирішуємо, хто чим буде займатися у таборі, – охоче поділився Левелон. – Назету, як ви ділили побут, коли ходили на завдання?

Редгард подумав трохи.

– Якось само все налагодилося. Кожен робив свою справу, яку вважав за потрібну.

– А хто готував їсти? – спитав Хронлаф.

– Усі по черзі, – Назету всміхнувся Ісгерд. – Судячи з твого виразу, вони вже поклали цю задачу на тебе?

– Обійдуться, – Ісгерд показала язик усім й відвернулася.

Побратими зареготали без зла, скоріше через гримасу дівчини, ніж дійсно сміючись з неї.

Минув перший тиждень і Ауксилії почали потихеньку збиратися. Вони латали свій одяг і перебирали речі. Їхні заплічники стояли в узніжжі ліжок, поступово наповнюючись усім, що на їхню думку могло стати в пригоді. А коли Саран оголосив, що вже післязавтра вони вирушають у похід, в казармі піднявся справжній безлад.

Ісгерд теж серйозно взялася за це питання, переглядаючи невеликий скарб, який вона тримала під ліжком у скрині. На Білому Березі завжди лежить сніг, тож там неодмінно буде холодно. Чи слід брати плащ Ейли, чи їм видадуть імперські плащі? Чи варто покласти в заплічник пергамент та чорнило, раптом у них будуть теоретичні заняття? Вона також передивилася свої зілля – Моріан точно візьме щось корисне, він краще за всіх розбирався у зціленні, але й самій слідувало подбати про невелику аптечку. І саме тут Ісгерд спіткало неприємне відкриття. За щільним графіком вона зовсім не помітила, як її жіночі ліки, які мали допомагати долати біль та зменшувати кровотечу, майже вичерпалися!

Так вже повелося, що чи то конкретно їй не пощастило з капітаном, чи то таким був устав Імперського Легіону, але жінки прирівнювалися до чоловіків і їхні особливості організму були ж їхніми особистими проблемами. Якщо в Йорваскрі Ісгерд могла без докорів сумління відпочивати досхочу, доки не відчує себе готовою поновити тренування, то тут вона не мала такої розкоші. Приходилося пити ліки й зазвичай вистачало двох маленьких пляшечок, щоб весь тиждень почуватися добре і витримувати фізичні навантаження майже в тому ж обсязі. І все одно, коли капітан Егнар переводив увагу на інших Ауксиліїв, Ісгерд переставала викладатися на повну, або взагалі брала короткий перепочинок, поки той не бачив. Вона ніколи не жалілася побратимам, що має жіночі дні та потребує послаблень, втім, вони цілком могли помічати зміни в поведінці та самі йти на поступки.

Зараз же за щільним графіком та іншими клопотами Ісгерд зовсім не помітила, як ліки скінчилися. Залишилася тільки одна пляшечка і її могло не вистачити. «Треба завтра попитати лікарів у Храмі Богів», – подумала вона. За її підрахунками, особливі дні мали от-от прийти.

Наступного дня Ауксилії були зайняті зранку до вечора. Капітан Егнар вирішив, що саме час перевірити все, чого навчилися його підопічні, щоб бути впевненим, що їх не задере десь по дорозі ведмідь, або вони не зганьблять його ім’я вже в імперському таборі.

– Йдіть до коваля та попросіть, щоб він видав вам спорядження, – сказав він наприкінці. – Можете бути вільними.

Втомлені Ауксилії потяглися геть з внутрішнього двора до кузні. Їх зустрів учень коваля Хеймвар, змучений за останні дні нескінченними замовленнями від Легіону. Невдоволено бурмочучи, він видав новенькі щити, зимові гамбезони й – дарма Ісгерд хвилювалася – товсті плащи з хутряними комірами. Вони також скористалися точильним каменем, щоб ще раз привести до ладу власні мечі, а потім Коган навідався до майстерні з виготовлення луків. Закінчивши з цим, Ауксилії ледве встигли на вечерю, а після неї за наказом старшого чергового офіцера отримали ще кілька мішків провіанту в дорогу. Прийшлось по поверненню у казарми розділяти їжу між усіма солдатами та перескладати заплічники. За зборами Ісгерд так вимоталася, що впала на ліжко знесиленою та миттєво заснула.

Зранку на солдатів чекала побудка від Назету, надягання повного комплекту шкіряних обладунків, шоломів, щитів та заплічників, та скупе побажання удачі від капітана Егнара, який вийшов проводити їх:

– Сподіваюся, через два місяці побачити справжніх воїнів, а не купку слабаків, – додав він перед тим, як Ауксилії рушили з двора. Вони вийшли в дорогу до світанку, коли Солітюд ще спав, оповитий осіннім туманом. Ранкова прохолода пробиралася під одяг, під ногами хрумтів морозець, який скував бруківку. Зима невпинно насувалася на столицю і сонце все пізніше сходило над горизонтом.

– Як йтимемо? – спитав Хронлаф. 

Саран якраз розгорнув мапу, яку їм видали. Вони вже пройшли браму Солітюда і стояли на роздоріжжі біля конюшень.

– Опціон Метілій показував мені стежку, якою зазвичай солдати ходять до табору, – він вказав пальцем на зазначене місце. – Але через нестійку погоду вода там надто жвава і вже є крига, щоб пробувати перебиратися на інший берег. Тому ми підемо через Драконів Міст і за фортом Сніжний канюк повернемо на болота, щоб зрізати шлях. Ось так, дивіться.

Коган уважно роздивлявся мапу, ніби намагався запам’ятати кожен її сантиметр, а потім кивнув:

– Я б не радив підходити до форту, там постійно сидять розбійники. Краще взяти трохи вище й пройти болотами. Я знаю там непогане місце для табору. Якщо не будемо зупинятися, доберемося туди без проблем, – він потер підборіддя, подумки приміряючись. – Потім ще ночівля біля кургану Устенгрев та ще одна в лісі неподалік старих руїн і вже до вечора дістанемося Білого Берега.

– Ти дійсно знаєш, що робити, – похвалив Саран. – Значить, не пропадемо.

Коган був за мить від того, щоб роздутися від гордості, але весь дух з нього вибив Хронлаф, ляснувши по спині:

– Гарна робота!

Ауксилії посміялися і рушили згідно з планом. Дорога давалася легко і через три години солдати прибули у Драконів Міст. Там вони заглянули в таверну, щоб за пропозицією Гілбеста купити трохи вина. Воно мало на меті зігрівати їх ввечері на стоянках, бо чим далі на північ, тим холодніше ставатиме.

Коли, поклавши пляшку та буханку свіжоспеченого хліба у заплічники, Ауксилії відірвалися від прилавка й пішли на вихід, Ісгерд затрималася, щоб спитати у господині, чи можна в неї купити чогось від жіночого болю. Вона так і не заглянула до лікарів у Храмі Богів, зайнята купою інших речей, а вже на пів шляху до Драконового Мосту її схопив конкретний біль, який не можна було ні з чим сплутати.

– В мене є дещо, але такій войовниці це мало допоможе, – співчутливо сказала господиня.

– Байдуже, дайте хоча б те, що є, – відмахнулася Ісгерд. – І… я можу скористатися вашою вбиральнею?

Коли Ісгерд нарешті вийшла з таверни, її зустріли превеселі Ауксилії, зайняті запеклою розмовою. Настрій від подорожі бив через край і сімка солдатів більша походила на юнаків, які збиралися у сусіднє село на гулянки.

Саран помітив напружене обличчя Ісгерд і неголосно поцікавився:

– У тебе все в порядку?

Та криво посміхнулася:

– Так, цілком.

– Якщо тобі важко, я можу понести заплічник, – все одно запропонував він.

– Ні-ні, – відмахнулася дівчина. – Я ж сказала, все добре.

Сарана сказане не дуже переконало, втім він не став наполягати. Вони рушили далі й Ісгерд помітила, що данмер вже не так поспішає і загін рухається повільніше.

Ауксилії перейшли міст через річку Карт, а потім ще раз, вже через її бурхливий рукав з невеликим водоспадом, ріку Х’ял, і вийшли на великий – судячи з мапи – острів, який мали пройти за цей день. Їх оточував пахучий сосновий ліс, всипаний великим камінням. В якийсь момент відкрився надзвичайний вид на скалу та Солітюд, над якими скупчувалися хмари. Сонце то зникало в них, то з’являлося на коротку мить, проливаючи яскраві промені на місто, ліси та болота.  

– Це так дивно, – пробурмотів Левелон, – дивитися на Солітюд, коли декілька місяців просидів в ньому. Немов я пташка, що нарешті звільнилася з клітки. Зовсім не хочеться вертатися назад.

Гілбест стис його плече:

– Так, минулого разу, коли ми були на болотах, стояв такий туман, що ніц не було видно. Сподіватимемося, що ці навчання щось змінять і ми більше не будемо сидіти весь час у місті.

Ауксилії пішли далі, ведені Коганом, чиє гостре око уважно слідкувало за місцевістю. Ніхто не знав, де саме слід звернути з дороги, щоб правильно вийти на трясовини, тому цілковито покладалися на босмера.

Після кам’яних стін Похмурого замку природа краю приголомшувала. Моріан зупинявся ледь не біля кожного куща чи старих грибів, озвучуючи їхні лікувальні чи отруйні властивості. Хронлаф віднайшов якусь довгу міцну палицю і використовував її замість посоха. Всі були неабияк натхненні подорожжю, якщо не враховувати Ісгерд. Вона плелася останньою в загоні, мало роздивляючись красу навколо себе. Зілля, яке вона випила в таверні, допомогло, але як і попереджала господиня, мало слабкий ефект. З таким хіба що на табуреті сидіти й особливо не обтяжувати себе важкою роботою.

Поки загін йшов, на сонце, яке світило весь день і не було жодного натяку на дощ, почали насуватися важкі хмари. Вітер стих і температура в повітрі різко пішла на спад.

– Погода псується, – озвучив Моріан загальну думку, бо це був помітний факт, який відчули усі.

Коган зупинився:

– Ми майже дійшли до переправи, але якщо на нас чекає негода, то можливо слід ризикнути та все ж піти дорогою у Морфал.

Саран розгорнув мапу, яку не ховав у заплічник, а весь час тримав заткнутою за ремінь:

– Туди ще довгий шлях, ми можемо потрапити під дощ і промокнути.

– В моєму варіанті ми теж змокнемо, тож немає різниці, насправді, окрім додаткової небезпеки...

Гілбест перебив:

– Почекай, ти щось казав за переправу…

Коган кивнув:

– Так, – він ткнув пальцем у мапу. – Щоб вийти на ці острівки, нам доведеться перейти річку вбрід. Добра новина в тому, що я знаю, де це легко зробити. Погана – ми в будь-якому разі намочимо ноги. 

Ауксилії подивилися один на одного, занурені у важкі міркування. Час був не на їхньому боці, як і погода, яка погіршувалася буквально на очах. В середині осені північна частина Скайриму перетворювалася на хаос. Ось ясно як влітку, а у наступну годину небо затягує сірим килимом і з неба зривається не то сніг, не то дощ. В цю пору сонце і так не особливо гріє, а тоді ставало взагалі морозно.

– Як довго йти до твого місця таборування? – спитав Саран.

Коган прикинув поглядом по мапі:

– Можливо, ще годину, щонайбільше півтори, якщо дорогою зустрінуться брудокраби і їх доведеться обходити, – він потицяв у намальовані острівки, приблизно показуючи потрібне їм місце.

– Брудокраби? – подав знервований голос Левелон, але Гілбест шикнув йому, щоб не заважав.

– Це значно швидше за Морфал, – кивнув Саран і кинув короткий погляд на небо. – Та в нас може не бути шансу висохнути і ми можемо захворіти.

Коган розвів руками:

– Особисто для мене це ніколи не було проблемою, бо я майже не хворію, – Ісгерд мовчазно погодилася з ним, бо мала таку саму особливість, але вона прекрасно пам’ятала, як «скупалася» в річці та намокла під дощем і чим це закінчилося. Зараз це могло бути не настільки екстремальним випробуванням, проте її організм все одно був не налаштований на подібне. – Однак в нас є одна невеличка проблема, яка може все зіпсувати, якщо ми все ж підемо дорогою, – закінчив Коган.

– Яка? – спитав Хронлаф.

– Форт Сніжний канюк, – похмуро заявив босмер. – Він розташований якраз біля дороги. Востаннє, коли я проходив повз, там засідали розбійники.

– І коли це було? – поцікавився Гілбест.

– Трохи раніше за мій прихід до Похмурого замку.

Хронлаф почухав бороду:

– Чи може бути, що їх там вже немає?

Коган махнув рукою:

– Марна надія. Імперці постійно відбивають цей форт, а через деякий час його захоплюють. І так знову і знову. Якщо на стінах не висять червоні прапори Імперії та не стоять вартові на кожному розі, значить він перебуває під бандою. А вони жах як ненавидять імперських солдатів.

Що ж, ситуація була не найліпша. Босмер з самого початку не планував вести загін у Морфал, однак негода могла сплутати всі плани й доведеться не тільки йти довше, а ще якось прокрадатися повз форт. Була ймовірність, що харцизів там все ж немає. Була також ймовірність, що навіть якщо вони там є, вони не побачать загін і той спокійнісінько пройде своєю дорогою далі. Однак випробовувати долю і витрачати час, щоб дізнатися це напевно було сумнівною ідеєю.

– Врешті, ми солдати, – раптом заявив Гілбест, – і нас навчали битися. Хіба можуть якісь обідрані бандюки налякати нас? Розберемося з парочкою, якщо вони ризикнуть напасти, і підемо далі.

– Навряд чи «якісь обідрані бандюки» змогли б так легко відбивати форт в Імперії, якби йшли з голими руками, - припустив Моріан. - Скоріш за все з ними ще є чаклун, можливо, не один. 

Коган кивнув:

– Ти маєш рацію. На нас може чекати будь-хто. І битися з чаклунами набагато важче, якщо взагалі не смертельно.

Саран скрутив мапу й сунув її назад за пояс:

– Моя думка: давайте все-таки довіримося Когану і підемо болотами. Так ми не наразимо себе на зайву небезпеку і швидше дістанемося Білого Берега. Речі спробуємо просушити в наметах. Чим довше ми тут балакаємо, тим скоріше потрапимо під дощ.

Якщо не брати до уваги сміливість Гілбеста, іншим теж не сильно кортіло битися з мешканцями форту. До того ж був один факт, який не обговорювали, але всі й так розуміли – грошей в них не так багато, щоб купити нічліг на всіх у таверні в Морфалі. Той невеликий мішечок септимів, який мав при собі Саран, він взяв з власних запасів, тому що на думку офіцерів, вони й так забезпечили солдатів усім необхідним для походу і це деякою мірою була правда: провіант, намети, спальні мішки, приладдя для розведення вогню, обладунки та зброя – у них було усе потрібне. Ну, окрім грошей.

Ауксилії звернули з головної дороги у соснові хащі й потопали по пругкому моху туди, де вдалечині виднівся просвіт. Якщо приглядітися, можна було помітити, що тропа була ходжена і нею рідко, але користувалися.

Швидко минув час і нарешті попереду показався бережок стрімкої річки, а за нею острівки, які перетікали один в другий, з калюжами поміж ними, крючкуватими деревами, болотяними чагарниками та фіолетовими квітами отруйного дзвіночка.

– Дивіться, – Коган кивнув на велику споруду, що возвеличувалася вдалині між сосен. – Це форт Сніжний канюк.

З того місця, з якого солдати дивилися на форт, жодної ознаки перебування живих істот там не спостерігалося. Він цілком виглядав закинутим. Але рішення переправлятися через ріку вже було прийняте.

– Ну, показуй, де тут мілко, – трохи саркастично попрохав Гілбест.

Коган потоптався, вишукуючи якийсь особливий камінь, як здалося зі сторони, і почав розстібати ремінці на чоботях. Він зняв взуття та підкотив штанини до колін і потім ступив у воду, занурюючись по кісточки:

– Ходіть за мною.

Солдати повторили за ельфом, узяли чоботи в руки й один за одним входили у річку та тихенько шикали ніби від опіку, повільно просуваючись вперед. Вода билася о їхні ноги та об каміння, що стирчало з води. Це місце дійсно було дрібним, втім легше від цього не ставало, бо один невірний рух і можна було легко посковзнутися.

– Тут так слизько! – пожалівся Левелон. – Візьміть хтось Ісгерд за руку, щоб вона не впала.

Ісгерд була передостанньою в черзі. Вона надулася немов горобець і заявила:

– Я можу впоратися, це не так і важко.

Деякою мірою це була правда – коли вона ще жила сиротою на вулиці, то ходила купатися у Білу ріку біля Вайтрана і та була не менш стрімкою і з кам’янистим дном. Саран лагідно всміхнувся:

– Гаразд, але все одно тримайся ближче. Я хочу бути спокійним за цілісність кожного з загону. Хронлаф піде останнім, він підстрахує, якщо що.

Данмер зайшов у воду і черга дісталася Ісгерд. Вона ступила слідом за ним і ледь не скрикнула від сотні колючок, які впилися в оголену шкіру. Вода була просто нестерпно холодною!

Почувши здавлене скиглення, Саран той час обернувся, але Ісгерд удала, що все нормально і навіть підштовхнула його в спину, щоб йшов скоріше. Знаходитися в річці з кожною хвилиною ставало все важче.

На середині переходу вода діставала вже колін солдатів, а Ісгерд й того до середини стегна, таки намочивши штани. Вона повільно пробиралася крізь товщу, відчуваючи холод і жахливу слабкість в тілі. Було соромно зізнаватися самій собі, але якби їй не довелося лізти в річку самостійно, а її пронесли на руках… Мимовільний прояв внутрішньої слабкості закінчився, коли вода почала відступати і йти ставало все легше.

Ауксилії тупцювали на берегу, струшуючи з себе краплі та намагалися зігріти задубілі тіла. Ісгерд побачила перед собою протягнуту сіру долоню і залюбки вхопилася за неї. Саран ривком витяг її на сушу. Ісгерд полегшено видихнула, притуляючись на мить до його плеча, і тут же відійшла, щоб дати дорогу Хронлафу.

– Це було… надто освіжаюче…, – з тремтячою посмішкою процокотів зубами Моріан, перевіряючи, чи не замочив він раптово днище заплічника.

– Найгірша частина вже позаду, – запевнив Коган, – скоро ми досягнемо місця для таборування.

Вони не стали гаяти час і швидко взулися, бо гори Межі, які виглядали з-за верхівок сосен на тому березі, вже затягнула димка дощу, що зривався з почорнілих хмар. Навіть на болотах, де не було багато дерев з пишними кронами, які б відкидали на землю тіні, стало темно.

Південна частина боліт на відміну від тих, де полювали на троля Ауксилії, мала твердіший ґрунт і чіткіші контури острівців. Серед крючкуватих дерев густо росли отруйні дзвіночки, гойдаючи великими фіолетовими голівками на вітерці. Моріан одразу попередив, що краще зайве не торкатися їх, а тим паче не зривати, бо саме сік становив найбільшу небезпеку.

– Дивиться, камінь долі! – оголосив він, показуючи пальцем на високий стовпець з витесаними на ньому рунами.

– Камінь долі? – підняв брову Левелон. – Що це?

Вони підійшли й побачили на ньому майже стертий часом малюнок. Складно було розібрати, що саме було зображено, але звіддаля це нагадувало людину. На здивування усіх, Хронлаф заговорив:

– Цих каменів повно по всьому Скайриму, але ніхто не знає, звідки вони взялися і хто їх поставив. Кажуть, вони магічні і якщо знати, до яких торкатися, то можна змінити свою долю.

Ісгерд кивнула:

– Біля Ривервуда стоїть три таких, та ніхто точно не знає, який їхній сенс. Місцеві називають їх каменями Крадія, Чарівника та Воїна за схожі зображення, які на них видовбані. Дорослі забороняли наближатися до них, та все одно коли я була маленькою, ми гралися біля них і на спір мали торкнутися одного з трьох.

Моріан підняв густі брови:

– І ти зробила це?

Ісгерд знизала руками:

– Так. Я була єдиною, у кого дістало на це сміливості. Але я вже не пам’ятаю, який саме то був камінь.

Хронлаф почухав бороду, розглядаючи камінь долі, перед яким вони стояли:

– На жаль, я не можу розібрати, що тут намальовано. Тому хто його знає, який ефект він може дати.

– Або не дати взагалі нічого, – додав Коган. – Як на мене, це повна дурня. Хтось у древності захотів пожартувати і поставив ці стовпи по всьому Скайриму, щоб зараз вчені і прості люди дарма ламали голови у роздумах.

Загін пішов далі, та Ісгерд наостанок озирнулася на камінь долі. Вона пам’ятала, як у сім років приклала долоню до холодного гладкого каменю і щось дивне ковзнуло по руці у саме серце. Це відбулося так швидко, майже неосяжно, але сумнівів не було в тому, що це дійсно сталося. Що ж було зображено на тому камені?

 

• ══------ ⫷⫸------══ •

 

Дощ почав рясніти в той момент, коли Ауксилії дісталися невеликої галявинки, оточеної зі всіх боків деревами та кущиками. Це було цілком затишне місце, набагато краще, ніж ночувати на одному з тих голих островків, які вони встигли пройти.

– Звідси вже рукою сягнути до Білого Берега, – сказав Коган.

Нашвидкуруч, поки негода не набрала сили, частина солдат розійшлася у пошуках деревини, а інша взялася ставити намети. Ісгерд лишилася в таборі, повністю виснажена й охоча тільки одного – прилягти на спальний мішок і не рухатися. Вода в річці зачепила частину штанів і тепер тканина місцями була уся в мокрих плямах, а ноги, які вона старанно обтерла, все одно відчувалися вогкими та від того змерзлими. Вона намагалася не показувати паршивого настрою, але щиро посміхатися на жарти Гілбеста вдавалося все тяжче. Зрештою, це не могли не помітити.

– В тебе щось болить? – спитав Хронлаф так голосно, що почув Левелон і Моріан, які теж займалися наметами. Ісгерд озирнулася:

– Нічого.

– Тобі немає потреби виправдовуватися, – турботливо сказав Моріан. – Ми всі помітили, що ти сьогодні не в настрої.

– Ти весь день йшла останньою в загоні і майже не розмовляла, – додав Левелон. – Це незвично.

Ісгерд нервово потупцювала на місті, гадаючи, куди їй провалитися, щоб не обговорювати свій стан з чоловіками. З трьома чоловіками щонайменше. Саран, Коган та Гілбест шурхотіли у кущах та бродили між деревами, але могли в будь-який момент повернутися і застати цю розмову.

– Просто не звертайте уваги, – попросила Ісгерд. – Будь ласка.

Її голос прозвучав досить різко й натякав, що вона не хоче обговорювати цю тему. Товариші знизали плечима і повернулися до своїх робіт, сказавши наостанок, що завжди раді допомогти. Єдиним, хто так просто не відступився, був Моріан. Він підійшов достатньо близько і в півтони сказав:

– Саран прохав мене зварити тобі знеболювальний настій. Як будемо готувати їсти, я поставлю окремий казанок на чай з травами. Ми питимемо його всі разом, тож ніхто не подумає, що він саме для тебе.

Ісгерд пом’ялася трохи і зітхнула:

– Дякую.

Моріан підбадьорливо посміхнувся:

– Ти зайве хвилюєшся. Всі ми час від часу можемо почуватися недобре, а ти, як жінка, тим паче. Тому немає нічого страшного в тому, що тобі потрібен додатковий відпочинок – всі із розумінням поставляться до цього.

Моріан пішов й Ісгерд закінчила ставити намет, відчуваючи себе трохи краще після сказаних слів. Щонайменше двоє в загоні розуміють її ситуацію і нормально до цього ставляться.

Бути жінкою-воїном – це завжди більші фізичні зусилля в порівнянні з чоловіками. Ісгерд згадувала себе півторарічної давнини: якою слабкою та худорлявою була, і як найменший стусан міг збити її з ніг і залишити синець, не дивлячись на те, що тілесною конституцією вона уродилася в нордів. З постійними тренуваннями вона наростила м’язи, стала витривалою і шкіра її немов потовстішала. Вдарити її вже не було так легко, а синці більше не боліли так відчутно. Втім жіноча природа нікуди не поділася і кожен місяць нагадувала про себе. В такі дні Ісгерд не розуміла, навіщо взагалі тримає меч і всі свої дії піддавала сумнівам.

В табір, що почав формуватися колом навколо місця, яке відвели під багаття, повернулася решта Ауксиліїв з оберемками паличок та сухої трави. Дощ продовжував моросити, проте епіцентр негоди оминув табір, рухаючи чорні зливні хмари далі, до гір на межі володінь Х’ялмарка та Білого Берега, де, скоріш за все, дощ перетвориться вже на сніг. Тому отримати невеличкий вогник вийшло, хоч і з деякими зусиллями. Моріан з Хронлафом одразу ж прийнялися встановлювати казанки, а Коган пильно дивився за багаттям, додаючи в нього палива, щоб воно розгорілося сильніше і дало більше тепла. Не дивлячись на те, що при переході річки Ауксилії відбулися малою кров’ю, вони все одно достатньо змерзли до цього часу. Особливо Ісгерд. Вона порилася у своєму заплічнику і перевдягнула другі штани та шкарпетки, а на плечі накинула плащ. Відчуття сухості підняло настрій і дівчина вийшла до вогнища, щоб посидіти разом з усіма. Інші солдати теж змінили шкарпетки й тепер ті сушилися на мотузках під навісами наметів.  

До цього часу дощ почав стихати. Ауксилії чекали на гарячу вечерю, яку без попередніх домовленостей взявся готувати Моріан. Інші допомагали йому в міру потреби й ось в казанку апетитно забулькав суп з в’яленого м’яса, картоплі та капусти. До нього нарізали на скибки свіжий хліб, який купили сьогодні в Драконовому мості, й поклали зверху шматочки сала. Збоку на вогні закипав пахучий чай з декількох трав, в яких Ісгерд впізнала ромашку, звіробій та деревій.

– Гляньте, що у мене є, – Левелон дістав маленьку баночку, повну до країв меду. – Випросив у кухарки.

Гілбест весело ляснув його по плечу:

– Будемо тебе тепер за смаколиками посилати.

Декілька ложечок меду додали у чай, щоб підсолодити його, і Хронлаф зняв казанок з вогню, загорнувши руку в рушник, та розлив напій по кухлях. В цей час Моріан наповнював миски супом.

– Смачного, – побажав Саран і усі прийнялися за їжу.

Дощ минув, залишивши після себе вогкість і сильний запах мокрої землі та гнилих водоростей. Багаття освітлювало намети, а вже за ними стояла темрява. Хмари досі вкривали небо і жодної зірки не проглядало крізь них.

Закінчивши з їжею та чаєм, Гілбест дістав куплену пляшку вина. Сильно не напивалися, лиш випили по пів кухля, аби додати тепла в тілі й розслабити ноги, що невпинно гули. Ісгерд відчула, як її очі починають злипатися й, перепросивши вибачення, пішла спати в один з наметів. Нехай решта сама ділиться, хто за ким буде сторожувати, а вже її розбудять, як підійде черга.

Трав’яний чай, а після й пляшечка знеболювального, отримана від господині таверни, полегшили самопочуття й Ісгерд легко заснула, навіть не знімаючи з себе птеруги та куртки, достатньо жорстких, щоб мати змогу розлягтися як хочеш. Її заколисали цвіркуни та кумкання жаб на болотах, тихі розмови товаришів та тріск багаття. Глухо зашипіла змія, немов з-під води. Ісгерд нахмурилася крізь дрімоту й загорнулася сильніше у спальник, щоб хижа тварюка не дісталася й не вкусила її.

- Прокидайтеся! - долинуло здалеку. - Нумо, підіймайтеся усі!

Ісгерд прицмокнула вустами - оце так дивні сновидіння їй сняться. А навкруги вже кричали люди й тупотіли ногами, відбиваючись об землю гуркотінням. Змії зашипіли голосніше, зашурхотіли своїми слизькими тілами навколо намету і перед закритими повіками спалахнуло яскраве помаранчеве світло. Ісгерд прокинулася від дзвінкого удару, ніби хтось кинув казанок. Тепер вже шипіння лунало не здалеку, а прямо в її наметі. Полог був відкритий і чийсь силует загородив собою яскраве світло багаття.

Вона не встигла роздивитися того, хто навідався до неї - із хрускотом кісток чийсь меч прошив груди незваного гостя та пролив кров прямо дівчині на ноги. Заціпеніле тіло, лиця якого через темряву неможливо було роздивитися, потягли назад та викинули з намету.

- Ти ціла? - усередину заглянув Левелон.

- Га? - не могла второпати ще сонна Ісгерд. - Що відбувається?

- Стався напад. Я не знаю, хто ці створіння, вони схожі на людей, але поводяться дивно.

Ісгерд підняла брови. Тільки зараз вона остаточно розрізнила крики своїх товаришів і загальну метушню, що відбувалася навколо.

- Що ти маєш на увазі? - спитала вона й скрикнула - щось незрозуміле налетіло на Левелона та впилося прямо в його шию!

Ісгерд не розмислювала ані хвилини. Вона схопила меч і вискочила назовні, одразу ж кидаючись на нападника Левелона. Бретон відбивався й хрипів, доки людина - вона мала руки та ноги, й цілком людські обриси тіла - з неабиякою жадібністю припала до горлянки, розбризкуючи кров. Ісгерд вдарила раз-другий, меч споров лахи, в які був закутаний ворог, і той нарешті відпустив свою жертву, хапаючись за власні рани. Він зашипів, вискаливши ікласті зуби, й відсахнувся якнайдалі. Яскраві очі, що палахкотіли червоним, блиснули в напівтемряві й зникли.

Ісгерд витріщилася на понівеченого Левелона, що розпластався по землі. Кров рвучким потоком виплескувала з його роздертої шиї.

- Левелоне, - тремтячим голосом покликала вона, падаючи на коліна поряд з ним.

Бретон хворобливо посміхнувся і на мить його очі сповнилися здивування:

- Чому ти плачеш? Зі мною все гаразд, зараз я підіймуся.

Як він не розуміє? Невже йому не боляче?

- У тебе..., - Ісгерд запнулася, відчувши солоні сльози в роті.

Навколо стояла вакханалія. Її товариші відбивалися від страшних істот, що вбивали людей голими руками та іклами, вогонь палахкотів на всю, перекинувшись на складені поруч дрова. Катався по землі казан, якого жбурляли, зачіпаючи ногами. Лежали кривими горками повалені намети. Ісгерд мала покликати когось на допомогу, але не знала, куди кинутися й де шукати. Вона не бачила Моріана, як не розрізняла й інші обличчя, бо очі були застелені туманом.

- Ісгерд, там..., - покликав слабкий голос Левелона, - позаду...

Вона озирнулася й побачила чорну тінь за своєю спиною. Промайнула мить, за яку вона навіть не встигла зреагувати, хто це і що воно хоче, як прилетів тупий удар і пульсівний біль розлився по потилиці, перетворюючи світло перед очима на кромішню пітьму.

Chapter 26: Вампірське лігво

Нав'язливо крапала вода, розбиваючись об каміння та збираючись в улоговинках, а тверду землю скував вічний холод. Бік підмерзав все сильніше й Ісгерд рефлекторно перевернулася, втикаючись носом у сирий мох. Вона фиркнула, прокидаючись, та краще б й далі лежала без тями, бо потилицю безустанно били молоти, гострим болем віддаючись в очних яблуках. Пасмо волосся прилипло до вуст і дівчина виплюнула його, хитко підводячись на лікті.

«Я осліпла?», – злякалася Ісгерд, бо навколо її огортала суцільна пітьма. Густа, чорна, відчутна майже фізично, немов щільна ковдра. Дівчина покліпала й потерла очі, та все дарма. Було настільки некомфортно, що вона відчувала себе новонародженим кошеням, незграбним, не здатним нормально рухати власними кінцівками. Паніка накотила на Ісгерд і вона різко сіла, беручись мацати простір довкола. Запилена холодна земля, від якої шкіра на долонях стала шорсткою, була всипана дрібними камінчиками та поросла пучками моху. Ісгерд потягнулася й виявила холодні металеві прути, що залишали на пальцях сухий пісок – іржу. Невже справжня клітка?! То вона не тільки сліпа тепер, а ще й ув’язнена?

«Що останнє я пам'ятаю?», – Ісгерд спробувала пригадати, напружуючи розсіяну після забиття голови пам’ять. На їхній табір напали дивні люди, у яких яскраво світилися очі, немов маленькі ліхтарики. Вони з’явилися зненацька, судячи з гармидеру, який стояв навколо. Перед очима постав Левелон й вона шоковано затисла рот долонею – один з цих монстрів вчепився в нього та буквально розірвав шию, жадібно ковтаючи кров!

«Вампіри?», – кошмарна здогадка осяяла Ісгерд, хоча ця думка здавалася дикою. Вона ніколи не зустрічала вампірів. Невже це не міф? Але ж перевертні існують, чому вампірам не бути цілком реальними істотами? Це була одна з тих лякалок на рівні з тролями та відьмами, яку батьки розказували неслухняним дітей, що якщо ті будуть надто балуватися й не лягатимуть спати до опівночі, прийдуть білолиці люди з яскравими очима та довгими гострими іклами та вкрадуть їх. Віднесуть у своє лігво, де спочатку довго й болісно висмоктуватимуть кров, а потім обернуть на собі подібних і стане бідолаха живим мерцем! Виходить, лякалки не були вже такими вигадками, як могло здаватися.

Вона нервово обмацала себе, боячись знайти сліди укусу, та все наче було в порядку, окрім, звичайно, мокрої гарячої плями на потилиці.

Неподалік пролунав несподіваний шелест, від якого дівчина вмить застигла й затамувала подих, прислухаючись до найдрібніших звуків. Якщо це бродить поблизу вампір, вона має бути готовою. Втім при собі Ісгерд не мала ані меча, ані ножа – її повністю обеззброїли. Погані справи, дуже погані!

– Спокійно, ростбіфе, – з того боку, з якого долинав шум, заговорили гортанним басом, добре знайомим Ісгерд, – тремтиш, як загнаний заєць.

Повітря наче кудись щезло і стало нестерпно душно. До такої зустрічі Ісгерд була не готова і, якби зараз стояла, то вже б впала. Вся її рішучість, якої і так була крапля в морі, перетворилася на цілковиту паніку.

– Арнбйорн? – голос Ісгерд прозвучав немов дзвінкий струмок, надто високо й тонко.

– Яка зустріч, чи не так? – їдко зауважили в темряві. – Не сподівався, що зустрінемося тут.

Ісгерд була впевнена, що їх розділяли ґрати, тому що в тій клітці, в якій вона сиділа, не було місця для ще однієї людини. Це все одно не скасовувало небезпеки, яку ніс в собі колишній Соратник, адже невідомо, де він сам перебував та в якій ролі. Можливо, він був спільником вампірів і зараз наглядав за нею?

Ісгерд мовчала, не знаючи, що сказати. Запитувати, як життя в людини, з якою ворогуєш, не було жодного бажання. «З усіх можливих варіантів доля підкинула саме Арнбйорна, та ще й у такому місці», – Ісгерд була неприємно вражена і страшенно налякана.

– Тебе вигнали з Йорваскра? – знову подав голос Арнбйорн.

Ісгерд спантеличено відкрила рота. Було так дивно, що її заклятий ворог проявляє зацікавленість у бесіді.

– Ні, – невпевнено відповіла вона, потім додала вже твердіше. – Я сама пішла.

– У Легіон, плазувати перед імперцями? – насмішкувато поцікавився чоловік.

– З чого ти взяв?

– Помітив твій обладунок, коли один із блідолицих притягнув тебе сюди.

– Я прийшла в Легіон не плазувати, а задля... – Ісгерд різко замовкла, вирішивши, що не слід викладати свої справжні наміри перед Арнбйорном. – У мене є свої цілі. А ти? Чим ти займався після того, як залишив Соратників?

Ісгерд підтягнула до себе коліна, щоб не втрачати залишки тепла. Тепер вона передчувала не лише довге сидіння в цій клітці, але й розмову, яка, можливо, проллє світло на те, що відбувається навколо й на життя Арнбйорна зокрема. Не те щоб вона навсправжки цікавилася, як складалися справи в нього, але їх пов'язував ряд неприємних інцидентів, які мимоволі змушували замислюватися над цим. Хоча б для того, щоб дізнатися, чи отримав нарешті Арнбйорн за заслуги.

– О, маю визнати, моє життя стало набагато веселішим, ніж було при Соратниках, – із задоволенням поділився Арнбйорн. – Я знайшов місце, в якому мої методи гідно оцінили.

Ісгерд скептично пирхнула:

– Спроби зґвалтування? Наміри вбити? Або як Ніяда казала – удари нишком?

Той хрипко посміявся:

– Глузуй скільки завгодно, це мене ніяк не зачіпає. Є жертви, а є хижаки. Я – хижак, і можу дозволити собі різні речі щодо інших, за які мені анітрохи не соромно. До того ж за це я отримую хорошу винагороду.

– Та ти простий бандит!

– Я дехто більший за бандита, але поки ти з цим не зіткнулася особисто, тобі краще не знати про це.

Повернення до тями поступово повертало й всі відчуття сповна. Ісгерд починало трусити від холоду і вона втягнула голову в плечі, випадково обпікшись об крижану кольчужку, пришиту до куртки. Незабаром сталеві елементи обладунку розжаряться таким морозом, що ніякий прошарок шкіри та товстого лляного одягу не врятує. Вона заплющила болючі очі, від яких все одно не було сенсу, можливо, тепер назавжди.

– Рік тому я та Вілкас зустрілися з тобою у ривервудських лісах. І потім, коли Брати Бурі напали на імперський табір, ти теж був серед них, – промовила вона. – Що ти робив там?

– Розважався.

– Тобто?

– Я просто знайшов цих дурнів, які вважали себе вершниками долі усіх не-нордів, і вирішив, що буде досить весело провести з ними час, – жваво пояснив Арнбйорн. – Визнаю, було непогано, але не настільки здорово, як битися з Вілкасом і бачити твою перелякану пику. Як-то було дізнатися, що не я один – перевертень, га, курча?

– Не хвилюйся, я впоралася з цим відкриттям, – їдко сказала Ісгерд і подихала гарячою парою на долоні. На її щастя, перевертнів вона більше не зустрічала і сподівалася більше ніколи не побачитися з ними знову.

– Цікаво, як ти впораєшся, коли побачиш вампірів? – потішався Арнбйорн. – Упевнений, вони скоро прийдуть підживитися кров’ю й точно не моєю.

«Якщо я ще здатна бачити», – Ісгерд вирішила замовчати, що вона нічого не бачить. Якщо справа все ж не в її очах, а в місці, де вони знаходилися, то принаймні не виглядатиме дурепою. Натомість вона з роздратуванням заявила:

– Не намагайся мене залякати!

– Навіть не думав, м'ясце, але як би ти не намагалася здавалася хороброю, а вся трясешся, немов осиновий лист. Знаєш, від тебе так яскраво пахне, що навряд чи вони зможуть стриматися. Ти розумієш, про що я.

Ісгерд підтисла губи. Так, вона була зараз не в формі та, можливо, саме це й привабило вампірів, що вони утягли її у своє лігво, але як Арнбйорн зміг здогадатися? Чи мав він саме те на увазі, про що спершу подумала Ісгерд? І почекайте – у неї вся потилиця просякнута кров’ю, тож від неї без сумнівів смердить за версту. Це ж мав на увазі Арнбйорн?

Відповіддю на затягнуту паузу став його веселий сміх:

– Ти забула, що у перевертнів гострий нюх? Ми звірі в людських шкурах, звісно ми відчуваємо різні зміни в тілі, запахи та навіть настрій, – він гортанно загарчав. – Жінки так солодко пахнуть в ці дні. Вони викликають бажання спаровуватися та розірвати їх...

Ісгерд ковтнула. На жаль, саме перша її думка підтвердилася. Дівочі щоки запалали від збентеження через саму думку, що чоловіки в Йорваскрі, які мали дар, відчували, коли в їхніх посестер йшла кров. Фаркас знав про неї і він хотів... хотів...

Арнбйорн так голосно зареготав, що Ісгерд, все ще червона, стисла кулаки й крикнула:

– Ти підлий брехун! Це все неправда!

Ніколи в Ісгерд не виникало підозр стосовно кого-небудь з Соратників. Жодного разу вони не показували збентеження та зайвої зацікавленості до неї, Ніяди чи Ейли, тож Арнбйорн явно перебільшував.

– Ти можеш скільки завгодно називати мене брехуном, але природа перевертнів від цього нікуди не подінеться. Просто я, на відміну від інших, не стримую свого звіра і користуюся всіма його здібностями, – Арнбйорн хмикнув. – Але тобі нема чого хвилюватися, можеш зайве не боятися.

– Я досі не забула, як ти напав на мене на завданні, – буркнула Ісгерд.

– Тоді ти розізлила мене, але зараз я розумію, що все вийшло якнайкраще. Я задоволений своїм нинішнім життям, ... якщо не зважати на цю затхлу печеру.

Ісгерд ніколи не була про себе великої думки, ба більше, вона ясно усвідомлювала, що Арнбйорн з самого початку не переносив її на дух, вона викликала як не роздратування, так їдкий сміх у свій бік.

Та насправді це були дрібниці в порівнянні з тим, в якому становищі вони обидва зараз перебували.

«Отже, ми зараз у печері, – зрозуміла Ісгерд. – Це пояснює холод та темряву навколо. Значить, ще зарано вважати себе сліпою калікою», – хоч щось в цій клятій ситуації викликало полегшення.

– Навіть якщо вампірам я до душі, впевнена, вони мають на тебе плани також, – сказала Ісгерд. – Не просто так ти сидиш тут і балакаєш зі мною, мабуть, так само замкнений, як і я. Отже, твоя ситуація нічим не краща.

– Не кажи дурниць, – легковажно відповів Арнбйорн. – Вампір ніколи не стане пити кров перевертня, так само як і перевертень погидує куштувати м'ясо вампіра.

– Тоді що ти тут робиш?

– Ну, у них на мене ікло на інше заточене, але без сумніву, теж зі смертельним наміром, – він кашлянув. – Так, ми обидва у пастці.

Ісгерд наїжилася подібно до горобця. Пальці на ногах поколювало. Прокляті вампіри, вони явно хочуть, щоб їхні жертви добре підмерзли, перш ніж подати їх на обід.

– Я не збираюся просто сидіти та чекати смерті, – сказала вона.

– Ха, і що ж ти зробиш? Погнеш прути своїми бабськими рученятами?

– Сказав би ти це Ейлі чи Ніяді…

– Вони більші войовниці за тебе.

Ісгерд рвучко підвелася й ноги, що затекли, відгукнулися сотнею колючок. Дівчина схопилася за прути, щоб утриматися від падіння. Це був перший раз з моменту прокидання, коли вона встала, і це викликало суміш суперечливих відчуттів: з одного боку затерплі ноги лиш подякували за зміну положення, з іншого – вони відчувалися абсолютно слабкими.

– Я вже не те кволе дівчисько, яким ти мене вважаєш! – крикнула Ісгерд в тому напрямку, в якому за її розумінням знаходився Арнбйорн.

– Ось коли прийдуть вампіри, я із задоволенням подивлюся, як ти з ними розбиратимешся, ростбіф-ф-ф, – гаряче дихання обдало обличчя Ісгерд і вона відсахнулася.

Клітка, в якій сидів Арнбйорн, до її неприємного відкриття, виявилася зовсім поруч, а луна від голосу оманливо відбивалася від стін.

Ісгерд кинулася в протилежний кут, але не для того, щоб забитися там від страху, а щоб обшарити межі своєї пастки й зрозуміти подальші перспективи. Нехай Арнбйорн сміється скільки влізе і нічого не робить, але вона більше не дозволить собі дарма витрачати час, просто чекаючи на смерть! Напівживою та напівсліпою Ісгерд вибереться звідси, чого б це їй не вартувало!

Дівчина виставила руки й, обережно рухаючись уперед, знаходила прути один за одним. У голові вимальовувався загальний план залізної клітки. Вона знайшла ґратчасті двері, замкнені намертво, й спробувала пролізти боком там, де за уявою було достатньо просторо, однак відстань між прутами виявилася завузькою для обладунку. Можливо, роздягнися догола й видихнувши все повітря з легенів, Ісгерд змогла б пролізти, але й це було малоймовірно.

– Ну що, вигадала, як вибратися? – єхидно поцікавився Арнбйорн.

– Ще ні, – роздратовано відповіла Ісгерд, – але це лише питання часу.

– Часу зовсім немає, курочка, треба діяти вже зараз. Я чую, як хтось вже бродить у глибинах печери, прямуючи сюди.

Як би там Ісгерд не намагалася триматися, але всупереч всьому занервувала ще сильніше. Було тривожно усвідомлювати, що вони не одні й тепер у кожному шелестінні, у кожному стуку краплі об камінь ввижалася чиясь присутність.

Ісгерд пробурмотіла зі слабкою надією:

– Якщо я не врятуюся сама, мені на поміч точно хтось прийде.

– Навряд. Тут усе кишить вампірами і знадобиться чимало сил та часу, щоб пробратися крізь них.

«Якщо все так, як він каже, то сподіватися на краще не варто. Моїм товаришам не слабо дісталося під час нападу і ще невідомо, яка доля спіткала кожного з них. Вони можуть бути так само замкнені в клітках, якщо взагалі не мертві», – розмірковувала Ісгерд. Серце боляче стислося від згадки про Левелона. Чи вдалося йому вижити?

– Ти ж довше за мене тут сидиш, – вона схрестила руки на грудях. – Може у тебе є ідеї? Вибратися звідси у наших спільних інтересах.

– Ну, припустимо, що є, і я навіть більше скажу – зробити це тільки у твоїх силах.

– Тоді чого чекаєш? – вигнула брову Ісгерд, хоча не факт, що Арнбйорн міг розгледіти такі деталі. – Скажи, що робити, і я витягну нас.

– «Нас»? Де гарантія, що ти не залишиш мене тут, а сама підеш?

– Ти ж сам сказав, що печера забита вампірами, до того ж в мене при собі немає жодної зброї, а ти...

– … перевертень, так, курочка, – закінчив Арнбйорн. – І в мене імунітет до хвороб, я не заражусь вампіризмом, нехай мене хоч все це кодло покусає. Так що я потрібен тобі, але хто знає, можливо, ти настільки тупоголова і не розумієш цього?

Ісгерд дратував глузливий тон Арнбйорна, але холод скував її ноги та руки, і з кожною хвилиною перебувати тут ставало дедалі нестерпніше, що було ще гірше, ніж їдкі промови колишнього Соратника.

Однак замість колючої відповіді голову Ісгерд осяяла дивовижна думка:

– Стривай, якщо ти перевертень, то чому не можеш просто перетворитися та виламати ґрати?

– Я вже гадав, ти не спитаєш, – буркнув той. – Вампіри не закінчені ідіоти, хоч у них і відморожено все на світі. На мою клітку накладені чари подібні до того срібла, яке використовують мисливці за перевертнями – я не можу доторкнутися до прутів і щось зробити їм.

Ісгерд навіть уявлення не мала, що срібло може якось впливати на перевертнів, та не будь-яке – Соратники носили срібні прикраси і у них не було негативної реакції на них. Певно, це було якесь особливе срібло, яке мало домішки чи навіть зачарування.

Виходить, перевертні мають слабкі місця.

– Я визволю тебе, а ти допоможеш мені вибратися звідси.

– Ні, – категорично відповів Арнбйорн.

– Чому? Хіба вийти з клітки тобі недостатньо?

– На відміну від тебе, я можу просидіти тут ще дуже довго, бо мені не страшний холод та й голод не так мучитиме, а коли прийдуть вампіри, я просто підгадаю момент і накинуся на них. Вони не такі хитрі, як я, ростбіфе. А ось в твоїх інтересах якраз вибратися звідси якнайшвидше, а значить моя допомога в порятунку коштуватиме дорожче.

Ісгерд відчула, як її заганяють у пастку, гіршу за цю клітку. Від Арнбйорна не варто чекати ні краплі добра та совісті, він надто жорстокий та бездушний. Але час утікав не на її користь, тіло замерзало й незабаром вампіри знайдуть тільки бездиханний труп з охололою кров'ю, ніж соковиту теплу жертву.

– Чого ти хочеш?

– Пообіцяй, що виконаєш.

– Чого ти хочеш? – продовжувала наполягати Ісгерд.

– По-обіця-яй, – простяг Арнбйорн, стоячи на своєму.

Дівчина стиснула змерзлі пальці у кулаки. Він грався з нею, бавився, бо його звірина кров була гарячою й гріла, а витривалості вистачить просидіти тиждень без їжі, задовольняючись злизуванням води з каміння. Вона ж не могла собі цього дозволити.

– Добре, обіцяю. Що тобі треба?

Ісгерд почула, як він вдоволено посміхнувся – вишкірився немов кіт, який наївся жирної сметани – та зрозуміла, що остаточно пропала.

– Я в цій місцевості був не просто так, – повільно, насолоджуючись кожним словом, почав Арнбйорн. – У мене є одне дільце, та прокляті вампіри сплутали всі карти й строки на його виконання давно минули, що не зійде мені з рук. Я маю його закінчити і раз ти так вдало підвернулась під руку, я з радістю делегую тобі свій маленький обов'язок. В обмін на захист, звичайно ж, поки ми не виберемося звідси.

– У цій справі є каверза, чи не так? – передчуваючи недобре, спитала Ісгерд.

– Дивишся в корінь, курочка. Потрібно декого прибрати.

Дівчина завмерла:

– Ти хочеш сказати – убити?

– Ага, – байдуже відповів той. – В імперському таборі Білого Берега є один чоловічок. Його замовили і тепер він не повинен жити.

Інформація обрушилася на Ісгерд відром крижаної води. Саме в цей табір мав прибути її загін на навчання. Хто примудрився так перетнути доріжку, щоб цю людину вирішили вбити?

– Хто це?

– Дізнаєшся, коли виберемося, якщо, звісно, ще не передумала. Твоя згода – твоя запорука на порятунок.

Ісгерд опинилася у безвихідній ситуації й, швидше за все, їй доведеться погодитися, щоб врятуватися, але вона боялася, як би це не виявилася людина, важлива їй. Звичайно, вона одразу подумала про Сарана, про якого не переставала переживати весь цей час, але так само вона потурбувалася про інших своїх побратимів. Що, якщо хтось замовив Когана чи Хронлафа М'яке Серце, або когось іншого? Та навіть якщо жертвою буде незнайома людина, чи зможе вона піти на злочин? Ісгерд засумнівалася. Надто високою була ціна. Арнбйорн спеціально загадав їй такі умови – це була його відкладена помста, не запланована заздалегідь, але чудова нагода, яка вдало підвернулася тут і зараз – помститися Ісгерд за своє вигнання з Соратників. Нехай він що завгодно розповідає, що там його утискали та не цінували, але для кожної людини, яка поважає себе, а тим паче воїна, буде ударом стати вигнанцем. Це тавро на все життя.

– Бачу, ти сумніваєшся, – самовдоволено помітив Арнбйорн. – Що ж, думай далі, тільки дивись, не змерзни.

– Гаразд, – сердито випалила Ісгерд. – Але якщо обдуриш, весь Легіон шукатиме тебе.

– Те саме стосується й тебе – якщо обдуриш, наступний контракт буде на тебе і сховатися не вийде, тебе дістануть з-під землі. А тепер роби, що я скажу.

З тяжким серцем Ісгерд вислухала, як Арнбйорн помітив одну корисну штучку серед каміння, коли вампір тягнув її несвідоме тіло. У той момент світло смолоскипа вихопило з темряви блискучу металеву паличку, так підозріло схожу на відмичку, що лежала якраз поруч із кліткою Ісгерд. Якби Арнбйорн міг її дістатися, він би вже давно не сидів тут і дарма не точив ляси, але зараз йому доводилося сподіватися тільки на дівчину.

Під чіткою вказівкою Ісгерд пройшла в дальній кут клітки, опустилася навколішки і просунула руки крізь ґрати. Її пальці ковзали по пилу та камінчиках у пошуках чогось тонкого та холодного і незабаром знайшли шукане на віддалі так, що довелося буквально втиснутись обличчям у прути, аби витягнути руку якнайдалі. З третьої спроби її врешті вдалося схопити.

– Якщо вона сильно проіржавіла, у тебе є лиш один шанс, – попередив Арнбйорн, і Ісгерд почала копатися в замку. У неї ще не було досвіду зламу замків, а тому ідея загрожувала провалитися. Кілька разів відмичка клацала, але двері не піддавалися, а в один момент зовсім переломилася на дві частинки. Одна залишилась у пальцях, інша відлетіла кудись за межі клітки. Арнбйорн не стримався й розкритикував її на чому світ стоїть, втім швидко заткнувся, махнувши рукою на примарний успіх. Ісгерд продовжила поратися уламком.

Минуло близько пів години, якщо не більше, коли пролунало характерне клацання і дівчина відчула ослаблення у дверях. Вони легко піддалися, видавши при цьому моторошний скрегіт. Діяти треба було швидко.

Вийшовши назовні, Ісгерд, чіпляючись за свою клітку, щоб не загубитися, звернула вліво й одразу вперлася в наступну, за ґратами якої голосно сопів Арнбйорн. До цього часу вона зрозуміла принцип, за яким відкривався замок, і вже швидше впоралася з іншими дверима.

– Тепер твоя черга.

– Чекай і… не здумай репетувати, – застеріг Арнбйорн, виходячи з клітки.

Він відійшов кудись в сторону і на якийсь час затих. Ісгерд терпляче вслухалася, чекаючи початку трансформації. Серце важко бухало в грудях, від хвилювання звело коліна, зробивши їх ватяними. Ісгерд не хотіла зізнаватися ні собі, ні іншим, що перевертні вселяли в неї паніку попри те, що останнє знайомство зі звіром завдяки Вілкасу відбулося досить тісно й в цілому нешкідливо.

Помірне дихання Арнбйорна стало глибшим та частішим, з горлянки вирвався низький болючий гуркіт, за яким почувся тріск тканини та хрускіт кісток, від яких кров холола в жилах. Чоловік гарчав і стогнав, поступово перетворюючись. Навколо почав поширюватися характерний собачий мускус і Ісгерд притиснула лікоть до носа, намагаючись перебити нав'язливу собачатину запахом шкіряного поручя.

Тепер Арнбйорн звучав з тихим гуркотом, що з кожним видихом виривався крізь зуби з глибин горлянки. Суцільна темрява не дозволяла розглянути звіра, однак Ісгерд чудово відчувала всіма фібрами щось величезне й кошлате перед собою, злісне та погане. Інстинктивно хотілося кинутися навтьоки, але відсутність видимого шляху змушувало її стояти й сподіватися на чесність Арнбйорна.

Перевертень потупцював та повертівся, приміряючись до свого нового тіла, й потягнув зі свистом повітря, а потім урочисто завив, стрясаючи стіни. Ісгерд охнула – сюди ж злетяться усі вампіри!

Коли виття прокотилося по всіх куточках печери, у відповідь залунав шум з усіх боків. Голоси, крики, тупіт – до бранців вже мчали з усіх ніг. Ісгерд закрутилася на місці, не знаючи, куди себе подіти, й скрикнула, коли пазуриста лапа вхопила її за пояс і відірвала від землі, швидко закидаючи собі на плече як якийсь мішок картоплі. Дівчина вчепилася в довгу жорстку шерсть, що лізла в рот та очі, та видерлася на спину, обіймаючи товсту шию звіра. Арнбйорн видав друге виття, буквально вібруючи всім тілом під Ісгерд, опустився на карачки та рвонув у невідомому напрямку, керуючись тільки нюхом. Дежавю хльоснуло дівчину, вона ніби знову опинилася на спині Вілкаса, коли той мчав у нічному лісі до форту.

Попереду спалахнув вогник світла – яке щастя, що Ісгерд все-таки не осліпла! – і перевертень на всьому ходу вискочив з темряви в кімнатку, зачепився лапою об розтяжку й стрімголов полетів на землю, ламаючи собою столи та стільці, розносячи на друзки скрині. Ісгерд відлетіла вбік й вдарилася об кам’яну підлогу. Зверху на неї звалилася купа мотлоху, підіймаючи стовпи пилу. Дівчина закашлялася, хитко підіймаючись на ліктях. Прямо на її очах Арнбйорн вскочив на ноги та рвав пазурами вампіра, що вибіг назустріч. У невеликому проході за ними маячило ще кілька голів.

Ісгерд пробігла поглядом по кімнаті й зупинилася на зброї, складеній на столі. Серед гірки сокир та кинджалів лежав її меч! Вона скочила на ноги, шикаючи від болю в кісточці, схопила клинок та побігла на допомогу Арнбйорну. Перша її ціль була вражена на місці, відвернута величезним вовком, що рвав його товариша. Який же був шок Ісгерд, коли вампір, у чиї груди встромився меч, схопив лезо рукою і, не звертаючи уваги на чорну кров, що проливалася на пальці, почав витягувати з себе.

Ісгерд налягла на руків’я, втискуючи клинок назад й провертаючи його по осі. Нежить невдоволено шипіла й продовжувала чинити опір. Позаду загарчали і раптом фонтан кривавих крапель окропив лице Ісгерд – Арнбйорн вже розібрався зі своєю попередньою жертвою і з одного маху зніс голову вампіру, з яким боролася дівчина. Він кинувся на наступного супротивника і так само швидко розправився з ним, не залишаючи жодного шансу.

Ісгерд одразу підлаштувалася під стиль боя Арнбйорна. Вона йшла позаду, даючи перевертню можливість вільно пересуватися та розкидувати супротивників, й добивала їх по одному, спантеличених потужними ударами лап.

Непроглядні глибокі печери залишилися позаду і коли вони вибралися в простору залу, відкриту шкіру лизнув свіжий вітерець, притаманний місяцю Початку морозів. Вихід був десь поблизу.

У цей час перевертень, пошарпаний бійкою, став помітно слабшати. Він пропустив Ісгерд уперед і, хитаючись, плентався позаду, все частіше опускаючись на карачки. Дівчина не розуміла, з чим пов'язана така його зміна, й грішила на загальну слабкість після ув'язнення. Хто знає, скільки часу Арнбйорн провів у цих печерах. У будь-якому разі, він добре допоміг і більшість ворогів була подолана. Якщо хтось ще залишався живим, Ісгерд зможе впоратися з ним сама.

У центрі зали стояло два невеликі столи, обставлені посудом, повним чорної рідини і шматочків м'яса, що плавали в ній. Свіже морозне повітря змішувалося із запахами заліза та гниття. Ісгерд схопилася за живіт, відчуваючи блювоту. В очах помутніло і вона зігнулася навпіл, але водночас помітила людину в міцних путах, прив'язану за металеві кільця до стіни. Знайомі риси миттю протверезили її розум.

– Гілбест! – вигукнула вона, зриваючись з місця.

Побратим, безсило опустивши голову на ліве плече, затремтів віями і злегка розплющив повіки. Він виглядав побитим та брудним, але цілим. Перевертень позаду невдоволено загарчав і цей рик здався Ісгерд застережливим, але вона не сповільнилася.

Діставшись Гілбеста, який ледве впізнавав її, Ісгерд почала різати мотузки. Арнбйорн знову видав рик і цього разу голосний, грізний. Він опустив голову до землі й кинувся до Ісгерд в той момент, коли зі стелі волохатою плямою звалився кажан. Він був величезним, розміром із собаку й на крилах мав довгі пазурі, якими той час вп'явся в шкіряний обладунок. Дівчина видала спочатку крик страху, а потім болю, коли кажан вп'явся гострими іклами в шию за вухом – єдине, окрім рук, місце, не захищене одягом. Арнбйорн змахнув лапою кажана так, що той улетів в протилежну стіну і з силою брякнувся об неї.

Вирячивши очі від жаху, Ісгерд схопилася за кровоточивий укус. Біль пронизував шию, розповсюдився по всьому тілу й досягав самих кінчиків пальців ніг та рук, але протривав недовго. Дівчина глибоко втягнула повітря й міцно заплющила очі на хвилину, не звертаючи уваги на шум навколо. Решта вампірів, почувши кров, лізли з усіх щілин, і Арнбйорн бився з ними з останніх сил.

Коли Ісгерд розплющила очі, біль від укусу притупився й пульсував, але вже не зводив з розуму. Вона продовжила несамовито рвати мотузки на руках Гілбеста. Покінчивши з ними, дівчина обхопила товариша поперек грудей, допомагаючи йому встояти на ногах.

– Гіле, прокинься! – шипіла вона від ваги солдата. – Тобі слід прийти до тями, я не зможу сама дотягнути тебе до табору!

Найближчі двері в зал відчинилися й в них увірвався данмер з мечем напереваги. Він ошелешено озирнувся на всі боки й наткнувся на Ісгерд:

– Ісгерд? – вражено вигукнув він.

– Саран! – зраділа та. – Допоможи мені, скоріше!

Він підбіг і перехопив Гілбеста.

– Ти жива, – не вірячи своєму оку, сказав Саран. – Я так хвилювався…, – він помітив шарудіння осторонь. – А це хто?

Ісгерд повернулася. На кам'яній підлозі сидів на колінах, низько схилившись до землі, оголений Арнбйорн і сильно тремтів. Біле довге волосся розсипалося по плечах, прикриваючи старі шрами та приховуючи обличчя. Від перевертня залишився лиш сморід мокрого собаки.

– Він допоміг мені вибратися, – сказала Ісгерд і, залишивши Гілбеста на Сарана, знайшла серед розкиданих тіл більш-менш не забрудненого вампіра та стягнула з нього плащ, потім підійшла до Арнбйорна і опустилася навпочіпки.

– Дякую за захист, – вона вкрила його плащем, не стільки заради тепла, скільки задля того, щоб приховати наготу. Навряд чи Арнбйорну було холодно з його звіриною кров'ю. Швидше за все він тремтів від безсилля, що нарешті наздогнало його.

Арнбйорн підняв бліде лице, всипане бісеринами поту та заросле кудлатою бородою, подивився на Ісгерд з-під лоба і вишкірився зовсім не втомленою, дикою усмішкою, від якої мурашки побігли по шкірі.

– Тепер твоя черга.

Ісгерд з прикрістю згадала свою обіцянку і пошепки спитала:

– Хто він?

– Метілій.

Ісгерд відсторонилася, витріщившись у сірі очі, в яких відбивалося її злякане обличчя. Цю людину вона знала і тому обіцянка набувала особливого відтінку. Так, з опціоном Метілієм Ісгерд та її загін перетиналися не часто, і говорити їм не доводилося багато, але одна справа вбити людину, яку вперше бачиш і нічого про неї не знаєш, і зовсім інша – того, хто мав якесь відношення до них. Метілій був людиною приємнішою за Егнара і ніколи не робив чогось на зло, просто виконуючи свою роботу наставника новобранців. Завдяки йому Ауксилії пішли на своє перше завдання, а згодом отримали змогу взяти участь у польових навчаннях.

Арнбйорн, бачачи замішання, розреготався і Саран зробив крок до них, захвилювавшись за Ісгерд, але дівчина зупинила його жестом руки. Вона хотіла щось сказати, але не могла підібрати відповідних слів і Арнбйорн потішався над цим.

– У тебе три дні, – тихо й кровожерно процідив він, щоб Саран не розчув слова. – І не намагайся обвести мене навколо пальця, я тебе з-під землі дістану і тоді твоїм друзям лишиться тільки нутрощі з дерев збирати, – Арнбйорн шумно втягнув слину, що проступила на губах, а потім істерично розсміявся, дивлячись на витягнуте від жаху обличчя.

– Може нам слід допомогти йому? – потурбувався Саран.

– Ні, – твердо відмовила Ісгерд, підводячись на ноги. – Він сам про себе подбає. Пішли звідси.

Вони вже виходили з зали, коли Арнбйорн перестав сміятися і весело кинув навздогін:

– О, і вітаю з новим придбанням! Можливо, тобі навіть сподобається.

Ісгерд озирнулася на нього, не розуміючи що він має на увазі. Інстинктивно вона потяглася до своєї шиї, де дві дірочки від укусу вже запеклися кров'ю. Невиразне передчуття підказувало їй, що задарма це не мине. І Арнбйорн знав це.

 

Chapter 27: Обіцянки треба виконувати

Сніг великими пластівцями кружляв у сірому небі, безшумно лягав на ялини й танув на сирій землі. Трясовини затихли, наче все живе вимерло. В цій мертвій тиші лунали лиш важкі кроки двох імперських солдатів, що тягли непритомного товариша, тримаючи його з обох боків під пахви. Вони повільно просувалися все далі від злощасної печери, втомлені й змоклі від поту.

– Коли ми нарешті відбили напад, то помітили, що частина загону зникла. Я наказав Моріану лишатися в таборі та чекати на решту, а сам пішов з Коганом на пошуки, – розповідав Саран. – Хронлафа ми зустріли на півдорозі. Він зміг врятуватися, але був сильно наляканий, майже не міг говорити. Когану довелося лишитися з ним.

Ісгерд обурилася:

– І ти пішов сам? Це безрозсудно!

– Знаю, – Саран сповнився провини, – однак я не міг залишити вас з Гілом. Минула ніч та половина дня, я боявся запізнитися.

– Дякую, звісно, але що якби все склалося інакше? Ти міг загинути, – дівчина похитала головою. – Я бачила, що вони зробили з Левелоном. Він... він до кінця так і не зрозумів, що сталося, – вона примружила повіки, коли в пам’яті постала млява посмішка Левелона, який запевняв, що з ним усе гаразд, хоча це було не так. Далеко не так! Його шия була розірвала й кров била з неї нестримним потоком. Якби в їхньому загоні був маг-цілитель, можливо, все ще можна було виправити. «Ні, такі рани неможливо вилікувати», – гірко подумала Ісгерд.

Саран нічого не казав, розділяючи мовчазну скорботу. Той факт, що одного з них не стало, ще не досягло кінцевого усвідомлення і здавалося дурним сном. Втім, тужливий біль, що розливався в грудях, було важко сплутати з чимось іншим. Ісгерд подивилася на Гілбеста – той досі був без свідомості, висів на їхніх плечах, опустивши голову, і русяве волосся, зазвичай зачесане назад, вологим клаптем звисало вниз.

«Що буде з Гілом, коли він дізнається? – міркувала Ісгерд. – Він прийшов до Легіону не стільки з власної волі, скільки слідом за дорогим серцю родичем. Левелон був для нього усім».

– У тебе потилиця червона, – раптом помітив Саран. – Це кров? Ти поранена?

Дівчина обережно помацала волосся й побачила на кінчиках пальців бурі крихти засохлої крові:

– Мене вдарили по голові ще в таборі. Але рана майже не болить, думаю, це всього-на-всього подряпина.

Данмер не поділяв її легковажності:

– Подряпина чи ні, та коли дістанемося табору, ти маєш дати себе оглянути.

Ісгерд зітхнула. Вона не знала, який вигляд має зі сторони, але не відчувала нічого катастрофічного. Принаймні зараз були речі набагато важливіші та болючіші за це. Подивитися, що там все ж вартувало, однак Ісгерд завчасно згадала, що за вухом у неї був укус: «Якщо я прикриюся волоссям, можливо, ніхто не помітить його?». Вона не хотіла турбувати когось своїми дрібницями, коли в їхньому загоні сталася справжня трагедія. Достатньо вже того, що Саран помітив забиту потилицю. Зараз уся увага повинна бути сконцентрована на Гілбесті, його фізичному – він досі був без свідомості – та душевному стані. Все інше згодом.

– Саране! Ісгерд! – почувся оклик радості. – Слава Іффре, живі!

Це був Коган, перемазаний брудом, з луком напоготові та стрілою, покладеною на тятиву. Він стояв посеред заметеної сніговою крупою стежки, а поруч на великому камені сидів Хронлаф.

– Так, однак Гілу добряче дісталося, – сказав Саран.

Хронлаф хутчіше піднявся, витріщившись на бідолашного товариша. Обличчя його було блідим, майже такого ж кольору, що й світле волосся.

– З ним усе гаразд? – гарячково спитав він.

– Так, Гіл цілий, але виснажений. Йому довелося битися більше за нас усіх, бо ці покидьки, схоже, збиралися поласувати ним, коли ми прийшли рятувати його, – відповіла Ісгерд. Хто знає, можливо, рев Арнбйорна вчасно відволік вампірів від підготовки до трапези й саме це врятувало Гілбесту життя. – А ти сам як, Хронлафе?

– Я дуже хвилювався за вас усіх, – просто сказав Хронлаф й несподівано для всіх згріб її та Сарана в оберемок, обхопивши міцними ручищами. Коган спочатку здивувався, а потім і сам доєднався до обіймів. Гілбест виявився мимоволі затиснутим між усіма.

Ісгерд тільки зараз сповна усвідомила, що була на волосині від смерті. Якби не дивовижна – вже інших слів тут не підбереш – зустріч з Арнбйорном, вона б зосталася там, швидше за все, назавжди. Ось так буває, що доля перетворює ворога на тимчасового союзника. Це не давало Арнбйорну жодних поступок й Ісгерд продовжувала ненавидіти його, як і раніше, але факт залишався фактом – без нього вона не вийшла б звідти живою.

Коли Хронлаф розімкнув обійми, Ісгерд відвернулася, щоб приховати мокре від сліз обличчя, й швиденько витерла мокрі доріжки з щік.

– Давайте я понесу його, – запропонував Хронлаф, простягаючи руки до Гілбеста.

– Ти певен? – перепитав Саран.

– Так, я в повному порядку. Ці упирі мене не зачепили, тільки налякали трохи.

– Трохи – це м'яко сказано, – пирхнув Коган, чіпляючи лук назад до ременя.

Хронлаф без зайвих зусиль підняв Гілбеста на руки й похитав головою:

– Зізнаюся, мені ще не доводилося бачити справжніх вампірів, тому я виявився не готовим до зустрічі з ними.

Саран втішно поплескав норда по широкоплечій спині:

– Насправді кожен з нас немало налякався, тому тут немає з чого потішатися.

Солдати пішли по витоптаній стежці. У своє лігво вампіри Ісгерд доставили в непритомному стані, тому вона не знала, де саме перебувала весь час. Печера ж знаходилася на краю боліт, не так вже й далеко від їхнього табору, схована серед каміння за замученими сухими ялинками. Землю скував нічний мороз, який не поспішав відпускати її навіть вдень. Ні тварин, ні пташок довкола не було видно чи чутно. Мертва місцина, якраз для тутешніх живих мерців.

Повертатися в табір було страшно перш за все через те, що на них чекало там. Ісгерд боялася стикнутися з реальністю віч-на-віч. Чи знав Хронлаф, що один з їхнього загону загинув? Ця жахлива новина неабияк засмутила б його, тож скоріше за все ще ні. Коган теж мовчав, втім, жовна на його щелепі стискалися час від часу від напруження. Певно, вони з Сараном встигли домовитися тримати цей факт при собі, доки усі не повернуться у табір.

Криві намети показалися серед чорних дерев. Їх абияк поставили, аби вони не валялися купою шкур та палиць на землі, а могли ще послугувати хоч якимсь укриттям. У центрі зруйнованого табору потріскував невеликий вогник, а біля нього горбився чоловік, загорнутий в плащ. Почувши тріск сучків та перестук підошов, він скочив на ноги, виставляючи готовий до бою меч:

– Хто тут?! – нервово крикнув Моріан, блискаючи чорними очима з-під глибоко насунутого каптура.

– Свої, – підняв руки Саран, виходячи з-за дерев першим.

– Слава богам! – полегшено видихнув бретон, опускаючи меч. – Когось вдалося знайти?

Відповідати не довелося: слідом за данмером з'явилися Хронлаф з Гілбестом на руках, потім Коган та Ісгерд.

Моріан, побачивши їх, скинув з голови каптур і скуйовдив волосся, впиваючись в нього пальцями. Неймовірне полегшення відбилося на обличчі та у шепоті, яким він дякував усім святим.

– Когане, розведіть з Ісгерд пристойне багаття, а потім подивися рану на її голові, – одразу перейшов до справ Саран, щоб не втрачати більше ані хвилини дорогоцінного часу. – А ми поки влаштуємо Гілбеста в намет і Моріан огляне його.

Моріан закивав, все ще вражений поверненням друзів і поспішив до Хронлафа. Всі старанно взялися працювати, максимально займаючи свою увагу, думки та руки. Не дивлячись на втому та фізичний біль, Ісгерд на рівних допомагала Когану таскати дрова та роздмухувати іскру.

– То що там з твоєю головою? – спитав босмер, коли колодки охопив впевнений вогонь і більше за нього можна було не хвилюватися. В цей час Саран і Моріан закінчували облаштовувати найліпший намет, який вцілів після нападу, склавши всередині стільки шкур, скільки змогли зібрати. Головною метою було дати повний спокій Гілбесту, дозволити йому відіспатися та відігрітися.

Ісгерд рефлекторно поправила волосся. Добре, що останнім часом вона нехтувала підстригатися, тому приховати шию відрослими пасмами було доволі легко:

– Вона майже не болить, не думаю, що там щось серйозне...

– Ти виглядаєш так, наче боїшся болю від антисептичної настоянки, – хмикнув Коган і поліз у заплічник за лікарськими засобами. – Та мені все одно доведеться промочити рану, щоб не було зараження.

Від згадки про зараження Ісгерд занервувалася. Якщо не звертати уваги на пульсацію за вухом, вона досі жива й майже здорова. Так перший час болить будь-яка подряпина, але на неї напав кажан у вампірському лігві – це може становити справжню небезпеку. «Мені варто сказати про це. Я повинна!», – Ісгерд майже наважилася попросити Когана подивитися, коли її увагу на мить привернула решта загону, що поралася біля намету. Усі вони виглядали схвильованими та засмученими.

– Йой! – вигукнула Ісгерд від несподіванки через те, що Коган приклав до потилиці змочений в антисептик шматок бинта. – Попереджай хоча б!

– Не починай, це точно не настільки боляче, щоб кричати, – буркнув той. – У тебе справді є забиття з розсіченням і, б’юся об заклад, на тому місці виросте велика шишка, втім дійсно нічого жахливого. Тут не стільки крові, скільки шкірного жиру. Голову треба частіше мити.

Ісгерд надула щоки:

– Ми в поході!

Коган фиркнув і закінчив протирати потилицю. На тканині залишилися плями крові та бруду, якого дівчина з лишком зібрала на собі після бійки в печері. І хоч Ісгерд точно пам’ятала, що рана кровоточила, коли вперше її виявила, схоже, вона вже почала затягуватися й доволі швидко.

Гілбеста нарешті поклали на підготовлений спальник і гарненько засмикнули вхід у намет за Моріаном, залишивши їхнього названого лікаря перевіряти на ушкодження. Майже одразу Саран потягнув Хронлафа до багаття:

– Когану потрібна твоя допомога з вечерею, – сказав він, кидаючи непомітний погляд кудись убік. Ісгерд озирнулася – неподалік табору в тіні ялин лежала загорнута у плащ фігура. Дівчина поїжилася від дрібного тремтіння, що охопило її й хутчіше відвернулася. Долоні, простягнуті до вогню, ледве відчували тепло.

– Як твоя голова? – спитав данмер, присаджуючись поблизу.

– Як я й казала, усе гаразд, – слабко посміхнулася Ісгерд. Дивно, але атмосфера навколо вогнища стала неабияк напруженою, немов блискавки іскрили в повітрі. Це відчувала не тільки вона, судячи з натягнутого веселого тону, яким Коган сказав:

– Маленька подряпинка, а скиглення скільки було!

– Це не прав..., – Ісгерд спробувала захиститися, але її перервав Хронлаф:

– А де Левелон? – спитав він, витягнувши голову й шукаючи очима навкруги. Навіть знову зайнятий роботою, тривожні думки продовжували жувати його й викликати певні питання.

Коган підтис губи, потупившись на казанок, який тільки збирався ставити на вогонь. Саран зітхнув. Втрьох, включаючи Ісгерд, вони мовчали. Норд помітив похмурі обличчя й розхвилювався, одразу відчувши неладне. Він встав, подивився на всі боки й нарешті помітив силует у тканині. Пальці стиснулися в безсилі кулаки.

– Як же так… як же так! – у серцях випалив Хронлаф. – Хіба все мало так закінчитися?

– Хронлафе, – покликав Коган. – Сядь, будь ласка.

Норд був так розчарований, що не чув прохання. Він скрипів зубами й Ісгерд бачила зі свого місця, як на очі йому навертаються сльози.

В наметі почулася метушня і голос Моріана, що намагався заспокоїти, але його перервав крик:

– Левелон? Левелон!

Усі обернулися на шум, застиглі немов кам’яні статуї. Гілбест нарешті прокинувся.

– Я піду, – рішуче піднявся Саран, – щось придумаю.

– Будеш брехати? – тихо запитала Ісгерд.

Данмер зам’явся:

– Я…

– Скажи йому як є, – сухо порадив Коган. – Від того, що ми будемо мовчати, краще нікому не стане. Левелон помер і його не воскресити, – він розлючено кинув паличку у вогонь. – Ліпше одразу з усім покінчити!

Саран не встиг відійти від багаття, коли намет затрусився й на світло виповз блідий, вкритий саднами, Гілбест. Він зніяковіло оглянув усіх і пересохлими губами запитав:

– Де мій брат?

– Він незабаром прийде, – спробував втішити Моріан, що виглянув з намету слідом за ним.

Гілбест озирнувся на бретона:

– Куди він пішов?

Саран зневірено поглянув на Моріана, мовляв, немає сенсу щось вигадувати, і глухо сказав:

– Нікуди, Гіл. Левелона забрав із собою Аркей.

Хвиля холоду прокотилася по спині Ісгерд, розсипавшись на мільйон голочок, від яких волосся заворушилося на голові. Вона з заціпенінням спостерігала, як змінюється обличчя Гілбеста. Він відчайдушно не хотів вірити в почуте, дивився на кожного, шукаючи в їхніх виразах натяк на смішок, що вказував би на невдалий жарт, але усі зберігали непохитну серйозність.

– Де він?

Ісгерд кивнула убік, вказуючи напрямок. Гілбест помітив одиноку фігуру на землі й грудка повітря застрягла в його горлі. Він був готовий відчайдушно закричати, але подавився слиною. Не підводячись з колін, він поповз до тіла, загорнутого в плащ. Голі долоні не відчували холоду, бо так холодно, як у серці, не було ніде.

– Мій брате, – Гілбест дістався Левелона, схилився над ним і стягнув край плаща, відкриваючи незворушне скам’яніле лице. – Мій родичу, – схлипнув він.

Усі тихо підійшли, встаючи позаду, щоб не порушити момент. Ісгерд не могла відвести очей від обличчя Левелона. Воно було обтерте від крові, але де-не-де плями залишилися. Температура, притаманна північній осені, зробила свою справу, перетворивши тіло покійного на льодяник, зафарбувавши губи синім кольором, а повіки окресливши темними колами. Не зміг він впоратися лише з волоссям, що яскраво переливалося міддю у сутінковому світлі, немов вогонь, що вперто продовжував горіти.

Ісгерд рвучко видихнула, не маючи сил більше триматися. Вона намагалася пригнітити душевний біль та сльози все одно пролилися по щоках солоними ріками. Сховавши лице в долонях, вона дрібно затремтіла і відчула, як її обіймають за плечі. Розплющивши очі, дівчина побачила Сарана і з готовністю притислася до його грудей, щоб задушити крізь шкіру й метал крик злості, болю та розчарування, що нещадно драли горло.

Гілбест просидів біля Левелона до пізнього вечора і щоб він сам не змерз на смерть, Хронлафу довелося підійняти його силою та усадити біля вогнища. Бретон був у такому розпачі, що навіть не помітив цього. Очі опухли, він плакав вже без сліз, кривлячи вустами. Моріан змусив випити гарячого вина і Гілбест, осушивши горнятко до дна, швидко знітився й почав провалюватися в сон. Ураган емоцій, виплеснутий за день, позбавив всіх почуттів та сил, і зрештою Гілбеста відвели у намет.

– Що робитимемо з..., – Моріан нещасно покосився вбік, туди, де на краю табору лежало загорнуте тіло. Говорити про товариша, який ще вчора був живим, а сьогодні вже спочив вічним сном, було досить незвично. – Заберемо з собою чи тут... поховаємо?

Солдати сиділи біля багаття, мляво бовтаючи в кружках залишки вина. Їсти не хотілося, а напитися було нічим. Нічна темрява вже спустилася на землю, чорне небо миготіло від розсипу зірок і з рота виривалися хмаринки гарячої пари. Але було ні холодно, ні тепло – було ніяк.

Саран сильно стис перенісся, збираючись з думками. Втома, накопичена за шалену добу, починала накочувати швидко й непримиренно. Усі терпляче чекали на думку квестора, але його випередив Хронлаф:

– Нам слід забрати Левелона з собою. З табору його доправлять у Рорікстед, щоб родичі змогли гідно поховати його.

– У нас обмаль часу, а попереду чекатиме сніг, буде важко, – тихо мовив Саран. – Ми маємо бути готові тягти додатковий вантаж.

Хронлаф напружено колупав бруд з-під нігтів, зосередивши на них хмурий погляд:

– Левелон хотів би віднайти спокій у рідній землі. Як і будь-хто з нас. Тож я зроблю це, я найсильніший з усіх.

Ісгерд зітхнула. Якщо вона загине, де її поховають? Чи відправлять у Вайтран до храму мертвих, щоб поповнити тутешнє кладовище, чи на згарище її колишньої домівки, доєднатися до батьків. А може залишать там, де зупиниться її серце й дихання, й ніхто не перейматиметься, щоб навіть у землю загребти.

– То може тоді не чекатимемо ранку, а підемо якомога скоріше? – спитав Моріан. – Раптом вчорашні нападники повернуться?

Коган стис кружку до побілілих кісточок:

– Якщо хоч одна тварюка сюди сунеться, я нашпигую її стрілами так, що мати рідна не впізнає.

– А я нарубаю на дрібні шматочки! – рішуче вигукнув Хронлаф. Його меч, як і зброя всіх інших, лежав біля ніг і ніхто не сумнівався, що помста за Левелона буде страшною.

– Вони не повернуться, – буркнула Ісгерд. – Нікому вертатися. Якщо хтось і вцілів, він залишиться зализувати рани.

– Той біловолосий чоловік, – пригадав Саран. – Він допоміг тобі перебити їх?

Ніхто, окрім данмера, не знав про Арнбйорна, навіть Гілбест навряд чи помітив його існування, бувши в ледь ясному розумі. Почувши згадку про незнайомця, Ауксилії подивилися на Ісгерд, але їхні погляди не виказували особливої зацікавленості. Яка різниця, кого зустріла їхня посестра, якщо все врешті обернулося її та Гілбестовим порятунком?

– Так, – все ж відповіла Ісгерд. – Він виявився майстерним мечником і разом нам вдалося втекти та перебити усіх, хто зустрічався на шляху. Я не бачила, щоб хоч хтось лишився живим після нас.

Той незнайомець міг бути таким самим бідолагою, який випадково натрапив на вампірів, та добре, що він володів мечем і це допомогло врятуватися – ця відповідь була прийнятною для всіх, щоб питати ще якісь подробиці. Наразі Ауксилії були у відносній безпеці – вампірів не лишилося, принаймні в достатній для серйозного нападу кількості.

– Слухайте, ми все одно не можемо розслаблятися, поки не покинемо ці кляті трясовини, – сказав Коган, – Не вампіри, так хижі звірі, даедра їх усіх роздери. Тож я пропоную нікуди не розходитися і пересидіти цю ніч біля багаття, щоб ніякий покидьок знову не вкусив нас за зад, – закінчивши, він піднявся.

Саран кивнув:

– Ми всі надто втомлені, щоб йти кудись зараз.

– Я не зможу бодай як відпочити після того, що сталося минулої ночі, – буркнув Хронлаф і по очах Моріана стало ясно, що він такої ж думки.

Коган невдоволено вишкірив гострі зуби:

– Чи знаєте, в такий час по болотах далеко не зайдеш. Це вдень здається, що усі тропи як на долоні й заблукати тут ніде, а вночі навіть при ясному місяцеві хибкий крок вбік – і ти вже по коліно в мулі зав’яз. Тож навіть добре орієнтуючись на місцевості, я за це не візьмуся зараз. Тим більше вже один раз привів вас...

Він піднявся й рушив геть від багаття, на що розгублений Хронлаф гукнув:

– Куди-но ти?

– Відлити, – кинув босмер через плече. – Я ж не можу робити це під себе.

Він пішов на околиці табору й зник в темряві. Навколо багаття запанувала тиша.

– Він корить себе, – пошепки мовив Моріан. – Йти цією дорогою було його ідеєю.

– Але ніхто не звинувачує Когана в нападі вампірів та смерті Левелона, – сказала Ісгерд. – Це ж повне безглуздя.

Так вважала не тільки вона. По лицях усіх було ясно, що вони шкодують босмера, якому зараз було непереливки. Отак взяв на себе відповідальність і чим це обернулося. Ісгерд подивилася крадькома на Сарана, відчуваючи провину перед ним – ще зовсім недавно вона виступила за те, щоб обрати його у квестори, та тоді зовсім не подумала, що звання це несло в собі й велику відповідальність, й совісні муки за можливі неправильні вибори. Усі результати їхньої сумісної роботи, як-то добрі чи погані, матимуть найбільший вплив саме на Сарана. Пишатиметься він собою та своїми товаришами або ж коритиме себе, що підставив їх під удар – з останніми почуттями, скоріше за все, він лишатиметься віч-на-віч, як Коган в цю мить.

Моріан продовжив, намагаючись звучати м’яко й без обвинувачень:

– Та чи поділятиме таку думку Гілбест, якому дісталося більше за всіх? Він втратив близьку людину, йому доведеться когось звинуватити, щоб зняти з себе частину душевного болю, інакше це зжере його.

Ісгерд фиркнула й підтисла губи. Моріан мав рацію, хоч це було несправедливо щодо їхнього товариша. Їм просто не пощастило бути тут в цей час та день, але через це Коган мимоволі стане цапом-відбувайлом в очах як не усіх, то одного, охопленого злістю та бажанням помсти.

– Це чіпляє тебе, Ісгерд? – помітив Хронлаф.

Вона глянула на нього з-під насуплених брів:

– Якщо так дійсно станеться, я не підтримуватиму Гілбеста. Звинувачувати Когана означатиме перекладання провини з винуватця на невинного. Вампіри були тими, хто прийшов сюди та вбив Левелона. Ніхто їх не кликав.

Раз на те вже пішло, то Ісгерд теж можна було звинуватити. Вона не знала напевно, та не могла позбутися думки, що увагу вампірів могла привернути її місячна кров. Хто знає цих упирів та їхні вподобання! Або справа була в Арнбйорні, який розворушив їхнє лігво як той осиний вулик. Ауксилії могли банально опинитися вчора на шляху вампірів, які йшли кудись з тільки їм відомою ціллю, а не цілеспрямовано за солдатами. Проклятий даедра, це міг бути хто завгодно та що завгодно!

Встаючи на захист босмера зараз, вона рятувала від подібних ситуацій усіх інших. Кожного з них, себе, Сарана. Ніхто не має страждати за те, в чому він безпосередньо не винен.

– Ти кажеш розумні речі, Ісгерд, – з терплячою ласкою сказав Моріан, – але Гіл зараз злитиметься й тужитиме, він не здатен раціонально оцінити ситуацію. Слід дати йому час пережити горе й всіляко підтримувати.

– Але не шляхом когось з нас.

– Звісно, – погодився бретон. – Коган ні в чому не винен і ми усі вважаємо так само, як і ти. Отже, наразі наше завдання – наглядати за Гілом і м’яко скеровувати його гнів у інше річище.

Саран і Хронлаф покивали, згодні з думкою Моріана. Від серця Ісгерд трохи відлегло, бо вона насправжки боялася розбрату в загоні, чого ні в якому разі не можна допускати. Вона знала, що стається, коли між сестрами та братами по зброї стаються конфлікти, навіть тихі, потаємні. Яскравий приклад тому – Арнбйорн, і що з цього вийшло.

– Мені приємна ваша турбота, – за спинами Моріана та Хронлафа показався Коган, що, здавалося, вже деякий час тишком-нишком стояв в темряві ночі, слухаючи їхню розмову, – однак я вважаю, що Гілбест має право висловитися на мене, якщо так йому закортить. Він має на це право, бо я дійсно винен. Не слід було вести вас цим шляхом. Та клянуся, ніколи ще за своє життя я не стрічав тут вампірів, хоча Мортал неподалік знаменитий цим нашестям.

В голосі босмера чулося тяжке каяття, хоч зовнішньо він виглядав спокійним.

– Тобі немає за що виправдовуватися, – сказав Саран. – Ми всі можемо помилятися, наскільки б обережними не були.

Коган покивав, не дуже втішений почутим, й усівся на біля багаття. Що б йому не сказали та як не заспокоювали, усім було ясно, що він все одно гризтиме себе. Для всього дійсно потрібен лиш час.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Ауксилії просиділи цілу ніч, лягаючи спати по черзі. З однієї сторони втома була нестерпною, з іншої – тривога через можливих незваних гостей не давала зімкнути очей. Врешті хтось засинав просто сидячі, навіть не помітивши цього, а хтось влягався на спальник біля вогнища, але ніяк не міг заснути.

Ісгерд була тією, кого спіткала перша доля – вона дивилася на вогонь нескінченно довго, аж ось в якийсь момент кліпнула повіками й навкруги стало ясніше. Ніч різко змінилася ранковими сутінками, а глибоку тишу розбив на уламки стук важкого казанка, який Моріан ставив на каміння, щоб скип’ятити воду.

Вона осоловіло озирнулася навкруги, збираючи думки до купи. Табір виглядав напівпорожнім. Моріана з Коганом не було видно, Хронлаф розбирав один з наметів. В стороні, під покровом смерек, навпочіпки сидів Гілбест, горблячись над тілом свого померлого родича. Бліде вранішнє сонце слабко пробивалося крізь туман, який вився в низинах та над водою, клубочачись в рогозі. Роса блищала на пожухлій траві, немов зорі, і стояла майже заспокійлива тиша. Не рахуючи Моріана, який порався біля вогнища.

– Є що попити? – спитала Ісгерд у бретона, ковтаючи в’язку слину. Її мучила жахлива справа, що хоч росу злизуй.

– Тільки набрав, щоб закип’ятити. Вода тут ледь прозора, – вибачливо відповів Моріан, – тож лишається тільки чекати.

– Спробую не померти за цей час, – сухо промимрила Ісгерд, запізно збагнувши, як дурно це прозвучало в тутешній ситуації, але полегшено видихнула, коли Моріан видав стриманий смішок. – Де Коган і Саран?

– Вони пішли збирати хмиз для багаття, – Моріан понизив тон до шепоту. – Коган поки не хоче перетинатися з Гілбестом, – дівчина мугикнула, мовляв, ясна річ, а потім почула стурбоване. – Як ти?

– Га? – вона знизала плечима. – Наче нормально...

– В тебе очі запалені, я подумав, ти могла простудитися.

В очах Ісгерд дійсно наче піску набилося. Весь час хотілося потерти їх, а коли погляд падав на яскраву росу, то взагалі заплющити повіки, аби очні яблука не пронизували голки болю. Це цілком могла бути застуда, враховуючи, що дівчина доволі довго пробула у холодній печері. Що ж до жіночих днів, то за виром подій Ісгерд забула про них і тільки пізно ввечері виявила, що вони більше не турбували, видно, закінчившись раніше строку.

Дівчина зніяковіло потерла себе по щоці, ніби не впевнена, що саме з нею відбувається:

– Можливо, – вона повела плечима. – Тут не те щоб тепло, і мені довелося деякий час пробути без свідомості у тій печері.

З хащів повернулися Саран і Коган. Ставало ясно без слів, що данмер більше складав компанію, бо на двох у них були лиш невеликі оберемки гілочок – якраз щоб приготувати сніданок і все.

– Ранку, – привіталася Ісгерд, підійнявши долоню.

Коган скинув свою ношу біля багаття, напружено поглядаючи на Гілбеста.

– Ранку, Ісгерд, – привітався Саран. – У тебе очі червоні.

– Дякую, Моріан вже повідомив мені, – зітхнула Ісгерд. – Просто важка ніч.

– Не те слово, – фальшиво бадьоро підтакнув бретон. – Я подрімав не більше пів години та готовий зараз проспати добу, не менше.

До багаття підійшов Хронлаф, стираючи невидимий пил з долонь:

– Залишилося зібрати ще один намет, поснідати й можна буде вирушати в дорогу.

– Гадаю, чаю буде достатньо, – озирнувся на казанок, що булькав на вогні, Саран. – Мені щось не хочеться їсти.

– І мені, – тихо кивнув Коган й інші в різнобій погодилися з ним.

Дійсно, попри виснаженість, при думці про їжу крутило живіт і зовсім не від голоду. Особисто Ісгерд хотілося пити. Вона була близька до того, щоб встати навкарачки на краю берега й жадібно ковтати брудну болотяну воду немов дика тварина.

– Перш ніж ми підемо, слід підготувати Левелона, – не без суму зауважив Хронлаф. – Можливо, також попрощатися заздалегідь? Не знаю, чи дадуть нам цю можливість у таборі.

– Так, слушна ідея, – погодився Саран. – Зробімо це.

На ходу попиваючи ледь потемнілий чай – не турбуючись про блідий смак, а щоб скоріше зігрітися та втамувати спрагу – Ауксилії прийнялися за роботу. З останнього намету були зняти шкури – в них Хронлаф і Саран збиралися завернути тіло Левелона, щоб підготувати його до транспортування у табір. Данмер м’яко пояснив Гілбесту свій задум і той не заперечував, навіть допоміг перекласти родича. Тіло покійного вже задубло за ніч і поважчало, за відчуттями, на десяток кілограмів. Його руки й ноги майже не гнулися, холодні як лід. Ясно було, що нести його на руках зовсім не варіант і, скоріше за все, прийдеться тягнути на мотузках по землі.

Ісгерд спитала у Моріана, що такого є на болотах з рослин, що можна покласти у саван.

– Можна нарізати дзвіночків, – запропонував той. – Але вони неабияк отруйні. Використовуй рукавички та ніж, і будь обережна, щоб їхній сік не потрапив в очі.

Ісгерд відправилася на пошуки фіолетових квітів, красивих, але водночас небезпечних. Це була рослина, які широко росла на місцях поховань, на кладовищах та біля храмів. І на гнилих вологих місцевостях вона також чудово почувалася, тож знайти квітку не склало труднощів.

З усією обережністю зібравши невеликий букет, Ісгерд повернулася якраз вчасно, щоб застати початок прощання з загиблим товаришем. Його тіло лежало на двох великих розкинутих шкурах. Плащ акуратно розправили, а руки склали на грудях.

– Моріане, ти міг би щось сказати наостанок? – спитав Саран.

Бретон знизав плечима:

– Я не жрець, але можу спробувати, – Ауксилії зібралися навколо тіла й Моріан відкашлявся, збираючись з думками, а потім тихо заговорив. – Левелоне, наш вірний товаришу, ти був для усіх добрим другом і гарним родичем деякому з нас. Ми будемо сумувати за твоїми вигадками й історіями, за тим, як завжди ти допомагав відволіктися в тяжку хвилину. Нехай Аркей любо прийме тебе у своїх обіймах та подарує сонячне місце у своєму царстві спокою. Прощавай, друже.

Моріан замовк і всі завмерли на мить, вторячи подумки й пошепки прощання. Ісгерд неквапливо підійшла й поклала в руки Левелона фіолетові квіти. Потім зарухалися й всі інші.

Гілбест спустошено дивився на те, як краями шкур огортають тіло померлого родича, поступово ховаючи його від ранкового сонця, і не плакав, бо усі сльози вже були виплакані до останньої краплі. Обличчя бретона змарніло, очі втратили живий блиск.

Обв’язуючи мотузки навколо поховального лонка, Моріан шепнув один раз Ауксиліям, що переживає, аби Гілбест від відчаю не стрибнув у болото або за нагоди з крутого урвища, проте усі були впевнені, що він цього не зробить. Не дивлячись на те, що Гіл мав вигляд людини, яка втратила будь-який інтерес до життя, всередині нього палав вогонь.

І цей вогонь дуже швидко дав про себе знати, коли після завершення прощального ритуалу на очі трапився Коган. Босмер тужив у стороні, за спинами солдатів, схований в тінях дерева. Він вирішив, що краще дати час Гілбесту побути наодинці зі своїми думками та емоціями.

Ауксилії почали розходитися, щоб завершити збирання залишку речей. Гілбест же затримався, не підіймаючи голови:

– Якби не дехто, зараз ми б не прощалися, – процідив він наче тихо, але почули усі.

Ісгерд стримано зауважила:

– Це не його провина.

– Що? – неочікувано голосно випалив Гілбест. – Що ти там сказала?

Гілбест рушив на неї, але напереріз встав Саран, ховаючи Ісгерд за своєю спиною та виставляючи долоню:

– Гіле, ми розуміємо твої почуття, але не слід сваритися зі своїми товаришами.

– Хіба він мені товариш!? – Гілбест вказав пальцем на Когана. – Після того, що сталося, хіба я можу довіряти йому та вважати своїм братом по зброї!?

Коган стояв завмерлий, повний потрясіння та провини. Він, як і всі інші, не встиг зреагувати, коли Гілбест у два широкі кроки подолав відстань і вчепився в комір, стрясаючи у своїх руках:

– Ти привів нас у це місце і через тебе я втратив Левелона! Якби не ти...!

Хронлаф перехопив Гілбестові лікті й спробував відірвати від Когана:

– Гіле, будь ласка, облиш Когана. Він дійсно ні в чому не винен.

На поміч норду збіглися й всі інші. Пальці бретона ослабли й він врешті відпустив ельфа, безсило опадаючи на землю мішком. Голосні ридання вирвалися крізь долоні, якими він закрив своє лице. Коган зробив декілька кроків назад. Ніколи раніше Ісгерд не бачила його таким розгубленим. Моріан підійшов, щоб заспокоїти, але Коган лиш відмахнувся, скалячи зуби від розпачу:

– Не треба! – він відвернувся, потираючи комір, який донедавна стискав Гілбест. – Я заслужив це.

Під тихе скиглення Ауксилії зібрали залишки припасів, згорнули спальники й склали все по заплічниках. Атмосфера над галявиною весь час лишалася натягнутою, усі мовчали й спілкувалися лиш кивками та жестами, щоб показати, чи все вже готово та що ще треба зробити. Ісгерд стояла біля багаття, вже залитого болотяною водою, і колупала носком чобота попіл. Цівка диму вилася між почорнілими дровами, розносячи запах паленої деревини – вона була тим життям, яке яскраво палало, а в наступну мить перетворилося на сизий димок, на пам’ять колишнього себе, своєї величі. Ісгерд злило те, що сталося. Те, що Левелон загинув через кровожерливих покидьків, що Гілбест звинувачував у всьому Когана, що Ауксилії ніяк не могли зарадити цьому.

– Ходімо, – сіра долоня лягла на плече Ісгерд і дівчина підняла очі на Сарана. Він спробував посміхнутися, та посмішка вийшла натягнутою і зовсім не щирою.

– Що нам тепер робити? – спитала Ісгерд.

Саран подивився вбік, на Ауксиліїв:

– Чекати. Мине час, перш ніж Гіл заспокоїться.

Нічого іншого він і не міг сказати. Як би не хотілося, та дійсно нічого не можна вдіяти, тільки покластися на плин часу, щоб він зцілив рани. Ісгерд вже проходила через подібне і точно знала, як це відбувається. Вона досі сумувала за батьками, та це вже був світлий біль, не той, що крутить нутрощі й ламає ребра.

Часу, щоб зволікати ще хоч хвилину, більше не лишилося. Вони втратили півтора дня й тепер доведеться надолужувати згаяне семимильними кроками. Цілком ймовірно, що така затримка не пройде даремно й опціон Метілій жорстко відзвітує та покарає загін. Він ставив дисципліну понад усе, а строки для прибуття у табір стікали, як пісок крізь пальці.

Погода для північного краю стояла надзвичайно сонячна, але цілком очікувано морозна. Коли Ауксилії залишили позаду трясовини, земля під ногами вкрилася сніжком, який з кожною пройденою верстою ставав все глибшим й пухкішим. Він іскрився на світлі, від чого очі невпинно мружились та сльозилися. Білки скакали пухнастими соснами та ялинами, збиваючи білосніжну крупу з гілок. Довбав десь неподалік кору дятел, цвірінькали снігурі з горобцями.

Загін незабаром вийшов на заметену, але добре помітну дорогу. Вказівний стовп показував на різні боки й, трохи перепочивши, солдати рушили у напрямку Данстара. Вже відчутно похолоднішало й Ісгерд загорнулася у плащ, притримуючи каптур у кулаку біля горла. Присутність руки близько до укусу за вухом так і спокушала почесати його. Свербить, значить заживає – народна мудрість, яка ще ніколи не підводила. І водночас коли в око потрапляв сонячний відблиск від снігу, розпечені голки пронизували рогівки. «Здається, в мене температура, – Ісгерд доторкнулася до чола: він був гарячий та сухий. – Якщо я застудилася, то хворіти мені тепер тиждень щонайменше». Вона з полегшенням видихнула, коли загін опинився в тінях смерек, які подовжувалися з кожним кроком, натякаючи на кінець світлового дня.

– Бачу віз! – крикнув Моріан, коли вони вибралися на пагорб. – Та не один!

Попереду дійсно показалися два вози, що котилися дорогою. Вони були далеченько, та якщо побігти, то наздогнати не складе труднощів.

– Точно, – кивнув Саран. – Непогано б дізнатися, куди вони прямують, і якщо нам по дорозі, попроситися підвезти. Когане, у тебе найшвидші ноги. Як думаєш, чи зможеш наздогнати?

Попросити босмера про послугу в даній ситуації було розумним ходом, до того ж нарешті відверне від багаточасового самобичування. Ісгерд йшла весь день у хвості й бачила, як той плівся, ледь перебираючи ногами, не менш пригнічений за Гілбеста, що не відходив ні на крок від поховального обгортка, в якому Хронлаф волочив по снігу його родича.

– Можу, – кивнув босмер і, поправивши за спиною лук, поспішив за возом. І хоч бігти в зимовому товстому обладунку та з заплічником було тим ще задоволенням, Коган впорався напрочуд легко та швидко. Він дістався першого воза й крикнув тому зупинитися, а потім коротко перемовився про щось з візницею. Чи то імперський обладунок, чи то красномовство ельфа, та візник погодився підвезти їхній загін й помахав рукою, запрошуючи.

Ауксилії додали ходу і, наблизившись до возів, з'ясували, що це були селяни, які везли з Морталу провіант до імперського табору на Білому Березі. Саран дістав кілька септимів в подяку за допомогу, на що візник став ще щирішим і розквіт в гостинній посмішці, пропонуючи зручно вмощуватися на мішках із борошном. Частина солдат перейшла до першого возу й усі розсілися поміж діжок з соліннями.

Минув залишок дня і ближче до опівночі з’явився берег, а на ньому перші шатро, за якими горіли сотні вогників і шуміли голоси, наче був це не табір, а ціле містечко. Якби не зустріч із селянами, Ауксилії дісталися б сюди значно пізніше, в кращому випадку десь посеред глибокої ночі.

Вози з провіантом зупинилися на в’їзді, де їх зустріли вартові. Саран відзвітував про прибуття загону Ауксиліїв і один з вартових кивнув, мовляв, тільки на вас й чекали:

– Зараз ваш квестор піде зі мною до командувача табором префекта Севана Телендаса, доповісти про ваше прибуття. – сказав вартовий, – а ви йдіть, шукайте собі нічліг.

Ауксилії були невдоволені пихатим тоном та тим, що доведеться розділятися в незнайомому місці. Хронлаф прокашлявся:

– У нас є загиблий, – він вказав на великий згорток зі шкур у своїх руках, який зняв з воза.

Вартовий задумливо пожував губу:

– Ходи за нами, я покажу тобі шатро, де його можна залишити, щоб потім тіло доправили родичам абощо.

Саран подивився на усіх інших, намагаючись виглядати бадьоро попри втому:

– Пошукайте, де ми можемо заночувати, а ми з Хронлафом знайдемо вас пізніше, – і на цьому все було вирішено.

Це був великий військовий табір, розташований на широкому березі моря Привидів, обладнаний декількома конов’язями, повноцінною кузнею, лікарняними наметами, вогнищами та кухнями. Величезні шатро зі шкур та товстих тканин вміщували в себе цілі загони. На кожному розі в землю були вбиті стовпи з ліхтарями та смолоскипами в залізних тримачах. І солдати, десятки, а то й сотні, бродили усюди, виконували доручення, готували їжу, сторожували та просто били байдики перед відбоєм.

Четвірка Ауксиліїв йшла просторими табірними вуличками, заглядаючи у прорізи наметів у пошуках вільних лежанок. Більша частина солдатів, попри гул навкруги, вже загасила світло й спала, виснажена денними тренуваннями, але багато хто досі ніс службу. Дехто куняв біля багать, підтримуючи вогонь, дехто чергував на околицях. В одного з таких солдатів Моріан дізнався, що окремого намету для Ауксиліїв немає і розташовуватися доведеться врозкид, де ще залишилися місця.

– Тобі краще бути з Гілом, – порадила Ісгерд Моріану. – Я хвилююся, щоб він не наробив дурниць.

– Я б все ж спробував знайти намет для нас усіх, – не втрачав надію бретон.

Коган проворчав, стоячи позаду усіх, ближче до Ісгерд:

– Мені вистачить й тепла від багаття, а вже завтра можна спробувати пошукати щось. Зараз усі сплять, навряд чи нам хтось допоможе.

У такому великому таборі дійсно мали б бути ще вільні шатра, до того ж старші офіцери мали розрахувати місце на їхній загін. Та був пізній час, щоб хтось зажадав розбиратися з цим питанням. Як-от Ісгерд – вона була виснажена і не мала жодного бажання стояти на ногах ще хоч мить.

– Піду пошукаю, де можна впасти, – махнула вона рукою. – Зранку побачимося.

– Що, ось так підеш аби куди? – недовірливо перепитав Гілбест.

Ісгерд знизала плечима, мовляв, а що ще робити, й рушила до найближчого шатро. На вході горів смолоскип, даючи трохи світла. Землю всередині вичистили від снігу аж до каміння та сухої трави й з двох сторін попід стінкою сколотили дерев’яні піддони, які устелили матрацами та товстим шаром волохатих шкур, залишивши прохід посередині. Солдати спали покотом, міцно, з хропінням і присвистом, знявши лише частину обладунків, щоб металеві частини не заважали. Кому пощастило, ті накривалися хутряними ковдрами, кому не дуже – задовольнялися власними плащами, але загалом усередині було тепло.

Ісгерд потопталася в проході, придивляючись, куди б лягти. Ідея ночувати серед чужинців була малоприємною, але інших варіантів наразі просто не знайти. Ісгерд нарешті побачила місце, де можна втиснутися, і скинула з плеча заплічник, залишаючи його в узніжжі. Не встигла вона й коліном спертися на матрац, як її покликали:

– Ісгерд?

Дівчина повернулася й побачила фігуру данмера на вході у шатро. Хутко підібравши заплічник назад, вона вийшла до нього.

– Ти що, збиралася спати в компанії іншого загону? – з усмішкою поцікавився Саран.

– Нам сказали, що окремого намету немає і доведеться лягати там, де ще є місця.

– Я зустрів опціона Метілія і він підказав, де ми можемо розміститися. Тож в Ауксиліїв насправді є власне шатро і поневірятися табором не доведеться.

Новина була доброю, якби не почуте знайоме ім’я, від якого серце Ісгерд закалатало, а зіниці звузилися, змусивши данмера захвилюватися:

– Тобі погано?

Ісгерд потерла скроні:

– Просто втомилася.

– Тоді ходімо швидше.

Вони вийшли на вулицю й дівчина пішла слідом за Сараном:

– Ви знайшли решту?

– Тільки Когана. Він сидів тут неподалік біля вогнища. Моріан та Гілбест пішли кудись, мабуть, так само, як і ти, шукати нічліг. Я й тебе б не знайшов – пощастило побачити мигцем, як ти заходила сюди.

Шатро Ауксиліїв знаходився на самому краю табору, на узліссі, далеко від вогнищ та шуму. Усередині горіла лампа, освітлюючи таку ж довгу лежанку, як і в тому наметі, де побувала Ісгерд. Хронлаф, укутавшись у довгошерсту шкуру, хропів, розкинувшись немов у себе вдома, а Коган зайняв дальній кут, відвернувся до стіни та було не зрозуміло, чи спить він вже, чи ще ні.

– Що ж, вільніше, ніж було там, – вдоволено кивнула Ісгерд і вибрала місце ближче до середини, де б найменше дуло від стін.

– Завтра я спитаю, чи можемо ми отримати якусь пічку, щоб опалювати шатро, – поділився задумом Саран. – Я бачив, що у деяких стоять такі.

Табір на Білому Березі, затиснутий між морем та горами, стояв на голім плато, яке безжально обдувалося крижаними вітрами з усіх сторін. Нести службу тут було справжнім випробуванням на міць. Поки Ауксилії діставалися табору, їхні руки в рукавицях та пальці на ногах відчутно підмерзли, щоки й носи почервоніли, а вуста почали тріскатися від сухості. Й інші солдати, що вже давно перебували в таборі, виглядали не краще. Спати при такій температурі можна, але без зайвого комфорту. Тому бажання Сарана було цілком логічним й Ісгерд миттєво підтримала його.

Вона швиденько зняла наручні, куртку та шолом, склала біля узніжжя й загорнулася в найбільшу шкуру, скоріше за все ведмежу, яка знайшлася на лежаку. Хутро добре зігрівало, вистачило декількох хвилин, щоб перестати труситися. З-за краю Ісгерд споглядала на Сарана, який так само готувався до сну. Він відчув на собі погляд, подивився у відповідь і якась стурбованість промайнула на його обличчі.

– З тобою точно усе гаразд?

Ісгерд підняла брову, дивуючись:

– Цілком.

Саран задумливо глянув на неї, роблячи про себе якісь висновки, і задув свічку в лампі. Шатро занурилося в непроглядну темряву.

– Навіщо ти це зробив? – запитала Ісгерд.

– Щоб офіцери потім не лаялися, що переводимо ресурси.

– Та в них самих, мабуть, свічки цілодобово горять!

– Ну, їм можна.

Край великої шкури піднявся, наганяючи прохолоди в споруджений дівчиною кокон. Саран влігся пліч-о-пліч й по шкірі Ісгерд пробіглися мурашки від чужого дихання на лобі. Нічого не сказавши данмеру, вона перекинулася на інший бік та підібрала ноги. Ісгерд раптом відчула, як жахливо холодно їй навіть під ведмежою шкірою та як обпікає потилицю дихання Сарана, ніби з його рота виривалося справжнє полум'я. Їй не вистачало цього тепла з учорашнього дня, але як врешті зігрітися, Ісгерд не знала.

 

• ══------ ⫷⫸ ------══ •

 

Ранок вибухнув лютим дзвоном металу об метал. Загальна побудка вирвала Ісгерд з глибокого сну, сполошивши її як злякану пташку з дерева. Вона схопилася, скидаючи чиюсь руку зі свого плеча й подивилася на всі боки. У щілину між стулками намету лилося світло смолоскипа, що горів на стовпі зовні, розганяючи вранішні сині сутінки та освітлюючи майже порожній довгий лежак і Хронлафа, що сидів і потирав заспане лице. Позаду, неохоче відсуваючись від Ісгерд, прокидався такий же спантеличений Саран.

– Підйом! Підйом! – репетував вартовий, проходячи повз намет Ауксиліїв.

Ісгерд почувалася розбитою. Вона тяжко зітхнула й впала назад на матрац, зариваючись під шкуру. Сил не було зовсім і втома так нікуди не зникла.

– Перший день на навчаннях, – сонно пробурмотів Саран, підіймаючись на ноги. – Не думав, що він почнеться так скоро. Я наче й не спав.

З іншого кута шатро заговорив Хронлаф:

– Скільки місяців мені доводилося вставати рано, але навіть для тренованого солдата це занадто.

– Так, я б із задоволенням ще подрімав, – кивнув данмер і звернувся до Ісгерд. – Вставай, поки нас не прийшли будити силоміць.

Будили солдат-сонь грубо і, спробувавши на собі один раз таку побудку, більше повторювати не хотілося. Один раз так будив Левелона Назету – облив крижаною водою, що було найменшою з бід. В іншій казармі сплячому новобранцю не пощастило більше – одягли шолом, поки той дрімав непробудним сном, і гарненько приклалися палицею, що дзвін стояв на весь поверх. Також поговорювали, що взимку могли засунути сніг за комір або схопити під пахви й винести надвір в одних портках на мороз. Чергові, які дзвонили відбої та підйоми, були неабияк суворими. Їх навіть добрі квестори не могли спинити від покарання свого підлеглого.

Коли Ауксилії вийшли на вулицю, Массер і Секунда ще висіли в небі червоними та білими млинцями, тільки збираючись закочуватися за обрій, щоб дати дорогу сонцю. Солдати гуртувалися навколо бочок з водою, вмивалися й шипіли від холоду. На вогнища водружали великі казани на чай, а з головної кухні на весь табір розносилися апетитні запахи скорого сніданку. Черговий же продовжував стукати сталевою палицею об щит, закликаючи вставати тих, хто ще лінувався, і цей стукіт відбивався пульсацією в скронях Ісгерд.

Вона дочекалася своєї черги й обережно, щоб не послизнутися на стоптаній сльоті, підійшла до бочки, до країв наповненої чорною крижаною водою. Її лихоманило, кидало то в холод, то в жар. Ісгерд боялася захворіти, бо це надовго підкосить її, і вперто намагалася прогнати погані думки й запевнити себе, що ніякої підступної хвороби й близько не проглядається.

– Маєш кепський вигляд, – Саран помітив, що Ісгерд трусить. Вона зависла над бочкою, рвучко видихаючи повітря й не наважуючись вмитися. В темній воді плескався кривий відбиток, в якому до ладу й не роздивитися обличчя.

– Я просто ще не до кінця прокинулася, – хитнула головою дівчина.

– Твій стан турбує мене з учорашнього дня, – данмер взяв її під лікоть. – Дай-но я подивлюся на тебе.

Вони відійшли до вуличного ліхтаря. Ісгерд примружила повіки від колючого болю в зіницях, коли світло впало їй на лице. Саран уважно розглядав дівчину і вигляд його ставав дедалі невтішним:

– Ти надто бліда й очі сильно блищать. Видно, серйозна застуда.

– Але я не кашляю і нежиті немає, – запротестувала Ісгерд.

– Зате ясно відчувається жар, що йде від тебе, – невдоволено підмітив Саран. – Я попереджу опціона Метілія, що ти захворіла і тобі потрібен відпочинок.

– Але…!

– Ісгерд, зайве геройство не на часі.

Дівчина смиренно пішла за Сараном. Після безлічі смолоскипів та ліхтарів, запалених по всьому табору, душна темрява шатро здалася порятунком. Під суворим наглядом вона лягла й накрилася по самий ніс ведмежою шкурою. Перш ніж піти, Саран пообіцяв, що пізніше він або хтось з загону зазирне з лікарськими зіллями.

Ісгерд боялася залишатися сама. Причиною її страхів були зміни, які відбувалися в тілі. Здавалося, температура пожирає зсередини, позбавляючи сил та здорового глузду. Ісгерд куталася в шкуру, але все одно не могла зігрітися – її трусило як осиновий лист і зуб на зуб не потрапляв, навіть після того, як вона накинула на себе ще одну. Ранка на шиї несамовито свербіла й пульсувала. Від світанкового сонця, що ковзнуло у шатро тонкою смужкою, очні яблука опалило й Ісгерд зі стогоном перекинулася на інший бік, ховаючись в темряві шкури. Вона хворіла на всяке, але так – уперше. Й інтуїція підказувала, що причина була саме у дратівливому болю, який завдавав укус.

Якоїсь миті Ісгерд заснула і прокинулася від того, що її обережно будив Моріан:

– Я приніс тобі зілля для покращення самопочуття.

Бретон вдало загороджував собою денне світло, через що Ісгерд змогла повернутися й піднятися на лікті. Він простягнув маленьку червону пляшечку.

– Дякую, – прохрипіла Ісгерд сухим спраглим ротом.

Вона одним махом випила зілля, гірке й трав’янисте на смак.

– Саран передав опціону Метілію, що ти захворіла, й він погодився дати тобі день відпочинку, – розказав Моріан. – Але якщо до завтра тобі не полегшає, доведеться кликати лікаря.

– Я скоро буду в нормі, – відмахнулася Ісгерд, точно не бажаючи мати справу з ким-небудь, хто може побачити її укус. Чому вона так боялася розповісти про це? Дівчина не мала логічного пояснення.

– Впевнена? Мені так не здається, – не повірив бретон, але наполягати не став.

Наступного разу ліки приніс Коган. Ісгерд спитала ельфа, як його справи з Гілбестом, на що той відповів, що вони тримаються окремо один від одного і не розмовляють.

– А що з Левелоном? Його відправили у Рорікстед?

Коган знизав плечима:

– Наче як ввечері повезуть, – він швидко забрав спорожнілу пляшку й пішов, ясно даючи зрозуміти, що не налаштований на розмови.

Від випитих ліків ставало краще, але ненадовго. Коли у шатро знову навідався Моріан, бувши повністю рішучим в тому, щоб викликати лікаря, Ісгерд наполягла, що нічого надзвичайного не відбувається і вона завжди хворіє важко, а щоби якось відволікти від свого стану, спитала, як проходять навчання. Так вона дізналася, що солдатів поділили на групи й вони відпрацьовували потайливість на відкритій місцевості. Для цього усім роздали світлі плащі зі шкури шаблезуба. Це, звісно, не дуже допомагало в умовах яскравого снігу – найкращим рішенням у таких умовах була б магія школи ілюзії, але опціон Метілій вважав, що й без загону магів солдати мають вміти добре маскуватися.

За дрімотою та нечастими відвідинами непомітно минув день. Сонце скотилося по інший бік неба й смугами помаранчевого світла простяглися промені на снігу, залишаючи шатро в затишній напівтемряві. Ісгерд полегшено відзначила, що їй більше не боляче дивитися крізь відкинуті завіси на вулицю, а температура навколо наче потеплішала. Вона б так і залишалася лежати, спостерігаючи за тим, як помирає день, але від довгого лежання вже ломило кістки й загалом дівчина почувалася пом'ятою та заспаною. Їй нестерпно захотілося освіжитися й вона мляво сіла, збираючись одягнутися й сходити вмитися. Самопочуття помітно покращало, а тіло нарешті перестала мучити виснажлива лихоманка.

Ісгерд одягла куртку, взулась і вийшла надвір. Поступово по всьому табору запалювалися вогники смолоскипів і ламп, у повітрі лунав запах диму та наваристого м’ясного супу, але це не викликало апетиту. Дівчина обійшла намет Ауксиліїв, потопталася на узліску й пірнула між голих дерев та кущів, під загальний табірний шум хрумтячи снігом. Білі грудки летіли з-під чоботів схилом вниз, де дзюрчала мілководна річечка, настільки вузька й дрібна, що більше була схожа на струмок. Вона кривою ниткою тягнулася по дну яру, що густо заріс молодими ялинками та вічнозеленим сніжноягідником.

Ісгерд обережно пробралася через колючу рослинність, що норовила обсипати її пухнастим снігом, і спустилася до води. Коліна трохи тремтіли від хворобливої слабкості.

Жоден промінь сонця не потрапляв у яр і навколо панували сизі сутінки, у світлі яких вода в струмку здавалася чорною й майже непроглядною, хоча в найглибшому місці й коліна не сягне. Ісгерд присіла біля самого краю і занурила долоні. Мороз одразу ж заструмів по руках угору, але це не здавалося неприємним, навпаки, ставало легше. Дівчина хлюпнула води в обличчя й охнула від тисячі колючок, що встромилися в шкіру.

На іншому бережку зашаруділо листя сніжноягідника й Ісгерд підняла голову. Через густі сутінки складно було розгледіти, що діялося в заростях. Щось майнуло серед лап ялини, змусивши їх захитатися, перекинулося до чагарнику і сніг з глухим шумом злетів з гілок.

– Хто тут? – сипло запитала Ісгерд. У роті було сухо, як у спекотне літо на вайтранських рівнинах.

Відповіддю їй був швидкоплинний свист, що пролунав із темряви в листі, колихнув повітря над маківкою Ісгерд і з брязкотом встромився в стовбур позаду. Дівчина злякано озирнулася. У стовбурі стирчала стріла із прикріпленою до неї запискою.

Ісгерд ще раз подивилася на протилежний схил, але там більше нікого не відчувалося, ніби той, хто стріляв, просто розчинився у повітрі. Вона підвелася й повільно підійшла до дерева, все ще побоюючись якихось несподіванок.

У записці, туго прив'язаній до держака ниткою, значилося лише кілька слів, виведених чорнилом: «Обіцянку треба виконувати».

«Якщо я вдаю, що забула про угоду, яка ймовірність, що вона не торкнеться вже мене? – замислилася Ісгерд. – Неможлива. Арнбйорн – справжній маніяк. Він явно зв'язався з якоюсь поганою людиною або навіть угрупуванням, раз займається усуненням людей. Ця діяльність пасує йому якнайкраще. Але що мені робити? Невже справді вбити Метілія? Я не можу! Це зовсім не те саме, що вбивати тролів або захищатися від бандитів!».

Ісгерд так сильно поринула в мисленнєві метання, що зовсім не відчувала холоду, що поступово проникав крізь чоботи. Їй, навпаки, стало нестерпно спекотно.

«Як мені поступити? Прокрастися до опціона в намет й зарізати уві сні? Або сказати, що його просили про зустріч біля цієї річки, і вбити стрілою в спину? Навряд чи мені дістане майстерності впоратися з Метілієм віч-на-віч. Скоріше він обеззброїть мене та стратить... Чому я взагалі маю планувати вбивство, яке не хочу коїти!?».

Ісгерд ладна була побити себе за жахливі думки. Вона не хотіла ставати вбивцею невинного – це проти її переконань, проти принципів! Хай що погане зробив Метілій, а особисто з нею він стосунків не псував.

Наївна і одночасно заспокійлива думка прийшла зовсім несподівано: «Я зараз же піду до опціона і скажу, що на нього готують замах! Він підніме на ноги увесь табір і легіонери легко розшукають Арнбйорна. Тут же не менше сотні солдатів!», – Ісгерд поспіхом полізла назад по схилу. Вона більше не страждала на хворобливу слабкість, її навпаки переповнювала енергія.

До моменту, як дівчина повернулася у табір, навколо вже було темно, хоч око виколи, і густо сипав мокрий сніг, припорошуючи її непокриту голову. Ліхтарі висвітлювали невеликі п'ятачки між шатро, солдати ховалися всередині, на вулиці залишалися тільки чергові, що тулилися біля вогнищ. З вечерею вже було покінчено, так що мало хто хотів без діла вештатися по морозу. Ісгерд так нічого й не їла за сьогодні, але живіт не бурчав з голоду. Тільки пити хотілося, але це зачекає до того моменту, як вона розбереться із нагальною проблемою.

Вона дійшла до великого офіцерського шатра, не зустрівши нікого не своєму шляху. З-під стінок виднілася смужка помаранчевого світла, й Ісгерд відсунула полог:

– Опціоне Метілію, вам послання.

– Заходьте, – озвалися з глибин намету.

Ісгерд опинилась усередині просторого круглого приміщення, розділеного на дві частини ще однією стіною. Передня була відведена під переговори, тут стояв стіл та кілька стільців, тумба з графином та кубками. Замість застеленої підлоги – стоптаний гладкий сніг. І все. Другу частину намету було видно через відкинуту завісу й тут картина змінювалася кардинально. Голу землю вкривали дошки, накриті килимами, по кутках стояли скрині. З однієї сторони горіла переносна грубка, чия труба виходила на вулицю через невеликий отвір у стіні, спеціально під неї вирізаний, а в іншій стояло ліжко, щиро накрите хутром. На ній же сидів опціон Метілій, зосереджений на прочитанні якогось пергаменту. Він все ще був одягнений в офіцерський обладунок і, швидше за все, перебував у спальні аби трохи погрітися й потім далі рушати у справах.

Ісгерд зупинилася на вході у спальню, не наважуючись ступити на килими своїми замурзаними чоботами, й мовчки очікуючи, коли на неї звернуть увагу. Хмикнувши щось про себе, Метілій скрутив пергамент й підвів голову.

– Ісгерд з загону Ауксиліїв. Вітаю, опціоне! – швидко представилася дівчина.

Метілій кивнув, впізнаючи її, й запитав:

– Як твоє здоров'я, Ісгерд? Ваш квестор сказав, ти сильно захворіла.

Вона була впевнена, що опціона насправді не хвилює її стан, а тільки здатність виконувати завдання, як майбутньої бойової одиниці в Імперському Легіоні. Втім було приємно, що Метілій хоча б зробив видимість небайдужості до своїх підлеглих. Це ще раз доводило, що він не настільки погана людина, щоб заслуговувати на смерть.

– Дякую, я вже почуваюся набагато краще.

– Гаразд, – знову кивнув Метілій. – Кажеш, маєш для мене послання?

Ісгерд пом’ялася з ноги на ногу:

– Так, опціоне, – її голос втратив рівність через хвилювання й задрижав. – Це дуже важливо.

Метілій звів брови. Лице дівчини враз набуло розгубленості, стало майже наляканим. Він не терпів слабкості у війську, швидко примічав новобранців, хто не виділявся силою та наполегливістю, й вчиняв з ними відповідним чином – слав геть з Легіону. За Ісгерд з Ауксиліїв такого ніколи не спостерігалося.

Це було дивно й підозріло, але нерозторопність, з якою Ісгерд м’ялася на вході в офіцерські покої, наганяючи холоду ззовні, починала дратувати. Метілій махнув рукою:

– Як це настільки важливо, то давай хутчіше, солдате. Та спочатку зайди врешті й прикрий за собою полог, щоб тепло даремно не виходило.

Суворий тон офіцера змусив Ісгерд швиденько ступити промоклими чоботами на килим, не турбуючись про бруд, й задерти за собою важку завісу. З-під неї все одно продовжував сочитися холод, проте він ніяк не міг розбавити задуху, нагріту пічкою.

Метілій відкинув скручений пергамент на скриню поблизу й очікувально подивився на дівчину:

– Я слухаю.

Ісгерд нервово проковтнула. Вона йшла в офіцерський намет з твердим наміром все розповісти й раптом збагнула, що не знає, з чого почати та чи варто взагалі рота відкривати. Її благородний вчинок може легко обернутися проти неї.

– Вибачте, опціоне, та не знайдеться у вас трохи води? Історія довга, а в мене все в горлі пересохло, – згоряючи від сорому через своє нахабство, насмілилася запитати Ісгерд, бо потребувала ще кількох зайвих секунд, аби усе продумати.

Опціон невдоволено підібгав губи – така поведінка вважалася неприйнятною й ліпше було б вигнати її зараз, а завтра вранці відчитати квестора Ауксиліїв за порушення його підопічними армійських норм порядності. Де це таке бачено, щоб звичайний солдат, новобранець фактично, приходив у покої офіцера й просив налити йому води? Та ще й говорив так ухильно, ніби в загадки грається.

Проте вираз Ісгерд був щирим, вона непокоїлася й ба більше серйозно захворівши, знайшла сили прийти, щоб доповісти про щось. Метілій хитнув головою на глечик з кубком, що стояли на маленькому столику біля печі:

– Ковток вина, солдате, і говори жвавіше. У мене ще є інші справи.

Ісгерд узяла глечик і скоса подивилася на Метілія. Той зосереджено дивився на пергамент на скрині – мабуть, щось важливе, якщо не термінове – розставивши ноги й діловито уперши в коліна долоні, наче був готовий в будь-яку мить скочити й піти. Свідченням тому була нетерплячість, яку видавав носок чобота, що поза увагою хазяїна нечутно постукував по м’якому килиму. Якоїсь миті Метілій відтягнув комір червоного гамбезону, розпарений жаром від пічки, й трохи оголив шию. Ісгерд відчула колючий спалах, що пробив від верхівки маківки до кінчиків п'ят. Погляд уперся в тугу жилку, що голосно відбивалася в її вухах. Аби якось відволіктися, дівчина налила з глечика кубок по самий край і великими ковтками, немов помираючи від довгої спраги, осушила до дна сухе кисле вино.

– У мене є інформація, – почала вона, повертаючи глечик та кубок на місце, – що вас хочуть вбити.

– І хто б це міг бути? – ліниво відреагував Метілій. За роки служби у нього накопичилося повно недругів, які заздрили, ображалися, бажали змістити з заслуженого офіцерського місця, тож не було чому дивуватися.

Однак за показною маскою спокою Метілій насправді неабияк розхвилювався. Ісгерд зрозуміла це по тому, як гострий запах поту вдарив їй у ніс. Опціон марно намагався зберігати самовладання, принаймні перед нею. Дівчина відчувала зміни всім нутром і не могла зрозуміти, відколи стала такою чутливою. Вино не допомогло, у роті було до скрипу сухо.

– Я була біля струмка, – Ісгерд зробила крок до Метілія, – коли у дерево над моєю головою встромилася стріла із запискою. У ній було сказано, що вас збираються вбити.

– І де ця записка? Ти принесла її?

Ісгерд хотіла сказати, що забула, але нічого не виходило. Набряклий язик ледве повертався в роті, щелепи звело від тупих молоточків, що стукали у потилицю. Вона притисла долоню до голови, наче це могло якось допомогти.

– Солдате, з тобою все гаразд? – запитав Метілій, від якого не сховалося, як мружилася від болю Ісгерд.

Дівчина витріщилася на Метілія, несили звести погляд зі здутих вен на скронях, з жовен, що нервово рухалися, врешті, з сонної артерії, яка жваво пульсувала під шкірою. Сильний піт зводив з розуму її нюх, ця схвильованість, тривога, навіть вкраплення страху – бачити й чути це було так несподівано жадано й водночас гидко.

Ісгерд видала протяжне виття крізь стиснуті зуби, хапаючись вже обома руками за голову:

– Що зі мною відбувається?! Я не можу більше терпіти! – її очі розширилися від жаху, який охолонув все всередині. Лице зблідло й крізь щілину між вустами блиснули гострі зуби. Ісгерд тремтливо заблагала. – Вибачте мені! Це... це вище за мене, – й стрибнула на Метілія, прибиваючи його до ліжка.