Chapter Text
Звук чогось, що вдарилося об дерево, змушує Ендрю різко прокинутися в неділю зранку — настільки рано, що кімната ще потопає в темряві, а його нарукавники виглядають, мов дві чорні діри, коли він витягує їх з-під подушки. За мить він уже встає з ліжка, вдягнувши шматки своєї символічної броні, бо впізнає цей звук — хтось тихо стукає у двері їхньої кімнати в гуртожитку.
Він знає, що це Рене, ще до того, як підходить до дверей, ще коли проходить повз стіл перед диваном і бачить тьмяне, синювате світло місяця, що відбивається від його поверхні й розкидає по стелі та стінах ледь відчутні тіні химерних форм.
Він знає, що це Рене так само впевнено, як знає, що тихе дихання з кімнати належить Аарону, що уривчасте бурмотіння — від Нікі, і що кожен скрип ліжка Кевіна щоночі вириває Ендрю зі сну, змушує тягнутися до ножів ще до того, як він відкриє очі й згадає, де перебуває, що він у безпеці й живий — настільки живий, наскільки може бути.
Світло з коридору розливається всередині, коли Ендрю відчиняє двері, і відкидає на обличчя Рене тіні, які дивним чином здаються такими, що вириваються з неї самої, з її темної душі, яку вона так старанно намагається приховати. Вона хмуриться.
Ендрю кидає погляд через її плече на двері, розчинені вниз по коридору, бачить спортсменів, які прямують до ліфтів і сходів, і чує гамір голосів — приглушених, бо йому байдуже дослухатися, але все ж звучать вони достатньо сердито, щоб на мить привернути його увагу, доки Рене не заговорює.
— Круки, — каже вона. І Ендрю думає: звичайно це вони. Бо пам’ятає останній раз, коли Ніл заговорив про Ріко, коли він принизив Ріко Моріяму перед тисячами глядачів у шоу Кеті Фердинанд. І зважаючи на час, зважаючи на те, що Сет загинув лише за кілька годин після того ефіру, а зараз минуло лише кілька годин після інтерв’ю Ніла, Ендрю може здогадатися, у чому справа. — Їхні фанати, схоже, розтрощили машини.
Ендрю розвертається і йде назад у спальню — лише настільки, щоб встигнути натягнути взуття, і настільки, аби двері гепнулися об стіну з такою силою, що відскочили назад і залишили на ній невелику вм’ятину.
Інші троє реагують на раптовий гуркіт: Нікі здригається й мало не випадає з ліжка, Аарон підводиться і розгублено озирається, а Кевін просто перевертається на інший бік і тихо хропе, змушуючи дерев’яну раму ліжка жалібно скрипнути.
— Парковка. Зараз.
Останнє, що чує Ендрю перед тим, як зачиняє двері за собою, — різкий рингтон телефону Кевіна. Ключі вже в кишені, він крокує за Рене назовні. Дивно, думає він, коли двоє бейсболістів під два метри мало не падають зі сходів, намагаючись випередити їх і першими добігти до парковки. Дивно, що цього разу, коли Ніл висловився не просто грубо, а ще різкіше, ніж минулого разу — і про Ріко, і про Круків, — відповіли не вони самі, а їхні фанати.
Здавалося б, у Ріко Моріями було безліч способів помститися. Звісно, крім одного — прибрати когось із них фізично, що неможливо, якщо він і справді хоче перемогти Кевіна. Особливо з тими грошима, що в нього є.
Але Круки лише відсторонилися й обмежилися коментарем, що їм абсолютно начхати на слова якогось гучномовного дилетанта. Ендрю не сумнівається, що хтось із них чудово знав, наскільки віддані їхні фанати, і влаштував це руками чужих. Це дивно й ідіотично водночас. Ще й тому, що мішенню стали не лише Лиси, як це було з Сетом торік перед Геловіном, а й увесь спортивний сектор університету Палметто.
Цілком закономірно, що фанати Круків такі самі ідіоти, як і команда, за яку вони вболівають.
Високий спортсмен — схоже, із футбольної команди — з розгону відчиняє двері, і Рене встигає підхопити їх, перш ніж ті знову захлопуються. Вони виходять надвір.
Холодне повітря одразу б’є в руки Ендрю, захищені лише темними нарукавниками, і викликає на шкірі сироти. Але перш ніж холод встигає пробратися глибше, його накриває інший удар — запах сирого м’яса, гнилої їжі й чогось розкладеного, що з кожним кроком стає сильнішим.
Парковка кишить розлюченими спортсменами: половина говорить по телефонах, інші в істериці кричать через стан своїх машин. Праворуч якась дівчина відтирає з капота щось, схоже на шматки яловичини. На місці вже й патрульні машини, й охорона кампусу; спалахує фотокамера — хтось із них документує шкоду.
Ендрю майже не звертає на це уваги, його погляд блукає по парковці, поки він разом із Рене не знаходить старшокурсників і Ніла біля їхніх автівок. Ті пошматовані значно більше за решту. Всі вікна вибиті вщент, лишилися тільки гострі, небезпечні уламки скла по периметру рам. Колеса спущені, по чорній гумі проходять дикі порізи, а на рожевому й блакитному кузовах машин Еллісон та Метта глибокі, мов кратери, вм’ятини.
Рене чіпляє руку за лікоть Еллісон, а Ендрю зупиняється поруч із Нілом, щоб ще раз окинути пошкодження поглядом.
— Вибачте. Хтось уже телефонував тренеру? — питає Ніл, і з його вуст у холодному повітрі виривається біла хмарка.
— Він подзвонив нам, — відповідає Ден і насуплено дивиться на пікапа Метта. — Копи сповіщають усіх тренерів і збирають їх сюди, щоб допомогти нам розібратиси. Він має бути тут з хвилини на хвилину.
Ендрю лише хмикає і відвертається, прямує до власної машини. Він і так знає: якщо машини старшокурсників розтрощені настільки, то його авто — те саме, яким щодня користуються і Кевін, і Ніл, — має бути в ще гіршому стані.
І воно справді так. Фанати Круків не зупинилися ні на колесах, ні на вікнах, і вже точно не вдовольнилися подряпинами. Схоже, ніби вони били по кузову кувалдами: глибокі вибоїни вкривають увесь корпус. На рештках капота, білою фарбою, хтось вивів слово «Зрадник» — воно ріже око на чорному тлі, мов самотня палаюча зірка на нічному небі.
Салон повністю понівечений: передні й задні сидіння роздерті на шмаття, а на задньому сидінні перевернуті пакети з компостом. Залишки їжі, кавові фільтри, курячі кістки утворюють купу на подушках, і легкий вітерець розносить сморід просто до Ендрю.
А на вершині цієї гнилої купи, наче зловісний жарт, лежить мертвий лис.
Краєм ока Ендрю бачить, як Нікі спотикається й підбігає до машини. З його грудей виривається розпачливий стогін; трясучими руками він торкається капота. — Ні, ні, ні. Що вони зробили з тобою, крихітко? Що зробили… — він раптом обриває фразу, погляд натрапляє на руду з чорними смугами шерсть у салоні. — Це мертва тварина? — обертається, обличчя знебарвлене, очі широко розкриті. — О, Господи, Аароне, у нашій машині мертва тварина. Мене зараз знудить.
Аарон обережно підходить, нахиляється, щоб зазирнути всередину, й одразу ж відсахується, тихо вилаявшись. Потім закриває ніс ліктем і, з гнівним поглядом, спрямовує його на Ніла. І навіть не треба бути генієм, щоб зрозуміти, що він скаже, перш ніж опускає руку. — Тобі просто треба було відкрити рота, чи не так?
— Вибачте, — каже Ніл. — Я думав, що він накинеться на мене.
Ендрю, пригадуючи, як торік Ріко навіть після образ, сказаних йому просто у вічі, не кинувся на Ніла, не хоче, але змушений визнати: в цьому є своя логіка. Ріко не міг дозволити собі дискваліфікацію, він міг зробити будь-що інше. Його гординя підказувала б атакувати Ніла, та замість цього Круки дозволили своїм фанатам зробити брудну роботу. — Я не думав, що ви в це втягнетесь.
— Авжеж, — кидає Аарон, і його обличчя спотворюється чимось потворним, жорстоким. — Отже, Сет був винятком?
Ніл здригається поруч із Ендрю так сильно, що навіть відступає на крок назад.
І тут раптово з’являється Елісон — мовби нізвідки. Вона різко підходить уперед, піднімає руку, і Ендрю встигає побачити тільки біляве волосся й сині очі. І в голові миттєво блискавкою б’є одне-єдине слово:
Тільда. Тільда. Тільда. Тільда. І тоді—
І тоді Ендрю знову шістнадцять.
Йому знову шістнадцять, і звук ляпаса — шкіра об шкіру — розтинає повітря кімнати, перш ніж він бачить брата: кволого, тремтячого, зіниці розширені від наркотиків, які давала йому Тільда. Аарон виходить із кухні зі свіжим червоним відбитком руки на щоці. Йому знову шістнадцять, коли він бачить, як Тільда раз по раз підіймає руку на Аарона, а той лише терпить удари. Йому знову шістнадцять, коли він приймає рішення і стає перед братом, із тягарем обіцянки на язику, кажучи:
— Якщо ти не можеш захистити себе від жінки, я зроблю це за тебе. Взамін усе, що ти маєш зробити, — це залишитися зі мною до випуску.
Йому знову шістнадцять, коли Аарон приймає угоду — зв’язує їхні долі словами, що лягають на шкіру Ендрю мов кайдани й натягуються між ними, як гумка. Йому знову шістнадцять, коли Тільда плутає його з Аароном і б’є його не раз, коли він б’ється з нею в машині, бореться за кермо.
Йому знову шістнадцять, коли він прокидається в лікарні з розсіченим чолом — рана пульсує гарячим, їдким болем у такт серцю. І він — єдиний, хто вижив у тій аварії.
Звук ляпаса, шкіра об шкіру, вириває його назад у теперішнє. Ендрю моргає, бачить червоне волосся Ніла — і раптом усе довкола стає червонечервонечервоне (червоне — це синяк, що сходить зі шкіри Аарона; червоне — це кров, яка стікала колись по холодній шкірі Ендрю; червоне — це миготіння сирени, яка мчить усе ближче). І тоді все це зливається в чорне — у чорну лють, яка вирує в його жилах, робить кров розпеченою, мов лава, готовою спалити його самого й усе навколо, коли він бачить, як Аарон відступає, похитнувшись.
Ендрю рухається. Він відчуває, як обіцянка братові тягне його вперед. Бачить те саме відтінково-блискуче волосся, яке колись належало Тільді — яскравіше, ніж будь-коли було в нього чи Аарона. Він перехоплює зап’ясток Еллісон, перш ніж вона встигає знову замахнутися на Аарона, викручує їй руку й різким рухом змушує стати на коліна — прийом, якого навчила його Рене ще багато місяців тому. Іншою рукою він стискає потилицю Елісон, притискає світле, занадто світле волосся, тримає її, не дозволяючи піднятися.
Лють — чиста, всеохопна — пожирає його повільно, а потім раптово, разом. Він бачить, як Рене кидається вперед, обіймає Елісон, утримує її, а сама підіймає погляд на Ендрю. А він — він маленьке полум’я, сховане між двома долонями, завжди відгороджене від світу, підвішене над калюжею бензину, розлитою навколо. Зазвичай усе для Ендрю надто приглушене, надто далеке, ніби він намагається розчути шепіт у кімнаті за дві стіни, коли вуха забиті ватою.
Але зараз полум’я випустили. І світ довкола зроблений із дерева — висока, крихка будівля з самих лише дощок. І вона вже вся в вогні. Дерево тріщить, чорніє, згорає до попелу, запах диму густішає, і сірий серпанок стає дедалі важчим.
— Ендрю, це просто Елісон, — чує він голос Рене, і звучить це так, ніби вона стоїть на краю урвища, а він — далеко внизу, де хвилі б’ються об каміння. — Гаразд? Це просто Елісон.
І це — це до люті нагадує йому щось, що колись сказав брат.
Вони стояли у вітальні, сонячне світло розмивало гострі контури меблів і перетворювало волосся Аарона, таке схоже на його власне, на розтоплене золото. Синці, що вкривали шкіру, сині, зелені, жовті й фіолетові, сяяли яскравіше, яскравіше. Двері тоді грюкнули, так що посуд задзвенів, і Ендрю дивився на брата — на цю дивну істоту, таку схожу на нього самого і водночас зовсім іншу, на сяйво світла довкола його голови. Аарон знизав плечима: — Це ж мама.
— Коли вона торкається до того, що належить мені, це не «просто» хтось, — каже тепер Ендрю. І це зовсім не те, що він мав би вимовляти, що було в так особливо, особливо після того, як усі бачили, як він відреагував, коли Метт ударив Кевіна. Особливо після того, як вони бачили, як люто він охороняв Кевіна. — Відпусти.
— Ти знаєш, що я не буду, — відповідає Рене. — Ти сказав мені захистити їх.
— Ти провалилася, — каже Ендрю, бо це правда, бо до цього взагалі не мало доходити. — Ти мала бути швидшою.
— До біса, Ендрю, — кидає Метт десь праворуч, але Ендрю ігнорує його, не відводячи погляду від Рене.
Ніки опускається навколішки поруч із Еллісон у наступну мить. Його рука ковзає по асфальту, пальці стискають її долоню.
— Ендрю, — знову каже Рене, коли він не робить нічого, коли лють із нього витікає, мов отрута з розкритої рани, просякає все довкола, отруює, аж поки не починає гнити. — Поверни мені її.
Але він не може; його рука, затискаючи потилицю Еллсон, тверда, як сталь. Неможливо розтиснути пальці навіть якби він захотів — а він не хоче, не хоче, не хоче. І в його голові — тиша.
Тиша лежить на його шкірі, мов отрута, як крижані кристали на уламках розбитих вікон. Вона просочується під шкіру, в кров, розповзається полум’ям і змушує руки лишатися нерухомими, непохитними.
І немає нічого — лише порожнеча, безкінечна, всеохопна. Аж раптом щось інше врізається крізь стіну, чого не мало би існувати, розбиває її й виринає на поверхню у вигляді двох слів, сказаних німецькою.
— Досить, — чує Ендрю голос Ніла праворуч. У ту ж мить чиясь рука з’являється в полі зору, закриваючи йому огляд. Довгі бліді пальці, вкрите мозолями від ключки й рукавичок. Шкіра світиться під світлом ліхтаря, тонкі сині жили проступають на передпліччі. Це права рука Ніла — та сама, якою він колись поклав руку Ендрю на свій живіт. І від одного цього спогаду в Ендрю підіймається нова хвиля люті, гарячої, мов розпечене залізо. — Досить, Ендрю.
— Ти не маєш права мене зупиняти.
— Якщо ти завдаси їй болю, вони дискваліфікують тебе, — каже Ніл, ніби Ендрю це хвилює. Ніби цей клятий спорт має для нього хоч якесь значення. І він ще й неправий, по суті. Ендрю не збирався калічити Еллісон настільки, щоб вона пропустила матч. Бо тоді доведеться мати справу з Кевіном, який зреагує, як розлючене кошеня, і це буде куди гірше, ніж косі погляди старшокурсників з їхнім «Ми ж казали». Та навіть якби й так — одна травма не означає кінець сезону. Ендрю це знає. І він знає, що Ніл теж це знає. Тож це ще одна його спроба відволікти. І він не виправляє його. — КРЕ не дозволить нам грати з вісьмома людьми.
— Твоя цілеспрямованість викликає нудоту, — каже Ендрю, вирішивши не викривати Ніла, — Як завжди.
— Ти обіцяв, — каже Ніл, і щось усередині Ендрю завмирає. — Ти сказав, що перестанеш ставити всіх на коліна. Ти сказав, що співпрацюватимеш принаймні до тих пір, поки ми не знищимо Круків у фіналі.
Але це неправда.
Ендрю ніколи такого не казав. Він пам’ятає, як стояв у крамниці костюмів, кидаючи речі на підлогу. Пам’ятає, як Ніл говорив, що їм потрібні інші, що самі вони не проб’ються в півфінал. А він відповів: хай спитає у Метта, що сталося торік, і нехай приходять, якщо посміють. Це стосувалося лише однієї ночі, вечірки в «Райських сутінках». Не більше. І Ніл це розуміє. Ендрю впевнений у цьому, бо інакше він не чіплявся б до тієї фрази, не перекручував би її, щоб зробити більшою, ніж вона є.
— Ти збрехав мені?
Ендрю чув на свою адресу різне. Соціопат. Монстр. Злочинець. Божевільний. Йому байдуже. Бо це слова людей, які не бачать далі очевидного. Які навіть не намагаються читати між рядків.
Але єдине, ким він не є — це брехун.
І те, що саме Ніл — той, хто вміє бачити більше, хто тримає його компас, замість того щоб кинути його й обрати простішу мапу, — сумнівається в цьому, змушує Ендрю всередині спалахнути. Іскри пробігають крізь тіло аж до кінчиків пальців. — Я цього не обіцяв.
— Ти пообіцяв підтримувати мене цього року, я сказав тобі, куди їду, — говорить Ніл, і його погляд обпікає бік обличчя Ендрю. — І Зараз все одно, хочеш ти цього чи ні, — Тиша. Одна секунда. Ще одна. — Тож чи підтримуєш ти мене, чи ні, Ендрю?
Знову тиша. І Ендрю знає, чого чекає Ніл. Але він не може. Не може відсунути цю темряву достатньо глибоко, щоб вона не поглинула все довкола, мов чорна діра, і…
— Ендрю, подивись на мене.
…його губи смикаються в гримасі, яку він відштовхує, перш ніж вона вирветься назовні, і тоді він підіймає очі.
І бачить Ніла — той присів поруч, світло ззаду кидає тінь на його обличчя. Та все ж не настільки глибоку, щоб приховати вираз — спокійний, незмінний, навіть перед лицем темряви, яка рветься з Ендрю назовні, намагаючись уп’ятися в когось іншого.
Це цікаво. Це безглуздо. Це небезпечно. Це захоплює в усіх неправильних сенсах, і саме тому Ендрю його ненавидить. — До біса.
Ніл лише кліпає. — Так чи ні?
— Я йому теж обіцяв, — каже Ендрю. Він знає, як це звучить для інших. Для Нікі чи старших слова кровні узи або сім’я ще можуть щось важити. Для нього ж це просто набір із літер.
Але ця їхня обіцянка — перша, про яку він думав довше, ніж мить, перш ніж вимовити її. Вона мала значення для нього, навіть якщо не для Аарона. Бо Аарон, його близнюк, інший бік вічно обертової монети, виявився занадто наївним, щоб побачити в простій пропозиції допомоги щось більше.
Він був достатньо дурний, щоб подумати, що Ендрю не дотримає слова. Що він не доведе справу до кінця. І тоді Аарон намагався втекти, тягнув і тягнув за гумову стрічку, яка з’єднувала їх, аж поки не взяв ножиці з чужим жіночим іменем і не розрізав її. — Що його не образять, що не зламають.
— Ендрю, це… — чує він зліва голос Аарона. Голос ламається, і в ньому є щось нове, щось втрачене. Це миттєво приковує увагу Ендрю. Не настільки, щоб відвести очі від Ніла, але достатньо, щоб схилити голову вбік і чекати. — Ні, Ендрю. Ні. Усе добре. Я в порядку. Мені навіть не було боляче.
Він звучить інакше, ніж усі ті рази в домі Тільди, коли повторював ті самі слова, але виглядав зовсім не в порядку. Тепер же Аарон справді говорить щиро. І цього достатньо, щоб пальці Ендрю розтиснулися, щоб він відпустив Елісон повністю — і та безсило впала на асфальт.
Цього вистачило, щоб Ендрю впіймав свою лють і загнав її назад, у найглибші темні куточки себе самого, де вона не могла б зачепити нікого іншого, окрім нього.
— Ти мудак, — різко каже Ден, щойно Елісон опиняється поза досяжністю Ендрю. Вона кидає на нього гнівний погляд, пальці стискають край футболки. — Ти міг серйозно поранити її!
— Ти не маєш права дивуватися, — відрізає Ендрю. — Це вже другий раз за стільки тижнів, коли хтось із вас забувся, — Хтось рухається праворуч, світло ліхтаря б’є йому в очі, і він мружиться. — Ви повинні були засвоїти свій урок з першого разу. Ви не можете ображатися, коли провокуєте мене.
— Це не..
— Що, блять, тут відбувається? — голос Ваймака звучить зовсім близько. Він ще не бачив, як Ендрю тримав Елісон, але знає її тренера достатньо добре, щоб розуміти: скласти картину йому не важко.
— Нічого, — швидко відповідає Ден. — Просто переосмислюємо кожен раз, коли захищали наше рішення залучити монстрів.
І як же швидко вони всі відвертаються від того, чого не розуміють і навіть не намагаються зрозуміти. Як швидко відштовхують те, чого від початку й не хотіли приймати.
— Гей, — озивається Нікі, все ще сидячи на землі, й Ендрю краєм ока бачить, як він здригається секунду по тому. — Ендрю, можливо, перебільшив, але він має рацію, — Кров густіша за воду, знову думає Ендрю. — Вона все почала.
— Навіть не намагайся це виправдати, — каже Метт, схрещуючи руки. — Зламаною шиєю на удар не відповіси.
— Там, звідки ви, можливо, ні, — відкидає Ендрю. Йому згадується життя в системі: вкрадений шматок цукерки, що обернувся виделкою, використаною як зброя; четверо чоловіків, що лежали на землі після бійки; любов і тепло з цінником, надто високим для оплати, які залишили по собі лише пекучі передпліччя й запах свіжих бинтів.
— Реальний світ?
— Не треба, — тихо каже Ендрю і двічі стукає пальцем — безмовне попередження. Потім тим самим пальцем показує на Метта. — Така привілейована дитина, як ти, ніколи не бачила реального світу. Не говори про це так, ніби ти розумієш.
Це — чиста правда. Метт не знає й, мабуть, ніколи не знатиме, що таке справжній світ: дивитися йому в очі, весь у синцях і крові, коли з кожного кута тягнуться тіні, а він дивиться на тебе — твердий, безжальний, невідворотний. Метт бачив лише тьмяні відбитки цього, крізь мутне скло, що приховує всю потворність. І цього замало, аби зрозуміти.
— Досить, — різко каже Ваймак і клацає пальцями. — Де ти припаркувалася?
Він слідує за жестом Ден, киває і вказує. — Ідіть, чекайте біля своїх машин. Я буду там за дві миті. Ідіть, я сказав,
Це нарешті зрушує старших з місця. Менш ніж за пів хвилини вони відходять достатньо далеко, щоб не чути розмови. Тоді Ваймак знову звертається до Ендрю та решти. — Ніхто не відповів на моє запитання. Що, в біса, відбувається?
Ендрю мовчить, але йому й не треба щось казати — Ніл коротко знизує плечима. — Елісон вдарила Аарона, тому Ендрю вдарив у відповідь.
Це звучить занадто сухо й просто, але по суті — правда. Ендрю це не хвилює. А от Ваймака — дуже: він закриває очі й стискає перенісся. Ендрю вже бачив цей жест — коли тренер намагався не кричати після його чергового візиту в квартиру без дозволу.
— Ендрю, ми поговоримо про це. Ні, я поговорю про це, а ти будеш слухати. Сьогодні, але не зараз. Після того, як у цьому хаосі розберуться. Ти зрозумів? — Ендрю нічим не показує згоди. Він упевнений, що після стількох місяців знайомства це зайве. Але тренер чекає. — Я не чую тебе.
— Ви будете говорити, я буду слухати, — спокійно каже Ендрю. Більше констатація, ніж згода.
Він справді слухає — мовчки спостерігає, як приїжджають не лише копи, а й журналісти. Поліцейський обходить машини, фотографує пошкодження, намагається відтіснити Лисів убік і зрештою свердлить Ендрю поглядом. Той відповідає тишею й незворушністю.
Та насправді розмова починається вже пізніше — коли вони з Ваймаком купують усім ранній сніданок і повертаються назад.
Світанок розриває ніч, золоті промені розтікаються небом, забарвлюючи хмари у м’які кольори. Іній на лобових склах і дзеркалах іскриться, мов крихітні діаманти. Кілька птахів пролітають повз, розтинаючи крилами холодне повітря.
У машині пахне свіжоспеченим хлібом і теплим маслом — аромат тягнеться з пакунків на задньому сидінні.
— Ендрю — нарешті каже Ваймак. — Я знаю, що тобі байдуже до Аарона. І ти знаєш, що мені теж байдуже, що відбувається між вами двома ідіотами. Але такого, як сьогодні, більше не повинно колись відбутися, — він піднімає руку, ніби зупиняє можливу відповідь, кидає швидкий погляд убік і додає: — І я не звалюю все це на тебе. Було б несправедливо. У цій команді більше ніж два ідіоти, і колись усі мають витягти голови з власних дуп. Це не твоя провина. Винні тут інші — ці кляті Круки, які раз по раз намагаються виклювати нам очі. Ти мене зрозумів?
Ендрю і справді чує Ваймака, та жодне його слово не має для нього сенсу. Тож він відвертає голову й дивиться, як білка стрибає з дерева, розкинувши лапки, мов морська зірка, а тоді мчить по тонкій кризі, що вкриває траву, залишаючи за собою зелені сліди.
Ваймак важко зітхає, коли у вікні знову з’являється «Лисичий» гуртожиток. — Знаєш що? — каже він. — Починаю думати, що все було набагато простіше, коли ти намагався вижити Ніла з команди.
Він заїжджає на парковку, знаходить вільне місце, але не глушить двигун. Декілька спортсменів стоять неподалік групками, кидають короткі погляди на машину, а потім швидко втрачають цікавість. — Ти певен, що не хочеш спробувати повернутися до цього? — кидає Ваймак.
Але це саме той напрямок, куди Ендрю не хоче пускати розмову — особливо після того, як думки давно вже самі туди звернули. Тому він витягує пакети з їжею з заднього сидіння, відчиняє дверцята й бурмоче: — Смішно, тренера.
І, не давши тренерові жодного шансу додати щось іще, грюкає дверима.
Він не витрачає часу на ліфт і підіймається сходами, перестрибуючи через дві сходинки одразу, аж поки не дістається третього поверху. Усі двері в коридорі тепер знову зачинені — не так, як було вранці, коли новина про розбиті машини вже встигла розлетітися. Ключі лежать у кишені, але зараз діставати їх здається зайвою морокою, тому він двічі б’є ногою у двері свого блоку. За мить чує кроки всередині.
Двері відчиняє Кевін. Його очі одразу звужуються, і він навіть відкриває рота — напевно, щоб сказати щось настільки «розумне», що Ендрю почуватиметься так, ніби сам собі вириває зуби голими руками. Та слова застряють — щелепи змикаються так різко, що чути клацання зубів. Ендрю проштовхується повз нього, кидає пакети з їжею прямо на коліна Ніккі й ігноруючи його вигук, прямим кроком іде до кухні. Він відчиняє шафку, потім ще одну — аж доки не знаходить потрібну пляшку. І, не промовивши жодного слова, виходить із гуртожитку знову.
На даху вітер лютий, набагато різкіший, ніж унизу. Він пронизує одяг, впивається в шкіру, розтріпує волосся. Ендрю підходить до краю, холод стискає пальці навколо пляшки горілки, і вони стають усе більш задубілими.
Внизу все здається крихітним, майже іграшковим. І думка про те, наскільки коротким був би цей політ, якщо зробити крок уперед, одночасно збиває з пантелику й дивним чином тримає його на місці — страх пробігає хребтом, змушує серце калатати швидше.
Ендрю робить маленький ковток, і алкоголь різко обпікає горло. І він думає: нічого з цього не мало сенсу. Ваймак узяв його, щоб поговорити, але жодної користі з тієї розмови він не виніс. Лише ще одне підтвердження: тренер не хоче читати між рядків. Але він і не сліпий.
Може, думає Ендрю, затягуючись цигаркою, поки вітер знову розтріпує йому волосся, Ваймак просто хотів відвести його від команди — захистити інших від нього самого. Але ж він ніколи не дивився на Ендрю так, як старші гравці: ніби той — дикий звір, загнаний у кут, від якого слід чекати лише нападу. Ендрю знає, що Ваймак не вважає його таким. Та тоді чому він узяв його із собою на обід? І навіщо, серед усіх тем, заговорив про Ніла?
Відповіді немає. І навіть після довгих роздумів сенсу не додається. Натомість у голові вперто звучить ім’я з трьох літер, про якого він зовсім не хоче думати.
Ендрю ставить пляшку горілки біля коліна, спостерігає, як сонце грає відблисками у прозорій рідині. І саме тоді відчиняються двері на дах — входить Ніл. Він сідає праворуч, близько, але не настільки, аби Ендрю міг просто простягнути руку й скинути його вниз.
Ніл дивиться прямо на нього. Так, ніби читає його зсередини, ніби всі стіни, які Ендрю так ретельно будував, нічого не варті. Це дратує. Це зачаровує. І змушує думати про щонайменше шість способів, як легко позбутися Ніла — його блакитних очей, мідного волосся, відчуття провалля у шлунку, коли летиш вниз.
Ендрю витягує пачку цигарок і кидає її Нілу. — Дай мені одну вагому причину не зіштовхнути тебе вниз.
— Я потягну тебе за собою, далеко вниз, — спокійно відповідає Ніл, запалюючи цигарку.
— Я ненавиджу тебе, — каже Ендрю. І це правда. Він ненавидить, як напружується тіло під його поглядом, ненавидить холодну впертість у його очах і те, що пазл із ним ніколи не складається повністю. — Дев’яносто відсотків часу сам твій вигляд змушує мене вчинити вбивство. Я думаю про те, щоб зрізати шкіру з твого тіла та вивісити її як попередження кожному іншому дурню, який думає, що може стати на моєму шляху.
— А як щодо інших десяти? — питає Ніл, і, звісно ж, саме це його цікавить.
Ендрю ковтає слова, які вже просяться назовні, робить ковток горілки, витирає губи великим пальцем і каже: — Я попереджав, щоб ти не надягав на мене повідець.
— Ні, — відповідає Ніл, роблячи легку затяжку. — Ти накинув на себе цей повідець, коли сказав мені залишитися, незважаючи ні на що. Не сердься на мене лише тому, що я був достатньо розумним, щоб підхопити інший кінець.
— Якщо ти знову потягнеш, я тебе вб’ю.
— Можливо, коли закінчиться рік, ти це зробиш, — спокійно каже Ніл, ніби зовсім не вірячи Ендрю. — Зараз ти мало що можеш з цим зробити, тож не витрачай наш час на погрози мені.
— Я не думаю, що справа була в грошах, — промовляє Ендрю. Це думка, яка крутилася в його голові вже кілька днів, довше, ніж він хотів би зізнатися, коли місяць піднявся, а зорі прикрашали небо, мов блискучі діаманти. — Чому вони так довго переслідували тебе? — продовжує він, помітивши здивований погляд Ніла. — Я думаю, що в якийсь момент вони зрозуміли, що набагато важливіше зробити тобі боляче, ніж повернути все, що вони втратили.
І в цьому є сенс.
Моріями мали грошей більше, ніж треба, а Ендрю уявляє, що батько Ніла був не менш заможним. Люди, які гналися за Нілом стільки років, були готові на все. Для них ця справа була більш важлива, ніж будь-які гроші.
— Так ти кажеш, — посміхається Ніл. — В мене все одно не вдариш.
Ендрю гасить цигарку між пальцями. Ні, він точно не збирається бити Ніла. Хоча сильне, майже неконтрольоване бажання зробити щось інше — не пов’язане з насильством, але через Ніла — майже змушує його забути про самоконтроль. — Час швидко наближається, — додає він, відсуваючи спокусливі думки на другий план.
На кілька секунд панує тиша: чути лише завивання вітру і шелест листя знизу. Потім Ніл злегка знизає плечима. — Добре.
Ендрю тягнеться до пляшки горілки.
— Я хочу побачити, як ти втрачаєш контроль, — додає Ніл.
Рука Ендрю зависає в повітрі, думки завмирають на два удари серця. Потім він відчуває легке роздратування: це, без сумніву, найдурніша фраза Ніла, яку він чув досі, і бажання вбити його стає ще сильнішим.
— Минулого року ти хотів жити, — промовляє Ендрю, нарешті роблячи ковток горілки. Він пам’ятає, як Ніл боровся всіма силами, мов маленький злий кошеня. Як уперше перетворився з жертви на хижака, і маленький голос у голові шепотів: «Ого».
— Тепер ти, здається, дуже хочеш, щоб тебе вбили. Якби мені зараз захотілося зіграти з тобою ще один раунд, я б запитав, чому ти змінив своє рішення. Мені вистачило б твоєї дурості, щоб протриматися на тиждень. Повертайся всередину і турбуй інших зараз.
Ніл повільно встає і кидає на нього погляд, сповнений збентеження. — Я тебе турбую?
— Своїми розповідями.
— Цікаво, — каже Ніл і обертається, знизуючи плечима. — Минулого тижня ти сказав, що тобі нічого не лізе під шкіру.
Минулого тижня Ендрю прикусив язика і залишив маленьку частину того, що дратує його, всередині себе, бо саме Ніл був тим, що піддражнювало.
Ніл влаштовувався там, де йому не слід було затримуватися, і часом Ендрю відчував, ніби взяв сонце між руками і зробив від нього один укус.
І це має бути найдурніша, найсильніше дратівлива річ поряд із тім свербінням, яке посилюється з кожним днем, з кожним словом, яке вони обмінюються, бо Ендрю знає: почухати його йому не вдасться і ніколи не вдасться.
Він слухає звук, коли дахові двері з шумом зачиняються за Нілом, дістає телефон, відкриває чат і надсилає Бі порожнє повідомлення, а потім — одне лише з емодзі бджілки, перш ніж захлопнути пристрій і спостерігати, як вітер гойдає голі дерева внизу, у русі, який дивним чином нагадує Ендрю матір, що ніжно колихає дитину.