Chapter 1: Початок
Notes:
Попередження до цього розділу:
Незначна фізична сутичка (студенти б'ються)
Ненормативна лексика
Згадки про жорстоке поводження з дітьми (історія Сіріуса)
(See the end of the chapter for more notes.)
Chapter Text
Того дня, коли Сіріус Блек утік з їхньої сімʼї, його молодший брат, Реґулус, дізнався, як відчувається справжня ненависть.
Вона була крижана і непереборна. Поширювалася на кожен дюйм його тіла, покриваючи все, чим він був з того дня. Вона поглинула його, схопивши кігтями його серце, стискаючи, поки воно не перестало битись. Тепер це мертва, крижана річ у пастці кісток.
Того дня, коли Сіріус Блек утік від нього, Реґулус пообіцяв собі, що він отримає відплату. Він пішов би на все, що було б необхідним. Жодна лінія не є занадто святою, жодна межа — занадто жорстокою. Він переступив би їх усі, якби так отримав те, чого хоче.
Помсту.
— Ти не слухаєш, правда? — сказала Доркас, помітно роздратована. Вона помахала рукою з ідеальним манікюром перед його обличчям.
Реґулус витягує себе з думок і хмуриться на подругу. У купе поїзда занадто людно, на його думку, але він мало що може з цим зробити. Ці люди відмовляються залишити його одного навіть на хвилину. Це те, що роблять друзі, говорять вони. Правда, коли він хоче побути наодинці зі своїми демонами, це дратує.
— Ні, — говорить він, тому що не любить брехати.
Еван сміється, хитаючи головою. Барті посміхається до Доркас.
— Казав тобі.
Доркас драматично закочує очі.
— Я запитувала, чи немає у тебе патруля, оскільки ти тепер авторитетна фігура.
От чорт. Вона має рацію. Стогнучи, Реґулус дозволяє своїй голові впасти на сидіння з мʼяким стуком. Лайно. Він забув про це, напевно тому, що в нього був нульовий інтерес до посади старости. Він не хотів бути нею, але виявилось, що не можна просто повернути значок поштою.
— Це не може бути аж так погано, — говорить Барті, коли бачить вираз обличчя Реґулуса. — Ти можеш знімати з людей бали на дозвіллі.
Еван киває з ентузіазмом. Доркас знизує плечима, відкидаючись назад і закриваючи очі. Тепер, коли вона виконала свій обовʼязок і нагадала Реґулусу про його нещастя, вона спатиме до кінця поїздки.
Реґулус встає. Поправляє мантію, свою зелену краватку.
— Не в поїзді.
— Скільки часу займає патруль? — невимушено запитує Еван.
Реґулус міг би сказати йому, що спроба марна. Усі в цьому купе знають, що той відчуває до Барті, окрім самого Барті. Але Реґулус цього не робить, тому що хтось із цієї неблагополучної компанії друзів має стати нормальним підлітком. Він вирішив, що це буде Еван. Тому Реґулус відповідає розпливчасто:
— Я повернусь до того, як ми приїдемо в Гоґсмід. Побачимо, чи зможете ви знайти Пандору до цього часу.**
З цим він виходить з купе.
Легке похитування поїзда змушує його зосередитися на своїх кроках, тому його думки не можуть блукати. Кілька студентів поспішають повз нього коридорами, достатньо близько для того, щоб їхні мантії зашелестіли при доторку. Реґулус намагається не здригатися.
На його роздратування, зустріч старост уже почалася, коли він прийшов. Він останній, і всі повертаються, щоб подивитись на нього, поки він прослизає всередину купе. Реґулус витримує небажану увагу, як і все інше. Стоїчно. Мовчки.
У його животі розбурхує тривога, але обличчя залишається камʼяним.
— Ось і ти, Блеку, — каже головний, семикурсник Гафелпафу. — Пунктуальність важлива. Дивись, щоб більше не запізнювався на патрулі.
Чорні очі Северуса знаходять його. Реґулус не відводить погляду, навіть коли киває гафелпафцю з розумінням. Той не наполягає, повертаючись до розділення секцій поїзда по парах старост.
— Ремус Люпин, — озивається головний, забираючи увагу Реґулуса від Северуса.
Люпин — один із друзів Сіріуса. Очевидно ґрифіндорець, тому що Сіріус не асоціює себе ні з ким іншим, а ще він тихий. Розумний і замкнутий. На вигляд втомлений і трохи худий. Його вилиці занадто запалі, а мантія висить занадто мішкувато. Ніби він не їв достатньо цього літа, або його зріст збільшився занадто швидко, а решта тіла ще не наздогнала його. Можливо, і те й інше.
— І Реґулус Блек. Вам дістануться купе на початку поїзда.
Люпин підходить, щоб стати біля Реґулуса, поки вони чекають, коли їх відпустять. Крадькома поглянувши на нього, Реґулус цікавиться, як багато Ремусу відомо про нього. І чи відомо взагалі хоч щось? Сіріус розповідав про нього своїм друзям? Реґулус у цьому сумнівається. Хоча вони повинні знати про те, що трапилося, чи не так? Це ж не секрет, що Сіріус утік.
Але подробиці… зі здриганням, яке йому ледь удається придушити, Реґулус думає про те, чи залишились у Сіріуса шрами від того, що сталося з ним тієї ночі.
Реґулус не впевнений, чи хоче він, щоб його брат носив докази такої жахливої зради на своєму тілі, чи ні. Шрами — це хороші нагадування. І Сіріусу б не завадило мати нагадування більше ніколи не дихати у бік іншого Блека. Але також... Реґулус знає, як це — хотіти, щоб шрамів не було. Ненавидіти дивитися на себе в дзеркало. Хотіти... Досить. Такі думки змушують його хотіти розбити щось, тому він докладає зусилля, щоб відігнати їх.
— Поки це все, — каже гафелпафець, можете йти. Якщо щось станеться під час патрулювання, повідомляйте у це купе.
Їх відпустили, і перш ніж він встиг придумати якийсь план, Реґулус зрозумів, що йде поряд з Ремусом до початку поїзда. На здивування Реґулуса — приємне — вони патрулюють мовчки. Схоже, що Люпин теж не відчуває дискомфорту, і цього достатньо, щоб він став цікавим Реґулусу. Більшість підлітків, яких він знає, включаючи його друзів, вважають тишу некомфортною. Завжди є хтось, хто намагається заповнити її будь-чим, що спаде на думку, неважливо, наскільки поверхневим чи нецікавим це буде. Найчастіше це призводить до зовсім непотрібних і тупих дискусій, таких як " хто б переміг у бійці між Гіпогрифом і Василіском ".
Люпин, однак, навіть не хвилюється. Його на сто відсотків нічого не турбує.
Він говорить лише тоді, коли це необхідно.
— З чого хочеш почати? — Люпин запитує, коли вони доходять до призначеної їм секції, кидаючи погляд на Реґулуса перед тим, як сфокусуватися на його взутті.
Реґулус знизує плечима:
— Мені все одно.
Ремус гмикнув, киваючи головою в сторону далекого кінця вагона.
— Тоді, почнемо спочатку.*
Непристойна репліка зʼявляється в голові Реґулуса, але його обличчя не змінюється. Він просто киває один раз і просувається в напрямку, який указав Люпин. Хлопець слідує за ним.
Між ними знову панує тиша, і Реґулус не може трохи не розслабитись. Він вражений і злегка збентежений тим, наскільки це комфортно. Вони патрулюють вагони пліч-о-пліч; спостережливі очі чіпляються за деталі, які показують більше, ніж студенти, за якими вони спостерігають, хотіли б, щоб хтось із них дізнався. Або принаймні Реґулус так вважає. Він не хотів би, щоб хтось міг дізнатися щось про нього з одного лише погляду. Тому він так ретельно весь час тримає на обличчі порожню маску.
Вони майже на половині свого патруля, коли до нього приходить усвідомлення. Він… шкарпетки Салазара. Реґулус приголомшений, виявивши, що насолоджується. Ця... тиха компанія з Люпином... приємна.
Можливо, бути старостою не так уже й погано, якщо все, що йому потрібно робити, це ходити в благословенній тиші, слідкуючи за молодшими учнями.
На жаль для Реґулуса, як тільки він зробив це відкриття, хтось вирішує почати бійку в одному з купе, за які вони відповідають.
— Чорт забирай, — стогне Люпин, дивлячись на бешкетників, закочуючи очі зі стражданням на обличчі. Роздратований, Люпин дивиться на Реґулуса, явно очікуючи чогось іншого, ніж порожній погляд, який отримує, судячи з роздратування в очах Люпина. — Ти не збираєшся допомагати?
Реґулус кліпає, розглядаючи ситуацію. Добре, я подбаю про це. Подумки проклинаючи їх за порушення його спокою, Реґулус звертається до бешкетників і робить єдиний, розмірений крок.
— У вас є п'ять секунд, щоб зупинити все, що тут відбувається, перш ніж я прокляну ваші зуби, щоб вони випали з рота, — його голос різкий. Він перерізає лють, яка підживлює хлопців, мов скальпелем. — Один, два...
Щось у його тоні змушує дітей завагатися. Вони перестали намагатися вдарити один одного на досить довгий час, щоб поглянути на Реґулуса, який дістав свою паличку і тепер недбало тримає її в руці.
— Те, що він сказав, — додає Люпин, — а ще ми знімаємо десять балів з кожного.
Один з хлопців сильно хмуриться, дивлячись на Люпина.
— Ви ж не можете проклясти іншого студента... правда?
— Ні! Закладаюся, їм не дозволено робити нам боляче, — каже інший.
— Ах, але втрата зубів зовсім не зробить вам боляче. Вони просто випадуть, — відповідає Реґулус, і гострота його голосу змушує дитину буквально здригнутися.
— Ви не можете зняти з нас бали поки ми не приїдемо до школи!
— Це не дозволено!
Попри всі протести, обоє правопорушників задкують. Ніхто з них не має впевненості, що Реґулус насправді не буде їх проклинати, як це видно з наляканих поглядів, які вони кидають на його паличку щосекунди. Реґулус напружує руку, і один з дітей робить швидкий ковток.
Люпин знизує плечима.
— Хто сказав?
Реґулусу хочеться посміхнутись. Люпин зухвалий. Натомість Реґулус мовчки дивиться на хлопців, поки вони не сідають по протилежних сторонах купе, і спокій не відновлюється. Люпин робить їм додаткове попередження, перш ніж вони з Реґулусом відступають у коридор, щоб продовжити патрулювання.
Між ними знову запановує тиша. Вона комфортна, як і до цього. Легка. Реґулус не може згадати останній раз, коли почувався так легко поряд з незнайомцем. Обережно, повільно, він дивиться вбік. Люпин гарний. Об'єктивно. Він також високий. Вищий за Реґулуса, тому йому доводиться трохи нахиляти обличчя вгору, щоб отримати кращий вид. Його дратує те, що Сіріус, здається, має лише гарних друзів. Ніби це його особисте “пішов ти” Реґулусу — дружити з привабливими людьми, до яких він не має жодних шансів коли-небудь навіть торкнутися. Навіть випадково, тому що Реґулус занадто обережний для цього.
Люпин кліпає, і Реґулус повертає голову прямо так швидко, що ледь не звертає шию. Його не спіймають за розгляданням цього хлопця. Тільки через його труп.
Він відчуває, а не бачить очі Люпина на своєму профілі. Йому хочеться звиватися під такою пильною увагою, але він не дозволяє собі рухатися. Реагувати.
— Ти трохи лячний, — каже Люпин. Реґулусу здається, що той звучить вражено, що досить дивно. Він не очікував, що ґрифіндорець зрозуміє, як корисно бути лячним. Небезпечним.
— А ти наче скам’янілий.
Люпин сміється.
— Я жорсткіший, ніж середньостатистичний учень Гоґвортсу. Але ті діти майже обісрались.
Він лається. Ремус Люпин багато лається.
Реґулус дивиться на іншого хлопця. Їхні очі зустрічаються, зелені та карі. У них є щось схоже на цікавість. У Реґулуса виникає відчуття, що якщо хоч трохи відкритися, Люпин може спробувати поставити запитання. Це змушує Реґулуса негайно закритися. Друг його брата не може дивитися на нього двічі. З будь-якої причини.
Він продовжує йти далі, не вимовляючи жодного слова. Ремус не тисне на нього, і Реґулус трохи ненавидить його за це. Було б легше, якби його це дратувало.
###
Того дня, коли Сіріус Блек утік з дому, Джеймс Поттер виявив, що здатний на темряву. Це налякало світло, що живе у ньому, тому що він завжди був хорошим. Веселим і смішним. Безтурботним і популярним, і всім, чим повинен бути Джеймс Поттер.
І все ж, коли Сіріус — його буквальна споріднена душа — з'явився на його порозі на межі смерті, Джеймсу довелося докласти зусиль, щоб обрати допомогти йому, замість того, щоб іти прямо на площу Гриммо та вбивати всіх, кого побачить.
Джеймс більше ніколи не відчував нічого подібного. Він сподівається, що ніколи й не відчує. Це не схоже на нього — боятися почуттів. Він великий хлопчик, з великим серцем, і він ніколи не боявся це показати. Просто у нього ніколи не було таких негативних, жорстоких емоцій раніше чи після того дня. Це трохи вибило його з колії.
Однак зараз у нього все добре. Насправді він почувається чудово, тому що поїзд ось-ось прибуде в Гоґсмід, і вони планують зробити їх останній рік у Гоґвортсі незабутнім. Вони, тобто він і ще три його найкращих друга.
Сіріус розвалився навпроти нього, заплутавши свої ноги в Джеймсових. Цього літа він виріс, але все ще нижчий за Джеймса та Ремуса. Пітер читає поруч з Джеймсом, його ніс так глибоко в книзі, що він міг би її поцілувати.
Двері купе відчиняються і пальці Сіріуса сіпаються, коли Ремус заходить. Губи Джеймса смикаються від посмішки, яку він намагається приховати.
— Як патруль? — запитує Джеймс, тому що Сіріусу потрібна хвилина, щоб заспокоїтися, коли Ремус входить до кімнати. А Джеймс — ніхто інший, як вірний брат, який завжди підтримає. — Було щось цікаве?
Ремус сідає. Дивиться на Сіріуса.
— Мене поставили в пару з твоїм братом.
Сіріус випрямляється так швидко, ніби диван може його вкусити.
— Редж? Він староста?
Ремус киває.
— Він тобі щось казав? — питає Сіріус, мʼяз рухається на його щелепі.
— Ні. Він не говорив багато, — каже Ремус, стискаючи губи. — Хоча коли починає… — він робить таке обличчя, ніби вражений, і Джеймс клянеться Мерліну, що очі Сіріуса можуть вилізти з орбіт будь-якого моменту. — Він зупинив бійку одним єдиним реченням.
— Чому ти звучиш таким враженим? — запитує Сіріус, подаючись уперед. — Не роби цього. Не звучи враженим. Це мій брат. Він не вражає. Він маленьке лайно, яке мене зрадило. Він нам не подобається.
Ремус киває на все це.
— Я лише сказав, що він лячний, а не те, що я хочу одружитися з ним.
Сіріус гмикає і відкидається назад.
— Не смішно, Муні.
Пітер підіймає погляд зі своєї книжки.
— Це трохи смішно.
Джеймс прочищає горло, щоб привернути увагу, перш ніж ситуація загостриться. Тема Реґулуса небезпечна. Попри те, що минув рік відтоді, як він звільнився від мерзенного марнотратства повітря, якими були Вальбурґа та Оріон Блек, Сіріус не повністю усвідомив те, що для них означає його втеча і те, що Реґулус залишився. Він оплакує свого брата, ніби той мертвий, за винятком того, що він живий і здоровий і, як виявилось, лячний.
— Щодо речей, які справді смішні, — каже Джеймс. — Я чув, що Аліса зустрілась з матірʼю Френка цього літа.
Всі вони починають захопливу дискусію про те, як мати Френка — ось хто справді лячний — могла відлякати Алісу. Пара закінчила навчання в червні минулого року і почала стажування аврорів у Міністерстві вже цього літа, тому що напруга зростає і їх потрібно більше, але Джеймс усе ще на зв'язку з Френком.
Поки його друзі обговорюють багато пам'ятних подій, під час яких Авґуста Лонгботтом змусила їх захотіти закопатись в яму, розум Джеймса дрейфує. Він не може втриматися, тому що за своєю природою допитлива людина. Востаннє, коли він бачив Реґулуса, у цьому самому поїзді в останній день їхнього шостого року і п'ятого Реґулуса, хлопчик був тінню людини. Худий і блідий, як привид. У ньому не було абсолютно нічого навіть віддалено лячного. Принаймні, не для Джеймса, який завжди був широкоплечим та високим для свого віку. У всякому разі, Реґулус мав такий вигляд, ніби він чахнув.
Його цікавить те, що Ремус розказав, тому коли вони виходять з поїзда і прямують до безкінних екіпажів, Джеймс сканує натовп студентів, шукаючи молодшого Блека. Сіріус скаржиться на дощ, не звертаючи уваги на пошуки Джеймса. Ремус і Пітер на кілька кроків попереду, весело обговорюючи святкування, яке чекає на них у замку.
Джеймса дратує, що він не побачив Реґулуса і йому досі цікаво ще якийсь час, коли він сідає в карету разом з друзями.
— Ти в порядку, Золотороже? — запитує Сіріус, проводячи рукою по волоссю, щоб прибрати краплі дощу на ньому. Ремус совається на сидінні, виглядаючи у вікно.
Джеймс зачиняє двері та знизує плечима, почуваючись винним буквально без причини.
— Помираю з голоду.
— Теж, — каже Пітер. — Тому капелюху краще не затягувати.
Вони всі бурмочуть на знак згоди, поки карета котиться бруківкою до школи.
Хол переповнений, слабко пахне дощем через неймовірну зливу, і навіть короткої пробіжки сходами вгору було достатньо, щоб залити всіх. Сіріус обтрушується, як собака — Джеймс не може не хихикати, Ремус намагається стриматись, але провалюється, посміхаючись. Пітер набагато цивілізованіший і використовує паличку, щоб висушити себе. Джеймс збирається зробити те ж саме, коли нарешті бачить Реґулуса Блека.
І, добре. Чорт.
Коли він так виріс?
Джеймс думає, що розуміє, що мав на увазі Ремус. Реґулус став вищим. Усе ще нижчий за Джеймса, але точно не настільки, щоб бути непомітним у натовпі. І він… стрункий? Він досі худий. У сенсі, він не став раптом статурним, але й вигляд у нього вже не такий, ніби його морили голодом. Навіть його шкіра має здоровіший колір. У нього... сильніший вигляд. Не схоже, що він може переламатися будь-якої секунди. Ніхто б не описав цього Реґулуса як привида, і Джеймсу цікаво. Він насправді хворів минулого року? У нього просто стався пізній стрибок росту? Що відбувається? Джеймс раптом упевнений, що він ще й зробив щось зі своїм волоссям. Воно блискуче і досить красиво падає на його обличчя, обтяжене дощовою водою. Він дивиться сердито на Барті Кравча, але той, здається, не проти. Джеймс розуміє, тому що сердитий погляд Реґулуса насправді досить милий і…
— Джеймсе!
— Що? — він кліпає і хитає головою. Згадує, що тільки-но витріщався на брата свого кращого друга. — Вибач, що ти сказав?
Сіріус закочує очі та вивертає шию у спробі побачити, куди зараз дивився Джеймс.
— Еванс? Серйозно? Знову?
Джеймс помічає, що Лілі Еванс стоїть прямо поряд з Реґулусом і його невеликою бандою. Він майже зітхає з полегшенням.
— Так. Вибач, я відволікся.
Сіріус видає тихий звук розуміння і тягне Джеймса за руку до Великої зали.
— Ти зможеш порозглядати дівчат пізніше. А зараз ми хочемо поїсти. Пішли.
Джеймсу трохи соромно, що йому доводиться зупиняти себе, щоб не подивитися через плече. Це дійсно нерозумно. Він задовольнив свою цікавість. Йому більше нема на що дивитися.
Notes:
Примітки авторки:
Привіт!Це мій перший фік на AO3, тому я намагалася зробити все можливе з тегами та іншим, сподіваюся, я все зробила правильно, але... вибачте, якщо це не так! Я поняття не маю, як довго писатиму цей фік, але я пишу його для себе і друга, тому він дуже мінливий. Часом трохи похмурий, часом абсолютно нешанобливий, але саме таким я хотіла б бачити історію джеґулусів.
Згідно з тегами, тут багато відхилень від канону, тому, що б не сталося (а станеться багато чого), ви можете бути впевнені, що Реґулус впорається з цим. Нехай і з великими труднощами. Але він виживе.
Примітки перекладачки:
*Ремус в оригіналі каже: “From the top, then.” тут гра слів, дослівно перекладається як “Тоді, зверху”. якщо є ідеї як це передати в перекладі, пишіть в телеграм @riwesxx!**не знаю як правильно перекласти цю частину тому додаю оригінал (так само, якщо є ідеї як це перекласти, пишіть в телеграм @riwesxx):
“How long does the patrol take?” Evan asks casually.Regulus could point out to him that attempting subterfuge is futile. Everyone in this carriage knows how he feels about Barty except for Barty himself. But Regulus doesn’t, because someone in this dysfunctional friend group should get to be a normal teenager. He's decided it'll be Evan. So, Regulus keeps his answer vague.
“I’ll be back right before we reach Hogsmeade. See if you can find Pandora in the meantime.”
Chapter 2: Амортенція
Notes:
Попередження до цього розділу:
Обговорення/згадки гомофобії
Безсоння
Згадки булінгу
Лайка!Насолоджуйтесь :)
(See the end of the chapter for more notes.)
Chapter Text
Реґулус не може заснути.
Це дратує, тому що сон справді важливий. Це одна з речей, які він зрозумів цього літа. Якщо він збирається здійснити свої плани та помститися, йому потрібно бути якомога сильнішим. Не тільки фізично, але й психічно. З цією метою він присвячує себе суворим фізичним вправам, які, на думку його матері, допоможуть йому виграти Кубок з квідичу для Слизерина. Цього разу вона схвалює. Це таке дивне відчуття, що Реґулус вважає за краще взагалі цього не визнавати. Він також їв усю їжу, яку Крічер готував для нього, і в цьому була додаткова користь, тому що це робило домашнього ельфа дуже щасливим. І, що найважливіше, Реґулус спав.
У деякі ночі це виходило успішніше, ніж в інші, але він намагався.
Він повертається у своєму ліжку, від розчарування стогне в подушку. Це не кінець світу, якщо у нього погана ніч, але в замку мало чим можна зайнятися. І він не приніс з собою цигарок, тому прокрастися до астрономічної вежі, щоб покурити, не варіант. Крім того, він не може бути спійманим після комендантської години — покарання не є хорошим використанням його часу, тому він уникатиме їх. І його сусіди по кімнаті не зовсім сприяють пізнім нічним розвагам. Барті та Еван відключились, хропуть у своїх ліжках. Едвард Селвін не спить, читає за закритими шторами, але Реґулусу не подобається Едвард.
Він якийсь час лежить тихо у своєму ліжку, розмірковуючи. Думає про своє літо. Рано вранці пробіжка через територію їхньої літньої садиби за містом. Дні вислизали, коли він проводив їх у бібліотеці своєї сім'ї, читаючи кожну книгу про темні мистецтва, яку тільки міг знайти. Він думає про вечори, коли сидів на даху один з пачкою маґлівських цигарок в компанії нікого, окрім зірок. Думає про зустрічі, що відбувалися внизу.
Люди в темних плащах і дивних масках приходили і йшли. Голоси, які обговорювали плани, від яких у будь-якої здорової людини побігли б мурахи по спині.
Незабаром до них додасться голос Реґулуса. Він буде шепотіти в кутках, ховатися в тіні. Робитиме те, що потрібно зробити для покращення світу.
Він помститься.
Однак не сьогодні вночі. Сьогодні вночі він просто студент з проблемою безсоння, якому нудно.
Він тихо вислизає зі спальні та спускається сходами до вітальні. Вона безлюдна, що не є незвичним так пізно вночі. Зараз перша година ранку, і єдине світло — з вікон, що виходять на озеро. Усе темне, сяє зеленим, що Реґулус вважає свого роду заспокійливим. Хоча він би ніколи не сказав цього вголос.
Як тільки його спина торкнулась дивану, двері у вітальню відчинилися, і Доркас увійшла з усмішкою на губах. Усмішка напружується і зникає, щойно її очі зустрічаються з очима Реґулуса.
— Що ти тут робиш? — запитує вона.
Реґулус підіймає брову.
Доркас зітхає.
— Я не скажу тобі де я була. Це не твоя справа.
Він нахиляє голову вбік, темні локони підстрибують.
— Я й не питав.
Він любить Доркас настільки, наскільки взагалі може когось любити. Вона хороша подруга. Трохи безжальна, що йому подобається. Досить смілива, щоб бути ґрифіндоркою, якби не її хитрий розум.
Вона якусь мить вагається, перш ніж опуститися на диван поруч з Реґулусом.
— Не можеш заснути?
— Ні.
Немає сенсу заперечувати очевидне. Нічна розмова з Доркас це не так уже й погано. Барті був би занадто гучним і нестерпним. Еван просто не прокинувся б. Узагалі. За будь-яких обставин. А Пандора живе у вежі Рейвенклов, тому теж не варіант. У Реґулуса немає інших друзів. Він їх не хоче і не потребує.
Єдина причина, чому він такий близький з ними, полягає в тому, що він зустрів їх до того, як його серце замерзло. До того, як холод просочився в кожну кістку його тіла, зробивши татуювання болю і люті в його кістковому мозку.
— Що тебе турбує? — запитує Доркас. У її голосі є твердість, ніби вона намагається контролювати розмову.
Реґулус дозволяє своїй голові впасти назад на диван, очі сфокусовані на стелі.
— Нічого. Я просто не можу заснути й ще не встиг зварити зілля.
Ідеально вищипані брови Доркас підіймаються вгору.
— То ось, як ти зробив... це? — вона ліниво махає руками, указуючи, що «це» — значно покращене здоров'я і, відповідно, зовнішній вигляд Реґулуса.
— Виявляється, правильний графік сну майже чудодійний.
Доркас видає вражений звук.
— Я знаю, що Барті та Еван знущалися з тебе в поїзді, але ти маєш гарний вигляд, Редже. Я хвилювалась перед літом.
— Хвилювалась?
Реґулус знає, що був занадто маленьким для свого віку. Занадто блідим. Його ребра було видно, а кістки на стегнах постійно були в синцях.
Але він не може придумати причини, через яку хтось би хвилювався, особливо Доркас. Не те щоб вона коли-небудь бачила ті фіолетові та жовті сліди, або кістки, що випирали так, ніби вони зараз зламають шкіру. Або що-небудь ще.
— У тебе був такий вигляд, ніби ти міг упасти будь-якої хвилини.
Реґулус зневажливо всміхається, ображений.
— Неправда.
— Ти мав вигляд хворобливої дитини вікторіанської епохи.
— Я дуже близький до того, щоб накласти на тебе прокляття, Медовз.
Доркас сміється, і йому подобається цей звук. Йому не часто вдається розсмішити людей. Він і не намагається. Сіріус завжди був смішним.
— Я намагалася зробити тобі комплімент, а ти якось перекрутив усе, — каже вона, розважаючись. — Я могла б зробити це своїм проєктом на рік. Навчити Реджа приймати компліменти, челендж номер 78.
Реґулус нічого не відповідає. Він усе ще дивиться на стелю, спостерігаючи, як тіні дрейфують разом з м'яким рухом озера надворі. Доркас дозволяє голові впасти на плече, дивлячись на профіль Реґулуса.
Тиша затягується. Реґулус не проти. Він майже відчуває, як Доркас здалася. Що завгодно, аби заповнити тишу. Вони всі так роблять, рано чи пізно.
— Я була з деким, — шепоче вона, дещо здивувавши його.
Він не розуміє, чому це має бути чимось таємним. Це не те, чим люди їхнього віку не займаються. Наприклад, у Барті завжди є той чи інший роман. Він киває, щоб дати зрозуміти, що почув її, але не збирається коментувати. Приватне життя Доркас — її власне. Якщо вона захоче поділитися цим, він послухає. Але він не збирається ставити запитання.
Завдяки тиші Доркас стає комфортно, тому що через мить вона продовжує:
— Я просто... не люблю спати у своєму гуртожитку. З того часу як... ну. Це просто не найкраще зараз.
На цьому моменті Реґулус сідає прямо і дивиться на Доркас. Їм усім відомо, що Доркас було не легко в кінці минулого року, але вони думали, що це тиск через наближення НОЧІ. Вони припускали, що вона нервує через випускний. Для студентів не рідкість трохи панікувати в кінці шостого або на початку сьомого курсу.
Реґулусу не спадало на думку, що у неї можуть бути проблеми з дівчатами у своєму гуртожитку. Йому слід було знати краще. Приділити їй більше уваги. Хіба він не пишається своєю спостережливістю? Як він це пропустив?
Його серце мертве. Заморожене. Але у нього все ще достатньо крові, щоб відчути тиху вбивчу лють, коли його друзям завдають болю. У нього їх мало, і він не може знайти більше, тому Реґулус зробить будь-що, щоб зберегти тих, яких має.
— Розкажи мені, — він просить, але також вимагає. Доркас зітхає.
— Я не можу. Але все нормально. Вони всі вже зараз сплять, тому я можу прокрастися.
— Ні, — каже Реґулус, — Розкажи мені, хто зробив тобі боляче.
Доркас дивиться на нього, великими карими очима, обрамленими густими віями. Вона вивчає його обличчя, яке, як він знає, нічого не показує. Його губи — тонка лінія, тому що він стискає щелепу, а очі сфокусовані на його подрузі.
— Я чекаю.
— Я не знаю, чи можу тобі довіряти, — шепоче вона.
Реґулус киває. Це справедливо.
— Я абсолютно маю намір зробити щось жахливе з тими, хто тобі нашкодить.
Доркас сміється так, ніби вона цього не очікувала.
— Це не те, що я маю на увазі. Я…
А потім щось клацає. У його мозку рухаються шестерні, і деталі пазла складаються. Вони б не склались, він знає, якби не сам Реґулус. Раптом, він розуміє. Розуміє, бо він такий самий.
— Хто? — питає він, трохи мʼякше цього разу.
Вона заплющує очі та глибоко вдихає.
— Блер.
Це ім'я зависло між ними, обтяжене всім тим, що воно означає. Для них небезпечно говорити про це вголос. Сім'я Доркас не така сувора, як Реґулуса, але вона слизеринка. Вона в зміїному гнізді. Реґулус розуміє, що Доркас, мабуть, знадобилася величезна кількість мужності, щоб навіть зробити щось, що розкрило б її почуття до Блер.
— Ти хочеш розповісти мені що сталось?
Доркас повільно його вивчає. Згодом вона каже:
— Тобі не огидно.
— Ні.
— Чому?
Тоді він приймає рішення. Він хоче зберегти друзів, які у нього є, тому що він не знайде більше. Не там, куди він вирушає. Не з тим, що повинен зробити. І йому потрібні союзники. Йому знадобиться допомога, якщо все піде так, як він хоче. Він вправний. Реґулус до біса вправний. Але він не непереможний. Він залежить від снодійного, щоб залишатися здоровим, і має виснажливий страх замкнених дверей, серед усіх можливих страхів. Він знає, що це ірраціонально. Але він нічого не може з цим вдіяти. У будь-якому випадку, річ у тому, що він любить Доркас. І вона сказала йому щось, що може повністю її знищити.
Отже, щоб скріпити їхні долі та прив'язати їх одне до одного, Реґулус відповідає тим самим:
— А ти як думаєш?
Губи Доркас утворюють ідеальне О.
— Ти? Справді?
Щось усередині нього протестує проти цієї реакції. Це так шокує? Він ніколи ні з ким не зустрічався. Навіть для того, щоб підтримувати репутацію. Його ніколи не бачили поруч з дівчиною, яка не була б самою Доркас чи Пандорою. Ніколи не говорив про закоханість або що вважав когось привабливим. Звичайно, хтось, мабуть, в якийсь момент цікавився.
Вона бачить це на його обличчі та поспішає пояснити:
— Я просто маю на увазі... Я думала, що ти просто не... що ти не відчуваєш такого до людей. Будь-якої статі. Бо ти ніколи не говорив, ні на кого не дивився, або…
— А, — він розуміє. Він дуже вправний у маскуванні своїх емоцій. Стоїчно тримає себе під контролем. — Ну, я відчуваю.
Доркас посміхається і сідає, щоб покласти руки йому на плечі. Реґулус застигає, тому що йому не подобається, коли його торкаються. Але він дозволяє це, коли вона шепоче:
— Реґулусе, я лесбійка. Мені подобаються дівчата.
І в темряві ночі, у тиші, порушеній лише їх тихим диханням, уперше в житті Реґулус розкриває комусь іншому правду, яка має певну владу над ним. Це жахливо, але він все одно це робить. Зрештою, це лише перша з багатьох жахливих речей, які він зробить у найближчі місяці.
— Доркас, я ґей. Мені подобаються хлопці.
####
Джеймс не любить Зіллєваріння. Він пристойний у них, але вони просто йому не подобаються. Він знав це роками, і все ж у нього не було іншого вибору, окрім як обрати їх для НОЧІ, тому що вони потрібні для кар'єри аврора. Типу, чому? Ніби в аврорів є час тягати котли з собою. Звичайно, є ж люди, які варять для них зілля?
Джеймс не впевнений. Він здогадується, що це насправді не має значення, тому що вимоги все ще існують, і він повинен їх дотримуватися. Він дотримуватиметься. Він знайде спосіб.
— Чому ти сердишся на свій котел? — питає Лілі, яка працює поряд з ним сьогодні.
Вони варять Амортенцію, яка не є найважчим зіллям, але все одно приносить Джеймса деякі проблеми. Він досить упевнений, що колір не має бути таким.
— Я думаю, що зробив щось неправильно, але не знаю що. І чи зможу я це виправити, — відповідає він, запускаючи руку у волосся.
Лілі посунулась і дивиться на його зілля. У неї дуже гарне густе руде волосся. Він завжди вважав її дуже гарною. До того ж він був дуже голосно закоханий у неї весь п'ятий курс. Запрошував її на побачення мільйон разів. Вона завжди відповідала «ні». Це було жахливо, але він розуміє. Вони не дуже добре підходять одне одному.
— Гмм... — говорить вона, дивлячись на зілля якийсь час.
Лілі добра і начитана. Вона лячно розумна. Ще й геній з Зіллєваріння, тому Джеймс з радістю відступає і дозволяє їй штрикати та перемішувати його зілля. Якщо хтось і зможе виправити його, це буде Лілі Еванс.
— Думаю, ти додав більше шипів троянди, ніж потрібно, але це не велика проблема. Ось, — вона тягнеться до наступного інгредієнта, вливає його і перемішує за дуже специфічною схемою, яку Джеймс ніколи раніше не бачив. Він упевнений, що цього немає в книзі, але він ніколи не був шанувальником правил.
Якщо Лілі хоче їх порушити, щоб урятувати його зілля, він підтримає її всім серцем.
— У тебе є місячний камінь? — запитує вона. Джеймс негайно передає їй. Вона кидає його та усміхається. — Ось так. Зараз він повинен почати пахнути чимось. Щось відчуваєш?
Джеймс нахиляється.
— Полірування мітли, — каже він. Він ворушить бровами, а Лілі сміється. — І... трава! Я люблю траву, — він посміхається до Лілі, яка досі мило хихикає. — О, і... лаванда? Що?
Джеймс справді збентежений. Він стоїть якомога далі від котла, чекає миті. Пробує знову. Так. Там є лаванда. Він спантеличений через це, тому йому потрібна хвилина, щоб зрозуміти, що на щоках Лілі з’явився рум’янець.
— Лаванда? Ти впевнений?
Джеймс киває.
— Ну, так. Наша домашня ельфиня любить її та використовує під час прання. Я б упізнав її де завгодно, — він стиснув губи, міркуючи. — Це означає, що мене приваблюють люди, які пахнуть лавандою? Я, безумовно, не цікавлюсь домашніми ельфами, не в образу їм. То що? Це просто загальний запах лаванди? Або якась конкретна людина, яка нею користується? Багато людей це роблять. Я збентежений.
Лілі все ще червоніє, уважно слухаючи вигуки Джеймса. Ніби розмірковує про щось важливе, а не переживає маленьку кризу через те, що раптом закохається у свою домашню ельфиню (Ні. Очевидно. Але Лілі все ще посміхається, і йому це подобається).
— Ну, це те, що тебе приваблює. Але начебто не запах конкретної людини. Я думаю. Скоріше, це, мабуть, хтось, хто якимось чином охоплює всі три? Я не впевнена.
— Я розумію мітлу та траву, — заявляє він. — Лаванда трохи заплутує, але я не упереджений.
Лілі знову хихикає. Джеймс збирається запитати, чим пахне її зілля, коли за ними зчиняється переполох.
Сіріус дивиться на свій котел так, ніби той може його вкусити, а Ремус намагається — і йому не вдається — заспокоїти його. Насправді щоразу, коли Ремус наближається, Сіріус лише більше лякається. Пітер безпорадно спостерігає за цим, стоячи перед Ремусом, щоб він більше не намагався дотягнутися до Сіріуса, оскільки це, здається, ще більше заставляє їхнього друга нервувати. Пітер і Джеймс перетинаються поглядами, і Джеймс весело хитає головою. Він здогадується, що відбувається. Він також знає, що Сіріусу знадобиться більше, ніж запах Амортенції, щоб зрозуміти, що він закохується в їхнього друга.
— Вибач, — Джеймс каже Лілі, пробираючись через столи, щоб дістатися друга.
Джеймс хапає Сіріуса за руку і тягне його до себе, поки Пітер відволікає Ремуса.
— Гультяю?
— Я не розумію, — шепоче він, а очі бігають від Джеймса до котла і назад. Його руки тремтять. — Воно дивно пахне. Воно зламане.
Джеймс знизує плечима, рука все ще затиснута на плечі Сіріуса. Він знає, що контакт йому допомагає. Заспокоює його.
— Моє пахне лавандою, ти можеш у це повірити? У мене? Лаванда?
— Ти ненавидиш прання, — швидко каже Сіріус, підтримуючи, навіть коли це не має сенсу. — Це просто тупо.
Джеймс урочисто киває.
— Можливо, ми зробили щось не так. Або інгредієнти були занадто старі. Чому ти лякаєшся? Нічого не може бути гіршим за лаванду.
— Ну, — каже Сіріус, нишком оглядаючись. — Там є трава. І, знаєш, коли вже майже світає, і повітря вологе, свіже і хрустке?
Джеймс не може сказати, що так, але підбадьорливо киває, тому що це його Гультяй, і іншого варіанту немає.
Сіріус знову озирається. Нахиляє голову ближче до Джеймса, повністю проникаючи в його особистий простір. Якби Джеймс нахилив голову вниз, він поцілував би кінчик носа Сіріуса. Ось наскільки той близько. Його друг шепоче:
— А потім ще… ну. Ще шоколад.
Джеймсу доводиться докласти дуже багато зусиль, щоб не посміхнутися. Він дивиться вниз, трохи згинаючи шию, щоб мати змогу встановити зоровий контакт, випадково не поцілувавши друга.
— Гультяю. Ти любиш шоколад.
— Люблю, — каже він. Потім трохи випрямляється, але все ще залишається в особистому просторі Джеймса. — Але я не хочу трахатись з ним!
Джеймс вибухає сміхом. Губи Сіріуса здригаються, наче він намагається зберегти серйозність. Він програє битву.
— Гультяю, друже, я теж не хочу трахати кущ лаванди, але в мене немає кризи через це. Ти, в біса, така королева драми.
Сіріус посміхається, проводячи рукою по своєму довгому волоссю.
— Я ідіот.
— Ти ідіот, — підтверджує Джеймс. — Але ти мій ідіот. Я тебе люблю.
Сіріус одразу притягує Джеймса для обіймів, обвиваючи його так, ніби ніколи не відпустить.
— Я теж тебе люблю, Золотороже.
####
Реґулус постійно знаходиться в оточенні ідіотів. Це дратує. Йому хотілося б, аби був якийсь відбір, наприклад, якщо ти не в змозі існувати в тиші або переходити з однієї класної кімнати в іншу, не бігаючи коридорами, ти вилетів. Якщо не можеш ходити, не тупаючи ногами, ти вилетів. Якщо не можеш жувати їжу, не показуючи її решті учнів, ти вилетів. Дихаєш занадто шумно? Вилітаєш. Бурмотиш собі під носа під час читання книги? Геть до біса.
Голосні, надокучливі люди заважають, і тому їх слід видалити з його оточення. З країни, якби він міг. На жаль, мабуть, саме тому доля світу ніколи не опиниться в руках Реґулуса. Він би знищив половину населення, якби міг. Вони просто…
Група третьокласників продирається повз нього, штовхаючи його, протиснувшись у простір між Реґулусом і стіною. Це єдине, що зупиняє його від того, щоб не вийняти чарівну паличку і не наслати на них закляття.
Яйця Мерліна. Ці діти.
— Я впевнений, ми не були настільки дратівливими на третьому курсі. — каже Еван, примружуючи очі на фігури молодших студентів, що віддалялись.
— Це тому, що Редж радше помре, ніж буде спійманим, з виглядом дикуна, — каже Барті. — Він навʼязав нам свою відсторонену, цивілізовану поведінку.
— Так лише здається,— каже Реґулус, тому що двоє його друзів — варвари, які можуть спричинити хаос, якщо їх залишити без нагляду більше ніж на дві хвилини.
— Твоє життя було б таким нудним без нас, — напосідає Барті. — Можеш це уявити, Еване?
— Воно було б трагічним, — відповідає той. — Він був би таким меланхолійним, що люди плутали б його з депресивним тихим привидом в бібліотеці.
— Але гарненьким, — додає Барті, рухаючи бровами, — Усі дівчата твої, еге ж?
— Ні.
Еван ураз став дуже мовчазним, але Реґулус вирішив, що не буде думати про причину. Якщо Еван захоче обговорити це, йому доведеться сказати прямо. Одного драматичного зізнання посеред ночі для Реґулуса більш ніж достатньо. Ще одного він не винесе. Ніколи.
— Будуть, — продовжує Барті. — Ти завжди був гарним, але ти.. виріс, знаєш.
— Мені шістнадцять, — нагадує йому Реґулус. — У нас навіть ще не закінчився пубертатний період.
— Ти завжди говориш найсексуальніші речі, — відповідає Барті. Еван хихикає, а Реґулус змушений проковтнути стогін.
Вони заходять за поворот, і, на абсолютний жах Реґулуса, дві дівчини підіймають погляди й негайно починають хихикати. Барті так сильно сміється, що починає кашляти.
— Реґулус Блек, новий серцеїд Гоґвортсу. Твій брат ніколи не оговтається від такого.
— Ви двоє божевільні, — каже Реґулус.
— Це твоя присутність. Вона зводить нас з розуму! Ми більше не можемо стримуватися, — каже Барті, і вони знову сміються.
Реґулус закочує очі, але ніяк не коментує. Його друг продовжує дражнити його аж до наступної класної кімнати, де проходить неймовірно виснажливий урок Історії магії. Коли все закінчилося, Еван і Барті прямують до вітальні Слизерина, щоб пограти у вибухові карти, а Реґулус іде в обхід до бібліотеки. Пізніше вдень у нього патруль старост, і він воліє вбити час серед книжок.
Він читає книгу про чари, мовчки вивчаючи теорію про їх використання, коли чує його. Ім'я. Єдине ім’я, яке не дає спокою Реґулусу, поки він навчається в цій школі.
— Ти маєш на увазі Джеймса Поттера?
Шлунок Реґулуса стискається, наче кулак. Цього моменту він упевнений, що це рефлекс. Усе, що має стосунок до Джеймса Поттера, розлючує його.
Якби ненависть мала уособлення, для Реґулуса це був би Джеймс я-нестерпний-і-цим-пишаюся Поттер. Природно, це означає, що Реґулус не може зробити нічого, окрім як нагострити вуха, прислухаючись до розмови дівчат.
— Звісно. На нашому курсі немає інших Джеймсів, Марлен, — відповідає голос. — Ти дозволиш мені закінчити?
Лунає звук згоди від, як припускає Реґулус, Марлен. Дівчина продовжує свою історію:
— Він сказав, що відчув запах полірування мітли, трави, і.. лаванди.
На мить панує приголомшена тиша, під час якої Реґулус щиро збентежений, доки інший голос не каже:
— Він відчув запах основного інгредієнта твоїх парфумів, лосьйону для тіла та шампуню у своїй Амортенції?
Реґулус одразу оживляється. Знання запаху Амортенції Джеймса Поттера є могутнім. Будь-яке знання про ворога є могутнім, але таке, яке може бути справді принизливим, є золотом. Реґулус мовчки встає зі стільця й притуляється до книжкової полиці, вдивляючись крізь маленькі щілини в книгах.
Він упізнає всіх дівчат. Лілі Еванс, чиє волосся настільки яскраве, що практично як маяк. Вона та, хто говорить. Також Марлен МакКіннон, яка грає в команді Ґрифіндору з квідичу, і Макдональд. Він не може зараз згадати її імʼя, але вона також голосна і трохи дратує, тому Реґулус знає її.
— Що він сказав? — запитує МакКіннон.
Лілі червоніє.
— Ну, він був розгублений. Говорив про прання і домашніх ельфів. Я не думаю, що він знає, що то я.
Макдональд стискає губи, накручуючи на палець кучері біля плеча.
— Я маю на увазі… ми впевнені? Тобто, його, очевидно, приваблює запах лаванди, тож так. І він дійсно був закоханий у тебе весь п'ятий курс. Це не таємниця. Але Лілі не проводить багато часу на свіжому повітрі. І ти не сідала на мітлу відтоді, як уроки Гуч перестали бути обов’язковими на другому курсі.
Еванс стогне, складає руки на столі й опускає на них голову. Реґулус вважає, що така драматична демонстрація принизлива, але він не збирається про це говорити.
— Добре. Йому явно хтось подобається. Має подобатись. Джеймс ні з ким не зустрічався з тої пори, як розлучився з Джо після минулого Різдва. Пройшло занадто багато часу, чи не так? — бурмоче МакКіннон. — Як ти думаєш, йому подобається хтось, кому не подобається він?
Еванс дивиться вгору, відверто здивована.
— Хто при здоровому глузді сказав би «ні» Джеймсу Поттеру?
— Лесбійка, — негайно відповідає Макдональд.
Живіт Реґулуса здригнувся так різко, що йому здалося, що його зараз знудить прямо на книжкові стелажі. А ґрифіндорські дівчата навіть не кліпнули. Ніби це нормально. Ніби вони можуть говорити про це, не озираючись і не шепочучись.
— Ну, так. Але якби Джеймсу подобалася лесбійка, вона б, певно, сказала йому, що їй це нецікаво, і він би жив далі, — розмірковує Еванс. — Кожен, кого приваблюють чоловіки, не зможе відмовити йому. Це неможливо.
— Можливо, йому подобається гетеро хлопець, — додає МакКіннон.
Реґулусу здається, що він зараз зомліє. Як ці дівчата обговорюють це так невимушено? Наче це звичайна справа. Його долоні пітніють, і він майже впевнений, що у нього гіпервентиляція. І все ж він чомусь не може змусити себе повернутися в крісло. Він хоче почути, що дівчата скажуть про те, що Джеймсу Поттеру, найгетеросексуальнішому хлопцю, який коли-небудь існував, може сподобатися хлопець.
— Такий самий сценарій, що й з лесбійкою. Йому просто сказали б «ні», і Джеймс би рухався далі, — каже Еванс, яка зараз, очевидно, є довбаним авторитетом у справі Джеймса Поттера.
Реґулус раптом дуже роздратований. Усе це просто смішно.
— Лілз, у тебе є два варіанти. Ти або запрошуєш його на побачення, або чекаєш, щоб побачити, чи він сам зрозуміє, що ти йому подобаєшся. Але це може зайняти деякий час.
Еванс зітхає і звучить досить схвильованою.
— Я це зроблю. Маю на увазі, запрошу його на побачення. Я зроблю це в п’ятницю на вечірці.
Реґулус відступає від книжкової полиці, повертається до свого крісла й схиляється над своєю книгою чарів, наче не витрачав останні десять хвилин на шпигування за купкою дівчат. Але він більше не повертається до читання.
Notes:
Примітки перекладачки:
була на eras tour! поплакати на «you drew stars around my scars» — ✅
Chapter 3: Роздягальні на квідичному полі
Summary:
Для системи було неабияким шоком виявити, що Реґулус міг закохатись в когось, кого він ненавидів. З того часу він завжди пам’ятав дві істини: я ненавиджу Джеймса Поттера; я страшенно закоханий у Джеймса Поттера — це складне протиріччя, якого він хотів би позбутися, але цього не станеться. Жодна з цих істин не стала менш важливою з часом.
Notes:
Попередження до цього розділу:
Згадки безсоння Реджа
Згадки залежності Реджа від снодійного. Багато лайки
Згадки жорстокого поводження з дітьми (передісторія Сіріуса)
Невелике насильство між братами та сестрами (когось штовхнули до стіни)
Згадки вживання алкоголю неповнолітніми
Згадки гомофобії
(See the end of the chapter for more notes.)
Chapter Text
Джеймс рано пішов на тренування, тому що він капітан і його обов’язок подавати приклад. Він також любить переодягатися в спокої, без решти команди, яка сміється поряд. Він насолоджується цим часом на самоті.
Ніхто б не здогадався, що Джеймс Поттер любить тишу. Якби ви запитали його друзів, вони б відповіли, що він найщасливіший на вечірках, привертаючи увагу. Розповідаючи анекдоти та змушуючи людей сміятись. Це правда. Але Джеймс також любить моменти наодинці. Тишу. Перерву від очікувань, які зʼявляються, коли на нього спрямовані всі погляди.
З Сіріусом усе по-іншому, тому що Сіріуса не можна залишати одного. Джеймс знає і розуміє це. На плечі Сіріуса сидять демони, і якщо він один, вони шепочуть йому на вухо. Він стає все кращим в боротьбі з ними, але Джеймс підозрює, що Сіріус боротиметься з травмою все життя.
Він хотів би стерти це все. Захистити його від цього. Стерти Площу Ґримо з лиця землі разом з усіма його мешканцями. Але він не може, тому продовжує бути голосним з Сіріусом, щоб заглушити його демонів.
І ті кілька моментів тиші, які він знаходить тут і там, приємні. Перепочинок. Кілька хвилин, щоб набратися сил, щоб він міг продовжувати битися за своїх друзів.
Але це не те, про що варто думати перед першим тренуванням останнього курсу, тому Джеймс перенаправляє свої думки. Зосереджується на тому, як збирається мотивувати свою команду віддаватися на повну. Він хоче покинути Гоґвортс з Кубком квідичу. Він вигравав його вже двічі, але третій раз — це справді зачаровує. Він хоче стати легендою, і його команда приведе його до цього. Вони разом стануть легендами.
Він знімає свою шкільну форму і кидає її у купу, не гаючи часу, надягаючи спорядження для квідичу. У Джеймса завжди хороша самооцінка, але коли він одягнений у квідичну форму, він почувається непереможним. Він якраз застібав ґудзики на штанах, коли безпомилково почув звук душу, що стривожив його.
Тут нікого не повинно бути. Узагалі нікого.
Тренування попередньої команди вже давно закінчилось. Він точно це знає. Немає абсолютно жодної причини, щоб хтось досі був тут. Це його спокійний час. На роздуми, підготовку. Він капітан, і йому потрібен час, щоб виробити стратегію.
Хто, в біса, порушує його спокій? Абсолютно неприпустимо.
Натягування чобіт і зав’язування шнурків займає більше часу, ніж йому хотілося б, тож він ледве встиг зробити крок уперед, коли незваний гість виходить із душу. І, так.
Чорт.
Типу. Серйозно. Джеймс відчуває, як його щелепа практично вдарилася об підлогу. У роті пересохло. Це диво, що він досі стоїть. Як хтось міг зіткнутися з мокрим Реґулусом Блеком, на якому лише рушник, низько перекинутий через стегна, і вижити, для Джеймса залишається загадкою. Тому що він не є і вже ніколи не буде колишнім. Це зображення витатуйоване за його повіками назавжди.
Просто.
Чорт.
Джеймс хоче пофліртувати з ним. Він хоче кинути на нього погляд, посміхнутися, пограти м’язами, щоб побачити, чи поведеться той. Тому що саме це робить Джеймс. Він фліртує з людьми, які йому подобаються, і сподівається, що він їм теж сподобається, щоб побачити, чи може це чогось призвести. Секс або початок чогось особливого. Він не вибагливий, і для нього нормально і те, й інше, хоча Джеймс віддає перевагу відданості. Але він не може. Не цього разу. Він абсолютно нічого не може сказати чи зробити. Не з Реґулусом.
Наскільки відомо Джеймсу, Реґулусу навіть не подобаються хлопці. Більшість людей вважає, що це не так. Огидно. І, знаючи те, що він знає про родину Блеків, існує велика ймовірність, що Реґулус прокляне його навіть за припущення, що він може вважати його привабливим.
Тож Джеймс просто стоїть, у його голові роїться мільйон думок, і він не може ні рухатися, ні дихати, ні функціонувати, тому що краплі води прилипли до поверхні тіла Реґулуса, переливаючись, і, Ґодрику, змилуйся, Джеймсу недобре.
Реґулус має такий вигляд, ніби його взагалі нічого не турбує, він не знає про шалені думки Джеймса. Він зупиняється на секунду, рука в мокрих кучерях. Дивиться на Джеймса з легкою розгубленістю, ніби намагаючись здогадатися, чому він тут так рано, трохи хмуриться, а потім іде до ряду шафок, не говорячи ні слова.
Джеймс божеволіє. Реґулус у хорошій формі. Він худий і підтягнутий, у нього ледь помітні м’язи — зовсім не такі, як у Джеймса, які вискакують зі шкіри, наче їм необхідно, щоб їх помітили. Його шкіра до біса ідеальна. Бездоганна. Він просто… Джеймс вважає, що Реґулус — найкрасивіша людина, яку він коли-небудь бачив.
Що є довбаною несправедливістю, тому що Джеймс відданий Сіріусу, а Сіріус ненавидить свого брата за те, що той залишається з їхньою сім’єю. Сіріус ненавидить свого брата, тому що той завдав йому болю більше, ніж усі прокляття Круциатуса, яких він зазнав у тому домі разом узяті.
А ще тому, що Реґулус зневажає Сіріуса та все, що з ним пов’язане. Джеймс набагато більше, ніж «усе, що пов’язане з ним», і пишається цим.
Фактично, Джеймс знайшов заборонений плід. І він хоче його скуштувати, але йому добре відомі всі причини, чому це заборонено. Він знає. Розуміє. Поважає це.
Він ніколи не ризикнув би засмутити Сіріуса через те, що, очевидно, є раптовим нападом непереборної хтивості.
Однак це все одно відстій. Тому що Джеймс не пам’ятає, коли востаннє у нього була така сильна реакція на когось. Він не впевнений, що коли-небудь раніше так сильно реагував. Що, відверто, довбана ганьба.
— Іди геть, — кидає Реґулус, дивлячись через плече.
У той час, коли Джеймс усередині переживав кризу, той надягав чорні штани. Він на мить зупиняється, підіймає руки над головою. У Джеймса переривається подих, коли він необережно вигинає спину. Ніби йому наплювати, що Джеймс там. Реґулус бере сорочку.
— Я просто… Я не думав, що тут ще хтось буде, — каже Джеймс, хоча не знає чому. Він повинен просто розвернутися. Піти у свій куток. Завершити підготовку та вийти на поле. — Чому ти досі тут?
Цього разу Реґулус не дивиться на нього.
— Не твоя справа.
Виявляється, це було найгірше, що міг сказати Реґулус, бо тепер Джеймсу цікаво і він зачарований тим, як шкіра Реґулуса рухається, поки той одягається. Десь у глибині свідомості він розуміє, що не повинен дивитися. При цьому, Реґулус взагалі-то не скаржиться. Наскільки Джеймс може судити, він його зовсім не турбує.
— Мені цікаво, — каже Джеймс. Чесно. Відкрито. У нього завжди виходило так. Він жахливий брехун. — Краще, якщо ти скажеш мені, щоб мені перестало бути цікаво і я дав тобі спокій. Інакше я дошкулятиму тобі, доки не отримаю відповіді.
Тоді Реґулус повертається. Джеймс радий, тому що він не може — і не буде — торкатися, але поки Реґулус дозволяє, Джеймс продовжуватиме дивитися, адже цей хлопець — абсолютний дар божеств.
— Поттере. У тебе є п’ять секунд, щоб забратися від мене, перш ніж я почну від’єднувати твої кінцівки від тіла, — каже Реґулус. Він різкий і холодний. Ніби він має на увазі саме те, що сказав. Божевілля.
Джеймс знає, що Реґулус не може зробити щось подібне. Вони в школі, є правила. Межі.
Крім того, він би цього не зробив. Правда ж..?
Його нутрощі скручуються у вузол одночасно від страху та азарту. З ним щось не так, але не настільки, щоб він не міг зрозуміти, коли слова — не пусті погрози.
Частина його хоче вірити, що Реґулус не завдасть йому шкоди, але він не впевнений, і це… Не має подобатися йому так сильно, це точно.
І все ж. Він не може ризикувати, щоб у цьому впевнитись. Тому що це — Реґулус Блек, а він Джеймс Поттер, а Джеймс Поттер вірний друзям.
Джеймс відступає. Реґулус продовжує одягатися.
Його мозку знадобилось усього дві секунди, щоб почати працювати. Чому Реґулус був тут один так пізно? Коли він став таким гарячим? Чи справді він завдасть йому болю? Він виграв цей раунд, але Джеймс не збрехав, коли сказав, що цікавість змусить його продовжувати з’ясовувати.
Цього літа явно щось сталося з Реґулусом. Він виріс — не тільки фізично, але й... як чоловік. Тримає себе під контролем. Зібраний. Холодний. Він прекрасний, як і всі небезпечні речі. Ножі. Скелі. Гострі скелі, пошматовані океаном. Шторм. Джеймс усміхається, хоча й не помічає цього.
Реґулус прекрасний і лячний. Муні розповідав йому, але Джеймс забув до цього часу. Йому не слід було забувати, тому що Ремус ніколи не помиляється, а його друга-вовкулаку мало що лякає.
І що це все означає? Чи могло бути, що Реґулус також вибрався? Ні. Він би знав, чи не так? Сіріус би дізнався, якби Реґулус покинув сім’ю.
Від кого? Сіріус зі шкіри пнеться, щоб уникнути контакту з будь-ким із його минулого життя. Отже, це могло статись, і вони б не знали. Джеймс кидає свою сорочку, якою грався в руках. Якщо Реґулус залишив сім’ю… якщо є ймовірність, що він може бути не тим фанатиком крові, яким його вважає Сіріус... Джеймс повинен дізнатися, тому що Сіріус має знати. Тому що в глибині душі він сумує за своїм братом.
Це обов’язок Джеймса — розібратися в цьому, бо якщо це зможе знову зблизити братів Блеків, буде добре. Він не може просто не спробувати.
Ґодрикові яйця. Джеймс мав намір допитати Реґулуса прямо там, у роздягальні, доки не отримає відповіді, але коли він обертається, Реґулуса вже немає. Джеймс не почув, як той пішов. Хлопець непомітний і швидкий. Одна з причин, чому він такий хороший ловець. Джеймсу не подобається легкість, з якою Реґулус пішов. Як він може бути таким... байдужим, коли Джеймс такий... навпаки?
Це несправедливо.
Зітхнувши, Джеймс виходить на поле трохи пізніше. Він упевнений, це чийсь розіграш. Можливо, це жарт Всесвіту, щоб помститися йому за всі витівки, які він без жалю чи докорів сумління вчиняв над персоналом і учнями цієї школи протягом останніх шести років. Тому що той факт, що Реґулус Блек став настільки бентежно лячною та гарячою людиною — ніщо інше, як повільні тортури. І якщо він хоче це витримати, то Джеймс обов’язково повинен дізнатися, що сталося з Реґулусом Блеком, щоб той став таким.
###
Реґулус кидається в перший порожній клас, який знайшов, і зачиняє за собою двері. Він заходить невимушено, елегантно. Роззирається по кімнаті одним лінивим, але спостережливим поглядом. Реґулус дістає свою чарівну паличку та використовує заклинання, щоб упевнитись, що в ній ніхто не ховається.
Він прихиляється до стіни. Накладає заглушувальні чари, достатньо потужні, щоб захистити камеру тортур — не питайте, як він навчився цього. З нудьгою Реґулус чекає кілька секунд і повторює перше заклинання, щоб виявити присутність людини. Нікого.
Він один. Цілком і абсолютно один. Він кладе чарівну паличку в кишеню й глибоко вдихає. А потім видає довге «бляяяяяяяяяяять», згинаючись.
Салазар довбаний Слизерин.
Що, в біса, щойно сталося?
Стався Джеймс Поттер, ось що. Він просто… був там. Одягнений у штани для квідичу, без сорочки, шикарний і… Реґулус видає голосний стогін, відкидаючи голову на двері з глухим стуком.
Він відчуває, ніби його кров кипить, і це дуже тривожно. Як людину, якій майже завжди холодно, цей приплив тепла, що проходить через нього, бентежить. Але він просто не може… Джеймс просто стояв напівголий.
— О Боже мій, — Реґулус відкидає волосся назад, геть від обличчя. Він не знає, що з собою робити.
Звісно, він уже це уявляв. Його розум вигадав сотні різних картинок того, який вигляд має Джеймс Поттер без одягу. Не можна закохуватися в мерзенного хлопця, який украв твого брата. Не можна фантазувати ні один раз, ні двісті разів. Це частина його самого, яку він тримає під замком, тому що того дня, коли Реґулус уперше побачив Джеймса Поттера, він зрозумів, що він — ґей. Надзвичайно, безповоротно ґей.
Для системи було неабияким шоком виявити, що Реґулус міг закохатись у когось, кого ненавидів. З того часу він завжди пам’ятав дві істини: я ненавиджу Джеймса Поттера; я страшенно закоханий у Джеймса Поттера — це складна суперечність, якої він хотів би позбутися, але цього не станеться. Жодна з цих істин не стала менш важливою з часом.
Тож так. Іноді він уявляв собі, який вигляд має Джеймс голим. Він, попри все, підліток. Так. Що ще він мав робити? І так. На його думку, воно було дуже вражаюче. Це тіло, якому він одночасно хоче і поклонятися, і забути про нього. Дійсно, дуже добре.
І все ж.
І все ж.
Уява Реґулуса була такою до біса неправильною, настільки жалюгідною, що аж соромно, бо, що б він собі не уявляв, Джеймс у житті в мільйон разів кращий.
Реґулус робив усе можливе, щоб не кинутися на нього, щойно вони зіткнулися віч-на-віч. О, він би облизав усі його кубики преса. Тобто. Несправедливо, що одна людина може мати так багато. Чесно.
Реґулус глибоко вдихає. Усе добре. Він у порядку. Усе до біса чудово.
Це не так.
Він видає тихий звук, знову вдаряючись головою об стіну. Тук. Тук. Тук.
Реґулус хотів би мати змогу не кліпати, тому що щоразу, коли його очі заплющуються, він бачить його. М’які лінії та гострі краї в усіх потрібних місцях, ідеальне волосся, про яке Реґулус не може думати без бажання знепритомніти. Його окуляри трохи зʼїхали, ніби він необережно зняв сорочку. Реґулус так сильно хотів дотягнутися до них і поправити.
Він просто стояв там. Витріщаючись. Витріщаючись на нього. Чому?
У Джеймса був справді приголомшений вигляд, ніби зіткнутися зі слизеринським ловцем у квідичній роздягальні було настільки неможливим, що зламало йому мозок. Він ідіот.
Він найгарячіший ідіот з будь-яких ідіотів, але все ж. Реґулусу потрібно викинути цей випадок із пам’яті та рухатися далі. Він досі ненавидить існування Джеймса Поттера і те, що він собою представляє. Йому не подобається його особистість, яка, як міг зрозуміти Реґулус, зводиться до того, що він капітан з квідичу та носить окуляри. Цього недостатньо, вважає Реґулус, але він явно в меншості, тому що всі просто поклоняються землі, по якій ходить Поттер. Включно з його рідним братом.
Реґулус загортає себе в ненависть, як у ковдру. Це допомагає. Думати про те, як Поттер увійшов у життя Сіріуса і зайняв простір, який мав належати Реґулусу. Неважливо, наскільки його приваблює Джеймс. Він усе ще є однією з причин, чому Сіріус пішов.
Це останній момент слабкості, який Реґулус дозволяє собі. Ще один нерівний подих, ще одна низка прокльонів, що зривається з його вуст.
Достатньо. Йому є чим зайнятися. Зілля, які необхідно зварити. Книги, які потрібно прочитати. Йому також належить провести дослідження.
Він має складний і довгостроковий план помсти.
З цими думками Реґулус збирається. Поправляє одяг і зачіску. Навіть дихання. Коли він готовий, виходить з кімнати і йде до класу зіллєваріння, де проводить наступні кілька годин, змішуючи лаванду з пелюстками асфоделя та корінням валеріани для свого снодійного.
Після обіду, на який він не прийшов, замість того, аби піти прямо на кухню, щоб попросити в ельфів трохи їжі, він наздоганяє Пандору. Тому що тепер, коли він провів деякий час, виготовляючи зілля, він почувається менш розгубленим і набагато урівноваженішим. Крім того, Пандора ніколи б не пробачила йому, якби він не знайшов її сьогодні ввечері.
Йому слід було знайти її вчора після обіду, але він бачив, як вона балакала з якимись ґрифіндорками, і вирішив, що можна забити. Але не сьогодні ввечері. Сьогодні ввечері йому потрібно відволіктися. Пандора чудово допомагає в цьому, тому що їй завжди є про що поговорити.
Він знаходить її внизу біля сходів, коли вона щойно вийшла з Великої зали.
Вона рада його бачити, і дає йому про це знати, голосно пискнувши та піднявши руки вгору. Реґулус закочує очі, але киває їй. Разом вони йдуть геть від метушні тих, хто покидає вечерю, у менш людний коридор.
— Минулої ночі мені наснився сон, — перше, що вона каже йому, і всі м’язи Реґулуса напружуються. Сни Пандори жахають його.
— Чи хочу я знати?
Вона збирає все своє світле волосся на одне плече і знизує йому плечима.
— Не хочеш. Але тобі слід, — спокійно каже вона, а блакитні очі виблискують мудрістю, що перевершує її шістнадцять років. Вона завжди була такою. Стара, ексцентрична душа в молодому тілі.
Реґулус зітхає і киває. Він знає, що не варто з нею сперечатися. Пандора неминуча.
Вона урочисто дивиться йому в очі.
— Ти в печері. Там темно, мокро, холодно, і ти боїшся. Дуже боїшся.
— Дякую, — глузує Реґулус.
Пандора кидає на нього погляд, і він поступається, дозволяючи їй закінчити.
— Редже. Це був поганий сон, — її голос тремтить, і Реґулус відчуває безпідставну провину, хоча й не винен у тому, що сон зробив щось, щоб засмутити Пандору.
— Що ти маєш на увазі?
Вона глибоко вдихає.
— Окей. Коли все стає надто погано… Ти здаєшся.
— Що?
Пандора підходить, наче хоче торкнутися його, але потім передумує.
— Ти здаєшся. У моєму сні ти просто… приймаєш кінець і не намагаєшся з ним боротися. Це було боляче, Редже. Це було неправильно, — вона витирає сльозу зі своєї щоки, від чого Реґулус здригається, але перш ніж встигає висловити своє збентеження, Пандора розправляє плечі й каже: — Але ти не можеш здаватися, Редже. Не можеш. Я тобі не дозволю.
— Пан, я не розумію, про що ти говориш.
Вона заплющує очі, потирає скроні.
— Я прокинулася і знову заснула, щоб побачити сон ще раз. І я запитала, як тобі не здатися? І я це бачила, Редже. Я це бачила .
— Що бачила?
— Печеру. Тебе. Ти здався. А потім… ах, це було чудово, Редже. Тому мені потрібно, щоб ти мені пообіцяв. Поклянись мені, що коли відчуєш, що не можеш продовжувати, ти думатимеш про сонце. Тому що в моєму сні, якщо ти думаєш про сонце, ти знаходиш силу жити далі. І мені потрібно, щоб ти завжди продовжував жити далі. Попри все.
Реґулус спантеличений, тому що він радше нічна людина. Він думав, що зірки надихнуть його більше. Він не ненавидить сонце, він не монстр, але… воно не таке вже й особливе. Проте Реґулус знає, що не варто відкидати сни та застереження Пандори. Вона бачить усе, навіть якщо більшість часу вони не розуміють, що саме.
Зітхнувши, Реґулус визнає поразку і запитує:
— Як ти думаєш, що це означає?
— Ні, — рішуче каже Пандора. — Пообіцяй мені.
Реґулус закочує очі.
— Звичайно. Так, Пан. Я обіцяю, що буду думати про сонце. Але що таке сонце? Це буквально?
Вона розслабляється, крутить пальцем біляве пасмо волосся.
— Я не думаю, що це буквально, ні. Я думаю, це означає, що коли ти думаєш, що вся надія втрачена, тобі потрібно шукати світлу сторону. Причина, чому ти робиш те, що робиш. Печера — це лише ти та твої почуття, тому що ти пригнічуєш їх і поводишся так, ніби їх не існує.
Реґулус хоче заперечити, але вона йому не дозволяє.
— Сонце теж щось означає, але я ще не знаю, що саме. Щось, що робить тебе щасливим. Що змушує тебе визнати ці почуття.
Ах, то справа в емоціях .
Йому їх уже вистачило за день, зважаючи на те, що він зіткнувся з Поттером. Реґулус проковтнув репліку, яка хотіла злетіти з вуст, тому що Пандора занадто чиста для його критики, і вона щиро думає, що допомагає.
Реґулус не знає, як сказати їй, що його не хвилюють її пухнасті, пов’язані з емоціями сни. Він сподівався на щось, що проллє світло на його плани помсти. Можливо, щось про війну. Про те, чи є у нього шанс на успіх. Шанс вижити.
Однак він знає, що краще не відкидати це повністю, тому зберігає цю інформацію у своєму мозку. Він сумнівається, що це коли-небудь станеться, але якщо він колись опиниться в темній печері, він не забуде подумати про сонце.
— Не маю жодної здогадки, — каже він натомість, тому що вона все ще чекає. — Може бути буквальне сонце. Мені воно подобається, мабуть.
— Я вже казала тобі раніше. Жоден з моїх снів не є буквальним, — наполягає Пандора. — Не хвилюйся, ми знайдемо твоє сонце. О, це нагадало мені про те, що сьогодні, коли я була надворі, я зіткнулась з Марлен МакКіннон, чарівною дівчиною, — на це Реґулус пирхнув. МакКіннон не чарівна. Вона психічно неврівноважена. Реґулус знає це, тому що вона загонич Ґрифіндору. Вона літає так, ніби тікає від розлюченої банші. — І вона запросила мене на вечірку на краю Забороненого лісу в п’ятницю. Ми повинні піти. Доркас хоче піти.
Реґулус не може придумати нічого, чого йому хотілося б менше, ніж зірвати вечірку ґрифіндорцям, і він збирається сказати це Пандорі, коли вона додає:
— Я чула, що вони пронесли вогневіскі. Думаю, буде дуже весело.
Він морщить ніс. Тягне локон на задній частині волосся. П'яні люди на узліссі Забороненого лісу, звучить як рецепт катастрофи. Алкоголь є фантастичним приводом для людей робити те лайно, якого вони не повинні робити. У темряві може статися багато речей.
Гммм. У його мозку щось клацає .
Він… окей. Це його останній рік. Зараз йому шістнадцять. Досить дорослий, щоб приєднатися до справи. Він не повернеться до Гоґвортсу на сьомий рік, на що він погодився. Це необхідно, якщо він хоче отримати все, що хоче.
Помста вимагає жертв. Реґулусу це добре відомо.
І немає межі, надто священної, щоб її не перетнути. Не в гонитві за помстою.
Але він усе ще підліток. Останні кілька місяців свого життя він… просто учень у школі в оточенні інших учнів. Зовнішній світ і вся його потворність просочується крізь щілини, але поки що не зазіхає на нього. Цього не станеться до Великодня.
Реґулус егоїстично хоче знати, як це. Він хоче мати кілька спогадів. Моментів, про які зможе згадати, коли стане важко. Він ніколи не був і не буде нормальною дитиною, але відчуває право на певний рівень... підліткових витівок. Чи не так?
Можливо, саме це означав сон Пандори. Що йому потрібно щось… якщо не веселе, то хоча б щось, що його розважить. Те, що зробив би нормальний підліток. Це не може зашкодити, чи не так?
— Редже? — запитує Пандора. Він ледь помітив це, старанно розмірковуючи над причинами, через які йому, усупереч його розуму, можливо, варто було б просто погодитися.
Звичайно, Реґулус повинен знати, що таке вечірка. Він навіть ніколи раніше не був п'яним. Він повинен знати, як це, — міркує він. Бо знання — це сила.
Є велика ймовірність, що він не переживе того, що наближається. Реґулус не хоче померти, не побувши пʼяним. Або не поцілувавши когось. В ідеалі він також хотів би зайнятися сексом. Тільки один раз. Щоб більше не думати, як це.
Реґулус хоче знати.
Пандора сприймає його мовчання як небажання і каже:
— Редже, будь ласка. Ми з Доркас дуже хочемо піти, а Барті та Еван ніколи не погодяться, якщо ти скажеш «ні». Будь ласка.
Вона надуває губи, і Реґулусу так легко вдати, що це тільки заради його друзів. Він зробить це для них, а не для себе. Це те, за що він тримається, коли киває.
— Добре, — каже він із нудьгою.
Пандора так широко всміхається, що біля очей зʼявляються зморшки, майже сховані щоками. Це настільки чарівно, що Реґулус майже всміхається. Майже.
Вони знаходять порожню нішу і сідають разом. Говорити з Пандорою завжди приємно, і вона єдина людина, якій Реґулус турбується писати, коли вони не в школі. Вона знає, що він не може написати про все у своїх листах, тому що мати читає його пошту, тому вона завжди приходить зі списком запитань.
Вони обговорюють, чи здоро́во для Реґулуса розвинути залежність від снодійного. Пандора стверджує, що залежність від будь-чого є поганою, усупереч усьому, тоді як Реґулус наполягає, що хронічне безсоння є гіршим, про що свідчить поганий стан його фізичного здоров’я наприкінці минулого року, коли четверо людей повертають за ріг і йдуть коридором у їхньому напрямку.
Реґулус одразу впізнає голос, який говорить. Він би впізнав його будь-де. Попри все.
— Очевидно, я сказав йому піти до біса, — говорить Сіріус, звучачи досить сердито. — Яка зухвалість. Тобто... хіба я не... чи залишилися сумніви?
— Абсолютно ні. Жодних, — негайно каже Джеймс, не вагаючись.
Реґулус змушений протистояти бажанню глянути через плече. Коли вони сидять, стіна закриває його й Пандору настільки, що Сіріус і його друзі не побачать їх, доки не підійдуть зовсім близько.
Реґулусу здається, що наступним говорить Петіґру.
— Це міг бути тест. Можливо, ви ненавидите своїх батьків, але не справу. Хто знає.
— Ну, тепер вони знають. Вони, блять, знають, — глузує Сіріус.
Реґулус хмуриться, занепокоєння зав’язується у животі. Якщо він правильно розуміє, якийсь ідіот намагався… ні. Ніхто не є настільки дурним. Вони б цього не зробили. О, Салазар допоможи йому, якщо вони... Реґулус збирається зробити комусь дуже боляче. Вони знають, що в Гоґвортсі не можна навіть пошепки говорити про це, якщо не впевнені, що людина, з якою вони розмовляють, бере у тому участь.
— Він розповів тобі якісь подробиці? — знову Джеймс.
— Я повинен був підіграти, чи не так? Щоб спробувати отримати інформацію, — стогне Сіріус. — Я ідіот. Я надто швидко розлютився.
Голос Люпина такий тихий, що Реґулус змушений напружитися, щоб його почути.
— Ти не ідіот, Сіріусе.
Тепер Реґулус справді озирається через плече. Вони вже ближче, і скоро побачать його та Пандору. І йому цікаво, бо щось у тому, як Люпин розмовляв з його братом, настільки… відрізняється від того, як це робили Петіґру та Джеймс, що Реґулус не міг не помітити.
Реґулус дивується. Тому виглядає.
Руки Сіріуса в кишенях, і він іде, ніби на межі істерики, але Реґулус бачить зі свого місця, що куточки його губ трохи підняті. Люпин дивиться на Сіріуса з ніжною турботою, яку Реґулус не розуміє, але вона викликає у нього бажання згорнутися в клубок і заплакати. Це неприємно.
Петіґру нічого не турбує, він просто йде поруч зі своїми друзями.
Джеймс також дивиться на Сіріуса. Принаймні до тих пір, поки погляд Реґулуса не спрямовується на нього. Наче відчуваючи його, Джеймс підіймає очі, і їхні погляди зустрічаються.
Абсолютно, в біса, ні.
Реґулус відсахнувся в нішу так сильно, що вдарився головою об стіну, але навіть не здригнувся. Біль вітається. Він допомагає йому тримати під контролем неймовірно безглузду реакцію, яку той щойно мав на випадковий зоровий контакт з Джеймсом. З Поттером .
— Привіт, — люб’язно каже Пандора, коли вони наближаються.
Серце Реґулуса стукає по ребрах із такою силою, що він упевнений, що на них залишаться синці.
Він хоче, щоб вони продовжували йти, щоб пройшли повз без зайвих слів. Його бажання не справдилось. Сіріус дивиться на Пандору й киває — усі добре ставляться до Пандори, — але він завмирає, коли бачить Реґулуса.
— Ти, — каже він. На його підборідді немає щетини, що є новинкою. Він намагався відростити бороду востаннє, коли бачив брата.
— Дуже красномовно, — відповідає Реґулус.
Сіріус робить крок уперед. Поттер кладе руку йому на плече, і саме цей маленький жест більше, ніж будь-які докори розуму, справді допомагає Реґулусу вийти з викликаного гормонами туману в мозку та твердо помістити його в категорію «триматися якомога далі». Джеймс Поттер не знає, як бути не на боці Сіріуса Блека.
— Це була твоя ідея? — каже Сіріус. — Ти думав, буде смішно?
Люпин теж підходить до Сіріуса.
— Сіріусе… я не думаю…
— Селвін — твій друг, — каже він, повністю ігноруючи Люпина.
Реґулус повинен знати, що краще не влазити в це. Сіріус, очевидно, чимось засмучений і шукає бійки. Він має прислухатись до розуму. Він цього не робить.
— Селвін — кретин, — відповідає Реґулус.
Сіріус усміхається:
— Одне й те саме.
Реґулус схиляє голову набік, пробігаючи очима по тілу брата. Сіріус має непоганий вигляд. Здоровий. Сильний. Зрозуміло, що Поттери ставляться до нього добре. Реґулус хоче вдарити його. Він хоче, щоб йому було боляче. Але він знає, що краще не діяти імпульсивно. Це його нікуди не приведе. Він не схожий на Сіріуса, тому досягне успіху всюди, де Сіріус зазнав невдачі.
— Як дотепно, — сухо каже Реґулус.
Він відкидається назад і повертається обличчям до Пандори. Як і очікувалося, Сіріуса нескінченно обурює те, що той більше не звертає на нього уваги. Він кидається вперед, застаючи всіх зненацька. Джеймса в тому числі. Він надто повільний, тому йому не вдається зупинити Сіріуса до того, як той схопить Реґулуса за мантію й підійме на ноги.
— Він у твоєму гуртожитку. Селвін. Ти підмовив його до цього? Га? Ти!?
Раптом очі Реґулуса стають на рівні очей брата, що, здається, дезорієнтує Сіріуса. Це приємно, і тоді Реґулус посміхається. Холодною, гострою посмішкою.
— Обережно, брате. Я вже не такий маленький.
Сіріус нападає знову, тому що це саме те, що він робить. Він краще опуститься на саме дно, ніж зізнається, що прорахувався.
— Якщо хтось із твоїх друзів колись знову наблизиться до мене зі своєю дурнею про чистоту крові, я їх уб’ю.
— Як примітивно, — каже Реґулус, усе ще спокійно, попри те, що брат тримає його за комір. — Але знову ж таки, це ж ви, ґрифіндорці, чи не так? Справедливе насильство в ім’я хоробрості.
Він швидко дивиться на побілілі кісточки Сіріуса. Це працює. Сіріус відпускає його, ніби обпікся, відштовхнувши Реґулуса на крок назад. Реґулус просто дивиться на нього, з огидою скрививши ніс.
— Краще це, ніж бути безхребетним маленьким лайном, — гарчить Сіріус, відкидаючи волосся з очей. Він ще більше відростив його. У їхньої матері стався б напад, якби вона побачила його зараз.
— Це та частина, де ти називаєш мене змією, сподіваючись образити? — Реґулус дивиться на свою руку, одне з його кілець трохи перекрутилось. Він поправляє його.
— Ні, Редже, — каже Сіріус, роблячи крок назад, щоб приєднатися до своїх друзів, які спостерігали за всією розмовою, переступаючи з однієї ноги на іншу. Імовірно, чекали моменту, коли їм потрібно буде втрутитися. — Це частина, де я кажу тобі, що я більше не граю в ігри. Якщо хтось із вас знову підійде до мене чи до тих, хто мені небайдужий, я змушу вас про це пошкодувати.
— Тепер я нажаханий, — каже Реґулус, закочуючи очі. Правду кажучи, йому цікаво. Сіріус дуже хотів битися, але заледве піддався бажанню. Реґулус не впевнений, що це означає.
— Тобі слід, — відповідає Сіріус. — Не забувай, що я виріс у тому ж будинку, що й ти. Чого б вони не навчили тебе, я навчився цього першим.
Сіріус повертається і робить жест головою, який його маленька зграя розуміє як «ми йдемо», тому що всі вони починають іти без жодного слова. Пандора метушиться навколо нього, питаючи, чи все з ним у порядку, але очі Реґулуса прикуті до потилиці брата.
Щось змінилося. Сіріус ніколи не був таким... зрілим . Таким небезпечним. Чорт, це воно, правда? Ніби Сіріус зрозумів, що він уже не дитина. Але чому? Аж до минулого року він планував дурні розіграші зі своєю компанією, викликаючи реакцію кожної живої душі на їхньому шляху. Він жив для уваги й лише для уваги. То чому ж зараз..?
За його спиною чується шурхіт, а тоді рука ніжно лягає на його руку, така легка, що видається пір’їнкою.
— Редже, скажи щось, — просить Пандора.
— Я в порядку, — каже він, відриваючи очі від голови з чорними кучерями, і виявляє, що Джеймс озирнувся через плече, перш ніж повернути за ріг.
Зоровий контакт усе ще змушує його хотіти відключитись, але нехай він буде проклятий, якщо це покаже.
Notes:
Примітки авторки:
Я просто хотіла сказати, що моєю улюбленою річчю про цих двох, є різниця між тим, як їх бачать інші і їхніми думками.Джеймс: Реґулусу взагалі байдуже.
Реґулус: ідібчювжіжвдвіьвлдсщсза Джеймс був без рубашки допоможіть мені хтось ьібуюужідвжвжаьібащсддащв
Вони безцінні. Люблю їх.
Chapter 4: Закоханість
Notes:
Попередження до цього розділу:
Гомофобія
Пожежа та опіки (стається аварія, і щось загоряється)
Безсоння та залежність Реджа від снодійного
Багато лайки
Згадки про жорстоку сімʼю та дитинство (Вальбурґа — погана мати)
Chapter Text
У Джеймса проблема.
Зазвичай він пішов би з нею до Сіріуса, але зараз його проблема худа, зеленоока та злісна. Він не може йти до Сіріуса через те, що майже впевнений, що починає закохуватися в його молодшого брата. Сіріус, зрозуміло, розлютився б.
Але як він має цього не робити?
Реґулус такий… він просто… він такий… Реґулус. Грубий. Зарозумілий. Його нічого не турбує. Він навіть не здригнувся, коли Сіріус штовхнув його об стіну! Хто так робить? Хто зберігає самовладання, коли його збирається побити старший брат? Це просто… це інтригуюче, ось що це.
Реґулус такий спокійний, зібраний і милий. Він носить каблучки, що, на його думку, добре, доки Реґулус не вирішує ними погратись. Це, вважає Джеймс, слід заборонити. Це просто. Мозок Джеймса зламаний. Ніби він не може одразу обробити всю красу Реґулуса, тому що її забагато.
У Джеймса проблема, і він не може звернутися до Сіріуса з цього приводу. Такого ще ніколи не було. Це бентежить, дезорієнтує. Він почувається загубленим. Дрейфує посеред океану без рятівного жилета.
Але він не може турбувати цим Сіріуса. У всякому разі, поки що. Він це зробить, якщо ситуація стане критичною, але Джеймс сподівається, що все ще зможе врятуватися.
Отже, замість того, щоб піти до Сіріуса, Джеймс робить наступне — знаходить Муні. Ремус почувається добре, тому що повний місяць був якраз перед початком школи, і йому не доведеться турбуватися про це ще три чи близько того тижнів. Джеймс також викрав плитку шоколаду зі скрині Пітера, яку він повністю має намір замінити, щоб допомогти згладити ситуацію з Ремусом, якщо це необхідно. Під цим Джеймс має на увазі хабар. Він не проти підкупити свого друга за допомогу.
Ремус у бібліотеці разом з Лілі Еванс. Джеймс не заперечує, тому що дівчата набагато мудріші за хлопців, і вона може змилуватись над ним і поділитися порадою. Він просто має бути обережним, щоб вони не з’ясували, хто є об’єктом його… ем… проблем (бо він не може і не буде думати про слово «бажання», говорячи про Реґулуса, щоб не знепритомніти).
— Ремусе, — каже він весело. — Еванс. Вони обоє негайно замовкли, що лише змусило його посміхнутися, коли він опустився на стілець навпроти них. — Мені потрібна ваша допомога.
Ремус і Лілі підіймають на нього очі. Ремус примружується й запитує:
— Наша допомога?
Джеймс киває, намагаючись зробити своє ангельське обличчя.
— Мені потрібна порада. Про… добре. Мені дехто подобається.
Очі Лілі — дуже гарні, дуже зелені — майже випадають з орбіт.
— Прошу пробачення?
— Не потрібно просити, Еванс, — жартує Джеймс, усміхаючись. — Мені дехто подобається, і я не знаю, як цього позбутися. Я сподівався, що ви зможете допомогти.
— Лілі, — каже вона. Настає важка тиша, ніби щойно сталося щось важливе. Вона знизує плечима. — Я маю на увазі, що ми навчаємося разом у школі сім років. Ти можеш звати мене Лілі.
Джеймс здивовано кліпає очима. Ремус також дивиться на Лілі, але вона, здається, не збентежена.
— Ти впевнена? — запитує Джеймс.
Лілі закочує очі.
— Звичайно, я впевнена.
Ремус штовхає її плече своїм. Грайлива усмішка на його вустах, яку Джеймс вважає збентеженою, але ніяк не коментує, тому що, попри те, що минулого року взаємини між ним і Лілі значно покращилися, він ніколи не думав, що вони дійдуть до такого. Не після того, як він провів увесь п’ятий курс, намагаючись змусити її піти з ним на побачення, роблячи все більш дурні речі, через які йому тепер соромно.
— Це… приємно. Лілі, — каже Джеймс. — А ти, очевидно, віднині маєш звертатися до мене лише «Ваша Високість»..
Лілі хихикає. Вона хихикає. Джеймс однаково задоволений і збентежений. Ремус прочищає горло й підводиться.
— Мені здається, що Лілі більш ніж здатна дати кілька романтичних порад, Джеймсе, тож я залишу вас. Мені потрібно повернути свої книжки в гуртожиток до патрулювання, а я спізнююся.
Джеймс хоче заперечити. Йому потрібен Ремус. Так само він упевнений, що Лілі дає гарні поради, але йому просто не так комфортно з нею. Але Ремус уже виходить, і він не хоче ображати Лілі, коли вона така добра до нього. Тож він залишається.
— Ти сказав, що тобі хтось подобається? — мʼяко питає його Лілі. Джеймс киває. — І ти хочеш цього позбутися?
Джеймс зітхає.
— Я не подобаюся цій людині, тому я хотів би, щоб це... почуття зникло.
— Звідки ти знаєш, що ти їй не подобаєшся? Ти сказав їй?
— Ні. Я не можу сказати. Повір мені, Лілі, це не вихід. Але я впевнений, що це не взаємно. Навіть трошки, — радісно каже Джеймс, хоча озвучувати це не дуже приємно. — Усе добре. Мені подобається ця людина, і я встиг це рано зрозуміти. Я просто хочу, щоб це закінчилось, і я міг знайти кохання свого життя.
Лілі чомусь червоніє. Можливо, вона романтик. Їй це личить, вважає Джеймс. Здається, Лілі той тип дівчат, що вірить у кохання. Йому це подобається.
Вона розглядає його якусь мить, а потім каже:
— Ну, у тебе є два варіанти. Ти можеш або почати зустрічатися з кимось іншим, або спробувати почекати й, можливо, пришвидшити процес подолання закоханості, зосередившись на всьому поганому в цій людині.
Джеймс відкриває рота, але Лілі перериває його:
— Вони є в усіх. Навіть не треба. У кожного є недоліки. Ніхто не ідеальний і не повинен таким бути, щоб бути гідним любові. Просто знайди, що поганого є в тій людині, і спробуй зробити з цього велику проблему у своїй голові. Сподіваюся, це тебе відштовхне.
— То це твоя рекомендація? Не почати зустрічатися з кимось?
Лілі знизує плечима.
— Це було б несправедливо щодо іншої людини. Якщо ти не сказав їй, що зустрічаєшся з нею лише для того, щоб подолати закоханість, але я сумніваюся, що багато людей на це погодяться.
Джеймс киває. Це має сенс.
— Так. Я не хочу цього робити. Гаразд, я зосереджуся на дратівливих деталях, так? Поганих. Як... Я маю на увазі, головна причина, чому ця людина мені подобається, полягає в тому, що вона прекрасна. З погляду особистості, я не впевнений, що це можна виправити. Тож. Так.
Лілі сидить нерухомо, великі зелені очі уважні. Вона легко всміхається до нього.
— Якщо ти можеш її уникати, це повинно бути легко. Якщо закоханість — це суто фізичний потяг. З вами все буде гаразд, Ваша Високосте.
Джеймс голосно сміється. Це так несподівано, але це так добре. Лілі теж хихикає. На жаль, це привертає увагу місис Пінс, яка виганяє їх обох із бібліотеки. Джеймс несе книги Лілі, тому що його мати виростила джентльмена, і вони разом повертаються до Ґрифіндорської вежі.
— Мені шкода, що через мене тебе вигнали з бібліотеки, — каже він після короткої комфортної мовчанки.
— Це у мене вперше, — усміхається Лілі. — Могло бути гірше. Відпрацювання.
Джеймс видає обурений звук з явним перебільшенням, і Лілі знову регоче.
— Не кажи мені, що ти провчилась шість років у Гоґвортсі й ніколи не отримувала відпрацювання.
Лілі просто знизує плечима.
— Я достатньо розумна, щоб не бути спійманою.
О, вона зухвала. Йому це подобається. Йому це дуже подобається. Він ніколи не думав про Лілі Еванс як про подругу. Він хотів би повернутися в минуле і сказати собі пʼятнадцятирічному, щоб перестав бути дурнем і намагатися залицятися до неї безглуздими схемами. Він мав просто спробувати бути її другом.
— Не спокушай мене, — каже він. — Цього року ми поклялися відмовитися від наших старих звичок, але мені, можливо, доведеться влаштувати витівку, щоб ти отримала відпрацювання разом зі мною. Знаєш, щоб отримати повний досвід навчання у Гоґвортсі.
Лілі стискає губи, наче роздумуючи, але перш ніж вона встигає відповісти, двоє старост повертають за ріг і йдуть до них коридором. Пара очей, настільки знайомих і водночас абсолютно чужих йому, дивиться на книги, які він притискає до своїх грудей, перш ніж зустрітися з його очима. У Джеймса перехоплює подих, тому що Реґулус усе ще прекрасний. Це факт, і Джеймс нічого не може зробити, щоб змінити це.
Поруч із ним Лілі видає тихий тривожний звук, і цього достатньо, щоб відірвати погляд від Реґулуса й помітити, що той, хто йде з ним, ніхто інший, як Соплівіус. Серйозно?
Жоден із семикурсників Ґрифіндору не міг не помітити, що Лілі назавжди розірвала контакти зі Соплівіусом десь на шостому курсі. Наприкінці п’ятого року все почало погіршуватися, але справжнє прощання з Северусом Снейпом відбулося минулого року. Відтоді Лілі уникає його, як чуми.
Але зараз вони в довгому коридорі, і немає іншого вибору, окрім як пройти повз них або розвернутися та відступити. Це було б принизливо, тому Джеймс рішуче вирішує, що не дозволить Лілі втекти. Лілі Еванс не втікає. Не в його зміну.
— Підіграй, — пробурмотів Джеймс собі під ніс за секунду до того, як переклав вагу книжок на ліву руку, щоб мати змогу покласти праву на плечі Лілі.
Вона зручно притулилася до нього, ніби вони робили це роками. Вони продовжують так іти, не звертаючи уваги на те, що було очевидно, що вони влаштовують якесь шоу. Соплівіус такий напружений, що на його лобі пульсує вена. Він стискає щелепу так сильно, що Джеймс майже очікує почути тріск зуба, коли вони от-от мають розминутись у коридорі.
Він намагається. Він справді дуже намагається не дивитися на Реґулуса, тому що він має старатись подолати цей незручний напад хіті. Але Джеймс ніколи не вмів добре контролювати свої імпульси. Це те, що у нього спільне з Сіріусом, що приводило їх до проблем у багатьох пам’ятних випадках.
Тож він дивиться. Звичайно, дивиться. Реґулус прямо перед ним. І він хмуриться, що з якоїсь незрозумілої причини подобається Джеймсу. Якби він міг, він провів би пальцем уздовж зморшки між його бровами. М’якими подушечками пальців розгладжував би похмурий погляд і…
Реґулус підіймає брови, коли ловить його погляд, і глузлива посмішка розтягується на його губах. Блять. Губи Реґулуса — це точно не те, на чому йому слід фокусуватись. Але… Реґулус дивився у відповідь, чи не так? Джеймс мало не перечіплюється через свої ж ноги. Вони зараз на відстані витягнутої руки, а він... Реґулус помітив його погляд, але нічого не сказав. Він просто… дозволяє йому.
Чому?
Вони проходять повз, і Реґулус зникає з поля зору Джеймса. Лілі все ще поряд з ним — він на мить забув про неї — і кроки двох хлопців віддаляються.
— Дякую, — бурмоче Лілі, делікатно вивільняючись з-під руки Джеймса.
Він усміхається їй і молиться Ґодрику, що це вона досить приголомшена зустріччю зі Соплівіусом, щоб помітити, наскільки це було фальшиво.
— Завжди рад допомогти.
Вони не кажуть більше ні слова, доки не доходять до вітальні й не бурмочуть щось на прощання.
####
У гуртожитку Реґулуса надто людно, як на вечір четверга. Йому це не подобається, але він розуміє, що це подобається його друзям, тому терпить. Особисто він віддає перевагу меншим компаніям. Взаємодії сам на сам для нього менш важкі — Барті та Еван вважаються для нього однією людиною, тому він приймає їх разом, — але все не завжди так, як він хоче. Трагічно, він знає. Але так склалося у світі, і у Реґулуса є важливіші речі, про які варто хвилюватися.
Він також у досить поганому настрої. Він був похмурий протягом двох днів, і хоча він не може точно зрозуміти через що, він дозволяє цьому затягнути його в спокій. Говорить лише за потреби, а решту часу проводить у думках. Планування. Мислення. Продумування сюжетів. Інтриги. Помста — важка праця.
Тому він і дозволяє своїм друзям вдертися в його особистий простір зі сповненим муки виглядом бабусі, приголомшеної візитом онуків, тому що вони зрозуміли, що щось не так, і відмовилися дати йому ще один вечір спокою і тиші.
Реґулус би радше хандрив, але на жаль. Йому нав’язують компанію.
Він на ліжку, схрестивши ноги. Пандора сидить на краю й здається, почувається цілком як удома в гуртожитку для хлопців Слизерина. Доркас розкинулася на ліжку Евана і їсть шоколадну жабу, у той час, як Еван лежить у позі зірки на ліжку Барті. Той лежить на підлозі, притулившись спиною до ліжка. Рука Евана час від часу торкається волосся Барті. Здається, жоден з хлопців цього не помічає. Або вони це помічають і просто не хочуть визнавати.
Реґулус поняття не має, де зараз Едвард Селвін, і це добре, тому що він усе ще хоче задушити його за те, що той ідіот настільки, щоб спробувати завербувати Сіріуса я-одержимий-своїм-волоссям Блека на бік Темного Лорда.
Чесно, Реґулус убив би його. Він може.
Він підозрює, що Селвін знає це, адже докладає максимум зусиль, аби уникати Реґулуса.
Барті та Еван сперечаються, чи це правда, що маґли саджають маленьких чоловічків у коробки та змушують їх розігрувати сценки для своєї розваги. Реґулус знає, що телебачення працює не так, але гаряча дискусія його друзів надто весела. До того ж він майже впевнений, що мозок Барті вибухне, якщо він спробує пояснити йому поняття електрики.
— Мені здається, ти помиляєшся, — раптом каже Пандора. — Усі знають, що маленьких людей не існує.
Ця заява зустрічається приголомшеною мовчанкою. Уже всі знають, що краще не робити поспішні висновки щодо ідей Пандори. Її мозок працює загадковим чином, і їм потрібен час. Тому всі просто чекають.
— Що, якщо те, що вони кладуть у ці коробки, є расою фей? Очевидно, це не можуть бути піксі, тому що вони надто непередбачувані, щоб очікувати, що вони зіграють цілу п’єсу, але є раса маленьких спрайтів, які є ніжними та загалом зроблять майже все, що завгодно, якщо дати їм цукор, — пояснює Пандора.
Барті та Еван обдумують це, киваючи з урочистим виразом обличчя.
— Ну, це мало б сенс.
— Маґли не знають про існування фей, — каже їм Доркас з ліжка. — Вибач, Пандоро, це хороша теорія, але Статут про секретність робить її малоймовірною.
Пандора надувається.
— Ось чому Статут про секретність має бути скасований!
Реґулус робить глибокий вдих. Коли Пандора починає роздуми на цю тему, її вже не зупинити. Вона дуже захоплюється тим, щоб маґлам дозволили дізнатися про існування чарівного світу. Реґулус не погоджується з нею — не тому, що має щось проти маґлів. Ні. Він вважає їх досить геніальними. Але він розуміє, як це – хотіти чогось, чого не можеш мати. Щось, що хтось інший виставляє напоказ, зловживає, не цінує, а ти б за це вбив.
Якби маґли відкрили магію, вони забажали б її собі. Це було б кровопролиття.
Проте він не озвучує цих думок. Пандора бурчить, а всі інші кивають, як робили це мільйон разів раніше. У якийсь момент Пандора встає на ліжку Реґулуса і різкими жестами підкреслює свої думки. Еван обережно підштовхує подушку до неї, тому що вона неодноразово падала з ліжка, і приємно мати щось, щоб пом’якшити удар.
Доркас перевертається на живіт і підпирає підборіддя руками, ніжно дивлячись на Пандору з усмішкою. Реґулус на мить замислюється, чи була колись Доркас закохана в Пандору, а потім відкидає цю думку. Те, що Доркас подобаються дівчата, не означає, що вона закохується в кожну представницю жіночої статі, так само як і він ніколи не дивився так на Евана.
Реґулус ніколи не визнає вголос, що він таємно, болісно був закоханий у Барті майже весь їхній четвертий курс. Це було приблизно в той час, коли Джеймс почав виставляти себе на посміховисько, намагаючись змусити Лілі Еванс піти з ним на побачення, і Реґулус нарешті зізнався собі, що свічка, яку він неохоче і проти своєї волі тримав для Джеймса, ніколи не загориться. Того року у Барті стався різкий скачок росту, який прибрав у нього дитячу повноту, залишивши вилиці такими гострими, ніби ними можна було щось порізати. І Реґулус виявив, що не заперечував би трохи стікати кров’ю заради свого друга. Або з ним.
Але тоді справи з Сіріусом удома почали погіршуватися. Це виходило з-під контролю, і Сіріус сприяв цьому усіма можливими способами — у школі також, — а Реґулус не мав можливості навіть подумати про те, чи може він сподобатися Барті. У нього просто не було часу, щоб розбиратися з тим, що його друг відмовляє йому або, що ще гірше, насміхається з нього за те, що йому подобаються хлопці. Тому він ніколи не розповідав.
На щастя для нього, він повністю це переріс. Але це було, і Реґулус знає, що це було, і від цього йому якось ніяково, хоча серед живих немає жодної душі, яка б про це знала.
— Я думаю, що маґли збожеволіли б від страху, якби дізналися про те, що водиться тут, — каже Еван. — Типу, ви коли-небудь бачили дракона?
Барті повертається, щоб поглянути на нього, піднявши брови.
— А ти?
Еван сідає прямо, намагаючись здаватись крутим.
— Ну, так. Цього літа. Ми поїхали в Румунію в подорож і побачили кількох. Вони жахливі, — Еван здригається. — Я думаю, краще, щоб маґли не мали жодного уявлення про це.
— Так. Я не можу уявити, щоб Василиск добре з ними уживався, — додає Доркас, звучачи злегка веселою.
Барті вивертає своє тіло так, що повністю дивиться на Евана.
— Я хочу знати більше про драконів. Якими вони були?
— Злими, — каже Еван.
— Отже, як Редж? — відповідає Барті.
Реґулус закочує очі, коли всі погляди падають на нього.
— Помираю зі сміху.
— Ні, але, я маю на увазі, трохи? Це було схоже на те, ніби вони були розлючені через те, що ми були там і спостерігали за ними, — пояснює Еван. — Доглядачам доводиться надягати всі види захисного спорядження, і навіть тоді вони часто отримують опіки. Але дракони дратуються, якщо не отримують їжу вчасно. Або якщо вони недостатньо тренуються. Отже, вони хочуть доглядачів, але вони також агресивні до них? Це дивно і жахливо. Дракони злі. Повірте.
— З того, що я почув, — урочисто каже Барті. — Ми ділимо кімнату з драконом.
Доркас пирхає, зрадниця. Пандора знову сідає й нічого не каже, але трохи посміхається.
— І ти туди ж? — запитує її Реґулус, удаючи образу.
Їх перериває Селвін, який заходить до кімнати. Він роззирається довкола й кривиться так, ніби відчув запах чогось тухлого. Реґулус зустрічається з ним поглядом, без слів питаючи, чи наважиться той щось сказати. Попри всі докази протилежного, виявляється, що Селвін не повний ідіот, тому він вирішує сісти на ліжко й без жодного слова засунути штори. Але він зіпсував настрій, тож Пандора підіймається, щоб піти.
Доркас пропонує провести її, і після швидкого прощання обидві дівчини виходять із гуртожитку. Реґулус готується до сну, слухаючи, як Барті та Еван продовжують дебати щодо телевізорів більш помірковано, пошепки. Він не п’є снодійне, а залишає флакон на тумбочці на потім. Ніхто не помічає. Коли вони вимикають світло, Реґулус лежить поверх ковдри, з закритими шторами, доки не чує три чітких хропіння.
Утекти зі спальні так легко, що йому стає нудно. Він хотів би, щоб це було важче, ризикованіше. Неважливо. Він тихенько спускається сходами вниз, тримаючи в одній руці паличку, а в другій – мітлу, а потім злітає до дівочих спалень. Він уже був у кімнаті Доркас, тож у нього не виникло труднощів знайти її.
Він би зробив це раніше, але поєднання зілля та чар, над якими він працював, зайняло деякий час. Це абсолютно безглуздо, тому що це не окупиться дуже сильно, але Реґулус поки що не може вжити більш радикальних заходів. Ще тільки початок року, і він не хоче, щоб його відрахували. Досить дратує те, що він ніколи офіційно не складе НОЧІ — хоча Реґулус упевнений, що міг би вже зараз пройти їх всі, — отже, він не збирається бути тим хлопцем, якого вигнали з Гоґвортсу. Як би він не хотів завдати цим дівчатам справжнього болю.
Потрапивши в кімнату, він обпирає свою мітлу на стіну й рухається непомітно, як тінь. Як він і очікував, Доркас тут немає. Її пропозиція провести Пандору до вежі Рейвенклов була не зовсім альтруїстичною. Реґулус підходить до кожного ліжка й обережно опускає флакон із зіллям на лінію волосся кожної сплячої дівчини. Одразу після цього він махає чарівною паличкою, шепочучи чари якомога тихіше. Одна з них щось бурмоче уві сні, але ніхто з них не прокидається.
Так само тихо, як і прийшов, Реґулус виходить з кімнати, злітаючи сходами, щоб почекати на Доркас у вітальні. Він опускається на диван і дозволяє своїм думкам мандрувати. Вони заходять у дивні місця. Дах його літнього будиночка — він дуже сумує за цигарками — або страви, які готував для нього Крічер. Він думає про квідич, тому що перша гра сезону настане скоро, і вона буде проти Ґрифіндору. Реґулус ненавидить грати проти Ґрифіндору, бо його брат у команді, як і Джеймс. Спостерігання за польотом Джеймса Поттера відволікає.
Його мозок сприймає цю думку як можливість нагадати йому про Джеймса без сорочки в роздягальні. Реґулус відчуває, як кров приливає до його щік, але він один і тут темно, тож він допускає це. Він ненавидить, що Джеймс може викликати у нього такі почуття. Ненавидить себе за цю слабкість. Набагато легше було б ненавидіти Джеймса і нічого більше.
На коротку мить розум Реґулуса хоче подумати про Сіріуса, але Реґулус різко вимикає це. Про нього він не думатиме. Ніколи.
Він збирався здатися й піднятися сходами до своєї кімнати, щоб випити снодійне зілля, коли відчиняються двері вітальні й усередину заходить Доркас. Вона здригнулася, коли побачила його, а потім сіла поруч із ним на диван.
— Ти чекав на мене? — тихо запитує вона його.
Реґулус киває. Доркас усміхається.
— Дякую, — каже вона. — Зі мною все буде в порядку. Вони вже мають спати.
— Так і є, — каже Реґулус.
Доркас встає й прямує до сходів.
— На добраніч, Редже.
Він не рухається, доки вона не зникає з поля зору. Він ніколи нікому не зізнається в цьому вголос, але якби Доркас попросилася поспати в його ліжку, він би погодився. Тому що Реґулус знає, як це — спробувати відпочити в місці, де ти не відчуваєш себе в безпеці. Тому йому потрібне снодійне. Ось чому він стежитиме за тим, щоб Доркас знала, що вона в безпеці з ним кожного дня до кінця року.
####
Джеймс підозрює, що це одна з тих ідей, які здаються блискучими на момент задуму, але виявляються досить катастрофічними під час реалізації. Доказ помаранчевий, яскравий і неймовірно гарячий. Це химерний спосіб сказати, що їхній гуртожиток горить.
А точніше, горить ліжко Ремуса.
Ремус убʼє його.
Пітер неодноразово використовує чари аґуаменті, але це не дуже допомагає. Сіріус у ванній шалено мочить рушники, тому що прочитав у маґлівському журналі, що так можна загасити пожежу. Джеймс шкодує про свій життєвий вибір.
— Муні вбʼє нас, — слабко каже він, відчиняючи вікно, перш ніж усі вони задихнуться від диму. — Жорстоко. Безжально. Він використає нашу кров, щоб загасити вогонь.
Пітер видає звук, наче збираючись заплакати, але продовжує слухняно бризкати водою на полум’я, що охопило ліжко Ремуса.
— Як це взагалі сталося? — повторює він собі під носа.
— Золотороже! Допоможи? Вода скрізь!
Джеймс кидається у ванну, щоб допомогти Сіріусу. Якимось чином він спричинив невелику повінь, але, загалом, це найменша з їхніх проблем. Сіріус зовсім промок, сорочка прилипла до його тіла, як друга шкіра. Він кидає набір важких рушників Джеймсу, який без слів підіймає їх. Вони важчі, ніж він очікував, але Джеймс прямо зараз підніме мармурову статую, якщо це допоможе йому загасити вогонь, перш ніж він пошириться. Вода також просочується крізь його одяг. Вони разом несуть мокрі рушники у свій гуртожиток.
— Ми повинні це зупинити, — каже Сіріус. — Кидайте рушник!
— Це катастрофа! — кричить Пітер.
— Спочатку загасимо пожежу, нитимеш потім, — наполягає Сіріус. — Рушники на вогонь. Давайте!
Вони силкуються наблизити їх до полум’я, але це марно. Сіріус намагається підняти один із рушників, але він занадто сильно злякався, і не прицілився. Тепер вогонь підіймається балдахіном над ліжком Ремуса. Якщо вони не рухатимуться швидко, він досягне верхньої частини, і тоді вони будуть справді в пастці.
Єдиний спосіб загасити пожежу — хтось залізе на ліжко та покладе звідти рушники. Це означає, що хтось постраждає до того, як пожежа згасне. Це має бути Джеймс, оскільки це була його ідея. Він був тим, хто подумав, що чарівне підсилення зробило б гру у вибухові карти набагато захопливішою. Крім того, він точно не збирається стояти тут і дивитися, як хтось із його друзів згорить.
— Відійдіть назад. Я зроблю це, — добровільно каже Джеймс.
— Разом, — слухняно каже Сіріус, відводячи плечі.
Джеймс із чистою совістю не може ризикувати, щоб волосся Сіріуса спалахнуло. Його друг переживе буквальні тортури — це факт, таке вже ставалося, — але не втрату волосся. Крім того, егоїстичний Джеймс знає, що йому буде більш боляче дивитися, як Сіріус згорає, ніж спалюватися самому. Отже.
— Волосся занадто довге. Воно згорить. Передай мені рушники, — каже Джеймс. — Не сперечайтеся. У нас мало часу.
І тому Джеймс підіймається на ліжко у вогні та починає класти мокрі рушники на полумʼя так швидко, як тільки може. На диво, це працює. Вогонь починає гаснути. Не дивно, що Джеймс отримує опіки в процесі, тому що все ліжко, каркас і штори горять, і він може рухатися лише дуже швидко. Опіки переважно на його руках та щиколотках, трохи навколо підборіддя.
— Пітере, штора! Урятуй волосся Золоторога! — кричить Сіріус, дико вказуючи на штору, яка все ще горить у небезпечній близькості від голови Джеймса. — Зі мною!
— АҐУАМЕНТІ! — обидва кричать одночасно, вода ллється над Джеймсом, як тропічний шторм. Решта полум'я гасне, і він падає на рушники, відчуваючи неймовірну втому.
Його руки пульсують, і це викликає тривогу. Тоді з’являється біль, і Джеймс стогне.
Сіріус миттєво стає поруч.
— Наскільки все погано?
Джеймс пересувається, показуючи свої руки, які сильно червоніють, напружені й починають пузиритися. Пітер видає з горла тривожний звук, ніби це видовище може змусити його втратити свідомість.
— Це не настільки...
— ЯКОГО ХРІНА?
Двері стукають об стіну, коли Ремус заходить усередину, ніздрі роздуваються від злості. Його очі блукають по кімнаті, дивлячись на звичайний, неорганізований хаос. Він пропускає Пітера, потім наближається до Джеймса та Сіріуса.
Сіріус схоплюється й пильно дивиться на Ремуса.
— Дякую Мерліну, що ти тут, Муні. Золоторіг втратить руки!
Здається, злість одразу ж покидає Ремуса. Буквально однієї миті він майже готовий до вбивства, а наступної вже кліпає, ніби навіть не знає, де він. Джеймс відчуває нестерпний біль, але не настільки, щоб не зрозуміти причину, з якої Ремус так раптово вийшов з ладу, — а вона полягає в тому, що Сіріус усе ще мокрий, його сорочка все ще прилипає до тіла, і він дивиться на нього щенячими очима.
— Муні! — наполягає Сіріус, показуючи на Джеймса. — Допоможи Золоторогу!
З деякими труднощами Ремус переводить погляд з Сіріуса на Джеймса. І так само несподівано, як його обеззброїли, він бере себе в руки.
— Клянуся Ґодриком Ґрифіндором і всіма чарівниками до нього, Джеймсе Поттер, ти найдурніший з усіх, хто коли-небудь жив! Як, чорт забери, це сталося?
Він лається, мов шторм, але також рухається з паличкою в руці. Він стає навколішки біля Джеймса, щоб оглянути його руки, продовжуючи висловлюватися про те, що одного разу вони вбʼють себе, і він нарешті віднайде мир, навіть якщо переживе їхню втрату лише на одну хвилину, перш ніж приєднається до них добровільно.
Ніхто з них не звертає на це увагу, бо Ремус не вперше лає їх, поки прибирає безлад, який ті натворили. Для них це звичайний четвер.
— Це дуже погано, і я погано справляюся з кривавими опіками, — розчаровано каже Ремус. Він встає. — Давайте. Ми йдемо до Поппі.
— Що ми їй скажемо? — питає Пітер. — Ми не можемо сказати їй, що підпалили ліжко Ремуса.
Джеймс стогне, тому що йому боляче й він утомився, ще й підпалив ліжко Ремуса.
Сіріус уже скинув з себе мокру сорочку й шукає нову. Очі Ремуса не відриваються від спини Сіріуса весь час, поки вона відкрита. Джеймсу цікаво, чи він у курсі. Чи Ремус знає, що його тягне до Сіріуса, як міль до світла. Чи усвідомлює, що це означає.
Джеймс на сто відсотків упевнений, що Сіріус не знає, що той відчуває. Якщо хтось і почне це, то це буде Ремус. Тому що Сіріус — найбільш неуважний, розсіяний ідіот у всій школі.
— Давай, Золоторогу боляче, і це змушує мене хвилюватися, — каже він, повністю відмовляючись від сорочок і недбало вкравши один із джемперів Ремуса. Він трохи завеликий на нього, але не настільки, щоб це було смішно. Зрештою, Сіріус усе ще відбивач Ґрифіндору, і неможливо бити бладжери годинами поспіль і не розвинути м’язи плечей.
— Я не чув, щоб ти питав дозвіл узяти це, — каже Ремус, піднявши брови. Він, здається, повертається до розуму, щойно Сіріус належним чином одягається, і це інформація, яку Джеймс записує як «як відволікти Муні». Для екстрених випадків.
— Ти відмовив би? — питає Сіріус, по-янгольськи змахуючи віями.
— Хлопці. Будь ласка. Мені боляче, — бурчить Джеймс, перш ніж його друзі встигли настільки захопитися один одним, що забули б, що перебувають у центрі невідкладної медичної допомоги.
Це робить свою справу. Вони швидко виходять з кімнати та сперечаються всю дорогу до Лікарняного крила, як краще збрехати Поппі. Зрештою, саме Ремус придумує історію про те, як Джеймс відважно рятує купу книг із каміна після того, як першокурсники перекинули стіл у вітальні. Поппі повелась на це і почала працювати над опіками Джеймса.
Він має залишитися на ніч, і це теж добре, бо поки що в гуртожитку не вистачає одного ліжка. Поппі каже йому, що завтра він пропустить уроки, але його відпустять до кінця тижня, що добре, оскільки відбудеться вечірка, яку Джеймс не може пропустити. Його друзі залишають його саме тоді, коли медсестра дає йому снодійне зілля. Джеймс засинає ще до того, як вони виходять з Лікарняного крила.
Chapter 5: Веселки
Summary:
Він тут. Реґулус Блек тут. Він не здається щасливим від цього, весь насуплений, з примруженими очима, але він тут. Ґодрик довбаний Ґрифіндор. Він такий гарний, що на нього боляче дивитися. Мерехтливе полум’я багаття відкидає тіні, які танцюють на кутах обличчя Реґулуса, різко контрастуючи з його гострою щелепою та прямою лінією носа.
Груди Джеймса раптово стиснулися, ніби вони зроблені з гуми, надто сильно натягнутої. У нього трохи тремтять руки.
Notes:
Попередження до цього розділу:
Гомофобія
Сцена в Лікарняному крилі, тож там говорять про ліки та рани, нічого графічного просто... Джеймс обпік собі руки в попередньому розділі
Неповнолітні вживають алкоголь
Неповнолітні курять цигарки
Люди жартують про вбивство
Ревнощі
(See the end of the chapter for more notes.)
Chapter Text
Реґулус, Еван, Барті та Доркас заходять у Велику залу на сніданок, як і будь-якого іншого ранку. Мало хто звертає на них увагу, за винятком кількох дівчат, які, здається, не можуть вирішити, на кого дивитися. Еван і Барті завжди привертали увагу людей, але така пильна увага до Реґулуса є новою. Йому це не подобається, і не тільки тому, що його не цікавлять дівчата.
Він повинен залишатися настільки незначним, наскільки це можливо. Це важливо для успіху його плану. Звичайно, він враховує, що є частина уваги, яку він отримує просто через те, ким є — Реґулусом Блеком, єдиним спадкоємцем Найблагороднішого та Найстарішого Дому Блеків, — але крім цього, він намагається залишатися непоміченим. Дівчата, що залицяються до нього, створювали б незручності.
Вони знаходять місця ближче до кінця столу, і за чистою випадковістю, це біля сусідів по гуртожитку Доркас. Схоже, усе гаразд, що здається Реґулусу дивним. Він очікував, що щось вже мало статися. Якщо тільки не… гм.
Він нахиляється до Доркас, яка намагається подивитись на когось за іншим столом. Реґулус не намагається з’ясувати на кого. Ця інформація належить Доркас і лише Доркас. Якщо вона захоче розповісти йому, вона це зробить.
Він нахиляє голову до неї й шепоче:
— Наскільки рано ти сьогодні прокинулась?
Доркас дивиться на нього з гумором, але все одно відповідає:
— Перед світанком. Я хотіла вийти, перш ніж вони прокинуться.
Руки Реґулуса стискаються в кулаки під столом.
— Ти спала зовсім мало.
Це не запитання, але Доркас відповідає так, як є:
— Я спала. Кілька годин. Я в порядку, Редже.
Барті та Еван нахиляються ближче, бажаючи взяти участь у розмові.
— Чим він роздратований у таку рань? — запитує Еван, указуючи головою на Реґулуса.
Його друзі знають, що Реґулус — не жайворонок, а це означає, що він нічим не займається принаймні до третьої частини дня. Той факт, що він настільки розлючений у цю годину, свідчить про те, наскільки йому не байдуже на те, що дівчата роблять із Доркас. Він не дозволить їм.
— Нічого, — каже Доркас. — У мене є певні непорозуміння з моїми сусідками по кімнаті.
Барті негайно кидає брудний погляд на дівчат, які сидять на кількох місцях з протилежного боку столу, і бурмотить собі під ніс, що Доркас варто лише сказати слово, і він відверне увагу. Одна з них, ім’я якої Реґулус не пам’ятає, випадково дивиться в їхній бік. Вона негайно обертається, щоб люто прошепотіти своїм друзям.
— Ми сховаємо тіло, — коментує Еван, також пильно дивлячись у їхній бік.
— Чиє тіло?
— Те, яке Редж залишить за собою, звичайно ж, — говорить Барті, ніби це найнормальніша річ.
Реґулус майже посміхається.
— Не погрожуйте мені добре провести час.
— Ми могли б зробити це разом, — розмірковує Барті. — Було б весело. Правда, Редже?
Посмішки, які він дарує йому, трохи дивні, і Реґулус не може зрозуміти, чи то божевілля Барті, чи щось інше. У будь-якому випадку, він не має на це часу, бо Доркас намагається (їй не вдається) поводитися так, ніби її не зворушує ця демонстрація вірності.
— Ніхто нікого не вбиває. Усе гаразд, — каже вона. — Вони просто стервозні, от і все. Не треба через це турбуватися.
Реґулус спостерігає за дівчатами. Їхні жорстокі посмішки, коли ті дивляться на Доркас, яка несвідомо підсунулась ближче до Барті. Блер, дівчина, у яку була закохана Доркас, зісковзує зі свого місця і йде до них. Інші слідують за нею, демонструючи жалюгідну поведінку баранів.
— Привіт, Барті, — каже Блер, перекидаючи волосся на плече. — Ти збираєшся на вечірку сьогодні ввечері?
Барті, який не має уявлення, через що така драма з Доркас, але завжди буде відданий своїм друзям, дивиться на неї, як на комаху.
— Не розмовляй зі мною. Не цікаво.
Чомусь він дивиться спочатку на Евана, а потім на Реґулуса, коли каже це. Він обіймає Доркас у захисному жесті.
— Загубися, — каже Барті.
І Реґулус бачить момент, коли Блер вирішує зруйнувати життя Доркас, щоб помститися їй за те, що Барті щойно відмовив їй публічно. Реґулус відкидається назад, щоб спостерігати.
— Ти марнуєш з нею час, Кравч, — каже Блер, розтягуючи слова, ніби насолоджується ними. — Розумієш, Медовз…
Слово застрягає в її горлі, ніби душачи її. Вона намагається дихати повз нього, помітно борючись кілька секунд, перш ніж її очі розширюються, а рука злітає до волосся. Перший звук, який виривається з її вуст, це крик болю. Її подруги ахають. Яскраво-фіолетове пасмо проходить крізь її волосся, густе, яке неможливо приховати. Блер кричить, божеволіючи.
— Що щойно сталося? Чому це? Що… — а тоді вона звертає вбивчі очі на Доркас. — Що ти зробила, огидна…
Відбувається все те саме: слово застряє в її горлі, душить її, у той час, як синя пасма проходить крізь її волосся, ідеально поряд з фіолетовою. Блер кричить, тому що Реґулус подбав про те, щоб воно обпалювало, коли кольори з’являються на її голові. Якщо він усе зробив правильно, це завдасть Блер болю, наче хтось здирає шкіру з її голови.
Доркас дивиться широко розплющеними очима. На її обличчі такий щирий шок, такий жах, що кожен, хто спостерігає за цим, не засумнівався б, що вона не має до цього жодного стосунку. Реґулус може підтвердити, бо то був він. Блер повинна бути вдячною. Він був би набагато жорстокішим, якби не мав триматися тихо. Другий тиждень навчання — не найкращий час, щоб тебе виключили.
— Що це таке? — знову кричить Блер. — Моє волосся!
Одна із її подруг крокує вперед, відважно намагаючись завершити те, що розпочала їхня маленька королева бджіл.
— Тоді я скажу це. Ми всі знаємо, що Медовз...
Настає хаос. У той момент, коли решта дівчат бачать фіолетове пасмо на другій голові, вони відкидають усі наміри образити Доркас або навіть допомогти Блер та іншій дівчині. Групка відступає, залишаючи Блер та її помічницю. Чути крики, плач. Драматичні витівки, від яких у Реґулуса розболілася б голова, якби він не був відповідальний за це. Навпаки, йому дуже подобається.
— Що ти зробила? — наполягає Блер, обережно, щоб не натякати ні на що, що могло б змусити її хапати ротом повітря або надати її голові третій колір.
Доркас хитає головою.
— Я не маю до цього жодного стосунку.
Барті дивиться на Реґулуса, і той недбало знизує плечима. Спочатку розуміння, а потім голодний спалах промайнув в очах Барті. Він завжди цінував помсту. Він посміхається до Реґулуса.
Слизоріг, голова гуртожитку, підходить до них. Як тільки він потрапляє в зону дії, дівчата починають плакати й просити його повернути їм зачіску до нормального стану та покарати Доркас. Тут починається нудна частина. Доркас віддає свою чарівну паличку Слизорогу, щоб підтвердити, що вона не виконувала жодних заклинань, які віддалено відповідають за це. Дівчата намагаються пояснити Слизорогу, чому вони думають, що це саме Доркас (яка бентежить його в першу чергу), що закінчується тим, що волосся Блер стає суцільно фіолетовим, синім, зеленим і жовтим, перш ніж вона здається. Інша дівчина доходить лише до зеленого, що дуже прикро, але Реґулус упевнений, що вони спробують ще раз у своєму гуртожитку. Він не може дочекатися, чи з’являться вони сьогодні на вечірці.
Поки Слизоріг повідомляє дівчині, що гадки не має, що трапилося чи хто винен, і не знає, як їхнє волосся було зачароване, тож їм просто доведеться почекати, поки воно вицвіте — це не загрожує життю і не є болісним, — каже він їм, поки ті протестують — і всі вільні йти.
Вони прямують коридором на свій перший урок, аж тут їх наздоганяє Пандора. Вона видається трохи збентеженою. Еван сунеться, щоб звільнити для неї місце, стаючи біля стіни. Вони роблять багато речей, які більшість людей назвали б неприємними, але хлопці завжди приглядають за своїми дівчатками.
Пандора поправляє форму, а потім запитує:
— Як довго їхнє волосся залишатиметься таким?
— Я не знаю. Клянуся, це була не я, — наполягає Доркас, розводячи руками.
— Я запитувала Реджа, — просто каже Пандора.
Доркас зупиняється, дивлячись на Реґулуса з приголомшеним виразом обличчя, який він не може зрозуміти. На мить він панікує. Можливо, йому не варто було цього робити. То була дурість. І Доркас не радіє…
Обійми виникають нізвідки, і Реґулус здригається так різко, що аж ляскає зубами, але Доркас не відпускає його. Вона тепла і напрочуд м’яка. Пахне кокосом. Реґулус хотів би бути такою людиною, яка може насолоджуватися обіймами, але, попри те, що Доркас — справжня подруга, він просто не може витримати гнітючого відчуття рук навколо нього.
— Ні, — слабко каже Реґулус, намагаючись виплутатися, бо це змушує його дихати дуже швидко. Він відчуває, що йому не вистачає повітря. Потрапив у пастку, яку він не обирав. — Доркас, відпусти.
Пандора кладе руки на плечі Доркас і обережно відриває її.
— Ти ж знаєш, що Редж не обіймається.
— Вибач, — каже Доркас, витираючи сльозу з куточка ока. — Ніхто раніше не робив для мене нічого подібного.
Барті та Еван відверто збентежені й говорять про це, але Доркас вирішувати, хоче вона пояснювати чи ні. Вона плескає їх обох по плечах і каже, що поговорить з ними іншим разом, коли буде готова. Вони погоджуються, і це нагадує Реґулусу, чому він узагалі подружився з ними.
І Барті, і Еван мають купу лайна, з яким їм доводиться справлятися самостійно. Це могло б зробити їх злими. Натомість це навчило їх розумінню. Не зрозумійте його неправильно. Барті просто диявол, коли хоче, але це вибір, який він робить просто для розваги. Це не те, ким він є.
Те саме з Еваном, хоча він, з іншого боку, розумний. Менш диявольський і більше макіавеллівський*. Хитрий, як і будь-який слизеринець, тільки не виставляє це на показ. У Барті має рису божевільності; Еван скоріше вдарить когось ножем у спину. Ви побачите, як Барті наближається. Він захоче, щоб ви знали, що він наближається.
Просто вони це розуміють. Вони знають, як це, коли ти ростеш у будинку, який не відчувається як дім. Вони розуміють вагу очікувань і тиск. Одинадцятирічний Реґулус знайшов утіху, дізнавшись, що життя інших людей теж відстій. Раніше вони разом залазили в ліжко, усі троє, і пересипали свої нічні кошмари в тісному клубку дружби. Вони виросли з цього, разом зі зростальною неприязню Реґулуса до фізичних дотиків і інтимності, а також потреби Барті бути зайнятим сексом більшість ночей. Не кажучи вже про ускладнення, пов’язані з закоханістю Евана в Барті — очевидні лише для Реґулуса, бо він сам був закоханий і бачить ознаки.
Але дружба лишається. Неважливо, що вони змінилися. Що речі стали складнішими та важчими для розуміння. Усупереч всьому цьому, вони все ще друзі. Барті, Реґулус і Еван. Реґулус чіпляється за це — за них, за ідею про них, можливо, — як потопельник за рятівний круг.
— Редже? Як довго це триватиме? — знову запитує Пандора, вириваючи його з думок.
Реґулус знизує плечима, поправляє краватку, яка трохи перекосилася, коли Доркас обійняла його.
— Поки я не відчую, що вони вже досить поповзали під ногами Доркас.
Доркас ахає, на мить прикриваючи рота:
— Я зараз знову тебе обійму, — оголошує вона.
— Ні, — попереджає Реґулус, відступаючи на крок. — Обійми Евана.
На загальну потіху, вона це робить. Еван без нарікань відповідає на обійми.
— Я такий розгублений.
— Я теж, друже, — каже Барті, хитаючи головою. — Я теж.
Іншу частину дня Реґулуса було затишшя. Він ходив на заняття, слухав, нудьгував, потім будував плани в голові. Йому потрібен доступ до забороненого розділу бібліотеки, тому, на жаль, він повинен піти поговорити зі Слизорогом. Він зробить це наступного тижня, тому що йому потрібно кілька днів, щоб повністю звикнути до перебування у школі. Йому також потрібно знайти покинутий клас, де він міг би займатися, щоб його не спіймали. І йому потрібно сходити до Забороненого лісу і знайти деякі з інгредієнтів, необхідних для зілля. Можливо, у неділю ввечері, коли більшість людей усамітниться у своїх вітальнях, щоб відпочити перед новим тижнем.
Цього року Реґулус буде зайнятий. Він усе ще ловець Слизерина, позиція, від якої він не відмовиться, тому що любить літати, і це дає йому змогу тренуватися, що важливо для ясного розуму та допомагає впоратися з його труднощами зі сном. Але це також означає регулярні тренування. Менше часу на все інше. І все ж таки. Він може це зробити. Він ретельний і організований.
І, якщо чесно, це дуже бентежно. Усе, що він має зробити, прочитати, дослідити чи натренувати, послужить його плану помсти. Це наповнює його відчуттям рішучості, якого він не мав відтоді, як... Довгий час. Він працює над досягненням мети, і це тримає його в стабільності. Немає місця ні для чого іншого, коли мозок сповнений помсти.
Реґулус мовчки обідає зі своїми друзями, поки вони жваво обговорюють вечірку, на яку збираються сьогодні ввечері. Барті продовжує говорити про якесь величезне багаття, яке йому просто необхідно побачити — не питайте Реґулуса чому, він не розуміє, — і Еван підтримує його. Доркас сьогодні обідає з Пандорою, сидячи за столом Рейвенклов. Це незвично, але Пандорі ніхто ніколи ні в чому не відмовляє. Тож вони обидві сидять там.
Реґулус деякий час спостерігає за ними, поки розсіяно кладе картопляне пюре в рот. А потім без будь-якої причини його очі відволікаються від подруг, і він виявляє, що оглядає ґрифіндорський стіл один раз. Другий. Третій.
Першим знаходить Люпина. Його знову не поставили з ним у патруль, і це трохи прикро. Люпин розуміє, наскільки комфортною може бути хороша тиша. Не заважає і те, що на нього приємно дивитися.
До речі, про це.
Сіріус і Петіґру присутні, але місце біля них порожнє. Порожнеча настільки велика, що Реґулус раптом дивується, що не помітив її одразу. Джеймса немає з ними. Джеймс узагалі не тут.
Реґулус знаходить Лілі Еванс. На його полегшення, від якого йому стає соромно, вона з МакКіннон і Макдональд. Не з Джеймсом.
Де ж Джеймс?
Запитання переслідує його з Великої зали до класу зіллєваріння, останнього заняття перед вихідними. Він ледь не зіпсував своє зілля живої смерті — настільки просте, що міг робити його із заплющеними очима, — бо він в біса відволікається. На запитання. На Джеймса. Чесно кажучи, це дратує.
Тож, коли Слизоріг просить його доставити зілля до лікарняного крила, Реґулус пожвавлюється. Лікарняне крило. Джеймс і його друзі проводять справді неймовірну кількість часу там, бо постійно травмуються. Тим чи іншим способом. Насправді кількість способів, якими їм удається травмуватися, надзвичайно вражає.
Отже. Джеймс може бути в Лікарняному крилі. І тому Реґулус бере зілля, які йому дає Слизоріг, і вислизає, повідомляючи Барті та Евану, що зустрінеться з ними в гуртожитку, перш ніж ті підуть на вечірку пізніше тієї ночі.
Реґулус кривиться, відчиняючи двері до Лікарняного крила, балансуючи флаконами та пляшками зілля. Він мало не впускає пляшку, спотикаючись усередині, набагато менш витончено, ніж зазвичай, але його не можна звинувачувати. Він жонглює справді винятковою кількістю зілля у своїх руках.
— Блеку! — вигукує мадам Помфрі, кидаючись до нього, щойно помічає його. — Чесно кажучи, Горацій повинен знати, що мав дати вам коробку чи щось подібне. Минулого разу, коли він послав мені зілля, бідна студентка упустила трійку. Не звинувачую її. Безлад був через Горація.
Реґулус розкладає пляшки та флакони на візок, який вона підкочує до нього. Вона все ще возиться, безперервно балакаючи, поки Реґулус кладе свій вантаж. Закінчивши, він робить легкий кивок і розвертається, щоб піти. Саме тоді він бачить гриву розпатланого волосся на одному з ліжок.
Він мав рацію. Він тут.
Він каже собі не дивитися. Для нього тут нічого немає. Немає причин підходити ближче. Реґулусу було цікаво, де Джеймс, тепер він знає. Йому потрібно піти.
Його ноги ігнорують його, несучи через лікарняне крило, доки він не бачить Джеймса Поттера, що лежить на ліжку. Він спить — дякувати Салазару, — але його руки сильно забинтовані й лежать у нього на колінах.
Руґулуса охоплює раптова й на сто відсотків невиправдана лють. Руки Джеймса. Він збирається вбити того, хто зробив з ним це. Повільно Болісно. Він змусить їх страждати. Це буде довго.
Блять.
Лють занадто поглинула його, щоб зупинитися й подумати, наскільки гіперболізованою є його реакція. Усе, що він може зробити, це дивитися на ці забинтовані руки та планувати вбивство. Джеймс — загонич. Йому потрібні руки для квідичу. Руґулус знає, що нездатність займатися цим видом спорту вб’є його. Уся школа знає. Це все, заради чого живе Джеймс Поттер.
Але також. Ну. Руки Джеймса гарні. Вони великі й сильні, і Реґулус завжди підозрював, що вони мозолясті, від того, як той хапався за свою мітлу й ловив квафли. Це просто... неправильно, що хтось заподіяв їм болю.
Рукам Джеймса.
Хтось кашляє позаду нього, і Реґулус повертається в реальність. Він надто очевидний. Йому потрібно взяти себе в руки. Він відчуває, як кров приливає до його щік, і ненавидить себе за те, що зашарівся. На щастя, він добре контролює себе. Він змушує своє тіло розслабитися. Щоб кров текла нормально. Рум'янець зникає так само швидко, як і з'явився.
Мадам Помфрі, мабуть, помітила його погляд, бо вона кладе зілля йому в руку і каже:
— Йому потрібно випити це. Любий, віднеси йому, добре? У мене є студент другого курсу, укритий гнійничками, якому потрібна термінова допомога.
Його пальці автоматично стискаються навколо пляшки, перш ніж він навіть може подумати, що робить або що це означає. Він повільно підходить до ліжка Джеймса. Стоїть біля цього нестерпно довгу мить, перш ніж відкашлятися раз, два.
— Поттере, — він клацає пальцями, коли Джеймс не прокидається.
Це спрацьовує. Джеймс кліпає, розплющує очі. Його окуляри лежать на тумбочці біля ліжка, тож Реґулус уперше в житті бачить, які вони великі й нищівні. Карі та золотисті, як кольори, що роблять осінь найтеплішою, найзатишнішою порою року.
Реґулус огидний сам собі за те, що навіть подумав про це. Він безмежно вдячний, що ніхто не чує його думок. Йому до біса соромно. Чесно.
— Сіріусе? — Джеймс усе ще спить. — Я нічого не бачу. Подай мені мої окуляри, добре?
Реґулус за мить усвідомлює, що з перев'язаними обома руками Джеймс не може самостійно взяти окуляри. І він вагається. Бо Джеймс не знає, що то він. І... що ж. Реґулус не ідіот. Він розуміє, що це хороша можливість.
Шкіра Джеймса тепла. Це перше, що він помічає, коли його пальці торкаються його щелепи. Джеймс не реагує ніяк, окрім швидкого кліпання очима, і вперше в житті Реґулус вдячний, що його брат не має поняття особистого простору чи кордонів. Він бачив, як Сіріус торкався Джеймса мільйон разів.
Реґулус підносить флакон до його рота. Його рука до біса тремтить, але Джеймс, здається, не помічає.
— Пий, — каже Реґулус, намагаючись якнайкраще зобразити брата. Якщо він обмежуватиметься максимум одним-двома словами, він упевнений, що йому це зійде з рук.
— На смак як лизати підошви черевиків Пітера, — скаржиться Джеймс, але слухняно випиває все до дна.
У Реґулуса виникають запитання. Перше — чому на зеленій Землі Мерліна підошви черевиків Пітера були саме тим порівнянням, яке вирішив використати Джеймс. Дивно специфічно, якщо запитати Реґулуса. Навіть тривожно. Та ось Джеймс допиває і знову починає говорити, що відволікає Реґулуса.
— Жорстоко, — кривиться Джеймс. — Якби не вечірка, я б відмовився і залишився тут на ще один день.
Вечірка.
Реґулус забув.
— Точно, вечірка.
— Так, — Джеймс відкидається на подушки. — Поппі сказала, що ще один флакон того зілля, і я зможу піти. Я трохи запізнюся, тож простеж, щоб усе було належним чином облаштовано, гаразд? Піт відповідає за відволікання Філча, ти ж знаєш, як місис Норріс любить усе псувати. І Муні… — Джеймс замовкає, стискає губи. Реґулус відчуває, що Джеймс хоче щось сказати, але передумує. — Просто не дозволяй йому багато пити. Його нелегко тягнути назад до замку.
— Звичайно, — каже він. Це, мабуть, не те, що Сіріус відповів би, бо очі Джеймса звужуються до щілин.
— Де він спав минулої ночі?
— Хто? — Реґулус знає, що це помилка, бо Джеймс сідає прямо і дивиться на нього, примружившись.
— Гультяю?
— Гмм? — він не може змусити себе відповісти, бо Джеймс примружив очі, ніби намагаючись краще розгледіти його, і це так чарівно, що мозок Реґулуса плавиться.
Це також небезпечно.
Реґулус повинен просто втекти. Він повинен негайно покинути Лікарняне крило. Зберегти обличчя, поки може. Але він так близько до Джеймса. До болю близько. Він бачить невеликий шрам на його лобі та щетину, що хоче рости вздовж гострої лінії щелепи. Він може порахувати його вії — як на чоловіка їх у нього до біса багато, це непотрібно і мило, а Реґулус хоче померти — і простежити очима форму його губ.
Він ніколи раніше не був так близько до Джеймса, і частина його вдячна за це, бо Реґулус упевнений, що це вбило б його. Молодша версія його самого впала б на землю, якби побачила Джеймса Поттера зблизька.
Наразі Реґулус висить на волосині. Але він тримається, і це головне.
Ось тільки кінчики його пальців знову на його щелепі. Він мусить зупинитися. Він не може зупинитися.
— Що ти робиш? — запитує Джеймс, і це звучить зовсім по-іншому. Його голос. Він допитливий і м'якший, ніби знає, але не хоче відлякати. Але Джеймс не може знати. Не може. — Чого ти хочеш?
Чого ти хочеш?
Реґулус відступає, нарешті відновивши контроль над собою.
— Побачимося на вечірці, — поспішно, різко каже він. А оскільки він спостережливий і розумний, і помре, якщо Джеймс коли-небудь з'ясує, що то був він у Лікарняному крилі, він додає: — Золотороже.
Тоді Реґулус тікає. Він не біжить, бо Джеймсу напевно здалося б це дивним, але й не зупиняється. Він не зупиняється, поки не опиняється у своїй кімнаті, де Еван і Барті відчитують його за те, що він так довго туди добирався, їхні голоси досить гучні, щоб заглушити голос Джеймса.
Чого ти хочеш?
Салазаре, змилуйся. Якби Джеймс зрозумів, це був би кінець для Реґулуса.
###
Джеймс проходить через охоронців, розставлених по периметру вечірки, наче клятий Василіск у нього на хвості. Поппі ледь не відкусила йому голову за те, що він так настирливо намагався вийти з Лікарняного крила. Він знову поранив одну з рук, надто швидко розірвавши бинти. На правій руці збоку пульсує і болить пухир, але Джеймсу на це просто начхати.
Він ні про що не шкодує.
Джеймс майже впевнений, що в Лікарняному крилі був не Сіріус, і йому потрібно це підтвердити. Він відчуває, як ця думка гризе його зсередини. Бо якщо це був не Сіріус, то це міг бути тільки Реґулус.
Це означає, що Реґулус Блек торкався його обличчя.
Джеймс не може дихати, коли дозволяє собі розглянути цей варіант. Його легені та горло стискаються, і він не знає, що з собою робити. Бо що б це означало? Чому він був там?
Він бачить Пітера першим, бо той біжить і наздоганяє Джеймса, перш ніж той його помічає. Різко зупинившись, Пітер робить розворот. Опершись руками об коліна і задихаючись, він усміхається до Джеймса.
— Норріс під замком, і Філчу знадобиться ціла ніч, щоб знайти її.
Джеймс усміхається і плескає друга по плечу.
— Молодець, Червику. Знайдімо решту.
Вони разом ідуть у серце вечірки. Вони на узліссі Забороненого лісу, у природному півколі, де лінія дерев спускається від замку і створює ідеальну кишеню тіней.
— Муні!
Ремус наливає собі випити, тож Джеймс і Пітер прориваються крізь натовп до нього.
Кілька столів спустили з замку вниз і вишикували найближче до дерев — таким чином столи з напоями слугують бар'єром, що не дозволяє нікому потрапити до лісу.
Ремус увімкнув музичний плеєр, і ритм якоїсь пісні Fleetwood Mac лине через галявину, змішуючись з розмовами та сміхом людей. Прийшло більше людей, ніж Джеймс очікував.
— Як твої руки? — запитує його Ремус. — Гей, Пітере, як там Філч?
Пітер киває і починає наливати собі пунш. Джеймс підіймає руки, щоб показати Ремусу, що вони майже загоїлися. Він ще не може їх повністю вирівняти, але Поппі сказала, що це питання кількох годин, поки зілля перестане діяти. З ним усе буде гаразд.
Джеймс хапає пластиковий стаканчик і пляшку віскі. Ремус кліпає.
— З тобою все гаразд?
Джеймс знизує плечима.
— Це ж вечірка.
Ремус якось дивно дивиться на нього, але Джеймс не може зараз цим перейматися, бо йому потрібен Сіріус.
— Де Гультяй?
Те, як напружуються плечі Ремуса, є його першою підказкою. Другою — те, як міцно Ремус стискає свій стакан, майже роздавлюючи його тиском.
— Он там, — каже Ремус, підіймаючи підборіддя до дальнього кінця галявини. У цих простих двох словах — лють.
Джеймс простежує за його поглядом і бачить, як Сіріус безсоромно фліртує з дівчиною з Гафелпафу. Він ковтає стогін, що хоче підступити до горла. Що він узагалі робить? Джеймс точно знає, що йому не подобається та дівчина, бо вона запросила його на побачення на другий вечір, коли Ремус був на патрулі, а Сіріус їй відмовив.
— Я це перерву, — каже він, беручи Сіріусу напій, щоб у нього було виправдання. Хоча воно йому й не потрібне. Сіріус — його брат, і він може турбувати його, коли захоче.
— Перервеш? — запитує Ремус, удаючи невимушеність. Це б спрацювало, якби Джеймс не провів шість років, спостерігаючи за своїм другом, щоб вони могли передбачити, коли йому почне боліти напередодні повного місяця.
Ремус до біса ревнує, і йому дуже важко приховувати це від Джеймса.
— Треба в нього дещо спитати, — просто каже Джеймс. — Ти йдеш?
Ремус вагається, а потім одним довгим рухом випиває свій пунш, перш ніж підійти до Джеймса.
— Піте?
— Звісно, — приєднується до них Пітер.
Кілька людей намагаються зупинитися і заговорити з ними, поки вони йдуть, але на обличчі Джеймса, мабуть, видно певну тривогу, тому всі залишають їх на самоті.
Сіріус слухає все, що говорить йому дівчина, дозволяючи своєму волоссю трохи спадати вперед, коли нахиляє голову донизу. Він усміхається до неї напівусмішкою, яка підказує Джеймсу, скільки часу у нього є до того, як ситуація стане катастрофічною. Джеймс бачив цю ситуацію мільйон разів. У нього є близько десяти секунд, перш ніж дівчина відкине обережність і поцілує його. Коли вона це зробить, Сіріус поцілує її у відповідь, а потім у них буде похмурий Муні протягом тижня.
Він тут не для цього. Не сьогодні. Не тоді, коли є шанс, що Реґулус торкнувся його обличчя. Цей факт рикошетом б'ється в його голові вже близько години, і він є пріоритетом номер один для Джеймса.
— Сіріусе, — каже Джеймс, підходячи до друга і брутально розриваючи зоровий контакт між ним і дівчиною. — Мені треба з тобою поговорити.
— Поттере, ми з Сіріусом розмовляємо, — протестує дівчина.
— Так, Джеймсе, це не може зачекати? — Джеймс кидає на Сіріуса погляд, і той відступає. Негайно. Без запитань. — Вибач, Діано. Може, пізніше.
Діана незадоволена, але не наважується втрутитися, коли Сіріус та його друзі збираються в невеличке коло за кілька кроків від неї. Темно, єдине джерело світла на вечірці — величезне вогнище посередині та кілька світлових куль, що гойдаються над головою. І все ж Джеймс бачить полегшення в очах Ремуса, бо Сіріус більше не збирається цілуватися з кимось, хто не є ним.
Чесно. Джеймс присягнувся, що не втручатиметься, але його терпіння досягає кінця.
Але зараз не час. Тепер йому треба обговорити важливіші речі.
— Золотороже, — урочисто каже він. — Дякую, що зайшов раніше і допоміг мені з останнім флаконом зілля перед тим, як зняти пов'язки.
Частка секунди, необхідна Сіріусу, щоб обробити інформацію і відповісти, тягнеться перед Джеймсом, як вічність. Він відчуває — досить абсурдно — що від його відповіді залежить дуже багато.
— Що?
Серце Джеймса, бляха, злітає в повітря. Йому хочеться бити повітря кулаками, бігати та просто кричати, вириваючи легені з грудей, бо це був не Сіріус.
— Ти хіба не приходив раніше?
— Ні, — хмуриться Сіріус. — А треба було?
Джеймс не може дихати. Справді. Він не може змусити себе вдихнути.
То був не Сіріус.
Ремус, завжди надто розумний — окрім тих випадків, коли справа стосувалася Сіріуса, очевидно, — вступає в розмову.
— А чому ти думаєш, що Сіріус приходив у Лікарняне крило?
Джеймс знизує плечима, ніби це не має значення. Ніби його серце не калатає так сильно, що він не здивувався б, якби воно вискочило з грудей і застрибало галявиною.
— Хтось прийшов допомогти Поппі. У них було темне, довге волосся. Я був трохи не в собі й без окулярів, тож подумав, що то був Сіріус.
Пітер закочує очі.
— Так, він же добре відомий своїми спонтанними актами випадкової доброти.
Джеймс щосили намагається втриматися на місці. Його тіло хоче повернутися назад до замку і спуститися в підземелля, щоб вивести Реґулуса на чисту воду цієї ж секунди. От тільки він не може. Він буде покараний назавжди, якщо спробує ввірватися в гуртожиток Слизерина без належної підготовки, чого не може зробити сьогодні, бо його спільники прямо тут, поруч з ним. А це означає, що йому доведеться жити з усвідомленням того, що це був він, принаймні до завтра, тому що Реґулус Блек нізащо не з'явиться на вечірці в Забороненому лісі.
— Ой, Піте! — Сіріус каже, прикладаючи руку до грудей, удаючи, що йому боляче. — Я хочу, щоб ти знав, що немає нічого, чого б я не зробив для Золоторога.
Ремус закочує очі.
— Так, так. Ми знаємо, — він трохи струшує свою порожню склянку з пуншем, а потім показує нею на порожню склянку Сіріуса. — Тобі треба наповнити? Здається, тобі треба наповнити.**
Сіріус променіє і практично притуляється до Ремуса, закинувши одну руку йому на плечі.
— Обожнюю, коли ти говориш мені брудні слова.
Джеймс думає, що Ремус зараз знепритомніє. Його очі вирячені, а обличчя точно багряне, але Сіріус цього не помічає, бо вже йде до столиків з напоями, тягнучи за собою Ремуса.
— А ти... — Пітер починає. Зупиняється. Кусає губу. — Ти теж це бачиш, так? Я не... вигадую?
Джеймс дивиться на свого друга, здивований, що Пітер звертається до нього. Не тому, що Пітеру це не подобається, а тому, що Пітер з тих, хто дозволяє людям мати свої секрети та зберігає їх.
— Бачу. Але вони не бачать, — обережно відповідає він, дивуючись, до чого веде Пітер.
Той киває, зітхає.
— Зазвичай я не... Я маю на увазі. Ти ж знаєш, що я не лізу в чужі справи. Але... може, тільки цього разу?
— Що ти хочеш сказати, Піте?
А Пітер робить глибокий вдих і шокує Джеймса, кажучи:
— На них до біса боляче дивитися, Золотороже. Вони настільки захоплені один одним і настільки без поняття про це, що я починаю хвилюватися. Типу, мене нервує їх сексуальне напруження. Як це взагалі можливо? Це... неправильно. Неправильно. Треба щось робити.
Джеймс сміється. Він сміється, бо Пітер має рацію і це абсурдно, але й він не знає, що робити, бо Сіріус і Ремус уперті, травмовані та просто...
— Я навіть не знаю, з чого почати, Піте. Вони ж друзі. Ставки високі. А що, як вони пересплять, а після цього стане незручно?
Пітер бризкає слиною.
— Але... подивись на них! Джеймсе, це триває вже майже два роки! Ти перехопив сьогоднішній секс з Діаною, але ти не зможеш утримати Сіріуса від утечі в чиєсь ліжко, а Ремуса від накручування себе, і це просто виснажливо. Або, що ще гірше, якщо Ремус почне з кимось зустрічатися? Чи потрібно тобі нагадувати, якою катастрофою був Том?
Джеймс хитає головою. Ремус зустрічався з попереднім капітаном квідичу Рейвенклов, справді чудовим хлопцем, який був на два роки старший за них, протягом другої половини п'ятого курсу. Вони розлучилися, бо Том закінчив школу, і це було нестерпно, адже Ремусові треба було вчитися ще два роки. Сіріус проводив більшу частину часу, коли Том і Ремус були разом, потрапляючи на відпрацювання і виходячи з них, або, як варіант, на дні пляшки віскі. Був безлад, і Сіріус примудрявся звинуватити в цьому напруженість у сім'ї — і Ремус повністю купився на це, коли той утік до Поттерів того літа, — але Джеймс і Пітер знають краще.
— Я пам'ятаю Тома.
Пітер мудро киває.
— Я хочу сказати, що їм потрібно потрахатися. Це обов'язково. Якщо вони не потрахаються до Різдва, я зачиню їх у комірчині з мітлами, поки вони не виберуться з цієї ситуації.
Джеймс обіймає Піта, бо, якщо чесно? Він теж так вважає. Дуже сумно спостерігати за їхніми друзями.
— Це станеться. Урешті-решт.
Він підозрює, що Пітер не має повної картини й що між його друзями є щось, що виходить за межі сексуального потягу, але в будь-якому випадку, рано чи пізно, це дасть про себе знати. Джеймс попри все сподівається, що все вирішиться, бо не знає, як він це виправить, якщо ні.
— А знаєш що, — каже Пітер, відступаючи. — Я піду підмішаю їм пуншу. Або обдурю їх, щоб вони випили забагато. Вибач.
І з цими словами він злітає туди, де Сіріус і Ремус розмовляють і п'ють, поглинуті один в одного і повністю забувши про все і всіх інших. Джеймс хитає головою, усмішка розцвітає на його обличчі.
Він сканує галявину, очима пробігаючи по знайомих обличчях, як і інші гравці у квідич. У глибині душі він шукає його. Це марно. Безглуздо. Але Джеймс не може брехати собі. Він хоче, щоб Реґулус з'явився, бо йому важко зосередитися на вечірці.
Джеймс намагається. Він щосили намагається бути нормальним, поводитися так, ніби щасливий бути тут. І тому він продовжує озиратися в пошуках, чим би зайнятися або з ким би поговорити.
Джо, його колишня дівчина, сидить біля багаття з Бет, її найкращою подругою. Вони дивляться одна одній в очі та кивають. Їхнє розставання було дуже дружнім.
Джо — семикурсниця Рейвенклову з дивовижними здібностями до Трансфігурації й такими блакитними очима, що Джеймсу часто було важко дивитися кудись іще. З нею було легко. Невибагливо. Зустрічалися, коли їм було зручно, але не будували жодних планів. Аж раптом вони не бачилися три тижні та зрозуміли, що вже не так захоплені одне одним. Бет викрила їх у цьому, і вона мала рацію. Вони розлучилися з тією ж легкістю, з якою робили все інше. Без сліз, без драм.
Тепер Джеймс думає, що Бет зустрічається з Джо, але не впевнений. Він і не тисне. Не всі толерантні, і одностатеві пари, як правило, тримаються в тіні. Так само було з Ремусом і Томом. Мало хто знав, що вони разом. Це турбувало Джеймса тоді, і турбує його досі, бо вони повинні мати можливість цілуватися прямо там, біля багаття, якщо їм, чорт забирай, захочеться. Але вони не можуть. Це одна з багатьох речей, які Джеймс хотів би змінити у світі.
Для нього це не має значення. Люди є люди. Не хлопці та дівчата. Це просто... люди, які його приваблюють, і люди, які його не приваблюють. Він не шокований тим, що його тягне до хлопця. Він шокований лише тим, що це брат Сіріуса. Можливо, він ніколи раніше не захоплювався хлопцем — він не впевнений у цьому, але підозрює, що в якийсь момент був трохи закоханий у Ремуса, але він не заглиблюється в це — він просто відчуває, що в цьому немає нічого незвичайного. Не для нього.
Так чи інакше, його засмучує, що Джо і Бет не можуть просто бути. Що вони не можуть насолоджуватися такою ж свободою, як гетеросексуальна пара. Це маячня.
Він роздумує, чи не піти йому поговорити з ними, коли раптом без його дозволу з нього виривається пронизливий звук.
Він тут.
Реґулус Блек тут.
Він не здається щасливим від цього, увесь насуплений, з примруженими очима, але він тут. Ґодрик довбаний Ґрифіндор. Він такий гарний, що на нього боляче дивитися. Мерехтливе полум’я багаття відкидає тіні, які танцюють на кутах обличчя Реґулуса, різко контрастуючи з його гострою щелепою та прямою лінією носа.
Груди Джеймса раптово стискаються, ніби зроблені з гуми, надто сильно натягнутої. У нього трохи тремтять руки.
Джеймс іде. Він іде, і це божевілля, бо навколо них люди, люди, які побачать, що він прямує прямо до слизеринця. І це не якийсь там слизеринець, а Реґулус Блек.
І все ж він не може зупинитися. Він мусить дізнатись. Він мусить...
Він врізається в тіло, занадто мале, щоб витримати удар. Людина відскакує від нього, наче бладжер від удару битою.
— А, чорт, Лілі, вибач, — Джеймс різко зупиняється, випростує руки, щоб втримати Лілі, перш ніж вона впаде назад. Він ловить її, бо в нього прекрасні рефлекси, і обережно ставить на ноги. — Я тебе не помітив. Тобі боляче? Мені дуже шкода.
Лілі трохи дезорієнтована, але швидко випростовується.
— Усе гаразд. Тут трохи темно.
Джеймс кліпає на неї, потім помічає, що все ще тримає її за руки, і відпускає.
— З тобою все гаразд? Мені дуже шкода.
МакКіннон і Макдональд з'являються з нізвідки, хитаючи головами на Джеймса. — Чесно кажучи, Кепе, — каже Марлен. — Я думала, що наш зірковий загонич*** має кращі рефлекси.
— Я ж спіймав її, чи не так? — віджартовується Джеймс.
Дівчата посміхаються та обмінюються поглядами. Мері вказує на склянку віскі, яка вилетіла з руки Джеймса від удару і тепер лежить на землі.
— Схоже, тобі треба налити ще. Лілі якраз прямувала до столика з напоями. Перепроси перед нею і проведи її, добре?
Джеймс не може придумати вагомої причини не робити цього. Тому що він не може сказати їм правду. І тепер, коли він був силою вибитий з власного ідіотизму — принаймні на мить — бачить, що виводити Реґулуса на чисту воду посеред вечірки — не найкраща ідея. Йому доведеться знайти інший спосіб.
— А ви не хочете випити? — запитує Лілі своїх друзів.
— Ні, — весело каже Марлен. — Я вже випила три. Ідеальна кількість.
— Для чого? — запитує Джеймс з цікавості.
— Рідка хоробрість, — хитро відповідає вона. — Мері — моя моральна підтримка.
Лілі закочує очі.
— Гаразд, добре. Тоді, удачі?
Мері хитає головою.
— Їй знадобиться більше, ніж удача для цієї справи. Молися, щоб ми не опинилися в Лікарняному крилі.
Лілі видає тривожний звук.
— Марлен. Скажи мені, що це не слизеринка.
Джеймс нашорошив вуха. Це неписане правило — ґрифіндорці не зустрічаються зі слизеринцями. Такого просто не може бути. І все ж Джеймс розуміє, що досить наївно думати, ніби за всю історію Гоґвортсу жоден ґрифіндорець ніколи не спав зі слизеринцем. Мабуть, так і було. Має бути прецедент.
— Вона приголооомшлива, — заявляє Марлен. — І я чула від джерела, яке присягнулося мені в мовчанні, що їй теж подобаються дівчата. Очевидно, це не є загальновідомим фактом, бо слизеринці — відстій. Усі, окрім неї.
Джеймс раптом дуже зацікавлений в успіху завоювання МакКіннон. Якщо хтось інший приведе слизеринця до нас, то, звісно, тоді він зможе... що? Нічого. Він нічого не зможе, бо це не звичайний слизеринець, якого він хоче. Це брат Сіріуса. Недоторканний.
Мері посміхається до Джеймса, насолоджуючись можливістю трохи попліткувати, абсолютно не знаючи про драму Джеймса.
— Це означає, що хтось, з ким вона спала, проговорився.
Джеймс негайно затуляє вуха.
— Мені не треба цього знати. Піду візьму чогось випити. Лілі, ти йдеш?
Лілі йде за ним через галявину. Вона щось каже йому, але серед натовпу, музики та ревучого вогню йому важко розчути, тому він каже, що вони поговорять, коли підійдуть до столів. Лілі, здається, задоволена просто йти поруч з ним, доки вони не пройдуть більшість людей.
Джеймс бачить, що Сіріус і Ремус усе ще розмовляють. Вони відійшли від натовпу і наблизилися до лінії лісу, наполовину приховані тінями. Якимось чином вони вдвох створили кишеню, яка належить лише їм. Чесно кажучи, іноді Джеймсу хочеться дати їм по голові, щоб вони поквапилися. Сіріус перебуває в особистому просторі Ремуса, але його це не турбує. Джеймс спостерігає, як Сіріус запалює сигарету — він був одержимий цими маґлівськими штучками вже кілька місяців — тільки для того, щоб Ремус вирвав її з його руки та затягнувся.
На вустах Джеймса з'являється м'яка усмішка. Він так любить цих двох, що не знає, що б робив без них.
Він не може знайти Пітера, а це означає, що він, мабуть, пішов з групою з Гербалогії. Пітер любить свої рослини та має друзів, які поділяють його інтерес. Джеймс любить його і вислухав довгі лекції про властивості мільйона овочів, але він надзвичайно радий, що Пітер може поговорити про це з людьми, яким справді не байдужа ця тема, а не просто з людиною, якій про неї розказують.
Вони підходять до столика з напоями, і Лілі бере вершкове пиво. Джеймс вагається. Йому не можна напиватися, але також... швидкий погляд підтверджує, що Реґулус усе ще тут. Він сидить на колоді біля вогнища з Кравчем і Розьє, і вони, здається, спостерігають за танцем Пандори та Доркас Медовз.
— Хочеш пива, Джеймсе? — запитує Лілі.
Відблиски полум'я падають на кучері Реґулуса. Він схожий на бога — молодий, красивий і потойбічний.
Недоторканний.
— Ні, дякую, — Джеймс наливає собі вогняного віскі та змушує себе відвести погляд від брата свого найкращого друга.
— То як там твоя закоханість? — недбало запитує його Лілі.
Джеймс ледь не захлинається напоєм. Він же казав їй, що спробує зосередитися на поганих речах, чи не так? Чесно кажучи, Джеймс зовсім про це забув. На свій захист він може сказати, що був зайнятий ліквідацією пожежі, а потім Реґулус прийшов і торкнувся його обличчя і... що йому було робити? Він же зроблений лише з плоті та кісток!
— Так, не дуже, — каже він, знизуючи плечима. — Важко зосередитися на поганому, коли вони такі до біса гарні, що хочеться плакати.
Лілі вимовляє звук «О», і Джеймс розуміє, що він п'яніший, ніж думав.
— Вибач, Лілі, я трохи перебрав вогняного віскі. Мій фільтр вимкнений.
Вона посміхається.
— Я не знала, що у тебе є фільтр!
Джеймс сміється.
— Мені він не потрібен дуже часто, — каже він. І це правда. У більшості випадків Джеймс просто говорить те, що думає, тому що йому не соромно. Йому нічого приховувати, нічого фільтрувати.
Його очі знову мандрують галявиною, бо вони підлі й підступні. І він бачить, що Реґулус підвівся і йде до лісу. До... Ремуса? Реґулус розмовляє з Ремусом. Куди, в біса, подівся Сіріус?
Джеймс збентежений. А ще він... трохи роздратований. Чому Ремус розмовляє з Реґулусом на людях? Він цього хоче. Він хоче запитати. Він мусить запитати, бо його щелепу досі поколює там, де Реґулус торкнувся його, і він відчайдушно хоче з'ясувати, чи означає це, що Реґулус хотів би торкатися його і в інших місцях.
Коли Реґулус бере сигарету Ремуса... Джеймс вирішує, що йому байдуже. Принаймні зараз. Сьогодні.
— Лілі, — каже він. Він допиває віскі одним довгим ковтком і ставить чашку на місце. — Мені просто треба піти й зробити дещо дуже швидко. Вибач. Побачимося пізніше.
Notes:
Примітки авторки:
Ви впевнились, що я люблю wolfstar?
Дякую, що прочитали <3Примітки перекладачки:
*в оригіналі Ремус каже трохи двозначну фразу, яку я не впевнена як передати: “Need a refill? You look like you need a refill.”**в оригіналі Марлен каже star Chaser, тобто одна з назв пейрінгу джеґулус :)
Chapter 6: Вечірка в Лісі
Notes:
Примітки авторки:
Привіт!!!
У цьому розділі є невеличка бонусна "інтермедія" з розповіддю від імені Сіріуса (я зосередилася на wolfstar, бо не могла інакше!). Більша частина історії буде розказана від імені Джеймса і Реґулуса, як це було в попередніх 5 розділах, але я додам кілька відступів від першої особи, щоб додати трохи різноманітності. Сподіваюся, вам сподобається.Попередження до цього розділу:
Вживання алкоголю неповнолітніми
Неповнолітні курять сигарети
Згадки про жорстоке поводження з дітьми в минулому (ми знаємо, що Вальбурґа погана мати)
Згадки про катування в минулому (пов'язані з жорстоким поводженням з дітьми)
Багато лайки
Згадки про можливу майбутню смерть (хтось думає про те, що те, що він робить, небезпечно і може призвести до смерті)
Легка (дуже легка) травма/біль, спричинена заклинанням
Ревнощі
Гомофобія
Короткі згадки про колишній селфхарм
Двоє смертежерів обговорюють тероризм (планують напад на маґлів)
Не знаю, чи потрібне тут попередження, чи ні, але я хочу перестрахуватися — є момент, коли хтось згадує про те, що розглядав можливість проведення екзорцизму, щоб вигнати дуже погану ідею з чийогось мозку.
Гадаю, це все! Цей розділ довший — насолоджуйтесь :D
(See the end of the chapter for more notes.)
Chapter Text
Реґулусу не подобається бути п'яним. Він пам'ятає, що хотів дізнатися, як це відчувається. Тепер, коли він спробував, він думає, що більше ніколи цього не повторить.
Його кінцівки відчувають себе занадто вільно, і він втрачає рівновагу. Його обличчя живе власним життям і, здається, просто робить щось без дозволу, що викликає тривогу. Барті продовжує сміятися з нього, бо, виявляється, він мʼяко посміхається через Пандору і Доркас, які танцюють, як ідіотки.
Алкоголь робить його необережним. Він уже оступився. Кілька хвилин тому Еван випадково вирішив його обійняти, і він дозволив це на цілих дві секунди, перш ніж відштовхнути його. Чесно кажучи, дуже погана поведінка з його боку.
Він насупився. Він це знає. Він робить це навмисно, бо думає, що якщо змусить його обличчя зробити щось конкретне, воно перестане погано поводитися.
— Редже, ходімо зі мною, — з'являється Пандора, бере його за руку і тягне за собою.
Реґулус засмучений, коли виявляє, що його тіло також, очевидно, робить щось без його згоди, бо слідує за Пандорою, яка прямує у бік Доркас.
— Ні, — каже Реґулус, але він уже стоїть там, а дівчата танцюють навколо нього. Він хоче, щоб земля поглинула його цілком.
Барті дивиться на нього, не вірячи своїм очам. Він майже не кліпає. Еван так сильно сміється, що ризикує впасти спиною у вогнище.
Пандора здіймає руки вгору.
— Потанцюй з нами, Редже!
— Я краще помру.
— З тобою не весело, — каже Доркас, стикаючись своїми стегнами з його.
Реґулус дивиться на неї, і вона поступається. Реґулус достатньо свідомий, щоб зрозуміти, що ця помилка — як і обійми Евана — є побічним ефектом його сп'яніння, тому він присягнувся, що ніколи більше цього не зробить. Але зараз він п'яний і трохи не в собі, і нічого не може з цим вдіяти, окрім як чекати, поки це мине.
Проблема в тому, що він би зараз помер за цигарку. Заради неї він готовий на справді жахливі речі. Але він не курить, і ніхто з його друзів не курить.
Він цілеспрямовано йде геть, але не до колоди. Ні. Це небезпечно, бо Барті та Еван сьогодні виявили, що просто обожнюють намагатися обдурити п'яного Реґулуса і змусити його робити всяке лайно. Натомість він відходить трохи вбік від натовпу, щоб спостерігати за вечіркою і вирішити, кого б йому залякати, щоб той дав йому цигарку.
Мало хто курить, бо цигарки — це маґлівська річ, і в Гоґвортсі вони ще не дуже прижилися. Він бачить пару, яка ділиться однією, стоячи так близько одне до одного, що Реґулус відчуває себе ніяково, просто дивлячись на них. Він нізащо не попросить у них.
Він помічає двох рейвенкловців, що тримаються трохи осторонь від основного кола вечірки. Так. Вони згодяться. Реґулус іде до них, проговорюючи в голові своє прохання. Що сказати. Як сказати. Не надто агресивно, не надто ввічливо. Він майже дійшов до них, коли помічає Люпина. Він сам, притулився до дерева на узліссі. І що ви думаєте? Він курить цигарку.
Реґулус звинуватить алкоголь у тому, що його ноги змінюють курс і прямують до нього. Люпин помічає його раніше, і, на подив Реґулуса, ніяк не реагує на наближення слизеринця. Люпин просто чекає, наче те, що Реґулус підійшов до нього на вечірці, — нормальна річ.
Реґулус надзвичайно радий, що Люпин не робить з цього великої справи. Хлопець розуміє, — вважає він. Навколо Люпина панує атмосфера тиші і темряви. Так, він до мозку кісток ґрифіндорець, але також... Реґулус відчуває, що Люпин мав не найлегше життя.
Він подобається Реґулусу, вирішує він. В іншому житті вони могли б бути друзями. До холоду, до клітки з кістками, до ламання всього того, що робило Реґулуса майже пристойним хлопцем. Вони могли б бути чимось. Двоє тихих дітей сидять у темряві, дозволяючи тиші говорити за них.
Коли він підходить до Люпина, Реґулус недбало киває йому і питає:
— У тебе є ще?
Якимось незбагненним чином Люпин розуміє, що той має на увазі. Він хитає головою.
— Узяв у друга. Але можу поділитися.
Реґулус вагається. Ділитися цигаркою — це якось інтимно. Хіба не так? Але Люпину, здається, байдуже. Але... Це дивно, правда? Він не знає Люпина. Вони не близькі, і ніколи не будуть. Вони разом патрулювали у поїзді. На цьому все.
Одна справа для Реґулуса думати, що у них могло б бути життя, яке не вирвало б з його холодних рук усе найкраще, що в ньому є, і зовсім інша — вдавати, що життя — тут і зараз. Це не так. І ніколи не буде.
— Чому?
Люпин знизує плечима.
— Ти маєш такий вигляд, ніби ти у відчаї.
Реґулус відступає. Чорт. Він надто п'яний, якщо дозволяє Люпину це побачити. Одна справа, коли він трохи розслабляється з Еваном і Барті — вони, зрештою, п'ятдесят відсотків усіх людей, яким він довіряє в усьому світі, — але тут? З Люпином? Ні, чорта з два. Це... погано. Це небезпечно. Коли люди бачать, що ти відчуваєш або думаєш, вони можуть використати це проти тебе. Реґулус рано зрозумів, що ховати свої емоції безпечно. Він волів би просто не відчувати їх, але ще не навчився цього. Тож він вирішив ховати їх.
— Забудь, — Реґулус розвертається, щоб піти, але Люпин простягає руку і хапає його за руку.
І ось у чому справа. Реґулус не любить, коли до нього торкаються. Його друзі знають, тому не роблять цього. Не без того, щоб переконатися, чи все гаразд, чи бачить він, що вони збираються зробити. І що він зможе зупинити це, якщо захоче. Він майже завжди відмовляється, коли його про це просять.
Тож коли долоня Люпина стискає його передпліччя, усе тіло Реґулуса так різко здригається, що він відчуває це зубами. Люпин помічає, хоча може, він і не збирався простягати руку, бо вона відступає так само швидко, як і з'явилася. Напруга покидає Реґулуса, і в нього трохи паморочиться в голові.
— Вибач. Я... я просто хочу сказати, що ти не мусиш іти. Я мав на увазі те, що сказав, — каже Люпин. — Просто... ось, — він знову пропонує йому цигарку. — Я не проти, якщо ти не проти.
Реґулус дивиться на цигарку перед собою, і, добре. Він уже тиждень хотів закурити. Він не знає, чи отримає ще один шанс. Не схоже на те, що в Гоґсміді можна купити маґлівські цигарки.
Він бере її, підносить до губ.
— Як ти... — Люпин відходить, дивлячись, як той затягується.
Реґулус повертає цигарку, видихаючи дим і почуваючись трохи спокійнішим.
— Один милий маґл у пабі дав мені одну цього літа.
— Ти був у пабі? Маґлівському? Навіщо?
Реґулус знизує плечима.
— Доручення.
Люпин кидає на нього довгий погляд, від якого Реґулус хоче зіщулитися. Але він цього не робить. Принаймні для цього у нього залишилося достатньо контролю.
Правда полягає в тому, що Реґулус був у тому пабі, обмірковуючи, чи є сенс у тому, що він намагається зробити. Він підслухав збори смертежерів і був приголомшений величезною кількістю охочих вступити до їхніх лав. Темний Лорд швидко набирав сили. Того дня Реґулус почував себе дитиною, яка хоче сидіти за столом дорослих.
Його помста здавалася дитячою забавкою. Неможливо. Він загруз у роздумах. Намагався вирішити, що робити. Чи зможе витримати й далі.
Аж тут симпатичний маґлівський хлопець (дуже схожий на капітана ґрифіндорської команди з квідичу, тільки без окулярів і з великою кількістю чорнила на обох руках) почав залицятися до нього. Як грім серед ясного неба. Він підкрався до нього біля бару і представився, а потім купив йому випивку. Реґулус спершу почувався розгубленим. Спантеличеним.
Але потім хлопець притиснув свою ногу до ноги Реґулуса та усміхнувся до нього так, ніби Реґулус був кимось вартим усмішки. Ніби цей хлопець щиро хотів просто... сидіти й пити з ним. Ніби його компанія була достатньою причиною. Це було... дивно. Лячно. Але знову ж таки, хлопець нічого не знав про те, ким був Реґулус. Чи про те, що він готувався зробити. Те, що він робив.
Кістки та кров, холод і біль.
І йому це подобалося. Він відчував, що, можливо, так. Він міг. У ньому було це. Він планував і готувався цілий рік, перш ніж зробити перший крок. І він збирався продовжувати працювати над цим, бо Реґулус знав, що нічого не варто приймати на віру. Навіть його власний інтелект, який був чи не єдиною вартою чогось річчю, яку він мав. Він продовжуватиме відточувати свою майстерність, стане найкращим чарівником, яким тільки міг, і приєднається до столу дорослих.
Вони благатимуть його приєднатися до столу дорослих.
А потім, коли він буде там і матиме владу, вплив, доступ... тоді він помститься. Урівноважить терези. Віддасть настільки багато, скільки був змушений прийняти.
А якщо виживе — а це було велике «якщо» — можливо, він спробує знайти хлопця, який би знову так усміхнувся до нього. Хтось, хто не знав його, його минулого, його імені. Того, хто не бачив його розтрощених частин. Когось, хто не знав би, що він — зламана оболонка людини, яка продовжує жити, підживлювана лише злістю та гнівом, що крижаним льодом пропікає його вени. Він би знайшов когось такого. Ще одну усмішку. Можливо, одного дня, поцілунок. Коли у нього буде простір і час, щоб подумати, чи може він розділити це з іншою людиною.
Реґулус вийшов з пабу, підсівши на цигарки та сповнений нових цілей.
Авжеж, про це він не розповідав Люпинові.
Ґрифіндорець знову передає йому сигарету. Залишилося дві, може, три затяжки. Реґулус відчуває тугу, навіть коли вдихає. Це було мило зі сторони Люпина, що він поділився, але цього замало. Реґулус мільйонний раз шкодує, що не взяв із собою заначку цигарок. Яке ідіотське упущення, як для того, хто пишається тим, що він розумний. Але Вальбурґа нишпорить у його речах, тож насправді простіше було просто не робити цього.
Тепер він шкодує про це. Шкодуватиме до самого Різдва, мабуть.
— Докурюй, — каже Люпин. — Я візьму ще одну.
Щось, напевно, промайнуло на обличчі Реґулуса, бо губи Люпина сіпаються від задоволення.
— Я можу запитати, якщо хочеш, — каже він. — Але будь обережним. Це ж Сіріус.
Реґулус задихається від диму, кашляє.
— Що?
— Твій брат. Це він дав мені її, — пояснює Люпин. — Він любить цигарки й має заначку.
— А, — каже Реґулус. Звісно, бляха, у Сіріуса є заначка, бо в нього є все. Завжди.
Але Реґулус не збирається обговорювати свого брата з Люпином. І ні з ким. Ніколи. Реґулус не обговорює Сіріуса навіть із самим собою.
Коли стає очевидно, що від цигарки вже нічого не лишилося, Реґулус гасить її та киває в бік Люпина.
— Ще побачимося.
Очі Люпина стають великими й круглими, і він промовляє...
— Блеку, зачекай...
Але Реґулус уже розвертається, коли Люпин намагається його застерегти. Він запізнюється. Реґулус наштовхується обличчям на груди з твердими м'язами, і хто б міг подумати? Джеймс Поттер такий же міцний, яким і здається.
А ще він до біса добре пахне. А не міг би він смердіти? Це б дуже допомогло з дурною закоханістю Реґулуса у нього. Він майже впевнений, що зміг би подолати її, якби Джеймс просто жахливо пахнув. Але ж ні. Очевидно, що ні. Це ж Джеймс я-ідеальний-а-ти-ні Поттер. Він так добре пахне, що Реґулусу хочеться його вкусити.
Реґулус швидко відступає, скорчивши на обличчі маску презирства.
— Поттере. Якого хріна ти носиш ці потворні окуляри?
Реґулус ненавидить, що йому доводиться нахиляти голову назад, щоб подивитися на Джеймса, але він це робить. Джеймс високий. Це дратує. Він пильно дивиться на Реґулуса, його карі очі серйозні, чесні та смертельно небезпечні.
— Що ти робиш тут з Ремусом? — слова Джеймса трохи невпевнені, і це нагадує Реґулусу про його власне спʼяніння.
Це небезпечна ситуація, і Реґулус не має наміру в неї потрапляти. Особливо, коли він ще й п'яний. Йому треба якомога швидше забиратися геть, бо він не втратить ані краплі самовладання перед Джеймсом Поттером.
— Відвали, — каже Реґулус, обходячи Джеймса.
Але Джеймс робить крок убік, щоб перехопити його, і вони знову опиняються віч-на-віч. Що ж, очі Реґулуса на рівні підборіддя Джеймса. Блять. Реґулус відчуває тепло, яке випромінює тіло Джеймса, і це мало б бути нелегальним. Чому він такий теплий? Це м'язи? Це, мабуть, м'язи. Джеймс як піч.
— Золотороже? — з-за спини Реґулуса лунає голос Люпина. Він звучить невпевнено, і Реґулус вважає це справедливим. Це справді дивно.
— Гультяй збожеволіє, якщо дізнається про це. Ти знаєш, що я маю рацію, — каже Джеймс, явно звертаючись до Ремуса щодо його брата. Ніби Реґулус не знав, які дурні прізвиська вони придумали один для одного.
З якихось причин заява Джеймса змушує Люпина змінити свою думку. Він підходить до них і каже:
— Дайте мені хвилинку, добре?
Джеймс киває, і при цьому мало не зачіпає підборіддям ніс Реґулуса. Реґулус чітко пам'ятає, як його пальці торкаються цієї лінії підборіддя, і ледь не падає, намагаючись не доторкнутися до Джеймса знову.
Йому не варто було стільки пити.
Люпин зникає, а Реґулус згадує, що мав би зробити крок назад ще сто років тому. Він так і робить, але бачить, що Джеймс робить крок уперед.
Реґулус роздратований і збентежений. Він також усе ще п'яний, і саме тому він знову робить крок назад, замість того, щоб щось сказати. Тому що він хоче побачити, чи продовжить Джеймс у тому ж дусі. Він продовжує.
Джеймс, здається, має намір тримати їх якомога ближче, але це не спрацює. Нічого не вийде. Тому що Реґулус п'яний і не хоче ризикувати. Досить того, що він так необачно повівся в Лікарняному крилі. Він не зробить цієї помилки знову.
Ще один крок назад. А за ним і Джеймс.
Салазар клятий Слизерин. Серйозно?
Реґулус не може думати, бо Джеймс так близько до нього, що це його переповнює. Його мозок замикається, і він відчуває, що голова ось-ось закрутиться, бо це Джеймс Поттер, і він такий теплий, і так добре пахне кедром, травою і світанком — і Реґулус не може зрозуміти, що, бляха, відбувається.
Він не контролює себе, а це неприпустимо. Ось що повертає його до тями, з алкоголем чи без.
Реґулус робить єдине, що вміє робити, коли втрачає контроль.
Забирає його назад.
Паличка впивається в нижню частину щелепи Джеймса, змушуючи його різко вдихнути. Через цей звук у Реґулуса ледь не підкошуються ноги. Якимось дивом він тримається прямо, його рука не рухається і стискає паличку, яка впивається в шоколадну шкіру, яку він дуже хоче лизнути.
— Ти справді збираєшся проклясти мене, Блеку? — запитує Джеймс. Реґулус міцніше стискає паличку, бо голос Джеймса трохи тихий, і це робить дивні речі з його животом.
— Відійди від мене, — чітко й повільно промовляє Реґулус. Він відчуває величезне полегшення, коли чує, що звучить, як звичайний злий він сам. Дякувати Салазару за це.
— Ти впевнений? — запитує Джеймс.
— Я зроблю тобі боляче, — легені Реґулуса можуть відмовити в будь-яку секунду. Його коліна тремтять, а в роті пересохло.
Джеймс знову робить крок ближче, і Реґулус відступає, ще один крок, щоб... ой. О, ні. Там дерево. Дерево за його спиною.
Джеймс вагається. Залишається близько, але дає Реґулусу трохи простору, і той ненавидить його за це. Бо Реґулус бачить, як Джеймс намагається поважати його, навіть коли він... він що? Залякує Реґулуса? Він, чесно кажучи, не розуміє, що тут відбувається. Його паличка все ще погрожує Джеймсу, але Реґулус не відчуває, що контролює ситуацію.
Джеймс проводить рукою по своєму волоссю.
— Слухай, Блеку, мені треба поговорити з тобою хвилинку.
Це, мабуть, якийсь розіграш. Має бути, і він не збирається на це піддаватися. Він радше жуватиме скло, ніж дозволить Джеймсу Поттеру принижувати себе.
Реґулус збирається вивергнути ще більше отрути, встромити паличку трохи сильніше, як останнє попередження Джеймсу, щоб той відступив, коли Джеймс каже:
— Лікарняне крило. Я знаю, що то був ти. Ти дав мені мої ліки. Ти торкнувся мого обличчя. Чому? Я маю знати, чому. Чому?
І, блять. З легень Реґулуса виходить повітря так раптово, що його ребра болять, мов від удару батогом. Джеймс знає, що то був він, і хоче знати чому. Але річ у тім, що Реґулус не знає чому. Він картає себе з того часу, як зробив це. Дурень. Який же дурень.
Бо він ненавидить Джеймса. Джеймс у його списку помсти. Звичайно, він не на горі, бо Реґулус хоче зберегти це чудове обличчя недоторканим якомога довше, але він у ньому. За Джеймсом прийде розплата, і вона буде здійснена рукою Реґулуса.
Джеймс — одна з причин, чому Сіріус пішов. Джеймс — це все, що Реґулус зневажає. Джеймс — його антипод.
Джеймс... дивно дивиться на нього.
Думка зʼявляється, як стріла, що влучає в яблучко. Вона розриває Реґулуса навпіл від бажання і страху. Джеймс має такий вигляд, ніби хоче, а Реґулус не може прив'язати предмет до цього бажання, бо це означало б... Ні. Не може бути. Це розіграш. Джеймс його розігрує. Його друзі ось-ось вискочать з дерев і стануть принижувати Реґулуса за те, що він навіть на секунду допустив таку думку.
А потім очі Джеймса опускаються до губ Реґулуса.
Тіло Реґулуса реагує так, ніби його підпалили. Але він не поведеться на це. Він сильніший за це. Він — господар свого тіла, і воно йому підкоряється. І Реґулус каже «ні».
Ні.
Джеймс не рухається. Він просто... дивиться. На Реґулуса. На його обличчя. І Реґулус переконує себе, що йому здається. Це все алкоголь. Реґулус п'яний і він божеволіє. Бо неможливо, щоб Джеймс думав те, про що думає Реґулус. Бо якщо... якщо Джеймс Поттер...
Ні.
Це розіграш, і Реґулус не попадеться на нього.
— Відійди, — каже Реґулус, а потім посилає електризувальні чари через свою паличку, які б'ють Джеймса по шкірі.
Він відскакує назад, лаючись. Широко розплющивши очі за окулярами, Джеймс підносить руку до шиї й витріщається на Реґулуса.
— Боляче!
Реґулус відштовхується від дерева і дивиться на нього спідлоба.
— Це було лише попередження.
І Джеймс. Джеймс клятий Поттер стогне, дивиться на Реґулуса так, ніби ніколи не бачив його раніше, і каже:
— Бля.
І саме тон цього єдиного слова все вирішує. Натяк на те, що, можливо, це не був розіграш, і Джеймс був... Джеймс був ким?
Не може бути. Ні.
Реґулус тікає. Він просто кидається в ліс, звертаючи вбік, аби триматися ближче до узлісся, щоб не загубитися. Він не вперше у Забороненому лісі та не востаннє. Поки він тримається на розумній відстані від узлісся, він знає, як його обійти. Він не зупиняється, поки не пробігає повз оранжереї, підіймаючись на пагорб. Через передпокій і вниз підземеллями.
Він проходить через вітальню, майже безлюдну о цій годині, і підіймається сходами так швидко, що його груди здіймаються, коли він штовхає двері до свого гуртожитку. Його кімната порожня, дякувати Салазару. Він стягує з себе одяг так швидко, як тільки може, і залазить у ліжко. Він майже силоміць зачиняє штори. Після двох заглушувальних заклинань Реґулус кусає подушку і кричить.
####
Інтермедія: POV Сіріуса
Сіріус серйозно (хаха) обмірковує спробу використати непомітне розширювальне заклинання на власному сечовому міхурі. Бо якби він не мав от-от луснути, йому б не довелося залишати Ремуса курити на самоті. Це просто, ну. Він мало не обмочився, і це, зрозуміло, справило б не дуже хороше враження.
Він глибоко в лісі, навколо темрява. Задовольняючи дурні фізіологічні потреби свого тіла, Сіріус вдихає. Йому завжди подобався запах Забороненого лісу — мускусний, вологий і живий.
Неподалік хруснула гілка. Але Сіріус навіть не здригнувся. Він не боїться. Не те щоб Сіріус був безстрашним. Є речі, які його лякають, хоча він ніколи не зізнається в цьому нікому, крім Джеймса. Просто в Забороненому лісі ховається не те, чого він боїться. Ці істоти можуть завдати йому фізичного болю. Розірвати його тіло на шматки. Сіріус з цим уже стикався і переживав. Він не боїться болю.
Він закінчує свої справи й повертається тим же шляхом, яким прийшов. Ремус уже докурив цигарку, але, можливо, хоче ще одну. Сіріус любить, коли вони курять разом. Це те, що належить тільки їм, бо Джеймс не виносить смаку тютюну.
Сіріусу насолоджується цим. Ремус теж.
Він посміхається сам до себе, коли досягає узлісся. Вечірка має шалений успіх. Усе більше людей танцює — здається, на чолі з Пандорою — і чимало пар цілуються.
Сіріус хотів би поцілуватися з кимось. Але він також хоче знайти Ремуса і трохи подратувати його. Задля розваги. Тому що Сіріусові весело, коли Ремус розлючений і дивиться на нього так, ніби хоче відкусити йому голову.
Він оглядає галявину. Пітер з групою з Гербалогії. Джеймс зник, як і Ремус. Гм... Щось сталося? У Сіріуса в кишені карта, але щоб її дістати, йому треба трохи відступити у ліс. Він може перевірити, чи Ремус і Джеймс кудись пішли. О, якщо вони в біді, то Сіріус когось уб'є.
— Гультяю, — каже Ремус, виходячи з тіні й стаючи перед ним.
Сіріус поправляє шкіряну куртку, потім перевіряє, чи волосся укладене так, як треба, притримуючи його паличкою. Він завдячує Марлен за те, що вона навчила його цього трюку — допомагає тримати волосся далі від обличчя і бути впевненим, що він ніколи не залишиться без чарівної палички. Те, що він називає безпрограшним варіантом.
Ремус тицяє йому в руку напій, який він одразу ж випиває.
— О, дякую, Муні, — він яскраво йому всміхається. Ремус закочує очі.
— А де Золоторіг? — запитує Сіріус, озираючись.
Ремус підходить ближче.
— Хтозна, — каже він, а тоді робить великий ковток. Його адамове яблуко рухається, коли він ковтає.
— Розважається? — Сіріус запитує. Він допиває свій напій, сподіваючись, що це його охолодить. Тут раптом стало спекотно. Не треба було розпалювати таке величезне багаття.
Ремус знизує плечима.
— Гарна вечірка. З тобою все гаразд?
Сіріус киває, дістає з кишені пачку цигарок. Він пропонує Ремусові одну. Той бере її, і Сіріус помічає — не вперше — що в Ремуса дуже гарні руки. Чесно кажучи, він трохи заздрить. Сіріус хотів би мати такі руки. Тобто. Його руки дивовижні, Сіріус дуже задоволений тим, який вигляд має. Він гарячий, і знає це, увесь світ знає це.
Але в Ремуса дуже гарні руки, і Сіріус часто про них думає.
Сіріус спочатку підкурює цигарку. Він завжди так робить, бо тоді може піднести запальничку до обличчя Ремуса і спостерігати, як світло танцює над ластовинням, що припадає пилом на переніссі. Як його очі — золоті, наче зроблені ювеліром з великою майстерністю — мерехтять і відображають крихітне полум'я, яке він тримає перед ними.
— Не проти, якщо я вип'ю? — запитує він, жестом показуючи на напій Ремуса, коли обидві їхні сигарети вже догоряють.
Ремус передає йому стаканчик, і Сіріус робить ковток. Йому це потрібно, бо в роті пересохло, і це, відверто кажучи, досить незручно. Йому все ще дуже тепло, але він нічого не може з цим зробити.
— Звідки ти їх береш? — запитує Ремус, підіймаючи свою цигарку.
— Є один похмурий паб на околиці міста в Гоґсміді, де їх продають. Але в мене в гуртожитку є шість пачок, — каже Сіріус. — Я дам тобі стільки, скільки захочеш. Не хвилюйся.
Ремус посміхається, підіймає руку. Сіріус одразу ж пірнає під неї. Це одне з його найулюбленіших місць у світі. Поруч з Ремусом. Торкається Ремуса. Від Ремуса так приємно пахне шоколадом і свіжим повітрям. Сіріус міг би набрати в пляшечку запах Ремуса і носити її в кишені. Він заспокоює його. Допомагає йому сповільнитися.
Сіріус ніколи не думав, що знайде когось, хто змусить його сповільнитися.
— Ого, вау, — шепоче Ремус. Сіріус підіймає голову. Ремус жестом показує головою в бік вечірки. — Бет і Джо.
Сіріус примружується. Йому знадобилася мить, але він їх знайшов. Вони на протилежному боці галявини, на самому краю, де закінчується охорона. Він гадки не має, як Ремус їх побачив, бо їх майже не видно через тіні. Але вони там, стоять так близько одна до одної, що, мабуть, цілуються.
— Це сміливо, — бурмоче Сіріус. — Якщо хтось побачить... — його тіло пронизує дрож, і він знає, що Ремус це відчуває, бо вони притиснуті один до одного.
Ремус зітхає. Киває.
— Я знаю, Гультяю. Я знаю.
— Не будь таким сумним, — каже Сіріус, бо не витримує сумного Ремуса. Йому боляче. Глибоко всередині нього, у місцях, де він і не підозрював, що може бути боляче. Сіріус піде на все, щоб не дати Ремусові сумувати.
— Це дуже гівняно.
— Що саме?
— Що я мушу ховатися, щоб бути з тим, хто мені подобається.
І це. Ну. Так. Але також…
— Тобі хтось подобається?
Це прозвучало так, ніби Сіріус трохи панікує. Чесно кажучи, він справді трохи панікує. Його серце калатає, і йому просто... йому треба відійти.
Він це і робить, а Ремус дивно на нього дивиться.
— Не роби цього. Тільки не знову.
— Що ти маєш на увазі? Хто... тобто... Муні! — Сіріус до біса схвильований. Його руки трясуться, і він стискає їх у кулаки.
— Ми ж про це говорили. Про Тома. Пам'ятаєш? — Ремус дивиться на нього.
— Я не... ти ж знаєш, мені байдуже, що тобі... — подобаються хлопці. Він промовляє лише наступні слова, бо не хоче, щоб хтось підслухав. Це було б дуже погано для Ремуса. — Просто... Том був повним ідіотом.
— Мерлінові яйця, Сіріусе. Минуло два роки, — роздратовано каже Ремус. — Том не був ідіотом. Ти просто ненавидів його без причини.
— Була причина! — кричить Сіріус. Він несе якусь нісенітницю, але це не має значення, бо Ремус ще не сказав йому, хто саме йому подобається. А Сіріус повинен знати. Сіріус мусить схвалити, бо він піклується про Ремуса, а Ремус мусить мати певні стандарти. — Він був з Рейвенклову. І занадто високий для тебе. Це мало безглуздий вигляд, чесно кажучи. І він поводився так, ніби володіє цією клятою школою. Том був підлабузником, Муні. Ти заслуговуєш на краще.
— Справді? — Ремус кидає виклик, очі палають. Сіріус його розлютив.
У нього паморочиться голова. Розлючений Ремус такий... чудовий. Це ж просто. Сіріус міг би сперечатися з ним цілий день, щодня. Йому мало. Вогонь в його очах, те, як напружується шия, як пульсує жилка на лобі. Злий Ремус до біса гарний.
— Так, ти заслуговуєш, — наполягає Сіріус. — Ти міг би отримати кого завгодно!
Ремус сміється.
— Я не можу, і ти це знаєш. Ти знаєш, чому не можу. Я просто... блять. Сіріусе. А знаєш що? Я надто п'яний для цього.
Він розвертається, щоб піти, і серце Сіріуса завмирає.
— Ні. Зачекай, Муні. Стій!
Він переслідує його. Просто. Він біжить за ним, бо йому подобається сердитий Муні, тільки коли той кричить на нього. Якщо він піде... Сіріус не зможе. Він просто не зможе. Тому він біжить за своїм другом. Сповільнюється поруч з ним.
— Ти не сказав, хто тобі подобається, — каже він тихим голосом.
Ремус дивиться на нього таким поглядом, що Сіріусу хочеться вчинити щось нерозумне. Може, зістрибнути зі скелі?
— Ти просто неймовірний, Гультяю.
Сіріус знизує плечима, бо вони знають його. Він і його проблеми. Він і його характер. Його нездатність робити щось правильно. Існувати, не дратуючи людей і не ламаючи щось. Він — ходяча катастрофа, з нульовою емоційною зрілістю. Бо його мати роками керувала ним і піддавала Круциатосу. То чого ж чекає Ремус?
— Це лише я, Муні, — каже Сіріус. І в цих словах так багато чого. Усе, що Ремус знає про нього. Усе, через що він мав би зненавидіти його, але не зненавидів. Ремус бачив найгірше в Сіріусі, але він все одно залишився.
Ремус знає. Ремус бачить. Ремус, з незрозумілих причин, приймає, залишається і піклується. Це майже занадто для Сіріуса.
Ремус зупиняється. Дивиться на нього так, що шкіру обпікає, пальці сіпаються. А потім вони обіймаються, і все знову добре. Сіріус удома. З ним усе гаразд, і з Ремусом усе гаразд. І більше нічого не має значення.
####
Джеймс дає Ремусу один день. Він вважає, що це розумно, адже вони спалили його ліжко ввечері четверга, і воно досі не відремонтоване. Після вечірки їм довелося пустити в дію всі чотири мізки, щоб знайти рішення так, щоб ніхто не дізнався. Вони встигли до вечора суботи, тож Джеймс подумав, що, можливо, Ремус дасть йому пояснення.
Натомість він знову встряв у абсурдну сварку з Сіріусом через светри. Сварку, яка так і залишилася невирішеною, бо Ремус здався в ту мить, коли Сіріус витягнув плитку шоколаду і помахав нею перед ним. Потім вони згорнулися калачиком на щойно воскреслому ліжку, узявши кожен по книжці, і читали годинами, а голова Сіріуса лежала на колінах Ремуса.
Пітер витріщався на них, ніби не вірячи своїм очам. Джеймс лише знизав плечима.
І все ще, Джеймс чекав. Він дав Ремусові суботній вечір і недільний ранок. Це багато часу, подумав Джеймс. Час, який Ремус використав не з розумом. І ось. Настав недільний день, і Джеймсу не залишилося нічого іншого, як розшукати Ремуса в бібліотеці.
Він залишив Сіріуса з Пітером, який покликав його на партію в шахи. Це триватиме деякий час, тому що обидва дуже добре вміють грати й ненавидять програвати. У Джеймса є час, щоб спокійно поговорити з Ремусом.
Його друг-вовкулака сидить за великим столом, згорбившись над книжками. Джеймс помічає, що Ремус одягнений у светр, який Сіріус узяв у нього в четвер увечері. Він майже впевнений, що той не поправ його.
— Ремусе, — вітається Джеймс, опускаючись на стілець поруч із ним. Він ставить лікоть на стіл і спирається підборіддям на руку. — Ти нічого не хочеш мені сказати?
Ремус довго дивиться на нього. Кліпає.
— Говори конкретніше, Джеймсе.
— Чому ти тусувався з Реґулусом на вечірці?
Чи достатньо це конкретно? Джеймс чомусь хвилюється, і йому важко тримати себе в руках. Його реакція може бути трохи надмірною. Але він не знає, чому. Тож просто мириться з цим.
Ремус зітхає, потім знизує плечима.
— Він староста. У нас був хороший патруль у поїзді, і я...
— Ремусе, — Джеймс не може повірити, що намагається втягнути його в це лайно.
— Гаразд, — каже він, визнаючи поразку. — Він хотів цигарку.
Джеймс кліпає. Він якось одночасно здивований і не здивований, що Реґулус курить. Він знав, бо бачив це. Але він також подумав, що, можливо, то був вплив Ремуса, а не те, що Реґулус хотів цигарку. Здається, обидва брати Блеки мають щось на кшталт залежної риси характеру. Гм.
— Відколи це ти куриш з Реґулусом Блеком? — Джеймс не хотів, щоб це прозвучало так різко, але вийшло так.
— Джеймсе, чому ти насправді це запитуєш? — питає Ремус, дивлячись на нього поглядом, який означає «я не жартую».
Чому він насправді це запитує? Джеймс не знає. Він справді не знає. Таке відчуття, що Ремус був близький з Реґулусом. Щось розповідав. І Реґулус не погрожував його розчленувати. Реґулус не скривдив його. Не відштовхнув його.
І хоча Джеймсу з незрозумілих причин подобається злість Реґулуса (він мало не помер, коли той з чарівною паличкою в руці виголосив безжальне «це було попередження»), Джеймс хотів би, щоб хлопець підпустив його ближче. Хоча б раз.
Йому потрібні відповіді. Він хоче знати, що сталося з Реґулусом. Чи втік він з дому. Чи можна його забрати звідти. Джеймсу необхідно знати, чому він торкався його обличчя в Лікарняному крилі.
Чому?
Що це означає?
Він не може запитати про це Ремуса. Він не може сказати Ремусу, чим займається. Копається у пошуках відповідей, яких ніколи не знайде їх.
Тож він іде шляхом, який, він упевнений, відволіче друга.
— Ти ж знаєш, що Сіріус збожеволіє, якщо дізнається, що ти зблизився з Реґулусом, — каже Джеймс.
Ремус нахиляє голову, у його очах спалахує суворість.
— Сіріус мені не начальник.
Джеймс пирхає.
— Облиш, Муні. Ти знаєш, що це не так.
Ремус деякий час мовчить. Довше, ніж Джеймсу комфортно. Він хоче якось заповнити тишу. Хоче щось сказати. Але розуміє, що іноді Ремусу потрібно, щоб він зачекав. Тож Джеймс змушує себе набратися терпіння. Він кладе руки під стегна, щоб не соватися, хоча його взуття продовжує підстрибувати на підлозі.
— Річ ось у чому, Джеймсе, — каже Ремус. — Реґулус неймовірно хотів цю цигарку. Це було очевидно, бо він був п'яний. Якби я йому не дав, він би пішов просити у когось іншого, а Реґулуса Блека не дуже люблять у цій школі.
Джеймс киває, бо все це правда. У цьому є сенс. Але все ж таки.
— То ти... думав, що краще ти, ніж хтось інший? Я... чому?
— Бо він молодший брат Сіріуса, Золотороже, — каже Ремус, наче це все пояснює.
— Ми ненавидимо брата Сіріуса, — невпевнено відповідає Джеймс. — А хіба ні?
— Так, але ми також наглядаємо за ним.
Джеймс відкриває рота. І знову закриває. Він не знає, що сказати. Це нова інформація для нього. Він... ну, він збентежений, але йому також цікаво.
— Правда?
— Так, Джеймсе. Бо Сіріус ненавидить Реґулуса, але він помре, якщо з ним щось станеться. Ти знаєш, що йому не байдуже. У глибині душі. Йому все ще не байдуже. Йому боляче.
І що ж. Справді. Ремус має рацію. Тепер, коли він це сказав, Джеймс розуміє, що це правда. Як щось, що він завжди знав, просто... не звертав уваги.
— Так, — каже він, розслаблено відкидаючись у кріслі. — То ти був милий з ним заради Сіріуса.
— Так.
— Зрозумів.
Джеймс відчуває таке полегшення, що мало не хихикає. Ремус не фліртував з Реґулусом. Тут немає ніякої таємниці... стоп, що? Блять. Джеймс мало не падає зі стільця. Це те, про що він хвилювався?
Виявляється, так. Мерлінові яйця, у Джеймса набагато більші проблеми, ніж він думав, якщо він ревнує до Ремуса. Ремус, з усіх людей. Ремус, який обертається навколо Сіріуса, мов планета навколо своєї зірки.
— Що я хочу знати, — недбало каже Ремус, прориваючись крізь туман у Джеймса в голові. — Це те, чому тебе це настільки хвилювало, Джеймсе.
— Немає причини.
— Джеймсе.
— Га?
— У тебе є рівно хвилина, щоб сказати мені, що твоя закоханість, якої ти хочеш позбутися, не до Реґулуса Блека, — каже Ремус, відкидаючись на спинку стільця. — Інакше я особисто розколю твій мозок, щоб екзорцизмом вигнати з нього це абсолютне божевілля.
Джеймс не знає, що таке екзорцизм. Але він знає, що Ремус не жартує. Він до біса розумний. Спостережливий.
— Річ не в цьому, — відповідає Джеймс. Це... ну. У цьому, але також Джеймс вважає, що тут відбувається щось інше. Він цікавиться Реґулусом, і небезпідставно. Він думає, що Реґулус щось приховує, і це може бути щось, що змінить усе.
Брови Ремуса торкаються лінії його волосся.
— Муні, — повільно промовляє Джеймс. — Якщо я скажу, що підозрюю, що з ним щось сталося, і хочу з'ясувати, що саме. Якщо я скажу, що думаю, що це те, що потенційно може зробити Сіріуса щасливим, ти б мені повірив?
Ремус випростовується, нахиляючись уперед.
— Продовжуй.
— Я... я не хочу нічого казати, бо якщо я помиляюся, це тільки завдасть Сіріусу більшого болю. Я просто... намагаюся все з'ясувати. Гаразд? Я хочу, щоб ти мені довіряв. Якщо я помиляюся, то помиляюся, і це ні до чого не призведе, і Сіріус нічого не дізнається. Але якщо я маю рацію... Муні, якщо я маю рацію, це може знову звести їх разом.
Він чує різкий вдих Ремуса і розуміє, що його друг у справі.
— Чого ти хочеш?
— Мені просто треба, щоб Реґулус поговорив зі мною, — серйозно каже Джеймс. — Ну що. Є ідеї?
Ремус гмикає.
— Цигарки.
Ось як Джеймс опиняється під плащем-невидимкою, хапає мапу і вислизає зі школи до Гоґсміду, пізніше того ж вечора. Ремус знає — бо Сіріус казав йому, — що на краю села є похмурий паб, де продають маґлівські цигарки. Саме туди йде Джеймс.
Він знає кожен куточок Гоґсміду як свої п'ять пальців. На п'ятому курсі, найгіршому році життя Сіріуса, вони майже щоночі разом тікали з замку, щоб випити з Розмертою. Вона знала, що вони порушують правила, але бачила, що з Сіріусом щось не так. Вона бачила наскрізь його кокетливі посмішки та легкі жарти й дозволяла їм випити з нею. Джеймс підозрює, що вона думала так само як Ремус про Реґулуса — краще там, з нею, ніж деінде з неприємною компанією. Джеймс безмежно вдячний їй.
Але сьогодні він не йде до «Трьох мітел». Він проходить повз них, надійно сховавшись під плащем-невидимкою, і прямує на околицю міста.
У пабі темно, тож Джеймс не бачить, чому підлога така липка. Так краще, бо Джеймс упевнений, що його б знудило, якби він це побачив. Сховавшись у кутку, він стягує плащ і ховає його під одяг. Він надягнув шкіряну куртку Сіріуса, сподіваючись, що в ній менше буде схожий на студента.
Він сідає за бар і замовляє віскі. Пити — не найкраще рішення, коли йому завтра до школи, але він сумнівається, що тут узагалі подають вершкове пиво. Якщо він випʼє лише одне, з ним усе буде гаразд.
Чоловік подає йому і без жодного слова ховає монети в кишеню. Джеймс натягує свою найзневажливішу посмішку — яка, як він усвідомлює, зовсім не така вже й зневажлива, — і каже:
— Я чув, що у вас є цигарки на продаж. Дві упаковки.
Чоловік робить паузу, дивиться на нього. Джеймс упевнено дивиться у відповідь. Це він уміє. І це спрацьовує.
— Дайте мені хвилинку.
Він зникає за барною стійкою. Джеймс повільно потягує віскі. Невдовзі бармен повертається, тримаючи в руках дві пачки сигарет, які він бачив у Сіріуса. Оплата проходить легко, і ось так просто Джеймс має те, що йому потрібно, щоб заманити Реґулуса в розмову.
Смішно, що йому довелося зайти так далеко, щоб просто змусити хлопця заговорити з ним. Але Джеймс трохи насолоджується цим. Тим, що Реґулус не одразу ним зацікавився. Що йому потрібно для цього попрацювати.
Джеймс сповзає з табуретки й прямує до туалету, щоб накинути плащ-невидимку і піти. Однак, виходячи, він наближається до кабінки, де двоє чоловіків туляться один до одного, і вловлює їхню розмову. Це зупиняє його на його шляху.
— …напасти на Ліверпуль, щоб відправити повідомлення. Ми набираємо обертів. Швидко набираємо прихильників, — каже один з них. — Темний Лорд милостивий до тих, хто допомагає справі.
— Яка це має бути допомога?
Джеймс підходить ближче, затамувавши подих. Чоловік, який займається вербуванням, відповідає:
— Перше завдання — це, звісно, випробування. Нам не потрібні слабаки, які не здатні витримати якоїсь справи.
Другий сіпається на своєму місці.
— Я не збираюся нікого вбивати.
— Не терпиться, так? — сміється вербувальник. — Розслабся. Ніхто нікого не вбиває. Потрібно просто залякати. Розпушити пір'ячко. Мені потрібен доступ до залізничного вокзалу Ліверпуля. Міністерство взяло під охорону місця, де останнім часом збираються маґли. Прибери їх.
— Ніхто не помре?
— Люди постраждають, — каже вербувальник. — Але ми їх не вбиватимемо. Поки що ні.
Джеймса нудить. Жовч підступає до горла, і він знає, що якщо зараз же не забереться звідси, то зробить якусь дурницю. Щось, за що його вб'ють. Це неправильно — він повинен попередити когось, щоб ті захистили маґлів на залізничному вокзалі Ліверпуля.
Спроба битися з цими двома прямо тут і зараз нікому не допоможе. Джеймс добре б'ється на дуелі. Він до біса вправний у цьому, йому це відомо. Але ж він ще дитина. І хоч як йому не хотілося грати в героя, у глибині душі Джеймс знає, що правильніше за все — залишатися в тіні. Так він рятує життя, — каже він собі.
От тільки Джеймс не знає, коли вони планують атакувати. Його коліна тремтять, і він рясно пітніє, але Джеймс змушує своє тіло залишатися. Послухати.
— Гаразд, — погоджується чоловік, якого вербують. — Коли?
— У годину пік завтра вдень.
Джеймс вибігає з пабу так швидко, що перечіпляється через кілька стільців. Хтось здивовано зойкає, але він не зупиняється. Він щосили хапає плащ і біжить.
Він не зупиняється, доки не добігає до Медових Руць. Тут він змушений сповільнитися, щоб не розбудити власника, який живе нагорі, над крамницею. З серцем, що калатає, Джеймс знаходить потайний хід і спускається вниз у прохід назад до Гоґвортсу. І тоді він знову біжить. Проноситься тунелем, наче диявол у нього на хвості, бо, відверто кажучи, так він і почувається.
Вибігає з тунелю і спотикається. Мапу ледь не розриває навпіл від того, як швидко він витягує її з кишені.
— Урочисто присягаюся не затівати нічого доброго! — каже він. Потім знову біжить, слідуючи за картою, щоб уникнути патрулів, і знаходить шлях до кабінету Дамблдора.
Ґарґулья дивиться на нього, кам'яна й урочиста. Джеймс намагається вдихнути повітря. Його легені палають, і він відчуває легке запаморочення. Кінчики його пальців поколює через адреналін.
— Я не знаю пароль, — задихаючись, каже він Ґарґульї, його голос ледь чутно хрипить. — Але якщо ти не впустиш мене поговорити з Дамблдором, загинуть люди, — його голос зривається, а з ока витікає сльоза. — Будь ласка.
Ґарґулья ворушиться. Джеймс захлинається риданням полегшення і кидається сходами вгору ще до того, як камінь закінчує рух. Його ноги кричать йому, щоб він заспокоївся, дав їм перепочинок. Але він не зупиняється, а летить сходами вгору крізь біль у м'язах і піт, що стікає по спині.
Кабінет Дамблдора такий самий, як і завжди, хоча Джеймс не може сказати, що бував тут часто. Так, він часто потрапляє в неприємності, але з ними завжди розбирається Макґонеґел. Вона викликає їх до свого кабінету, сварить, робить зауваження. Іноді вона дає їм печиво замість цього. Єдиний раз, коли Джеймс прийшов сюди, був після нерозумного розіграшу Сіріуса. Той, що мав би їх розлучити, але зрештою зблизив.
Він пам'ятає, як сидів тут і слухав, як Сіріус ридав і розповідав Дамблдору, що він пив, бо не знав, як інакше вгамувати біль. Про те, що він не думав. Він майже не був там. Він промовив слова, дав Соплівіусу їх підслухати, але насправді не збирався того робити. Він не хотів цього. Він плакав і кусав нігті.
Він пам'ятає, як Сіріус ненавидів себе так сильно, що не міг зустрітися з Ремусом поглядом, коли той прийшов до кабінету.
Він пам'ятає, як Дамблдор сказав Сіріусу, що йому треба піти до Поппі після зібрання, тому що той завдав собі шкоди, коли усвідомив, що зробив. Він узяв з Соплівіуса обіцянку, що той нікому не розповість.
Джеймс пам'ятає, як Ремус розривався між гнівом через зраду і болісним розумінням того, що Сіріус зробив це не для того, щоб завдати йому болю, а для того, щоб завдати болю собі, бо його демони взяли гору над ним. З їхнім другом відбувалось щось дуже погане, а вони не змогли допомогти впоратися з цим, тому йому стало гірше настільки, що він поставив під загрозу чиєсь життя.
Ремус майже одразу пішов до Тома за розрадою та порадою. Він вийшов з кабінету Дамблдора, не озирнувшись, а Сіріус був настільки розбитим, що Джеймс попросив Еффі та Монті приїхати до Гоґвортсу, щоб допомогти йому.
Він пам'ятає, як Сіріус благав, щоб його виключили. Сіріус стояв на колінах перед його батьками й казав, що не вартий їхнього часу. Перепрошував за те, що «заплямував Джеймса» своєю дружбою. Джеймс не витримав. Він теж лежав на підлозі й плакав разом із Сіріусом. Благав його зрозуміти, що люди роблять помилки. Те, що він зробив, не було добре, але навряд чи то був кінець їхньої дружби. Джеймс любив Сіріуса. Усього. Його погані та темні частини теж.
Він пам'ятає, як Ремус плакав у ліжку Джеймса щовечора протягом тижня, бо не міг залишатися з Томом, не в Рейвенкловській вежі. А Том не розумів його. Не до кінця. Том не знав, що Ремус був вовкулакою. Він не міг знати. Ремус ніколи не хотів йому про це казати. Тож саме Джеймс обіймав його, коли той плакав, і питав, знову і знову, чому Сіріус так з ним вчинив. Чому він. Чому Сіріус.
Він пам'ятає місяці, які пішли на те, щоб пережити це. Повільно, але правильно. Джеймс пробачив Сіріусу одразу, але Ремус опирався. Джеймс не наполягав. Сіріус чекав. Ремус працював над цим. День за днем. Дрібними кроками. Великими кроками. Сіріус показав Ремусові, що любить його і що він засвоїв урок.
Він пам'ятає, як Ремус нарешті зрозумів глибину травми Сіріуса. Як йому було боляче. Наскільки жахливими були речі, що сталися з ним на Площі Гриммо. Це не виправдовувало його вчинок, але так його контекст ставав зрозумілим. Це заповнило прогалини й допомогло Ремусу зрозуміти, що він не єдиний, кому довелося мати справу з чимось важким. Можливо, Сіріус і не перетворювався на вовка кожного повного місяця, але він жив з постійним тягарем тортур від рук власної матері кожного дня.
Він пам'ятає день, коли Ремус пробачив Сіріусові, і вони поговорили. Це був перший тиждень шостого курсу. Він спостерігав за ними на карті, в астрономічній вежі, цілу ніч. Вони повернулися лише на світанку. Джеймс підозрює, що саме тоді все змінилося для них, або принаймні тоді Ремус усвідомив, що насправді відчуває до їхнього друга, хоча він ніколи не питав про це.
Сіріус не плакав відтоді, як стався розіграш. Не проронив жодної сльозинки. Якщо бути до кінця чесним, Сіріус ніколи не плакав по-справжньому і до того. Він плакав з Джеймсом. Наодинці. Але не перед іншими. Ніколи перед іншими. Це було свідченням того, наскільки розбитим він був, що не зміг утримати це в собі того дня.
Ох. Джеймс пам'ятає. Він ніколи не забуде.
— Містере Поттер, — каже Дамблдор, заходячи до кабінету через маленькі двері ззаду, які, як підозрює Джеймс, ведуть до його кімнати. — З вами все гаразд?
І Джеймсу хочеться плакати. Він хоче зламатися. Але не може. На кону — багато життів. Тож він робить сильний вдих і дивиться Дамблдору в очі.
— Сьогодні ввечері я був не в школі. Ходив до пабу в Гоґсміді. Я підслухав розмову двох чоловіків про Темного Лорда. Вони планують напад.
Він мусить зупинитися, перевести подих. Дамблдор пильно стежить за ним, але чекає. Вірячи, що Джеймс розповість те, що йому потрібно.
— Залізничний вокзал Ліверпуля. Завтра вдень, у годину пік. Один з чоловіків розбереться з вартою. Вони сказали... він сказав, що це залякування. Попередження. Темний Лорд повстає, і все більше людей приєднуються до нього щодня.
Джеймс проводить руками по волоссю.
— Зупиніть їх. Будь ласка.
І тоді він падає. Його тіло не витримує, тому що він сильний, молодий і здоровий, але він щойно пробіг увесь шлях від краю Гоґсміду до кабінету Дамблдора. У його руках уперше були справжні людські життя, і що він знає про те, як бути героєм? Йому лише вісімнадцять! Це жахливо — усвідомлення того, що одна помилка з його боку може призвести до смертей. Він не хоче такої відповідальності. Але якщо не він, то хто? Хтось повинен. Ця війна, що назріває, про яку він чув, коли батьки шепотілися... що ж. Війну не виграють люди, які стоять осторонь і нічого не роблять.
І все ж. Джеймс до біса виснажений і пригнічений, тож опускається на підлогу.
Дамблдор швидко рухається, вигукуючи накази своїм портретам. Він дістає чарівну паличку і викликає Патронуса, якого відправляє Ґодрик зна куди й до кого. Але це вражає. Джеймсу треба навчитися робити це, коли він не буде в шоку.
Джеймс лежить на підлозі, стримуючи сльози та намагаючись нормально дихати. Дамблдор рухається біля нього, і звʼязується з кимось через камін. Джеймс не чує, що він каже, але це не має значення. Дамблдор бере на себе відповідальність. Він щось робить.
Він збирається зупинити напад.
Джеймс відчуває полегшення, і йому вдається трохи заспокоїти дихання. Він витирає сльози з обличчя, коли двері до кабінету відчиняються і всередину заходить Макґонеґел. Вона бачить Джеймса на підлозі й здригається.
— Поттере! З вами все гаразд? — вона присідає біля нього, допомагає йому встати. Підводить його до крісла і починає заварювати чай. — Потрібна допомога мадам Помфрі?
Джеймс хитає головою.
— Нi. Усе гаразд. Я в порядку.
Макґонеґел наливає йому чашку чаю, а тоді повертається до Дамблдора.
— Албусе! У хлопця шок. Тобі слід було покликати Поппі.
— Цей молодий чоловік щойно врятував незліченну кількість життів, Мінерво. Він не хотів би, щоб я затримувався, — каже він. Потім переводить блакитні очі на Джеймса і запитує: — Правда ж?
Він люто хитає головою.
— Так, сер. Звісно. Зупинити атаку — найважливіше.
Макґонеґел дивиться на нього дивним поглядом, але киває.
— Дуже добре. Албусе, тобі щось потрібно?
Дамблдор обходить свій стіл і сідає на стілець. Фенікс на своєму сідалі спить. Джеймс розуміє його. Він теж дуже втомився. Дамблдор ставить Макґонеґел кілька запитань, а потім дає їй вказівки зв'язатися з кількома людьми, про яких Джеймс ніколи раніше не чув.
— Містере Поттер, будь ласка, випийте чаю, — каже вона. — Боюся, мені доведеться зняти п'ятдесят балів з Ґрифіндору за те, що ви втекли зі школи посеред ночі.
Джеймс здригається, але киває. Він вважає, що це справедливо. Не те щоб Ґрифіндор вигравав Кубок Гоґвортсу хоч одного разу відтоді, як він пішов до школи. Усі змирилися з тим, що поки він і його друзі тут, це безнадійна справа. І все ж таки, це боляче.
Доти, доки Макґонеґел злегка не посміхається і не додає:
— І додайте Ґрифіндору сто п'ятдесят балів за надзвичайну стійкість і хоробрість, які ви продемонстрували сьогодні.
З цими словами вона спускається сходами вниз і знову залишає його наодинці з Дамблдором. Джеймс посміхається. У Сіріуса буде серцевий напад, коли він почує, що Макґонеґел усміхнулася йому. Йому ніколи не вдавалося цього досягти, хоча не через брак спроб. Усім добре відомо, як Сіріус обожнює їх професорку Трансфігурації.
— Містере Поттер, — каже Дамблдор. — Джеймсе. Дозвольте мені називати вас Джеймсом?
Він ошелешено киває.
— Звісно, сер.
— Джеймсе, ти сьогодні зробив дещо дуже дивовижне, — каже Дамблдор. — Розповіси мені, як це сталося?
Джеймс нахиляє голову. Вагається. Він не збирається розказувати про мапу чи плащ. Або причину, чому взагалі опинився в тому пабі. Але він також розуміє, що Дамблдор просить бути ввічливим. Він може вимагати пояснень, і Джеймс не матиме іншого виходу, окрім як дати їх.
— Ну, я пішов до цього пабу...
Джеймс розповідає йому історію, прикрашаючи деякі місця і зберігаючи в таємниці карту і плащ. Він каже, що сидів одразу за двома чоловіками, а не стояв поруч. Каже, що використовував заклинання, щоб покращити свій слух. Він каже, що був там, щоб купити алкоголю, але пляшка розбилася, коли він божевільно поспішав повернутися. Дамблдор не перепитує. Йому, здається, байдуже.
Коли він закінчив, Дамблдор довго дивився на нього, перш ніж заговорити.
— Я вражений, що ти знав, що треба зберігати спокій, щоб зібрати якомога більше інформації. Ти вчинив правильно. Як я вже казав Мінерві, ти сьогодні врятував багато життів, Джеймсе.
— Дякую, сер, — каже він, трохи ошелешений компліментом Дамблдора.
— Як я розумію, ти хочеш приєднатися до програми підготовки аврорів, коли закінчиш школу, — каже Дамблдор.
— Так, сер. Я думав стати професіоналом у квідичі, але поговорив з Френком Лонгботтомом. Я розумію, що ситуація набагато гірша, ніж здається на перший погляд, сер. Я хочу допомогти, — каже Джеймс. — І Сіріус теж.
Дамблдор киває.
— Дуже благородно. Дуже хоробрий вчинок. Але боюся, що програма аврорів має вже не таку добру славу. Мiстер Кравч бореться з цим. А Аластор Муді не має можливості належним чином тренувати своїх людей. У Волдеморта є шпигуни в Міністерстві. Він має там вплив. Це вже не найкращий спосіб протистояти.
Слова впали на нього, мов відро крижаної води. Тому що Джеймс хоче битися. Він хоче захистити маґлів і маґлонароджених. Він хоче протистояти таким людям, як Блеки, які так скривдили власну дитину, що вона не може дивитися на себе в дзеркало, не здригаючись.
Якщо бути аврором не варіант... що ж. Повинна бути альтернатива. І Джеймс прийме її. Якою б вона не була.
— Що ж нам робити, сер?
Notes:
Примітки авторки:
Одразу зазначу, що тут є розбіжності з каноном, тому я граюся з хронологією подій так, як вважаю за потрібне.
Я впевнена, що ця історія має спрацювати. Повністю усвідомлюючи, що навряд чи Джеймс був завербований в Орден так рано, але також... Дамблдор відправив Гаррі на полювання за горокраксом у тому ж віці, тож це не так вже й надумано. Чоловіка не хвилює, що його солдати занадто молоді, тому :)
Я також вигадую деякі інші речі, тому, будь ласка, не шукайте канонічної точності. Канон — це троюрідний брат, який іноді з'являється, але більшу частину року ми взагалі нічого не чуємо від нього.
А ще, СІРІУСУ ТАК ПОГАНО І ВІН ВЗАГАЛІ ЦЬОГО НЕ РОЗУМІЄ ОМҐ... <3
Дякую, що прочитали!
Chapter 7: Ми будемо героями
Notes:
Примітки авторки:
Привіт, привіт!
Тут є wolfstar і трохи, моргніть і ви пропустите, bartylus.Попередження до цього розділу:
Згадки про насильство/докази насильства
Згадки про жорстоке поводження з дітьми в минулому (Вальбурґа знову за своє)
Лайка!
Натяк на внутрішню гомофобію
Згадки війни
Chapter Text
Ранкова пошта в понеділок завжди хаотична. Голосна. Реґулус це ненавидить. Сови ляскають крилами та створюють занадто багато шуму. Листи та пакунки пурхають і з глухим стуком падають на чотири столи, часто перекидаючи чашки з чаєм або дзвенячи столовими приладами. Це його нервує.
Але він звик до цього, тому лишається незворушним. Він продовжує снідати, коли лист падає на коліна Доркас, вибиваючи з її рук тост, який вона їсть. Він не здригається, коли Еван отримує газету, і вона перекидає чай, який проливається на штани Барті, через що той схоплюється зі свого місця, проклинаючи сову Евана. Реґулус навіть не відривається від яєчні та чорної кави.
Сова матері Барті впускає листа на його тост. Він окидає її недобрим поглядом і не поспішає забирати листа, поки не висушує свої штани паличкою. Потім сідає і дивиться на лист так, ніби хоче підпалити його силою думки.
Реґулус ніколи не отримує пошти, тому не звертає уваги, коли сова впускає пакунок, який б'є його по голові, а потім відскакує на стіл і перекидає його каву. Він спостерігає за темною плямою, що розтікається, сумними очима, а потім з обуренням дивиться на сову.
Він не впізнає її. Ніколи не бачив її раніше. Вона велика і добре доглянута. Пір'я у неї блискуче, без прогалин. Розумні очі спостерігають за ним, імовірно, чекаючи на ласощі, яких вона не отримає. Не після того, як розлила каву.
— Чия ти? — бурмоче він собі під ніс, крутячи пакунок у руках. Він маленький і легкий. Трохи незграбно загорнутий у простий коричневий папір.
Він підносить його до вуха і трохи трясе, але всередині нічого не трясеться. Гм.
Реґулус починає здирати паперову обгортку, перш ніж його мозок устигає за його діями, і його руки застигають. Він не знає, хто його надіслав, і що всередині. Це може бути якийсь розіграш. Це може бути... що це може бути? Єдині люди, що могли б захотіти йому щось надіслати, сидять поруч з ним, усі відволікаються на свої листи або, у випадку Евана, на «Щоденний пророк».
Це може бути з дому, але малоймовірно. Мати ніколи раніше нічого йому не надсилала. Вальбурґа Блек не з тих, хто надсилає дітям подарунки-сюрпризи. Вона купує йому речі. Більше речей, ніж йому потрібно. Вальбурґа одержима бажанням дати Реґулусу все найкраще — гляньте тільки на колекцію мітел, яку він зібрав за останні кілька років. Наче вважає, що купуючи йому різне лайно, вона компенсує брак усього іншого.
З Сіріусом це ніколи не спрацьовувало — його не цікавили матеріальні речі. Він від усього відмовлявся і влаштовував істерики, які закінчувались тим, що йому було боляче. Або він голодував. Або і те, і інше. З Реґулусом це теж не спрацьовувало, але він розумніший. Завжди таким був. Тож він знає, що треба дякувати та кивати, коли йому дарують подарунки, і Вальбурґа здебільшого не стоятиме на його шляху. От тільки її подарунки завжди приходять у спеціальні дні. Його день народження. Різдво. За день до повернення до школи. Вальбурґа Блек не є спонтанною жінкою. А Оріон і дихнути не може без дозволу дружини, тож очевидно, що це не від нього.
Реґулус мав би бути більш стурбованим, але правда в тому, що йому просто цікаво. Якщо хтось розігрує його, він з великим задоволенням піддасться, а потім спланує помсту.
Йому цікаво і він хоче побачити, що в цьому маленькому несподіваному подарунку, який він отримав. Тільки не зараз.
Реґулус кладе пакунок до кишені, не відкриваючи його.
— Ого, — раптом вигукує Барті. — Що з ним сталося?
— Га? — Реґулус підіймає очі, простежуючи за поглядом Барті. У легенях не залишається повітря.
Джеймс приходить на сніданок з запізненням. Нічого страшного. Усі іноді спізнюються на сніданок. Але він... Джеймс має такий вигляд, ніби встряв у бійку з банші та програв. Він розпатланий і йде так, ніби його ноги не можуть його нормально тримати. У нього пригнічений вигляд, а на щелепі починає розквітати синець. Прямо там, де Реґулус торкнувся його в Лікарняному крилі.
— Має лайновий вигляд — коментує Барті, що змушує Реґулуса скоса глянути на нього. — Я не знав, що Поттер може мати лайновий вигляд.
Реґулус нагадує собі, що йому треба дихати.
Доркас дивиться на Барті з задумливим виразом обличчя. І Реґулус це чудово розуміє, бо з яких це пір Барті помічає, який вигляд має Джеймс? Еван відклав газету і мружиться на Поттера, стиснувши губи від занепокоєння, хоча Реґулус підозрює, що річ не стільки в стані Джеймса, скільки в тому, що Барті це помітив. Барті, здається, уловив дивну атмосферу і повертається до читання листа матері.
Реґулусу вдалося вдихнути та видихнути, не виставивши себе дурнем. Тепер його пріоритетом є взяти себе в руки, щоб залишитися на місці, замість того, щоб, як за помахом чарівної палички, побігти допитувати всю школу, щоб з'ясувати, що трапилося. Щось відбувається, і Реґулусу не подобається те, що він не знає, що саме.
Спочатку його руки, тепер це. Хтось робить Джеймсу боляче? Що ж, це нерозумно. Хтось явно робить боляче Джеймсу. І Реґулус збирається вбити їх. Повільно. Дуже боляче. Він збирається затягнути це і насолоджуватися.
Реґулус обводить поглядом Зал. Ніхто не видається винним чи задоволеним. Люди мають трохи шокований вигляд. Голови повертаються, щоб побачити, як Джеймс підходить до ґрифіндорського столу і сідає поруч із Сіріусом.
Реґулус дивиться, як Сіріус метушиться біля Джеймса. Він бере його обличчя в руки та повертає туди-сюди, увесь час розмовляючи з ним. Джеймс усміхається, каже щось у відповідь. Сіріус оглядає синець, підходячи так близько до обличчя Джеймса, що вони могли б поцілуватися. І все ж, Джеймса на сто відсотків не турбує близькість чи дотики Сіріуса.
Реґулус стискає руку в кулак. Так міцно, що йому боляче. Він мав би відвести погляд. Але Джеймс здається таким... утомленим. Переможеним. Ніби його світло трохи потьмяніло. І він ненавидить це. Більше, ніж ненавидить його і себе за цю дурнувату довбану закоханість, Реґулус ненавидить те, що змусило світло Джеймса потьмяніти.
— Думаєш, його хтось кинув? — запитує Доркас.
— Ні, — різко каже Реґулус. — У нього синці. Він побився.
Доркас нахиляє голову, її коси спадають на плече.
— Звідки ти знаєш?
Реґулус розгублений, роздратований і, відверто кажучи, трохи не в собі, тому необережний. Він необережний зі словами. Зі своїм виразом обличчя.
— Синець на щелепі. Там, де Сіріус його торкається.
— Гм, — каже Доркас.
Еван звужує очі на Реґулуса.
— Чому ти звучиш так дивно?
Реґулус негайно випростується. Він справді звучить трохи роздратовано. Що справедливо, адже хтось робить Джеймсу боляче, і це не він. Йому це не подобається. І все ж таки. Його друзі не повинні дізнатися. Трясця. Йому треба забиратися звідси, поки хтось не склав два і два. Салазар клятий Слизерин, він краще помре, ніж його викриють.
— Мені це подобається, — каже він, сповзаючи з лавки, щоб встати. — Прикро, що той, хто вдарив Поттера, не вдарив трохи сильніше. Шкода, що він ще на ногах.
Барті регоче.
— Ти загроза, Редже.
Прилітає запізніла сова і кидає Барті на коліна другого листа. Посмішка миттєво зникає з його обличчя, і Реґулус знає, що це від його батька. Барті не дуже добре відреагує, коли прочитає його. І Реґулус не може бути тут зараз, не тоді, коли у нього всередині все кипить, бо Джеймса вдарили, і він не знає, хто це зробив. Цього разу Еван може допомогти Барті. З листом його батька. Реґулусу просто не вистачає місця.
Реґулус різко підводиться, нахиляє голову до виходу.
— Побачимося в класі.
Доркас протестує, але він не зупиняється. Не озирається.
Реґулус відчуває, що пакунок пропалює дірку в його кишені цілий день, але у нього заняття, і він не має часу, щоб вивчити його до обіду. Сьогодні йому також важко на чомусь зосередитися, бо вся школа говорить про Джеймса Поттера і бійку, в яку він, вочевидь, устряв. З'являються нові й нові припущення, особливо тому, що ніхто не взяв на себе відповідальність за синці на його обличчі.
Реґулус роздратований. Він хоче знати, хто це зробив, щоб він міг... щоб він міг зробити їм боляче. Частина його трохи вражена, тому що Джеймс — гарний чарівник. Це факт, і не може бути навіть спроби це заперечити. Отже, його або застали зненацька, або на нього напав ще кращий чарівник. Є не так багато учнів, які могли б перевершити його. Сіріус міг би, але Реґулус знає, що Сіріус радше помре, ніж зробить боляче Джеймсу.
Він усміхається, а потім розуміє, що вголос сміється з власних думок посеред уроку заклинань, і панікує. Він не приховує свої емоції, і це дуже по-дурному. Йому треба взяти себе в руки, поки ніхто не помітив.
— Гей, що з тобою, бляха, таке? — запитує Барті пошепки. Сьогодні вони сидять за однією партою. Реґулус не може згадати чому. Зазвичай Барті сидить з Еваном, але сьогодні той сидить перед ними з дівчиною Ґрінґрасс.
Він хмуриться на Барті, а потім знову дивиться в бік передньої парти.
— Ні, — каже Барті. — Зі мною це не спрацює, Редже. Ти сьогодні весь день якийсь дивний. Дивніший, ніж зазвичай.
— Справді? — Реґулус хмуриться. Він крутить перстень на середньому пальці, щоб кудись діти свої руки.
Барті опускає очі, а потім шокує Реґулуса, поклавши свою руку на його руку, стискаючи його пальці. Реґулус настільки розгублений, що не знає, що робити. Як реагувати. Він повністю застигає. Він ледве дихає.
Його друзі знають. Вони його не торкаються.
Що робить Барті?
Барті нахиляється ближче.
— Я бачив, що ти сьогодні отримав щось поштою. Це від Вальбурґи? — Він дивиться на нього пильно, серйозно. — Ти ж знаєш, я розумію. Лайнові батьки — це і моя доля.
Реґулус не може відповісти. Він дивиться вниз на їхні руки, потім знову на Барті, намагаючись донести до нього, що його мозок не перестане замикатися, поки Барті не припинить його торкатися.
Минає мить, перш ніж Барті розуміє, що змушує Реґулуса стресувати.
— Це через те, що я тебе торкаюся, чи через те, що тебе тримає за руку хлопець?
Реґулус задихається повітрям. Його пальці смикаються під пальцями Барті. Що відбувається? Що робить Барті? Допоможіть. Реґулус не може. Він просто... не може. А ще у них урок заклинань. Він з'їхав з глузду?
— Барті, — тільки й спромігся вимовити Реґулус крізь зціплені зуби. — Якого біса?
Барті звик до Реґулуса. Його не бентежать ні лайка, ні огризання. Реґулус може вдарити його прямо зараз, а Барті сміятиметься.
— Відповідай. — і тоді Барті каже те, чого Реґулус не очікував: — Будь ласка.
І добре. Барті — його друг. Він дружить з ним багато років. Першого друга, якого він знайшов у школі, бо щойно сортувальний капелюх вигукнув «Слизерин», Сіріус почав віддалятися від нього. Барті був там, чекав за столом. Він звільнив місце для Реґулуса і відрекомендувався з широкою посмішкою.
І найголовніше. Барті знає, як Реґулус ненавидить, коли його торкаються. Він знає. Він поважає це. Він поважав це роками. Якщо Барті робить це зараз, то, можливо, тому, що йому це потрібно.
Чорт.
Що, як Барті це необхідно? Чи може він дати це йому? Він не знає. Тому що є мороз, і клітка з кістками, і як би Реґулус не хотів бути достатнім для своїх друзів... що ж. Іноді ні. Іноді не може.
І все ж таки. Він може щось зробити. Дати йому щось. Реґулус ковтає і дивиться на Барті, намагаючись перебороти дискомфорт від чужої руки, що лежить на його руці.
— Я не люблю, коли мене торкаються, — тихо каже Реґулус. — Будь-хто.
Рука Барті миттєво зникає, але він залишається поруч.
— Круто.
Реґулус витримує погляд Барті. Тепер, коли його не торкаються, він знову врівноважений. Зібраний. Він не здригається, коли Барті нахиляється ще ближче. Це божевілля, думає Реґулус. Барті втратив голову. Він завжди був трохи нерозважливим, трохи божевільним. Але це? Цілком новий рівень.
Вони знаходяться в самому кінці класу заклинань, тож ніхто їх не побачить, якщо не обернеться, щоб подивитися. І все ж. Реґулус не розуміє, що Барті намагається зробити. Намагається довести. Він просто знає, що їхній урок чарів не найкращий час для цього.
Саме тоді Реґулус помічає, що Барті не дихає.
— Що з тобою, бляха, сталося? — питає Реґулус.
Але він залишається. Не ворушиться. Він відчуває тепло від шкіри Барті, так близько, як він сам. Йому хочеться відступити, але Реґулус не боягуз. Він не боягуз. Він відчуває, що Барті якось випробовує його. Він пройде випробування. Чого б це не коштувало.
Барті відступає. Просто так. Без попередження. Без пояснень. Він відкидається на спинку стільця, потім залазить у кишеню і дістає листа. Реґулус одразу впізнає почерк.
І він розуміє. Барті має рацію, що паскудні батьки — це те, з чим вони мають багато спільного в житті. Тому що батько Барті ще гірший за Вальбурґу. Вальбурґа принаймні намагається балувати Реґулуса, навіть якщо в неї це погано виходить. Бартеміус Кравч дбає лише про свій публічний імідж. І більше нічого. Його син — це або інструмент для просування його планів, або перешкода, яку треба прибрати з дороги.
— Прочитай, — каже Барті, підсуваючи листа через стіл до Реґулуса.
Він відштовхує його.
— Ні.
Барті хмуриться на нього.
— Я сказав — прочитай.
Реґулус знизує плечима.
— Я не мушу. Твій батько сказав щось дурне, і ти хочеш йому помститися.
Барті спостерігає за ним, брова починає сіпатися. У нього є така особливість, коли він нервує або боїться. До Реґулуса тільки зараз доходить, скільки, бляха, мужності треба було Барті, щоб підійти так близько. Торкнутися його руки. Барті не такий, як Доркас. Якщо він відкриває щось подібне про себе, він не зможе впоратися з цим здоровим способом.
Тому він так дивно підійшов до Реґулуса посеред довбаного уроку заклинань.
Чесно кажучи, Реґулус вважає себе розумним. Як він так довго не міг на це зважитися, він сам не розуміє.
— Він не достатньо вагома причина, Барті, — каже Реґулус.
— Що ти маєш на увазі?
— Якщо ти хочеш трахнути хлопця, зроби це для себе. Не для того, щоб помститися йому.
Тепер настала черга Барті задихатися. Він починає кашляти так голосно, що привертає увагу професора Флітвіка. Той звертає увагу класу і питає Барті, чи з ним усе гаразд. Барті з деякими зусиллями, але вдалось підтвердити, що це так. Заняття продовжується.
Погляд Евана на мить затримується на них, але Реґулус киває, даючи йому зрозуміти, що все добре.
Барті робить глибокий вдих, потім ховає в кишеню батькового листа. Постукуючи пальцями по столу, він кидає на Реґулуса косий погляд.
— Це те, що робиш ти?
Реґулус не поведеться на це.
— Я не люблю, коли мене торкаються.
— Зовсім? — голос Барті злегка здригнувся. Ледь чутно, але Реґулус не може це ігнорувати. Він не може, тому що Барті — його друг, і він дуже старається розповісти Реґулусу про те, що його лякає.
Серце Реґулуса замерзле. Жорстке, і мертве, і грубе. Навколо нього клітка з кісток. Але був час, коли цього не було. І Барті був першим, хто показав Реґулусу, що таке дружба. У ті часи, коли Реґулус не був проти обіймів, Барті був першою людиною, окрім рідного брата, яка обійняла його. Але вони виросли, і все стало складніше, бо вони хлопці, а хлопці не дуже багато говорять про почуття. У всякому разі, не Реґулус.
І ось Барті тут. Просить про допомогу, як тільки може. Реґулус не ігноруватиме його. Він не зможе.
— Ну, ні, — зізнається Реґулус. — Думаю, я міг би насолоджуватися цим, з правильною людиною.
Барті робить довгий видих. Він відкриває рот, щоб запитати ще щось. Сказати щось інше. Але Флітвік закінчує урок. Реґулус навіть не помітив, що година пройшла.
Вони мовчки збирають портфелі та виходять з класу. Еван наздоганяє їх, але перш ніж Барті повертається до себе, він дарує Реґулусу таємну, вдячну посмішку. Лише заради нього.
Реґулус закарбовує її в пам'яті.
###
У Джеймса все болить. Скрізь. У нього все болить там, де не повинно боліти. Це трохи соромно, але він нічого не може з цим удіяти. Він ледве протримався цілий день. Правда в тому, що він витримав лише тому, що Сіріус не відходив від нього ні на хвилину. Якось Джеймса тягнули коридором Сіріус і Ремус, бо його ноги просто не слухалися. Він настільки виснажений і побитий.
Він ні про що не шкодує.
Тому що вчора на дуелі з Аластором Муді Джеймс заслужив місце в Ордені Фенікса. Він такий задоволений собою, що міг би пробігти мільйон кіл навколо озера — як тільки його тіло відновиться після цього випробування. Аластор Муді — підлий дуелянт. Він також є новим захопленням Джеймса, у платонічному сенсі, «ти такий дивовижний, що я хочу бути тобою, коли виросту». Він вправно рухається. Він трохи несповна розуму, але Джеймс не проти божевілля. Особливо, коли це призводить до таких виняткових навичок.
— Ми майже прийшли, — бурчить Сіріус, практично сам несучи Джеймса сходами до їхнього гуртожитку.
Вони наодинці, на півдорозі вгору по сходах. Ремус пішов до Лікаряного крила, щоб умовити Поппі дати йому зілля, яке допоможе Джеймсу швидше одужати. Пітер у теплицях, бо він вивчає Гербологію, і заняття триває додаткову годину в понеділок у другій половині дня.
— Мені потрібна хвилинка, — хрипить Джеймс.
Сіріус зупиняється, дивиться на нього. Тоді він підхоплює Джеймса на руки, як наречену, і несе його решту шляху. Сіріус ногою відкриває двері їхнього гуртожитку, і вони разом заходять всередину.
— Бляха, Золотороже, ти важкий, — бурчить Сіріус.
Вони навіть не доходять до одного з ліжок, натомість падають на підлогу, на якій так багато розкиданого одягу, що це практично матрац.
Джеймс стогне і перевертається на спину.
— Ґодрику, змилуйся.
Сіріус хитає головою, перевертається на спину поруч із Джеймсом, так що вони опиняються пліч-о-пліч, обличчям до стелі.
— Розкажи мені все.
Джеймс посміхається, попри біль. Сіріус чекав цілий день, щоб почути подробиці, бо Джеймс не міг відкрито говорити про Орден там, де їх могли підслухати. Знаючи свого найкращого друга, свого брата, Джеймс не сумнівається, що для нього це було буквально тортурами. І все ж він покірно чекав і допомагав Джеймсу пережити день, жодного разу не поскаржившись. Гаразд, може, він і поскаржився пару разів, але Джеймс не тримає на нього зла за це.
— Я поїхав до Гоґсміду, бо Ремус наважився на це, — каже Джеймс. Він відчуває себе повним нікчемою, брешучи Сіріусу, але не може сказати йому справжню причину, чому був у селі.
Реґулус.
Джеймс запитує себе, чи той ще не викурив сигарету. Якби він усміхнувся, коли побачив їх і записку. Він хотів перевірити, але не міг зазирнути під час сніданку, щоб Сіріус не помітив. Не тоді, коли Сіріус втрачав самовладання через синці Джеймса. А в обідню перерву не встиг, бо всі запізнювалися, а Джеймс ще й був напівмертвий на ногах і все таке. Джеймс хоче думати про Реґулуса. Тільки не зараз. Він не може зараз думати про Реґулуса.
Сіріус гмикає, ніби це виправдання цілком правдоподібне, і це так. Джеймс ніколи, ніколи, ніколи не кидав комусь виклик.
— Так чи інакше, я був там, зі своїм плащем, у цьому похмурому пабі на околиці міста, — пояснює Джеймс. — І я почув, як ці двоє говорили про напад на маґлів. Це було... Я хотів зробити щось прямо тут і зараз. Але... я знав, що це буде нерозумно. Я не знав достатньо, і я думав, що в цьому були замішані інші люди, тому, просто напавши на цих двох, я насправді нікого не захистив би, розумієш? Тож я просто... зачаївся і слухав.
— Ось чому ти капітан квідичу, а я жалюгідний загонич, — жартує Сіріус. — Я б почав кидати прокляття направо і наліво.
Джеймс хихикає, а потім стогне від болю.
— Розумію.
— І що ти зробив? — підказує Сіріус.
— Я потягнув свою дупу назад до замку, як тільки отримав те, що мені було потрібно, і пішов прямо до Дамблдора. Він одразу мені повірив і почав віддавати накази своїм портретам, а потім викликав Мінні, — Джеймс усміхнувся до Сіріуса, який повернувся до нього обличчям.
Брови Сіріуса здіймаються вгору.
— Ти не казав мені, що в цьому замішана Мінні!
— Я кажу тобі зараз, — говорить Джеймс, сяючи. — Це було геніально, Гультяю. Дамблдор був такий... такий вражений. А ще він відправив Патронуса з повідомленням. Нам треба цим зайнятися. Учися так робити. А потім прийшла МакГонагалл та усміхнулася мені!
— НI.
— Так!
Сіріус одразу ж починає качатися по підлозі, завиваючи:
— Як ти міг, Золотороже? Ти ж знаєш, як я до неї ставлюся! Як ти міг украсти в мене справжнє кохання мого життя?! — він такий драматичний, влаштовує цілу істерику через одну-єдину усмішку.
Джеймс сміється, потім бурчить:
— Бля, Гультяю. Не сміши мене. Це боляче.
Сіріус зупиняється, дивиться на нього. Він обурений, і це так до біса смішно, що Джеймс ледве стримується, щоб не зареготати знову.
— Ти на це заслужив! Я не можу повірити, що ти змусив її усміхнутися тобі.
Сіріус знову падає на спину, різко розкинувши руки по боках. Його волосся розкидається підлогою, навколо голови, чорне й блискуче, відверто дивовижне як для хлопця. Сіріус надзвичайно пишається ним.
— Ти хочеш почути про дуель чи ні? — питає Джеймс, підіймаючи обидві брови, щоб підкреслити свою думку.
Сіріус переповзає через одяг, щоб знову наблизитися до Джеймса. Він янгольськи кліпає віями.
— Гайда.
Його очі блищать. Сіріус любить пригоди. Це його нерозважлива сторона, що шукає гострих відчуттів. Сторона, відповідальна за багато епічних ночей, більш ніж справедливу частку травм, але завжди добре проведений час, усупереч усьому.
Джеймс підпирається на лікоть, намагається залишатися урочистим.
— Після того, як Мінні пішла, прийшов Муді. Ну, знаєш, другий у Міністерстві завідувач Відділу аврорів.
Сіріус киває.
— Мої батьки ненавидять його майже так само, як і Кравча.
— Ну, з'являється він, так? А Дамблдор такий: «Джеймсе, ти сьогодні врятував багато життів і показав майстерність, якої ми потребуємо», а я, бляха, випендрююся, як павич, Гультяю. Уявіть собі. Дамблдор каже мені, що я маю здібності!
Сіріус енергійно киває.
Джеймс продовжує:
— Він хоче мене завербувати, так? Каже, що програма аврорів скомпрометована, бо Волдеморт має шпигунів у міністерстві, і стає все важче й важче протистояти цьому.
Очі Сіріуса блищать. Він так схвильований, що його щоки трохи порожевіли.
— Так, значить, Орден, так? Ти сам так сказав.
— Саме так. Орден Фенікса, — каже Джеймс, і його голос звучить трохи мрійливо, але хто може його звинувачувати? Це таємна організація, яка бореться зі злом. У маленького Джеймса Поттера стався б інсульт, якби він знав, що одного дня його візьмуть до Ордену його мрії. Він збирається врятувати світ! Зі своїми друзями!
— І щоб потрапити туди, треба битися на дуелі з Муді? — нетерпляче запитує Сіріус.
— Так. Це важко, Сіріусе. Він до біса крутий. Він віддубасив мене, — кривиться Джеймс. — Але ти не мусиш його перемогти. Ти мусиш лише довести, що в тебе є навички. Що ти не стоятимеш стовпом.
Сіріус підводиться, збуджено розмахуючи руками. Він теж носить каблучки. Джеймс намагається ігнорувати це, бо це нагадує йому про Реґулуса. Він не хоче думати про Реґулуса, коли він з Сіріусом.
Сіріус дивиться в підлогу, навмисне уникаючи очей Джеймса. Він знімає перстень з великого пальця, потім одягає його назад, і Джеймс упізнає нервовий тик.
— Як ти вважаєш, вони дозволять мені спробувати? — запитує Сіріус, жуючи нижню губу. — Вони й не мусять. Очевидно. Я б не дозволив собі спробувати. Я маю на увазі, я ж Блек. Але, можливо? Я був би таким вправним, Золотороже. Я б зробив усе, що завгодно.
Джеймс усміхається до нього з того місця, де він лежить на підлозі.
— Ти ж не думав, що я дозволив їм завербувати себе в організацію з боротьби зі злочинністю без однієї-двох вимог?
Очі Сіріуса стають дуже широкими, дика посмішка починає викривляти його рот.
— Я сказав, що приєднаюся лише тоді, коли вони візьмуть і тебе, — серйозно каже Джеймс. — Муді викличе тебе на дуель у неділю в Гоґсміді. І Ремуса теж. І Піта.
— Бляха, так! — Сіріус кидається на Джеймса. Джеймс крекче, бо йому боляче, але не відпускає.
Сіріус міцно обіймає його. Обидва хлопці на підлозі, заплутавшись один в одному так, що важко сказати, де починається один, а де закінчується інший. Так і має бути, бо Джеймс не знає, хто він без Сіріуса, а Сіріус без Джеймса. Вони ж брати. Найкращі друзі. Споріднені душі.
Насправді Джеймс майже впевнений, що для того, що їх поєднує, ще не придумали слова, і це добре, бо воно унікальне. Це їхнє. І це назавжди.
Ремус не змигнув оком, коли увійшов і побачив на підлозі посеред кімнати згорток Сіріуса і Джеймса. Він сідає поруч із ними, схрестивши ноги, й уважно слухає, як Джеймс і Сіріус переповідають йому всю історію.
Тепер, після того, як Сіріус почув історію, він доповнює прогалини. Ще один драматичний прояв істерики, коли Джеймс каже Ремусу, що Макґонеґел усміхнулася йому, що змушує Ремуса подивитися на Сіріуса з любов'ю, яку Джеймс хоче запакувати в пляшку і тримати в тумбочці, щоб давати її Сіріусу, коли йому снитимуться кошмари.
Якимось чином під час розповіді Сіріус пройшов до Ремуса і тепер поклав голову йому на коліна, думаючи, що його ноги все ще дуже сильно заплуталися в ногах Джеймса. Вони дозволяють йому, бо знають, що Сіріусу це потрібно. Близькість. Доторк, який не завдає болю. Тепло і любов, яких він ніколи не знав у будинку, який не міг назвати домом.
— Тож, зрозумій це, Ремусе, — каже Сіріус, дивлячись на Ремуса зі своїх колін. Ремус опускає очі, усміхаючись до нього. — У неділю ми будемо битися на дуелі з Муді, щоб нас теж прийняли до Ордену.
У Ремуса відкривається рот. Він дивиться на Джеймса.
— Справді? І мене теж?
Серце Джеймса обливається кров'ю. Через його друга. Через невпевненість на його обличчі. Непевну надію в його голосі, ніби він не може повірити, що вони йому дозволили. Серце кровоточить, бо Ремус завжди такий. Завжди думає, що він недостатньо хороший. Що він — другорядний. Ніколи не гідний того хорошого, що з ним трапляється.
Він так схожий на Сіріуса, що Джеймсу стає зрозуміло, чому вони намагаються розібратися у своїх почуттях.
— Так, Ремусе. Тебе теж, — твердо каже Джеймс. — У них не було жодних проблем з цим. Вірте чи ні, але Муді був радий, що до їхніх лав приєднався вовкулака. Вони думають, що це допомагає мати різні погляди. І я сказав їм, що ти до біса добрий у Захисті від темних мистецтв.
Щоки Ремуса багряніють. Він відкриває рота, закриває його знову. Сіріус смикає його за передню частину сорочки, щоб привернути увагу.
— Муні? Ти до біса добрий в Захисті від темних мистецтв.
Джеймс затамовує подих, бо Ремус має такий вигляд, ніби збирається щось зробити. Йому треба вийти з кімнати та дати їм простір. Але йому все болить і він справді виснажений.
— Чесно? — питає Ремус, усе ще дивлячись на Сіріуса.
Джеймс бере одне з зілля, яке приніс Ремус, і повільно підіймається, щоб сісти та випити його. Ні Сіріус, ні Ремус не звертають на нього уваги.
— Так, — каже Сіріус. Його рука все ще тримається за передню частину сорочки Ремуса. — І Ордену Фенікса до біса пощастить, що ти в них є. Гаразд?
Джеймс випиває зілля. Його серце калатає в грудях, наче це він зараз з хлопцем, який йому подобається, але серйозно. Це важливий момент. Джеймс відчуває це кістками. Якщо Ремус просто... якщо він скоротить відстань між ними, Сіріус дозволить йому. Джеймс знає.
— Гаразд, — каже Ремус. Він такий тихий, що Джеймс ледве чує його.
— Добре, — відповідає Сіріус. Потім він кліпає, дивиться на руку, що все ще смикає Ремуса за сорочку, і відпускає.
Джеймс мусить стримати розчарований стогін.
— Я втомився, Муні, — каже Сіріус. — Цілий день тягав Золоторога по школі.
На губах Ремуса з'являється легка посмішка.
— Так. І це моя проблема, бо...?
Сіріус посміхається до нього, і Джеймс ніколи не бачив, щоб ця посмішка була спрямована на когось іншого, окрім Ремуса. Він не здивований, що Ремус здається. Не кажучи більше ні слова, рука Ремуса занурюється у волосся Сіріуса, і він починає проводити пальцями по його шкірі голови. Це те, що вміє тільки Ремус. Вперше він зробив це одного дня на третьому курсі, коли Сіріус отримав жахливого листа від матері та не переставав ридати, і відтоді Сіріус не дає йому зупинитися. Навіть Джеймс не торкається волосся Сіріуса.
Сіріус видає звук, який звучить тривожно по-котячому, особливо з вуст того, чия анімагічна форма — собака. Але Джеймс не коментує. Він просто відкидає голову назад і заплющує очі. Він утомився, але він удома, і люди, яких він любить, у безпеці. Він може трохи відпочити.
Chapter 8: Поцілуй мене
Notes:
Примітки авторки:
Привіт, привіт!
Слухайте, цей розділ змусив мене хихикати, коли я його писала, бо в ньому є bartylus і jegulus. Реґулус не знає, що з собою робити, але я за нього рада. Трохи wolfstar (в наступних розділах буде більше, обіцяю!).Попередження до цього розділу:
Згадки/обговорення гомофобії та внутрішньої гомофобії
Обговорення поганих батьків/недбалого ставлення до дітей/жорстокого поводження з ними
Лайка!
Коротка згадка про ґазлайтинг (не багато, у розділі лише згадується, що хтось робить це з кимось іншим)
Згадки про можливу майбутню смерть
Згадки про можливий напад тварин у майбутньому
Тривожність
Згадки про хворобу (ніхто не хворий, але думають, що може бути хворим через нервозність)
Цигарки — хоча в цьому розділі ніхто не курить!
Насолоджуйтесь :)
Chapter Text
Реґулус з головою поринув у приготування зілля, коли в лабораторію без попередження заходить Барті. Вперше відтоді, як вони познайомилися в одинадцять років, Реґулус не надто радий бачити Барті. Насправді, йому навіть некомфортно. Йому потрібно зосередитися на тому, що він робить, і якщо Барті знову буде поводитися дивно без причини, Реґулус вижене його. Він збирається це сказати, коли чує, як Пандора заходить за Барті. Потім заходить Доркас.
— Де Еван? — перше, що запитує Реґулус, бо його відсутність настільки очевидна для Реґулуса, що йому хочеться дати Барті по голові за той трюк, який він вчинив учора на уроці Заклинань.
Еван помітив, що Барті якось дивно поводить себе з Реґулусом, і відтоді був не в гуморі. Минулої ночі в їхньому гуртожитку незручність настільки висіла в повітрі, що навіть довбаний Едвард Селвін запитав Евана, чи все гаразд (Селвін розмовляє з Еваном лише напряму. Барті та Реґулуса він уникає, як чуми).
Барті намагається робити вигляд, ніби нічого не сталося, і збрехав Евану, коли той запитав, чи щось відбувається. Барті не надто добре це вдалося, тож блондин точно впевнений, що Барті бреше, і це тільки ще більше його непокоїть. Реґулус намагається триматися осторонь, бо не хоче влізати у драму, а ще він не зовсім розуміє, що Барті зробив і чому.
— Дується десь, — каже Барті, нічого не помічаючи. — Він не каже чому, але настрій у нього поганий. У будь-якому разі, він це переживе.
Реґулус ошелешено дивиться на Барті. Він справді нічого не знає, чи просто намагається з усіх сил виставити себе на посміховисько? Реґулус не розуміє.
Барті потрібна допомога, думає Реґулус. Вони всі її потребують, якщо чесно, але він не приділяє цьому настільки багато уваги.
Барті знизує плечима. Потім каже:
— Відірвись від своїх справ, Реґулусе. Ти маєш це почути.
Реґулус напружився, мов тятива лука. Це звучить так, ніби Пандорі наснився ще один сон. Він зітхає і відкладає ніж та пелюстки лаванди, які готував для снодійного. Він робить його партіями, але зілля не може стояти надто довго, інакше воно втрачає свій ефект, тому він приходить сюди щонайменше раз на тиждень, заварює лаванду, асфодель і ще близько семи інгредієнтів, щоб виспатися, чорт забирай.
Він зменшує вогонь, щоб зілля закипіло, а потім відходить від столу, щоб стати поряд з друзями. Форма Доркас трохи змінилась за ніч, що викликає у Реґулуса легкі підозри. Не те, щоб він збирався колись про це запитати.
Спідниця Доркас стала коротшою, ніж раніше, але нічого скандального, щоб за це їй назначили відпрацювання. Вона пришила до сорочки дві шпильки, а до слизеринської краватки причепила маленьку срібну кліпсу. Реґулусу вона сподобалась, бо він молиться срібним прикрасам. Золоту не місце на тілі.
— Пандорі наснився сон, — драматично оголошує Доркас.
Починається.
— Коли? — запитує Реґулус.
Доркас посміхається.
— Щойно. Вона спала на твоєму ліжку.
Реґулус кліпає, але це вся реакція, яку вони отримують. Пандора не вперше дрімає в їхній кімнаті. Чи подобається йому, що вона користується його ліжком? Ні. Чи збирається він робити з цього велику проблему? Теж ні. Тому що це Пандора, а Пандору треба оберігати. Навіть від самого себе.
Він проводить рукою по волоссю, потім киває.
— Ну то що?
Пандора нахиляє голову догори, ніби прислухаючись до когось, хто висить над нею. Вона киває, а потім фіксує погляд на Реґулусі.
— Там був вовк. Ти був у небезпеці.
Реґулус стогне. Тільки не це знову. Хіба зловісного сну в печері було недостатньо? Чому підсвідомість Пандори наполягає на тому, щоб наражати його на небезпеку? Реґулус вважає, що це несправедливо. Його життя і так досить паскудне, щоб божественне втручання робило його ще гіршим. До того ж, він вже в небезпеці. Або буде в небезпеці, коли повністю реалізує свої плани помсти.
— Редже, — каже Доркас із застереженням у голосі. — Якщо Пан каже, що ти в небезпеці, то так воно і є. Нам треба бути готовими.
Я готовий. Але він не говорить цього, бо не сказав їм, що планує робити. Він не впевнений, чи колись скаже. У його плані є кілька невирішених моментів, для яких він має прийняти кілька важких рішень, а тому поки що їх ігнорує.
Барті схрещує руки на грудях.
— Доркас має рацію.
— Звісно, я маю рацію.
Реґулус закочує очі.
— Гаразд. Вовк загризе мене до смерті, так?
— Ні, — каже Пандора, крутячи пальцем пасмо довгого світлого волосся. — Перш за все, мої сни не є буквальними. Вовк уособлює певну небезпеку. Просто небезпеку як концепцію. А не реального вовка.
— Це має сенс, — втручається Доркас. — Редж може впоратися з вовком. Це навряд чи вб'є його. Він до біса швидкий і вправний.
— Тоді що це? — запитує Барті.
— Що б це не було, Реґулусу воно загрожує. Він у небезпеці, і у нього є два варіанти. Довіритися оленю або піти самому, — спокійно пояснює Пандора.
Реґулус настільки наляканий появою нової тварини в цьому і без того божевільному сценарії, що ледь не сміється. Що це за кошмари Салазара? Хіба печери було недостатньо? Серйозно. Він знає, що його помста небезпечна. Що те, що він хоче зробити, закінчиться для нього каліцтвом або смертю. Але Пандора справді має постійно нагадувати йому про це? Він намагається провести напівнормальний навчальний рік! Останній в його житті. Він міг би обійтися без приреченості та похмурості.
Очевидно, Пандора ще не закінчила. Її блакитні очі знаходять його, і вона стає урочистою і серйозною.
— Я не могла побачити твій вибір, а це означає, що він важливий. Крім того, уві сні з'являється Грімм, тож це справді небезпечна ситуація. Життя або смерть.
Її голос трохи тремтить, перш ніж вона опановує себе. Пандора завжди вміє залишати свої емоції поза тлумаченням снів. Реґулус може це визнати.
— Я не можу сказати тобі, що станеться. Але я думаю, що тобі потрібно довіритися оленю. Він випромінював... мирні, теплі вібрації. Тож, довірся йому. Гаразд? — очі Пандори великі й серйозні, і Реґулус хоче пожартувати про це, але відчуває, що це було б недоречно.
Доркас і Барті виглядають розгубленими, але стурбованими. Реґулусу це не подобається. Він відчуває себе дивно, ніби хробаки повзають по його кровоносних судинах. До того ж, їм нема про що хвилюватися. Доркас сказала. Він швидкий і вправний. Реґулус пишається своєю майстерністю у магії. Це єдине, що дає йому надію на порятунок. Єдине, що дає йому якусь цінність. Його мозок.
Реґулус хитає головою.
— Дякую, Пан. Я буду мати це на увазі.
Він не буде. Він поважає здібності Пандори і точно знає, що вони справжні. Просто їх дуже важко розшифрувати. Він може тижнями ламати голову над тим, що означають вовк і олень, і так і не збагнути цього. Момент небезпеки може прийти і піти, а він так і не розставить всі крапки над «і» — таке вже траплялося раніше, коли вони усвідомлювали, що Пандора бачила сон про ситуацію, вже після того як вона закінчувалась. Не дуже корисно.
— Гадаю, нам варто звернути увагу на образи та значення тварин, — каже Доркас, жуючи нижню губу. — Мені не подобається, що ти снишся Пан, будучи в небезпеці, Редже, дуже не подобається.
— Зі мною все буде гаразд, — каже Реґулус. — Я довірятиму оленю.
Губи Барті сіпаються, але він знає, що краще нічого не говорити. Пандора і Доркас обмінюються поглядами.
— Ми йдемо до бібліотеки, про всяк випадок. Пошукаємо про вовків та оленів і подивимося, що знайдемо, — каже Доркас.
— І про Грімма теж, — додає Пандора.
Доркас киває, бере руку Пандори і знову дивиться на Реґа.
— Закінчуй своє зілля. Побачимося за вечерею, так?
У грудях Реґулуса стає незручно тісно і тепло. Йому чомусь хочеться залізти під стіл. Звісно, він цього не робить. Але хоче. Натомість він знизує плечима.
— Ви не мусите цього робити.
Пандора посміхається йому.
— Ми знаємо. Але ми хочемо.
З цими словами вони йдуть. А Реґулус... Він розгублений, бо з ним такого не траплялося. Не зовсім. Він... він розумний, досвідчений і безжалісний. Ніхто його не захищає. Ніхто й не повинен. У глибині душі Реґулусу завжди було цікаво, чи хтось колись це зробить.
Він розуміє, що це добре. Пандора і Доркас йдуть до бібліотеки, щоб трохи почитати для нього. Це добре. Йому це подобається. Він вдячний.
Він боїться. Він відчуває провину.
Він не пам'ятає, коли востаннє робив щось для Пандори. Тож тепер він їй винен. Це ніби й добре, бо вона Пандора, але водночас... це змушує Реґулуса трохи нервувати.
А Доркас? Ну. Йому слід було зробити Блер більш боляче. Частіше залишатися з Доркас. Може, віддати їй своє ліжко? Він не зробив для неї достатньо, тому що був так зайнятий своїм лайном, і, чесно? Як він взагалі може називати себе друг…
— Припини. Не роби цього, — агресивно каже Барті. Реґулус хмуриться, дивиться на нього. Барті сідає на стіл. — Ти наш друг, Редже. Іноді ми робимо щось для тебе. Так працює дружба.
Реґулус стоїть на місці, намагаючись осмислити. Він знає, що це правда. Об'єктивно. Логічно. Він розуміє поняття дружби. І, до певної міри, він постійно робить щось для своїх друзів. Не задумуючись. Тому що вони його друзі, і він може робити багато речей, які вони не можуть. Це не складно, насправді.
Але чому вони мають щось робити для нього? Він... зломлений. Заморожений. Кістки, холод, біль і злість. Це все, що він є, і все, чим він коли-небудь буде. Помста, злість і гіркота. Хто захоче зробити щось для когось, хто настільки наповнений потворним лайном?
— Я хочу тебе дещо запитати, — раптом каже Барті. — Ні, не так. Мені потрібно дещо запитати у тебе.
Реґулус дивиться на нього, і волосся на шиї стає дибки. Барті нервує. Це одразу видно. І розум Реґулуса реагує, зосереджуючись на тому, як Барті кусає губу і постукує пальцем по своєму коліну. Раптом він гостро усвідомлює, що вони самі в лабораторії Зіллєваріння і ніхто їх не потривожить, бо Слизоріг довіряє Реґулусу і дає йому повну свободу дій.
— Ні. — це слово вилітає з Реґулуса, як стріла. Гостра. Смертоносна. Нестримна.
Барті хмикає. Він сповзає зі столу і робить крок до Реґулуса.
— Ти не знаєш, що я збираюся запитати.
— Це «ні».
Реґулус пітніє. Голова починає трохи паморочитися. Він майже одержимо грається зі своїми перснями.
Барті робить ще один крок. Реґулус застигає на місці. Його ноги не слухаються його. Йому треба рухатися. Відійти геть з дороги. Сказати Барті, щоб відвалив.
Йому треба, то чому він цього не робить?
— Барті, — каже він, і його голос трохи хрипкий.
Очевидно, Барті думає, що це добрий знак, а не ознака того, що Реґулус за крок до смерті. Він підходить до Реґулуса впритул, аж поки їхні черевики не опиняються впритул один до одного.
— Будь ласка, — каже Барті. Слабко і благально.
Реґулус хмуриться.
— Що?
— Мені просто потрібно дещо з'ясувати, Реґулусе, — каже Барті, бігаючи очима по його обличчю. — І це маєш бути ти, бо це не може бути Еван. І більше нікого немає. Я більше нікому не довіряю.
— Це не може бути Еван, — повторює Реґулус, стискаючи губи, щоб показати Барті, що він не вважає це гарною ідеєю. Навіть віддалено. Яку б гру Барті тут не завів, вона закінчиться погано.
Але Барті лише киває. Він проводить рукою по волоссю, заплющує очі. Потім знову розплющує.
— Ти... ну, ти — це ти. Ніяких прив'язаностей. Ніяких почуттів. Еван... Я не можу просити про це Евана. Це маєш бути ти.
Реґулус не дихає. Якби він дихав, його груди торкалися б грудей Барті, бо вони до біса близько. Барті приємно пахне. Реґулус знав це і раніше, але зараз він ніби усвідомив це. Чисто і свіжо, як лимон. Його очі блакитні, а вилиці гострі, і Реґулус ще ніколи не був так близько до хлопця. Навіть з тим маґлом у пабі цього літа.
Це робить з його нутрощами не зовсім приємні речі.
— Я не можу тобі допомогти... — Реґулус мусить проковтнути слину. — Я ніколи не робив цього раніше. Я не...
Барті киває, маленька посмішка тягне куточок його губ догори.
— Так. Так, не робив. Я теж. То може, може, ми можемо перевірити? Так? Це те, що мені потрібно. Я просто... Я повинен знати. Щоб бути впевненим.
Реґулусу не потрібно нічого перевіряти. У нього немає жодних сумнівів, що він ґей. Йому подобаються хлопці. Це істина, така ж тверда і непорушна, як сонце, що сходить щоранку. Але Барті, вочевидь, потрібно. Він наляканий. Реґулус впевнений в цьому, бо його дихання нерівномірне, також він пітніє, а очі трохи дикі.
Реґулус не впевнений, що Барті оговтається, якщо він відштовхне його зараз. Якщо він відкине це відчайдушне благання про допомогу.
Чи достатньо цього для першого поцілунку?
Реґулус не знає. А що достатньо? Барті — його друг. Він той, кому він довіряє настільки, наскільки Реґулус може довіряти комусь. Барті божевільний, але також вірний. Його перший друг. Барті — той, хто йому подобався. І об'єктивно кажучи, Барті до біса гарячий.
Може, цього досить? Просто... Реґулус більше не зможе отримати перший поцілунок. Він є лише один. Барті просить його про нього.
Реґулус ніколи не думав, як виглядатиме його перший поцілунок. Він навіть не був упевнений, що він взагалі буде.
За винятком... ну. Була одна мить. Лише одна. У лісі, тієї ночі. У п'ятницю. Чотири дні тому Реґулус стояв у тіні Забороненого лісу і на одну-єдину, дику, жахливу мить подумав, що Джеймс Поттер збирається його поцілувати.
Звісно, жартома. Але все ж таки. І... частина його хотіла цього. Бо це був Джеймс, а Реґулус завжди хотів знати, який Джеймс на смак. От тільки Джеймс ніколи не подивиться так на Реґулуса. Не по-справжньому. Не так, щоб це мало значення.
Але що, якби?
І ні. Реґулус не зробить цього з собою. Він не збирається відмовлятися від чогось тільки через те, що може статися неможливе. Це нерозумно, а Реґулус може бути будь-ким, але не дурнем.
— Чому я? — запитує Реґулус, трохи схиливши голову набік.
Очі Барті опускаються до його губ, і він важко ковтає. Намагається посміхнутися, але його трясе, тож це більше схоже на гримасу.
— Ну, я... я думаю, що ти...
Він зупиняється. Робить глибокий вдих.
— Ти гарячий, гаразд? Я просто не можу перестати це помічати. Ти з'явився в школі цього року, і я не можу на тебе не дивитися, і що це взагалі означає? А ще є Еван, ти помітив, який він прекрасний? Еван! Як... Я просто... Редже, він учора торкнувся моєї руки, і я збудився. — Барті поперхнувся словом, щоки так сильно почервоніли, що Реґулус здивувався, чи не боляче це було.
Відчай накочується на Барті хвилями, і Реґулусу хочеться щось з цим зробити. В його друга йде боротьба всередині, і цього разу Реґулус не може виправити це, завдавши комусь болю. Тому що людина, яка завдає Барті страждань, — це сам Барті.
Він здається наляканим.
— Мені соромно, Редже. Я заплутався. Я так заплутався. Я не... Я... Мені подобаються дівчата, добре? Вони мені подобаються. Клянуся, вони мені подобаються, вони розкішні і м'які, а груди... Ти коли-небудь бачив їх зблизька? Охрініти як гарно. Але тоді чому? Що зі мною відбувається? Я не розумію. Чому я помічаю тебе і Евана? І Люпина. І... і того загонича з Гафелпафу. Якого хріна, Редже?
Руки Барті вчепилися в волосся, і він смикає його, наче намагається вирвати ці думки зі свого мозку.
Реґулус намагається не реагувати. Барті на сто відсотків правий. Люди, яких він перерахував, гарно виглядають. Привабливо. Особливо Люпин. Але Реґулус не знає, що на все це відповісти, бо він ніколи... ну. Реґулус ніколи не мав сумнівів. Йому взагалі ніколи не подобалися дівчата.
Барті все ще балакає, перераховуючи імена, яких Реґулус іноді не впізнає. Аж поки очі Барті ледь не вилазять з орбіт і він не каже:
— І найгірше — Поттер. Довбаний Поттер, Реґулусе, якщо ти можеш в це повірити. Цей хлопець гарячий, і я це помітив, і я ненавиджу себе. Це огидно. Але він просто...
Нi в якому разi.
Реґулус не стоятиме тут і не слухатиме, як Барті чи хтось інший розповідатиме про те, який Джеймс сексуальний. Цього не станеться.
— Барті, припини. Зупинись зараз же, — огризається Реґулус, обриваючи його. — Це через твого батька?
Тоді він відступає. Відступає назад, подалі від Реґулуса. Хитає головою.
— Ні.
Реґулус чекає. Дивиться на нього, спокійний, виважений і знаючий. Барті заплющує очі. Розплющує їх. А потім:
— Гаразд. Можливо?
Барті опускає очі, трохи згорбивши плечі. Йому соромно. Але Реґулус не може... ах, він не допустить, щоб Барті соромився через те, хто йому подобається. Тільки через його труп. Йому просто треба з цим розібратися. Реґулус допоможе йому, або хоча б спробує.
— Хочеш поцілувати мене, щоб це допомогло тобі зрозуміти, чи тобі справді подобаються хлопці, чи ти прикидаєшся, щоб позлити батька? — прямо запитує Реґулус.
Барті має такий вигляд, ніби він на межі сліз, що Реґулус бачить нечасто. Потрібно багато зусиль, щоб довести Барті до такого. Якби він міг, Реґулус убив би Бартеміуса Кравча. Він думав про це, довго і наполегливо. Одного дня він це зробить. Якщо Барті не дістанеться до нього першим.
— Тобі подобаються хлопці? — запитав його Барті. — Тобто, я думав, що вони тобі подобаються, після вчорашнього, але я не питав тебе, і, можливо, ти думаєш, що я...
І Реґулус дивиться йому прямо в очі і каже:
— Так.
Барті глибоко зітхнув.
— Як ти зрозумів?
Реґулус спирається на стіл поруч з Барті. Грається з одним зі своїх перснів.
— Коли побачив. Я побачив одного хлопця... і це було як "вау". Я був надто малим, щоб мати належні... гм... сексуальні уявлення. Але я безумовно закохався в нього. А потім, коли я став достатньо дорослим, щоб відчувати сексуальний потяг, це завжди були хлопці. Я просто... для мене не було ніяких питань. Завжди хлопці. Тільки хлопці.
— Але ти казав, що ніколи нікого не цілував, — шепоче Барті.
— Ну. Я не знав, хто ще може бути таким, тому ніколи не ризикував, — зізнався Реґулус.
Барті киває так, ніби це має найбільший сенс у світі.
— Ага. Ні, я розумію. Це може закінчитися дуже погано. І коли люди дізнаються, ти не зможеш повернути все назад. Але також... це відстійно, Редже. Тобі шістнадцять.
— Як і тобі.
— Так, але я цілувався з людьми. У мене був секс, — каже Барті. — І багато. З дівчатами, зауваж, і це було збіса круто. Просто... чому я зараз думаю про те, щоб цілуватися з хлопцями? Що зі мною не так?
— Нічого, — одразу ж відповів Реґулус. Без жодних вагань. Він відштовхується від столу і стає перед Барті. — З тобою все гаразд, Барті. Тобі можуть подобатися і дівчата, і хлопці. Це нікого не стосується, окрім тебе. І я впевнений, що ти не один такий. Люди просто не афішують цього зі зрозумілих причин.
Барті дивиться на нього, безпорадний. Наляканий.
— Я так заплутався, Редже. Я не знаю, що робити. Я не можу сказати, чи це реально, чи ні...
— Нічого страшного, — каже Реґулус. — Тобі шістнадцять, друже. Навряд чи ти би вже все зрозумів.
— Ти зрозумів, — каже Барті, на сто відсотків щиро.
Реґулус знизує плечима, проводить рукою по кучерях.
— Особливі обставини.
Барті хихикає, і вони занурюються в тишу. Реґулус спостерігає за думками та емоціями, що пробігають по обличчю Барті. Це ненависть і біль. І небезпечний блиск. Реґулус мріє про те, щоб убити голову Департаменту магічного правопорядку прямо зараз. Вбити його болісно. Випробувати на ньому свої прокляття. Можливо, це єдиний раз у житті, коли Бартеміус Кравч справді корисний. Він не вартий повітря, яким дихає.
Барті переносить свою вагу, стискає губи. Він робить глибокий вдих і дивиться прямо на Реґулуса.
— Можна до тебе доторкнутися? — запитує Барті, дивлячись вниз, де пальці Реґулуса граються з каблучками.
Реґулус знову напружений, але також... Він не боягуз. І не дурень. Він не чекатиме на Джеймса чи когось іншого. Барті хоче цього. Потребує цього. А Реґулус... що ж. Годинник цокає, чи не так? Йому залишилося кілька місяців нормального життя.
Він каже:
— Так. Гаразд, так.
Реґулус випростався, коли Барті взяв його за руку. Йому хочеться звиватися, але менше, ніж зазвичай. Він намагається пам'ятати, що він сам це обрав. Це його вибір. Він контролює ситуацію. Він може сказати Барті відступити, і Барті відступить.
З ним усе гаразд.
Реґулус ковтає. Барті розводить ноги і смикає Реґулуса, щоб той став між ними. Знову близько до Барті. Його чотирнадцятирічний «я» втратив би свідомість від шоку. І хвилювання.
— Ти злий, і колючий, і занадто багато хмуришся — тихо каже йому Барті. Він боїться. Вони обоє бояться. — Але ти перша людина, яку я обрав для себе. Перший друг, на якого не вплинув мій батько. І, в якийсь дивний спосіб, ми розуміємо один одного. Бо твоя мати така ж жахлива, як і мій батько.
Реґулус киває. Він знає, що має статися. Цього разу він не збирається зупиняти це, бо Барті це потрібно. І Реґулус хоче знати, як це відчувається. Поцілунок. З кимось, кому він довіряє. З кимось, хто достатньо гарний, щоб у нього підкошувалися коліна, коли він був молодшим.
— Я не можу довірити це нікому іншому, Реґулусе, — каже Барті. — Але це твій вибір.
Барті піднімає голову, дивиться йому в очі. Питання. Довіра. Таким вразливим Реґулус ніколи не бачив Барті.
І Реґулус цілує його. Він робить це трохи агресивно, бо боїться, що той злякається, якщо дасть собі час. Тож він притискає свої губи до губ Барті так сильно, що хлопець трохи відкидається назад.
Це приємно. Його світ не змінюється. Небо не розривається. Але це приємно, думає Реґулус. Він не впевнений, що...
Ох.
Очевидно, Барті знає щось, чого не знає він. Його язик ковзає по нижній губі Реґулуса, і це... це краще, ніж приємно.
Реґулус зітхає, і коли його рот відкривається, Барті береться за справу. Його язик занурюється в рот Реґулуса, а голова Реґулуса крутиться. Він робить все можливе, щоб не відставати. Він знає, що для Барті очевидно, що він поняття не має, що робить, але це ж Барті. Його друг. Неважливо, що Реґулус жахливо в цьому розбирається. Не з Барті.
І раптом він розуміє, що це ідеальний перший поцілунок, бо він може вчитися, випробовувати, робити помилки, і це не буде калічити його сумнівами в собі. Барті знав, що ніколи не робив цього раніше. Він знав, що це буде погано. Можливо, жахливо. Реґулус не впевнений, що у нього є до цього природні здібності. Він і не повинен їх мати, бо... Він же Реґулус Блек. Але незважаючи на це, незважаючи на все, Барті все одно хотів, щоб це був Реґулус. І, чесно кажучи, Барті в цьому добре розбирається, що дуже допомагає, бо Реґулус швидко вчиться.
Вони майстерно цілуються. Язики, зуби, губи. Це брудніше, ніж Реґулус очікував, і коли він думає про це, то хоче відійти, але чомусь йому це також подобається. Тож він залишається. Звертає увагу на те, що робить Барті, і намагається робити те саме.
Реґулус розслабився. Незважаючи на те, що він когось цілує, а руки Барті бігають від його рук до плечей, він розслабився. Реґулус хотів знати, і тепер він знає, і йому доведеться знайти способи повторити це якомога більше в найближчі кілька місяців, тому що він багато чого пропустив.
Поцілунки — це чудово.
Реґулус робить крок ближче, і з губ Барті виривається стогін. Реґулус відчуває щось дивне в попереку. Салазар, бляха, Слизерин. Він зараз знепритомніє.
Вони розривають поцілунок, дихаючи нерівно і незграбно. Реґулус змушує себе витримати погляд Барті.
— Так, — посміхається Барті. — Мені на сто відсотків подобаються хлопці.
І Реґулус, незважаючи ні на що, а може, як раз через це, сміється.
— Давай більше так не робити, добре? — запитує Барті. — Ти гарячий і все таке, але це зробить все дивним.
Реґулус випускає тремтячий подих. З полегшенням. Бо цілувати Барті було приємно, і він радий, що зробив це. Тепер він знає, і якщо він коли-небудь когось поцілує, то не почуватиметься недолугим ідіотом.
Але Реґулус не зацікавлений у Барті. Не в такому ключі. І він знає, що Еван зацікавлений. Краще, якщо вони залишать це в минулому, як одноразовий експеримент. Як експеримент. Друг допомагає другу.
Реґулус киває.
— Згоден.
— Гаразд, — посміхається Барті. — Тепер я дам тобі кілька порад, гаразд?
Реґулус закочує очі, але не каже Барті замовкнути.
####
Джеймс складає мапу і стогне так тихо, як тільки може. Реґулус не виходив з гуртожитку всю ніч. Майже північ, і Джеймс не може не думати, що Ремус помилявся, і Реґулус не так вже й сильно хотів курити.
Решта його друзів міцно сплять. Коли Пітер повернувся до гуртожитку і Джеймс усе розказав, зчинився невеличкий галас, але вони вже заспокоїлися і пішли спати. Джеймс чує глибоке, повільне дихання, яке свідчить про те, що вони всі сплять. Тільки він не спить. Чекає.
Можливо, йому варто було почекати. Не відправляти цигарки так швидко. У Джеймса все ще є друга пачка, і він пообіцяв собі, що зачекає, перш ніж відправити її йому.
Він зітхає і відкидається на подушку. Болі та синці майже зникли завдяки зіллям, які приніс Ремус. Сьогодні він виспиться, а Джеймс знає, що йому це потрібно. Але все ж таки. Він сподівався, що Реґулус вийшов з гуртожитку покурити.
Джеймс засинає, і йому сниться бліда, гладенька шкіра. Губи, які ніколи не посміхаються, темні кучері та очі темно-зеленого кольору з сірим відтінком.
Джеймс прокидається спітнілий і з болем зовсім з інших причин, ніж тоді, коли заснув.
Він нервує всю дорогу до сніданку. Сіріус це помічає, але вірить йому, коли Джеймс каже, що це через хвилювання щодо Ордену. У кроках Ремуса відчуваться бадьорість. Він такий відтоді, як дізнався, що Орден хоче його прийняти, і це викликає у Джеймса посмішку. Пітер теж радіє неділі, але не так сильно, бо Пітеру ніколи не відмовляли в чомусь просто за те, що він існує. А от Ремусу відмовляли, і тепер його запросили в ексклюзивне місце. Він сяє.
Вони разом заходять до Великої зали, притягуючи погляди, як завжди. Джеймс закинув руку Сіріусу на плече. Вони обидва виструнчились біля столів, наче вони тут господарі. Останні два дні були чудовими, і вони в найкращому настрої. На вершині світу. Герої, які ось-ось приєднаються до таємних лав, що врятують усіх.
Сіріус посміхається групі дівчат-гафелпафок, коли вони йдуть, і Джеймс клянеться, що одна з них знепритомніла. Йому здається, що він чує, як Ремус позаду глузує з них, але Джеймс навіть не обертається.
Ніхто ніколи не дізнається, що в понеділок увечері Сіріус заснув, муркочучи на колінах у Ремуса, поки той гладив його по волоссю. Не цей Сіріус. Той Сіріус, якого всі бачать за межами Мародерського гуртожитку, — крутий і недоторканний. Він може бути гучним — і часто буває — щоб привернути до себе увагу, але ніколи не буває м'яким. Трохи схожий на Реґулуса, але не такий похмурий і в шкіряному одязі.
Поруч із дівчатами є вільне місце, які здаються дуже зацікавленими розмовою, коли вони наближаються. Сіріус прослизає на лавку до Марлен, колеги-ґрифіндорки. Вона посміхається до нього, і вони роблять маленьке таємне рукостискання, яке вони придумали для передматчевого ажіотажу.
— Сьогоднішнє тренування буде крутим, — каже Марлен.
Джеймсу подобається, як добре вони ладнають між собою, бо вони — вбивча команда. О, цьогорічний Кубок уже у них в руках!
Сіріус піднімає частину волосся вгору і встромляє чарівну паличку, щоб утримати його на місці, перш ніж підморгнути Марлін. Потім він бере з її тарілки картопляний хеш-браун. Марлен закочує очі.
— Тут ціла таця, буквально перед тобою.
— Смакує краще, коли я вкрав його у тебе, — каже Сіріус.
Пітер вмощується поруч із Мері, яка одразу ж ставить перед ним склянку соку. Пітер дякує їй, все ще напівсонний. Мері та Лілі дивляться на Джеймса, який все ще стоїть, і посміхаються.
— Збираєшся стояти там весь ранок, Кепе? — дражниться Марлін.
Джеймс сідає навпроти Сіріуса. Мері перехиляється через стіл, повз Лілі, і торкається руки Джеймса.
— Гей, Поттер, — каже вона. — Якого біса з тобою сталося в понеділок? Не хотіла питати вчора, бо Лілі наполягала, щоб ми дали тобі спокій, але я вмираю від цікавості.
Джеймс хихикає, влаштовує невеличку виставу. Він проводить рукою по волоссю, нахиляє голову. Він трохи згинає руку, щоб дівчата бачили, як випинаються його м'язи в сорочці.
— Спробував занадто ризикований рух на мітлі і мав пристрасну зустріч з травою.
Сіріус регоче, закинувши голову назад. Ремус, що сидить поруч з Лілі, відводить погляд.
Джеймс підморгує Марлен.
— Я не можу бути найкращим капітаном квідичу, якщо не готовий ризикнути.
Лілі хитає головою.
— Ти міг зламати кістку чи ще щось.
— Раніше його це ніколи не зупиняло, — каже Ремус. Він п'є каву. Чорну, без цукру. Джеймс не переносить навіть її запаху.
Він наливає собі чаю і висипає щонайменше три ложки меду.
Потім приходить пошта. Джеймс її обожнює. Вона така хвилююча і трохи хаотична. Він піднімає голову і дивиться, як сови влітають до зали, скидаючи листи і пакунки в нетерплячі руки. Там є лист для нього і один для Сіріуса від їхніх батьків. Він передає його через стіл, не кажучи ні слова. Сіріус хапає його і кладе в кишеню. Він ніколи не читає листи Еффі на людях.
Джеймс відкриває свого, швидко переглядає його. Поганих новин немає. Все гаразд. Він зможе прочитати його як слід пізніше, знаючи, що все гаразд. Сховавши листа в кишеню, він відкушує шматочок пісочного печива і спостерігає, як сова Пітера бореться з пакунком, більшим за неї саму.
Батьки Пітера надіслали йому солодощі. Ремус намагається вкрасти шоколад, але Пітер готовий до цього і тримає його поза досяжністю зі справжньою майстерністю.
— Червику, — скиглить Ремус.
— Ні, — каже Пітер. — Може, пізніше, якщо добре попросиш.
Сіріус звужує очі на них, але це помічає лише Джеймс. Загалом, це дуже гарний сніданок. За винятком одного. Джеймс хоче подивитися. Відчайдушно. Але не може. Не тут. Не в оточенні людей.
— Отже, — каже Марлен, ставлячи свою чашку чаю трохи занадто рішуче. — Мені потрібен доброволець.
— Для чого? — запитує Пітер.
Лілі дивиться на Джеймса, примружившись, ніби вивчаючи його на предмет чогось.
— Він може підійти. Поглянь на його вії.
Джеймс розгублено кліпає.
— Мої що?
— Вії, — наполягає Мері. — Вони ідеальні. Довгі. Густі.
— Навіщо тобі вії Джеймса? — поцікавився Сіріус.
Марлен посміхається.
— Нам потрібна модель, щоб потренуватися. Нам потрібна модель з гарними очима і віями.
Джеймсу цікаво, але він не має достатньо енергії для цього. Він хитає головою.
— Вибачте, дівчата, у мене немає часу. Перший матч з квідичу за кілька тижнів. Мені треба попрацювати над стратегією.
І я маю знайти спосіб змусити Реґулуса Блека поговорити зі мною, думає Джеймс, але не каже. Він робить все можливе, щоб не відводити очей від столу. Він не може бути спійманий на тому, що дивиться на слизеринців.
— У Сіріуса гарні очі і довгі вії, — недбало каже Ремус.
Сіріус давиться соком, і він розливається на стіл. Марлен дивиться на нього з розуміючою посмішкою, яку він пропускає, бо надто зайнятий боротьбою за своє життя. Пітер подає йому серветку.
— Ось.
Сіріус бере її, витирає обличчя. По його щоці котиться сльоза, але він майже оговтався. Він глибоко вдихає, проводить рукою по волоссю, потім недбало посміхається до дівчини.
— Звісно. Я буду вашою моделлю.
— Чудово, — каже Марлен, плескаючи в долоні. Мері та Лілі задоволено кивають, що змушує Джеймса запідозрити, що саме цього вони й хотіли від самого початку.
Сіріус витягує чарівну паличку з волосся і накладає чари, щоб прибрати безлад, який він наробив на столі, а Ремус... Джеймсу цікаво, чи лопне вена на його лобі. Чесно кажучи, в цей момент вітається все, що може підштовхнути когось із них до дії. Навіть аневризма чи ще щось.
— У неділю ввечері? — запитує Лілі у Сіріуса.
Він хитає головою, знову піднімаючи волосся вгору.
— Недільний вечір зайнятий. Можемо в понеділок. Або в суботу.
— Понеділок, — каже Джеймс. — Найкраще в понеділок.
Він не хоче, щоб що б це не було, заважати Сіріусу і Ремусу на дуелі з Муді. Джеймс дивиться на Ремуса, який так сильно схилився над чашкою з кавою, що його ніс, мабуть, занурений у неї.
— Гаразд. У понеділок, — незворушно каже Сіріус.
Джеймс ловить на собі розуміючу посмішку Пітера. Очі Лілі мерехтять, коли вона ледь помітно киває йому. А-а-а. Отже, тут відбувається щось таке, про що Джеймс не знає. Але він здогадується. Що б дівчата не хотіли зробити з Сіріусом, вони намагаються спровокувати Ремуса на щось.
Лілі дуже близька з Ремусом, і Джеймс знає, що вона не могла не помітити, як він реагує на Сіріуса.
Джеймс це схвалює. Залучення дівчат може лише прискорити процес. Швидше зблизити їх, і це добре, бо, чесно кажучи, вже давно пора.
Якщо вони попросять його про допомогу, він допоможе. В іншому випадку, він залишиться осторонь. У Джеймса і так достатньо турбот, і він довіряє цим дівчатам більше, ніж собі.
Він відволікається, тому забуває, що не може дивитися. А він дивиться. Над головою Сіріуса і через весь зал, аж до столу Слизерина.
Реґулус там, і його вигляд вражає Джеймса, як блискавка. Він задається питанням, чи настане день, коли він зможе дивитися на Реґулуса без відчуття, що його вдарили. Він сумнівається в цьому. Реґулус до біса гарний.
Він п'є з чашки, спокійно перебираючи свій сніданок. Медовз і Кравч сидять поруч, щось жваво обговорюючи. Пандора сьогодні з ними. Наскільки Джеймс знає, вона єдина людина з іншого гуртожитку, якій слизеринці дозволяють сидіти з ними. Дехто з сьомих курсів кілька разів поглянув у її бік, але ніхто нічого їй не сказав. Джеймс не сумнівається, що Барті Кравч мав би що сказати, якби вони це зробили. Він відомий тим, що час від часу з'їжджає з котушок і робить безрозсудні вчинки. Захист Пандори був би виправданим проявом його схильностей.
На півдорозі до столу сидять дві дівчини, волосся яких перетворилося на веселку. Джеймс хоче знати, хто це зробив, бо це був геніальний розіграш. Просто... елегантний. Ідеально виконаний. І хто б це не зробив, його не спіймали. Геніально, як на нього. Видатний перформанс. Сьогодні на них бейсболки, що говорить Джеймсу про те, що ніхто ще не з'ясував, як відмінити те, що з ними сталося.
Реґулус підводить погляд від кави, коли заходить Розьє. Кравч теж дивиться на Розьє, напружено стиснувши губи в тонку лінію. Розьє здається трохи втомленим, наче не виспався. Коли він сів поруч з Реґулусом, то сказав хлопцеві щось таке, що тому явно не сподобалось. Реґулус не дуже емоційний. Більшість часу він зібраний і напружений. Але іноді ця маска трохи спадає. Що б не сказав йому Еван, це вивело Реґулуса з рівноваги. Медовз і Пандора зрозуміли, що щось відбувається, і спостерігають за ним з розгубленими і стурбованими виразами обличчя.
Реґулус не реагує. Чим би Розьє не намагався його спровокувати, він це ігнорує. Але Розьє, мабуть, сказав щось справді жорстоке, бо Реґулус відштовхується від столу і підводиться. Джеймс дивиться, як Кравч кличе його, але Реґулус продовжує йти. Джеймс зривається з місця, перш ніж усвідомлює, що робить.
— Я залишив свої книжки в гуртожитку, — поспіхом каже він. — Побачимося в класі.
Усі бурмочуть щось на в знак згоди, надто зайняті обговоренням пліток з «Відьомського тижневика», який щойно отримала Мері, щоб дійсно звернути увагу на фальшиву книжкову драму Джеймса. Сіріус стріляє в нього поглядом:
— Ти в порядку?
Джеймс киває:
— Так, не хвилюйся.
Сіріус задовольняється відповіддю і повертається до журнальних пліток з дівчатами.
Джеймс виходить так швидко, як тільки може, не переходячи на біг. Останнє, що йому потрібно, це привернути увагу до того, що він переслідує Реґулуса Блека.
Він бачить, як його плащ ховається за рогом, і поспішає за ним. Тепер, коли він зник з поля зору, Джеймс наважується бігти. Він біжить так швидко, як тільки може, намагаючись контролювати дихання, щоб не задихатися, коли нарешті наздоганяє Реґулуса.
За поворотом він стикається віч-на-віч з паличкою Реґулуса.
— Що... — брови Реґулуса здіймаються вгору. — Поттер?
Джеймс посміхається. Реґулус такий гарний! Він впевнено крокує вперед, незважаючи на паличку, що тицяє йому в груди.
— Нам треба припинити зустрічатися ось так.
Реґулус не вражений. Він не опускає паличку.
— Йди геть.
Джеймс починає входити у відчай. Він не звик до того, що люди не хочуть з ним спілкуватися. Реґулус милий і зводить з розуму, і Джеймсу важко мислити ясно, коли він йому погрожує. Мабуть, Джеймсу подобаються небезпечні люди. Хто б міг подумати.
— Ну ж бо, Блеку. Навіть не скажеш «дякую»? — схоже, він звучить трохи знервованим. Або ображеним. Джеймс не впевнений.
Реґулус кліпає. Його вії такі довгі. Дівчата могли б зробити з нього модель, але Джеймс не хоче, щоб хтось ще бачив, наскільки Реґулус прекрасний. Йому подобається, що він єдиний, хто знає про це. Він же єдиний?
Реґулус нахиляє голову, хмуриться. Його паличка опускається на міліметр.
— За що?
— О, — каже Джеймс, повертаючись на землю.
— Ти не отримав цигарок?
Реґулус застигає, опускає паличку.
— Що?
— Я... е-е... хіба ти не отримав вчора пакунок? Моя сова мала доставити її, але я трохи відволікся, тож, можливо...
— Ох. — Реґулус простягає руку в карман мантії. Витягує невеликий пакунок, який Джеймс поспіхом загорнув. Він все ще нерозпакований.
На подив Джеймса, Реґулус одразу почав відкривати його. Він обережно розриває папір, і Джеймс насилу дихає, дивлячись, як довгі, спритні пальці Реґулуса справляються з його поганими навичками пакування. Сьогодні на ньому три каблучки: одна на середньому пальці правої руки і дві на лівій — вказівному та безіменному пальцях.
Він дістав пачку цигарок і розгорнув її, знаходячи записку, прикріплену до неї.
Мені не треба знати, чому.
Дякую за останній флакон зілля.
Дж. П.
Реґулус хмуриться, потім дивиться на Джеймса, насупившись так сильно, що між його бровами з'являються три лінії. І Джеймс віддав би усе, щоб зробити крок вперед і доторкнутися пальцями до цього нахмуреного обличчя. Прибрати цю напругу. Подивитися, який Реґулус має вигляд, коли не насуплений, адже Джеймс вважає, що Реґулус був би ще милішим, якби посміхався.
Але він цього не робить. Ще ні. Він не може. Він просто відлякає Реґулуса, а він не може собі цього дозволити.
— Слухай, — каже Джеймс, бо бачить, що все швидко погіршується. Йому треба якось заробити бали. — Ремус сказав мені, що у тебе закінчилися цигарки, і я хотів подякувати за те, що ти дав мені зілля. Я б не зміг зробити його сам. От і все.
— Що сталося? — запитує його Реґулус.
Джеймс розгублено кліпає очима. Не допомагає ні те, що очі Реґулуса відволікають, ні те, що він все ще стискає сигарети своїми довгими пальцями з каблучками.
— Що?
— Твої руки, — каже Реґулус.
Джеймс червоніє.
— Я сам винен. Зробив якусь дурницю.
Обличчя Реґулуса не змінюється. Але щось, що Джеймс не може розібрати, промайнуло в його очах.
— Дурні люди роблять дурниці.
Джеймс посміхається, йому весело.
— Я знаю, що у тебе є кращі обрáзи, ніж ця, Блек. Називати мене дурнем не дуже оригінально.
— Що з твоїми руками?
— А ти хотів би знати? — дражниться Джеймс.
Він одразу ж шкодує про це, бо той невеликий прогрес, якого він досяг з Реґулусом, зникає. Той одразу закривається.
— Що відбувається, Поттер? Якщо ти намагаєшся мене розіграти, це погано для тебе закінчиться, — каже Реґулус, наче він навіть не стурбований можливістю бути розіграним, а йому лише незручно. — Дуже погано.
Джеймс хитає головою, проводить рукою по волоссю.
— Ніяких жартів, Блеку. Віриш чи ні, але деякі люди роблять щось просто так. Без прихованих мотивів.
— Я тобі не вірю.
— Навіщо мені тебе розігрувати, Блеку? — серйозно запитав Джеймс. — Чому тут? Чому так?
— Тому що ти ідіот і маєш незріле уявлення про веселощі, — спокійно відповідає Реґулус.
— Та годі тобі, — скаржиться Джеймс. — По-перше, наші розіграші дуже смішні. По-друге, вони набагато креативніші, ніж те, що тут могло б бути. До того ж, розіграш стає хорошим, в залежності від реакції яку отримуєш. Без глядачів розіграшів не буває. А зараз ніхто не дивиться.
Реґулус морщить носа, ніби ця концепція йому абсолютно чужа. На якусь мить Джеймсу здається, що йому вдалося, але потім вираз обличчя Реґулуса знову застигає.
— Залиш мене в спокої, Поттер. Знайди собі когось іншого для надокучань.
— Блеку, — рука Джеймса без дозволу починає тягнутися до Реґулуса. Він вчасно ловить себе на цьому і зупиняється, не торкаючись хлопця. Реґулус це помічає. Він перестає відвертатися, піднімає брови.
— Якщо тобі потрібно більше, — каже Джеймс, киваючи в бік цигарок, — все, що тобі потрібно зробити, це попросити.
— Яка твоя ціна?
Джеймс не вагається, не моргає. Йому потрібно, щоб Реґулус знав, що це непідробно.
— Розмова. Просто розмова. Ввічлива розмова.
— Я б швидше пера собі в очі встромив, — каже Реґулус.
— Не треба. Вони надто гарні, — не задумуючись каже Джеймс. Нерозумно. Необережно.
Тепер Реґулус насміхатиметься з нього. Образить його по-справжньому. Не може бути, щоб спадкоємець дому Блеків — якщо він досі ним є, а Джеймс палко сподівається, що це не так — був неупередженим. Він ніколи навіть не припустить, що хлопцеві може подобатися інший хлопець. Він готується до обрáз. До ненависті. Тож Реґулус повністю заскочив його зненацька, сказавши наступне.
— Ти не повинен говорити такі речі людям, яким не довіряєш, — каже Реґулус жорстко, але без відрази. — Це небезпечно.
І Джеймс. Ох. Джеймс бачить можливість. Принаймні, думає, що бачить. Цього достатньо. Йому достатньо крихти можливості, щоб зробити стрибок віри.
— А, Блеку. Тобі слід знати, що я люблю трохи небезпеки.
Джеймс підморгує.
Затамовує подих. Молиться Годрику Ґрифіндору, Мерліну і всім іншим древнім могутнім божествам, яких він знає, що він не витлумачив реакцію неправильно.
Тому що Реґулус... Реґулус почервонів. Ледь помітно, але він дуже блідий, тож Джеймсу неважко це помітити. Рожевий румʼянець розливається по його щоках, і це так мило, так красиво, що рот Джеймса утворює букву «О».
Час зупиняється. Призупиняється в ту мить, коли тектонічні плити їхніх світів зміщуються і стають по-іншому. Вони звільняють місце для чогось, що може тут вирости. Це неможливо. Має бути. Але це все одно відбувається.
Якщо Джеймс буде обережним, він може зародити це. Воно може рости і існувати. Зв'язати їх разом. Якщо він працюватиме над цим. Крок за кроком. Цеглинка за цеглинкою.
І він готовий. Джеймс готовий працювати. Закласти фундамент. Плекати і поливати. Як сонце, що світить на маленьку рослинку, Джеймс віддасться цьому.
Тому що... бляха. Якщо є шанс, що Реґулус є тим, ким вони думали, він не є... Що ж. Сіріус поверне свого брата, а Джеймс... те, чого хоче Джеймс, він не може визнати. Поки що. Бо Сіріус на першому місці, але можливо. Колись. Якщо він все зробить правильно.
— Ти абсолютний божевільний, Поттере, — каже Реґулус, швидко кліпаючи очима. Він розвертається і йде геть. Рум'янець майже зник, але Джеймс бачив його. Він бачив, і це все, що має значення.
Джеймс відпускає його, бо цей раунд пройшов у мільйон разів краще, ніж він думав, і він не хоче ризикувати. Тож він дивиться, як Реґулус іде, елегантний і врівноважений, настільки вищий за всіх інших, що справді може бути богом, який ходить серед смертних.
Ах. Джеймс і раніше потрапляв у халепу. Він боровся у невідомих водах, боровся, щоб не дати собі зануритися у них. Він тримався на плаву лише завдяки зусиллям і впертості. А тепер? Зараз він швидко тоне, повністю занурюється, неминуче йде на дно. І він не хоче намагатися виплисти.
Chapter 9: Сваха Медовз
Notes:
Примітки авторки:
Привіт, привіт, привіт!
У цій главі у нас є інтермедія, і це сама королева Доркас Медовз!!!Попередження до цього розділу:
Тривожність
Внутрішня гомофобія
Куріння/цигарки
Згадки про жорстокість
Згадки про жорстоке поводження з дітьми та нехтування ними у минуломуЯ думаю, що це все! Сподіваюся, вам сподобається :)
(See the end of the chapter for more notes.)
Chapter Text
Реґулус дуже хотів би припинити ховатися в порожніх класах під час істерик. Це просто смішно. Він не робить такого лайна. Він спокійний, зібраний. Він Реґулус, блять, Блек, володар своїх емоцій та тіла. Він же, бляха, дракон, як казали його друзі.
І все ж. Він ховається в кімнаті й часто дихає.
Знову.
Дуже жалюгідно. Вчора він поцілувався з Барті та навіть не зірвався через це. Справжній поцілунок, з язиками й все таке! І він був у порядку . Насправді все було дуже цивільно. Барті дав йому кілька порад щодо покращення. Реґулус подякував йому. Барті висловив вдячність за те, що Реґулус допоміг йому. Вони ще раз підтвердили, що домовилися ніколи більше цього не робити. Справу закрито. Без драматизму. Жодних емоцій.
Але довбаний Джеймс Поттер підморгнув йому, і він опинився на межі буквальної смерті.
Реґулус приголомшений. Тому що Джеймс. Джеймс щойно? Він... він сказав, що у нього гарні очі. І він... він натякнув, що він... можливо?
Реґулус не знає, що й думати.
Думка про те, що Джеймс може бути не гетеросексуалом, просто неймовірна. Вона йде врозріз з усім, що Реґулус знає про нього. Джеймс — типовий підліток-засранець. Чи не так?
Зарозумілий, бо він привабливий і знає про це. Поверхневий, бо зустрічається лише з іншими привабливими людьми. Гучний і неприємний, бо любить увагу. Самовпевнений і гарячий на руку.
Реґулус знає, що жодна з цих якостей не є несумісними для квір-людини.
Це просто. Що ж.
Джеймсу не можуть подобатися хлопці, чи не так? Це, мабуть, добре продуманий розіграш. Але ж ні. Він сказав, що це не так. Реґулус знає, що не варто вірити комусь на слово, але Джеймс має рацію. Це не має сенсу. Якби це був розіграш, все було б інакше. Реґулус бачив — і був жертвою, як і решта Слизерину — сотні розіграшів за ці роки. Це не їх спосіб дій.
То що ж тоді відбувається? Чому?
Цигарки в кишені кличуть його. Він не хоче нічого більше, ніж кинути уроки й піти кудись покурити. Той факт, що з усіх людей саме Джеймс Поттер приніс їх йому, вражає. Мізки Реґулуса закипають, коли він намагається розібратися в цьому.
Тому що... Якщо Джеймсу подобаються хлопці. То що тоді? Одна справа — прийняти приголомшливу правду про те, що Джеймс може бути квіром. Зовсім інша справа, що йому може подобатися Реґулус.
Цього не може бути.
Такому, як Джеймс Поттер, не може подобатися хтось такий, як Реґулус Блек.
Гучний і нестерпний не дуже добре поєднується зі злим і тихим. І так, Реґулуса страшенно тягне до Джеймса, але це тому, що Реґулус поламаний. Будь-яку нормальну, розсудливу людину відштовхує її протилежність. Особливо, якщо ця протилежність — спадкоємець найдавнішого і найшляхетнішого дому Блеків.
Але Джеймс сказав...
Ні.
Він не полізе в це. Не зараз. Ніколи. Йому потрібно зосередитися. Думати про помсту, і про все, що йому потрібно дізнатися і зробити до того, як прийде час. Йому треба з'ясувати, як розібратися з тим безладом, який вони влаштували — Барті та Реґулус — і налагодити стосунки з Еваном. Бо він не знає, що вони поцілувалися, і досі холодно ставиться до них через ситуацію з уроком чарів. Якщо Еван дізнається, що вони цілувалися, він уб'є їх обох уві сні. Як би Реґулус не співчував, він не може померти. Поки що. У нього є план помсти.
Отже. У нього багато справ, і Джеймс Поттер не зможе йому завадити. Він цього не допустить.
Реґулус наполовину готовий викинути цигарки, але не може змусити себе це зробити. Неважливо, звідки вони взялися, адже правда в тому, що він до смерті хотів їх роздобути. Було б до біса нерозумно цим не скористатися.
Тож він зберігає їх і планує насолодитися своєю першою затяжкою тієї ж ночі.
***
Доркас ловить Реґулуса, щойно він заходить до бібліотеки. Він знає, що вона чекала на нього. Його пронизує почуття провини, адже Доркас, мабуть, була тут якийсь час. Але він не хоче ділитися порожньою аудиторією, в якій працює. Це єдиний секрет, який він не може розповісти. Залишки темної магії в повітрі негайно видадуть його, і Реґулус не допустить того, щоб Доркас дізналася про його плани й спробувала зупинити його.
Доркас знову заплела волосся, і цього разу додала до нього невеличкі прикраси. Це має до біса крутий вигляд, і Реґулусу шкода, що він не з тих людей, які можуть сказати таке вголос. Він розуміє, що дівчатам подобається, коли їм роблять компліменти. Шкода, що Реґулус не вміє цього робити.
Доркас скоса на нього дивиться.
— Де ти був?
Вона йде за ним, поки він проходить до столу в самому кінці зали, між стосами книг з історії магії. Сюди ніхто ніколи не наближається. Це улюблене місце Реґулуса. Тихе. Безлюдне.
— У класі зіллєваріння, — каже він спокійно. Реґулус добре вміє брехати. Він повинен це вміти, коли живе з кимось таким, як Вальбурґа Блек.
— Я перевіряла. Тебе там не було.
Вони завертають за ріг. Як і очікувалося, стіл тут не зайнятий. Якби не Реґулус, він був би вкритий пилом. Він довгий, за ним могло б поміститися п'ять чи шість осіб, якби Реґулус був людиною, яка займається в навчальних групах. Але він не такий. Він не любить натовпів.
Реґулус дістає свої книжки й розкладає їх на столі. У нього є система, і він розкладає книжки відповідно до неї. Це допомагає йому зосередитися. Допомагає йому впорядкувати думки.
— Я був у кімнаті Слизорога.
— А, — каже Доркас. Вона киває, відсуває стілець від столу і сідає, намагаючись не торкатися Реґулусових книг та пергаментів. — Що ти там робиш?
— Краще тобі не знати, — відповідає Реґулус.
Це не зовсім брехня. Реґулус користується, приватною кімнатою Слизорога, але не сьогодні. Зілля, яке він варить, потребує багато часу, щоб настоятися, тож йому поки що не варто його перевіряти.
Слизоріг думає, що він просто амбітний. Він і гадки не має, що Реґулус має справжні плани на Фелікс-Феліціс, якщо все вийде так, як треба. Найприкріше те, що він вимагає шести місяців варіння, тож Реґулус не мав іншого вибору, окрім як почати його варити в Гоґвортсі. На щастя, Слизорогові сподобалася ідея Реґулуса кинути собі виклик. Можливо, він натякнув, що якщо Реґулусу вдасться все зробити правильно, то він порекомендує його для участі у Великій Британській Битві Зіллєваріння.
Реґулус радше б обійняв мантикору, ніж взяв участь у такій дурниці, але що б там не було, Слизоріг спить спокійно і не пхає носа не у свої справи.
— Як Слизоріг дозволяє тобі експериментувати? — запитує Доркас.
Реґулус знизує плечима.
— Він радий трохи порушити правила заради Блека.
Доркас хмикає, але замовкає. Вона тут не для цього. Реґулус знає. Він думав, що Пандора спробує витягнути щось з нього. Краще було б так. Доркас... особлива для нього. Брехати їй складніше, але він не вище цього.
Доркас кладе лікоть на стіл, дозволяючи підборіддю спертися на нього. Її коси падають через плече на стіл. Вона підіймає брову на Реґулуса.
— Ну?
Реґулус дивиться у відповідь. Беземоційно.
— Ти справді хочеш, щоб я запитала? — хмуриться вона.
Реґулус бере перо, вмочує його в пляшечку з чорнилом.
— Я не розумію, про що ти.
Доркас простягає руку повз нього і закриває його блокнот.
— Не вішай мені лапшу на вуха, Редже. З Еваном щось відбувається, і я хочу знати, що саме. Починай говорити.
Він зітхає, потирає скроні. Що він має сказати? Він не може розповісти Доркас. Це не його справа. Він втягнутий в це, тому що тепер це просто його життя, мабуть. Реґулус Блек — частина якоїсь псевдоромантичної драми. Це схоже на страшний кошмар, від якого він не може прокинутися. Але він також не може про це розповісти. Він не збирається розповідати їй про Барті, а ще він бачив ознаки закоханості Евана в їхнього друга, але це також не його справа.
— Це все одно, що сказати мені, навіщо ти намастила волосся цим блискучим лайном?
Доркас відкриває рота. Закриває його. Закушує губи.
— Гаразд. Я закохалася, — каже Доркас. — Сподіваюся, вона помітить. Вона підійшла поговорити зі мною під час вечірки в Забороненому лісі, але я не зрозуміла чи я їй... ну, знаєш, подобаюся чи ні. Це було двозначно.
Реґулус розгублено дивиться на неї. Він не думав, що Доркас зізнається в цьому. Тепер, коли вона це зробила, він не знає, як діяти далі. Що можна відповісти на таке зізнання?
— Оу, — виривається з вуст Реґулуса.
Доркас посміхається.
— Гарна спроба, Реґулусу, але не всі мають такі емоційні запори, як у тебе. Для мене не проблема визнати, що мені хтось подобається. Я б навіть сказала тобі, хто вона, якби не боялася, що ти їй щось зробиш.
— Чому? Вона ж не відмовила тобі? — запитує Реґулус, підозріло.
Доркас сміється.
— Ні. Але може. І це нормально.
— Ні.
— Так, Реґулусе, — ніжно каже Доркас. — Це нормально. Я знаю, що це можливо, і я ризикую. Тому що вона може відмовити мені, а може і ні. І цього достатньо.
— Ти божевільна, — відповідає Реґулус, звучачи так само огидно, як він і почувається. Чому Доркас така легковажна? Ось чому він повинен наглядати за нею. Захищати її.
— А ти милий.
Реґулус відсахнувся.
— Не змушуй мене робити тобі боляче.
Вона сміється, хитає головою. Зітхнувши, відкидається на спинку стільця.
— Вона прекрасна, Редже. Сподіваюся, вона мене помітить.
— Якщо ні, я виколю їй очі. Вони все одно не працюють.
Доркас видає стривожений звук.
— Досить цього. Насильство — це не вихід. Принаймні, не завжди.
Вона стукає пальцем по столу, деякий час вивчаючи Реґулуса.
Він повертається до нотаток на пергаменті, радий, що Доркас, здається, закінчила розмову. На його жах, це триває лише три хвилини. Доркас легко постукала черевиком по його нозі. Він ігнорує це. Вона робить це знову. Реґулус не має іншого вибору, окрім як відкласти перо і подивитися на подругу.
— Що тепер?
— Що ти зробив з Еваном? — тихо запитує вона.
— Нічого.
— Що Барті зробив Евану, що ти допомагаєш приховати?
— Тобі слід запитати Евана — каже Реґулус.
Доркас посміхається.
— Я вже запитала. Ми з Пандорою запитали.
Реґулус мусить віддати їй належне за ретельність. Вони дружать вже багато років, щось повинно було вплинути на неї, і Реґулус радий, що це щось корисне.
Він дивиться на неї, обличчя порожнє. Маска презирства.
— Тоді, ти знаєш.
— Я знаю, що Еван думає, що у вас з Барті таємний, палкий роман, — Доркас каже це так, ніби це найзвичайніша річ у світі. Вона могла б сказати йому, що надворі йде дощ, і їй було б байдуже. Реґулус стримано вражений.
— Але якби у тебе був роман з Барті, ти б мені розповів. — Доркас дивиться на нього і вагається. Реґулус знову відчуває провину. — Ти ж розповів би?
Він не може повірити, що це відбувається з ним зараз. Серйозно. Півгодини тому він сидів у порожньому класі, практикуючи прокляття, які можуть вбити людину шістьма різними способами, а тепер він сидить тут, поки один з його найближчих друзів запитує його про хлопців.
Це соромно і не те, чим повинен займатися майстер помсти.
— Доркас, — каже Реґулус. — В англійській мові не вистачає слів, щоб пояснити тобі, наскільки у мене немає роману з Барті.
— О, дякувати Салазару.
— І взагалі ні з ким, — додає він.
Реґулус знову бере до рук перо. Відкриває один зі своїх блокнотів. Доркас, очевидно, ще не закінчила. Вона накриває сторінку рукою. Він дивиться на неї один раз, застережливо. Доркас не рухається, тож він малює на її руці. Він робить зірочку, бо не може малювати, щоб врятувати своє життя, і не збирається ганьбити себе, намагаючись робити щось інше.
— Редже! — скаржиться Доркас. — Це не зійде цілий день!
— Я намагаюся вчитися, — відказує він.
Доркас хитає головою, кривиться.
— У тебе немає роману з Барті, але щось відбувається. Що в біса відбувається, Редже? Еван нещасний.
— Еван має сказати Барті про свої почуття, — каже Реґулус, не відриваючись від пергаменту, хоча він повністю втратив хід думок і не читає жодного слова на сторінці.
— Звідки ти знаєш, що відчуває Еван? — підозрілий тон Доркас змушує його хвилюватися.
— Це очевидно для будь-кого, хто має пару зрячих очей.
— Правда?
У Реґулуса починає боліти голова. Доркас безжалісна, і він любить її за це, за винятком тих випадків, коли він сам той, на кого ця безжалісність спрямована. Він відкидається на спинку стільця, проводить рукою по кучерях.
— Слухай. У Барті була криза. Йому потрібно було з кимось поговорити, і він прийшов до мене. Це все, що я можу тобі сказати. Але Евану і Барті справді потрібно поговорити, — Реґулус звучить втомлено, і, чесно кажучи, саме так він і почувається. Він виснажений.
— Чому Барті пішов до тебе, а не до Евана через свою кризу?
Реґулуса це анітрохи не ображає, бо він ставив Барті те саме запитання.
І принаймні на це, він може відповісти, бо це не секрет.
— У нас обох жахливі батьки. І Барті... він просто сказав, що це не може бути Еван.
Доркас сміється. Справді регоче.
— Ой, бляха, все так заплутано. Отже, Барті подобається Еван, він божеволіє від цього, і що? Фліртує з тобою?
Вона не помиляється. І Реґулус просто хоче, щоб вона пішла геть. Вона його подруга, але йому потрібен спокій і тиша для роботи, а Доркас забирає надто багато часу. Реґулус киває.
— Типу того?
Доркас проводить рукою по обличчю.
— Хлопці такі ідіоти. Присягаюся Салазаром. Добре, добре. Мені треба поговорити з Барті. — вона стискає губи, нахиляє голову і дивиться на Реґулуса. — На що це було схоже?
— На що було схоже що?
— Флірт з кимось, — каже Доркас. — З хлопцем. Дуже гарним хлопцем.
Ну. Реґулус ніби як хоче їй розповісти. Тому що він ще нікому не розповідав, а повинен, так? Перший поцілунок — це така річ, якою ділишся. Але... Він не знає як. Він не може. Почати хихикати та шепотітися. Він не думає, що фізично на це здатен.
Але він також не хоче залишати Доркас розчарованою. Реґулус посміхається.
— Гадаю, це було приємно.
— Просто приємно? Ну, мабуть, так. Не схоже, що тобі подобається Барті. — її очі стають дуже, дуже широкими. — А тобі подобається Барті?
— Ні, — каже Реґулус. Твердо. Впевнено. Бо це стовідсоткова правда.
— Гаразд. Що ж, коли хтось, хто тобі подобається, буде фліртувати з тобою, я хочу почути все про це. Гаразд? — вона встає. — А зараз я піду знайду Барті й надоумлю його.
Але Реґулус вже не звертає на це уваги. Тому що його мозок ненавидить його, мабуть. Його мозок підняв пам'ять про сьогоднішній ранок. Джеймс, який посміхався, наставляючи на нього свою паличку. Джеймс, який казав йому, що в нього гарні очі. Джеймс, який підморгнув йому.
Він не може сказати Доркас. Але в усамітненні, в цьому темному кутку бібліотеки Реґулус може, можливо, на одну секунду визнати, що коли хтось, хто тобі подобається, фліртує з тобою, це просто приголомшливо.
####
Інтермедія: POV Доркас
Барті Кравч не є улюбленцем Доркас. Він їй подобається, але цей блиск в його очах іноді змушує її нервувати. Барті небезпечний. Це змушує її бути трохи настороженою з ним, хоча Барті ніколи не спрямовував свій особливий вид божевілля на неї. Доркас знає, що він ніколи цього не зробить, тому що вони друзі, і Барті вірний їй.
Але Доркас неприємно усвідомлювати, що в глибині душі вона знає, на що здатен Барті. Або, можливо, не те, на що він здатен, а те, як мало йому для цього потрібно.
Доркас усвідомлює, що в цьому є щось трохи лицемірне, адже вона вважає Реґулуса Блека своїм найкращим другом. Вона думає — сподівається — що він теж вважає її своєю найкращою подругою. З Реґулусом важко сказати, бо в нього алергія на почуття.
І все ж. Реґулус злий і відсторонений, і носить маску байдужості, як броню. Але Доркас знає, вона знає, в глибині душі, що Реґулусу не байдуже. По-своєму. Він піклується про деякі речі. Він піклується про неї. І про Пандору. І про Барті та Евана теж.
І Реґулус здатен на темне лайно. Доркас повністю усвідомлює той факт, що Реґулус дуже ймовірно здатен на вбивство. Можливо, на тортури. Він стає агресивним, коли відчуває себе загнаним у кут або втрачає контроль, і розважливий, коли хоче бути таким. Різниця між Реґулусом і Барті в тому, що Реґулус робить тільки те, що вважає за потрібне, і зважує всі можливі варіанти. Завжди. Щоб бути жахливим, Реґулусу потрібен мотив. Причина. План дій. Барті достатньо мати поганий день, щоб зробити щось божевільне. Щось безповоротне.
Але все одно. Барті — її друг, і він ще досі не впав у прірву. Доркас — оптимістка, і вона думає, що, можливо, вони зможуть разом утримати Барті від цього. Крім того, їй подобається Еван, а в Евана зараз не найкращі часи.
Доркас знаходить Барті у вітальні Слизерина. Він розмовляє з Мульцибером. Доркас із задоволенням перериває цю розмову, і Барті не чинить жодного опору, коли вона тягне його в куток.
— Що це було? — запитує вона його, киваючи головою на Мульцибера. Барті знизує плечима. — Він опитує шостих класів, що ми хочемо робити, коли закінчимо школу.
Цікаво.
— Що ти хочеш робити? — це не те, про що Доркас має говорити з Барті, але їй цікаво. Вона й гадки не має, що хоче робити, коли закінчить школу. Тому що світ за цими стінами розвалюється на частини, і Доркас нервує, коли думає про це. Родина не тисне на неї, але вона знає, що є певні очікування.
Її двоюрідний брат став смертежером, і дехто в її родині голосно пишається цим. Але не батьки, за що Доркас їм безмежно вдячна. І все ж. Доркас не може довго ігнорувати реальність.
— Щось, що б розлютило мого батька найбільше, — відповідає Барті. — Він очолює відділ боротьби зі злочинністю, тож я думаю, що займуся злочинністю.
Доркас зітхає.
— Щось конкретне?
— Може, контрабандою? Не знаю. — Барті простягає руки над головою. — А про що ти взагалі хотіла поговорити?
Доркас уважно дивиться на нього. Щось змінилося в Барті, і вона не може зрозуміти, що саме. Еван теж це помітив. Він розповів їй і Пандорі. Це зводить його з розуму, адже Еван розпитував Барті, а той все заперечував. Доркас думає, що знає, чому, і її невеличка розмова з Реґулусом допомогла їй у цьому переконатися.
— Ти розмовляв з Еваном останнім часом? — невимушено запитує вона.
Барті хмуриться, нахиляється вперед.
— Ми живемо в одній кімнаті. Очевидно, я розмовляю з ним щодня.
Доркас хитає головою, збирає коси на одне плече.
— Я маю на увазі, по-справжньому розмовляв. Він тобі ще не розповідав?
— Не розповідав мені що? — плечі Барті напружуються, і Доркас хоче посміхнутися. Але не посміхається.
Доркас озирається, вдаючи, що хвилюється, чи не підслухали її. Барті нахиляється на краєчок свого сидіння. Доркас теж нахиляється ближче. Знижує голос до змовницького шепоту.
— Він у когось закохався.
Кольори покинули обличчя Барті. Це всі докази, які потрібні Доркас, що вона має рацію щодо Евана і Барті. І вона збирається втрутитися, бо не вірить, що вони самі в цьому розберуться. І тому що, чесно кажучи, їм потрібна її допомога. Ці двоє ні на що самі не здатні.
— Хто? — запитує Барті напруженим голосом.
Доркас нахиляється ще ближче.
— Я не знаю. Еван мені не скаже. — вона намагається звучати роздратовано, розчаровано. — Але у мене є підозрюваний. Еван проговорився, що це хтось, з ким він близький, а він не з багатьма близький.
Барті видає стривожений звук.
— Пандора?
Доркас хитає головою.
— Ставлю на Реґулуса.
Барті не рухається. Закам'янілий. Доркас впевнена, що він не дихає.
— Еван... ти думаєш, що він... — Барті ковтає. — Хлопці?
Доркас звужує очі. Вона простягає руку вперед і хапає Барті за краватку, притискає його так близько, що відчуває його дихання на своєму обличчі.
— Якщо ти скажеш якесь гомофобське лайно, Барті Кравч, я відрубаю тобі член.
Барті сміється. Він сміється, а потім притискається лобом до Доркас.
— Бляха, Медовз. І ти теж? Ми одна купка божевільних.
Доркас відпускає його. Барті все ще сміється. Вона очікує.
Вони божевільні? Доркас так не вважає, але вона розуміє, чому так вважає Барті. Барті виріс у середовищі, яке не допускає жодних відхилень від того, що його батько вважає «правильним». Це не його провина, але це до біса сумно. І все ж. Доркас пишається успіхами Барті, яких він досяг. Це вимагає мужності, і вона це поважає.
Доркас вирішує і сама стати трохи сміливішою. Наступного разу, коли вона побачить Марлен МакКіннон, вона щось зробить. Щось скаже. Щоб зʼясувати, чи подобаються їй дівчата. Тому що Доркас не може перестати думати про неї після вечірки, а це щось значить. Доркас хоче дізнатися, що саме.
Поки Доркас мріє про МакКіннон, Барті заспокоюється, проводить рукою по обличчю.
— Дідько, Доркас, — каже він. — Хто б міг подумати?
Вона знизує плечима.
— Таких людей набагато більше, ніж ти думаєш, Барті. Просто вони про це мовчать.
— Редж казав те саме, — розмірковує Барті. Потім його мозок згадує розмову, яку вони вели, і вся веселість зникає з його обличчя.
— То ти думаєш, що Евану подобається Редж? — запитує Барті. Це шепіт, ніби він боїться, що якщо скаже це голосніше, то це стане правдою.
Доркас знизує плечима.
— Ну, а хто ж іще?
Барті опускає голову на руки. Дихає глибоко.
— Трясця. Ось чому він такий дивний останнім часом. Тому що він бачив... він думає... Бляха. — він дивиться на Доркас. — Але я не хотів. Я просто... я не знав. А Редж? Евану не може подобатись Редж. Не може!
— Чому? — запитує Доркас, хоча вона знає причину страждань Барті.
— Тому що я... — Барті задихається. — Бляха. Я... — він заплющує очі. — Евану не може подобатись Редж.
— Барті...
— Я поцілував Реґулуса.
Слова падають з його вуст, мов каміння. Вони дзвенять, наповнюючи простір між ними здивованим трепетом.
— Ти що ?! — Доркас не може стриматися. Вона кричить. Це... що? Вона не знає, що шокує більше. Реґулус я не можу витримати навіть випадкового дотику Блек цілується з Барті Кравчем, або Барті Кравч, який зізнається Доркас у чомусь подібному. А Реґулус... малий засранець нічого не сказав! Доркас його вб'є.
Здається, він теж це усвідомлює, бо Барті зараз у паніці.
— Лайно. Трясця. Доркас, нікому не кажи. Я не повинен був цього говорити. Просто вирвалося. Я не... Чорт. Еван не повинен знати, добре?
Доркас глибоко зітхнула.
— Мерлінові яйця, Барті. Якого хріна? Коли це сталося?
— Редж тобі не сказав?
— Ні, — каже Доркас, намагаючись приховати біль у голосі. — Він не сказав мені.
Барті потирає пальцями скроні. Кусає губу. Стогне. Коли він знову дивиться на Доркас, вираз його обличчя трохи відчайдушний.
— Я просто... мені не подобається Редж. Я... ти думаєш, що Евану... справді?
— Ну, — обережно каже Доркас, бо Барті на межі зриву, і їй його шкода. Вона все ще переживає той факт, що Реґулус і Барті поцілувалися, але мова йде про Евана. Їй треба сфокусуватися на цьому. — Еван сказав, що це був один з його близьких друзів. Він проговорився, що це був він , а я подумала, що Реґулус, бо знала... Реґулус казав мені, що йому подобаються хлопці.
Доркас дозволяє розмові трохи затихнути. Вона терпляче чекає. Барті має сам розібратися в цьому.
У вітальні, як на середу, багато людей, але ніхто не звертає на них уваги. Снейп сидить з Мульцибером та іншими учнями сьомого курсу. Вони перешіптуються і плетуть якісь інтриги. Доркас відводить погляд. Знаходить дівчат зі свого курсу. Їхнє волосся все ще кольорове, що змушує Доркас посміхатися щоразу, коли вона згадує про це.
— Але Еван не сказав тобі, що це Реґулус? — м'яко запитує Барті. Доркас ніколи не чула його таким м'яким. — Типу, саме він?
— Ні. Я так подумала. Я не впевнена, що Еван усвідомив, що проговорився, що це хлопець, — каже вона йому. — Він лише сказав, що це близький друг.
— Зрозуміло, — відповідає Барті. І він розуміє. Доркас це бачить.
Її робота завершена. Насіння посіяно. Тепер справа за Барті, чи зробить він щось з цим. Доркас сподівається, що так. Тому що вона думає, що якщо все вийде, це може стати тим, що утримає Барті від краю прірви. Тому що таке щастя... воно має силу. Воно може заспокоїти та допомогти людині стати кращою. У Барті є темна, божевільна сторона, але Доркас думає, що якщо є хтось, хто може її згладити...
— Я рада, — каже Доркас, підводячись. — Щасти.
Барті теж встає. Він дивиться на Доркас. Усміхається до неї.
— Ти знала весь цей час, чи не так?
Доркас знизує плечима.
— Можливо.
Вона підморгує йому і йде. Барті уже піднявся сходами до свого гуртожитку, долаючи одразу по дві сходинки, перш ніж Доркас встигла навіть дійти до дверей на дівочі сходи.
####
Тренування з квідичу проходить чудово. Джеймсу здається, що він міг би вступити в бій з гіпогрифом і перемогти. Його команда просто неймовірна. Вони грають вже дві години, а здається, що п'ять хвилин. Ось наскільки їм весело. Вони зупинилися лише тому, що стало надто небезпечно через темряву, особливо з шаленими бладжерами, що снують навколо.
Сіріус кидається на нього, щойно вони приземляються. Джеймс падає назад на траву, а Сіріус розпластався на ньому.
— Агов, Блеку! Припини чіплятися до нашого капітана. Якщо ти пораниш його перед грою, я тебе вб'ю, — кричить Олів, одна з їхніх загоничів, шестикурсниця.
Сіріус показує їй середній палець, а Марлен сміється.
— Облиш, Олів. Дай їм спокій. Ніщо не може стати між ними.
Олів бурмоче щось про безпеку Джеймса поруч із божевільним, але дівчата зникають у роздягальнях, і на землі залишаються тільки він і Сіріус. Сіріус радісно мугикає, зовсім не переймаючись тим, що його коліно в небезпечній близькості від того, щоб вбити надію Джеймса колись стати батьком.
— Ти зараз мені по яйцях вдариш, — попереджає Джеймс, коли Сіріус переносить вагу. — Якщо хочеш бути дядьком, то зараз же прибери ногу.
— А, чорт, — каже Сіріус, перекочуючись набік, так що тепер він лише наполовину лежить на Джеймсі. — Вибачте, майбутні маленькі Джеймси.
Джеймс сміється, бо як він може не сміятися, коли Сіріус буквально розмовляє з його пахом? Він божевільний. Джеймс його обожнює.
— Це була дуже хороша гра, — каже Сіріус. — Третій кубок для Ґрифіндору у нас в кишені.
Джеймс опускає голову на землю.
— Не можу повірити, що ми покидаємо школу через... сім місяців? Вісім? Не так вже й довго. Недостатньо довго. — він закладає руки за голову. Сіріус притискається до нього і кладе голову йому на груди. — Я сумуватиму за цим місцем.
— Замовкни, — каже Сіріус. — Не говори про таке сумне лайно. Ми не займаємося сумним лайном.
Сіріус штовхає Джеймса в живіт, від чого той здригається всім тілом. Вони сміються. Ніч ясна, температура починає падати, як і належить у жовтні. Місяць зростає, і Джеймс зітхає. Наприкінці наступного тижня буде перший повний місяць сьомого року.
— О, дивись! — каже Сіріус, показуючи вгору. — Це ж я! Привіт! Найяскравіша зоря на небі, пані та панове.
Джеймс посміхається, хоча Сіріус цього не бачить. Він дозволяє Сіріусу ще трохи потеревенити про астрономію, перш ніж вони занурюються в тишу. Затишну. Душевну. Сіріус — єдина людина у світі, чиє мовчання не змушує Джеймса нервувати.
Сіріус запалює цигарку. Спокійно курить. Джеймсу цікаво, чи курить сьогодні Реґулус. Він хоче піти й перевірити мапу. Перевірити, чи не втік він заради цього зі слизеринського гуртожитку. Куди б міг піти Реґулус? Він сподівається, що в якесь досить відоме місце, наприклад, до астрономічної вежі. Тоді Джеймс теж може там з'явитися. Уявімо, що це був збіг. Можливо, тоді Реґулус заговорив би з ним.
— Пішли до Розмерти, — каже Сіріус, випроставшись так, щоб дивитися на Джеймса знизу вгору. — Тільки ми. Давай вислизнемо звідси.
Занепокоєння поширюється від нутра Джеймса аж до пальців на руках і ногах. Сіріус уже дуже давно не просився до Розмерти. Звісно, на шостому курсі вони час від часу ходили випити, але це було під час відвідин Гоґсміду або у вихідні вечорами. Але випадкова середа? Це змушує Джеймса згадати п'ятий курс, а це погані новини.
— З тобою все гаразд, Гультяю? — запитує Джеймс.
Сіріус знизує плечима, намагаючись бути незворушним. Але його очі бігають навколо, не зустрічаючись з Джеймсом, і не для того він провів останні шість років поруч з цим хлопцем, щоб не знати, як його прочитати.
— Так. Це не... Я не буду пити нічого, крім масляного пива. Обіцяю. Це не так. Мені просто треба трохи побути на волі. — Він проводить рукою по обличчю, притискає її до підборіддя, наче щось тримає в собі. Щось, що він хоче сказати, але не знає як.
Джеймс сідає, обіймає Сіріуса. Сіріус одразу ж розчиняється в цьому. Джеймс занурюється обличчям у волосся Сіріуса.
— Що б тебе не турбувало, ти можеш мені розповісти. Ти мусиш мені розповісти, бо ми разом пройдемо крізь усе це лайно, гаразд?
— Я не готовий, — шепоче він у вигин шиї Джеймса.
І Джеймс розуміє. Бо він теж не готовий, чи не так? Він ще не розповів Сіріусу про Реґулуса. Не те щоб там було про що розповідати, але Джеймс знає, що якби це був хтось інший, в кого він закоханий, він би вже проговорився. Сіріус знав би кожну дрібницю, від того, як Джеймс відчуває метелики в животі, коли бачить Реґулуса, до його підозр, що він має якісь небезпечні схильності, до того, як його шкіра вкривається мурашками, коли Реґулус говорить йому якісь образи.
Сіріус знав би про це, і він би висміював Джеймса, але він також був би цього найкращою підтримкою. Якби це був хтось інший, Джеймс знає, що вони б уже принаймні поговорили з ним, тому що Сіріус точно допоміг би.
Тільки от... Він не може сказати Сіріусу. Принаймні, поки що. Поки Джеймс не дізнається більше. Не дізнається, чи шкодує Реґулус про те, що відмовився, коли Сіріус попросив його піти з ним тієї ночі. Чи сумує Реґулус за братом. Чи є надія на примирення, чи ні.
— Отже... Три мітли? — запитав Сіріус, все ще захований у просторі між шиєю та плечем Джеймса.
Джеймс хотів спробувати зустрітися з Реґулусом сьогодні ввечері, але він потрібен Сіріусу. Тож Реґулус мусить зачекати. Бо як би він не був заінтригований, як би не хотів знову побачити це прекрасне, зле обличчя... Сіріус завжди на першому місці. Завжди. Не зважаючи ні на що, ні на кого.
Джеймс притискає друга до себе і каже:
— Мені спершу треба в душ, але так. Візьмімо плащ і мапу. Я впевнений, що Розмерта за тобою скучила.
Сіріус посміхається йому з вдячністю. З любов'ю. Це найкраща посмішка, яку Джеймс коли-небудь бачив. За цю посмішку Джеймс готовий померти.
— Спасибі, Золотороже.
— Нема за що.
Хлопці разом покидають поле для квідичу. А пізніше того ж вечора вони сидять у "Трьох мітлах" з Розмертою, п'ють масляне пиво і жартують. Вони так смішать її, що на її рожевих щоках з'являються сльози, а Сіріус насолоджується увагою, теплом пабу і тим, що Джеймс поруч з ним. Завжди. Назавжди.
Дорогою назад Сіріус дивиться на Джеймса і киває сам собі. Він каже Джеймсу, що почувається краще. І обіцяє, що коли він зрозуміє, як сказати, що його турбує, він розповість Джеймсу. Джеймс обіцяє йому, що любитиме його, незважаючи ні на що. Він каже, що немає нічого, що він міг би сказати Джеймсу, що могло б це змінити. І голос Сіріуса трохи тремтить, коли він відповідає:
— Я знаю, Джеймсе. Я знаю.
Notes:
Примітки авторки:
Почесна згадка Доркас «свахи» Медовз. Вона королева. Я так її люблю.
Chapter 10: Сектумсемпра
Notes:
Примітки авторки:
Привіт, привіт!
Ось розділ 10 — він довгий :D
Будь ласка, майте на увазі, що в цій главі є трохи насильства, поранень і паніки, тому будьте обережні:
Попередження до цього розділу:
Куріння
Фізичне насильство (удари)
Магічне насильство (сектумсемпра)
Кровотеча/втрата крові
Опіки, спричинені вибухом у лабораторії зіллєваріння
Лікарняне крило/медичне втручання
(See the end of the chapter for more notes.)
Chapter Text
Реґулус ненавидить Джеймса Поттера. Це факт. Незаперечна істина. Він ненавидить Джеймса з багатьох причин, деякі з них більш справедливі, ніж інші, а деякі сильніші, ніж інші. Але в цю мить Реґулус ненавидить Джеймса Поттера, тому що він якимось чином зник і змусив Реґулуса повірити, що, можливо, він з'явиться. Чому? Не питайте Реґулуса, він не знає. А як? Те ж саме. Джеймс же не може знати, що Реґулус вислизнув з гуртожитку і зараз сидить в соварні.
Реґулус вдихає. Відчуває дим у легенях. Це не може бути корисно для здоров’я, думає він. Це корисно? Він ніколи не питав про це у маґлів. І той хлопець у пабі ніколи не згадував про це. Та це й не важливо. Він, швидше за все, помре в найближчі пару років, так що, хіба це має значення? Він так не думає.
Реґулус видихає. Він до біса жалюгідний, ось він хто. Ганьба для мстивих людей. Чесно кажучи, після цього нападу ідіотизму Реґулус навіть не впевнений, що може називати себе розумним. Просто... Він не усвідомлював, що чекає на появу Джеймса, доки не докурив третю цигарку і не відчув, що йому не хочеться йти. А він чекав. На його превеликий жах, він досі був тут.
А Джеймс так і не з'явився.
Реґулус відкинувся на стіну, в його пальцях тліє четверта сигарета. Що з ним відбувається? Нічого не змінилося. Він завжди був закоханий у Джеймса, і ніколи раніше це не заважало йому жити. Звичайно, ще два тижні тому Реґулус не знав, який Джеймс має вигляд без сорочки. Він може визнати, що це мало певний вплив. Він також не знав, яка на вигляд його шкіра. Тому, можливо?
Йому це не подобається. Відчуття, що він рухається до чогось, чого не бачить і не може передбачити. Щось, що він не може зупинити, тому що це те, що відбувається з ним. Він цього не обирає. Очевидно, що це вина Джеймса. Він повинен припинити з'являтися і намагатися говорити з Реґулусом. Про що їм, в біса, говорити? Абсолютно ні про що. Ні про що, тому що Джеймс і Реґулус мають лише одну спільну людину, але їхні стосунки з цією людиною настільки полярні, що це не рахується.
Його очі сканують небо, і він знаходить його. Він міг би знайти його в будь-якому небі. Сіріус сьогодні яскравий. Він завжди такий, бо, звісно, він же мусить бути найяскравішим. Але сьогодні він ніби насміхається з Реґулуса. Джеймс не з'явився, і він, мабуть, з Сіріусом у гуртожитку займається якимись дурницями.
Джеймс такий дурень.
Закоханість Реґулуса в Джеймса така дурна.
Реґулус ненавидить своє життя.
Він стогне, проводить рукою по обличчю. Логічно, Реґулус розумів, що Джеймс не прийде. Немає жодної причини, чому б Реґулус навіть сподівався на це. Або що Джеймс міг знати. Звідки, бляха, Джеймс міг знати, якщо Реґулус погрожував йому, завдавав болю та ображав його на кожному кроці? Реґулус і сам не знав, що хоче, аби Джеймс з'явився, доки не зрозумів, що той справді не збирається зʼявлятись. І, подивімося правді в очі, Джеймс має гарні оцінки, але чи він розумний? Реґулус має сумніви.
І все ж. Реґулусу важко. Йому важко, бо Джеймс переслідує його. Він бачив його тіло — створене для гріхів, до речі. Гріхів, які Реґулус залюбки скоїв би. Неодноразово. Він бачив його очі зблизька. Горіхові — колір, який був би улюбленим Реґулуса, якби йому було не байдуже на такі речі. Реґулус знає, як пахне Джеймс. І яка на дотик груба шкіра його щелепи, щетина на ній.
— До біса моє життя, — бурчить Реґулус.
Він хоче позбутися цього відчуття, бо воно все ускладнює. Реґулус мусить перестати жадати Джеймса Поттера. Але як? Як зупинитися?
Зосередження на помсті не працює. Реґулус може робити багато справ одночасно. Останні кілька тижнів він робить успіхи. Практикується в прокляттях у покинутому класі, варить Фелікс-Феліціс, проводить дослідження в бібліотеці. Тиждень тому він отримав перепустку до Забороненої секції та вже знайшов три томики, які треба перебрати гребінцем з дрібними зубчиками.
Він також не спускає очей з Доркас. Її сусідки по кімнаті не попросили вибачення, але вони не настільки дурні, щоб продовжувати ображати Доркас. Не тоді, коли їхнє волосся все ще проростає веселковими кольорами щоразу, коли вони намагаються це зробити. Реґулус вважає, що з цим покінчено, і він не планує найближчим часом скасовувати те, що зробив. Можливо, ніколи.
Уся ця плутанина з Барті та Еваном, але це, чесно кажучи, не його провина. Тобто, він поцілував Барті одного разу. Еван навіть не знає про це. Напруга виникає через те, що Барті був настільки дурним, що фліртував з Реґулусом на уроці чарів, а Еван це бачив. Барті мусить зізнатися. Або ж Еван має сказати Барті, що він не злиться, а просто ревнує, а це дві дуже різні речі. У будь-якому випадку, це не для Реґулуса. Він триматиметься осторонь цих справ. До того ж наскільки він може судити, все заспокоїлося. Вони розмовляли, поки не заснули, і Реґулус вислизнув з гуртожитку.
Реґулус припускає, що він міг би прочитати дослідження про оленів і вовків, які дали йому Доркас і Пандора. Але Реґулуса це не хвилює. Не дуже. Символізм снів Пандори важко зрозуміти. І, що б вона не казала, деякі з її снів були буквальними. По суті, він ніяк не може зрозуміти, чи варто йому турбуватися про реальних тварин, чи ні. Тож він і не намагається. Це марна трата часу.
Реґулус допалює цигарку. Ховає пачку в кишеню. Джеймс не прийде, і це добре. Він навіть не знав би, що робити, якби Джеймс з'явився. Образив би його. Погрожував би йому. Весь час сподіваючись, що Джеймс мазохіст і захоче залишитися ще трохи.
Він встає, дивиться на зірки.
— Це твоя вина, знаєш? — каже він небу. — Я облажався через тебе. Я розбитий, і я зламаний, і є тільки кістки, і холод, і образа, і біль через тебе. Тому що ти, бляха, пішов.
А Джеймс Поттер був на його боці. Це завжди Джеймс.
Реґулус ненавидить Джеймса Поттера.
Реґулус одержимий Джеймсом Поттером.
Не має значення, скільки часу минуло. Дві правди залишаються. Так і є. Вони є частинами його, його мозку, його хімії. Дві сторони однієї медалі.
Пізньої ночі Реґулус сидить у ліжку, тримаючи в руці ампулу зі снодійним. Він дивиться на неї. Цікаво, як це — мати можливість просто заплющити очі й відпочити. Це не для нього. Він не спав природним сном, який не був би жахливим, з тієї ночі. Дня, який все змінив. День, коли він, його кістки замерзли, а мозок сказав: «Тепер ми ненавидимо сон».
Реґулус п'є зілля. Він щоразу ненавидить його, але не спати ще гірше. І саме тому, що у нього є снодійне, він не бачить снів. Якби вони снилися, Реґулус побачив би горіхові очі, смагляву шкіру, великі руки та усмішку, яскравішу за сонце.
####
У Джеймса був фантастичний день. Того ранку вони провели ще одне вбивче тренування з квідичу, попри те, що минулої ночі він гуляв із Сіріусом допізна. Справді, його команда просто чудова. Вони такі злагоджені, працюють як професіонали. Все працює як треба.
А після цього у них був дуже цікавий урок Захисту від темних мистецтв, на якому вони вивчали закляття кордону, яке досить ефективно захищає цінні або секретні речі. Дуже зручно, якщо когось захоплять живим, щоб отримати інформацію і треба не дати поганим хлопцям це зробити.
Загалом, дуже гарний четвер.
Аж поки він не завернув за ріг і не побачив, як Соплівіус чіпляється до Лілі. Вона помітно засмучена, хитає головою і розводить руками, що дуже чітко вказує на те, що вона не хоче підпускати Соплівіуса ближче. Сіріус так швидко витягає чарівну паличку, що його волосся розсипається, перш ніж Джеймс встигає моргнути. Вони обмінюються швидким поглядом, а потім прямують коридором до них. Лілі дуже здібна, але Джеймс не буде просто стояти й дивитися.
— Дай мені спокій, Северусе, — каже Лілі. — Я ж тобі казала. Я не пробачаю тобі. Ти зробив свій вибір. І це не те, що я можу забути.
— Лілі, це ж смішно. Це найкращий спосіб... — він робить крок ближче. Лілі швидко відступає назад, витягнувши руки, долонями до нього.
— Я не хочу цього чути! Просто йди геть.
Соплівіус простягає руки та кладе їх їй на плечі. Лілі застигає. Джеймс розуміє, що гарчить:
— Забери свої брудні руки від неї!
І Лілі, і Соплівіус здивовано підіймають очі. Соплівіус пирскає, а Лілі зітхає, ніби відчула полегшення.
— Відпусти, Северус, — каже вона. — Я не хочу, щоб ти мене більше торкався.
Він відпускає, і це добре, бо Джеймс наклав би на нього прокляття, якби він ще хоч на мить затримався. Лілі притискається ближче до Сіріуса і Джеймса, і Сіріус одразу ж пересувається так, щоб вони з Джеймсом опинилися з обох боків від неї. На його обличчі з'являється небезпечна посмішка, яка, як знає Джеймс, означає, що він чекає, коли Соплівіус дасть йому привід зробити щось нерозважливе.
— Зарозумілий, як завжди. Це вас двох не стосується, — шипить Соплівіус і знову переводить погляд на Лілі. Він підіймає підборіддя, розправляє плечі. — Лілі, я заслуговую на шанс...
— Ні, — каже Лілі, впираючись маленькими ручками в боки. Джеймс дивується, чому вона не взяла з собою чарівну паличку, але не перебиває, щоб запитати. Не тоді, коли вони з Сіріусом озброєні й готові. — Ти не можеш цього зробити, Северусе. Ти нічого не заслуговуєш. Мій час належить мені, і я можу віддавати його тому, кому хочу, незалежно від причини. Ти не маєш на нього права.
— Я ж твій найстаріший друг! — Соплівіус робить крок ближче. Джеймс і Сіріус одночасно підіймають свої палички. Він перестає рухатися, але продовжує дивитися на Лілі так, ніби справді очікує, що вона передумає.
Джеймсу шкода його. Лілі, дуже очевидно, не збирається змінювати свою позицію. І не повинна, не після того, як Соплівіус вжив щодо неї слюр на букву «б».* Не після того, як вона дізналася, що він тусується з Мульцибером та його компанією в школі та за її межами. Роками сміявся і знущався з інших дітей, народженими від маґлів. Ходять чутки, що після закінчення школи Соплівіус і його банда приєднаються до лав смертежерів. До тих, хто вважає, що такі люди, як Лілі, не повинні існувати.
Раптом Джеймса вражає думка, що цілком ймовірно, що він зустріне на полі людей, яких він впізнає. Він щойно приєднався до Ордену Фенікса, щоб воювати на цій війні, і він буде битися на протилежному боці від хлопця, який зараз стоїть перед ним.
Від цього Джеймса трохи нудить.
— Ти не можеш називати себе моїм другом, Северусе. Більше не можеш. Не після того, як ти зрадив нашу дружбу, — відповідає Лілі. Вона витирає сльозу з щоки, але її вираз обличчя рішучий, як ніколи. Це дівчина, яка не зламається. Джеймс це поважає і захоплюється.
Лілі, вочевидь, збирається з силами. Соплівіус зачепив її за живе, і вона не витримує. Її голос підвищується на кілька октав.
— Ти не можеш називати себе моїм другом, бо вважаєш таких, як я, нікчемними. Негідними. Якби це залежало від тебе, мою паличку вже б забрали!
— Не тебе, — намагається заперечити Соплівіус. — Ніколи не тебе.
Лілі сміється. Гірко і холодно, Джеймс ніколи не чув, щоб вона звучала так злісно. Це привабливо. Для нього Лілі ніколи не була такою гарячою, як зараз, і хай допоможе йому Ґодрик Ґрифіндор, йому справді подобаються злі люди. Лілі далеко не така зла, як Реґулус, але все ж таки. Цієї єдиної миті достатньо, щоб підтвердити його підозру.
— Ти не розумієш, чи не так? — Лілі відповідає. — Ти не можеш мати й те, й інше, лицеміре!
Але Джеймс уже відволікся, бо якимось чином викликав Реґулуса, думаючи про злих людей. Лілі все ще лається на Соплівіуса, Сіріус націлив на нього свою чарівну паличку і спостерігає за тим, що відбувається, з кумедною напівпосмішкою. А Джеймс затамував подих, бо Реґулус щойно завернув за ріг і йде коридором до них.
Реґулус йде поруч з Ремусом, серед усіх людей — поруч з ним. На якусь мить Джеймс панікує — а що, якщо Ремус збрехав і він робить щось незаконне з Реґулусом? Джеймс відчуває себе трохи хворим, зрадженим, хоча це й абсурдно. Але потім він згадує, що вони патрулюють, бо вони префекти, і що Ремус сказав їм раніше сьогодні, що він у парі з Реґулусом, щоб Сіріус не впав в істерику, якщо випадково зіткнеться з ними або побачить їх на карті.
Напруга швидко покидає Джеймса, і він приходить до тями, коли обидва префекти зупиняються позаду Соплівіуса.
— Що відбувається? — запитує Ремус.
Реґулус здається нудьгуючим. Незацікавленим. Його явно анітрохи не турбує драма, що розгортається між трьома ґрифіндорцями та Соплівіусом. Його очі трохи бігають по ним, темно-зелені, з довгими віями. Мило.
— Не твоя справа, — огризається Соплівіус.
Коли Реґулус дивиться на Соплівіуса, його брови трохи зближуються, посилюючи його постійну насупленість. О, ні. Джеймс знову напружується. Вони що, друзі? Джеймс не знає, чи ладнає Реґулус із Соплівіусом, але раптом так і є. Він дуже сподівається, що ні. Він би цього не витримав. Це означало б, що Реґулус дружить з людьми, яких підозрюють у тому, що вони можуть бути майбутніми смертежери, а це просто... ні.
— Не хвилюйся, Ремусе. Я розберуся, — каже Лілі. Ввічлива і мила, вона пронизує Соплівіуса таким гострим поглядом, що диво, як він не здригається. Цілком очевидно, що Лілі не подобається, що він був грубим з Ремусом. Анітрохи. — Северус уже йшов. Він мене більше не потурбує.
Вона обертається, посміхається до Сіріуса, потім до Джеймса, бо вони все ще обступають її з усіх боків. Прикривають її.
Соплівіус виривається вперед. Він бере Лілі за руку і змушує її розвернутися. Лілі задихається, захоплена зненацька. Соплівіус входить в особистий простір Лілі. Він так близько до неї, що Лілі блідне.
— Ти робиш мені боляче, — каже вона, смикаючи його за руку.
— Ти мусиш мене послухати...
Сіріусів кулак б'є його так сильно, що голова Соплівіуса відкидається назад, і він спотикається, відпускаючи руку Лілі.
Лілі відскакує, наштовхується на Джеймса, який піднімає руку, щоб захистити її. Сіріус дивиться на неї, і вона киває на знак подяки. Соплівіус стогне і притискає руку до ока. На ранок там буде великий синець, думає Джеймс.
Сіріус злегка потрусив рукою, але в цілому він залишається незворушним.
— Ще раз доторкнешся до неї, і тобі відріжуть руки.
— Пішов ти, Блеку, — відмахується Снівеліус, і вони починають дуель.
— Захисти Лілі, — каже Сіріус Джеймсу, ухиляючись від прокляття Снейпа. — Я розберуся з цим.
Сіріус швидкий, але Снейп жорстокий. Почулися крики, а потім Ремус опинився на боці Сіріуса. Закляття летять в усі боки. Лілі просить Соплівіуса зупинитися, але він не слухає. Реґулус притулився до стіни, спостерігаючи за тим, що відбувається, засунувши руки в кишені. Він позіхає.
Коли Джеймс відводить погляд від Реґулуса, у нього холоне в животі. Снейп цілиться просто в Ремуса, який не встигає ухилитися. Закляття рухається швидко. Настільки швидко, що все, що може зробити Ремус — це приготуватися до удару.
І тут з'являється Сіріус, який відштовхує Ремуса з траєкторії прокляття і приймає його на себе. Воно влучає Сіріусу в бік грудей, біля правого плеча.
— Сіріусе! — Ремус задихається. Навіть Соплівіус трохи шокований, і на мить у коридорі запановує тиша.
Люті червоні смуги розійшлися по грудях і плечах Сіріуса, вниз по його руці. На прес з правого боку. Кров цвіте і багряними плямами розтікається по його мантії, капає йому під ноги. Все відбувається швидко, занадто швидко. Джеймсу анітрохи не подобається, який це має вигляд. Сіріус зціплює зуби. Кров тече рясною рікою, але Сіріус не падає.
Його закляття б'є Соплівіуса в груди, приголомшливе закляття, яке вибиває його з колії. Тільки тоді Сіріус стогне, підносить руку до поранених грудей і голосно лається. Він блідне дуже швидко. Занадто швидко.
Джеймс рухається. Він кидається вперед, перечіпаючись через власні ноги, щоб дістатися до друга. Ремус уже там, бурмоче те, що, як сподівається Джеймс, є зцілющими чарами. Навіть Реґулус відштовхнувся від стіни й тепер стоїть прямо. Нерухомо, як статуя. Він більше не позіхає.
Соплівіус, майже забутий на підлозі, непритомний. Так навіть краще, бо якщо Джеймс повернеться до нього...
— Зі мною все гаразд, Муні, — каже Сіріус. — Не хвилюйся, гарненький. Я в порядку.
Але він не в порядку. Його голос звучить невиразно, наче він п'яний. Але він не п'яний. Блять. Серце Джеймса стукає у нього в горлі. Цього не може бути. Джеймс відкидає голову Сіріуса назад, і йому перехоплює подих. Він такий до біса блідий, що під його очима з'явилися глибокі темні синці, яких не було буквально хвилину тому.
— Золотороже? — бурмоче Сіріус, а потім його коліна підкошуються, і він падає. Ремус підхоплює його, лаючись собі під ніс, бо лікувальні чари, які він використовує, не діють. Вони падають разом, руки Ремуса притискають Сіріуса до себе. Сіріус стікає кров'ю так рясно, що не минає й секунди, як Ремус теж стає її весь в його крові. Але йому, здається, байдуже. Джеймса нудить від цього запаху. Скрізь стільки крові.
— Муні, що відбувається? — запитує Джеймс, його голос такий жалюгідний і слабкий, що він зніяковів би, якби це не був Сіріус. Його брат стікає кров'ю в коридорах Гоґвортсу, бо він був надто зайнятий захистом Лілі.
— Я не знаю. Не знаю. Нічого не допомагає. Чому нічого не працює? — Ремус у нестямі, пробує все, що знає, одне лікувальне закляття за іншим. Тут багато крові. Занадто багато клятої крові.
Сіріус піднімає голову. Його очі тремтять.
— Муні. Не дивися так стурбовано, — каже Сіріус. Він піднімає тремтячу руку і притискає палець до щоки Ремуса. — Посміхнися мені, Муні.
— Заткнися, Гультяю, — шипить Ремус, бурмочучи собі під ніс заклинання.
Джеймс густо ковтає, його охоплює паніка. Він має допомогти. Зробити щось. Але ж це Ремус знає заклинання. Не він. З нього ніякої користі, і це найстрашніше. Сіріус у небезпеці, а Джеймс, бляха, нічого не робить.
Лілі плаче, каже щось про те, що в неї немає з собою палички. Вона ридає так сильно, що починає гикати, і це до біса відволікає, але Джеймс не може нічого сказати, тому що, чесно кажучи, відчуває те саме. Сіріусу погано, і вони всі в паніці. Лілі порпається у своєму рюкзаку, шукаючи щось, сльози течуть по її обличчю.
— Ти такий гарний, Муні.
Рука Сіріуса падає з обличчя Ремуса. Його голова хитається. Джеймс захлинається риданням.
— Сіріусе! — він присідає біля них. — Блять. Сіріусе, прокинься.
І тоді Ремус піднімає на Джеймса очі, сповнені жаху, так, що Джеймс не може дихати. Голос Ремуса здригається, коли він каже:
— Я не знаю, що робити. Нічого не допомагає, Джеймсе. Що мені робити? Скажи мені, що робити. Будь ласка, врятуй його. Джеймсе. Врятуй його.
Джеймс не думає, що Ремус коли-небудь раніше просив його про допомогу. Не так, як зараз. Не так відчайдушно. І бляха. Це щось робить з Джеймсом. Це його найкращий друг і його брат, і вони обидва зломлені. Він повинен зібрати все докупи.
Це те, що робить Джеймс. Він лагодить лайно. Він допомагає своїм друзям. Джеймс рятує людей, і він врятує Сіріуса, навіть якщо це буде останнє, що він зробить. Він піде в потойбічний світ і поміняється з ним місцями, якщо буде потрібно.
Йому треба перестати панікувати та подумати.
Бути Лідером.
Глибокий вдих. Гаразд. Зараз їм потрібна допомога. Допомога.
— Лілі, біжи за Поппі. НЕГАЙНО! — його голос схожий на грім, і він проходить крізь туман плачу Лілі. Вона кидає сумку, киває, а потім біжить. — Швидше! — вона вже завертає за ріг, біжить швидше, ніж Джеймс коли-небудь бачив, щоб хтось біг.
Руки Джеймса в крові, але він все одно проводить ними по волоссю, бо це допомагає йому думати. Що далі? Зупинити кровотечу. Вони повинні зупинити або сповільнити кровотечу. Джеймс стягує з себе мантію і знімає сорочку так швидко, що вона рветься. Неважливо, бо він все одно її зіпсує.
Сіріусу треба зупинити кровотечу.
— Тримайся, Гультяю, — каже Джеймс, стаючи на коліна біля нього і притискаючи свою сорочку до ран. Скрізь навколо нього, і на ногах Ремуса, калюжі крові. Сіріус схожий як привид. Джеймсу хочеться виблювати, але він цього не робить. Він збирається все виправити.
Ремус одразу ж схоплюється і використовує все доступне — власну сорочку, руки, носовичок, що був при ньому, щоб допомогти Джеймсу притиснути рани Сіріуса.
— Не допомагає, — шепоче Ремус, але не втрачає надії. Джеймс це бачить. Ремус чіпляється за той факт, що Джеймс вжив заходів, і що це має спрацювати. Має спрацювати. Про альтернативу не варто навіть думати.
— Просто протримайся ще трохи, Гультяю. Поппі зараз прийде. З тобою все буде добре, — каже Джеймс.
Раптом голос, про який він майже забув, теж заговорив.
— Вона не зможе йому допомогти, — каже Реґулус. Ах, Реґулус. Виявляється, він все ще тут. Джеймс забув, бо Сіріус поранений, і він має дуже поганий вигляд.
Джеймс дивиться на Реґулуса, і Джеймс знає, що він зараз має відчайдушний вигляд, бо він готовий на все, якщо це означає, що Сіріус отримає допомогу. Йому байдуже, якщо він благає, якщо це соромно, все, що він може зробити, — це підняти очі на Реґулуса з жахом, який він відчуває, і попросити без слів.
Ти знаєш, що робити?
І Реґулус рухається. Він рухається, і Джеймс може розцілувати його за те, як він йому вдячний.
— Снейп знає протизакляття. Це прокляття — його рук справа. Тільки він знає, як його зупинити — каже Реґулус, жестом вказуючи на Снейпа. — Попроси його розповісти тобі. Я зупиню кровотечу. А тепер відійди з дороги.
На радість і шок Джеймса, Реґулус опускається на коліна поруч з братом, дістає з кишені пляшечку і починає методично капати якесь зілля на рани. Він обережний, його красиві руки витають над тілом брата близько, але не торкаючись. Зілля шипить, Сіріус смикається. І це діє. Сіріус все ще стікає кров'ю, але вже набагато менше. Ремус задихається, дивиться на Реґулуса, як на бога.
Джеймс не гає часу. Він подякує Реґулусу пізніше, бо кровотеча зупинилася, але Сіріус уже втратив надто багато крові, а рани відкриті, зяють, і йому, мабуть, нестерпно боляче. Сіріус все ще в небезпеці.
Джеймс тренує свою чарівну паличку на Соплівіусі й повертає його до свідомості. Той одразу ж починає кидатись закляттями, піднімаючи паличку, але Джеймс готовий:
— Експеліармус!
Тоді він зв'язує його, використовуючи зачаровані мотузки, які затягнуться навколо нього, якщо він спробує щось зробити.
Обеззброєний і зв'язаний, Соплівіус стає менш войовничим.
— Зціли Сіріуса, — каже Джеймс, підходячи ближче. — Негайно.
Він здається трохи несповна розуму, голі груди, вкриті кров'ю і все таке. Але йому байдуже. Йому байдуже. Його хвилює лише те, що його брат стікає кров'ю на підлозі, і те, що цей підлий шматок лайна — єдиний, хто знає, як його врятувати.
Соплівіус посміхається до нього. Виродок.
— А якщо я не зможу? Що ти зробиш, Поттер? Катуватимеш мене, доки я не зламаюся? У тебе на це кишка тонка. — насміхається він, піднімаючи брови. Це явний виклик.
Рука Джеймса тремтить. Соплівіус це бачить. Але Сіріус є Сіріус. І він хрипить на підлозі, небезпечно близький до незворотних ушкоджень від сильної крововтрати або й гірше.
Річ у тім, що люди схильні недооцінювати його зв'язок із Сіріусом. Вони не розуміють його, бо дехто просто... не бачить далі кровних звʼязків. Або вони просто ніколи не відчували такої глибокої любові, яка проникає в кістковий мозок і стає фундаментальною частиною того, ким ти є.
Джеймс існує лише з Сіріусом.
Сіріус існує лише з Джеймсом.
Вони брати. Не за кров'ю, а за вибором. Вони не мають таємниць один від одного. Вони не засуджують один одного. Є тільки любов, прийняття і розуміння. Вони є дороговказом один для одного. Сіріус — зірка, за якою Джеймс прямує додому, а Джеймс — сонце, яке живить розбиту душу Сіріуса.
Немає нічого, чого б Джеймс не зробив для Сіріуса.
— Якби це був хтось інший, — каже Джеймс, і його голос звучить так, ніби він належить незнайомцю. Ніби він несповна розуму. Дикий. Він нахиляється до Снейпа. У біль, і лють, і відчай. — Але ти зробив боляче Сіріусу. Тож я зроблю боляче тобі.
Джеймс піднімає паличку, перебираючи в голові відомі йому закляття. Він хоче завдати йому болю. Він мусить. Щоб врятувати Сіріуса. Але він... бляха. О, ні. Джеймс може це зробити? Він не думає, що зможе, але Сіріус. Сіріус стікає кров'ю на підлозі на руках у Ремуса, Ремус розбитий, і Джеймс мусить їх врятувати.
Джеймс стискає щелепу. Він мусить це зробити. Завдати комусь болю навмисно. Комусь беззбройному.
Джеймс не може цього зробити. Сіріус помре, і це буде його провина. Джеймс без вагань зайняв би його місце, але він не може цього зробити, і це його зламає.
Сіріус стогне. В цьому стогоні біль і слабкість, і щось всередині Джеймса ламається.
Джеймс може це зробити.
Це ж Сіріус, і немає нічого, чого б він не зробив для нього.
— Фурнункулус!
Соплівіус кричить, коли його тіло вкривається болючими фурункулами та прищами. Джеймса зараз знудить, але він тримається. Тримається, бо це Сіріус, і якщо його й виженуть, то тільки за те, що він врятував життя братові.
Соплівіус скиглить. Джеймс задихається.
— Зворотне заклинання, — каже Джеймс.
Слизеринець посміхається до нього крізь біль від фурункулів на обличчі.
— Це найкраще, на що здатен сумнозвісний Поттер?
І Джеймс піднімає свою паличку. Він не хоче цього робити, але зробить. Він знає слово для непробачного закляття. Чи зможе він його зняти? Є лише один спосіб дізнатися. І якщо він потрапить в Азкабан за це... що ж. Краще так, ніж втратити Сіріуса. Що завгодно краще, ніж втратити Сіріуса.
— Кру...
Його переривають стукіт кроків. А тоді Лілі знову повертає за ріг, біжить, задихаючись. Вона спітніла, волосся прилипло до обличчя. Поппі біжить за нею. І Джеймс знає, що робити.
— Лілі. Снейп знає протизакляття, але він відмовляється...
Лілі обертається до Соплівіуса з палаючими очима і різким голосом. Вона повністю ігнорує фурункули на його обличчі та руках. Вона безжальна. Зла. Вона, бляха, неперевершена.
— Якщо ти хочеш, щоб існувала бодай найменша можливість, що я коли-небудь знову з тобою заговорю, ти зцілиш Сіріуса Блека цієї ж миті. Або, Боже, допоможи мені, Северусе Снейпе, я надрукую всі твої секрети й роздам їх як шкільну газету.
Снейп вигукує контрзакляття разом з інструкціями щодо відповідних рухів чарівної палички. Джеймс падає на коліна, вдаряючись об підлогу з такою силою, що йому здається, ніби він зламав колінну чашечку. Але це не має значення. Він рухає паличкою вгору і вниз, над зяючими ранами, використовуючи вказівки, які щойно дав йому Соплівіус. На його полегшення, вони починають гоїтися. Зникати так само швидко, як і зʼявилися.
Мадам Помфрі теж тут. Вона принесла з собою зілля, що відновлює кров, і Джеймс до біса вдячний мозку Лілі. Поппі дає зілля Сіріусу, поки Джеймс працює над ранами.
Рани починають затягуватися, а Джеймс сидить на п'ятах і дивиться, як Поппі витягує зі своєї мантії ще одне зілля для зупинки крові та знову дає його Сіріусу. Ремус не витримує, трясеться, тримаючи Сіріуса на руках. Сіріус має паскудний вигляд. Він не зовсім притомний.
Джеймс піднімає голову, шукаючи Реґулуса. Він дивиться на брата якусь мить, не знаючи, що Джеймс дивиться на нього. Він дивиться з... полегшенням? Джеймс не може сказати точно, але він впевнений, що Реґулус відчуває полегшення від того, що Сіріус тепер у надійних руках. Його губи, такі досконалі, злегка розтуляються, щоб випустити тремтливий подих.
А потім Реґулус надягає ту ж маску незворушності, як завжди. Він закручує корок на пляшці й ховає її в кишеню, швидко підводячись.
— Ви наробили безладу, — каже він, переступаючи через калюжу крові. — Десять балів з Ґрифіндору.
Ремус підводить голову, дивлячись на нього, як на божевільного.
— Пішов ти, Блеку, — огризається він.
Поппі перехоплює подих, але вона зосереджена на Сіріусі та не відволікатиметься від невідкладної медичної допомоги через нецензурну лексику. Ремусові начхати на те, що тут присутній дорослий. Не тоді, коли він весь у крові Сіріуса.
Він витріщається на Реґулуса і каже, трохи роздратовано:
— Сто балів зі Слизерина за спробу вбивства!
Реґулус знизує плечима.
— Справедливо.
І йде геть. Цього разу Джеймс не дивиться. Він не може дивитися нікуди, де немає Сіріуса. Якби він міг, Джеймс побачив би, що руки Реґулуса тремтять. Він би побачив, як він згорбився, притиснувши плече до вуха. А якби Джеймс пішов за ним, то побачив би, як Реґулус у пориві люті розриває порожній клас на шматки.
####
Снейпа залишатимуть після уроків до кінця року, а ще він втратив додаткову сотню балів для Слизерина, коли Макґонеґел і Слизоріг вплуталися в цю справу. Ніхто не знає, як йому вдалося уникнути відрахування; це спантеличує навіть Реґулуса. Він ніколи б не подумав, що навмисне наражання на небезпеку життя однокурсників можна пробачити. Це наштовхнуло його на деякі думки. Якби він знав про це раніше, сусідки Доркас не відбулися б так легко.
Реґулус чує плітки за сніданком. Такі речі ніколи не залишаються таємницею надовго, особливо коли вони стосуються самого Сіріуса Блека. А ще тому, що всі роздратовані тим, що на пісочному годиннику, який рахує бали (Реґулус ніколи не цікавився ним, тож він не впевнений, що він має справжню назву?), майже не залишилося зеленого.
Реґулус не коментує. Всі деталі, що літають навколо — вигадки. Брехня. Кожна наступна дикіша за попередню. Хтось каже, що Джеймс наслав на Снейпа Круціатус. Дехто каже, що Сіріус задушив його майже до смерті, попри поранення. Є версія, що Лілі Еванс погрожувала зарізати його ножем. Ремус — доблесний герой, який відніс непритомне тіло Сіріуса до Лікарняного крила.
Єдине, що точно відомо, це те, що і Джеймс, і Ремус стали без сорочок — як саме, варіюється залежно від історії — і Реґулус чув, як не менше п'яти груп дівчат хихотіли й зітхали над цією частиною оповіді. Йому треба було докласти чималих зусиль, щоб не задушити їх.
Це все божевілля. Ніщо з цього і близько не схоже на те, що сталося насправді. Реґулус знає. Він був там. Правда страшніша за вигадку. Це завжди так. Реґулус теж це знає, бо мільйон разів фантазував про те, як завдає болю своєму братові. Справді. Фантазував про те, що він зробить з Сіріусом, щоб покарати його. Про те, як він буде мститися. І все ж... коли він побачив його на підлозі, за кілька хвилин до смерті... стікаючого кров'ю. Було так багато довбаної крові. Ну, у нього в кишені був бадьян. Він не міг ним не скористатися.
Реґулус каже собі, що не зможе помститися, якщо Сіріус помре. А його брат не повинен померти від рук огидного лицеміра, яким є Северус Снейп. Цього просто не може статися. Сіріус буде страждати, але від рук Реґулуса. I нікого іншого.
Сіріуса і його друзів немає на сніданку. Реґулус впевнений, що вони все ще в лікарняному крилі, і це добре. Це добре, бо він почувається трохи розгубленим, збентеженим і просто не в собі. Він не хоче на них дивитися. Ні на кого з них. Бо те, що сталося вчора вдень, — це вже занадто. Не лише поранення Сіріуса, а й відчай Люпина. Страждання Джеймса. Трясця. Джеймс так старанно намагався зробити Снейпу боляче, але він просто... не зміг цього зробити. Не до кінця. Джеймс вагався, Реґулус це ненавидить, але він також вражений. Треба бути просто сраним світлом, щоб завагатися в таку мить.
Реґулус був у секунді від того, щоб самому катувати Снейпа для контрзакляття, коли з'явилась Еванс. Він би це зробив. Він наполовину шкодує, що не встиг. Це була б гарна перевірка, чи витримає він, адже його змушували тренуватися вдома, але поки що тільки на тваринах. Реґулус радше катуватиме того, хто на це заслуговує. Його нудить від того, що він кривдить тварин, адже вони нічого не зробили. Вони ні в чому не винні.
— Привіт, — Доркас сідає поруч із ним. Барті займає місце навпроти, а Еван сідає зліва від нього. Реґулус не впевнений, чи вони поговорили, чи прикидаються, що нічого не сталося. Доркас не сказала йому, а він не питав Барті чи Евана. Але, здається, вони знову розмовляють.
Еван дивиться на нього і каже:
— Ти рано пішов сьогодні вранці.
Реґулус відставляє каву. Знизує плечима. Він справді вийшов з кімнати ще до світанку, задовго до того, як усі встали. У нього були справи. Він не розуміє, як це може бути темою для розмови.
Доркас закочує очі.
— Справді, Редже?
Запановує довга мовчанка. Реґулус не має жодного уявлення, про що вона говорить, тож так. Він змусить її запитати, але не з жорстокості чи насмішки. Він ніколи б так не вчинив з Доркас, з усіх людей. Просто тому, що він поняття не має, чого хоче Доркас, і він занадто незібраний і розгублений, щоб спробувати зрозуміти.
Тобто, Реґулус бачив Джеймса без сорочки й в крові менше ніж добу тому. Було набагато спекотніше, ніж мало бути. Джеймс виглядав диким. Розлюченим. Він виглядав так, ніби був здатний на темряву... навіть якщо тоді він не зміг наважитись на неї. Це було... інтригуюче. Думка про те, що в Джеймсі є хоча б іскра тіні. Що в ньому є щось більше, ніж постійно усміхнений капітан з квідичу. І маленька, збочена частина Реґулуса хоче це дослідити. Побачити, чи зможе він натиснути на Джеймса. Змусити його перейти на темну сторону.
По всьому тілу пробігає дрож. Чорт.
Реґулусу потрібно зробити ковток кави, інакше йому стане соромно, бо його думки тікають від нього.
Еван сміється. Дивиться на Доркас. Вона киває, і Еван каже:
— Гей, Редже. З тобою все гаразд?
Він дивиться на Евана, насупившись. Перенаправляє свої думки подалі від Джеймса і від того, чи є в ньому якась темрява, чи ні. Ці думки небезпечні, і Реґулус дасть їм волю лише коли залишиться наодинці вночі.
Реґулус дивиться на Доркас. Барті. Знову на Евана. Чому з ним не все гаразд? Наскільки Реґулус знає — наскільки знають його друзі — немає жодних підстав для цього питання.
— Так.
Доркас хитає головою, дарує йому маленьку, обережну посмішку.
— Редже. Ну ж бо. Справді. Твій брат ледь не помер. Ти бачив, як це сталося. Ти впевнений, що з тобою все гаразд?
Ох. Точно. Це. Реґулус витріщив очі, щоб переконатися, що в неї немає жодних сумнівів. Не може бути ніяких сумнівів. Він ненавидить свого брата і його не турбує те, що сталося. Йому байдуже.
Йому не може бути небайдуже.
Тож він дивиться на Доркас і каже:
— Так.
Барті, Еван і Доркас обмінюються поглядами, але пізніше його друзі забули про це. Ніхто більше не згадував це протягом дня. Доркас іде на заняття, а Барті й Еван залишаються з Реґулусом. Вони відсиджують Заклинання — Барті знову сидить з Еваном — і потім вони ідуть на Трансфігурацію. Реґулус помічає, що Макґонеґел у поганому настрої, тож урок проходить несправедливо важко. Він нікому про це не каже.
Лише після обіду, коли вони прямують до класу Зіллєваріння, ситуація стає цікавою. Реґулус підганяє Барті й Евана, стверджуючи, що йому треба поставити Слизорогові кілька запитань, перш ніж почнеться урок. Вони скаржаться, але все одно підкоряються. Ось чому вони з'являються біля дверей раніше.
Якраз вчасно.
Реґулус збирається постукати і перервати закінчення уроку сьомого курсу, коли кімнату сколихнув гучний вибух. Двері брязкають на петлях. Реґулус посміхається сам до себе, відступає назад і відходить. Він чекає.
Двері відчиняються. У класі всередині — суцільний хаос. Такий, що змусив би Реґулуса розвернутися і побігти в протилежному напрямку. Але сьогодні він цього не зробить. Сьогодні він насолоджуватиметься шумом, навіть якщо від нього болітиме голова.
Звучать крики та плач. Слизоріг вигукує вказівки. Мульцибер, який є гігантом серед людей, вибігає назовні, несучи непритомного й тяжко пораненого Северуса Снейпа. Вони вкриті сажею, пилом і залишками зілля, над яким працювали. Щока Мульцибера обпалена, а ще у нього немає брів, але в усьому іншому з ним все гаразд. А зі Снейпом? Не дуже. Шкіра на його тілі плавиться. Не дуже приємне видовище. Жахливе. Реґулус давно так не розважався. Мульцибер рветься до лікарняного крила, пробігаючи, навіть не кинувши на них погляд.
Доркас виходить з класу, кашляючи. Вона неушкоджена, але вся в пилюці та кіптяві. Вона здригається, побачивши Реґулуса, Барті та Евана.
— Що це в біса щойно сталося? — запитує Барті.
Доркас знову кашляє, і Реґулус пропонує їй шовкову хустинку з написом Р.А.Б. Вона витирає нею обличчя.
— Казан Снейпа вибухнув.
Еван обмацує свою сумку і знаходить маленьку пляшку води, яку пропонує Доркас. Вона п'є з неї, подивившись на нього з вдячною посмішкою.
— Усі в порядку?
— Ну, Снейп не в порядку, — каже Доркас. — Мульцибер — його напарник, тож він трохи обгорів, але насправді... вибух був дуже слабким. Постраждав тільки Снейп.
Усі троє його друзів переводять погляд на Реґулуса. Реґулус кліпає, хитає головою і проштовхується повз них у цілковитий хаос класу.
Панує хаос. Сажа осідає на волоссі та шкірі людей. Він проходить повз групу дівчат, які скаржаться на зіпсований одяг, і Реґулус так сильно закочує очі, що майже бачить свій мозок.
Кілька учнів насторожено дивляться на свої казани, всім своїм видом показуючи, що вони налякані й почуваються в небезпеці. Всі вогнища згасли, а зілля випарувалися — імовірно, це зробив Слизоріг, — тож жодні казани більше не зможуть неприпустимо поводитися. І все ж істерика триває.
Ці люди мають вийти у світ за кілька місяців. Після такого прояву ідіотизму і загальної некомпетентності, Реґулус буде дуже здивований, якщо вони переживуть літо.
Деякі люди повиходили з класу, щоб подихати свіжим повітрям, як це одразу зробила Доркас. Реґулус думає, що ці люди могли б вижити трохи довше, але він не впевнений. Вони ж не будуть постійно мати поруч Доркас, щоб копіювати її. На думку Реґулуса, Доркас — єдина розумна людина на сьомому курсі.
Слизоріг помітив його, коли той був уже на півдорозі до нього. Він жестом запрошує його підійти. Реґулус слухається.
— Блеку, дякувати Салазару, ти прийшов раніше. Будь ласка, віднеси це мадам Помфрі, добре? У нас щойно стався нещасний випадок.
— О, ні, — вигукнув він. — З вами все гаразд, професоре?
Слизоріг майже розтанув від фальшивої стурбованості в голосі Реґулуса. Чесно кажучи, Реґулусу хочеться блювати.
— Не хвилюйтеся за мене, юначе. Зі мною все гаразд, але мені треба перевірити казани, раптом є ще один несправний! Віднесеш це в лікарняне крило? Вони знадобляться мадам Помфрі, щоб допомогти містеру Снейпу.
Реґулус бере зілля та урочисто киває.
— Звісно.
Його друзі виходять з кімнати. Барті й Еван допомагають Доркас якнайкраще вимити волосся. Виходить не дуже добре, але вони намагаються. Доркас помічає Реґулуса і питає:
— Куди ти йдеш?
— У лікарняне крило. Слизоріг хоче, щоб я відніс це, — каже Реґулус, злегка по трусячи флакони, які він тримав у руці. — Побачимося пізніше.
У лікарняному крилі кипить діяльність. Реґулус заходить і бачить, що мадам Помфрі відчайдушно намагається допомогти Снейпу, а Мульцибер задумливо сидить на стільці. Він скаржиться на незначні опіки на обличчі та руках, очевидно, не звертаючи уваги на те, що його друг бореться за своє життя поруч з ним.
Реґулус підходить обережно, бо мадам Помфрі бігає туди-сюди, і він не хоче випадково стати їй на заваді.
— Мадам Помфрі, — каже він. — Слизоріг передав це вам. Куди мені їх покласти?
Вона крутиться на ногах, дивиться на зілля і вириває один з них з рук Реґулуса.
— Дякую. Туди, будь ласка.
Реґулус залишає її виливати вміст флакона на опіки Снейпа, а сам іде розставляти решту зілля на шафці, на яку вона вказала. Вона знаходиться трохи далі в Лікарняному крилі, тож Реґулусу доводиться підійти ближче до решти ліжок.
Він рухається трохи повільніше, ніж треба, і Реґулус каже собі, що це для того, щоб ніхто з ґрифіндорців, які товпляться біля ліжка, не помітили його. Він доходить до шафи, відчиняє її. Краєм ока він бачить їх. Реґулус спостерігає за ними, поки складає зілля в шафу.
Він не бачить Сіріуса, бо той буквально оточений людьми. Там Петіґру і Люпин. Реґулус не бачить Джеймса, але впевнений, що це тому, що він поруч із Сіріусом. Там також є дівчата. Еванс, МакКіннон і Макдональд. Він бачить, що підніжжя ліжка вкрите листівками, цукерками та маленькими подарунками.
Реґулус хмикає і закінчує ставити зілля на місце. Зачиняє дверцята шафи.
Він уже майже біля дверей, коли чує слабкий звук кроків за спиною.
— Блеку. Зачекай.
Це Люпин. Реґулус не хоче з ним говорити. Він іде швидше, але Люпин все одно його наздоганяє. Він перехоплює Реґулуса, коли той виходить за двері.
— Сіріус був би радий, якби ти завітав до нього, — каже Люпин без передмови. — Він знає, що ти допоміг. Він вдячний.
— Він дурень, — відповідає Реґулус.
— Чому? — спокійно запитує Люпин. Врівноважено. Його погляд перехоплює погляд Реґулуса, і він знає, що це виклик, попри ту незворушність, яку Люпин намагається показати.
— Я префект. У мене в кишені був бадьян. Я не міг допустити, щоб учень стік кров'ю в коридорі, — каже Реґулус. Це факти. Холодна правда. Позбавлена почуттів. — Будь-який учень.
Люпин стискає губи. Його очі звужуються.
— Зрозумів.
— Забирайся з моєї дороги, — каже Реґулус, бо він не хотів би торкатися Люпина, щоб обійти його.
Люпин так і робить. Він швидко відходить убік, відкриваючи шлях для Реґулуса. Той починає йти.
— Дякую, — каже Люпин, коли Реґулус проходить повз нього. Його голос низький і урочистий. — Мені байдуже, чому ти це зробив. Ти врятував його. Дякую тобі. Я твій боржник. Дуже. Проси все що завгодно і коли завгодно.
Очі Реґулус ковзнули по Люпину.
— А якщо я попрошу щось, чого ти не захочеш давати?
— Ти врятував Сіріуса, — каже Люпин, знизуючи плечима. — Немає такої ціни, яку б я не заплатив.
З цими словами Люпин повертається до Лікарняного крила. Реґулус робить глибокий вдих, перш ніж рушити в протилежний бік. Ремус Люпин у нього в боргу. Це велика справа між чарівниками. Люпин знав про що говорив. Він розумів, що Реґулус може вимагати щось, і Люпин не може відмовити. Не вся магія пов'язана з чарівними паличками.
Реґулус не може придумати нічого такого, в чому Люпин міг би йому бодай віддалено допомогти, і для нього буде краще, якщо хлопець більше ніколи не опиниться поруч з ним. Останнє, що Реґулусу потрібно, це щоб Сіріус дізнався про його плани помсти. І все ж. Реґулус припускає, що якби він справді опинився в скрутному становищі, то міг би попросити про допомогу, і Люпин не мав би іншого вибору, окрім як надати її.
Є речі й гірші, ніж мати когось у боргу, вирішує Реґулус.
Notes:
Примітки перекладачки:
*слово на букву б — мається на увазі бруднокровка, в оригіналі «the m slur» (від mudblood)
Chapter 11: Соварня
Notes:
Примітки авторки:
Привіт, привіт, привіт!
Довгий розділ, в якому ви знайдете дружбу Доркас і Реджа; помсту Реґулуса частина II; prongsfoot, від яких завмирає серце; ще одну інтермедію ТА джеґулусів.Попередження до цього розділу:
Куріння
Лайка
Згадки про насильство в минулому
Згадки про жорстоке поводження з дітьми та тортури в минулому
Легке магічне насильство (дуель)
Згадки про насильство над дітьми в минулому (передісторія Ремуса)
Якщо ви боїтеся висоти, будь ласка, знайте, що дехто мало не впав з даху!
(See the end of the chapter for more notes.)
Chapter Text
Реґулус повертається до гуртожитку досить пізно в п'ятницю ввечері, бо після незручної зустрічі з Люпином у лікарняному крилі він заліз на соварню й сів на даху, щоб покурити. Вечерю він теж пропустив, тож йому довелося зайти на кухню й попросити в ельфів щось поїсти. Вони швидко приготували для нього, і Реґулус поїв разом з ними.
Йому подобається на кухні, бо домашні ельфи — милі, прості створіння. Не прості в тому сенсі, що вони нерозумні — вони надзвичайно здібні. Але прості. Вони мають чітку мету в житті, і виконання цієї мети робить їх щасливими. Реґулус може побитися об заклад, що жоден з них не турбується про те, чи думає про нього хлопець, який мав би бути їхнім природним заклятим ворогом, та не зривається і не кричить у зоряне небо, тому що той не з'являється, коли йде викурити цигарку.
Ні.
Реґулус майже впевнений, що домашні ельфи сміялися б з нього, якби дізналися, яким жалюгідним він стає через одного Джеймса Поттера.
В будь-якому випадку, він уже встиг повбиватися через те, наскільки його закоханість виходить за рамки адекватності, а тепер йому пора готуватися до сну. Світ не перестає обертатися від того, що Реґулус у відчаї через хлопчиська зі скуйовдженим волоссям.
Реґулус штовхає двері до своєї кімнати і ледь не наштовхується на спину Слизорога. Він настільки втомився, що не одразу запитує, що декан тут робить.
— Вибачте, професоре, — каже він, відступаючи вбік і прямуючи до своєї частини кімнати.
Слизоріг хитає головою.
— Нічого страшного, хлопче. Я не повинен був стояти так близько до дверей. — Він кладе руки на талію і нетерпляче постукує ногою по підлозі.
І тепер Реґулус розуміє, наскільки це дивно, бо Слизоріг ніколи раніше не був у їхній кімнаті. Реґулус дивиться на Барті й Евана, які з усіх сил намагаються вдавати, що їм не подобається видовище, яке розкинулось перед ними. Барті киває головою, і погляд Реґулуса переходить на Едварда Селвіна, який плаче і збирає свої речі. Брови Реґулуса здіймаються до лінії росту волосся.
— Поквапся, хлопче. У нас немає цілої ночі, — нетерпляче каже Слизоріг Селвіну.
— Присягаюся, я цього не робив, — плаче Селвін. Його голос хрипкий. — Це був не я. Будь ласка, не робіть цього.
Обличчя Слизорога пом'якшується, бо він до біса слабкий. Реґулус вважає, що глава факультету повинен бути твердішим. Як Макґонеґел. Хоча він нікому в цьому не зізнається.
— Це тимчасове відсторонення, пане Селвін. Ви повернетеся через чотири тижні.
Селвін продовжує плакати, але Реґулус його ігнорує. Тимчасове відсторонення? Він сподівався на виключення. Реґулус сідає на ліжко і починає роззуватися. Звуки плачу Селвіна — музика для вух.
Реґулус приймає довгий гарячий душ, навмисно гаючи час, щоб Слизоріг і Селвін зникли, коли він повернеться. Йому це вдається, і він знаходить у кімнаті лише Барті та Евана.
— Як це сталося? — запитує Реґулус, хоча й сам знає.
Еван, який лежить на ліжку, підводить очі.
— Слизоріг оглянув весь клас після того, як вибухнув Снейпів казан. У речах Селвіна він знайшов докази того, що той причетний. Якась речовина, що викликає уповільнену реакцію, і каракулі зі стримуючим закляттям, щоб тільки Снейп постраждав. Усе це було зроблено навмисно, і все — почерком Селвіна. Як на мене, трохи нерозумно з його боку не позбутися доказів.
— Він клянеться, що не робив цього, — додає Барті. Він знову сидить на підлозі. Рука Евана знову біля його волосся. Вони вдають, що нічого не відбувається. Знову. — Але ж усі знають, що він точить зуб на Снейпа.
— Справді? — запитує Реґулус. Ось це сюрприз. Це абсолютно блискуче, і він не може не привітати себе з тим, що йому настільки пощастило, а також, що він так ретельно розробив план. Те, що у Селвіна був «мотив» — це вишенька на верхівці смачного торта.
Еван киває, трохи боязко озирається, хоча вони в гуртожитку самі.
— Очевидно, Селвін ходив до Снейпа і Мульцибера, вихваляючись, що його сім'я тісно пов'язана з Темним Лордом. Снейпу це не сподобалося. Вони добряче посварилися. Селвін був принижений.
— А, — каже Реґулус. Він проводить рукою по мокрих кучерях, витягує піжаму. — Що ж. Я радий, що він зник. Селвін...
У цю мить Реґулуса осяяла блискуча ідея. Надихаюча, справді. Байдуже на Селвіна (дурну трату місця), адже у Реґулуса є важливіші справи. Найважливіше те, що Селвіна немає, і тепер чотири тижні у їхній кімнаті буде вільне місце.
Реґулус обертається, в його руках висить піжамна сорочка.
— Барті. Поклич Доркас.
Хлопці обмінюються поглядами.
— Навіщо? — запитує Еван, хоча Барті вже підводиться на ноги.
— Щоб їй не довелося спати в кімнаті повній стерв наступні чотири тижні, — каже Реґулус, показуючи на ліжко. — Вона може спати на ліжку Селвіна.
Очі Евана широко розплющуються, і він розпливається в усмішці, яка займає половину його обличчя.
— Ти геній.
Барті вилітає з кімнати уже за дві секунди — так повинна виглядати людина, яка має на меті доставити їхню подругу до безпечного місця. Це тимчасово, але все ж краще, ніж нічого. Реґулус закінчує одягатися. Еван наспівує собі під ніс, маючи дуже радісний та задоволений вигляд. Частина Реґулуса хоче запитати. У них все вийшло? Він і Барті? Вони друзі? Більше? Щось відбувається?
Реґулус знає, що це не його справа, але, на відміну від Доркас, він не може просто відпустити це. Він не може забути про це, бо хоче знати, чи це можливо. Чи двоє хлопців можуть бути разом і тримати це в таємниці.
Реґулус відмовляється думати про причини, чому він ладен померти, аби дізнатися це. Він не влаштовуватиме допит. Не зараз. Ніколи. Тим більше, що Джеймс так і не з'явився (ми все ще ігноруємо той факт, що Джеймс просто не може знати, куди саме Реґулус ходить курити, бо хто використовує логіку, коли марить про своє кохання?), і тепер Реґулус змирився з тим, що це програшна справа. Джеймс справді дав йому цигарки просто тому, що був вдячний за те, що Реґулус допоміг йому з останнім флаконом зілля. Нічого більше. І не менше.
— Ласкаво просимо до нашої скромної оселі, — каже Барті, драматично відчиняючи двері й відступаючи вбік, щоб впустити Доркас. Реґулус не дивується, коли бачить, що вона несе невелику сумку.
— Ви впевнені, що справді цього хочете? — запитує вона Реґулуса та Евана, бігаючи очима від одного до іншого.
Реґулус киває. Еван більш емоційний.
— Так, бляха-муха. Це буде круто.
— Це була ідея Реджа, — тихо каже Барті.
Реґулус дивиться на нього, насупившись. Обличчя Доркас прояснилось, і вона підстрибнула до ліжка Евана й обняла його.
— Це тобі, Редже.
Його друзі сміються, а Реґулус просто хитає головою. Доркас розкладає свої речі біля нового ліжка, а Барті й Еван повертаються на свої звичні місця. Доркас падає на матрац і зітхає.
— Якби ж Пандора була на Слизерині, правда?
Усі кивають на знак згоди. Реґулус часто про це думає, бо вони бачаться з Пандорою трохи менше, ніж хотілося б, просто тому, що не живуть у спільній кімнаті чи гуртожитку.
— Ми приведемо її завтра, — каже Еван. — Якщо вона захоче залишитися, то може спати в ліжку з Доркас.
— Сміливо з твого боку припускати, що я готова ділитися! — каже Доркас.
Барті дивиться на неї.
— Це Пандора.
Доркас зітхає, знову опускає голову на матрац і каже:
— Так, добре. Якщо вона захоче, ми можемо влаштувати ночівлю.
Решта вечора проходить приємно. Його друзі діляться плітками, а він слухає. Вони запитують його про майбутній матч з квідичу, який відбудеться наступних вихідних. Реґулус трохи шокований тим, що вже майже жовтень. Він відволікся. Багато чого відбувалося.
Коли вимикають світло, Реґулус п'є снодійне на самоті у своєму ліжку. За шторами. Чекаючи поки воно почне діяти, він прокручує в голові список того, що йому потрібно зробити.
Знайти порожній клас, щоб попрактикуватися в заклинаннях.
Дістати інгредієнти для Фелікса Феліціса.
Зробити боляче Снейпу.
Вивести Селвіна на чисту воду за те, що той проговорився Сіріусу в перший день навчання.
Перевірити, як йдуть справи з Феліксом Феліцісом.
Дочитати третю книгу, яку він взяв із забороненої секції, перш ніж повернутися за наступною.
З'ясувати, яке закляття Снейп наклав на Сіріуса, і навчитися його застосовувати.
Почати переглядати особисті справи учнів Гоґвортсу.
Перестати думати про Джеймса Поттера.
####
Джеймс на мить замислюється, перш ніж вислизнути з гуртожитку в п'ятницю ввечері. Ремус захотів би піти з ним, якби Джеймс сказав, куди збирається. Але Джеймсу це потрібно. І він має зробити це сам.
— Вибач, Муні, — шепоче він, перш ніж вислизнути й зачинити за собою двері.
Він під плащем і з мапою, тож шлях до лікарняного крила видався простим. Це дало йому час, щоб привести думки до ладу. Весь минулий день він був на межі зриву, носячи в собі провину за свій провал. Чесно? Джеймс — безлад.
Його брат ледь не загинув. Джеймс ледь не використав непростиме. Ремус зламався сильніше, ніж Джеймс коли-небудь бачив, майже побачивши смерть Сіріуса. Джеймс зовсім не звинувачує його, просто це його налякало, бо Ремус досить непохитний. Всупереч усьому, Реґулус прийшов їм на допомогу. Що ж. Джеймс не знає, що з цим робити, бо якщо це не вагомий доказ того, що якась частина його все ще турбується про Сіріуса, то він не знає, що тоді.
Усього цього занадто багато, і Джеймс ще не мав часу перевести подих і обдумати все, бо був дуже зайнятий. Він мусив розповісти свою версію подій професорам, включно з Дамблдором. Це було дуже незручно, адже його щойно прийняли в Орден, а в неділю його друзі битимуться на дуелі з Аластором. Останнє, що їм було потрібно, це сварка.
На щастя, той, хто облажався по-крупному — це Соплівіус. Його не виключили лише тому, що він погрожував викрити Ремуса як вовкулаку. Макґонеґел мало не випотрошила його за це. Це було чудово. Але врешті-решт вони не змогли піти на такий ризик. Тож Соплівіус залишився, але він ходить по тонкому льоду. Здається, нікого не хвилює, що Сіріус його вдарив, і не важливо, скільки разів Соплівіус стверджував, що він лише захищався.
Лілі, як завжди, була героїнею. Вона цілком спокійно і твердо пояснила, що Соплівіус чіплявся до неї й що Сіріус вдарив його лише тому, що той досить сильно схопив Лілі. Сіріус захищав її, і Лілі не хотіла, щоб його за це покарали. Допомогло й те, що на її руці були сліди від пальців Соплівіуса.
— Іноді дуже зручно бути ніжною квіточкою, — пожартувала вона Джеймсу, коли вони вийшли з кабінету Дамблдора.
Джеймс провів увесь вечір четверга і всю п'ятницю в лікарняному крилі з Сіріусом. Він втратив стільки крові, що знадобився весь запас зілля Поппі, щоб повернути його до здорового стану, а для цього довелося будити Сіріуса щогодини, щоб погодувати його. Це було виснажливо, але Джеймс і Ремус впоралися. Без нарікань.
Пітер потайки носив їм їжу з кухні та залишався з ними в щурячій подобі, сидячи на плечі Джеймса, щоб Поппі не викрила його.
Тож, чесно кажучи, Джеймс втомився. Він не виспався і знаходиться на межі, але він повинен зробити дещо, перш ніж зможе відпочити. Досі він не мав нагоди, бо не залишався з Сіріусом наодинці ні на мить.
Джеймс не шкодує для Соплівіуса вбивчого погляду, коли той проходить повз нього в лікарняному крилі. Іноді Карма втручається одразу, і якимось абсолютним дивом його казан вибухнув сьогодні. Джеймс сподівається, що це було боляче.
Ліжко Сіріуса стоїть якомога далі від Соплівіуса, і всі вони знають, що це не випадково. Він не спить, як Джеймс і передбачав. Сіріус не хоче спати в лікарняному крилі, де він не може накласти заглушувальні чари або залізти в ліжко Джеймса, якщо йому справді погано спиться.
— Привіт, — каже Джеймс, знімаючи плащ, щоб Сіріус міг його побачити. — Як ти?
Сіріус усміхається. Підсувається. Джеймс залазить до нього на ліжко.
— Мені нудно, — каже Сіріус, надуваючи губи. — Я почуваюся добре. Не розумію, чому Поппі не дозволяє мені повернутися до гуртожитку.
— Їй треба перевірити щось у твоїй крові, — каже Джеймс. — Типу, щоб переконатися, що все належним чином поповнилося. Не питай мене. Я нічого не розумію в медицині. Це робота Ремуса.
Сіріус злегка хихикає, дивлячись, як Джеймс витягує з кишені пакетик Берті Боттс. Вони відкривають його і починають ласувати, їх руки іноді стикаються, коли одночасно тягнуться до бобів.
— Пригальмуй, Золотороже. Я поранений. Я маю перевагу, — скиглить Сіріус.
Джеймс віддає йому пакетик. Сіріус сяє. Він тягне час. Він знає. А Джеймс не повинен тягнути час. Він прийшов сюди, щоб дещо сказати, і він повинен це сказати. Джеймс не боягуз. Він ґрифіндорець, а вони хоробрі й благородні.
Джеймс бере себе в руки.
— Отже, — каже він. — Я маю тобі дещо сказати.
Сіріус негайно відкладає пакет. Він впізнав цей тон в голосі Джеймса. Як він міг не впізнати? Все, чим Сіріус є для Джеймса, Джеймс є для Сіріуса. Їхній зв'язок взаємний. Сіріус розуміє Джеймса так само добре, як Джеймс розуміє Сіріуса.
— Це про минулу ніч? — запитує Сіріус.
Джеймс киває.
— Так.
Сіріус опускає голову на руки.
— От лайно. Я знаю, Золотороже. Це було... Я не знаю, чому, гаразд? Просто. Я думав, що помру, і все, чого я хотів — це... думаю, я був наляканий.
Джеймс збентежений. Він і гадки не має, про що Сіріус зараз говорить. Зовсім.
— Гультяю?
Сіріус ховає руки у волосся.
— Він питав тебе про це? Він думає, що я дивний? Він... він здавався нормальним сьогодні, але тут було так багато людей. Я не знаю. Я не можу сказати. Джеймсе, що мені робити?
— Не поспішай, — каже Джеймс. Він підсовується ближче до Сіріуса, так, що вони торкаються один одного, пліч-о-пліч. — Я не знаю, про що ти говориш, Гультяю.
Сіріус кліпає на нього.
— Не знаєш? Але ж ти там був. Ти не... чув?
— Чого не чув?
— Що я сказав!
— Сіріус, якщо ти не помітив, ти вмирав. Я був трохи заклопотаний. Я не пам'ятаю, що ти казав, — обурено відповідає Джеймс. Чесно кажучи. Є важливіші речі, чи не так? — Зачекай. А що ти сказав?
— Нічого, — одразу ж відповідає Сіріус. — Здається, я збожеволів. Неважливо.
Джеймс дивиться на нього.
— Я бачу, коли ти мені брешеш.
— А про що ти хотів поговорити? — Сіріус контратакує. — Чому це не могло зачекати до ранку?
І це спрацьовує, бо тривога знову зʼявляється в нутрі Джеймса, і раптом йому стає байдуже, що сказав Сіріус, або що він думає, що сказав, або чому він так панікує з цього приводу. Сіріус врешті-решт розповість йому, або Джеймс витягне це з нього. Але дещо інше не може чекати, бо Джеймс відчуває, що воно з'їдає його живцем.
Він відчуває, як провина тисне на його шкіру, заповзає в кожен сантиметр його нутрощів. Її вага грозиться зламати його, і Джеймс просто не може цього витримати. Джеймс ковтає. Робить сильний вдих.
— Я хотів попросити вибачення.
Сіріус витріщається на нього, розгублено зводячи брови.
— За що?
І ось вона. Жахлива правда. Джеймс підвів єдину людину, якій він присягнувся ніколи не підводити. Ніколи не підводити. Це боляче, і Джеймс не хотів би цього казати, але він мусить. Він знає, що мусить, бо Сіріус заслуговує на краще. Він заслуговує на те, щоб почути це, і Джеймс винен йому принаймні це, бо він підвів свого брата.
— Бо я вагався, — каже Джеймс. Його голос тріщить, розколюється під вагою його невдачі. Жахливий, здавлений схлип виривається з нього.
А потім Джеймс починає плакати. Сльози ллються, як вода з прорваної дамби, нескінченно, нестримно. Джеймс не може нічого вдіяти, окрім як виставити це, доказ своєї слабкості, на загальний огляд Сіріусу. І він не проти цього, бо Сіріус бачив, як він плаче, і раніше. Просто Джеймс ніколи не думав, що сльози, які течуть по його щоках, будуть породжені таким. Що він підвів Сіріуса Блека. Брата. Рідну душу. А Джеймс підвів його.
Але Сіріус, о, Сіріус не вагається. Жодної миті. Він одразу ж обіймає Джеймса і притискає його до своїх грудей, а Джеймс знову і знову повторює:
— Пробач, Сіріусе. Мені дуже шкода. Пробач мені.
Джеймс плаче. Сіріус обіймає його. Джеймс не заслуговує на це, але він відчуває, що розвалиться на шматки, якщо Сіріус його відпустить.
— Я повинен був... Я намагався... Я вагався, Гультяю. А ти вмирав. Ти помирав, а я вагався. Пробач мені. Мені дуже шкода.
— Гей, — каже Сіріус, міцніше притискаючи його до себе. Він трохи погойдується, вперед-назад, наче Джеймс — дитина, а Сіріус — старший брат, який його втішає.
— Джеймсе. Золотороже. Слухай мене дуже уважно, бо я скажу це лише раз. Ти слухаєш?
Джеймс сопе, киває на грудях Сіріуса.
— Я люблю тебе за те, що ти з тих людей, які вагаються, перш ніж катувати когось іншого, — каже Сіріус, і його голос теж ламається. Слова виходять важкими, наче важливість того, що він говорить, чіпляється за них, мов якір, і робить їх такими. — Я не сумніваюся, що ти хотів врятувати мене понад усе. Ти б зайняв моє місце, якби міг. Тому що я зробив би це для тебе. Але ніколи, ніколи не проси в мене вибачення за те, що ти не наважився використати те прокляття. Ти мене чуєш? Мені байдуже, за яких обставин.
— Але ти міг померти.
— Це було б того варте, — впевнено каже Сіріус. Його руки міцніше стискаються навколо найкращого друга. — Я б з радістю помер, щоб ти не став такою людиною, як я... як вони... — він зупиняється. Ковтає. — Я люблю тебе за те, що ти вагався, Золотороже.
Джеймс розуміє. Усвідомлення раптово накриває його з силою урагану. Що означає це прокляття для Сіріуса. Він сам зазнав його, від рук власної матері. Сіріус боїться темряви всередині. Він каже, що у неї є зуби, і вона кусає його, мов десерт. Він уже казав Джеймсу, що бореться з нею щодня і щоночі. Він відштовхує її та просить піти геть, перестати гризти його. Але Сіріус робив жахливі речі, хоча він не жахлива людина. І Джеймс розуміє, що він має на увазі. Що він не хоче, щоб Джеймс теж боровся з темрявою.
— Я хочу, щоб ти був собою, — шепоче Сіріус. — Таким, який ти є, гаразд? Не вагайся ніколи, Золотороже. Обіцяй мені.
Він киває.
— Я люблю тебе, Гультяю, — каже Джеймс. — Пробач мені.
— Я теж тебе люблю, — відповідає Сіріус. І вони сидять так деякий час, обіймаючись.
Вони це роблять, бо потребують цього. Джеймс, бо не знає, як показати свою любов без доторків. Сіріус, бо до зустрічі з Джеймсом він не знав, що може любити доторки. Тож вони обіймаються. Часто. А коли не можуть обійнятися, то рука лягає на плече або стискає передпліччя. Іноді це удар кулаком або поштовх коліном.
Вони досі не виросли з цього, і Джеймс не думає, що колись виростуть. Декому це може здатися дивним, але Джеймсу на це щиро начхати. Його хвилює думка інших — він збрехав би, якби сказав, що не насолоджується своїм успішним іміджем капітана квідичу. Популярність — це круто. І він хоче зробити все можливе, щоб її зберегти.
Але коли мова йде про Сіріуса? Він знищить свою репутацію, якщо це буде потрібно. Ніщо ніколи не стане між ними. Він цього не допустить. До того ж люди вже звикли до них. Жарти, звісно, є, але він не думає, що хтось настільки дурний, щоб висміювати щось настільки до біса чисте.
— Поппі сказала, коли відпустить тебе? — запитує Джеймс, так втомившись, що ледве розплющує очі.
Сіріус відкидається назад, притягує Джеймса до себе. Вони відпочивають поруч, у ліжку, замалому для двох сімнадцятирічних підлітків, які грають у квідич кілька разів на тиждень.
Їм байдуже.
— Завтра, — каже Сіріус крізь позіхання. — І це добре, бо я ніяк не можу пропустити дуель з Муді в неділю.
Джеймс киває. Позіхає. Сіріус теж позіхає. Вони втомилися, і вже пізно. У лікарняному крилі моторошно тихо, через вікна, що вишикувалися вздовж дальньої стіни, падають промені зоряного світла. У повітрі пахне ліками та дезінфікуючими засобами, і Джеймс ненавидить їх, бо прихід сюди означає, що хтось, про кого він піклується, поранений. Найчастіше цим кимось є Ремус.
— Будемо спати? — запитує Джеймс, беручи мапу.
Сіріус вагається, і Джеймс зупиняється. Він знає. Він розуміє.
— Залишишся зі мною? — запитує Сіріус Джеймса. — Щоб я міг поспати?
І Джеймс залишається. Він залишається. Він ніколи не покине Сіріуса. Нема такого місця, куди б він пішов і б Джеймс не пішов за ним.
###
Інтермедія: POV Ремуса
Якби Аластор Муді не був найбільш вражаючим виродком на світі, Ремус Люпин захотів би вбити його за те, що той так його принизив. Чесно кажучи, до цього він вважав себе пристойним у дуелях.
Ремус піднімає паличку з підлоги, стогнучи, бо його спина почувається жахливо після того, як кілька хвилин тому він невдало приземлився на зад, і знову повертається обличчям до Муді, рішуче насупивши брови. Йому принаймні вдалося втримати декілька щитів, через які Муді не зміг пройти, поки сили Ремуса не вичерпалася. Не надто вражаюче, але перемога є перемога. Ремус буде битися з ними стільки, скільки зможе. Він спітнів, як смажене курча; волосся прилипло до обличчя.
Ремус робить все можливе, бʼється до останнього. Бо хоч він і впевнений, що йому відмовлять, він хоче, щоб Муді його запам'ятав. Він зробить усе можливе, щоб Орден хоча б почув, що один вовкулака підібрався до них, бляха-муха, близько. Тому що він — це завжди погані новини, і він несе тягар, якого він не побажав би своєму найлютішому ворогові, але Ремус Люпин може битися на дуелі, як і будь-який інший чарівник. Принаймні, спробувати.
— Досить, — каже Муді, піднімаючи чарівну паличку і киваючи в бік Ремуса. Той нахилився, опершись руками в коліна. Він задихається, його біла футболка прилипла до вологої шкіри. Муді підходить ближче, плескає його по плечу.
— Хороша робота, Люпине.
Хороша робота? З Муді все гаразд? Ремус підводить очі, борючись зі своїми жалюгідними легенями, щоб вони перестали поводитися, як маленькі сучки, і дозволили йому говорити нормально.
— Що ви маєте на увазі? — хрипить він.
Муді насмішливо дивиться на нього.
— Я маю на увазі хорошу роботу.
О, припиніть. Мабуть, одне з Ремусових заклинань відскочило йому в голову, бо Ремус абсолютно впевнений, що він погано справився. Але, окей. Ремус не збирається вказувати на це, бо дуже сильно хоче потрапити до Ордену, настільки, що здатен обманом прокласти собі шлях до нього. Він не вище цього.
Ноги Ремуса болять, бо він все ще оговтується після закляття желеподібних ніг, але він підходить до Джеймса так, ніби вони його зовсім не турбують. Ремус добре знає, що таке біль, і цей біль не надто сильний. Його найлегші рани після повного місяця боліли вдвічі сильніше. Він не хоче навіть думати про найгірші. Ні. Він міцний горішок. У нього немає іншого вибору, окрім як бути таким. Ремус притуляється до стіни поруч з друзями, намагаючись здаватись незворушним.
Джеймс нахиляється ближче, кладе руку йому на плече.
— Муді мав на увазі, що ти з нами, — каже Джеймс. — Хороша робота означає, що ти прийнятий.
Ремус не може дихати. Він...
— Ти впевнений?
Джеймс киває, сяючи.
— Звичайно, я впевнений. Він сказав те ж саме мені й Піту. З тобою все гаразд?
Ні. Так. Ремус, бляха, почувався так, ніби міг літати. Бо... Аластор Муді дозволив йому, вовкулаці, приєднатися до їх таємного клубу. Щоб боротися з поганими хлопцями. Захищати невинних і вразливих. Він. Йому. Ремусу Люпину.
Вау. Ремус думає, що йому треба присісти, але він цього не зробить. Не тут. Він не може дати їм жодної причини, щоб вони передумали. Жодної слабкості. Нічого, що могло б змусити їх подумати, що він себе не контролює. Тому що він контролює. Завжди, крім повного місяця. До нього ще кілька днів, тож нема про що хвилюватися.
— А ти вправно рухаєшся, Ремусе, — посміхаючись, каже Сіріус. Він знімає свою шкіряну куртку. — Не думаю, що я б так швидко оговтався від того прокляття желейних ніг.
Ремус хоче, щоб його друзі перестали робити йому компліменти. Йому від цього незручно. Він не знає, як реагувати. Що казати.
— Як Піт? — запитує Ремус. Всередині він танцює довбану самбу, але йому вдається зберегти голос нейтральним.
Пітера теж прийняли, але він вийшов на вулицю, щоб прочистити легені після того, як у нього влучило якесь закляття Муді, що викликає асфіксію. Його похвалили за швидкі рефлекси, що не здивувало Ремуса, бо Пітер менший за них, але швидший. Він завжди був таким. Хитрим і стратегічним.
— Блеку. Твоя черга, — гарчить Муді.
Сіріус підморгує друзям, перш ніж зробити крок уперед. Ремус знає, що Сіріус нервує. Він цілий день вовтузиться зі своїми перснями й кусає губи (що Ремус палко ненавидів, бо хіба він не може показати свою тривогу так, щоб не ставати ще привабливішим?).
Але Ремус розуміє. Сіріус думає, що з ним може бути важче, бо він Блек, але йому нема про що хвилюватися. Він найкращий дуелянт з усіх, кого він коли-небудь зустрічав, коли поруч з ним б'ється Джеймс.
Ремус збирається з духом, коли Сіріус піднімається. Він висмикує свою паличку з волосся і, блять. Це відбувається кожного разу. Навіщо він це робить? Хіба він не може носити паличку в кишені? Чи на поясі, як усі пристойні люди? Ні, він мусить катувати Ремуса щоразу, коли йому треба накласти якесь дурнувате закляття, будучи до біса сексуальним.
— На рахунок три, — каже Муді.
Вони піднімають свої палички. Сіріусова куртка лежить на спинці стільця. Він одягнений в чорну сорочку, закочену по лікті. І це теж зводить Ремуса з розуму. Мʼязи Сіріуса. Маленький шкіряний браслет на його зап'ясті. Він звик до цього, в якомусь сенсі. Він ділить кімнату з Сіріусом, а це означає, що він навчився терпіти, бо Сіріус є Сіріус, і він робить все для того, щоб навіть найбуденніші речі виглядали до біса сексуально.
Він також знайде будь-який привід, щоб зняти сорочку, або іноді просто вирішує продефілювати по їхній кімнаті в одних трусах без жодної на те причини. Ремус запамʼятав кожну частину тіла Сіріуса. Закарбував у пам'яті кожну лінію, кожен вигин, кожну горбинку, кожен шрам, кожну маленьку неідеальність. Насправді Ремус стільки разів бачив Сіріуса майже голим, що в нього мав би виробитись цілковитий імунітет до цього. Байдужість.
І все ж, попри те, що він звик до цього, що він навчив себе ігнорувати це протягом багатьох років, Ремус лише наполовину людина. Неважливо, чи Сіріус одягнений у довбаний комбінезон, чи він голий по пояс. Бувають дні, коли Ремус думає, що зараз вибухне. Бувають дні, коли Ремус хоче плакати від того, наскільки сильно він хоче свого найкращого друга. Це боляче. Це гризе його зсередини. Йому здається, що ще трохи й він божеволіє.
Сьогодні один з таких днів, і Сіріус у бойовій позі для початку дуелі змушує коліна Ремуса підкошуватися.
Коли лунає перше закляття, Ремус хоче впасти на землю. Йому потрібна кожна унція самоконтролю, аби мовчати, коли все, що він хоче зробити, — це застогнати. Сіріус — це мистецтво. Він — м'язи та елегантність. Довгі лінії та гострі краї. Він володіє собою, як зброєю; паличка є продовженням його руки. Його ноги швидкі, а руки граціозні.
Сіріус знає, що таке опинитися по інший край палички. Це знання є тільки у нього. Джеймс і Пітер навіть не можуть собі цього уявити, бо єдиний раз, коли їм погрожували, це був якийсь дурний слизеринець, що шукав бійки. Приклад номер один: Соплівіус. Але це ніколи не було чимось серйозним. Він ніколи не завдавав їм справжнього болю.
Ремус трохи інший, але він знає, що не може зрозуміти особливий вид травми Сіріуса. Вид болю. Бо так, Ремус знає біль. Він знає його добре. Але його біль йде зсередини. Від чогось, що дав йому мстивий незнайомець. Така його доля, і це відстійно, але в цьому нікого не можна звинувачувати, окрім божевільного психопата, який зробив це з ним і з багатьма іншими дітьми.
А Сіріус? Чорт. Біль Сіріуса заподіяла йому людина, яка мала б його захищати. Жінка, яка народила його, яка мала бути для нього запорукою безпеки. Його власна, бляха, мати. Це ненормально. Ремус постійно захоплюється силою Сіріуса, бо це диво, що він може функціонувати так добре, після того, що він пережив у тому будинку. І Сіріус, будучи Сіріусом, доклав чимало зусиль, щоб більше ніколи не залежати від чиєїсь милості.
Муді саме зараз це з'ясовує.
Кілька хвилин вони б'ються на дуелі, ухиляючись і нападаючи. Муді влучає в руку Сіріуса якимось вогняним закляттям, яке обпікає його шкіру, залишаючи тавро. Ремус стискає щелепу. Йому важко стриматися, щоб в ту ж секунду не кинутися лікувати Сіріуса. Це, мабуть, до біса боляче, але Сіріус не збавляє обертів. Він зціплює зуби й бʼється крізь біль. Розум перемагає тіло.
Дуель триває, попри запах обвугленої шкіри. Джеймс трохи позеленів, але Ремус до біса пишається тим, наскільки Сіріус сильний.
Вони рухаються по кімнаті, змушуючи один одного робити стрибки вперед і назад, бо занадто швидко вистрілюють закляттями. А потім це сталося. Сіріус — єдиний з них, хто влучив в ціль. Це було лише оглушливе закляття, яке Аластор зняв за кілька секунд, але він влучив у нього. У Ремуса пересихає в роті, і якби це не було так до біса очевидно, він би поправив джинси, бо вони різко стали незручними.
Ісус Христос.
Муді сміється, а Сіріус посміхається. В його очах божевільний блиск. Ремус не дихає. Він думає, що якщо спробує, то видасть звук, через який йому буде соромно, і всі дізнаються.
Вони не мають дізнатися.
Посміхнися мені, Муні.
Ти прекрасний, Муні.
Він не думає, що Сіріус пам'ятає. Зате памʼятає він. Ремус пам'ятає. Сіріус помирав і просив, щоб Ремус йому посміхнувся. І що йому з цим робити? Сіріус і гадки не має, що він з ним робить. Він просто... він же Сіріус. Він тактильний, відкритий і не має поняття кордонів, тому постійно перебуває в його особистому просторі. І не тільки його. Джеймса теж.
Ремус навіть не дозволяє собі думати, що Сіріус колись подивиться на нього якось по-особливому. Просто Сіріус такий, який він є. Це не означає нічого, крім того, що він і так знає: Сіріус дуже любить своїх друзів. Відчайдушно. А Ремус — його друг. І він завжди ним буде. І це добре. Але, чорт забирай, як би Ремус хотів, аби Сіріус дав йому трохи більше простору, бо йому потрібно докладати гігантських зусиль, щоб не накоїти дурниць, коли він так близько, що Ремус чує, як б'ється серце.
Дуель все ще триває. Муді двічі влучив у Сіріуса. У нього кровоточить рана на грудях, а на коліні з'явився огидний фурункул. Але Сіріус — о, боже, Сіріус. Цей неймовірний, жорстокий виродок відповідає тим самим, що й отримує. Одне з очей Муді розпухло, що заважає йому прицілитися, а на запʼясті кровоточить невеликий поріз.
Ремус дивиться на Джеймса, бо якщо він не відірветься від спостереження за Сіріусом, то знепритомніє. Джеймс сяє, гордість і любов написані на його обличчі. Те, як сильно ці двоє люблять одне одного зігріває серце Ремуса. У глибині душі він заздрить. Він хотів би любити Сіріуса так, як Джеймс, бо це нормально. Це дозволено. Це чисто, і Сіріусу це потрібно.
Сіріусу не потрібно те, що відчуває до нього Ремус. А воно всеохоплююче. Всепоглинаюче. Трохи темне, бо Ремус вб'є за Сіріуса. Без жодних питань. Без вагань. I хіба це не божевілля? Як Ремус може бути готовим вбити, померти, зробити будь-що заради хлопця, який не любить його так само? Сіріус навіть не ґей, наскільки Ремус знає. А Ремус знав би.
Він знову дивиться на Джеймса. Лілі сказала йому, що підозрює, ніби Джеймс закохався в одного хлопця. Вона сказала це лише тому, що відчайдушно хотіла знати, в кого саме, і єдиною людиною, в якої вона могла запитати, був Ремус. Вона б ніколи не викрила Джеймса перед своїми друзями, Ремус в цьому впевнений. Але Лілі помилково думала, що Ремус вже знає. Це не є великою проблемою. Ремус нікому не скаже, для нього це не є несподіванкою. Джеймс настільки сповнений любові, що Ремус не був шокований, дізнавшись, що він квір. Але якби Ремус робив би здогадки? Він би сказав, що Джеймс — людина, для якої стать не має значення. Це дуже в стилі Джеймса Поттера.
Але не для Сіріуса. Сіріусу подобаються дівчата. Дуже. Ремус знає про це, на свій жах і проти своєї волі. Зазвичай Сіріус йде з ними кудись в інше місце, але було кілька випадків, коли він приводив їх до їхньої кімнати. Тоді Ремус був дуже близький до того, щоб плакати, поки не засне.
— Досить, — кричить Муді, повертаючи Ремуса назад до цієї кімнати, теперішнього часу, і його найкращого друга, який трохи спітнів, але далеко не так сильно, як Ремус.
Нахуй Сіріуса Блека. Справді.
І, так. На хуй Сіріуса Блека. Він про це мріє.
Ремус з'їхав з глузду. З ним щось не так. Він безмежно вдячний, що ніхто не чує його думок.
Сіріус посміхається до Муді. А той киває.
— Молодець, Блеку. Молодець. — Муді обертається до них. — Ви всі новобранці, але ви не будете активно працювати, поки не закінчите школу, зі зрозумілих причин. Ми не витрачатимемо час на логістику, щоб доставити вас до школи й назад, якщо тільки не буде справжньої надзвичайної ситуації й нам не знадобляться всі руки. Але поки ви тут, тримайте очі й вуха відкритими. Ми організуємо тренінги, щоб ви були готові приєднатися до нас, щойно закінчите навчання.
— Що ви маєте на увазі під «тримати очі й вуха відкритими», сер? — Ремус здивовано помітив, що Пітер в якийсь момент повернувся. Він так відволікся на дуель Сіріуса, що не помітив його.
— Ви ходите до школи з дітьми деяких горезвісних смертежерів, — каже Муді. — Я нічого не можу довести, бо вони хитрі виродки. Але я в цьому впевнений. Пошукайте, може, знайдете щось вартісне. Донесете Альбусу.
Вони попрощалися, і Муді пішов. А всі четверо ще довго дивилися одне на одного, перш ніж перейти до виття, криків і переможних танців. Мародери — частина Ордену Фенікса, і вони в захваті від цього.
####
У Реґулуса закінчуються цигарки. Залишилося дві. Це проблема, бо тільки через свій труп він буде принижуватися, шукаючи Джеймса, щоб попросити ще.
Він знову на даху, ніч похмура, за що він вдячний. Він не хоче бачити Сіріуса сьогодні ввечері. Він знає, що його брата вчора випустили з Лікарняного крила, тож він повністю одужав, але чутки все ще ходять. Куди б Реґулус не пішов цими вихідними, він всюди чув, як люди обговорювали Сіріуса зверніть-на-мене-увагу Блека.
Це до біса дратувало, чесно кажучи.
Навіть Пандора заговорила про Сіріуса, наполягаючи на тому, що Реґулусу потрібно обговорити цю ситуацію і йому самому стане легше. Реґулус ніколи не зривається на Пандору, бо це все одно, що вдарити цуценя, але він був близький до цього. Він вибіг з кімнати та не повертався, натомість пішов перевірити своє зілля і занурився в дослідження в забороненій зоні бібліотеки.
Реґулус гасить недопалок о плитку так агресивно, що дряпає собі палець. Лаючись, він підносить його до губ. Металічний присмак крові до болю знайомий. Реґулус заплющує очі й бачить свій будинок. Сходи, якими він не раз скочувався після того, як його штовхали. Килим, який він кілька разів забруднив багряною кров'ю.
Він знову розплющує очі. Добре, що він не боїться крові. Її буде багато, якщо він хоче помститися. Він збирається запалити ще одну цигарку, коли чує приглушені кроки під собою. Хтось у соварні. Хто, в біса, може бути у соварні так пізно вночі в неділю?
Він не рухається, чекає. Вони скоро підуть. Але вони не йдуть. Кроки наближаються, а потім хтось вилазить з вікна на дах.
Реґулусова паличка миттєво опиняється в руці. Його веселить ідея зіштовхнути їх з даху. Один удар ногою в груди — і вони полетять вниз. Він згинає коліно... і швидко відкидає цю ідею. Бо якщо його нюх правильний — а він правильний, бо не можна бути добрим чарівником з несправним носом — то людина, яка вилазить на дах до нього, — Джеймс Поттер.
Він сідає там, де заліз, надто близько до краю. Це викликає в Реґулуса занепокоєння. Він хоче простягнути руку і притягнути Джеймса за сорочку, щоб він був подалі від краю. Дурень. Якщо він втратить рівновагу, то впаде назад. Ця думка змушує руки Реґулуса смикнутися, але навколо темно, і він знає, що інший хлопець нічого не побачиа. На відміну від Реґулуса, в якому нарощується тривога, тому що «Напевно, Джеймс», схоже, не переймається можливістю смерті.
— Привіт, — обережно каже він. І так. Реґулус впізнає його голос будь-де.
Джеймс Поттер разом з ним на даху соварні. Пізно вночі. Вони самі.
Реґулус боїться, що у нього зʼявиться аневризма.
— Блеку?
Як для людини, сповненої енергії, Джеймс напрочуд спокійний, і Реґулусу потрібна мить, щоб зрозуміти, що Джеймс чекає. Чекає, що він щось зробить. Скаже щось.
— Що ти тут робиш? — запитує Реґулус.
Йому потрібна мить, щоб зібратися з думками. Щоб зорієнтуватися. Тому що він вже кілька днів сподівався, що Джеймс з'явиться. І було безпечно сподіватися, розуміючи що це неможливо, що це ніколи не станеться насправді. Абстрактне бажання, яке ніколи не набуде форми.
Але тепер Джеймс з'явився. Він тут. Плоть і кістки. Скуйовджене волосся, окуляри й великі руки. Він тут, і Реґулус на волосині від того, щоб знепритомніти. Що було б катастрофою, адже вони на даху досить великого замку. Падіння було б смертельним.
— Гаразд, — каже Джеймс. Він піднімає руку, обхоплює потилицю. — Мені повідомили, що у тебе, швидше за все, майже закінчилися цигарки.
Реґулус кліпає. Тут темно, тож він ледь бачить обриси Джеймса. Його окуляри ловлять промені світла, що пробиваються крізь хмари. Однак він не може розгледіти його виразу обличчя. Реґулусу це не подобається, бо він не може прочитати ситуацію. Він не впевнений, чи Джеймс тут для того, щоб насміхатися з нього.
— І що?
Джеймс тягнеться до своїх джинсів. Дістає пачку цигарок.
— У мене є ще.
Реґулус не знає, що на це відповісти. Це все так... сюрреалістично. Його мозок намагається зрозуміти, що Джеймс тут, і що він, схоже, подолав увесь цей шлях лише для того, щоб... принести йому ще цигарок? Від абсурдності ситуації Реґулусу хочеться реготати. Це просто. Смішно. Ось як.
— Як ти мене знайшов?
Джеймс посміхається.
— Я шукав тебе цілу вічність, — каже він. — Я вже збирався здатися і попросити сову принести їх тобі завтра вранці, коли побачив сліди на підвіконні.
— Сліди, — глухо повторює Реґулус. Він не розуміє, про що говорить Джеймс, але хоче зрозуміти, бо якщо він залишає докази, він повинен знати, щоб припинити це робити.
— Ніхто не користується цим вікном. Зазвичай воно брудне, вкрите пилом, пір'ям і... лайном. Совиним лайном, — говорить Джеймс по суті. — Але я помітив на ньому сліди, тож вирішив перевірити. І ось ти тут.
Реґулус не думав, що залишає сліди в совиному посліді. Приємно це чути. В майбутньому йому доведеться бути обережнішим. Це гарна порада, він мусить визнати. А Джеймс... ну. Це було дуже розумно з його боку.
Хлопець все ще сидить на краю, не рухаючись. Пачка цигарок у нього в руці, і він просто... чекає. Реґулус не хоче визнавати, що йому це подобається. Джеймс просто чекає, що він диктуватиме, що буде далі. Контролюватиме, а Реґулус любить контроль. Крім того, він хоче цю пачку, бо в нього залишилося лише дві останні цигарки.
Він підносить до губ ту, яку збирався запалити, коли з'явився Джеймс. Підпалює її кінчиком палички. Маленьке полум'я ненадовго освітлює Джеймса, даючи Реґулусу змогу розгледіти вираз обличчя хлопця. Він насторожений, обережний. Але також просто... серйозний. Його волосся скуйовджене, як і завжди, і Реґулусу цікаво, що б він відчув, якби провів по ньому рукою.
— Чого ти хочеш? — запитує Реґулус, затягуючись.
Джеймс трохи проходить вперед, але плитка, на яку він наступає, прогинається. Він втрачає рівновагу.
— Чорт. — Це слово виривається з вуст Джеймса, поки його руки бʼють повітря, щоб допомогти йому відновити рівновагу. Плитка зісковзує і летить через край, зникаючи в порожнечі.
Реґулус робить стрибок ще до того, як повністю усвідомлює ситуацію. Він знаходиться вище на даху і має тверду опору. Його долоні стискаються в кулаки на сорочці Джеймса, і він відступає назад, переводячи його вагу на себе. Його черевики волочаться по черепиці, а тіло падає назад, але принаймні він тягне за собою Джеймса. Реґулус вдаряється задом об плитку, Джеймс падає на нього зверху. Вони сповзають вниз разом, панічно дихаючи й перебираючи ногами, щоб зачепитися бодай за щось.
Вони впадуть з даху.
Разом.
Хтось знайде їхні тіла біля підніжжя вежі. Сплутані. Цікаво, чи подумає хтось, що вони були коханцями?
П'яти Реґулуса знаходять випираючу черепицю, і він вкладає всю свою силу, щоб зупинити падіння. Він стогне від надмірних зусиль, ноги підкошуються під вагою їхніх тіл. Джеймс більший за нього. Важчий.
Джеймс простягає над ними руку, і Реґулус відчуває, коли той знаходить щось, за що можна вхопитися. Він теж стогне, а потім тіло Джеймса напружується. Тиск на ноги Реґулуса послаблюється, бо Джеймс тримається і бореться за те, щоб утримати їх на даху.
Разом.
Джеймс притискається до Реґулуса, його вільна рука незграбно тримає його під пахвою. Реґулус не хоче помирати. Не тут, не так. Тож він відкидає весь сором, і гордість, і все інше. Реґулус притискається до Джеймса, поклавши руки йому на лопатки, зариваючись обличчям у вигин його шиї, поки Джеймс чіпляється за дах.
— Ноги в безпеці? — запитує Джеймс, задихаючись.
— Так, — відповідає Реґулус, так само неспокійно.
— На рахунок три, ти штовхай, а я витягну нас нагору. Гаразд?
— Гаразд.
Джеймс рахує до трьох. Реґулус з усієї сили відштовхується пʼятами. Джеймс бурчить — зараз не час, справді, але це сексуально, і Реґулус не може цього не помітити, — поки тягне їх вгору однією рукою. Їхні тіла притиснуті так близько, що Реґулус охопила б ґей-паніка, якби вони буквально не боролися за своє життя. Дюйм за дюймом, вони відповзають від краю даху.
Усе це триває дві хвилини, можливо, три. Але Реґулус до біса виснажений. Щойно він відчуває, що в безпеці, він відкидає голову назад на черепицю і важко дихає. Він почувається так, ніби його легені горять, а ще він дуже спітнів. Кучері прилипли до чола, і він весь гарячий, тому що Джеймс — це довбана піч. Адреналін, що наповнює його, затьмарив мозок, і через секунду він усвідомлює, що частково причина його кипіння полягає в тому, що Джеймс Поттер лежить на ньому зверху. Ще й важко дихає. І пітніє.
В Реґулусових фантазіях, все відбувалося трохи інакше. А саме, менше смертельної небезпеки й більше оголеності. Але він погоджується і на таке.
Отже, поки Джеймс оговтується після того, як ледь не розбився на смерть, Реґулус думає про те, як відчувається його тіло. Він важкий і ніби ідеально прилягає до нього. Джеймс все ще пахне прекрасним світанком, травою і кедром, а його серце так сильно калатає в грудній клітці, що Реґулус теж це відчуває.
Реґулус, в решті решт, людина. Принаймні, якась частина. А це наслідки. Переломний момент. І темрява. Ніч завжди має дивний вплив на людей. Це те, що він каже собі, коли усвідомлює, що його частина, яка закохана в Джеймса Поттера, значно переважає частину, яка його ненавидить.
— Чорт забирай, — каже Джеймс. Його рот знаходиться десь біля шиї Реґулуса, тож він відчуває його дихання на своїй шкірі.
Це змушує кров Реґулуса рухатися ще з більшою швидкістю.
— Злізай, — буркнув він, бо якщо Джеймс помітить, йому все одно доведеться стрибнути з даху.
— Вибач. Так, — бурмоче Джеймс, скочуючись з Реґулуса і лягаючи поруч з ним. — Дякую тобі. Це було близько.
— Ти такий довбаний тупиця, Поттере, — огризається Реґулус. Він загубив цигарку, яку тільки запалив до усього цього випробування, тож тепер у нього залишилася лише одна. Він підпалює її, драматично затягуючись, щоб Джеймс зрозумів, що він розлючений. — Про що ти думав? Ти що, ніколи раніше не був на даху?
— Не зовсім, ні, — відповідає Джеймс, ніби це цілком нормальна розмова. — Якщо я хочу бути ближче до неба, я просто сідаю на мітлу.
Реґулус не має що сказати на це, тому що це має сенс. Джеймс добре вміє літати. Дуже добре. Краще, ніж Реґулус, хоча Реґулус швидше повіситься, ніж визнає це вголос.
Нічний вітерець підхоплює дим від цигарки Реґулуса і сплутує його кучері. Він все ще лежить спиною на плитці, Джеймс поруч, і... так. Це відбувається. Реґулус почувається так, ніби бачить сон. І цей сон... хороший? Так. Хороший сон. Не те щоб він коли-небудь бачив їх раніше, але це не має значення. Принаймні, він не думає, що це має значення.
— Ось, — каже Джеймс через деякий час. Реґулус повертає голову і бачить, що рука Джеймса все ще стискає пачку цигарок.
І він просто дивиться. Тому що вони ледь не розбилися на смерть, але Джеймс, бляха-муха, Поттер тримався за ці цигарки... чому?
— Ти куриш? — запитав Реґулус.
— Ні. Мені не подобається, — відповідає Джеймс. — Від цього болить голова.
Реґулус знову занурюється в мовчання, але простягає руку і забирає пачку у Джеймса. Їхні пальці стикаються, і Реґулус пригадав, як Барті втратив самовладання, через те, що у нього вставав, коли Еван торкався його руки. Чесно? Теж сама ситуація. Вони жалюгідні. Він і Барті, двоє емоційно закомплексованих людей, які втрачають здоровий глузд просто через дотик рук.
Реґулус мав би просто стрибнути з даху, щоб врятувати себе від сорому жити з цим знанням.
— Я можу дістати більше, — тихо каже Джеймс. — Я не проти. Це легко.
— Просто скажи мені, як ти їх дістаєш, Поттере, — огризнувся Реґулус. Його свідомість бунтує проти ідеї бути у його владі. Проти ідеї, що доведеться просити те, що йому потрібно. Він має контролювати ситуацію.
Джеймс сідає, підтягує коліна і кладе на них лікті. Реґулус дивиться на вигин його спини, на ґрифіндорський светр, розтягнений на м'язах, які, як знає Реґулус, можуть втримати два тіла одночасно. Трясця. Він більше ніколи не матиме спокою, правда? Знаючи, наскільки сильний Джеймс Поттер насправді.
Салазар, змилуйся.
— Я приніс їх тобі, бо не знав, як інакше змусити тебе поговорити зі мною, — каже Джеймс. Він не дивиться на Реґулуса, просто говорить у ніч.
Реґулус підіймається, сідаючи у схожій позі. Недопалок звисає між його пальцями.
— Я не хочу з тобою говорити, — відповідає Реґулус.
Джеймс киває.
— Так. Так, я розумію. Я просто... Ні. Але я розумію. — Потім він дивиться на Реґулуса, повернувши до нього голосу. Вони вже досить близько, щоб Реґулус міг бачити його обличчя, попри темряву, і на ньому є покірність.
Ні. Реґулус не хоче цього. Не хоче. Чорт.
— Я хочу ще цигарок, — бурмоче Реґулус.
Очі Джеймса звужуються. М'яз рухається на його щелепі.
— Ти збиваєш мене з пантелику. Чесно кажучи.
Реґулус знизує плечима.
— Схоже, що це лише твоя проблема.
Джеймс опускає коліно, вивертається всім тілом так, щоб опинитися обличчям до Реґулуса. Реґулус гасить недопалок, але не дивиться на Джеймса. Натомість дивиться він. Вивчає, думає Реґулус. Він дозволяє, бо йому подобається відчуття того, як увага Джеймса прикута до нього.
Його погляд теплий, і Реґулус клянеться, що відчуває, куди той дивиться, тому що на його шкірі залишається слід тепла. Він розуміє, що це неможливо. Але Реґулус перебуває вночі на даху наодинці з Джеймсом Поттером, тож межі можливого вже розмиті. Не говоріть йому про логіку чи факти. Не зараз.
— Гаразд, — раптом каже Джеймс. — Тож якщо я приноситиму тобі цигарки сюди, це нічого? Ти... це не буде настирливо? І я можу просто сидіти тут з тобою?
Реґулус киває, все ще не дивлячись. Це лайнова угода. Джеймс не отримує буквально нічого. Тож Реґулус очікує, що Джеймс посміється з цього, скаже, що з'їхав з глузду. Можливо, Джеймс схаменеться, покине цей дах і ніколи не повернеться. Він ніяк не погодиться на роль постачальника диму. Не тоді, коли він може бути деінде, з кимось іншим.
— Круто. Так. Мені подобається, — каже замість цього Джеймс.
Реґулус нарешті шоковано піднімає на нього погляд. Джеймс посміхається. Сяє. Відверто запаморочливо.
— З тобою щось не так, — каже Реґулус. Його шлунок щойно вирішив, що він тренується для участі в Олімпійських іграх з гімнастики, проте його обличчя залишається незмінним. Беземоційним. Порожнім.
Джеймс знизує плечима, в його очах з'являється сором'язливий блиск. Але його посмішка все ще там, все ще займає половину його красивого обличчя.
— З кожним щось не так, — привітно каже він. — І також багато, що так.
Реґулус пирхає. Звісно, Джеймс Поттер — оптиміст. Варто лише поглянути на нього, щоб зрозуміти це. А чому йому не бути оптимістом? Життя прихильне до нього. Він багатий. Він гарний. Він добре вчиться. Він клята легенда квідичу. Йому все вдається. Реґулус дуже сумнівається, що у Джеймса коли-небудь був поганий день.
— Як ти взагалі на них підсів? — запитує Джеймс, схиливши голову набік, все ще дивлячись на Реґулуса.
— Маґлівський хлопець, — відповідає той.
Джеймс відкриває рота. Закриває його. Реґулус чекає, йому цікаво. Він не знає, що Джеймс скаже далі, і тому заінтригований. Здається, мозок Джеймса працює на зовсім іншій частоті, ніж його.
— Тобі подобаються ще якісь маґлівські штучки? — запитує Джеймс. І Реґулус майже посміхається, бо ніколи не вгадав би, що той збирався запитати саме це.
Проте, це легко. Це розмова, яку він може підтримувати. Реґулус киває.
— Ти знаєш, що таке кубик Рубіка?
Джеймс хитає головою.
— Ні. Що це?
Реґулус відкидається назад, спираючись на лікті.
— Це така штука у формі коробки, яка має різні кольори. По суті, це пазл. І ти маєш скласти його так, щоб кожна сторона була одного кольору. Ось так, — Реґулус жестикулює руками, імітуючи повороти та клацання.
Джеймс підсовується ближче.
— То ти любиш пазли?
— Так. Люблю.
Джеймс задоволено киває.
— Це має сенс. Ти розумний. Я віддаю перевагу діям, а не роздумам. А от Ремус любить пазли.
Джеймс продовжує говорити, розповідаючи йому про якусь головоломку, яку склав Ремус, але Реґулус не слухає, бо Джеймс недбало сказав «ти розумний» і продовжує говорити так, ніби Реґулус не перестав дихати на секунду. Як він міг так просто... сказати? Так просто.
— Блеку?
Реґулус моргнув.
— Що?
— Покажеш мені, як розв'язати один з тих кубиків? — запитує його Джеймс. — Якщо я дістану один?
І Реґулуса вражає, що Джеймс справді мав на увазі те, що сказав. Він повернеться сюди. З цигарками для нього. Правда ж? Інакше він би не питав про куб. Одна справа збрехати один раз, щоб викрутитися. Але двічі? Джеймс міг би просто забути про це.
Реґулус знову киває. Йому здається, що це все, що він може зробити, коли йдеться про Джеймса Поттера.
— Так, Поттере. Я покажу тобі, як скласти кубик Рубіка, якщо ти дістанеш.
— О, я це зроблю, — усміхається Джеймс. — Зроблю.
Notes:
Примітки авторки:
Мої діти ще нічого не розуміють, але вже розмовляють, тож далі все може піти тільки вгору <3Примітки перекладачки:
хочу попросити вибачення, за те, що так довго не викладала розділи 💔
зараз проблемка з їх редагуванням, якщо ви хотіли б стати редактором/кою для цього фіку, пишіть в коментарі чи краще телеграм — riwesxx
Chapter 12: Богемна рапсодія
Notes:
Попередження до цього розділу:
Висота/політ (на мітлах)
Комусь знову загрожує небезпека впасти зі значної висоти
Куріння
Вживання алкоголю неповнолітнімиУ цьому розділі також згадується кілька уривків пісень.
Всі вони належать співакам / авторам пісень і всі належним чином позначені :)
Chapter Text
У понеділок після обіду Джеймс — людина на місії. Його друзі цілий день ледь переставляють ноги, втомлені і побиті після дуелі з Муді, але Джеймс? Джеймс на вершині світу.
Він почувається непереможним.
Він не може дочекатися, щоб знову піти на дах соварні. Але спочатку він має знайти один з тих кубиків. З двох причин: по-перше, у нього склалося враження, що Реґулус не думав, що він справді зможе його дістати. По-друге, це головоломка, яку складають руками, а Джеймс готовий на все, аби подивитися, як Реґулус працює руками.
Отже. Людина на місії.
— Еванс! — кричить Джеймс на всю ґрифіндорську вітальню, щойно переступає поріг.
Лілі, як завжди, сидить з Марлен і Мері. Вони роблять домашнє завдання, або принаймні тримають перед собою розгорнуті книжки. Марлен вітається з ним.
— Як ти, Кепе?
— Привіт, Марлен, Мері, — ввічливо відповідає Джеймс. — Лілі. Я хочу попросити тебе про послугу.
— Звичайно, Джеймсе. Що тобі потрібно? — запитує Лілі, кидаючи швидкий погляд на друзів. — Усе гаразд?
Джеймс енергійно киває. Усе чудово. Блискуче. Дивовижно. Світ прекрасний, і він на вершині, і, чесно кажучи, Джеймс міг би прямо зараз заспівати пісню.
— Мені просто треба дістати кубик Рейбі? Кубик Рейбана? Головоломку. Ну, знаєш? Яку винайшли маґли? — каже він, жестикулюючи руками, щоб донести свою думку.
Марлен збентежено морщить ніс. А брови Мері здіймаються, і вона починає сміятися.
— Ти маєш на увазі кубик Рубіка?
— О! — каже Лілі. — Дякую, Мері. Я на мить розгубилася.
Джеймс сяє.
— Дякую. Так. Саме так. Кубик Рубіка. Він мені потрібен. Як можна його дістати?
Лілі та Мері обмінюються поглядами. Марлен сідає на стілець.
— Що це за кубик, про який ти говориш?
— Дуже популярна головоломка. Маґли її обожнюють, — відповідає Мері. — Навіщо він тобі, Джеймсе?
Він переносить вагу з п'ят на носки, балансуючи. Сьогодні він сповнений енергії більше, ніж зазвичай. Він відчуває всередині електричний струм відтоді, як ледь не розбився на смерть і Реґулус врятував його.
Реґулус врятував його.
І Джеймс був так близько до нього. Вони... лежали там, разом. І він... Джеймс ледь не втратив свідомість від жаги. Реґулус так добре лежав під ним. Ніби створений для цього. А ще він дивовижно пахне. Деревом. Чимось трав'янистим. Ніби знаходишся на свіжому повітрі, що дивно, бо наскільки Джеймс знає, Реґулус не проводить багато часу на вулиці. Ну, добре. Джеймс не дуже добре знає Реґулуса, чи не так?
Наприклад, він і гадки не мав, що той любить пазли. Джеймс вважає, що це чарівно. Він такий розумний. Хто ж возиться з головоломками просто для розваги? Реґулус Геній Блек — ось хто. І Джеймс навчиться розв'язувати цей кубик, навіть якщо це коштуватиме йому життя.
— Мені потрібен лише один, — каже Джеймс. — Це сюрприз.
Лілі посміхається йому.
— Я попрошу батьків надіслати мені його. Для маґлів їх легко дістати. Це займе пару днів.
Джеймс намагається приховати своє розчарування. Він знав, що це не буде негайно, але, якщо бути чесним, йому складно бути терплячим, коли справа стосується Реґулуса. Джеймс хоче, щоб настала ніч і він знову заліз на дах соварні. Це все, про що він може думати. Реґулус вночі. Реґулус курить. Реґулус дивиться на нього, насупившись. Розлючений, але також... трохи м'який? Джеймс думає, що Реґулусу подобається, коли Джеймс його дратує. І він не може дочекатися, щоб знову опинитися там. З ним. Ну що ж. Кілька днів — це не дуже добре. Але це не провина Лілі. Вона лише намагається допомогти.
— Скільки я тобі за це винен? — запитує Джеймс.
Лілі хитає головою.
— Ні, не турбуйся про...
— Пиво, — каже Марлен. — Наступні вихідні у Гоґсміді.
Джеймс дивиться на Лілі, потім знизує плечима.
— Звісно. Все, що захочеш. — Лілі чомусь червоніє. Джеймс думає, що це робить її досить милою, але не такою милою, як Реґулус. Єдине, що Джеймсу не подобається на даху — це те, що там темно, і Джеймс не може бачити реакцію на нього Реґулуса.
Він ще не знайшов рішення для цього, але робить маленькі кроки. Він не хоче, щоб дозвіл сидіти з ним, поки він курить, був скасованим. Минулої ночі був момент, коли Джеймс щиро подумав, що Реґулус скаже йому триматися подалі, і він би так і зробив. Він не хотів цього. Але він би це зробив, бо Реґулус — Блек, і він знає, що в їхньому домі ніколи не дотримувалися жодних кордонів, тож Джеймс буде до біса обережним, щоб не наробити помилок.
Він, мабуть, і досі час від часу лажає, але Джеймс намагається.
— Так. Було б непогано. Випити пива на наступних вихідних у Гоґсміді — це чудово, — каже Лілі, все ще червоніючи. Мері закочує очі, але не коментує.
Марлен раптово підводиться зі свого місця і махає рукою.
— Сіріусе!
Джеймс озирається через плече і бачить, як його найкращий друг перетинає вітальню. Він виглядає втомленим, але він у кращій формі, ніж Пітер і Ремус. Його чарівна паличка у волоссі, а шкільна мантія розстебнута, щоб показати вільно завʼязану краватку поверх сорочки.
— Джеймсе, — Сіріус легко штовхає плечем на його плече. — Чому ти турбуєш дівчат?
Джеймс посміхається, знизує плечима.
— Не твоє діло.
Сіріус одразу ж ахкає.
— Зрада! — каже він, але не підвищує голосу. Вони у спільній кімнаті, тож Сіріус не перебільшує з драматизмом. — Ну, ми зайняті. Тож можеш іти.
— Зайняті?
Мері вчепилася руку Сіріуса і дивиться на Джеймса, ніби показуючи свою перевагу, через що йому хочеться полоскотати її під ребрами, щоб розсмішити.
— Сіріус сьогодні наша модель.
Ах. Джеймс забув про все це. Він піднімає руки вгору.
— Вибач. Я забув. Емм... удачі?
Сіріус ворушить бровами, і всі троє дівчат хихикають. Навіть Марлен. Марлен, якій навіть не подобаються хлопці, тож це дещо говорить про чарівність Сіріуса. Джеймс хитає головою і махає рукою на прощання, піднімаючись сходами до своєї кімнати і залишаючи свого найкращого друга терпіти те, що дівчата запланували для нього.
Сіріус повертається лише через дві години, коли Джеймс стоїть посеред кімнати в піжамі і намагається створити патронус. Тепер, коли їх усіх прийняли до Ордену, Джеймс наполягає, щоб вони навчилися надсилати один одному повідомлення у такий спосіб. Перший крок — це створення тілесних патронусів. Легше сказати, ніж зробити.
Ремус сидить на краю ліжка з книжкою на колінах. Пітер лежить на підлозі, спостерігаючи за Джеймсом і кидаючи непотрібні коментарі.
Двері відчиняються, і Джеймс обертається. Його майже-тут-але-не-зовсім патронус зникає. Сіріус зачиняє за собою двері і піднімає підборіддя.
— Що таке?
Лунає звук, ніби хтось подавився, а потім Ремус починає кашляти. Пітер підіймається.
— З тобою все гаразд, Муні?
Ремус киває, але все ще кашляє.
— Не в те… горло, — каже він між кашлем.
Сіріус дивиться на Ремуса, трохи стурбований. Джеймс дивиться на Сіріуса. Щось змінилося. Джеймс одразу це помічає, але не може зрозуміти, що саме. Волосся Сіріуса не змінилося. Він ніколи нікому не дозволяв його торкатися. Тож... Його одяг? Ні. Він все ще у формі. Краватка вільно висить на шиї.
— Навіщо ти був потрібен дівчатам? — запитує Джеймс.
Ремус перестав кашляти. Його книга впала, і для Джеймса першою ознакою того, що щось не так, є те, що Ремус її не підняв. Він просто... дивиться. Його рот трохи відкритий. Дивиться на Сіріуса.
— Що ти думаєш? — запитує Сіріус у Ремуса, повністю ігноруючи запитання Джеймса.
Ремус встає і підходячи до Сіріуса, який чекає на нього посеред кімнати, тримаючи руки на боках. Руки Ремуса тремтять, і Джеймс повільно відходить, аж поки ледь не наступає на Пітера. Той швидко схоплюється на ноги.
Джеймс і Пітер стоять нерухомо, пліч-о-пліч. Джеймсу здається, що вони обидва не дихають.
Ремус зупиняється перед Сіріусом. Піднімає руку. І бере Сіріуса за підборіддя. Джеймсу доводиться ляснути долонею по роті Пітера, бо той шоковано ахнув.
Сіріус всміхається, і, здавалося б, не зважає на те, що пальці Ремуса підіймають його обличчя догори, щоб подивитися на нього під кращим кутом.
— Ну?
Джеймс не знає, що відбувається. Він не розуміє. Навіть не знає, що саме видививляється Ремус. Але він видивляється, і це щось означає. Щось, що Сіріус повинен помітити, так? Пoвинeн, бo цe oчевиднo. Тож Сіріус може просто... вони можуть...
— Тобі личить, — каже Ремус, опускаючи руку.
Нi. Нi, не роби цього! Хоче сказати Джеймс, але не може. Він не може. Джеймс не може втручатися. Вони повинні розібратися самі.
— Тoбi пoдoбaєтьcя? — запитує Сіріус. А це..? Ох. Ох. Надії Джеймса злетіли до небес. Сіріус фліртує. Пані та панове, Сіріус фліртує з Ремусом.
Джеймс мусить докласти зусиль, щоб не почати співати Алілуя.
— Так, — хрипким голосом каже Ремус. — Мені подобається.
Сіріус посміхається, трохи відкидає волосся назад.
Ремус ковтає. Твердо киває.
— Так, ти добре виглядаєш, Гультяю. Дiвчата добре попрацювали. — і відступає назад.
Джеймс голосно стогне. Він нічого не може вдіяти. Обидва його друзі дивляться на нього, і Джеймс офіційно зіпсував момент. Що ж. На свій захист, Ремус зіпсував його сам. Як Ремус це проґавив? Сіріус фліртував. Навмисно? Джеймс не знає. Вiн не думає, що це має значення. Не має значення, чи Сіріус розуміє, що робить, чи ні, бо Джеймс абсолютно, на сто відсотків упевнений, що в ту мить, коли Ремус його поцілує, Сіріус прозріє.
— Що таке, Золотороже? — запитає його Сіріус.
— Я просто не знаю, про що ви двоє говорите.
Ремус сміється. Сіріус моргає кілька разів, дуже швидко. І Джеймс розуміє.
— О, тобі зробити макіяж!
— Ага, — каже Сіріус. — Як тобі?
І, чесно кажучи, він гарно виглядає. Макіяж ледь помітний. Лише трохи чорної підводки (Джеймс думає, що це так називається) і... та штука, яку дівчата наносять на вії, щоб зробити їх густішими. Темнішими. Джо постійно так робила, і Джеймсу це дуже подобалося.
З Сіріусом це також працює. Тепер Джеймс розуміє, чому у Ремуса виникли труднощі. У Сіріуса прекрасні очі. Сірі, майже срібні.
— Так, Гультяю. Ти виглядаєш сексуально.
Сіріус знову ворушить бровами і відкидає волосся назад.
— Я знаю! Дівчата просто геніальні. Я носитиму це щодня, доки не помру. Світ не готовий до цього!
Пітер сміється, хитає головою.
— Заради Ґодрика. Нам не потрібно, щоб твоя корона ставала ще більшою.
Сіріус ігнорує його, робить коло по кімнаті, кліпаючи віями.
— Люди падатимуть до моїх ніг.
Джеймс хихикає. Ремус спостерігає за Сіріусом з такою відчайдушною тугою на обличчі, що Джеймсу хочеться вдарити найкращого друга по голові, але він не може цього зробити. Не може. Правильно? Дідько. Він вже не знає. Очевидно, цим двом потрібна допомога.
— Гаразд. Що ж, — каже Ремус, прочищаючи горло. — Ми чимось займалися.
— Так! — згадує Джеймс і знову хапає свою паличку. — Сідай, Гультяю. Ми вчимося створювати патронуси.
— Круто! — Сіріус сідає, витягує чарівну паличку з волосся. — Піте, це книжка?
Ремус опускає обличчя в долоні, але це помічає лише Джеймс. Він розуміє його почуття, і хоча не може сказати йому про це, Джеймс мовчки, таємно солідарний з Ремусом. Закоханість у Блека — це до біса боляче.
####
Реґулус має стратегію. Вона дуже проста. Він не підніме очей від землі, поки не опиниться у небі. Ця стратегія має лише переваги. З одного боку, йому не доведеться дивитися в очі нікому зі своєї команди. На думку Реґулуса, це тільки добре, тому що він не є фанатом більшості її членів. Чому? Тому що вони всі дурні хулігани. Вони грають без витонченості. Чесно кажучи, Реґулус вважає, що за винятком дівчини Ґрінґрасс (ловчині) і Рабастана Лестрейнджа (воротаря), решту команди можна було б замінити на тролів, і вони грали б з більшою грацією.
Інша причина, чому його стратегія є блискучою, полягає в тому, що поки він дивиться на землю, він не зможе випадково помітити Джеймса. Зважаючи на те, наскільки запаморочливим був останній тиждень, Реґулус не може з будь-якої причини побачити Джеймса Поттера до того, як злетить у повітря, інакше не зможе сконцентруватися. Чому? Тому що Джеймс двічі за останній тиждень приходив посидіти з ним на даху соварні. Чесно кажучи, Реґулус волів би, щоб він приходив щовечора, але давайте подякуємо за те, що є.
Перший раз був у вівторок. Джеймс з'явився, і що ви думаєте? У нього був кубик Рубіка. Реґулус курив, поки Джеймс намагався його зібрати. Це було мило. Зрештою, Реґулус забрав кубик у Джеймса і склав його сам. Джеймс весь час не дихав.
Друга ніч була тільки вчора. Реґулус був трохи роздратований тим, що Джеймс не з'являвся до кінця тижня, але Реґулус помітив, що Джеймс пропустив сніданок у четвер і виглядав досить виснаженим, коли він побачив його за вечерею. Те ж саме з його друзями. Мабуть, щось сталося в їхньому гуртожитку, зробив висновок Реґулус. Вражає, як їм вдається так часто потрапляти в халепи.
І все ж. Джеймс з'явився вчора ввечері з синцями під очима, але з такою ж широкою посмішкою, як завжди, і Реґулус нічого не запитав. Він не хоче, щоб Джеймс дражнив його за те, що він звернув на нього увагу. Джеймс знову приніс кубик і відновив свої спроби скласти його. Реґулус допоміг йому, хоча цього разу не забрав його. Вигляд Джеймса, який був сповнений захоплення, коли остання частина стала на місце, змусив Реґулуса захотіти його поцілувати.
Це налякало його, і він різко встав і пішов, заявивши, що йому потрібно виспатися перед сьогоднішнім матчем. Джеймс, незважаючи на те, що був капітаном команди суперників, побажав йому гарної гри, перш ніж відпустити його.
Вони ніколи не спускалися з даху разом. Вони не домовлялися про це, не говорили про це. Це просто... те, що вони роблять.
Реґулус готується. Він вже вдягнув своє квідичне спорядження і намагається розігрітися, дивлячись на підлогу роздягальні. Його розум видає йому спалахи того, як виглядав Джеймс, коли він зіткнувся з ним у перший тиждень після повернення до школи, що ні трохи не допомагає.
Реґулус не може повірити, що тепер він мав кілька повноцінних розмов з тим самим Джеймсом пізно вночі на даху. Це божевілля. А ще це нерозважливо.
Його капітан скликає команду на збір. Реґулус ледве волочить ноги. Він стоїть на краю кола гравців, слухаючи, як капітан торочить кілька дурниць, які, як він знає, нічого не змінять. Єдиний, хто може виграти цей матч, — Реґулус, якщо спіймає снич якнайшвидше.
Він піде на все.
Якщо Джеймс думає… о. О, ні.
Шлунок Реґулуса падає. Він провалюється крізь підлогу, в землю, і б'ється аж до ядра планети.
Він ідіот. Салазар довбаний Слизерин, він не може повірити, що повівся на це.
Усе це має сенс, хоч і дивний. Йому було цікаво. Чекав, що буде далі, бо в якому всесвіті Джеймс Поттер захоче проводити час з Реґулусом Блеком? Сіріус нізащо не дозволив би цього, і немає жодного шансу, що Джеймс щось зробить за спиною Сіріуса. Не кажучи вже про те, що це просто дивно. У Джеймса є кращі заняття. У нього є кращі друзі. Цікаві люди, які займаються цікавими речами, і яким не складно вести розмови, бо вони не борються з власними емоціями.
Чому Реґулус не помітив цього раніше? Мерлінова борода у вогні. Його обдурили. У Реґулуса жахливе відчуття, що це була командна робота. Сіріус, мабуть, придумав це.
Реґулусу погано.
Він мав би знати, що це не випадково, що Джеймс нарешті з'явився на даху за тиждень до першої гри у квідич. А Реґулус... він повівся, як дитина. Джеймсу достатньо було лише посміхнутися. Бути таким чарівним з кубиком Рубіка у руках. Джеймс з його щирістю і великими красивими очима.
Вони майже взяли його.
Майже.
Реґулус підозрює, що його брат і Джеймс вже святкують свою перемогу. Думаючи, що Реґулус буде відволікатися на Джеймса, або що він, можливо, не буде старатися з усіх сил. Можливо, і те, і інше.
Реґулус виграє цю гру, а потім випотрошить Джеймса Поттера. До біса його ретельно продумані плани помсти. До біса порядок подій. До біса все і всіх, що змусило Реґулуса хоч трохи пом'якшитись і подумати, що Джеймс, можливо, просто хотів провести з ним час.
Гра почалася.
Він виходить зі своєю командою на вулицю, дивлячись на траву. Він не дивиться в очі. Не дивиться в очі. Вони займають позиції, і він чекає на свисток. Коли нога Реґулуса вдаряється об землю, удар настільки сильний, що проходить по щиколотці до коліна. Він злітає вгору, як стріла, вітер плутається в його кучерях. Вперше Реґулус озирається. Його товариші по команді летять на свої позиції. Ґрифіндорська команда теж у повітрі.
Сіріус крутить у руці биту, летить поруч з МакКіннон. Реґулус знаходить їхню ловчиню, високу і струнку дівчину на ім'я Сілвервуд. Вона на п'ятому курсі, думає Реґулус. Вона вправна, але не така вправна, як він. Єдиний шанс для Ґрифіндора — набрати достатню кількість балів до того, як він спіймає снич. Бо вiн його спiймає.
До речі, про бали... ось і він. Джеймс, підлітає до кожного гравця своєї команди, щоб сказати останнє слово, перш ніж приєднатися до капітана Слизерина в центрі поля. Реґулус стискає мітлу так сильно, що кісточки його пальців болять у рукавичках. Про що він думав?
Як Реґулус міг повірити, навіть на секунду, що цей хлопець має до нього хоч якийсь інтерес?
Це просто смішно. Але Реґулусу потрібно залишити самобичування на потім. Тому що зараз він повинен знайти снич.
Свисток.
Починається шоу.
Реґулус злітає. У нього найкраща мітла, що зараз є на ринку, і вона реагує на кожну його забаганку. Він злітає над полем, і одразу ж починає шукати снич. Він десь тут. І він повинен його знайти.
Він починає обережне коло, очі бігають по полю. Гра швидко набирає обертів. Джеймс і його загоничі володіють квафелом, і вони передають його між собою так, ніби гравців Слизерина, які намагаються блокувати, навіть не існує. Реґулус не хоче бути враженим, але він вражений. Він розвертається і летить у протилежний бік, щоб не бачити, як Джеймс забиває перший гол у грі.
Коментатор, здається, теж закоханий у Джеймса. Він просто не може замовкнути про те, який він геніальний. Реґулусу хочеться заткнути собі вуха ватою, щоб цього не чути. Джеймс забиває, і трибуни шаленіють. Реґулус зітхає, а потім подвоює зусилля.
Знайти снич.
Сіріус і МаКкіннон роблять якийсь дивний маневр, в результаті якого Сіріус якимось чином опинився з двома битами. Він вдаряє два бладжери одночасно, застаючи слизеринців зненацька. Одного з них збивають з мітли. Реґулус роздратований, але змушує себе не звертати уваги.
Його пріоритет — снич.
Реґулус продовжує шукати. Джеймс забиває ще три голи. Сіріус і МакКіннон успішно зупиняють загоничів Слизерина, щоб не дати їм передати квафел, цілячись бладжерами зі смертельною точністю. Реґулус дедалі більше сердиться. Ґрифіндорська команда надто хороша.
Він не зупиняється. Не здається. Снич десь тут. Він його знайде.
Вiн летить i летить. Шукає скрізь.
Де ж в біса цей снич?
Минуло дві години, а Реґулус досі не знайшов снич. Це нечувано. Він розчарований. Він спітнів і дуже злий. Гра триває вже так довго, що його ноги судомить на мітлі, і він виснажений.
Снич, здається, зник. Інший ловець теж його не бачив, що не є виправданням для поразки Реґулуса, але це хоча б не погіршує його самопочуття.
Слизеринська команда стає дедалі злішою, що нікому не допомагає. Вони вже зробили два фоли настільки погані, що Гуч присудила Ґрифіндору пенальті. Пенальті, з якими Джеймс не промахується. Очевидно.
Джеймс в ударі. Він забив стільки голів, що Слизерин ніколи їх не наздожене. Якщо вони заб'ють ще один, Реґулус не зможе зловити снича без того, щоб Ґрифіндор не переміг. Це просто жах.
Реґулус намагається летіти низько, на випадок, якщо снич летить біля землі. Ніколи ще він не шукав його так довго. Над ним Ґрінґрас забиває гол для Слизерина. Ґрифіндорські загоничі атакують у відповідь. Гравець, який не є Джеймсом, забиває гол для Ґрифіндора після блискучого пасу Джеймса. Реґулус стогне, підіймається вище. Снича тут немає.
Чорт.
Нарештi.
Реґулус помітив його. Через стільки часу він вперше бачить маленьку золотисту кульку. Маленьке лайно пролітає поруч з головою Сіріуса, який не бачить його, бо відстежує бладжера, що переслідує Джеймса. Реґулус не вагається. Він злітає вгору, прямо до брата. Летить дуже швидко. Він спіймає, але, швидше за все, це призведе до того, що він вріжеться в брата. Його це хвилює? Не дуже. Реґулус сподівається, що це буде не дуже боляче.
Джеймс Поттер забиває гол.
Реґулус мчить до Сіріуса на шаленій швидкості. Реґулус страшенно розлючений. Якщо він зловить снича зараз, Ґрифіндор все одно переможе. Але якщо він зупиниться, вже після того як помітив його, Джеймс і Сіріус подумають, що він зробив це навмисно. Чи не так? Вони подумають, що він зробив це заради них, тому що їхня хитрість спрацювала, і він закоханий у Джеймса.
Реґулус не знає, що робити. Він не хоче програти, і ще більше не хоче, щоб Джеймс і Сіріус думали, що їхній дурний маленький план спрацював.
Він все ще летить швидше, ніж мав би. Сіріус повертає голову і бачить його. Його очі розширюються від шоку. Розуміння. Вони вріжуться.
А потім — вони не врізаються. Ґрифіндорський загонич, який не є Джеймсом чи дівчиною, несподівано вискакує перед ним, і рефлекси Реґулуса змушують його підняти мітлу, щоб уникнути зіткнення. Його шлунок скаржиться, але він не може відволіктися, бо втрачає контроль. Реґулус голосно лається, міцно стискаючи ручку мітли. Одна з його рук не витримує, її зводить судомою. І він звисає з мітли, тримаючись однією рукою кілька секунд, поки мітла крутиться сама по собі.
Чорт забирай.
Реґулусу вдається залізти назад на мітлу, важко дихаючи.
Снич зник. Реґулус глибоко вдихає, намагається зорієнтуватися. Він відчуває легке запаморочення.
— Блеку, з тобою все гаразд? — запитує Гуч.
Він киває, показує їй великий палець.
Десь на полі лунають крики, і коли Реґулус озирається, то бачить Джеймса Поттера, що несамовито кидається на загонича, який щойно зіткнувся з Реґулусом. Дивно бачити, як Джеймс зривається на власну команду. Реґулус не може розібрати його слів, але він явно розлючений.
Сіріус підлітає до нього, закриваючи собою Джеймса і того загонича. Вони мовчать. Просто дивляться один на одного. Два брати в різних командах. В очах Сіріуса з'являється запитання, якого Реґулус не розуміє.
Він відлітає і повертається до пошуків снича. Його команда повинна викластися на повну і забити більше голів. Його завдання — знайти снича і зловити його. Це те, що він збирається зробити.
За той час, поки він шукає, Джеймс забиває ще двічі. Він пропустив два, що трапляється дуже рідко, тому що Джеймс ніколи не промахується, але зараз це не має значення. Ґрифіндор далеко попереду.
Реґулус пірнає за сничем. Ґрифіндорська ловчиня теж його побачила, тож вони літять наввипередки. Вона одразу за ним. Її мітла не така швидка, тож Реґулус виграє ці перегони. Навiть якщо Слизерин все одно програє. У Реґулуса немає вибору. Його команда програє, але він не дозволить Ґрифіндору отримати 150 бали за снича. Ні в якому, бляха, разі.
Реґулус нахиляє мітлу і на повній швидкості летить у вертикальне падіння, яке змушує його відчути кожен сантиметр свого тіла. Живе. Прекрасне. Невагоме і могутнє, і в цю мить він сподівається, що Джеймс спостерігає за ним, бо Реґулус почувається непереможним. Якби він був таким весь час, він би не сумнівався, що Джеймс міг би закохатися в нього.
Якби він міг бути таким весь час, Джеймс був би, мов прирученим.
Реґулус ловить снича. Кінець гри. Ґрифіндор переміг. Реґулус піднімає очі й бачить, що щоки Джеймса розчервонілися і він дивиться на нього так, ніби він щойно повісив на небо місяць... І раптом Реґулус не знає, що й думати. Він не впевнений, що це був хитрий план, але й не впевнений, що ні.
####
Ґрифіндорська вітальня переповнена. Вони запросили близьких друзів з інших будинків, тож тут також є кілька учнів з Рейвенклову та Гафелпафу.
На шок і таємну радість Джеймса, тут також є одна учениця зі Слизерину. Лише одна, і їй дозволено бути тут, бо Марлен досі крутить у руці биту і погрозливо розмахує нею щоразу, коли хтось хоча б дихне в їхній бік не так, як треба.
Пітер і Ремус пронесли напої, поки команда з квідичу пакувала спорядження для вечірки, тож тут є пиво (маґлівське, алкогольне) і вогняне віскі, що ллється рікою. Також грає музика.
Джеймс не має часу, щоб перевести подих. Кожен має що сказати йому, і він, чесно кажучи, живе заради уваги. Його команда виступила блискуче, і він так пишається ними — про що розповідає всім — і ця перемога підтверджує те, що він і так знав. Цього року їх не зупинити.
Він тисне руки, розповідає про особливо вдалі голи, дозволяє людям обіймати себе. Він аплодує, виголошує тости і святкує. Минає десь півтори години, перш ніж люди або надто п'яні, щоб активно підходити до нього, або ті, хто вже підходив, не повертаються до Джеймса.
Сіріус ходить по кімнаті, переходячи від групи до групи, щоб непомітно підтримувати ажіотаж. Він також все ще має з собою свою биту, яку всі люблять. Зараз вона перекинута через його плечі, руки підняті вгору і лежать на ній. Він розмовляє з Ремусом, який притулився до стіни з пляшкою маґлівського пива. Сіріус уже трохи напідпитку, і його щоки розчервонілися, поки він розмовляє з Ремусом.
Джеймс посміхається сам до себе, коли грає Wish You Were Here гурту Pink Floyd. Ремус нахиляє голову, ніби ловить звук, а коли впізнає музику, його очі розширюються і він посміхається. Сіріус одразу ж кидає биту, ставлячи її біля стіни. Він кладе одну руку на стіну біля Ремуса, нахиляється ближче, і Джеймс бачить, що він співає.
І тоді Ремус теж починає ворушити губами. Наслідуючи слова, але не вимовляючи їх, бо Ремус уперто розповідає всім, що ведмідь наступив йому на вуха, хоча Джеймс сумнівається, що це справді так. А от Джеймс, на жаль, дійсно погано співає. Але це не має значення. Він безсоромний і все одно це робить. Джеймс дивиться, як його друзі співають один одному про душі, загублені, як риби в басейні, і задається питанням, що потрібно зробити, щоб вони зійшлися, як їм обом того хочеться.
Він посміхається, бо це станеться. Має статися. Рано чи пізно.
Холодна пляшка пива в його руці, і коли він робить ковток, то відчуває чудовий смак.
Пітер танцює з Олів, однією з загоничів команди Джеймса. Марлен і Доркас Медовз розмовляють, сидячи на дивані біля каміна. Доркас одягнена в маґлівський одяг, що дуже розумно, бо так не одразу зрозуміло, що вона зі Слизерина. Мері та Лілі сидять поруч, невимушено розмовляють, але водночас не спускають з них очей.
Джеймс щасливий. Він з людьми, яких любить, і всі святкують.
Як би я хотів... як би я хотів, щоб ти був тут.
Джеймс хоче. Але він знає, що це нерозумно, тому що Реґулус сьогодні програв, і якби Джеймс був на його місці, він би дувся у своїй кімнаті. Реґулус грав чудово. Він літає, як і робить все інше, з грацією і врівноваженістю. Навіть коли Алан підрізав його — Алан наполягає, що думав, ніби Реґулус напав на Сіріуса, бо він не помітив снича, — Реґулус відновив політ швидко та елегантно.
Джеймс хотів би, щоб він був тут. Він хотів би зробити те, що Марлен зробила з Доркас. Просто... привести його сюди. Поговорити. Випити разом. Це все, чого хоче Джеймс, каже він собі.
Музика змінюється, а Джеймс залишається на місці, спостерігає за своїми людьми, посміхається. Думки дрейфують туди, куди не слід. Пітер і Олів все ще танцюють, і це віщує Джеймсу щось хороше. Він щось каже їй, і вона так сильно сміється, що в куточку її ока з'являється сльоза. Сіріус і Ремус стоять біля відра з пивом, висмикуючи свіжі пляшки з льоду, що тане. Сіріус хизується, відкриваючи кришку зубами.
Джеймс відштовхується від стіни і йде до них, бо його пляшка порожня. Він уже майже підійшов, коли починає грати Богемна рапсодія. Сіріус одразу ж втрачає над собою контроль. Він зойкає, кидає своє пиво Ремусу, який хапає його, не змигнувши оком, і застрибує на найближчий стіл.
Сіріус уже почав співати текст пісні, коли приземлився на стіл. Не можна гаяти часу.
Усі погляди звертаються до нього. Сіріус знає кожне слово цієї пісні. І бек-вокал теж. Він починає повільно, похитуючи стегнами, бо вступ такий драматичний і спокусливий. Він зняв квідичне спорядження, адже він Сіріус Блек, і він не втратить можливості одягнути свою шкіряну куртку. Це його спортивний одяг — джинси з низькою посадкою та біла футболка.
Він співає, ідеально синхронізуючись з музикою.
— Doesn’t really matter to me... — І Сіріус схрещує руки на грудях.
Уся кімната дивиться. Сіріус співає, і вам пробачать, якщо ви подумаєте, що він є оригінальним виконавцем цієї пісні, настільки пристрасно він її виконує. Фредді Мерк'юрі — один з кумирів Сіріуса, і Джеймс чесно не розуміє, як його друг досі не усвідомив, що той квір. Та байдуже. Сіріус часто чогось не усвідомлює.
— Carry on… carry on… — Сіріус бере ноти без зусиль, красиво.
Уся кімната зараз готова зробити, все, що скаже Сіріус. Поруч із Джеймсом дві дівчини зітхають так голосно, що він кидає на них погляд. Джеймс хитає головою, розвеселений. Потім шукає поглядом Ремуса. І Ремус, ох. Благослови його. Ремус заціпеніло дивиться на Сіріуса. Він застиг. Він навіть не кліпає, просто дивиться, як Сіріус починає соло на повітряній гітарі, зігнувши коліна і закинувши голову назад.
Руки Ремуса злегка смикаються, і Джеймсу знайоме це відчуття. У нього така ж реакція, коли Реґулус пояснює йому, як складати кубик Рубіка. Сіпання відбувається від зусилля, яке потрібно докласти, щоб не простягнути руку і не доторкнутися. Взяти. Відчути.
Соло на повітряній гітарі закінчується, і тепер є кілька секунд фортепіано, які попереджають усіх про те, що буде далі.
— Марлен!!! — кричить Сіріус. І блондинка пролітає через усю кімнату, щоб застрибнути на стіл до нього, якраз вчасно, щоб приєднатися і виступити разом.
Доркас поспішає вперед, бо явно не хоче цього пропустити. Марлен обертається до Сіріуса, і вони перекидаються реченнями, наче вже практикувалися в подібному.
— I see a little silhouette of a man! — співає Марлен.
— Scaramouch, Scaramouch, will you do the Fandango! — відповідає Сіріус.
— Thunderbolts and lightning, very very frightening me! — цього разу разом.
Сіріус і Марлен присідають на стіл і по черзі встають на кожне Галілео в пісні, чим викликають сміх у натовпа. А потім Сіріус стає просто бідним хлопчиком, а Марлін — бек-вокалісткою, і Джеймс не знає, чи дивитися на них, які виконують цей надскладний перформанс, чи на Доркас і Ремуса, які перебувають у кількох секундах від серцевого нападу.
Повертається повітряна гітара, і Марлен та Сіріус беруться за неї. Волосся розвівається, руки «грають», коліна зігнуті, а тіла відкинуті назад. А потім пісня закінчується, і ніщо вже не має значення, Джеймс знає. Ніщо не має значення, окрім того, як Сіріусові очі знаходять Ремуса, або як він падає на коліна на стіл і підморгує йому, коли все закінчується.
Зал вибухає радісними вигуками та оплесками, а Марлен та Сіріус, який знову став на ноги, вклоняються своїм глядачам. Доркас сяє так сильно, що освітлює кімнату, а коли Марлен зістрибує зі столу, вона кидається вперед і починає розпинатися про те, як це було дивовижно, і яка Марлен талановита, і що, чесно кажучи, ґрифіндорські вечірки набагато веселіші, бо вона не знає жодного слизеринця, який би зробив щось подібне.
— З тобою все гаразд? — Джеймс хапає пляшку пива і штовхає Ремуса ліктем.
Ремус закриває рота. Моргає. Дивиться на нього.
— Так. — він випрямляється. Трохи хмуриться. — Звісно зі мною все гаразд.
Сіріус з'являється з нізвідки і обіймає Джеймса. Той сміється, обіймає свого найкращого друга.
— Яка гра! Яка вечірка!
— Муні, йди сюди, — каже Сіріус, а потім обіймає Ремуса, а Ремус обіймає його у відповідь. Їхній друг-вовкулака трохи ховає обличчя, занурюючи його у вигин шиї Сіріуса, і Джеймс розуміє, що це. Невеличка поблажка, яку Ремус дозволяє собі, бо він щойно пройшов через цю виставу, навіть не знепритомнівши, і це заслуговує на певну винагороду.
Джеймс розчиняється в натовпі. Вагається. Він може приєднатися до Лілі та Мері. Або піти поговорити з кимось зі своєї команди. Чесно кажучи, за винятком Піта й Олів, Марлен і Доркас чи Сіріуса і Ремуса, Джеймс міг би поговорити з будь-ким.
Але він не хоче. Людини, з якою Джеймс хоче поговорити, тут немає. А Джеймс... що ж. Вечірка триває вже досить довго. Люди трохи напідпитку.
Він вислизає, піднімається сходами у свою кімнату. Хапає мітлу і, не озираючись, вилітає з вікна.
####
Реґулус на даху, бо на сто відсотків упевнений, що Джеймс сьогодні не прийде. Він у вітальні Ґрифіндору, святкує перемогу зі своєю командою.
Реґулус курить одну з цигарку за іншою вже близько двох годин. Він викурив свою пачку занадто швидко. Враховуючи, що він більше не пустить Джеймса на цей дах, завтра він про це пошкодує. Але що ж йому робити? Слизеринський капітан мав нахабство накинутися на нього за те, що він спіймав снича. Той факт, що ґрифіндорська ловчиня відставала від Регулуса на кілька секунд і сама би його спіймала, якби він промахнувся, він не помітив, але байдуже, бо Реґулус знає, що капітан — безмозкий ідіот, тож він не може очікувати від нього реальних думок.
Реґулус хмикає. Ніч ясна, місяць починає зменшуватися. У четвер він був повний, і тієї ночі Реґулус, як дурень, подумав, що шкода, що Джеймс його пропустив, бо він був неймовірно красивий.
Реґулус знаходить Сіріуса в небі за звичкою чи тому, що він мазохіст. Він не впевнений. Він звужує на нього очі, спрямовуючи весь свій біль і лють на цю єдину зірку. Найяскравішу. Завжди найкращу. Завжди більшу. Завжди все те, чим ніколи не буде Реґулус.
— Сподіваюся, ти до біса щасливий.
— Блеку?
Він так сильно здригається, що цигарка падає, пропалюючи дірку в штанях.
— Блять! — кричить Регулус, трясучи ногою, щоб прибрати сигарету. Його шкіра трохи пульсує там, де її опекла цигарка, але бувало й гірше. І він впевнений, що Доркас зможе зашити його штани.
Тепер треба розібратися з непроханим гостем. Коли Регулус підняв голову, Джеймс дивився на нього широко розплющеними очима.
Реґулус не бачив, як він підійшов, бо той не заліз через вікно. Джеймс на мітлі, зависає біля Регулуса. Він все ще у своєму квідичному спорядженні, що є злочином. Реґулус ненавидить, як штани обтягують його відверто дурнувато товсті стегна. Кому потрібні такі товсті стегна? Для чого вони? Чесно. Хто-небудь скажіть йому, який сенс в цих ногах, щоб він припинив дивуватися, витріщатися і пускати слину.
— З тобою все гаразд?
Очі Реґулуса спалахують. Яке нахабство!
— Можеш іти до біса, Поттере.
— Ох, — тихо каже Джеймс. Його плечі трохи згорбилися. — Вибач?
Реґулус опрацьовує його слова, а тоді витріщається на нього. Він просить вибачення? Що?
Джеймс хитає головою, але здається, що він робить це більше у відповідь на себе, ніж на реакцію Реґулуса.
— Ну, ні. Мені не шкода, що ми перемогли. Ми грали дуже добре, і ми заслуговували на перемогу. Але мені шкода, що ви програли, напевно. Це дивно. Такого ніколи раніше не траплялося, — каже Джеймс, звучачи трохи спантеличено.
Реґулус, який досі абсолютно нічого не розуміє, зміг тільки насупитися.
— Серйозно?
Реґулус не знає, що ще сказати. Він хоче, щоб Поттер залишив його в спокої. Ніколи більше не приходив сюди, на цей дах. Він хоче. Реґулус не знає, чого він хоче. Або знає, але не хоче собі в цьому зізнатися. Не тоді, коли є велика ймовірність, що Джеймс тут лише для того, щоб позловтішатися. Реґулус цього не допустить. Не за його рахунок.
— Поттере, справді, відвали, — каже Реґулус.
— Я зрозумiв. Зрозумiв. У мене теж паскудний настрій, коли ми програємо. — Джеймс зітхає, проводить рукою по волоссю. — Це складно.
— Припини говорити «це» так, ніби це щось значить, — огризається Регулус.
— О, — каже Джеймс. — Я просто маю на увазі, що я ніколи не турбувався про когось з протилежної команди.
Реґулус відчуває, як світ розверзається під ним. А може, це просто його мозок виходить з черепа. Бо Джеймс не міг просто це сказати. Хоча ні, саме це він і зробив. Реґулус чув це на власні вуха. Він не... Джеймс, бляха, просто взяв і сказав це. Без жодних вагань. Без сорому.
— Ти що? — слова злітають з губ Реґулуса без його дозволу. Вони тихі, і м'які, і все те, чим Реґулус не є. Але Реґулус зараз на волосині, натягнутій так тонко, що ось-ось обірветься, і що тоді?
Йому потрібно, щоб це почало мати сенс негайно, інакше він зробить якусь дурницю.
— Я сказав, — чітко вимовляє Джеймс. Повільно. Він навіть трохи підвищує голос, ніби хоче щось довести. — Що я турбуюся про тебе і про те, що ти відчуваєш. І що ти граєш за команду, яка сьогодні програла. Тож, вибач, хоча я дуже радий, що моя команда перемогла.
Реґулус підводиться на ноги, хитаючи головою.
— Ні.
— Ні?
Він тріщить по швах. Реґулус відчуває це по тому, як мчить його кров, як вона стучить у вухах. Як його руки хочуть смикнутися, але він не дозволяє їм, бо не може дозволити Джеймсу це побачити. Його горло стиснуте, а груди натягнуті, як тятива лука, і Реґулус просто не змириться з цим.
Він дивиться на Джеймса, намагаючись сфокусуватися на ненависті. Він ненавидить цього хлопця. Він йому подобається, так, його тягне до нього, теж так. Але Реґулус ненавидить його.
— Ні. Тобі все одно. Тобі не може бути не все одно, — каже Реґулус. Його руки тремтять, він програв битву. Тож він ховає їх у кишені, щоб виграти собі час. Йому треба злізти з даху. Негайно. — І я більше не дозволю тобі гратися зі мною. Це закінчиться прямо зараз. Або я зроблю тобі боляче, Поттере.
Він робить крок уперед, і Джеймс рухається на мітлі, щоб зупинити його втечу.
— Стій. Блеку, стій.
Він кидається вбік, намагається втекти. Він майже підсковзнувся, але втримав рівновагу. Робить крок. Джеймс знову рухається, затуляючи прохід.
Реґулус майже гарчить.
— Залиш мене в спокої.
— Реґулусе.
І це. Він ніколи не чув, щоб хтось так вимовляв його ім'я. Трохи відчайдушно, але водночас ніжно. Турботливо. Ніби його ім'я треба смакувати. Це вкорінює його в землю. Змушує похитнутися. Він обертається, дивиться на Джеймса.
Я ненавиджу Джеймса Поттера.
Я закоханий в Джеймса Поттера.
— Я піду, якщо ти цього хочеш, — твердо каже Джеймс. — Але я хочу знати чому. Раніше нам тут було добре. Тож якщо ти засмучений, що твоя команда програла, я зрозумію, і залишу тебе сьогодні в спокої.
— Ні. Залиш мене в спокої назавжди, — вилаявся Реґулус.
— Мені потрібно розуміти причину, бо я справді не хочу цього робити, — каже Джеймс. — Тож. Чому? Що сталося?
Реґулус має піти. Мусить, бо він забуває, за що ненавидить Поттера. Вiн вкрав його брата. Хiба нi? Але якщо він був такий добрий до Сіріуса, як Сіріус міг йому відмовити? Як можна відмовити Джеймсу Поттеру, коли він такий прекрасний?
Але Реґулус мусить. Вiн мусить вiдмовити. Бо немає такого всесвіту, де б він міг... що? Бути другом Джеймса? Неможливо. Він не хоче цього, в будь-якому випадку.
І навіть якби хотів. Навіть якби хотів... До Великодня ще кілька місяців. Початок кінця. Помста всіх помст. План знищення всіх, хто коли-небудь шкодив Реґулусу. Джеймс у списку. І Сіріус теж.
— Реґулусе. Будь ласка, скажи мені, чому, — знову запитує Джеймс.
Я ненавиджу Джеймса Поттера?
Я дуже закоханий у Джеймса Поттера.
Реґулус тремтливо зітхнув. Кілька місяців. Кілька останніх місяців. І може... він хоче знати. До біса сильно хоче знати. Він може робити обидві речі. Бути псевдо-другом Джеймса вночі, на даху, подалі від світу. А решту часу продовжувати готувати помсту. Джеймс ніколи не дізнається. І ніхто інший не повинен знати, що вони тут. Це їхнє місце. Маленький куточок світу, який він викрав для себе. Той, що знайшов Джеймс, і тепер вони ділять його. І тут, на цьому даху, вночі, так легко прикидатися.
Він може вкрасти цей час у ночі. У місяця і зірок. Сіріус йому так багато винен, чи не так?
Але якщо Реґулус збирається ризикнути, він повинен знати. Вiн не такий, як Доркас. Вiн має бути впевнений, що тут щось вiдбувається. Що він не йде на необдуманий ризик. Тож, він відповідає Джеймсу.
— Тому що я не вірю, що тобі є до мене діло, — каже Регулус.
Джеймс хмуриться, стривожений.
— Чому?
Реґулус піднімає брову, дивиться на нього різким поглядом.
І Джеймс посміхається.
— А. Ну. — він підносить руку до потилиці. Виглядає чарівно. Реґулус хоче ненавидіти це, але не може. — Розумієш, річ у тім, що мені не слід турбуватися про тебе, — м'яко каже Джеймс. — Але я ідіот, Реґулусе. Я постійно роблю те, що не слід.
Реґулус задихається. Йому болить у грудях. Це щось нове і жахливе. Він не розуміє, що відбувається. Єдине, що він знає напевно, це те, що якщо Джеймс продовжить вимовляти його ім'я, йому доведеться кинутися з даху в озеро, тому що він просто не може з цим впоратися. З тим, що це з ним робить.
— Чого ти хочеш, Поттере?
— Прямо зараз?
Реґулус киває. Він не це мав на увазі, але його також лякає той факт, що Джеймс, здається, із задоволенням чесно відповідає на його запитання. Він не готовий до справжньої відповіді. Повної. Тому він киває.
Джеймс простягає руку, все ще на мітлі, що висить над дахом. Він каже:
— Дозволь мені покатати тебе.
І він безпорадний. Безнадійний. Йому занадто цікаво, щоб відмовитись. Занадто спокушений можливістю того, що може статися. І він починає розуміти, що мала на увазі Доркас. Тому що Джеймс сказав йому в обличчя, що йому не байдуже. Реґулус все ще не вірить йому, але що як?
І це... окей. Що якщо?
Він бере Джеймса за руку.
Chapter 13: Ти мені довіряєш?
Notes:
Попередження до цього розділу:
Більше страхів, пов'язаних з висотою
Дуже нечітка згадка про використання Реґулусом снодійного зілля (моргнете і не помітите, що воно там є)
Згадки про минулу смерть (нечіткі, не жорстокі, вона просто згадується в розмові)
Спогади про жорстоке поводження з дітьми (передісторія Сіріуса та Реґулуса)
Згадки гомофобії (як речі, яка, на жаль, існує в суспільстві, але в цьому розділі ніхто не є активним гомофобом)
(See the end of the chapter for more notes.)
Chapter Text
Рука Реґулуса прилягає до руки Джеймса так, наче вона зроблена спеціально за розміром. Вона холодна, але це нічого, бо Джеймс завжди занадто теплий. Бачите? Знову. Вони створені, щоб бути разом. Протилежності, які пасують один одному, щоб створити збалансоване... щось. Джеймс поки не може зрозуміти до кінця, що це, але воно існує. Він у цьому впевнений, тому що його груди стискаються, а потім розширюються, наче наповнюються бульбашками, коли Реґулус торкається його.
Джеймс торкається його обережно, так, ніби Реґулус може злякатися і втекти. Але Реґулус підходить ближче. У кожному сантиметрі його тіла відчувається небажання і вагання, але він рухається, тож Джеймс відчуває невпевнену надію.
Джеймс киває головою на задню частину мітли, і Реґулус без жодного слова залазить на неї. Реґулус дуже добре літає, тому спочатку він без проблем сідає на мітлу, але потім Джеймс буквально бачить, як Реґулус доходить до неминучого висновку про те, що має статися далі. Джеймс побудував весь цей план на тому, що Реґулусу доведеться триматися за нього. Він з нетерпінням на це чекає.
— Взагалі-то, ні, — каже Реґулус і починає злазити з мітли.
Джеймс розвертається.
— Давай, Реґулусе. Це лише для твоєї безпеки.
— Ні.
Він упертий, Джеймс повинен віддати йому належне. Він знову хмуриться, зводить брови разом. В його очах з'являється рішучий блиск. Хлопець не погодиться, Джеймс це чітко бачить.
Гаразд. Добре. Отже, його план не працює.
Джеймс може його змінити. Він розумний, принаймні, так йому кажуть. І він розуміє, що Реґулус трохи вибагливий до фізичного контакту. Здається, він приймає його лише тоді, коли він сам є його ініціатором. І це може бути безрезультатно, але Джеймс думає, що, можливо, він погодиться помінятися. На даний момент Джеймсу нічого втрачати, тож він може просто спробувати.
— А якщо ти сядеш переді мною?
Реґулус зупиняється. Він знову стоїть на даху, виглядає невпевнено. Хочете вірте, хочете ні, але він ще більше насупився, бо, вочевидь, це його постійний вираз обличчя. Але він все ще тут, і він не кидає в Джеймса закляття, тож це все ж якась перемога.
— І ти триматимешся за мене? — запитує Реґулус, нахиливши голову набік, ніби обмірковуючи це питання.
Джеймс киває.
— Так.
— Ти не матимеш жодного контролю над мітлою, — каже він. Він наголошує на цьому слові, і Джеймс здогадується, що він має рацію. Реґулусу подобається відчувати, що він контролює ситуацію. І це добре, бо Джеймс не проти просто покататися з ним на мітлі.
— Не турбуйся про це. Ну, взагалі я спланував для нас цілий маршрут, але я не проти його змінити. Ти можеш летіти, куди захочеш. Або я можу підказати тобі, куди летіти, — спокійно каже Джеймс.
Реґулус вовтузиться зі своїми перснями, і це його відволікає. Але він робить невпевнений крок ближче. Джеймс чекає. Не підштовхує. Це має бути його вибір. Інакше вони ніколи нікуди не дійдуть.
— Гаразд, — нарешті каже Реґулус, розправляючи плечі. — Тримайся за мене.
Джеймс зісковзує на задню частину мітли, а Реґулус цього разу залазить перед ним. Коли він влаштувався, Джеймс підсунувся вперед, доки інший хлопець не опинився між його ногами. Джеймсу варто було б подумати про це, адже він тільки зараз усвідомлює, що фактично прирік себе на буквальні тортури.
Реґулус сидить так, ніби створений для цього. Щоб сидіти прямо тут, між ніг Джеймса. Він думає про камін, купу книжок — Реґулус схожий на людину, яка просто читає багато книжок — і ковдри та подушки. Пишний килим. Гарячі напої парують на столику поруч. Реґулус сидить між ніг Джеймса і читає. Джеймс просто існує. Тихо. Умиротворенно. З цим хлопцем біля нього, і з потріскуванням вогню, і снігом, що кружляє за вікном.
— Поттере! — підвищує голос Реґулус. Джеймс трохи загубився у своїх мріях і не почув, що той сказав раніше.
— Га?
— Я злітаю, і мені байдуже, готовий ти чи ні, — каже Реґулус.
Джеймс посміхається. Так злісно. Так красиво. Він обіймає Реґулуса, притискається грудьми до його спини. Хлопець так сильно б'є ногою по даху, що стук по черепиці аж відлунює, але Джеймс надто відволікається на запах шкіри Реґулуса.
Лаванда.
І що за момент для довбаного прозріння. Він летить в повітрі, тримаючись за хлопця, який, як він раптом переконався, уособлює все, що приваблює Джеймса. Все, що Джеймс міг би полюбити, якби йому дали шанс.
Трава. Природа. Запах надворі. Реґулус проводить час у забороненому лісі, як він нещодавно сказав. Або у своєму саду, де у нього є невеличка ділянка, щоб вирощувати щось. Він має, для інгредієнтів зілля. Це простіше і швидше, ніж купувати все, особливо коли певні рослини чи квіти мають бути під впливом таких речей, як місячне світло в певну ніч абощо.
Полірування мітли. Тому що він ловець. І не просто ловець, а найкращий у школі. Реґулус любить літати, і в нього це добре виходить. Зараз вони летять на мітлі так, ніби це принесе його будинку бали.
І лаванда. Якщо чесно, що? Джеймс поняття не має, чому, але вона є. Він впізнає її де завгодно, і вона тут, на шкірі Реґулуса. Не на його одязі. На його шкірі. Реґулус Блек пахне лавандою. І ще чимось, як пергамент, і... ну. Хлопцем. Він хлопець і пахне як хлопець, і Джеймса анітрохи не дивує, що йому це подобається.
Але головне, що він пахне лавандою.
— Поттере?
— Вибач. Що? — Джеймс почувається приголомшеним. Він знав, що його тягне до Реґулуса. Зводить з розуму від хіті і бажань, яких він не повинен мати.
Але це? Це небезпечніше. Але й краще. І якщо він буде чесним із собою і на мить відкладе свої почуття щодо Сіріуса (чесно кажучи, це найважче, що він коли-небудь робив), Джеймс зможе визнати, що відтоді, як йому вдалося по-справжньому поговорити з Реґулусом, йому сподобалося те, що він зрозумів.
Те, який він гарячий — це лише поверхня. І так, на поверхневому рівні Джеймса приваблює те, як виглядає Реґулус Блек. Жахливо приваблює. Надзвичайно приваблює. Але це лише... поверхнево. Це нічого не значить, чи не так?
Але тепер Джеймс бачить, що ховається під шкірою Реґулуса, і йому це все так подобається, що він хоче заритися в це теж.
Реґулус розумний. Він страшенно розумний. Розумніший, ніж Джеймс міг би коли-небудь мріяти бути. Він також захищає своїх друзів, що Джеймс помітив, коли зробив невдалий коментар про те, що Розьє здається трохи нудним, і Реґулус просто накинувся на нього. Реґулус також вважає, що маґли цікаві — і це поки що найбільш багатообіцяюче відкриття, бо Джеймс точно знає, що фанати крові не вважають, що маґли хоч чогось варті, не кажучи вже про те, щоб бути цікавими. Реґулус знає надто багато про маґлів, щоб це могло бути випадковістю чи жартом. Значить, Реґулус цілеспрямовано досліджував ці речі. І хіба це не доказ того, що він не такий, як його батьки? Має бути.
— Поттере, я спитав тебе, куди ми летимо, — каже Реґулус.
Його голос. Джеймсу теж подобається його голос. Він гострий, ніби має чіткі грані. Іноді він спрямовує його проти Джеймса, і це йому теж подобається. Джеймсу цікаво, чи вміє Реґулус співати, як Сіріус. Чи він коли-небудь виконував пісню.
Яку музику любить Реґулус?
— Я зараз скину тебе з цієї мітли, Поттере, — огризається Реґулус, штовхаючи ліктем назад і попадаючи прямо в живіт Джеймса.
Той хрюкає від болю, але з нього пробивається голос.
— Так, вибач. Так. Давай спустимося до озера, — пропонує Джеймс.
Джеймс намагається зосередитися. Насолоджуватися моментом. Він відчуває тіло Реґулуса під своїми руками, які лежать на його животі. Волосся Реґулуса лоскоче обличчя Джеймса, що не повинно йому подобатися, але йому подобається, бо це підтверджує, що воно таке ж м'яке, як і виглядає.
Вони летять вниз, близько до озера, поки Джеймс не просить Реґулуса, щоб той опустив їх майже до рівня води. Той опускається, а Джеймс простягає руку і кінчиками пальців руйнує спокійну поверхню води. Вона крижана і поколює шкіру, але брижі, які він залишає після себе, варті того, бо в озері віддзеркалюється небо, і Джеймс відчуває, що у нього під кінчиками пальців — зорі. Він нахиляється надто сильно і на секунду втрачає рівновагу, але швидко відновлює її.
— Заради Мерліна, Поттере, що ти в біса робиш? — запитує Реґулус.
— Торкаюся неба, — відповідає Джеймс.
— Якщо ти впадеш, я не рятуватиму тебе, — роздратовано каже Реґулус.
— Та годі тобі, це ж класно, — каже Джеймс. Він злегка стискає Реґулуса руками і додає: — Давай. Спробуй. Я не дам тобі впасти.
— Ні.
— Доторкнися до неба, Реґулусе, — каже Джеймс.
— Це озеро, Поттере.
— Де твоя уява?
Замість чергової репліки Реґулус замовкає. Він трохи сповільнюється, і Джеймс відчуває, як тріщить маска Реґулуса, бо знає, що коли той вагається, то це тому, що хоче цього, просто не знає, як собі це дозволити. Джеймс не проти допомогти.
— Реґулусе. Довірся мені. Я тебе тримаю, — наполягає Джеймс. — Торкнися неба.
На його радість, Реґулус торкається. Він тримає руку на держаку мітли, кісточки біліють від того, як міцно він її стискає. Але потім його довгі пальці торкаються води, і залишають за собою слід красивих симетричних брижів. Зорі мерехтять, і на них миготить відображення місяця, сріблясте на чорній поверхні. Реґулус летить трохи швидше, нахиляє мітлу так, щоб вони йшли за місячним світлом, яке простяглося над водою.
Джеймс міцно тримає його, і він відчуває, як Реґулус розслабляється, все більше занурюючи руку в озеро і ворушачи пальцями, ніби справді торкається місяця. Джеймс не впевнений, бо майже не бачить обличчя Реґулуса, але йому здається, що той майже посміхається.
Коли вони вже біля берега, Реґулус знову випростується і піднімає мітлу вище, щоб вони могли зависнути над озером. І на абсолютне щастя Джеймса, Реґулус дозволяє своїй голові впасти на плече Джеймса і каже:
— Гаразд. Це було чудово.
Якби Джеймс умів, він би зараз заспівав.
Джеймс нахиляє обличчя, і він так близько до Реґулуса, що може поцілувати його в нижню частину щелепи. Але не цілує. Не може. Занадто рано, і справа не в тому, як сильно Джеймс цього хоче. Справа в тому, щоб знайти спосіб проникнути всередину. Врятувати Реґулуса. Повернути його Сіріусу.
Те, чого хоче Джеймс — другорядне.
Але він хоче. І він визнає це, бо не соромиться. Він великий хлопчик з великими почуттями і великим серцем, і це нормально. За одним винятком. Він не впевнений, що цього разу в цьому є якийсь сенс. Реґулус теж цього хоче? Він не питав. Бувають моменти, коли Джеймс думає, що Реґулус хоче, але він не забуває, що Реґулус — Блек. Є причина, чому Сіріус так бореться зі своїми почуттями до Ремуса. Причина, через яку він все заперечує і абсолютно сліпий до того, чого насправді хоче.
Джеймс не може уявити, що Реґулус просто прийме щось подібне, навіть якщо це частина його сутності. Він сподівається колись це з'ясувати. Його оптимізм може нашкодити йому, але Джеймс готовий ризикнути.
— Летімо туди, — каже він, вказуючи на гори за озером.
— Що там? — запитує Реґулус, але він вже повертає мітлу в ту сторону і прискорюється. Для цього йому доводиться нахилитися вперед, і Джеймс оплакує втрату фізичного контакту.
— Зараз побачиш.
І вони бачать. Коли злітають над горами, стають видимими маленькі села, розкидані по землі. Мерехтливі вогники усіяли затінений ландшафт, наче світлячки, спіймані на темному оксамиті. Це дуже красиво, думає Джеймс. Йому подобається прилітати сюди час від часу, бо це нагадує йому, наскільки великий світ, і наскільки малі його проблеми, коли він подивиться на них з цієї перспективи.
Реґулус вдячно муркоче, а Джеймс посміхається сам до себе.
— Взимку тут гарніше. Ми повернемося, і я покажу тобі.
— Що покажеш?
— Маленький трюк, — каже Джеймс, надзвичайно задоволений тим, що Реґулус не відмовився зробити це ще раз. — Мені потрібен сніг і лід для нього.
— А, — каже Реґулус. Вони зависають у повітрі, дивлячись, як земля простягається так далеко, аж поки не зустрічається з небом. Вгорі так багато зірок, а внизу так багато маленьких вогників.
Джеймс на секунду забувається і піддається імпульсу покласти підборіддя на плече Реґулуса. Він відчуває, як хлопець закам'янів, але той нічого не каже, і Джеймс думає, що, можливо, він помилявся щодо Реґулуса, і той не настільки Блек, як він думав.
Ось і той момент, коли все йде не так. Тому що Джеймс чекає, поки Реґулус втомиться, вирішить, що з нього досить і захоче піти. Джеймс міг би просидіти тут усю ніч, відчуваючи дихання Реґулуса під своїми руками, насолоджуючись його запахом і тим, що він робить з ним.
Проблема в тому, що просто мовчки чекаючи, він дає Реґулусу час на роздуми. Джеймс цього ще не зрозумів, але те, що Реґулус має час на роздуми, ніколи не закінчується для нього добре.
Джеймс відчуває зрушення ще до того, як Реґулус заговорює, бо він буквально притиснутий до його тіла. Ніби хтось клацнув вимикачем, і енергія, що протікає крізь слизеринця, із задоволеної і трохи зацікавленої перетворилась на злісну і холодну. Джеймс ледве встигає опанувати себе, відриваючи підборіддя від Реґулусового плеча.
— Ось чого я не розумію, — каже Реґулус, і його голос звучить відсторонено. Холодно. Джеймс одразу ж насторожується.
— Питай, — каже Джеймс. — Ти можеш просто запитати, Реґулусе. Я відповім.
Плечі Реґулуса напружуються так сильно, що піднімаються на кілька дюймів вгору, ближче до вух.
— Де Сіріус? Вiн дивиться, чи не так? Чекає.
Джеймс настільки шокований, що його руки, які обіймають іншого хлопця, трохи розслабляються.
— Що?
— Я не буду повторюватися, — каже Реґулус. Тоді Джеймс помічає, що мітла повільно нахиляється назад.
— Що ти робиш?
Реґулус у відповідь ще більше нахиляє мітлу назад.
Ґодрик Ґрифіндор, змилуйся над його душею, Реґулус дозволить йому впасти. Він не сумнівається. Він це зробить, бо знає, що Джеймс має чарівну паличку і може пом'якшити його падіння. Але він так далеко від замку, що йому знадобиться ціла ніч, а потім ще й день, щоб повернутися назад. У Джеймса є мапа, але він залишив плащ у соварні, тож для нього це було б просто катастрофою. Його спіймають, коли він повертатиметься.
Крім того, він ніяк не зможе приховати це від друзів, а це означає, що вони дізнаються, що він був на даху з Реґулусом.
Абсолютна катастрофа.
— Реґулус, — спокійно каже Джеймс. — Сіріус не знає.
— Я тобі не вірю.
— Присягаюся. Вiн не знає.
— Припини брехати мені.
— Обіцяю тобі ім'ям моєї матері, чого, до речі, я ніколи не роблю, бо моя мати дуже дорога мені, що я не брешу тобі, — трохи відчайдушно каже Джеймс.
— Гарна спроба.
Мітла продовжує нахилятися, але вже менш агресивно. Він злегка ковзає, бо, звісно, він сильний, але все ж не може протистояти гравітації. Реґулус застиг, дивиться прямо перед собою, і Джеймс вважає, що робить успіхи. Принаймні, Реґулус сповільнився. Але у Джеймса закінчується час, щоб успішно повернути все назад.
— Реґулусе, я обіцяю тобі, що Сіріус не знає. Ніхто не знає, ясно? Ну, Ремус підозрює. Але Сіріус не знає. Вiн не знає. Вiн навіть не здогадується. Обіцяю.
Вони не вирівнюються, але перестають рухатися. Джеймс просувається вперед, як може, може, на дюйм. Це небагато. Він, безумовно, все ще сповзає назад, але він тримається за Реґулуса, тож з ним все гаразд. Поки Реґулус не зробить нічого, щоб змусити його руки розтиснутись, з ним все гаразд.
— Чому? — Реґулус звучить трохи захекано, ніби він біжить, але це не так, він просто сидить на мітлі і злегка катує Джеймса.
— Тому що мені потрібен був хтось, хто допоміг би мені дістати цигарки, і я пішов до Ремуса. Саме він сказав мені, як їх дістати. Він сказав мені, що ти теж любиш їх курити. Це було після вечірки, — поспіхом пояснює Джеймс, спотикаючись на власних словах, намагаючись пояснити Реґулусу. — Але він не знає... ніхто не знає про дах. Просто... ніхто не знає.
— Ніхто не знає, — каже Реґулус. Мітла трохи нахиляється вперед, даючи Джеймсу перепочинок. Він майже припадає до Реґулуса з полегшенням.
Реґулус говорить, ніби до себе самого, а не для Джеймса. Мовби заспокоює себе. А Джеймс просто... Він має переконатися, що Реґулус розуміє, що він робить це не в рамках якогось дивного плану. Ніяких розіграшів, ніяких жартів. Тут немає ніякого прихованого плану. Йому потрібно, щоб Реґулус знав, що це просто Джеймс... просто Джеймс, справді. Такі дурниці, як ця, — його особливий вид ідіотизму. І так було завжди.
— Я хотів побачити тебе після гри, — каже Джеймс.
— Навіщо?
— Просто хотів, — каже Джеймс. — Тож я втік з вечірки і прийшов шукати тебе. Сіріус не знає. — він намагається, щоб його голос був сильним, рівним. Впевненим. Реґулус мусить йому повірити, бо це правда. — Вiн i гадки не має. І, чесно кажучи, я не в захваті від цього. Я почуваюся лайном через те, що приховую це від нього, і я хочу розповісти йому. Врешті-решт. Але я не збираюся говорити йому, поки не з'ясую, чи є у мене шанс...
Він кричить, тому що тепер повністю зісковзнув з мітли. Він падає, і йому, бляха, треба дістати свою паличку, щоб зупинити падіння, але Реґулус, мабуть, наклав на нього якесь закляття, бо пальці Джеймса повністю оніміли і не можуть зімкнутися на ній.
Серце калатає в грудях, борючись за місце з рештою нутрощів Джеймса, які тепер знаходяться зверху його ребер. Він і раніше падав з мітли, але його ніколи не скидали навмисно. І це… жахливо.
Джеймс не може користуватися руками. Він не може дістати свою паличку.
Він падає.
Він розібʼється.
Йому буде боляче.
Джеймс не впевнений, що переживе це. І невже Реґулус просто дасть йому померти?
Ні. Не дасть. Так само різко, як він скинув Джеймса з мітли, Реґулус знову тут, з паличкою спрямованою на нього, пролітаючи під ним, і сповільнюючи його падіння достатньо для того, щоб зловити його на руки.
І чесно кажучи, Джеймс думав, що це він буде рятувати його, але це... гм... приємно? Реґулус сильніший, ніж здається, і він справді фантастично літає. Джеймса ще ніколи ніхто не рятував, а тепер Реґулус врятував його вже двічі. Джеймс може до цього звикнути.
— Мерлінові яйця, — вигукує Джеймс, чіпляючись за Реґулуса, який майстерно балансує на мітлі, тримаючи Джеймса. — Ґодрику, змилуйся. О Боже мій. Я думав, що помру.
Реґулус закочує очі, потім допомагає Джеймсу знову залізти на мітлу. Цього разу перед Реґулусом, можливо, тому, що логістично це єдине, що має сенс.
Джеймс обхоплює руків'я мітли руками й озирається через плече.
— Якщо ти хочеш мене вбити, є кращі способи, — каже Джеймс, бо його серце калатає, голова йде обертом, а Реґулус щойно дозволив йому впасти його на кілька десятків футів, перш ніж зловити знову.
Реґулус дивиться на нього з таким надприродним спокоєм, що Джеймс ніколи не здогадався б, що цей хлопець щойно намагався вбити його. Він, бляха, такий холоднокровний. Він мусить визнати, що ця людина трохи божевільна. Як добре, що Джеймс не проти божевілля.
— Якщо ти скажеш про це Сіріусу, я скажу, — каже Реґулус. — Це було попередження.
Джеймс робить все можливе, щоб проковтнути репліку. Реґулус не може заборонити йому розмовляти з найкращим другом. Той факт, що він його брат, дещо ускладнює ситуацію, але все ж таки. Джеймс ніколи не брехав Сіріусу і не збирається робити це зараз. Але він може вирішити притримати певну інформацію трохи довше. І він так і зробить.
Особливо, коли йому загрожує смерть на висоті кількох тисяч футів у повітрі.
— Що ж, — обережно каже Джеймс, розвертаючись на мітлі, щоб дивитися на Реґулуса позаду себе. — Поки що немає про що розповідати. Чи не так?
Їхні погляди зустрічаються, і вони чекають. Його горіхові очі пасують зеленим. Чудово. Вони такі гарні, що Джеймс міг би дивитися в них цілий день. Брови Реґулус зведені разом, і в цьому відчувається виклик. Він спонукає Джеймса зламатися першим. Сказати, що щось є. І що щось краще, ніж нічого, і воно може перерости в будь-що.
А Джеймс ніколи не зустрічав виклику, який би йому не подобався, тож, звісно, Джеймс ламається першим. Він відкриває рота, але Реґулус швидко відвертається і оголошує:
— Ми повертаємося. Досить дурниць для однієї ночі.
Його руки стискають Джеймса, і тому не залишається нічого іншого, як підкоритися. Джеймс не думає, що може відмовити Реґулусу Блеку в чомусь.
####
Реґулус стукає у двері і чекає, поки Макґонеґел запросить його зайти. Її кабінет дуже відрізняється від кабінету Слизорога, що анітрохи не дивує Реґулуса. Вони полярні протилежності, ці двоє. Реґулус надає перевагу голові Ґрифіндору, хоча ніколи їй про це не скаже.
Він відчуває, що вона з тих жінок, які не вагаються, коли стається повна дупа. Спокiйна. Зібрана. Врівноважена. Вона випромінює силу, і Реґулус це поважає. Саме тому він спершу прийде до неї з цим питанням, навіть якщо є кращі кандидати. У глибині душі Реґулус роками мріяв про привід, щоб як слід поговорити з нею поза уроком Трансфігурації, хоча й не збирається в цьому зізнаватися.
Він може не заглиблюватися. Вдавати, що це необхідне дослідження. Що він хоче бути скрупульозним і не залишити жодного каменя на камені, навіть якщо Мінерва Макґонеґел навряд чи дасть йому щось. Вона надто розумна для цього.
Кабінет — невелика кімната, але в ній є великий камін, який вже потріскує, хоча ще тільки початок жовтня. На стінах кілька портретів, але нічого надзвичайного. Все просто. Вишукано. Елегантно. Реґулусу подобається. Тут затишно і спокійно. Він міг би прочитати тут тонну книжок, якби мав час читати на дозвіллі, а він його не має.
— Містере Блеку, будь ласка, сідайте, — каже Макґонеґел, показуючи на стілець навпроти свого столу. Позаду неї — вікно з видом на територію замку.
— Дякую, професорко, — відповідає Реґулус, сідаючи. Він дістає з сумки шматок пергаменту, чорнильницю та перо.
Прочищає горло, дивиться на жінку, яка спокійно чекає, доки він заговорить. Він знає, що скаже. Він ретельно відрепетирував, щоб вона розповіла йому якомога більше, не підозрюючи, чого він насправді прагне.
— Я роблю проєкт з Історії Магії, як ви знаєте, — починає Реґулус.
Він заклав основу для цього, провівши неймовірно нудну годину з учителем Історії, який запропонував йому свою ідею. Привид погодився, мабуть, тому, що Реґулус — єдиний, хто коли-небудь хотів отримати додатковий бал з Історії. Він був настільки зворушений, що на його очах з'явилися сльози, через які в Реґулуса зʼявилося бажання негайно і поспішно покинути кімнату. Але він отримав те, що хотів, а саме: щоб Бінс сказав усім іншим професорам, щоб вони дозволили Реґулусу розпитати їх, якщо він попросить.
— Я шукаю видатних особистостей та успішних чарівників, які закінчили Гоґвортс. Як ми знаємо, їх багато, але мене особливо цікавлять слизеринці, бо я сподіваюся знайти якісь закономірності в поведінці чи риси, притаманні цим справді винятковим особистостям, — каже він.
Вона злегка киває йому, щоб він продовжував, що говорить Реґулусу про те, що він на правильному шляху. Вона продовжує уважно дивитися на нього. Ввічливо слухає, не перебиваючи. Йому це дуже подобається.
— Я хочу зосередитися на Слизерині, бо це мій факультет, але якщо проєкт буде успішним і буде зацікавленість, професор Бінс поширить його і на інші факультети.
— Звучить захоплююче, містере Блеку, але я з Ґрифіндору, — каже вона, а потім робить ковток чаю. — І я не розумію, чого ви сподіваєтеся досягти цим.
— Ну, якщо бути чесним з вами, професорко, все почалося з того, що мені стало цікаво, наскільки справедливим є Сортувальний Капелюх — каже Реґулус, сподіваючись, що його інтуїція підказує йому, що Макґонеґел — жінка, яка поважає відвертість.
— Це правда? — запитує вона, злегка нахиливши голову.
Реґулус збирається.
— Ну, так. Наприклад, вас вирішували куди розподілити більше пʼяти хвилин. Чому так сталося? Про що це нам говорить? Ви могли бути в двох будинках. Чи були б ви такими же успішними, якби потрапили у Рейвенклов? А може, навіть більш успішними? Ми ніколи не дізнаємося, тому що студентів саджають у ці коробки, і вони ніколи не ставлять це під сумнів. Мало хто наважується зазирнути за межі коробки, — бурчить Реґулус. Він знає, що занадто багато говорить, але йому потрібно, щоб Макґонеґел повірила в його щирість.
Макґонеґел довго дивиться на нього. Реґулус чекає. Витримує її пильний погляд.
— Ви хочете побачити, чи ці успішні люди, яких ви розслідуєте, мали риси з інших будинків? Чи не так? Що ви сподіваєтеся довести, містере Блеку?
— Мені просто цікаво, — туманно відповідає він.
Вона заковтує наживку. Він бачить, як її вираз обличчя трохи пом'якшується, і знає, про що вона думає. Він знає, бо сподівався, що станеться саме це і допоможе йому щось з неї витягти. Вона думає, що молодший брат намагається з'ясувати причини, чому його старшого брата відправили не в той факультет.
Ще того, як вона знову відкриє рота, Реґулус знає, що вона збирається зробити все, що йому потрібно.
— Дуже добре, містере Блеку. Задавайте свої питання.
Реґулус починає легко. Він запитує про її досвід сортування під приводом того, що хоче більше зрозуміти, як працює Капелюх. Йому потрібно знати якомога більше, якщо він збирається написати роботу, яка кидає виклик усій системі сортування. Макґонеґел розповідає йому, як вона дебатувала з капелюхом понад п'ять хвилин, перш ніж потрапила до Ґрифіндору.
Потім він переходить до її квідичної команди, бо Реґулус знає, що Макґонеґел грала за Ґрифіндор. Він запитує про її досвід гри проти Слизерина. Вона згадує двох відомих гравців у квідич, випускників Гоґвортсу і слизеринців. Вона грала лише з одним з них протягом одного року, і вони мало перетиналися, але вона розповідає йому все, що може.
Потім він згадує, що вона була старостою. Це гарний перехід до обговорення інших видатних студентів. Він згадує, що помітив, що є учні, які, здається, виділяються навіть більше, ніж інші. Він переглянув списки найкращих хлопців і дівчат кількох поколінь. Вони обговорюють, що, здається, немає жодного факультету, який би мав більше відмінників, ніж інші.
Вони говорять про те, що Слизерин має найбільше нагород із Зіллєваріння, ніж будь-який інший факультет. І Реґулус починає розпитувати про родовід і традиції. Риси, які є спільними для всіх слизеринців.
А потім він починає ставити запитання, на які справді хоче отримати відповіді. Все, що було до цього, було відволікаючим маневром. Прикриттям, щоб Макґонеґел не здогадалася, що він хоче знати.
— А як щодо легенд факультету, професорко? — запитує він безневинно. — Очевидно, не пов'язані з квідичем. Я знаю про них. Всі знають. Чи є хтось, про кого ви б сказали, що він був легендою Слизерина, коли ви вперше відвідували школу? Учень, який був... улюбленцем, можливо?
Макґонеґел підняла голову, замислившись. Вона була розслаблена — або настільки розслаблена, наскільки Мінерва Макґонеґел взагалі може бути — п'є свій чай і розмовляє з ним. А потім щось змінюється на її обличчі. І вона киває.
— За кілька років до того, як я пішла до школи, був один хлопець, який користувався популярністю, але я не пам'ятаю його імені. Я ніколи його не зустрічала, — туманно каже вона. Навмисне розпливчасто, і Реґулус відчуває, що він намацує зачіпку кінчиками пальців.
— Ви пам'ятаєте що-небудь про нього?
Він бачить, як щось промайнуло в її очах. Вона знає ім'я. Вона думає про когось.
— Ні, не дуже. Він не грав у квідич, а це все, що мене тоді цікавило. Якщо вас цікавлять імена гравців у квідич, вони всі на меморіальних дошках. Можете побачити їх на власні очі.
Він знає це. Він уже був там. Бачив усі меморіальні дошки, квідичні й не квідичні. Прочитав кожне ім'я (саме так він дізнався, що Макґонеґел була в квідичній команді). Він все ще не впевнений, що якесь з них є тим, що він шукає.
Реґулус залишається незворушним. Він не показує свого розчарування. Макґонеґел думала про когось, але не сказала йому. Чому?
— З ким би ви порекомендували мені поговорити про це далі, професорко? Звісно, я візьму інтерв'ю у професора Слизорога. Але може з ким-небудь ще?
— Гадаю, ви могли б поговорити з професором Флитвіком. Він працює тут навіть довше, ніж я, — відповідає Макґонеґел.
Реґулус дякує їй і виходить з кабінету. Він підпалює пергамент з марним набором нотаток і викидає його у смітник, а потім прямує до кабінету Флитвіка.
***
Інтерв'ю професора Флитвіка проходить подібно до інтерв'ю Макґонеґел з однією помітною відмінністю. Реґулус уникає тем, пов'язаних з квідичем, і натомість одразу зосереджується на учнях, які проявили себе блискуче. Реґулус постійно говорить про те, що рейвенкловці найрозумніші, і цікавиться, чи хтось зі слизеринців наблизився до них.
І Флитвік киває.
— Досі рейвенкловцям не вдавалося отримати нагороду за особливі заслуги перед школою. У 1800-х роках була дівчина з Ґрифіндору, а нещодавно — хлопець зі Слизерину. Здається, десь у 1941 році, — каже він, стискаючи губи, коли замислюється. — Ми не любимо про це говорити, бо студентка загинула досить трагічно, але це публічна інформація. Ти розумний хлопець. Знайшов би її в будь-якому випадку.
Реґулус не дихає. Він бачив меморіальну дошку. Він думає. Раніше він не звертав на неї уваги, бо що взагалі означає «особливі заслуги перед школою»? Він думав, що це про пожертвування грошей абощо. Очевидно, що ні.
Дівчина померла.
Хлопець зі Слизерина отримав нагороду.
— Я не розумію, професоре, — невинно каже Реґулус. — Якщо бідолашна учениця померла, то за що нагородили іншого? Я маю на увазі, що я, звичайно, зрозумів би, якби він врятував їй життя. Але це все ж трохи спантеличує, чи не так?
Професор Флітвік киває.
— Ну, так. Але нагороду отримав студент за те, що знайшов людину, відповідальну за смерть дівчини.
— Дякую, професоре, — каже Реґулус, підводячись і збираючи свої нотатки. — Ваше інтерв'ю було дуже корисним.
— Без проблем, містере Блеку. Щасти вам у дослідженнях!
Реґулус чекає, поки за ним зачиняться двері, і поспішає коридором. Вже пізно, і більшість людей прямує на вечерю. Він і сам голодний, але надто зайнятий. У нього є важливіші справи. Бо якщо на початку сорокових років померла дівчина, а слизеринець отримав нагороду за те, що знайшов убивцю... Реґулус майже впевнений, що вбивця може бути тим, кого він шукає.
Це не дуже багато, але вже щось. Це зачіпка, і це більше, ніж Реґулус мав раніше для цього конкретного етапу планування помсти. Усе інше йде як по маслу: вміє битися на дуелі, використовувати закляття, використовувати темну магію загалом — є. Фелікс-Феліціс, що допоможе йому вижити в лайні, в яке він пірнає з головою, — є. Дотримуватися режиму сну, виконувати фізичні вправи і правильно харчуватися, щоб мати достатню гостроту розуму, щоб почати тренуватися в Легіліменції та Оклюменції — галочка.
Йому все ще потрібно розібратися з деякими питаннями, повʼязаними з сім'єю. І в якийсь момент він має подумати про те, що робитимуть його друзі у цій справі. Він не хоче, щоб вони постраждали. Але це другорядне.
Справа в тому, що він місяцями намагався з'ясувати, звідки взявся Темний Лорд. Реґулус зробив кілька припущень, бо треба ж було з чогось починати, і ще він чув його голос. У нього справді є британський акцент, хоч і трохи спотворений. Тож він покладається на припущення, що той колись навчався у Гоґвортсі. Коли? Він не знає, але сорокові роки здаються таким же гарним десятиліттям, як і будь-яке інше.
Єдине, в чому Реґулус не сумнівається, це те, що якщо Темний Лорд відвідував Гоґвортс в дитинстві, то він був слизеринцем. Жоден фанатик крові не міг бути ніким іншим. І саме це він і намагається знайти — видатних, сильних слизеринців, які виділялися в школі, щоб він міг їх дослідити. Бо Волдеморт вражає. Вiн могутнiй. Хтось на кшталт нього мав би бути найкращим учнем.
І тепер у нього є зачіпка. Реґулус підозрює, що він — вбивця, якого спіймав інший учень Слизерину, тож, зрозуміло, слід почати з пошуку нагородженого. Це також має сенс — якщо Волдеморта достроково виключили з Гоґвортсу, то він не є відомим випускником. Це пояснює, чому ніхто не може сказати йому, хто такий Волдеморт. Навіть його сім'я не знає. Усі, за ким він шпигував, вважають, що той просто матеріалізувався кілька років тому як небезпечний темний чарівник, яким він і є.
Реґулус вважає це брехнею. У нього має бути передісторія. Вона є у всіх. Хтось був його матір'ю (Реґулус здригається від цієї думки), а хтось — батьком, і Реґулус хоче з'ясувати, хто вони.
Коли він нарешті добирається до шафи з трофеями і табличками, Реґулус трохи важко дихає. Надворі темно, бо вже час вечері, але Регулус дістає свою паличку і бурмоче «Люмос!».
Нагороджується Том Редл за особливі заслуги перед школою.
Том Редл.
Реґулус посміхається. Він щойно познайомився зі своїм новим найкращим другом. Він прямує до бібліотеки, щоб перевірити родовід. Якщо він був слизеринцем, то, швидше за все, Редл був щонайменше напівкровним. Дуже мало дітей, народжених від маґлів, потрапляють до Слизерину — на думку Реґулуса, це тому, що вони мають сильний інстинкт самозбереження і відверто відмовляються від вибору капелюха. Він просто не може повірити, що серед маґлонароджених не буває хитрунів.
Якщо подумати, то залякувати капелюха, щоб він помістив їх не туди, де вони мають бути, — це досить по-слизеринськи. Що ж, зрозуміло. Здогадка Реґулуса правильна. Сперечайтеся зі стіною.
Так чи інакше. Йому потрібно знайти цього Редла і розпитати його про можливого вбивцю. Якщо він ходив до школи в сорокових роках, він все ще має бути живим. Чарівники живуть довго, і цей Том не може бути старшим за п'ятдесят з чимось. Його пам'ять має бути непошкодженою, тож усе, що потрібно зробити Реґулусу, — це переконати його розповісти йому цю казочку. Він застосує деякі зілля та закляття, якщо Редл не піддасться його проханню.
— Редже?!
Він піднімає очі і розуміє, що знаходиться на сходах. Він настільки добре знає дорогу до бібліотеки, що може дістатися туди, не концентруючись, що дає йому час на те, щоб привести думки до ладу. Доркас спускається зі сходів, що рухаються, прямо перед ним і посміхається. Реґулусу потрібна мить, щоб його мозок обробив трохи розпатланий стан його подруги.
І раптом він розуміє, що не бачив її сьогодні вранці, а мав би. Доркас тепер живе в їх кімнаті. Штори на її ліжку були закриті, і Реґулус просто вирішив, що вона спить, бо сьогодні вихідний. Але, можливо, вона взагалі там не спала.
— Звідки ти взялася? — запитує він, насупившись, розглядаючи деталі, як-от розмазаний макіяж (макіяж Доркас завжди на висоті, тому це дуже підозріло) чи зім'яту сорочку.
І Доркас сяє. Вона сяє так, ніби їй п'ять років і зараз різдвяний ранок. Реґулус розгублений, але в хорошому сенсі. Доркас виглядає щасливою, і Реґулус повністю її підтримує. Насправді, Доркас повинна бути щасливою весь час. Він би зробив все для цього, якби міг.
— Я маю тобі щось сказати, — каже Доркас. Вона нахиляється вперед і тягнеться до нього рукою, перш ніж спіймати себе на цьому і опустити її. — Вибач, я просто схвильована. Ми можемо поговорити?
Реґулус хоче піти до бібліотеки і займатися дослідженнями. Але сьогодні він також досягнув прогресу. Значного. Він провів більшу частину дня, розмовляючи з вчителями. Реґулус вважає, що може зробити невелику перерву заради подруги. Він може піти з Доркас і зробити свій внесок в те, щоб її радість тривала. Вона хоче поговорити, а це означає, що йому майже нічого не треба робити. А слухати Реґулус вміє.
Він вирішує, що може продовжити пошуки цього Редла завтра.
— Ти пропустиш вечерю, — каже Реґулус.
— Воно того варте, — відповідає Доркас.
Реґулус хитає головою. Він не дозволить Доркас голодувати заради якихось пліток.
— Ходімо. За мною, — каже він їй, потім розвертається і спускається сходами, а Доркас іде слідом за ним.
Він веде її до кухонь, зупиняючись перед портретом з грушею. Реґулус дивиться на свою подругу, грається з каблучкою.
— Не розказуй про це всім, — попереджає він її. — Якщо я почну натикатися на людей на кухнях, я зроблю тобі боляче.
Доркас киває, очі її широко розплющені й допитливі.
— Тут є кухні? Як ти здогадався, що вони тут?
Реґулусу подобається трепет у її голосі. Він змушує його відчути, що він робить щось хороше. Щось вражаюче.
— Тут працює двоюрідний брат Крічера, — каже Реґулус, знизуючи плечима. — Він мені розповідав.
Домашні ельфи вітають його, як завжди, какофонією голосів і схвильованими жестами. Для того, хто ненавидить натовпи і гучні місця, Реґулус чомусь напрочуд невимушено почувається з домовиками.
Він присідає навпочіпки, кілька хвилин розмовляє зі своїми улюбленцями, зокрема з Таппі, двоюрідним братом Крічера.
— Знайомтеся, це моя подруга Доркас.
— Привіт, міс Доркас! — відповідає хор голосів. — Ласкаво просимо, ласкаво просимо!
Доркас посміхається і махає рукою, трохи соромлячись. Реґулус стоїть поруч з нею, щоб звернутися до всіх ельфів одночасно.
— Вона має сказати мені щось секретне і важливе, але ми не хочемо лягати спати голодними. Чи можете ви допомогти, будь ласка? — ввічливо запитує Реґулус.
Доркас нахиляється до нього і шепоче:
— Не думаю, що коли-небудь чула, щоб ти був таким ввічливим, а ми знайомі вже шість років.
Це викликає шквал активності. Буквально торнадо маленьких чоловічків, які роблять мільйон справ одночасно. Через якийсь час посеред усього цього Реґулуса збивають з ніг і саджають за стіл у кутку, на якому стоїть вражаюче розмаїття страв. Доркас саджають поруч з ним, імовірно, щоб вони могли розмовляти тихо і чути одне одного. Домашні ельфи приносять портативну ширму і ставлять її навколо них.
— Якщо вам щось знадобиться, просто покличте! — каже їм Таппі, двоюрідний брат Крічера. — Ми не підслуховуємо через ширму, ми не підслуховуємо.
— Дякую, Таппі, — каже Реґулус.
Таппі посміхається. Вклоняється так низько, що його вуха торкаються підлоги, а потім зникає за ширмою.
Реґулус дивиться на Доркас, яка дивиться на нього з роззявленим ротом. У пам'яті Реґулуса зринає спогад. Йому було шість, може, сім, а Сіріусу — вісім. Їхня мати принесла додому кошеня і попросила Сіріуса піддати його тортурам для практики. Сіріус відмовився. Мати пригрозила, що зламає кошенятку шию. Сіріус зголосився зробити це сам, чим дуже порадував Вальбурґу.
Однак щойно Сіріус узяв кошеня в руки, він промчав через будинок швидше, ніж це було можливо, і з розгону викинув його через вікно на вулицю. Реґулус побіг за ним і наздогнав його якраз вчасно, щоб побачити, як кошеня благополучно приземлилося і побігло геть. Він так і роззявив рота, а Сіріус приклав палець до губ Реґулуса, щоб той не хихикав. Тоді їх знайшла мати.
Вальбурґа зламала за це Сіріусові всі пальці, а Реґулусові заклеїла рота на три дні. Реґулус на деякий час став руками Сіріуса, але Сіріус відмовився бути голосом Реґулуса, боячись, що Вальбурґа покарає його ще більше. Це був перший раз, коли Реґулус голодував.
— Не можу повірити, що це щойно сталося, — каже Доркас, дивлячись на їжу, поставлену перед ними. — То ось як ти харчуєшся, коли пропускаєш обіди.
Реґулус знизує плечима.
— Іноді я просто пропускаю обіди.
— І чому я не здивована? — каже Доркас, а потім накладає собі тарілку салату.
Реґулус натомість обирає смажені овочі. Він не любить сирої їжі. Кілька хвилин вони їдять мовчки, перш ніж Доркас робить ковток води і прочищає горло. Вона дивиться на Реґулуса, кусає губу. Реґулус намагається зобразити на обличчі зацікавленість, яка, на його думку, все ще залишається похмурою, але менш вираженою.
Доркас знизує плечима.
— Пам'ятаєш, я казала тобі, що закохана?
— Не хвилюйся. Я зроблю так, щоб це виглядало як нещасний випадок, — одразу ж каже Реґулус.
Доркас видає стривожений звук.
— Плащ Салазара на палиці, ні. Я розказую тобі хорошу новину, а не погану. Не треба нікого вбивати.
Хорошу новину? Регулус не одразу розуміє, про що йдеться, але коли здогадується, то розслаблено відкидається на спинку стільця.
— То ти їй подобаєшся?
Доркас знову сяє. Широко і радісно.
— Так, подобаюсь. Реґулусе, Я... Я не зовсім впевнена, наскільки все офіційно, бо ми обидві випили, тож, гадаю, мені треба ще раз поговорити з нею, щоб упевнитися, але... Здається, ми зустрічаємося? Здається, у мене є дівчина.
Це не добре. Наскільки Реґулус знає, з такими речами не повинно бути ніякої двозначності, правда? Тобто, це так чи ні. Ви або зустрічаєтесь, або ні. Ви ж не можете… чи можете? Реґулус відчуває легку паніку, бо якщо нормальні люди, як Доркас, можуть опинитися в такій ситуації, то яка є надія в Реґулуса?
Він все ще не може сказати напевно, чи можна вважати те, що відбувається вночі на даху, романтичним. Існує велика ймовірність, що Джеймс просто вважає себе його платонічним другом. Реґулус не знає, але думає, що це просто тому, що він... Він Реґулус Блек, зламаний і холодний. Але якщо Доркас Медоуз не може зрозуміти, чи є у неї дівчина чи ні? Це викликає занепокоєння. Реґулус сподівався, що інші люди знають такі речі, щоб, коли настане момент істини, вони могли йому допомогти.
— Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що думаєш, що у тебе є дівчина?
Посмішка Доркас трохи тьмяніє.
— Ну. Ось так. Я так думаю, але не впевнена.
— Хіба це не те, в чому ти маєш бути впевнена? — чим більше він думає про це, тим більше тривожиться. Якщо не брати до уваги його власну розгубленість щодо Джеймса, вся ця ситуація не є хорошою для Доркас. Чи не так?
Доркас сказала, що немає необхідності у вбивстві, але з його точки зору, така ймовірність все ж є. Що це за людина, яка змушує інших думати, що вони зустрічаються, але залишає все настільки невизначеним, що інша людина не впевнена в цьому?
— Ну, як я вже сказала, ми були п'яні, — виправдовується Доркас. — Вона сказала, що я їй дуже подобаюся. А я сказала їй, що вона мені теж подобається. І ми поцілувалися. А потім вона сказала, що ми повинні зробити це знову, тобто не одразу, що ми й зробили, але вона мала на увазі знову, тобто іншим разом.
— Доркас, — каже Реґулус.
— І коли я прокинулась в її ліжку... Ні, не дивись на мене так, Реґулусе Блек. Мені сімнадцять років і я можу займатися сексом, якщо захочу, — каже Доркас.
Реґулус поняття не має, як він дивився на Доркас, тому що він не засуджує. Анітрохи. Насправді він трохи заздрить, бо теж хотів би займатися сексом, але не з дівчиною. З дуже конкретною людиною. З людиною з таким рельєфним пресом, що Реґулус досі не може повірити, що він існує, з таким безладним волоссям, що зводить його з розуму, і зі стегнами, від яких йому хочеться зомліти.
— Так чи інакше, — продовжує Доркас, — коли я прокинулася, вона була дуже милою. Мені не було ніяково, і це диво, тому що, скажу я тобі, наслідки цього зазвичай до біса незручні. Ти збираєш свої речі, і це просто... але не цього разу. Не з Марлен.
Реґулус бачить, що Доркас говорить не невпевнено. Вона намагається переконати себе, а не Реґулуса. І він вважає, що його обов'язок, як її друга, вказати їй на це. Чи не так? Він не може просто дозволити їй бігти стрімголов назустріч катастрофі. Він не може дозволити їй постраждати, так?
— Доркас, послухай, — він намагається знову.
Вона хитає головою.
— Ні. Не треба. У мене хороше передчуття щодо цього. Справді.
Регулус зітхає, дивиться в стелю.
— Доркас. Вона використовувала слово «дівчина»?
Доркас здувається, мов повітряна кулька.
— Ну, ні. — вона робить глибокий вдих. — Але на свій захист скажу, що в загальній кімнаті було так шумно, що ми не могли поговорити. Там було дуже людно, тож не було жодного шансу і...
— Ти поцілувала дівчину на очах у інших людей? — Реґулус ледь не впав зі стільця від шоку. Доркас збожеволіла?
Вона посміхається, мрійливо зітхає.
— Ну, і так, і ні. Ми були у вітальні, але дві її подруги прикривали нас. Тобто, вони знають про нас, і їх це влаштовує. Мабуть, вони прикривали Марлен роками. І у них не було жодних проблем з тим, що ми прийшли до їхньої спальні. І...
— Зачекай.
Мозок Реґулуса застряг на одному слові. Ім'я. Доркас вимовила його вже двічі, але перший раз він не звернув на нього уваги, будучи у шоці та хаосі цього зізнання. А тепер? Реґулус відчуває, як світ ламається перед ним. Небо розколюється навпіл, і світло падає на нього. Йому здається, що він чує спів небесного хору, і він співає французькою. Головний голос в голові Реґулуса підозріло схожий на Едіт Піаф, але він не прислухається до нього.
Доркас дивиться на нього, вагаючись. Реґулус обережно запитує:
— Марлен... МакКіннон?
Доркас киває, стримуючи ще одну величезну посмішку.
— Ґрифіндорська відбивачка?
Вона знову киває, розгублено зводячи брови.
— Блондинка? З великою кількістю чорної підводки?
— Реґулусе, чому ти...
— Ти зустрічаєшся з Марлен МакКіннон, — повторює Реґулус. Просто, щоб упевнитися. Тут не може бути ніякої плутанини. Жодної.
— Так. Ну, я думаю, що зустрічаюся з нею. Але так, з тією Марлен, — відповідає Доркас. — А що?
Реґулус кладе лікоть на стіл і впирається підборіддям у долоню. Мерлінові яйця. Він не пам'ятає, коли востаннє йому так щастило за один день. Спершу Флітвік наштовхує його на правильний шлях, щоб дізнатися більше про минуле Волан-де-Морта. А тепер його найкраща подруга прокладає собі шлях до найближчого оточення Джеймса.
Це блискуче з кількох причин. По-перше, це підтверджує його підозру, що ґрифіндорці набагато ліберальніші та відкритіші, ніж слизеринці. По-друге, шанси на те, що Джеймс справді нетрадиційної орієнтації, і він, фліртуючий з ним на мітлі минулої ночі, не був Реґулусовою галюцинацією, зросли вдесятеро. По-третє, він може дізнатися, і дізнається, чи був Джеймс тоді щирим. Реґулус так думає, бо Джеймс не може брехати, аби врятувати своє життя, а ще Реґулус ледь не вбив його, тож було б до біса нерозумно з боку Джеймса продовжувати цю шараду після такого. По-четверте, Доркас може і буде давати йому інформацію, щоб він міг продовжувати тримати Джеймса зацікавленим.
— То ти була на вечірці з нагоди перемоги Ґрифіндору? — запитує він, не втрачаючи контролю над своїм голосом. Невимушено. Нейтрально.
Доркас дивно дивиться на нього, але киває.
— Так. Марлен запросила мене. Я казала тобі, що збираюся поговорити з нею про те, чи не зацікавлена вона в мені після тієї вечірки в Забороненому лісі. А вона зацікавлена. Дуже зацікавлена.
— Що ж, вона тобі підходить, — каже Реґулус, випроставшись.
Доркас пирхає, бере скибку хліба, кладе його назад.
— Будь ласка, Редже. Ти коли-небудь говорив з нею?
Він нахиляється вперед, наполовину перехилившись через стіл, і дивиться Доркас прямо в очі.
— Та, хто набралась сміливості поцілувати тебе в кімнаті, повній людей, отримує моє схвалення. Ти не заслуговуєш на менше.
— Ох.
І тепер у Доркас з'являються сльози на очах, а Реґулус відчуває себе ніяково. Він опускається на стілець.
— Якщо ти заплачеш, я залишу тебе тут одну.
Доркас сміється. Вона втирає сльозу в куточок ока, але, на щастя, уникає плачу. Вони їдять мовчки, і Реґулус напружено думає, як запитати Доркас про те, що він хоче знати, так, щоб вона не зрозуміла, що він має трагічну закоханість у Джеймса Поттера розміром з Шотландію.
Який може або відчувати, або не відчувати те саме у відповідь.
Чи розуміє це Реґулус? Ні. Чи збирається він боротися з цим? Теж ні.
Він намагався. Він уже боровся з цим. Бив його струмом. Погрожував йому. Реґулус зробив все можливе, щоб відштовхнути Джеймса. Гаразд, можливо, він не старався достатньо добре, бо егоїстична частина його не хотіла, щоб Джеймс йшов. Але він намагався. Він був злим і трохи жорстоким. Він кинув його на кілька десятків футів.
І все ж, Джеймс продовжує повертатися. Незрозуміло. Неможливо. Джеймс просто... здається, хоче бути поруч з ним. Він пообіцяв, що знову буде на даху цієї ночі, і щоночі, поки Реґулус не скаже йому припинити приходити. Це були останні слова Джеймса, які він сказав йому минулої ночі. Тієї ж ночі, коли він мало не вбив його.
Джеймс Поттер — божевільний, це очевидно.
Але це божевілля якимось чином тягне його в бік Регулуса, і в цей момент Реґулус просто не може з ним боротися.
Він буде обережним. О, він буде до біса обережним. Але він не зупинить це. Хіба що на те буде вагома причина. І якщо він збирається знайти цю причину, він повинен запитати. От тільки. Він не знає як. Що тут сказати? Він не може просто це зробити. Він не Доркас. Він не може просто так оголосити, що закохався.
— Я... гм... — Реґулус намагається. Це не спрацьовує. Очевидно, що ні. Це просто смішно.
— Що?
— Хто ще був на вечірці? — запитує Реґулус. Він зберігає кам'яну маску на обличчі. Жодних емоцій. Лише порожнеча.
Доркас звужує свої очі на нього, пережовуючи картоплю. У неї такий погляд, який говорить Реґулусу, що вона зрозуміла, що щось відбувається. Якщо пощастить, Доркас з'ясує це сама, і Реґулусу не доведеться нічого пояснювати. Це було б чудово.
— Сіріус, звичайно, був там. Просто... пив пиво і добре проводив час. Він здебільшого тримався своїх друзів. Чомусь часто притулявся до стін. Люди, здається, вважають це привабливим. До нього підходило кілька дівчат, але він їм усім відмовив, — Доркас каже все це швидко, ніби знає, що Реґулус зараз скаже їй, що йому байдуже на брата. Зазвичай, він би так і зробив. Якби не одне «але». Де Сіріус, там і Джеймс. Тож він витримає цю розповідь, якщо вона призведе до того, що далі Доркас розкаже про Джеймса.
— Гаразд, — це все, що сказав Реґулус. — Щось цікаве сталося?
— Ну, він заспівав пісню. Це було вражаюче. Я знаю, що ми його ненавидимо. Насправді... він ніколи нічого мені не робив, але ти ненавидиш його, і я ненавиджу його солідарно. Проте, я маю віддати йому належне.
— Він був... з кимось ще? — намагається Реґулус. Чи може він і тут використати карту брата? Він сумнівається, бо Доркас знає його набагато краще, ніж Макґонеґел. Але спробувати варто.
Доркас спалахує.
— Ну, так. Тобто, я не впевнена, ясно? Але я думаю... я думаю, що причина, по якій він відмовив усім тим дівчатам, полягає в тому, що у твого брата є хлопець.
Регулус так сильно захлинається водою, що падає зі стільця.
— Редже? — Доркас шоковано витріщається на нього. — З тобою все гаразд?
Нi. Вiн не в порядку. У Сіріуса є хлопець? У Сіріуса є хлопець? Цього не може бути. Цього не може бути. Вiн не так зрозумiв Доркас. Або на Доркас наклали закляття, і її мозок не працює.
— Що ти щойно сказала? — запитав Реґулус, підводячись на ноги.
— Я думаю, що Сіріус... — Доркас каже, вагаючись. — Вони не цілувалися, але вони були дуже тактильними. У мене просто зʼявилось таке відчуття, розумієш? Ніби...
Реґулус сідає, проводить рукою по своїх кучерях. Вона все ще патякає, але він слухає лише краєм вуха. Доркас просто не розуміє, бо не бачила їх разом так часто, як Реґулус. Його не дивує, що вона думає, ніби між ними щось є, але Реґулус знає, що нічого немає.
— А потім, коли Сіріус співав, те, як він дивився на Сіріуса? Мені здалося, що це було інакше, ніж з друзями. А ще був такий момент...
Голос Доркас то наближається, то віддаляється, поки Реґулус оговтується від шоку. Вона все неправильно зрозуміла. Сіріус замінив його на Джеймса. Їх пов'язує зв'язок, як братів. Вони б ніколи не подивились одне на одного в такому світлі.
Тож він перебиває Доркас:
— Ну, що ж. Сіріус завжди був таким з Джеймсом. Вони безсоромні, але тут немає нічого романтичного.
— А потім вони курили разом, так близько...
— О, значить, не з Джеймсом? — каже Реґулус. Він не стримався, бо якщо це не Джеймс, то хто в біса міг підібратися до Сіріуса настільки близько, щоб збентежити Доркас? Може, Люпин?
Доркас різко замовкає. Реґулус все ще не може прийти до тями, і розуміє, що він не просто подумав, а сказав це, і Доркас повернула голову, щоб витріщитися на нього широко розплющеними очима.
Вони зустрілися поглядами. І Реґулус знає, що зробив помилку. Доркас кладе руку на спинку стільця Реґулуса і дивиться на нього.
— Джеймс?
Реґулус закочує очі. Доркас хитає головою.
— По-перше, звідки ти знаєш, хто курить, а хто ні? А по-друге, з яких це пір він Джеймс?
Реґулус — господар свого тіла. Так і є. Завжди. Тому він фізично зупиняє розквіт рум'янцю, хоча від цього у нього трохи паморочиться в голові. Він перехоплює погляд Доркас і позіхає.
— Сіріус роками без упину теревенив про нього, перш ніж зрадив нас, — каже він. — У цього є наслідки.
Доркас витримує його погляд протягом незручно довгої миті, перш ніж сідає назад, залишаючи трохи місця між ними.
— Це був не Поттер. А Люпин.
Реґулус крутить перстень на великому пальці.
— Я думаю, що все це просто надокучливий, настирливий характер Сіріуса, — каже він, знизуючи плечима. — Він не може бути ґеєм.
— Чому ні? Ти ж ґей.
Реґулус хмуриться.
— Я не хочу говорити про свого брата, — різко каже він.
І на його подив, Доркас просто киває.
— Ну, Поттер теж там був. Він розмовляв майже з усіма, думаю, він такий собі соціальний метелик. Але він не проводив надто багато часу з кимось одним.
Реґулус сидить дуже спокійно. Не совається. Не кліпає. Ледве дихає. Він має вдавати, що йому байдуже. Йому не цікаво. І звісно, він абсолютно не в захваті від того, що Джеймс не був ні з ким на цій вечірці. Це не багато значить, але це вже щось. Чи не так? Якби у Джеймса була дівчина, вона б там була. Тож, принаймні, це підтверджує, що у Джеймса нікого немає. Чи не так?
— Вони з Марлен, очевидно, хороші друзі. Він її капітан, — недбало каже Доркас. — Вона б знала, якби він кимось цікавився.
— Хіба схоже, що мене це хвилює? — запитує Реґулус, трохи занадто агресивно.
Доркас посміхається.
— Ні, не хвилює. Але у мене є здогадка, і я збираюся нею скористатися.
Реґулус пирхає, відсуває стілець і встає.
— У тебе є важливіші речі, про які варто турбуватися, наприклад, з'ясувати, чи є Марлен твоєю дівчиною.
— Ауч! — каже Доркас, теж підводячись.
Реґулус знизує плечима.
— Мені не шкода. Хтось же має тримати тебе в реальності.
— Десь тут є ознака любові, — каже Доркас, махаючи на прощання домашнім ельфам, коли вони проходять через кухню.
Реґулус більше нічого не говорить дорогою до їхнього гуртожитку. Він надто зайнятий, прокручуючи в голові слова Доркас, аналізуючи все, що вона розповіла йому про Джеймса. Небагато, звісно, але Реґулус зголоднів за інформацією, тож він прийме все, що завгодно. Будь-який натяк, який допоможе йому зрозуміти, що відбувається і що це означає. Чи є у Реґулуса хоч якийсь шанс з Джеймсом.
На свій абсолютний жах, Реґулус виявляє, що сподівається, що є. І хіба це не жалюгідно? Так, жалюгідно. Але Реґулус нічого не може з собою вдіяти. Коли справа стосується Джеймса, Реґулус не може володіти собою і залишає бажати кращого. На диво, все не так погано, як він думав.
Notes:
Примітки авторки:
Джеймс Поттер — безнадійний романтик, який буквально без жодної причини влаштовує випадкові побачення, що дає мені життя. Крім того, слід згадати те, що жоден з них не знає, що це побачення. Закохані ідіоти — це мій бренд.
Те, що Реґулус Блек — маленький засранець, який погрожує вбивством, бо просто не може змиритися з тим, що хтось може ним цікавитися, — це так трагічно, але я також люблю його, ваша честь. Пробачте.
Доркас, королева Медовз, вловила флюїди Реґулуса, але знає його достатньо добре, щоб не сказати про це вголос? ВОНА — НАЙКРАЩА АКТОРКА. І хто як не вона випадково дізналася про катастрофу вульфстар, в той час як ці двоє все ще на сто відсотків сліпі щодо цього. ДОПОМОЖІТЬ ЇМ, вони потребують цього :D
Так чи інакше. Все це, щоб сказати, що мої діти прямують туди, куди потрібно!!! Повільно, але впевнено.
Вибачте за довгу тираду, я випила чотири чашки кави і чомусь відчула себе балакучою.
Примітки перекладачки:
нагадую, що досі шукаю редактора/ку 🥲 пишіть в телеграм — riwesxx
Chapter 14: Кубики Рубіка та візити до Гоґсміду
Notes:
Примітки авторки:
Попередження до цього розділу:
Куріння
Вживання алкоголю неповнолітніми
Ось і все! Цей розділ легкий, милий та веселий :D
Насолоджуйтесь!
(See the end of the chapter for more notes.)
Chapter Text
Джеймс дотримується свого слова і з'являється на даху в понеділок ввечері. Реґулус більше не намагається його вбити. Вони сидять, і Реґулус курить. Джеймс працює над кубиком Рубіка. Цього дня вони мало розмовляють, наче хочуть робити прогрес повільно. Джеймс відчуває, що Реґулус йому ще не довіряє, і це нормально. Джеймс може бути терплячим. Він заслужить довіру. Щось у його серці підказує йому, що Реґулус того вартий, якщо тільки Джеймс дочекається, поки той дозволить йому пробратися крізь крихітні тріщини в стінах, які вибудував.
Вечір вівторка кращий. Джеймс розпитує Реґулуса про мітли, поки той працює над кубиком Рубіка — у нього все краще і швидше виходить — і вони проводять майже дві години, обговорюючи бренди, моделі та технічні характеристики. Це найдовша розмова, яку Джеймс і Реґулус коли-небудь мали. Реґулус ображає Джеймса, а точніше, його вибір бренду. Але Джеймс не зважає, бо голос Реґулуса не такий різкий.
Минає тиждень, вони зустрічаються на даху майже щовечора. Суботу вони домовляються пропустити, бо друзі щось запідозрять, якщо вони зникнуть безслідно в цей день. Це ідея Реґулуса, і Джеймс одразу ж погоджується. У неділю вони зустрічаються знову. І в понеділок. І вівторок.
Вони розмовляють про квідич і тактику гри. Про маґлівське телебачення (Реґулус пояснює Джеймсу, що таке електрика, і той згадує, що бачив, як вона працює, але так і не зрозумів, як їм це вдається). Реґулус розповідає про автомобілі, які Джеймс вважає захопливими. Він одразу ж оголошує, що купить собі машину, як тільки закінчить школу. Джеймс розповідає Реґулусу про лабораторію свого батька, бо знає, що Реґулус любить зілля, а батько Джеймса заробив купу грошей на інноваційному бренді зілля для краси. Вони обговорюють шкільні плітки, адже Джеймс дружить з Мері Макдональд, тож знає про них усе. Реґулус шокований, коли дізнається, що професорка арифметики, за чутками, має роман з професором алхімії, хоча всі підозрюють, що вона закохана в викладача маґлівської музики, який працює на півставки.
Наступної середи Джеймс збирає кубик Рубіка, майже не дивлячись на нього, і Реґулус коментує той факт, що він його опанував. Він говорить це так, що Джеймс не може зрозуміти, це комплімент, чи образа, але йому все одно подобається. Джеймс залишає це між ними, і вони деякий час мовчать. Він розуміє, що кубик слугував своєрідним барʼєром, подушкою безпеки, адже якщо Джеймс був зайнятий його збиранням, поки вони розмовляли, то ні для чого іншого не залишалося можливості. Але тепер, коли йому більше немає сенсу возитися з ним, що ж. Відчуття трохи інші, але в хорошому сенсі.
У четвер ввечері Джеймс сидить ближче до Реґулуса, ніж раніше. Інший хлопець ніяк це не коментує, але й не відсувається. Джеймс вважає це перемогою. Ніч похмура, і вітер стає прохолодним. У середині жовтня так далеко на півночі стає холодно, і дах — не найзатишніше місце.
— А що буде, коли тут стане надто холодно сидіти? — запитує Джеймс. запитує Джеймс. Реґулус запалює сигарету, одну з останніх у своїй пачці. Джеймс вже запланував, як завтра прокрастися до Гоґсміду, щоб дістати для нього ще.
Реґулус скоса кидає на нього погляд, потім видихає дим.
— Забув, що ти чарівник?
Джеймс гмикає.
— Облиш, Реґулусе. Зігріваючі чари діють лише деякий час, і навряд чи вони приємні.
Реґулус знизує плечима. Затягується цигаркою. Джеймс спостерігає за ним; за тим, як палаючий кінчик цигарки відбивається в його очах; за витонченим вигином пальців, що її тримають. Реґулус — найкрасивіша людина, яку Джеймс коли-небудь бачив, і він досі не може повірити, що йому дозволено проводити з ним час. Наодинці. Далеко від решти світу.
— Я щось придумаю, — каже Джеймс. — Знайду інше місце, куди піти.
Реґулус дивиться на нього, сильно насупивши брови. Джеймс хоче розслабити його. Бажання притиснути подушечку пальця до місця між бровами ніколи не зникає. Зараз Джеймс думає, що ніколи не зникне.
— Що? — запитує Джеймс, знизуючи плечима. — Коли цей дах засипле снігом, він стане смертельною пасткою. У мене було достатньо кошмарів про те, як я розбився на смерть, щоб хотіти дожити до шістдесяти років. Дякую.
Куточок губ Реґулуса сіпається, і це вдаряє Джеймса, мов м'яч. Його легені й нутро стискаються. Це було...? Йому майже вдалося змусити його посміхнутися?
— Неважливо, — каже Реґулус, а потім відкидається на плитку і дивиться на небо. Воно темне. Жодна зірка не освітлює ніч.
Джеймс спостерігає за ним. Він робить це часто. Він знає, що Реґулус це помічає, але це ще одна річ, яку вони просто не визнають. І Джеймс каже собі, що це нормально. Це нормально. Йому не потрібно знати, чи думає Реґулус про нього в такому ключі. Насправді Джеймс знає, що, швидше за все, ні. Адже так? За винятком деяких моментів. І Джеймс чіпляється за ці моменти, як за рятівне коло.
— Ти любиш музику? — запитує Джеймс у Реґулуса, відкидаючись назад, щоб повторити позицію хлопця.
Реґулус повертає голову, щоб подивитися на нього, з тривожним виразом на обличчі.
— Що за монстри не люблять музику?
Джеймс посміхається.
— Гаразд, справедливо. — Він закладає руки за голову, намагається розслабитися, що важко, коли сидиш на одному даху з хлопцем, який переслідує тебе навіть уві сні. — Є улюблені?
— Ти знаєш якусь маґлівську музику? — запитує Реґулус.
— Так, — відповідає Джеймс. — Ремус обожнює Бові. Сіріус одержимий Queen і Clash. Піту подобається все потроху.
Реґулус не реагує на ім'я брата, і Джеймс не може сказати, добре це чи погано. Втім, він не встигає запитати, бо Реґулус дивиться своїми зеленими очима в його горіхові та каже:
— А ти? Що тобі подобається?
Джеймс підводить погляд до неба і безсоромно каже:
— ABBA.
І чомусь саме це викликає сміх у Реґулуса. Спочатку це лише здивоване хихикання, ніби Реґулуса застали зненацька, і смішок просто вислизнув без його дозволу. Джеймс сідає так швидко, що ковзає на кілька дюймів по плитці, але йому байдуже, не може бути не байдуже, бо він дивиться на Реґулуса, коли той програє битву з самим собою і починає хихикати.
Реґулус сміється.
Тихо і м’яко. Його плечі тремтять, і він згорбився, ніби хоче приховати це, але Джеймс бачить, як піднялися куточки його рота.
Він чує це.
І це, — як і все інше, що робить Реґулус. Елегантно. Граціозно. Сміх Реґулуса музичний, і Джеймс хоче померти від того, який він прекрасний.
Джеймс хоче, щоб Реґулус ніколи не переставав сміятися.
Неважливо, що Реґулус сміється з нього. Джеймса хвилює лише те, що це відбувається, і відбувається через нього, і зараз він відчуває себе непереможним.
— Агов! — каже він з більшим натхненням, ніж потрібно. — Dancing Queen — найкраща пісня всіх часів, ясно? Я не потерплю жодного наклепу на ABBA.
Реґулус видає здавлений звук, ніби намагається припинити хихикати, але не може втриматися. Груди Джеймса переповнені. Повні радості. Повні гордості. Повні бажань. Повні речей, які він не може назвати.
— Dancing Queen? — каже Реґулус, дивлячись нагору крізь вії. У куточку його ока з'являється сльоза, і рот Джеймса відкривається. Він просто... Він занадто милий. Він ідеальний, і він тут, з Джеймсом, і він посміхається.
— Young and sweet, only seventeen, — каже він і для більшого ефекту трохи хитає плечима.
Реґулус знову хихикає, ховаючи обличчя в долонях.
Джеймсу потрібно негайно дістати камеру. Йому необхідно увічнити це для нащадків. Цю мить, прямо тут. Реґулус Блек посміхається йому. Джеймс провів достатньо часу з Реґулусом, щоб знати, що це щось особливе. Це дорогоцінне. І це для нього.
Джеймс хоче, щоб Реґулус Блек посміхався йому щодня до кінця його життя, і грандіозність цієї думки мала б лякати його, проте не лякає. Бо що ще Джеймс робить на цьому даху, якщо не... він не може брехати собі. Так, він хоче об'єднати братів Блеків, але Джеймс тут не лише заради Сіріуса.
Він тут заради Реґулуса. Він тут заради себе.
— Це твоя улюблена? — запитує Реґулус, проводячи рукою по кучерях. Він трохи опанував себе, тож більше не хихикає, але все ще напівпосміхається, і Джеймсу, чесно кажучи, хочеться плакати від того, яким щасливим його робить ця маленька річ.
Втім, його не можна звинувачувати. Тому що посмішка Реґулуса — це щось інше. Його обличчя змінюється, розслабляється. Похмурість зникає, і здається, ніби хтось запалив у ньому вогник. Джеймс клянеться, що його очі стали зеленішими, ідеальні зуби білішими, а кучері темнішими. Кути його обличчя загострились, — що не має сенсу, бо посмішка мала б тоді зменшитись, але це не так, — Джеймс хоче поцілувати їх усі й подивитися, чи не поріжеться він.
Коли Реґулус посміхається, трохи правіше його губ з'являється невеличка ямочка, за змогу поцілувати яку Джеймс заплатив би цілий статок.
— Ні, — каже Джеймс. — Моя улюблена пісня насправді не ABBA.
— Зрада! — каже Реґулус, і Джеймс витріщається на нього з роззявленим ротом. Реґулус Блек... жартує? Він може жартувати? З ним. Джеймс починає хвилюватися, що все це йому наснилося. Реґулус відводить погляд.
— Ні, — вигукує Джеймс. — Не треба. Це було кумедно. Я просто... я не звик до цього.
Реґулус знову дивиться на нього, але тепер він насуплений. Що, чесно кажучи, Джеймсу теж подобається. Він думає, що йому просто подобається Реґулус. Усе в ньому.
— Не звик до чого?
— До тебе. Такого, — тихо каже Джеймс. — Мені подобається.
Реґулус дістає цигарку і запалює її. Після довгої затяжки він запитує:
— Ну що? Улюблена пісня?
— The Sounds of Silence, — відповідає Джеймс.
Тепер настала черга Реґулуса витріщитися, і на його обличчі з'явився непідробний подив.
— Тобі подобаються Simon and Garfunkel?
— Ти їх знаєш?
І Реґулус підповзає ближче до Джеймса. Просто рухається, щоб бути ближче до нього, так, що їх коліна майже торкаються. Серце Джеймса калатає в грудях. Реґулус ніколи не робив цього раніше. Ніколи не підходив ближче. Не ініціював жодного контакту. Джеймс не проти бути тим, хто весь час робить кроки назустріч, але він і гадки не мав, що час від часу бажав, аби Реґулус брав на себе цю роль, аж поки це не сталося.
— Я люблю їх, — каже Реґулус. — Я просто не думав, що ти їх любиш. Вони не дуже веселі.
Джеймс знизує плечима.
— Я маю на увазі, що не став би вмикати їх на вечірці. Але їх приємно слухати. Щось у м'яких гітарах і голосах... Я не знаю, — каже Джеймс, відчуваючи безпричинну ніяковість.
Джеймс розуміє, що йому не дуже личить любити Simon and Garfunkel. Він має бути фанатом Queen, як Сіріус, або, можливо, фанатом Fleetwood Mac чи The Beatles. Так, йому подобається дещо з їхньої музики. Але The Sound of Silence вражає його більше, ніж будь-що інше.
— Я радий, що вони тобі теж подобаються, — каже Джеймс Реґулусу. — Ми могли б... ех. Послухати їх якось. Що ще тобі подобається?
Реґулус виглядає розслабленим. Маленька посмішка повернулася, блукаючи кутиками його губ. Цигарка зависла в пальцях. В нього каблучки, всі срібні, і великий зелений светр. Джеймс хотів би обійняти його. Попросити його сісти між його ніг і просто... курити. У вигині тіла Джеймса. Він, звісно, цього не робить. Але хоче.
— Леонард Коен, — каже Реґулус. — Ти його знаєш?
— Не думаю, — відповідає Джеймс. — Який у нього голос?
— Сумно, — знизує плечима Реґулус. — Послухай Famous Blue Raincoat, якщо зможеш.
— Це твоя улюблена?
Він хитає головою, кучері розлітаються.
— Моя улюблена… — він зупиняється. Дивиться на нього. — Неважливо. Так. Ця.
Джеймс посміхається.
— Це не може бути гірше, ніж ABBA. Обіцяю не сміятися з тебе.
Реґулус зітхає, підіймає очі догори. Крапля потрапляє йому на чоло. Джеймс теж підіймає голову. Крапля влучає в його окуляри, і світ розпливається. Починається дощ, і, схоже, він буде сильним.
Джеймс відчуває, як роздратування повзе по його венах. Це що, жарт? Він хоче потрясти кулаком у небо. Усе йшло так добре. Вони чудово проводили час, і Реґулус посміхався! Чому всесвіт ненавидить його?
Реґулус підвівся.
— Гаразд. Що ж.
Джеймс схоплюється на ноги, ледь не втрачаючи рівновагу. В останню мить він випростується, якраз вчасно, щоб витягнути руку і зупинити Реґулуса, який ішов до краю, де внизу на нього чекає вікно.
— Зачекай! — Джеймс відчуває, що йому важко дихати.
Дощ посилюється. Його одяг починає мокріти, а волосся прилипати до чола. Кучері Реґулуса теж. Але він зупиняється і повертає обличчя, щоб подивитися на Джеймса, не зважаючи на те, що крапля дощу стікає по його носі.
Джеймсу шалено хочеться поцілувати його. Хіба це не було б неймовірним? Поцілунок під дощем. Трясця. Це як в одному з тих романтичних романів, які любить читати його мати.
— Яка твоя улюблена пісня, Реґулусе? — запитує Джеймс.
Той довго дивиться на Джеймса, вдивляючись у його обличчя. Якимось чином вони підходять ближче, аж поки Джеймс не може побачити маленькі краплі води на віях Реґулуса. А Реґулус просто... дивиться. Це також сміливо з його боку. Проводить очима по рисах обличчя Джеймса. Джеймс не ворушиться, дозволяє Реґулусу робити те, що він хоче.
Джеймс знає, що якби Реґулус торкнувся його чи поцілував, він би просто дозволив йому. Насправді він цього хоче.
Очі Реґулуса опускаються до губ Джеймса, і його серце пропускає удар. Потім ще один. Але Реґулус знову підіймає очі, кліпає.
— Hymne à l'amour*, — тихо відповідає він. Потім розвертається і, не озираючись, спускається вниз через вікно.
Джеймс залишається. Він залишається ще надовго після того, як його одяг стає мокрим і прилипає до шкіри. Залишається, хоча починає тремтіти. Він залишається, бо Реґулус Блек, вочевидь, розмовляє французькою, і він розмовляв з ним французькою. Ось що це було, так? Чи означає це, що улюблена пісня Реґулуса — французькою? Джеймс збирається провести розслідування. Він також збирається вивчити французьку. Він це вирішив. Бо коли Реґулус сказав ці слова, вони прозвучали так гарно, що зламали Джеймса і змусили його мозок перезагрузитись.
Джеймс думає, коли спускається в соварню, залишаючи всюди дощові сліди, що йому потрібно припинити брехати самому собі. Він навіть не зачіпав тему Сіріуса з Реґулусом, і це не тому, що він забув. А тому, що Джеймсу надто подобається знайомитися з Реґулусом. Чи робить це його поганим другом? Джеймс, чесно кажучи, не знає.
Але ж він не може приховувати це від Сіріуса, правда? Йому це... не подобається. Але що він скаже своєму другові? Що він зависає з його братом на даху, поки той курить, а Джеймс теревенить без упину про всяку дурню? Це просто здається... ще не достатньо серйозно, чи не так?
Крім того, Сіріус ще не розповів йому, що саме його турбує. Тож це нормально, що потрібен час. Це нормально — зачекати, перш ніж сказати щось, що може призвести до великих змін. Джеймс вирішує, що дасть собі ще трохи часу. Принаймні, ще кілька ночей. Просто щоб побачити, чи дійсно щось відбувається.
####
Реґулус не йде на дах у п'ятницю ввечері, тому що Джеймс сказав йому, що не зможе, і він не бачить сенсу йти туди один. Більше не бачить. Натомість він залишається у своєму гуртожитку з Барті, Еваном, Доркас і Пандорою.
Вони обговорюють Гоґсмід, адже завтра вони вперше цього року підуть туди, але Реґулус не звертає на них уваги. Він лежить на своєму ліжку горілиць і дивиться в стелю. Реґулус хоче посміхнутися.
Але, звісно, не посміхається. Його друзі подумають, що у нього серцевий напад або щось подібне. Але він хоче. Він просто... він не може перестати думати про Джеймса. Яскрава посмішка Джеймса. Його гордий голос, коли він без жодного сорому оголосив, що йому подобається ABBA. Похитування плечима. Плащ Салазара на жердині, плечі Джеймса — це щось інше.
А його улюблена пісня? Джеймс Поттер має приховані сторони. Реґулус спочатку був трохи наляканий, адже так легко було сказати собі, що закоханість була поверхневою, коли він думав, що Джеймс не має особистості. А потім він обов’язково мав прийти й бути таким... милим. Просто до біса чарівним. А ще він розумний. Може, не такий, як Реґулус, але все одно розумний. І він наполегливий, що Реґулус поважає. Він не зупинився, поки не опанував цей дурний кубик Рубіка.
Він наполегливий і щодо Реґулуса. Терплячий. І він вміє слухати. Це так небезпечно, бо Реґулус втрачає контроль. Він це відчуває. Він дозволяє собі потроху рухатися на тому даху. Назустріч Джеймсу. Розчинившись у чомусь, що мало б жахати його, але якщо Реґулус буде чесним із собою, а це стається раз на рік, воно викликає у нього цікавість. Реґулус хоче знати, що станеться, якщо він наважиться.
Він хоче доторкнутися до Джеймса. Реґулус хоче поцілувати його. Він хоче володіти ним. Усіма способами, якими можна володіти іншою людиною. Тому що Реґулус жадібний і егоїстичний, а Джеймс завжди піддається. Реґулус хоче отримати все.
Він не розуміє, чому досі цього не зробив. Він думав про це. Під дощем, минулої ночі. Йому було цікаво, що станеться, якщо він поцілує Джеймса.
Але ймовірність того, що Джеймс... що він не хоче того ж... що він не хоче того ж... це зламало б Реґулуса. А він не може собі цього дозволити. Його не можна зламати, бо він сам має зламати багато чого. Реґулус повинен залишатися злим. Він повинен залишатися сильним, гострим. Він повинен підточити свої грані, щоб коли прийде час, він міг залишити за собою кривавий слід. Єдине, що лякає Реґулуса найбільше, хоча він з усіх сил намагається це ігнорувати, — це те, що час йде швидше, ніж йому хотілося б.
До Великодня залишилося п'ять місяців. Це все, що він має. П'ять місяців, а потім він розпочне пекло.
— Що з тобою, в біса, відбувається? — запитує Барті, стоячи на ліжку Реґулуса і дивлячись на нього зверху вниз.
Реґулус кліпає, шокований, побачивши Барті. Він у своїй піжамі — джоґерах та білій футболці — і дивиться на Реґулуса з цікавістю. Коли він встиг залізти на ліжко?
— Відвали, — каже Реґулус.
Доркас теж залазить на ліжко. Вона сідає біля Реґулуса, досить близько, щоб доторкнутися.
— Ні. Барті правий. Ти весь тиждень поводишся дивно. Що сталося?
Пандора стоїть позаду Доркас, дивлячись на Реґулуса поверх її голови. Сьогодні вона в капелюсі, бо той, мабуть, тримає ідеї, щоб ті не розліталися. Зараз він трохи криво сидить, і коли вона нахиляє голову, Реґулусу здається, що капелюх зараз впаде.
— Нічого, — каже він. — Барті, забери ноги з мого ліжка.
Той закочує очі, але зістрибує і приземляється поруч з Еваном. Чудово. Всі його друзі тепер кружляють навколо нього. Реґулус зітхає, підводиться на ліктях.
— Вам що, більше нема чим зайнятися?
— Ні, — мило відповідає Пандора. — Я саме там, де хочу бути.
Доркас посміхається. Еван підіймає підборіддя до Реґулуса.
— Ти впевнений, що ти... ну. Нічого не хочеш нам розповісти?
Реґулус підіймає брови. Він озирається на своїх друзів. Людей, які йому небайдужі. Чотирьох, які пережили холод, кістки та біль. У якомусь сенсі. Тому що Реґулус не впевнений, що любить їх; він не впевнений, що може любити щось або когось. Але на що б він не був здатен, ці четверо — це все для нього.
І все ж Реґулус їм не довіряє. Не може довіряти їм. Не з такою таємницею. Не з Джеймсом. Тому що Джеймс належить йому, і тільки йому, а ночі крадуть у них час, який спливає. Реґулус наче на годиннику, що цокає, і кожен день наближає його до точки неповернення. Він не хоче нічого розповідати. Навіть прошепотіти про це. Це його та Джеймса, і Реґулус збереже це до останньої секунди.
Він егоїстичний і власницький, але він ще й закомплексований і брудний, хлопчик, якому довелося надто швидко стати чоловіком, тому що наближається війна, і він буде на полі бою. На передовій. Створюватиме пекло.
Отже, судіть його за те, що він хоче зберегти єдине, що у нього є, не темне, не зламане і не криваве, подалі від усіх інших.
— Ні.
Вони знизують плечима, обмінюються поглядами. Визнають поразку.
— Тоді добре. — каже Еван. Він тягне Барті за руку, і вони повертаються до його ліжка. Сідають разом на нього, сплутавши кінцівки. Реґулус дивується, але не питає.
Ні Доркас, ні Пандора й оком не змигнули.
— Ти поїдеш завтра до Гоґсміду? — запитує його Пандора.
— Ні. Я зайнятий, — відповідає Реґулус. — У мене зустріч зі Слизорогом.
Це брехня, але його друзі не сумніваються. Що ж. Це біла брехня. Зрештою, він поговорить зі Слизорогом, але спершу він хоче продовжити копатися в справі Редла самостійно. Найкраще знати, які у нього будуть сліпі зони, перш ніж йти до Слизорога.
Реґулус не любить брехати, і робить це дуже рідко і тільки якщо це необхідно. У ці дні це стає необхідним набагато частіше, аніж йому хотілося б, але він нічого не може з цим вдіяти. Його друзі не повинні знати про його дослідження. Це означало б розповісти їм про його плани помсти. Про жертви, на які він збирається піти.
Пандора розповіла б комусь, бо хотіла б зупинити його й захистити, і вважала б, що це єдиний спосіб. Еван і Барті запропонують допомогу, яку Реґулус теж не може прийняти. Занадто небезпечно. Реґулус вже підозрює, що Еван може стати проблемою, адже його батько — довбаний Пожирач Смерті. Тож йому не потрібно підливати масла у вогонь. А Доркас? Доркас знайде всі причини, чому це погана ідея. Вона спробує його переконати. І Реґулусу доведеться розбити їй серце, а він цього не хоче. Він не хоче завдавати Доркас болю.
Реґулус знає, що йому доведеться все ретельно спланувати, коли прийде час захищати своїх друзів. Він не має жодного уявлення, як він це зробить, але він це зробить.
— Тобі щось потрібно в селищі? — запитує Доркас.
— Ти йдеш? — запитує Барті зі свого місця на підлозі біля ліжка Евана. — Ти ж казала, що не підеш?
— Я відмовилася їхати з тобою та Еваном, — відповідає Доркас з блиском в очах. Ах. Реґулус розуміє.
— А з ким же ти тоді поїдеш? — запитує Еван, злегка ображено. — Ми твої єдині друзі.
— Це трохи недобре, — м'яко каже Пандора.
— Що не робить це менш правдивим, — каже Барті, стаючи на бік Евана.
Доркас зітхає. Встає посеред кімнати та відкидає плечі назад. Реґулус негайно підхоплюється з ліжка, бо якщо Доркас зробить те, про що він думає, він готовий прикрити її, якщо Еван чи Барті будуть ідіотами. Що, чесно кажучи, можливо. Просто тому, що Реґулус не впевнений, що їм вже комфортно з власною орієнтацією.
Реґулус без вагань завдасть болю будь-кому з них, якщо вони хоча б подивляться на Доркас не так.
— Я з деким зустрічаюся, — каже Доркас. — І я йду з нею до Гоґсміду.
Реґулус здивовано бачить, як Барті посміхається, в його очах з'являється знаючий блиск, ніби він анітрохи не шокований цією новиною. Еван посміхається Доркас і підморгує їй. Пандора голосно верещить і кидається до Доркас, щоб обійняти її.
— У тебе є дівчина? А я й не знала? Доркас! Справді? Це дивовижно. Як її звати? — Пандора так схвильована, що її слова вириваються разом в одному незрозумілому пориві, але вони всі звикли до цього, тому вони все одно мають сенс.
Доркас червоніє.
— А, ну що ж. Тобі не дозволено мене засуджувати.
Еван насміхається, але на його губах танцює грайлива посмішка.
— Було б трохи лицемірно з мого боку судити чийсь вибір партнера.
Барті обертається, широко розплющивши очі.
— Агов. Що це має означати?
— О, — каже Реґулус, перш ніж встигає зупинитися. Еван і Барті завмирають. Вони повільно повертаються, ніби бояться. І Реґулус ненавидить це. Він ненавидить те, що зробило його таким. Настільки колючим, що його найближчі друзі помітно стомилися від цього.
А дарма. Бо Барті знає. Заради Мерліна, Барті знає. І все ж він трохи обережний, ніби не впевнений, що Реґулус скаже.
Реґулус ненавидить свого брата. Він ненавидить його, бо той пішов однієї ночі, і серце Реґулуса заморозилось, і все, що робило його хоч трохи нормальним, витекло з нього крізь тріщини. Він порожній, за винятком тієї крихти, яка вижила і чіпляється за його друзів. Цих чотирьох людей. А Реґулус стоїть там, у тій кімнаті, в оточенні своїх людей, і це нагадує йому про свій холод. Клітка з кісток. Мороз, біль і кров. Лють і помста.
Це все, що він є.
Це все, чим він може бути.
Це все, чим його бачать друзі.
І все ж, бувають моменти на даху, коли Джеймс дивиться на нього, Реґулус клянеться, що відчуває цівку тепла. Ця цівка така слабка, що її ледь помітно, але Реґулус вирішив повірити, що вона існує. І він тримається за неї, і робить все можливе, щоб стерти похмуру маску зі свого обличчя.
— Нарешті, бляха-муха. Чесно, — каже Реґулус, а потім посміхається друзям і киває головою.
— Він щойно...? — Еван витріщається на Реґулуса з роззявленим ротом.
— Так, — відповідає Барті. Зараз він сяє, дивлячись на Реґулуса так, як колись, коли їм було по одинадцять років, і він все ще думав, що життя може мати щось хороше в запасі для них. — Реґулус Блек щойно посміхнувся, пані та панове. Нам слід готуватися до апокаліпсиса.
Хтось голосно шморгнув носом. Реґулус підіймає очі, і бачить, що Пандора чомусь плаче. Барті починає сміятися, а потім Еван теж хихикає. Це настільки абсурдно, що Реґулус змушений зітхнути.
— Я оточений ідіотами, — бурмоче він, але йому весело, і він пишається собою.
— Окей, байдуже! — кричить Доркас. — Повернімося до моїх новин? Так?
Реґулус знову напружений, адже одна справа, коли вони всі приймають одне одного. Зовсім інша справа, коли група слизеринців не проти того, що один з них зустрічається з ґрифіндоркою. Барті й Еван виглядають розслабленими, допитливими. Пандора все ще тихо плаче.
— Я зустрічаюся з Марлен МакКіннон, — оголошує Доркас. — І перш ніж у вас з'являться якісь дурні ідеї, пам'ятайте, що вона до біса майстерно махає битою, окей?
— Як тобі це вдалося? — запитує Барті. — Вона неймовірно гаряча.
Еван б'є його по голові, Барті здригається, але потім знизує плечима.
— Що? Це правда.
Еван закочує очі.
— Обережно, Кравче.
Реґулус дивиться на друзів, потім потирає пальцями скроні.
— Те, що ми знаємо, що ви двоє тепер разом, не означає, що ви можете робити... це. Не робіть цього. Нехай це залишиться між вами.
Барті повертається, щоб подивитися на Реґулуса, і ворушить бровами.
— Ревнуєш, Блеку? Може, ти засмучений, що не отримав таку прекрасну людину собі? — він показує жестом на себе, самовдоволено посміхаючись.
Реґулус дивиться на Евана, повністю ігноруючи Барті.
— Гадаю, тобі слід поставити його на місце.
— Знаєш що? Ти абсолютно правий, — Еван сповзає з ліжка і прямує до Реґулуса, і впевнений вираз на його обличчі настільки переконливий, що той змушує Барті у відповідь кинутися за своїм хлопцем (?). — Зачекай. Зачекай, зачекай. Гаразд, гаразд! — Барті хапає Евана за сорочку ззаду і знову тягне на ліжко.
— Не смішно, — бурчить Барті, знову сідаючи на підлогу і кладучи руку Евана так, щоб вона лежала на його голові. Еван посміхається.
— Трохи смішно, — каже Доркас, сяючи.
Пандора голосно зітхає.
— Це так дивовижно. Час, коли любов знайшла цю компанію.
— Принаймні, половину компанії, — каже Еван, переводячи погляд з Пандори на Реґулуса. — Чи..?
Пандора хитає головою.
— Ти знаєш, що я ще не зустріла свою людину. Він чекає на мене в лісі.
Реґулус робить все можливе, щоб не застогнати. На четвертому курсі Пандора бачила сон про чоловіка з довгим світлим волоссям, який танцював з нею на лісовій галявині, і відтоді вона відмовляється навіть дивитися на когось іншого. Вона каже, що це її людина, і не хоче чути нічого іншого.
— Шкарпетки Салазара, Пандоро, — каже Доркас. — Ти ж не можеш все ще чекати на того таємничого чоловіка зі сну?
— Звичайно, я чекаю, — просто відповідає вона. — А як щодо тебе, Редже?
Три голови повертаються і дивляться на нього з такою синхронною точністю, що стає трохи страшно. Реґулус відчуває, як з його легень щезає повітря, але він тримає обличчя. Його секрет. Його. Його та Джеймса.
— Запитайте мою матір, — каже він, знизуючи плечима. — Не те щоб я міг вибирати, на кому одружуватися абощо.
— Це до біса сумно, — каже Еван, виглядаючи щиро засмученим.
Доркас підозріло дивиться на нього, але Реґулус вирішує це проігнорувати.
Барті гарчить.
— Це лайно собаче. Ти не зобов'язаний одружуватися з тією людиною, що вона скаже.
Реґулус знизує плечима. Тримає маску на місці. Щільно приховує все, що вирує всередині нього, приливну хвилю моментів, проведених на даху, яка загрожує втопити його. Його горло натягнуте, мов гітарна струна, але йому все одно вдається звучати знуджено, коли він каже:
— Не те щоб мене це дуже хвилювало.
####
— Ти бачив мапу? — запитує Джеймс у Ремуса. — Я залишив її тут минулої ночі.
Крізь двері ванної кімнати вони чують, як Сіріус приймає душ. Він співає — London's Burning гурту The Clash, який є однією з його нових одержимостей, — а це означає, що він у гарному настрої. Це також означає, що вся кімната почне кипіти, щойно він відчинить двері, бо Сіріус приймає душ з вулканічної лави. Він бере високу ноту, і Пітер хихикає.
Джеймс ласкаво посміхається.
— Чому він такий щасливий?
Піт знизує плечима.
— Без поняття. Він увесь вечір був у бібліотеці з Муні.
Джеймс роззявив рота на Ремуса, який знизав плечима.
— Працював над патронусами. Сіріус зміг створити напівтілесний. Ось чому. — Він нахиляє голову в бік ванної кімнати якраз вчасно для ще однієї високої ноти.
Вони всі посміхаються одне одному. Щасливий Гультяй — це добре.
Пітер тримає дві сорочки й повертається до Джеймса.
— Яка з них?
— Ця, — відповідає Джеймс і повертається до копання в абсолютному хаосі, який є його частиною кімнати, повністю злившись з хаосом Сіріусової частини. Якби не ліжка, їх було б неможливо розрізнити.
— Я не можу знайти мапу!
Ремус позіхає, підводить очі з ліжка.
— Навіщо тобі мапа? Ми ж йдемо до Гоґсміду.
— Я можу і не піти, — недбало каже Джеймс. — Треба перевірити дещо на мапі. Де?!
Він витягує її з-під одягу, скинутого на купу, бо мусив роздягатися в темряві, щоб не розбудити друзів. Минулої ночі він пізно вийшов за цигарками, тому й сказав Реґулусу, що не прийде на дах. Джеймс помітив на мапі (так, він перевіряв, тому що він на такому рівні одержимості, що шукає його ім’я на пергаменті буквально без будь-якої причини), що Реґулус вирішив не йти замість того, щоб піти одному. Це змусило Джеймса почуватися дивно.
— Ти не можеш цього зробити, — каже Пітер, раптом ставши серйозним. — Ти повинен піти в селище.
Джеймс дивиться на нього, хмуриться.
— Це ж не така вже й велика справа, правда? Ти все одно поїдеш з Олів.
— Але ж ти обіцяв Лілі, — каже Пітер.
Ремус киває, підводячись з ліжка і порпаючись у своїх валізах.
— Так, обіцяв. Ти обіцяв їй випити в Трьох мітлах, друже. Не можна залишати це так.
Джеймс блідне. Чорт забирай. Він забув про це. Зовсім забув. Він не здивований, бо його відволікали якнайкраще. Він не відставав від тренувань команди, бо квідич — це святе, і він все ще дуже хоче виграти кубок. Він зробив приблизно половину домашнього завдання. Іншу половину він списав у Ремуса.
Це все.
Решта енергії його мозку була присвячена Реґулусу і лише Реґулусу. У його свідомості по колу прокручується та ніч, коли вони зустрілися на даху, поки не настає час Джеймсу спускатися назад у соварню, і все повторюється спочатку.
Це все, про що він може думати. Реґулус. Чудовий голос Реґулуса. Його пальці в каблучках. Те, як його волосся кучерявиться над вухами. Пряма лінія носа. Форма губ. Ґодрик змилуйся над ним, Джеймс провів ненормально багато часу, думаючи про форму губ Реґулуса. Він одержимий ними. Він одержимий Реґулусом взагалі.
— Що... я маю на увазі, — пробує Джеймс, потираючи потилицю. — Я куплю їй стільки випивки, скільки вона захоче, але це не побачення. Це ж не... вона ж не чекає на побачення, правда?
— Ні, — відповів Ремус. — Можу підтвердити. Це не побачення.
Джеймс зітхає з полегшенням.
— Ну що ж. Давай я дам тобі грошей, а ти купиш Лілі стільки випивки, скільки вона захоче? — щойно він це промовив, Джеймс зрозумів, що це дуже паскудний вчинок.
І не те щоб він був проти того, щоб провести час з Лілі в Гоґсміді. Джеймсу подобається Лілі. Вона весела і розумна, і вона допомогла йому з тим кубиком Рубіка. Просто Джеймс не знає, чи збирається Реґулус до Гоґсміду, і якщо збирається, то він воліє просто витріщатися на нього. А якщо ні, то Джеймс теж хотів би залишитися в замку.
Минулої ночі він не бачив його, бо Джеймс мав піти купити ще цигарок, і це була єдина ніч, коли він міг вислизнути. Його друзі ще нічого не запідозрили, але це станеться. Джеймс знає, що йому просто щастило останні кілька днів.
Пітер відволікся, бо у нього щось відбувається з Олів. Ремус і Сіріус були зайняті, бо їм обом не вдавалося створити патронуса, тож кожну вільну хвилину вони тренувалися, намагаючись створити повністю тілесного патронуса до Геловіну, який вже не за горами. Якщо минулого вечора Сіріусу вже вдалося зробити напівтілесний, то цей спосіб відволікання уваги дуже скоро закінчиться, і Сіріус зверне увагу на дивну поведінку Джеймса.
— Гаразд, — каже він, визнаючи поразку. У його ж інтересах провести день у Гоґсміді з друзями, щоб у них не виникло підозр щодо нього. — Значить, Гоґсмід.
***
Прохолодний осінній день, кінець жовтня швидко наближається. Сильний вітер здуває листя, яке почало падати помаранчевими спіралями обабіч дороги до Гоґсміду, і кілька людей у місті, мабуть, вже запалили каміни та відкрили димарі, бо в повітрі витає запах горілої деревини.
Джеймс не дуже любить цю пору року. Він віддає перевагу Різдву, снігу та справжньому холоду. Цей проміжок між ними, коли йому важко правильно підібрати одяг, дратує, але Ремус любить Геловін, тож Джеймс намагається не скаржитися. Якщо подумати, то наступні два тижні для Джеймса будуть насиченими: повний місяць, а потім традиційна вечірка на Геловін. Їм потрібно негайно почати її планувати.
Пітер та Олів йдуть попереду, жваво розмовляючи про Ґодрик зна що. Олів — та ще зануда з Гербології, але Джеймс чув слова «електрика» та «актори», тож думає, що Олів розповідає Пітеру про маґлівські розваги. Олів — напівкровка. Її батько — маґл.
Сіріус, Ремус і Джеймс йдуть поряд. Його друзі ділять між собою цигарку, і вони разом обговорюють майбутній Чемпіонат світу з квідичу. Ремус не надто захоплюється квідичем, але ділиться думками про гравців, яких він вважає привабливими. Це дратує Джеймса і безмежно веселить Сіріуса.
Дівчата йдуть позаду. Мері, Лілі, Марлен і Доркас. Марлен і Доркас йдуть трохи ближче одна до одної, та посередині, так що Лілі та Мері йдуть по бокам. Джеймс впізнає цю схему, бо вони з Пітером робили так само кілька разів на п'ятому курсі, коли Ремус і Том хотіли разом піти до Гоґсміду, не привертаючи уваги.
Коли вони прибули до міста, Сіріус оголосив, що йому треба в Медові руці. Ремус одразу ж зголосився піти з ним. Пітер повів Олів до маленької пекарні вниз по дорозі (не до Мадам Падіфут, як радив Джеймс), сказавши, що вони приєднаються до них у пабі пізніше.
— Мені треба купити шкільне приладдя, — дещо сором'язливо каже Доркас. Вона дивиться на Марлен з обожнюванням і нерішучістю, ніби не на сто відсотків упевнена, як поводитися з нею. Джеймс співчуває, бо відчуває те саме з Реґулусом. — Але я можу піти сама і наздогнати тебе пізніше?
— Я піду з тобою, — каже Марлен. — Дівчата можуть...
— Ні, — одразу ж каже Мері. — Ми підемо разом. Будемо вашим прикриттям. Ходімо.
— Лілі? — запитує Марлен.
Лілі вагається. Мері пильно дивиться на Джеймса, і він розуміє натяк. Чим швидше він виконає свою обіцянку, тим краще. А Доркас і Марлен не потребують двох супроводжуючих. До того ж вітер посилюється, і незабаром усі шукатимуть притулку в Трьох мітлах, тож розумно з їхнього боку заздалегідь замовити столик.
— Здається, я винен Лілі випивку, — каже Джеймс з легкою посмішкою. — Ходімо до Мітел. Ми можемо зайняти великий столик, коли люди почнуть з'являтися.
Лілі засяяла.
— Чудово. Так. — вона повертається до своїх друзів і махає рукою. — Скоро побачимося.
Вони йдуть пліч-о-пліч. Волосся Лілі зібране в пучок, кілька пасм лоскочуть її обличчя кожного разу, коли дує вітер. Вона кутається в джемпер, який виглядає досить м'яким, щоб в нього можна було загорнути немовля. Джеймс думає про Реґулуса і його зелений джемпер. Він темний, не яскраво-зелений. Реґулус завжди одягається в темні кольори, і Джеймс вважає, що це чудово, бо вони підкреслюють його очі. Крім того, Реґулус досить блідий, тому темні кольори йому більше пасують. Джеймс ніколи в житті не думав так багато про вибір одягу, але коли справа доходить до Реґулуса, він виявляє, що у нього з'являється безліч нових ідей. Це захоплює.
Він штовхає двері до пабу і махає Лілі, щоб вона зайшла. Вона, посміхаючись, пролітає повз нього, щоб привітатись з Розмертою. Вони сідають за барний столик і замовляють два маслопива, а потім прослизають всередину, щоб сісти віч-на-віч.
Паб ще не дуже заповнений, тож рівень шуму можна витримати. Чути гомін розмов, дзенькіт келихів, які подають або забирають, і час від часу стукіт табурета об дерев'яну підлогу. Великий камін біля дальньої стіни час від часу тріщить, відкидаючи тепле помаранчеве сяйво на відвідувачів і порожні столики. Запах палаючих дров змішується з виразним запахом пива.
— То ти навчився складати кубик Рубіка? — запитує його Лілі.
Джеймс робить ковток свого маслопива і посміхається їй у відповідь.
— Навчився!
Він так пишається собою, адже це було нелегко. Він ніби й хоче похвалитися їй тим, що навчився складати його на даху в темряві, але не може. Ці моменти дорогоцінні для нього, і він не хоче ділитися ними ні з ким іншим. Дах соварні став для них своєрідним святилищем. Джеймс впевнений, що якби він спробував поговорити з Реґулусом в іншому місці, його зустріли б кінцем палички й погрожували випотрошити.
— Розкажеш мені, звідки ти про них дізнався?
Він хитає головою, все ще посміхаючись.
— Ні, не думаю, що розповім.
Лілі хихикає. Робить ковток. На мить вона виглядає задумливою, ніби зважує якісь варіанти в голові. Джеймс чекає. Він нікуди не поспішає і радий дозволити їй вести розмову, бо все, про що Джеймс хоче говорити, — це Реґулус, а він не може, тож безпечніше, щоб йому не дозволяли вести розмову.
— Ти не дуже добре вмієш приховувати речі, Джеймсе. Моя здогадка? Це та твоя закоханість, якої ти хотів позбутися. Чи не так?
Джеймс зітхає, кладе руки на стіл і урочисто дивиться на Лілі.
— Лілі, я так вражаюче провалився в спробі позбутися її, що ти навіть не уявляєш.
Все нормально, думає він. Адже він уже казав їй, що закохався і хотів цього позбутися, тож насправді в цьому немає нічого нового. І це допомагає йому зменшити надокучливе бажання поділитися з кимось. Дає йому відчуття, що він розповідає комусь, але насправді не розповідає.
Її очі розширюються, і вона теж нахиляється вперед.
— Але ти казав, що не подобаєшся цій людині? Це змінилося?
— Я не впевнений, — чесно відповідає їй Джеймс. Ми... хм... тусуємося. Але це все дуже платонічно. Я не можу сказати, чи подобаюся я цій людині. Іноді мені здається, що так, але я не впевнений.
— Ти фліртуєш з цією людиною? — м'яко запитує його Лілі. Вона тримає своє маслопиво, ніби боїться, що воно втече, кісточки пальців трохи блідіші, ніж решта руки.
— Я намагаюся, але не думаю, що в мене добре виходить, — сміється Джеймс. — Нічого страшного. Мені подобається проводити з час з цією людиною. Ми просто балакаємо про всяку всячину і збираємо кубики Рубіка. Це мило.
Лілі схиляє голову набік, трохи хмуриться, нахмуривши чоло.
— Але хіба ти не хочеш більшого?
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, я думаю, якби я була на твоєму місці, я б хотіла більшого. Всього цього. Поцілунків і дотиків, розумієш? — Лілі зараз запекло червоніє, і Джеймс думає, що це чарівно.
Він посміхається їй.
— Так. Тобто, я хочу цього. Я просто не знаю, чи він цього хоче.
Джеймс розуміє, що обмовився, як тільки промовив це, але не може взяти свої слова назад. Чорт. Лілі, вочевидь, зараз збере частинки пазла, бо, очевидно, єдиний «він» у всьому Гоґвортсі — Реґулус Блек. Джеймс намагається змусити себе дихати.
— Я... я маю на увазі, це не...
— Не панікуй, — каже Лілі, простягаючи йому руку. Вона бере її й злегка стискає. — Я вже знала, що це хлопець. Я нікому не казала і не збираюся. Це твоя справа. Ти можеш мені довіряти, Джеймсе.
Рот Джеймса розтуляється. Він робить ковток, змушуючи своє серце заспокоїтися й стати на місце. Він киває, робить ще один вдих.
— Як ти зрозуміла?
— Ти сказав «він» ще тоді у бібліотеці, — знизує плечима Лілі. Її рука все ще ніжно накриває його, і Джеймсу подобається її тепло. Воно допомагає йому залишатися на землі, бо, чесно кажучи? На мить перед його очима промайнуло його життя.
— Я нікому не розповідав, — шепоче Джеймс. — Не тому, що... мені не соромно. Але я не знаю, чи він... Я навіть не знаю, чи йому подобаються хлопці.
Брови Лілі злітають вгору.
— А. Розумію. — Вона на мить жує нижню губу. — Чому б тобі просто не запитати його?
Щось є в Лілі. У тому, як пом'якшується її обличчя, коли вона дивиться на Джеймса. Її рот майже постійно розпливається в ніжній посмішці. Світло пабу, що падає на її волосся, яскраве, мов вогонь. Лілі змушує його відчувати себе в безпеці. Ніби з ним буде все гаразд, незважаючи ні на що. Ніби він не мусить мати відповіді на все.
Тож Джеймс зізнається в цьому. Страх, який він носив у собі.
— А якщо він скаже «ні»?
І це так просто, чи не так? Джеймс не може запитати Реґулуса, бо якщо він це зробить, то не зможе вдавати, що робить це лише заради Сіріуса. Що, будьмо чесними, Джеймс знав від самого початку. Просто легше казати собі, що він хоче лише звести братів разом. Відкинути свої власні плани на задній план і вдавати, що нічого не відбувається.
Якщо Джеймс запитає Реґулуса, а Реґулус скаже «ні», Джеймс не знає, чи вистачить йому духу продовжувати спілкуватися з ним. Буде надто боляче знати, що він ніколи не зможе доторкнутися до нього. А якщо він скаже «так»? Якщо Реґулус погодиться, Джеймс буде приречений. Безповоротно. Він не знатиме спокою, поки Реґулус не дасть йому шанс.
— Краще знати, Джеймсе, — каже йому Лілі. — Завжди краще знати.
Її голос звучить сумно, і це змушує Джеймса підняти очі та по-справжньому, подивитися на Лілі. Її губи напружені. Вона добре це приховує, але Джеймс дивиться, і він може сказати, що щось не так.
— З тобою все гаразд, Лілі? — запитує Джеймс.
І Лілі відсахнулася, майже силоміць висмикуючи свою руку назад. Це така різка зміна порівняно з тим, що було хвилину тому, що Джеймса аж пересмикнуло.
— Зі мною все гаразд, Джеймсе. А чому ні?
Джеймс розгублений. Він абсолютно розгублений. Якимось чином він образив Лілі, але не має жодного уявлення про те, що він зробив.
— Вибач? Я просто... я не знаю. У тебе був такий сумний голос. Не хотів тебе засмучувати. Що б це не було, ти можеш мені розповісти, — каже Джеймс, намагаючись з усіх сил виправити те, що він зламав. — Ти була такою доброю до мене і так мені допомогла. Якщо я можу, я хотів би зробити те саме у відповідь.
Лілі хитає головою, зітхає. На мить заплющує очі, а коли розплющує, знову нахиляється вперед.
— Все гаразд, Джеймсе. Але дякую тобі.
Після цього їхня розмова стає трохи скутою. Лілі більше не запитує і не коментує таємничу закоханість Джеймса, і Джеймс теж не згадує про неї. Вони обговорюють своє завдання з Замовлянь, і вони відчувають полегшення, коли заходять Марлен, Мері та Доркас і приєднуються до них біля столу.
Сіріус і Ремус приєднуються до них за кілька хвилин, Сіріус потирає руки, скаржачись на вітер. Ремус закочує очі, знімає шарф і закутує ним Сіріуса. Вони сідають поруч із Лілі, а Мері, Доркас і Марлен поруч із Джеймсом.
Розмерта кружляє над їхнім столом, озирається і клацає язиком.
— Ти виглядаєш трохи змерзлим, любий, — каже вона до Сіріуса. — Глінтвейн?
— Ти знаєш шлях до серця чоловіка, Розі, — каже Сіріус, сяючи до неї.
Розмерта мало не непритомніє. Ремус знову закочує очі.
— Маслопиво, — каже він. — Будь ласка. — І по його голосу Джеймсу стає зрозуміло, що він спочатку не планував додавати останнє.
Джеймс хоче сміятися, бо Ремус ревнує Сіріуса до Розмерти — це справді смішно. Він точно знає, що Сіріус фліртує з нею лише тому, що вона дозволяла йому пити алкоголь ще задовго до того, як він став достатньо дорослим, щоб робити це легально. І все ж. Джеймс припускає, що його б теж дратувало, якби Реґулус ходив і підморгував власникам пабів.
Він просить глінтвейн, як Сіріус, бо ніколи його не пив і йому цікаво спробувати, а потім крадькома оглядає паб, поки дівчата роблять замовлення. Він помічає Кравча та Розьє біля барної стійки, але Реґулуса з ними немає. Наскільки Джеймс може судити, Пандори також немає, тож вони можуть бути десь в іншому місці. Це всі друзі Реґулуса, думає Джеймс. Він вже деякий час спостерігає за його ім'ям на карті, і щоразу, коли Реґулус з іншими людьми, це один з цих чотирьох, або будь-яка їхня комбінація.
— Я не знала, що у Трьох мітлах є обслуговування столів, — коментує Доркас, коли Розмерта йде геть.
Марлен пирхає.
— Його й немає. Можеш подякувати цій абсолютній шльондрі. — Вона нахиляє голову в бік Сіріуса й салютує йому.
Доркас з жахом дивиться на Марлен, але Сіріус лише хихикає.
— Облиш, МакКіннон. Не моя вина, що Розмерті не подобаються дівчата.
Марлен надулася.
— Не сунь мені в обличчя мою невдачу.
— Я засуну...
Ремус ляскає долонею по роті Сіріуса.
— Ні, — каже Ремус. — Ти не будеш поводитися непристойно перед ввічливою компанією.
Сіріус ворушить бровами, а тоді облизує долоню Ремуса. Джеймс впевнений у цьому, бо це Сіріус, і в них один мозок на двох. Це саме те, що зробив би Джеймс.
Шокуюче, а може, й не дуже, але Ремус не прибирає руки. Сіріус нахмурюється, і тепер Джеймс бачить, що він дується під рукою Ремуса.
Доркас спостерігає з широко розплющеними очима, злегка відкривши рота. Лілі хитає головою, але її розважають ці витівки.
Мері закочує очі.
— Чесно кажучи, вам обом, — каже вона, тицяючи пальцем на Ремуса, а потім на Сіріуса. — Вам потрібна допомога професіонала.
Ремус відпускає Сіріуса, який одразу ж насуплюється на нього, і це так нагадує Джеймсу Реґулуса, що на мить йому стає трохи погано. Ремус витирає руку об джинси Сіріуса.
— Це не круто, Ремусе, — каже Сіріус. — Ти виставляєш мене на посміховисько перед дівчатами.
— Тобі не потрібна моя допомога для цього, — відказує Ремус.
Сіріус притискає руки до грудей, імітуючи біль, голосно задихаючись.
— Ауч!
Доркас хихикає, і вони обоє дивляться на неї.
— Вибачте, — каже Доркас, все ще сміючись. Марлен спостерігає за нею, і в її очах, обведених чорною підводкою, мерехтить щось таке, чого Джеймс ніколи раніше не бачив у неї. Йому це подобається. Він щасливий за неї.
Доркас усе ще сміється. Сіріус пихтить, ніби ображений, хоча Джеймс знає, що це не так. Ремус червоніє.
— О, плащ Салазара на жердині, — каже Доркас, витираючи сльозу зі щоки. — Я просто не очікувала цього.
— Чого саме? — запитує Мері, щиро цікавлячись.
— Плащ Салазара на жердині? — Лілі бурмоче собі під ніс. — Ніколи не чула цього раніше.
— Драматизму? Люпина, який ніжно ставить на місце Блека? Це смішно, — каже Доркас, трохи соромлячись своєї реакції.
— Я не драматизую, — каже Сіріус, ставлячи лікті на стіл. Шарф Ремуса виглядає трохи безглуздо на фоні решти Сіріусового вбрання, але він не збирається звертати увагу на це.
Марлен сміється.
— Так, це так.
— Так, це точно, — додає Лілі. І Мері теж.
— Джеймсе! — каже Сіріус.
— Найменш драматична людина, яку я коли-небудь зустрічав, — без вагань каже Джеймс. Ідеальним тоном. Його голос не тремтів. Анітрохи.
За столом лунає хор «та ну!», але Сіріус відкидається на спинку крісла, наче йому байдуже, і посміхається.
— Думка Джеймса — єдина, яка має значення, — каже він недбало. — Отже, розмову закінчено.
Доркас дивиться на Марлен.
— Вони завжди такі?
Марлен хитає головою.
— Ні. Зазвичай вони гірші.
— До цього звикаєш, — каже Ремус з виглядом людини, яка роками страждає від тортур.
Лілі торкається плеча Сіріуса.
— Вибач, одну секунду, — каже вона. І, на подив Джеймса, Сіріус, здається, точно знає, що має на увазі Лілі, бо той нахиляється вперед, щоб Лілі могла легенько ляснути Ремуса по голові. — Навіть не прикидайся, що ти не гірший за них обох разом узятих.
Джеймс відкриває рота, дивлячись на Лілі із захопленим шоком. Сіріус сідає, закидає голову назад і сміється. Голосно, і це один з найулюбленіших звуків Джеймса у світі. Судячи з виразу обличчя Ремуса, той поділяє його почуття.
Коли Сіріус заспокоюється, він повертається до Лілі й дає їй п'ять.
— Так тримати! Ось про що я говорю.
— Я не зробив нічого такого, щоб заслужити такий напад на свою персону, — скаржиться Ремус, хоча теж посміхається.
Приходить Розмерта з їхніми напоями, і вони розмовляють, сміються і жартують до кінця дня в пабі. Джеймс час від часу ставить собі питання, що було б, якби Реґулус міг бути з ними, як Доркас з Марлен. Він знає, що цього ніколи не станеться, тому що Реґулус не схожий на людину, якій подобається сидіти за переповненим столом. Але це приємна думка. Вона зігріває серце Джеймса і змушує його посміхатися у свою кружку.
Можливо, одного дня, думає він.
У них буде весь час у світі.
Одного дня.
Notes:
Примітки авторки:
Спостерігаємо за моментами на даху, тому що я вірю в те, що люди починають пізнавати один одного трохи раніше, ніж вони дійсно відкриваються... але це означає, що перший поцілунок наближається :)
Примітки перекладачки:
*фр. Гімн коханню
Chapter 15: Істерика через ревнощі
Summary:
Перший поцілунок
Notes:
Примітки авторки:
Привіт, привіт!
Це зайняло 100 тисяч слів, але перший поцілунок з'явився на світ. Наші улюблені закохані ідіоти наближаються до мети <3Попередження для цього розділу:
Внутрішня гомофобія
Куріння
Вживання алкоголю неповнолітніми
Дрібне насильство
Згадки про насильство та кровотечі в минулому (інцидент зі Снейпом) Згадки про жорстоке поводження з дітьми в минулому
Я думаю, що це все!
(See the end of the chapter for more notes.)
Chapter Text
Інтермедія: POV Сіріуса
Сіріус трохи напідпитку, але він щасливий. Він спирається на Ремуса, який обіймає його за плечі, коли вони повертаються до замку. Це був гарний день. Один з тих, коли Сіріус згадує, що в його житті є хороші люди. Люди, які вміють сміятися, сприймати жарти й навіть не витягають чарівні палички під час сварки, погрожуючи розчленуванням.
У Сіріуса в кишені цигарки, поруч з ним його найкращий друг, а перед ними йдуть усі, хто йому подобається. Джеймс іде в самому початку групи — він ніби поспішає повернутися назад, чого Сіріус не розуміє. Чому Джеймс так поспішає, коли все, що має значення, знаходиться прямо тут?
Він дістає з кишені пачку цигарок і дістає одну, а потім пропонує її Ремусові. Той теж бере одну. Сіріус прикурює спочатку свою, а потім Ремусову і дивиться, як танцює полум'я в його очах.
Ремус красивий.
Сіріус до біса збентежений через це.
Він пам'ятає інцидент з Соплівіусом лише крізь якийсь туман. Було дуже боляче, але фізичний біль не має влади над Сіріусом, тож він був майже в порядку. Аж поки не стало погано. Він відчув слабкість, запаморочення. Перед очима з'явилися темні плями. Сіріус опинився на підлозі, чомусь тримаючись за Ремуса. А тоді йому стало холодно. Дуже холодно.
Сіріусу здавалося, що в коридорі з'явилася смерть і шукає його. Холод проникав у кістковий мозок, поширюючись по тілу так швидко, що Сіріус зрозумів, що йому кінець. Він помре.
Він помре на руках у Ремуса, бо Ремус все ще намагався його врятувати. Він був такий засмучений, несамовито вимовляючи цілюще закляття за закляттям, і Сіріус хотів сказати йому, що все гаразд. Що він знає, що Ремус робить усе, що може, і Сіріус його не звинувачує.
Ремус дивився на нього своїми широко розплющеними бурштиновими очима і був до біса наляканий. І Сіріуса переповнило відчуття втрати, таке сильне, що він на мить забув, що боїться смерті.
І в ту мить, коли Сіріус усвідомив Ремуса, його страх та біль, все, про що Сіріус міг думати, було: « Він не знає. Я не сказав йому».
Він шкодував. Так багато жалю, що він був у кожній краплині крові, яка витікала з понівеченого тіла Сіріуса. Сіріус усвідомлював, що не побачить світла наступного дня, і ще більше його обтяжувало те, що він ніколи не казав Ремусові, який він гарний.
Сіріус подивився вбік, на свого друга. Той іде до замку, закинувши руку йому на плечі, в завеликому для нього джемпері, з блиском в очах, бо врешті-решт Ремус теж випив глінтвейну.
Красивий.
Він навіть не підозрює про це. Просто. Ремус є . Він класний, і розумний, і іноді трохи злий, але це нормально, тому що він набагато розумніший за всіх інших, і йому дозволено дратуватися. Він гарний, сексуальний і зухвалий, і поводиться так, ніби навіть не усвідомлює цього. Це трохи бентежить Сіріуса, якщо бути чесним.
Сіріус не знає, що все це означає. Або знає, але не може. Не може. Це ж не він, так? Сіріус не відчуває цього до Ремуса, бо Ремус — його друг.
І все ж у Сіріуса ніколи не виникало бажання притиснути свої губи до губ Джеймса. Він ніколи не думав, що станеться, якщо він вкусить місце під лінією щелепи Джеймса. Він ніколи не ловив себе на тому, що витріщається на тіло Джеймса, або що йому перехоплює подих від форми його рук.
Усе це траплялося з ним, коли мова йшла про Ремуса. Але ж це лише нав'язливі думки, так? Це нормально мати дивні бажання. Цікавитися речами, яких, як ти знаєш, насправді не хочеш. Бо він не хоче.
Але Сіріус ледь не загинув, і тоді він жалкував. Що б це означало?
Це не може нічого означати. Не для нього.
Чесно кажучи, Сіріус думає, що вже дуже давно ні з ким не спав. Він молодий хлопець, і він любить секс, і він не мав його цілу вічність. Це має наслідки, а він нічого не робить. Звичайно, це нормально, що він невдоволений і тому його мозок чіпляється за першу-ліпшу людину.
Бо Сіріус чудово знає, що Ремусові подобаються хлопці. Це нормально. Сіріус не засуджує, і він зробить боляче будь-кому, хто посміє це робити. Просто знання того, що Ремусові подобаються хлопці, змушує Сіріуса трохи нервувати, в тому сенсі, що... ну. Сіріус замислився, чи дивився на нього Ремус коли-небудь так. А він дивився? Чи вважає він Сіріуса привабливим? Він сподівається, що так. Він дуже вродливий, він це знає. Ремус мусить з цим погодитися, так? Але Сіріус ніколи не питав.
Та й взагалі. Сіріус думає, що оскільки Ремусові подобаються хлопці, його мозок вирішив зациклитися на ньому, бо він невдоволений. Але це... лише теоретично. Бо Ремусу подобаються хлопці, а Сіріус — хлопець. Враховуючи, наскільки він був невдоволений останнім часом, не дивно , що його мозок вирішив, що Ремус — це можлива віддушина. Хоча це не так, не зовсім так, але саме тому нав'язливі думки і є нав'язливими, чи не так?
І хто може його звинувачувати?
Сіріус знову скоса поглядає на Ремуса. Він нічого не може з собою вдіяти. Ремус не помічає, бо задоволено курить, ідучи поруч. Зараз темно, і Сіріус каже собі, що саме тому він може витріщатися. Ніхто не бачить. Ніхто його не спіймає. Навіть Ремус.
Ремус такий вродливий — це має бути незаконно.
Сіріус не повинен цього помічати. Але він помічає. Хоча не повинен. Йому треба зупинитися. Йому треба знайти віддушину. Справжню. Когось, з ким можна трохи розважитись.
— Ти в порядку? — запитує Ремус, викидаючи недопалок.
Сіріус киває, докурюючи свій.
— Абсолютно.
Ремус усміхається. Його шарф досі обмотаний навколо шиї Сіріуса, і він так приємно пахне. Шоколадом і пергаментом. І Сіріус сподівається, що Ремус не попросить його повернути, щоб він міг залишити його собі на деякий час.
— Марлен і Доркас мають гарний вигляд разом, — каже Ремус, дивлячись уперед. Дівчата йдуть, тримаючись за руки, по боках від них — Мері та Лілі. Мері трохи схожа на охоронця на службі, який весь час перевіряє їхнє оточення на випадок, якщо вони зіткнуться з людьми.
Лілі, однак, дивиться на потилицю Джеймса, який йде попереду них з Пітером.
Олів залишилася в Гоґсміді трохи довше, щоб наздогнати своїх друзів.
— Руденька ще не сказала йому, чи не так? — цікавиться Сіріус.
Йому не треба уточнювати. Ремус одразу розуміє, що він має на увазі.
— Ні. Гадаю, вона сподівається, що Джеймс сам здогадається.
Сіріус хихикає.
— Не може бути. Золоторіг не настільки спостережливий, — він проводить рукою по волоссю, усміхається, — Може, скажемо йому?
Ремус хитає головою.
— Лілі змусила мене пообіцяти, що я нічого не скажу. Вона думає, що більше не подобається Джеймсу.
Сіріус зітхає, дивиться вперед і знаходить потилицю Джеймса.
— Ну, уже занадто пізно, чи не так? Вона відшивала його мільйон разів. Треба було краще думати.
Ремус пирхає, а Сіріус посміхається другові.
— Джеймс тоді був нестерпним.
— Наклеп! — Сіріус одразу ж каже, виглядаючи обуреним, — Я цього не потерплю.
— Ти упереджений.
— Як і ти, — відказує Сіріус. — Ти дружиш з Руденькою, і це не дає тобі оцінити об’єктивно.
— А ще я дружу з Джеймсом, — каже Ремус.
— Ну, так, — відказує Сіріус. — П'ятий курс був ганебним для всіх.
Він не хоче про це думати, дякую. Це був найгірший рік у його житті. Якби Сіріус міг повернутися назад, він би все зробив інакше. Але він не може, і йому доводиться жити з усвідомленням того, що він зрадив одного зі своїх найближчих друзів. Не те, чим він пишається.
— Хочеш попрактикуватися в патронусах у гуртожитку? — запитує його Ремус, швидко змінюючи тему. Сіріус вдячний за це.
— Так, — каже він. — Давай.
Сіріус любить практикуватися в патронусах, бо це змушує його думати про хороші часи. Щасливі часи. І спостерігати за фізичним проявом цих добрих спогадів — одне з найкращих відчуттів у житті. Це доказ для нього, що він не весь гнилий. Усередині нього є хороші частини, і якщо він зосередиться на них, то зможе їх виростити.
У темряви є зуби, і вона хоче вкусити, але Сіріус дає відсіч. Вдень і вночі. Він бореться. І коли він вимовляє Експекто патронум, він думає про своїх друзів і про найкращі часи, які вони провели разом. І світло ллється з нього, наче з зірки, на честь якої він був названий.
####
Реґулус у глухому куті.
Наскільки він може судити, немає жодних записів про те, що сталося, коли Тома Редла нагородили за особливі заслуги перед школою. Це має такий вигляд, ніби хтось хотів замести все це під килим. З одного боку, це робить Реґулуса ще більш допитливим. З іншого боку, він до біса розчарований, бо провів більшу частину суботи в бібліотеці й не виявив буквально нічого.
Він ще не говорив зі Слизорогом, тому що той дратує його і все ще говорить про Велику Британську Пивоварню, але Реґулусу доведеться це зробити. Тому що він не робить ніякого прогресу й не може більше гаяти часу.
Він голодний, роздратований і втомлений, коли повертається до свого гуртожитку, щоб викласти книжки перед тим, як піти на вечерю. Єдине, що радує — те, що сьогодні ввечері Джеймс знову буде на даху, і він сподівається, що з новими сигаретами.
Реґулус приймає душ і одягається, коли Барті, Еван і Доркас повертаються з Гоґсміду.
— Привіт, Редже! — вітається Барті, занадто голосно і весело.
Барті напідпитку, і Реґулус здогадується, чим вони займалися цілий день — пиячили в Трьох мітлах. Розмерта, власниця пабу, не може встояти перед вродливим обличчям, тож Барті вдасться уникнути покарання навіть за вбивство. Він розпиває там алкоголь ще з минулого року.
Реґулус закочує очі.
— Еване, він тепер твоя проблема. Розберися з ним.
Еван хихикає, але обережно тягне Барті до їхньої частини кімнати.
— Ні, зачекай! — Барті протестує. — Редже, Доркас має розповісти тобі про своє побачення. Вона не могла замовкнути про Марлеееееен! — проспівав Барті.
Доркас зітхає і допомагає Евану відтягнути Барті до ліжка. Еван починає допомагати Барті роздягатися, що виглядає зовсім не так сексуально, як мало б бути, адже Барті здебільшого просто... сидить. Мляво.
— Ну що? — запитує Реґулус у Доркас.
Вона сяє.
— Це було так чудово! — Доркас кружляє посеред кімнати. — Мері пішла з нами по магазинах, але вона здебільшого трималася осторонь, якщо поблизу не було людей, тож це було схоже на побачення. А потім ми пішли до пабу з друзями Марлен.
Доркас робить паузу, хмуриться. Реґулус чекає. Він хоче це почути, бо друзі Марлен — ґрифіндорці. Джеймс теж ґрифіндорець. Існує ймовірність, що Джеймс був там, і Реґулус хоче про це знати.
Він так сильно хоче. Реґулус більше не може навіть прикидатися, що це не так, бо більша частина його мозку зараз присвячена думкам про Джеймса. Коли він не одержимий своєю помстою, Джеймс — це все, про що він думає. Постійно. Прекрасно.
Соромно також.. Але ніхто не може прочитати думки Реґулуса, тож нічого страшного. Він звик розчаровувати себе, тож цей новий рівень жалюгідності не викликає тривоги. Допоки ніхто не помітить, з ним усе гаразд.
Реґулусу потрібна допомога. Він знає. Він не... він ненормальний. Він це усвідомлює. У нього на душі є шрами та клітка з кісток, що охороняє мертве, застигле серце, яке більше ніколи не буде битися. А ще, він — підліток, який під впливом гормонів страшенно закоханий у капітана спортивної команди. Так, кліше.
Тож так. Реґулусу потрібна допомога. Він не зацікавлений в її отриманні, тому що Джеймс у його голові кохає його, і це приємно. Отже, він не зупиниться. На його думку, марення — це фантастичне місце.
— Твій брат був там, — каже замість нього Доркас. Реґулус мало не стогне вголос. Люди повинні припинити носитися навколо нього, мов курка з яйцем, коли мова заходить про Сіріуса. Реґулус знає, що Сіріус існує. Вони ненавидять один одного, і це нормально. Він не хоче про це говорити.
— Захоплююче, — каже Реґулус.
Доркас знизує плечима.
— Він кумедний. А вони з Поттером лякають, присягаюся.
Еван озирається через плече.
— Лякають?
— Вони ніби читають думки один одного? — каже Доркас. — Це дивно, але так чарівно? За цим було цікаво спостерігати.
— Гей, Доркас! — каже Барті, з'являючись з-за спини Евана напіводягненим. — Ти можеш підтвердити, що Поттер нарешті запросив руду на побачення?
В Реґулуса холоне серце. Що?
— Я так думаю? — обережно каже Доркас. — Я не знаю, що там відбувається. Мері, здається, думає, що між ними все вирішено, бо Лілі подобається Поттер, і вони призначили на сьогодні якесь побачення. Але Марлен сказала мені, що вона не впевнена, що вона подобається Поттеру.
— Ну, вони трималися за руки в пабі, — каже Барті. — Я це бачив. Еван бачив.
Реґулус не може дихати.
— Трималися за руки? — запитує Доркас, роззявивши рота. — Ти впевнений?
Груди Реґулуса ніби стискалися.
— Більше було схоже на те, що вони говорили про щось серйозне, — каже Еван, знизуючи плечима.
— Вона кидала на нього доволі багатозначні погляди і вони трималися за руки через стіл, — наполягає Барті.
Кістки, мороз і сталактити. Лід тріщить, ламається, розсікаючи нутрощі Реґулуса і проливаючи кров. Багряні ріки розливаються й омивають його порожнє серце, забираючи все, що змушувало Реґулуса коли-небудь хотіти усміхатися.
— Ти впевнений? — Доркас запитує Барті та Евана, зосереджено та цілеспрямовано, наче відповідь має значення.
— Так, — каже Барті.
— Напевно? Не знаю, кому взагалі на це не байдуже? — додає Еван.
Реґулусу. Реґулусу не байдуже. Йому не байдуже так сильно, що його ось-ось знудить. Джеймс з кимось зустрічається. З кимось, хто не є Реґулусом. З дівчиною. Що, начебто, справедливо. Але й ні. Нечесно. А як же ті польоти на мітлі? А обіцянка політати, коли випаде сніг? А як щодо коротких поглядів, або той раз, коли Джеймс підморгнув йому? А як же те, як Джеймс затамував подих, коли Реґулус торкнувся його, або як він поклав підборіддя йому на плече, коли вони летіли?
Джеймс казав, що у нього гарні очі, а тепер він дивиться на дівчину .
Реґулус хоче кричати. Звук підповзає до горла, наче шок, біль і лють мають ноги та пробираються вгору, щоб виплеснутися з його рота. Він задихається від усього цього, тоне.
Але Реґулус не може. Не зараз. Він стискає щелепу, так сильно скрегоче зубами, що не здивувався б, якби з них пішов пил.
Йому потрібно піти, побути на самоті. От тільки він не може поворухнутися.
— Редже? — голос Доркас звучить стривожено, тож Реґулус змушує себе подивитися на неї. — Трясця, — каже Доркас. А потім, так тихо, що Реґулус скоріше читає по її губах, ніж чує: — Мені шкода.
Ні.
Ні.
— Я йду на вечерю, — каже Реґулус і вибігає з їхньої кімнати, не звертаючи уваги на те, що Доркас кличе його на ім'я.
Реґулус не йде на вечерю. Очевидно. Йому здається, що він більше ніколи не зможе їсти. Його шлунок — це бурхливий шторм речей, яких він не може назвати, які змішуються разом і змушують його відчувати слабкість.
На дах він теж не йде. Він більше ніколи не піде на той клятий дах. Він не хоче більше бачити Джеймса. Це тому, що вони тільки зблизилися, чи не так? Це відбувалося. Ночі на проліт на тому даху. Розмовляли. Відкривалися. Реґулус сказав йому свою улюблену пісню, заради Мерліна. І заради чого? Це все було даремно. Даремно. Злий жарт всесвіту.
Реґулус, чесно кажучи, просто хоче щось розбити. У нього болить у грудях, що абсурдно, бо груди застигли, порожні, лише біль і кістки, і більше нічого.
Але...
Йому болить .
Реґулусу потрібно, щоб боліти перестало. Він зробить усе, щоб зупинити це, бо холод безпечніший. Він знайомий. Це те, що дозволяє йому ясно мислити й зосередитися на тому, що потрібно зробити.
Тож Реґулус вирішує піти до класу, у якому зазвичай тренується. Він знаходиться в кутку замку, захований за кількома шафами з мітлами. Судячи з пилу, що вкриває коридор, сюди ніхто не заходить, не кажучи вже про те, щоб користуватися мітлами. Він агресивно штовхає двері, тому що йому потрібно, щоб цей біль покинув його, і йому здається, що перенаправлення його на інше лайно допоможе.
Темна магія висить у повітрі, спіймана і сконцентрована після багатьох тренувань. Тут немає вікон, тому вона не може витекти. У цій кімнаті немає полегшення. Ні прощення. Ні пощади. Це душить Реґулуса, обволікає його горло, наче гіркий бруд. Це нагадує йому дім. Затінений, похмурий. Гнітючий і моторошний.
Він зриває з себе мантію і закочує рукави сорочки. І починає. Реґулус кружляє класом, кидаючи прокляття за прокляттям. Він робить мішені з викинутих меблів, перетворюючи їх на манекени, що мають форму людей. Це гротескно, бо Реґулус не витратив багато часу на те, щоб зробити це як слід — йому було байдуже — тому пропорції не дуже вдалі, і деякі з них виглядають менш гуманоїдними, ніж інші. Моторошна колекція силуетів спостерігає, як він знищує їх один за одним.
У цьому божевіллі немає жодного сенсу. Реґулус розлючений, і він дозволяє гніву поглинути себе. Він не повинен був відступати від своїх переконань з самого початку. Він повинен був триматися своєї обіцянки, даної собі в темряві ночі, коли він дивився, як Сіріус самотужки тягне своє розбите тіло геть.
Реґулус хоче помститися. Це його рушій, його мотивація. Те, що тримає його тут зосередженим і готовим. Єдина мета, яка змушує його рухатися навіть у ті дні, коли було б легше залишатися на місці.
Реґулус дозволяє гострому болю та гніву пронизати себе зсередини. Це знайоме відчуття. Він вже добре його знає. Крижаний, непереборний холод. Мороз. Кістки, клітка і мертва річ всередині, яка не повинна нічого відчувати, але чомусь відчуває. Неприйнятно. Жалюгідно.
Реґулус кружляє, що схоже на якийсь дивний танок. Його чарівна паличка рухається, випускаючи прокляття за прокляттям в манекени, які розриваються на шматки, або вибухають у полум'ї, або зморщуються і вмирають, мов рослини без води. Реґулус ненавидить Джеймса Поттера за те, що той зробив його таким. А він підживлює це. Відчуття приниження від усвідомлення того, що Реґулус думав, що те, що вони робили, було не тим, чим це було насправді.
Ненависть поширюється на кожен сантиметр того, ким він є. Йому не варто було сподіватися. Надія для слабких. Надія нікому не потрібна. Тому що у нього з'явилось трохи надії вперше в житті, і подивіться, до чого це його привело.
Він влаштовує істерику через ревнощі до Джеймса Довбаного Поттера.
Реґулус зупиняється, ледве дихаючи. Кожен м'яз кричить йому, що вже досить. У кімнаті більше немає манекенів. Він переміг їх усіх, але біль все ще там, дряпає шкаралупу його холодного серця і стискає його. Це дуже дивно, що мертва, застигла річ у клітці з кісток все ще може боліти.
Реґулус змахує паличкою і відновлює манекени. Вони ще більш гротескні, ніж раніше, тому що він розірвав їх на шматки. Він думає, що це поетично, як кімната відображає те, що всередині нього. Він — безладний хлопець у безладній кімнаті, оточеній темрявою і шрамами від магії, досить небезпечними, щоб змусити будь-якого чарівника завагатися.
Він відкидає плечі назад, відтягує сорочку від шкіри. Він спітнів, і тканина прилипла. Неважливо.
Він починає знову. Танок. Прокляття. Палаюча лють — це єдиний вихід, який він знає. Єдиний, який він собі дозволяє, бо що ще він може зробити? Він не може нікому розповісти. І він не може зламатися і заплакати. Не через це. Не через те, чого навіть не існувало.
— Реґул... О, чорт!
Реґулус зупиняється, повертається на голос, широко розплющивши очі. Він важко дихає, і його паличка піднята. Джеймс присідає біля дверей, а прямо над ним, там, де секунду тому були його груди, випалений слід від одного з проклять Реґулуса.
Це момент, коли Реґулус відчуває себе щасливим. Він відчуває... полегшення. Джеймс шукав його. І в цьому проблема. Ось чому Реґулус божеволіє. Тому що Джеймс Поттер не знає, що він з ним робить, або знає, але йому байдуже. У будь-якому випадку, це має припинитися. Він не може бути друзями з ним. Реґулус не хоче.
— Ти не маєш тут бути, — каже Реґулус.
Джеймс піднімає широко розплющені очі за окулярами. Він підводиться на ноги й дивиться на кімнату, на стан, в якому перебуває Реґулус.
— Ти не прийшов на дах, — каже Джеймс так, ніби це щось пояснює.
— Більше цього не робитиму, — відповідає Реґулус. — А тепер йди.
Він бачить, що Джеймс не повністю його слухає. Він здається розсіяним, хоча Реґулус не впевнений, що саме його відволікає. Джеймс теж виглядає трохи спантеличеним. Він дивиться на Реґулуса.
— З тобою все гаразд, Реґулусе?
І це… Реґулус відчуває, як по льоду поширюються тріщини. Чотири слова, наче чотири шипи, розколюють стіни, які він збудував, бо Джеймс запитує зі щирим занепокоєнням. Ідіот навіть не здогадується, що це все через нього. Це все його провина. Реґулус хоче сказати йому. Накричати на нього, щоб він розплющив свої кляті очі та побачив те, що знаходиться прямо перед ним , що він катує його, і Реґулус більше не може цього терпіти, але також і те, що думка про те, що він ніколи більше не розмовлятиме з Джеймсом, викликає у нього бажання залізти в яму і дозволити хробакам з'їсти його.
— Ти маєш піти, — каже Реґулус, міцно стискаючи свою паличку.
— Ні, — каже Джеймс. — Тебе явно щось засмутило. Дозволь мені допомогти.
— Мені не потрібна твоя допомога! — Реґулус огризається, піднімаючи паличку.
Джеймс підходить ближче. Реґулус не рухається. Не відступає. І Джеймс не зупиняється, доки кінчик палички не тицяє йому в груди. Він дивиться на Реґулуса карими очима, рішучими й лютими.
— Спробуймо, — каже Джеймс. — Мені не потрібно знати, що сталося, щоб допомогти тобі випустити це з тебе. Отже.
Джеймс дістає свою паличку і повертається, вказуючи на манекен навмання.
— Ми їх підірвемо чи як?
Реґулус витріщився на нього. Цей хлопець просто неймовірний. Він... чистий. Просто чистий. Довбане світло, тепло і добро. Реґулус не заслуговує нічого з цього, і все ж Джеймс тут, готовий пристати на те, що він робить, без жодної причини, окрім того, що він, здається, думає, що це те, що потрібно Реґулусу.
За інших обставин так би й було. Реґулус вважає, що вони могли б розважитися. Джеймс дуже вправний чарівник. Вони могли б навіть побитися на дуелі заради розваги. Трохи поранити один одного, щоб потім вилікувати. Розбитися на шматки, й зібрати назад ще краще.
От тільки Джеймс зустрічається з Лілі, довбаною, Еванс, що, мабуть, просто... має сенс, вважає Реґулус. І це те, на що Джеймс заслуговує, адже йому не треба ховатися, щоб бути поруч з Еванс. Він може торкатися її та цілувати.
— Негайно забирайся звідси, — промовляє Реґулус крізь зуби. Він не мав думати про те, що Джеймс цілує Еванс. Він справді не мав, але він це зробив, і тому Реґулус перебуває у стані чергової несамовитості.
Його тон має видати його, бо коли Джеймс обертається, щоб подивитися на нього, він трохи насторожується.
— Реґулусе, ти злий на мене ?
— Так, — випльовує Реґулус, бо це правда. Він не повинен. Він не має на це права. Проте він злий. — Тож йди геть і дай мені спокій.
На обличчі Джеймса з'являється вираз шоку, потім розгубленості, потім тривоги. Реґулуса вражає, що він може так чітко відображати стільки емоцій на своєму обличчі. Реґулус ніколи не зміг би, навіть якби спробував. А він й не старається.
— Що я зробив? — запитує Джеймс.
— Відвали, Поттере, — наполягає Реґулус.
Він відчуває, як втрачає контроль. Це все занадто. Ревнощі, біль. Джеймс тут, з ним, у цій кімнаті. Він повинен відчути темну магію. Мусить. Цього не можливо не відчути. А він навіть не спитав про це Реґулуса.
Джеймс вагається, потім, здається, приймає якесь рішення і знизує плечима.
— Ні.
— Ні?
— Ні, я не піду звідси, поки ти не скажеш мені, чому ти злишся на мене. — м'яз на щелепі Джеймса смикається, і він занадто сильно стискає паличку. — Це несправедливо, і я цього не дозволю.
Реґулусу потрібна мить, щоб зрозуміти, що Джеймс розлютився. І... що ж. У роті у Реґулуса пересохло.
Джеймс не закінчив.
— Востаннє, коли я тебе бачив, все було добре. А тепер ні, і я не можу зрозуміти, чому так сталося, тож ти мені розповіси, — каже Джеймс і дивиться на Реґулуса так, ніби кидає йому виклик. — Тож перестань бути до біса грубим і з'ясуймо це, як дорослі люди, чи ти виливаєш свою злобу на меблі, бо вони не можуть дати відсіч?
— О, ти не посмієш!
— Так, бляха-муха, дуже навіть посмію! — Джеймс огризається. Різко. Голосно.
Реґулус відчуває жар по всьому тілу, що є божевіллям, але також... гаразд. Розлючений Джеймс, мабуть, якось дивно впливає на нього.
— Чому ти злий на мене, Блеку?
— О, тепер я Блек, так?
Очі Джеймса спалахують.
— Та що з тобою, бляха, таке!?
І Реґулус ненавидить його так сильно, що не може думати, не може дихати, не може робити нічого, окрім як прийняти виклик. Він безпорадний, безнадійний. Він розгублений хлопчисько перед чоловіком, який йому подобається, і Салазар Слизерин допоможе йому, бо йому це знадобиться.
— Те, що ти тримаєшся за руки з Лілі Еванс — ось що зі мною! Ти й твоя тупа пика з'являєшся тут, ніби твоя дівчина не чекає на тебе в гуртожитку! Ось що зі мною таке!
Реґулус видихає — це все, що можна почути в тиші, яка настає після цього.
Джеймс кліпає. Ховає паличку в кишеню. Реґулус хоче, щоб земля розверзлася і поглинула його. Блискавку, щоб вразила його. Що завгодно, що забере його звідси, від Джеймса і наслідків того, що він щойно сказав.
— Я маю на сто відсотків роз'яснити це, — обережно каже Джеймс. — Не може бути ніякої плутанини. Отже.
— Йди, — каже Реґулус, дивлячись собі під ноги. Він достатньо принижений. Джеймс мав би проявити порядність і залишити його наодинці.
Але він цього не робить. Ні. Натомість раптом, несподівано, рука Джеймса торкається підборіддя Реґулуса і змушує його підняти обличчя вгору, і Реґулус відчуває, що зараз помре. Дякую. До побачення.
— Реґулусе, ти ревнуєш? Це те, що відбувається?
Реґулус щосили відштовхує Джеймса, схрестивши руки на грудях. Джеймс, заскочений зненацька, відступає назад.
— Давай, — каже Реґулус, майже гарчачи. — Посмійся з мене. Якраз, бляха, час.
— Реґулусе , — тихо відповідає Джеймс. Настільки тихо, що Реґулус змушений подивитися на нього. У нього немає вибору. Тому що йому завжди подобалося, коли Джеймс називає його ім'я, але цього разу? Джеймс звучить так, ніби він поклоняється, і це Реґулус на його вівтарі. Це, мабуть, найкраще, що Реґулус чув за все своє життя. Тож, звісно, він здається. Як він міг не цього не зробити?
Коли їхні очі зустрічаються, Джеймс відкриває рота і починає повністю, ретельно знищувати світ, як його розуміє Реґулус.
— Яким би гарячим ти не виглядав, коли тебе щось турбує, немає жодної причини ревнувати мене до Лілі чи до когось іншого, тому що немає жодної частини мого єства, яка б не була абсолютно і безглуздо одержима тобою, — щиро каже Джеймс.
Паличка Реґулуса з брязкотом падає на підлогу, а потім він робить крок уперед, і Джеймс теж, і тепер вони стоять близько, так близько, що їхні черевики торкаються один одного. Реґулус піднімає голову й дивиться на нього, і його мозок покидає його череп, бо Джеймс дивиться на його губи.
— Ти не зустрічаєшся з Лілі?
— Ні, — відповідає Джеймс. — Якщо хочеш знати, я купив їй випити, бо вона допомогла мені дістати кубик Рубіка, щоб я приніс його на дах і мав привід витріщатися на твої руки.
— Руки? — Реґулус починає говорити незв'язно.
— Так. Вони прекрасні, Реґулусе. Ти прекрасний. Красивий. Розумний, — каже Джеймс, а потім, м'якшим тоном, — Я думаю лише про тебе. Весь час. Лише про тебе.
— Ох.
— Я збираюсь тебе поцілувати, — оголошує Джеймс. Реґулус думає, що зараз він вилізе зі своєї шкіри. Але Джеймс не рухається. Чому Джеймс не рухається? Він сказав, що поцілує його, але не цілує. І Реґулус...
Ох.
— Так, — каже Реґулус.
Джеймс цілує його так, ніби уявляв собі це мільйон разів і точно знає, чого хоче. Його руки обхоплюють обличчя Реґулуса, і це має викликати у нього дискомфорт, проте це зовсім, зовсім не так. Він нахиляє обличчя Реґулуса вгору, щоб відрегулювати кут, а потім проводить кінчиком язика по нижній губі Реґулуса. Це довбане диво, що Реґулус не втрачає свідомість лише від одного цього руху. Він відкриває рот, впускає Джеймса всередину, і борода Мерліна, Барті був аматором. Джеймс... Джеймс всюди одночасно. Весь всесвіт Реґулуса звузився до того, що їхні язики торкаються, а губи ворушаться, і це?..
Ох, чорт.
Джеймс кусає Реґулуса за губу, і той видає найганебніший звук, який він коли-небудь видавав у своєму житті. Він відчуває, як горять його щоки, але він не хоче зупиняти це, що б це не було. А Джеймсу, мабуть, подобається звук, який видав Реґулус, тому що він цілує його тільки глибше, краще, сильніше.
Реґулус запускає одну руку у волосся Джеймса, і цього разу саме Джеймс стогне, а пальці Реґулуса стискаються сильніше. Тепер він розуміє. Звук. Раніше він помилявся. Це найкращий звук, який він чув за все своє життя, і все, чого він хоче, — це змусити Джеймса зробити це знову.
Джеймс розриває поцілунок, і Реґулус готується до неминучого жалю. Або чого б там не сказав Джеймс, щоб прикинутися, ніби нічого не сталося. І це нормально. Реґулус буде в порядку.
Але Джеймса не цікавлять слова. Джеймса не цікавить нічого, крім Реґулуса, у що Реґулус не може повірити та зрозуміти, але не ставить під сумнів, бо, о, Мерліне, бляха-муха.
Джеймс прокладає доріжку з м'яких поцілунків та укусів під лінією щелепи Реґулуса, поки його пальці заплутуються в кучерях на потилиці. Голова Реґулуса сама собою нахиляється вбік, але він змирився з цим, бо Джеймс атакує його шию, і Реґулусу залишається тільки триматися за життя і молитися, щоб ноги не підкосилися.
У якийсь момент Джеймс повертається до його губ — можливо, це була хвилина, можливо, ціле життя — Реґулус не впевнений. Реґулусу байдуже. Вони знову цілуються. А потім Реґулус вже сидить на столі, а Джеймс стоїть у нього між ніг, і вони все ще цілуються. Їхні руки бігають по плечах, волоссю, торсах. І язики, і зуби, і губи.
Реґулус помер і, всупереч усьому, потрапив на довбані небеса.
Джеймс раптово відсторонюється, його руки, які, як Реґулус тільки зараз усвідомлює, лежать на його стегнах, застигають.
— Нам треба зупинитися, — каже Джеймс. Він захеканий, задиханий, і Реґулус не погоджується. Категорично.
— Ні, не треба.
Джеймс сміється, знову бере його обличчя і нахиляє так, щоб він міг як слід на нього подивитися. — Нам треба, тому що я ледь не втратив самоконтроль. А ти заслуговуєш на краще.
— Насправді не заслуговую, — заперечує Реґулус.
— Я думаю, що заслуговуєш, — м'яко каже Джеймс, стаючи трохи далі.
Реґулус зітхає. Знизує плечима.
— Гаразд. Тобі ж гірше.
Джеймс посміхається.
— Справді?
Реґулус трохи відштовхує його назад, сповзає зі столу. Джеймс ловить його за талію і притягує до себе ближче. Вони знову цілуються, і Реґулус не може втриматися, щоб не посміхнутися Джеймсу в губи. Він це помічає, але Джеймс, здається, не заперечує.
Минуло ще одне життя, перш ніж вони розімкнули поцілунок по-справжньому, здебільшого тому, що їм потрібно дихати. Дурнуваті легені.
— Реґулусе, — каже Джеймс, притискаючи їхні лоби один до одного. — Я хотів зробити це відтоді, як побачив тебе в роздягальні для квідичу.
— Припини, — каже він.
Джеймс лише усміхається.
— Ти такий до біса гарний.
— Ти змушуєш мене почуватися незручно, — відповідає Реґулус, але він теж усміхається. Він нічого не може з собою вдіяти.
— Перепрошую?
— Ти ідіот, — каже Реґулус. І це правда. Вони стоять так якусь мить, з широко розплющеними очима і розпашілими щоками. Губи розпухли й дихання трохи прискорене.
Джеймс зітхає, потім відступає назад. Він опускає руки, і втрата контакту відчувається як відро крижаної води. Джеймс проводить рукою по обличчю, ляскає себе по губах.
— Гаразд, — каже він, змушуючи Реґулуса нервувати, чого йому зараз особливо не хочеться робити. — Мені треба... тобі це не сподобається. Але мені треба поговорити про це з Сіріусом.
— Ні, — одразу ж заперечив Реґулус. — Ти не можеж.
— Реґулус, він мій найкращий друг.
— Мені байдуже, навіть якщо він клятий Міністр Магії. Ти не можеш йому розповісти, — наполягає Реґулус.
Сіріус не повинен дізнатися. Не може, бо це найкраще, що коли-небудь траплялося з ним у житті, а Сіріус все зруйнує. Він забере Джеймса. Знову залишить Реґулуса на самоті в холоді. А він тепер знає, що таке тепло. Знає, як воно відчувається, бо воно скрізь у Джеймсі. Його губи, руки, волосся. Його шкіра зроблена з нього, і холод ніколи не турбував Реґулуса раніше. А тепер? Тепер Реґулус хоче тепла.
Сіріус не може цього в нього забрати. Тільки не знову.
Джеймс запускає обидві руки у волосся. Він має засмучений вигляд, і Реґулус ненавидить, що це зробив з ним саме він, але все ж. Він не може сказати Сіріусу.
— Я хочу поцілувати тебе ще раз, — каже Джеймс, від чого у Реґулуса голова йде обертом. Він не розуміє, чого очікувати від цього хлопця.
— Підтримую, — каже він, бо що ж іще?
— Я не можу зробити це до того, поки не скажу Сіріусу, — оголошує Джеймс.
А Реґулус закочує очі.
— Тільки що ти робив це з задоволенням.
Джеймс усміхається. Реґулус піднімає брови, на його обличчі з'являється самовдоволений вираз. Це слушне зауваження, і він це знає. Джеймс хихикає, зітхає.
— Слухай, я думав, що матиму більше часу. Я навіть не був упевнений, що ти… — він невиразно жестикулює між ними. — Але я завжди планував розповісти Сіріусу, якщо буду впевнений, що це може статися. Що ти цього хочеш.
Реґулус відкидається на столу, щоб виглядати незворушним, а ще тому, що чути, як Джеймс говорить про те, що він будував плани щодо можливості їм бути разом, робить його коліна слабкими.
— Якщо ти скажеш Сіріусу, цього більше ніколи не станеться, — каже Реґулус, використовуючи той самий маленький жест рукою між ними, який Джеймс зробив хвилину тому.
Він хмуриться.
— Це несправедливо.
— Це факт, — відповідає Реґулус. — Він заборонить тобі бачитися зі мною знову.
Вираз обличчя Джеймса пом'якшується. Він підходить до Реґулуса, який все ще спирається на стіл, і зупиняється прямо перед ним. Джеймс піднімає руку, і Реґулус дивиться на неї з трепетом. І Джеймс, довбаний Джеймс, запитує його:
— Так можна?
Реґулус киває, і рука Джеймса проводить по його вилиці, перш ніж зупинитися на ній, обхоплюючи долонею його обличчя. Реґулус розслабляється. У нього немає вибору. Рука Джеймса така тепла, трохи шорстка, бо він загонич, і відчувати її на своїй шкірі дуже приємно.
— Сіріус не може втримати мене від цього, — каже Джеймс. — Він може сказати, що йому це не подобається. Він може сказати, що хоче, щоб я припинив. Проте я не зобов'язаний його слухати.
Реґулус хмуриться.
— Так багато для найкращого друга.
— Ми постійно робимо лайно, яке не подобається іншому, — каже йому Джеймс. — Це нормально. Ми ж не наглядачі одне одному. Між нами немає брехні. Я розкажу Сіріусу, Реґулусе. Це факт. А після цього я шукатиму тебе. Тобі вирішувати, чи хочеш ти, щоб я тебе знайшов.
####
Джеймс прокидається від крику. Він мало спав, бо коли вчора нарешті дістався до ліжка, то був надто виснажений, щоб відпочивати. На мить він дезорієнтований, потирає очі тильною стороною долоні. Коли його осяяло, його ніби вразило ударом блискавки.
Він поцілував Реґулуса.
Реґулус поцілував його у відповідь.
Усе його тіло поколює від усвідомлення. Наче в крові з'явилося світло, і воно тече крізь нього яскравіше і швидше, ніж раніше. Він ніколи не відчував нічого подібного. Частина його ставить собі питання, чи не варто йому трохи насторожитися, адже це ненормально, чи не так? Він не повинен відчувати цього. Так інтенсивно. Поки що, принаймні.
Але Джеймс перебуває в постійному піднесеному стані відтоді, як це сталося. Що за довбаний поцілунок. Поцілунки, бо їх було декілька. О, Ґодрику, змилуйся над ним. Джеймс приречений. Реґулус його знищив. Це сталося лише одного разу, і Джеймс не може уявити, що коли-небудь захоче поцілувати когось іншого. Та й навіщо йому це, коли існує Реґулус Блек?
Посмішка на обличчі Джеймса не зникає. Він хоче залишитися на тому ж місці, що й зараз, і програвати поцілунок у своїй уяві знову і знову.
Але в його кімнаті чути крики, і Джеймс не має іншого вибору, окрім як перевірити, що відбувається. Він хоче, щоб було зрозуміло, що він не дуже задоволений цим.
Відсунувши штори, Джеймс сповзає з ліжка в піжамі й стикається з величезною рослиною, яка, здається, грається з Ремусом, Сіріусом і Пітером. Джеймс кліпає. Протирає окуляри. Дивиться ще раз.
Так. Величезна рослина — майже сягає рівня стелі — фіолетовими щупальцями намагається зловити його друзів, які несамовито стрибають по меблях і ухиляються, як можуть.
— Що, в ім'я всього святого, відбувається? — вигукує Джеймс, здивовано відкривши рота.
Це помилка, бо рослина помічає, що з'явився новий учасник, і щупальце одразу ж кидається до нього. Джеймс не впевнений, що робити в цій ситуації, але він починає бігти. По колу. По меблях і ліжках, по розкиданому одязі та розбитих уламках речей.
Ще зарано для цього, думає Джеймс, відштовхуючи Ремуса вбік, щоб вивести його за межі досяжності ще одного щупальця. Скільки їх у цієї штуки?
— Вибач! — кричить Пітер. — Я забув погодувати її рано вранці, і вона розлютилася.
Джеймс вбʼє Пітера за це. Тому що він повинен бути в ліжку, хихикаючи через Реґулуса, замість того, щоб... чим би він зараз не займався.
— Досить. Я збираюся підірвати цю кляту потвору і відправити її в небуття! — досить погрозливо промовив Ремус. Ефект цієї фрази дещо зменшується, коли він зойкає, через те, що його нога зачіпається за край Сіріусової скрині й він падає, але все ж.
— Ні! — кричить Пітер. — Ти її не скривдиш.
Сіріус хапає Ремуса, і вони обоє відкочуються вчасно, щоб уникнути щупалець, які кидаються на них. Ця рослина невблаганна, а Джеймс втомлений. Чи не могли б вони не робити цього? Ну ж бо. Один тиждень. Він хоче, щоб з ними не траплялося якогось хаосу хоча б один тиждень. Забагато? Він же не просить місяць.
— Це вона? — запитує Сіріус, пірнаючи під щупальце, а потім роблячи колесо (?) вбік, щоб не потрапити під ще одне щупальце.
— Так, вона! — каже Пітер. — Вона просто засмучена. Зазвичай вона дуже мила.
— Піте! — кричить Джеймс. — Це рослина, яка намагається нас вбити.
— Їй подобається жива їжа, — пояснює Пітер, ніби ця новина не викликає ще більше тривоги.
Ремус крекче, одне зі щупалець б'є його по тулубу і кидає на бильце ліжка. Він вивертається, перш ніж рослина встигає його схопити, але це, мабуть, боляче. Залишиться неприємний синець.
— Яких розмірів їжа? — запитує Джеймс, проклинаючи себе під ніс, коли б'є мізинцем ноги по ліжку Пітера.
— Зазвичай це гризуни, — пояснює Пітер. — Але зараз вона надто схвильована. Я відключився і забув її погодувати. Це погано.
Волосся Сіріуса розкуйовджене, стирчить на всі боки й через це він здається трохи божевільним. Він стрибає з ліжка Джеймса на своє і спрямовує свою чарівну паличку прямо на рослину-вбивцю Пітера.
— Досить цього лайна! — кричить він. — Піте, або ти змусиш її заспокоїтися протягом наступних тридцяти секунд, або я розбомблю її до біса!
— Ти не можеш цього зробити! — кричить Пітер.
— Дивись! — Сіріус піднімає паличку вище. Пітер скрикує.
Джеймс пірнає під щупальце і вистрибує на ліжко поруч із Сіріусом, кладе руку йому на плече.
— Гультяю, зачекай, — каже Джеймс. — Пітере. Як нам його заспокоїти?
— Ну, — каже Пітер, перестрибуючи через ліжко Ремуса, щоб втекти від щупальця. — Мені треба піти в оранжерею і дістати зілля, щоб воно...
— Не вийде, чорт забирай, — каже Ремус. — Ми можемо виправити це прямо зараз, не завдаючи йому шкоди?
Піт виглядає так, ніби ось-ось заплаче, але заперечливо хитає головою. Ремус дивиться на Сіріуса і киває.
Сіріус не встигає й оком змигнути, як рослина вибухає в їхній кімнаті. Це огидно. Шматочки розлітаються всюди, змішані зі слизькою речовиною, яка прилипає до шкіри.
Джеймс нічого не бачить, бо його окуляри вкриті цією речовиною, і тепер їхня кімната пахне болотом. Якщо чесно, Джеймс не хотів, щоб сьогоднішній день пройшов саме так. Він мав би залишитися в ліжку і фантазувати про Реґулуса.
— Обов'язково було бути таким жорстоким? — скорботно запитав Пітер.
— Воно намагалося нас з'їсти, — каже Сіріус, витираючи чарівну паличку піжамними штанами. Він, як завжди, без сорочки. — І тепер тут такий безлад.
Ремус зітхає, підводить очі, ніби благає про божественне втручання. Вочевидь, воно не приходить, тож він хапає свою чарівну паличку з тумбочки й каже:
— Так. Ну що ж. Ми все одно повинні були прибрати в гуртожитку.
Їм знадобилося чотири години, щоб привести все до ладу, бо скрізь був слиз і шматочки рослини, а також тому, що вони часто зупинялися, щоб перекусити. Ремус командував ними, але Джеймса це не бентежило, бо він все одно нічого не тямить у домашніх справах. Коли кімната знову стала придатною для проживання, вони по черзі пішли у душ. Джеймс зайшов першим, потім Пітер, потім Сіріус. Коли Ремус вийшов з душу, на його ребрах уже розквітав синець.
Сіріус, який жував пісочне печиво, підстрибнув, наче хтось укусив його за дупу.
Джеймс думає, що Сіріус не усвідомлює, що робить. Він просто помітив, що Ремус поранений, і відреагував.
— Схоже, це боляче, — каже Сіріус, стоячи дуже близько до Ремуса, який все ще в рушнику і виглядає вкрай схвильованим. — Ти впевнений, що ребра не зламані?
Ремус прочищає горло.
— Я в порядку, Сіріусе.
— Точно? — наполягає Сіріус. — Не ворушися.
Сіріус обережно підносить пальці до квітучого синця, вкладаючи подушечки вказівного і середнього пальців на шкіру Ремуса. Той різко вдихає повітря, але Сіріус лише бурмоче щось про холодні руки. Джеймсу хочеться потрясти його за плечі й втовкмачити трохи розуму. Як він може цього не бачити?
— Тобі боляче? — запитує Сіріус, а тоді стискає трохи сильніше.
Ремус здригається.
— Не дуже. Я впевнений, що вони не зламані. Я в нормі.
Сіріус киває, відступає назад. Дивиться на Ремуса.
— Гаразд, — просто каже він. — Просто пересвідчився.
Ремус посміхається, хоча Джеймс упевнений, що всередині він помирає. Так би й було, якби на їх місці був він з Реґулусом. Але Ремус так добре вміє просто тримати все в собі. Ігнорувати власні почуття, бо Сіріус, вочевидь, нічого не розуміє і ще не готовий. Джеймс вважає, що Ремус потребує нагороди за терпіння.
Пітер перехоплює його погляд, на його обличчі з'являється вираз «зроби щось», але Джеймс хитає головою «ні».
Вони не можуть втручатися. Не в це. Тому що воно таке делікатне, таке крихке, що вони можуть його зламати. Джеймс не думає, що вони зможуть просто повернути все на свої місця, якщо щось піде не так.
Тож він дивиться, як Сіріус повертається до свого печива, з чарівною паличкою у волоссі, ні про що не турбуючись. А Ремус одягається тремтячими руками, хоча ніхто, крім Джеймса, не бачить, бо Ремус стоїть до них спиною. Пітер збирає залишки глиняного горщика, в якому жила рослина до того, як вона розсердилася і потроїла свій розмір і листя, щоб віднести їх в оранжерею.
Джеймс, Сіріус і Ремус йдуть на обід, бо спочатку проспали сніданок, а потім билися з рослиною. Джеймс нервує, що просто смішно. Він уже сто разів ходив на обід.
Це звичайнісінька неділя. Кінець жовтня, майже Геловін. Наближається повний місяць. Нічого незвичайного.
І все ж все змінилося.
Джеймс змінився. Він відчуває, як це розливається по його венах, прямо від серця до кожної частини тіла. Це наповнює його легені та пришвидшує його кроки. Він до біса щасливий . Він подобається Реґулусу. Це справді зносить дах. У хорошому сенсі. У найкращому сенсі.
Щойно вони заходять до Великої зали, Джеймс кидає погляд на слизеринський стіл і, палаюча борода Мерліна. Реґулус там, сидить з Кравчем і Розьє. Доркас і Пандора сидять навпроти них, і всі вони розмовляють, але Реґулус лише слухає. Він має трохи розсіяний вигляд, і Джеймс дуже сподівається, що він думає про вчорашній день.
Коли вони опинилися біля гафелпафського столу, Реґулус підняв голову і зустрівся з Джеймсом поглядом. Йому перехопило подих. Хвилювання і страх пронизали його, бо вони дивились один на одного, і Джеймс відчуває, що зараз спалахне. Він не розуміє, як всі інші просто... їдять свій обід. Хіба вони не бачать цього? Хіба вони не відчувають, що повітря між Реґулусом і Джеймсом наелектризоване?
Чесно кажучи, Джеймс шокований, що ніхто не помітив, як температура в кімнаті піднялася на кілька градусів.
Обличчя Реґулуса незворушне, трохи насуплене, проте не дуже. Джеймс знає, що Реґулус завжди такий. Він хоче усміхнутися, але не може. Він знає, що той не може. І він ненавидить це. Джеймс одразу ж вирішує, що придумає якийсь код, щоб могти казати Реґулусу, який він милий, красивий, а також до біса гарячий, але так, щоб це не було очевидно.
Джеймс трохи задихається, коли сідає поруч із Сіріусом, який нічого не помітив. Вони розставляють тарілки, починають їсти. Приходять дівчата і сідають з ними. Починається балаканина, плітки. Джеймс не слухає. Він хоче знову побачити Реґулуса. Поцілувати його, обійняти, доторкнутися до нього, просто подивитися на нього і сказати йому все, що той змушує його відчувати.
Але він не може цього зробити, поки не поговорить з Сіріусом. Тож він мусить розповісти Сіріусу.
Джеймс розуміє, що йому неймовірно страшно розповідати Сіріусу.
Ситуація вийшла з-під контролю. Джеймс не думає, що це його вина. Він не може відповідати за примхи свого серця. У нього були добрі наміри. І досі є. Просто він трохи захопився цим процесом.
Джеймс раптом гостро усвідомлює, наскільки сильно він провалив свою початкову місію. Він навіть не знає, чи Реґулус досі пов'язаний зі своєю родиною. Частина Джеймса думає, що ні, адже Реґулусу явно подобаються хлопці, а це зовсім не те, що було б навіть віддалено нормально в сімʼї Блеків.
Але також, Джеймс не може просто припускати цього. Він не знає, і він повинен був дізнатися, але Реґулус відволікає, і Джеймс просто не може з цим впоратися. Як він може запам'ятати хоч щось, якщо він навіть не може згадати свого імені, коли на нього дивляться ці зелені очі?
— Геловін, — досить агресивно каже Марлен і, без попередження, стукає долонею по столу для сильнішого ефекту.
Джеймс злякано підстрибує, через що на нього дивляться усі друзі, бо для нього це незвично, але ніхто не коментує, бо Ремус, який любить Геловін так само як і Марлен, з нетерпінням нахиляється вперед.
— Геловін, — каже він. — Рейвенклов і Гафелпаф згодні. Я не питав Слизерин і не збираюся. Доркас не рахується, звісно.
Марлен киває.
— Так, я поговорила з нею. Вона хоче прийти й привести кількох своїх друзів, але буде краще, якщо ми не будемо офіційно намагатися залучити їхній гуртожиток. Вони зіпсують весь кайф.
— У нас вже є місце? — запитує Мері.
Лілі киває.
— Одна з теплиць не працює, тож ми можемо влаштувати все там. Пітере?
— Він поговорить зі Спраут для протоколу, але він не думає, що це буде проблемою, — підтверджує Ремус.
— А ви, хлопці, принесете нам випивку? — запитує Мері.
Сіріус киває, дивиться на Джеймса, а потім підморгує Мері.
— Залиш це нам з Джеймсом.
— Ви можете зробити це до п'ятниці? Було б добре, якби ви принесли все в теплицю, — каже Лілі. — У четвер ми почнемо розставляти декорації.
Джеймс уже був готовий погодитися, коли Сіріус хитає головою.
— Ні, не можу. Напої привезуть у суботу, і це остаточно.
Він дивиться на Ремуса так швидко, що Джеймс ледве встигає помітити.. У середу повний місяць. Ремус буде слабким у четвер і п'ятницю. Сіріус відмовляється відходити від нього, поки він повністю не одужає, тому він взагалі не поїде до Гоґсміду. Він буде дратівливим і нерозумним, тому що він стає таким, коли Муні боляче, що має сенс для Джеймса, але це трохи незручний час, якщо бути чесним.
Джеймс одразу ж відчуває себе лайном через такі думки, але Ґодрик змилуйся над ним, він нічого не може з собою вдіяти. Реґулус і його губи щось зробили з ним.
Оскільки повний місяць так близько, це означає, що якщо Джеймс хоче знову поцілувати Реґулуса цього тижня — а він вже відчайдушно хоче; насправді, він хоче поцілувати його прямо зараз — у нього є час до середи, щоб розповісти про це Сіріусу. Джеймс відкладає виделку. Немає сенсу гратися з їжею, коли він не може її їсти. Не тоді, коли його шлунок буквально хоче вивернутися.
Notes:
Примітки авторки:
Почесна згадка Сіріуса Розгубленого Блека за його повну нездатність розібратися у власних почуттях і Ремуса Сталевого Люпина за те, що не накинувся на нього після битви з рослиною.
Доркас Королева Медовз займається Реґулусом. Більше про це пізніше :)