Chapter Text
Того дня коли Сіріус Блек втік з дому їх сім’ї, його молодший брат, Реґулус, дізнався як відчувається справжня ненависть.
Холодна і нестерпна, вона поширювалась кожним дюймом його єства, становлячись з ним одним цілим. Вона поглинула його, вчепившись у серце і стискаючи його, поки воно не перестало битися. Мертва, застигла істота в клітці з кісток.
Того дня, коли Сіріус Блек втік від нього, Реґулус присягнув собі, що помститься. Він піде на все, що буде потрібно. Він зробить усе, що буде потрібно. Жодна межа не буде святою, жодне обмеження не нездоланним. Він прорветься скрізь все, якщо це принесе йому те, чого він хоче.
Помсти.
— Ти не слухаєш мене, правда ж? — Запитує Доркас, помітно роздратована. Вона махає ідеально наманікюреною рукою перед його обличчям.
Реґулус виривається з власних думок і хмуро дивиться на подругу. Купе поїзда занадто переповнене, як на його думку, але він мало що може з цим зробити. Ці люди відмовляються залишити його на самоті навіть на хвилинку. Так роблять друзі, кажуть вони йому. Так-так, але коли він хоче залишитися наодинці зі своїми демонами, це його дратує.
— Ні, — визнає він, бо не любить брехати.
Еван усміхається, хитаючи головою. Барті посміхається Доркас.
— Казав же.
Доркас драматично закочує очі.
— Я питала, чи не треба тобі йти на патрулювання старост, ти ж тепер авторитетна особа.
От лайно. Вона має рацію. Стогнучи, Реґулус дозволяє голові з м'яким стуком впасти на сидіння. Трясця. Він забув, можливо, тому, що не має жодного інтересу до цієї посади. Він не хотів бути старостою, але, як виявилось, не можна просто відправити значок поштою назад.
— Не може ж все бути так погано, — каже Барті, подивившись на Реґулусове обличчя. — Ти зможеш знімати бали з людей на дозвіллі.
Еван із захопленням киває. Доркас знизує плечима, відкинувшись назад на сидіння, закривши очі. Тепер, коли вона виконала свій обов'язок і нагадала Реґулусу про його страждання, вона проспить решту шляху.
Реґулус підіймається. Поправляє мантію. Зелену краватку.
— Не в поїзді.
— Скільки часу триватиме патрулювання? — Недбало питає Еван.
Реґулус міг би підмітити, що хитрити не має сенсу. Усі в цьому вагоні знають, як він ставиться до Барті, окрім самого Барті. Але Реґулус цього не робить, тому що хоч хтось в їхній неадекватній групі повинен бути нормальним підлітком. Він вирішив, що це буде Еван. Тож, Реґулус ухиляється від відповіді.
— Повернусь перед тим, як дістанемось Гоґсміду. До цього часу спробуйте відшукати Пандору.
З цими словами він виходить з купе.
Легке погойдування поїзду змушує його зосередитися на своїх кроках, щоб не відволікатися. Декілька учнів проносяться поряд із ним по коридору так близько, що їхні мантії шурхотять при зіткненні. Реґулус робить все можливе, щоб не здригнутися.
На жаль, коли він приходить, нарада старост вже розпочалася. Він приходить останнім, і всі обертаються, щоб подивитися на нього, коли він прослизає в купе. Реґулус витримує небажану увагу, так само як і все інше. Стоїчно. Спокійно.
У його шлунку бурлить щось несамовите, але обличчя залишається кам’яним.
— Ось ти де, Блеку, — каже староста з сьомого курсу Гафелпафу. — Пунктуальність — це важливо. Постарайся не запізнюватися на патрулі знову.
З іншого краю купе темні очі Северуса знаходять його. Реґулус не зводить з нього погляду, навіть коли той киває головою в знак признання. Гафелпафець більше нічого не говорить, повертаючись до розподілу секцій у поїзді між парами. Реґулусові пальці смикаються всередині його мантії, він чекає, мовчки бажаючи, що хлопець не поставить його в пару з Северусом.
Він ніколи не любив лицемірів. На думку Реґулуса, можна або просторікувати про чистоту крові, або соромитися своєї закоханості в уродженку маґлів. Але не і те, й інше.
— Ремус Люпин, — кличе Старший Хлопець, відводячи увагу Реґулуса від Северуса.
Люпин — один із друзів Сіріуса. Очевидно, Ґрифіндорець, бо Сіріус не асоціює себе ні з ким іншим, і тихий хлопець. Розумний і замкнутий. Люпин виглядає втомленим і трохи схудлим. Його вилиці трохи занадто запалі, а мантія трохи занадто вільна. Схоже, за все літо він небагато їв або підріс надто швидко і тіло ще не встигло наздогнати. А може, і те, і інше.
— І Реґулус Блек. На вас передні вагони.
Люпин човгає і стає поряд з Реґулусом, чекаючи поки всіх відпустять на свої позиції. Крадькома глянувши на нього, Реґулус вдається в питання, як багато Люпин знає про нього. Чи знає взагалі щось? Чи розповідає Сіріус про нього своїм друзям? Реґулус сумнівається. Хоча вони повинні знати про те, що сталося, чи не так? Це ж не таємниця, що Сіріус Блек втік.
Але деталі… Реґулус ледве стримує дрож і запитує себе, чи є у Сіріуса шрами від того, що сталося з ним тієї ночі, коли він пішов.
Реґулус не впевнений, чи хоче він, щоб його брат носив на собі докази такої жахливої зради, чи ні. Шрами — гарне нагадування. І Сіріусу не завадило б мати пригадку ніколи більше не дихати в сторону іншого Блека. Але також… що ж. Реґулус розуміє, як це — бажати, щоб цих шрамів не існувало. Ненавидіти дивитися на себе в дзеркало. Бажати… Припини. Від цих думок йому хочеться щось зламати, тож він з силою відштовхує їх від себе.
— На цьому все, — каже староста. — Можете йти. Якщо щось трапиться під час вашого патруля, відзвітуйте в цей вагон.
Їх відпускають, і перш ніж він встигає скласти якийсь план, він опиняється поруч із Люпином у передній частині поїзда. На подив Реґулуса, — приємний подив, — патрулюють вони в тиші. Люпин, здається, теж не відчуває дискомфорту, і цього достатньо для того, щоб той став Реґулусу цікавим. Більшість підлітків, яких він знає, — включно з його друзями, — вважають тишу незручною. Хтось завжди намагається заповнити її чимось, що спаде на думку, неважливо, наскільки нешкідливим чи нецікавим. Найчастіше це призводить до абсолютно непотрібних і безглуздих суперечок на кшталт «хто б переміг у двобої між Гіпогрифом і Василіском».
Люпин, однак, навіть не метушиться. Він на сто відсотків не турбується. Власне, говорить він тільки тоді, коли це необхідно.
— Звідки хочеш почати? — Запитує Люпин, коли вони дістаються до їхньої секції, дивлячись на Реґулуса перш ніж перевести погляд на свої черевики.
Реґулус знизує плечима.
— Байдуже.
Люпин наспівує, показуючи головою на дальній кінець вагона.
— Тоді зверху.
У його голові промайнула непристойна репліка, але обличчя Реґулуса не змінюється. Він коротко киває, йдучи в тому напрямку куди вказав Люпин. Іншому хлопцю залишається тільки йти за ним. Він іде.
Між ними знову запановує тиша і Реґулус не може не розслабитися. Він вражений і злегка збентежений тим, наскільки вона затишна. Вони патрулюють вагони пліч-о-пліч, чіпляючись спостережливими очима за деталі, які відкривають більше, ніж учні, на яких вони дивляться, хотіли б, щоб вони знали. Або принаймні так думає Реґулус. Він би не хотів, щоб про нього дізналися щось з одного погляду. Саме тому він так ретельно стежить за тим, щоб його обличчя завжди залишалося чистою маскою.
Вони пройшли вже майже половину свого патруля, коли його осяює. Салазарові шкарпетки, він... Реґулус з жахом виявляє, що насолоджується цим. Це… тихе товариство між ним і Люпином відчувається… добре. Може, бути старостою не так вже й погано, якщо йому доведеться ходити ось в такій благовенній тиші дивлячись на інших учнів.
На жаль, як тільки Реґулус робить таке відкриття, хтось вирішує почати бійку в їхній секції.
— Трясця твоїй матері, — стогне Люпин, дивлячись на дітей, що сперечаються, страждально закочуючи очі. Роздратований, Люпин дивиться на Реґулуса, явно очікуючи більше, ніж порожній погляд, який він отримує, судячи з роздратування, яке видніється в очах Люпина. — Допомогти не хочеш?
Реґулус кліпає очима, обмірковуючи ситуацію. Гаразд, я з цим розберуся. Проклинаючи їх у своїх думках за те, що порушили його спокій, Реґулус повертається до дітей, що сперечаються і робить один, розмірений крок.
— У вас є п’ять секунд, щоб припинити що б це не було, перш ніж я нашлю прокльон і ваші зуби повипадають з ваших ротів, — різко говорить він, як скальпелем розрізаючи лють, що підживлює хлопців. — Один, два…
Щось у його тоні змушує хлопців зупинитись, завагатися. Вони полишають спроби вдарити один одного, щоб подивитись на Реґулуса, котрий дістав свою паличку і недбало тримає її у своїй руці.
— Як він і сказав, — додає Люпин. — І ми знімаємо по десять балів з кожного з вас.
Один з хлопців глибоко хмуриться, дивлячись на Люпина.
— Та ви ж не можете кидати прокльони на інших учнів… ні?
— Нє! Б’юся об заклад, що їм не дозволено нас кривдити, — каже інший.
— Ах, але ж втрата зубів не зробить вам боляче. Вони просто випадуть, — відповідає Реґулус, і в його голосі звучать нотки, від яких один із хлопців буквально здригається.
— Ви не можете знімати бали поки ми не в школі!
— Так не можна!
Попри їхні протести, обидва бешкетники відступають. Жоден з них не впевнений, що Реґулус їх не прокляне, дивлячись на їхні нажахані погляди які вони кидають на паличку Реґулуса кожні декілька секунд. Реґулус рухає рукою й один з хлопчиків ковтає.
Люпин знизує плечима.
— Хто сказав?
Реґулус хоче посміхнутися. Люпин нахабний. Натомість Реґулус мовчки дивиться на хлопців, допоки вони не розсядуться на протилежні сидіння в купе і мир не відновиться. Люпин робить їм додаткове попередження перш ніж вони з Реґулусом виходять назад в коридор, щоб продовжити патрулювання.
Між ними знову настає тиша. Як і до цього, вона приємна. Легка. Реґулус не може пригадати коли востаннє відчував таку невимушеність поряд з незнайомцем. Обережно, повільно, боковим поглядом він починає його роздивлятись. Люпин гарний. Справді. А ще він високий. Вищий за Реґулуса, так що йому треба трохи підвести голову, щоб роздивитися його краще. Його дратує, що Сіріус, схоже, заводить собі тільки гарних друзів. Наче це його особисте «пішов ти» Реґулусу — заводити дружбу тільки з привабливими людьми до яких у нього немає шансу доторкнутись. Навіть випадково, бо Реґулус з цим дуже обережний.
Люпин моргає і Реґулус переводить погляд вперед так швидко, що майже скручує собі шию. Він не буде спійманий за підгляданням за цим хлопцем. Тільки через його труп.
Він радше відчуває, ніж бачить, що очі Люпина сфокусовані на його профілі. Йому хочеться зіщулитися під цим поглядом, але він не дозволяє собі поворухнутися, відреагувати.
— Ти наводиш трохи жаху, — каже Люпин. Реґулуса дивує, що він звучить вражено, що є незвичним. Він не очікував, що Ґрифіндорець може зрозуміти, як іноді корисно бути моторошним. Бути небезпечним.
— Звучиш приголомшено.
Люпин сміється.
— Я жорстокіший за середньостатистичного ученя Гоґвортсу. Але ці хлопчиська там мало не всралися.
Він лається. Ремус Люпин багато лається.
Реґулус дивиться на іншого хлопця. Той зустрічається з ним поглядом, зелений з коричневим. У ньому є щось схоже на зацікавленість. Реґулус відчуває, що якщо дати йому найменшу можливість, Люпин може спробувати поставити йому якесь питання. Це змушує Реґулуса закритися в собі. Друг його брата не може дивитись на нього двічі. З будь-якої причини.
Він продовжує йти, не кажучи ні слова. Люпин не давить і Реґулус трохи його за це ненавидить. Було б легше, якби він дратувався через це.
***
Того дня, коли Сіріус Блек втік з дому, Джеймс Поттер віднайшов в собі частинку темряви. Це налякало його до смерті, бо він завжди був добрим. Веселим і кумедним. Легким у спілкуванні, популярним, і таким яким повинен бути Джеймс Поттер.
І все ж, коли Сіріус, — буквально його споріднена душа, — з’явився на порозі його будинку на межі смерті, Джеймсу довелося обрати допомогу йому, а не мчати на площу Ґримо і вбивати всіх на його шляху.
Джеймс ніколи більше не відчував нічого подібного. І сподівається, що ніколи не відчує. Це не схоже на нього — боятися почуттів. Він великий хлопчик, з великим серцем, і він ніколи не боявся цього показувати. Просто він ніколи не відчував таких негативних, сильних емоцій ні до, ні після, і що ж… Це його трохи шокувало.
Наразі з ним все добре. Насправді навіть чудово, тому що поїзд ось-ось під’їде до Гоґсміду і його останній рік у Гоґвортсі скоро розпочнеться. Вони зроблять його незабутнім. Він сам і троє його найкращих друзів.
Сіріус розвалився навпроти нього, сплутавши свої ноги з його ногами. Цього літа він підріс, але він все ще нижчий за Джеймса і Ремуса. Пітер читає поруч з Джеймсом, його ніс настільки заритий в книгу, що він може з нею засмоктатися.
Двері в купе відчиняються і Сіріусові пальці смикаються, коли заходить Ремус. Джеймс намагається приховати легку посмішку, що розпливається на його губах.
— Як пройшло патрулювання? — Питає Джеймс, бо Сіріусу потрібна хвилинка, щоб опанувати себе, коли Ремус заходить до приміщення, у якому він перебуває. Джеймс як вірний брат, завжди готовий підтримати його, тож. — Сталось щось цікаве?
Ремус сідає. Дивиться на Сіріуса.
— Мене поставили у пару з твоїм братом.
Сіріус випрямляється так швидко, наче його щось вкусило.
— Реґ? Він староста?
Ремус киває.
— Він щось тобі казав? — Питає Сіріус, маленький м’яз на його щелепі цокає.
— Ні. Він небагато говорить, — каже Ремус, стискаючи губи. — Хоча коли говорить… — Він робить такий вражений вираз обличчя, що Джеймс клянеться Мерліном, що очі Сіріуса вилізуть з очниць будь-якої миті. — Він зупинив перепалку одним реченням.
— Чому в тебе такий вражений вигляд? — Запитує Сіріус, нахиляючись вперед. — Не роби так. Не звучи вражено. Це ж мій брат. Він не вражає. Він — маленьке лайно, яке мене зрадило. Ми його не любимо.
На все це Ремус киває.
— Я лише кажу, що він жахає, а не що я хотів би з ним одружитись.
Сіріус пихкає і падає на своє сидіння.
— Не смішно, Муні.
Пітер відривається від книги.
— Трохи смішно.
Джеймс прочищає горло, привертаючи до себе увагу, перш ніж ситуація може загостритися. Тема Реґулуса небезпечна. Хоча минув рік відтоді, як він вирвався на волю від нікчемної трати повітря, якими є Вальбурга та Оріон Блек, Сіріус ще не до кінця усвідомив, що для них означає його втеча і те, що Реґулус остався позаду. Він оплакує свого брата так, ніби той помер, тільки от він живий і здоровий, і, як виявилось, він жахаючий.
— Говорячи про те, що дійсно смішно, — починає Джеймс. — Я чув, що Аліса цим літом зустрілась з мамою Френка.
Вони всі поринають в зацікавлене обговорення того, як мати Френка, — ще дехто жахливий, — залякала Алісу. Парочка випустилася минулим червнем і розпочала тренування на Аврорів у Міністерстві тим самим літом, тому що напруга наростає і потрібно більше Аврорів, але Джеймс досі підтримує зв’язок із Френком.
Поки його друзі обговорюють незабутні події того як Авґуста Лонґботом змусила їх захотіти заритися під землю, Джеймс поринає у свої думки. Він не може нічого з цим вдіяти, адже за своєю природою він допитлива людина. Востаннє коли він бачив Реґулуса, у цьому самому поїзді в останній день їхнього шостого року навчання і п’ятого Реґулуса, хлопчик виглядав як залишки шепоту від людини. Худющий, низькорослий і блідий, як привид. Від нього і близько не віяло чимось небезпечним. Принаймні не для Джеймса, який завжди був широкоплечим і зависоким для свого віку. У всякому разі, Реґулус виглядав так, наче потроху зникав.
Тільки через зацікавленість через те, що сказав їм Ремус, коли вони сходять з поїзда і йдуть до карет без коней, Джеймс сканує своїм поглядом натовп учнів, шукаючи молодшого Блека. Сіріус скаржиться на дощ, навіть не здогадуючись про Джеймсові пошуки. Ремус і Пітер йдуть за кілька кроків попереду, жваво обговорюючи бенкет, який чекає на них у замку.
На жаль, Джеймс не знаходить Реґулуса, так що йому залишається ще трохи почекати, поки він залазить у карету з друзями.
— Усе гаразд, Золотороже? — Запитує Сіріус, проводячи рукою по своєму волоссю, щоб згладити краплі води на ньому. Ремус совається на своєму сидінні, дивлячись у вікно.
Джеймс зачиняє дверцята й знизує плечима, почуваючись винним буквально без причини.
— Вмираю з голоду.
— Я теж, — каже Пітер. — Краще б цей капелюх не відняв багато часу.
Вони бурмочуть в знак згоди й карета починає рухатись бруківкою у напрямку школи.
Передпокій переповнений, і ледь відчутно пахне дощем, тому що безумовно ллє як з відра і навіть коротка пробіжка по сходах намочить всіх. Сіріус трусить головою, як пес, — Джеймс не може втриматися від сміху, — а Ремус намагається відчитати його без посмішки. Пітер ставиться до цього набагато цивілізованіше і використовує свою паличку, щоб висушитись. Джеймс збирається зробити те саме, коли нарешті ловить проблиск постаті Реґулуса Блека.
І, що ж. Трясця.
Коли він встиг так вирости?
Джеймс думає, що зрозумів, що Ремус мав на увазі. Реґулус став вище. Все ще нижче за Джеймса, але не такий, що його неможливо помітити в натовпі. І він… погладшав? Якимось чином? Він все ще худий. Стрункий. Типу, він не став зненацька підкачаним чи щось таке, але й не виглядає так, ніби його морили голодом. Навіть його шкіра стала здоровішого відтінку. Він виглядає… сильнішим. Менш схожим на того, хто може знепритомніти будь-якої секунди. Ніхто б не описав цього Реґулуса як блідого привида, і Джеймс зацікавлений. Він що, справді хворів минулого року? Він різко подорослішав? Що відбувається? Джеймс також впевнений, що той зробив щось зі своїм волоссям теж. Воно блискуче і дуже гарно спадає на обличчя, обтяжене дощовою водою. Він хмуриться на Барті Кравча, але Кравч, здається, не звертає на це уваги. Джеймс розуміє, бо Реґулус хмуриться досить мило і...
— Джеймсе!
— Що? — Він моргає, хитаючи головою. Згадує, що витріщався на брата свого найкращого друга. — Вибач, що ти казав?
Сіріус закочує очі та витягує шию, щоб розгледіти, на що витріщився Джеймс.
— Еванс? Серйозно? Знову?
Джеймс помічає, що Лілі Еванс стоїть з її друзями прямісінько поряд із Реґулусом і його маленькою бандою. Він відчуває таке полегшення, що мало не зітхає вголос.
— Ага. Вибач, трохи відволікся.
Сіріус видає невеличкий звук розуміння і тягне Джеймса за руку в сторону Великої Зали.
— На дівчат пізніше подивишся, а зараз ми хочемо їсти. Ходімо.
Йому стає трохи соромно через те, що йому доводиться стримуватися, щоб не озирнутися через плече. Це безглуздо, насправді. Його цікавість тепер задоволена. Йому більше нема на що дивитися.