Хлопець, що впав із неба

by sofie_hood

Summary:

Уявіть: ви живете з дядьком, якого всі бояться, і іншим дядьком, який продає брелки з прокляттями.

І от одного вечора перший з'являється з тілом.
Живим тілом. Підлітком. Морті.

Тепер цей хлопець спить у вашій кімнаті, говорить незрозумілі речі уві сні й носить на собі тінь людини, яка, здається, була його маленьким всесвітом. І ви чомусь хочете йому допомогти.

______

"Гравіті Фолз" х "Рік і Морті" кросовер. Діппер Пайнс POV. Found family, повсякденність, гумор і траур.

Notes:

Привіт! Дякую, що читаєш 💛
Ця історія написана українською мовою. Якщо ти не володієш нею, можеш скористатися автоматичним перекладом. Він працює досить добре, тож основна емоція й сенс будуть зрозумілими.

Мені дуже приємно, що ця історія знайшла тебе! Незалежно від того, з якої ти частини світу 🌍
Дякую, що читаєш та коментуєш. Це велика радість для мене як для автора.

Chapter 1

Дядечко Форд завжди реагував на сигнал SOS. У нього було багато надприродних друзів і вряди-годи хтось з них потребував його допомоги. День, ніч, вечір, ранок ‒ як тільки загорялася червона лампочка, Стенфорд взував брудні кирзові чоботи і рушав у подорож. Подекуди ми з сестрою ходили з ним: рятували русалок в океанах від British Petroleum-а, відкопували зомбаків, випадково прийнятих людьми за трупи, навіть кілька разів бачилися із сенсеями кунг-фу і Макаронним Монстром.

Але за межі нашої реальності дядечко Форд нас ніколи не брав. І сам ходив дуже рідко. Казав, що Мультивсесвіт сповнений значно страшніших почвар, ніж ми можемо собі уявити. І він хотів би, щоб ми ніколи з ними не стикалися. Моя сестра Мейбл, звичайно, слова дядька пропускала повз вуха ‒ її більше цікавило, у скількох всесвітах їй таки вдалося знайти хлопця. І як можна із цими іншими, щасливими Мейбл поспілкуватися і розпитати їхній секрет успіху. А ось я справді злякався. І, як хороший внучатий племінник, ніколи не діставав родича розпитуваннями. Навіть якщо дуже кортілося.

Тому, коли липневої темної ночі Форд з’явився на порозі, несучи в руках худорляве тіло, я теж нічого не запитував.

Першим озвався дядько Стенлі, якого очевидно розбудив удар вхідних дверей об стіну:

‒ Якого біса, Форде? ‒ проклекотів він, потираючи поясницю. ‒ Ти вкрав дитину? Ми і так вкрали вже двох, нащо тобі третій?

Я істерично гиготнув. Ніхто нас із Мейбл насправді, звичайно, не крав ‒ мама з татом самі були раді позбутися нас раніше, ніж ми вступили до коледжу. Мрія будь-яких американських батьків ‒ момент, коли їхня дитина перетинає поріг із валізою і відправляється у далеке доросле плавання. Тому вже кілька років ми жили з пра-родичами тут, у Гравіті Фолз.

Я не зводив погляд з тіла в руках дядька. В напівтемряві коридору воно здавалося довгим і кривим, як гілка дубу в садку, що стукала щоранку нам у вікна. Це був хлопець ‒ скоріше, навіть хлопчак. Підліток. Можливо, навіть молодший мене. Каштанове волосся, що ледь-ледь вилося хаотичними кучерями, стирчало з-за Фордової руки. Бліда шкіра. Надто бліда, як на живу людину.

‒ Я не крав, ‒ проричав у відповідь Форд, нащось притиснувши тіло ближче до грудей.

Я здригнувся. Його голос неприродньо осип, наче від довгого крику. Краєм ока я помітив, як дядько Стен склав руки на грудях.

‒ Може тоді поясниш, навіщо ти приволік до хати труп?

Цей коридор не вперше чув подібні питання.

‒ Він живий, ‒ дядько Форд піджав губи. Було очевидно, що в першу чергу він намагався переконати у цьому сам себе.

І тоді я нарешті помітив кров, що капала на підлогу. Вона стікала по ліктях Форда, всмоктуючись у тканину його светра, і розпливалася по дерев’яних дошках коридору, змішуючись із нанесеною чобітьми дощовою водою.

‒ Швидка? ‒ прошепотів я.

‒ Я не поясню, ‒ відповів Форд і пройшов кілька кроків вглиб будинку.

Я обернувся до Стена. Той розвів руками.

‒ Не дивись на мене так, Діппере, ‒ сказав він. ‒ Я здивований не менше твого.

Я обвів поглядом калюжу крові, що от-от підступала до моєї босої ноги.

‒ Напевне… Напевне треба вимити підлогу?

Стен кивнув:

‒ Так. Напевне, так. Не хочу, щоб запах крові перебивав аромати експонатів «Хижки». Люди приходять за всім спектром емоцій!

Моя сестра Мейбл завжди була соньком. І тоді я вперше подякував за це Богу.

Цілу ніч я не міг заснути. Частково через адреналін, частково ‒ тому що від храпу Мейбл ходуном ходили стіни. Я перевертався з боку на бік, накривав голову подушкою, тер спітнілі долоні об простирадло, але нічого не допомагало. Я не міг викинути з голови дивного хлопчака і калюжу крові. Тому з першими півнями зірвався з ліжка і попрямував у підвал.

У лабораторії дядько Форд і дядько Стен шипіли одне на одного. Якби могли, то вже давно кричали б, але совість не дозволяла їм верещати у присутності пораненої людини. Тому їхня суперечка збоку виглядала, як танець двох змій.

Я погано чув, про що вони говорили. Уся моя увага прикулася до хлопця на койці. Я ступив кілька обережних кроків назустріч, боячись, що мої дії порушать його лікарняний спокій ‒ якого притримувалися навіть мої пра-дядьки. Сів на край ліжка.

Схудле, неприродньо біле обличчя хлопчака вкривали подряпини. Під правим оком майорів синець. Дядько Форд поставив на його руку катетер і, час від часу відволікаючись від суперечки з братом, вливав туди рідини із банок, що стояли в холодильнику. На одній з них писало «Глюкоза», на інших ‒ дивний набір цифр і символів явно не земного походження.

Коричневі кучері злиплися, розкинувшись по подушці. Ледь-ледь здригалися темні густі вії, тремтіли зімкнені губи. Подекуди хлопець помітно вдихав повітря. Йому снився сон.

Я простягнув долоню до незнайомця, але не встиг торкнутися ні синця, ні опалих на лоба мокрих локонів ‒ дядько Форд опинився поруч і змінив банку на крапельниці.

‒ Хто це? ‒ нарешті запитав я.

Дядько Форд зітхнув:

‒ Морті, ‒ коротко промовив він.

І все. Більше нічого. Жодного слова.

‒ І що це має дати Діпперу, розумнику? ‒ втрутився Стен, заходячи до кімнати. ‒ Що у батьків цього хлопчика поганий смак на імена? Вони навіть не євреї!

Я кліпнув. Форд ніяк не відреагував на слова брата, сконцентровано поправляючи катетер на руці незнайомця.

‒ Це онук нашого давнього друга, ‒ розлого пояснив мені дядько Стен. ‒ І він… Втрапив у халепу. Як бачиш.

‒ Вони з його дідусем розбилися на Криптоні-90, ‒ сказав Форд, ледь помітно провівши рукою по голові хлопчика. ‒ Рік ніколи не вмикав сигнал SOS. Я… Не міг проігнорувати. Не від нього.

Я повільно кліпнув, а потім перевів погляд на Морті. Він так само мирно лежав на койці, розкинувши кучері по подушці, і надривно вдихав повітря. Під заплющеними повіками бігали очі. Я поправив покривало на його плечах і зітхнув.

Вони розбилися удвох. Але його дідуся тут не було. І я чомусь був упевнений, що вже ніколи і не буде.

Chapter 2

Summary:

Невідомий підліток і стара таємниця, що знову дає про себе знати. Форд розуміє: те, що почалося давно, ще не закінчено.

І де, чорт забирай, Санчез?

За сніданком довелося довго пояснювати Мейбл, чому ми її не розбудили. Звичайно, це пояснення нічого не дало і, звичайно ж, вона смертельно образилася.

‒ Я думала, ми з тобою друзі, ‒ бубоніла вона, запихаючи в ображений рот такі самі ображені пластівці. Ті, розмочені в молоці, більше нагадували потовчену різнокольорову кашу, ніж щось придатне до споживання.

Я зітхнув і ще раз повторив, що Морті ‒ варто було звикати до його імені в цьому домі ‒ був поранений. І нам було відверто не до того, щоб підіймати її з ліжка.

Але мою сестру мало цікавили раціональні причини будь-яких явищ на цій планеті.

‒ Хлопець буквально з небес упав, ‒ журливо промовила вона. ‒ З небес! Хлопець! Можливо, це моя доля? Як ти міг так зі мною учинити!

Врешті Мейбл не стрималася і розсміялася. Я закотив очі. Мені було зовсім не до смішків.

Морті заполонив усі мої думки. Я не міг думати ні про що інше ‒ навіть коли Мейбл жбурнула в мене ложку, і та влучила прямісінько в склянку з соком, розливши помаранчеву пляму на скатертину.

‒ Земля викликає Діппера, ‒ підняла брову Мейбл. ‒ Ти тут?

Я лише хмикнув. У голові крутилися всі ті дрібні, але непоко́ючі деталі: як дядько Форд тиснув хлопця до грудей, наче боявся відпустити. Як Морті тихо стогнав уві сні. Як у нього дрижали пальці, навіть у напівсвідомому стані.

‒ Форд сказав, він подорожує між світами, ‒ промовив я. ‒ Між реальностями. Уявляєш?

‒ Хіба дядько Форд не робив те саме сорок років, перш ніж ми повернули його назад? ‒ знітилася Мейбл.

‒ Ну, ‒ я запнувся. ‒ Так. Певне, так? Але… Це інше. У Форда не було вибору. А Морті і його дідусь можуть подорожувати у різні частини Мультивсесвіту, коли захочуть.

‒ А де ж тоді цей його дід?

Я промовчав. Мейбл не стала допитуватися.

‒ Напевне, сталося щось… ‒ промовила вона.

З її обличчя зникли й гримаси, й притворна образа.

‒ Діппере... ‒ Мейбл обережно торкнулася мого плеча. ‒ Ми спробуємо йому допомогти.

Я кивнув. У мене не було плану. Але я відчував, що ми повинні хоча б спробувати. Напевне, в мені говорила надмірна відповідальність ‒ із нас двох саме я був розважливим близнюком Пайнсом. Тому залишити людину без допомоги мені не дозволяла совість.

З другого поверху спустився дядько Стен у стареньких капцях і з газетою під пахвою. Побачив наші серйозні обличчя ‒ і зітхнув.

‒ Сніданок знову перетворився на трагедію? Дайте мені хоч раз просто поїсти без відчуття, що десь поруч починається кінець світу.

Ми з Мейбл перезирнулися. Ми розуміли, що дядько переймається не менше нас ‒ просто не звик це демонструвати.

‒ Морті тепер житиме з нами? ‒ поставила насущне питання Мейбл. Я ледве стримав усмішку. Все-таки, вона сміливіша мене.

‒ Якщо житиме, ‒ коротко відповів Стен.

Я ковтнув важкий ком у горлі.

У підвал нам дозволили спуститися лише ввечері. До того Мейбл крутилася навколо дверей, як кошеня.

«Він ж не вампір, правда? ‒ запитувала вона, а потім додавала: ‒ Хоча… Було б круто!».

Коли нарешті нас пустили всередину, Морті ще спав. Принаймні зовні ‒ його очі були заплющені, але вії час від часу тремтіли. Від крапельниці йшов тонкий шланг до руки, а на другому зап’ясті був закріплений дивний зелений датчик. Час від часу він гудів.

Мейбл тихенько сіла на табурет біля ліжка і сперлася підборіддям на долоні. Вона пильно вдивлялася в обличчя незнайомця.

‒ Він гарненький, ‒ прошепотіла вона. ‒ Але виглядає так, наче його переїхав інопланетний танк.

‒ Не смішно, ‒ буркнув я. ‒ Людина ледь жива. Як тобі не соромно?

‒ Я просто кажу, як є.

За столом у кутку Форд зосереджено записував щось у блокнот. Коли ми підійшли ближче, він навіть не підвів очей.

‒ Не торкайтеся. На ньому залишки розпаду міжвимірного переміщення.

Я обережно перевів погляд на дядька. Його слова були відвертою брехнею, аби змусити Мейбл не чіпати Морті. Як не дивно, це спрацювало ‒ сестра сиділа і з’їдала непритомного гостя поглядом, але і пальцем до нього не торкнулася.

‒ З ним все буде добре? ‒ з надією запитав я.

Форд похитав головою:

‒ Наскільки це можливо. Він цілком здоровий, хоч і поранений. Ніяких отрут в крові.

Я стиснув руки в кишенях джинс.

‒ Мене більше цікавить, де його дід, ‒ Форд підняв на мене очі. ‒ Бо якщо він не мертвий, я вб’ю його голіруч.

Я глитнув:

‒ А якщо він і справді..?

‒ Ні, ‒ дядько зняв окуляри і поклав їх на стіл поруч з блокнотом. А потім додав: ‒ Навряд. Дуже навряд.

Мейбл перевела погляд від мене до Форда і назад.

‒ А що сталося? ‒ запитала вона. Показала на Морті. ‒ З ним?

‒ Це… Складно, ‒ нарешті сказав він і провів пальцями по переніссю. ‒ Але якщо коротко ‒ він не мав сюди потрапити. Він узагалі не мав сюди потрапити.

‒ Але він же не злочинець, правда? ‒ Мейбл насупилася.

‒ Ні. Не він. Як мінімум, поки що.

Форд зітхнув і провів долонею по сторінці блокнота ‒ ніби хотів стерти не чорнило, а саму думку, яку щойно записав.

‒ А якщо довго? ‒ запитав я.

Дядько озирнувся:

‒ Що?

‒ Ти кажеш, що якщо коротко ‒ то він не мав бути тут. А якщо довго? Що сталося?

Форд на мить завмер, дивлячись на мене поверх окулярів. Потім, повільно, ніби щось важке тисло йому на груди, опустив погляд назад у блокнот.

‒ Якщо довго... ‒ повторив він тихо. ‒ То це почалося дуже давно.

Chapter 3

Summary:

Привіт, Хлопчику, що впав з неба, де твій дідусь?

– Я зустрів Санчеза, коли вже певний час був у подорожі, ‒ повільно почав дядько Форд.

‒ Санчез ‒ це дідусь Морті? ‒ уточнила Мейбл, не зводячи очей з каштанових кучерів гостя. Я розумів, що подумки вона вже заплітає йому крихітні косички, і ледь стримувався, аби не закочувати очі.

Нечтимий погляд Форда теж не відривався від Санчезового онука. Дядечко кивнув, скоріше сам собі, ніж у відповідь на запитання моєї сестри, а потім продовжив, виводячи нас із лабораторії за плечі і зачиняючи за собою важкі двері:

‒ Рік, так. «Супротив» – організація, в якій він був чимось на кшталт місцевої революційної зірки, подекуди займалася допомогою цивільним, що втрапили у халепу. Типу мене. Коли не трощили громфломітів, звичайно.

Дядечко сумно посміхнувся, наче це був давній, майже забутий жарт, який ні я, ні моя сестра не розуміли. У його погляді з-під важких товстих окуляр я не міг прочитати нічого, окрім всепоглинаючого жалю.

‒ Я хотів потрапити додому, ‒ продовжував Форд, ‒ а про міжвимірні переміщення знав значно менше за середньостатистичного подорожуючого. Тому, я думаю, Санчез мене і пожалів.

Я востаннє глянув на важкі бункерні двері, за якими лежав непритомний Хлопчик-З-Небес, і посміхнувся. Від думки про те, що Санчез пожалів мого прадядька так, як я зараз жалію його власного онука зігріла мою душу. Я не вірив у Бога (я скоріше вірив у демонів, привіт, Біле), але мені подобалося вірувати в справедливість людських вчинків. Добро за добро.

Я пройшов на кухню, де за столом вже сиділи дядько Форд, дядько Стен та Мейбл, і сів навпроти сестри.

– Насправді, я більше схильний до того, що Рік намагався справити враження на Людину Птаха, допомагаючи мені, ніж справді хотів цього, ‒ зненацька засміявся Форд.

Дядько Стен неприкрито закотив очі, а Мейбл одразу оживилася, зрозумівши, що мова йде про стосунки.

‒ Людина Птах став мені справжнім другом, ‒ зауважив Форд. ‒ Як і Рік, насправді, але у Ріка… Завжди були проблеми з прив’язаностями. Він складна людина, але в душі дуже добра.

‒ Він мудак, ‒ виплюнув дядько Стен. Це було єдине речення, яке він сказав за увесь час. ‒ Мудак і жорстокий егоїст. Не варто було рятувати його виродка і волокти до нас в дім.

‒ Стене, ‒ очі Форда потьмяніли. ‒ Морті не винен в тому, що сталося між вами.

‒ Що сталося між вами, Форде, ‒ наголосив Стен.

‒ Я більше не серджуся, ‒ наче виправдовуючись, промовив Форд.

‒ А я серджуся, ‒ завершив дядько Стен. ‒ І відрубаю йому голову, коли він з’явиться забирати свого виблядка.

‒ Ти злопам’ятний.

‒ Ти слабохарактерний.

‒ Агов, народ!

Прадядьки та сестра здивовано поглянули на мене. Але я не встиг нічого запитати – з-за дверей лабораторії почувся напівкрик-напівстогін. Форд зірвався з місця і зник унизу. Я піднявся зі стільця і кинув погляд на сестру ‒ Мейбл навіть не ворухнулася, залишаючись поруч з дядьком Стеном. Сприйнявши це за знак, я мовчки кивнув їй, кажучи залишатися тут, і пішов слідом за Фордом.

Цей негласний поділ інколи лякав мене ‒ як ми з Мейбл розділилися на «команду Стена» та «команду Форда». Але я розумів, що зараз це найкраще, що могло статися. Мейбл не плутатиметься під ногами, не турбуватиме Морті питаннями, не намагатиметься до нього торкнутися. Ми з Фордом матимемо достатньо часу, щоб зрозуміти, що сталося і де Рік.

А я матиму достатньо часу, щоб зрозуміти, що сталося між Фордом і Ріком теж.

Морті мав красиві оленячі очі ‒ блакитні, як два велетенських чайних блюдця на кухні нашої з Мейбл мами. Я почув, як Форд важко глитнув, перш ніж обережно підійти до хлопця і заговорити:

‒ Вітаю, Морті, ‒ почав він. ‒ Мене звати Стенфорд.

Хлопець зажмурився, як від яскравого світла. Його губи тремтіли.

‒ Ти нас розумієш? ‒ не стримався і запитав я.

Чомусь Форд злісно зиркнув на мене. Але Морті, нарешті помітивши когось свого віку у кімнаті, здавалося, трохи зм’якшився і розслабився. Зморшки на його обличчі розгладилися. Він ледь помітно кивнув.

‒ Ми не хочемо тобі зла, Морті, ‒ продовжував Форд. ‒ Я друг твого дідуся Ріка С-137. Він послав сигнал SOS, я відповів на нього.

Форд ступив кілька кроків ближче до ліжка. Морті напружив плечі, наче лисеня, готове наскочити на курку. Якби у нього була шерсть, вона стала би дибки. Якби він був котом, то зашипів би.

Я теж ступив один крок назустріч хлопцеві і підняв руки у примирливому жесті в надії, що це його заспокоїть.

‒ Ти був сильно поранений і втратив багато крові, ‒ продовжував Форд. ‒ Я тебе підлатав. Тобі краще? Як почуваєшся?

Морті не відповідав. Напівсидячи спирався об подушку, закушуючи губу ‒ цівочка крові стікала від кутика його рота. Хаотичні кучері, на які задивлювалася Мейбл, надавали йому злого, хижого вигляду.

Тінь від настільної лампи Форда падала так, що створювала навколо голови Морті колючий ореол.

Ні я, ні дядько Форд не наважувалися підійти ближче.

Chapter 4

Summary:

Лід тріщить.

Морті говорив мало. Точніше, взагалі нічого не говорив. Спочатку я навіть думав, що він онімів зі страху. Але, коли хлопець заснув неспокійним, напівкоматозним сном, Форд тричі перевірив і переконав мене, що з фізичним здоров’ям нашого міжгалактичного гостя все було дуже добре.

Чого не можна було сказати про його здоров’я ментальне. З дня на день Морті нічого не їв, кліпав на нас велетенськими оленячими очима і спав. Жодному нашому слову не вірив, кусався і брикався. В одну із таких ночей навіть вивихнув дядьку Форду плече. Він уникав зорового контакту, не дивився нікому з нас в очі, і навіть на Мейбл, яка одного ранку хотіла поговорити з ним тет-а-тет, реагував агресивно. Як скажена собака.

Тому ми не залишали його самого і спостерігали крізь камери за кожним його рухом. Навіть ночами ‒ по черзі, як вахта, в надії, що Морті захоче поговорити.

Ну, як «ми». Ми з дядьком Фордом.

Дядечко Стен відмовився брати у цьому участь, все повторюючи, що «викурить цього космічного слимака з Хижки, як щура». А Мейбл з радістю погодилася би провести цілу ніч в компанії красивого небесного хлопчика, але ми їй не дозволили.

Дні минали за днями. Дядько Стен та дядько Форд відправилися у місто і забрали з собою Мейбл, постановивши мені ні в якому разі не спускати очей з «малого Санчеза». І ні в якому разі не заходити до лабораторії, поки Форд не повернеться.

Я сидів за товстим склом екрана комп’ютера, спостерігаючи за Морті, що вп’яте намотував коло по лабораторії, і відчував, як німіють ноги. Я почувався наглядачем у в’язниці небезпечних злочинців. Тільки цей злочинець ‒ худорлявий хлопчинка в порваній жовтій футболці, все ще заляпаній його ж кров’ю.

Хтозна, чи тільки його кров’ю, чи ще чиєюсь?

Я перевірив монітор вчетверте за годину. Морті все ще ходив по колу, але тепер, коли проходив повз стіл, кожного разу злегка нахиляв голову в один бік, ніби прислухався.

Я нахилився до мікрофона:

‒ Морті?

Він зупинився.

Вперше за весь цей час.

Оглянув кімнату, ліжко, підлогу, свої руки. А потім підняв очі просто на камеру.

Подивився прямсінько на мене.

Господи, ці блакитні очі.

Почервонілі. Втомлені.

Там було щось, чого не мало би бути в очах людини.

‒ Морті, ‒ я ледве зводив букви у слова. ‒ Ми не бажаємо тобі зла, чуєш? Мій дядько приніс тебе, всього в крові, кілька ночей тому. Він вилікував тебе. Для чого йому лікувати тебе, якщо він хотів би тобі зла, Морті, скажи?

Морті тремтів. Наче в лихоманці. Його погляд знову ковзнув кімнатою, розсіяний, розгублений.

‒ Морті, ‒ я глитнув. ‒ Я не знаю, що сталося з тобою та твоїм дідусем.

При згадці Ріка Морті помітно здригнувся. Усі його м’язи струсило, наче від удару. Його тіло напружилося. Плечі зійшлися докупи, наче його вдарили електрошокером. Він відступив на кілька кроків назад ‒ і, не зводячи погляду з камери, різко осів на підлогу.

Просто впав. Глухо вдарився об кам’яну підлогу.

Його руки затулили обличчя. Коліна піднялися до грудей. Він різко вдихнув. Плечі зстрибали вгору-вниз, як у пораненого звіра.

‒ Але я обіцяю, Морті, чуєш? ‒ я зашепотів у мікрофон. ‒ Я обіцяю, що ми зробимо все, щоб його знайти.

Він не відповів.

Тільки ще глибше втягнувся в себе, притискаючись до підлоги, ніби хотів зникнути в ній.

‒ Дозволь тобі допомогти.

Я чекав. Не дихав.

І лише коли з-під затулених рук я почув приглушений крик ‒ короткий, задушений, схожий на ридання ‒ то відчинив двері лабораторії.

Повільно. Ніби заходив до пастки. До клітки звіра.

Але мені було байдуже.