Chapter Text
Коли вона повернулася до Торнхолу, вже сутеніло. В будинку панувала незвична тиша. Може, дітей кудись забрали? Зрадівши, Белла зазирнула у вітальню, але одразу ж розчарувалася. Ральф, стиха наспівуючи собі щось під ніс, лежав там на підлозі й захоплено малював на великому, завбільшки з нього самого, аркуші будиночок, оточений деревами, схожими на мітли. Важко було повірити, що саме ця дитина вранці верещала так, ніби її покусали доксі.
Реджі вона помітила не відразу: він сидів за шторою на підвіконні й похмуро колупав пальцем раму.
— Що трапилося? — спитала Белла, відсуваючи завісу.
— Нічого, — буркнув Реджі, не відриваючи погляду від вікна.
— Справді?
Після наполегливих розпитувань їй вдалося дізнатися, в чому справа. Виявилось, що вдень Ральф знову почав нити, що хоче в ліс, і Реджі — якому теж кортіло — вирішив, що можна спробувати. Вони вислизнули з дому непомітно, поки Елла пила чай, а домовики поралися на кухні. План був простий: швиденько добігти до струмка і одразу назад. Та струмок виявився далі, ніж гадалося; до того ж коли вони намагалися роздивитися, чи є у воді риба, Ральф упав, а Реджі його витягував. Коли вони повернулися, обидва мокрі, як хлющ, в домі вже вирувала паніка. Тепер Реджі з острахом чекав повернення батька.
Беллу у всій цій історії цікавив інший момент.
— А в лісі ви нікого не бачили? Чужих дорослих, наприклад?
— Ні. Тільки Чорниша.
— Кого?
— Ми так назвали пса. Він прийшов до струмка, мабуть, хотів пити. Ральф спочатку злякався, але Чорниш виявився добрим. Ми його почухали, і він пішов із нами додому. Тепер він у дідуся. Дідусь сказав, що ще не вирішив, але, може, дозволить йому залишитися. Він каже, що в цих лісах часто трапляються собаки, які втекли від маґлів-туристів або яких викинули. Це правда?
Белла кивнула.
— Хіба можна отак просто взяти й викинути собаку?!
— Маґли ще й не на таке здатні. Пішли подивимось на вашого Чорниша.
У кабінеті старого Лестрейнджа палахкотів камін, горіла зелена настільна лампа. Кути кімнати тонули в темряві. Величезний пес, більше схожий на ведмедя, лежав біля крісла. Його блискуча чорна шерсть, здавалося, поглинала світло. Пес був би точною копією Грима з легенд, якби не порожня миска для їжі та напівпорожня — з водою. Лестрейндж, що сидів в кріслі, прикривши ноги пледом, чухав його за вухами.
— Думаєте, він домашній? — запитала Белла.
— Так. Подивися на шерсть. Він доглянутий, людей не боїться. Але, вочевидь, не мав контактів з іншими псами, бо не знає етикету. Тому й сидить тут зі мною: іншим він одразу не сподобався.
— У собак є свій етикет?
— Звісно! Величезна система сигналів: як підходити, як нюхати, як показувати, що не хочеш бійки… Цей нічого не знає. З собачої точки зору він цілковитий дикун. Це трапляється з тваринами, які росли в ізоляції. Він безмежно довіряє людям, але зовсім не вміє ладнати з представниками власного виду.
У коридорі пролунали легкі кроки, й до кабінету вбігла Дінкі, загорнута в накрохмалений білий рушник.
— Господарю, прибув молодий хазяїн Рабастан.
— Хай зайде. Хочу показати йому наше нове надбання.
Реджі в розпачі схопив Беллу за руку.
— Будь ласка, ви можете сказати татові, що це ви дозволили нам піти в ліс?
— Ще чого! — вона звільнила руку. — Вчися відповідати за свої вчинки, як годиться чоловікові.
Він хотів щось заперечити, але вже було запізно: у дверях з’явився Рабастан. Він підійшов до старого Лестрейнджа і поцілував йому руку.
— Тату, як ви почуваєтеся сьогодні? Отже, це і є той самий знаменитий пес?
— Авжеж, — відповів Лестрейндж із такою гордістю, ніби сам привів його з лісу.
Рабастан присів навпочіпки й теж почав чухати Чорниша. Дивно було бачити таку м’якість у цьому різкому, сардонічному чоловікові. Усі Лестрейнджі просто до нестями любили собак.
— Реджі, — сказав Рабастан, не обертаючись, — скажи-но мені, хто вам дозволив сьогодні йти в ліс?
Хлопець зітхнув. Але, перш ніж він устиг відповісти, втрутився старий Лестрейндж:
— Я дозволив. Мушу вибачитися перед Еллою — я її не попередив, і вона добряче понервувала.
— Он як? Не вірю! — Рабастан випростався. — Можете надати докази?
— Жодних. Але й у тебе немає доказів, що я не дозволяв. А тягар доказів, як відомо, лежить на стороні обвинувачення.
— Лежав, — сухо поправив син. — За наявного політичного клімату ніхто вже не обтяжує себе такими формальностями.
— На жаль, — погодився Лестрейндж, на мить утративши жартівливий тон. — Але тим не менш, обвинувачений — цей юний чарівник — діяв без злого наміру, не усвідомлюючи рівня ризику та перебуваючи під впливом авторитетної фігури, себто мене.
— Незнання ризику не звільняє від відповідальності, — заперечив Рабастан. — І ви забули вказати, що порушення було вчинене у складі злочинної групи, з залученням співучасника — його брата. А також, що авторитетна фігура — не скажу, що бреше, але намагається штучно створити пом’якшувальні обставини.
— Не можна висувати такі звинувачення без доказів, — відзначив Лестрейндж. — І дозволю собі звернути увагу суду на приватне життя обвинувача. В дитинстві він сам регулярно кудись ішов без дозволу. Склад правопорушення ідентичний.
— Але мої порушення не залишалися безкарними! — обурився Рабастан. — Чомусь тоді ви не були такі поблажливі.
— А тепер можу. Дідусь має право бути м’яким і все прощати. Це ж не мої діти — я маю право їх не виховувати, а просто любити.
— Ви і так їх розпестили. Дозволили лишити цю приблуду.
— Це не приблуда, а дуже розумний пес із почуттям гідності, — Лестрейндж знову почухав Чорниша. — Не ображай його.
— Ще подивимось, що скаже Руді, коли прийде. Він перевірить цього вашого Чорниша на приховані закляття й, можливо, вижене геть. Тепер він — голова розвідвідділу, і нам доведеться його слухатися.
— Що? — Лестрейндж різко підвів голову. — Чому?
— О, ви не чули? Лорд усунув Коліна Розьє, до того ж із гучним скандалом.
— Он як…
— Зачекайте, спершу завершимо справу. Реджі, чи ти визнаєш себе винним?
— Так, ваша честь, — зітхнув той. — Винний згідно з пред’явленим обвинуваченням. Але прошу врахувати пом’якшувальні обставини.
— Це вирішує суд. Що сказала мама?
— Заборонила нам брати дитячі мітли, і жодних солодощів аж до Йоля.
— Добре. Я не буду подавати апеляцію і вимагати більшого покарання. У мене, — він кинув погляд на батька, — наразі недостатньо доказів, щоб спростувати свідчення захисту. Але надалі дозвіл кудись піти запитуватимеш тільки в мене або в матері. Зрозуміло?
— Так, ваша честь.
— Все. Суд вважає справу завершеною. Ти звільнений з-під варти в судовій залі. Можеш іти.
Белла рушила до дверей разом із Реджі.
— Люба, а тобі не цікаво послухати, що сталося? — покликав її Лестрейндж.
— Я вже знаю, була сьогодні в Ставці. І знаю, що ви на боці Розьє, бо він ваш друг. Але я надто зла на нього зараз, щоб слухати, як йому важко. Краще піду відпочину перед вечерею.
На порозі вона обернулася й покликала Чорниша. Але той лишився — нашорошив вуха, стежачи за Рабастаном, наче розумів його слова.
***
Рудольф повернувся лише глибокої ночі, коли весь дім уже спав. Він був страшенно виснажений, але все ж, замість іти до ліжка, попрямував до кабінету глянути на Чорниша. Пса влаштували спати там, у тиші й затишку. Виводити його можна було тільки в супроводі: інші собаки, щойно його бачили, починали гарчати низько й моторошно, здиблюючи шерсть на загривках.
Як і пророкував Рабастан, Руді перевірив пса з голови до лап, але не знайшов жодного натяку на магію. Отже, це був звичайнісінький домашній пес, який заблукав і на власне щастя вийшов до людей.
— Завтра відправлю домовиків за щіткою, — мовив Руді, занурюючи пальці в густу, лискучу шерсть. — Треба як слід його вичесати. Дивись, яка краса.
— Що там із дядьком Коліном? — спитала Белла, сідаючи поруч. — Ти сказав йому, що він був неправий?
— Не думаю, що це мало б сенс. Зараз із ним Івен. Ти, може, не здогадуєшся, але твій дядько в дуже поганому стані...
В його голосі звучала непідробна печаль. Рудольф любив Коліна — можливо, більше, ніж рідного батька. Принаймні ладнав із ним точно краще.
— Якби він був таким, як раніше, ніколи б не припустився такої безглуздої, дитячої помилки. Але останнім часом він постійно втрачав концентрацію. Я теж винний, бо не розумів, наскільки все погано.
— До чого тут ти? Це він мусив узяти себе в руки!
— Це не завжди допомагає. Він не мав злого наміру, просто вже не контролював себе. Шкода, що Темний Лорд так із ним обійшовся.
— Що значить «так»? Темний Лорд ще був дуже милостивий! Він навіть не круціатив його!
— Не думаю, що він має право так чинити з кимось із старої гвардії.
— Чому? Чим вони особливі?
— Ти ж знаєш: це його однолітки й друзі. Ті, хто був разом із ним із самого початку.
— Перед лицем Темного Лорда всі рівні, — відрубала Белла.
— Гаразд, гаразд, як скажеш, — він підвівся. — Пішли спати. Я просто валюся з ніг.
Наступного ранку Белла, ще не вдягнувшись, покликала домовичку і звеліла принести «Щоденний віщун». Заголовок передовиці мало не кричав: «ЗАГАДКОВА СМЕРТЬ У АЛЕЇ ДІАҐОН».
На фото був той самий хлопець із Ордена Фенікса, якого вони схопили позавчора. Тіло лежало на лавці під ліхтарем, застигле, без жодного сліду ушкодження. Поверх акуратно застібнутої куртки воно було обмотане блискучою подарунковою стрічкою із зеленим бантом. В нагрудну кишеню хтось засунув листівку:
Альбусу Дамблдору. Щасливого Адвенту!