Work Text:
Джієн стискає пакетик зволожуючого крему та тонким шаром наносить його на шкіру обличчя. Трохи прохолодний, він має легкий м’ятний флер – і це останнє, що змушує очі триматись розплющеними. Це той заключний елемент щоденної рутини, який мозок Джієна автоматично сприймає за кінець періоду активності і перехід до стадії “здоровий восьмигодинний сон”. І, гріх буде не визнати цього факту на загал – це розслабляюче і дуже, дуже терапевтично. Це саме те, чого Джієн потребує в кінці кожного дня.
Тому він робить все, що має, перед тим, як зачинити за собою двері ванної – лише щоб не обтяжувати себе будь-якими діями після цього. Відкладає телефон за годину до одинадцятої. Переглядає конспекти ще за чотири до цього. Чистить зуби. Розкладає футон. І, поки його сусід не повернеться, Джієн встигне солодко засопіти й дістатися щонайменше другої фази сну.
Немає сенсу нагадувати йому про те, що Кутані – людина “непостійна”. Джієн, може, і не навчився пропускати гострі поради повз вуха (натомість, як же його серце любить пропустити їх усі крізь себе), але йому чудово вдається продовжувати йти проти них. З якоюсь хірургічною точністю він вчиняє прямо навпаки, коли замість того, щоб залишити друга сам на сам із привидом, кидається на останнього з мечем і двадцятьма зірками схвалення. Або, скажімо, коли кидає тому прямо в руки коробку льодяників місткістю в сорок штук.
“Але ж у мене алергія на полуниці!..” – обов’язково прилітить услід.
Гаразд, видихне Джієн та подумки вирахує ймовірність того, що цей факт – брехня. Зважаючи на те, що всього кілька днів тому Кутані вдало зімітував перед усією комісією реакцію на креветки, лише щоб не обідати разом із ними, шанси вражаючі.
Тож, щоб не обтяжувати себе ще й словами, Джієн просто замовить інші сорок, але цього разу – з намальованими збоку мандаринами. Кутані в такому випадку хапає коробку ще до того, як вона торкнеться землі, та посилає цнотливий повітряний поцілунок. Добре, що Джієн не встигає відреагувати.
Так само він ніколи не встигає помітити, що вся полунична партія також лишається у Кутані.
Це – одна з тих ситуацій, про які потім скажуть: “жалюгідно”. Часом – це інші синоніми: нечесно, грубо, просто жахливо. Неприпустимо. Кутані нестерпний, а його поведінка – і поготів. Не те, щоб Джієн не був з цим абсолютно не згоден, але є різниця, коли ти чуєш це з чужих вуст. З них це завжди і без виключень – фамільярно.
Але ніщо не заважає Кутані свій “поза-очі” титул утримати. От тільки на свою славу він не зважає, натомість – лишає це проблемою всіх, хто його оточує. А це – на двадцять п’ять відсотків, його одногрупники, на двадцять п’ять – викладачі, а ще на сорок дев’ять – Джієн персонально. Остання жалюгідна сота – це він, Кутані, сам.
Тому що перше, що Джієн помітив після того, як Кутані обрав його собі у постачальники й приклеївся намертво – це те, що він дуже погано залишається сам на сам. Відмовки, жарти, виправдання та сарказм; ухил від відповіді, згодом – відверта брехня. У найгірших випадках – розворот на сто вісімдесят, кінець розмови. Втеча на контрольовану, безпечну відстань. І навіть так Кутані залишається десь поруч – або під боком, або за спиною – і не зникає остаточно.
Так само він не залишає зали для тренувань навіть тоді, коли всі валяться з утоми з ніг. Кутані буде тинятися під дверима їдальні, хоча до початку обіду ще година. Він влізе з ногами на зарезервоване крісло, спеціально чекаючи, поки власник прийде. Забалакає прибиральниць, через що їм доведеться з панікою в очах і тремором у руках драяти сходи, аби вкластись у план на день. Урешті-решт, ходитиме і цілеспрямовано смикатиме Джієна, його речі та все, що він має, любить й цінує, доки той не втратить терпіння.
Але Кутані ніколи не залишається сам на сам, якщо має можливість бути деінде. Він може скільки завгодно намагатись зліпити з цієї звички рису свого клятого характеру, але в нього не вийде. Що б у житті не ставалося, мама з її “приховане завжди стає явним” залишатиметься права. Бо c'est la vie.
Джієн… Взагалі багато чого помічає. Часом настільки багато, що він волів би вирізати собі ту долю головного мозку, яка відповідає за емоційний інтелект.
Бо що б Кутані не робив і чим би не займався, йому постійно треба мати глядача. У цьому житті він – головний актор, а всі навколо – його відібрана і відфільтрована авдиторія. Він не “самотній” в традиційному зчитанні цього слова, натомість – Кутані аж під ребрами шкребе, коли його подвиги лишаються непоміченими. Він нещадно редагує фото-звіти, щоб його старання, фантазію і витрачений час було оцінено. Також це він – і ніхто інший, – виламав дошку з єдиної перегородки між чоловічою й жіночою купальнями. Він показав язика іноземному послу, натягнувши обличчя мера. Він викрав Ромуту з-під носа у Джієна та демонстративно грався з ним, сидячи на даху.
Цих історій за останній рік назбиралося так багато, що всіх не перелічити. Можна було би спробувати – і тоді колективна збірка пальців усього штату школи закінчиться ще до того, як він дійде половини. А це, не багато не мало, понад сорок людей (не враховуючи шістьох осіб “парт-тайм”, двох – на оплачуваному лікарняному і ще чотирьох – у відпустці).
Але зараз Джієн вперше за рік відчуває, що от-от втратить глузд. Тому що незважаючи на те, що Кутані жахливо справляється з прийняттям концепту “особистого простору”, він здебільшого примудряється зберігати баланс. Цей баланс означає, що його власні кордони накладаються на чужі – на жаль, Джієна, – і в результаті утворюється сумнівний, але прийнятний салат з дуже, дуже великої кількості компромісів. Наприклад, коли Кутані спить, він не зможе зламати замок і вломитись у ванну. Тому левову частку всього, що вимагає приватності, Джієн робить у короткі проміжки чужої інактивності. Тому що коли Кутані спить – його неначе не існує. Він займає два квадратні метри площі і приблизно стільки ж кубічних – об’єму. Він ніколи не говорить уві сні і майже не дихає. Він еталон.
Просто зараз Кутані не комфортно спить у своєму куточку і на закріпленому за собою місці. Він це безцеремонно робить на футоні Джієна, який він розклав перед тим, як відійти навести нічний марафет. Голова зручно розмістилась на подушці з принтом рожевих сердечок. Сендвіч із ковдр злегка здіймається раз на п’ять-сім секунд – і знов опускається. Телефон валяється на підлозі в метрі від нього, підключений до зарядки, але так і не підключений до розетки.
Джієн зітхає та знімає з шиї рушник. Тоді він, з усією витримкою, що в ньому лишилась, розрівнює його по всій довжині сушарки (маленька помста – також помста) та повертається на свою половину кімнати. Телефон Кутані блимає позначкою “1%”. Джієн знову зітхає.
Відсутність рушника починає щипати холодом. Шкірою біжать мурашки. Джієн, стримуючи чергове – третє! Третє, – зітхання нахиляється, щоб підібрати чужий телефон і все ж поставити його за зарядку. Екзорцизм екзорцизмом, бюрократія – бюрократією, але жодні надздібності не врятують, коли заводська батарея вздується від халатності свого власника. Тим часом на екрані, як ковток свіжого повітря, вигулькнуло сповіщення “підключено до мережі живлення” – і, раптово, булькнуло, сповістивши про свою радість весь корпус. Джієн сіпнувся, Ромута – випав з рук, а Кутані…
Кутані насупився крізь сон, перевернувся на інший бік та знову зник в оберемку ковдр. Через усю цю метушню його права гомілка визирнула з теплого кокона. Джієн, довго не думаючи, ухопив одну з верхніх ковдр за кутик та підтягнув назад. А потім – коли нога повернулась в тепло, а шанси Кутані чхати та кашляти протягом всього наступного тиждня скоротилися в геометричній прогресії – він підняв голову до неба і, подумки звертаючись до предків, подумав – чому він узагалі це робить, а не викидає цього нахльобника на його половину. “Нахльобник”, немовби відчувши його роздратування, перекотився ще на кілька сантиметрів убік, половиною тіла опиняючись на крижаній землі.
Це вже зовсім не діло. Всі знають, що опалювальний сезон для академії – це не більше, ніж жарт. Вони лишили його в розряді далекого зовнішнього явища, натомість запропонувавши свій метод: добровільно-примусову закалку.
Джієн присідає навколішки.
– Кутані, – каже він та обережно торкається чужого плеча. Нуль реакції. Джієн повторює:
– Кутані, – гучніше й трошечки менш терпляче. За винятком тихого дихання, тиша у відповідь все ще тотальна.
Джієн ніколи про це не задумувався, але він майже ніколи не бачить, як Кутані спить. Той – як він каже, заявляє й всіляко демонструє – жива квінтесенція ліні, як одного з семи смертних гріхів. Але в житті Кутані майже ніколи не сидить на місці. Він людина акту нескінченного перфомансу; йому треба глядач. Йому треба, щоб його сприймали як дане і як саме собою існуюче. Джієн це на дух не переносить, і все ж –
Він дивиться на чужі губи, не перекривлені їдкою посмішкою. Обличчя Кутані анітрохи не змінилося за останні кілька годин, що той пропадав у тренувальній залі, але Джієн чомусь не може відвести погляд. Напевне, тому, що ця картина виглядає, як вибух фантазії Творця.
Чорне волосся спадає хвилями, а рожеві серденька, якими розцяцькована наволочка, губляться в них. Єдиний рух – це вдих, секундна витримка – і знову видих. Ритмічність заворожує, а розміреність – вабить.
– Кутані, – ще раз пробує Джієн, але вже якось мляво і без вогника. Реакції він знову не отримує, тож забирає руку та відсовується назад. Йому чомусь здалося… неприйнятним – отак стояти, схилившись у пів тіла та відкидаючи свою загрозливо велику тінь. Та і, відверто кажучи, від холодку, що стелиться підлогою, вже починає судомити м’язи.
Натомість він так лагідно, як міг, підштовхнув Кутані ближче до центру матраца та підбив верхню ковдру. Він занадто джентльмен, щоб не попастись на чужий гачок. Людину формують манери, а хорошого сусіда по кімнаті – уміння… Напевне, попастись на чужий гачок та в черговий раз піти на мирову. Кутані від цих маніпуляцій не прокидається, тож, вирішує Джієн, його робота виконана успішно.
– Прошу вибачення, – каже він після цього в пустоту та відкриває чужу шафу. Швидко знаходить очима (недбало!) скручений (разом із простирадлом! Богохульство!) футон Кутані та, цокнувши язиком з усім своїм несхваленням, витягає його на підлогу. Той миттю підкоряється гравітації та розгортається, приймаючи вигляд повної готовності до сну. Джієнові лишається тільки підрівняти простирадло, яке лишається пом’ятим через ситуативну лінь Кутані.
І знайти ковдру, яку він чомусь вперто не бачить. Ані на половині Кутані, ані на своїй власній. Джієн навіть стає навшпиньки, аби зазирнути на шафу, але і там не знаходить нічого, крім шару пилу товщиною в палець.
Тому, у безнадії, Джієн повертається до гнізда Кутані. Потік недовіри виправдовує методи, коли він перераховує кількість шарів у сендвічі, під яким сховався Кутані. Джієн перевірив двічі, але, як би він того не хотів, результат усе одно збігся: королівське лежбище зібрало в собі три комплекти одразу.
Джієн мовчки стискає кулаки. І ні, він – все ще занадто цінує чужий покій, щоб порушити його ще більше, ніж він це вже зробив. У їхньому дуеті цим займається Кутані. Джієнове ж завдання – прибрати за ним.
Тож він зриває з крісла отруйно-рожеве покривало, виплетене з штучного хутра, та кидає його на свій – його – Кутані – боги, як усе заплуталось, – футон. А потім – лише після того, як кине останній, дуже важкий погляд у бік “нахльобника”, – Джієн нарешті вимикає світло і завалюється спати.
Круглястий настінний годинник показує 23:16. Це прямий сигнал того, що в нього залишилося на щонайменше п’ятнадцять хвилин менше часу на сон. Він не може дозволити Кутані ще більше зруйнувати його життя.
Правда ж? Так?
///
Перше, що Джієн зауважив, коли розліпив очі – це те, що його розбудив не ніжний спів Сузуки Накамото, а декілька міцних ударів у двері. Які пролунали повторно, доки він переварював цю думку, продовжуючи нерухомо лежати на спині і втикати в стелю. І ще раз. І ще –
– Та йду вже! – гаркнув він та ривком встав на ноги. Тіло одразу повело в бік, все навкруги потемніло; врятувала найближча стіна: Джієн вдарився в неї плечем та застиг у очікуванні, поки в очах не розвидніється. У голові неначе народилась і дійшла свого піку наднова. Хороший початок дня.
Допоки темрява повільно відступала, кімната ставала все яснішою. Футон, що вчора лежав зліва, таємничим чином зник, а на його місці – лишився оберемок запчастин його постільної білизни. А на вершечку чиясь вправна рука з ювелірною точністю розмістила знайомий мобільний. Екраном донизу.
Кутані в кімнаті, звісно, також уже не було. Останнє, що свідчило про те, що все, що відбулося вчора – це не сон, це зарядний шнур, так і не витягнутий з розетки.
Джієн підходить до цієї пізанської вежі та піднімає телефон. Свій телефон, який він точно тут не залишав. Він майже знає, на що варто очікувати. Просто…
“Солодких снів”, виведено знайомим почерком на жовтому стікері. Джієн обережно відриває папірець від екрану, щоб розчистити собі вид, та натискає на кнопку увімкнення. З-за дверей тим часом чується роздратований гомін.
Електронний годинник в його телефоні показує восьму.
– Засранець!
Його будильник мав продзвеніти ще годину тому.