Chapter Text
― Усе почалося тоді, коли ми з Лорі дізналися, що до експериментів з мутагеном причетний якийсь клан Фут, ― продовжила розповідь Белла. ― Ми хотіли знати більше. Спочатку ми діяли обережно, та наші здібності допомагали нам залишатися непоміченими, підслуховувати те, що не чула поліція, бачити те, що не бачило відеоспостереження. Згодом ми стали більше ризикувати, вийшли безпосередньо на клан Фут, дізналися про всі їхні злочини й вирішили не стояти осторонь. Фути проводили ті експерименти в «TCRI», аби зрозуміти, яку користь може принести їм мутаген.
― Так, у ті часи Шреддер був дуже зацікавлений у створенні мутантів, ― кивнув Донателло. ― Не стало його, не стало й інтересу до мутагену у футівців. Зараз їх більше цікавлять абсолютно інші хімічні речовини.
― Згодом і сам мутаген просто зник звідусіль, ― підтвердила Белла. ― Я відслідковувала кількох контрабандистів, які продавали його на чорному ринку. Не знаю, чи це був справжній мутаген, та жодна покупка так нічим і не закінчилася.
― А ти думаєш, чим ми займалися увесь цей час після перемоги над Шреддером і кренґами? ― посміхнувся Рафаель. ― Прибирали наслідки.
― Кожна така деталь змушує мене все більше дивуватися, як я не зустріла вас раніше, ― всміхнулася Белла.
― Ми нінджя, ― стенув плечима Мікеланджело. ― Нас просто так не зустрінеш.
― А я ― ні. Мене ж ви могли хоч десь помітити.
― Але не помітили. Це означає, що ти сильно применшуєш свої навички, ― сказав Леонардо. ― Ви з сестрою маєте феноменальні здібності й з їхньою допомогою робили щось неможливе. Це вражає. Єдине, що бентежить у цій історії ― це те, чому ви перестали бути командою.
― Бо окрім мутації та шпигунства за футами у житті є ще купа проблем і обов’язків, ― пояснила Белла. ― Ґлорія отримала шанс піти за мрією і поїхала вчитися в інше місто. Я б теж так зробила.
― Я не про те, що вона поїхала, ― похитав головою Лео. ― Я про те, що ви перестали підтримувати зв’язок.
Белла коротко глянула на нього, але не знайшла, що відповісти. Вона теж про це думала, і теж не знайшла відповіді. Просто так сталося. Просто вони обидві занадто швидко подорослішали, маючи лише одна одну і їхню мати, що зранку до вечора працювала на кількох роботах. Просто рішення Лорі поїхати було швидким і неочікуваним через поспіх і ймовірність втратити цей шанс, просто в обох була купа завдань і надто мало часу. Просто Белла не знала, чи все ще потрібна сестрі після стількох років мовчання.
― Сімейні стосунки ― це доволі складно, кому, як не нам, це розуміти? ― проговорив Рафаель, намагаючись чи то підтримати Беллу, чи то відвести розмову від складної теми. ― Але тепер у тебе є велика і дуже важлива новина для сестри, раптом ти захочеш їй про себе нагадати.
― Думаю, вона була б у повному захваті, ― з маленькою усмішкою відповіла Белла, насправді не думаючи серйозно про те, що могла б наважитися зв’язатися з Ґлорією.
Та Ґлорія, яку вона пам’ятає, точно була б у захваті. Ту Ґлорію, якою її сестра є зараз, вона навіть не знає. Вона точно сильно змінилася, як і сама Белла.
― Що ж, ем… якщо вже ти виявилася русалкою, ― трохи невпевнено заговорив Майкі, перебиваючи ніякову тишу між усіма. ― Думаю, не мені одному було б цікаво побачити тебе… ну, у воді. Як щодо запрошення поплавати?
Белла миттю це уявила і широко всміхнулася. Єдиною, з ким вона коли-небудь плавала після мутації, була її сестра. І це було дуже давно. Белла вже й забула, як воно ― пірнати у синю глибочінь океану не одній, знаходити щось нове там, де плавала вже тисячу разів, і ділитися цим із кимось.
― Це я запрошую вас усіх поплавати, ― з ентузіазмом сказала вона. ― Мені справді є що показати. А ще можемо влаштувати перегони й подивитися, наскільки сильно ви усі від мене відстанете.
― Ось як ти заговорила, ― миттю приймаючи виклик, відповів Раф. ― Я згоден.
Белла кивнула, не втративши ані твердості в погляді, ані легкої зухвалості в посмішці.
― Чудово. Я знаю один дикий пляж, де ніколи нікого не буває.
― Я теж за! ― доєднався Майкі.
― Чекайте, плавання восени? ― з сумнівом перепитала Ейпріл. ― Хіба вже не надто холодно?
― Для мене неважлива температура води, ― пояснила Белла. ― У воді я холоднокровна і не відчуваю холоду. Я плаваю в океані цілий рік.
― Тобто без хвоста ти все ще теплокровна? ― перепитав Донні й, отримавши у відповідь кивок, здивовано округлив очі. ― Я з вами. Більше з цікавості й наукового інтересу, звісно, але на ваші перегони я б теж подивився.
― На пляж я з вами за компанію сходжу, але плавати точно не буду, ― вирішила Ейпріл.
― А в мене навіть не питайте, ― похитала головою Алопекс. ― Ненавиджу воду, тим паче у таку пору року.
― А ти з нами, Безстрашний? ― запитав у Лео Рафаель, і той, не роздумуючи, стенув плечима.
― Як завжди.
***
Вологий прохолодний вітер приємно дмухав в обличчя, змушуючи мружити очі й відкриватися сонячним променям. Вони ще зберігали в собі залишки літнього тепла й ніжно огортали шкіру, яскраво заливали світлом сірий пісок на безлюдному дикому пляжі, всипаному великими валунами. На берег з океану раз-у-раз набігали невеликі хвилі й одразу тікали назад, розчиняючись у відблисках сонячного світла.
Белла вдихнула глибше. Пахло солоною водою і трохи водоростями. Далекий гул мегаполіса повністю перекривався шумом хвиль і перегуком самотніх мартинів. Тут стоялося, дихалося і відчувалося легше. У будь-яку погоду.
― Тут мило, ― подала голос Ейпріл, яка дорогою сюди раптом знайшла в собі більше ентузіазму для відвідування пляжу, ніж мала в лігві. ― І чудово, що немає людей.
Белла поглянула на неї і м’яко всміхнулася. Такі місця вона описувала для себе набагато більшою кількістю епітетів, і навіть вони не могли розказати, наскільки сильно вона любить океан.
― Я часто тут буваю. Але кожен раз як вперше. Навіть горизонт тут щоразу має інший вигляд.
Позаду них про щось сперечалися черепахи. Майкі вирішив влаштувати повноцінний пікнік і взяв з собою стільки речей, скільки не зміг нести сам ― довелося просити про допомогу братів. Донні ледь відмовив його брати з собою намет.
― Тут справді нікого не буває? ― запитав Леонардо, щойно разом з Майкі розклав на землі кілька великих кариматів.
― Навіть влітку, ― впевнено кивнула Белла. ― Пляж надто не пристосований для купання. І для риболовлі теж. Під берегом тут кілька крутих схилів, забагато водоростей і медуз. Треба відплисти на немалу відстань, перш ніж дістанешся туди, де можна спокійно поплавати.
― Медуз? ― з легким острахом перепитав Рафаель.
Белла весело глянула на нього, але нічого не сказала. Вона зняла з себе взуття й ступила голими ногами на холодний пісок. Тут він не був м’яким і приємним, як на більшості облаштованих пляжів ― цей пісок був жорсткішим, мав купу домішок з принесених хвилями уламків мушель і водоростей.
― Як довго ви можете не дихати?
― Складно сказати, ― відповів Донні. ― Залежить від багатьох факторів, як от…
― Довго, ― з викликом у погляді перебив його Раф, знімаючи з рук налокітники. ― То ми йдемо чи як?
Лео видав короткий смішок, Майкі з готовністю підбіг ближче до води, а Донні зітхнув і трохи порухав руками, розминаючи м’язи.
― Через скільки часу мені починати хвилюватися, якщо ви не повернетесь? ― запитала Ейпріл, влігшись на каримат з принесеною книжкою у руках. ― Навряд чи під водою є хороший зв’язок.
― Не хвилюйся, я поверну їх живими й неушкодженими, ― всміхнулася Белла й підійшла до самої води. Ще крок ― і намочить пальці ніг. ― Щойно ми сплаваємо на найближчий звідси риф.
― А ти, як я розумію, взагалі дихаєш під водою? ― запитав Леонардо, окинувши поглядом хвилі попереду.
― Так, ― відповіла Белла й зробила крок уперед. ― Тому дайте мені знайти, коли вам знадобиться ковтнути трохи кисню, гаразд?
Швидко увійшовши у воду по коліна, Белла трохи зіщулилася від неприємного холоду, але знаючи, що через кілька секунд її не буде це турбувати, впевнено закрокувала вперед. А потім пірнула у воду разом з головою.
Раф і Майкі, стукнувшись кулаками, пірнули за нею.
― Готовий? ― запитав у Донні Лео, і той неоднозначно стенув плечима.
― Дивлячись до чого.
― До розчарування Рафа.
Донні злегка посміхнувся.
― До цього я завжди готовий.
Вони разом пірнули під воду, залишаючи суходіл за спиною.
Щойно Рафаель опинився під водою й розплющив очі, усе його поле зору наповнили мільйони бульбашок повітря і яскраве сяйво попереду ― Белла якраз проходила трансформацію. Він майже не бачив її за цим виром води та магії, та сяйво швидко зникло і серед бульбашок показався великий русалчин плавець. Під водою Белла мала ще більш нереальний вигляд, але тут її луска і хвіст здавалися більш доречними, ніж на підлозі їхнього лігва, де всі побачили це вперше, а тому картинка здавалася цілісною і легшою для сприйняття. Рафу моментами досі не вірилося, але ось вона ― Белла-русалка, і бачити це на власні очі вдруге було не менш захопливо.
Белла спіймала його погляд і коротко всміхнулася. Її хвіст почав ворушитися, вона простягнула руки вперед, змахнула плавцем… і ніби зникла. Лише слід з бульбашок від траєкторії її руху підказував, що вона щойно була тут і чкурнула вперед, ніби торпеда.
Раф мимоволі роззявив рота від здивування, випустивши з себе велику бульбашку повітря, і перезирнувся з не менш шокованим Майкі. Белла казала, що плаває дуже швидко, була впевнена, що ніхто її не наздожене, але Рафаель не уявляв, що це аж настільки швидко. Вона взагалі почекає їх чи попливла світ за очі одна?
Та ось слід від її руху зробив петлю десь удалині й почав повертатися. У новому вирі бульбашок Раф встиг розгледіти Беллу лише за секунду до того, як вона різко зупинилася перед ним. Вона показала пальцем нагору, пропонуючи випірнути на поверхню. Раф кивнув.
Гаразд, він програв цей виклик і навіть не буде цього заперечувати.
― Дорогою сюди я бачила зграйку морських окунів, ― задоволено протягнула Белла, коли Раф виплив на поверхню вслід за нею.
Ще через секунду з-під води виринув Донателло.
― Очманіти можна! ― вигукнув він, його очі палали захватом. ― Так швидко! Сказала б одразу, що в нас немає шансів.
― А я не казала? ― всміхнулася Белла й глянула на Майкі, що виринув наступним.
― Сподіваюсь, ти трохи пригальмуєш, еге ж? ― запитав Раф. ― Бо ми так просто загубимось.
― Звісно. Я не плаваю так постійно, на такій швидкості мало що можна розглянути.
Останнім з води випірнув Лео й спершу глянув на Рафа, певно, бажаючи оцінити його реакцію на побачене. Про те, щоб позмагатися з Беллою, Раф уже не думав, але все ще намагався вкласти в голові той факт, що вона плаває так, ніби має гребний гвинт і двигун на плавці.
― Знаєш, я очікував чогось такого, ― сказав Леонардо, змахуючи краплі води з чола. ― Майже не здивувався.
― О, ми це надолужимо, ― хитро підморгнула Белла й кинула погляд кудись вдалечінь. ― Дайте мені хвилинку, я перевірю, чи безпечно зараз на рифі й повернуся за вами, гаразд?
Белла пірнула, її плавець на мить показався на поверхні й знову сховався під водою, створивши невеличку, але сильну хвилю. Десь під ногами Рафаеля, що вже не торкалися дна, відчувся поштовх, ніби щось велике прийшло до руху чи розірвалося під водою. По поверхні знову пройшла невелика хвиля.
― Наче бомба на дні вибухнула, ― поклавши долоню на неспокійну поверхню води, промовив Мікеланджело. ― Невеличка така.
Він раптом різко опустив долоню у воду, піднявши в повітря бризки. Рафаель у відповідь зачерпнув трохи води в долоню й відправив її летіти в обличчя молодшого. Але той ухилився й знову почав бризкатися.
― Починається, ― закотив очі Донні й спробував трохи відплисти від братів, але доля бути оббризканим наздогнала і його.
Лео ж навіть не намагався не взяти у цьому участь ― теж отримав трохи солоної води у свою сторону й у відповідь на це добряче замахнувся рукою, пославши цілу хвилю в обличчя одразу всіх трьох братів.
Зупинилися вони лише тоді, коли знову відчули потужне коливання води під собою.
― Белла повернулася, ― зауважив Майкі.
Русалка й справді показалася з-під води, трохи задихана після швидкого плавання, але досі сповнена ентузіазму. Її темне мокре волосся обліпило їй плечі й шию, по обличчю стікали цівки води, а очі радісно світилися.
― Там усе чудово, пливемо!
І знову під воду. Рафаель ритмічно рухав ногами, докладаючи неабияких зусиль і ледь встигаючи за Беллою. Вона ж, схоже, зовсім не напружувалася — усі її рухи були легкі й плавні, майже ліниві, її тіло ніби зливалося з водою, ставало її частиною, дозволяючи нести себе вперед.
Часом Рафаелю з братами доводилося плавати у водовідвідних тунелях, тож це заняття теж було їм добре знайомим, але це було зовсім не те, що плавати в океані. Тут простір був набагато більшим, буквально необмеженим, плисти тут було вільно й у задоволення, ніби глибоко вдихаєш приємне свіже повітря якнайдалі від мегаполіса. Але й шлях тут був довшим, вимагав більше сил.
Щойно попереду показався риф, Рафаель зрозумів, що має вдихнути новий запас кисню, щоб дістатися туди. Такої ж думки був і Майкі, що плив поруч — він кивнув нагору й почав підійматися на поверхню. Решта, окрім Белли, послідували за ним.
Раф жадібно захапав ротом повітря, щойно знову опинився на поверхні, поряд відпльовувався від води Майкі, Донні ж мав такий вигляд, ніби ця довга подорож вплав взагалі не турбувала його не зовсім пристосовані до такого легені й він виплив просто за компанію.
— Вперше пошкоджував про те, що ми не морські черепахи, — мружачись, промовив Майкі.
— Це нам особливо не допомогло б, — похитав головою Донні.
Між ними трьома запала тиша, поки вони чекали на Леонардо — той плив на поверхню вслід за ними, але чомусь не поспішав виринати.
Коли ж нарешті виринув, то теж не показав особливої потреби в повітрі — навпаки, показував усі ознаки того, що хоче якнайшвидше повернутися під воду. Він навіть не задихався.
Рафаель примружився, вдихаючи на всі груди. У них що, різні легені, чи Лео просто виявився професійним плавцем і забув сказати про це іншим?
— Нумо, хлопці, треба додати швидкості, якщо хочемо встигнути за Беллою, — сказав він.
— Ти підмовив її влаштувати нам тренування чи як я маю це розуміти? — нахмурився Раф.
— Не я це сказав, — Лео з усмішкою стенув плечима й, вдихнувши побільше повітря, знову пірнув під воду.
Рафаель приречено зітхнув, зробив ще кілька вдихів-видихів, перш ніж вдихнути повітря з запасом, і теж пірнув.
Плисти до рифа справді залишалося недовго. Белла чекала їх унизу, майже на самому дні. Її оточувала невеличка зграйка непримітних риб, а вона плавала по колу між ними, переверталася по спіралі й активно працювала плавцем — насолоджувалася цим як могла.
Щойно Рафаель з братами наздогнали її, вони разом продовжили шлях до рифа.
Це було широке підвищення, що простягалося далеко вперед, величезний пласт підводних скель, коралів, водоростей і кольорів. Тут вода була набагато прозорішою, ніж біля берега, і дещо теплішою також.
Це місце було живим і неймовірно прекрасним. Кількість різнокольорових рибок, що вільно плавали між скелями або ховалися у водоростях годі було й вказати. Корали різноманітної форми й кольорів вкривали увесь простір, де-не-де між ними плавно танцювали пелюстками яскраві актинії.
Рафаель встиг здивуватися тому, наскільки неляканими тут були риби. Вони не лише не тікали, побачивши їх, але й не боялися наблизитися майже впритул, відпливаючи лише тоді, коли хтось опинявся безпосередньо на їхньому шляху.
Майкі сповна цим користувався — пірнав прямо всередину зграйок, легенько торкався риб за хвости й спостерігав, як ті спантеличено відпливають від нього.
Белла ж вписувалася в загальну картину рифа ідеально. Підводні мешканці знову обступили її з усіх боків, вона ніби спілкувалася з ними без жодного слова, вправно плавала між скелями й коралами, певно, знаючи це місце як свої п’ять пальців.
Донателло вже тримав у руках якийсь пристрій, щось вимірюючи чи записуючи. Ось ця картина Рафаеля зовсім не дивувала, була дуже звичною й рідною. Він прекрасно розумів інтерес Донні до такого відкриття, як існування русалок, нехай цей інтерес і був трохи інакшим. Це зараз Донні приголомшений і впійманий зненацька, пізніше ж він стовідсотково засипле Беллу мільйоном запитань і захоче дослідити усе, що пов’язано з її здібностями. Раф на секунду їй навіть поспівчував. Донні ж не відчепиться, поки не знатиме усе.
Рафаель на мить примружився, коли один із сонячних променів, що проникали у товщу води з поверхні, освітив щось блискуче між каменями. Підпливши ближче, він побачив, що це велика стулка від молюска, внутрішня сторона якої була вкрита тонким перламутровим шаром. Колись, ще при житті молюска, там могла утворитися перлина.
Якби тут була Ейпріл, вона б точно поклала на це око — вона завжди любила збирати різні рідкісні штукенції, особливо старі чи дуже гарні. Раф простягнув руку й підняв стулку, подумавши, що Ейпріл буде рада додати у свою колекцію щось із цього рифа, адже він по-справжньому заворожував. Це був той теж доволі рідкісний момент, коли Раф щиро чимось захоплювався.
Дорога назад, здалося, забрала менше сил і часу. Белла час від часу зникала з поля зору, залишаючи по собі лише слід із бульбашок, а тоді верталася, зробивши коло у тому чи іншому напрямку. Цим видовищем Рафаель теж щиро захоплювався. Так, як вона, їм ніколи не плавати. Навіть із якоюсь навороченою субмариною Донні.
— Ну ви там до ночі ще просиділи б, — трохи невдоволено проказала Ейпріл, щойно Белла з черепахами показалися на березі. Судячи з того, що закладинка у її книжці була вкладена на останній сторінці, вона її дочитала.
— А ми хіба довго? — говорить Донні й нахиляється до свого рюкзака, аби дістати чефон і перевірити час. — Ну… але й не швидко.
Ейпріл довго не сердилася. Щойно Раф віддав їй блискучу стулку від молюска, а Донні почав розповідати про все, що побачив і виміряв на рифі, її настрій змінився на зацікавлений. Поки Ейпріл і Донні говорили, Белла сушила хвіст. Вона простягнула руку над собою і використала сили, щоб випарувати воду. Густа пара, вже знайомий відблиск світла — і вона знову була на ногах.
— А можеш і мене так висушити? — з ентузіазмом підстрибуючи на місці, спитав Майкі.
— Можу, — не відмовила Белла й наставила на нього, наче зброю, свою руку. — Буде гаряче.
— Починай, — не злякавшись попередження, Майкі кивнув і підійшов на крок ближче.
Белла зосередила погляд на Майкі й зігнула пальці, взаємодіючи з краплями води на його тілі. Усі вони швидко випарувалися.
— Ти як ходячий обігрівач!
— Сумнівний комплімент, — розсміялася дівчина.
— То що, додому? — спитала Ейпріл, піднявшись з кариматів. — У мене в планах відеоігри з Алопекс.
— Я приєднаюся, — визвався Мікеланджело, й Ейпріл схвально кивнула.
— Ви, певно, йдіть, а я повернуся через океан, — вирішила Белла, кинувши оком на горизонт. — Маю навідати ще одне місце, але це дуже далеко.
— Тільки не загубися там, — сказав Леонардо, що вийшов з води останнім.
Белла з посмішкою глянула на нього.
— Так точно, капітане, — з ноткою сарказму промовила вона. Їй згадався той вечір, коли вона втекла від них, думаючи, що чинить правильно. — До речі, не знаю, що ти подумав тоді, коли знайшов мене за поручнями мосту, але я йшла туди, щоб поплавати.
— Он воно як, — тихо промовив Лео, відвівши погляд, ніби знітившись через свої думки.
— Вода здатна зцілювати, тож я сподівалася, що почуватимусь краще, якщо поплаваю, — пояснила Белла й глянула на нього з хитрою усмішкою. — Але зараз… я вдячна тобі за те, що ти пішов за мною.
Леонардо піймав її погляд і згідно кивнув.
— Я теж радий, що пішов за тобою.
***
Розклавши на підлозі перед собою кілька зошитів і купу роздрукованих матеріалів, Белла намагалася скласти до купи все, що пропустила за час відсутності в коледжі. І попри оцінки вище середнього та допомогу Еріка, це завдання було доволі складним. Та все ж не складнішим, ніж сама причина пропуску занять.
Кілька годин для неї минуло у позі «креветки» над тими матеріалами, поки навколо усі займалися своїми справами. Вона навмисне не пішла сидіти над навчанням у свою кімнату, аби не бути з ним наодинці. Монотонний шум з лабораторії, приглушена музика з кімнати Рафаеля, чиїсь голоси з кухні напрочуд добре допомагали зосередитися.
Коли найскладніша й найдовша робота була виконана, Белла з полегшенням відклала ручку й закрила всі вкладки з документами на ноутбуці. Залишалося лише перемалювати кілька схем і це, в принципі, можна було б зробити на перерві перед самими парами, та Белла хотіла чесно виконати усі поставлені перед собою завдання. Просто аби потім не думати про це зайвий раз.
Тихенько ввімкнувши на ноутбуці музику й діставши з пенала всі потрібні олівці, вона взялася за роботу. Під її руками й лінійкою виростали рівні лінії, перехрестя й кола, місця для тексту й графіки.
— Як успіхи?
Белла здригнулася від несподіванки, і очікувати, що цього не помітили, не доводилося.
— Успішно, — відповіла сухо, бо виконані завдання аж ніяк не вплинули на її настрій, і повернула голову. Позаду неї стояв Леонардо з невеличкою тацею в руках і паркою чашкою. — Знову крадешся і лякаєш мене?
— Не мав на меті, — всміхнувся Лео й простягнув тацю до неї. — Перекус?
— Дякую, — Белла взяла тацю до рук й поставила на підлогу біля себе. На ній була тарілка з бутербродами й кілька крекерів і це тішило куди більше, ніж виконана «домашка». У чашці ж був один з ароматних трав’яних чаїв Сплінтера.
— Не бачив тебе за вечерею, тож…
— Я була неголодна, — Белла з задоволенням зробила ковток чаю й закрила очі від задоволення. — А що, вечірнього тренування у вас не буде?
— Ми вже, — Леонардо знову злегка всміхнувся на її здивований погляд. — Запрацювалася?
— Мабуть, — відповіла вона й кинула погляд на свої схеми. За всіма цими графіками й розрахунками могла й справді не почути хлопців у тренувальній, хоча зазвичай їхні тренування доволі галасливі, якщо це не медитації.
— Слухай, — Леонардо підійшов ближче й всівся у вільне крісло-мішок поряд. — Я все думаю про те, що ти розповіла нам про свою сестру.
Белла ледь помітно нахмурилася. На пляжі він теж намагався поговорити з нею про це, та вона вміло відійшла від теми. І не знала точно, чому запитання про Ґлорію настільки її бентежили. Може, вона не мала на них відповідей, а може, просто боялася їх.
І все ж вона не могла судити Лео за ці думки — вона й сама думала про сестру майже увесь цей час, відколи розповіла про неї.
— Угу. Я теж, — знехотя зізналася вона.
Леонардо на секунду ніби втратив ентузіазм до розмови, яку сам і почав, а тоді все ж спитав:
— Ти хотіла б відновити спілкування з нею?
Чомусь це питання застало Беллу зненацька, хоч на конкретно це вона відповідь мала точно.
— Так. Звісно.
— Знаєш, Донні міг би спробувати її знайти. Якщо вона веде якісь соцмережі, це буде не так і складно.
Белла тяжко зітхнула й зробила ще один ковток з чашки, даючи собі час на роздуми.
— Справа не зовсім у тому, що я втратила з нею зв’язок, — повільно відповіла вона. — Думаю, я й сама можу відкопати її контакти. Та я не знаю, чи потрібно це їй.
— Ти казала, що у вас були хороші стосунки, — м’яко промовив Лео, не озвучуючи прямого запитання, та Белла зрозуміла, про що він.
— Так і є. Я не маю на увазі, що вона б не захотіла зв’язатися зі мною, просто… Ми надто довго не спілкувалися і це… доволі складно. Усі ці роки я не дзвонила й навіть не писала їй, і минуло надто багато часу для того, аби просто написати «Привіт, як твої справи?», розумієш? Це матиме такий вигляд, ніби мені було байдуже до неї увесь цей час, але це не так. Вона теж не зв’язувалася зі мною, і що як їй це не потрібно? Що як ми більше не маємо нічого спільного? Що як наша розмова зведеться до кількох банальних питань і на цьому ж і закінчиться?
— Ви обидві русалки, у вас завжди буде щось спільне, — задумливо промовив Леонардо, і Белла трохи всміхнулася, адже він мав рацію. — І ти ніколи не дізнаєшся, якщо не спробуєш.
— Але й не розчаруюся, — знизала вона плечима.
— Втратити шанс це хіба не розчарування?
— Я не знаю, — злегка роздратовано похитала головою Белла. Вона не любила, коли хтось намагався розібратися у чомусь, у чому вона сама стосовно себе не розібралася. — І не знаю, чи хочу про це говорити. У будь-якому разі, чому це тебе турбує? Любиш роздавати непрохані поради?
— Ні, я просто хотів зрозуміти, — притишено відповів Лео. — Вибач, якщо я тисну, можемо закрити цю тему. Просто це нагадало мені про час, коли я почувався схоже.
Белла воліла б про це не говорити, та цікавість взяла своє — їй хотілося б почути цю історію. Може, він справді міг її зрозуміти?
Вона запитально глянула на нього, спонукаючи продовжувати.
— Колись я понад рік не бачив братів, Ейпріл і Сплінтера, — пояснив Леонардо. — Застряг у сумнівах і невпевненості в собі. Довгий час я теж думав, чи досі потрібен їм, чи думають вони взагалі про мене. Та потім я зрозумів, що це не має значення, значення має саме те, хто вони для мене, наскільки вони мені потрібні. Наскільки сильно я хотів до них повернутися. Я зробив те, що мав — повернувся додому, а решта вже залежала не лише від мене.
Белла мимоволі закусила внутрішню сторону щоки й задумалася. Ґлорія справді багато значила для неї. Вона була єдиною людиною, яка повністю розуміла Беллу, тим паче після мутації. Лише з нею вона могла поділитися будь-чим, лише їй могла розказати про усі переживання, пов’язані з їхніми силами, бо знала, що сестра відчуває це також і може зрозуміти.
І Ґлорія була б рада дізнатися, що Белла знайшла інших мутантів. Що знайшла тих, хто також протистоїть клану Фут. Вона повинна була це знати.
Белла тяжко зітхнула й заходилася збирати всі свої зошити до купи.
***
Вода у чайнику голосно скипіла, й він одразу ж був прибраний з плити. Раф терпляче дочекався, поки Донателло наповнить окропом чашку з чайною заваркою, і одразу ж зробив великий ковток.
Донні з сумнівом нахмурився.
— Хочеш обпекти язика?
— Я хочу чаю, — відповів Раф після ще одного смачного ковтка. — У нас десь були крекери…
Белла слухала їх краєм ока, не відриваючи погляду від екрана свого ноутбука, а пальців від клавіатури. Та після банального «Привіт» вона не могла написати ні слова. Після розмови з Леонардо вона зачинилася у своїй кімнаті й годину витратила на те, щоб вмовити себе знайти контакти Ґлорії. Ще двадцять хвилин пішли на пошуки — і Белла мала її електронну пошту та кілька сторінок у соцмережах. Ґлорія МакТалі, 19 років, Ріверсайд. Вона досі використовувала той самий користувацький нік, що й багато років тому, але й не приховувала справжнього імені.
Але наважитися написати й справді написати — трохи різні речі, й Белла морочилася над тим, що хоче сказати сестрі, з якою так довго не спілкувалася. У висновку вийшла на кухню, щоб зробити чаю, а тут ніколи не було порожньо.
— Алопекс іще спить? — запитав Донні, вийнявши з шухлядки упаковку крекерів і кілька шоколадних цукерок.
— Так, — відповів Рафаель і, не церемонячись з упаковкою, просто розірвав шов. — Я б і сам подрімав, бо втомився після того плавання дай боже.
Белла мимоволі всміхнулася сама до себе, задоволена виконанням своєї маленької місії. Після плавання усі, крім Леонардо, скаржилися на втому.
— Треба буде якось повторити, — сказала вона.
— Я накупався на рік вперед, — похитав головою Раф. — Мені досі здається, що в мене вода у вухах.
Белла знизала плечима, мовляв, як хочеш, і посунула свою чашку ближче до Донні.
— Налий ще, будь ласка.
— Третю підряд? — здивувався Донні, та все ж зайшовся змінювати заварку в її чашці. — Скоро поб’єш рекорд Сплінтера.
— Ну не перебільшуй. Його ніхто не переп'є.
Донні й Раф коротко всміхнулися, і перший зацікавлено запитав:
— Пишеш щось для коледжу? Судячи з твого вигляду, це точно не щось легке.
Белла знову вдивилася в одне єдине слово у віконечку для повідомлення й стисла губи.
— Пишу повідомлення для Лорі.
Обидва брати дещо здивовано зиркнули на неї, що було доволі очікувано, але Раф вирішив промовчати.
— Все ж таки вирішила? — м’яко спитав Донні.
— Так, і знайти її не було складно, — відповіла Белла. — Але зараз у мене в голові абсолютно порожньо і я не знаю, що написати. Не знаю навіть, з чого почати.
— Почни з початку, — буркнув Рафаель, знизавши плечима.
— Дякую, кеп, — Белла закотила очі.
— Я серйозно. З чого починаються всі повідомлення? Почни з чогось буденного. Ніби ви не ігнорували одна одну хтозна скільки років.
Белла нахмурилася.
— Ми не ігнорували одна одну.
— Ага.
Донні невдоволено глянув на Рафа, але той цього навіть не помітив. Після того як Белла розповіла всім про свою сестру, він був єдиним, хто не виказав жодного здивування. Ніби розумів більше, ніж інші.
— Просто подумай про те, що хотіла б їй сказати, — промовив Донні й нарешті всівся за стіл навпроти Белли. В його чашці парувала ароматна кава. — Гадаю, за цей час такого накопичилося багато. А слова прийдуть самі.
Белла кивнула й зробила ковток чаю. Їй і справді хотілося сказати багато, але вона не хотіла одразу викочувати в приватні повідомлення Лорі цілий монолог з тим, що вони пропустили за цей час. Можна й справді почати з чогось одного, з найважливішого. З початку.
***
Слова справді знайшлися самі, щойно Белла почала писати. Вона відправила сестрі не дуже довге, але й не коротке повідомлення. Хотіла написати набагато більше, але зупиняла себе. Коли зав’яжеться діалог, вона напише усе, що хотіла.
До кінця вечора відповідь так і не прийшла, і Белла лягла спати з думкою, що перевірить повідомлення зранку.
Але зранку вона теж нічого не отримала у відповідь. Як і наступного дня. Лорі навіть не прочитала повідомлення.
— Може, вона давно не користується цією сторінкою? — припустила Ейпріл, коли вони з Беллою сиділи в лабораторії Донні. Ейпріл працювала над кресленням, сидячи за комп’ютером.
— Я спершу теж так подумала, але ні, — Белла засмучено похитала головою. — Остання публікація була тиждень тому.
— Не вішай носа так швидко, може, вона зайнята. Я ось теж свої соцмережі можу днями не перевіряти.
— Але ж не месенджер, — протягнула Белла, зневірено закинувши голову на спинку стільця. Ноутбук на її колінах ледь не злетів на підлогу.
— Так, відставити паніку, — наказала Ейпріл і підсунула до Белли невеличкий флаєр. — Поглянь краще на це.
— Що це? — Белла взяла флаєр до рук і почала його розглядати.
— Мене запросили на виставку скульптур наступного тижня. Думала, ти сходиш зі мною, якщо буде бажання.
— Авжеж, — кивнула Белла. — Ніколи не була на таких заходах.
— Там буде купа митців, мініярмарок і мартіні, — Ейпріл всміхнулася, задоволена тим, що Белла погодилася.
— Ідеально, — всміхнулася у відповідь Белла й відволіклася на звук сповіщення з ноутбука. Щойно вона глянула в екран, її усмішка стала враз ширшою.
— Я ж казала, — взагалі не здивувалася Ейпріл й повернулася до роботи. — Пізніше чекатиму подробиць.
Белла ледве почула її останні слова, коли зі схвильованим поколюванням у пальцях відкривала месенджер і переписку з сестрою. Вона нарешті відповіла, і в її повідомленнях була купа емоджі.
Від: mermerdiva
«О боже, Белло, ти не повіриш, але я думала про тебе за день до того, як ти написала!!! Вибач, що не відповідала, були деякі справи, і я не мала навіть коли присісти. І дякую, що написала! <3»
«Я в порядку, після коледжу працювала викладачкою, зараз, щоправда, сиджу без роботи( А ти як? Все так само у Нью-Йорку? Ти стала ще гарніша, ніж була! Як Ерік? Сподіваюся, ви досі співаєте.»
«Чесно кажучи, я давно хотіла тобі написати, але боялася лол. Тепер будемо на зв’язку обов’язково!»
Белла відчула, як їй до горла підступають сльози, і глибоко вдихнула. Перечитала повідомлення ще раз, а тоді ще раз, і почала писати відповідь. Її пальці швидко забігали клавіатурою, вона намагалася скласти всі свої емоції в читабельні речення.
Белла поглянула на Ейпріл, що вдивлялася в екран комп’ютера й клацала мишкою, час від часу кидаючи на Беллу короткі задоволені погляди. Відкладати новину про те, що вона зустріла інших мутантів, Белла не хотіла, та й не змогла б — вже надто кортіло цим поділитися.
Вона відповіла на всі питання, поцікавилася колишньою роботою Лорі й додала те, з чого взагалі хотіла почати діалог.
Від: axolotella
«Ти теж мені не повіриш, але я зустріла інших мутантів. Насправді ми такі не одні.»
Відповідь надійшла майже одразу.
Від: mermerdiva
«ЩО»
«БОЖЕ»
«Хочеш сказати ти зустріла ІНШИХ РУСАЛОК??»
Белла всміхнулася на таку реакцію і виклала у новому повідомленні усе про своїх нових знайомих, про те, що вони також протистоять клану Фут, про те, що розповіла їм про свою мутацію. Хіба що не згадала поки про те, як саме зустріла черепах і решту.
Глорія щось довго набирала, статус «пише» то з’являвся, то зникав у лівому кутку переписки, Белла ж не могла відвести очей від екрана. Врешті-решт, у відповідь прийшло лише кілька слів.
Від: mermerdiva
«Можна наберу тебе?»
Белла кілька секунд витріщалася на ці слова, а потім вийшла з застосунку на ноутбуці й перейшла на телефон.
Від: axolotella
«Звісно»
Телефон задзвонив майже одразу й Белла вилетіла з лабораторії. На шляху до своєї кімнати вона прийняла виклик і приклала телефон до вуха.
— Ало?
— Привіт, — почулося зі слухавки, і Белла впізнала б цей голос серед тисячі. Він аніскілечки не змінився, принаймні так їй здалося. — Розповідай, я хочу знати усе.
Белла переповіла сестрі те, що писала у повідомленні раніше, але докладніше й емоційніше. Лорі здивовано вигукувала в телефон, перепитувала й уточнювала, її голос звучав дуже бадьоро. Попри всі хвилювання, Белла не відчувала жодного дискомфорту, ніби й не було тих довгих років повного мовчання між ними, ніби вони говорять отак ледь не щодня. Лише у грудях засіло разюче відчуття туги за сестрою, яке немов накопичилося всередині й нарешті прорвалося назовні.
— Очманіти можна, — в черговий раз здивувалася Ґлорія. — Я, здається, завжди хотіла вірити, що ми не одні, але й подумати не могла… Тобто, черепахи? Лисиці? І вони нінджя, як клан Фут? Це щось нереальне!
Белла коротко засміялася й почала обходити свою кімнату колами.
— До речі, дякую, що одразу мені повірила, у мене б точно були сумніви, якби я була на твоєму місці. Певно, я ще деякий час не вірила навіть після зустрічі з ними.
— Я вже нічому не дивуюся, — відповіла Ґлорія з тихим смішком. — Я маю на увазі, у нас хвости виростають при контакті з водою і ми маємо магічні здібності, чому б я не повірила? То ти живеш з ними?
— Так, тимчасово, поки ми не дізнаємося, чи справді клан Фут мене викрив, — з гіркою ноткою у голосі промовила Белла.
— А я можу… можу їх побачити?
Белла на секунду задумалася.
— Я надішлю тобі кілька фото, якщо ніхто не буде проти.
Ґлорія видала радісний звук і вигукнула «Дякую!» у слухавку.
— Значить, вдень ти вчиш закон у коледжі, а вночі борешся з кланом Фут в команді з іншими мутантами? — навіть крізь телефон Белла знала, що Лорі всміхається. — Я в тобі ніколи не сумнівалася.
Белла теж всміхнулася й всілася на краєчок ліжка.
— Це дуже перебільшено, але загалом так. Чим ти займаєшся? Я бачила, ти досі малюєш ілюстрації. Шукатимеш нову роботу?
На кілька секунд між ними запала тиша, а потім Глорія заговорила, коротко зітхнувши:
— Не знаю, Белло, і чесно кажучи, я давно думаю про те, щоб поїхати звідси. Час навчання в академії беззаперечно був чудовим, але потім… я погано тут прижилася. Каліфорнія невимовно красива, і в Ріверсайді мені подобається більше, ніж у Лос-Анджелесі, та я все одно не відчуваю, що це місце моє, розумієш?
— О, — Белла закинула на ліжко ноги й за звичкою пожувала щоки зсередини. — Як давно ти в Ріверсайді?
— Переїхала одразу після навчання. У Лос-Анджелесі доволі важко з роботою та житлом. Знаєш, про що я подумала, щойно ти мені написала?
— Про що?
— Я могла б… не знаю, звучить дивно, але я могла б повернутися у Нью-Йорк.
Белла здивовано випрямилася й знову опустила ноги додолу. У грудях схвильовано гупало серце.
— Ти серйозно?!
— Цілком, — голос Лорі помітно пом’якшав, ніби вона стримувала сльози. — Я хочу додому.
— У цьому немає нічого дивного, — похитала головою Белла й помітила, що дурнувато всміхається сама до себе. — Боже, я не… це ж… я не хочу підштовхувати тебе до якогось рішення, але… це було б чудово, якби ти повернулася.
У слухавці почулося тихе скрипіння, потім коротке клацання й звуки роботи по клавіатурі.
— Що ти робиш? — запитала Белла.
— Нічого особливого. Шукаю квитки на літак до Нью-Йорка.
— Що? І ти просто… отак все вирішила?
— Ага, — судячи зі звуків, Ґлорія заклацала мишкою. — Немає чого мені тут сидіти. Мене вже навіть робота тут не тримає, тож… так, думаю, найближчими днями прилечу. Закінчу тут деякі справи й прилечу.
Белла не вірила власним вухам, але коли Лорі при ній обирала зручну для неї дату й бронювала квиток, вирішувала, як швидко й компактно скласти необхідні речі, а решту переправити поштою, реальність нарешті осіла в її свідомості. Вони ще трохи поговорили, Белла не могла приховати схвильованості й радості в голосі, а коли дзвінок завершився, в неї перед очима стояло те перше повідомлення, яке вона писала сестрі. Тоді не можна було навіть уявити, що все піде ось так.
Белла повернулася в лабораторію, стискаючи свій телефон у спітнілій руці. Серце так і не припинило вистукувати важкі схвильовані ритми у її грудях.
Ейпріл підняла на неї зацікавлений погляд і коротко запитала:
— Як минуло?
Белла ледь стрималася, аби не почати стрибати на місці.
— Лорі повертається у Нью-Йорк.