Work Text:
Любисток ривком виринає зі сну, горло стиснуте та подих запертий у грудях. Скидає з себе важку теплу ковдру, озирається стурбовано. За вікнами бібліотеки незрозуміла темрява — чи-то ніч, чи-то сніжна буря. Кімната залита багряними відблисками каміна, запаленого зовсім нещодавно, дрова не встигли навіть прогоріти до середини. Як довго він спав?..
Проводить руками по обличчю та із силою тре очі, прибираючи залишки кошмару. Ніби липке павутиння, в яке він провалився та до кінця не може вибратись — жахливі картини досі яскраві та чіткі перед очима.
— Дивись, щоб тебе знову не збили зі шляху привиди загиблих вихованців! — крикнув йому навздогін Ламберт сьогодні вранці, коли Любисток розпрощався з усіма після пізнього сніданку, та пішов читати той давній ельфійський фоліант, знайдений в надрах бібліотеки. Тон відьмака був легким та жартівливим, але той все одно отримав болісний тичок під ребра від Айдена.
— Стули пельку, Ламберте, це було всього один раз! — не розгубився Любисток та підхопив із собою половину морквини, що її різали двійко відьмаків на святкову вечерю. Заслужене покарання від Весеміра, бо ніхто не залазить у запаси старого вовка із гарним алкоголем.
Навіть якщо для цього є привід.
Навіть на парі.
І здавалось би, для фортеці, де живе майже півдесятка відьмаків та півтори чарівниці — в Каер Морені лишалось надто багато (бодай і нешкідливих) привидів, та неупокоєних тіней, та сконцентрованих у певних місцях поганих спогадів, що досі блукали коридорами колишньої Школи Вовка. Та це зовсім не провина Любистка, що на шляху до комори з теплим одягом він заблукав, та можли-и-иво випадково зайшов у крило де раніше проводили випробування Трав, та натрапив на відлуння вбитих там дітей?..
Любисток насилу випускає повітря зі стиснутих легень та відчуває холод у себе по спині. Схаменувшись, відштовхує подалі від себе книгу з прадавніми ельфійськими піснями, яку читав весь ранок — та із гучним стуком падає на підлогу. Такий шум безперечно почують усі відьмаки, але Любистку начхати. Він абсолютно точно покаже цей фоліант відьмі, за першої ж нагоди. Хто зна, які небезпечні магічні чари той може в собі містити. Це буде точно не перша магічна книжка, яку він знайшов в глибині відьмацьких сховищ.
Цьогорічний проект Любистка, спроба привести до лажу занедбану бібліотеку Каер Морену, розсортувати книжки та навести серед них порядок — був сприйнятий відьмаками цілком позитивно. З тим, як бард не мав ані магічних здібностей, ані надлюдських сил та витримки, це було найменшим чим він міг зайняти себе аби бути корисним. І ніхто навіть не ображався надто сильно, якщо Любисток пропадав на цілі вечори, зачитуючись знайденими ним же літописами, унікальними фоліантами та бестіаріями, давно зниклими збірками поезії — примірників яких не мала навіть найбільша на континенті бібліотека Оксенфурту. Він простий смертний та має свої слабкості, врешті-решт. Відьмаки були до цього звичними та ставились до зникнень Любистка поблажливо, нерідко приносили йому їжу та доглядали, аби він знову не зникав тут цілими ночами. В іншому ж, допоки бард виконував свою частину обов'язків з миття посуду та розважав їх піснями за вечерями — підпускати його до будь-якої їжі та навіть просто гострих ножів було величезною помилкою, навіть Весемір мусив із цим висновком погодитись — ніхто не мав нічого проти, авжеж?
Любисток обгортає навколо себе теплу міхову ковдру, ховаючись від холоду порожньої бібліотеки. Вдихає запах лаванди та розмарину, якими наповнювали скрині із речами на літо, хапається пальцями за м'яке зім'яте хутро. Міцно-міцно стискає очі, сподіваючись що відлуння — кошмару? сну? магічних видінь, викликаних ельфійськими чарами? — стане менш реальним у його спогадах.
Йенніфер, схоплена в полон ельфами, знесилена та загублена, що обманом складає угоду із темною сутністю.
Ескель, усміхнений та такий знайомий, перетворений на дерево через необачне полювання, на вбивство власним братам.
Сам Любисток, із розбитим серцем, втягнутий у підпільний порятунок ельфів. Закатований шаленим вогняним магом, аби тільки дістатись до Геральта.
Цірі, у Каер Морені, захоплена давнім демоном що контролює її, яка вбиває більшість відьмаків у безжальній бійці…
Любисток здригується від реалістичності цих спогадів, зовсім не схожих на звичайні фантазії-сни, як забуваються варто тільки прокинутись. Він ледь не підскакує на місці, коли чує поруч із собою легкі кроки.
— Все гаразд, пташкою? — бард обертається, відчувши чужу руку у себе на плечі, та машинально впивається в неї руками, шукаючи тепло та повільне серцебиття відьмака. Коли хотіли, ті могли рухатись зовсім беззвучно, але Любисток все одно вмів їх розрізняти.
Зараз, дивлячись на стурбоване обличчя Ескеля, його прищурені бурштинові очі та знайомі лінії шрамів на обличчі — теплому, людському, зовсім не захопленому жорсткою корою лешего — його турбування та страхи відчувались дитячими й несправжніми. — Ти проспав обід, ми переймались аби ти не пропустив ще й святкову вечерю. Ти точно в порядку? — погляд Ескеля стурбовано окидає барда, без сумнівів почувши його перелякане серцебиття та легкий, трохи кислуватий запах холодного поту.
Любисток вимушує з себе посмішку та відпускає теплу руку Ескеля, дозволяючи тій впасти зі свого плеча.
— Просто поганий сон, — хитає головою він, скидає з себе ковдру та кидає останній погляд на збірку ельфійських пісень, датованих ще часами Злиття Сфер, що впала на підлогу. Показати її Йенніфер, завтра, першим же чином. Не варто руйнувати свято зайвим турбуванням…
— Ти певен, що з тобою все добре? — Ескель допитується наполегливо, дбайливо, і від неприхованої турботи на обличчі здорованя Любистку стає тепліше. Хто б міг подумати, що суворим та безжальним відьмакам може так сподобатись дбати про когось? Мати тих, для кого — та заради кого вони будуть битися далі, захищаючи те що вважають своїм. Любисток точно не був проти того, аби за ним так завзято доглядали. Навіть якщо разом зі своїм відьмаком отримав ще і його турботливих братів до купи.
Особливо коли отримав ще й його турботливих братів, та похмуру майже-батьківську-фігуру, та настирливу відьму, та дивовижну прийомну доньку…
Яке ж це диво, що він має їх всіх у своєму житті. Чому він раніше не думав про це?
— Абсолютно певен, мій любий відьмаче, — Ескель усміхнений та почервонілий від кількох випитих чарок елю, і переконати його не так вже складно. — Вертайся до зали, я спущусь незабаром. Хтось має запевнитись, що Ламберт із Коеном не вип'ють усі запаси вина, — Любисток спроваджує його жартівливим помахом руки, і відьмак слухняно підіграє йому.
Він спускається холодними коридорами фортеці та міцно стискає плечі, нагадуючи собі що Ескель живий . Що він не перетворився на дерево під впливом лешего, та не був спалений Геральтом у безжальній спробі врятувати інших відьмаків — і йому страшно навіть думати про те, наскільки це мало розбити серце самого Геральта. Навіть якщо це було тільки сном.
І занедбана, безлюдна фортеця, зі стінами що кришаться від часу, з мишами у спорожнілих кімнатах та охололими тілами відьмаків, які загинули у нерівній бійці — йому теж тільки привиділась.
Камін в їх кімнаті давно прогорів до вугілля, і Любистка пробирає остуда що ллється від кам'яних стін. Він вмивається крижаною водою з цебри, поспіхом перевдягається у гірчично-жовтий камзол — заготовлений ще з літа, вишитий білими квітками та золотими візерунками вздовж рукавів. Геральт жартував, що в ньому бард виглядає немов яскраве сонце, і Йенніфер без сумнівів вважатиме це вершиною несмаку. Хапає заховану під ліжком сумку із дарунками, частину яких так і не встиг розкласти вранці, та в останній момент вішає собі на плече чохол з лютнею.
— Любистку! — на вході до Великої зали його зустрічає Цірі, яка щосили кидається на нього. — Диви скільки гостролисту ми з Коеном принесли із лісу! Тепер все точно виглядає святково та красиво, так, так ?
— Авжеж, моя принцесо, — сміється бард та підхоплює дівчинку на руки, кружляючи із нею у яскраво освітленій залі. Кам'яні стіни прикрашені стрічками та вінками з гостролисту й омели, надто блискучими та акуратно розвішаними, аби бути справою рук Айдена — той, вірний котячій природі своєї Школи, любив лазити стінами та навіть стелею, але ніколи не робив цього акуратно. Любисток підозрює що до декорацій доклала руки Йенніфер, розвісивши прикраси кількома влучними чарами. Столи, зсунуті ближче до розпаленого великого каміна, ломляться від приготованих Весеміром страв — старий Вовк не показував цього, але завжди невимовно радів гостям у Каер Морені, та витрачав цілі тижні аби нагодувати всіх святковою вечерею. Судячи з ароматів, якими повнилась зала, він як завжди перевершив себе.
— Цірі, відпусти Любистка, ти його зараз задушиш, — роздається низький голос позаду них, і Цірі заливчасто кричить коли міцні руки підіймають її та перевертають головою донизу. Вона швидко виривається й робить сальто назад, в'юнка та стрімка, справжня учениця відьмаків — та зі сміхом біжить кудись всередину зали, до Ескеля, який з'явився з кухні з величезним пирогом у руках.
— Ти зовсім не мусив її відвертати щоб врятувати мене, ти знаєш це? — питає Любисток кількома подихами пізніше, коли тепла рука опускається йому на плече та притягує до себе для глибокого цілунку. — Я повністю владнав би її сам.
— Гм-м, — нахиляє голову Геральт, і в його очах Любисток бачить зовсім не приховану грайливу посмішку. — Може, я хотів цього.
Любисток знову мимоволі здригує, почувши голос свого коханого — теплий, відкритий, зовсім не схожий на голос Геральта з того жахливого сну.
Геральта , який ніколи не знайшов його відразу після полювання та не просив вибачення на колінах, бо під дією емоцій дозволив собі зайвого. Геральта, разом із яким вони не поспішали до Цінтри, аби знайти та врятувати загублену принцесу, за якою полював Нільфгаард. Геральта, разом з яким вони не провели останні зими в одному ліжку, окутані теплом та безпекою та впевненістю що завтра буде точно таким же. І навіть Йенніфер — яку вони знайшли та забрали із собою тої ж зими, відразу після битви на Соддені, та яка забезпечувала захисні чари над Каер Мореном аби взагалі ніхто не міг їх тут знайти — не могла сперечатись із тим, яким відкритим та більш розкутим той став, варто було Любистку нарешті опинитись в нього під боком.
Геральта, який ніколи не шепотів "я кохаю тебе", та знайшов Любистка тільки багато років потому, коли йому знову знадобилась допомога із пошуками Цірі.
Яке ж щастя, що цих жахливих подій ніколи не відбувалось, так?
— Гей, голубки! — лунає голос з глибини зали, і Любисток повертається вчасно аби побачити як в них летить трохи зім'ята хлібна перепічка, яку Геральт ловить навіть не дивлячись. — Підіть знайдіть собі якийсь інший куток аби ніжитись! Від барда несе хтивістю на милі навколо.
— Сам від'їбись, Ламберте! — Геральт показує середнього пальця та замахується аби кинути перепічку назад в почервонілого брата, який сидить на ловці поруч з енергійним Айденом — поки Кіт пряде очима у бік Ескеля та гарячого пирога.
— Хлопці! — суворий голос Весеміра луною розноситься по залі, і від одного погляду колишнього ментора Геральт відразу соромливо опускає руку. — Годі гратися їжею, краще допоможіть винести все. Вечеря скоро зовсім охолоне.
Любисток всміхається з дружньої перепалки відьмаків, поки всі кидаються на кухню забирати останні страви. Висуває важку лаву, звично всідаючись поруч з Геральтом, непосидлива Цірі по праву руку від нього — поглинена у перепалку з Айденом у спробі відібрати в того найбільший шматок пастушого пирога.
— Барде, — плеча Любистка торкається тонка рука, і він бачить позаду себе Йенніфер, що нарешті спустилась до них — як завжди бездоганно вдягнута та стримана, ідеальна навіть у віддаленій засніженій фортеці. На плечах в неї — подарована ним хустинка, з червоного туссентського шовку, вишита рядками зеленої омели по краях. Вона кривить губи у показовому невдоволенні. — Я дивлюсь, твій смак в тканинах як завжди лишається… примітивним.
— Моя любо відьмо, — Любисток не стримує широкої посмішки, поправляючи на собі власний строкатий костюм. Над подарунком Йенніфер він переймався чи не найбільше, і бачити що вона спустилась у ньому на вечерю — найкращий знак, на який він міг чекати. — Не всім так пасує могильний чорний, як тобі. Я бачу, ти вже теж починаєш додавати якісь кольори до власного вбрання. От побачиш, ми ще зробимо з тебе стильну панянку!
Їх перепалку зупиняє Цірі, яка стискає у руках виграний в Айдена шмат пирога — тому навіть не довелось підігравати їй, під страхом отримати гострим ножем прямо поміж пальців — та радісно скрикує, помітивши хустинку на плечах Йенніфер.
— Тітко Йен! — Цірі підстрибує та обіймає розслаблену чарівницю за талію. — В мене теж є чудовий шарф! Ми можемо всі вдягтися та бути різнобарвними! — з ентузіазмом пропонує вона, миттєво витягаючи з-за пояса блакитний вовняний згорток із золотими силуетами левів на ньому.
— Так, — видихає Йенніфер, і більше не стримує широкої посмішки. — Схоже, наш бард нікого не обділив своїми… дурнуватими подарунками. Яка прикрість, що нам усім доведеться вдягати їх аби не порушувати святковий етикет. Чи не так, Геральте ? — вона прищурує \погляд у бік свого колишнього коханця, який намагається сховатись за ковтком пряного вина, та щосили не дивиться у бік святкового вівтаря.
Йенніфер змахує рукою, і з-під розкиданих біля каміна шкур до Геральта летить блакитна в'язана шапка, на якій — Любисток знає, бо він ще влітку знайшов неподалік від Ард Каррейгу ту чудову пані, яка дуже вправно орудувала в'язальними спицями та залюбки взяла в нього щедре замовлення — вив'язані білі морди вовків. Під ледь стриманий сміх Любистка та сердито схрещені руки Цірі, Геральт слухняно натягує собі на голову багатостраждальну шапку.
Ламберта почуття такту зовсім не турбує, та він сміється так голосно, що ледь не захлинається власним елем. Айдену доводиться рятувати свого коханого вовка десь з-під лави, куди той уповзає, сміючись крізь кашель.
Під ретельним наглядом Цірі інші відьмаки теж дістають свої дарунки та слухняно вдягають їх, Ескель отримуючи теплі великі рукавиці, Коен — вкриту золотими візерунками пов'язку на вуха, щоб прикривати свою лису голову навіть всередині, а Айден з Ламбертом — пару товстих шкарпеток. Весемір одягає презентований йому пояс з собачої шерсті із вдоволеним крехтінням, та запрошує всіх сідати скоріш за святкову вечерю.
Вони сідають, і як завжди дякують старому вовку за чарівно приготовану їжу, і обмінюються жартами та спогадами за минулий сезон на Шляху. Ламберт під'юджує Ескеля, який посеред вечері декілька разів спускається до хліва, аби перевірити як почуваються новонароджені козенята, яких той нещодавно почав розводити. Коен у відповідь нагадує Ламберту, як той ледь не підірвав третину фортеці невдалим експериментом з алхімії.
— В мене все було під контролем, ти, шмаркач общипаний! — рудоволосий Вовк підстрибує на місці та трясе перед усміхненим Грифоном важким кулаком, стриманий лише руками Айдена в себе на плечах. — Якби тільки цей плюгавий виродок не відвернув мене коли я зважував жовч василиска…
— Авжеж, мій любий, авжеж, — погоджується з ним Айден, цілуючи свого вовка в потилицю, від чого той відразу заспокоюється та розтікається під боком коханого. Любисток не стримується та розчулено воркує з цих двох
Сам він отримує у подарунок новий журнал для записів, та масло для догляду за лютнею і нові струни до неї, та — те чарівне кільце із блакитним топазом, на яке задивлявся майже два дні на ярмарці у Новіграді, перш ніж те чарівним дивом зникло.
— Ти!.. — змахує руками бард, розчулений та сповнений почуттями від того, наскільки уважним та дбайливим є Геральт коли нарешті дозволяє собі відчувати та показувати це іншим.
(Той сон відчувається зовсім віддаленим та несправжнім, і думка про те, що десь може існувати світ де він не має цього щастя, та дивовижного місця, та людей навколо — викликає лише здивування та легкий сум).
— Я, — погоджується цей неможливий відьмак, та перехоплює руку барда аби поцілувати його пальці. В золотих очах Геральта грають бісики, у Любисток вже знає, що цієї ночі його чекає багато чого веселого…
— Тітко Йе-е-енн, вони знову поводяться огидно! — виє в нього під боком Цірі, зображаючи блювотні позиви, та сміється коли Ламберт показує в їх бік середнього пальця.
Весемір голосно зітхає та навіть не намагається призвати їх всіх до порядку.
— Барде, — каже той нарешті, відставляючи келих зі своїм вином. — Які успіхи з тою книжкою ельфійських колядок, що ти знайшов у бібліотеці? Готовий зіграти щось для нас?
Любисток вивільняється з міцних обіймів Геральта, та із готовністю дістає з чохла лютню, поправляючи кілки аби налаштувати звук. Давні ельфійські пісні, в яких вони прославляли Йоль та святкували прихід нового року, дійсно були цікавими та красивими — наскільки б його не турбувала дивна магія, що можливо лишилась там. Йеннефер сиділа навпроти нього, розслаблена та усміхнена від вина, Геральт ледь помітно муркотів щось собі під ніс, Ламбер знову затіяв сварку з Коеном щодо правильного складу елексирів, Ескель та Весемір допомагали собі до ще одної добавки тушкованої оленини… Цірі ледь не підстрибувала на місці, уважна та усміхнена, готова слухати кожне його слово та долучитись до пісні вже за декілька заспівів — вона мала дуже гарний голос та вміння для цього, він обов'язково даватиме їй більше музичних уроків впродовж цієї зими.
Життя відьмаків є складним та небезпечним, і за межами Каер Морену Нільфгаард все ще полює за втраченою принцесою Цінтри у боротьбі за владу. Але тут, під захистом міцних стін та потужних чарів, в оточенні любові та тепла та підтримки одне одного — вони збирались рік за роком, аби відсвяткувати ще один Йоль та відпочити під час холодної зими. І Любистку лишалось лише сподіватись, що ці йольські пісні не містили в собі якоїсь прадавньої магії, яка активується від його співу та перенесе їх всіх у черговий дивний сон — ото була б неприємна пригода, егеж ?
— Авжеж, — погоджується він, виходячи на вільне місце прямо перед столом, дивлячись на усіх людей та відьмаків за ним, його дивну велику родину. — У мене є пісня саме для цього.
Deck the halls with boughs of holly,
Fa la la la la, la la la la.
'Tis the season to be jolly,
Fa la la la la, la la la la.
Don we now our gay apparel,
Fa la la, la la la, la la la.
Troll the ancient Yule tide carol,
Fa la la la la, la la la la.