Chapter Text
1263, початок осені, за два місяці до битви при Соддені
Десь у центральній Реданії
Ноги торкаються землі із гучним чавканням.
Чоботі по щиколотки зав'язають у рідкому місиві з води та багнюки, на яке перетворився провулок за таверною. Коліна згинаються, послаблюючи силу зіткнення з землею, і він ледь чутно лається собі під ніс.
Краплі дощу гулко б'ються об вогке дерево — нескінченний сірий потік, що вже другий день зривається з небес. Немов чиясь незграбна рука перевернула діжку з водою і старанно підливає в неї ще. З критої тераси над головою доносяться заливисті хвилі сміху та чиїсь п'яні крики, а за тонкою дерев'яною стіною переступають з ноги на ногу та голосно фиркають невдоволені коні.
Відкриті ставні на третьому поверсі зрадницьки поскрипують на вітру, до банального очевидні, проте з цим вже нічого не вдієш.
— Хто там?
Любисток завмирає, не дихаючи. Стискає щосили очі у марній спробі напружити слух, розрізнити крізь нескінченний стук-стук-плюх-стук дощу ледь помітний дзвін металу об шкіру, чи скрип підбитих шпорами чобіт.
Нічого.
— Що таке, Вальдере?
Голоси роздаються зовсім близько, за рогом. Він відхиляється у бік, з тихим хлюпотом сідає в обпікаюче-холодну багнюку та пригинає голову, ховаючись за порожньою діжкою. Тонкі штани миттєво просочуються водою й неприємно прилипають до стегон.
Він залюбки б розважив себе поетичними порівняннями цієї поганої погоди до гніву богів, чи тим як висока вологість погано впливає на його доглянуту зачіску — якби не був так зайнятий порятунком власного життя.
— Ти чув — наче гупнуло щось?
Тихо дзвякає метал. Скрипить намокла деревина під важкими чоботями. Хтось нахиляється уперед.
— Може кіт стрибнув? Ніхто в таку погоду назовні не вийде. А коти тут, бачив які жирні!
— Тобі б все про їжу думати, Єльде!..
— А що як бард втече?
Любисток притискає до грудей чохол з лютнею, і відчуває як з глухим стукотом віддається в обшитому дереві налякане серцебиття.
— Ти бачив, яка там стіна висока? Голову зверне, якщо звідти полізе, кажу тобі. Не бійтеся, наш він.
Палець за пальцем він визирає з-за кута, вдивляючись краєм ока у темні фігури біля заднього виходу. Троє озброєних голованів, що стовпились під дашком та без сумніву чекають команди тих двох, кого він вчасно помітив всередині. Скільки ще підстерігає його на виході з селища — Любисток волів би не знати.
В іншому кінці провулка голосно стукає хвіртка.
Темне вечірне небо виглядає майже чорним від важких дощових хмар, що накрили собою здається всю Реданію. Він знав, що це було поганою ідеєю — намагатись виступати у таверні, тим паче так близько до Третогору. Але він вже був ситий по горло нескінченними багнюкою, холодом та брудом, і мріяв про бодай одну ніч у теплому м'якому ліжку та гарячу ванну.
Ось вам і прагнення до хоча б крихти комфорту в цьому безжальному світі.
— От дідько, — бурмоче він собі під ніс і тихо крадеться назад, вздовж стіни із відкритою хвірткою та поміж домами, до стежки якою одна зі служниць зникала аби набрати води в колодязі на узліссі. Легка нижня сорочка — яку він накинув на себе поспіхом, бо віддав свій дорожній одяг на прання — вже промокла до нитки й так само липла до холодного тіла, а вкрадений з горища чужий плащ ані краплі не захищав від промозглого вітру.
Пахне сирістю та безнадією.
***
Любисток провів добру половину Ламмасу на дні пляшки, запиваючи своє розбите серце у кожній таверні де його тільки готові були прийняти. Так, це було дурно та наївно з його боку — вірити, наче з усієї його витівки із Ґе - Вовком щось вигорить.
Але він був сповненим надії, після успіху своєї найкращої — навіть наразі, попри всі його спроби це переплюнути — пісні.
Це виявилось на диво незручним, коли майже в кожному містечку, куди б він не пішов після свого спуску з триклятих Кайнгорнських гір — його впізнавали саме як відьмацького барда. Підходили захоплено, просили заспівати ту пісню про врятовану бруксу, історію про трьох русалок та свинопаса, чи полювання на кікімору у Велені, чи… Чи славнозвісну "Киньте гріш відьмакові", яка стояла клубком в горлі щоразу, як Любисток награвав знайомі акорди — бо за цю пісню платили охочіше за все, тож звісно ж він натякав собі на обличчя радісну посмішку та співав її.
Навіть без самого відьмака в нього за спиною.
Навіть якщо від одного лише спогада про вираз обличчя Ґеральта, сповнений ярості та гніву, ставало зле і зникало будь-яке бажання співати далі.
Він провів залишок літа напиваючись до безпам'ятства та співаючи усі зажурливі та болісні пісні, які тільки дозволяло йому його першокласне оксенфуртське виховання. Майже не звичний до того, щоб подорожувати в цю пору року наодинці — не розпрощавшись на пару тижнів, аби зустрітись з відьмаком знов, після завершення чергового музичного фестивалю чи званого виступу — а дійсно самому. Відвиклий від помірних подорожей від таверни до таверни, замість тижнів проведених у хащах в пошуках контрактів чи просто тихого місця для ночівель.
Шлях з Драконячих гір у Кайнгорні був довгим та похмурим, і Любисток ніколи особливо не поспішав, плануючи прийняти врешті-решт запрошення герцога де Роґґевена та доєднатись до його двору у зимовій резиденції в Третогорі. Столиця Реданії була найкращим місцем аби забути усі свої печалі та з головою поринути у придворні інтриги, романи та творчість — чого він не робив вже доволі довгий час, якщо бути зовсім відвертими.
Нема потреби показувати пальцями, з чиєї саме провини.
Це було боляче — почути грубі й такі різкі слова, які знали куди цілити аби нанести якнайбільше шкоди. Мати ці теплі, майже золотисто-медові очі, направленими на нього із виразом люті. Любисток міг скільки завгодно заграватись у немічність та безпомічність, і це викликало тільки закочені очі та невдоволене бурчання Ґеральта — а не, а не… — звинувачення у всіх життєвих помилках та негодах одного відьмака.
Наче це провина самого Любистка, що Ґеральт відмовляється підтирати за собою власне гімно!
І так, він знає, що Ґеральт вперто відмовляється навідуватись до Цінтри та брати на себе відповідальність за свою дитину-несподіванку. Тож саме в цьому криється одна з причин гніву. Це з кожним роком стає все сумнішим — адже Цірілла просто чарівна, дуже розумна та чудова дитина. Любисток з усього серця був радий запрошенню виступити на її дні народження завдяки своїй дружбі з Ейстом, як і тому, що ця можливість поновлювалась вже рік за роком.
(Що є чимось про що Ґеральт гарантовано не знає, Любисток повністю в цьому певен. Адже зазвичай він прощався з відьмаком по інший бік Брокілонського лісу та направлявся на літній музичний фестиваль в Кераку).
(Не те щоб Ґеральт бодай колись цікавився тим, куди саме Любисток прямує на травневі свята — надто зайнятий своєю дорогоцінною коханою чаклункою).
Тож якщо кожного разу співаючи в таверні тужливі трагічні пісні, Любисток додавав до свого репертуару пісню про отруйний солодкий цілунок одної відьми та своє нерозділене кохання, уявляючи Ґеральта що прямо зараз має ніжитись в палких обіймах своєї Йеннефер — це тільки його справа, так?
А коли його, надто нетверезого та заплаканого, вчергове викидали із таверни, бо відвідувачам набрид його нескінченний репертуар про смерть та розбите кохання — це все їх власні проблеми.
У цих людей нема абсолютно ніякого смаку.
***
Подорож Любистка йшла більш або менш за планом, наскільки це взагалі можна вважати планом.
Він спустився з Кайнгорну вздовж Кестрельських гір, перетнув Буїну та не кваплячись прямував на південь до Іспардену, взагалі без особливих пригод чи неприємностей — бачиш, Ґеральте, він більш ніж здатний подбати про себе самостійно та думати не тільки своїм прутнем! — коли якісь дурні спробували обікрасти його в темному провулку.
Він списав би це на помилку та відсутність везіння — ніхто не очікує він стрункого беззбройного барда, що той зможе вбити їх голими руками, чи навіть порожнім кухлем від елю. Не кажучи вже про пару захованих на тілі кинджалів — щоб там Ґеральт не казав про безвідповідальність Любистка та його небажання дбати про власну безпеку.
Адже від бардів ніхто не очікує, що вони можуть становити для когось небезпеку — в той час, як навіть найменша дитина зі зброєю в руках відразу буде сприйматись за ворога. Любисток навіть при Ґеральті відмовлявся носити із собою бодай щось у відкриту, запевнений, що так привертатиме до себе значно менше неприємностей.
А в разі чого, його відьмак завжди міг вступитись та захистити свого найліпшого друга й напарника.
Хай вважають його слабким та невинним.
Хай не бачать в ньому смертельної загрози.
Але ці бандити не виглядали як недосвідчені невдахи, які могли б зазіхнути на гаманець бідолашного музики — надто гарно вони були озброєними для простого вуличного нападу. Надто скоординовано та впевнено завели його у вузький провулок поміж двома домами, який за іншого збігу обставин став би для барда могилою.
Любисток стояв над тілами вбитих ним нападників і здивовано роздивлявся їх озброєння, навіть не втративши дихання від короткої кривавої бійки. Вертів у руках на диво непоганий меч — нічого що наблизилось би до краснолюдської чи ельфійської якості, і тим паче його власних, але явно кращий за те, що можна було б знайти на найближчому сільському ярмарку.
Він подумки вагався чи не взяти його з собою, перш ніж вирішив що це викличе тільки ще більше проблем, та розвернувся аби зібратись звідти якомога далі — поки ніхто не побачив його поруч із двома трупами та не викликав сторожу. А наступні декілька днів хмурився невдоволений, намагаючись зрозуміти що ж саме йому здалось дивним у вимові цих двох.
Чому їх голоси за спиною змусили його рефлекторно напружитись ще до того, як він зрозумів, що його заводять у пастку.
Такі напади повторювались ще тричі на шляху від Іспардену до Варльбурга, і Любисток переполошився достатньо сильно аби триматись якомога далі від людних доріг. А ще один — майже-замах змусив його повністю припинити свої виступи, навіть якщо монети таким чином закінчувались втричі швидше. А видавати себе за молодого невдаху який тільки й вміє, що незграбно награвати якісь мелодії, аби заробити собі на безкоштовний нічліг та вечерю, йому не дозволяла професійна гордість.
Аж поки не зарядив цей нескінченний осінній дощ, і він зрозумів що скоріше відростить собі — на цей раз цілком справжні, а не навіяні плітками щодо їх школи — зябра, якщо не проведе бодай одну ніч в теплі. Не притискаючись до холодної сирої землі під розлогим гіллям якогось дерева, та не вишукуючи в глибинах лісу відкриті усім стихіям печери, за які ще доведеться воювати із якимись вовками чи кабанами, якщо не кимось значно більш небезпечним для простих людей.
Хто ж міг подумати, що його вислідять та чекатимуть в найближчому ж людному містечку?..
Він був певен, що позбавився будь-якого хвоста, що міг би прямувати за ним. Декілька днів навмисно петляв глухими лісами та харчувався залишками промоклих раціонів, які накупив в останньому місці де наважився зупинитись. Але варто йому було нарешті розслабитись у теплій людній залі таверни, перед тарілкою найсмачнішого гарячого й наваристого супу, віддавши усі свої речі на прання усміхненій молодій служниці — як відразу декілька людей в темних плащах і з захованими обличчями з'явилось в залі та непомітно сховались у протилежних кутках.
(Любисток все одно відчував на собі їх цупкі погляди, наче мурахи що збираються по спині, невидимі, але неодмінно-присутні).
Він намагався діяти як ні в чому не бувало, аби не привертати зайвої уваги. Розслабити напружені плечі, повісити на обличчя дурнувату радісну посмішку — навіть якщо все у його шлунку завмерло важким нерухомим комом від одного тільки погляду на їжу. Найменш підозріло крикнути таверняру що піде нагору перевдягнутись перед виступом, аби той притримав йому місце за столом, та непомітно схопити з-під столу чохол із лютнею.
Любисток здригнувся від гучного стуку, коли з-за розчинених з ноги вхідних дверей донісся гомін та шум набитої людьми таверни — та ще сильніше притиснувся до заслону комори, чуючи як вздовж стіни роздались поспішні грохіткі кроки.
— Бард пішов нагору до кімнати, йому від нас не втекти.
— Ти певен, що це саме той? Не хотілось би помилитись та потім відчитуватись перед капітаном. І так вже стирчимо тут як дурні…
Голоси роздавались крізь стінку гулко та голосно, та сама ледь помітна вимова та дивний, надто м'який звук в кінці приголосних.
— Замовкни, бовдуре! Пекар певен, що це він. Вони з відьмаком були тут п'ять років тому, і бард ледь не втік разом з його дружиною. А син коваля впізнав його за чохлом із металевими пряжками.
Любисток гнівно переступив з ноги на ногу, ледь стримуючи на губах гнівний оклик. Він навіть не пам'ятає щоб взагалі зупинявся в цьому місці! Хоча й певен, що його зацікавив би скоріше син коваля, аніж чиясь стара дружина… Але дідько, це робить ситуацію ще небезпечнішою.
— Я почекаю в коридорі, всі кімнати виходять туди. Повз нас не пройде.
— Хапати тільки моєю командою. Покличу хлопців що чекають на виїзді з міста, та нарешті загонимо його в кут. Бачить Велике Сонце, ми будемо першими хто отримає винагороду за відьмацького барда!
Любисток обережно, крок за кроком позадкував подалі від коридору в якому розійшлися два найманці, та розвернувся в бій службових сходів, що мали б вести на горище. Він мав із собою чохол з лютнею та майже порожній гаманець на поясі, усі його речі лишились в кімнаті перед якою чекатиме пастка, а дорожній одяг досі лишився внизу в служниці, що обіцяла випрати їх як тільки завершить випікати пиріг на вечерю.
І один-єдиний кинджал в чоботі, який він забув викласти тільки тому, що не має запасного взуття.
Мелітеле та її пресвяті цицьки!
Він з тремтячим серцем забіг нагору до сирого порожнього горища, хапаючи з жердини із чужою білизною та простирадлами перший ліпший плащ, в який вийде закутатись аби хоч якось сховатися від непогоди. Розчинив широко ставні, відчуваючи як невпинний важкий дощ миттєво пронизав його голову та тонкий комір. Глибоко видихнув, втрачаючи на мить непокій та паніку що встигли піднятись в ньому, розмареному теплом вперше за довгі доби мандрів.
Прощавай його гроші за ванну, та вечерю, та гарний дорожній одяг який для нього обирав ще Ґе— його колишній супутник. Але власне життя йому важливіше.
Любисток визирає на порожній провулок в себе під вікном та підтягується назовні, відчуваючи як руки на мить ковзають по мокрій рамі, вперто чіпляючись за слизькі дерев'яні перекриття. Навіть з одним кинджалом він може бути вбивчим, та за потреби постояти за себе. Два воїни взагалі не були б проблемою. Трьох, якщо вони підійдуть не одночасно — теж міг би покласти. Але проти цілого загону нільфгаардських служників, коли ще невідомо скільки чекатимуть його поблизу, і можуть доповісти всім що бард самотужки зарізав стільки їх товаришів? Дякую красно, він ще не має в собі самовбивчих інстинктів.
Не таких сильних як раніше, принаймні.
Про те, чому взагалі нільфгаардські загони полюють на нього так поблизу до столиці Реданії, він намагається не думати.
Любисток видихає дивиться собі під ноги, на таку далеку та непривітну землю, і відпускає руки.
Час забиратись звідси.
***
Плітки про наступ Нільфгаарду на північ наздоганяють його в якомусь тижні шляху від Третогору.
Любисток довго стоїть роздумуючи посеред порожньої дороги, після того як розпрощався зі стурбованим караваном. Ті без проблем погодились підвести нещасного обкраденого бандитами музику до столиці, та так само легко розпрощались з ним, коли він запевнив їх що має терміново повернутись назад до Монтеклаво.
Бардівське натхнення воно таке, мінливе та несподіване.
Він міцніше кутається в дірявий викрадений плащ — слабку заміну усім своїм речам, які він залишив під час останньої втечі — і врешті-решт розвертається на західний тракт до Роґґевену, щоб на половині шляху повернути на схід вздовж Денесле та направитись в Оксенфурт.
Барду Любистку більше не можна лишатись на дорогах. А усі його накопичення та скарби лежать захованими у секретній домівці в театральному кварталі… Тож йому в будь-якому разі треба дістатись до вільного університетського міста.
Якщо на нього дійсно полюють ті, про кого він думає, то при дворі герцога йому зараз буде не сильно безпечніше аніж серед недружнього тракту.
Якщо не навпаки, гірше.
Значно легше спіймати пташку високо у небі, коли маєш шпигунів та друзів серед високих орлів — а він на власному досвіді знає, яким зміїним котлом є придворна знать Реданії навіть у мирний час, без погроз наступу Нільфгаардської імперії на прикордонні північні королівства. Люди стануть більш тривожними та стурбованими, і покладатись на те, що якийсь вельможа не захоче віддати непотрібного барда за безцінок та обіцянку більшого впливу — ні, такий ризик він собі дозволити не може.
Йому треба дістатись Оксенфурту. Знайти свою схованку, можливо лишити вісточку Ессі чи розпитати про пораду Шані — і, і…
Любисток щось обов'язково придумає після цього.
Кого він обманює? Він навіть не знає, нащо саме за ним полюють найманці з далекої південної імперії, в якій він не з'являвся останні п'ятдесят років так точно. Окрім хіба що думок, що Ґеральт якимось чином розізлив їх за ті нескінченно-довгі місяці, що вони розстались назавжди… І за ним тепер будуть полювати аби використати "слабке місце" відьмака — якому тепер абсолютно начхати на здоров'я вже-не-свого барда. Іронічно як виходить.
Тож Любистку треба докласти усіх зусиль, аби лишитись живим та здоровим. Він зможе.
Це не перший раз, коли йому доводиться тікати від когось через весь континент… Навіть якщо вперше, коли його настільки майстерно затискають та висліджують з усіх кутів.
Клятий Ґеральт, він йому і з того світу зуміє зіпсувати життя!
***
Любисток плентає через віддалене від будь-яких великих шляхів миршаве селище десь у західній Реданії, з порожнім кошелем та не менш порожньою сумкою, і старанно ігнорує вивіски на дошці оголошень, які кричать про проблему із гарпіями що завелись в скелях біля річки.
Це саме той тип поселень, які вони зазвичай полюбляли та вишукували разом із Ґеральтом — всіма забуті, надто неважливі аби активно кричати й просити про допомогу. Проте достатньо великі, щоб завжди мати свій запас цікавинок та проблем. Людські поселення завжди привертають до себе монстрів — в цьому вся їх природа, як цього не уникай.
І хто як не відьмаки повинні захищати їх від цих небезпек.
Йому завжди було складно стримувати почуття провини, коли він натикався на подібні селища під час самостійних мандрів. Без відьмака зі срібним мечем за спиною, Любистку тільки й лишалось запевняти себе, що це не його тягар та не його відповідальність. Люди будуть гинути незалежно від того, розберуться із неккерами в лісі зараз, чи через місяць, коли наступний відьмак пройде через ці місця...
Чи коли сам Любисток зустріне свого любого відьмака та запропонує повернутись.
(Він міг скільки завгодно зображати з себе людську недалекоглядність та наївність, проте він знає цю вагу відповідальності, та цю потребу йти уперед за будь-яку ціну. Заради тих кому він здатен допомогти. Адже саме тому вони з Ґеральтом так чудово спрацювались, чи не так?)
(Принаймні, так він думав раніше).
Любисток міцніше стискає під плащем руків'я свого єдиного кинджала і винувато опускає голову. Нагадує собі, що це не його справа більше. Що без гідної зброї, навіть найпростішого обладунку, без зіль та бомб та магічних знаків — найглибші його знання бестіарію та відпрацьовані десятиріччями навички будуть нічим, поки він виглядає так.
Як наївний слабкий бард, молодий навіть після того, як двадцять з гаком років танцював слідом за своїм відьмаком. Який ніколи у своєму житті не брав до рук меча, не вбивав та не тренувався до запаморочення. Який не…
Думки про школу і досі віддаються різким болем десь глибоко у грудях.
***
…Інколи, в найпотаємніших своїх спогадах та думках, він зізнається собі що сумує за морем.
За дрібним солоним бризом, що липкими краплями висихає на обличчі. За самим відчуттям морської води на шкірі, що огортає й обіймає тебе дбайливіше за матір, яку він не пам'ятає — жодна річка чи озеро не можуть з цим зрівнятись, надто важкі та нерухомі (навіть якщо він більше не має чуттів аби розпізнати це напевне). За нескінченним ревінням та плеском хвиль.
Може, після Оксенфурту, йому варто податись до узбережжя? Одному, без Ґе — без свого колишнього напарника. Знайти тихе місце десь в Цідарісі чи Темерії, нарешті відпочити..
І зовсім не удавати, що пальці досі очікують відчути обриси татуювань на порожніх, ідеально-гладких руках.
***
Нестерпне усвідомлення що йому небезпечно лишатись Любистком доходить до нього надто пізно.
Він відпочиває у таверні на під'їзді до Оксенфурту, зовсім неподалік від міста, впевнений у тому, що серед нескінченного потоку купців та мандрівників його ніхто не зможе впізнати. З чохлом від лютні замотаним у старе лахміття, аби принаймні на перший погляд не відсвічувати своєю приналежністю до міських бардів.
Любисток сидить серед стурбованого натовпу, який коло за колом обговорює наступ Нільфгаардської Імперії на Назаїр. Наляканих людей, що за першої нагоди полишають південь аби бути подалі від небезпеки, навіть якщо всі сходяться у думці що ворожа армія нізащо не підніметься вище Амельських гір. Бандитів та розбійників, що стали все частіше з'являтись на дорогах, через що подорожі стають все більш небезпечними та ризиковими…
Молодий чорнявий бард в картатому блакитному камзолі недбало награє на лютні класичну баладу про Діву з Туссенту, яку вчать ще на першому курсі Оксенфуртської академії, і в Любистка чешуться руки виправити його та показати в якій саме тональності та із зовсім іншими інтервалами виконується цей твір. Він неквапно п'є розбавлений дешевий ель, оточений запахами поту, та бруду, та скислої квашеної капусти яку подають всім на вечерю. Будує плани до кого з друзів в місті зазирнути першим — коли двері таверни з грюкотом розчиняються, і півдесятка озброєних стражників без емблем набиваються всередину.
— Ось він, ми знайшли його!
Знову ці м'які приголосні.
Серце Любистка опускається в п'яти, і на мить він забуває як дихати. Увага стискається до одної-єдиної крихітної точки, а в голові вистукує думка що цього не мало б бути. Його не могли тут вислідити, ні, ні. Тільки не те ж саме, пресвята Мелітеле…
Озброєні стражники грубо пропихуються всередину, і він розуміє що не встигає втекти. Що зможе забрати з собою щонайменш трьох, але якщо під час паніки під руку трапиться хтось із селян — йому доведеться спинитись. Що…
Руки стражів грубо стискаються на плечах наляканого барда. Любисток силою змушує сидіти себе нерухомо та не піднімати голову, поки наляканого молодика із криками та стурбованим перешіптуванням виводять назовні, і він не видихає з полегшенням тої ж миті, як стукіт копит зтишується за поворотом дороги.
Йому не можна більше лишатись бардом Любистком — і ця думка звучить в його голові як вирок, якого він підсвідомо боявся всі ці роки. Він надто впізнаваний, надто відомий та яскравий. Я навіть якщо ці люди прийшли сьогодні зовсім не за ним — ті, хто його шукають, все одно так легко не здадуться.
Залишатися Любистком небезпечно, і це стає простою запорукою виживання.
А виживати він вміє.
Він прокрадається до Оксенфурту під покровом темряви, уникаючи міських воріт як чуми, перелазить через високі захисні стіни на які скараскатись легше, аніж на щоглу його кланового корабля у дитинстві. Дістається до схрону за фальшивою стіною у підвалі свого любого друга Поллі в Театральному кварталі — де тримає більшість своїх дійсно цінних речей, на відміну від кімнатки на горищі Алхімічної площі, в якій його точно будуть шукати. Лишає позаду більшість своїх камзолів та шовкових костюмів, марних у важких подорожах без виступів та званих концертів.
Знімає з плеча багатостраждальний, проте на щастя цілий чохол із лютнею — і відчуває як його серце розривається від болю на одній тільки думці про розставання зі своїм любим інструментом.
Дарунок від короля ельфів, найперша пригода із Ґеральтом, старт його музичної кар'єри та воістину безцінний дар, що був із ним продовж останніх двадцяти двох років? Саме з нею він із простого невдахи-барда, якого поблажливо пускають заспівати через брак інших альтернатив — став відомим на весь континент бардом.
Він полишить її тільки через свій труп.
Любисток закопується глибше у скрині, і трохи повагавшись, під фальшивим дном дістає вміст, якого не торкався вже дуже давно.
Пальці дбайливо обводять темну проклепану шкіру. Місцями стерту й задубілу від часу, проте досі сповнену ледь відчутного запаху моря та солі. Стискаються навколо руків'я двох мечів, звично вигнутих та зі складною широкою гардою, аби не так легко було випустити з рук під водою. Він дістає з прихованого гаманця крихітний медальйон-журавля, дозволивши собі на мить замислитись а що якби, перш ніж замружити очі й сховати його назад.
В світлі нових розбоїв та нападів, подорожувати з мечами та в обладунку буде значно безпечніше. Принаймні він зможе за себе постояти та уникнути частини проблем — погроза наступу Нільфгаарду лишає всіх напруженими та переляканими, і зневірені селяни та бандити будуть проблемою незалежно від того, при зброї він чи ні.
Тепер вже не до старих звичок. Час адаптуватись до нових обставин, навіть якщо так довго уникав цього.
На коня в нього грошей точно не вистачить, проте якщо він більше не може заробляти виступами — запас його коштовних каблучок та прикрас виручить непогану суму на ринку. Цього точно має вистачити на подорож крізь половину Континенту, і він все одно не знає, коли зможе наступного разу сюди повернутись.
Тим паче, що найголовніше питання все ще лишиться відкритим.
Що саме йому з цим робити?
Звісно ж, за стільки років подорожей він зумів набрати собі немало впливових друзів, проте хто буде готовий допомогти йому зараз? За ці два десятиріччя подорожей під захистом відьмака він надто розлінився та почав покладатись на своє ім'я більше, ніж воно було того варте. Він завжди може піти до Дікстри, проте лишиться тільки сподіватись що цей гладкий пацюк не вплете його у борги по гроб життя, змусивши працювати слухняною маріонеткою на його розвідку.
Звернутись до декана Академії із проханням сховати його на зиму — в місті де тільки лінивий не буде намагатись знайти барда Любистка? Повернутись до графині де Стаель та знову плакатись їй в колінах аби вона прийняла назад колишнього коханця, який вже тричі полишав її заради Ґеральта? Вона надто дурна та недалекоглядна щоб повестись на нільфгаардські обіцянки, проте і сама по собі може влаштувати достатньо проблем.
Він розуміє, що найпростішим рішенням було б знайти Тіссаю та попросити допомоги в неї, проте це легше сказати аніж зробити.
Ректорка Аретузи навіть у звичайний час не була кимось, кого можна випадково зустріти на прийомі чи потрапити до неї на аудієнцію просто постукавши у двері. Навіть за самим Любистком — тоді ще Яскіром — вона переважно посилала сама, коли було на те її бажання. А вже зараз, із цілком реальною війною що назріває на півдні, та безсумнівними конфліктами які знову розгоряться серед самих чарівників — вона і поготів буде недоступною.
Він намагається не думати про Йеннефер, яка мимоволі заповнює його думки після згадок про її виховательку. Таку сильну та непохитну Йеннефер, котра навіть із розбитим серцем продовжила стояти рівно та йшла з гір із високо піднятою головою. Цікаво, де вона зараз? Закопалась у якусь нору та переживає там біль розбитого серця, як це робив Любисток попередніх пару місяців? Повернулась назад до проведення своїх скажених оргій та експериментів? Чи Ґеральт вже давно розшукав її аби вибачитись та помиритись, і вони удвох віддаються раундам гарячого пристрасного сексу?
Остання думка була найменш вірогідною, але віддає неприємною гіркотою в роті. Він обов'язково спитає Тіссаю, коли нарешті розшукає її.
Лишається сподіватись, що в ректорки Аретузи ще лишиться трохи послуг для старого знайомого