Chapter Text
Частина 1
Гокінс, Різдвяні канікули
Вілл такий красивий, що Майку ніяково. Він не може на нього надивитись і водночас відводить погляд, щоб ніхто не помітив, як він витріщається. Майк вже не може дочекатись, коли ця дурна сімейна вечеря завершиться і вони нарешті лишаться самі. Тед всім своїм виглядом показує невдоволеність самій присутності Вілла тут, але мовчить. Карен, як завжди, намагається створювати картинку ідеальної родини, та Майк зараз справді не бачить більше нічого. Він має надивитись наперед, надовго, у Вілла тепер нове цікаве життя і навряд він зможе приїхати в Гокінс до літа. Цей Вілл, такий впевнений, вільний, захоплений, ніби квітка, яку нарешті посадили в підходящий грунт. Цей Вілл більше не його. І Майк має достатньо кохання в серці, щоб його відпустити.
— То ти ідеш? — Вілл торкається його плеча і Майк відмирає. Ця така знайома лагідна посмішка адресована йому і він збереже її в скарбничці для найтемніших днів.
Макс, Лукас і Дастін вже поїхали, а ці пару днів канікул, що залишились, Вілл проводить лише з ним. Майк хоче порадіти цьому якось більше, але думка про те, як мало лишилось часу постійно отруює радість.
Коли вони всідаються на продавленому дивані улюбленого чарівного підвалу Вілл говорить:
— Майку, я не в космос лечу, гаразд? І це лише до наступних канікул. Ти можеш приїхати в гості теж, я тобі вже казав. Місця мало, звісно, але ми це вже проходили.
Майк шаріється від того, наскільки він очевидний в своїх стражданнях, і знизує плечима.
— Я просто не хочу… заважати, у тебе ж, ну… нове життя там.
— І для тебе в ньому завжди буде місце. Які б у мене не з’явились нові знайомі чи навіть друзі там, ти завжди будеш моїм найкращим другом, Майку.
Можливо, це саме той момент, щоб жалюгідно зізнатись, що цього Майку недостатньо. Але він твердо вирішив не гальмувати нове життя Вілла, яке вочевидь так йому підходить. Він, що досі застряг в своїх казкових історіях в будинку батьків і боїться будь-яких серйозних змін в житті. Тому Майк ковтає своє серце і каже:
— Я… дуже ціную це, Вілле. Ти теж завжди будеш моїм найкращим другом.
***
День, в який Вілл їде, минає надто швидко і це здається Майку суцільним знущанням. Перед тим, як сісти в машину до Джонатана, Вілл обіймає Майка довго і міцно.
— Приїзди, прошу.
Майк киває, невзмозі сказати щось вголос. Він довго дивиться на дорогу, навіть коли машина зникає далеко за поворотом.
Чи міг він справді мати Вілла хоч колись? Чому так довго намагався гратися в нормальність і прогледів такий безцінний скарб просто перед носом? Вілл обов'язково буде щасливий і без нього. А Майк… просто не заслужив.
Майк спускається в підвал, не зважаючи на матір, яка питає щось. Його погляд зупиняється на днд папках, картині Вілла, що прикріплена над столом, на малюнках, що він привіз цього разу, на малюнках за багато років, що дбайливо сховані на полиці. Все життя Майк був осяяний його світлом, ставився до цього як належне і зрозумів глибину почуттів надто пізно. Він сам відштовхнув Вілла своїми дурними заявами про “кращих друзів”, бо надто боявся правди про себе. Після того, як Вілл тоді відкрився всім, це відчувалось справді жалюгідно. Чого саме так боявся Майк, бути таким же, як він? Яким це, таким? Тим, кого ніколи не прийме суспільство? Невже Майку, ботану і фріку все життя, якесь довбане суспільство важливіше за такий скарб, як взаємне кохання з його спорідненою душею? Та це все Майк повністю усвідомив, коли Вілл вже впевнено пакував валізи на навчання в Нью-Йорку, і влізати тепер з пізніми зізнаннями означало лише гальмувати його новий етап життя. Вілл має жити далі і знайти когось справді гідного себе. І щось підказує Майку, що він вже справді на цьому шляху.
Від цієї думки під ребра ніби встромлюють ніж. Майк саме цього Віллу і бажає, знайти своє справжнє щастя, але від уявлення Вілла з кимось разом насправді, зараз, а не колись гіпотетично, Майка ледве не нудить від ревнощів. Він подумки дає собі ляпаса. Так не можна, він справді бажає Віллу щастя, і вже не може дати йому це власноруч. Колись, виходить, міг. Але час безповоротно втрачено. Майк погладжує корінець папки Вілла зі старим затертим надписом і сльози стікають по щокам одна за одною. Він не приїде до Вілла в Нью-Йорк, бо боїться там не впоратись з побаченим. Майк осідає на диван і обіймає подушку, вона ще трохи пахне Віллом, він ненадовго заснув тут вчора, і Майк так страшно сумує за цими моментами близькості, бо це все, що йому тепер лишилось, і цих моментів далі ставатиме тільки менше. Він ридає в подушку і не чує, як у двері стукають, а потім сходами спускається Карен.
— Майку, боже мій, що сталося, синку?
— Нічого, — Майк піднімає голову і випльовує слова зі злістю. — Нічого нового, просто залиш мене в спокої.
Він ненавидить, коли хтось бачить його слабкість, особливо зараз, коли він весь складається з цієї слабкості і нічого не тримає його в цьому житті міцно.
— Майку, поговори зі мною, прошу.
Карен невблаганна в своїй турботі і Майк почувається загнаним в пастку. Вона стоїть перед сходами, йому не вийти звідси без того, щоб її відштовхнути. Він взагалі не налаштований розмовляти, але раптом його прориває.
— Що ти хочеш знати, мамо? Що я жахливо почуваюсь кожен раз, коли він їде? Що я сумую за ним аж так сильно, що ридаю в довбану подушку? Що я проїбав всі свої шанси, а тепер надто пізно? Що я такий самий, як він?
Майк замовкає різко. Сказане злітає з язика швидше, ніж він встигає подумати, на що себе прирікає. Врешті, він завжди може пожити в підсобці у Стіва, той точно не прожене. Можливо це навіть краще, ніж повільне самознищення в підвалі, де вони з Віллом були такі щасливі і безтурботні колись.
Звісно, Карен не було на тій сцені масового зізнання, яку з себе вимучив Вілл. Але вона знає. Вона все прекрасно знає, і Майк завжди спостерігав, чи не виказує вона з цього приводу огиди. Не помічав такого, і це втішало, але Вілл — не її син. Це не одне і те саме.
Карен підходить і присідає на дивані поруч, в її очах блищать сльози.
— Синку, мені так шкода…
— Що шкода, — вибухає Майк, підводиться з дивану, вперто стискаючи бідну подушку. — Шкода, що я не виріс нормальним? Я, бляха, дуже старався, мамо! Навіть занадто! Бо Вілл живе з цим, а я ні!
— Шкода, що тобі так боляче. І що я не знаю, як допомогти.
— Що? — перепитує Майк, подушка падає у нього з рук на підлогу.
Карен підводиться і підходить до нього, притискає до себе в обійми.
— Мій маленький, ти думав, я відвернусь від тебе? Я давно все бачу.
Майк більше не може говорити, просто ридає їй в плече, і хоча він вже виріс суттєво вищим за матір, зараз справді почувається маленьким.
***
Голлі частіше буває у друзів, ніж вдома, і Майк щиро її розуміє. Якби його друзі були поруч, він теж би тікав з цього будинку за будь-якої нагоди, але зараз це його боягузливий сховок, що дуже не личить Майку Хороброму, якщо чесно. Але Майк вже давно не може віднайти його в собі.
Він стикається з сестрою випадково в коридорі біля підвалу пізно ввечері, батьки вже пішли до себе. Майк хоче просто звично розминутись, але вона зупиняє його і зі своєю звичною прямотою і проникливістю питає:
— Ти що, плакав?
— Містере Голмс, який неймовірний рівень дедукції, — іронізує Майк і збирається пройти попити води, але Голлі слідує за ним. В освітленні кухні ще краще видно запухше обличчя Майка, він роздратовано розвертається до неї:
— Ну чого ти хочеш від мене?
— Ти так сумуєш, бо Вілл поїхав?
Майк закочує очі. Колись він просто б огризнувся на Голлі і пішов собі, але історія з її викраденням змінила його ставлення до сестри, і у нього вже не лишається злості у відповідь. Їй щиро небайдуже, він має пояснити хоч щось.
— Так, я не можу звикнути, що він тепер далеко і приїде нескоро. Він мій найкращий друг, Голлі. Звісно, я сумую.
— І ти його кохаєш, — киває вона, ніби вкладаючи останній шматочок пазлу в свою картину.
— Що?! — у Майка округлюються очі і він ледве не збиває рукою стакан. — З чого ти взагалі…
Голлі знизує плечима.
— Що тут такого?
— Що він хлопець, напевно? — у Майка дрижить голос.
— І що?
Майку немає що на це відповісти.
Голлі додає:
— Я просто бачу, як ти на нього дивишся. І він на тебе теж.
— Він ніяк на мене не дивиться, — обриває її Майк. Оце вже занадто. — Ми друзі, і можливо, колись дуже давно, я йому подобався. Та це в минулому, ясно? Він тепер живе в Нью-Йорку. І чому я плачу, це моя бісова справа.
Майк раптом осікається.
— Вибач. Вибач, я не хотів зриватись на тобі, це просто дуже… неочікувано. Я… ціную те, що ти сказала, — ніяково завершує він. — А ще це…
— Наш секрет, — сумно посміхається йому Голлі. — Я розумію.
***
За сніданком Майк почувається дивно, ніби одним тягарем на його плечах стало менше, і з мамой та сестрой у них тепер спільна велика таємниця. Він геть не був готовий до всього цього, але вперше ніби зрушає з мертвої точки, де вже давно застряг. На батька, що намазує собі черговий тост під бубоніння телевізора Майк не звертає жодної уваги, поки той не говорить до нього:
— Майку, ти запрошував свого друга зупинитись тут наступного разу? Коли він тепер приїде?
— Ем, — Майк знизує плечима, взагалі здивований цим питанням. — Запрошував, звісно. Вілл приїде на наступних канікулах, гадаю, весною.
— Тоді у нього є достатньо часу, щоб знайти собі інше місце.
— Що?! — питають одночасно Майк і Карен.
— Можливо, ви геть не цікавитесь новинами, — зі своїм звичним огидним занудством починає Тед, знову втуплюючись в телевізор, — але це серйозні речі, справжня епідемія. І такі як цей Вілл, являють справжню загрозу. Я не збираюсь наражати свою родину на небезпеку тим, що він буквально буде знову жити тут, користуватись нашими спільними речами і все таке інше. Я терпів цього разу, але новини дедалі гірші…
Голлі кидає переляканий погляд на Майка. Майк червоніє, і не встигає нічого сказати, як Карен стискає його руку, коротко хитаючи головою, щоб він мовчав, і говорить крижаним голосом:
— Теде, я давно вже хотіла це зробити, але тепер точно знаю, що пора. Я подаю на розлучення.
У Майка відвисає щелепа.
— Що, пробач? — Тед робить неймовірне, підводиться зі свого крісла, щоб дивитись їй в очі.
Карен теж встає, щоб дивитись на одному рівні.
— Я подаю на розлучення, і буду приймати в своєму домі усіх друзів мого сина, яких він захоче.
— Ти геть здуріла! — починає кричати Тед і Голлі сіпається. Майк знаходить її руку і стискає в своїй.
— Ти геть здуріла, Карен! Через одного ненормального, який живе тепер бозна де, ти хочеш зруйнувати нашу родину?
— Ця родина вже зруйнована десятиліття тому! Я так старалась берегти цю ілюзію, але досить! І ненормальний тут тільки ти, якщо маячня з телевізору для тебе важливіша за близьких людей!
— Це не маячня, це серйозне…
Серце Майка калатає скажено, але раптом у нього прорізається голос.
— Так боїшся, щоб “такі, як Вілл” бували в твоєму домі, га? Які це “такі”, може скажеш нарешті вголос?
— Майку, не… — починає було Карен, але він зупиняє її. Втрачати вже нема чого.
— Все гаразд, мамо.
Він знову звертається до батька.
— То може скажеш? Які це “такі”, як Вілл? Бо я вважаю, що Вілл добрий, чесний, щирий і талановитий…
— Досить з мене знущатись! Я прекрасно знаю, що він гомік! Содоміт! — істерично випльовує Тед.
— О, невже. І ти так боїшся, щоб він зайвий раз чогось торкався в твоєму домі.
— Ти не…
— Тоді я тебе розчарую, — Майк не пам’ятає, щоб почувався таким вільним коли-небудь в житті. — Я теж гомік і содоміт і живу поруч з тобою вже дев’ятнадцять років.
Майк Хоробрий вперше за довгий час піднімає свій меч і щит з яскраво-червоним серцем.