Work Text:
«знаєш, чому я хочу померти?
у моїх грудях перестали цвісти яблуні іще до того, як настав зелений травень. біля мене не було нікого, хто допомагав б поливати сухі коріння дерев. по них била гроза, але дощ не крапав іще ні разу.
мій любий мінхо, чи знаєш ти, як пахне вечір під таблетками? це не боляче, справді, лишень від кашлю моя подушка знову і знову червоніла. ця застуда невиліковна, принаймні, для мене.
ти знав, як тяжко хворі мої легені, тоді чому бив саме по них? чому, коли я вкотре заливав усе своєю кровʼю ти продовжував сміятися? знав, як сильно моє серце болить твоєю усмішкою?
„боляче! боляче! боляче! боляче! боляче! боляче! боляче! боляче! боляче! боляче! боляче! боляче! боляче!”
єдине, певне, чого не знав, що поряд із тобою завжди хотілося жити.
лі мінхо, я кохаю тебе до кінчиків волосся. це кохання таке ж невиліковне як і ця застуда, я не можу забути тебе навіть стоячи над прірвою усього свого життя. невже, в повітрі біля тебе є якийсь наркотик, що змушує закохуватися в твої очі, навіть тоді, коли ти ламаєш мені руки? лі мінхо, у твоєму серці є хоч трохи співчуття? тобі не боляче, коли я плачу та благаю не бити мене більше?
чому ти не зі мною зараз?
ти знову куриш траву із тими покидьками, що зламали мені два ребра? невже, не памʼятаєш, як я слізно просив тебе припинити курити, коли ми зустрілися знову?
моє кохання таке огидне для тебе…? але ти ж першим торкнувся моїх губ… лі мінхо. ти втік, як тільки з мого рота потекла кров. червона, мені завжди хотілося блювати ще більше від її кольору. я просто ненавидів це.
яблуні крехтіли під твоїми ударами, серце трепотіло від твоїх поцілунків. боляче було спостерігати як покидьки сперечалися про твою нову дівчину, бо сьогодні вночі твої ніжні руки були моїми, очі дивилися тільки в мої. навіть мого гидкого кашлю ставало все менше. кров лилася з вуст тільки тоді, коли ти знову брав до рук наркотики. ти знаєш, мій чудовий мінхо, це ранило більше, аніж синці та подряпини.
моє кохання, таке раптове і ніжне щоразу приносило біль.
ти приходив після кожного побиття, цілував мої криваві стигми і не казав ні слова. а втікав тільки тоді, як я припиняв плакати.
потім у твоїх легенях знову селився наркотичний дим, ніби тих моментів із тремтячими серцями ніколи й не було.
ми бачилися лише під час зламаних кінцівок, очевидно, моїх, цілований скронь — також моїх.
я плакав, коли знову і знову прохав тебе сказати мені хоч щось. ти мовчав, мовчки приходив та мовчки йшов, але завжди, завжди в біса повертався.
яблуні у грудях… вони засохли і не дозволяють мені більше дихати, це так боляче, що я готовий кричати.
я переможу цю застуду, я зроблю це першим, я першим зламаю собі череп та перетворюсь на рожевий попіл.
мій неймовірний мінхо, памʼятаєш, я плакав і казав, що перед смертю завжди хочеться жити, яке б це життя не було?
я збрехав.»